Решение 3-х инстанций о взыскании суммы за предоставленные транспортные услуги и необоснованность требований о оплате за размещение техники
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
1 member has voted
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 квітня 2019 року
м. Київ
Справа N 201/12812/16-ц
Провадження N 14-564цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідачі: Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - ГТУЮ у Дніпропетровській області), Міністерство юстиції України (далі - МЮ України),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна казначейська служба України (далі - ДКС України),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 року у складі колегії суддів Макарова М.О., Деркач Н.М., Петешенкової М.Ю.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ГТУЮ у Дніпропетровській області, МЮ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ДКС України, про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу влади, та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що з 29 грудня 2000 року він є арбітражним керуючим, однак з 23 червня 2014 року дію свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого припинено на підставі наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 про анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого.
Підставою для винесення наказу став лист ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1 до управління з питань банкрутства Департаменту нотаріату та банкрутства МЮ України.
Зазначав, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 12 серпня 2016 року, визнано протиправним наказ МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 у частині анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3, зобов'язано МЮ України відновити арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору) ОСОБА_3 дію свідоцтва на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 та внести до Єдиного державного реєстру арбітражних керуючих України інформацію щодо відновлення арбітражному керуючому ОСОБА_3 дії вказаного свідоцтва.
Оскільки дія свідоцтва припинена з 23 червня 2014 року до 06 січня 2016 року і він не отримав оплату за його послуги як арбітражного керуючого, вважав, що йому завдано шкоду незаконним рішенням органу влади, у тому числі й моральну.
Просив стягнути солідарно з відповідачів недоотриману плату за надані послуги арбітражного керуючого у розмірі 52 876,66 грн та 18 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів на підтвердження шкоди, завданої діями відповідачів, та наявності причинного зв'язку між шкодою та їх діями.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2016 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спір, який пов'язаний з вимогами про відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, та за своїм суб'єктним складом підпадає під дію статті 1 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), належить до компетенції господарських судів. Крім того, спір виник між ОСОБА_3 та відповідачами з питань застосування Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), а тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що розгляд справи належить до господарського судочинства, оскільки позов подано з підстав прийняття незаконного рішення про припинення дії свідоцтва арбітражного керуючого, чим позбавлено позивача можливості працювати, отримувати дохід від діяльності та завдано шкоду, у тому числі й моральну.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 18 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2018 року визначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження в складі п'яти суддів без повідомлення учасників справи, а ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суди установили, що 29 грудня 2000 року Міністерство економіки України видало ОСОБА_3 ліцензію НОМЕР_2 на право провадження підприємницької діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Згідно зі свідоцтвом про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 ОСОБА_3 має право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
Відповідно до наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5, виданого на підставі листа ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1, дію свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3 припинено.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 12 серпня 2016 року, визнано протиправним наказ МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 у частині анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3, зобов'язано МЮ України відновити арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору) ОСОБА_3 дію свідоцтва на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 та внести до Єдиного державного реєстру арбітражних керуючих України інформацію щодо відновлення арбітражному керуючому ОСОБА_3 дію вказаного свідоцтва.
Наказом МЮ України від 25 грудня 2015 року N 2778/5 скасовано пункт 1 наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 "Про анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), виданого ОСОБА_3.".
На момент припинення дії свідоцтва арбітражного керуючого ОСОБА_3 був призначений арбітражним керуючим у справах N 24/5005/10848/2012, N 29/5005/952/2012, N 34/5005/10374/2012, які порушені Господарським судом Дніпропетровської області.
Позивач вважав, що наказом МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5, виданим на підставі листа ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1, порушено його права як фізичної особи, а саме на отримання заробітної плати (грошової винагороди). Також зазначав, що унаслідок незаконних дій відповідачів він зазнав моральних страждань.
Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).
У позові ОСОБА_3 просив стягнути солідарно з відповідачів недоотриману плату за надані послуги арбітражного керуючого у розмірі 52 876,66 грн та 18 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно зі статтею 12 ГПК України господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів;
4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю);
5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;
6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;
7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових осіб та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;
8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.
Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Згідно зі статтею 21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.
Статтею 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Зі змісту позовних вимог убачається, що ОСОБА_3 саме як фізична особа, а не арбітражний керуючий звернувся до суду за захистом своїх цивільних прав. При цьому зазначав, що наказ МЮ України, яким припинено дію свідоцтва, на його думку, порушив право на отримання ним заробітної плати від здійснення діяльності арбітражного керуючого, чим йому завдано моральної шкоди. Тобто такі позовні вимоги не підвідомчі господарському суду в силу положень статті 12 ГПК України.
Відповідно до частин першої та третьої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
За таких обставин апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, безпідставно вказав, що за суб'єктним складом даний спір підпадає під дію статті 1 ГПК України і належить до компетенції господарських судів, як і те, що спір між сторонами виник з питань застосування Закону N 2343-XII.
ЦПК України не передбачав обмежень щодо розгляду спору між фізичною і юридичною особою про відшкодування моральної шкоди в порядку цивільного судочинства.
У той же час ГПК України не містив права на звернення фізичної особи до суду з подібними вимогами.
Таким чином, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про його належність до юрисдикції господарських судів України.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Отже, ухвалу суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України оскаржуване судове рішення необхідно скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції дляпродовження розгляду.
Оскільки розгляд справи не вирішено, то розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 рокускасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.М. Ситнік
Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук Л.І. Рогач
В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
О.С. Золотніков О.С. Ткачук
О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
В.С. Князєв О.Г. Яновська
Лобойко Л.М.
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 березня 2019 року
м. Київ
Справа N 920/715/17
Провадження N 12-199гс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Рогач Л.І.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
за участю секретаря судового засідання - Салівонського С.П., учасників справи:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" - Паркулаб А.В.,
Головного управління Національної поліції в Сумській області - Давиденко О.В., Бітюков Д.В.,
Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області - Іонова Г.В.,
Прокуратури - Рудак О.В.,
розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року (судді Хачатрян В.С., Сіверін В.І., Слободін М.М.) у справі N 920/715/17 Господарського суду Сумської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" (далі - ТОВ "Пандеон", позивач) до Головного управління Національної поліції в Сумській області (далі - ГУНП в Сумській області), Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України, за участю прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області, Державної казначейської служби України про стягнення 14 704 230, 36 грн.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1.Короткий зміст позовних вимог
1.1. ТОВ "Пандеон" звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом про стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області у розмірі 1 687 773,47 грн. збитків, понесених у зв'язку із втратою майна; стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області в розмірі 2 664 726,54 грн упущеної вигоди; стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області, в розмірі 10 351 730,35 грн збитків, що складаються зі стягнутих з позивача на користь третьої особи за судовим рішенням штрафних санкцій і судового збору.
1.2. Мотивуючи позов, ТОВ "Пандеон" вказувало на те, що збитки, заявлені до стягнення, понесені ним у зв'язку з бездіяльністю ГУНП в Сумській області, яке не повернуло вилучений на підставі ухвали Приморського районного суду товар після скасування арешту на цей товар у повному обсязі та своєчасно.
1.3. Позивач посилався на приписи статей 22, 1166, 1172, 1173, 1174, 1176, 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 47, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 167-169 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року N 1104 (далі - Порядок N 1104).
1.4. Позивач також зазначив, що зміст статей 1173-1174 ЦК України прямо вказує, що шкода відшкодовується незалежно від вини органів або посадової особи, яка її завдала, а отже в цій справі не підлягає встановленню наявність або відсутність вини ГУНП в Сумській області, яке не забезпечило збереження майна позивача та не виконало приписи статті 169 КПК України.
2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
2.2. Рішення мотивовано тим, що позивач не довів наявності у діях (бездіяльності) відповідачів усіх елементів цивільного правопорушення, а також не довів того, що саме відповідачами у цій справі завдано шкоди позивачу в розмірі 14 704 230, 36 грн. Оскільки відповідач не приймав незаконних рішень, не вчиняв незаконних дій чи бездіяльності, які спричинили завдану позивачу шкоду, то безпідставними та необґрунтованими є також посилання позивача на положення статей 1173 та 1174 ЦК України, що передбачають відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, посадовою або службовою особою органу державної влади незалежно від вини цих органів та цих осіб.
2.3. Разом з цим, місцевий господарський суд вважає, що у даному випадку до спірних правовідносин має застосовуватися спеціальна норма, а саме частина шоста статті 1176 ЦК України, якою передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, тобто відповідно до загальних положень глави 82 цього Кодексу.
2.3. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року рішення Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року було скасовано та прийнято нове судове рішення, яким позов задоволено; стягнуто з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області на користь ТОВ "Пандеон" 14 704 230,36 грн у рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області; стягнуто з ГУНП в Сумській областіна користь ТОВ "Пандеон" 220 563,45 грн судового збору за подання позовної заяви та 330 845,18 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
2.4. Посилаючись на положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику Європейського суду з прав людини, господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правовому захисту на підставі норм Конвенції підлягають як право позивача вимагати виконання судового рішення про повернення майна, так і право мирного володіння майном, яке полягає в отриманні (поверненні у власність) майна й отриманні прибутків від нього, у зв'язку із чим позов підлягає задоволенню.
2.5. При цьому суд також врахував, що строк виконання обов'язку повернути майно вже наступив, а заява відповідача про виконання цього обов'язку у невизначений термін юридично еквівалентна невиконанню цього обов'язку. Крім того, майно вибуло з володіння власника внаслідок адміністративної процедури, тобто поза його волею, і з порушенням закону, що встановлено рішеннями судів, а за таких обставин покладення ризику зникнення майна на самого позивача суперечить принципу справедливості.
3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
3.1. У квітні 2018 року заступник прокурора Харківської області подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року, в якій просив постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
3.2. Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що неправомірність дій (бездіяльності) службових чи посадових осіб ГУНП в Сумській області повинна бути доведена належними доказами - відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиціальне значення для справи про відшкодування збитків; разом з цим, таке рішення позивач до матеріалів справи не надав, провадження щодо визнання дій протиправними не ініціював.
3.3. Апеляційний суд не врахував приписи статей 303, 304, 306, 307 КПК України, якими регламентовано порядок оскарження та розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, в тому числі скарг володільця тимчасово вилученого майна при неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 КПК України.
3.4. Надана ж апеляційним господарським судом оцінка протиправності дій чи бездіяльності працівників поліції під час досудового розслідування у кримінальному провадженні під час вчинення процесуальних дій щодо вилучення майна та його неповернення здійснена поза компетенцією та всупереч вимогам законодавства.
3.5. Також за доводами касаційної скарги, апеляційний суд не взяв до уваги, що вилучення майна у позивача, накладення арешту на майно, а також його передача на зберігання відповідальній особі була здійснена у межах кримінального провадження працівниками слідчого відділу Приморського ВП в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі - СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області) і при передачі матеріалів цього кримінального провадження до прокуратури Сумської області для організації досудового слідства, а у подальшому до ГУНП в Сумській області, передача вилученого майна позивача не відбулася. Водночас дії слідчого ГУНП в Сумській області були направлені на повернення вилученого майна.
3.6. Крім того, відповідно до Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду у даному випадку особою, відповідальною за збереження тимчасово вилученого майна, є Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮК "Парус" (далі - ТОВ "ЮК "Парус"), яка взагалі не є стороною у цій справі.
3.7. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки складу та розміру заявленої до стягнення суми збитків; не з'ясував реальної вартості втраченого майна; не дослідив належність доказів, якими позивач доводив, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу і чи стала неправомірна поведінка відповідача підставою для спричинення йому збитків у вигляді упущеної вигоди; також суд апеляційної інстанції не зазначив підстав для включення до розміру збитків коштів, які були стягнуті з позивача за рішенням Господарського суду Сумської області у справі N 922/1013/17.
3.8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу N 920/715/17 разом із касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
3.9. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що апеляційний господарський суд за наслідками розгляду цієї справи дійшов висновку про порушення учасником справи (ГУНП в Сумській області) приписів КПК України, що, за висновком суду апеляційної інстанції, виражається у протиправній бездіяльності першого відповідача та є елементом складу цивільного правопорушення.
3.10. На думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, питання самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю вказаних органів, має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
3.11. Ухвалою від 23 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами
4.1. На виконання умов контракту Н16-00117 від 10 березня 2016 року, укладеного HAYROCKSALESL.P. (продавець) і ТОВ "Пандеон" (покупець), HAYROCKSALESL.P. поставив позивачу п'ять контейнерів товару (тканини).
4.2. У провадженні СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області перебувало кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016160500006876 від 4 жовтня 2016 року за частиною першою статті 364 Кримінального кодексу України за фактом зловживання службовим становищем службовими особами позивача.
4.3. Відповідно до ухвал слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 6, 7 та 17 жовтня 2016 року в ході досудового розслідування цього кримінального провадження слідчим СВ Приморського ВП в м. Одеса ГУНП в Одеській області проведені обшуки згаданих контейнерів, належних позивачу. За результатом проведеного обшуку майно, яке містилося у контейнерах, вилучено, а ухвалами слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 21 та 31 жовтня 2016 року товар, який містився у контейнерах, арештовано.
4.4. Майно, на яке суд наклав арешт, слідчий СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області передав на відповідальне зберігання ТОВ "ЮК "Парус" в м. Одеса згідно з актами приймання-передачі N 1/19/10 від 19 жовтня 2016 року, N 22/10/16 від 22 жовтня 2016 року, N 28/10/16/1 від 28 жовтня 2016 року, N 28/10/16/2 від 28 жовтня 2016 року.
4.5. Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2016 року, якою було арештовано товар в контейнері АССU5001466, скасовано Апеляційним судом Одеської області 17 листопада 2016 року.
4.6. 10 лютого 2017 року ухвалою слідчого судді Ковпаківського районного суду м. Суми у справі N 592/1354/17 частково задоволено клопотання позивача про скасування арешту майна та зобов'язання вчинити певні дії, скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" в ході проведення обшуку контейнера PONU7793473, а саме: 1019 тюків тканини; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера ECMU2091671, а саме, мішки з тканиною у кількості 256 штук, мішки з ярликами для зразків тканини у кількості 3 штуки, пакет зі зразками тканини у кількості 2 штуки; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнераMSKU1147347, а саме: 1068 рулонів тканини вагою брутто 27760 кг; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера TGHU9506825, а саме: 571 мішків з тканиною. В частині зобов'язання старшого слідчого групи слідчих майора поліції СВ Сумського ВП ГУНП в Сумській області Подопригори С.Б. повернути майно ТОВ "Пандеон", суд відмовив, вважаючи, що відповідно до приписів статті 303 КПК України дана вимога заявлена передчасно.
4.7. Незважаючи на скасування арешту і неодноразові вимоги повернути товар, станом на момент звернення з позовом до суду у даній справі, товар було повернуто позивачу лише частково; товар з контейнерів АССU5001466 та MSKU1147347 був повернутий позивачу 21 лютого 2017 року, а товар з контейнеру PONU7793473 - 20 лютого 2017 року.
4.8. Товар з контейнерів ECMU2091671 та TGHU9506825 не повернуто. Вартість товару, який не повернуто позивачу, складає згідно з інвойсами 65125,8 дол. США, що еквівалентно 1 687 773,47 грн (за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову).
4.9. Постановою ГУНП в Сумській області від 20 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні клопотання директора ТОВ "Пандеон" про повернення тканини, що містилася в контейнерах ECMU2091671 та TGHU9506825.
4.10. ГУНП в Сумській області повідомило, що повернути вилучене під час обшуків контейнерів ECMU2091671 та TGHU9506825 майно на даний час не можливо, оскільки місцезнаходження цього майна після його передачі Приморським ВП ГУНП Одеської області на зберігання ТОВ "ЮК "Парус" невідоме. За фактом неповернення речових доказів, на які накладено арешт, відносно посадових осіб ТОВ "ЮК "Парус" порушено кримінальне провадження за частиною першою статті 388 Кримінального кодексу України, кримінальна справа знаходиться в провадженні органів досудового розслідування ГУНП Одеської області.
4.11. Також суди встановили, що 10 жовтня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Суми-Руно" (покупець) (далі - ТОВ "Суми-Руно") та позивач (постачальник) уклали договір поставки N 15, за умовами якого позивач зобов'язався передавати у власність покупця тканини та фурнітуру (товар), а покупець зобов'язався приймати та оплачувати товар.
4.12. Позивач не виконав належним чином зобов'язання за договором з поставки товару ТОВ "Суми-Руно", незважаючи на формальне усунення перешкоди в поставці у вигляді скасування арешту на товар, що мав бути поставлений. Позивач не зміг виконати зобов'язання за договором у зв'язку з неповерненням або невчасним поверненням слідчим належного йому товару після скасування арешту.
4.13. У зв'язку з порушенням ТОВ "Пандеон" умов договору ТОВ "Суми-Руно" звернулось до господарського суду з позовом про стягнення 10 198 749,12 грн. Рішенням Господарського суду Харківської області від 19 квітня 2017 року у справі N 922/1013/17, яке набрало законної сили, позовні вимоги задоволено, стягнуто на користь ТОВ "Суми-Руно" з ТОВ "Пандеон" 10 198 749,12 грн пені за несвоєчасне виконання обов'язку з поставки товару та 152 981,23 грн судового збору.
4.14. Звертаючись із цим позовом, ТОВ "Пандеон" просило стягнути з Державного бюджету України 1 687 773,47 грн збитків, понесених у зв'язку із втратою майна; 2 664 726,54 грн упущеної вигоди, розмір якої обчислено як різницю між вартістю непоставленого товару за договором поставки і вартістю цього товару за інвойсами від 04 вересня 2016 року N 904-16-7 та N 830-21-16-7; а також 10 351 730,35 грн збитків, що складаються зі стягнутих з позивача штрафних санкцій і судового збору.
5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
5.2. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
5.3. Відповідно до статті 22 ЦКУкраїни, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
5.4. За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
5.5. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
5.6. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
5.7. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
5.8. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
5.9. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
5.10. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
5.11. Дії (бездіяльність) ГУНП в Сумській області, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов'язки (статті 11 ЦК України).
5.12. Статтею 16 КПК України визначено, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
5.13. За змістом статті 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
5.14. Обов'язок уповноваженої службової особи забезпечити схоронність тимчасово вилученого майна в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, визначений частиною четвертою статті 168 КПК України.
5.15. Порядком N 1104 визначені правила зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, та схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження.
5.16. Відповідно до пункту 27 Порядку N 1104 схоронність тимчасово вилученого майна до повернення майна власнику у зв'язку з припиненням тимчасового вилучення майна або до постановлення слідчим суддею, судом ухвали про накладення арешту на майно, забезпечується згідно з пунктами 1-26 цього Порядку.
5.17. Відповідно до статті 174 КПК України арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
5.18. За статтею 169 КПК України у разі скасування арешту тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено.
5.19. Отже, обов'язок належно зберігати тимчасово вилучене майно та негайно повернути тимчасово вилучене майно після скасування ухвали про накладення арешту на майно прямо передбачений чинним законодавством.
5.20. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
5.21. Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
5.22. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
5.23. Законом України N 475/97 від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.
5.24. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.
5.25. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
5.26. При цьому відповідно до положень статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
5.27. Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ такого ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
5.28. Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до наведених вище положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким органом у цій справі є ГУНП в Сумській області, як особа, відповідальна у спірний період за збереження та повернення тимчасового вилученого майна, та Казначейська служба, яка здійснює списання коштів з державного бюджету на підставі рішення суду.
5.29. Враховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що визначений законом обов'язок повернути майно не виконанийі державою Україна у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна, в зв'язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків.
5.30. Щодо посилання в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на виключну правову проблему в питанні самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
5.31. Суд апеляційної інстанції вірно взяв до уваги відповідні судові рішення про скасування арешту товару та повідомлення працівників відповідача про неможливість повернути цей товар як належні та допустимі докази протиправності позбавлення позивача належного йому майна.
5.32. Стверджуючи про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження, як підстави для відшкодування шкоди, скаржник не врахував, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв'язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК.
5.33. Розглядаючи доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості та недоведеності розміру стягнутої судовим рішенням шкоди, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.
5.34. Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.
5.35. За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено.
5.36. Втім, постанова суду апеляційної інстанції не містить достатнього обґрунтування того, що позивач довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями органів держави (в тому числі ГУНП в Сумській області) та збитками, які позивач зазнав у зв'язку з понесенням ним додаткових витрат (пені, судового збору), стягнутих за судовим рішенням на користь ТОВ "Суми-Руно" за неналежне виконання договору поставки N 15 від 10 жовтня 2016 року; наявність у цьому випадку складових цивільного правопорушення взагалі не була предметом дослідження та оцінки суду апеляційної інстанції.
5.37. Разом з тим, положення частини першої статті 225 ГК України регулюють склад збитків, що підлягають відшкодуванню особами, які допустили господарське правопорушення, порушили господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності. В силу статті 42 ГК України підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання самостійно на власний ризик і майнові втрати від такої діяльності, обумовлені договірними зобов'язаннями сторін, не можуть покладатися на державу за самим лише фактом їх понесення в будь-якому разі.
5.38. Окремо слід зазначити, що, враховуючи фактичну дату вилучення товару (6, 7, 17 жовтня 2016 року) укладаючи договір поставки N 15 10 жовтня 2016 року, позивач був обізнаний про тимчасове позбавлення його прав володіння та користування відповідним майном, тобто у питанні можливості додержання строків поставки вилученого майна, передбачених договором, діяв на власний ризик.
5.39. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення 10 198 749,12 грн збитків.
5.40. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.41. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості заявленої до стягнення 2 664 726,54 грн упущеної вигоди та вартості втраченого майна.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
6.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
6.2. Враховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення у цій справі скасувати та прийняти нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Висновок щодо застосування норм права
Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.
Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року та рішення Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" (40031, м. Суми, просп. Курський, 147, код ЄДРПОУ 32024572) 4 352 500,01 грн (чотири мільйони триста п'ятдесят дві тисячі п'ятсот гривень одну копійку).
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 березня 2019 року
м. Київ
Справа N 686/1049/18
Провадження N 14-654цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідачі: прокуратура Хмельницької області (далі - Прокуратура), Державна казначейська служба України (далі - ДКСУ),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року у складі судді Бондарчука В.В. та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року у складі колегії суддів Янчук Т.О., Купельського А.В., Спірідонової Т.В.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури, ДКСУ про визнання протиправною та скасування постанови, відшкодування шкоди, та
УСТАНОВИЛА:
У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 29 січня 2010 року порушено кримінальну справу за фактом незаконного заволодіння службовими особами, у тому числі Приватного підприємства "Дизайн Буд Сервіс Поділля" (далі - ПП "Дизайн Буд Сервіс Поділля", Підприємство), директором якого він є, чужим майном та легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. 10 лютого 2010 року при проведенні обшуку за місцем його роботи вилучено оригінали бухгалтерських, юридичних та банківських документів, комп'ютерну техніку, заарештовано рахунки підприємства, чим фактично зупинено роботу ПП "Дизайн Буд Сервіс Поділля". 18 листопада 2010 року стосовно позивача як директора цього Підприємства порушено кримінальну справу за частиною другою статті 212 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановами слідчого від 22, 23 листопада 2010 року та 28 березня 2011 року накладено арешт на майно позивача. 10 березня 2011 року порушено кримінальну справу стосовно позивача за частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 209, частиною третьою статті 358 КК України. Його у той же день було затримано, а постановою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2011 року позивачу обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 листопада 2013 року ОСОБА_3 виправдано за відсутністю складу злочину за частиною третьою статті 27, частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 209, частиною другою статті 366 КК України (по епізоду підробки та використання накладної N 214); за частиною другою статті 366 КК України (по епізоду підробки та передачі документів товариств до тендерного комітету) виправдано за недоведеністю участі у вчиненні цього злочину та засуджено за частиною першою статті 366 КК України зі звільненням від покарання на підставі частини п'ятої статті 74 КК України. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 28 січня 2014 року вирок у частині визнання його винним за частиною першою статті 366 КК України скасовано, справу в цій частині направлено на додаткове розслідування прокурору Хмельницької області.
16 травня 2014 року прокурор своєю постановою закрив кримінальне провадження N 32014240000000028 у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 212 та частиною другою статті 266 КК України, та вичерпанням можливостей їх отримати.
Загальний строк перебування позивача під слідством та судом становить 5 років 1 місяць 11 днів, з яких 9 місяців та 16 днів - під вартою.
Постановою прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Хмельницької області від 08 листопада 2017 року відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні заяви про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
На думку позивача, ця постанова є незаконною, оскільки прокурор зобов'язаний виконати вимоги статті 12 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) та прийняти постанову, визначивши розмір шкоди.
Позивач зазначав, що у зв'язку з накладенням арешту на земельну ділянку та автомобіль Jeep Compass, державний номерний знак НОМЕР_1, вартість зазначеного майна істотно знизилася, збитки, завдані знеціненням автомобіля, становлять 147 258,00 грн. знеціненням земельної ділянки - 409 050,00 грн.
Позивач втратив заробіток у період досудового і судового слідства на суму 2 954 081,75 грн. не отримав дохід від оренди трансформатора в сумі 4 129 197,58 грн та у зв'язку з наданням правової допомоги в кримінальному провадженні за послуги адвоката сплатив 28 000,00 грн.
Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив визнати протиправною (незаконною) та скасувати постанову прокурора від 08 листопада 2017 року про відмову у відшкодуванні шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, та стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку ДКСУ на його користь 2 954 081,75 грн втраченого заробітку, 4 129 197,58 грн втраченого доходу, 28 000,00 грн витрат за надання правової допомоги у кримінальній справі.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано неправомірною та скасовано постанову прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби Прокуратури Балюка В.О. від 08 листопада 2017 року, якою відмовлено у відшкодуванні ОСОБА_3 шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції керувався тим, що прокурор при прийнятті оскаржуваної постанови не дотримався вимог статей 3, 12 Закону N 266/94-ВР, тому визнав неправомірною та скасував зазначену постанову. При цьому суд вважав, що в такому випадку позивач не позбавлений можливості отримати відшкодування завданої шкоди у спосіб, визначений цим Законом, і розгляд його заяви має відбутися спочатку.
Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Прокуратури задоволено частково, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито.
Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд вважав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки питання відшкодування шкоди згідно із Законом N 266/94-ВР віднесено до компетенції інших державних органів, а не суду.
У вересні 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні його позову та постанову апеляційного суду, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Доводи, наведені в касаційній скарзі
Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Зокрема, частиною другою статті 12 Закону N 266/94-ВР прямо передбачено, що у разі незгоди з постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду. Отже, твердження апеляційного суду, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства не відповідає вимогам закону.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Згідно зі статтею 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
1) постановлення виправдувального вироку суду;
1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;
4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
Частиною другою статті 2 Закону N 266/94-ВРпередбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення.
Згідно зі статтею 3 Закону N 266/94-ВРу наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються):
1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій;
2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;
3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;
4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;
5) моральна шкода.
Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону N 266/94-ВР).
Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
Частинами першою та другою статті 12 Закону N 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
У разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати.
Пунктами 11, 12 Положення встановлено, що у разі ухвалення виправдувального вироку або закриття справи судом першої інстанції, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції.
У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали.
У разі незгоди з постановленою ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції.
Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, і цей порядок залишився поза увагою апеляційного суду.
Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)).
Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.
Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого.
Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження.
У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше.
У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу.
Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
На сьогодні єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих, та яким передбачено компетентні органи, які приймають рішення про відшкодування шкоди та порядок розгляду заяви.
Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР.
Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу.
Із аналізу статті 12 Закону N 266/94-ВР убачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.
Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії").
Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Беллет проти Франції").
Тобто позовні вимоги про відшкодування шкоди, заявлені до суду, мають бути розглянуті по суті.
Такі висновки узгоджуються з правовими позиціями, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 вересня 2018 року у справі N 686/23731/15-ц (провадження N 14-298цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі N 146/1091/17 (провадження N 14-457цс18).
За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим.
Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргупредставника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.М. Ситнік
Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук Л.І. Рогач
Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
В.С. Князєв О.Г. Яновська
Лобойко Л.М.
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
27 лютого 2019 року
м. Київ
Справа N 405/4179/18
Провадження N 14-44 цс 19
ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача - Гудими Д.А.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос" (далі також - позивач) до Прокуратури Кіровоградської області, Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державної казначейської служби України (далі також - відповідачі) про відшкодування майнової шкоди
за касаційною скаргою позивача на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року, постановлену суддею Драним В.В., і постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, прийняту колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі Дуковського О.Л., Єгорової С.М., Мурашко С.І.
Учасники справи:
позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос";
відповідачі: Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державна казначейська служба України.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. У липні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 18 950 268,00 грн на відшкодування шкоди, завданої позивачеві бездіяльністю працівників поліції та прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних у заподіянні шкоди позивачеві.
2. Мотивував позов такими обставинами:
2.1. Упродовж 2000 - 2006 років керівництво позивача, зловживаючи службовим становищем, приховало доходи, шляхом незаконних оборудок за участю службових осіб КДСГ "Інгул" і Губівської сільської ради привласнило всі майнові та грошові активи позивача в особливо великих розмірах через виведення майна на належне колишньому директору ОСОБА_7 Приватне підприємство "Губівське".
2.2. Внаслідок зазначених неправомірних дій органу управління позивача Господарський суд Кіровоградської області 22 листопада 2007 року ухвалив постанову, якою визнав позивача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру у справі N 9/166.
2.3. З 27 червня 2003 року до 6 жовтня 2005 року включно Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області за вказаними фактами порушила низку кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною другою статті 366, частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу (далі - КК) України щодо привласнення коштів позивача у сумі 2 266 700,00 грн.
2.4. 26 грудня 2005 року Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області закрила кримінальну справу N 62-229 (далі - кримінальна справа) за відсутністю складу злочину без проведення слідчих дій на підставі пункту 2 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України.
2.5. Кримінальну справу закривали неодноразово: 26 грудня 2005 року, 20 червня 2006 року, 29 грудня 2006 року, 26 червня 2012 року. Проте відповідні постанови скасовував суд і в порядку нагляду - Прокуратура Кіровоградської області. Численні скарги/звернення з приводу незаконних дій службових осіб Прокуратури Компаніївського району Кіровоградської областіу кримінальній справі, забезпечення її належного розслідування, системних порушень прав потерпілого не знаходили відповідного реагування.
2.6. Ліквідатор позивача подав до СУ УМВС України в Кіровоградської області звернення, за яким 25 січня 2013 року зареєстрували кримінальне провадження N 12013120180000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України.
2.7. 24 жовтня 2016 року судово-економічна експертиза, проведена під час досудового розслідування у кримінальному провадженні N 12013120180000063, визначила розмір завданої позивачу шкоди у сумі 18 950 268,00 грн.
2.8. У кримінальному провадженні N 12013120180000063 суд теж встановили протиправну бездіяльність і зловживання повноваженнями з боку органу досудового розслідування: 24 вересня 2014 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 30 червня 2015 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 10 травня 2016 року і 9 березня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалами зобов'язав слідчого вчинити конкретно визначені процесуальні дії у вказаний строк; 13 липня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда відвів слідчого Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області.
2.9. 8 лютого 2017 року позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 209 КК України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі N 405/1775/17 від 7 квітня 2017 року. Проте за цим кримінальним провадженням позивач витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не отримував, а його клопотання про надання матеріалів для ознайомлення було проігнороване.
2.10. Розмір вимоги про відшкодування шкоди є домірним розміру шкоди, яка заподіяна позивачеві вчиненими щодо нього злочинами, у розслідуванні яких допущена бездіяльність.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
3. 6 липня 2018 року Ленінський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі.
4. Суд зазначив, що за суб'єктним складом учасників справи та характером правовідносин між сторонами, цей спір належить до справ господарської юрисдикції.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
5. 21 серпня 2018 року Апеляційний суд Кіровоградської області прийняв постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
6. Мотивував тим, що сторонами у справі є юридичні особи, а тому спір має розглядатися за правилами господарського судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
7. 3 вересня 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити її для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм процесуального права.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
8. 9 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
10. Позивач стверджує, що стаття 20 Господарського процесуального кодексу України й інші нормативні акти не визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. Стверджує, що відповідачі у справі не є у спірних правовідносинах суб'єктами господарювання, а тому спір є цивільним. Оскільки немає спеціальних випадків віднесення такого спору до юрисдикції іншого (спеціалізованого) суду, він має вирішуватися виключно за правилами цивільного судочинства.
(2) Позиція інших учасників справи
11. Відповідачі відзив на касаційну скаргу не подали.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).
13. Господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання (абзац п'ятий частини першої статті 174 Господарського кодексу України).
14. Згідно з частиною шостою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана, зокрема, юридичній особі внаслідок іншої, ніж вказані у першій - п'ятій частинах цієї статті, незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
15. Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої позивачеві протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування та прокуратури, вчиненою під час здійснення публічно-владних управлінських функцій у кримінальних провадженнях.
16. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України).
17. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не погоджується із доводом касаційної скарги про те, що відсутні нормативні акти, які визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди.
18. Позивач, заявляючи вимогу про відшкодування шкоди заподіяної протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору. Тому відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу учасників спору.
19. Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу.
20. До таких осіб згідно з частиною першою статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
21. У справі, яка розглядається, сторонами спору є ТзОВ "Агрофірма "Золотий Колос" і Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області та Державна казначейська служба України.Отже, оскільки позивач визначив відповідачами органи державної влади, які є юридичними особами, за суб'єктним критерієм згідно з частиною першою статті 4 ГПК України спір належить до юрисдикції господарського суду (близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 березня 2018 року у справі N 461/1930/16-ц).
22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення позивача щодо юрисдикції господарського суду та погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про те, що ця справа має розглядатися за правилами господарського судочинства.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
24. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
25. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованоюта доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили по суті правильні рішення. Отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року - без змін.
Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Золотий Колос" залишити без задоволення.
2. Ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
-
By ANTIRAID
Державний герб України
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98,
E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04.03.2019
Справа № 910/9095/18
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Головіної К.І., при секретарі судового засідання Лук'янчук Д.Ю., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи
за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія"
до Національного банку України
про відшкодування шкоди в розмірі 128 942 532, 00 грн.
за участю представників:
від позивача: Різник О.О. - предст. за свідоцтвом № 4053 від 29.06.10, Коломоєць М.І. - предст. за ордером № 472710 від 18.09.2018 р.
від відповідача: Янко І.О. - предст. за дов. № 18-0014/16228 від 22.03.18;
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" (далі - ТОВ "Промислова інноваційна компанія", позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про стягнення майнової шкоди у розмірі 128 942 532 грн., завданої відповідачем в результаті прийняття неправомірного рішення - Постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних".
Позов обґрунтований тим, що позивачу, як акціонеру Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" (далі - ПАТ "Радикал Банк"), була завдана майнова шкода шляхом незаконного позбавлення його корпоративних прав, що стало наслідком прийняття відповідачем неправомірного рішення - постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2915 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". Протиправність указаної постанови була встановлена судовими рішеннями в межах розгляду адміністративної справи № 826/24203/15 за адміністративним позовом ТОВ "Промислова інноваційна компанія", ОСОБА_4 до Національного банку України, треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство "Радикал Банк" про визнання протиправними та скасування рішень.
У позові ТОВ "Промислова інноваційна компанія" просить суд стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 128 942 532 грн. 00 коп. у якості відшкодування майнової шкоди, завданої НБУ шляхом прийняття неправомірного рішення.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.07.2018 р. (суддя Маринченко Я. В.) за вказаною позовною заявою було відкрито провадження, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження.
У зв'язку зі зміною складу суду ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2018 р. (суддя Васильченко Т. В.) справу прийнято до свого провадження, призначено підготовче засідання.
За результатами повторного автоматичного розподілу ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2018 р. вказану позовну заяву було прийнято до розгляду суддею Головіною К.І., у справі призначено підготовче засідання, сторонам надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов'язки.
У строк, встановлений судом, відповідач надав відзив на позов, у якому він проти доводів позивача заперечив, вважав їх необґрунтованими.
У судовому засіданні представник позивача під час розгляду справи по суті підтримав та обґрунтував позовні вимоги, просив їх задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив, зазначив, що посилання позивача на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва по справі № 826/24203/15 про визнання протиправним та скасування рішення про віднесення банку до неплатоспроможних є безпідставним, оскільки введення процедур тимчасової адміністрації та ліквідації банку позивачем не оскаржувались. Також вказав, що позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між прийняттям відповідачем постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" та спричиненням останньому майнової шкоди у вигляді позбавлення належних йому корпоративних прав вартістю 128 942 532, 00 грн., а також вини Національного банку України. Просив відмовити у задоволенні позову.
Суд, розглянувши заяви учасників справи по суті спору, заслухавши їх пояснення у судовому засіданні та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням наступного.
Установлено, що 09.07.2015 року Правлінням Національного банку України була прийнята постанова № 452/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних".
На підставі постанови Правління Національного банку України від 09.07.2015 р. № 452/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд гарантування) було прийняте рішення № 130 від 09.07.2015 р. "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "Радикал Банк", згідно з яким з 10.07.2015 р. в банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ "Радикал Банк". Тимчасову адміністрацію в ПАТ "Радикал Банк" запроваджено строком на 3 місяці з 10.07.2015 р. до 09.10.2015 р. включно.
12.10.2015 року Фондом гарантування був продовжений строк здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Радикал Банк" до 9 листопада 2015 р. включно.
Відповідно до постанови Правління НБУ № 769 від 9 листопада 2015 р. "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 203 від 9 листопада 2015 р. "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку".
25.10.2017 року Фондом гарантування було прийнято рішення про продовження процедури ліквідації ПАТ "Радикал Банк" строком на один рік до 9 листопада 2018 року включно.
Також встановлено, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.03.2016 року у справі № 826/24203/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" та ОСОБА_4, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.06.2016 року, визнана протиправною та скасована постанова Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних".
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 грудня 2016 року у вказаній справі касаційні скарги ТОВ "Промислова інноваційна компанія", ОСОБА_4, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національного банку України залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2016 року - без змін.
4 липня 2018 року постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у задоволенні заяви Національного банку України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 6 грудня 2016 року у справі № 826/24203/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія", ОСОБА_4 до Національного банку України, треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство "Радикал Банк" про визнання протиправними та скасування рішень - відмовлено.
Крім того, судом встановлено, що станом на день прийняття постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" (09.07.2015 року) Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія" володіло акціями ПАТ "Радикал банк " у кількості 85200 шт., що становить 71 % статутного капіталу товариства.
Відповідно до ч. 1 ст. 152 ЦК України акціонерне товариство - це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про акціонерні товариства" акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства.
Частиною 1 ст. 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Підпункт "а" п. 1 ч. 5 ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" відносить акції до окремої групи цінних паперів, які можуть бути в цивільному обороті - до пайових цінних паперів, які засвідчують участь власника таких цінних паперів (інвестора) у статутному капіталі та/або активах емітента (у тому числі активах, які знаходяться в управлінні емітента) та надають власнику зазначених цінних паперів (інвестору) право на отримання частини прибутку (доходу), зокрема у вигляді дивідендів, та інші права, встановлені законодавством, а також проспектом цінних паперів або рішенням про емісію цінних паперів. Відповідно до положень ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки, майнові права є неспоживною річчю.
Таким чином, акції як цінні папери, є окремим об'єктом цивільного обороту, які, у свою чергу, засвідчують участь власника таких цінних паперів (інвестора) у статутному капіталі та/або активах емітента (у тому числі активах, які знаходяться в управлінні емітента) та надають власнику зазначених цінних паперів (інвестору) право на отримання частини прибутку (доходу), зокрема у вигляді дивідендів, та інші права, встановлені законодавством.
Майнові права, володіння якими засвідчується акціями, є окремим об'єктом і складаються, відповідно до положень ст. 25 Закону України "Про акціонерні товариства", з наступної сукупності прав, перелік яких не є вичерпним:
1) участь в управлінні акціонерним товариством;
2) отримання дивідендів;
3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства;
4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.
Позивач вважає, що прийняття Національним банком України постанови № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" мало своїм наслідком запровадження процедур тимчасової адміністрації та ліквідації ПАТ "Радикал Банк" і призвело до позбавлення позивача його корпоративних прав, посвідчених акціями ПАТ "Радикал Банк", тобто завдало майнової шкоди ТОВ "Промислова інноваційна компанія".
Суд, вирішуючи спір по суті та перевіряючи доводи сторін, виходив з такого.
Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Згідно зі ст. 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов'язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами Цивільного кодексу України відповідальність настає незалежно від вини.
Відповідно до частини 2 статті 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди.
Приписами статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Крім того, згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, на відміну від загальної норми статті 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми статей 1173, 1174 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.
З урахуванням наведених норм слід зазначити, що необхідною підставою для притягнення державного органу до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
У даному спорі неправомірність дій відповідача - Національного банку України підтверджується постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року по справі № 826/24203/15.
Так, при визначенні змісту і правових наслідків постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" судом у вказаній справі було встановлено наступні обставини:
Частиною першою статті 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать:
1) письмове застереження;
2) скликання загальних зборів учасників, ради банку, правління банку;
3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку, підвищення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками тощо;
4) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
5) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
6) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
7) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій, у тому числі операцій із пов'язаними з банком особами;
8) заборона надавати бланкові кредити;
9) накладення штрафів;
10) тимчасова, до усунення порушення або скасування заходів впливу, передбачених цією статтею, заборона використання власником істотної участі в банку права голосу придбаних акцій (паїв);
11) тимчасове, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади;
12) віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного;
13) відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
Таким чином, враховуючи подальше прийняття постанови про ліквідацію банку, відповідачем було застосовано до банку найсуворіший засіб впливу, з усіх можливих, передбачених відповідною правовою нормою.
Тобто зазначеним судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що прийняття постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" мало своїм наслідком застосування до ПАТ "Радикал Банк" найсуворішого засобу впливу, а саме - відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007).
Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення у справі "Брумареску проти Румунії", п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
Таким чином, з огляду на наявність судового рішення у адміністративній справі № 826/24203/15, яке набрало законної сили, обставини, встановлені у даному рішенні, не можуть ставитись під сумнів та бути спростовані у порядку, не передбаченому процесуальним законом, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити.
Щодо заподіяної позивачу шкоди суд вважає за необхідне зазначити таке.
Наявність корпоративних прав (згідно з положеннями Закону України "Про акціонерні товариства") доводиться фактом володіння акціями і такі права є окремим об'єктом (в силу ч. 2 ст.190 ЦК України). У спірних правовідносинах позивача було позбавлено саме майнових (корпоративних) прав, які включають в себе, в тому числі правомочності на участь в управлінні господарюючим суб'єктом, отримання певної частки прибутку (дивідендів) ПАТ "Радикал Банк" та активів у разі ліквідації банку відповідно до закону, а також інших правомочностей, передбачених законом та статутними документами ПАТ "Радикал Банк", володіння якими посвідчується акціями, що перебували у володінні позивача на дату прийняття відповідачем незаконної постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних".
Усі вказані правомочності за наслідками прийняття зазначеної вище протиправної постанови НБУ були передані Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. При цьому вартість корпоративних прав позивача станом на момент їх порушення складала 128 942 532 грн. 00 коп.
Зазначена обставина доводиться наявним у справі Висновком про вартість майна від 05.07.2018 року, виконаним ТОВ "Консалтинг РМ", що діє на підставі Статуту та Сертифікату суб'єкта оціночної діяльності № 934/16, виданого Фондом державного майна України від 24.11.2016р. Дата оцінки - 09.07.2015 року.
Відповідно до ст.ст. 1, 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" положення цього Закону поширюються на правовідносини, які виникають у процесі здійснення оцінки майна, майнових прав, що належать фізичним та юридичним особам України на території України та за її межами, а також фізичним та юридичним особам інших держав на території України та за її межами, якщо угода укладається відповідно до законодавства України, використання результатів оцінки та здійснення професійної оціночної діяльності в Україні. Оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. Вимоги до звітів про оцінку майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону. Датою оцінки є дата, за станом на яку здійснюються процедури оцінки майна та визначається вартість майна. Нормативно-правовими актами з оцінки майна можуть бути передбачені строки дії звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) від дати оцінки або дати її затвердження (погодження) замовником.
З наданого позивачем звіту, виконаного на його замовлення, вбачається, що ринкова вартість об'єкту оцінки (без урахування ПДВ) складає 181 609 200, 00 грн. Відповідно вартість майнових (корпоративних) прав ТОВ "Промислова інноваційна компанія", володіння якими засвідчується акціями у розмірі 71% від статутного капіталу товариства, становить 128 942 532, 00 грн.
Відповідач у своєму відзиві та у судовому засіданні не заперечив вказану суму, не оскаржив її у встановленому законом порядку та не надав жодних доказів, які б свідчили про іншу вартість майнових прав позивача. У той же час, приписами ч. 4 ст.165 ГПК України встановлено, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
За таких обставин суд приймає наданий позивачем висновок про вартість майна від 05.07.2018 р. у якості належного доказу в розумінні ст.ст. 74-79 ГПК України для визначення розміру заподіяної ТОВ "Промислова інноваційна компанія" шкоди неправомірним рішенням відповідача.
Отже, розмір шкоди, завданої позивачу протиправним рішенням НБУ відповідає вартості корпоративних прав на дату прийняття відповідного протиправного рішення і така вартість визначена відповідно до положень Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" в розмірі 128 942 532 грн. 00 коп.
Причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками у даному спорі характеризується наступним.
Відповідно до ч. 1 ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Положеннями ч. 1 ст. 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (тут і далі - в редакції Закону на час спірних правовідносин) встановлено, що після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних Фонд гарантування вкладів фізичних осіб розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день.
Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
За приписами ст. 44 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд вносить Національному банку України пропозицію про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку відповідно до плану врегулювання, у разі закінчення строку тимчасової адміністрації банку та/або невиконання плану врегулювання, в інших випадках, передбачених цим Законом. Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку протягом п'яти днів з дня отримання пропозиції Фонду про ліквідацію банку. Національний банк України інформує Фонд про прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку не пізніше дня, наступного за днем прийняття такого рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня призначення уповноваженої особи Фонду припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
Як вже встановлено судом, тимчасова адміністрація в ПАТ "Радикал Банк" припинена 9 листопада 2015 року та була розпочата процедура ліквідації ПАТ "Радикал Банк". Таким чином, прийняття Національним банком України постанови № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" мало своїм наслідком запровадження процедури тимчасової адміністрації у ПАТ "Радикал Банк", а у подальшому - ліквідації, що призвело до позбавлення позивача його корпоративних прав, посвідчених акціями ПАТ "Радикал Банк".
Всі норми, якими описано процедуру виведення банку з ринку є імперативними і не передбачають будь-яких інших рішень Фонду гарантування та Національного банку України, ніж ті, які спрямовані на виведення банку з ринку.
Так, положеннями ст. ст. 34, 36, 44, 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в якості одного з прямих наслідків прийняття рішення про віднесення банку та категорії неплатоспроможних визначено - позбавлення акціонерів корпоративних прав (права на управління товариством, на отримання дивідендів) без можливості їх наступного поновлення після подальшого прийняття постанови про ліквідацію банку.
Відповідно до ч. 7 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається Фонду, що позбавляє права акціонерів на отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства і також є наслідком застосування до ПАТ "Радикал Банк" неадекватного заходу впливу.
Отже, прийняття відповідачем постанови № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" ініціювало механізм виведення неплатоспроможного банку з ринку у відповідності до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". У свою чергу, вказаний механізм позбавив акціонерів банку їхніх корпоративних прав (право на управління акціонерним товариством через участь у загальних зборах, право контролю, отримання дивідендів та право на отримання майна банку у разі його ліквідації), не передбачаючи можливості виплати грошових коштів акціонерам банку, та призвів до ліквідації цього банку в силу закону.
З огляду на викладене суд приходить до висновку, що відповідач своїм протиправним рішенням шляхом ініціювання відносно позивача процедури виведення з ринку, незаконно позбавив власників акцій їхніх корпоративних прав. При цьому таке позбавлення відбулося саме як наслідок прийняття протиправної постанови НБУ. Подальші процедури, які були застосовані до банку, та рішення НБУ (введення тимчасової адміністрації, відкликання ліцензії і т.д.) не призвели до відновлення майнових (корпоративних) прав позивача, незважаючи на визнання в судовому порядку протиправною та скасування постанови Правління Національного Банку України № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних".
При розгляді даної справи суд також враховує норми міжнародного законодавства, ратифікованого Україною, та практику розгляду справ Європейського суду з прав людини.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно «суспільний інтерес» (рublіс іпterest, gепегаl іпterest, gепегаl іпterest of the соmmunity); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable геlationship of ргороrtionality between the means employed and the aims pursued). ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У справі "Еаst/West Аllians Limited проти України" (рішення ЄСПЛ від 02.06.2014) ЄСПЛ встановив порушення ст. 1 Протоколу та вказав, що підприємство було позбавлене належного йому майна у надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципові верховенства права. Втручання держави носило не короткостроковий характер, а позивач був позбавлений доступу до свого майна тривалий час та в результаті протиправних дій державних органів втратив його. Аналогічну позицію висловлено судом у справі "Рисовський проти України" (рішення ЄСПЛ від 20.10.2011).
У справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (рішення ЄСПЛ від 22.05.2018) суд констатував порушення ст. 1 Протоколу, яке полягало в протиправному обмеженні державою прав позивачів на розпорядження майном, що належало їм на праві власності, в умовах постійного продовження строку дії мораторію до створення відповідної інфраструктури ринку.
Справа "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (рішення ЄСПЛ від 09.10.2018), в якій суд встановив непропорційність втручання держави в здійснення права власності, а саме: позбавлення цього права призвело до порушення справедливого балансу між публічними та приватними інтересами. Такі ж порушення судом констатовано у справах "Спорронг та Льонрот проти Швеції" (рішення ЄСПЛ від 23.09.1982), "Прессос Компанія Навєра С. А. та інші проти Бельгії" (рішення ЄСПЛ від 20.11.1995), «Україна-Тюмень проти України» (рішення ЄСПЛ від 22.11.2007).
Отже, за висновком суду у даному випадку наявні всі елементи складу цивільного правопорушення, що є підставою для притягнення відповідача до відповідальності у вигляді відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної неправомірним рішенням.
Суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що позивачем не доведена наявність вини НБУ у спричиненні збитків позивачу з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Також статус Національного банку України визначений в Рішенні Конституційного Суду України від 26.02.2009 № 6-рп/2009, відповідно до пункту 3.1 якого Конституція України визначила правовий статус Національного банку України як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Особливість юридичного статусу Національного банку України полягає в тому, що, з одного боку, він має публічно-правовий статус особливого центрального органу державного управління, самостійного у своїй діяльності від органів державної влади (ст. 6, 7, 24, 25, 53 Закону України "Про Національний банк України"), а з іншого - цивільно-правовий статус як юридичної особи, яка має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні, та може вчиняти певні цивільно-правові правочини з комерційними банками, державою (ст. 4, 29, 31, 42 Закону України "Про Національний банк України").
У той же час, слід зазначити, що у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами, Національний банк України виступив як державний орган, оскільки відповідач здійснював банківське регулювання та нагляд з використанням адміністративних методів та санкцій такого регулювання до комерційних банків, віднесених до компетенції Національного банку України згідно зі статтями 7, 66 Закону України "Про Національний банк України". Так, віднесення банку до категорії неплатоспроможних з подальшою його ліквідацією є процедурою, визначеною законом, зокрема Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому Національний банк України при прийнятті відповідних рішень щодо віднесення ПАТ "Радикал Банк" до категорії неплатоспроможних, відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку також діяв у відповідності до своїх повноважень, визначених законом України "Про Національний банк України", тобто як державний орган, а не як сторона цивільно-правової угоди.
Правові висновки про належність Національного банку України до державних органів були наведені також в постановах Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 910/12226/16, від 03.07.2018 у справі № 910/3057/16.
З огляду на викладене та з урахуванням наявної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації, згідно з якою НБУ за своєю організаційно-правовою формою є органом державної влади, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах Національний банк України є суб'єктом відповідальності в розумінні ст.ст. 1173, 1174 Цивільного кодексу України незалежно від вини державного органу.
Перевіряючи доводи відповідача стосовно того, що всі інші процедури виведення ПАТ «Радикал Банк» з ринку, як неплатоспроможного банку, позивачем не оскаржувалось та не визнавались судом протиправними (зокрема постанова Правління НБУ № 769 від 9 листопада 2015 р. "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк", рішення виконавчої дирекції Фонду № 203 від 9 листопада 2015 р. "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку"), а тому посилання позивача на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року по справі № 826/24203/15 про визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" є безпідставним, суд виходив з наступного.
За змістом ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема, віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.
Відповідно до преамбули Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Згідно з визначенням виведення неплатоспроможного банку з ринку, наданим у ст. 2 цього Закону, ним є заходи, які здійснює Фонд стосовно банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, щодо виведення його з ринку одним із способів, визначених статтею 39 цього Закону.
За змістом ст. 34 Закону Фонд запроваджує тимчасову адміністрацію банку та розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення (ст. 36 Закону).
Відповідно до ст. 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" виконавча дирекція Фонду протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації затверджує план врегулювання з обов'язковим дотриманням принципу найменших витрат для Фонду.
План врегулювання складається відповідно до вимог, встановлених актами Фонду. У плані врегулювання на підставі оцінки фінансового і майнового стану банку визначаються заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку в один із таких способів:
1) ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб у порядку, встановленому цим Законом;
2) ліквідація банку з відчуженням у процесі ліквідації всіх або частини його активів і зобов'язань на користь приймаючого банку;
3) відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку з відкликанням банківської ліцензії неплатоспроможного банку та подальшою його ліквідацією;
4) створення та продаж інвестору перехідного банку з передачею йому активів і зобов'язань неплатоспроможного банку і подальшою ліквідацією неплатоспроможного банку;
5) продаж неплатоспроможного банку інвестору.
Згідно зі ст. 44 вказаного Закону Фонд вносить Національному банку України пропозицію про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку: відповідно до плану врегулювання; у разі закінчення строку тимчасової адміністрації банку та/або невиконання плану врегулювання; в інших випадках, передбачених цим Законом.
Отже, із системного аналізу наведених правових норм випливає, що і тимчасова адміністрація, і ліквідація є складовими та послідовними етапами єдиної процедури - процедури виведення банку з ринку. Указане кореспондується також із пунктом 16 статті 2 зазначеного Закону, відповідно до якого тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до пункту 6 статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Таким чином суд приходить до висновку, що віднесення ПАТ "Радикал Банк" до неплатоспроможних банків стало наслідком запровадження тимчасової адміністрації у вказаному банку, а у подальшому - його ліквідації, що складає єдиний процес виведення ПАТ "Радикал Банк" з ринку у визначеному законом порядку.
Так само, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року у справі № 826/24203/15 встановлено, що постанова НБУ № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" приймалася відповідачем в якості одного з заходів впливу, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність" і ця постанова має своїм наслідком прийняття постанови про ліквідацію банку.
За таких обставин доводи відповідача щодо законності інших неоспорених рішень НБУ та Фонду, прийнятих під час процедури виведення ПАТ "Радикал Банк" з ринку, суд відхиляє, оскільки визнання адміністративним судом постанови Правління НБУ № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" протиправною має своїм наслідком визнання протиправною всієї процедури виведення неплатоспроможного ПАТ "Радикал Банк" з ринку в цілому.
У той же час, судом вже встановлено, що постанова Правління НБУ № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" запустила процедуру виведення цього банку з ринку, яка позбавила власників акцій їхніх корпоративних прав, які згідно з вимогами чинного законодавства переходять до Фонду, при цьому жоден з можливих способів виведення банку з ринку не передбачає повернення корпоративних прав власникам акцій, що свідчить про порушення прав позивача.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ "Промислова інноваційна компанія" про стягнення матеріальної шкоди у сумі 128 942 532, 00 грн. є доведеними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до ст. 129 ГПК України у разі задоволення позову витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Отже, керуючись ст.ст. 73-79, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" до Національного банку України про відшкодування шкоди в розмірі 128 942 532, 00 грн. задовольнити.
Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ, вулиця Інститутська, будинок 9, ідентифікаційний код 00032106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" (08130, Київська обл.. Києво-Святошинський район, село Петропавлівська Борщагівка, вулиця Леніна, будинок 2-В, ідентифікаційний код 37768837) відшкодування майнової шкоди в сумі 128 942 532 (сто двадцять вісім мільйонів дев'ятсот сорок дві тисячі п'ятсот тридцять дві) гривні 00 копійок, завданої Товариству з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" шляхом прийняття неправомірного рішення - постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних", а також судовий збір в сумі 616 700 (шістсот шістнадцять тисяч сімсот) гривень 00 копійок.
Рішення ухвалено в нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частини в судовому засіданні у присутності представників сторін 4 березня 2019 року.
Повний текст рішення підписаний 14 березня 2019 року.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 20-денний строк з дня підписання повного тексту рішення.
Суддя Головіна К.І.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80460833
-
-
Темы
-
