ANTIRAID

Постановление БП-ВС об административной юрисдикции спора по иску ГАСИ о сносе самостроя к физлицу

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 826/12543/16

Провадження N 11-520апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В.,

учасники справи:

представник позивача - Горбач І.А.,

представник відповідача - ОСОБА_4,

представник третьої особи - ОСОБА_5,

розглянула в судовому засіданнікасаційну скаргу ОСОБА_6 як представника ОСОБА_7 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2017 року (суддя Келеберда В.І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року (судді Безименна Н.В., Бєлова Л.В., Кучма А.Ю.) у справі N 826/12543/16 за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області (далі - ДАБІ; Департамент ДАБІ відповідно) до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про зобов'язання вчинити дії та

ВСТАНОВИЛА:

12 серпня 2016 року Департамент ДАБІ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, в якому просив зобов'язати відповідача знести об'єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, що розташований на земельних ділянках з кадастровими номерами: НОМЕР_4, НОМЕР_3, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_1, НОМЕР_2.

Позов мотивовано тим, що внаслідок перевірки суб'єктом владних повноважень встановлено, що ОСОБА_7 виконує будівельні роботи зблокованого багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без отримання вихідних даних, без розроблення в установленому порядку проектної документації та без документа, що надає право на виконання будівельних робіт. 17 червня 2016 року Департамент ДАБІ вніс приписи N С-1706/4 про усунення порушень вимог законодавства та N С-1706/5 про зупинення будівельних робіт, яких відповідач не виконав, що стало підставою для звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 травня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року, позов задовольнив повністю.

Не погодившись із постановами судів першої та апеляційної інстанцій, представник відповідача - ОСОБА_6 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження в цій справі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій порушили правила предметної юрисдикції, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, у зв'язку із чим підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. На обґрунтування цієї позиції представник відповідача посилається на висновок Верховного Суду України в аналогічному спорі, викладений у постанові від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а (N 21-1959а16), що не був урахований судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень. До того ж, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги наявність у відповідача дозвільних документів, можливість усунення виявлених порушень та перебудови об'єкта самочинного будівництва, чим допустив неповне з'ясування обставин справи, що призвело до її неправильного вирішення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_6, а ухвалою від 19 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відповідно до положень частини третьої статті 344 КАС України.

У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначив, що з урахуванням визначеної статтею 17 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову)юрисдикції адміністративних судів він звернувся до адміністративного суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення державного архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником (відповідачем) вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури. На думку позивача, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень вимог статті 244-2 КАС України, оскільки відступили від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а (N 21-1959а16), з одночасним наведенням відповідних мотивів, а саме наявністю іншої судової практики Верховного Суду України, зокрема постанов від 17 вересня 2014 року у справі N 6-137цс14 та від 24 червня 2015 року у справі N 6-381цс15.

Крім цього, позивач звернув увагу на те, що на об'єкт самочинного будівництва, а саме зблокований багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до чинного законодавства України не може бути зареєстровано право власності. Жодних документів, що надають право на виконання будівельних робіт, а також засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом вказаного об'єкта, Департамент ДАБІ ОСОБА_7 не видавав. У відповідача відсутні документи дозвільного та декларативного характеру, які б надавали право на виконання будівельних робіт, що ним і не спростовується. Суди попередніх інстанцій також установили, що у відповідача немає права на виконання будівельних робіт. У касаційній скарзі представник відповідача не наводить та не зазначає докази на підтвердження наявності дозвільних документів, а лише вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував їх наявність. До того ж в результаті здійснення відповідачем будівельних робіт порушені права інших осіб, що підтверджується численними заявами та скаргами громадян - жителів с. Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського р-ну Київської області. На думку позивача, виконання відповідачем одночасно всіх вимог, зазначених у приписі від 17 червня 2016 року N С-1706/4, є неможливим, а тому спірний об'єкт самочинного будівництва підлягає знесенню.

Представник третьої особи ОСОБА_8 - ОСОБА_5 у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що цей позов подано у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а тому цей спір є публічно-правовим і відповідно до приписів частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України на нього поширюється юрисдикція адміністративних судів. При цьому новостворене нерухоме майно стає об'єктом цивільних правовідносин з моменту державної реєстрації. Проте право власності за відповідачем на спірний об'єкт не зареєстровано, а тому його твердження щодо наявності між сторонами у справі цивільних правовідносин не ґрунтується на матеріалах справи. На думку третьої особи, законодавством не передбачено право на отримання дозволу на будівництво тоді, коли об'єкт будівництва вже майже збудований, у зв'язку із чим посилання скаржника на можливість усунення ним порушень містобудівного законодавства є безпідставними.

У судовому засіданні представник відповідача підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів.

Представники позивача та третьої особи заперечили проти задоволення касаційної скарги з підстав, викладених у відзивах.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи, наведені в касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі скарги громадянки України ОСОБА_9 на незаконне будівництво багатоповерхового будинку за адресою: АДРЕСА_1, направлення Департаменту ДАБІ від 17 червня 2016 року N 371.16/01/П про проведення позапланової перевірки посадовими особами цього Департаменту було проведено позапланову перевірку на об'єкті будівництва за адресою: АДРЕСА_1, що розташований на земельних ділянках з кадастровими номерами: НОМЕР_4, НОМЕР_3, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_1, НОМЕР_2.

Земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_1 належать ОСОБА_7 на підставі витягів з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12 травня 2016 року: номер витягу НВ-3206474962016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; номер витягу НВ-3206475022016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3; номер витягу НВ-3206474972016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_4; номер витягу

НВ-3206475102016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2; номер витягу НВ-3206475072016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_6; номер витягу НВ-3206474912016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_5.

За наслідками проведеної перевірки Департаментом ДАБІ складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 17 червня 2016 року, в якому зафіксовано, що замовник будівництва ОСОБА_7 виконує будівельні роботи з будівництва зблокованого багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без отримання вихідних даних (містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, технічні умови, завдання на проектування), без розробленої в установленому порядку проектної документації (в тому числі стосовно її відповідності вимогам пунктів 4.1, 4.2, 4.3 ДБН А.2.2-3-2014 щодо складу та змісту проектної документації на будівництво та в об'ємі, передбаченому додатком "Д" ДБН А.2.2-3-2014) та без документа, що надає право на виконання будівельних робіт (декларація про початок виконання будівельних робіт), чим порушено статті 24, 29, 30, 31, 34, 36 Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон N 3038-VI). До того ж замовником будівництва ОСОБА_7 не забезпечено здійснення авторського та технічного нагляду під час виконання будівельних робіт на вказаному об'єкті будівництва, чим порушено статтю 11 Закону України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" (далі - Закон N 687-XIV).

17 червня 2016 року з метою усунення виявлених за результатами перевірки порушень Департамент ДАБІ видав ОСОБА_10 припис N С-1706/4 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та припис N С-1706/5 про зупинення підготовчих та будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства.

Так, приписом від 17 червня 2016 року N С-1706/4 Департамент ДАБІ вимагав до 16 липня 2017 року усунути порушення, викладені в акті перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 17 червня 2016 року, а приписом від 17 червня 2016 року N С-1706/5 зупинити виконання будівельних робіт з 30 червня 2016 року.

У подальшому на підставі направлення Департаменту ДАБІ для проведення позапланової перевірки від 04 серпня 2016 року N 635.16/01 позивач провів позапланову перевірку виконання відповідачем вимог вищевказаних приписів, за наслідками якої склав акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 10 серпня 2016 року. У цьому акті зафіксовано факт невиконання замовником будівництва ОСОБА_7 вимог приписів від 17 червня 2016 року N С-1706/4 та N С-1706/5, а саме: відповідно до єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів відсутні станом на 10 серпня 2016 року відомості про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, немає інформації щодо видачі документів дозвільного та декларативного характеру про початок виконання підготовчих та будівельних робіт на земельній ділянці або документів, які б свідчили про виконання вимог приписів, що у свою чергу свідчить про порушення ОСОБА_7 вимог статті 41 Закону N 3038-VI.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_7 вказаних приписів позивач звернувся до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що відповідач без розроблення проектної документації та відповідних дозвільних документів провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, а також не виконав у встановлений строк вимог приписів Департаменту ДАБІ про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, що є підставою для зобов'язання ОСОБА_7 знести об'єкт самочинного будівництва. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей адміністративний позов подано у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, з огляду на що цей спір є публічно-правовим, а відтак свідчить про поширення на нього в силу приписів частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України адміністративної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та вирішення справи судом першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

На підставі пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб'єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.

При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону N 687-XIV для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.

Згідно із частиною третьою статті 6 Закону N 3038-VI органом державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Примірне положення про органи державного архітектурно-будівельного контролю затверджується Кабінетом Міністрів України.

Статтею 13 Закону N 687-XIV визначено, що до уповноважених органів містобудування та архітектури належать, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року N 294 затверджено Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, відповідно до пункту 1 якого ДАБІ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

За змістом статті 41 Закону N 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставою для проведення позапланової перевірки є, зокрема, звернення фізичних чи юридичних осіб про порушення суб'єктом містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Відповідно до частини першої статті 38 Закону N 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.

Аналіз наведених вище положень частини першої статті 38 Закону N 3038-VI у взаємозв'язку з нормами частини першої статті 41 цього ж Закону дає підстави для висновку про те, що в разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, орган державного архітектурно-будівельного контролю уповноважений видати припис про усунення порушень. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 цього Закону у зв'язку з його невиконанням.

Орган державного архітектурно-будівельного контролю діє як суб'єкт владних повноважень послідовно, в чітко визначеному порядку. Зокрема, такий орган, наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то й подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру.

Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, а також з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил.

При цьому звернення органу державного архітектурно-будівельного контролю до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється ним як суб'єктом владних повноважень на підставі частини першої статті 38 Закону

N 3038-VI, що з огляду на вказані вище норми статей 2-4, 17 та 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та вирішення справи судом першої інстанції), а також статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), свідчить про належність такого спору до юрисдикції адміністративних судів.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір, який є предметом цього розгляду, є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовує у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта владних повноважень, який звернувся до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта на підставі частини першої статті 38 Закону N 3038-VI, належить до юрисдикції адміністративних судів.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 та 11 квітня 2018 року (справи N 14-48цс та N 11-96апп18 відповідно).

У постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду, навівши відповідні обґрунтування, відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання представника відповідача в касаційній скарзі на те, що цей спір має приватноправовий характер, оскільки відповідно до долученого до матеріалів справи витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 травня 2017 року за відповідачем зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 547 кв. м (житлова площа 381,1 кв. м), що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером НОМЕР_1 (а. с. 63, том 2), з огляду на те, що згідно з указаним витягом за відповідачем зареєстровано право власності на багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2. Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, предметом розгляду цієї справи є знесення об'єкта самочинного будівництва за іншою адресою: АДРЕСА_1.

Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Згідно із частиною першою статті 34 Закону N 3038-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) замовник має право виконувати будівельні роботи після:

1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об'єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України;

2) реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до I-III категорій складності;

3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону N 3038-VI право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об'єктах будівництва, що належать до IV і V категорій складності, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Як було зазначено вище, частиною першою статті 38 Закону N 3038-VI передбачено, що в разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.

Отже, позов про знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування може бути пред'явлено органом державного архітектурно-будівельного контролю до суду в разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, встановлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Відповідно до частини десятої статті 41 Закону N 3038-VI суб'єкт господарювання має право звернутися до суду щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Згідно із частиною другою статті 38 Закону N 3038-VI за рішенням суду самочинно збудований об'єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов'язаних зі знесенням об'єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво. У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.

На підставі статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (частина перша). Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома).

Відповідно до частини третьої статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності провадиться, зокрема, щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється, розробляється на замовлення власника земельної ділянки без надання дозволу Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування на його розроблення. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, погодженого в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зміну її цільового призначення.

Як установили суди попередніх інстанцій, цільове призначення земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, на яких здійснюється будівництво багатоповерхового будинку, згідно з даними Державного земельного кадастру - 02.01, а саме для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Згідно з класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року N 548 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 року за N 1011/18306), для будівництва відповідного багатоквартирного будинку, що здійснюється ОСОБА_7, має бути відведена земельна ділянка з цільовим призначенням - 02.03, тобто для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку.

Станом на 10 серпня 2016 року інформація щодо видачі документів дозвільного і декларативного характеру на початок виконання підготовчих та будівельних робіт з будівництва багатоповерхового будинку за вказаними адресами відсутня, як відсутні й належним чином затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за вказаними вище адресами та щодо зміни їх цільового призначення, чим допущено відповідачем істотні порушення будівельних норм і правил.

Отже, відповідач без розробленої проектної документації та відповідних дозвільних документів провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, що відповідно до частини першої статті 376 ЦК України дає підстави для визначення цього будинку об'єктом самочинного будівництва.

У зв'язку з виявленими порушеннями містобудівного законодавства 17 червня 2016 року Департаментом ДАБІ видано ОСОБА_7 як особі, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, припис N С-1706/4 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та припис N С-1706/5 про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, яких станом на 10 серпня 2016 року відповідач не виконав.

Вказані приписи Департаменту ДАБІ є чинними, відомості про їх оскарження відповідачем відсутні. Доказів про те, що відповідачем вживалися заходи з метою усунення зазначених у приписах порушень, ОСОБА_7 не надано.

Ураховуючи те, що відповідач без розроблення проектної документації та відповідних дозвільних документів з істотними порушеннями будівельних норм і правил провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, а також не виконав у встановлений строк вимоги приписів Департаменту ДАБІ про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, Велика Палата Верховного Суду на підставі положень статті 376 ЦК України вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог ДАБІ в особі Департаменту ДАБІ про зобов'язання ОСОБА_7 знести об'єкт самочинного будівництва.

При цьому відсутність у відповідача проектної документації, здійснення будівництва без отримання вихідних даних (містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, технічних умов, завдання на проектування) унеможливлює зобов'язання ОСОБА_7 провести перебудову об'єкта самочинного будівництва.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів першої та апеляційної інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_6 як представника ОСОБА_7 залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий: Князєв В.С.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко

С.В. Бакуліна Л.І. Рогач

В.В. Британчук І.В. Саприкіна

Д.А. Гудима О.М. Ситнік

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лященко Н.П.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что спор, который является предметом настоящего рассмотрения, является публично-правовым, поскольку возник при участии субъекта властных полномочий, который реализует в спорных правоотношениях предоставленные ему действующим законодательством властные управленческие функции по выявлению факта самовольного строительства и устранения нарушений путем сноса самовольно построенного объекта градостроительства. Дело по иску такого субъекта властных полномочий, который обратился в суд с иском о сносе самовольно построенного объекта на основании части первой статьи 38 Закона N 3038-VI, относится к юрисдикции административных судов.

Учитывая то, что ответчик без разработки проектной документации и соответствующих разрешительных документов с существенными нарушениями строительных норм и правил провел строительство многоэтажного дома на земельных участках, которые не были отведены для этой цели и имеют другое целевое назначение, а также не выполнил в установленный срок требования предписаний Департамента ГАСК об устранении нарушения требований законодательства в сфере градостроительной деятельности, строительных норм, государственных стандартов и правил и о прекращении подготовительных и строительных работ, не соответствующих требованиям законодательства, суд на основании положений статьи 376 ГК Украины считает обоснованным вывод судов предыдущих инстанций об удовлетворении исковых требований ГАСК в лице Департамента ГАСК об обязательствах ответчика снести объект самовольного строительства. При этом отсутствие у ответчика проектной документации, осуществление строительства без получения исходных данных (градостроительных условий и ограничений застройки земельных участков, технических условий, задания на проектирование) исключает обязательства ответчика провести перестройку объекта самовольного строительства.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 757/43355/16-ц
      Провадження N 14-399 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Печерського районного суду м. Києва (далі також - відповідач) про визнання дій/бездіяльності протиправними та відшкодування шкоди
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року, постановлену суддею Панченко О.М., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Лапчевської О.Ф., Кравець В.А., Мазурик О.Ф.
      Учасники справи:
      - позивач: ОСОБА_3,
      - відповідач: Печерський районний суд м. Києва
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 6 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати дії/бездіяльність посадових осіб відповідача незаконними.
      1.2. Зобов'язати відповідача виготовити та надіслати на адресу позивача належним чином засвідчені копії рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц, рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року та дві ухвали цього суду від 25 травня 2016 року у справі N 22-ц/796/3406/2016.
      1.3. Стягнути з відповідача як відшкодування матеріальної шкоди - 24 489,52 грн і моральної шкоди - 10 000 грн.
      1.4. Стягнути з відповідача нестягнуту з ПАТ "Терра Банк" моральну шкоду у сумі 15 000 грн.
      2. Позов мотивував таким:
      2.1. 26 січня 2015 року подав до Печерського районного суду м. Києва позовну заяву до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Терра Банк" та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію у ПАТ "Терра Банк" про зобов'язання вчинити дії та відшкодування завданих збитків.
      2.2. 2 лютого 2015 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі N 757/2216/15-ц, якою відмовив у відкритті провадження на тій підставі, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      2.3. 8 квітня 2015 року Апеляційний суд міста Києва скасував ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.4. 28 квітня 2015 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі.
      2.5. 17 листопада 2015 року цей суд ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову, яке позивач оскаржив до Апеляційного суду міста Києва.
      2.6. 30 березня 2016 року суд апеляційної інстанції в частині вимог до ПАТ "Терра Банк" залишив рішення Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року без змін, а в іншій частині рішення суду першої інстанції скасував і закрив провадження.
      2.7. Незважаючи на неодноразові звернення до відповідача протягом тривалого часу, не міг отримати належно засвідчені копії судових рішень у справі N 757/2216/15-ц, що спричинило пропуск строків на апеляційне та касаційне оскарження.
      2.8. Вказує на порушення судом першої інстанції частини першої статті 21, частини першої статті 27 та частини третьої статті 222 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
      2.9. Внаслідок протиправних дій відповідача позивач був позбавлений коштів, які він намагався стягнути з ПАТ "Терра Банк" у судовому порядку під час розгляду справи N 757/2216/15-ц.
      2.10. Діями відповідача позивачеві була заподіяна моральна шкода, яка полягає у створенні перепон у доступі до правосуддя та має бути відшкодована на підставі статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      3. 9 грудня 2016 року Апеляційний суд м. Києва постановив ухвалу, якою визначив підсудність спору Деснянському районному суду м. Києва.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      4. 23 грудня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва відмовив позивачу у відкритті провадження.
      5. Мотивував тим, що вимоги про визнання дій/бездіяльності посадових осіб Печерського районного суду м. Києва незаконними та зобов'язання їх вчинити певні дії мають вирішуватись за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 16 лютого 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      7. Мотивував тим, що, відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції не зазначив мотивів такого рішення, не з'ясував характеру спірних правовідносин і не перевірив, чи є відповідач у справі суб'єктом владних повноважень за наведених у позовній заяві обставин.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      8. 13 березня 2017 року Деснянський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі.
      9. Мотивував тим, що відповідач у справі є суб'єктом владних повноважень згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у чинній на той час редакції; між сторонами виник публічно-правовий спір, а тому позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      10. 15 травня 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року.
      11. Апеляційний суд вважав, що між позивачем і відповідачем як суб'єктом владних повноважень виник публічно-правовий спір, який відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 17 та статті 18 КАС України у чинній на той час редакції має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      12. 19 червня 2017 року позивачзвернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року, а також ухвалити рішення, яке згідно з повноваженнями суду касаційної інстанції відповідає обставинам справи.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Позивач вказує на те, що оскаржені ухвали постановлені з порушенням норм процесуального права.
      15.1. Вважає, що один і той самий суддя Деснянського районного суду м. Києва не міг двічі постановляти ухвалу про відмову у відкритті провадження. Стверджує, що ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року постановив неповноважний суд, оскільки повторно той самий суддя не мав права брати участь при новому розгляді справи після скасування 16 лютого 2017 року судом апеляційної інстанції ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року про відмову у відкритті провадження.
      15.2. Стверджує, що оскільки спірні правовідносини виникли через порушення прав позивача при розгляді цивільної справи, є підстави для звернення до суду саме за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Доводи відповідача
      16. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо порушення вимог про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи
      17. У касаційній скарзі позивач вказує на постановлення ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року неповноважним судом, оскільки повторно той самий суддя не має права брати участь при новому розгляді справи після скасування 16 лютого 2017 року судом апеляційної інстанції ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року, постановленої тим самим суддею, що й постановив ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року (обидві - про відмову у відкритті провадження).
      18. Відповідно до частини першої статті 21 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у суді першої інстанції, суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі.
      19. Отже, ЦПК України встановлював обмеження щодо повторного розгляду тим же складом суду першої інстанції справи лише у випадку скасування попереднього рішення цього суду щодо суті спору або ухвали про закриття провадження у справі. Інших підстав для обмеження участі судді суду першої інстанції у розгляді справи, зокрема після скасування ухвали цього про відмову у відкритті провадження, процесуальний закон не передбачав. Тому вказані доводи позивача є необґрунтованими.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду
      20. Суди першої й апеляційної інстанцій відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду питання про відкриття провадження, вважали, що подана позовна заява не може розглядатися в судах у порядку цивільного судочинства. Натомість, суди вказали, що справа може бути вирішена за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона має ознаки публічно-правового спору.
      21. Позивач вважає, що суди порушили норми процесуального права, оскільки, на його думку, справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      22. Щодо позовної вимоги зобов'язати відповідача виготовити та надіслати на адресу позивача належним чином виготовлені та завірені судом копії рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц (суддя Остапчук Т.В.), рішення суду апеляційної інстанції від 30 березня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 25 травня 2016 року у справі N 22-ц/796/3406/2016, то у касаційній скарзі позивач вказав, що ця вимога втратила актуальність і "в судовому засіданні була вилучена".
      23. Щодо іншої вимоги позивача - визнати дії/бездіяльність посадових осіб Печерського районного суду м. Києва незаконними:
      23.1. Позивач у додаткових поясненнях до касаційної скарги вказав, що оскаржував не рішення відповідача у конкретній справі, а дії апарату відповідного суду, зокрема і бездіяльність голови суду як керівника відповідача, який мав контролювати діяльність цього апарату.
      23.2. Обґрунтовуючи незаконність дій/бездіяльності посадових осіб відповідача, у позовній заяві позивач вказував:
      23.2.1. Порушуючи статтю 222 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи N 757/2216/15-ц, відповідач несвоєчасно надіслав йому ухвалу про відмову у відкритті провадження від 2 лютого 2015 року у справі N 757/2216/15-ц;
      23.2.2. Порушуючи статтю 21 ЦПК України у вказаній редакції, справа N 757/2216/15-ц повторно була передана на розгляд судді Печерського районного суду м. Києва Остапчука Т.В. після того, як Апеляційний суд м. Києва 8 квітня 2015 року у справі N 22-ц/796/5593/2015 скасував ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року, постановлену цим же суддею;
      23.2.3. Порушуючи статтю 157 ЦПК України у зазначеній редакції, розгляд справи N 757/2216/15-ц безпідставно відкладався та тривав поза межами розумного строку, оскільки провадження у цій справі було відкрите 28 квітня 2015 року, а рішення ухвалене аж 17 листопада 2015 року;
      23.2.4. Порушуючи статті 209 та 222 ЦПК України у вказаній редакції, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц було несвоєчасно виготовлене та надіслане позивачеві;
      23.2.5. Порушуючи статтю 222 ЦПК України у зазначеній редакції, заяви позивача у справі N 757/2216/15-ц від 13 червня 2016 року (вх. N 58151), від 21 червня 2016 року (вх. N 60991), від 4 липня 2016 року (вх. N 65120), від 30 серпня 2016 року (вх. N 85766) були невчасно розглянуті та невчасно видані копії судових рішень у вказаній справі.
      24. Згідно з приписами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи N 757/2216/15-ц, дотримання вимог процесуального закону (частина перша статті 8, частини перша та друга статті 22, стаття 23 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), надсилання ухвал про відмову у відкритті провадження (частина шоста статті 122 ЦПК України), дотримання вимог про недопустимість повторної участі судді в розгляді справи (стаття 21 ЦПК України), відкладення розгляду справи за наявності для цього підстав (стаття 169 ЦПК України), дотримання строків розгляду справи (стаття 157 ЦПК України), своєчасне виготовлення та надсилання судового рішення (стаття 222 ЦПК України) - були обов'язками суду під час здійснення правосуддя у конкретній справі.
      25. Отже, позовна вимога про оскарження дій/бездіяльності посадових осіб відповідача стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій.
      26. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення.
      27. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирішення у суді спору за такою позовною вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
      28. Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час розгляду справи N 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
      29. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, що діяла на час розгляду справи N 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій).
      30. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.
      31. Згідно з пунктом 57 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
      32. Відповідно до пункту 55 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
      33. Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
      34. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути Печерський районний суд м. Києва, Консультативна рада європейських суддів вважає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).
      35. Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку N 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).
      36. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.
      37. Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
      38. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
      39. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
      40. За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.
      41. Тобто, за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку.
      42. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного чи адміністративного судочинства, відповідно, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.
      43. З огляду на наведені вище аргументи Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовна вимога про визнання незаконними вказаних у пункті 23.2 цієї постанови дій/бездіяльності посадових осіб відповідача не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства. А тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду цього спору за правилами адміністративного судочинства є помилковими.
      44. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача відшкодування матеріальної та моральної шкоди, позивач обґрунтував ці вимоги приписами статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 ЦК України та мотивував тим, що внаслідок протиправних дій відповідача був позбавлений коштів, які намагався стягнути з ПАТ "Терра Банк" під час розгляду справи N 757/2216/15-ц, а також тим, що створені відповідачем перешкоди у доступі до правосуддя завдали позивачеві моральну шкоду.
      45. Стаття 1176 ЦК України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб'єктів, зокрема, суду. Тому приписи статті 1176 ЦК України єспеціальними щодо приписів статей 22, 23, 1166 і 1167 цього кодексу та визначають випадки, в яких може бути заявлена позовна вимога про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.
      46. Шкода, завдана, зокрема, фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина п'ята статті 1176 ЦК України).
      47. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі).
      48. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справидій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.
      49. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
      50. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі "Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine" від 21 грудня 2010 року, заяви N 17160/06 та N 35548/06, § 33).
      51. Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.
      52. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.
      53. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 3 квітня 2018 року у справі N 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі N 800/554/17, від 22 березня 2018 року у справі N П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року у справі N 800/404/17, від 13 червня 2018 року у справі N 454/143/17-ц.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
      55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      56. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами, зокрема, для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      57. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      58. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми процесуального права, вказавши, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. А тому слід змінити мотивувальну частину ухвал Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові.
      (2.2) Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частині першій і третій статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року).
      61. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов'язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
      62. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.
      63. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
      64. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
      65. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
      66. Приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного чи адміністративного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.
      67. Позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
      68. Позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.
      69. У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справидій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови. У решті Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 757/31606/15-ц
      Провадження N 14-285цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року (у складі суддів Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Кузнєцова В.О.), ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 серпня 2016 року (у складі суддів Кравця В.А., Рубана С.М., Желепи О.В.) та рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2016 року (суддя Москаленко К.О.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Житлово-будівельного кооперативу "Металіст", Публічного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал", Публічного акціонерного товариства "Київенерго" про зобов'язання здійснити перерахунок за житлово-комунальні послуги,
      ВСТАНОВИЛА:
      У вересні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до Житлово-будівельного кооперативу "Металіст" (далі - ЖБК "Металіст"), Публічного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (далі - ПАТ "АК "Київводоканал"), Публічного акціонерного товариства "Київенерго" (далі - ПАТ "Київенерго"), у якому з урахуванням змінених позовних вимог просив суд зобов'язати відповідачів здійснити помісячний перерахунок за житлово-комунальні послуги за період з 1 грудня 2006 року по 30 червня 2014 року по належній йому квартирі АДРЕСА_1, зокрема:
      - ЖБК "Металіст" - за послугу утримання будинку і прибудинкової території, відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації (далі - КМДА) від 19 травня 2000 року N 748 "Про встановлення розмірів тарифів на послуги з утримання будинків і прибудинкових територій у м. Києві";
      - ЖБК "Металіст" та ПАТ "Київенерго" - за послугу централізованого опалення відповідно до розпорядження КМДА від 14 жовтня 2003 року N 1907, яким внесені зміни до розпорядження КМДА від 20 червня 2002 року N 1245 "Про встановлення тарифів на виробництво теплової енергії та житлово-комунальні послуги для населення";
      - ЖБК "Металіст", ПАТ "АК "Київводоканал", ПАТ "Київенерго" - за послугу централізованого водопостачання холодної води і водовідведення, централізованого водопостачання гарячої води і водовідведення відповідно до розпорядження КМДА від 14 жовтня 2003 року N 1907, яким внесені зміни до розпорядження КМДА від 20 червня 2002 року N 1245 "Про встановлення тарифів на виробництво теплової енергії та житлово-комунальні послуги для населення".
      Також позивач просив зобов'язати ЖБК "Металіст" надати довідку про стан розрахунків станом на 1 липня 2014 року по вказаній квартирі за надані послуги з урахуванням проведених перерахунків.
      На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 послався на невідповідність здійснених відповідачами розрахунків комунальних послуг зазначеним вище розпорядженням КМДА.
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 серпня 2016 року, відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, судові рішення першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
      У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, ухвалених у справі, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання такої заяви, підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 21 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів", Закону України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" (далі - Закон N 1875-IV), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначеної підстави заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня, 19 червня 2014 року, 19 серпня 2015 року, а також на постанови Вищого господарського суду України від 13 січня 2016 року (справа N 910/7171/15-г), 2 лютого 2016 року (справа N 910/29714/14), 30 листопада 2017 року (справа N 910/20271/15), у яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи.
      Ухвалою Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 13 липня 2018 року зазначену справу прийнято до розгляду.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень)суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1, що перебуває на балансі ЖБК "Металіст", та відповідно є споживачем житлово-комунальних послуг з утримання будинку та прибудинкової території, централізованого опалення та послуг централізованого водопостачання холодної води і водовідведення, централізованого водопостачання гарячої води і водовідведення. Позивач споживав указані послуги в спірний період, а саме з 1 грудня 2006 року по 30 червня 2014 року.
      Відповідно до пунктів 1.3, 2.1.1, 2.1.2 статуту ЖБК "Металіст" є обслуговуючим кооперативом, виключною метою якого є обслуговування, ремонт і реконструкція житлового будинку та утримання прибудинкової території за кошти членів ЖБК і за рахунок пасивних доходів і фінансової допомоги від добровільних внесків або дотацій держави, отриманих і використаних кооперативом відповідно до мети його діяльності. Метою діяльності, серед іншого є: забезпечення належного утримання будинку та прибудинкової території, реалізація прав на володіння, користування та розпорядження об'єктами будинку, що перебувають у спільній власності членів кооперативу - власників квартир, жилих та нежилих приміщень будинку; сприяння в отриманні мешканцями будинку комунальних послуг та інших послуг тощо.
      Відповідно до статті 1 Закону N 1875-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд -це власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно із законом;
      Відповідно до частин першої та другої статті 29 Закону N 1875-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою. У разі якщо балансоутримувач не є виконавцем, він укладає договори на надання житлово-комунальних послуг з іншим виконавцем.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 травня 2006 року, яке є чинним і набрало законної сили, встановлено, що ПАТ "Київенерго", ПАТ "АК "Київводоканал" не є виконавцями послуг централізованого опалення та послуг централізованого водопостачання холодної води і водовідведення, централізованого водопостачання гарячої води і водовідведення в розумінні положень Закону N 1875-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до ПАТ "Київенерго", ПАТ "АК "Київводоканал", суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зазначені особи є неналежними відповідачами, оскільки не були виконавцями спожитих позивачем у спірний період послуг централізованого опалення та послуг централізованого водопостачання холодної води і водовідведення, централізованого водопостачання гарячої води і водовідведення, нарахування оплати позивачу за спожиті послуги не здійснювали.
      А також суд установив відсутність порушень з боку ЖБК "Металіст" прав позивача, як споживача послуг, передбаченого пунктом 7 частини 1 статті 21 Закону України "Про захист споживачів", внаслідок визначення відповідачем ціни послуг неналежним чином, оскільки ціна продукції на момент споживання послуг та їх оплати була визначена згідно діючих на той момент тарифів, які вподальшому були скасовані за межами заявленого позивачем періоду.
      Разом з тим у постановах Вищого господарського суду України від 13 січня 2016 року (справ N 910/7171/15-г), 2 лютого 2016 року (справ N 910/29714/14), 30 листопада 2017 року (справ N 910/20271/15) та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня, 19 червня 2014 року, 19 серпня 2015 року суди, задовольняючи позовні вимоги про перерахунок наданих комунальних послуг, виходили з того, що позивачам у спірні періоди виставлено рахунки за спожиті комунальні послуги із застосуванням тарифів, які в судовому порядку визнано незаконними і нечинними з моменту їх прийняття.
      Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верхового Суду виходить з такого.
      Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Згідно із частиною третьою статті 20 Закону N 1875-IV споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
      Частинами першою та другою статті 32 цього Закону передбачено, що плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.
      Частиною першою статті 7 Закону N 1875-IV визначено, що до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить, в тому числі, встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону.
      Відповідно до підпункту 2 пункту "а" частини першої статті 28 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" зі змінами, внесеними Законом N 1198-VII від 10 квітня 2014 року, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів, послуги з централізованого опалення, послуги з централізованого постачання холодної води, послуги з централізованого постачання гарячої води, послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні та інші послуги.
      Відповідно до частини п'ятої статті 19 Закону N 1875-IV виконавцем послуг з централізованого постачання холодної води та послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення.
      Нарахування за житлово-комунальні послуги по квартирі АДРЕСА_1 у спірний період (з 1 грудня 2006 року по 30 червня 2014 року) здійснювалися відповідно до тарифів на житлово-комунальні послуги, прийнятих розпорядженнями КМДА, які в подальшому були скасовані постановами Шевченківського районного суду м. Києва від 21 березня та 30 вересня 2014 року.
      Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, помилково вважав, що оскільки в момент нарахування плати за житлово-комунальні послуги тарифи були чинними, незважаючи на те, що в подальшому їх було скасовано, позивач не має права на здійснення перерахунку нарахованих йому платежів.
      За таких обставин ухвалені у справі судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень).
      За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 17 серпня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 серпня 2016 року та рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Печерського районного суду м. Києва.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      23 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 738/1482/16-к
      Провадження N 13-38кс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді - Князєва В.С.,
      судді-доповідача - Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      захисника - Шаповал О.В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року.
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      1. Вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 06 березня 2014 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено покарання із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України у виді позбавлення волі строком 4 роки.
      2. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком 1 рік 6 місяців.
      3. Вироком Апеляційного суду Харківської області від 17 липня 2015 року вирок місцевого суду скасовано в частині застосування до ОСОБА_4 ст. 75 КК України та засуджено його до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
      4. Відбуваючи покарання у Менській виправній колонії (N 91), засуджений звернувся до місцевого суду з клопотанням про застосування до нього положень ст. 6 Закону України від 08 квітня 2014 року N 1185-VII "Про амністію у 2014 році" (далі - Закон N 1185-VII) на стадії виконання вироку.
      5. Ухвалою Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року, у задоволенні клопотання відмовлено з тих підстав, що на момент набрання чинності Законом N 1185-VII засуджений не відбував призначеного покарання, а тому не відноситься до кола осіб, які підпадають під дію ст. 6 цього Закону.
      II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
      6. У касаційній скарзі ОСОБА_4 ставиться питання про скасування ухвал суду першої та апеляційної інстанцій, застосування до нього положення ст. 6 Закону N 1185-VII, скорочення наполовину невідбутої частини покарання за вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 06 березня 2014 року. Як зазначено засудженим, судом не враховано, що злочин вчинено у 2011 році, а відповідно до ст. 12 Закону N 1185-VII його дія поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності, крім того з 10 травня 2011 року він вважається таким, що відбував покарання, оскільки до нього було застосовано запобіжний захід.
      Позиції учасників судового провадження
      7. У судовому засіданні захисник Шаповал О.В. підтримала вимоги касаційної скарги та просила її задовольнити. Захисник зауважила, що при вирішенні поданої касаційної скарги має бути застосований правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15.
      8. Прокурор з наведеними в касаційній скарзі доводами не погодилась та, вважаючи судові рішення законними й обґрунтованими, просила суд відмовити в задоволенні скарги. Також прокурор зазначила, що немає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше зазначеній постанові ВСУ.
      Рух справи за касаційною скаргою
      9. 11 листопада 2016 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4
      10. Ухвалами судді ВССУ від 14 листопада 2016 року, 15 лютого та 28 липня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження відносно ОСОБА_4 і призначено справу до розгляду.
      11. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      12. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      13. 02 квітня 2018 року ухвалою судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду кримінальне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 призначено до касаційного розгляду.
      14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 03 липня 2018 року матеріали судового провадження щодо засудженого ОСОБА_4 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Прийняте судом рішення мотивовано необхідністю відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові ВСУ від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15.
      16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року кримінальне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 прийнято до касаційного розгляду.
      III. ПІДСТАВИ ПЕРЕДАЧІ СПРАВИ НА РОЗГЛЯД ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      17. За змістом ст. 539 КПК України при вирішенні судом питань, пов'язаних із виконанням вироку, передбачено тільки апеляційний порядок оскарження судових рішень. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 424 цього Кодексу, касаційному оскарженню підлягають лише ті рішення, що перешкоджають подальшому кримінальному провадженню. На переконання Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду оскаржувані засудженим рішення суду не можуть бути предметом перегляду суду касаційної інстанції, оскільки стосуються розгляду питань, пов'язаних із виконанням вироку.
      18. Разом із тим, у постанові від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15 ВСУ дійшов протилежного висновку про те, що КПК України не встановлює заборони на оскарження в касаційному порядку рішень суду щодо застосування амністії, а положення ч. 2 ст. 424 цього Кодексу (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) необхідно тлумачити цілісно і питання про те, чи підлягають оскарженню в касаційному порядку судові рішення щодо застосування амністії, слід вирішувати з огляду на положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, за якими повноту касаційного перегляду обмежено лише випадками прямого, недвозначного виключення (заборони) на рівні закону.
      19. Однак, Законом України від 02 червня 2016 року N 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон N 1401-VIII), що набув чинності 30 вересня 2016 року, п. 8 ч. 3 ст. 129 Основного Закону викладено в новій редакції.
      20. Зокрема, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України (в редакції Закону N 1401-VIII) передбачено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      21. Таким чином, на переконання Касаційного кримінального судуу складі Верховного Суду, вимоги п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України (в редакції Закону N 1401-VIII), зумовлюють необхідність відступити від правової позиції, викладеної в постанові ВСУ від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15.
      IV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      22. Відповідно до п. 7 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ.
      23. Виходячи зі змісту зазначеної норми права, Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, маючи повноваження суду касаційної інстанції.
      24. Пункт 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою, на відміну від його попередньої редакції, закріплює, що обов'язковим для перегляду судових рішень є апеляційний порядок, тоді як право особи на касаційне оскарження судового рішення забезпечується у випадках, визначених законом.
      25. Аналогічно в ст. 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" N 1402-VIII в редакції Закону N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      26. Такий підхід до порядку оскарження судового рішення також узгоджується з основними положеннями практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
      27. Так, ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не зобов'язує держав-учасниць створювати апеляційні чи касаційні суди, однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись визначених у ст. 6 Конвенції гарантій кожного на справедливий розгляд його справи судом, що встановлений законом (пункт 22 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви N 29458/04 та N 29465/04).
      28. Зокрема, у пунктах 80-99 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2018 року у справі "Зубац проти Хорватії" (Zubac v. Croatia), заява N 40160/12, визначено критерії застосування законодавчих обмежень щодо доступу до Верховного суду, а саме: передбачуваність обмеження; несприятливі наслідки помилок під час провадження, що призвело до відмови заявникові у доступі до вищого суду; можливість стверджувати, що такі обмеження здатні спричинити "надмірний формалізм".
      29. У пунктах 82-83 цього рішення ЄСПЛ наголосив, що спосіб застосування п. 1 ст. 6 Конвенції до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в ньому.
      30. ЄСПЛ також визнав, що застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до Верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості.
      31. Таким чином, встановлення на нормативному рівні відповідних процесуальних фільтрів для касаційного перегляду, наприклад, визначення судових рішень, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, не суперечить практиці ЄСПЛ.
      32. Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду (пункт 44 рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини", заява N 42527/98; пункт 98 рішення від 10 травня 2001 року у справі "T.P. and K.M. проти Сполученого Королівства", заява N 28945/95, та інші).
      33. Також ЄСПЛ констатував, що гарантії ст. 6 Конвенції поширюються на процедуру оскарження в касаційному порядку, коли вона є наступною стадією відповідних кримінальних процедур, а їх результати можуть мати вирішальне значення для осіб, щодо яких ухвалено вирок (рішення від 26 липня 2002 року у справі Мефтах (Meftah) та інші проти Франції, заява N 32911/96, N 35237/97 та N 34595/97).
      34. Водночас ЄСПЛ роз'яснив, що процедури, які стосуються виконання вироків, у тому числі застосування амністії, не підпадають під дію ст. 6 Конвенції в її кримінальному аспекті розгляду, оскільки рішення з питань застосування, яке набрало законної сили, не зачіпає "спору... про цивільні права і обов'язки" та не має відношення до "пред'явлення кримінального обвинувачення" у значенні ст. 6 Конвенції (рішення від 13 травня 2003 року у справі "Монкорне де Комон проти Франції", заява N 59290/00).
      35. Обмеження стосовно касаційного оскарження передбачено ст. 424 КПК України, положеннями якої встановлено перелік рішень суду першої та апеляційної інстанцій, котрі підлягають касаційному оскарженню, серед яких відсутні процесуальні рішення, що ухвалюються судом у порядку, визначеному ст. 539 КПК України, та пов'язані з виконанням вироку.
      36. Основна ознака, за якою встановлюється підстава для касаційного оскарження ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвал суду апеляційної інстанції, визначена ч. 2 ст. 424 КПК України, зокрема, якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
      37. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України). Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України, судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами. Таким чином, після завершення стадії касаційного оскарження вироку суду всі наступні питання, які виникають у зв'язку з його виконанням, вирішуються в порядку Розділу VIII "Виконання судових рішень" цього Кодексу, яким передбачено лише апеляційний порядок оскарження судових рішень.
      38. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_4 у повною мірою скористався своїм правом на оскарження судових рішень, які були ухвалені за результатом розгляду його клопотання про застосування амністії. 01 листопада 2016 року ОСОБА_4 була подана касаційна скарга.
      39. Враховуючи, що відповідно до ч. 1 ст. 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення, можливість застосування висновку, викладеного в постанові ВСУ від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15, має оцінюватись з урахуванням п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII, що набув чинності 30 вересня 2016 року.
      40. Оскільки ст. 539 КПК України не передбачено касаційного перегляду судових рішень, постановлених на стадії виконання вироку суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані ОСОБА_4 ухвали суду не можуть бути предметом касаційного оскарження. Таке законодавче обмеження касаційного оскарження судових рішень у кримінальному провадженні узгоджується з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII.
      41. Оскільки касаційне провадження відкрите за скаргою засудженого на судові рішення, які не можуть бути предметом касаційного оскарження, то викладені доводи ОСОБА_4 з питань застосування до нього амністії в касаційному порядку не перевіряються.
      42. За результатом розгляду касаційної скарги ОСОБА_4 Великою Палатою Верховного Суду встановлено, що ухвала Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року з питань застосування до ОСОБА_4 амністії не можуть бути предметом перегляду суду касаційної інстанції. Отже, кримінальне провадження з перегляду зазначених судових рішень щодо ОСОБА_4 у касаційному порядку підлягає закриттю.
      V. ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ ПРАВА
      43. Виходячи з положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII, право особи на касаційне оскарження судового рішення в кримінальному провадженні має обмежений характер та реалізується виключно у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України.
      44. Судові рішення щодо застосування амністії, постановлені на стадії виконання вироку, не можуть бути оскаржені в касаційному порядку, оскільки у Кримінальному процесуальному кодексі України не передбачено право особи на їх касаційне оскарження.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 424, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, п. 7 параграфу 3 розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", ст. 14, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року - закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Г.Яновська Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 569/96/17
      Провадження N 14-386 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства (далі також - ПрАТ) "Страхова компанія "Юнівес" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ПрАТ "Страхова група "ТАС" про відшкодування шкоди
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Гордійчук С.О., Шеремет А.М., Боймиструка С.В.
      Учасники справи:
      позивач: ПрАТ "Страхова компанія "Юнівес" (представник Кузьменко М.М.),
      відповідачі: ОСОБА_3, ПрАТ "Страхова група "ТАС".
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 27 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачів 19 410 грн.
      2. Мотивував позов тим, що 21 серпня 2016 року ОСОБА_3, керуючи автомобілем марки "Mazda" (державний номерний знак НОМЕР_1), не врахував швидкості руху, дорожньої обстановки, безпечної дистанції, внаслідок чого зіткнувся з автомобілем марки "Kia" (державний номерний знак НОМЕР_2), який за інерцією зіткнувся з автомобілем марки "Subaru" (державний номерний знак НОМЕР_3). Позивач вказував, що 23 серпня 2016 року Голосіївський районний суд м. Києва ухвалив постанову, якою визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
      3. Позивач зазначав, що транспортний засіб марки "Kia" ним застрахований згідно з договором добровільного страхування наземного транспорту від 4 грудня 2015 року. І після отримання всіх необхідних документів 21 жовтня 2016 року позивач виплатив страхове відшкодування у розмірі 119 410 грн.
      4. Крім того у позові вказував, що ПрАТ "Страхова група "ТАС" і ОСОБА_8 уклали договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (автомобілямарки "Mazda", яким 21 серпня 2016 року керував ОСОБА_3.), що підтверджується полісом серії АЕ N 8736637. За цим полісом ліміт відповідальності ПрАТ "Страхова група "ТАС" за завдану майну шкоду становив 100 000 грн.
      5. Позивач звернувся до ПрАТ "Страхова група "ТАС" із заявою про виплату страхового відшкодування, яке було перераховане позивачеві у сумі 100 000 грн. Вказав, що надіслав ОСОБА_3 претензію на суму 19 410 грн (різницю між фактичним розміром шкоди і сплаченим страховим відшкодуванням), однак відповіді на неї до моменту звернення з позовом до суду не отримав.
      6. Стверджував, що після звернення до суду йому стало відомо про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору АZ6 N 410786 добровільного комплексного страхування транспортних ризиків (далі - договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків), укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000 грн. Як вказував позивач, за цим договором ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язане здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована.
      7. З урахуванням зазначеного позивач подав клопотання про залучення ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача та просив стягнути 19 410 грн солідарно з ОСОБА_3 і ПрАТ "Страхова група "ТАС".
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      8. 31 березня 2017 року Рівненський районний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою залучив ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача.
      9. 8 червня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПрАТ "Страхова група "ТАС" на користь позивача 19 410 грн і відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3
      10. Мотивував тим, що дорожньо-транспортна пригода сталася з вини ОСОБА_3, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС" відповідно до полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 А тому відшкодування завданої шкоди має бути стягнуте саме з ПрАТ "Страхова група "ТАС". Крім того, суд першої інстанції вказав, що ні зазначеним договором, ні законодавством не передбачений солідарний обов'язок щодо відшкодування завданої шкоди страхувальником і страховиком, з огляду на що відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      11. 30 серпня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 червня 2017 року в частині задоволення позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасував, а провадження у справі в цій частині закрив і роз'яснив позивачу, що він має право звернутися з такою вимогою до суду за правилами господарського судочинства.
      12. Суд апеляційної інстанції керувався сформульованим Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновком і вважав, що оскільки розгляд справ між юридичними особами віднесений до компетенції господарського суду, ця справа в частині вимог позивача до ПрАТ "Страхова Група "ТАС" не може розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      13. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 сторони не оскаржували. А тому відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, вказана частина рішення не була предметом апеляційного перегляду.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      14. 26 вересня 2017 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року.
      15. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року та залишити без змін рішення суду першої інстанції з огляду на порушення апеляційним судом норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      16. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      17. Обґрунтував, зокрема, тим, що позивачоскаржує ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      18. Позивач вказує, що спір виник саме з цивільних правовідносин; одним зі співвідповідачів є фізична особа, а тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      19. Стверджує, що про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000,00 грн. дізнався після звернення до суду. А за умовами вказаного договору саме ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язана здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника.
      20. Вважає, що відсутність письмової заяви позивача до ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" щодо отримання страхового відшкодування не впливає на вирішення цього спору, оскільки ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" мало всі документи стосовного зазначеного страхового відшкодування, які позивач скерував разом з претензією N 502-21/16. А тому відсутність окремої заяви позивача не унеможливлює участь ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" як відповідача у цивільній справі та не перешкоджає виконанню його обов'язку.
      21. Крім того, позивач звертає увагу, що може реалізувати своє право на захист шляхом подання відповідного позову до суду відповідно до рішення Конституційного Суду України N 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року.
      (2) Доводи відповідачів
      22. Відповідачі відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      23. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України "Про страхування").
      24. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).
      25. Розрізняють добровільну та обов'язкову форми страхування (стаття 5 Закону України "Про страхування"). Добровільним може бути, зокрема, страхування наземного транспорту (пункт 6 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування"). Втім, законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником, зокрема, відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування) (частина перша статті 999 ЦК України).
      26. Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України "Про страхування". До них згідно з пунктом 9 частини першої вказаної статті належить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема, Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".
      27. Між учасниками справи виникло декілька цивільно-правових зобов'язань:
      27.1. Договірне зобов'язання між позивачем і потерпілою особою - за договором добровільного майнового страхування;
      27.2. Деліктне зобов'язання між потерпілою особою та ОСОБА_3 - із завдання шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП);
      27.3. Договірне зобов'язання між відповідачами - за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, згідно з яким ПрАТ "Страхова група "ТАС" видало ОСОБА_3 поліс добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс".
      28. Суди встановили, що на виконання договору добровільного майнового страхування позивач сплатив страхове відшкодування потерпілій особі у сумі 119 410,00 грн. ПрАТ "Страхова група "ТАС" на вимогу позивача від 21 листопада 2016 року N 502-21/16 сплатила останньому 100 000,00 грн. Спір між сторонами виник щодо відшкодування позивачеві виплачених ним потерпілій особі 19 410,00 грн.
      29. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц).
      30. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
      31. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, за якими страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована, такий страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання взяв на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоду. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність (див. також пункт 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц).
      32. Суд першої інстанції встановив, що майнову відповідальність за шкоду, завдану ОСОБА_3, має нести страховик - ПрАТ "Страхова група "ТАС", оскільки цивільно-правова відповідальність ОСОБА_3 була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС", зокрема, за договором добровільного страхування транспортних ризиків, згідно з яким за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" страхова сума становить 50 000 грн.
      33. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      34. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      35. Суд першої інстанції розглянув позов за правилами цивільного судочинства, задовольнивши вимогу до ПрАТ "Страхова група "ТАС" та відмовивши у задоволенні вимоги до ОСОБА_3 Натомість, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі в частині позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС", оскільки спір виник між юридичними особами.
      36. Позивачем у справі є юридична особа, а відповідачами - юридична особа-страховик і фізична особа-страхувальник.
      37. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      38. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      39. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      40. Стаття 1 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо стягнення страхового відшкодування.
      41. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, не передбачав обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      42. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      43. Позов може бути пред'явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов'язки; 2) права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      44. У разі, якщо норма матеріального права, яка має бути застосована за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, суд згідно з частиною першою статті 33 ЦПК України у вказаній редакції за клопотанням позивача залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. Після залучення співвідповідача за результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених вимог до належного відповідача.
      45. У суді першої інстанції в заяві про залучення співвідповідача позивач пред'явив вимогу щодо солідарного стягнення заборгованості з обох відповідачів - страхувальника та його страховика - за правилами цивільного судочинства. Позивач вважав, що обов'язки відповідачів виникли з однієї підстави, і такі обов'язки є однорідними та спільними.
      46. Правом на визначення предмета, підстав позову та відповідачів розпоряджається позивач. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком, який виконує суд під час розгляду справи.
      47. У цій справі позивач вважав, що у відповідачів є солідарний обов'язок виплатити йому страхове відшкодування, і цей обов'язок виник з однієї підстави - настання страхового випадку. Тому позивач пред'явив до обох відповідачів однакову вимогу.
      48. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      49. Законодавство України, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, не передбачає такого солідарного обов'язку, на виконання якого страховик потерпілого заявив позовну вимогу до страхувальника, який заподіяв шкоду майну, та його страховика.
      50. Проте право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів процесуальний закон передбачав незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Тому можливим було пред'явлення позову до фізичної та юридичної осіб стосовно стягнення з них коштів, навіть якщо ці особи не були солідарними боржниками, якими їх вважав позивач. Крім того, спільний розгляд таких вимог не створив солідарного обов'язку для відповідачів.
      51. У цій справі позовні вимоги є пов'язаними та мають розглядатися в одному провадженні, оскільки висновки суду щодо позовної вимоги до відповідача-фізичної особи, винної у настанні страхового випадку, залежать від висновків суду щодо позовної вимоги до відповідача-страховика особи, винної у настанні страхового випадку. Питання про відповідальність кожного з відповідачів має бути вирішене, зокрема, залежно від наявності дійсних договорів страхування, укладених між відповідачами, а також ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду.
      52. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.
      53. Отже, ВеликаПалата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог до страховика-юридичної особи (аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 20 червня 2018 року N 308/3162/15-ц).
      54. З огляду на вказане з урахуванням висновків цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступає від сформульованого Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновку щодо юрисдикції спору (за позовом страховика потерпілого до фізичної особи, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, а також до страховика цієї особи), яким керувався суд апеляційної інстанції в ухвалі від 30 серпня 2017 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції.
      56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      58. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
      59. З огляду на викладені вище мотиви Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. А тому ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПрАТ "Страхова група "ТАС", а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      (2.2) Щодо судових витрат
      60. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      61. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 15 і частині другій статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      62. Господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункт 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у зазначеній редакції). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина перша статті 45 ГПК України у вказаній редакції).Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 1, частині першій статті 12, частинах другій і третій статті 21 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      63. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом до страховика особи, винної у настанні страхового випадку, про стягнення з нього суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого укладеним з винною особою договором ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      64. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом про стягнення з особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад передбачений договором, укладеним з винною особою, ліміт відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.
      65. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.
      66. Розглядаючи позовні вимоги, заявлені до винної у настанні страхового випадку фізичної особи, про стягнення з неї такої суми виплаченого потерпілому його страховиком страхового відшкодування, яка перевищує обов'язковий ліміт відповідальності страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суд з'ясовує у цієї особи, чи має вона укладений договір добровільного страхування цивільно-правової відповідальності на суму, що перевищує ліміт відповідальності її страховика за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. У разі встановлення факту наявності такого договору суд згідно з вимогами статей 51 і 53 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, залучає страховика за договором добровільного страхування цивільно-правової відповідальності, укладеним з особою, винною у настанні страхового випадку, співвідповідачем або третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача та вирішує спір за правилами того судочинства, в якому було розпочате провадження.
      Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Юнівес" задовольнити частково.
      2. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасувати, а справу направити до Апеляційного суду Рівненської області для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська