Постановления БП-ВС о возможности до 15.12.2017 рассматривать в одном производстве споры к юридическому и физическому лицу


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 755/13532/15-ц

Провадження N 14-319цс18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"),

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Армін" (далі - ПП "Армін"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Мультіпак" (далі - ТОВ "Торговий дім "Мультіпак"),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк"

на постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року в складі колегії суддів Українець Л.Д., Шебуєвої В.А., Оніщука М.І.

у цивільній справі за позовом ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про стягнення заборгованості за кредитним договором та

УСТАНОВИЛА:

У липні 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11084665000.

27 вересня 2010 року між ПАТ "УкрСиббанк", ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір N 11421112000 про переведення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000.

На дату укладення договору про переведення боргу заборгованість первісного боржника за кредитним договором становила 163 492 долари США, за використання кредитних коштів встановлена відсоткова ставка у розмірі 10,8 % річних.

На забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором укладені наступні договори поруки:

? від 27 вересня 2010 року N 243971 між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4;

? від 27 вересня 2010 року N 243972 між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін";

? від 27 вересня 2010 року N 243973 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак".

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 24 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 141 957,85 доларів США, з якої: 126 411,10 доларів США - кредитна заборгованість, у тому числі прострочена заборгованість з липня 2014 року - 10 113 доларів США; 15 546,75 доларів США - заборгованість за процентами; заборгованість зі сплати пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів - 110 538, 03 грн. з якої: 45 991,85 грн - пеня за прострочення сплати кредиту, 64 546,18 грн - пеня за прострочення сплати процентів.

ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути солідарно: з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. з ОСОБА_3 та ПП "Армін"? кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. з ОСОБА_3 та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак"? кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ПП "Армін" на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту N 11084665000 від 27 листопада 2006 року у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" на користь ПАТ "УкрСиббанк" по 913,50 грн сплаченого судового збору з кожного.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі порушили зобов'язання своєчасно повертати суми отриманого кредиту та сплачувати нараховані за користування кредитними коштами відсотки, внаслідок чого виникла прострочена заборгованість, яка має бути солідарно стягнута з позичальника та поручителів.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року в задоволенні заяви ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року відмовлено.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" задоволено частково. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року в частині позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" до ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року в частині розподілу судових витрат скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" по 1 827 грн сплаченого судового збору з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" 4 019,40 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог банку до ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" та закриваючи провадження у справі у цій частині, апеляційний суд керувався тим, що розгляд спору між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду.

У березні 2018 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року та залишити в силі заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що системний аналіз статей 541, 543 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) свідчить про те, що у боржника за основним зобов'язанням та у солідарних боржників (поручителів - юридичних осіб) існує один і той самий обов'язок, що виникає із основного зобов'язання - кредитного договору, тому вимоги банку до позичальника та поручителів є взаємопов'язаними і повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, спір між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" не пов'язаний зі здійсненням господарської діяльності поручителів, тому апеляційний суд помилково застосував статтю 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 червня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що 27 листопада 2006 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11084665000, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого останньому надано кредит у розмірі 200 000 доларів США, що за курсом Національного банку України на день укладення договору еквівалентно 1 010 000 грн. на строк не пізніше 27 листопада 2026 року. Згідно з підпунктом 1.3.1 пункту 1.3 договору за використання кредитних коштів протягом 30 календарних днів з дати видачі кредиту процентна ставка була встановлена у 10,80 % річних; по закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягала перегляду відповідно до пункту 9.2 цього договору (т. 1, а. с. 5?18).

27 вересня 2010 року між ПАТ "УкрСиббанк", ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір N 11421112000 про переведення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 та додаткова угода до кредитного договору (т. 1, а. с. 19?26).

На дату укладення договору про переведення боргу заборгованість первісного боржника за кредитним договором становила 163 492 долари США. За користування кредитними коштами встановлена відсоткова ставка у розмірі 10,8 % річних (пункт 3 договору про переведення боргу).

На забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором укладені наступні договори поруки:

? від 27 вересня 2010 року N 243971 між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 27?29);

? від 27 вересня 2010 року N 243972 між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін" (т. 1, а. с. 30?32);

? від 27 вересня 2010 року N 243973 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" (т. 1, а. с. 33?35).

23 лютого 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" направляло на адресу позичальника ОСОБА_3 та поручителів ОСОБА_4, ПП "Армін" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" письмові вимоги про усунення порушень кредитного договору від 27 листопада 2006 року N 11084665000 протягом 31 календарного дня з дати отримання повідомлення, а саме погасити прострочену заборгованість у розмірі 6 742 доларів США (прострочена заборгованість за кредитом) та 9 470,42 доларів США (прострочена заборгованість за процентами) (т. 1, а. с. 36?43, 50).

Згідно з наданим банком розрахунком заборгованість за кредитним договором станом на 24 червня 2015 року склала 141 957,85 доларів США, з якої: 126 411,10 доларів США - кредитна заборгованість, у тому числі прострочена заборгованість з липня 2014 року - 10 113 доларів США; 15 546,75 доларів США - заборгованість за процентами; заборгованість зі сплати пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів - 110 538, 03 грн. з якої: 45 991,85 грн - пеня за прострочення сплати кредиту, 64 546,18 грн - пеня за прострочення сплати процентів (т. 1, а. с. 55?68).

Перевіряючи законність закриття апеляційним судом провадження у справі у частині вимог до поручителів - юридичних осіб, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) було передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Позивачем заявлено вимоги до чотирьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ОСОБА_3, поручителя ОСОБА_4 та поручителів - юридичних осіб ПП "Армін" і ТОВ "Торговий дім "Мультіпак".

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати само по собі.

Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука.

Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

У даному випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів у даному випадку співпадає з обсягом відповідальності боржника.

При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, слідує, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором.

У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім спорів: 1) про приватизацію державного житлового фонду; 2) що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; 3) про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; 4) що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; 5) інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року, тобто чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.

Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою.

ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.

Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителів, які є юридичними особами, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постановах від 17 лютого 2016 року у справі N 6-1965цс15, від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 квітня 2016 року у справі N 6-77цс16, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16.

Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі N 14-41цс18, від 25 квітня 2018 рокуу справі N 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року у справі N 14-224цс18, у яких Велика Палата Верховного Суду зазначила про відступлення від висновків Верховного Суду України, висловлених у постанові від 01 березня 2017 року у справі N 6-923цс16. Підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є юридичними особами.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не врахував особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору та неправильно застосував норми процесуального права, оскільки підстави для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителів - юридичних осіб - відсутні.

У рішенні від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджинастасиу проти Греції" (заява N 12945/87) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію.

У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Залишаючи без змін заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року у частині задоволення позовних вимог банку до ОСОБА_3, ОСОБА_4, апеляційний суд свої висновки належним чином не обґрунтував, залишив поза увагою доводи апеляційної скарги ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про неправильний розрахунок банком заборгованості за кредитним договором та про припинення поруки за договорами поруки, не надав їм належної правової оцінки, чим порушив вимоги частини третьої статті 382 ЦПК України та статті 6 Конвенції в частині доступу до правосуддя.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки виправити помилки апеляційного суду на стадії касаційного перегляду справи неможливо, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Link to post
Share on other sites

Большая палата отошла от десятка ранее принятых позиций ВСУ и сослалось на принятые уже ей позиции и указала, что исковые требования к нескольким ответчикам, среди которых есть хотя бы одно физическое лицо, заявленные до 15 декабря 2017 года, должны рассматриваться в одном производстве, если такие требования однородны, неразрывно связанные между собой и от решения одной из них зависит решение других требований.

Link to post
Share on other sites

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 524/4770/15-ц

Провадження N 14-309цс18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк"),

відповідачі: ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "МЖК Житлобуд" (далі - ТОВ "МЖК Житлобуд")

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк"

на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 02 жовтня 2015 року в складі судді Середи А.В. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 26 квітня 2016 року в складі колегії суддів Бондаревської С.М., Омельченко Л.М., Триголова В.М.

у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3, ТОВ "МЖК Житлобуд" про стягнення заборгованості за кредитним договором та

УСТАНОВИЛА:

У червні 2015 року ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 19 грудня 2008 року між Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 31/35/08-НПБ, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 286 509 грн зі сплатою 27,5 % річних за користування кредитом строком до 18 червня 2023 року.

07 травня 2009 року на забезпечення позичальником виконання зобов'язань за цим кредитним договором між ПАТ "Кредитпромбанк" та ТОВ "МЖК Житлобуд" укладено договір поруки N 31/35/П01/08-НПБ.

26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу права вимоги, зокрема, за кредитним договором від 19 грудня 2008 року N 31/35/08-НПБ.

Позичальник належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв'язку з чим, станом на 20 травня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 846 575,24 грн. з якої: заборгованість за кредитом - 284 862,40 грн. заборгованість за відсотками - 277 800,64 грн. пеня - 283 912,20 грн.

Позивач просив стягнути вказану заборгованість солідарно з відповідачів.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 02 жовтня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "МЖК Житлобуд" відмовлено. У частині стягнення заборгованості з ОСОБА_3 провадження у справі закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду. Додатковим рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 лютого 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 26 квітня 2016 року рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 02 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "МЖК Житлобуд" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано. Провадження у справі у цій частині позовних вимог закрито. В іншій частині рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 02 жовтня 2015 року залишено без змін.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "МЖК Житлобуд", апеляційний суд керувався тим, що спір виник між юридичними особами, тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про закриття провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_3, апеляційний суд зазначив, що кредитор (ПАТ "Кредитпромбанк") вже реалізував своє право на стягнення заборгованості за кредитним договором, звернувшись до суду з позовом до ОСОБА_3 в якому, серед іншого, просив стягнути повністю суму заборгованості за кредитом у розмірі 284 862,40 грн. прострочену заборгованість за відсотками - 129 067,39 грн. пеню в розмірі - 135 046,74 грн. та позовні вимоги якого заочним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 20 червня 2011 року задоволено в повному обсязі.

У червні 2016 року ПАТ "Дельта банк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позовні вимоги до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. У випадку солідарного обов'язку відповідачів фізичних осіб та юридичної особи, позов може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства як виняток зі статті 16 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду), оскільки частиною першою статті 543 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кредитора вимагати виконання обов'язку від усіх боржників разом. У зв'язку з тим, що вирішення цієї справи впливає на вирішення справи за позовом банку до ТОВ "МЖК Житлобуд", тому спір може бути розглянутий у порядку цивільного судочинства.

Також позивач зазначав, що підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_3 у суду першої інстанції не було, оскільки заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 20 червня 2011 року скасовано цим же судом 08 листопада 2012 року, ухвалою від 24 грудня 2012 року позов ПАТ "Кредитпромбанк" залишено без розгляду на підставі заяви.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

20 та 26 вересня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із запереченнями, у яких просив касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк" відхилити, ухвали судів попередніх інстанцій залишити без змін.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

26 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 19 грудня 2008 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 31/35/08-НПБ, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 286 509 грн зі сплатою 27,5 % річних за користування кредитом строком до 18 червня 2023 року (т. 1, а. с. 5?12).

07 травня 2009 року на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за цим кредитним договором між ПАТ "Кредитпромбанк" та ТОВ "МЖК Житлобуд" укладено договір поруки N 31/35/П01/08-НПБ (т. 1, а. с. 16?19).

26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу права вимоги, зокрема, за кредитним договором від 19 грудня 2008 року N 31/35/08-НПБ (т. 1, а. с. 28?33).

Позичальник належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 20 травня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 846 575,24 грн. з якої: заборгованість за кредитом - 284 862,40 грн. заборгованість за відсотками - 277 800,64 грн. пеня - 283 912,20 грн.

Із матеріалів справи вбачається, що у березні 2011 року ПАТ "Кредитпромбанк" вже звертався до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором від 19 грудня 2008 року N 31/35/08-НПБ, яка станом на 25 березня 2011 року склала 548 976,53 грн. з якої: заборгованість за кредитом - 284 862,40 грн. заборгованість за відсотками - 129 067,39 грн. пеня - 135 046,74 грн.

Заочним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 20 червня 2011 року цей позов ПАТ "Кредитпромбанк" задоволено (т. 1, а. с. 68?71).

Посилаючись на набрання зазначеним заочним рішенням законної сили, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив висновок пронаявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3 згідно з пунктом 2 частини першої статті 205 ЦПК України.

Разом з тим суди не врахували доводи ПАТ "Дельта банк" про те, що заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 20 червня 2011 року скасовано ухвалою цього ж суду від 08 листопада 2012 року, а ухвалою від 24 грудня 2012 року позов ПАТ "Кредитпромбанк" залишено без розгляду згідно з вимогами пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали) на підставі заяви позивача.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Водночас частина друга зазначеної статті передбачає, що особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про неможливість розгляду позовних вимог банку про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором від 19 грудня 2008 року N 31/35/08-НПБ є передчасним, таким, що не відповідає нормам цивільного процесуального права і порушує право кредитора на стягнення кредитної заборгованості.

Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Позивачем заявлено вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ОСОБА_3, та поручителя, яким виступила юридична особа - ТОВ "МЖК Житлобуд".

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.

Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати самостійно.

Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука.

Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

У даному випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя у цьому випадку співпадає з обсягом відповідальності боржника.

При визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором.

У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Правовою підставою для постановлення ухвали апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).

Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.

Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою.

ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично - значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.

Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою.

Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, від 21 березня 2018 року N 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року N 14-224цс18, і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий місцевим судом на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не врахував особливостей правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору, та неправильно застосував норми процесуального права, оскільки підстави для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи відсутні.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що права направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Тому судові рішення у частині позовних вимог банку до позичальника ОСОБА_3 підлягають скасуванню з направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, а у частині позовних вимог до поручителя ТОВ "МЖК Житлобуд" скасуванню підлягає тільки ухвала суду апеляційної інстанції з направленням для продовження розгляду до апеляційного суду, оскільки порушенням норм процесуального закону допущено тільки цим судом.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу необхідно спочатку направити до суду першої інстанції для розгляду позовних вимог банку до ОСОБА_3, оскільки після закриття судом першої інстанції провадження у справі розгляд цих вимог по суті не відбувся, що унеможливило і апеляційний перегляд у повному обсязі по суті позовних вимог.

Після ухвалення судом першої інстанції рішення у частині позовних вимог до ОСОБА_3 справу належить направити до суду апеляційної інстанції для розгляду у оскаржуваній частині, оскільки закриття апеляційним судом провадження у справі у цій частині унеможливлює перегляд по суті судового рішення у частині цих позовних вимог судом касаційної інстанції.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" задовольнити частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 02 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 26 квітня 2016 року у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу у цій частині направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 26 квітня 2016 року у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЖК Житлобуд" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу у цій частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      01 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 233/3676/19
      Провадження № 14-65 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» до ОСОБА_1 , третя особа - Виконавчий комітет Дружківської міської ради Донецької області, про переукладення договору та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» про припинення договору оренди земельної частки (паю) шляхом його розірвання за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» на постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2020 року, прийняту в складі колегії суддів Хейло Я. В., Корчистої О. І., Тимченко О. О.,
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2019 року Приватне акціонерне товариство «АПК-ІНВЕСТ» (далі - ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ») звернулося до Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області із зазначеним позовом, у якому з урахуванням уточнень просило визнати переукладеним договір оренди земельної частки (паю), який був укладений 22 березня 2012 року між ПрАТ «АПК?ІНВЕСТ» та ОСОБА_1 , на договір оренди землі на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності відповідача на земельну ділянку з кадастровим номером 1422483900:40:000:0020, площею 7,9538 га в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (12 квітня 2018 року) у запропонованій редакції.
      2. Позовну заяву мотивує тим, що 22 березня 2012 року між ПрАТ «АПК?ІНВЕСТ» та ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної частки (паю), який зареєстрований 03 квітня 2012 року в книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області за № 1056 (далі - договір оренди паю). За умовами договору товариству було передано в оренду земельну частку (пай) (ріллю) розміром 9,56 га згідно із сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ДН № 0173843, виданим 31 серпня 2000 року Костянтинівською районною державною адміністрацією Донецької області ОСОБА_1 . Цього самого дня, 22 березня 2012 року, актом приймання-передачі земельної частки (паю) ОСОБА_1 передав, а ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» прийняло у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай) (ріллю) розміром 9,56 га, що розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом. Строк дії договору оренди паю сторони погодили на двадцять років, тобто до 03 квітня 2032 року.
      3. Крім того, у пункті 2.3. договору оренди паю сторони погодили, що в разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди переукладається сторонами за договором не пізніше ніж у строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України. При цьому ОСОБА_1 зобов`язався протягом п`яти робочих днів з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку письмово повідомити про це орендаря (пункт 3.1 договору оренди паю).
      4. Таким чином, під час укладення договору оренди паю ОСОБА_1 вчинив волевиявлення та погодив строк дії договору оренди у двадцять років, а також правові наслідки подальшої реалізації ним права на виділ земельної ділянки, а саме обов`язок переукладення договору оренди землі з орендарем, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди паю.
      5. ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» стало відомо про виділення в натурі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 7,9538 га, якій було присвоєно кадастровий номер 1422483900:40:000:0020, а 12 квітня 2018 року за ним у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності на вищевказану земельну ділянку. При цьому ОСОБА_1 у порушення умов договору не повідомив ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» про виділ земельної ділянки в натурі, а згодом в односторонньому порядку відмовився від переукладання договору оренди.
      6. Враховуючи викладене, ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» вважало, що такими діями ОСОБА_1 порушив умови укладеного договору оренди паю від 22 березня 2012 року та норми земельного законодавства.
      7. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому, посилаючись на ті самі фактичні обставини, вказував, що після виділення земельної частки (паю) в натурі сертифікат про право на земельну частку (пай) згідно з вимогами земельного законодавства є недійсним. Із часу отримання державного акта на право власності на землю він набув статусу власника земельної ділянки, а тому змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди паю. 25 квітня 2018 року ОСОБА_1 повідомив ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» про виділення земельної ділянки в натурі та намір припинити орендні правовідносини з товариством. Проте ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» відмовляється в добровільному порядку припиняти правовідносини, посилаючись на те, що виділення земельної ділянки в натурі та отримання ОСОБА_1 державного акта на право власності на землю автоматично не припиняє дію укладеного між ними договору оренди земельної частки (паю).
      8. Посилаючись на викладене, уточнивши в подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд розірвати договір оренди земельної частки (паю), укладений 22 березня 2012 року між ним та ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      9. Рішенням від 08 жовтня 2019 року Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області позов ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» задовольнив. Суд визнав переукладеним договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, який був укладений між ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» та ОСОБА_1 , на договір оренди землі з кадастровим номером земельної ділянки 1422483900:40:000:0020 площею 7,9538 га на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 1422483900:40:000:0020 площею 7,9538 га в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - з 12 квітня 2018 року, зазначивши: у пункті 1.1 договору предметом договору земельну ділянку розміром 7,9538 га з кадастровим номером 1422483900:40:000:0020, яка розміщена на території Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області, у тому числі за складом угідь: рілля 7,9538 га, сіножатні - 0,0000 га, пасовища - 0,0000 га; виклавши абзац перший пункту 2.2 договору в такій редакції: «за користування зазначеною у договорі земельною ділянкою орендар сплачує орендодавцю щороку орендну плату (у розрахунку на одну земельну ділянку) у розмірі 9 647,06 грн (дев`ять тисяч шістсот сорок сім грн 06 коп.). Починаючи з 01 січня 2019 року, розмір орендної плати (у розрахунку на одну земельну ділянку) відповідно до умов чинного законодавства з урахуванням індексації орендної плати складає 16 746,00 грн»; виклавши абзац перший пункту 2.3 договору в такій редакції: «договір укладено сторонами терміном на 20 років. Загальний строк оренди обчислюється з моменту реєстрації договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладеного між орендарем та орендодавцем, а саме з 03 квітня 2012 року»; виключивши абзац шостий пункту 2.3 договору та підпункт 4 абзацу першого пункту 3.1 договору; змінивши по всьому тексту договору слова «земельна частка (пай)» у відповідних відмінках на «земельна ділянка» у відповідних відмінках.
      10. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 суд відмовив та відповідно розподілив судові витрати.
      11. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що реєстрація 12 квітня 2018 року ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 7,9538 га з кадастровим номером 1422483900:40:000:0020 автоматично не припиняє дію укладеного між ним та товариством договору оренди земельної частки (паю), який укладено на двадцять років, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду (Касаційний господарський суд), викладеним у постанові від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14. Отже, надіславши 24 квітня 2018 року товариству заяву, ОСОБА_1 висловив свій намір про відмову від договору оренди земельної частки (паю) в односторонньому порядку, а також відмову від його переукладання, що суперечить умовам укладеного договору та положенням Закону України «Про оренду землі».
      12. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що останній не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що питання розірвання договору оренди земельної частки (паю) було предметом обговорення сторін договору, а також доказів на підтвердження істотності змінених обставин.
      13. Постановою від 22 січня 2020 року, з урахуванням ухвали цього суду від 23 січня 2020 року про виправлення описки, Донецький апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 08 жовтня 2019 року скасував, відмовив у задоволенні позову ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_1 , розірвавши договір оренди паю, та відповідно розподілив судові витрати.
      14. Рішення суд апеляційної інстанції мотивує тим, що позивач уклав договір оренди з власником сертифіката на право земельної частки (пай). Вказаний сертифікат був дійсними до моменту виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок та отримання їх власником, ОСОБА_1 , права власності на землю. Отже, із часу отримання права приватної власності на землю ОСОБА_1 набув статусу власника земельної ділянки, тобто змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладений між ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» та ОСОБА_1 , слід вважати припиненим. Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 27 березня 2007 року у справі № 6-7167 сво 06, а також у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ». Таким чином, підлягає задоволенню зустрічний позов ОСОБА_1 про розірвання договору оренди земельної частки (паю), оскільки наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину, що також узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 18 грудня 2013 року № 6-127 цс 13.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. У лютому 2020 року ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2020 року та залишити без змін рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 08 жовтня 2019 року.
      16. Касаційну скаргу позивач мотивує тим, що апеляційний суд належним чином не дослідив усіх обставин справи та не врахував при ухваленні оскаржуваного судового рішення правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, які викладені в постановах від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 та від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18, згідно з якими оформлення державного акта на право власності на землю автоматично не припиняє дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв, а такі договори підлягають переукладанню. Припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладання відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України «Про оренду землі». Крім того, апеляційним суд не врахував положення частини другої розділу IX Перехідних положень Закону України «Про оренду землі», згідно з яким договір оренди при вказаних вище обставинах переукладається, а не припиняється автоматично.
      Позиція інших учасників справи
      17. У квітні 2020 року ОСОБА_1 надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін. Посилається на безпідставність тверджень ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» щодо різної практики Верховного Суду, враховуючи, що правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 та від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18, стосуються спірних правовідносин, що виникли за інших ніж у справі № 233/3676/19 фактичних обставин. Вважає, що переукладення договору, є його правом, а не обов`язком.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      18. Ухвалою від 02 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 08 квітня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.
      19. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року справа прийнята для розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      20. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи власне рішення суд апеляційної інстанції керувався роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними в абзаці 5 пункту 8 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (далі - ПП ВСУ № 7), та правовою позицією, викладеною в ухвалі Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 28 березня 2007 року у справі з провадженням № 6-7167сво06 (допустивши незначну описку в даті та назві судового рішення).
      21. В ухвалі від 28 березня 2007 року ВСУ звернув увагу на власну позицію за результатами розгляду іншої цивільної справи в ухвалі від 11 березня 2004 року, у якій суд касаційної інстанції прийшов до висновку, що зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки (паю) згідно з п. 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 року № 5, можуть бути припинені після одержання державного акта на право приватної власності на землю і виділення земельної ділянки в натурі. При відмові орендаря розірвати цей договір та припинити користування земельною ділянкою право власника земельної ділянки (орендодавця) на землю підлягає захисту в загальному порядку.
      22. Крім того, ВСУ дійшов висновку про те, що з часу отримання позивачами державних актів на право приватної власності на землю вони набули статусу власників земельних ділянок, тобто змінився предмет оренди та статус орендодавців, а тому договори слід вважати припиненими.
      23. Натомість в ухвалах від 21 лютого 2007 року у справі з провадженням № 6-16851кс04, від 05 вересня 2007 року у справі з провадженням № 6-6585ск07 та у справі з провадженням № 6-6588ск07 ВСУ дійшов висновку про те, що одержання акта на право власності на земельну ділянку особою, яка передала до цього земельну ділянку в оренду на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай), не тягне за собою припинення цього договору, а лише вимагає переоформлення його на попередніх умовах.
      24. В ухвалах від 16 квітня 2008 року у справі з провадженням № 6-26581св07, від 28 травня 2008 року у справі з провадженням № 6-26410св07, від 12 червня 2008 року у справі з провадженням № 6-6204сво08 ВСУ з посиланням на пункт 8 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України та розділ ІХ Перехідних положень Закону України «Про оренду землі» щодо переважного права сільськогосподарських підприємств, які раніше уклали договори оренди земельних часток (паїв), на переукладення договору оренди після отримання власником державних актів на право приватної власності на землю дійшов висновку про залежність припинення договору оренди земельного паю після отримання орендодавцем державного акта на право приватної власності на землю від реалізації згаданого переважного права.
      25. В ухвалі від 16 грудня 2009 року у справі № 2-3070/08 (провадження № 6-14648св09) ВСУ з урахуванням частини другої статті 642 ЦК України та з огляду на обставини справи поставив під сумнів можливість припинення договору оренди, якщо орендодавець своїми діями підтвердив прийняття пропозиції орендаря про переукладення договору оренди.
      26. Позицію щодо припинення договору оренди земельного паю після отримання позивачами державних актів на право приватної власності на землю, з урахуванням різних уточнень відповідно до обставин справи, ВСУ висловив і в увалах від 29 червня 2006 року у справі з провадженням № 6-5478св05, від 29 червня 2006 року у справі з провадженням № 6-5480св05, від 18 жовтня 2006 року у справі з провадженням № 6-1172св06, від 02 квітня 2008 року у справі № 2-867/07 (провадження № 6-2498св08), від 26 листопада 2008 року у справі з провадженням № 6-20290св08, від 14 квітня 2010 року у справі № 2-320/2008 (провадження № 6-6965св09).
      27. Схожі висновки викладені Верховним Судом у складі колегії Касаційного цивільного суду в постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 484/301/18 (провадження № 61-39488 св 18), від 14 серпня 2019 року у справі № 484/4135/18 (провадження № 61-11820 св 19), від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18 (провадження № 61-11971 св 19), від 11 листопада 2019 року у справі № 484/4067/18 (провадження № 61-8657 св 19), від 08 квітня 2020 року у справі № 233/2070/19 (провадження № 61-3076 св 20), від 09 квітня 2020 року у справі № 233/1557/19 (провадження № 61-3149 св 20).
      28. З такими висновками Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду не може погодитися та вважає за необхідне від них відступити з огляду на таке.
      Щодо правової позиції, викладеної в ухвалі ВСУ від 28 березня 2007 року у справі з провадженням № 6-7167сво06.
      29. Зміни до процесуального законодавства щодо обов`язкового врахування висновків ВСУ щодо застосування норм права при розгляді інших справ були запроваджені Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон про судоустрій 2010 року), який, за винятком окремих його положень, набрав чинності 03 серпня 2010 року.
      30. Власне частина п`ята статті 13 Закону про судоустрій 2010 року передбачала, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВСУ, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
      31. У частині цивільної юрисдикції відповідні норми набрали чинності разом з початком роботи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), який на виконання пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону про судоустрій 2010 року та відповідно до Указу Президента України від 12 серпня 2010 року № 810/2010 «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» розпочав свою діяльність 1 листопада 2010 року.
      32. Відповідно до пункту 2 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону про судоустрій 2010 року касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до ВСУ до 15 жовтня 2010 року включно і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються ВСУ в порядку та в межах повноважень, що діяли до набрання чинності цим Законом, до завершення розгляду таких скарг, але не пізніш як до 1 листопада 2011 року. Касаційні скарги (подання), не розглянуті ВСУ до 1 листопада 2011 року включно, передаються ним до ВССУ, про що постановляється ухвала. Розгляд ВССУ таких справ починається спочатку.
      33. Таким чином, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ в цивільних справах, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені ВСУ після набрання чинності Законом про судоустрій 2010 року за результатами перегляду судових рішень ВССУ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права чи невідповідності судового рішення ВССУ викладеному в постанові ВСУ висновку щодо норм права, або ж за результатами перегляду судових рішень у цивільних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
      34. Отже, правова позиція, викладена в ухвалі ВСУ від 28 березня 2007 року у справі з провадженням № 6-7167сво06, яка хоча і висловлена ВСУ в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами, не була на момент розгляду цієї справи обов`язковою для врахування правовою позицією ВСУ, викладеною у постанові ВСУ. Така правова позиція може бути свідченням практики ВСУ, однак не створює для суду процесуального обов`язку щодо її врахування чи необхідності відступу від неї.
      35. У Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання відступу від відповідних висновків, викладених у загаданій ухвалі ВСУ. Аналогічне стосується й інших ухвал ВСУ, постановлених як в порядку касаційного провадження (індекси «кс», «ск», «св») так і в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами ухвал суду касаційної інстанції (індекс «сво»).
      Щодо роз`яснення в абзаці 5 пункту 8 ПП ВСУ № 7
      36. В абзаці 5 пункту 8 ПП ВСУ № 7, яким ПП ВСУ № 7 доповнена постановою Пленуму ВСУ від 19 березня 2010 року № 2, роз`яснено, що при розгляді спорів про переукладення договорів оренди землі суди повинні враховувати, що згідно з пунктом 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 року № 5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 лютого 2000 року за №101/4322 (далі - Типовий договір), після виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю зобов`язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства.
      37. Повноваження надавати роз`яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства були визначені для Пленуму ВСУ пунктом 6 частини другої статті 55 Закону України «Про судоустрій України» від 07 лютого 2002 року № 3018-III, який втратив чинність на підставі Закону про судоустрій 2010 року.
      38. Водночас роз`яснення Пленуму ВСУ не мали для судів обов`язкового характеру, оскільки відповідно до частини першої статті 129 Конституції України (в редакції, чинній під час дії Закону України «Про судоустрій України» від 07 лютого 2002 року № 3018-III) судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Отже, роз`яснення Пленуму ВСУ мали рекомендаційний характер.
      39. Таким чином, відсутні підстави для вирішення питання відступу від відповідних роз`яснень, викладених у Постанові Пленуму ВСУ.
      Щодо відступу від висновків Верховного Суду
      40. У практиці касаційних судів існує різний підхід до вирішення спорів щодо договору оренди земельної частки (паю) після виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю.
      41. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
      42. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними.
      43. Принцип правової визначеності, зокрема, також передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      44. Поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права.
      45. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів та адаптації до обставин, які змінюються.
      46. Як згадувалося раніше, Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду неодноразово викладений висновок про те, що відповідно до пункту 2.3 Типового договору визначено, що в разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) зобов`язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства. Таким чином, положення пункту, укладеного між сторонами договору оренди земельної частки (паю), щодо переукладення договору в разі виділення земельної ділянки в натурі не може бути розцінене як примус для власника земельної ділянки і передбачає право, а не обов`язок на переукладення договору оренди.
      47. Разом з тим у правових висновках Верховного Суду, які викладені в постановах Касаційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 та від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18 зазначено, що оформлення державного акта на право власності на землю автоматично не припиняє дії раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв, а такі договори підлягають переукладанню. Припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладання відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України «Про оренду землі».
      48. Вирішуючи питання відступу від викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду висновків, Велика Палати Верховного Суду зазначає таке.
      49. Частиною другою статті 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
      50. Згідно із частиною першою статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
      51. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України «Про оренду землі»).
      52. Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      53. Пунктом 17 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України визначено, що сертифікати на право на земельну частку (пай) отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
      54. Разом з тим частиною другою розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» передбачено, що громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.
      55. Згідно із законодавством, що діяло на момент укладення договору оренди земельної частки (паю), такий договір відповідав чинному законодавству, був дійсним і передбачав надання орендарю зобов`язального права користування певною ділянкою, у свою чергу частина друга розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» передбачала переукладення договору після виділення земельної ділянки в натурі на тих самих умовах, але вже відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку.
      56. Таким чином, законодавець легітимізував відповідні відносини, надавши особі, яка не є власником ділянки, можливість правомірно передати володіння нею іншій особі. Більше того, законодавець також передбачив обов`язкову трансформацію «зобов`язальної» оренди в «речову» після виділення земельної частки (паю) на місцевості.
      57. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що задоволення позову орендодавця про розірвання договору або визнання договору автоматично припиненим внаслідок дій орендодавця щодо виділення земельної ділянки в натурі суперечить принципу pacta sunt servanda, допускаючи ухилення від виконання зобов`язань за договором за нічим не обмеженим розсудом однієї зі сторін договору.
      58. Особливістю договору оренди земельного паю є й те, що йдеться не про володіння, користування та розпорядження конкретною земельною ділянкою, яку виділено на місцевості, а про право на земельну ділянку, адже сама ділянка перебувала в загальному масиві ділянок, що виділялися учасникам колективного сільськогосподарського підприємства.
      59. І хоча власник сертифікату, тобто орендодавець, за договором оренди земельного паю, не має повноважень власника щодо конкретної земельної ділянки, стосовно якої укладається договір, за договором оренди паю до орендодавця фактично переходить право користування частиною земної поверхні, яка відповідає орендованому паю, у межах загального масиву невизначених земельних ділянок, який становить собою землі відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, що підлягають розпаюванню на місцевості як земельної ділянки.
      60. Не можна стверджувати, що після розпаювання загального масиву невизначених земельних ділянок на місцевості і виділення в натурі земельної ділянки, що відповідає орендованому паю, відповідна частина земної поверхні, якою користується орендар, зникає, відбувається лише зміна її правового статусу.
      61. У пункті 56 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376 цс 18) Велика Палала Верховного Суду дійшла висновку про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
      62. Таким чином, зміна правового статусу частини земної поверхні, що використовується орендарем на підставі відповідного договору оренди паю, шляхом її визначення на місцевості як земельної ділянки, не свідчить про знищення предмета оренди як можливої підстави для вимоги про розірвання договору оренди.
      63. Повертаючись до принципу правової визначеності, що є одним з фундаментальних аспектів верховенства права, Велика Палата Верховного Суду нагадує про використання в практиці ЄСПЛ поряд з "якістю та точність закону" таких загально-правових категорій, як "непорушність прав" та "законні очікування".
      64. Формуючи власний правовий висновок, Верховний Суд складі колегії суддів Касаційного цивільного суду опирався в першу чергу на роз`ясненнями ПП ВСУ № 7 щодо застосування норм права у спірних правовідносин. Обґрунтовуючи свої роз`яснення, Пленум ВСУ виходив з тлумачення пункту 2.3 Типового договору.
      65. Частина друга статті 630 ЦК України передбачає, якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу. Відповідно ж до частини другої статті 7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
      66. І хоча частина друга статті 637 ЦК України передбачає можливість врахування у разі тлумачення умов договору також типових умов (типових договорів), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови, у силу прямих приписів частини другої статті 630 та частини другої статті 7 ЦК України виключається застосування типових умов, якщо вони суперечать домовленостям сторін або актам цивільного законодавства.
      67. Згідно із частиною другою статті 95 ЗК України, статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.
      68. Хоча сторони прямо не домовилися про порядок переукладення договору оренди паю на договір оренди землі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що використане словосполучення «переукладення договору», яке вживається сторонами в договорі оренди паю та законодавцем у частині другій розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», слід розуміти як укладення нового договору на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), з урахуванням відповідних змін, що вимагаються в частині предмету оренди відповідно до правового статусу виділеної на місцевості земельної ділянки, так і внесення змін до договору оренди земельної частки (паю) з метою його приведення в частині предмета оренди у відповідність з правовим статусом виділеної на місцевості земельної ділянки. Інші умови договору оренди, за виключенням необхідних змін в частині предмета оренди, можуть бути змінені виключно у випадках, передбачених самим договором або за домовленістю сторін.
      69. Частиною другою статті 651 ЦК України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      70. Відповідно до статті 652 ЦК України у разі зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не укладали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 1). Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний (ч. 2). У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв`язку з виконанням цього договору.
      71. Статтею 31 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов`язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному статтею 148-1 ЗК України.
      72. Так, виділення земельної ділянки в натурі та набуття права власності на неї жодною мірою не впливає на дійсність договору оренди земельної частки (паю) та не перешкоджає виконанню цього договору. Виділення земельної ділянки в натурі також не може бути обставиною, що є підставою для розірвання договору відповідно до статей 651, 652 ЦК України, зокрема, «істотною зміною обставин». Виділення земельної ділянки в натурі не лише не обумовлена причинами, які заінтересована сторона (орендодавець) не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості і обачності (пункт 2 частини другої статті 652 ЦК України), а є прямим наслідком свідомих дій цієї сторони. Отже, припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце лише після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або в судовому порядку з визначених законом підстав.
      73. Отже, при вирішенні спірних правовідносин щодо переукладення або розірвання договору оренди земельної частки (паю) судам слід враховувати, що зміна статусу земельної ділянки чи її власника не має наслідком автоматичного припинення договору, крім випадків, коли це передбачено самим договором.
      74. Схожий висновок викладений Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду в постановах від 22 травня 2019 року у справі № 924/468/14 та від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком та не вбачає підстав відступати від нього.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо суті спору
      75. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 22 березня 2012 року між ОСОБА_1 і ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» був укладений договір оренди земельної частки (паю), відповідно до пунктів 1.1., 2.2., 2.3. якого орендодавець ОСОБА_1 передає, а орендар приймає у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай), яка належить ОСОБА_1 на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серія ДН № 0173843 розміром 9,56 га, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом, терміном на двадцять років (т. 1, а. с. 9-11).
      76. Сторони узгодили розмір орендної плати - 9 647,06 грн та її виплату один раз на рік - грудень поточного року (пункт 2.2. договору).
      77. Відповідно до пункту 3.1. договору ОСОБА_1 зобов`язався протягом п`яти робочих днів з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акта на право власності на земельну ділянку письмово повідомити про це орендаря.
      78. Вказаний договір зареєстровано 03 квітня 2012 року в книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області за № 1056.
      79. 22 березня 2012 року сторонами підписано акт приймання-передачі земельної частки (паю) відповідно до умов укладеного договору оренди від 22 березня 2012 року (т. 1, а. с. 11).
      80. На підтвердження виконання своїх зобов`язань щодо сплати орендної плати на користь ОСОБА_1 позивач надав копії регулярних платіжних документів (т. 1, а. с. 13-33).
      81. Відповідно до довідки ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» від 31 липня 2019 року № 1143-2 земельна ділянка, визначена з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування згідно зі схемою поділу земель колективної власності колективного сільськогосподарського підприємства «Дружківський», розташована на території Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області та передана в користування ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» ОСОБА_1 на підставі договору оренди земельної частки (паю), укладеного 22 березня 2012 року та зареєстрованого 03 квітня 2012 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області за № 1056, обробляється товариством. На цій земельній ділянці засіяно соняшник (т. 1, а. с. 45).
      82. Відповідно до розпорядження голови Костянтинівської районної державної адміністрації Донецької області від 07 грудня 2017 року № 406 (а. с. 83, зворот) ОСОБА_1 надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) у зв`язку з заміною сертифіката серія ДН № 0173843 на право на земельну частку (пай) на правовстановлюючий документ на земельну ділянку із земель колективного сільськогосподарського підприємства «Дружківський» орієнтовною площею 9,72 умовних кадастрових га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області.
      83. 12 квітня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 1422483900:40:000:0020 площею 7,9538 га, яка розташована на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області (т. 1, а. с. 12).
      84. У пункті 2.3. договору оренди паю сторони прямо погодили, що в разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди землі переукладається сторонами за цим договором не пізніше ніж у строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акта на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України.
      85. Разом з тим у договорі оренди паю сторони не домовилися про застосування до їхніх правовідносин умов Типового договору.
      86. Таким чином, сторони в договорі оренди паю прямо виключили можливість автоматичного припинення зобов`язань за договором оренди паю та домовилися про його переукладення як договору оренди землі.
      87. Враховуючи вищевикладене та наведені норми законодавства, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, який, надавши оцінку всім матеріалам справи в сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний договір оренди автоматично не припинив своєї дії у зв`язку з реєстрацією ОСОБА_1 12 квітня 2018 року права власності на земельну ділянку. Отже, фактично ОСОБА_1 заявою від 24 квітня 2018 року висловив намір про припинення договірних відносин в односторонньому порядку та про відмову від переукладання договору, що суперечить як умовам укладеного договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, так і чинному законодавству, зокрема, Закону України «Про оренду землі».
      88. Апеляційний суд при вирішенні цієї справи зазначав, що положення пункту укладеного між сторонами договору оренди паю щодо переукладення договору в разі виділення земельної ділянки в натурі не може бути розцінене як примус для власника земельної ділянки і передбачає право, а не обов`язок на переукладення договору оренди.
      89. Велика Палата Верховного Суду не може погодитись із зазначеним, оскільки в такому разі узгоджені сторонами положення договору можна вважати беззмістовними та такими, що позбавлені будь-якого правового навантаження. Так само за такого підходу нівелюється значення частини другої розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі».
      90. Крім того, задоволення позову «орендодавця» про розірвання договору або визнання договору «автоматично припиненим» внаслідок дій «орендодавця» щодо виділення земельної ділянки в натурі було б явно несправедливим і суперечило б принципу pacta sunt servanda, допускаючи ухилення від виконання зобов`язань за договором за нічим не обмеженим розсудом однієї зі сторін договору.
      91. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду про те, що положення п. 2.3 договору оренди паю передбачає лише право на переукладення договору оренди землі, оскільки відповідно до частини другої розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» не вбачається, що переукладення договору оренди землі є правом, а не обов`язком. Ця норма є імперативною щодо продовження дії договору оренди і передбачає необхідність згоди сторін лише для зміни інших умов договору.
      92. Укладення договору оренди паю на 20 років, очевидно, свідчить про намір сторін на момент його укладення забезпечити тривалу стабільність свого становища в цих правовідносинах і в такому випадку відмова орендодавця від переукладення та намагання розірвати договір вже через 6 років від початку строку оренди не можна вважати добросовісним.
      93. Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
      94. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався роз`ясненнями, що містяться в ПП ВСУ № 7, на які також посилається у своєму відзиві ОСОБА_1 , що, як зазначено вище, мають рекомендаційний характер і постановлялися Пленумом зазначеного суду з метою забезпечення правильного застосування законодавства, усунення недоліків та помилок у діяльності судів нижчих інстанцій при розгляді цивільних справ.
      95. Так само помилковим є застосування апеляційним судом правової позиції ВСУ, викладеної в ухвалі від 28 березня 2007 року у справі з провадженням № 6- 7167сво06.
      96. Таким чином, апеляційний суд необґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції, який, належним чином оцінивши всі доводи сторін та надавши обґрунтовану оцінку матеріалам справи, дійшов правильного висновку про задоволення позову ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» про переукладення договору та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про припинення договору оренди земельної частки (паю) шляхом його розірвання.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      97. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      98. Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      99. З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою та дійшла висновку про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив неправильне рішення щодо суті спору. Отже, касаційну скаргу відповідача слід задовольнити: постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2020 року - скасувати, а рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 08 жовтня 2019 року - залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      100. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      101. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      102. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).
      103. ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» не заявляло вимог про відшкодування судових витрат.
      104. З огляду на задоволення касаційної скарги, судовий збір, сплачений ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» за перегляд справи в суді касаційної інстанції, підлягає компенсації за рахунок ОСОБА_1 .
      105. Відповідно до квитанцій від 17 лютого 2020 року № 642 ПрАТ «АПК-ІНВЕСТ» сплатило судовий збір у сумі 5 378,81 грн за подання касаційної скарги. Заявник не надав інших розрахунків документально підтверджених судових витрат.
      Керуючись статтями 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Задовольнити касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ».
      2. Скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2020 року.
      3. Залишити в силі рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 08 жовтня 2019 року.
      4. Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги в сумі 5 378,81 грн.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Н. П. Лященко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      О. С.Ткачук
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      Повний текст постанови складений 14 вересня 2020 року.
      Джерело: ЄДРСР 91644734
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      01 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 216/3521/16-ц
      Провадження № 14-714 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року, ухвалене суддею Бутенко М. В., та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ПАТ «Укрексімбанк», Банк) про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу.
      2. Позовну заяву обґрунтовує тим, що між позивачем та ПАТ «Укрексімбанк» 03 лютого 2015 року був укладений договір строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685 (далі - Договір). На депозитний рахунок Банку позивач вніс золото у зливках номіналом 100 г - 2 шт., 5 г - 2 шт., 2,5 г - 1 шт., 1 г - 3 шт. (усього - 215,5 г) строком на 365 календарних днів під 0,75 процента річних. Строк одержання вкладу - 03 лютого 2016 року.
      3. За період з 03 лютого по 05 грудня 2016 року з урахуванням вимог Національного банку України (далі - НБУ) позивачу окрім процентів повернуті 195,5 г золота. На цей час він не отримав залишок вкладу - 20 г золота. Вважав, що відповідач приховував від нього як вкладника банку дії обмежувальних постанов НБУ на час укладення договору, що перешкоджали поверненню вкладу на час закінчення дії Договору. Банк своїми неправомірними діями завдав позивачу моральну шкоду, яку на підставі статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон про захист прав споживачів) слід стягнути з урахуванням принципів розумності та справедливості в розмірі 10 000,00 грн.
      4. ОСОБА_1 з урахуванням уточнення позовних вимог, зокрема в заявах від 08 листопада 2016 року та 03 січня 2017 року, просив: 1) зобов`язати відповідача безоплатно повернути йому залишки банківського вкладу в банківських металах номіналом 20 г у кількості 1 шт. (без сплати комісійної винагороди);
      2) визнати суперечливими численні дії відповідача, зокрема визнати недійсними пункти 7.2, 7.3, 7.4 Договору, які вчинені на вкрай невигідних умовах;
      3) стягнути з відповідача на користь позивача грошову суму у розмірі 182 847,00 грн як міру відповідальності за порушення законодавства;
      4) стягнути з відповідача на користь позивача суму боргу за прострочення строків виконання зобов`язань в розмірі 192 200,00 грн;
      5) стягнути з відповідача на користь позивача 3 % пені за кожен день прострочення у розмірі 200 000,00 грн;
      6) стягнути з відповідача на користь позивача 3 % річних з простроченої суми у розмірі 2 661,00 грн, що є грошовим зобов`язанням і особливою мірою відповідальності боржника;
      7) стягнути моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн;
      8) стягнути 1 789,00 грн - суму беззаконно стягнутої відповідачем з позивача комісійної винагороди;
      9) вирішити питання про розподіл судових витрат.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      5. Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволений частково. ПАТ «Укрексімбанк» зобов`язане повернути ОСОБА_1 залишки банківського вкладу у банківських металах номіналом 20 г у кількості 1 шт. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішене питання про розподіл судових витрат.
      6. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з доведеності факту неотримання позивачем у повному обсязі вкладу з поточного рахунку банку вкладу в цінних матеріалах номіналом 20 г. Відмовляючи в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 , суди вважали, що умовами договору вже встановлена відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань за договором та що за наявності вини і встановлення фактів порушення винна сторона мала сплатити пеню за умовами Договору. Позивач не навів доказів отримання збитків, неотриманий вклад у банківських металах він зарахував до збитків. Позивач не врахував того факту, що вклад повернутий йому майже стовідсотково. Вина відповідача у несвоєчасному неповерненні позивачу депозитного вкладу відсутня, тому пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів, не підлягає нарахуванню у зв`язку із встановленням НБУ обмеження щодо видачі банками коштів. Відповідач фактично виконував вимогу НБУ, яка є обов`язковою до виконання, оскільки саме НБУ є державним регулятором банків. Щодо вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди суди вказували, що у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо шкода завдана майну споживача або завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю. Договір строкового банківського вкладу також не передбачає відшкодування моральної шкоди.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови з задоволенні позовних вимог щодо: визнання недійсними пунктів 7.2, 7.3, 7.4 Договору; стягнення суми боргу за прострочення строків виконання зобов`язань у розмірі 192 200,00 грн; стягнення 3 % пені у розмірі 200 000,00 грн; стягнення 3 % річних у розмірі 2 661,00 грн; стягнення компенсації моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн; стягнення 1 789,00 грн комісійної винагороди, а також ухвалу суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому посилається на порушення судами норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
      8. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що в день отримання вкладу Банк видав лише 10 г золота з можливих 15 г, посилаючись на відсутність у касі банку будь-яких номіналів зливків, у зв`язку із чим Банк порушив зобов`язання відповідно до укладеного Договору. Зливок вагою 1 г повернутий позивачу 26 серпня 2016 року, тобто більш ніж через 6 місяців після закінчення строку дії Договору. Усупереч умовам Договору вклад видавався кредитору частинами протягом року. Саме Банк у квітні 2016 року визначив умови видачі вкладу з вкладного рахунку частинами, подрібнивши зливок у 100 г по 20 г, посилаючись на відсутність зливків будь-яких інших номіналів, із чим позивач змушений був погодитися, побоюючись отримати вклад у пізніші терміни. На думку скаржника, Банк завдав йому збитків у зв`язку із тим, що після закінчення строку Договору продовжував використовувати на власну користь неповернуті активи кредитора. Крім того, ОСОБА_1 наголосив на тому, що частина друга статті 23 ЦК України надає широке тлумачення поняття моральної шкоди, та зазначив про законність вимог відшкодування моральної шкоди.
      Позиція інших учасників справи
      9. У січні 2018 року відповідач ПАТ «Укрексімбанк» подало до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      10. Ухвалою ВССУ від 30 листопада 2017 року відкрите касаційне провадження в цій справі.
      11. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      13. У листопаді 2019 року касаційна скарга разом з матеріалами цієї цивільної справи передана до Верховного Суду.
      14. 13 листопада 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України, згідно з якою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати; а також з підстав, передбачених підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      15. Свою ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтовує необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 2-2356/11 (провадження № 6-49цс12), від 24 лютого 2016 року у справі № 303/2147/14-ц (провадження № 6-1790цс15) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
      16. 01 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      17. Пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) передбачено: установити, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      18. Таким чином, провадження у суді касаційної інстанції за касаційними скаргами, які подані до 07 лютого 2020 року включно, здійснюється відповідно до норм процесуального права, що діяли до набрання чинності Законом № 460-IX.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи і матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      (І) Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду та Верховного Суду України
      20. Щодо необхідності відступувід висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом України, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      21. Відповідно до частини першої та пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      22. За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
      23. Заподіяння моральної шкоди та компенсація відповідних немайнових втрат може мати місце як в договірних, так і в деліктних правовідносинах (поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов`язальних відносин).
      24. Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      25. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
      26. Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
      27. Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
      28. Стаття 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за спричинену моральну шкоду в позадовоговірних відносинах, зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
      29. Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням прав власності, передбачено також частиною третьою статті 386 ЦК України (у тому числі прав на інші права, зокрема права вимоги до банку про повернення вкладу).
      30. Відповідно до статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов`язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди - вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства (зокрема статті 4, 22 Закону про захист прав споживачів).
      31. Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону про захист прав споживачів чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
      32. Враховуючи викладене, щодо відшкодування моральної шкоди за порушення цивільно-правового договору, зокрема, у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати таке.
      33. У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.
      34. Відповідно до правового висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі № 761/31065/14-ц (провадження № 6-37цс16), від 01 червня 2016 року в справі № 761/13926/15-ц (провадження № 6-2558цс15), від 28 вересня 2016 року в справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16), від 13 березня 2017 року в справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.
      35. Пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів передбачає, що споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
      36. Відповідно до пункту 19 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів термін «продукція» у цьому Законі вживається в значенні - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.
      37. За змістом частини другої статті 22 Закону про захист прав споживачів при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      38. Виходячи з аналізу наведених правових норм Велика Палата Верховного Суду вказує, що порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, незважаючи на умови укладеного договору, є недоліком продукції (неналежним наданням фінансової послуги) у розумінні законодавства про захист прав споживачів і відповідно до статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів має наслідком відшкодування моральної шкоди, завданої вкладникові таким неналежним наданням фінансової послуги.
      39. Закон про захист прав споживачів (як в чинній редакції, так і в редакції, чинній станом на дату укладення Договору) не містить застережень про те, що моральна шкода споживачу відшкодовується лише у разі завдання шкоди його життю чи здоров`ю.
      40. У свою чергу, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 2-2356/11 (провадження № 6-49 цс 12) міститься висновок, що: «Суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в частині моральної шкоди, оскільки ні договором страхування, ні законом таке відшкодування не передбачено. Зазначений висновок ґрунтується на вимогах статті 611 ЦК України, відповідно до якої відшкодування моральної шкоди в разі невиконання зобов`язання допускається, якщо такі наслідки передбачені законом або договором».
      41. Зазначена справа стосувалася спірних правовідносин, що виникли з договору добровільного страхування наземного транспорту, укладеного 23 вересня 2004 року, тобто за інших фактичних обставин та різних застосовуваних норм права, що не дає підстав для врахування зазначеного висновку у цій справі.
      42. У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 303/2147/14-ц (провадження № 6-1790 цс 15) зроблено висновок: «Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом. Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених ЦК України та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 4 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. Отже, виходячи з аналізу зазначених правових норм слід дійти висновку про те, що ні чинним законодавством ні договором, укладеним ОСОБА1 та ПАТ «Укргазбанк» не передбачено право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з неповерненням банком грошових коштів переданих на депозит, а відтак висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в задоволенні позову ОСОБА1 про відшкодування моральної шкоди з цих підстав є правильними».
      43. Водночас зазначена справа стосувалася спірних правовідносин, що виникли з депозитного договору, укладеного 19 лютого 2008 року, тобто за інших застосовуваних норм права, що також не дає підстав для врахування зазначеного висновку у цій справі.
      44. Так, пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів в редакції, чинній на час укладення відповідного договору, передбачав, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.
      45. Законом України від 19 травня 2011 року № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачі викладений в чинній редакції, яка не обмежує відшкодування моральної шкоди лише заподіянням небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.
      46. Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64 цс 19) вказано: «Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов`язання (стаття 611 ЦК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законом».
      47. Вказана справа стосувалася спірних правовідносин, які виникли з договору банківського владу, укладеного 16 грудня 2015 року, тобто за умови дії норм матеріального права, а саме статті 4 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції, як і в цій справі, що розглядається.
      48. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від відповідного висновку про застосування статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64 цс 19) в частині застосування норм права при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за порушення договору банківського вкладу.
      49. Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
      50. Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      51. Так, вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
      (ІІ) Щодо доводів касаційної скарги в частині вимог про визнання недійсними умов Договору
      52. Звертаючись з позовом в цій справі, позивач, зокрема, просив визнати недійсними пункти 7.1, 7.2 та 7.3 Договору, якими сторони передбачили такі умови:
      52.1. За невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність шляхом сплати пені у розмірі 0,02 процентів річних від суми невиконаних зобов`язань (пункт 7.2);
      52.2. У всіх випадках збитки та майнова шкода, завдані будь-якою із сторін іншій стороні невиконанням або несвоєчасним виконанням зобов`язань за цим договором, не відшкодовуються (пункт 7.3);
      52.3. Сторона, яка прострочить виконання грошового зобов`язання за цим договором, зобов`язана сплатити іншій стороні 0,0001 процентів річних від суми простроченого зобов`язання (пункт 7.4).
      53. Відповідно ж до частини першої статті 18 Закону про захист прав споживачів продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
      54. Пункт 2 частини третьої статті 18 Закону про захист прав споживачів передбачає, що несправедливими є, зокрема, умови договору про виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника).
      55. Відповідно до частини п`ятої статті 18 Закону про захист прав споживачів якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
      56. Таким чином, положення пункту 7.3 Договору, які обмежують право споживача на відшкодування збитків та майнової шкоди, завданої банком внаслідок невиконання або несвоєчасного виконанням зобов`язань за цим Договором, є несправедливими та підлягають визнанню недійсними.
      57. Висновки попередніх судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у відповідній частині є помилковими.
      58. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права є підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
      59. Разом з тим у пунктах 7.2 та 7.4 Договору встановлена договірна відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань за договором, що не суперечить статті 10 Закону про захист прав споживачів і 611 ЦК України.
      60. Відтак, зміст зазначених пунктів Договору, які позивач просив визнати недійсними, не свідчить про обмеження відповідальності ПАТ «Укрексімбанк» та не є очевидно несправедливим.
      (ІІІ) Щодо інших доводів касаційної скарги по суті
      Щодо стягнення пені
      61. Суди попередніх інстанцій установили, що між ОСОБА_1 та банком 03 лютого 2015 року був укладений Договір. На депозитний рахунок до банку позивач вніс золото у зливках номіналом 100 г - 2 шт., 5 г - 2 шт., 2,5 г - 1 шт., 1 г - 3 шт. (усього - 215,5 г) строком на 365 календарних днів під 0,75 процента річних. Дата одержання вкладу - 03 лютого 2016 року. У зв`язку із закінченням строку вкладу останній був перерахований банком на поточний рахунок на підставі пунктів 2.3, 3.12 Договору.
      62. За період з 03 лютого по 05 грудня 2016 року з урахуванням вимог НБУ ОСОБА_1 , окрім процентів, відповідач повернув 195,5 г золота. На час розгляду справи судами попередніх інстанцій вкладник не отримав залишок вкладу - 20 г золота з поточного рахунку. Ці фактичні обставини сторонами визнані та не оспорювалися.
      63. Видача вкладу позивачу з поточного рахунка відбувалась з урахуванням правил, встановлених постановами Правління НБУ: від 03 березня 2016 року № 140 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», що діяла з 05 березня по 08 червня 2016 року; від 07 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», що діяла з 09 червня по 14 вересня 2016 року; від 14 вересня 2016 року № 386 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», що діяла з 15 вересня по 15 грудня 2016 року.
      64. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які, вирішуючи зазначений спір, правильно виходили із сутності поняття пені та положень постанов Правління НБУ «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», якими встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, та дійшли правильного висновку щодо необґрунтованості посилань заявника на наявність вини відповідача у несвоєчасній видачі позивачу банківських металів і безпідставності заявлених позовних вимог про стягнення пені.
      65. Такий висновок суду ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.
      66. Згідно з частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
      67. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківські рахунки - це рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.
      68. Частинами першою, третьою та четвертою статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Клієнт зобов`язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.
      69. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      70. Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
      71. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов`язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов`язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності.
      72. Повертаючи частинами грошові кошти за Договором Банк посилався на постанови Правління НБУ «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», у яких передбачено, що уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах певної суми на добу.
      73. Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України.
      74. Згідно зі статтею 10 Закону про захист прав споживачів виконавець не несе відповідальності за невиконання, прострочення виконання або інше неналежне виконання зобов`язання та недоліки у виконаних або наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли внаслідок дії непереборної сили.
      75. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним посилання судів попередніх інстанції на правову позицію Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 761/31065/14 (провадження № 6-37цс16) та погоджується з висновками судів в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період. Відтак не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов`язань. На час дії постанови Правління НБУ не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, яка передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів, у зв`язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів.
      76. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 742/1015/15-ц (провадження № 6-362цс16) та від 13 вересня 2017 року у справі № 760/788/15 (провадження № 6-1881цс16) і підтверджений, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
      Щодо стягнення моральної шкоди
      77. Оскільки судами попередніх інстанцій було встановлено та підтверджено матеріалами справи відсутність винних дій банку при виконанні зобов`язань за договором та недоведеність позивачем наявності моральної шкоди, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди.
      Щодо застосування положень статті 625 ЦК України
      78. У постанові Верховного Суду України від 30 квітня 2014 року у справі № 2218/8430/2012 (провадження № 6-38цс14) висловлений правовий висновок, що до правовідносин банківського вкладу в банківському металі золоті положення статті 625 ЦК України не застосовуються.
      Щодо приховування від вкладника дії обмежувальних постанов НБУ
      79. Договір між сторонами було укладено 03 лютого 2015 року строком на 365 днів. На час укладання договору діяла постанова НБУ від 01 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України». Ця постанова зобов`язувала банки обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Разом з тим у вказаній постанові був зазначений строк дії до 03 березня 2015 року. Тобто на дату повернення вкладу 03 лютого 2016 року ця обмежувальна постанова не діяла, а відповідач не знав і не міг знати про запровадження у майбутньому будь-яких обмежувальних актів, які могли спричинити перешкоди для реалізації умов Договору.
      Щодо сплати комісії за розмін номіналів злитків банківського металу золота
      80. Як правильно встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до пункту 3.12 Договору у всіх випадках повернення вкладу з депозитного рахунку здійснюється шляхом його перерахування на поточний рахунок.
      81. Пункт 3.13 Договору передбачає, що з поточного рахунка вклад перераховується за дорученням вкладника на інший його поточний чи вкладний (депозитний) рахунок або видається вкладником зливками тих вже номіналів, у яких банківські метали були внесені на поточний рахунок, а саме: номіналом 100 г у кількості 2 шт., номіналом 5 г у кількості 2 шт., номіналом 2,5 г у кількість 1 шт., номіналом 1 г у кількості 3 шт.
      82. Пункт 3.14 Договору передбачає можливість для сторін при видачі вкладу з поточного рахунку погодити інший порядок видачі, ніж передбачені у пункті 3.13 цього Договору, але в будь-якому випадку витримавши при цьому загальну вагу та пробу банківських металів, прийнятих на поточний рахунок.
      83. Підпункт 5.2.7 пункту 5.2. Договору встановлює обов`язок вкладника своєчасно оплачувати послуги Банку, пов`язані з виконанням розпорядження вкладника, відповідно до ставок комісійної винагороди, визначених чинними тарифами комісійної винагороди на банківські послуги, затвердженими Банком.
      84. Таким чином, необґрунтованими є доводи позивача щодо незаконності нарахування комісії Банком за виконання розпорядження вкладника щодо розміну номіналу злитків банківського металу.
      Щодо несвоєчасного повернення злитків дрібного номіналу
      85. Як стверджував позивач у своїх заявах, Банк повернув йому 03 лютого 2016 року (у встановлений Договором термін) 2 злитки вагою по 5 г, 19 лютого 2016 року - злиток вагою 2,5 г, 23 березня 2016 року - злиток вагою 1 г, 12 квітня 2016 року - 2 злитки вагою по 20 г, 15 квітня 2016 року - 2 злитки вагою по 20 г, 26 серпня 2016 року - 2 злитки вагою по 1 г і 21 вересня 2016 року - злиток вагою 100 г.
      86. У своїх вимогах позивач посилався на несвоєчасність повернення усього залишку владу у розмірі 215,5 г і, виходячи з позиції незаконності цих дій банку, на зазначений залишок нараховував свої грошові вимоги. Позивач заперечував в цілому проти законності дотримання Банком встановлених НБУ обмежень.
      87. В суді першої інстанції позивач не заявляв вимог саме в частині несвоєчасного повернення злитків дрібного номіналу, видача яких через касу банку не обмежувалася відповідними постановами НБУ.
      88. Зокрема, у наданих суду заявах до Банку (т. 1 а. с. 11-12, а. с.45) позивач наполягає саме на поверненні всього залишку вкладу, а не певної його частини в межах встановлених лімітів. У листах відповідях Банку на звернення позивача (т. 1 а. с. 13, 46-48) відповідач не заперечує права позивача на отримання злитків відповідного номіналу в межах встановлених лімітів.
      89. Таким чином, доводи позивача щодо несвоєчасної видачі саме таких дрібних злитків (в межах 5 г в день звернення до Банку 03 лютого 2016 року чи прострочення повернення злитків вагою 1 г) не бути предметом оцінки в суді першої інстанції, і в силу вимог статті 400 ЦПК України не можуть бути предметом дослідження суду касаційної інстанції.
      90. Водночас позивач, вважаючи порушеним своє право на отримання дрібних злитків з межах встановлених НБУ лімітів в день відповідного звернення до Банку, не позбавлений можливості звернутися до суду саме з такими позовними вимогами.
      91. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Висновок щодо застосування норм права
      92. Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
      93. Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      94. Вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
      Керуючись статтями 400, 404, 406, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила:
      1. Задовольнити частковокасаційну скаргу ОСОБА_1 .
      2. Скасувати рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про визнання недійсним пункту 7.3 договору строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685, укладеного 03 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України», у наведеній частині позовні вимоги частково задовольнити.
      3. Визнати недійсним пункт 7.3 договору строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685, укладеного 03 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України», в частині звільнення Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» від відшкодування збитків та майнової шкоди, завданих ОСОБА_1 невиконанням або несвоєчасним виконанням Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» зобов`язань за цим договором.
      4. Змінити мотивувальну частину рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року, виключивши посилання на можливість відшкодування моральної шкоди у спорах про захист прав споживачів лише у тих випадках, якщо шкода завдана майну споживача або завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю.
      5. В іншій частині рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Н. П. Лященко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      О. С.Ткачук
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      Повний текст постанови складений 14вересня 2020 року.
      Джерело: ЄДРСР 91644731
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 820/11934/15
      Провадження № 11-1064апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу № 820/11934/15 за позовом Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в місті Харкові до Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області про стягнення суми капіталізованих платежів
      за касаційною скаргою Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року (у складі колегії суддів Перцової Т. С., Жигилія С. П., Дюкарєвої С. В.),
      УСТАНОВИЛА:
      Рух справи
      1. У грудні 2015 року Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в місті Харкові (далі - Відділення, Фонд відповідно) звернулося до суду з адміністративним позовом до Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - УДСО або Управління), у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 25 лютого 2016 року просило стягнути з УДСО на користь Відділення капіталізовані платежі в сумі 177 705,02 грн.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на обліку у Відділенні перебуває ОСОБА_1 та відповідно до вимог Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 1105-XIV; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) отримує страхові виплати у зв`язку із втратою годувальника ОСОБА_2 , який помер від нещасного випадку на виробництві під час роботи в УДСО.
      З огляду на дані з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про перебування відповідача у стані припинення в результаті ліквідації юридичної особи на підставі статті 1205 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Порядку капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов`язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров`ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2000 року № 765 (далі - Порядок), Відділення звернулося до відповідача з вимогою перерахувати на розрахунковий рахунок Відділення капіталізовані платежі за страховими виплатами згаданій особі в сумі 177 705,02 грн. Проте відповідач листом від 02 грудня 2015 року № 48/9-42/ Жер протиправно відмовився задовольняти такі вимоги.
      3. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 25 лютого 2016 року відмовив Відділенню у задоволенні позовних вимог.
      4. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 квітня 2016 року скасував постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року та позовні вимоги Відділення задовольнив.
      5. Не погодившись із таким судовим рішенням, УДСО звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року та залишити в силі постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року. У касаційній скарзі відповідач також заявив клопотання про зупинення виконання постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року до розгляду справи Вищим адміністративним судом України.
      6. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 травня 2016 року відкрив касаційне провадження за скаргою УДСО. Цією ж ухвалою відмовив відповідачу у задоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржуваного судового рішення.
      7. 13 червня 2016 року до Вищого адміністративного суду України від Відділення надійшло заперечення на касаційну скаргу, у якому позивач просить відмовити УДСО у її задоволенні, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року залишити в силі.
      8. 26 грудня 2016 року до Вищого адміністративного суду України від УДСО надійшли доповнення до касаційної скарги.
      9. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      10. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      11. У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      12. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України у зв`язку з тим, що відповідач оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Фактичні обставини
      14. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань УДСО зареєстровано як юридичну особу з організаційно-правовою формою - державна організація (установа, заклад), основним видом діяльності є діяльність у сфері охорони громадського порядку та безпеки.
      15. УДСО перебуває на обліку у Відділенні як платник страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
      16. При цьому УДСО перебуває у стані припинення у зв`язку з його ліквідацією, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      17. У листопаді 2015 року Відділення звернулося до голови ліквідаційної комісії УДСО із заявою від 25 листопада 2015 року № 6429/06-05, в якій позивач просив визнати грошові вимоги капіталізованих платежів у розмірі 177 705,02 грн та включити їх до реєстру вимог кредиторів другої черги, про що повідомити письмово. Зазначена заява мотивована тим, що розпочато ліквідаційну процедуру відповідача, а з метою забезпечення подальших виплат відповідно до Порядку Відділення розрахувало капіталізацію платежів утриманцю ОСОБА_1 у сумі 177 705,02 грн.
      18. У відповідь на зазначену заяву УДСО направило до Відділення повідомлення від 02 грудня 2015 року № 48/9-42/ Жер про відмову в задоволенні вимог позивача.
      19. У зв`язку з невиконанням УДСО вимог про включення капіталізованих платежів в розмірі 177 705,02 грн до реєстру вимог кредиторів позивач звернувся до суду із цим позовом.
      Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій
      20. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що капіталізація платежів здійснюється з юридичних осіб, які є суб`єктами підприємницької діяльності. Водночас УДСО є неприбутковою організацією, а тому не є суб`єктом, на якого поширюються норми Порядку, що унеможливлює стягнення з відповідача капіталізованих платежів.
      21. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нову про задоволення позовних вимог, Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що законодавець зобов`язав страхувальника проводити капіталізацію страхових виплат у всіх випадках ліквідації (не лише у випадку ліквідації підприємства-банкрута, але й за інших підстав, передбачених законодавством) із застосуванням Порядку.
      22. Доводи відповідача про те, що оскільки правонаступником УДСО є Управління поліції охорони у Харківській області, а тому немає потреби у стягненні капіталізованих платежів, суд апеляційної інстанції відхилив з огляду на те, що згідно з наданим позивачем витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 19 квітня 2016 року УДСО перебуває у стані припинення, дані про правонаступників відсутні.
      23. При цьому апеляційний суд зауважив про безпідставність клопотання відповідача про закриття провадження у цій адміністративній справі, оскільки правовідносини, які виникають у випадку ліквідації платоспроможної юридичної особи, якщо йдеться про стягнення зі страхувальника капіталізованих платежів, які включають у себе страхові внески на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, мають публічно-правовий характер.
      24. Такий висновок суду апеляційної інстанції обґрунтовано тим, що Фонд, здійснюючи повноваження щодо збору та акумулювання страхових внесків, а також при стягненні зі страхувальників капіталізованих платежів, які є одним із джерел формування коштів Фонду і за рахунок яких потерпілим особам сплачується матеріальне забезпечення, діє як суб`єкт владних повноважень, здійснюючи владні управлінські функції на основі законодавства, та має право звертатися до суду з метою реалізації цих повноважень.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосував норми Порядку та статей 110-112, 1205 ЦК України.
      26. Зокрема, скаржник зауважує, що УДСО є державною установою, яка здійснює свою некомерційну господарську діяльність без мети отримання прибутку, а тому не є суб`єктом підприємницької діяльності і, відповідно, на нього не поширюється дія Порядку.
      27. Скаржник наголошує, що в УДСО відсутній обов`язок щодо відшкодування Відділенню витрат на страхові виплати утриманцю загиблого працівника відповідача, оскільки причиною смерті ОСОБА_2 став розбійний напад злочинця на працівників УДСО із застосуванням автоматичної вогнепальної зброї. Жодної вини УДСО у смерті ОСОБА_2 немає. На переконання скаржника, шкода, завдана внаслідок злочину відповідно до статті 1177 ЦК України, має відшкодовуватися державою.
      28. Водночас скаржник у касаційній скарзі наголошує й на тому, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки обставинам фактичного правонаступництва Управління поліції охорони у Харківській області за всіма правами та обов`язками відповідача, у тому числі щодо сплати єдиного соціального внеску.
      29. Окремо скаржник звертає увагу й на те, що спір за позовом Відділення до УДСО про стягнення капіталізованих платежів підсудний господарському, а не адміністративному суду, оскільки порядок заявлення кредиторських вимог будь-яких осіб у процедурі ліквідації юридичної особи та відповідні права та обов`язки в цих правовідносинах врегульовані актами цивільного законодавства.
      30. Скаржник також вважає, що жоден закон України не передбачає можливості звернення в порядку адміністративного судочинства Фонду з позовом до платників страхових внесків (фізичних та юридичних осіб) щодо стягнення капіталізованих платежів.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      31. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких мотивів.
      Щодо юрисдикції
      32. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      33. Частиною другою статті 4 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) було передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.
      34. За правилами частини першої та пункту 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикцію адміністративних судів поширено на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори за зверненням такого суб`єкта у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      35. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      36. У статті 3 КАС України наведено такі визначення: суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.
      37. Можливість суб`єкта владних повноважень бути позивачем в адміністративній справі закріплено й частиною другою статті 50 КАС України. Водночас частиною четвертою статті 50 цього Кодексу передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом.
      38. Отже, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює публічно-владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень у випадках, установлених законом.
      39. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 4, 5, 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено поняття публічно-правового спору, суб`єкта владних повноважень, закріплено право на звернення до суду та межі юрисдикції адміністративних судів.
      40. Згідно із частинами першою та другою статті 4 Закону № 1105-XIV Фонд є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
      41. За пунктом 5 частини першої статті 11 Закону № 1105-XIV джерелом формування коштів Фонду є, зокрема, капіталізовані платежі, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідним актом Кабінету Міністрів України, чинним як на час виникнення спірних відносин, так і нині, є Порядок.
      42. Аналіз положень Закону № 1105-XIV дає підстави для висновку, що у відносинах, пов`язаних із виплатою страхувальником у передбачених законодавством випадках капіталізованих платежів відповідно до Порядку, ці органи не виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин, а здійснюють владні управлінські функції, спрямовані на забезпечення державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав.
      43. Відповідно до частин першої, третьої статті 17 Закону № 1105-XIV спори, що виникають із правовідносин за цим Законом, у тому числі спори щодо розміру шкоди та прав на її відшкодування, накладення штрафів та з інших питань, вирішуються в судовому порядку.
      44. Тому Фонд не позбавлений права звернутися до адміністративного суду як суб`єкт владних повноважень для виконання покладених на нього Законом № 1105-XIV функцій за вирішенням спору щодо обов`язку страхувальника виплатити капіталізовані платежі на задоволення вимог, що виникли із зобов`язань відшкодувати шкоду, заподіяну життю і здоров`ю громадян, застрахованих у Фонді.
      45. Аналогічний висновок з питань юрисдикції спорів, пов`язаних зі стягненням відділеннями Фонду із суб`єктів господарювання, які ліквідуються згідно з рішеннями його засновників, капіталізованих платежів, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 822/1472/17, від 06 червня 2018 року у справі № 811/289/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 822/1544/16.
      46. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про поширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку адміністративного судочинства.
      Щодо суті позовних вимог
      47. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно правомірності вимоги Відділення до УДСО про стягнення капіталізованих платежів, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      48. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      49. Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я визначаються Законом № 1105-XIV.
      50. За змістом статті 4 Закону № 1105-XIV Фонд провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
      51. При цьому джерела формування коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків визначені у статті 11 Закону № 1105-XIV, до яких, зокрема, належать капіталізовані платежі, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
      52. Пунктом 1 Порядку встановлено, що відповідно до цього Порядку здійснюється капіталізація платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов`язань суб`єкта підприємницької діяльності - банкрута відшкодувати шкоду, заподіяну життю і здоров`ю громадян, у тому числі застрахованих у Фонді.
      53. Тобто норми Порядку поширюються на правовідносини з приводу здійснення капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов`язання суб`єкта підприємницької діяльності - банкрута.
      54. Як правильно встановлено судом першої інстанції, згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань УДСО з 16 листопада 2015 року перебуває в стані припинення за рішенням засновників. Підставою для такого припинення слугувала постанова Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2015 року № 834 «Питання функціонування органів поліції охорони як територіальних органів Національної поліції та ліквідації деяких територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» (далі - Постанова), пунктом 3 якої передбачено, що органи поліції охорони, утворені як територіальні органи Національної поліції, є правонаступниками Департаменту Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України та відповідних державних установ Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, що ліквідуються в установленому законодавством порядку.
      Водночас цією Постановою передбачено утворення Управління поліції охорони в Харківській області як юридичної особи публічного права (додаток 1 цієї Постанови).
      Тобто, як правильно зазначив суд першої інстанції, ліквідація відповідача не пов`язана з його банкрутством, а зумовлена Постановою.
      55. Отже, ліквідація відповідача здійснювалася внаслідок втрати повноважень у зв`язку з їх передачею іншому органу державної влади.
      56. Велика Палата Верховного Суду вважає, що Порядок, на який посилається позивач і на підставі якого, на його думку, слід стягнути капіталізовані платежі з відповідача, не може бути застосований до спірних правовідносин.
      57. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 804/1315/17 та від 28 листопада 2019 року у справі № 816/2357/16.
      58. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з УДСО на користь Відділення капіталізованих платежів у сумі 177 705,02 грн.
      59. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відсутність підстав для стягнення з УДСО на користь Відділення капіталізованих платежів утриманцю ОСОБА_1 не свідчить про те, що такі кошти не мають відшкодовуватися Відділенню взагалі. У випадку ліквідації УДСО страхові виплати утриманцю ОСОБА_1 мають сплачуватися Відділенню правонаступником відповідача.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      60. На підставі частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      61. Згідно з пунктами 3, 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      62. Статтею 351 КАС України визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      63. Відповідно до частини першої статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      64. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року підлягає скасуванню. Суд першої інстанції по суті ухвалив правильне рішення про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, але з помилковим застосуванням норм процесуального права, а тому наявні підстави для зміни постанови Харківського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року в її мотивувальній частині.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      65. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінює рішення суду першої інстанції виключно у частині мотивів його прийняття, новий розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області задовольнити частково.
      2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року скасувати.
      3. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      4. В іншій частині постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91702658
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 821/1524/17
      Провадження № 11-1040апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу № 821/1524/17 за позовом Міністерства оборони України до Херсонської міської медико-соціальної експертної комісії № 3, Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання незаконними та скасування постанови і рішення
      за касаційною скаргою Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України та ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року (у складі колегії суддів Стас Л. В., Турецької І. О., Косцової І. П.),
      УСТАНОВИЛА:
      Рух справи
      1. У жовтні 2017 року Міністерство оборони України звернулося до суду з позовом, у якому просило:
      - визнати незаконною та скасувати постанову Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України (далі - ЦВЛК) щодо встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 30 березня 2016 року № 1377, якою встановлено, що «МВТ, вогнепальне осколкове поранення шиї (1968 року) рядового у відставці ОСОБА_1 , 1947 року народження, ...так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії»;
      - визнати протиправним та скасувати рішення, прийняте Херсонською міською медико-соціальною експертною комісією № 3 (далі - Херсонська міська МСЕК № 3), у тій частині, якою встановлена причина інвалідності ОСОБА_1 , яка зазначена в графі 9 довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААА № 281921, а саме що «травма, поранення та захворювання, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби в країнах, де велися бойові дії».
      2.Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Херсонської міської МСЕК № 3 та постанова ЦВЛК від 30 березня 2016 року № 1377 у частині встановлення причинно-наслідкового зв`язку поранення, захворювання та інвалідності ОСОБА_1 з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, є неправомірними та безпідставними, оскільки прийняті без наявності необхідних і належних документів, які б підтверджували факт отримання третьою особою поранення (контузії), травми та її причинний зв`язок з виконанням військової служби, а також з порушенням Херсонською міською МСЕК № 3 установленої законодавством процедури проведення медико-соціальної експертизи.
      3. Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року позовні вимоги залишено без задоволення.
      4. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року скасовано рішення суду першої інстанції, позов задоволено.
      5. Не погодившись із зазначеним рішенням суду апеляційної інстанції, ЦВЛК звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року скасувати, у задоволенні позову відмовити та залишити його без розгляду.
      6.Відповідно до заяви від 08 травня 2018 року до касаційної скарги приєдналась третя особа - ОСОБА_1 .
      7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 червня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з тим, що позивач оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      10. 02 січня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Міністерства оборони України, у якому позивач зауважив, що спір у цій справі виник виключно з правовідносин, пов`язаних із встановленням причини інвалідності (встановлено Херсонською міською МСЕК) та визначенням причинного зв`язку «поранення» (встановлено ЦВЛК) конкретної особи - ОСОБА_1
      Міністерство оборони України є суб`єктом спірних правовідносин, у яких буде застосовано оскаржувані рішення, а тому має право оскаржити їх до суду.
      Крім того, Міністерство оборони України зазначає, що рішення медико-соціальних експертних комісій спрямовані на забезпечення реалізації державної політики у сфері реабілітації інвалідів, створення правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров`я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності, а тому вони мають публічний характер та підлягають оскарженню саме в порядку адміністративного судочинства.
      Фактичні обставини
      11. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим Херсонським об`єднаним військовим комісаріатом 21 вересня 2006 року, ОСОБА_1 є колишнім військовослужбовцем та учасником бойових дій.
      12. Згідно з довідкою Херсонського об`єднаного міського військового комісаріату Міністерства оброни України від 04 червня 2003 року № 1369 ОСОБА_1 проходив службу у в/ч пп 20624 та брав участь у бойових діях на території Чехословаччини з 21 серпня по 22 жовтня 1968 року. Зазначена довідка видана на підставі архівної довідки Центрального архіву Міністерства оборони від 28 вересня 1994 року.
      13.Протоком засідання ЦВЛК № 1377 від 30 березня 2016 року встановлено, що травма, поранення та захворювання, які отримав ОСОБА_1 , так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
      14. Рішенням Херсонської міської МСЕК від 27 квітня 2016 року встановлено ОСОБА_1 ІІІ групу інвалідності та визначено її причину як «травма, поранення та захворювання, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії», про що складено акт огляду медико-соціальною експертною комісією від 27 квітня 2016 року № 378/3 та видано довідку до акта серії 12 ААА № 281921.
      15. Згідно з актом огляду медико-соціальною експертною комісією від 27 квітня 2016 року № 378/3 експертне рішення було прийняте на підставі таких документів: витягу з протоколу засідання ЦВЛК щодо встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 1377 від 30 березня 2016 року; висновку спеціаліста в галузі судово-медичної експертизи Херсонського міського бюро судово-медичної експертизи від 25 березня 2016 року № 396; виписки з медичної карти стаціонарного хворого № 1294 від 20 березня 2016 року, епікризів № 00147 від 30 січня 2016 року та № 10371 від 20 червня 2015 року.
      16.Вважаючи такі висновки Херсонської міської МСЕК № 3 та ЦВЛК протиправними, Міністерство оборони України звернулося до суду із цим позовом.
      Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій
      17. Залишаючи позовні вимоги без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані рішення ЦВЛК та Херсонської міської МСЕК № 3 прийняті правомірно, без порушення вимог чинного законодавства, а тому скасуванню не підлягають.
      18. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що документи, які підтверджують достовірність факту отримання ОСОБА_1 поранення (захворювання) саме при виконанні службових обов`язків, у матеріалах справи відсутні.
      Суд апеляційної інстанції зауважив, що оскаржуваний позивачем витяг з протоколу № 1377 від 30 березня 2016 року засідання ЦВЛК прийнятий без установлення причинного зв`язку отримання зазначених захворювань та поранень під час виконання обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, чи при інших обставинах.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      19. У касаційній скарзі скаржник, серед іншого, зазначає, що ЦВЛК не має статусу юридичної особи, що, своєю чергою, свідчить про відсутність адміністративної процесуальної правосуб`єктності згідно з вимогами статті 43 КАС України, тобто комісія не є суб`єктом владних повноважень.
      Також ЦВЛК зазначає, що справа підлягала закриттю на підставі статті 157 КАС України (у редакції до 15 грудня 2017 року), оскільки предметом її розгляду є саме немайнові права ОСОБА_1 згідно зі статтею 269 Цивільного кодексу України, а тому її необхідно було розглядати в порядку цивільного судочинства.
      Оцінка Великої Палати Верховного Суду
      20. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Щодо юрисдикції
      21. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      22. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      23. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      24. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      25.Згідно із частиною першою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      26. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України).
      27. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України).
      28. Як свідчать матеріали справи та зміст позовних вимог, предметом перевірки в цій справі є рішення ЦВЛК та Херсонської міської МСЕК № 3 щодо встановлення факту отримання третьою особою ( ОСОБА_1 ) поранення (захворювання) саме під час перебування на фронті або з виконанням ним інших обов`язків військової служби, яке є наслідком встановлення цій особі інвалідності.
      Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним у контексті вирішення питання щодо юрисдикційної належності цього спору дослідити правовий статус ЦВЛК та Херсонської міської МСЕК № 3.
      29. Відповідно до статті 2 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
      29.1. Інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (стаття 3 зазначеного Закону).
      29.2. Згідно зі статтею 7 Закону України від 06 жовтня 2005 року № 2961-IV «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»медико-соціальна експертиза повнолітніх осіб проводиться медико-соціальними експертними комісіями.
      29.3. Залежно від ступеня стійкого розладу функцій організму, зумовленого захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, та можливого обмеження життєдіяльності при взаємодії із зовнішнім середовищем внаслідок втрати здоров`я особі, визнаній інвалідом, встановлюється перша, друга чи третя група інвалідності. Також визначається причина інвалідності та час її настання.
      29.4. Проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації, визначає Положення про медико-соціальну експертизу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 «Питання медико-соціальної експертизи».
      29.5. Згідно з пунктом 3 цього Положення медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.
      29.6. Медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що належать до закладів охорони здоров`я при Міністерстві охорони здоров`я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров`я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.
      Комісії перебувають у віданні Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ) і утворюються за таким територіальним принципом: Кримська республіканська; обласні; центральні міські у містах Києві та Севастополі; міські, міжрайонні, районні (пункт 4 зазначеного Положення).
      29.7. Відповідно до пункту 6 Положення про медико-соціальну експертизу висновки комісії, реабілітаційні заходи, визначені в індивідуальній програмі реабілітації особи з інвалідністю, обов`язкові для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними підприємствами, установами та організаціями, у яких працює або перебуває особа з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.
      29.8. Комісія складається з представників МОЗ, Міністерства соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а також військово-медичної служби Служби безпеки України (далі - СБУ) та військово-медичного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України у разі розгляду медичних справ стосовно потерпілих на виробництві чи пенсіонерів з числа військовослужбовців СБУ або Служби зовнішньої розвідки України. У проведенні медико-соціальної експертизи беруть участь також представники Пенсійного фонду України, органів державної служби зайнятості і в разі потреби - працівники науково-педагогічної та соціальної сфери (пункт 10 зазначеного Положення).
      29.9. Згідно з пунктом 23 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 «Питання медико-соціальної експертизи», у разі незгоди з рішенням районної, міжрайонної, міської комісії хворий, потерпілий від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання або інвалід має право подати протягом місяця після одержання висновку комісії письмову заяву до Кримської республіканської, обласної, Київської та Севастопольської центральних міських комісій або до комісії, у якій він проходив огляд, чи до відповідного управління охорони здоров`я. Комісія, що проводила огляд, або управління охорони здоров`я надсилає у триденний строк після надходження відповідного запиту всі наявні документи на розгляд Кримської республіканської, обласної, центральної міської комісії, яка протягом місяця з дня подання зазначених документів проводить повторний огляд заявника і приймає відповідне рішення.
      29.10. Рішення Кримської республіканської, обласної, центральної міської комісії може бути оскаржене до МОЗ, яке за наявності фактів порушення законодавства про медико-соціальну експертизу доручає Центральній медико-соціальній експертній комісії МОЗ або Кримській республіканській, Київській та Севастопольській міським або обласній комісії іншої області повторно розглянути з урахуванням усіх наявних обставин питання, з якого оскаржується рішення, а також вживає інших заходів впливу для забезпечення дотримання законодавства під час проведення медико-соціальної експертизи. В особливо складних випадках Центральна медико-соціальна експертна комісія МОЗ, Кримська республіканська, обласна, центральна міська комісія та МОЗ можуть направляти осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, для проведення медико-соціального експертного обстеження до клініки Українського державного науково-дослідного інституту медико-соціальних проблем інвалідності (м. Дніпропетровськ) та Науково-дослідного інституту реабілітації інвалідів (м. Вінниця). Після обстеження зазначені науково-дослідні установи складають консультативні висновки, які для комісії мають рекомендаційний характер (пункт 24 зазначеного Положення).
      29.11. Відповідно до пункту 25 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності рішення комісії може бути оскаржене до суду в установленому законодавством порядку.
      30. Щодо правового статусу ЦВЛК необхідно зазначити таке.
      30.1. Наказом міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України.
      30.2. Пунктом 1.1 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України встановлено, що військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов`язаних, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.
      30.3. Абзацом 7 пункту 1.3 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України передбачено, що основними завданнями військово-лікарської експертизи є визначення причинного зв`язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтва) у військовослужбовців, військовозобов`язаних, резервістів, які призвані на збори, в осіб, звільнених з військової служби, а також причинного зв`язку захворювань, поранень, які заподіяли військовослужбовцям смерть.
      30.4. Пунктом 2.1 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України установлено, що для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі).
      Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця.
      Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов`язкові до виконання.
      30.5. Згідно з пунктом 2.2 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України до штатних ВЛК належить, зокрема, ЦВЛК.
      30.6. ЦВЛК є органом військового управління, який здійснює керівництво ВЛК регіонів у Збройних Силах України та є керівним органом з військово-лікарської експертизи в Збройних Силах України. Начальник ЦВЛК безпосередньо підпорядковується директору Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України. Усі штатні ВЛК Збройних Сил України безпосередньо підпорядковуються начальнику ЦВЛК (пункти 2.3.1, 2.3.2 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України).
      30.7. Відповідно до пункту 2.3.5 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України постанови ЦВЛК можуть бути оскаржені в судовому порядку.
      30.8. Тобто за змістом пункту 2.2 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України ЦВЛК належить до штатних ВЛК, які є військово-медичними установами.
      31.Згідно з пунктом 9 частини першої статті 19 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
      32. За змістом вказаної норми на справи щодо оскарження рішень ВЛК та МСЕК поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      33. Отже, позов, предметом оскарження якого, зокрема, є рішення ЦВЛК, оформлене протоколом № 1377 від 30 березня 2016 року, та Херсонської міської МСЕК № 3, якими встановлено, що травма, поранення та захворювання ОСОБА_1 , так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби в країнах, де велися бойові дії, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      34. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже викладала правову позицію з питань юрисдикції спорів щодо оскарження рішень органу МСЕК, зокрема, у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 526/2339/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 201/11696/18 і вважає, що підстави відступати від цієї позиції відсутні.
      Щодо вирішення справи по суті позовних вимог
      35. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно законності оскаржуваних рішень Херсонської міської МСЕК № 3 та ЦВЛК, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      36. За змістом статті 19 КАС України до адміністративного суду за зверненням суб`єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також коли право звернення до суду з позовом до іншого суб`єкта владних повноважень надано такому суб`єкту законом.
      37. Звертаючись до суду із цим позовом, Міністерство оброни України серед іншого, заявило позовні вимоги до ЦВЛК про визнання незаконною та скасування її постанови щодо встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв рядового у відставці ОСОБА_1 .
      38. Як зазначалося в пункті 30.6. цієї постанови, ЦВЛК є органом військового управління, який здійснює керівництво ВЛК регіонів у Збройних Силах України та є керівним органом з військово-лікарської експертизи в Збройних Силах України. Начальник ЦВЛК безпосередньо підпорядковується директору Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України.
      39. З огляду на статус ЦВЛК, її повноваження, порядок створення та підпорядкування можна зробити висновок про те, що остання не є самостійним суб`єктом, а підпорядкована Міністерству оброни України.
      40. За загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, тому що це означатиме позов держави до неї самої, за винятком передбачених процесуальним законодавством «компетенційних спорів».
      41.Фактично Міністерство оброни України є суб`єктом владних повноважень, який звернувся до суду з позовом про оскарження рішення іншого суб`єкта владних повноважень (підпорядкованого підрозділу), однак не в межах спору про компетенцію. У рамках цих спірних правовідносин між сторонами відсутні публічно-владні управлінські відносини, жодна із сторін не надає адміністративні послуги іншій стороні, а тому неможна вважати, що позивач у справі виступає як юридична особа без статусу суб`єкта владних повноважень (органу місцевого самоврядування), щодо якої відповідачем допущено протиправну бездіяльність.
      42. Стосовно позовних вимог Міністерства оброни України про визнання протиправною та скасування рішення Херсонської міської МСЕК № 3 щодо встановлення причини інвалідності ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      43. Статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» визначено, що медико-соціальна експертиза - визначення на основі комплексного обстеження усіх систем організму конкретної особи міри втрати здоров`я, ступеня обмеження її життєдіяльності, викликаного стійким розладом функцій організму, групи інвалідності, причини і часу її настання, а також рекомендацій щодо можливих для особи за станом здоров`я видів трудової діяльності та умов праці, потреби у сторонньому догляді, відповідних видів санаторно-курортного лікування і соціального захисту для найповнішого відновлення усіх функцій життєдіяльності особи.
      44. Статтею 3 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
      45. Відповідно до підпункту 6.13 пункту 6 та абзацу двадцять третього підпункту 8.8 пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 467 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), МОЗ відповідно до покладених на нього завдань проводить медико-соціальну експертизу з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності особи та затверджує порядок її проведення.
      46. Як уже зазначалося в пунктах 29.6-29.12 цієї постанови, медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що належать до закладів охорони здоров`я при МОЗ Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров`я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Рішення медико-соціальних експертних комісій є обов`язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, реабілітаційними установами незалежно від типу і форми власності та можуть бути оскаржені до суду в установленому законодавством порядку.
      47. Можливість оскарження в судовому порядку рішень медико-соціальних експертних комісій передбачена й у пункті 9 частини першої статті 19 КАС України. Цією ж статтею передбачено, що такі справи розглядаються в порядку адміністративного судочинства.
      48.Водночас відповідно до положень КАС України обов`язковою умовою щодо віднесення конкретної справи до юрисдикції адміністративних судів є те, що однією зі сторін у такій справі виступає суб`єкт владних повноважень, який здійснює владні управлінські функції відносно особи, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною публічно-владних управлінських функцій.
      49. Згідно з пунктом 24 Положення про медико-соціальну експертизу медико-соціальна експертна комісія видає особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акта огляду комісії органові, у якому особа з інвалідністю перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної соціальної допомоги (щомісячного довічного грошового утримання), що призначається замість пенсії, та разом з індивідуальною програмою реабілітації - органові, що здійснює загальнообов`язкове державне соціальне страхування, виписку з акта огляду комісії про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках та потреби в наданні додаткових видів допомоги.
      50. Відповідно до пункту 3 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обмеження нормальної життєдіяльності особи.
      51. Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що рішення медико-соціальних експертних комісій спрямовані на забезпечення реалізації державної політики у сфері реабілітації інвалідів, створення правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров`я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності і стосуються виключно зазначених у таких рішеннях осіб.
      52. Отже, медико-соціальна експертна комісія є суб`єктом владних повноважень лише у вертикальних відносинах з особами, стосовно яких прийнято відповідне рішення.
      53. При цьому основними завданнями Міністерства оборони України є, серед іншого, здійснення заходів, спрямованих на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
      54. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Міністерство оборони України не наділене правом на оскарження рішення Херсонської міської МСЕК № 3, якими встановлено, що травма, поранення та захворювання ОСОБА_1 , так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби в країнах, де велися бойові дії.
      55. Вказане узгоджується з приписами пунктів 23-25 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, якими, зокрема, визначено порядок оскарження рішень районної, міжрайонної, міської комісії, як у позасудовому так і судовому порядку. Зокрема, за змістом цих пунктів право оскаржити зазначені рішення має особа з інвалідністю, якої це рішення стосується.
      56. Відповідно якщо суб`єкт владних повноважень звернувся до суду без передбачених законом підстав, і це з`ясовано судом на стадії відкриття провадження, то суд відмовляє у відкритті провадження, оскільки спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо ці обставини були з`ясовані судом після відкриття провадження, суд закриває провадження у справі. Розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду.
      57. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо можливості вирішення позовних вимог Міністерства оброни України про визнання незаконною та скасування оскаржуваних постанови ЦВЛК та рішення Херсонської міської МСЕК № 3.
      58. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції щодо права Міністерства оборони України на звернення до суду щодо оскарження рішень ЦВЛК, оформленого протоколом № 1377 від 30 березня 2016 року, та Херсонської міської МСЕК № 3 як суб`єкта правовідносин, у яких будуть застосовані такі рішення.
      Дійсно, після видачі МСЕК та ЦВЛК конкретній особі постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв`язку поранення (контузії, травми або каліцтва, захворювання) та довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв`язку інвалідності чи втрати працездатності в особи виникає право звернення до Міністерства оборони України із заявою про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням інвалідності чи часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності. Втім наявність вказаних документів не є беззаперечними доказами призначення та виплати відповідної допомоги.
      59. Так, згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 822/220/18 щодо спорів, пов`язаних з призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, передбаченої статтями 16-16-4 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови відповідної ВЛК щодо встановлення причинного зв`язку поранення (контузії, травми або каліцтва, захворювання) та довідки МСЕК про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв`язку інвалідності чи втрати працездатності в частині віднесення до їх належних документів, що вказують на причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання особи, підлягають оцінці в межах таких спорів.
      Також Верховним Судом у справі № 822/220/18 підкреслено, що подання до Міністерства оборони України відповідного рішення військово-лікарської комісії про установлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, яким встановлено, що отримані особою поранення, травма, контузія, захворювання пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, не виключає необхідності подання інших документів, що свідчать про причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      60. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
      61.Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      62.Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року та постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
      Керуючись статтями 238, 243, 341, 345, 349, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України та ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2.Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року та постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року скасувати.
      3. Провадження у справі за позовом Міністерства оборони України до Херсонської міської медико-соціальної експертної комісії № 3, Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання незаконними та скасування постанови і рішення - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91702660
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 804/8836/17
      Провадження № 11-1165апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АТБ-інвест» до державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова Костянтина Віталійовича, Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», про визнання протиправним та скасування рішення, у якій Товариством
      з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» подано касаційну
      скаргу на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від
      19 березня 2018 року (суддя Єфанова О. В.) та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року (судді Панченко О. М., Чередниченко В. Є., Іванов С. М.),
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. Товариство з обмеженою відповідальністю «АТБ-інвест» (далі - ТОВ «АТБ-інвест») звернулось до суду з позовом до державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова К. В., Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» (далі - ТОВ «ФК «Поліс»), про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова К. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 грудня 2017 року за індексним номером 38745022.
      2. Позов мотивовано тим, що реєстратором на порушення норм чинного законодавства було прийнято оскаржуване рішення, відповідно до якого зі спеціального розділу було перенесено запис про іпотеку № 12282760 в розділ про зареєстрований за ТОВ «АТБ-інвест» об`єкт нерухомого майна - групу нежитлових приміщень. Спірне рішення порушує права позивача як власника нежитлових приміщень, оскільки вони ніколи не були та не можуть бути предметом вищевказаного договору іпотеки. Вказані обставини також підтверджуються рішенням Господарського суду міста Києва від 12 жовтня 2016 року у справі № 910/12375/13, яке набрало законної сили.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 19 березня 2018 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова К. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 38745022 від 15 грудня 2017 року.
      4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 липня 2018 року рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року залишив без змін.
      5. Судові рішення мотивовано тим, що відповідач оскаржуваним рішенням протиправно наклав обтяження на нерухоме майно позивача на підставі договору іпотеки, предметом якого є інше майно, ніж майно, що перебуває у власності позивача, що встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 12 жовтня 2016 року у справі № 910/12375/13.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ТОВ «ФК «Поліс» подало касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права, адже фактично предметом спору у цій справі є оспорювання позивачем майнових прав третьої особи як іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, тому спір не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства.
      Рух касаційної скарги
      7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 серпня 2018 року відкрив провадження у цій справі, ухвалою від 25 вересня 2018 року призначив її до розгляду.
      8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 вересня 2018 року справу за позовом ТОВ «АТБ-інвест» до державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова К. В., Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», третя особа - ТОВ «ФК «Поліс», про визнання протиправним та скасування рішення передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2018 року прийняла вказану справу та призначила її до свого розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.
      Позиція інших учасників справи
      10. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив у її задоволенні відмовити та залишити в силі рішення судів першої й апеляційної інстанцій, вважаючи їх законними і обґрунтованими, оскільки спір про право вже вирішено у господарській справі, відповідач при прийнятті оскаржуваних рішень діяв як суб`єкт владних повноважень, а отже, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Установлені судами обставини справи
      11. Суди установили, що 04 лютого 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрбізнесвіза» (далі - ТОВ «Укрбізнесвіза») укладено генеральну угоду № 96/08, за умовами якої загальний розмір заборгованості боржника за наданими в межах цієї угоди кредитами не повинен перевищувати суми, еквівалентної 10 000 000,00 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на дату настання кредиту. Термін дії угоди визначений сторонами до 02 лютого 2018 року.
      12. Відповідно до генеральної угоди 04 серпня 2008 року сторонами було укладено кредитний договір № 03.144-96/08-СК, згідно з умовами якого позичальникові було надано кредит у сумі 7 575 000,00 грн зі сплатою 16 % річних зі строком користування по 02 лютого 2018 року.
      13. Між ТОВ «ФК «Поліс» та ТОВ «Укрбізнесвіза» 04 лютого 2008 року укладено іпотечний договір № 03.144-96/08-ДІ, відповідно до умов якого іпотекодавець для забезпечення виконання в повному обсязі своїх зобов`язань перед банком за генеральною угодою від 04 лютого 2008 року № 96/08 та договорами, що укладені та/або будуть укладені на її підставі, передав банку в іпотеку нерухоме майно, а саме нежилі приміщення (літ. «А») з № 1 по № 18 (групи приміщень № 127), що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, 53, загальною площею 714,90 кв. м, які належать йому на праві приватної власності і на які відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
      14. ТОВ «Укрбізнесвіза» проведено будівельні роботи, за результатами яких замість колишньої групи приміщень № 127 (з № 1 по № 18) загальною площею 714,9 кв. м створено групи приміщень № 127 площею 429,5 кв. м, № 131 площею 463,9 кв. м, № 132 площею 361,6 кв. м, всього загальною площею 1255,00 кв. м.
      15. Фастівський міськрайонний суд Київської області рішенням від 16 жовтня 2008 року у справі №2-2116/2008 за ТОВ «Укрбізнесвіза» визнав право власності на: групу приміщень № 127 загальною площею 429,5 кв. м як на окремий об`єкт нерухомого майна; групу приміщень № 131 загальною площею 463,9 кв. м як на окремий об`єкт нерухомого майна; групу приміщень № 132 загальною площею 361,6 кв. м як на окремий об`єкт нерухомого майна, що розташовані за адресою: Київ, вул. Щербакова, 53 (літера «А»).
      16. Між ТОВ «Укрбізнесвіза» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Акрополіс Реаліті Груп» (далі - ТОВ «Акрополіс Реаліті Груп») 15 квітня 2009 року укладено договір купівлі-продажу групи приміщень, відповідно до умов якого ТОВ «Укрбізнесвіза» продало ТОВ «Акрополіс Реаліті Груп» групу приміщень № 131 (літера «А») загальною площею 463,90 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, 53, право власності на яку належить продавцю на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2008 року у справі № 2-2116/2008 та зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 20 листопада 2008 року, запис у реєстровій книзі Д31П-80 №1496-П. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Позняковою С. В. 15 квітня 2009 року та зареєстровано в реєстрі за номером 882.
      17. Також між ТОВ «Укрбізнесвіза» та ТОВ «Акрополіс Реаліті Груп» 15 квітня 2009 року укладено договір купівлі-продажу групи приміщень, відповідно до умов якого ТОВ «Укрбізнесвіза» продало ТОВ «Акрополіс Реаліті Груп» групу приміщень № 132 (літера «А») загальною площею 361,60 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, 53, право власності на які належить продавцю на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2008 року у справі № 2-2116/2008 та зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 20 листопада 2008 року, запис у реєстровій книзі Д31П-80 № 1496-П. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Позняковою С. В. 15 квітня 2009 року та зареєстровано в реєстрі за номером 879.
      18. Між ТОВ «Акрополіс Реаліті Груп» та ТОВ «АТБ-інвест» 21 липня 2009 року укладено договори купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до умов яких ТОВ «Акрополіс Реаліті Груп» продало позивачу нерухоме майно (в тому числі з інженерними мережами і комунікаціями): групу приміщень №131 (літ. «А»), загальною площею 463,90 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, 53, які належать продавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу групи приміщень, посвідченого 15 квітня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С. В., та зареєстроване в реєстрі за № 882; групу приміщень № 132 (літ. А), загальною площею 361,60 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, 53, які належать продавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу групи приміщень, посвідченого 15 квітня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 879.
      19. Позивачем у 2011 році проведено реконструкцію цих приміщень загальною площею 825,5 кв.м, за результатами якої 29 грудня 2012 року ТОВ «АТБ-інвест» на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 29 грудня 2012 року №1374-В отримано свідоцтво про право власності.
      20. Разом з тим рішенням Апеляційного суду Київської області від 20 вересня 2011 року у справі № 22ц-4615/2011 скасовано рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2008 року у справі № 2-2116/2008 у частині визнання за ТОВ «Укрбізнесвіза» права власності на нерухоме майно, а саме на: групу приміщень № 127 загальною площею 429,5 кв. м як на окремий об`єкт нерухомого майна; групу приміщень № 131 загальною площею 463,9 кв. м як на окремий об`єкт нерухомого майна; групу приміщень № 132 загальною площею 361,6 кв. м як на окремий об`єкт нерухомого майна за адресою: Київ, вул. Щербакова, 53 (літера «А»).
      21. Господарський суд міста Києва рішенням від 09 лютого 2010 року у справі № 4/45 встановив факт наявності заборгованості ТОВ «Укрбізнесвіза» перед ПАТ «ВТБ Банк» у розмірі 8 501 312,76 грн за кредитним договором № 03.144-96/08-СК від 04 лютого 2008 року, укладеним у межах генеральної угоди № 96/8 від 04 лютого 2008 року.
      22. Господарський суд міста Києва ухвалою від 20 грудня 2012 року визнав ПАТ «ВТБ Банк» кредитором ТОВ «Укрбізнесвіза» на суму 10 654 510,14 грн, в тому числі заборгованість за кредитним договором № 03.144-96/08-СК від 04 лютого 2008 року, укладеним у межах генеральної угоди від 04 лютого 2008 року № 96/8, що встановлена рішенням Господарського суду міста Києва від 09 лютого 2010 року у справі № 4/45. Грошові вимоги ПАТ «ВТБ Банк» віднесено до першої черги задоволення.
      23. Між ПАТ «ВТБ Банк» та ТОВ «ФК «Поліс» 18 листопада 2015 року укладено договір про відступлення права вимоги № 21МБ, відповідно до умов якого первісний кредитор (ПАТ «ВТБ Банк») передає (відступає) новому кредитору (ТОВ «ФК «Поліс») свої права вимоги до боржників, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора за кредитними договорами та договорами забезпечення до них та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, у порядку та строки, встановлені цим договором. У подальшому сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до договору відступлення права вимоги.
      24. Первісним кредитором та новим кредитором 27 листопада 2015 року підписано Акт приймання-передачі документації до додаткової угоди № 1 до договору відступлення, відповідно до якого ТОВ «Укрбізнесвіза» є боржником за генеральною угодою від 04 лютого 2008 року № 96/08, кредитним договором від 04 лютого 2008 року № 03.114-96/08-СК, іпотечним договором від 04 лютого 2008 року № 03.144-96/08-ДІ.
      25. Державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюковим К. В. 15 грудня 2017 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, за індексним номером 38745022, відповідно до якого зі спеціального розділу було перенесено запис про іпотеку за №12282760 в розділ про зареєстрований за ТОВ «АТБ-інвест» об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 59001280000, який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Данила Щербаківського (колишня назва - вул. Щербакова), 53.
      26. Підставою для прийняття відповідачем цього рішення був договір іпотеки від 04 лютого 2008 року № 233, видавник - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська І. В., предметом якого була група нежитлових приміщень № 127 (приміщення з № 1 по № 18) загальною площею 714,90 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, буд. 53.
      27. Вважаючи рішення державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова К. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 грудня 2017 року за індексним номером 38745022 протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
      28. При цьому рішенням Господарського суду міста Києва від 12 жовтня 2016 року у справі № 910/12375/13, яке на момент розгляду справи судами є чинним, встановлено, що на момент придбання Товариством з обмеженою відповідальністю «ДЦІНВЕС-2» та ТОВ «АТБ-інвест» групи нежилих приміщень №131, 132, 133 ці приміщення не були предметом іпотеки; за даними з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, отриманими на момент укладення відповідних договорів купівлі-продажу, відчужуване нерухоме майно не знаходилося в заставі (іпотеці), під арештом, жодних заборон щодо відчуження цього нерухомого майна не було. Отже, групи приміщень №131, 132, 133, що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, 53 (літ. «А»), не мають відношення до предмета іпотеки.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції
      29. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      30. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      31. Відповідно до частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
      32. Положеннями пункту 7 частини першої статті 4 КАС визначено, що суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      33. За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      34. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      35. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      36. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      37. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      38. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      39. З огляду на викладене, ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо перенесення запису про іпотеку за № 12282760 у розділ про зареєстрований за ТОВ «АТБ-інвест» об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою.
      40. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто реєстраційні дії були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, здійснено державним реєстратором державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням чи порушенням вимог законодавства.
      41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на правову позицію, викладену, зокрема, в її постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 823/1508/16, від 16 січня 2019 року у справі № 823/692/17 та інших, відповідно до якої спір про скасування рішення та/або запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за іншою особою є приватноправовим та з огляду на суб`єктний склад має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства.
      42. Оскільки звернення позивача до суду з цим позовом покликане необхідністю захисту його прав не у сфері публічно-правових відносин, а його майнових прав, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим і з огляду на суб`єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства.
      43. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 13 липня 2020 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу у справі № 910/9805/20, якою відмовив у прийнятті позовної заяви ТОВ «АТБ-інвест» до державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу» Гребенюкова К. В., Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», ТОВ «ФК «Поліс» про зобов`язання утриматися від вчинення реєстраційних дій щодо перенесення запису про іпотеку № 12282760 за договором іпотеки від 04 лютого 2008 року нежитлових приміщень загальною площею 714,9 кв. м у розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про зареєстрований за цим товариством об`єкт нерухомого майна загальною площею 789,8 кв. м на вул. Щербаківського, 53 у м. Києві, оскільки вважав, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного, а не господарського судочинства.
      44. Як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, пункт 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, пункт 230).
      45. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      46. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08), у якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38 - 40); рішення від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (Mosendz v. Ukraine, заява № 52013/08), у якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122 - 125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      47. Отже, постановлення Господарським судом міста Києва ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, обґрунтованої тим, що цей спір не належить розглядати в порядку господарського судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      48. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що розгляд цього спору має завершитись за правилами адміністративного судочинства.
      49. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, постановляючи оскаржувані рішення, суди першої і апеляційної інстанцій, встановивши, що спір про право власності на нежитлові приміщення на момент вчинення реєстратором оскаржуваних дій був вирішений судом господарської юрисдикції у межах справи № 910/12375/13 та оскаржуваним рішенням відповідача накладено обтяження на нерухоме майно позивача на підставі договору іпотеки, предметом якого є інше майно, ніж майно, що перебуває у власності позивача, обґрунтовано дійшли висновку про задоволення позовних вимог.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      50. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційноїінстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      51. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій про вирішення цього спору в порядку адміністративного судочинства не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      52. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      53. За змістом частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      54. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      55. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» залишити без задоволення.
      2. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91680855