ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о незаконности и отказе в обращении взыскания на предмет ипотеки путем продажи от имени ипотекодателя

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

31 жовтня 2018 року 

м. Київ 

справа № 303/1565/14-ц
провадження № 61-13857св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Леска В. В., Бондар О. В. і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 15 липня 2005 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKHVGK00000066 (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 161,10 кв. м, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. Позичальник не виконувала взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 03 березня 2014 року в неї утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро; заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро; заборгованість за комісією - 6 547,01 євро; заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. Враховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказаний житловий будинок шляхом його продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вищевказаному житловому будинку. 

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2014 року залучено чоловіка відповідача ОСОБА_2 до участі в справі як третю особу, оскільки рішення у справі може вплинути на його права та обов'язки щодо однієї із сторін.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є постійним місцем проживання відповідача, його загальна площа становить 161,10 кв. м, тому відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на це житло не може бути звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором.

Апеляційним судом справа розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, що еквівалентно 2 038 479 грн 02 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованості за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованості за комісією - 6547,01 євро, заборгованості за пенею - 49 584,23 євро, звернено стягнення на належний ОСОБА_1 будинок загальною площею 161,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу цього предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 15 липня 2005 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 8 160 грн 60 коп. судового збору. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави 292 грн 32 коп. судового збору.

Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції виходив з того, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не припиняє зобов'язальних правовідносин, дію договору іпотеки та сам по собі не є перешкодою для задоволення відповідного позову. Проте у період дії цього Закону не застосовується примусове стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки, якщо мають місце умови, що визначені законом. Місцевий суд не з'ясовував обставин, необхідних для застосування мораторію, і виходив лише з площі житлового будинку. Наявність чи відсутність відповідних умов, з якими пов'язується можливість реального виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, може встановлюватися і на стадії виконання рішення суду, боржник не позбавлений права і можливості діяти у виконавчому провадженні, за наявності для того підстав, у спосіб, передбачений, зокрема статтею 373 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Суд першої інстанції припустився помилки в застосуванні норм матеріального права і необґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відмовляючи банку в задоволенні позову про виселення ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що передане в іпотеку майно було придбано не за рахунок одержаних у кредит коштів. 

15 квітня 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд у мотивувальній частині рішення послався на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та зазначив, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню під час дії цього Закону, однак у резолютивній частині рішення не застосував вказані норми права. Обраний позивачем спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки не містить передбаченого законодавством конкретного способу реалізації предмета іпотеки, оскільки укладення договору купівлі-продажу є лише наслідком застосування певного способу (проведення прилюдних торгів або продаж третім особам), а зазначення у рішення суду про укладення договору купівлі-продажу в будь-який спосіб взагалі позбавляє відповідача можливості контролю за дотриманням усіх передбачених законодавством процедур щодо реалізації іпотечного майна. Такий спосіб реалізації предмета іпотеки не відповідає конкретним способам звернення стягнення на нього, передбачених Законом України «Про іпотеку». Визначаючи розмір заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд не взяв до уваги рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська 07 лютого 2012 року, яким вже було стягнуто з неї на користь банку заборгованість за Кредитним договором.

18 квітня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не розглянули клопотання про витребування довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, не надали відповідачу інше постійне житло і саме на цій підставі відмовили банку в задоволенні позовних вимог про її виселення, не врахували, що невиконання вимог щодо надання іншого житла покладено саме на суд. Невиконання судами таких вимог не може бути підставою для відмови в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

15 березня 2018 року справу № 303/1565/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційні скарги.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.

Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Встановлено, що 15 липня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1, який належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273.

ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого у неї утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 03 березня 2014 року склала 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованість за комісією - 6 547,01 євро, заборгованість за пенею - 49 584,23 євро.

ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем і виселити ОСОБА_1 із спірного житлового будинку.

Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про їх задоволення, апеляційний суд виходив з того, що право кредитора-іпотекодержателя отримати задоволення своїх вимог за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки та його продажу від імені іпотекодавця випливає із закону та умов, обов'язкових для сторін договорів (пункт 2.3 Кредитного договору та пункти 15.7-15.10, 21, 22, 26 договору іпотеки) і ніким не заперечується як таке.

Однак із вказаними висновком апеляційного суду погодитися не можна, виходячи з такого.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частинами першою, п'ятою, дев'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку»визначено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5 затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У розділі другому глави другої цього Порядку передбачено процедуру нотаріального посвідчення угоди про відчуження предмета іпотеки іпотекодержателем.

Положення наведених вище нормативних документів дають підстави для висновку, що всі необхідні дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавця. Закон не передбачає такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця (іпотекодавців).

Правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є відношенням представництва, та врегульовано положеннями глави 17 ЦК України.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 643/12106/13-ц.

Враховуючи наведене, вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання йому права на укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будинку будь-яким способом з іншою особою - покупцем, суперечать закону та умовам укладеного між сторонами іпотечного договору, а тому не підлягають задоволенню.

Позовні вимоги про виселення є похідними від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому у зв'язку з відмовою в задоволенні основної вимоги вони також не можуть бути задоволені.

Рішення місцевого суду про відмову в позові з наведених у ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених у цій постанові.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

За правилами статті 141 ЦПК України з позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь відповідача ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені нею судові витрати на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 3 219 грн 24 коп.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 219 грн (три тисячі двісті дев'ятнадцять) гривень 24 копійки судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В.О.Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77653796

 

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites

Верховный суд вернулся к позиции судов 2012 года и указал, что суды не уполномочены выдавать доверенности на продажу имущества от имени ипотекодателя, что является законным и логичным.

Суд пришел к выводу, что все необходимые действия по продаже предмета ипотеки и заключения договора купли-продажи ипотечного имущества ипотекодержатель осуществляет от своего имени, а не от имени ипотекодателя. Закон не предусматривает такого способа обращения взыскания на предмет ипотеки, как продажа предмета ипотеки от имени ипотекодателя (ипотекодателей).

  • Like 6

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 11.12.2018 в 23:29, ANTIRAID сказал:

Верховный суд вернулся к позиции судов 2012 года и указал, что суды не уполномочены выдавать доверенности на продажу имущества от имени ипотекодателя, что является законным и логичным.

Суд пришел к выводу, что все необходимые действия по продаже предмета ипотеки и заключения договора купли-продажи ипотечного имущества ипотекодержатель осуществляет от своего имени, а не от имени ипотекодателя. Закон не предусматривает такого способа обращения взыскания на предмет ипотеки, как продажа предмета ипотеки от имени ипотекодателя (ипотекодателей).

Чи можливо визнати недійсним в судовому порядку пункт договору іпотеки, у якому передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки від ІМЕНІ ІПОТЕКОДАВЦЯ, в тому числі використати дану постанову ВС? 

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 13.12.2018 в 19:29, Vladimir AB сказал:

Чи можливо визнати недійсним в судовому порядку пункт договору іпотеки, у якому передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки від ІМЕНІ ІПОТЕКОДАВЦЯ, в тому числі використати дану постанову ВС? 

Всё надо пробовать... Вся практика так создаётся, методом проб...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
5 hours ago, Bolt said:

Всё надо пробовать... Вся практика так создаётся, методом проб...

...и (судебных) ошибок...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, Лев сказал:

...и (судебных) ошибок...

Вот именно и ошибок... Судебных и наших... Но только таким образом можно к чему-то придти...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 520/7281/15-ц
      Провадження N 14-49 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" до ОСОБА_13 (далі також - майновий поручитель), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності,
      за зустрічним позовом майнового поручителя до ТзОВ "Кей-Колект" про визнання припиненим договору поруки, визнання припиненим іпотечного договору, скасування заборони відчуження на квартиру,
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Суворова В.О., Артеменка І.А., Черевка П.М.
      Учасники справи:
      позивач (за первісним позовом): ТзОВ "Кей-Колект";
      відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_13;
      треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (за первісним позовом): Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 19 травня 2015 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки від 9 листопада 2006 року (реєстровий N 4575) (далі - договір іпотеки) через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту N 942-11 ДОУ 1 П від 9 листопада 2006 року (далі - кредитний договір) просило:
      1.1. Для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі також - квартира), шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      1.2. Вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі;
      1.3. Зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      2. Мотиви позову пов'язані з такими обставинами:
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_14 (далі - позичальник) та Акціонерний комерційний банк "УкрСиббанк" (далі - банк) уклали кредитний договір;
      2.2. Того ж дня позичальник і майновий поручитель як іпотекодавці та банк уклали договір іпотеки. Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках;
      2.3. 11 червня 2012 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором, а також уклали договір про відступлення на користь ТзОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки;
      2.4. ТзОВ "Кей-Колект" зверталося з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та майнового поручителя через невиконання умов кредитного договору, але 29 липня 2014 року Київський районний суд міста Одеси залишив цей позов без розгляду;
      2.5. У жовтні 2014 року ТзОВ "Кей-Колект" довідалося про смерть позичальника й отримало копію його свідоцтва про смерть.
      3. 27 жовтня 2015 року майновий поручитель подала зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати припиненим договір поруки, визнати припиненим договір іпотеки, скасувати заборону відчуження на квартиру (реєстраційний N 4027853) та "скасувати іпотеку реєстраційний N 4028059", зареєстровані 9 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В.
      4. Мотивувала зустрічний позов тим, що порука є особистим зобов'язанням, яке нерозривно пов'язане з особою. Стверджувала, що основне зобов'язання припинене через смерть позичальника, а тому іпотека (похідне зобов'язання) також припинена.
      5. 27 жовтня 2015 року Київський районний суд міста Одеси прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Київський районний суд міста Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.
      7. Суд вважав, що банк, знаючи про смерть позичальника, не звертався до спадкоємців з відповідними вимогами більш ніж півтора роки, порушуючи вимогу частини другої статті 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач втратив право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, то і договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за кредитним договором, мають бути припинені.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги за первісним позовом частково, а саме щодо звернення стягнення на квартиру шляхом визнання права власності на неї та зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект". У задоволенні іншої частини первісного позову та у задоволенні зустрічного позову суд апеляційної інстанції відмовив.
      9. Мотивував постанову тим, що якщо позичальник є іпотекодавцем, то після його смерті до спадкоємців у разі порушення позичальником його зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед його кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність глави 19 ЦК України. Суд вважав, що аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-1286цс15.
      10. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис статті 1281 ЦК України до спірних правовідносин, а позивач не звертався до суду із заявою про застосування позовної давності. Факт смерті позичальника за наявності заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору спадкоємцем (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10 лютого 2016 року у справі N 6-216цс14). Вимоги про виселення майнового поручителя з квартири не можуть бути задоволені, оскільки у кредитному договорі вказано, що кошти надавалися не на придбання квартири, а на її ремонт. Крім того, позивач не обґрунтував вимоги про виселення приписами житлового законодавства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 20 квітня 2016 року майновий поручитель подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року та залишити без змін рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Обґрунтував ухвалу тим, що майновий поручитель оскаржує рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Майновий поручитель вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що вона фактично прийняла спадщину, оскільки проживала зі спадкодавцем-позичальником, є помилковим і не ґрунтується на доказах. Спадкодавець-позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, - що підтверджує довідка Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року.
      16. Іпотекодержатель не пред'являв відповідну вимогу до іпотекодавця у позовному провадженні; позов про звернення стягнення на квартиру раніше до суду не заявлявся, а вимоги про звернення стягнення на квартиру на адресу майнового поручителя не надсилались. Оскільки іпотекодержатель втратив право вимоги до спадкоємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, то договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за основним договором, мають бути припинені.
      17. У рішенні апеляційний суд вказав, що майновий поручитель не подавав заяву про застосування позовної давності. Проте у запереченні на позовну заяву майновий поручитель про сплив позовної давності зазначав.
      18. Суд апеляційної інстанції з порушенням статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом ТзОВ "Кей-Колект", розглянув за правилами цивільного судочинства вимогу про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      19. 26 травня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких вказала, що ТзОВ "Кей-Колект" 4 квітня 2016 року (ще до ухвалення 7 квітня 2016 року рішення апеляційним судом) зареєструвало право власності на квартиру, що підтверджує Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 травня 2016 року N 59082284.
      20. 6 липня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких зазначила, що ТзОВ "Кей-Колект" як факторингова компанія не має права нараховувати та стягувати відсотки за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки не отримувало ліцензії на здійснення валютних операцій на території України і не є банківською або кредитною установою.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. ТзОВ "Кей-Колект", Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиціївідзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      23. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      24. Майновий поручитель у касаційній скарзі вказала, що суд апеляційної інстанції помилково визначив юрисдикцію щодо вимоги про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      25. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з вказаною вимогою, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Близькі за змістом завдання адміністративного судочинства сформульовані у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      26. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, його посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду).
      27. Близьке за змістом визначення адміністративної справи сформульоване у КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      29. З огляду на вказане юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій).
      30. Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у пунктах 5.7-5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ТзОВ "Кей-Колект" до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      32. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      33. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з'ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
      34. Спір за первісним позовом виник з приводу реалізації ТзОВ "Кей-Колект" як іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї. Отже, спірні правовідносини пов'язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      35. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі N 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі N 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року N 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі N 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі N 814/1017/16.
      36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи майнового поручителя щодо відсутності юрисдикції суду стосовно розгляду вимоги ТзОВ "Кей-Колект" про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2) Щодо позовних вимог за первісним позовом
      (1.2.1) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності
      37. ТзОВ "Кей-Колект" заявило, зокрема, вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру. Суд апеляційної інстанції вважав зазначену вимогу обґрунтованою.
      38. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку").
      39. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      40. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      41. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).
      42. Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      43. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку").
      45. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку"): на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса.
      46. Згідно з частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки:
      46.1. Передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;
      46.2. Право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.
      47. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      48. ТзОВ "Кей-Колект" у позовній заяві вказувало на те, що у договорі іпотеки сторони погодили іпотечне застереження. Згідно з пунктами 5.1 - 5.3 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору (зокрема, неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором; порушення іпотекодавцями будь-якого зобов'язання за цим договором або порушення боржником будь-якого зобов'язання, що забезпечується іпотекою) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У повідомленні, про яке йдеться у пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення його вимог, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку", застосовується іпотекодержателем. У разі законодавчої можливості застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України "Про іпотеку") право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, вказаного у пункті 5.1 іпотечного договору.
      49. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України "Про іпотеку"), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      50. ТзОВ "Кей-Колект'як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання у спосіб передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Натомість, ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на квартиру, а не шляхом застосування судом одного зі способів реалізації предмета іпотеки, визначених статтею 38 Закону України "Про іпотеку".
      51. Передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15).
      52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов у частині зазначеної вимоги, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини (аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц).
      (1.2.2) Щодо вимоги про зобов'язання внести запис про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки
      53. ТзОВ "Кей-Колект" просило суд зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      54. Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
      55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов'язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2.3) Щодо вимоги про виселення мешканців з предмета іпотеки
      56. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      57. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      58. У частинах 2 і 3 зазначеної статті встановлений порядок дій банку з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      59. Аналогічний порядок виселення з житлових приміщень, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачений і у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР.
      60. Зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку".
      61. Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.
      62. З урахуванням викладеного, а також висновків щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект" слід відмовити і у задоволенні пов'язаних вимог про зобов'язання внести запис про реєстрацію такого права, а також про виселення мешканців квартири.
      (1.3) Щодо позовних вимог за зустрічним позовом
      63. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      63.1. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором позичальник і майновий поручитель передали в іпотеку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      63.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
      63.3. У зв'язку зі смертю позичальника було відкрито спадщину, до складу якої ввійшло, зокрема, право на Ѕ частку предмета іпотеки, що належала на праві власності позичальникові.
      63.4. З приводу прийняття спадщини до нотаріальної контори ніхто зі спадкоємців не звертався, але майновий поручитель на момент смерті позичальника постійно з ним проживала, відмову від спадщини не подавала.
      64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з дослідженими судами доказами позичальник і майновий поручитель зобов'язалися відповідати перед іпотекодержателем за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором у межах вартості частини предмета іпотеки, що належить кожному з них.
      65. Аргумент касаційної скарги про припинення майнової поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим.
      65.1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 цього Закону).
      65.2. Згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 ЦК України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов'язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки.
      66. Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.
      66.1. Майновий поручитель у касаційній скарзі стверджує, що суди на підставі неналежних доказів встановили, що вона є єдиним спадкоємцем позичальника і з ним постійно проживала на момент його смерті. Також зазначає, що позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, і згідно з довідкою Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року спадкоємцями є він і майновий поручитель.
      66.2. У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі N 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі N 2-2519/11).
      66.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди, зазначаючи майнового поручителя єдиним спадкоємцем позичальника, яка постійно проживала з ним на час відкриття спадщини, не вказали доказів, на підставі яких ця обставина була встановлена. Отже, суди на підставі зібраних доказів неналежно визначили коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ частки у квартирі, що необхідно як для встановлення факту заміни боржника в основному зобов'язанні й осіб, на яких за визначених у законодавстві умов може бути покладена відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, так і для визначення меж такої відповідальності.
      67. У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов'язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).
      67.1. Оскільки спадкодавець був і позичальником за кредитним договором, й іпотекодавцем за договором іпотеки, після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно (у цій справі - частку у квартирі). Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
      68. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (частина перша статті 523 ЦК України).
      68.1. Зобов'язання ОСОБА_13 як власника Ѕ частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем Ѕ квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов'язання новим боржником.
      69. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті).
      69.1. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи вимоги за зустрічним, вважав, що оскільки ТзОВ "Кей-Колект" пропустило строк звернення до спадкоємців з вимогою відповідно статті 1281 ЦК України, то воно втратило право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на це, на думку суду першої інстанції, припинилося і забезпечувальне зобов'язання договором іпотеки. Натомість, суд апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив.
      69.2. Майновий поручитель стверджує, що ТзОВ "Кей-Колект" відповідно до частин третьої і четвертої статті 1281 ЦК України позбавлене права вимоги до спадкоємців, оскільки йому було відомо про смерть боржника значно раніше, аніж у жовтні 2014 року. На думку майнового поручителя, вказане підтверджують ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року (Т. 1, а. с. 282-283) та від 13 травня 2014 року у справі N 520/1392/13-ц (Т. 1, а. с. 186, 284), які не були належно досліджені судами першої й апеляційної інстанцій.
      69.3. Суд апеляційної інстанції обґрунтував рішення тим, що у спірних правовідносинах стаття 1281 ЦК України не застосовується, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України).
      69.4. Такі аргументи апеляційного суду є помилковими з огляду на те, що приписи статті 1281 ЦК України застосовуються до вимог кредитора за кредитним договором, для забезпечення якого укладений договір іпотеки.
      69.5. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц).
      70. З огляду на викладене вище, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення справи, справу за зустрічним позовом майнового поручителя необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов повністю, не обґрунтував підстави для визнання припиненим договору поруки N 942-11 від 9 листопада 2006 року та для скасування обтяження за іпотекою з реєстраційним N 4028059, відомості про які у матеріалах справи відсутні.
      72. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
      73. Під час нового розгляду справи за зустрічним позовом суди повинні дослідити виконання ТзОВ "Кей-Колект" обов'язку за статтею 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті позичальника, з урахуванням пунктів 55-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц; на підставі належних доказів встановити: коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ його частки у квартирі; обставини заміни боржника за кредитним договором після смерті позичальника; обсяг відповідальності спадкоємців Ѕ частки позичальника у квартирі; наявність згоди ОСОБА_13 як власника іншої Ѕ частки у квартирі на забезпечення виконання за договором іпотеки основного зобов'язання новим боржником-спадкоємцем після смерті позичальника.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      74. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      75. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      76. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      77. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України)
      78. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
      79. З огляду на висновки щодо вимог за первісним і зустрічним позовами касаційна скарга є частково обґрунтованою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року слід скасувати повністю; рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року слід скасувати у частині задоволення вимог за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателемі про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру; у частині цих вимог - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців квартири рішення апеляційного суду слід залишити без змін; у частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      80. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною четвертою статті 411, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуОСОБА_13 задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року скасувати.
      3. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог за первісним позовом про:
      звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
      У частині відмови у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у зазначеній квартирі, Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін.
      4. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом скасувати; справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 726/1538/16-ц
      Провадження N 14-111цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року (у складі судді Височанської Н.К.) та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року (у складі судді Сківернічук А.М.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Лисака І.Н., Владичана А.І., Міцнея В.Ф.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг", треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Повєткіна Надія Миколаївна, Чернівецька міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк), Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг" (далі - ТОВ "Естейт селлінг"), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
      ОСОБА_3 зазначав, що 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу.
      Указаний правочин було вчинено відповідачами з порушенням вимог Закону України N 1304-VII від 03 червня 2014 року "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII).
      Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1, який було укладено 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг", посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н.М.
      Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено.
      Визнано недійсним договір купівлі-продажу належного ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68, 80 кв. м, житловою площею 51, 30 кв. м, який був укладений 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг". Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішень Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року у справі N 2-848/2008 та від 15 грудня 2009 року у справі N 2-337/2009 вчинено банком 18 лютого 2016 року, тобто у період дії Закону N 1304-VII, без згоди власника предмета іпотеки. За таких обставин оспорюваний правочин не відповідав вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      У квітні 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
      Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року визнано неповажними причини пропуску ПАТ КБ "Приватбанк" строку на апеляційне оскарження рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі.
      У липні 2017 року ТОВ "Естейт селлінг" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
      Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року відхилено апеляційну скаргу ТОВ "Естейт селлінг", рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року залишено без змін.
      Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що цей суд правильно визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, з урахуванням установлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3, оскільки договір купівлі-продажу вчинено під час дії заборони на відчуження майна, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язань за споживчим кредитом, наданим громадянину України в іноземній валюті.
      У липні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не врахував, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.
      У жовтні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не повно з'ясували обставини справи, а висновок суду про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону N 1304-VII є необґрунтованим. Під час розгляду справи суди не врахували, що заявник направляв на адресу ОСОБА_3 повідомлення про намір укладення договору купівлі-продажу, яке останній отримав та проігнорував, отже, надав згоду на реалізацію предмета іпотеки. Закон N 1304-VII не містить прямої заборони щодо виконання судових рішень про примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, які набули чинності. Також суди не з'ясували, чи був спірний будинок постійним місцем проживання ОСОБА_3
      Касаційна скарга містить посилання на те, що суди не звернули уваги на юрисдикцію спору, розглянули справу та визнали недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами, а отже, такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року.
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення його позовних вимог, просить залишити вказані рішення без змін.
      У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, ухвалою колегії суддів якого від 30 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
      Суди встановили, що відповідно до кредитного договору N CVFMG100000010 від 19 липня 2007 року ЗАТ КБ "Приватбанк" надав ОСОБА_3 кредитні кошти у розмірі 52 тис. доларів США на споживчі цілі, а саме купівлю житла, а також 13 тис. доларів США на сплату страхових платежів, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 договору.
      Відповідно до договору іпотеки від 08 серпня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3, останній, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором передав в іпотеку іпотекодержателю належне позивачу на праві власності нерухоме майно у вигляді домоволодіння N АДРЕСА_1, а саме житловий будинок (літ. "А", дерево), загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, сарай (літ. "Б", дерево).
      Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року задоволено позов ЗАТ "КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок, шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку.
      На виконання зазначеного рішення 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу ОСОБА_3
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
      Разом з тим відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      До суду з позовом звернувся позивач - фізична особа, яка ставила питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і яка хоч і не була стороною цього договору, проте є заінтересованою особою, оскільки вважає, що укладеним договором порушено її права та законні інтереси.
      Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи судами, спір, що виник між сторонами, де позивачем є фізична особа, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а його розгляду підлягає суду загальної юрисдикції.
      У частині решти доводів касаційної скарги ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
      Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Як зазначалося вище, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку.
      Разом з тим 7 червня 2014 року набув чинності Закон N 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
      Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).
      Крім того, згідно з пунктом 4 Закону N 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
      Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
      Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того що договір купівлі-продажу було укладено щодо майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, наданим в іноземні валюті у період дії Закону N 1304-VII, тому дії банку з відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.
      Суди встановили та матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_3 разом з донькою ОСОБА_8 постійно з 2005 року мешкає у спірному будинку, тобто використовує його як місце свого постійного проживання.
      Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно N 19595027 спірний будинок належить позивачу, а відомості про інше нерухоме майно, яке б перебувало у його власності, у реєстрі відсутні.
      Згідно з довідкою N 455 від 23 березня 2017 року, виданою Чернівецьким МК БТІ відповідно до інвентаризаційних справ право власності ОСОБА_3 на інше нерухоме майно не зареєстровано.
      Отже, позивач постійно проживає у спірному будинку, загальна площа якого не перевищує 250 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача немає, згоди на відчуження спірного майна він не надавав.
      Тобто на момент укладення 18 лютого 2016 року оспорюваного правочину дії ПАТ "КБ "Приватбанк" з відчуження іпотечного майна за споживчим кредитом без згоди власника (іпотекодавця) суперечили Закону N 1304-VII.
      Так, договір купівлі-продажу не відповідав вимогам частини першої статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Таким чином, рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують відповідності висновків судів обставинам справи.
      У касаційній скарзі ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року банк посилається на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не було враховано, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.
      Разом з тим апеляційним судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що в суді першої інстанції приймала участь представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9
      Згідно з довіреністю, виданою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ім'я ОСОБА_9, вона має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень, ухвал, постанов та інших судових актів.
      Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці було проголошено 23 березня 2017 року, а представник банку на проголошенні присутня не була.
      ОСОБА_9 20 березня 2017 року подала до суду заяву, в якій просила відповідно до статті 222 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом) видати їй копію рішення особисто.
      На обгортці судової справи міститься відмітка про те, що представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9 отримала копію рішення 29 березня 2017 року, про що свідчить її підпис.
      Отже, саме з 29 березня 2017 року повинен обчислюватися процесуальний строк на подачу апеляційної скарги відповідно до вимог статті 294 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом).
      Оскільки 8 квітня 2017 року був вихідний, то першим робочим днем після вихідного та відповідно останнім днем подання апеляційної скарги було 10 квітня 2017 року.
      Апеляційна скарга ПАТ "КБ "Приватбанк" через поштове відділення подана 27 квітня 2017 року, про що свідчить відмітка поштового відділення на конверті.
      За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що апеляційна скарга була подана зі спливом передбачених законом строків, а посилання ПАТ "КБ "Приватбанк" у клопотанні про поновлення строків на ту обставину, що суд не відправив банку копію рішення, є безпідставним.
      Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року залишити без змін.
      Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 202/30/17
      Провадження N 14-643цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
      03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін.
      Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково.
      Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру.
      В іншій частині позову відмовлено.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
      Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
      Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.
      У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк".
      За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі.
      Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду.
      Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит.
      Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається.
      Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними.
      У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем.
      Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.
      У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України.
      Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається.
      Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 2-23/2008
      Провадження N 14-67свц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря Гогуся В.О.
      та учасника справи відповідача ОСОБА_3,
      розглянула у судовому засіданні
      заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами
      рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди
      з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, та
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2007 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що у 1979 році дирекцією Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею (далі - Ліцей) їм надано для проживання службове приміщення - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (далі - перша квартира).
      У 1992 році Хоростківською міською радою позивачам видано ордер на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (далі - друга квартира).
      Позивачі зазначали, що протягом 20 років, у тому числі після звільнення у 2002 і 2005 роках, вони проживали у першій квартирі, а їхні діти - у другій квартирі.
      30 січня 2007 року, у період перебування позивачів за межами України, відповідно до протоколу N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею першу квартиру надано для проживання ОСОБА_3 Замки на дверях першої квартири було зміненота проведено опис майна позивачів.
      Позивачі вважали, що при вселенні ОСОБА_3 у спірне житлове приміщення порушено вимоги статей 52, 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), тому просили:
      ? скасувати протокол N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року;
      ? зобов'язати адміністрацію Ліцею та ОСОБА_3 повернути належне їм майно, що знаходилося у першій квартирі;
      ? виселити із зазначеної квартири ОСОБА_3 із сім'єю, вселивши до неї позивачів;
      ? стягнути з Ліцею 25 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що із часу одержання позивачами у порядку поліпшення житлових умов житлового приміщення - другої квартири і вселення до неї договір найму попереднього житлового приміщення відповідно до статті 107 ЖК УРСР вважається розірваним.
      Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року прийнято відмову ОСОБА_4, ОСОБА_5 від позовних вимог у частині скасування протоколу N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року, виселення ОСОБА_3 зі спірної першої квартири та вселення позивачів до цієї квартири. Скасовано в цій частині рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, провадження у справі в цій частині позовних вимог закрито.
      Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 відхилено. Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у частині позовних вимог про зобов'язання повернути майно та відшкодувати моральну шкоду залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що, отримавши житло у 1992 році та заселивши його, позивачі втратили право користування попереднім житловим приміщенням, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що перебування майна позивачів у цьому приміщенні не може свідчити про набуття ними права користування квартирою.
      Ухвалою Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5, ОСОБА_4 на рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року на підставі пункту 5 частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
      05 лютого 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопілдьської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом.
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_4, ОСОБА_5 посилаються на рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", ухвалене за результатами розгляду заяви N 60010/08.
      Заявники просили скасувати рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року, ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або розглянути справу по суті.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 60010/08, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 2-23/2008.
      На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 25 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", яке 23 січня 2019 року набуло статусу остаточного.
      Позиція Великої Палати Верхового Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
      З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази.
      При зверненні із заявою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи, і розгляд таких заяв є компетенцією Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 425 ЦПК України.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов:
      1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд;
      2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;
      3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ);
      4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
      5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень;
      6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;
      7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18.
      У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятною скаргу ОСОБА_4 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції у частині щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири та неприйнятною у частині щодо виселення заявниці з першої квартири.
      Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      У пунктах 49, 50 Рішення ЄСПЛ зазначив, що Уряд України (далі - Уряд) не заперечував застосовність статті 8 Конвенції у цій справі. Зокрема, Уряд не стверджував, що на момент оскаржуваного проникнення перша квартира не була "житлом" у розумінні цього положення.
      З огляду на це ЄСПЛ вважав, що обставини справи вимагають від нього розгляду конкретних деталей у зв'язку із цим.
      Національні суди встановили, що з 1992 року ОСОБА_4 та її чоловік незаконно проживали у першій квартирі. Крім того, на момент оскаржуваного проникнення заявниця та її чоловік, які з професійних причин виїхали за кордон, зупинялися у квартирі не більше одного разу на рік, коли поверталися до України на відпочинок. Отже, ця квартира більше не була їхнім основним місцем проживання, але в якомусь сенсі була їхнім додатковим місцем проживання (пункт 51 Рішення).
      Згідно з пунктом 52 Рішення поняття "житло" у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв'язку із зазначеним місцем (див., наприклад, пункт 141 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерштайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, та наведені у ньому посилання).
      Установлено, що заявниця та її чоловік постійно проживали у першій квартирі понад двадцять років і продовжували користуватися нею після свого від'їзду за кордон, що підтверджується тим, що вони зупинялись у квартирі, коли поверталися до України, довірили ключі сусідці, щоб вона доглядала за квартирою на час їхньої відсутності, а також тим, що їхні меблі та інше належне їм майно зберігалось у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв'язок з цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення.
      У пункті 53 Рішення ЄСПЛ встановив, що повністю мебльоване та обладнане додаткове місце проживання, яке використовується, зокрема, як будинок для відпочинку, може розглядатися як житло у розумінні статті 8 Конвенції (див., наприклад, ухвалу від 26 лютого 2008 року щодо прийнятності заяви у справі "Фегершельд проти Швеції", заява N 37664/04, та наведені у ній посилання). Крім того, за аналогічних обставин ЄСПЛ визнав, що хоч зв'язок між особами та квартирою, у якій вони іноді залишались, був меншим, ніж між особами, які постійно проживали у квартирі, відсутність можливості потрапити до неї становила втручання у їхнє право на повагу до "житла" (див., наприклад, пункти 54 та 55 ухвали від 11 лютого 2012 року щодо прийнятності заяви у справі "Лазаренко та інші проти України", заява N 27427/02).
      Отже, на дату оскаржуваного проникнення перша квартира була "житлом" ОСОБА_4 у розумінні статті 8 Конвенції (пункт 54 Рішення).
      У пунктах 58, 59 Рішення ЄСПЛ підкреслив, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири становило "втручання" у право заявниці на повагу до її житла. Цей факт не оскаржувався сторонами.
      ЄСПЛ також зазначив, що рішення про таке проникнення прийнято на зборах адміністрації Ліцею та профспілкового комітету Ліцею, який є компетентним органом Ліцею щодо прийняття рішення про надання належних йому квартир. У зв'язку із цим була створена комісія у складі директора Ліцею, дільничого інспектора, депутата та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у квартирі, перевезення його до приміщення Ліцею та поміщення під ключ. Проникнення 22 лютого 2007 року було наслідком дій цих осіб, до яких приєдналися заступник директора Ліцею та член профспілки працівників Ліцею.
      Тому рішення про вжиття таких дій та їхнє фактичне виконання пов'язані з представниками державних органів, які у такий спосіб мали намір втрутитися у виконання їхніх обов'язків (пункт 60 Рішення).
      У пунктах 61 - 63 Рішення ЄСПЛ зробив висновок, що оскаржуване втручання є діями "державної влади" у розумінні другого абзацу статті 8 Конвенції. Отже, доцільно розглянути скаргу з огляду на негативні зобов'язання, які це положення надає державам: таке втручання порушує статтю 8 Конвенції, якщо тільки воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує одну або кілька законних цілей відповідно до другого абзацу цього положення і не є "необхідним у демократичному суспільстві" для її або їхнього досягнення (див., наприклад, пункти 41 та 42 рішення від 22 лютого 2018 року у справі "Лібер проти Франції", заява N 588/13).
      ЄСПЛ нагадав, що формулювання "згідно із законом" вимагає перш за все, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві (див., наприклад, серед багатьох інших, пункт 38 рішення від 09 грудня 2004 року у справі "Ван Россем проти Бельгії", заява N 41872/98, та пункт 56 рішення від 05 липня 2012 року у справі "Головань проти України", заява N 41716/06).
      Стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше як за вмотивованим рішенням суду, додаючи, що у невідкладних випадках або, зокрема, з метою врятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення до житла.
      Проте у цій справі проникнення 22 лютого 2007 року не ґрунтувалося на попередньому судовому рішенні, а Уряд не стверджував про застосування конкретного винятку із законодавства.
      У національних судах заявниця наводила аргумент щодо незаконності проникнення з огляду на статтю 30 Конституції України, однак цей аргумент не був розглянутий.
      Зокрема, з мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року не вбачається, що суд вважав обставини справи такими, що становили передбачений законодавством виняток, який дозволяв би діяти без попереднього судового рішення. Крім того, посилаючись на статтю 30 Конституції України та оскаржуючи, зокрема, той факт, що суди, які розглядали справу, не розглянули питання законності проникнення 22 лютого 2007 року, заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу, яка, однак, була залишена без задоволення (див. пункти 30 та 31 Рішення).
      Отже, вбачається, що національні суди взагалі не розглянули питання законності проникнення.
      Таким чином, проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не мало правової підстави у національному законодавстві. Його здійснено не "згідно із законом" у розумінні статті 8 Конвенції, що достатньо для того, щоб зробити висновок про порушення цього положення.
      У пункті 71 Рішення ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявниця не оцінила розміру матеріальної шкоди, компенсації за яку вона вимагала, та не надала матеріалів, які б дозволили її розрахувати, ця вимога не може бути задоволена. Проте ЄСПЛ визнав за доцільне присудити заявниці 4500,00 євро як відшкодування моральної шкоди.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами.
      Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо законності проникнення 22 лютого 2007 року до житла ОСОБА_4 та її чоловіка, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усіх доводів, що спричинило порушення прав заявниці.
      У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
      Загальні вимоги до судового рішення були передбачені у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відповідно до вимог частин третьої та четвертої статті 212 ЦПК України у вказаній редакції обов'язком суду є оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
      Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ця вимога корелюється з вимогами статті 214 ЦПК України у вказаній редакції, що при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов'язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення.
      Цих вимог при ухваленні судових рішень дотримано не було.
      З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд судових рішень Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами задовольнити.
      Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Гусятинського районного суду Тернопільської області.
      Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська