ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о незаконности и отказе в обращении взыскания на предмет ипотеки путем продажи от имени ипотекодателя

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

31 жовтня 2018 року 

м. Київ 

справа № 303/1565/14-ц
провадження № 61-13857св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Леска В. В., Бондар О. В. і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 15 липня 2005 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKHVGK00000066 (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 161,10 кв. м, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. Позичальник не виконувала взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 03 березня 2014 року в неї утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро; заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро; заборгованість за комісією - 6 547,01 євро; заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. Враховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказаний житловий будинок шляхом його продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вищевказаному житловому будинку. 

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2014 року залучено чоловіка відповідача ОСОБА_2 до участі в справі як третю особу, оскільки рішення у справі може вплинути на його права та обов'язки щодо однієї із сторін.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є постійним місцем проживання відповідача, його загальна площа становить 161,10 кв. м, тому відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на це житло не може бути звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором.

Апеляційним судом справа розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, що еквівалентно 2 038 479 грн 02 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованості за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованості за комісією - 6547,01 євро, заборгованості за пенею - 49 584,23 євро, звернено стягнення на належний ОСОБА_1 будинок загальною площею 161,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу цього предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 15 липня 2005 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 8 160 грн 60 коп. судового збору. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави 292 грн 32 коп. судового збору.

Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції виходив з того, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не припиняє зобов'язальних правовідносин, дію договору іпотеки та сам по собі не є перешкодою для задоволення відповідного позову. Проте у період дії цього Закону не застосовується примусове стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки, якщо мають місце умови, що визначені законом. Місцевий суд не з'ясовував обставин, необхідних для застосування мораторію, і виходив лише з площі житлового будинку. Наявність чи відсутність відповідних умов, з якими пов'язується можливість реального виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, може встановлюватися і на стадії виконання рішення суду, боржник не позбавлений права і можливості діяти у виконавчому провадженні, за наявності для того підстав, у спосіб, передбачений, зокрема статтею 373 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Суд першої інстанції припустився помилки в застосуванні норм матеріального права і необґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відмовляючи банку в задоволенні позову про виселення ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що передане в іпотеку майно було придбано не за рахунок одержаних у кредит коштів. 

15 квітня 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд у мотивувальній частині рішення послався на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та зазначив, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню під час дії цього Закону, однак у резолютивній частині рішення не застосував вказані норми права. Обраний позивачем спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки не містить передбаченого законодавством конкретного способу реалізації предмета іпотеки, оскільки укладення договору купівлі-продажу є лише наслідком застосування певного способу (проведення прилюдних торгів або продаж третім особам), а зазначення у рішення суду про укладення договору купівлі-продажу в будь-який спосіб взагалі позбавляє відповідача можливості контролю за дотриманням усіх передбачених законодавством процедур щодо реалізації іпотечного майна. Такий спосіб реалізації предмета іпотеки не відповідає конкретним способам звернення стягнення на нього, передбачених Законом України «Про іпотеку». Визначаючи розмір заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд не взяв до уваги рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська 07 лютого 2012 року, яким вже було стягнуто з неї на користь банку заборгованість за Кредитним договором.

18 квітня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не розглянули клопотання про витребування довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, не надали відповідачу інше постійне житло і саме на цій підставі відмовили банку в задоволенні позовних вимог про її виселення, не врахували, що невиконання вимог щодо надання іншого житла покладено саме на суд. Невиконання судами таких вимог не може бути підставою для відмови в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

15 березня 2018 року справу № 303/1565/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційні скарги.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.

Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Встановлено, що 15 липня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1, який належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273.

ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого у неї утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 03 березня 2014 року склала 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованість за комісією - 6 547,01 євро, заборгованість за пенею - 49 584,23 євро.

ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем і виселити ОСОБА_1 із спірного житлового будинку.

Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про їх задоволення, апеляційний суд виходив з того, що право кредитора-іпотекодержателя отримати задоволення своїх вимог за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки та його продажу від імені іпотекодавця випливає із закону та умов, обов'язкових для сторін договорів (пункт 2.3 Кредитного договору та пункти 15.7-15.10, 21, 22, 26 договору іпотеки) і ніким не заперечується як таке.

Однак із вказаними висновком апеляційного суду погодитися не можна, виходячи з такого.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частинами першою, п'ятою, дев'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку»визначено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5 затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У розділі другому глави другої цього Порядку передбачено процедуру нотаріального посвідчення угоди про відчуження предмета іпотеки іпотекодержателем.

Положення наведених вище нормативних документів дають підстави для висновку, що всі необхідні дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавця. Закон не передбачає такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця (іпотекодавців).

Правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є відношенням представництва, та врегульовано положеннями глави 17 ЦК України.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 643/12106/13-ц.

Враховуючи наведене, вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання йому права на укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будинку будь-яким способом з іншою особою - покупцем, суперечать закону та умовам укладеного між сторонами іпотечного договору, а тому не підлягають задоволенню.

Позовні вимоги про виселення є похідними від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому у зв'язку з відмовою в задоволенні основної вимоги вони також не можуть бути задоволені.

Рішення місцевого суду про відмову в позові з наведених у ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених у цій постанові.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

За правилами статті 141 ЦПК України з позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь відповідача ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені нею судові витрати на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 3 219 грн 24 коп.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 219 грн (три тисячі двісті дев'ятнадцять) гривень 24 копійки судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В.О.Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77653796

 

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд вернулся к позиции судов 2012 года и указал, что суды не уполномочены выдавать доверенности на продажу имущества от имени ипотекодателя, что является законным и логичным.

Суд пришел к выводу, что все необходимые действия по продаже предмета ипотеки и заключения договора купли-продажи ипотечного имущества ипотекодержатель осуществляет от своего имени, а не от имени ипотекодателя. Закон не предусматривает такого способа обращения взыскания на предмет ипотеки, как продажа предмета ипотеки от имени ипотекодателя (ипотекодателей).

  • Like 6

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 11.12.2018 в 23:29, ANTIRAID сказал:

Верховный суд вернулся к позиции судов 2012 года и указал, что суды не уполномочены выдавать доверенности на продажу имущества от имени ипотекодателя, что является законным и логичным.

Суд пришел к выводу, что все необходимые действия по продаже предмета ипотеки и заключения договора купли-продажи ипотечного имущества ипотекодержатель осуществляет от своего имени, а не от имени ипотекодателя. Закон не предусматривает такого способа обращения взыскания на предмет ипотеки, как продажа предмета ипотеки от имени ипотекодателя (ипотекодателей).

Чи можливо визнати недійсним в судовому порядку пункт договору іпотеки, у якому передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки від ІМЕНІ ІПОТЕКОДАВЦЯ, в тому числі використати дану постанову ВС? 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 13.12.2018 в 19:29, Vladimir AB сказал:

Чи можливо визнати недійсним в судовому порядку пункт договору іпотеки, у якому передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки від ІМЕНІ ІПОТЕКОДАВЦЯ, в тому числі використати дану постанову ВС? 

Всё надо пробовать... Вся практика так создаётся, методом проб...

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
5 hours ago, Bolt said:

Всё надо пробовать... Вся практика так создаётся, методом проб...

...и (судебных) ошибок...

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, Лев сказал:

...и (судебных) ошибок...

Вот именно и ошибок... Судебных и наших... Но только таким образом можно к чему-то придти...

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      28.01.2019
      Справа № 756/1569/18
      УКРАЇНА
      ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА
      _________________________________________________________________
      Унікальний № 756/1569/18
      Провадження №2/756/873/19
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 січня 2019 року
      Оболонський районний суд м. Києва, в складі:
      головуючого судді О.В. Диби
      за участю секретаря І.О. Шпак
      розглянувши в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, -
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 15.01.2007 між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8. З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1.
      Постановою приватного виконавця Білан С.В. від 19.01.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №17817 від 04.09.2017, здійсненого приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А., за яким пропонується задовольнити вимогу Банку та звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, у зв'язку з тим, що станом на 30.05.2017 заборгованість ОСОБА_4 за кредитним договором становить 1 815 617,76 грн.
      Позивач зазначає, що вказаний виконавчий напис вчинено без наявності достатніх правових підстав для його вчинення та з порушенням норм чинного законодавства, зокрема у документах, на підставі яких вчинявся виконавчий напис, відсутні докази безспірності заборгованості боржника перед кредитором, оскільки зобов'язання позивача за Іпотечним договором є припиненими.
      На підставі викладеного просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 04.09.2017 приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А. за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1.
      В судове засідання позивач не з'явився, представник позивача звернувся до суду із заявою, в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, справу просив розглядати за його відсутності та за відсутності позивача.
      Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду відзив, в яких просив розглядати справу за його відсутності, проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису відповідно до вимог чинного законодавства і вчинений виконавчий напис відповідає вимогам закону. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.
      Третя особа приватний виконавець Білан С.В. в судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.
      Дослідивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
      Судом встановлено, що 15.01.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8, за умовами якого Кредитор зобов'язався надати Позичальнику кредитні кошти у розмірі 301 280,00 доларів США строком до 14.02.2018 зі сплатою 12,5% річних за користування кредитними коштами (а.с. 167-171).
      З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,5 кв.м, що належить Іпотекодавцеві на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності Серія НОМЕР_2, виданого 23.02.2005 Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (а.с. 11-14).
      ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, про що її син ОСОБА_5 повідомив відповідача шляхом направлення відповідної заяви з доданими документами від 08.09.2015 (а.с. 19-23).
      Частиною 1 ст. 608 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
      Статтями 1216, 1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
      Положеннями ст. 1281 ЦК України визначено, що спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
      Після смерті ОСОБА_4 жодний із спадкоємців не подав заяви про прийняття спадщини, отже якщо спадщина не була прийнята в цілому, то до спадкоємців не перейшли обов'язки за Кредитним договором.
      Учасниками судового процесу, клопотань про витребування спадкової справи відносно майна померлої ОСОБА_4 не заявлялися, а суд обмежений у праві збирати докази з власної ініціативи.
      Згідно ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Тобто на іпотекодавця може бути покладено обов'язок виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника спадкоємця, який прийняв спадщину, та згоди іпотекодавця відповідати за нового боржника у випадку переведення боргу за забезпечувальним зобов'язанням.
      Таким чином, позивач вважає, що зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 є припиненим з дня, наступного за днем, коли Банк втратив право вимоги - з 17.03.2016.
      13.06.2017 позивач отримала лист-вимогу від ПАТ «Укрсоцбанк» про усунення порушень та добровільне виселення з підстав того, що у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість (а.с. 27-28).
      26.06.2017 позивач направила на адресу відповідача лист, у якому вимагала звернутися Банку до реєстраційних органів з метою проведення державної реєстрації припинення іпотеки та зняття заборони відчуження майна у зв'язку з тим, що зобов'язання за іпотечним договором були припинені з моменту припинення основного зобов'язання - з 17.03.2016, а отже Банк не має права звертатися до неї з вимогою про сплату заборгованості. Однак, жодної відповіді отримано не було (а.с. 29, зворот).
      Дані дії позивача свідчать про неможливість віднесення зобов'язання по кредитному договору до безспірного.
      Згідно ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні» №2 від 31.01.1992 при вирішенні справ, пов'язаних з оскарженням відмови у видачі виконавчого напису або його видачею, виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується відповідними документами.
      У статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      У відповідності до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою КМУ від 29.06.1999 №1172 в редакції чинній на час вчинення виконавчого напису для одержання виконавчого напису за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно подаються оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів) та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
      Відповідно до п.3.1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2012 № 296/5 нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Пунктом .3.5 глави 16 розділу ІІ цього Порядку при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172.
      Таким чином, на час вчинення виконавчого напису зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 не було безспірним, а отже існував спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості.
      За таких обставин позовні вимоги про визнання вищезазначеного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, підлягають задоволенню.
      Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 206, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, суд, -
      УХВАЛИВ:
      Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню - задовольнити.
      Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 04 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем та зареєстрований в реєстрі за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1);
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29, код ЄДРПОУ 00039019)) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1) судовий збір в розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.
      Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Оболонський районний суд м. Києва. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;
      Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження.
      Суддя: О.В.Диба
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79772837
    • Автор: daggetson
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 
      Виконавцем, керуючись ст. 3, 4, 24, 25, 27 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого документа про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      В процесі примусового виконання вимог виконавчого документа, виконавцем, в порядку ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про опис та арешт майна боржника, якою описано та накладено арешт на іпотечне майно боржника. Також на адресу «уповноваженого органу», направлено запит щодо осіб, які зареєстровані за адресою предмета іпотеки.
      Повідомленням «Про реєстрацію місця проживання» «уповноважений орган» повідомив виконавця, що за наявними картотеками відділу реєстрації, за адресою предмета іпотеки (житловий будинок, квартира), зокрема зареєстровані неповнолітні діти, дозвіл на примусову реалізацію не надано.
      У зв'язку із відмовою у наданні дозволу на вчинення примусової реалізації нерухомого майна, в якому мають право користування неповнолітні (малолітні) діти та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.
      В подальшому стягував, не погоджуючись із такими діями виконавця звернувся до суду із позовом про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу.
      КОРОТКА ПОЗИЦІЯ:
      Згідно ч. 7 ст. 51 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.16 р. №1404-VIII примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку".
      Згідно п.28 глави VIII Інструкції, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону.
      Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
      Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів.
      Посилання на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, слід вважати помилковими, оскільки положення Інструкції з організації примусового виконання рішень конкретизують порядок та дії, зокрема, виконавців під час виконавчого провадження.
      Беручи до уваги вищезазначене, суд прийшов до висновку, що виконавцем, під час виконання виконавчого документа, вжиті усі передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання, а при винесенні постанови про повернення виконавчого документі стягувачу виконавець діяв у порядку та у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з примусового виконання рішень.
      Тобто, заборонено вчиняти правочини щодо житлових приміщень, у яких проживають діти, без дозволу органу опіки та піклування, відсутність якого тягне за собою нікчемність правочину, а вирішальне значення має обставина фактичного проживання дітей у житловому приміщенні на момент укладення договору іпотеки.
      Отже, при примусовому виконанні виконавчих документів про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавцем обов’язково необхідно враховувати та не порушувати права іпотекодавця та дітей на нерухоме майно, особливо якщо воно є єдиним житлом боржника та його родини.
      РІШЕННЯ СУДІВ:
      - http://reyestr.court.gov.ua/Review/74131454 від 2018 р.
      - http://reyestr.court.gov.ua/Review/40682403 від 2014 р.

      @vyconavec
      БІЛЬШЕ КОРИСНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ТЕЛЕГАМ КАНАЛІ "ВИКОНАВЕЦЬ": 
      https://t.me/vyconavec


    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 295/4481/16-ц
      Провадження N 14-345цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року (у складі колегії суддів Коломієць О.С., Жигановської О.С., Зарицької Г.В.)
      у справі за позовом ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 до Комунального підприємства "Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство N 14" Житомирської міської ради про визнання дій щодо видачі довідки протиправними,
      ВСТАНОВИЛА:
      У березні 2016 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства "Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство N 14" Житомирської міської ради (далі - КП "ВЖ РЕП N 14"), в якому просила визнати протиправними дії відповідача, які полягають у видачі довідки N 1331 від 22 вересня 2007 року із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1
      Позовну заяву мотивовано тим, що її чоловік ОСОБА_5 є власником квартири
      АДРЕСА_1. 02 березня 2005 року у цій квартирі було зареєстровано позивачку ОСОБА_3 та їх спільну доньку ОСОБА_4 28 вересня 2007 року між ОСОБА_5 та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") було укладено кредитний договір N 11225672000, згідно з умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 28 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки від 28 вересня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я., зареєстрований у реєстрі за N 14851. Предметом указаного договору є квартира N 19 загальною площею 36,86 кв. м, житловою площею 18,3 кв. м, яка складається з однієї житлової кімнати та службових приміщень і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Для укладення зазначеного договору іпотеки ОСОБА_5 отримав у КП "ВЖ РЕП N 14" довідку N 1331 від 22 вересня 2007 року про склад сім'ї, однак у ній не було вказано їх малолітню (на час виникнення спірних правовідносин) доньку - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Позивач вважає, що дії КП "ВЖРЕП N 14" щодо видачі такої довідки із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про зареєстрованих осіб є протиправними, не відповідають вимогам чинного законодавства.
      Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 22 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано протиправними дії КП "ВЖ РЕП N 14", які полягають у видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 із зазначенням у ній осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1, без відомостей про реєстрацію та проживання з 02 березня 2005 року неповнолітньої дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.
      Рішення суду мотивовано тим, що позивач довів, а суд установив протиправність дій відповідача щодо видачі довідки про склад сім'ї із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про зареєстрованих осіб.
      Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року апеляційну скаргу КП "ВЖ РЕП N 14" задоволено частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 квітня 2016 року скасовано. Провадження у справі закрито.
      Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, виходив з того, що КП "ВЖ РЕП N 14" надає послуги адміністративного характеру, зокрема видачу довідок про склад сім'ї, тобто виконує владні управлінські функції на виконання делегованих владних повноважень, які не належать до договірних відносин, такі спори не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      У липні 2016 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вищезазначену ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, в якій просила її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, не пов'язані зі здійсненням КП "ВЖ РЕП N 14" владних управлінських функцій, відповідач не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), а тому вказаний спір не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства та має розглядатися за правилами цивільного процесуального закону.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      У вересні 2016 року від КП "ВЖ РЕП N 14" надійшли заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3, у яких відповідач просить відхилити касаційну скаргу та залишити без змін ухвалу апеляційного суду, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 січня 2017 року справу призначив до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; тут і далі - у редакції Закону N 2147-VIII, якщо не зазначено інше) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      За правилами частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або ВеликоїПалати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      У справі, яка переглядається в касаційному порядку, суди встановили, що 22 вересня 2007 року КП "ВЖ РЕП N 14" видало ОСОБА_5 довідку N 1331 про склад сім'ї, відповідно до якої у квартирі АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності, зареєстровані ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Відомості про реєстрацію дитини у зазначеній квартирі в довідці N 1331 відсутні.
      ОСОБА_5 використав вищезазначену довідку при укладенні договору іпотеки між ним та АКІБ "УкрСиббанк" від 28 вересня 2007 року. Предметом цього договору є вищезазначена квартира.
      Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України; далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті З КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      За приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України (у чинній редакції) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно- владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      КП "ВЖ РЕП N 14" є юридичною особою, комунальним підприємством, належить до комунальної власності територіальної громади м. Житомира, видами діяльності останнього є: роботи із завершення будівництва, технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів, комплексне обслуговування об'єктів, загальне прибирання будинків, надання допоміжних комерційних послуг, вантажний автомобільний транспорт, збирання небезпечних відходів.
      При цьому, згідно із пунктом 2.1 статуту КП "ВЖ РЕП N 14" метою діяльності підприємства є одержання прибутку шляхом здійснення виробничої, торгівельної, посередницької та інших видів діяльності, виконання робіт і надання послуг.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 55 та частини першої статті 63 Господарського кодексу України, Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) комунальне підприємство, створене органом місцевого самоврядування, є господарською організацією, учасником господарських відносин, що діє на основі комунальної власності територіальної громади.
      Тобто відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб'єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України.
      За змістом пункту 18 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів Української PCP і Української Республіканської Ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року N 470, чинних на час виникнення спірних правовідносин, довідка з місця проживання про склад сім'ї та прописку видається організацією, яка здійснює експлуатацію жилого будинку, або громадянином, який має у приватній власності жилий будинок (частину будинку), квартиру. Типова форма довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку міститься у додатку N 2 до вказаних Правил.
      Спірні правовідносин між сторонами виникли з приводу надання особі комунальним підприємством довідки - побутового документа інформаційного характеру встановленої форми, за результатами збирання інформації на підставі даних про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб.
      Отже, вказаний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки за характером правовідносин і з урахуванням суб'єктивного складу сторін цей спір не є публічно-правовим.
      Елементом права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу до суду потребує регулювання з боку держави. Для такого регулювання держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду, але застосовані ними обмеження не повинні звужувати чи применшувати можливості доступу до суду в такий спосіб або настільки, що нівелюється сама сутність цього права (див. mutatis mutandis рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II Of Liechtenstein v. Germany), заява N 42527/98, § 44).
      За змістом частини третьої статті 124 Конституції України (у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року) юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Згідно зі статтею 1 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) та частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Позивач ОСОБА_3 звернулася до суду в інтересах ОСОБА_4 з позовом, предметом якого є дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 про склад сім'ї та зареєстрованих осіб у житловому приміщенні.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначала, що, на її думку, діями відповідача порушено майнові права її малолітньої (на час виникнення спірних правовідносин) доньки, а саме її право на користування житловим приміщенням.
      Разом з тим дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні незалежно від відомостей, які в ній зазначені, жодним чином не впливають на право користування дитиною житловим приміщенням та не перешкоджають здійсненню цього права, як і не свідчать про його виникнення чи припинення.
      Як установили суди, ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_5, тобто членом сім'ї власника житла - квартири АДРЕСА_1 (частина друга статті 64 та частина четверта статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР)). У члена сім'ї власника житла право на користування житлом виникає на підставі факту вселення як члена сім'ї (частина перша статті 156 ЖК УРСР).
      Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      Підстави припинення права користування житловим приміщенням також визначаються нормами чинного законодавства України, зокрема статтею 405 ЦК України.
      Таким чином, дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 не позбавляють ОСОБА_4 можливості здійснювати (реалізовувати) її право користування житловим приміщенням, а також не свідчать про невизнання чи оспорювання цього права.
      Окрім того, статтею 16 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абзац дванадцятий частини другої цієї статті).
      Спосіб захисту, обраний позивачем, не входить до загального переліку способів захисту цивільних прав та інтересів.
      Разом з тим визнання незаконними дій може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за правилами ЦПК України у тому випадку, якщо наслідком їх реалізації є виникнення чи порушення майнових прав.
      Довідка N 1331 від 22 вересня 2007 року не є актом правозастосування та має виключно інформативний характер, судовому оскарженню не підлягає.
      Відсутність регламентації права на звернення до суду з позовом про визнання дій комунального підприємства щодо видачі довідки про склад сім'ї або зареєстрованих осіб у національному праві є розумним обмеженням, оскільки чинне законодавство передбачає інші способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.
      Ураховуючи зазначене, Велика Палата вважає, що у позивача не виникло право на судовий захист у порядку цивільного судочинства, оскільки дії відповідача, що є предметом позову, не вливають на цивільні права та інтереси неповнолітньої ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_3, а саме майнове право користування житловим приміщенням. Сама ж довідка про склад сім'ї, дії відповідача щодо видачі якої позивач просить визнати протиправними, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не підлягає оскарженню.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, про те що провадження у справі підлягає закриттю, однак з мотивів, наведених вище.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта цієї статті).
      Оскільки суд апеляційної інстанції постановив по суті правильне судове рішення, однак з порушенням норм процесуального права, яке полягає у віднесенні спору до юрисдикції адміністративного суду, касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину ухвали Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року, виклавши її в редакції цієї постанови.
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Згідно із частиною першою цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року, з суттю якої погодилася й Велика Палата Верховного Суду, закрито провадження у справі, судові витрати, понесені позивачем, не підлягають розподілу між сторонами.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, в іншій частині цю ухвалу залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Лященко Н.П.
      Повний текст постанови підписаний 18 грудня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/8687/16
      Провадження N 11-1152апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б.,
      Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_8, який діє в інтересах ОСОБА_9, до Солом'янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_10, апелянт - ОСОБА_11, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
      за касаційною скаргою ОСОБА_8 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року (судді Земляна Г.В., Файдюк В.В., Лічевецький І.О.),
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У червні 2016 року ОСОБА_8, який діє в інтересах ОСОБА_9, звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: визнати протиправними та незаконними дії начальника Солом'янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - Відділ ДМСУ) Осєчкіна В.М. щодо зняття ОСОБА_9 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2; зобов'язати Відділ ДМСУ скасувати рішення про зняття ОСОБА_9 з реєстрації вказаного місця проживання та поновити реєстраційний облік за вказаною адресою ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      2. Позов мотивовано тим, що зняття з реєстрації місця проживання в квартирі малолітньої дитини - ОСОБА_9 здійснено всупереч вимогам чинного законодавства без згоди батьків та органу опіки і піклування.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 26 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року, провадження в адміністративній справі закрив.
      4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 червня 2017 року судові рішення попередніх судів скасував, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      5. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 22 грудня 2017 року позов задовольнив частково. Визнав протиправними дії Відділу ДМСУ щодо зняття ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2, і зобов'язав Солом'янську районну в м. Києві державну адміністрацію поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 за вказаною адресою.
      6. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 05 червня 2018 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року скасував, провадження у справі закрив.
      7. Судове рішення мотивовано тим, що спір у цій справі стосується права позивача на користування та розпорядження майном - квартирою за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, та випливає із цивільно-правових угод (договорів іпотеки та купівлі-продажу вказаної квартири).
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      8. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_8 подав касаційну скаргу, у якій посилається на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права з огляду на те, що предметом спору у цій справі є протиправні, на думку позивача, дії суб'єкта владних повноважень при прийнятті ним оскаржуваного рішення.
      9. У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року.
      10. Як на довід позивач вказує, зокрема, що позиція апеляційного суду про те, що цей спір не належить до адміністративної юрисдикції, є помилковою.
      Рух касаційної скарги
      11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 червня 2018 року відкрив провадження у цій справі, а ухвалою від 14 вересня 2018 року призначив її до розгляду.
      12. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 вересня 2018 року справу за позовом ОСОБА_8, який діє в інтересах ОСОБА_9, до Відділу ДМСУ, Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_10, апелянт - ОСОБА_11, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила її до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.
      14. Рішення суду попередньої інстанції переглядається в межах наведених в касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС.
      Позиція інших учасників справи
      15. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_10 просить оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін.
      16. У запереченні на цей відзив ОСОБА_8 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Установлені судами обставини справи
      17. 08 липня 2014 року ОСОБА_8 і його неповнолітній син - ОСОБА_9 на підставі заяви про реєстрацію місця проживання та доданих до неї документів (договір дарування квартири від 26 вересня 2007 року ВТМ N 726617) були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2.
      18. У грудні 2015 року позивачу стало відомо про зняття його і сина з реєстрації місця проживання за вказаною адресою, у зв'язку з чим 18 грудня 2015 він звернувся до Відділу ДМСУ із заявою, у якій просив повідомити про підстави зняття з реєстрації. Листом від 23 грудня 2015 N 10/к-851 позивача повідомлено про те, що він із сином були зняті з реєстрації місця проживання 03 грудня 2015 згідно із заявою нового власника квартири ОСОБА_10
      19. Вважаючи, що діями ВідділуДМСУяк суб'єкта владних повноважень були порушені його права та права його неповнолітнього сина, позивач звернувся з цим позовом до суду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      20. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      22. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      24. У частині першій статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції
      25. У касаційній скарзі ОСОБА_8 зазначає, зокрема, що спір у справі є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізує у спірних правовідносинах владні управлінські функції, тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.
      26. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що заявлені позивачем вимоги пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, тому мають розглядатися судами за нормами ЦПК.
      27. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами позивача про помилковість висновку апеляційного суду щодо непоширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів.
      28. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      29. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      30. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      31. На думку Великої Палати Верховного Суду, спірні правовідносини пов'язані з правом користування та розпорядження майном, а саме квартирою АДРЕСА_2. Як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були зняті з реєстрації місця проживання у зв'язку з набуттям ОСОБА_10 права власності на спірну квартиру в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, предметом спірних правовідносин є майнові права на зазначену квартиру, вимоги ж до Департаменту Державної міграційної служби України в м. Києві є похідними від них. Таким чином, спір має приватноправовий характер та підлягає розгляду за правилами ЦПК. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
      32. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 337/2535/17.
      33. Водночас викладений у цій справі висновок Великої Палати Верховного Суду відрізняється від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 30 червня 2015 року та 01 березня 2016 року у справах N 21-1438а15 та N 825/1335/13-а відповідно, щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб про визнання протиправними дій щодо зняття з реєстрації місця проживання. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відступає від правових висновків, викладених у зазначених постановах.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      34. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      36. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      37. За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      38. Ураховуючи наведене, підстав для зміни розподілу судових витрат немає.
      Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 залишити без задоволення.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 644/7422/16-ц
      Провадження N 14-363цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міська рада (далі - Харківська міськрада), Комунальне підприємство "Жилкомсервіс" (далі - КП "Жилкомсервіс"), Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради (далі - Управління КМП Харківської міськради),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги:
      ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року у складі судді Шевченка С.В. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року у складі колегії суддів Бурлаки І.В., Бровченка І.О., Хорошевського О.М. ;
      ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів Котелевець А.В., Піддубного Р.М., Швецової Л.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міськрада, КП "Жилкомсервіс", Управління КМП Харківської міськради, про визнання недійсною приватизації, визнання недійсним розпорядження про передачу у власність нерухомого майна, визнання недійсним свідоцтва про право власності, виключення інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зняття з реєстрації і виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Скорбач Яна Сергіївна (далі - приватний нотаріус Харківського МНО Скорбач Я.С.), про захист права власності та визнання добросовісним набувачем, та
      УСТАНОВИЛА:
      У вересні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому просили: визнати недійсною приватизацію ОСОБА_5 двокімнатної квартири АДРЕСА_1; визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міськради від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2 про передачу зазначеної квартири ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міської ради 08 серпня 2016 року, реєстраційний N 7-16-320125-Ц2, на ім'я ОСОБА_5; виключити з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформацію від 04 жовтня 2016 року за N 16773178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1047747363101; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Скорбач Я.С., зареєстрований в реєстрі за N 2296; зняти з реєстрації та виселити зі спірної квартири ОСОБА_6
      Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 перебувала з ОСОБА_5 у шлюбі з 29 травня 1987 року по 09 липня 2004 року, мають спільну дитину - сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. 01 липня 1999 року Відкрите акціонерне товариство "Харківський тракторний завод" (далі - ВАТ "ХТЗ") та ОСОБА_5 уклали договір найму житлового приміщення, а саме двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та з 13 лютого 2001 року вона разом із сином зареєстровані у вказаній квартирі.
      Після розірвання шлюбу з 2004 року ОСОБА_5 чинив їм перешкоди у користуванні квартирою, у зв'язку з чим вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів з відповідними заявами. Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року їх визнано такими, що втратили право користування квартирою. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року заочне рішення суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      Вказали, що 09 червня 2016 року відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міськради прийнято рішення про зняття їх з реєстрації місця проживання, про що в паспорті зроблено відповідну відмітку. На думку позивачів, зняття їх з реєстрації на підставі рішення суду, яке не набрало законної сили та не було чинним станом на 09 червня 2016 року, є грубим порушенням чинного законодавства. ОСОБА_5 незаконно приватизував спірну квартиру, про що свідчить розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2 про передачу у власність двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та свідоцтво про право власності на нерухоме майно.
      19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, тобто під час розгляду цієї справи.
      Зазначили, що ОСОБА_5 надав неправдиві відомості нотаріусу та покупцю, оскільки, укладаючи з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу спірної квартири, він вказав, що відповідно до пункту 4 вказаного договору будь-яких судових спорів щодо квартири немає. Посилаючись на вказане, просили позов задовольнити.
      У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову, у якій, посилаючись на те, що є ризик відчуження спірної квартири ОСОБА_6, просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 та заборонити державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо вказаної квартири.
      Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року заяву ОСОБА_3 задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_6, та заборонено державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо цієї квартири.
      У липні 2017 року ОСОБА_6 звернулася до суду з зустрічним позовом, у якому просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1, придбаної на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_5, зареєстрованого приватним нотаріусом Харківського МНО Харківської області Скорбач Я.С. 19 листопада 2016 року за N 2296.
      Зустрічний позов мотивовано тим, що вона на законних підставах набула право власності на спірну квартиру. Відповідно до умов договору квартира належала продавцю ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого відділом приватизації житлового фонду майна Виконавчого комітету Харківської міськради 08 серпня 2016 року, реєстраційний N 7-16-320125-Ц2 на підставі розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2. До укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_5 запевнив її в тому, що права третіх осіб щодо цієї квартири відсутні, і що вона не матиме жодних проблем та перешкод у володінні цим нерухомим майном. Вважає, що спірна квартира не вибувала із власності ОСОБА_3, оскільки вона ніколи не володіла нею.
      Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5 недійсною. Скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Знято ОСОБА_6 з реєстрації та виселено з квартири АДРЕСА_1. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 незаконно позбавлені права на приватизацію спірної квартири, відчуження якої на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року відбулося без участі позивачів, які мають право на користування нею та не позбавлені права приватизації; розпоряджатися квартирою ОСОБА_5 права не мав.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду про передачу квартири у власність ОСОБА_5 та про виключення з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформації про реєстрацію права власності на спірне майно від 04 жовтня 2016 року за N 16773178, суд зазначив, що вказане розпорядження носило разовий характер і було реалізоване шляхом видачі ОСОБА_5 свідоцтва про право власності на приватизовану квартиру, а порядок скасування державної реєстрації речових прав встановлений законом.
      Також суд вважав відсутніми підстави для задоволення зустрічного позову.
      Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року скасовано, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову.
      Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції й відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_3 про вжиття заходів забезпечення позову, апеляційний суд керувався тим, що суд вирішив питання про права та обов'язки власника житла - ОСОБА_6, яка станом на час постановлення судом першої інстанції ухвали не була залучена до участі у справі. Крім того, забезпечення позову шляхом накладення арешту є неспівмірним із заявленими вимогами.
      Постановою Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_5, ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками по суті вирішеного спору, вважав рішення суду таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнити.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_5
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління КМП Харківської міськради (суб'єкта владних повноважень) від 02 лютого 2009 року N 766, то цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Заявник посилається на статтю 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції), згідно з якою не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      У квітні 2018 року ОСОБА_6 звернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а її зустрічний позов задовольнити.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_6
      На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_6 посилалася на те, що оскаржувані судові рішення не містять жодного висновку щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та не відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Вважає, що суд розглянув справу однобічно в інтересах позивачів без надання належної правової оцінки правовідносинам, які виникли між сторонами у справі. Зокрема, суди залишили поза увагою й належною правовою оцінкою заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова, яке набрало законної сили, про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою. Приватизація квартири відбулася після набрання законної сили вказаного рішення суду, а на момент укладення договору купівлі-продажу продавець мав зареєстроване право власності на цю квартиру, що перевірено нотаріусом під час посвідчення договору. Крім того, суди не зазначили в якій частині порушено норми чинного законодавства щодо недійсності приватизації. Визнаючи приватизацію недійсною, суд не дослідив питання про правові наслідки недійсності правочину, зокрема в частині повернення їй як добросовісному набувачу сплачених за квартиру грошових коштів. Вважає, що суд не надав оцінки та не з'ясував обставин справи у частині вирішення її зустрічного позову. Крім того, позивачі за первісним позовом не в повній мірі сплатили судовий збір, з приводу чого вона просила залишити їхній позов без розгляду, проте суди на це уваги не звернули, чим порушили норми процесуального права.
      Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 та 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6
      У червні 2018 року до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_6, яку вони просили залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, які, як вони вважають, є законними та обґрунтованими.
      Також у червні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та залишити в силі ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_4
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд помилково вважав, що накладення арешту на спірну квартиру є неспівмірним із заявленими вимогами. ОСОБА_6 на теперішній час вже відчужила спірну квартиру, а також подала позов до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів. Вважає, що апеляційний суд помилково скасував ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      У серпні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від ОСОБА_6 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, яку просила залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Суди установили, що з 29 травня 1987 року по 09 липня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, мають сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.
      01 липня 1999 року ВАТ "ХТЗ" та ОСОБА_5 уклали договір найму житлового приміщення, а саме двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Із 13 лютого 2001 року ОСОБА_3 разом із сином ОСОБА_4 зареєстровані у вказаній квартирі.
      Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнано такими, що втратили право користування квартирою.
      09 червня 2016 року Відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міськради знято ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання, про що в паспорті зроблені відповідні відмітки.
      08 серпня 2016 року ОСОБА_5 приватизував спірну квартиру.
      19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу зазначеної квартири, власником якої стала ОСОБА_6
      Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, скасовано.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      Станом на 27 грудня 2016 року в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_6 та ОСОБА_5
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пояснили, що іншого житла, крім цього, вони не мають.
      Отже, за захистом свого права вони звернулися до суду з цим позовом, у якому просили: визнати недійсною приватизацію ОСОБА_5 спірної квартири; визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міськради від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2 про передачу зазначеного нерухомого майна ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міської ради 08 серпня 2016 року, реєстраційний N 7-16-320125-Ц2, на ім'я ОСОБА_5; виключити з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформацію від 04 жовтня 2016 року за N 16773178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1047747363101; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Скорбач Я.С., зареєстрований в реєстрі за N 2296; зняти з реєстрації та виселити з указаної квартири ОСОБА_6
      Суд першої інстанції задовольнив указаний позов частково, а саме: визнав недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; скасував свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру; визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6; зняв ОСОБА_6 з реєстрації та виселив з указаної квартири; у задоволенні іншої частини вимог відмовив.
      Одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_5 є те, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління КМП Харківської міськради як суб'єкта владних повноважень, то цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, ВеликаПалата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
      Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції").
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
      У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту".
      Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи місцевим судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
      Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 19 та пункті 7 частини першої статті 4 КАС України у редакціївід 03 жовтня 2017 року.
      З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
      Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Поданий ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позов обґрунтовано нормами, зокрема, Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), оскільки, на думку позивачів, порушено їхні житлові права внаслідок незаконної приватизації та подальшого відчуження квартири, право користування якою вони на час її приватизації ОСОБА_5 не втратили.
      Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
      Відповідно до статті 1, частини першої статті 5, статті 8 Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
      Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом N 2482-XII.
      Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.
      За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
      Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову.
      Метою пред'явленого позову у справі, що розглядається, є саме захист житлових прав фізичних осіб; відносини з приводу приватизації наймачем квартири державного житлового фонду, внаслідок чого йому як власнику видано свідоцтво про право власності на цю квартиру, є приватноправовими та підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
      Отже, спірні правовідносини є відносинами з передачі квартири з державної власності у приватну власність, результатом чого є набуття у приватну власність об'єкта нерухомого майна.
      З огляду на викладене, спір, який виник між сторонами у справі, належить розглядати у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_5 у цій частині є помилковими, не відповідають вимогам як статті 15 ЦПК України, так і статтям 2, 17 КАС України з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин.
      Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
      Статтею 8 Конвенції закріплено право на повагу до житла.
      У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
      Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
      У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
      За приписами норм Закону N 2482-XII наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
      До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло (частина перша статті 5 Закону N 2482-XII).
      Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку (частина друга статті 8 Закону N 2482-XII).
      Відповідно до положень пункту 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.
      Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      Відповідно до статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
      Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в місцевому суді) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у вказаній редакції), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
      Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      У статті 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства значаться: справедливість, добросовісність та розумність.
      Разом з тим відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в місцевому суді) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      У частині першій статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) зазначено, що метою цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      Судами встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 протягом тривалого часу існують спори щодо визнання ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, і за зустрічними позовами ОСОБА_3 про визначення порядку користування квартирою.
      Суди відмовляли у первісному та зустрічному позовах, визнаючи відсутність у квартирі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з поважних причин та неможливість визначити порядок користування квартирою з дотриманням прав усіх наймачів.
      На час приватизації ОСОБА_5 квартири та видання 08 серпня 2016 року відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міськради було чинним рішення суду про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, що стало підставою для зняття їх з реєстрації в ній, внаслідок чого ОСОБА_5 одноосібно набув у власність у порядку приватизації зазначену квартиру. Однак у подальшому це рішення суду скасовано судом апеляційної інстанції і в задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, відмовлено. Приватизувавши це нерухоме майно, ОСОБА_5 відчужив його ОСОБА_6 за оспорюваним договором купівлі-продажу.
      На час укладення договору купівлі-продажу квартири у провадженні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з 15 вересня 2016 року перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Харківської міськради про встановлення порядку користування квартирою та зобов'язання укласти окремий договір найму.
      Крім того, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року, заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року скасовано, у позові ОСОБА_5 відмовлено.
      Указаним рішенням суду від 15 березня 2017 року встановлено, що станом на 08 серпня 2016 року була відсутня підстава для приватизації квартири лише ОСОБА_5, оскільки скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує.
      Враховуючи, що ОСОБА_5 незаконно одноосібно приватизував квартиру, то він не мав права розпоряджатися нею, тобто укладати договір купівлі-продажу.
      За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, суди зробили законні й обґрунтовані висновки, що приватизація ОСОБА_5 спірної квартири проводилася без згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які мали право користування нею, тому порушено їхні права на приватизацію житла в силу Закону N 2482-XII.
      Також суди правильно вважали, що відчуження ОСОБА_5 вказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року без участі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які не лише мали право користування цим житловим приміщенням, але і не позбавлені права на її приватизацію, є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним згідно з вимогами частини першої статті 203, частин першої і третьої статті 215 ЦК України, і скасування державної реєстрації прав на квартиру за ОСОБА_6 відповідно до вимог частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
      Крім того, суд зробив висновок, що у зв'язку з визнанням недійсним правочину, на підставі якого ОСОБА_6 набула право володіння і користування квартирою, вона підлягає виселенню зі спірного житла зі зняттям з реєстрації.
      Висновки судів про часткове задоволення первісного позову є законними та обґрунтованими, ухваленими з додержанням указаних засад цивільного законодавства та відповідають наведеним завданням цивільного судочинства, що стосується в тому числі й ефективного захисту порушених прав позивачів.
      Задовольнивши частково первісний позов, суд при цьому обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? приватний нотаріус Харківського МНО Скорбач Я.С., про захист права власності та визнання добросовісним набувачем.
      Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.
      Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
      Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
      Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.
      ЦК України не пов'язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов'язані повернути усе, отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
      Поняття добросовісного набувача пов'язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.
      Позивачі за основним позовом (ОСОБА_3 та ОСОБА_4) статусу власників щодо спірного майна не набули, а їх вимоги спрямовані на відновлення права користування спірним житлом.
      Зустрічний позов ОСОБА_6 заявлений до ОСОБА_3, позивача за основним позовом та ОСОБА_5, відповідача за основним позовом, має інший предмет, ніж заявлений у основному позові та фактично спрямований до власника майна, яким є Харківська міська рада, яка у справі є третьою особою і до якої жодні вимоги не заявлялися.
      Тому висновок суду про відмову у зустрічному позові є обґрунтованим.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на час укладення договору купівлі-продажу у суді перебувала справа за позовом ОСОБА_3 щодо спірної квартири.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      Судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам процесуального права щодо законності й обґрунтованості.
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав і для скасування оскаржуваної ОСОБА_4 постанови Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, якою задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_6, скасовано ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову.
      Зокрема, апеляційний суд правильно керувався тим, що суд першої інстанції, задовольнивши заяву ОСОБА_3 і наклавши арешт на спірну квартиру, що належить ОСОБА_6, та заборонивши державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо цієї квартири, вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_6, яка станом на час постановлення судом першої інстанції ухвали не була залучена до участі у справі. При цьому апеляційний суд обґрунтовано вважав, що забезпечення позову шляхом накладення арешту є неспівмірним із заявленими позовними вимогами.
      Наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального та матеріального права.
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення касаційних скарг без задоволення та без змін оскаржуваних судових рішень.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скаргиОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 залишити без задоволення.
      Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року та постанови Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та 13 лютого 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська