ANTIRAID

Постановление БП-ВС об отказе в признании недействительным договора аренды земли и порядке применения исковой давности

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 575/476/16-ц

Провадження N 14-306цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник позивача - ОСОБА_4,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кириківське" (далі - ТОВ "Кириківське"),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4

на рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в складі судді В'юник Н. Г. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року в складі колегії суддів Шевченка В.А., Кононенко О.Ю., Бойка В.Б.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кириківське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки, та

УСТАНОВИЛА:

У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) N 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - ДП "Центр ДЗК") 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року N 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)".

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року N 186, укладений між нею та ТОВ "Кириківське"; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності.

Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої просив відповідач, оскільки спірний договір оренди землі укладено у 2006 році, а з позовом про визнання його недійсним ОСОБА_3 звернулася до суду в 2016 році. Також суд зазначив, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили, у який період були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та чи існувала цифра "1" на час підписання договору.

Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновок про ненадання сторонами доказів щодо періоду внесення змін до договору оренди земельної ділянки та існування цифри "1" на час підписання договору. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутність волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення договору оренди землі строком на 15 років свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання його в цій частині недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач, та не навела поважних причин пропуску цього строку. При цьому апеляційний суд вважав, що надані сторонами докази у своїй сукупності вказують на те, що договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що сторони не довели періоду внесення змін до договору та існування цифри "1" на час його підписання, не відповідає обставинам справи.

У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з підстави пропуску позовної давності та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову в повному обсязі.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що вимоги щодо позовної давності не поширюються на вимоги власника про захист права власності на підставі статті 391 ЦК України, оскільки таке правопорушення є триваючим, тому строк давності не сплинув. Вказано також, що строк давності в будь-якому разі не пропущено, оскільки ОСОБА_3 у 2015 році зверталася до Великописарівського районного суду Сумської області з позовом до ТОВ "Кириківське" про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, тому відбулося переривання строку давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України. Факт отримання коштів від ТОВ "Кириківське" як орендної плати за період 2006 - 2016 років представник позивачки вважає таким, що не може свідчити про обізнаність ОСОБА_3 про порушення її прав як власника земельної ділянки та схвалення строку дії договору на 15 років. На обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на свої покази як свідка, а також свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15.

Колегія суддів зазначила, що ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав, що після закінчення п'ятирічного строку дії спірного договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права, погоджувалася на фактичну оренду її земельної ділянки відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, тому початком перебігу трирічного строку давності для неї за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, коли сплинув п'ятирічний строк дії договору оренди землі від 20 вересня 2006 року, зареєстрованого 24 січня 2007 року.

Разом з тим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 261 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Верховного Суду України, оскільки суд не врахував усіх складових цієї норми матеріального права, а саме гіпотези та диспозиції, в яких зазначено, що при застосуванні строку давності враховується не лише строк, у який особа довідалася, але й могла довідатися про своє порушене право. У зв'язку з цим, на думку колегії суддів, правовий висновок суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності, що зі свого боку суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані рішення судів - зміні. При цьому не вбачається підстав для застосування строку давності, а відтак і для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13).

20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП "Центр ДЗК" 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за N 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98).

Указаних обставин сторони не оспорюють.

Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним.

Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри "1" на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років.

Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6).

Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на "15" у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору.

Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору N 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "Кириківське", у пункт 6 "Строк дії договору" на місці розташування рукописного цифрового запису "15" вносилися зміни шляхом дописування цифри "1" (а. с. 69-а, 84?86).

Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра "1" на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права.

Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову.

Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке.

Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства.

Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України.

У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон N 161-XIV.

Відповідно до статті 1 Закону N 161-XIV оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У статті 6 Закону N 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону N 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 18 Закону N 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

У статті 19 Закону N 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України.

Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону N 161-XIV.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.

Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами.

Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ "Кириківське" як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років.

Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону N 161-XIV.

Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати.

Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано.

Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри "1" у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається.

Згідно зі змістом статті 33 Закону N 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки.

Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди.

Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри "1" у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі.

Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було.

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтею 412 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність змінити судові рішення та виключити зі змісту цих рішень посилання на пропущення позивачкою позовної давності та на відмову в задоволенні позову з цих підстав.

При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, рішення судів у частині відмови в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог та відсутності підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці, є законними й обґрунтованими, тому згідно зі статтею 410 ЦПК України у цій частині рішення підлягають залишенню без змін.

Наведені в касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів у незміненій частині та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права.

Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.

Згідно зі змістом постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків (щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 261 ЦК України) якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач (Особа 1), який у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилався, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Вісла" (далі - ТОВ "Агрофірма "Вісла") письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.

У вказаній справі суд установив, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладання, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ "Агрофірма "Вісла" строком на 10 років; указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК". При цьому суд вважав, що акт приймання-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку. Крім того, додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди до 15 років. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті приймання-передачі від імені позивача (Особи 1) у графі "орендодавець" вчинено не ним, а іншою особою.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції зробив висновок, що перебіг позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати у правовідносинах, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. Позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском позовної давності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року), зазначив, що перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення договору від його імені. Оскільки позивачу стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта приймання-передачі землі лише у вересні 2013 року, то позовної давності він не пропустив. Тобто суд установив, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що, як вважав суд, у розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності.

Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 у задоволенні заяви ТОВ "Агрофірма "Вісла" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено.

У вказаній постанові Верховний Суд України висловив такий правовий висновок.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності.

Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Оскільки підставами позову Особи 1 було непідписання спірного договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, а саме щодо строку договору, тому для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права. За вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права, як правильно вважав апеляційний суд, із висновками якого погодився Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Зі змісту вказаної постанови не вбачається подібності фактичних обставин справи, адже підстави поданого позову та встановлені судом обставини справи відрізняються від тих у справі, яка розглядається, що зі свого боку не вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_3 була обізнана з існуванням договору оренди та строком його дії, який вона та її представник, який і підписував оспорюваний договір оренди, зазначали у 5 років.

Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4задовольнити частково.

Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Share this post


Link to post
Share on other sites

Приятно читать профессионально выписанное решение, которое не зависит от погодных условий, ветра и температуры воздуха в Бразилии. Большая палата указала на невозможность признания договора аренды недействительным в связи с внесением в него после подписания несогласованных с арендодателем изменений о сроке его действия.

Суд указал, что истицей не доказано существование оснований для признания договора недействительным, поскольку в момент подписания договора его сторонами все существенные условия были согласованы, а дописки в договор осуществлено после его подписания сторонами. Поэтому оснований для отказа в иске в связи пропуском срока давности не усматривается.

Согласно содержанию статьи 33 Закона N 161-XIV (в указанной редакции) по окончании срока, на который был заключен договор аренды земли, арендатор, надлежащим образом исполнявший обязанности по условиям договора, имеет преимущественное право перед другими лицами на заключение договора аренды земли на новый срок. В случае если арендатор продолжает пользоваться земельным участком после окончания срока договора аренды и при отсутствии в течение одного месяца после окончания срока договора письма-уведомления арендодателя о возражении в возобновлении договора аренды земли такой договор считается возобновленным на тот же срок и на тех же условиях, которые были предусмотренные договором. В этом случае заключения дополнительного соглашения о возобновлении договора аренды земли осуществляется с собственником земельного участка.

В связи с этим и неправомерно будет говорить и о пропуске срока исковой давности так как договор фактически был пролонгирован и заявлений о его прекращении в порядке предусмотренном законом истица не предпринимала.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      3 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 925/394/18
      Провадження № 12-292гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Королюка І. В.,
      позивача - ОСОБА_1 (представник - адвокат Яковишин М. В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2018 року (головуючий Калатай Н. Ф., судді Сітайло Л. Г., Пашкіна С. А.) у справі № 925/394/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаси-Дніпро Агро», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: державний реєстратор Черкаської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Рева Вадим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, Орловецька сільська рада, ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників, договору купівлі-продажу, статуту, нотаріально посвідченої довіреності, реєстраційних записів в ЄДРПОУ.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом (з урахуванням уточнення позовних вимог) до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаси-Дніпро Агро» (далі - ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», Товариство) про: визнання недійсними повністю рішень сфальсифікованих загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», оформлених протоколом від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1, якими: звільнено з посади директора ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» з 30 березня 2018 року ОСОБА_4 та з 31 березня 2018 року призначено на цю ж посаду ОСОБА_2 ; відчужено належну ОСОБА_1 частку в статутному капіталі ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» у розмірі 100 % на користь ОСОБА_3 шляхом укладення договору купівлі-продажу частки за ціною 10000000 грн; виключено (виведено) ОСОБА_1 зі складу учасників Товариства; включено (введено) ОСОБА_3 до складу учасників Товариства; затверджено статут ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» в новій редакції та надано відповідні повноваження ОСОБА_3 на здійснення всіх необхідних дій щодо державної реєстрації змін; визнання недійсним сфальсифікованого договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» від 6 квітня 2018 року, начебто укладеного між ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 ; визнання недійсним сфальсифікованого статуту ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», затвердженого загальними зборами учасників Товариства, оформленого протоколом загальних зборів учасників Товариства від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1 та підписаного ОСОБА_3 , підпис якого засвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. за реєстровим № 3153; визнання недійсною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи від 6 квітня 2018 року № 10241050014002468 щодо Товариства, проведеної державним реєстратором Черкаської обласної філії Комунального підприємства«Центр державної реєстрації» Ревою В. О. ; визнання недійсними та скасування внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, від 6 квітня 2018 року № 10241070015002468 щодо Товариства, проведених державним реєстратором Черкаської обласної філії Комунального підприємства«Центр державної реєстрації» Ревою В. О. ; визнання недійсною довіреності від 6 квітня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е. А. за реєстровим номером 245.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на обставини, які підтверджують протиправне заволодіння належними позивачу правами на Товариство.
      1.3.Позивач заперечує підписання будь-яких угод щодо продажу Товариства, прав на нього, оформлення довіреностей на третіх осіб, переоформлення статуту Товариства, проведення загальних зборів Товариства тощо.
      1.4. Так, позивач зазначав про те, що:
      - при перевірці даних у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань він з`ясував, що 6 квітня 2018 року державним реєстратором Черкаської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» Ревою В. О. внесено запис № 10241050014002468 «Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи» та запис №10241070015002468 «Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах». Змінено засновника та кінцевого бенефіціарного власника з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_3 .», змінено керівника Товариства з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_2 »;
      - позивач як єдиний засновник та кінцевий бенефіціарний власник Товариства жодних правочинів, договорів про відступлення та/або продаж своєї частки не укладав та не підписував, жодних загальних зборів Товариства щодо продажу своєї частки не збирав, рішення про звільнення з посади директора ОСОБА_4 не ухвалював;
      - позивач не має уявлення про ОСОБА_3 , ніколи з ним не спілкувався та не вів жодних переговорів, не укладав з ним будь-яких правочинів щодо відчуження своєї частки в статутному капіталі Товариства, нікого не уповноважував представляти його інтереси на зборах Товариства, не підписував жодних довіреностей на представництво інтересів інших осіб у відповідних зборах;
      - будь-яких корпоративних спорів у Товариства немає, позивач є єдиним його засновником з моменту створення Товариства.
      1.5. Від ОСОБА_3 . надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній позовні вимоги заперечує та вказує, що оспорювані довіреність від 6 квітня 2018 року (бланк серія ННВ № 198678) та договір купівлі-продажу частки в Товаристві є дійсними. Довіреність перевірено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е. А. при вчиненні подальших нотаріальних дій, у якої сумніву щодо її дійсності не виникало. Вона посвідчила підписи осіб на поданих документах. Реєстраційні дії, вчинені в м. Черкаси 6 квітня 2018 року, не скасовані, а дії нотаріуса ОСОБА_7 не визнані протиправними.
      1.6. ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» у поданому до суду відзиві підтримало позовні вимоги з мотивів, наведених у позовній заяві.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» зареєстровано державним реєстратором 6 серпня 2013 року, номер запису № 10691020000030577, що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 5 квітня 2018 року (а. с. 41-46, т. 1).
      2.2.Станом на квітень 2018 року діяла редакція статуту Товариства, затверджена загальними зборами його учасників, рішення яких оформлене протоколом № 25/09/17-2 від 25 вересня 2017 року (а. с. 30-39, т. 1).
      2.3.Згідно з пунктами 5.1, 5.2 статуту Товариства його статутний капітал становить 200000 грн, позивач має вклад у статутному капіталі у розмірі 200000 грн, що становить 100 % від статутного капіталу.
      2.4. 6 квітня 2018 року у м. Сміла відбулись загальні збори учасників Товариства, рішення яких оформлені протоколом № 06/04/2018-1 (а. с. 55, 56, т. 1).
      2.5. До порядку денного загальних зборів були включені такі питання:
      1. Про звільнення з посади директора Товариства ОСОБА_4 та призначення на цю посаду ОСОБА_2 .
      2. Про продаж позивачем своєї частки у статутному капіталі Товариства на користь ОСОБА_3
      3. Про виключення (виведення) позивача зі складу учасників Товариства.
      4. Про включення (введення) ОСОБА_3 до складу учасників Товариства.
      5. Про затвердження Статуту Товариства в новій редакції та проведення державної реєстрації.
      2.6. За результатами розгляду порядку денного, учасники прийняли рішення:
      1. Звільнити з посади директора Товариства ОСОБА_4 з 30 березня 2018 року.
      2. Відчужити належну позивачу частку в статутному капіталі Товариства у розмірі 100 % на користь ОСОБА_3
      3. Виключити (вивести) позивача зі складу учасників Товариства.
      4. Включити (ввести) ОСОБА_3 до складу учасників Товариства.
      5. Затвердити Статут Товариства в новій редакції. Надати відповідні повноваження ОСОБА_3 на здійснення всіх необхідних дій щодо державної реєстрації змін.
      2.7. Зі змісту протоколу вбачається, що його від імені позивача підписано ОСОБА_5 , який діяв на підставі довіреності, а справжність підпису вказаної особи на протоколі посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстровано 6 квітня 2018 року в реєстрі за № 3155 з 18 год 00 хв до 18 год 30 хв.
      2.8. Довіреність, якою ОСОБА_5 надано повноваження, пов`язані з виходом позивача зі складу учасників Товариства та відступленням (продажем) належної йому частки у статутному капіталі (а. с. 59, 60, т. 1), копія якої наявна в матеріалах справи, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е. А. та зареєстрована в реєстрі 6 квітня 2018 року за № 254 о 16 год 03 хв.
      2.9. Крім того, 6 квітня 2018 року ОСОБА_5 від імені та в інтересах позивача як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» (а. с. 57, 58, т. 1), за яким продавець продав, а покупець купив частку у розмірі 100 % у статутному капіталі Товариства за ціною 10000000 грн.
      2.10. Відповідні реєстраційні дії щодо внесення змін про юридичну особу були вчинені 6 квітня 2018 року державним реєстратором Черкаської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Ревою В. О.
      2.11. Суд першої інстанції також установив, що в подальшому на підставі рішення про відчуження прав на частку у Товаристві ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , оформленого протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» від 16 квітня 2018 року № 16/04/2018-1, та договору купівлі-продажу частки Товариства від 16 квітня 2018 року, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , реєстратором Заболотньою Валентиною Олександрівною була вчинена реєстрація змін засновника та керівника ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро». У результаті зазначених змін з 19 квітня 2018 року власником частки у статутному капіталі Товариства у розмірі 100 % став ОСОБА_1 (а. с. 138-143, т. 1).
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Черкаської області рішенням від 11 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив повністю.
      3.2. Рішення місцевого господарського суду мотивовано недоведеністю позивачем фізичної неможливості підписати ним оспорювану довіреність у приватного нотаріуса Коновалової Е. А. в місті Києві.
      3.3.Також суд зазначив, що на момент звернення позивача ОСОБА_1 з позовом до суду його право не було порушене, статус власника Товариства та вигодонабувача поновлений позивачем самостійно в позасудовому порядку, договір купівлі-продажу прав від 6 квітня 2018 року нівельований, а спір між сторонами відсутній.
      3.4.Окрім цього, суд указав, що позивачем заявлений позов, який не відповідає способам захисту права, унормованим у статтях 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      3.5. Київський апеляційний господарський суд постановою від 27 серпня 2018 року рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року скасував та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив повністю.
      3.6.Постанова апеляційного господарського суду мотивована тим, що матеріали справи не містять належних доказів схвалення позивачем правочину щодо видачі ним довіреності, внаслідок чого така довіреність підлягає визнанню недійсною.
      3.7. Урахувавши встановлений судом факт недійсності довіреності та відповідно відсутності у ОСОБА_5 права на представництво інтересів позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства, укладеного 6 квітня 2018 року між ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_3
      3.8.Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсними рішень загальних зборів, оформлених протоколом від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1, суд апеляційної інстанції виходив з обставин порушення процедури скликання загальних зборів (не уповноваженою на це особою) та повідомлення позивача про них, внаслідок чого позивача було позбавлено можливості взяти участь у цих загальних зборах.
      3.9. Урахувавши наявність підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», оформлених протоколом № 06/04/2018-1 від 6 квітня 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов також висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним статуту Товариства та, як похідних, вимог про скасування реєстраційних дій, проведених на підставі вказаного протоколу.
      3.10. При цьому суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність у позивача підстав для звернення до суду з цим позовом з огляду на те, що наявність або відсутність у позивача на час звернення з позовом статусу власника Товариства жодним чином не впливає на порушення його корпоративних прав, та не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. 14 вересня 2018 року третя особа у справі ОСОБА_2 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2018 року, а рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року залишити в силі.
      4.2. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 зазначає про порушення судом апеляційної інстанції приписів статей 20-23 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позивачем у цій справі є фізична особа ОСОБА_1 , який просить визнати недійсною видану ним довіреність, тобто односторонній правочин. Визнання недійсною довіреності є окремою позовною вимогою, яка повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства з огляду на суб`єктний склад сторін, а провадження в цій частині справи суд повинен був закрити.
      4.3. Окрім цього, скаржник наголошує на тому, що вчинені позивачем після дати видачі спірної довіреності дії, а саме укладення з ОСОБА_3 16 квітня 2018 року договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства, а також самостійно вчинена подальша перереєстрація статутних документів, внаслідок якої єдиним власником та вигодонабувачем Товариства став ОСОБА_1 , підтверджують схвалення позивачем дій ОСОБА_5 щодо відчуження частки в статутному капіталі Товариства 6 квітня 2018 року.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить останню залишити без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним установленням і з`ясуванням усіх обставин, що мають значення для справи, та підлягає залишенню без змін.
      5.2. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      6.1. Оскільки ОСОБА_2 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      6.2. 11 квітня 2019 року від позивача надійшло клопотання про закриття касаційного провадження у зв`язку зі смертю касатора ОСОБА_2 , на підтвердження чого надано копію свідоцтва про смерть від 13 березня 2019 року № НОМЕР_1 .
      6.3.Розглянувши вказане клопотання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відмову у його задоволенні, оскільки нормами чинного ГПК України не передбачено закриття касаційного провадження за наведених позивачем підстав.
      Щодо юрисдикції спору
      6.4. Як убачається з матеріалів справи, позивачем у справі є фізична особа - ОСОБА_1 , який заявив позовні вимоги про:
      - визнання недійсною нотаріально посвідченої довіреності від 6 квітня 2018 року, виданої від його імені фізичній особі ОСОБА_5 ;
      - визнання недійсними рішень загальних зборів учасників Товариства, оформлених протоколом від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1;
      - визнання недійсним укладеного ОСОБА_5 від імені позивача договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства від 6 квітня 2018 року;
      - визнання недійсним статуту Товариства, затвердженого загальними зборами учасників Товариства, оформленого протоколом загальних зборів учасників Товариства від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1;
      - визнання недійсною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи від 6 квітня 2018 року № 10241050014002468 щодо Товариства;
      - визнання недійсними та скасування внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, від 6 квітня 2018 року № 10241070015002468 щодо Товариства.
      6.5. Вирішуючи спір у справі по суті заявлених вище позовних вимог, суди попередніх інстанцій визнали заявлений позивачем спір як корпоративний.
      6.6. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
      6.7. За приписами частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      6.8. Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також установленими ним передумовами для звернення до суду.
      6.9. У силу статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.10. Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      6.11. За змістом частини третьої статті 22 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
      6.12. Юрисдикція визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Юрисдикція визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, з огляду на які їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.
      6.13. В основу визначення юрисдикції покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення).
      6.14. Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      6.15. Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу.
      6.16. Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо він: не підвідомчий господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 ГПК України; за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.
      6.17. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі.
      6.18. Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
      6.19. Згідно із частиною першою статті 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов`язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.
      6.20. За частиною першою статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      6.21. Позивач - фізична особа ОСОБА_1 , обґрунтовуючи зазначені в пункті 6.4 цієї постанови позовні вимоги, наводив обставини, які засвідчують порушення його корпоративних прав через незаконне припинення участі у Товаристві, посилаючись на відсутність свого волевиявлення при вчиненні правочину з надання повноважень оспореною довіреністю фізичній особі ОСОБА_5 представляти свої інтереси у відносинах з третіми особами, у тому числі й на відчуження своєї частки у статутному капіталі Товариства.
      6.22. Так, уцивільному праві правочин являє собою склад чотирьох елементів - суб`єкта, змісту, форми та волі. За відсутності будь-якого з указаних елементів втрачається можливість називати дії осіб правочином.
      6.23. Відповідно до частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, установлених актами цивільного законодавства.
      6.24. Частиною третьою статті 244 ЦК України передбачено, що довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
      6.25. За своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику довірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.
      6.26. Разом з тим довіреність може бути направлена на наділення представника за довіреністю повноваженнями щодо відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від імені довірителя на користь третьої особи.
      6.27. Оскільки наслідком такого відчуження може бути перехід до набувача частки у статутному капіталі прав та повноважень учасника товариства, зокрема щодо управління товариством, то відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 ГПК України як спір щодо відчуження такої частки у статутному капіталі, так і спір щодо наділення представника повноваженнями на відчуження такої частки належать до юрисдикції господарських судів.
      6.28. Таким чином, вимога позивача про визнання недійсною спірної довіреності від 6 квітня 2018 року обґрунтовано розглядалась судами як основна вимога у корпоративному спорі, оскільки решта оспорюваних дій вчинялись з посиланням на цю довіреність.
      6.29. З огляду на це юридичний спір у цій справі в частині всіх заявлених вимог підпадає під юрисдикцію господарських судів як такий, що виник з корпоративних відносин.
      Щодо розгляду спору по суті
      6.30. Розглядаючи спір у справі, місцевий господарський суд установив, що на підставі рішення про відчуження прав на частку у Товаристві ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , оформленого протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» від 16 квітня 2018 року № 16/04/2018-1, та договору купівлі-продажу частки Товариства від 16 квітня 2018 року, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , реєстратор Заболотня В. О. 19 квітня 2018 року здійснила реєстрацію статутних документів Товариства та змін щодо керівника юридичної особи, за наслідками якої в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань з цього моменту містяться відомості, що власником і єдиним бенефіціаром Товариства є ОСОБА_1 (а. с. 138-143, т. 1).
      6.31. Суд апеляційної інстанції вищенаведених обставин не спростував.
      6.32. У статті 204 ЦК України унормовано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
      6.33. Згідно зі статтею 10 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
      6.34. Недійсність рішення загальних зборів учасників Товариства, оформленого протоколом від 16 квітня 2018 року № 16/04/2018-1, та договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства від 16 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (щодо відчуження останнім своєї частки у статутному капіталі Товариства позивачу ОСОБА_1 ), на підставі яких реєстратор ОСОБА_11 вчинила відповідні реєстраційні дії, прямо законом не встановлена.
      6.35. Також позивачем не надано, а матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 до суду з позовом щодо визнання недійсними вищенаведених рішення та договору купівлі-продажу.
      6.36. Водночас не містять матеріали справи й доказів оскарження позивачем реєстраційних дій щодо останніх змін про юридичну особу - ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», вчинених 19 квітня 2018 року реєстратором Заболотньою В . О. у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      6.37. Установлені судом першої інстанції обставини є підставою для висновку, що позивач визнав як правомірність рішення та договору купівлі-продажу, на підставі яких відбулось його поновлення в корпоративних правах у Товаристві, так і державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу - ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у тому числі змін до установчих документів.
      6.38. Суди не встановили, що достовірність документів та відомостей, на підставі яких поновлено корпоративні права позивача на участь у Товаристві, оспорена будь-якими іншими особами.
      6.39. Згідно із частиною першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      6.40. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      6.41. Так, на момент ухвалення судами рішень у справі позивач - громадянин ОСОБА_13 є повноправним одноосібним кінцевим бенефіціарним власником (контролером) та вигодонабувачем ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро».
      6.42. Визнання недійсними всіх правочинів щодо відчуження ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 частки у Товаристві, статуту Товариства, затвердженого загальними зборами його учасників та оформленого протоколом загальних зборів учасників Товариства від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1, державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи від 6 квітня 2018 року № 10241050014002468 щодо Товариства, скасування внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, від 6 квітня 2018 року № 10241070015002468 щодо Товариства, фактично анулює юридичну підставу для вчинення позивачем подальших правочинів, правомірність яких станом на час розгляду судами цього спору, як зазначено вище у цій постанові, презюмується.
      6.43. Таким чином, убачається, що задоволення позову не тільки не призведе до поновлення права позивача на частку у Товаристві, яке не є порушеним на час звернення з цим позовом до суду, а ще й поставить під сумнів легітимність останніх правочинів - рішення Товариства, договору купівлі-продажу, змін до статуту та внесення останніх реєстраційних дій щодо змін про юридичну особу, які позивачем не оспорені, отже, є правомірними і чинними.
      6.44. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що позов підлягає задоволенню виключно в разі, якщо на момент звернення охоронюване право або законний інтерес є порушеним і задоволення позову призведе до ефективного їх захисту.
      6.45. Водночас, як уже зазначалося, за обставинами цієї справи як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань містилися відомості про позивача як єдиного учасника ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», внесені на підставі дійсних і чинних документів.
      6.46. Таким чином, як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень немає порушень корпоративних прав та інтересів останнього за заявленими вимогами у цьому спорі.
      6.47. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, а відтак дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.
      6.48. З огляду на це, обставини щодо видачі оспорюваної довіреності від 6 квітня 2018 року не є підставою для відмови в позові.
      6.49. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що викладене є єдиною підставою для відмови в задоволенні позову, а відтак і про необхідність зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції стосовно доведеності обставин видачі оспорюваної довіреності від 6 квітня 2018 року.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      6.50. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      6.51. Частинами першою, третьою та четвертою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      6.52. Відповідно до частини першої статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      6.53. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції та наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції з мотивів, наведених у цій постанові.
      Керуючись статтями 306, 308, 311, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовити.
      2. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2018 року у справі № 925/394/18 скасувати.
      4. Рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року у справі № 925/394/18 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      5. В іншій частині рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року у справі № 925/394/18 залишити в силі.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85412896
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      4 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 911/678/19
      Провадження № 12-124гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р.,Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Омокс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року (головуючий Дикунська С. Я., судді Жук Г. А., Мальченко А. О.) та ухвалу Господарського суду Київської області від 15 березня 2019 року (суддя Ейвазова А. Р.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Омокс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Консент Капітал Менеджмент», Товариства з обмеженою відповідальністю «Гларос КФ», ОСОБА_2 та Приватного акціонерного товариства «Олімп» про визнання недійсними договорів, скасування обмеження на нерухоме майно, визнання права власності на майно.
      1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1.1. У березні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Омокс» (далі - ТОВ «Омокс»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка» (далі - ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1» (далі - ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» (далі - ТОВ «Керуюча компанія «Зараз»), ОСОБА_1 звернулися до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Консент Капітал Менеджмент» (далі - ТОВ «Консент Капітал Менеджмент»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Гларос КФ» (далі - ТОВ «Гларос КФ»), ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства «Олімп» (далі - ПрАТ «Олімп»), у якому просили суд:
      - визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 4 лютого 2019 року, укладений між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ТОВ «Гларос КФ», зареєстрований за № 618;
      - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 11 лютого 2019 року, укладений між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ОСОБА_2 , зареєстрований за № 681;
      - визнати недійсним іпотечний договір від 11 лютого 2019 року, № 341, укладений між ТОВ «Гларос КФ» та ПрАТ «Олімп»;
      - визнати за ТОВ «Омокс» право власності на 390/500 частин нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - визнати за ТОВ «Омокс» право власності на 390/500 частин квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224;
      - визнати за ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка» право власності на 79/500 частин нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - визнати за ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка» право власності на 79/500 частин квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат, загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224;
      - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1» право власності на 29/500 частин нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1» право власності на 29/500 частин квартири АДРЕСА_2 , яка складається з двох кімнат загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224;
      - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» право власності на 1/500 частину нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» право власності на 1/500 частину квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат, загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224;
      - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/500 частину нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м., реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/500 частину квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224.
      1.2. Позовні вимоги вмотивовано посиланням на те, що позивачі є власниками інвестиційних сертифікатів Пайового закритого недиверсифікованого венчурного фонду «Консент Капітал» (далі - Фонд), до активів якого входило майно, а саме: квартира та котельня. На думку позивачів, ТОВ «Консент Капітал Менеджмент», який діяв як компанія з управління активами Фонду, в силу вимог Закону України від 5 липня 2012 року № 5080-VI «Про інститути спільного інвестування» (далі - Закон № 5080-VI), положень Регламенту Фонду та інвестиційної декларації Фонду не мав права на укладення оспорюваних правочинів. У зв`язку із цим позивачі просять визнати недійсними договори щодо відчуження вищевказаного майна та визнати за ними право власності на це майно відповідно до кількості їх інвестиційних сертифікатів у Фонді.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Київської області ухвалою від 15 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відмовив у відкритті провадження у цій справі за позовом ТОВ «Омокс», ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 до ТОВ «Консент Капітал Менеджмент», ТОВ «Гларос КФ», ОСОБА_2 , ПрАТ «Олімп» про визнання недійсними договорів, скасування обмеження на нерухоме майно, визнання права власності на майно.
      2.2. Мотивуючи ухвалу та постанову, суди виходили з того, що оскільки предметом спору в цій справі є визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, один з яких укладено з фізичною особою, визнання недійсним іпотечного договору та визнання права власності на об`єкти нерухомості за позивачами, зокрема й за фізичною особою, а також оскільки спір виник не у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, його вирішення відноситься до юрисдикції загальних судіві з огляду на місцезнаходження спірного нерухомого майна має здійснюватись Києво-Святошинським районним судом Київської області.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року та ухвалою Господарського суду Київської області від 15 березня 2019 року, ТОВ «Омокс», ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просять скасувати зазначенні судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги ТОВ «Омокс», ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 зазначили, що, звертаючись із цим позовом до суду, вони керувались пунктом 5 частини першої статті 20 ГПК України, за змістом якого до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах щодо цінних паперів, у тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах. Зазначеним пунктом не обумовлюється особливого суб`єктного складу сторін. На переконання скаржників, вони звернулись до суду за захистом прав, які виникли із прав на цінні папери, а саме прав спільної часткової власності на майно Фонду. При цьому скаржники зазначають, що у випадку, коли суд вбачає об`єднання в одне провадження вимог, належних до розгляду за правилами різних видів судочинства, то він вправі прийняти позов у частині вимог, які підлягають розгляду в господарському суді, а в частині вимог до ОСОБА_2 - відмовити у прийнятті заяви.
      3.3. З огляду на наведені вище доводискаржників справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.
      4. Доводи інших учасників справи
      4.1. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
      5.2. За приписами частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      5.3. Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також установленими ним передумовами для звернення до суду.
      5.4. У силу статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      5.5. Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      5.6. За змістом частини третьої статті 22 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
      5.7. Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.
      5.8. В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення).
      5.9. Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      5.10. Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу.
      5.11. Як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: він не підвідомчий господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 ГПК України; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.
      5.12. За приписами частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
      1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
      2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;
      3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;
      4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;
      5) справи у спорах щодо цінних паперів, у тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;
      6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
      7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;
      8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;
      9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
      10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;
      11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;
      12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;
      13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;
      14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;
      15) інші справи у спорах між суб`єктами господарювання;
      16)справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.
      5.13. Як убачається з матеріалів справи, предметом розгляду у цій справі є вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, один з яких укладено фізичною особою, іпотечного договору, а також визнання права власності за позивачами, зокрема фізичною особою, права власності на об`єкти нерухомості. При цьому визначаючи юрисдикцію цього спору, позивачі посилалися на пункт 5 частини першої статті 20 ГПК України, вказуючи, що вони звернулись до суду за захистом прав, які виникли із прав на цінні папери, а саме права спільної часткової власності на майно Фонду, визначеного законом.
      5.14. Разом з тим, посилаючись на пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у відкритті провадження з тих підстав, що один із позивачів - ОСОБА_1 та один з відповідачів - ОСОБА_2 не є фізичними особами - підприємцями, а спір у справі виник не у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, між сторонами, які не є фізичними особами - підприємцями, а відтак спір має бути розглянутий за правилами цивільного судочинства.
      5.15. При цьому суд апеляційної інстанції визнав безпідставними посилання апелянтів на приписи пункту 5 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки у цій справі спір виник, зокрема, щодо права власності на нерухоме майно та визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомості, а не з прав на цінні папери.
      5.16. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені висновки судів попередніх інстанцій помилковими з огляду на таке.
      5.17. Звертаючись до господарського суду, позивачі посилались на пункт 5 частини першої статті 20 ГПК України, згідно з яким до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах щодо цінних паперів, у тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них.
      5.18. Відповідно пункту 14 частини першої статті 1 Закону України від 6 липня 2012 року № 5178-VI «Про депозитарну систему України» права за цінними паперами - це права, що виникають із зобов`язання емітента за розміщеними ним цінними паперами (право на участь у загальних зборах акціонерів, право на отримання доходу, інші права, визначені законом та/або рішенням емітента).
      5.19. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 1 Закону № 5080-VI інвестиційний сертифікат - це цінний папір, емітентом якого є компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду (далі - пайовий фонд) та який засвідчує право власності учасника пайового фонду на частку в пайовому фонді та право на отримання дивідендів (для закритого пайового фонду). Відповідно до частини першої статті 41 цього Закону пайовий фонд - сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності.
      5.20. Як убачається з матеріалів позовної заяви, позивачі звернулися до суду за захистом прав, що виникли із прав, що випливають з інвестиційних сертифікатів Фонду, які належать позивачам.
      5.21. Відповідно до статті 41 Закону № 5080-VI пайовий фонд - це сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності.
      5.22. Як зазначено в частині шостій статті 63 Закону № 5080-VI у відносинах з третіми особами компанія з управління активами пайового фонду повинна діяти від власного імені, в інтересах учасників такого фонду та за його рахунок або в разі недостатності коштів фонду за власний рахунок.
      5.23. Згідно із частиною третьою статті 43 Закону № 5080-VI активи пайового фонду, в тому числі нерухоме майно, реєструються в установленому порядку на ім`я компанії з управління активами з обов`язковим зазначенням реквізитів такого фонду.
      5.24. Таким чином, Фонд, створений 12 лютого 2009 року і внесений до Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування (код 2331300), не був юридичною особою. Всі дії за рахунок Фонду, але від власного імені вчиняла компанія з управління активами (ТОВ «Консент Капітал»), майно Фонду обліковувалося окремо від майна компанії з управління активами, Фонд створювався на визначений період часу (10 років), а після ліквідації Фонду, яка відбулась на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ «Консент Капітал» від 13 лютого 2019 року, його активи підлягали розподілу між учасниками відповідно до кількості належних їм інвестиційних сертифікатів.
      5.25. У своєму позові позивачі обґрунтували сутність порушення своїх прав посиланням на обставини, які, на їх переконання, засвідчують незаконність дій ТОВ «Консент Капітал» з відчуження спірного майна як активів Фонду, яке відбулося за заниженою вартістю та з істотними порушеннями за декілька днів до припинення діяльності Фонду (4 лютого 2019 року між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ТОВ «Гларос КФ» укладено оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна, а 11 лютого 2019 року між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ПрАТ «Олімп»укладено оспорюваний договір купівлі-продажу квартири). Таке відчуження, на думку позивачів, не відповідає інвестиційній декларації Фонду, було здійснено за заниженою вартістю та з істотними порушеннями процедури, зокрема без оцінки нерухомого майна відповідно до статті 72 Закону № 5080-VI. Позивачі вважають, що внаслідок такого відчуження вартість активів, які підлягали розподілу між учасниками після ліквідації Фонду відповідно до кількості належних їм сертифікатів, істотно зменшилася.
      Право власності позивачів на інвестиційні сертифікати Фонду на момент припинення його діяльності підтверджується виписками про стан рахунків у цінних паперах станом на 12 лютого 2019 року (а. с. 141 - 145).
      5.26. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у фізичної особи статусу підприємця не має правового значення для визначення юрисдикції спору, оскільки відповідно до пункту 5 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у будь-яких спорах щодо цінних паперів.
      5.27. При цьому єдиним винятком у вищевказаній нормі, що обмежує участь фізичної особи у наведеній категорії спорів, є спори щодо боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах.
      5.28. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 607/6092/18 (провадження № 14-483цс18), від 5 червня 2019 року у справі № 607/6865/2018 (провадження № 14-212цс19).
      5.29. Отже, якщо позивачі обґрунтовують позовні вимоги порушенням відповідачами їхніх прав, що виникли із цінних паперів, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб`єктів порушення здійснюється господарським судом під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином, суди безпідставно послалися на пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки спір не стосується захисту речового права в процесі здійснення господарської діяльності, адже порушення прав позивачів пов`язане з правами, що виникли із цінних паперів.
      5.30. За таких обставин ухвала суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі прийняті з порушенням норм процесуального права.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      5.31. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      5.32. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України).
      5.33. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Щодо судових витрат
      5.34. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Омокс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Ухвалу Господарського суду Київської області від 15 березня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року у справі № 911/678/19 скасувати.
      3. Справу № 911/678/19 передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      О. Б. Прокопенко
      Т. О. Анцупова
      В. В. Пророк
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Н. П. Лященко
      Джерело: ЄДРСР 85412891
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      10 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 921/36/18
      Провадження № 12-293гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І. В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року (головуючий Малех І. Б., судді Матущак О. І., Плотніцький Б. Д.) та ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року (суддя Руденко О. В.)у справі № 921/36/18 за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Тернопільський комбінат по виробництву шляхово-будівельних матеріалів» (далі - ПрАТ «Тернопільський КШБМ») та Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні першого відповідача - ОСОБА_2, про визнання недійсним рішення наглядової ради, скасування запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу, зобов`язання поновити відомості.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до ПрАТ «Тернопільський КШБМ»та Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської областіпро визнання недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Тернопільський КШБМ» від 4 січня 2018 року; скасування запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу; зобов`язання поновити у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відомості про ПрАТ «Тернопільський КШБМ» станом на 21 січня 2018 року.
      1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що, прийнявши 4 січня 2018 року оспорюване рішення, Наглядова рада ПрАТ «Тернопільський «КШБМ» порушила положення частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та визначений законодавством та установчими документами порядок управління акціонерним товариством. Правовим наслідком цього стало примусове та незаконне позбавлення ОСОБА_1 прав і можливості виконувати функції директора товариства. При цьому позивач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року №1-рп/2010, згідно з яким усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовані тим, що цей спір виник не з корпоративних відносин, а відтак не підлягає вирішенню в господарському суді та має вирішуватись судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач не є та не був акціонером господарського товариства на день прийняття оспорюваного рішення Наглядовою радою, а був лише посадовою особою ПрАТ «Тернопільський «КШБМ», що не є тотожними поняттями, є фізичною особою, яка не здійснює підприємницьку діяльність.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Тернопільської області ухвалою від 18 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року, провадження у цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначивши, що спір, який виник у цій справі, не підлягає вирішенню в господарському суді, а має вирішуватись судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач не є та не був акціонером господарського товариства на день прийняття Наглядовою радою оспорюваного рішення, а був лише посадовою особою ПрАТ «Тернопільський «КШБМ», та є фізичною особою, яка не здійснює підприємницьку діяльність, у зв`язку з чим, з урахуванням суб`єктного складу сторін у справі, дійшов висновку, що цей спір виник не з корпоративних відносин.
      2.2. Також суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що не підлягають вирішенню господарським судом і позовні вимоги про вчинення органом місцевого самоврядування відповідних реєстраційних дій, оскільки вони є похідними від вимог про визнання недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Тернопільський «КШБМ»у спорі, який ОСОБА_1 без достатніх на те правових підстав визначив як корпоративний (пункт 13 частини першої статті 20 ГПК України).
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись з постановою Львівськогоапеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року та ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у якій просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій, а справу передати до Господарського суду Тернопільської області для продовження розгляду.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що всупереч визначеному акціонерами порядку реалізації права на управління, закріпленому в Статуті ПрАТ «Тернопільський «КШБМ», нормах законодавства, приписах статті 92 ЦК України, Наглядовою радою товариства було протиправно змінено чинний порядок корпоративного управління товариством. А саме - спірним рішенням Наглядової ради товариства було протиправно позбавлено позивача функцій, обов`язків і повноважень, наданих йому акціонерами в структурі корпоративного управління, а отже, можливості брати участь в реалізації корпоративних відносин і можливості впливати на виникнення, реалізацію, зміну і припинення корпоративних прав акціонерів. З огляду на вказані доводи, зазначаючи, що цей спір виник з корпоративних правовідносин, позивач вважає безпідставними висновки попередніх судових інстанцій про закриття провадження у справі, оскільки заявлені вимоги підлягають розгляду господарським судом.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб`єктної та предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      4.2. Управління товариством здійснюють його органи -загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). У товариствах, в яких законом передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього.
      4.3. Нормами ЦК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з цим позовом (статті 99, 145, 147, 159, 161), Господарського кодексу України (стаття 89), Закону України «Про акціонерні товариства» (статті 52, 58, 59, 60, 61) визначено, що виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов`язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов`язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників.
      4.4. За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      4.5. Підставою набуття виконавчим органом товариства повноважень є факт його обрання (призначення) загальними зборами учасників (акціонерів) як вищого органу управління товариством або, як зазначено у частині п`ятій статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства», укладення з членом виконавчого органу товариства трудового договору, який від імені товариства може підписувати голова Наглядової ради чи особа, уповноважена на те Наглядовою радою.
      4.6. Усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов`язків або відсторонення голови виконавчого органу товариства від виконання повноважень за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства відсторонити члена виконавчого органу від виконання ним обов`язків міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права.
      4.7. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
      4.8. У зв`язку з цим відсторонення відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
      4.9. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.
      4.10. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 КЗпП України.
      4.11. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, щовиникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      4.12. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним.
      4.13. З огляду на викладені вище норми законодавства та Рішення Конституційного Суду України Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимога про визнання недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Тернопільський КШБМ» від 4 січня 2018 року, яким ОСОБА_1 було відсторонено від виконання повноважень директора товариства, є такою, що виникла з корпоративних відносин, а отже, її вирішення належить до юрисдикції господарського суду.
      4.14. Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц.
      4.15. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу не є порушенням його трудових прав, оскільки не обов`язково пов`язується з його звільненням. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу і його звільнення - це різні правові інститути. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу спричиняє зупинення роботи такої посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України припинення повноважень посадової особи може бути підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу та виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток (стаття 44 КЗпП України), але замість розірвання трудового договору за згодою працівника його може бути переведено на іншу роботу (стаття 32 КЗпП України).
      4.16. Якщо особа відсторонена від виконання повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу та обрана інша особа для тимчасового здійснення таких повноважень, то це також не означає звільнення керівника або іншого члена виконавчого органу, бо чинним законодавством не передбачена така підстава для звільнення. У цьому разі теж має місце зупинення роботи посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу.
      4.17. Відносини сторін щодо оплати часу зупинення роботи посадової особи, переведення її на іншу роботу (у тому числі тимчасового), звільнення посадової особи регулюються нормами КЗпП України. Спори з цього приводу є трудовими спорами. Такі спори розглядаються за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
      4.18. Водночас у цій справі позивач оскаржує рішення Наглядової ради щодо його відсторонення від виконання повноважень директора. Цей спір не є трудовим, а стосується управління діяльністю юридичної особи.
      4.19. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, щовиникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Отже, спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України.
      4.20. Оскільки позовні вимоги про вчинення органом місцевого самоврядування відповідних реєстраційних дій є похідними від спору про визнання недійсним рішення Наглядової ради, розгляд вимог про скасування/поновлення запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу, а також вирішення питання про належність (ефективність) обраного позивачем способу захисту в частині цих вимог, також належить до юрисдикції господарського суду.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      4.21. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      4.22. Частиною шостою статті 310 ГПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      4.23. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року у справі № 921/36/18 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Щодо судових витрат
      4.24. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року у справі № 921/36/18 скасувати.
      3. Справу № 921/36/18 направити до Господарського суду Тернопільської області для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85412893
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 520/12022/17
      Провадження № 11-521апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження касаційні скарги Одеської міської ради (далі - Міськрада), Київської районної адміністрації Одеської міської ради (далі - Райадміністрація), Комунального підприємства (далі - КП) «Одестранспарксервіс» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року (суддя Пучкова І. М.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року (головуючий суддя Димерлій О. О., судді: Коваль М. П., Кравченко К. В.) у справі №520/12022/17 за позовом ОСОБА_1 до Міськради, Райадміністрації, ОСОБА_2 - заступника голови Райадміністрації, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, обслуговуючий кооператив «Автостоянка Люстдорф», КП «Одестранспарксервіс», про визнання протиправним (незаконним) і нечинним рішення Міськради, визнання протиправними дій, зобов`язання утриматись від вчинення певних дій, та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовними вимогами:
      визнати протиправним (незаконним) та нечинним рішення Міськради від 15 березня 2017 року № 1813-VII «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 27 серпня 2014 року № 5286-VI «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси» в новій редакції» (далі - Спірне рішення). Цим рішенням Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки), затверджений згідно з lодатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оскарженого рішення, доповнено пунктом № 109 з таким текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування (одиниць) -64, займана площа - 913 кв. м, технічне облаштування - облаштоване»;
      визнати протиправними дії Райадміністрації щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці 64 м/м, площею 913 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ;
      зобов`язати Райадміністрацію утриматись від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на території Київського району м. Одеси до затвердження порядку (способу, передбаченого законом) погодження (узгодження) розміщення парковок, автостоянок на території Київського району м. Одеси.
      12 жовтня 2017 року позивачка подала уточнення до адміністративного позову, в якому просила суд:
      визнати протиправним (незаконним) та нечинним Спірне рішення в частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно з додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оскарженого рішення, текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа 913 кв. м, технічне облаштування -облаштоване»;
      визнати протиправними дії заступника голови Райадміністрації ОСОБА_2 щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці 64 м/м, площею 913 кв. м, за адресом: АДРЕСА_1 .
      2. Київський районний суд м. Одеси рішенням від 11 квітня 2018 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним Спірне рішення у частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно із додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оспорюваного рішення, текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа (кв. м) - 913, технічне облаштування - облаштоване»; визнав протиправними дії суб`єкта владних повноважень - заступника голови Райадміністрації ОСОБА_2 щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці 64 м/м, площею 913 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язав Райадміністрацію утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на зазначеній території до затвердження порядку (способу, передбаченого законом) погодження (узгодження) розміщення парковок, автостоянок на цій території.
      П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 13 грудня 2018 року рішення змінив, виклав абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції в іншій редакції, за якою визнав протиправним та нечинним з дати прийняття - 15 березня 2017 року, рішення Одеської міської ради від 15 березня 2017 року № 1813-VІІ «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 27 серпня 2014 року № 5286-VІ «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси», в новій редакції у частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно із додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2. пункту 1 оспорюваного рішення, текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1, кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа (кв. м) - 913, технічне облаштування - облаштоване». У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      3. Міськрада та КП «Одестранспарксервіс» не погодилися із зазначеними судовими рішеннями і подали касаційні скарги про їх скасування. Вважають, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального і процесуального права. Серед аргументів незгоди із правовими висновками судів попередніх інстанцій скаржники виокремлюють ті, що вказують на порушення судами правил предметної юрисдикції.
      Покликаються на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права в частині не дослідження питання наявності у позивачки порушеного права, свободи або інтересу, які можуть бути захищені шляхом задоволення цього позову.
      Указують на помилковість оцінки судом апеляційної інстанції уточненого адміністративного позову ОСОБА_1 як узагальнення її позовних вимог та доводів. На думку відповідачів, його зміст свідчить, що остання змінила предмет, підстави та суб`єктний склад позову, що є фактично поданням нового позову. Порушення процесуальних норм убачають у тому, що суд самостійно визначив належного відповідача у справі без урахування визначеного позивачкою в уточненому адміністративному позові відповідача - Райадміністрацію, що, у свою чергу, вимагало б розпочати розгляд справи спочатку.
      Зазначають і про помилковість висновку апеляційного суду стосовно відсутності підстав для залишення позову без розгляду через пропуск позивачкою строку звернення до суду. Вважають, що посилання на «значний суспільний інтерес» спору у цій справі не є тією обставиною, що свідчить про дотримання строку подання позову. У зв`язку з цим мають думку, що апеляційний суд неправильно не визнав порушенням процесуальних норм відмову суду першої інстанції розглянути відповідне клопотання Міськради про залишення адміністративного позову без розгляду.
      Не погоджуються з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки правової природи Спірного рішення.
      Покликаються на помилковість висновків судів щодо неналежного визначення в Спірному рішенні місцезнаходження земельної ділянки, та необхідності її державної реєстрації чи передачі у приватну власність (що в іншому випадку дає підстави вважати її неіснуючим об`єктом цивільного права); щодо відсутності у Міськради повноважень розпоряджатися спірною земельною ділянкою, тоді як вона перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси; щодо порушення цільового призначення цієї ділянки; облаштування земельної ділянки, відведеної для паркування транспортних засобів; необхідності встановлення Міськрадою правил відповідальності за збереження транспортних засобів; відсутності повноважень Райадміністрації та заступника голови Райадміністрації ОСОБА_2 щодо погодження схем розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці.
      Судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про зобов`язання Райадміністрації утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на спірній території, скаржники розцінили як вихід суду за межі позовних вимог, оскільки, на їх думку, суд фактично зобов`язав відповідача не виконувати покладені на нього актом законодавства функції не лише щодо спірної автостоянки, а й щодо всіх автостоянок у місті.
      4. Райадміністрація у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення у зв`язку із порушенням норм матеріального і процесуального права та прийняти рішення про відмову у задоволенні позову.
      На спростування висновків судів попередніх інстанцій в частині відсутності у голови чи інших посадових осіб Райадміністрації повноважень щодо погодження схем розміщення транспортних засобів скаржник послався на незастосування судами норм, які регулюють відповідну сферу правовідносин, що призвело до неправильного вирішення спору.
      5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 12 лютого, 01 березня та 15 квітня 2019 року відкрив касаційні провадження.
      20 травня 2019 року цей самий суд ухвалою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 червня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      На час розгляду справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.
      6. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи і дійшла висновку про таке.
      Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що у вересні 2017 року з оголошень, розміщених біля житлового будинку по АДРЕСА_1 , позивачка дізналася про незаконне обмеження її інтересу щодо безоплатного паркування транспортного засобу на майданчику для паркування, оскільки Міськрада 15 березня 2017 року прийняла Спірне рішення, згідно з пунктом (частини) 1.2 якого було доповнено Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки), затверджений згідно із додатком № 2 до рішення, пунктом № 109 по Київському району за АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування - 64, займана площа - 913 кв. м, технічне облаштування - облаштоване.
      Крім того, суди встановили, що на підставі цього рішення Міськради майданчик для паркування переданий для забезпечення платного паркування обслуговуючому кооперативу «Автостоянка Люстдорф» на підставі договору балансоутримання місць для паркування від 07 вересня 2017 року № 144/К-КР-2017/03-01.
      У вересні 2017 року на території житлового комплексу « Альтаїр » за адресою: АДРЕСА_1 , та території майданчика для паркування, членами обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф» оприлюднене повідомлення, згідно з яким з 01 жовтня 2017 року в`їзд на цей майданчик для паркування обмежений для всіх, крім членів обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф».
      Покликаючись на порушення своїх прав у зв`язку з прийняттям Спірного рішення, позивачка звернулась до суду з цим позовом.
      7. Одним із аргументів незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій Міськрада та КП «Одестранспарксервіс» називають порушення цими судами правил предметної юрисдикції. Зокрема, указують про те, що Спірне рішення спрямоване на реалізацію правоможностей власника нерухомого майна, яким є територіальна громада м. Одеси, та від імені якої міська рада діє як рівний учасник цивільних правовідносин. При цьому жодних управлінських функцій по відношенню до позивачки міська рада не здійснювала. Вказане, на думку скаржників, виключає наявність у цьому спорі публічно-правового змісту та вказує на неправильне визначення позивачкою юрисдикції. Вважають, що вимоги позивачки спрямовані проти цивільних прав відповідача, що породжує спір про право цивільне і у цьому випадку вимагає оскарження рішення відповідача як спосіб захисту цивільних прав.
      Вирішуючи цей спір, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що він належить до юрисдикції адміністративних судів. У цій частині слід погодитися з судами попередніх інстанцій з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у пункті 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      За приписами частини першої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень у справі, що розглядається) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у зазначеній редакції).
      Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб`єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні врахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і мету пред`явлення позову.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
      Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення.
      У статті 1 Закону № 280/97-ВР наведено визначення виконавчих органів рад, згідно з яким ці органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.
      Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВРустановлено, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин.
      У статті 12 Земельного кодексу України(далі - ЗК України) визначені повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, до яких, зокрема, належать: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
      Отже, органи місцевого самоврядування у вказаних правових відносинах є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції.
      Відповідний висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Предметом спору в цій справі є скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки для забезпечення платного паркування обслуговуючому кооперативу «Автостоянка Люстдорф», що, на переконання позивачки, обмежує її інтерес щодо безоплатного паркування транспортного засобу на майданчику для паркування біля будинку, в якому вона мешкає.
      Конституцією України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144 Конституції України).
      На основі цього положення Конституції України в Законі № 280/97-ВР визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59 цього Закону).
      Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009).
      Актами нормативно-правового характеру є локальні документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують обов`язкові для виконання на певній території правила поведінки. Такі акти не стосуються якогось одного суб`єкта правовідносин і розраховані на багаторазове застосування.
      Ненормативними актами є індивідуально-правові акти, які є юридичними фактами, на підставі яких у фізичних осіб та юридичних осіб приватного права виникають, змінюються або припиняються конкретні права та обов`язки. Такі акти стосуються конкретних суб`єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) і розраховані на одноразове застосування.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що в контексті конкретних обставин, беручи до увагу видові та сутнісні властивості акта, який ухвалила Міськрада, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі публічно-правовий та належить до юрисдикції адміністративних судів, є правильними, оскільки правовідносини, які склались між учасниками цієї справи стосуються оскарження фізичною особою законності рішення щодо передачі земельної ділянки комунальної власності для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, а надалі - для потреб обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф». Питання законності та обґрунтованості такого рішення, яке має ознаки правозастосовного ненормативного акту органу місцевого самоврядування, належить до компетенції адміністративних судів.
      Оскаржене рішення Міськради не порушує приватні (майнові, матеріальні) права позивачки, тому ознак приватноправового характеру, що підлягають захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, немає. Тобто, в цій справі спору про право цивільне немає, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські дії та рішення органу місцевого самоврядування.
      Аналогічний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року (справа № 127/16433/17).
      8. З погляду тих самих скаржників Спірне рішення не встановлює будь-яких прав та обов`язків для позивачки, що свідчить про відсутність між нею та відповідачами публічно-правового спору, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
      За частиною другою статті 55 Конституції Україникожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      Відповідно до статті 125 Основного Закону адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
      Конституційний Суд України в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
      Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      Отже, гарантоване статтею 55 Конституції Україний конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивачка, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
      Як згадано вище, предметом спору у цій справі є законність рішення органу місцевого самоврядування про відведення земельної ділянки комунальної власності для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, яким, на думку позивачки, обмежено її законний інтерес щодо безоплатного паркування транспортного засобу на спірному майданчику.
      Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за частиною першою статті 6 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Позивачка звернулася до суду, повідомила і обґрунтувала хто, який саме суб`єкт владних повноважень, яким чином і який саме її інтерес порушив. З погляду закону, наведеного обґрунтування достатньо для того, щоб з дотриманням встановленого процесуальним законом порядку та строку розпочати судове провадження.
      Суди правильно визначили, що саме діями і рішенням відповідачів у межах наданих їм повноважень були порушені інтереси позивачки.
      Відповідно до визначених завдань адміністративного судочинства суд з`ясував обставини, що вказують на порушене індивідуально виражене право позивачки, і мотивував, хто, якими діями і рішеннями порушив законний інтерес позивачки, яким чином відповідачі мали діяти відповідно до встановленого законодавством порядку.
      Викладені міркування вказують, що посилання скаржників на недослідження судами питання наявності у позивачки порушеного права, свободи або інтересу, які можуть бути захищені шляхом задоволення цього позову, є безпідставними.
      9. Не можна погодитися, що у межах цієї справи відбулася одночасно зміна предмета та підстав позову, розширення суб`єктного складу відповідачів, що з погляду Міськради та КП «Одестранспарксервіс» вказує на подання позивачкою нового позову, і зобов`язувало суд відповідно до частини другої статті 167 КАС України повернути доповнення і зміни («уточнення») до позовної заяви їх автору без розгляду.
      Суди слушно зазначили, що позивачка попри подання заяв, що стосувалися змісту позовних вимог, предмет чи підстави позовної заяви корінним чином не змінювала і не додавала вимог, які б виходили за межі предмета позову.
      У позовній заяві позивачка зазначила, що предметом спору є Спірне рішення, яким порушено її законний інтерес до земельної ділянки, на якій згодом треті особи облаштували платну автомобільну стоянку, а підставами порушення унормованого порядку - його прийняття. У наступних заявах по суті позивачка фактично конкретизувала або деталізувала суть підстав позову й змінила (уточнила) спосіб захисту свого правового інтересу не через скасування Спірного рішення, а внаслідок визнання його нечинним. Вимога до Райадміністрації утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на зазначеній території до затвердження порядку (способу) погодження (узгодження) розміщення парковок, автостоянок на цій території є не бажанням заборонити цьому органу місцевого самоврядування виконувати передбачені законом повноваження, а прийом, до якого має вдатися відповідач, у випадку визнання його дій протиправними.
      Не розширила позивачка й складу відповідачів, а суд першої інстанцій усупереч процесуальному закону протиправно не залучав до справи неналежного відповідача. У порівнянні з первинним позовом з вимогами визнати протиправними дії посадових осіб Райадміністрації щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці, у наступних заявах по суті позивачка конкретизувала й, зокрема, остаточно зазначила, що ними є Райадміністрація та виконувач обов`язків керівника цієї адміністрації ОСОБА_2 .
      У касаційній скарзі Райадміністрація не заперечує, що відповідачами у цій справі була саме вона та її виконувач обов`язків голови ОСОБА_2 Хоча у вступній частині рішення суду першої інстанції заступник голови Райадміністрації ОСОБА_2 не згадується як відповідач, проте в описовій частині цього рішення зазначається як сторона провадження, якого у суді представляв представник.
      У постанові суду апеляційної інстанції Райадміністрація та її посадова особа ОСОБА_2 зазначені як відповідачі.
      Викладене не дає підстав визнати переконливими твердження Міськради і КП «Одестранспарксервіс» про те, що суд самовільно залучив до справи неналежного відповідача. Те, що виконувач обов`язків голови одного з підрозділів Міськради не зазначений у вступній частині кінцевого судового рішення по суті не означає, що така особа протиправно залучена до участі у справі, а тому не може бути підставою для втручання в судові рішення.
      10. Одним із мотивів для визнання оскаржених судових рішень незаконними Міськрада і КП «Одестранспарксервіс» називають нерозгляд судом першої інстанції клопотання третьої особи КП «Одестранспарксервіс» від 27 листопада 2017 року про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір не підсудний адміністративним судам, а також клопотання Міськради від 01 грудня 2017 року про залишення позовної заяви без розгляду через пропуск позивачкою без поважних причин строку звернення до суду.
      Міськрада наголошує також, що під час апеляційного розгляду суд другої інстанції не надав цим мотивам належного значення.
      Справді, у матеріалах справи немає процесуальних рішень суду першої інстанції щодо заявлених клопотань. Суд апеляційної інстанції під час перегляду справи не оминув увагою ці обставини, на які Міськрада і третя особа посилалися в апеляційних скаргах, але визнав їх такими, що не містять підстав для скасування.
      Велика Палата Верховного Суду не заперечує, що заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються у порядку, встановленому КАС України. Відповідно до частин першої - третьої статті 166 КАС України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування тощо щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За частиною першою статті 204 цього Кодексу учасники справи можуть подати заяви чи клопотання, пов`язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом, які суд вирішує їх після заслуховування думки інших присутніх у судовому засіданні учасників справи.
      Відповідно до частин першої та другої статті 239 КАС України у разі наявності обставин, передбачених частиною першою цієї статті суд у виді окремого процесуального акта постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
      Згідно з частинами першою, третьою статті 240 цього Кодексу за наявності підстав, передбачених частиною першою цієї статті, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду.
      За частинами першою - третьою статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Виклад наведених положень процесуального закону у зіставленні з доводами касаційної скарги Міськради та третьої особи КП «Одестранспарксервіс» дозволяють дійти висновку, що недотримання положень процесуального закону в частині, коли на заявлені клопотання сторони чи учасника справи з пропозиціями закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду, тобто з вимогами припинити провадження у справі, суд першої інстанції не постановив судового рішення за наслідками розгляду цих клопотань, не може бути підставою для скасування судових рішень із направленням справи для продовження розгляду і вирішення цих клопотань, а також для ухвалення нового рішення, оскільки ці дії не призвели до ухвалення незаконного судового рішення.
      Мотиви, чому заявлені доводи, приміром про порушення судами правил предметної підсудності, не містять підстав для визнання рішень судів попередніх інстанцій незаконними, наведені в цій постанові.
      Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне застерегти, що її мотиви відхилення доводів скаржників про недотримання судом першої інстанції вимог процесуального закону в частині порядку розгляду клопотань про закриття провадження у справі чи залишення позовної заяви без розгляду визнані прийнятними саме в рамках розгляду цієї конкретної справи. Висновки і рішення касаційного суду в цій частині не повинні сприйматися як позиція, за якою під час судового розгляду справи по суті спору, у разі заявлення клопотань чи подання заяв, подібних у цій справі, суд не повинен їх розглядати й постановляти відповідне судове рішення.
      11. Суди попередніх інстанцій установили, що позивачка оскаржила Спірне рішення після того, як безпосередньо зіткнулася з обмеженням її законного інтересу, зумовленого діями, вчиненими на його виконання. Відтак невдовзі подала позов до адміністративного суду.
      Як частково згадано вище, у вересні 2017 року з оголошень біля житлового будинку по АДРЕСА_1 позивачка дізналася, що майданчик біля цього будинку, де раніше вона могла безоплатно паркувати свій транспортний засіб, Спірним рішенням Міськради віднесено до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів. Тоді на території житлового комплексу « Альтаїр » на АДРЕСА_1 третя особа - обслуговуючий кооператив «Автостоянка Люстдорф» оприлюднив повідомлення, що з 01 жовтня 2017 року в`їзд на майданчик буде обмежений, за винятком членів цього кооперативу.
      05 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з цим позовом.
      Відповідно до частин першої, другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
      За таких обставин немає істотних причин вважати, що позивачка звернулася до суду з порушенням строків.
      Посилання Міськради на оприлюднення Спірного рішення на офіційному сайті Міськради 27 березня 2017 року та в газеті «Одесский вестник» від 01 квітня 2017 року № 13, із якого, як вважає відповідач, й належить вести відлік строку звернення до суду, не можна визнати об`єктивними, оскільки попри названі способи оприлюднення Спірного рішення в цей період часу, немає доказів того, що зі змісту оприлюдненої інформації позивачка та інші мешканці житлового комплексу «Альтаїр» достеменно знали або могли дізнатися, що на майданчику буде знаходитися платна автостоянка.
      Не впливають на цей висновок й покликання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини про обмеження права на оскарження. У цій справі суть спору в означеному сегменті зводиться не до того, має чи не має позивачка право на доступ до суду за захистом свого справа, бо ніхто зі сторін право останньої на звернення до суду не заперечує, а до того, чи були фактичні передумови на реалізацію цього права. Як зазначено вище, право на звернення до суду позивачка має і використала його в порядку і строки встановлені законом.
      12. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Спірне рішення прийняте щодо невизначеної земельної ділянки, яку реально неможливо встановити на місці її розташування, оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки під розташування на ній спеціальної автостоянки не розроблявся, кадастровий номер, який є єдиним визначенням її місця розташування, не присвоєний.
      Несформованість земельної ділянки у встановленому законом порядку, порушення її цільового призначення, відсутність факту державної реєстрації спірної ділянки, на думку апеляційного суду, свідчить про незаконність дій Міськради щодо розпорядження нею.
      У цій частині слід погодитись з висновком апеляційного суду з огляду на такі законодавчі положення.
      За частиною першою статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
      Відповідно до частини першої статті 791 цього Кодексу формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
      Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності (частина друга статті 791 ЗК України).
      Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі (частина третя статті 791 ЗК України).
      Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 791 ЗК України).
      Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок (частина п`ята статті 791 ЗК України).
      Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї (частина дев`ята статті 791 ЗК України).
      Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (частина десята статті 791 ЗК України).
      Відповідно до частини першої статті 15 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.
      За частиною другою статті 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
      До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) (пункт «а» частини четвертої статті 83 ЗК України).
      Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений у статті 123 ЗК України.
      Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
      Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання) (частина перша статті 123 ЗК України).
      Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки (абзац перший частини другої статті 123 ЗК України).
      У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею (абзац другий частини другої статті 123ЗК України).
      Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина третя статті 123 ЗК України).
      Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України).
      Отже, в розумінні наведених норм ЗК України рішення про передачу у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності має здійснюватися за проектом землеустрою щодо її відведення.
      За положеннями абзаців першого, другого підпункту 2681.1.2 пункту 2681.1 статті 2681 Податкового кодексу України (далі - ПК України) установлено, що перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів, затверджується рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, про встановлення збору. Таке рішення разом з переліком осіб, які уповноважені організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, надається виконавчим органом сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, контролюючому органу в порядку, встановленому розділом I цього Кодексу.
      Системний аналіз наведених положень ЗК України та ПК України дає підстави для висновку, що відведення для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів спеціальних земельних ділянок, які затверджуються переліком відповідного органу місцевого самоврядування, має здійснюватися з урахуванням норм ЗК України щодо порядку формування земельної ділянки.
      Згідно з підпунктом 14.1.104пункту 14.1 статті 14 ПК України майданчики для платного паркування - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, на якій відповідно до рішення органу місцевого самоврядування здійснюється платне паркування транспортних засобів.
      Відповідно до підпункту 14.1.229пункту 14.1 статті 14 ПК України спеціально відведені автостоянки - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, яка визначається органами місцевого самоврядування із встановленням правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу. До спеціально відведених автостоянок можуть належати комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету з метою здійснення організації паркування транспортних засобів. Не належать до спеціально відведених автостоянок гаражі, автостоянки, власники або користувачі яких є платниками земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, а також земельні ділянки, що належать до прибудинкових територій.
      Крім зазначених вище фактичних обставин, у цій справі суди із посиланням на відповідні законодавчі, відомчі та локальні нормативні положення, що стосуються суті спору, та фактичні обставини встановили, що виділена під паркування автомобілів земельна ділянка фактично не була сформована і всупереч вимогам земельного законодавства відведена для паркуванням з порушенням її цільового призначення. Встановили, що на час ухвалення Спірного рішення земельна ділянка не була облаштована для організації та використання для паркування транспортних засобів. Рішення про розміщення автостоянки на вказану у ньому кількість паркувальних місць безпосередньо біля житлових будинків порушує державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів.
      На підставі наведеного нормативного регулювання у взаємозв`язку із встановленими обставинами справи, суди першої та апеляційної інстанції дійшли слушного висновку, що Спірне рішення було ухвалене із порушенням вимог земельного законодавства та положень закону, які регламентують порядок відведення земельних ділянок під майданчики для платного паркування, облаштування на них платних автостоянок та встановлення правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу.
      Це, своєю чергою, спростовує доводи скаржників про те, що земельна ділянка, яка знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, є самостійним об`єктом земельних відносин, для якого не встановлено обов`язкового формування та державної реєстрації.
      Не підривають законність і обґрунтованість висновків суду й посилання Міськрадита КП «Одестранспарксервіс» на те, що суди хибно заперечили існування місця знаходження земельної ділянки, що наче такої адреси земельної ділянки ніхто не визначав.
      Суди правильно встановили, що Міськрада на порушення вимог земельного законодавства не сформувала і не визначила межі земельної ділянки, які планувала відвести під майданчик для паркування транспортних засобів. Тобто не вчинила тих дій, на підставі яких мала визначити межі землі на місцевості, цільове призначення та інші, пов`язані з цим фактом дії, зокрема, з присвоєнням їй адреси, поштової адреси чи інших ідентифікаційних дій.
      У контексті наведеного, не можна погодитися з доводами незгоди скаржників з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність у Спірному рішенні правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу, що суперечить вимогам чинного законодавства. Вони вважають, що жодними нормами не передбачений обов`язок приймати з цього питання локальний нормативно-правовий акт.
      Однак наведене спростовується положеннями статті 14 ПК України.
      13. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи касаційних скарг про те, що Спірне рішення не є нормативно-правовим актом, є слушними і в цій частині підлягають задоволенню.
      Такий висновок робить необхідним втручання у судові рішення в частині мотивації та результатів розгляду.
      Справді, рішення Міськради про включення до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобі на території м. Одеси, не містить в собі ознак нормативно-правового акта, визначення якого наведене вище. За своєю видовою ознакою, суттю, конкретним змістом, правовою природою Спірне рішення має ознаки акта, в основі якого лежить зафіксована у виді документа (акта) діяльність із застосування норми права стосовно конкретного природного об`єкта, фактично ідентифікованого об`єкта нерухомості, яким у цій справі є певна частина комунальної власності органу місцевого самоврядування, що має певне цільове призначення.
      За такими критеріями Спірне рішення не може відноситися до нормативно-правового акта.
      Водночас треба зазначити, що хоча цей акт не має ознак нормативності, це однак не означає, що змінюються правила, порядок, повноваження і обов`язок органу місцевого самоврядування ухвалювати рішення про відведення земельних ділянок під майданчики для паркування з дотриманням вимог земельного та іншого, пов`язаного з ним, законодавства.
      14. Міськрада та КП «Одестранспарксервіс» у касаційних скаргах покликаються на помилковість визнання апеляційним судом нечинним Спірного рішення з моменту його прийняття, оскільки на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.
      Апеляційний суд зазначив, що Спірне рішення в частині, що оскаржується, прийняте не у встановлений Конституцією та законами України спосіб, а тому є протиправним, та, як наслідок, має бути визнане нечинним з моменту його прийняття. Суд визнав також, що визнання Спірного рішення протиправним не в повній мірі відновлює порушені права позивача.
      Верховний Суд України у постанові від 08 грудня 2009 року виснував, що такий спосіб захисту (вимога про визнання акта нечинним), як випливає з системного аналізу статей 105, 162, 171 КАС України (у редакції, чинній на час її ухвалення), може стосуватися лише випадків оскарження нормативно-правових актів. Відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема, у моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.
      У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 судам, зокрема, роз`яснено, що визнання ж акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.
      Суд визначає, що рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.
      Поряд із цим за принципом диспозитивності адміністративний суд може в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо обраний позивачем спосіб захисту не є достатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів. Так за частиною другою статті 9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Тому задля відновлення порушених прав та законних інтересів позивача доцільно враховувати конкретні обставини справи та суть правовідносин, які склалися після їх врегулювання спірним актом.
      У рішенні суду апеляційної інстанції у цій справі визнання нечинним Спірного рішення з моменту його прийняття мотивовано тим, що з цього часу порушувалося право позивачки і тому ефективним, справедливим і дієвим способом захисту її права буде визнання Спірного рішення нечинним саме з цього часу.
      Мотивація цього суду в частині визнання Спірного рішення нечинним була б слушною, якщо стосувалося оскарження нормативно-правового акта. Проте, як зазначено вище, оскаржене рішення не має ознак такого, тому рішення суду апеляційної інстанції про визнання Спірного рішення нечинним не може залишатися в силі.
      Попри це, слід погодитися з висновком суду про те, що визнання Спірного рішення тільки протиправним не буде належним і ефективним способом захисту порушеного права.
      З огляду на вид оскарженого рішення та встановлені процесуальним законом способи захисту (пункт 2 частина друга статті 245 КАС України), природу спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що замість неправильного застосованого способу захисту прав та інтересів позивачки через визнання Спірного рішення нечинним, потрібно застосувати спосіб про його скасування. Скасування цього акта не тягне покладання на відповідача обов`язку вчинити необхідні дії з метою відновлення прав чи інтересів позивачки, за захистом яких вона звернулась до суду.
      Покликання Міськради та третьої особи на те, що від визнання акта нечинним чи його скасування потерпатимуть права третіх осіб, які з часу запровадження дії платної автостоянки, облаштованої обслуговуючим кооперативом «Автостоянка Люстдорф», користувалися нею, не спростовують висновків судового рішення в цій частині. Твердження про порушення прав таких осіб носить ймовірний характер, базується на узагальнених припущеннях, не містить опису, які саме і чому саме права цих осіб будуть порушені, приміром, шляхом його скасування.
      15. У касаційній скарзі Райадміністрація наголошує, що діяла в межах наданих їй повноважень, оскільки відповідно до положень пункту 2.5 Положення про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 26 квітня 2017 року № 1934-VII, у галузі благоустрою має повноваження узгоджувати розміщення парковок, автостоянок на території району та вносити пропозиції щодо доцільності їх діяльності за місцем розташування, а відповідно до пункту 2.6 Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі, затвердженого рішенням Міськради від 20 вересня 2011 року № 1251-VI (далі - Положення), має право погоджувати схеми розміщення транспортних засобів. Коли Райадміністрація погоджувала схему розміщення транспортних засобів, діяла відповідно до Порядку погодження управлінських документів, передбаченого правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організація, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2018 року № 100/5 (далі - Порядок № 100/5), відповідно до пунктів 2, 11, 12 розділу 5 якого посадова особа зовнішнє погодження проектів документів може оформляти аркушем погодження, грифом погодження, довідкою про погодження, листом погодження або представленням протоколу обговорення проекту документа на засіданні колегіального органу.
      Зазначає, що суд проявив вибірковість, оскільки схему паркування до Спірного рішення погоджував не тільки керівник Київської районної адміністрації Міськради, але й інші посадові особи, однак, порушення суд побачив тільки у діях керівника Райадміністрації.
      З погляду всіх скаржників, суди протиправно заборонили утриматися Райадміністрації від виконання своїх обов`язків у частині погодження місць для паркування транспортних засобів.
      Велика Палата Верховного Суду не вбачає в цих аргументах підстав для скасування оскаржених рішень.
      Суд першої інстанції із посиланням на пункт 3.2.4 Положення про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 13 лютого 2014 року № 4584-VI, чинного на час прийняття Спірного рішення, який за змістом тотожний пункту 2.5 Положення, на яке посилається Райадміністрація у скарзі, не заперечив, що Райадміністрація має право та повноваження узгоджувати розміщення парковок та автостоянок на території району. Але цей документ не містить положень із повноваженнями голови чи будь-якої іншої посадової особи Райадміністрації посвідчувати власним підписом узгодження на схемі розташування транспортних засобів на спеціально відведеній території Київського району м. Одеси.
      Попри покликання на пункт 2.6 Положення, скаржник не називає реєстраційні реквізити цього акта, дату прийняття, його автора, чинність на час виникнення спірних відносин. За приписами пункту під таким номером (2.6) Положення, Райадміністрація не є в переліку органів, які погоджують схему розміщення транспортних засобів на автостоянках.
      Положення Порядку № 100/5 прописують варіанти форм погодження документів, але не містять положень про те, чи має керівник одного із підрозділів органу місцевого самоврядування повноваження своїм підписом посвідчувати схеми розміщення транспортних засобів на автостоянках.
      Не можна визнати втручанням у повноваження адміністрації вимогу суду утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на території району до затвердження порядку (способу, передбаченого законом) погодження (узгодження) їхнього розміщення на цій території, оскільки воно спрямоване не на заборону виконувати надані повноваження щодо узгодження місць паркування взагалі, а на забезпечення виконання їх суб`єктом владних повноважень відповідно до вимог законодавства.
      16. У касаційних скаргах Міськради та третьої особи - КП «Одестранспарксервіс» підставами для скасування судових рішень називаються хибні висновки судів попередніх інстанцій про відсутність державної реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі України, про необхідність зміни цільового призначення земельної ділянки, про необлаштованість земельної ділянки, віднесеної для здійснення паркування на ній транспортних засобів, та інші мотиви.
      Проте ці доводи та аргументи не спростовують правових висновків цієї постанови, а тому не можуть бути підставами для втручання в судові рішення.
      17. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      За правилами частин першої, другої, четвертої статті 351 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення або змінює рішення у відповідній частині у разі неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      Наведені в цій справі аргументи вказують, що зміні підлягають мотивувальна та резолютивна частини судових рішень.
      Отож, касаційні скарги Міськради, КП «Одестранспарксервіс» та Райадміністрації підлягають частковому задоволенню.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги Одеської міської ради, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Комунального підприємства «Одестранспарксервіс» задовольнити частково.
      Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року змінити.
      Мотивувальну частину рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року викласти з урахуванням мотивів, наведених у цій постанові.
      Резолютивну частину цих рішень викласти таким чином. Визнати протиправним і скасувати рішення Одеської міської ради від 15 березня 2017 року №1813-VІІ «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 27 серпня 2014 року № 5286-VІ «Про затвердження переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси», в новій редакції у частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно із додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оспорюваного рішення, згідно з текстом якого Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1, кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа (кв.м) - 913 технічне облаштування - облаштовану.
      У решті рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М.І. Гриців
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      Т.О. Анцупова Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук В.В. Пророк
      Ю.Л. Власов Л.І. Рогач
      Д .А. Гудима О.М. Ситнік
      Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      В.С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 85412892
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      17 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 904/4107/18
      Провадження № 12-68гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      позивача - Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків»(представник - Ласкін В. В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року (головуючий Орєшкіна Е. В., судді Широбокова Л. П., Подобєд І. М.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2018 року (суддя Панна С. П.) у справі № 904/4107/18 за позовом Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» до Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» про стягнення 528728,88 грн.
      1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
      1.1. У вересні 2018 року Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» про стягнення 528728, 88 грн.
      1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач, посилаючись на статтю 44 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», статтю 250 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), зазначив про обов`язок Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» здійснювати відрахування профспілкам коштів на культурно-масову, фізкультурну й оздоровчу роботу, який спрямований на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки та безпосередньо стосується господарського забезпечення діяльності профспілки як негосподарюючого суб`єкта згідно з приписами частини третьої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1.Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року, провадження у цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), дійшовши висновку про те, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а має розглядатися за правилами цивільного судочинства, тому що спір у цій справі стосується врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2018 року, Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» звернулася з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить указані судові акти скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» зазначила про те, що оскільки суб`єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 4 ГПК України , а характер спірних правовідносин відноситься до «господарчого забезпечення», що відповідає приписам частини третьої статті 3 ГК України, тому спір у цій справі підлягає розгляду в господарський судах України. Окрім цього, скаржник указав на те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково кваліфікували спірні правовідносини як трудовий спір, оскільки позивач не представляє інтереси трудового колективу, а звернувся до суду за захистом свого права на отримання відрахувань, установлених пунктом 9.10 колективного договору та передбачених вимогами статті 44 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» і статті 250 КЗпП України, які повинні бути спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки як негосподарюючого суб`єкта.
      3.3. З огляду на наведені вище доводи скаржника справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.
      4. Доводи інших учасників справи
      4.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що враховуючи суть спору, спрямовану на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      5.2. Відповідно до частин першої - третьої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.
      5.3. Частиною першою статті 4 ГК України встановлено, що не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, трудові відносини.
      5.4. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються КЗпП України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
      5.5. Працівники мають право, зокрема, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку (частина друга статті 2 КЗпП України).
      5.6. Згідно із частинами першою, другою статті 246 КЗпП України та частиною першою статті 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно зі статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих цим Законом та статутом професійної спілки.
      5.7. Статтею 244 КЗпП України передбачено, що права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами.
      5.8. Професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання); первинна організація профспілки - добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі (частина перша статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).
      5.9. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.
      5.10. Частиною першої статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що роботодавець зобов`язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації.
      5.11. Роботодавці зобов`язані відраховувати кошти первинним профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не менше ніж 0,3 відсотка фонду оплати праці з віднесенням цих сум на валові витрати, а у бюджетній сфері - за рахунок виділення додаткових бюджетних асигнувань (стаття 44 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Аналогічне положення міститься у статті 250 КЗпП України.
      5.12. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними, врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
      5.13. Установлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об`єднання (стаття 1 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»).
      5.14. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.
      5.15. Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону).
      5.16. Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачений у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 указаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п'ята статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); невиконання роботодавцем обов'язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).
      5.17. Колективні трудові спори - це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, у яких ідеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
      5.18. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 910/11188/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 174/580/16-ц і підстав для відступу від нього не вбачається.
      5.19. Оскільки сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник у зв`язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю щодо забезпечення діяльності професійної спілки з питань, віднесених до її повноважень, цей спір є трудовим та віднесений до цивільного судочинства.
      5.20. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      5.21. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованих висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства, а відтак правомірно закрив провадження у справі № 904/4107/18.
      5.22. Викладене спростовує наведені в касаційній скарзі доводи стосовно того, що характер спірних правовідносин відноситься до господарського забезпечення, що відповідає приписам частини третьої статті 3 ГК України.
      5.23. Щодо наведених у касаційній скарзі доводів про розгляд Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду касаційної скарги Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» у справі № 904/2031/17 за позовом Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» до Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» про стягнення 95469,36 грн коштів на культурно-масову, фізкультурну та оздоровчу роботу за іншій, ніж у цій справі, період (постанова від 19 червня 2018 року, якою було переглянуто ухвалені у справі судові акти по суті спору), то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правової позиції щодо визначення юрисдикції господарських судів з розгляду подібних спорів.
      5.23. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      6. Щодо судового збору
      6.1.Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2018 року у справі № 904/4107/18 - без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85412925