Постановление БП-ВС о невозможности взыскания процентов по кредитному договору после решения суда о взыскании всей суммы долга и прекращении поручительства после вступившего в силу решения о взыскании


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

5 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 202/4494/16-ц

Провадження N 14-318цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк");

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в складі судді Волошина Є.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є.

у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором

УСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 85 020,01 доларів США, з якої: 12 939,78 доларів США - заборгованість за кредитом, 27 420,32 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 44 659,91 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 16 тис. доларів США, зі сплатою 17 % річних, терміном до 20 липня 2012 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору.

Також позивач вказував, що 02 грудня 2010 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 16 904,72 долари США (еквівалент 135 037,76 грн).

Вищевказане рішення суду набрало законної сили та відповідачами не виконано, внаслідок чого станом на 07 червня 2016 року існує заборгованість за кредитним договором у розмірі 68 115,29 доларів США, з яких: 24 316,53 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за порушення умов кредитного договору, яку ПАТ КБ "ПриватБанк", уточнивши позовні вимоги, просило стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 48 633,06 долари США, з яких: заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 24 316,53 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 24 316,53 доларів США (еквівалент 1 214 853,84 грн). В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві.

Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), місцевий суд, врахувавши те, що розмір неустойки більш ніж у двічі перевищує суму процентів за користування кредитом, а також відсутність підтверджень про настання негативних наслідків внаслідок прострочення виконання зобов'язання відповідачкою, зменшив суму пені, нараховану за вказане порушення умов кредитного договору до 24 316,53 доларів США, що відповідає розміру заборгованості за несплаченими процентами за користування кредитними коштами.

Крім того, відмовляючи у позові до ОСОБА_4, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернувшись у березні 2010 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ "ПриватБанк" змінило строк виконання зобов'язань за спірним кредитним договором, а тому на момент пред'явлення зазначеного позову (червень 2016 року) порука ОСОБА_4 припинилася на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України в зв'язку із закінченням п'ятирічного строку її дії, встановленого в договорі поруки.

ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржило в апеляційному порядку зазначене рішення місцевого суду в частині відмови у позові до ОСОБА_4

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в оскаржуваній частині залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції в цій частині без змін, указав на те, що в разі невиконання грошового зобов'язання, в тому числі й на підставі рішення суду, на повторну вимогу кредитора до поручителя поширюються положення частини четвертої статті 559 ЦК України.

У травні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його позову до ОСОБА_4 скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Доводи касаційної скарги

Касаційну скаргу мотивовано тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених як умовами договору, так і ЦК України.

Крім того, заявник вказує на те, що частина четверта статті 559 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується, оскільки наявне судове рішення про задоволення вимог кредитора, у тому числі до поручителя, що підтверджує своєчасне пред'явлення вимог до нього.

При цьому ПАТ КБ "ПриватБанк" посилається на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 23 вересня 2015 року (справа N 6-1206цс15), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 25 травня 2016 року (справа N 157цс16), які судами попередніх інстанцій не враховані під час розгляду даної справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 червня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що предметом цього спору є застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо припинення поруки у зв'язку зі зверненням кредитора з вимогою до поручителя з порушенням встановленого законодавством або договором поруки строку, при наявності преюдиційного рішення суду про задоволення вимог кредитора до поручителя.

Верховний Суд України у постановах від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15), від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16) за подібних правовідносин і фактичних обставин висловив правову позицію про те, що судове рішення, що набрало законної сили, є обов'язковим до виконання відповідно до положень статті 129 Конституції України, статей 553, 559 ЦК України. При ухваленні судом рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя, стягнення з останнього кредитної заборгованості, необхідно встановлювати обставини щодо дійсності поруки, що є підставою для задоволення таких вимог. Оскільки рішенням суду, що набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, тому підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України при новому позові до поручителя немає.

Разом із тим Верховний Суд України упостанові від 18 листопада 2015 року (справа N 6-1779цс15) у справі за позовом кредитора до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором по суті відійшов від зазначеної вище правової позиції та зробив висновок, що у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому повинен був пред'явити позов до поручителя протягом строку, встановленого договором поруки, починаючи від дати судового рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя. Проте кредитор з даним позовом звернувся до поручителя поза межами трирічного строку, встановленого договором поруки, тому відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вказав про те, що ухвалюючи зазначене вище судове рішення, Верховний Суд України не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина перша статті 360-7 ЦПК України), що призвело до того, що правові позиції Верховного Суду України у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків. Так, в одному випадку Верховний Суд України дійшов висновку, що після ухвалення рішення про стягнення на користь банку кредитної заборгованості з поручителя порука вже не може бути припинена, а в іншому випадку - може бути припинена, оскільки необхідно по-новому обчислювати строк пред'явлення вимог до поручителя після ухвалення рішення суду.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди погодились із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 листопада 2015 року (справа N 6-1779цс15), та дійшли висновку про те, що судове рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя не виключає необхідність додержання банком положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо строку звернення з вимогою до поручителя при його новому зверненні до суду про стягнення заборгованості за цим кредитним договором за новий період після ухвалення рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості.

З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, колегія суддів зазначила, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 2007-140, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 16 тис. доларів США зі сплатою 17 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів не пізніше 20 липня 2012 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки N 2007/140, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.

ПАТ КБ "ПриватБанк" у березні 2010 року зверталося до суду з позовом про дострокове солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника ОСОБА_3 та поручителів: Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" (далі - ТОВ "УФА "Верус"), ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 грудня 2010 року стягнуто солідарно на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 135 037,76 грн. а також з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ТОВ "УФА "Верус" 200,00 грн заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року.

Також судами попередніх інстанцій з'ясовано, що вказане рішення місцевого суду не виконане та заборгованість за спірним кредитним договором відповідачами не сплачена.

У зв'язку з існуванням станом на 07 червня 2016 року непогашеної заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя 68 115,29 доларів США, з яких 24 316,53 доларів США - передбачені договором несплачені проценти за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання його умов.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16), з огляду на таке.

У постанові від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14) Верховний Суд України не погодився із висновком суду касаційної інстанції про припинення поруки ОСОБА_1 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність ухвали апеляційного суду в іншій справі, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення кредитної заборгованості, в тому числі з ОСОБА_1, і в якій зазначено, що підстав для висновку про пропущення банком строку на пред'явлення вимоги до поручителя немає, що в свою чергу виключає визнання поруки припиненою в подальшому.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд України і в постановах від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16), де крім іншого вказано, що за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, яким задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України немає.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).

Частиною другою статті 548 ЦК України встановлено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Тобто, за виключенням гарантії (стаття 562 ЦК України), лише дійсні вимоги можуть бути забезпечені.

Частинами першою, другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Тобто порука є додатковим (акцесорний) способом забезпечення виконання зобов'язань, а тому такі правочини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли мають юридичну силу основні зобов'язання.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Пунктом 1.3 кредитного договору встановлено строк повернення кредиту, процентів і винагороди згідно із графіком повернення кредиту, процентів, винагороди (додаток N 1 до даного договору), але не пізніше 20 липня 2012 року.

Згідно із пунктом 2.3.9 кредитного договору при настанні подій, передбачених у п. 2.3.3 цього договору, зокрема порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених умовами цього договору, в тому числі порушення цільового використання кредиту, банк має право стягнути кредит до настання строків, визначених п. 1.3 цього договору, в тому числі шляхом звернення стягнення на заставлене майно, а також реалізувати свої вимоги, що випливають з цього договору, за рахунок іншого майна позичальника, його гарантів і поручителів, відповідно до чинного законодавства.

Згідно з пунктами 2, 4 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Пунктом 12 цього договору поруки визначено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом 5 (п'ять) років.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Умовами спірного кредитного договору встановлено щомісячну сплату (до 20-го числа) процентів за кредитом у розмірі 17 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором, який наданий до 20 липня 2012 року включно (пункт 4.1 цього договору).

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Також поряд із порукою, за своєю правовою природою акцесорним характером володіє і неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.

При цьому згідно із пунктом 4.3 кредитного договору на випадок порушення позичальників строків повернення кредиту сторони погодили сплату збільшеної процентної ставки у розмірі 32 % річних в дату сплати процентів, зазначену вище, а також сплачу винагороди, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків відповідно до порядку та строків, зазначених у кредитному договорі.

ПАТ КБ "ПриватБанк" використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, звернувшись у березні 2010 року до суду із позовом про примусове солідарне стягнення цих коштів у судовому порядку із боржника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_4

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк".

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Саме такі висновки містяться у постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа N 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа N 14-154цс18).

Велика Палата Верховного Суду, враховуючи встановлену законодавцем правову природу поручительства, як додаткового (акцесорного) зобов'язання до основного договору та пряму залежність від його умов, вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16) про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.

Оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" вимог про стягнення з поручителя сплати встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК України не заявляв, Велика Палата Верховного Суду вважає, що із рішень судів попередніх інстанцій необхідно виключити посилання на пропуск позивачем визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України строку для пред'явлення вимог до поручителя та припинення поруки ОСОБА_4, у зв'язку із чим рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають зміні із зазначенням про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з відсутністю підстав для його задоволення.

В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються.

За змістом статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Керуючись статтями 141, 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року змінити, виключити із судових рішень посилання на частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України.

Вказати, що позов Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у вигляді передбачених договором процентів за користування кредитними коштами та пені за несвоєчасне виконання умовкредитного договору не підлягає задоволенню з підстав, викладених у мотивувальній частині.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Еще одно грамотно выписанное решение, которое приятно читать. Большая палата в очередной раз указала, что право кредитодателя начислять предусмотренные договором проценты за пользование кредитом, а также оговоренную в договоре неустойку прекращается по истечении определенного этим договором срока кредитования или в случае предъявления к заемщику требования согласно части второй статьи 1050 ГК Украины. В охранительных правоотношениях права и интересы истца обеспечены частью второй статьи 625 ГК Украины, которая регламентирует последствия просрочки исполнения денежного обязательства.

Кроме того судом сделан и еще один очень важный вывод, а именно, учитывая установленную законодателем правовую природу поручительства, как дополнительного (акцессорного) обязательства к основному договору и прямую зависимость от его условий, суд считает необходимым отступить от правовых выводов, изложенных в постановлениях Верховного Суда Украины от 26 ноября 2014 (дело N 6- 75цс14), от 3 февраля 2016 (дело N 6-2017цс15) и от 6 июля 2016 (дело N 6-1199цс16) о презумпции силы поручительства и невозможности его прекращения на основании части четвертой статьи 559 ГК Украины, учитывая наличие решения суда о взыскании кредитной задолженности, поскольку такое решение само по себе свидетельствует об окончании срока действия договора. А потому на правоотношения, которые возникают после принятия решения о взыскании задолженности, поручительство не распространяется, если иное не установлено договором поручительства.

  • Like 6
Link to post
Share on other sites

Очень важный вывод:

"решение суда о взыскании кредитной задолженности, само по себе свидетельствует об окончании срока действия договора"

(т.е. со всеми вытекающими последствиями окончания срока действия договора)

Правда, что делать с требованием о досрочном возврате всего кредита и процентов. Требование ведь тоже "само по себе свидетельствует об окончании срока действия договора".

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
2 часа назад, logoped сказал:

"решение суда о взыскании кредитной задолженности, само по себе свидетельствует об окончании срока действия договора"

А можно ли пойти далее, т.е. считать, что и договор ипотеки тоже закончился, как производный от кредитного договора?

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м . Київ
      Справа № 921/530/18
      Провадження № 12-58гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю.Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)
      у справі № 921/530/18
      за позовом Збаразької міської ради
      до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни
      про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.
      4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.
      5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).
      6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.
      7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.
      8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).
      9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.
      10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).
      11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.
      12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
      13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.
      14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.
      15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.
      16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.
      17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.
      18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).
      19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.
      20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.
      21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.
      22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:
      - пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;
      - пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;
      - пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;
      - пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».
      Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.
      29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.
      30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.
      31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.
      34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо суті касаційної скарги
      35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.
      37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.
      39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.
      44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
      45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
      46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
      47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.
      49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
      50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.
      51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
      52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.
      53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:
      - за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);
      - договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.
      55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.
      57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).
      58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.
      60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.
      61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Щодо судових витрат
      64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95849041
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/20221/16
      Провадження № 11-1459апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
      представників:
      позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,
      Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,
      Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,
      Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,
      Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,
      за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання
      за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:
      визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.
      4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.
      5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.
      6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.
      7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.
      9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.
      10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.
      11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.
      12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.
      13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
      14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.
      15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.
      16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.
      17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
      18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.
      19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».
      20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів
      21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.
      23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.
      24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.
      25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.
      26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.
      27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.
      Позиція інших учасників справи
      28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.
      Позиція прокурора
      29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.
      30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.
      31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.
      Рух касаційних скарг
      32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.
      33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
      34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.
      36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.
      37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
      38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.
      39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.
      40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.
      41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.
      43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.
      44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.
      45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.
      46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.
      47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.
      48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.
      49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.
      50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.
      51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.
      52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.
      53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.
      54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.
      55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.
      56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».
      57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.
      58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.
      59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».
      60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.
      61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.
      62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.
      63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.
      64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.
      65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».
      66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
      67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.
      68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами
      69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.
      70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.
      71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:
      1) контролери банку;
      2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;
      3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;
      4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;
      5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;
      6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;
      7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;
      8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;
      9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.
      72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
      73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.
      74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).
      75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  
      76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.
      77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.
      78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  
      79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.
      81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.
      82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»
      84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.
      85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.
      86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.
      87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.
      89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:
      -    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,
      -    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором
      91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.
      92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.
      93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.
      95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.
      96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.
      97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.
      98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
      99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.
      100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
      101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.
      102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.
      103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.
      104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.
      105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.
      106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).
      107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).
      108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.
      109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.
      110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.
      111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.
      112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.
      113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.
      114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень
      115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.
      116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.
      117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.
      118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.
      122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.
      Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ
      126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.
      127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.
      128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»
      129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
      130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ
      131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі
      135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.
      136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.
      137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.
      138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.
      139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».
      140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.
      141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.
      142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.
      143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.
      144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
      145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.
      4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко
    • By ANTIRAID
      СОЛОМ`ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА
      03037, м. Київ, вул. Максима Кривоноса, 25; тел. (факс): 249-79-28; e-mail: inbox@sl.ki.court.gov.ua
      03113, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 1; тел.: (044) 456-51-65, факс: 456-93-08
      ________________________________________________________________________________
      Справа № 760/12553/16-ц
      Провадження №2/760/357/21
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      І . Вступна частина
      03 березня 2021 року в місті Києві
      Солом`янський районний суд м. Києва
      у складі головуючого судді Коробенка С.В.
      за участю секретаря Семененко А.Д.
      представника Позивача - Вижги В.В.
      представників Відповідача - ОСОБА_2, ОСОБА_3
      розглянув у судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
      ІІ. Описова частина
      У липні 2016 року Позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором №KIG0GA0000808M від 12.07.2016.
      Зокрема, Позивач просив стягнути з Відповідача заборгованість в розмірі 53655,25 доларів США, яка складалася з:
      -17111,10 доларів США - заборгованості за кредитом;
      -65262,09 доларів США - заборгованості за процентами;
      -686,28 доларів США - заборгованості за комісією за користування кредитом;
      -121849,09 доларів США - заборгованості за нарахованою пенею за несвоєчасність виконання зобов`язань з повернення кредиту.
      Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 25.07.2016 відкрито провадження у справі.
      06 вересня 2017 року до суду надійшла уточнена позовна заява про стягнення заборгованості, в якій Позивач посилаючись на диспозитивність щодо права заявляти вимоги, зменшив позовні вимоги до суми в розмірі 49141,40 доларів США, яка складається з:
      -31409,75 доларів США - заборгованості за процентами;
      -343,14 доларів США - заборгованості за комісією;
      -17388,51 доларів США - заборгованості за пенею.
      Позивач посилається на те, що 12 липня 2006 року між КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту у вигляді поновлювальної кредитної лінії на суму в розмірі 26300,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12% річних на суму залишку заборгованості.
      Позивач зазначає, що в порушення умов кредитного Відповідач належним чином взяті на себе зобов`язання не виконував та станом 29 березня 2017 року мав заборгованість по договору на загальну суму в розмірі 123746,90 доларів США, яка включала в себе:
      - 31409,75 доларів США - заборгованість за тілом кредиту;
      - 343,14 доларів США - заборгованість за процентами;
      - 91994,01 доларів США - заборгованість за пенею.
      З огляду на таке Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості в примусовому порядку.
      Представник Позивача у судовому засіданні підтримав позов.
      Відповідач та його представники у судовому засіданні проти позову заперечували з підстав, викладених у письмовому відзиві. Зокрема, зазначили, що Позивач 09.12.2016 в позасудовому порядку звернув стягнення на предмет іпотеки, якою було забезпечено виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитними договором №KIG0GA0000808M від 12.07.2016, шляхом визнання права власності на неї. Відтак, на думку сторони Відповідача, Банк у повному обсязі задовольнив своїй вимоги за кредитним договором, у зв`язку з чим усі подальші його вимоги згідно зі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» є недійсними.
      Крім того, сторона Відповідача заявила про застосування наслідків пропуску Позивачем строків позовної давності за заявленими вимогами, оскільки строк надання кредиту в договорі був погоджений до 12.07.2010. А крім того, як стверджував Відповідач, раніше Позивач звертався до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, і рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07.02.2013 у задоволенні зазначеного позову було відмовлено у зв`язку з необгрунтованістю розрахунку заборгованості (безпідставністю підвищення процентної ставки, відсутністю первинних доказів отримання коштів та їх погашення тощо).
      ІІІ . Мотивувальна частина
      Дослідивши наявні в справі письмові докази, суд встановив наступне.
      12 липня 2006 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №KIG0GA0000808M від 12.07.2016, згідно з яким Відповідач отримав в кредит суму в розмірі 26300 доларів США строком до 12.07.2010.
      З наявної у справі постанови Верховного Суду в справі №760/16905/17 вбачається наступне.
      В порядку забезпечення виконання зобов`язань за вказаним вище кредитним договором між сторонами 12 липня 2006 року був укладений Договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яка належала Відповідачу на праві власності.
      Відповідно до частин першої, другої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у редакції на час укладення договору іпотеки сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Згідно з частинами першою, другою статті 37 Закону України «Про іпотеку» Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
      Так, в іпотечному договорі від 12 липня 2006 року № КІGOG0000808М наявне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя у якому передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця.
      Вважаючи, що ОСОБА_1 не виконує свої зобов`язання з погашення кредиту, 18 серпня 2016 року банк надіслав іпотекодавцю письмове повідомлення про те, що у нього наявна заборгованість за кредитним договором у розмірі 210925,52 доларів США, тому запропонував іпотекодавцю погасити кредитний борг в указаному розмірі протягом 30 днів, а в разі невиконання цієї вимоги залишає за собою право розпочати процедуру звернення стягнення в позасудовому порядку на заставлену квартиру.
      Встановлено, що в подальшому за заявою ПАТ КБ «Приватбанк» 09 грудня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., як державний реєстратор, вніс запис № 17975552 про державну реєстрацію прав та обтяжень, відповідно до якого право власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 , зареєстрував за ПАТ КБ «ПриватБанк».
      Встановлено, що зазначене рішення приватного нотаріуса було оскаржене ОСОБА_1 до суду. Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 12.07.2018 в справі №760/16905/17, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.12.2018, позов було задоволено, рішення приватного виконавця визнане незаконним та скасоване.
      Разом з тим, постановою Верховного суду від 05.08.2020 рішення першої та апеляційної інстанцій в справі №760/16905/17 були скасовані, і у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
      Таким чином, станом на день розгляду даної справи рішення приватного виконавця 09.12.2016 про визнання за АТ КБ «Приватбанк» в позасудовому порядку звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1 - є чинним.
      При цьому, частина 6 статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.
      За таких обставин, враховуючи, що вимоги АТ КБ «Приватбанк» були задоволені саме за процедурою позасудового врегулювання - шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки, до наступних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», які заявлені в даному провадженні, слід застосовувати положення ст. 36 Закону і вважати їх недійсними з огляду на фактичне повне виконання боржником своїх зобов`язань.
      Посилання представника Відповідача на те, що вартості предмета іпотеки, яка набута Позивачем у власність в рахунок погашення позичальником заборгованості, недостатньо для її повного покриття, а вимоги у даному позові заявлені саме на непокриту вартістю предмета іпотеки заборгованість ОСОБА_1 , суд не сприймає, оскільки така позиція прямо суперечить положенням ч. 6 ст. 36 Закону України «Про іпотеку».
      Норми ж статті 47 Закону України «Про іпотеку», на які посилається у відповіді на відзив Позивач, стосуються звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з прилюдних торгів, і на відносини з позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки не поширюються.
      Відтак, позовні вимоги АТ КБ «Приватбанк» слід вважати безпідставними, і у задоволенні позову необхідно відмовити.
      IV. Резолютивна частина
      Керуючись ст. ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку», ст. 599 Цивільного кодексу України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд вирішив:
      1.У задоволенні позову відмовити.
      2.Судові витрати покласти на Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк».
      3.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      4.Позивач: Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», юридична адреса: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д; адреса для листування: 49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ: 14360570;
      Відповідач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
      Суддя :
      Джерело: ЄДРСР 95282789
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 522/1528/15-ц
      Провадження № 14-67цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П. -
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним
      за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року, ухвалене суддею Сальниковою Н. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів Барановської Л. В., Панченка М. М., Побірченко Т. І., та
      УСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк», банк) про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним.
      2. Позов мотивовано тим, що 01 грудня 2007 року між банком та Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» (далі - ПМП «ВКФ «Влад») був укладений договір банківського рахунку № 693/Ю01.-83, а 05 грудня 2007 року - додаткова угода № 1 про надання овердрафту в сумі 243 140,00 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року (далі - кредитний договір).
      3. 11 листопада 2008 року з метою забезпечення своїх зобов`язань між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 06-09/2383 (далі - договір поруки), відповідно до якого поручитель зобов`язується перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором.
      4. Позивачка вважала, що оскільки банк звертався до суду з позовом до позичальника та поручителів про повернення простроченої заборгованості 30 жовтня 2009 року, тоді як кінцевий термін, до якого мала бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом, відповідно до умов кредитного договору визначено 04 грудня 2008 року, то порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя.
      5. ОСОБА_1 просила визнати припиненим договір поруки та визнати його недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      6. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
      7. Визнано припиненою поруку за договором поруки; у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, відмовлено.
      8. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов частково, керувалися тим, що строк повернення заборгованості встановлено до 04 грудня 2008 року або в інший термін погашення у випадках, передбачених кредитним договором. Проте сторонами договору інший термін погашення заборгованості не узгоджено, порука має акцесорний характер та припинилася після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Тому немає підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, адже на час виникнення спірних правовідносин закон не містив заборони на укладення третейської угоди.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2013 року встановлено дійсність оспорюваного договору поруки, на підставі якого було стягнуто заборгованість із позивачки. Крім того, заборгованість не погашена, а порука припиняється із припиненням забезпеченого нею зобов`язання. ПАТ «Укрсоцбанк» також звертає увагу, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим.
      10. Судові рішення оскаржуються в частині визнання поруки припиненою, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
      11. Відзив іншим учасником справи на касаційну скаргу не подано.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      12. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України.
      14. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року справу призначив до судового розгляду.
      16. 08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України.
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав, що між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
      18. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
      19. Суворовський районний суд м. Одеси від 24 березня 2011 року заочним рішенням у справі № 2-262/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково. З ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором у сумі 375 224,15 грн.
      20. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року у справі № 2-262/11 заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року оскаржив ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 це судове рішення не оскаржувала. Зі змісту зазначеного судового рішення відомо, що питання щодо припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договорами поруки з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції вирішував та відповідні доводи відхилив.
      21. Частина четверта статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) передбачала, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      22. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), враховуючи встановлену правову природу поручительства як додаткового (акцесорного) зобов`язання до основного договору та пряму залежність від його умов, Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлено договором поруки.
      23. За змістом постанов Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 640/3422/16-ц (провадження № 61-21548св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 646/5111/16-ц (провадження № 61-29904св18) та від 27 грудня 2019 року у справі № 752/5010/17 (провадження № 61-22429св18), із врахуванням правового висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено висновки, що позов щодо припинення поруки задоволенню не підлягає, якщо зазначені позивачем підстави такого припинення виникли до ухвалення судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя.
      24. Аналогічний висновок щодо відсутності підстав для застосування положень статті 559 ЦК України в разі наявності рішення суду, яке набрало законної сили та яким задоволено вимоги кредитора до поручителя, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 23 листопада 2018 року у справі № 922/5787/15.
      25. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 445/2564/13 (провадження № 6-172цс15), згідно з яким положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов`язок поручителя щодо виконання зобов`язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.
      26. Аналогічні по суті висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6 - 75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), від яких відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      27. Водночас викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) висновок про те, що порука не поширюється на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, не повною мірою узгоджується з наведеним відступом, що призводить до його різного розуміння та тлумачення судами, у тому числі Верховним Судом у складі різних колегій Касаційного цивільного суду.
      28. Зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження № 61-9064св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/306/17-ц (провадження № 61 -32050св18), також з урахуванням правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено інший висновок: наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з позичальника та поручителя не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо припинення поруки, якщо в судових рішеннях про стягнення заборгованості питання щодо припинення поруки не вирішувалося.
      29. А за змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/1361/15-ц (провадження № 61-6978св18), яку ухвалено за тих самих, як і в справі № 522/1528/15-ц обставин, - щодо поручителя ОСОБА_2 , із врахуванням висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), колегія суддів зробила протилежний висновок - про те, що положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки може застосовуватись і у разі наявності рішення суду про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, з підстав, що виникли до його ухвалення. При цьому, як уже зазначено, у справі про стягнення заборгованості між тими самими сторонами питання щодо припинення поруки судом вирішувалося.
      30. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), шляхом його уточнення та визначення, що в разі ухвалення рішення суду у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, суд не може розглядати питання про визнання поруки припиненою повторно в іншій справі з тих самих підстав, правовідносин та зобов`язань, що виникли до ухвалення такого рішення, виходячи з принципу правової визначеності.
      31. Такий підхід має застосовуватись незалежно від того, чи вирішувалося судом питання чинності поруки під час ухвалення рішення у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, враховуючи, що це питання входить до предмета доказування у таких справах незалежно від доводів сторін.
      32. 22 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду
      33. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).
      34. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
      35. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      36. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      37. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).
      38. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок.
      39. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      40. Водночас існує різний підхід до розуміння та тлумачення норм права під час розгляду аналогічних справ з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      41. Вирішуючи питання про відступлення від висновку, сформульованого у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      42. Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      43. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      44. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.
      45. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      46. Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
      47. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.
      48. Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.
      49. Закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою.
      50. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
      51. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати.
      52. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
      Щодо способу захисту в спірних правовідносинах
      53. ПАТ «Укрсоцбанк» у касаційній скарзі посилається, серед іншого, на те, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим.
      54. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.
      55. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками.
      56. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
      57. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках:
      кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
      особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
      58. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
      59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
      60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
      61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.
      62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
      63. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
      64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
      65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
      66. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
      67. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України).
      68. Велика Палата Верховного Суду, дійшовши наведених вище висновків, звертає увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим може не обмежуватися випадками, наведеними в пункті 57 цієї постанови.
      69. Так, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
      70. Отже, наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння). Якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки, оскільки судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для державної реєстрації припинення права іпотеки (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      71. Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
      Щодо суті спору
      72. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      73. Оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» подало касаційну скаргу в серпні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      74. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 грудня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
      75. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
      76. Вирішуючи спір у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, зазначив, що умови додаткових угод до договору поруки свідчать про те, що встановлено строк повернення заборгованості до 04 грудня 2008 року, або в інший термін погашення у випадках, передбачених додатковою угодою; з матеріалів справи не вбачається, що сторони узгодили інший термін погашення заборгованості. Порука має акцесорний характер та припинилась після припинення забезпеченого нею зобов`язання.
      77. При цьому суди попередніх інстанцій не врахували, що настання строку повернення заборгованості не тягне припинення зобов`язання. Висновок про припинення забезпеченого порукою зобов`язання суди не обґрунтували.
      78. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судові рішення у цій справі зазначеній нормі не відповідають.
      79. Крім того, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, яке саме право позивача порушується чи оспорюється.
      80. Отже, необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі.
      81. Водночас позивач не довів, а суди не встановили, що відповідач вважає наявними будь-які свої права, крім тих, за захистом яких 30 жовтня 2009 року АКБ СР «УкрСоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 мала захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу.
      82. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
      83. У цій справі позивач не довів наявності окремого спору, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності. Натомість у діях позивача вбачається прагнення переглянути в межах цієї справи судові рішення, прийняті в іншій справі № 2-262/11, що є неприпустимим.
      84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не довів порушення свого права або інтересу, у зв`язку із чим позов не підлягає задоволенню.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      85. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      86. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення в цій справі в оскарженій частині слід скасувати, а в позові - відмовити.
      Щодо судових витрат
      87. За змістом частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, в разі відмови у позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування ухвали апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в судах касаційної та апеляційної інстанцій, покладаються на позивача.
      88. Позовну заяву подано до суду першої інстанції у 2015 році. Судом першої інстанції позов задоволено частково: задоволено одну вимогу немайнового характеру. За подання позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 0,2 розміру мінімальної заробітної плати відповідно до підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції на момент звернення з позовом). Мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2015 року - 1218 грн. Розмір судового збору становить 243,60 грн = 1218 *0,2.
      89. У 2016 році ПАТ «Укрсоцбанк» оскаржило рішення суду першої інстанції в частині задоволеної позовної вимоги. Підпунктом 6 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (у редакції на момент звернення з апеляційною скаргою): 267,96 грн = 243,6 *110 % .
      90. ПАТ «Укрсоцбанк» у 2016 році звернулось із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги: 292,32 грн = 243,60*120 %.
      91. Оскільки Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк», ухвалу та рішення скасовано в частині задоволених вимог, то з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» належить стягнути 267,96 грн за подання апеляційної скарги та 292,32 грн - за подання касаційної скарги.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити.
      2. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання припиненою поруку за договором № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року, укладеним між АКБ СР «Укрсоцбанк», Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» та ОСОБА_1 , скасувати.
      3. У позові в зазначеній частині відмовити.
      4. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (ідентифікаційний код 00039019) 292 (двісті дев`яносто дві) грн 32 коп. судового збору за подання касаційної скарги та 267 (двісті шістдесят сім) грн 96 коп. - за подання апеляційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      В. С. Князєв
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформила суддя Данішевська В. І.
      Джерело: ЄДРСР 95509407
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 911/2390/18
      Провадження № 12-73гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В.С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка» (далі - Медичний центр; попереднє найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Адоніс»), Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» (далі - Діагностичний центр), заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року (ухвалені суддею Карпечкіним Т. П.), постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року (ухвалену колегією суддів Пашкіною С. А., Зубець Л. П., Мартюк А. І.) у справі за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (далі - Департамент) та Діагностичного центру до Медичного центру про стягнення 100 235,60 грн.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 29 жовтня 2018 року Прокуратура в інтересах держави в особі Департаменту та Діагностичного центру звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Медичного центру. Позивач просив суд стягнути з відповідача 100 235,60 грн заборгованості з орендної плати, обов`язок щодо сплати якої передбачений договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 29 листопада 2017 року № 2558 (далі - Договір).
      1.2. Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив. Аргументував так:
      - Діагностичний центр орендоване майно фактично в оренду не передавав, а відповідач майном не користувався;
      - у Прокуратури відсутні підстави для звернення до суду з позовом, він не довів порушення інтересів держави у спірних правовідносинах та неможливість самостійного звернення до суду Діагностичного центру;
      - Прокуратура не здійснила повідомлення про звернення до суду в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру»;
      - Прокуратура порушила принцип територіальної юрисдикції діяльності органів прокуратури.
      1.3. У січні 2019 року відповідач звернувся до Господарського суду Київської області з клопотанням про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, оскільки нерухоме майно, стягнення коштів за оренду якого є предметом спору, знаходиться у місті Києві. Послався на правовий висновок, наведений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Господарський суд Київської області рішенням від 11 березня 2019 року позов задовольнив частково: стягнув з Медичного центру на користь Діагностичного центру 90 605,60 грн боргу, в іншій частині в позові відмовив. В описовій частині рішення суд зазначив про розгляд у судовому засіданні 14 січня 2019 року клопотання відповідача про передачу справи за територіальною підсудністю та відмову в його задоволенні з підстав необґрунтованості.
      2.2. Додатковим рішенням від 25 березня 2019 року цей же суд заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 38 350 грн задовольнив частково: стягнув з Прокуратури, Департаменту та Діагностичного центру на користь відповідача по 1 228,14 грн відповідно, в іншій частині у задоволенні заяви відмовив.
      2.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 3 жовтня 2019 року рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.4. Судові рішення мотивовані порушенням відповідачем зобов`язань у частині сплати орендної плати, що є підставою для стягнення з нього заборгованості, за винятком 9 630 грн ПДВ - безпідставно нарахованого на суму авансового платежу. Суди відхилили доводи відповідача про те, що він був позбавлений можливості використовувати спірне приміщення, а також про необхідність передачі справи за виключною підсудністю до іншого суду. Оскільки відповідачем оплачено підтверджені витрати на правничу допомогу в сумі 38 350 грн, а позов задоволено частково, ці витрати покладені на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина четверта статті 129 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України).
      2.5. Суд першої інстанції в описовій частині рішення зазначив про відмову в задоволенні клопотання відповідача про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва з підстав його необґрунтованості. Суд апеляційної інстанції таких тверджень відповідача належним чином не спростував, хоч вони були серед доводів апеляційної скарги, обмежившись загальним висновком про їх невідповідність нормам процесуального права.
      3. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      3.1. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, у жовтні-листопаді 2019 року Медичний центр, Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва звернулись до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційними скаргами.
      3.2. Медичний центр просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову, ухвалити нове рішення про відмову в позові повністю та стягнути витрати на професійну правничу допомогу в повному обсязі.
      3.3. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києвапросять скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 9 630 грн, ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю та покласти витрати на оплату професійної правничої допомоги на відповідача.
      4. Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      4.1. Медичний центр наголошує на: відсутності у Прокуратури підстав представництва інтересів держави у цій справі; розгляді справи судом апеляційної інстанції за його відсутності та за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі; ухваленні судами рішень з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності); неповному встановленні судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди; безпідставній частковій відмові у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.
      4.2. Крім того, Медичний центр у касаційній скарзі стверджує про порушення судами попередніх інстанцій правил територіальної юрисдикції (підсудності) справи, яка, на його думку, відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України підлягала розгляду Господарським судом міста Києва, тобто за місцезнаходженням майна, посилаючись при цьому на висновок щодо застосування норми права, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      4.3. У запереченнях проти відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокуратури Медичний центр зазначив про те, що вказана скарга є необґрунтованою, а Прокуратура не наділена процесуальною правоздатністю для звернення до суду.
      4.4. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва стверджують, що висновки судів попередніх інстанцій у частині відмови в позові не відповідають положенням статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України.
      4.5. У відзиві на касаційну скаргу Медичного центру Прокуратура наголошує на виконанні вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо повідомлення позивачів про звернення до суду з позовом; порушення інтересів держави вбачає у тому, що відповідач користувався нерухомим майном, яке є власністю територіальної громади міста Києва, та не сплачував орендної плати за його використання, при цьому позивачами не вжито заходів для стягнення орендної плати, що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
      4.6. Відзиви на касаційні скарги від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.
      5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 27 листопада, 19 та 21 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаними скаргами, об`єднав їх в одне касаційне провадження, а ухвалою від 30 вересня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, щодо територіальної юрисдикції (підсудності) справи про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.2. Колегія суддів зазначила, що хоч предметом спору у справі, що розглядається, є вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів за оренду нерухомого майна, що знаходиться у місті Києві, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна (частина третя статті 30 ГПК України), не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором. До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності (стаття 27 ГПК України).
      5.3. Однак Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в згаданій постанові виклав протилежний висновок, згідно з яким до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 8 жовтня 2020 року прийняла та призначила справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      5.5. 26 жовтня 2020 року відповідач до Великої Палати Верховного Суду подав заяву про направлення справи до Північного апеляційного господарського суду для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення цим судом та зупинення на цей час провадження у справі. Мотивуючи заяву, відповідач вказав, що подання ним до апеляційного суду заяви про долучення доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 21 600 грн є підставою для можливого ухвалення апеляційним судом додаткової постанови, яка буде невід`ємною частиною оскаржуваної постанови.
      5.6. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені відповідачем обставини не створюють об`єктивну неможливість розгляду касаційних скарг, адже витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, є складовою частиною судових витрат та підлягають розподілу між сторонами разом з ними за результатами її розгляду (частини перша та третя статті 123, частина друга статті 126 ГПК України), тобто зазначені відповідачем витрати можуть бути розподілені після розгляду справи в суді касаційної інстанції (ухвалення остаточного судового рішення у справі).
      6. Фактичні обставини справи, установлені судами
      6.1. 29 листопада 2017 року Департамент (орендодавець), Медичний центр (орендар) та Діагностичний центр уклали Договір, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення) загальною площею 152,90 кв. м, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13, для розміщення закладу охорони здоров`я. Договір є укладеним з моменту його підписання і діє з 29 листопада 2017 року по 27 листопада 2020 року.
      6.2. Сторони погодили, що орендар вступає в строкове платне користування орендованим майном у термін, визначений у Договорі, але не раніше дати підписання договору та акта приймання-передачі об`єкта оренди (пункт 2.4 Договору).
      6.3. 29 листопада 2017 року сторони склали акт приймання-передачі нерухомого майна без зауважень та заперечень.
      6.4. Медичний центр, користуючись орендованим приміщенням, належним чином не виконав грошового зобов`язання в частині внесення орендних платежів за період оренди з 29 листопада 2017 року по 28 лютого 2018 року, що призвело до утворення заборгованості.
      6.5. 1 березня 2018 року сторони Договору склали акт приймання-передачі нерухомого майна, згідно з яким у зв`язку з розірванням Договору Медичний центр повернув орендодавцю приміщення.
      6.6. Діагностичний центр звертався до Медичного центру з листом-попередженням від 7 березня 2018 року № 3/114/1 з вимогою сплатити заборгованість за Договором. У відповідь останній надіслав гарантійний лист від 20 березня 2018 року № 1920, у якому гарантував погашення заборгованості з орендної плати за Договором до 30 квітня 2018 року.
      6.7. У зв`язку з наявною непогашеною Медичним центром заборгованістю за Договором та зважаючи на сплив гарантійного строку, Діагностичний центр листами від 3 квітня 2018 року № 3/149 та від 14 травня 2018 року № 3/214 просив повідомити про причини несплати боргу, узгодити графік погашення заборгованості та з`явитися представників для підписання акта звіряння. Листи залишені відповідачем без відповіді та задоволення.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства.
      7.1. Як убачається зі змісту касаційних скарг учасників справи, доводи сторони позивача - Прокуратури та Діагностичного центру стосуються вирішення спору по суті, а доводи відповідача - Медичного центру стосуються як вирішення спору, так і допущених судами попередніх інстанцій, на його думку, процесуальних порушень, які в разі їх підтвердження є підставою для відповідного процесуального реагування.
      7.2. У зв`язку із цим першочерговими для перевірки Великою Палатою Верховного Суду є доводи Медичного центру щодо недотримання господарськими судами правил територіальної юрисдикції (підсудності).
      Щодо територіальної юрисдикції (підсудності) та відступу від висновку відносно застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      7.3. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, указав на те, що до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про: право власності на таке майно; право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України); поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 цього Кодексу); поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 цього Кодексу); право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди, тощо; визнання правочину з нерухомістю недійсним; звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
      7.4. Також, у постановах від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (спір про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури), від 11 липня 2019 року у справі № 462/7217/18 (предмет спору в цій справі стосувався, зокрема, договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна. У іншій постанові від 27 березня 2019 року у справі № 646/8916/17 (спір про визнання недійсним договору дарування квартири) цей суд зазначив про те, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, - це позови, пов`язані з нерухомим майном, нерухомістю, нерухомою річчю, а тому всі позови у спорах, які є наслідком правовідносин, пов`язаних з обігом нерухомого майна повинні бути пред`явлені до суду за місцем знаходження цього майна.
      7.5. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19) у питанні щодо застосування статті 30 ГПК України у спірних правовідносинах, пов`язаних з визнанням недійсним договору купівлі-продажу майнових прав, дійшла, зокрема, таких висновків:
      - нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення;
      - майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав;
      - виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном;
      - оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, то спір щодо майнових прав на вказане майно відповідно до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись судом за місцезнаходженням майна.
      7.6. У зв`язку із цим у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відсутність підстав для відступу від правових позицій, викладених Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 25 лютого 2018 року та від 11 липня 2019 року у справах № 201/12876/17 та № 426/7217/18 відповідно.
      7.7. У постанові від 3 червня 2019 року у справі № 903/432/18, предметом спору в якій було стягнення заборгованості по сплаті орендних платежів за користування нерухомим майном згідно з договором оренди, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків:
      - до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна, і не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, незалежно від того, що такий договір укладений щодо нерухомого майна (до таких позовів застосовуються загальні правила підсудності);
      - правила виключної підсудності не поширюються на спір щодо стягнення заборгованості по сплаті орендної плати за користування нерухомим майном, пені за несвоєчасну сплату орендної плати за користування нерухомим майном та неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування нерухомим майном після закінчення встановленого договором оренди строку для повернення такого нерухомого майна.
      7.8. В іншій постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 у справі № 905/1732/18 зазначено, що на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов`язання за ним виконані повністю чи частково. До позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України) тощо. Тому правила виключної підсудності (частина третя статті 30 ГПК України) не поширюються на позови, що виникають із зобов`язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.
      7.9. Разом з тим у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 911/360/17 (спір про зобов`язання відповідача передати нерухоме майно), від 11 липня 2019 року у справі № 904/4011/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень), від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна) Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна.
      7.10. У параграфі 3 глави 2 розділу І ГПК України сформульовані правила територіальної юрисдикції (підсудності). У вказаному параграфі ГПК України встановлені вимоги щодо визначення загальної підсудності (стаття 27), особливості визначення підсудності справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя (стаття 28), правила альтернативної підсудності (стаття 29) та правила виключної підсудності (стаття 30).
      7.11. Відповідно до частин першої, другої статті 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      7.12. Правила ж виключної територіальної підсудності передбачені у статті 30 ГПК України, перелік категорій справ у якій розширеному тлумаченню не підлягає.
      7.13. Виключна підсудність є особливим видом територіальної підсудності, правила якої забороняють застосування при пред`явленні позову інших норм, що регулюють інші види територіальної підсудності, передбачені у статтях 27 - 29 ГПК України.
      7.14. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
      7.15. Приписами цивільного судочинства (частина перша статті 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, частина перша статті 30 ЦПК України в чинній редакції) передбачено виключну підсудність позовів, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцем знаходження майна або його основної частини.
      7.16. Забезпечуючи єдність у застосуванні процесуального законодавства, суди цивільної юрисдикції стало застосовували це положення таким чином, що у цьому випадку виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Враховуючи положення статті 181 ЦК України, зазначали, що такими є, наприклад, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини (така позиція викладена, наприклад, у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», а також в подальшому Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 та від 11 липня 2019 року у справі № 426/7217/18).
      7.17. На відміну від регулювання, наведеного у ЦПК України, у положеннях частини третьої статті 16 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном.
      7.18. Щодо інших спорів, які виникали в межах зобов`язальних відносин стосовно нерухомого майна, діяли такі ж правила визначення територіальної підсудності справ господарському суду як і у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнання їх недійсними, або у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, наведені в частині першій та другій статті 15 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.
      7.19. В подальшому Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносинвід 18 лютого 2010 року» № 1914-VI вносились зміни до статей 12 та 16 ГПК України, визначивши виключну підсудність справ у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів, господарським судам за місцезнаходженням об`єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.
      7.20. У чинній редакції ГПК України частина третя статті 30 цього Кодексу вказує на виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, господарським судам за місцезнаходженням майна або основної його частини, що відповідає змісту частини першої статті 30 ЦПК України.
      7.21. За визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука «з приводу» означає «у зв`язку з чим-небудь», тому словосполучення «з приводу нерухомого майна» треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном.
      7.22. Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.
      7.23. Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного ГПК України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.
      7.24. Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.
      7.26. Тому до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.27. Оскільки правила виключної підсудності поширюються на спір щодо стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування нерухомим майном, розташованим у місті Києві, то спір у цій справі, переданий на розгляд до Господарського суду Київської області, вирішувався з порушенням положень частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.28. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.
      7.29. Предметом спору у справі, що розглядається, є орендна плата за користування нерухомим майном, розташованим відповідно до Договору за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13. При цьому юридичною адресою відповідача є: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Капітанівка, вул. Соборна, 21.
      7.30. З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій неправильно застосували правила про територіальну юрисдикцію (підсудність), оскільки справа підлягала розгляду Господарським судом міста Києва.
      7.31. З огляду на встановлення зазначеного порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, що є безумовною підставою для скасування судових рішень, у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржуваних судових рішень щодо вирішення спору по суті та розподілу витрат на професійну правничу допомогу, у тому числі перевірки доводів Медичного центру про неповне встановлення судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди, розгляду справи судом апеляційної інстанції без відповідача, за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі та безпідставної часткової відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, а також доводів Діагностичного центру та заступника прокурора міста Києва про порушення судами положень статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України в частині відмови в позові.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.2. Оскільки учасники справи подали касаційні скарги у жовтні-листопаді 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення на підставі приписів ГПК України у редакції, чинній до набрання чинності цим Законом.
      8.3. У силу пункту 2 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      8.4. Пунктом 6 частини першої статті 310 ГПК України передбачено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.
      8.5. Судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 310 ГПК України).
      8.6. З огляду на викладене та враховуючи, що відповідач при розгляді справи судом першої інстанції заявляв про непідсудність справи, касаційні скарги учасників справи підлягають частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України визначено: якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка», Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» та заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року, додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 911/2390/18 скасувати та направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95573681