ANTIRAID

Постановление БП-ВС об административной юрисдикции и возможности горсовета отменять ранее принятое решение, которое после принятия исчерпало свое действие, самостоятельно

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року

м. Київ

Справа N 521/17710/15-а

Провадження N 11-198апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій" (далі - ТОВ "Водолій"), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року (судді Гончар Л.Я., Донець О.Є., Мороз В.Ф.) у справі N 521/17710/15-а за позовом ТОВ "Водолій" до Одеської міської ради, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання протиправним і скасування рішення та

ВСТАНОВИЛА:

30 жовтня 2015 року ТОВ "Водолій" звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати пункт 1 додатку до рішення Одеської міської ради від 29 жовтня 2014 року N 5647-VI "Про скасування рішень Одеської міської ради" (далі - рішення N 5647-VI) в частині скасування рішення Одеської міської ради від 17 квітня 2001 року N 2405-XXIII "Про затвердження технічної документації з інвентаризації земельної ділянки та оформлення ТОВ "Водолій" документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, для експлуатації та обслуговування домоволодіння" (далі - рішення N 2405-XXIII).

На обґрунтування заявлених вимог ТОВ "Водолій" зазначило, що після прийняття Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII позивач здійснив усі залежні від нього заходи, спрямовані на реалізацію цього рішення, а саме надав Управлінню земельних ресурсів Одеської міської ради технічну документацію щодо складання державного акта на право постійного користування землею, виконав встановлення меж земельної ділянки в натурі, а відтак відповідач не мав правових підстав для скасування цього рішення. Крім того, прийняття оскаржуваного пункту 1 додатку до рішення N 5647-VI не було узгоджено з позивачем, проект рішення не був попередньо підданий громадському обговоренню, не розглядався постійною комісією Одеської міської ради із землеустрою та земельних відносин, позивачу не пропонувалось оформити земельну ділянку в оренду й не встановлювався строк для цього.

Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що підставою для скасування рішення N 2405-XXIII був факт неможливості виконати вказане рішення з огляду на те, що позивач не реалізував це рішення та не отримав відповідного державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а з набранням чинності Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року N 2768-III (далі - ЗК України 2001 року) юридичні особи не можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою.

Малиновський районний суд м. Одеси постановою від 18 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із постановою суду касаційної інстанції, ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представник ОСОБА_5 - ОСОБА_4 звернулися із заявами про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду.

Верховний Суд України ухвалою від 06 березня 2017 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року.

До набрання чинності КАС України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяв ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.

Тому ці заяви на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII були передані до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Оскільки справа за заявами ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, вона відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України у редакції Закону N 2147-VIII передана до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який з огляду на визначений підпунктом 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС України порядок здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У заявах про перегляд постанови касаційного суду Верховним Судом України з підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, заявники послалися на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції статей 19, 92, 116, 125, 126, 140 ЗК України 2001 року в подібних правовідносинах, що, на їх думку, підтверджується рішеннями Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2010 року (N К-7142/08), 31 березня 2011 року (N К/9991/1149/11), 26 лютого 2013 року (N К/9991/59809/12), 04 квітня 2013 року (N К/9991/16499/12), 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12), 14 червня 2016 року (N К/800/36097/15),постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 06 червня 2012 року (N 6-40цс12), ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12), постановою Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16).

Крім того, заявники послалися також на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції статей 25, 46 та 59 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР), що, як вони вважають, підтверджується рішеннями Вищого адміністративного суду України від 16 жовтня 2013 року (N К/800/33868/13), 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12), 31 березня 2016 року (N К/800/24743/15), 14 червня 2016 року (К/800/36097/15), а також постановами Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15).

Заявники просять скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року та залишити в силі постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року й ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року.

Однак, що стосується наданих заявниками рішень Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2010 року (N К-7142/08), 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12), 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12), постанови Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16), то вони не є прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки ці рішення постановлені у справах з іншими правовими відносинами, які не є подібними до тих, що існують у справі, яка переглядається, предметом спору в якій є правомірність прийняття рішення органом місцевого самоврядування про скасування свого попереднього рішення.

При цьому ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Так, у постанові від 19 травня 2010 року (N К-7142/08) Вищий адміністративний суд України розглядав спір про зобов'язання Комунального підприємства проектно-розвідувальних робіт по землевпорядкуванню, Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", Хмельницької міської ради здійснити всі необхідні дії щодо набуття Приватною науково-технічною фірмою "Союз" права постійного користування земельною ділянкою.

Ухвалою від 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12) Вищий адміністративний суд України вирішив спір про правомірність передачі органом місцевого самоврядування у власність фізичній особі частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування іншій фізичній особі.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12) ухвалена у спорі про скасування рішення органу місцевого самоврядування в частині способу приватизації нежитлового приміщення та зобов'язання відповідачів вчинити дії, пов'язані з приватизацією позивачем цього приміщення.

У постанові від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16) Вищий господарський суд України вирішив спір про визнання за фермерським господарством права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

Також Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги і висновки Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладені у постанові від 06 червня 2012 року (N 6-40цс12), оскільки вони стосуються спору, що виник між садівницьким товариством та фізичними особами, про визнання недійсними приватизації, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельної ділянки. Вказана постанова не містить правових висновків щодо застосування норм матеріального права, про які йдеться у заяві ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5

Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12) скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу за позовом садівницького товариства до фізичних осіб про визнання недійсними приватизації, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельної ділянки передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, предмет спору у вказаній справі не є тотожним предмету спору у справі, що розглядається, при цьому наведеним рішенням суд касаційної інстанції не закінчив розгляд справи по суті, у зв'язку з чим висновки, викладені у вказаному рішенні, не можуть бути враховані Великою Палатою Верховного Суду як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.

Разом із тим у наданих на порівняння рішеннях Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2013 року (К/9991/16499/12), 16 жовтня 2013 року (N К/800/33868/13), 31 березня 2016 року (N К/800/24743/15), 14 червня 2016 року (N К/800/36097/15) суд касаційної інстанції у подібних правовідносинах виходив із того, що рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до приписів якого виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення, є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом виконання, а тому воно не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування, який його прийняв.

Верховний Суд України у постановах від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15), усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції статей 26, 59 Закону N 280/97-ВР і беручи до уваги Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (далі - Рішення N 7-рп/2009), дійшов висновку про те, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

У рішеннях від 31 березня 2011 року (N К/9991/1149/11) та 26 лютого 2013 року (N К/9991/59809/12) Вищий адміністративний суд України, проаналізувавши положення статей Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року N 561-XII (далі - ЗК України 1990 року) та ЗК України 2001 року, виходив із того, що пунктом 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року передбачено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу, і дійшов висновку про те, що орган місцевого самоврядування під час прийняття оспорюваного рішення, яким скасував своє попереднє рішення, діяв неправомірно.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заявах про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цих заяв.

Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 квітня 2001 року Одеською міською радою прийнято рішення N 2405-XXIII, відповідно до підпункту 3.1 пункту 3 якого зобов'язано ТОВ "Водолій" замовити в Управлінні земельних ресурсів оформлення документів, що посвідчують право постійного користування товариства земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, яку надано для експлуатації та обслуговування домоволодіння.

Пунктом 4 вказаного рішення доручено Управлінню земельних ресурсів видати за встановленим законом порядком ТОВ "Водолій" документи, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою, та внести відповідні зміни до земельно-облікової документації.

15 травня 2001 року позивачем подано до Одеської міської ради заяву про надання доручення на виготовлення технічної документації щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування домоволодіння.

На підставі рішення N 2405-XXIII Управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради 15 травня 2001 року надано Одеському відділенню інституту "Укргеоінформ" доручення N 1261 щодо виконання на замовлення ТОВ "Водолій" землевпорядних робіт, а 16 травня 2001 року - технічне завдання N 3441 на розробку технічної документації щодо складення документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою.

17 травня 2001 року на підставі вказаних доручення та технічного завдання Одеським відділенням інституту "Укргеоінформ" розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою ТОВ "Водолій" для експлуатації та обслуговування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, а також встановлено в натурі межі цієї земельної ділянки, про що складено відповідний акт.

28 грудня 2001 року Одеською міською радою прийнято рішення N 3052-XXIII "Про зміну цільового призначення та надання у приватну власність громадянам України земельних ділянок, загальною площею 0,7820 га, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель" (далі - рішення N 3052-XXIII), яким вилучено з користування ТОВ "Водолій" земельну ділянку загальною площею 0,7820 га, змінено її цільове призначення та надано безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель громадянам України: ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15., ОСОБА_9

28 березня 2002 року Управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради отримано лист ТОВ "Водолій" від 25 березня 2002 року N 25/03 з проханням видати документи, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою відповідно до рішення N 2405-XXIII.

Також позивачем здійснено повторні звернення до Управління земельних ресурсів Одеської міської ради, а саме від 03 січня 2012 року N 01 та 13 січня 2012 року N 8.

Проте оформлення документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою, відповідно до рішення N 2405-XXIII здійснено не було.

29 жовтня 2014 року Одеською міською радою прийнято рішення N 5647-VI, яким скасовано, зокрема рішення N 2405-XXIII у зв'язку з неможливістю його виконання (пункт 1 додатку до цього рішення).

Враховуючи вказані обставини, предметом спору у справі, що розглядається, є правомірність прийняття органом місцевого самоврядування рішення про скасування свого попереднього рішення.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення, суд першої інстанції в цій справі керувався тим, що на підставі рішення N 2405-XXIII виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ "Водолій" на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, для чого на підставі замовлення позивача було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, землевпорядною організацією було встановлено межі земельної ділянки в натурі, що є однією з умов виникнення права постійного користування земельною ділянкою в силу статті 22 ЗК України 1990 року, чинного на час прийняття рішення N 2405-XXIII, а тому оскаржуване рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказана позиція суду першої інстанції ґрунтується також на правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні N 7-рп/2009, згідно з якою органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком та додатково вказав, що на підставі рішення N 3052-XXIII з користування ТОВ "Водолій" було вилучено земельну ділянку загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам за списком, які отримали державні акти на право приватної власності, а оскаржуваним рішенням N 5647-VI Одеська міська рада скасувала рішення N 2405-XXIII, яке стосується всієї земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, та на підставі якого виникли правовідносини, пов'язані також із реалізацією суб'єктивного права інших осіб, які з урахуванням рішення N 2405-XXIII отримали у власність земельні ділянки із частини земельної ділянки, яка була вилучена у позивача.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що після прийняття Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII набрали чинності положення ЗК України 2001 року, які не передбачали можливості набуття підприємством, установою та організацією, що належать до приватної власності, земельної ділянки на праві постійного користування, що відповідно до пункту 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року унеможливлює виконання рішення N 2405-XXIII. За вказаних обставин, ураховуючи те, що з набранням чинності ЗК України 2001 року рішення N 2405-XXIII не породжувало, зокрема для позивача, будь-яких суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, касаційний суд вказав на помилковість позиції судів попередніх інстанцій щодо виникнення на підставі цього рішення будь-яких правовідносин, пов'язаних із реалізацією таких суб'єктивних прав та інтересів, у тому числі з мотивів замовлення ТОВ "Водолій" будь-якої землевпорядної документації або прийняття рішень про вилучення чи надання вказаної земельної ділянки. Також касаційний суд не погодився із позицією судів попередніх інстанцій щодо неможливості скасування Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII з тих мотивів, що після його прийняття частину земельної ділянки було вилучено у ТОВ "Водолій" та передано у власність фізичним особам, оскільки чинність рішення про надання юридичній особі у постійне користування земельної ділянки у цих правовідносинах не є необхідною умовою для наступної передачі земельної ділянки у власність фізичних осіб.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону N 280/97-ВР передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.

Згідно з частиною десятою статті 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Аналіз наведених положень Закону N 280/97-ВР дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.

Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Цей принцип знайшов своє відображення й у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Конституційний Суд України у Рішенні N 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону N 280/97-ВР (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції.

Аналіз наведених положень свідчить про можливість скасування органом місцевого самоврядування власного рішення, у той же час, реалізація зазначених повноважень можлива у разі дотримання сукупності умов, зокрема: відсутність факту виконання рішення, що скасовується; відсутність факту виникнення правовідносин, пов'язаних з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів або ж відсутність заперечень суб'єктів правовідносин щодо їх зміни чи припинення у разі виникнення таких правовідносин.

Ураховуючи, що рішення N 2405-XXIII є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, а саме було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та встановлено межі земельної ділянки в натурі (позивач розпочав реалізовувати своє право), а також те, що на реалізацію вказаного рішення в подальшому на підставі рішення N 3052-XXIII з користування ТОВ "Водолій" було вилучено частину земельної ділянки загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_9, і ці громадяни отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, це рішення не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування.

На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на підставі рішення N 2405-XXIII виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ "Водолій" на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, а також із реалізацією суб'єктивних прав вказаних вище громадян на отримання у приватну власність частини цієї земельної ділянки, а тому оскаржуване рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У той же час суд касаційної інстанції безпідставно не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.

Відповідно до підпунктів 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передані на розгляд Великої Палати Верховного Суду, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.

На підставі підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанцій допустив неправильне застосування норм матеріального права, то постанова Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року - залишенню в силі як помилково скасовані.

Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій", ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити.

2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року скасувати.

3. Постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач

С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна

В.В. Британчук О.М. Ситнік

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Прокопенко О.Б.

Share this post


Link to post
Share on other sites

В данном деле судьи Большой палаты в очередной раз продемонстрировали циничный подход к юрисдикции и принятие решений в зависимости от погоды и силы солнечного ветра. Несмотря на то, что по последним предсказаниям дальневосточного шамана, фактически решается вопрос о праве собственности на земельный участок, судьи решили, что это все же административная юрисдикция.

Кроме того Большая палата сделал очередной сомнительны вывод имеющий довольно существенные последствия для отгадывания результата дальнейших решений. Суд указал, что органы местного самоуправления не могут отменять свои предыдущие решения, вносить в них изменения, если в соответствии с предписаниями этих решений возникли правоотношения, связанные с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов, и субъекты этих правоотношений возражают против их изменения или прекращения.

Однако, все же существует возможность отмены органом местного самоуправления собственного решения, в то же время, реализация указанных полномочий возможна при соблюдении совокупности условий, в частности: отсутствие факта выполнения решения, которое отменяется; отсутствие факта возникновения правоотношений, связанных с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов или отсутствие возражений субъектов правоотношений по их изменению или прекращению в случае возникновения таких правоотношений.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      7 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/7674/18
      Провадження № 12-112гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року (суддя Картавцева Ю. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року (судді Буравльов С. І., Мартюк А. І., Калатай Н. Ф.) у справі № 910/7674/18 за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» (далі - ТОВ «ЮКГ «Тендервін»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про зобов`язання вчинити дії та
      УСТАНОВИЛА
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. 13 червня 2018 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ТОВ «ЮКГ «Тендервін», у якому просив:
      - визнати ОСОБА_2 таким, що вийшов зі складу засновників (учасників) ТОВ «ЮКГ «Тендервін» з 28 грудня 2017 року;
      - зобов`язати ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників.
      1.2. Вимоги позивача обґрунтовані тим, що він як учасник ТОВ «ЮКГ «Тендервін» вийшов зі складу його учасників на підставі нотаріально засвідченої заяви про вихід із цього товариства, однак останнє в порушення права позивача на вихід з учасників товариства та всупереч вимогам чинного законодавства в належний строк не вчинило дій з реєстрації змін до ЄДР щодо складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін».
      2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19 червня 2018 року було залучено до участі у справі ОСОБА_1 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
      2.2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: провадження у справі в частині вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що вийшов зі складу засновників (учасників) ТОВ «ЮКГ «Тендервін» з 28 грудня 2017 року, закрито; зобов`язано ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін»; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      2.3. Суд першої інстанції установив, що відповідач, отримавши заяву про вихід позивача зі складу відповідача 9 січня 2018 року, не вчинив дій щодо державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» у зв`язку з таким виходом. Відтак дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, визначивши обраний позивачем спосіб захисту шляхом зобов`язання цього товариства внести зміни до відомостей, що містяться в ЄДР, належним та ефективним.
      2.4. Також місцевий господарський суд, закриваючи провадження в частині позовних вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що вийшов зі складу засновників (учасників) ТОВ «ЮКГ «Тендервін» з 28 грудня 2017 року, зазначив про те, що предметом позову не може бути встановлення обставин, зокрема, обставин про вихід учасника зі складу учасників юридичної особи, оскільки вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, так як до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення, адже господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин. Аналогічних висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16.
      2.5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року залишено без змін.
      2.6. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав про те, що:
      - вихід зі складу учасників товариства не пов`язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів його товариства. У зв`язку із цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами поштового зв`язку. З метою реалізації свого права на вихід з товариства учасник повинен передати посадовій особі товариства нотаріально засвідчену заяву про вихід або надіслати таку заяву на адресу товариства. Позивач вчинив необхідні дії, спрямовані на реалізацію свого права на вихід, а саме направив відповідачу нотаріально засвідчену заяву про вихід, яка отримана останнім 9 січня 2018 року;
      - позивач був фактично позбавлений можливості здійснити направлення ОСОБА_1 вимоги щодо скликання позачергових загальних зборів ТОВ «ЮКГ «Тендервін», оскільки адресою його реєстрації згідно з відомостями від Державної міграційної служби України є місто Донецьк, куди, відповідно до інформації з офіційного вебсайту Акціонерного товариства «Укрпошта», не здійснюється відправлення поштової кореспонденції. Інформацію про адресу в місті Києві, за якою слід направляти поштову кореспонденцію, ОСОБА_1 не повідомив.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року, у якій просив скасувати судові рішення в частині задоволення позовних вимог щодо зобов`язання ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін», та закрити провадження у справі в цій частині.
      3.2. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій не врахували, що застосований ним спосіб захисту не передбачений чинним законодавством, а у відповідача відсутній обов`язок та можливість вчиняти дії відносно позивача щодо реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства, тому в цій справі відсутній спір про право та предмет позову.
      3.3. Крім того, суди порушили приписи статей 77-79, 86, 91 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), встановивши обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Так, суди визнали доведеною обставину існування підписаної та посвідченої приватним нотаріусом заяви позивача від 28 грудня 2017 року, направлення її на адресу відповідача та отримання такої заяви представником відповідача, хоча засвідчення цієї копії відбулося з порушенням вимог до оформлення документів «ДСТУ 4163-2003» щодо змісту відмітки про засвідчення копії.
      3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 3 липня 2019 року справу № 910/7674/18 разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.5. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 148 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в подібних правовідносинах, що викладений в постанові Верховного Суду України від 14 березня 2011 року у справі № 12/198 (провадження № 3-12гс11), у якому Верховний Суд України вказав про те, що моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід зі складу учасників товариства.
      3.6. Не погоджуючись з таким висновком Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав що право виходу учасника з товариства є його безумовним правом, яке не може бути будь-ким обмежене або залежати від прийняття загальними зборами товариства відповідного рішення. Водночас у частині першій статті 148 ЦК України встановлено умову для виходу учасника, а саме про свій вихід учасник повинен попередити товариство не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.
      3.7. Тобто, встановлюючи момент виходу учасника з товариства, слід враховувати, що таким моментом є дата спливу строку, передбаченого статутом товариства або частиною першою статті 148 ЦК України, або інша дата, зазначена в заяві учасника, якщо така дата визначена з дотриманням вимог цієї норми ЦК України.
      3.8. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 910/7674/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення та зазначив, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовими рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «ЮКГ «Тендервін» було зареєстровано 16 грудня 2014 року, відомості про що були внесені до ЄДР, номер запису 10671020000021298, ідентифікаційний код 39548892.
      5.2. Одним з учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» був зазначений ОСОБА_2 (розмір внеску до статутного капіталу - 85000,00 грн, 50% статутного капіталу; розмір статутного капіталу товариства - 170000,00 грн), що підтверджується відомостями з ЄДР та пунктами 5.1, 5.2 статуту товариства.
      5.3. Другим з учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» був зазначений ОСОБА_1 (розмір внеску до статутного капіталу - 85000,00 грн, 50% статутного капіталу; розмір статутного капіталу товариства - 170000,00 грн), що підтверджується відомостями з ЄДР та пунктами 5.1, 5.2 статуту товариства.
      5.4. Відповідно до протоколу № 2 загальних зборів учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» від 3 березня 2015 року учасниками відповідача прийнято рішення про обрання головою цього товариства Сюсяйла О. М.
      5.5. Відповідно до змісту заяви ОСОБА_2 від 28 грудня 2017 року, адресованої загальним зборам учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін», останній заявив про вихід зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» та про припинення своєї участі у складі учасників цього товариства. Ця заява посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленко А. І. 28 грудня 2017 року та зареєстрована в реєстрі за № 4574.
      5.6. 30 грудня 2017 року заяву ОСОБА_2 від 28 грудня 2017 року було надіслано на адресу ТОВ «ЮКГ «Тендервін» (02160, проспект Соборності, 15, офіс 505А, м. Київ), що підтверджується описом вкладення в цінний лист з відміткою відділення поштового зв`язку, фіскальним чеком від 30 грудня 2017 року № 5656 та повідомленням про вручення № 0209506434323 з відміткою про дату отримання представником відповідача за довіреністю 9 січня 2018 року.
      5.7. Станом на дату подання позову та розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій в ЄДР наявні відомості про те, що учасниками ТОВ «ЮКГ «Тендервін» є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зміни до відомостей про склад учасників юридичної особи не внесено.
      5.8. 4 січня 2018 року третя особа направила на адресу позивача та відповідача лист про розгляд заяви ОСОБА_1 щодо виходу зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» та вжиття відповідних заходів від 28 грудня 2017 року.
      5.9. Згідно з пунктом 10.8 статуту ТОВ «ЮКГ «Тендервін» загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (їх представники), які володіють у сукупності більш як 60 % голосів.
      5.10. Відповідно до пункту 10.11 статуту ТОВ «ЮКГ «Тендервін» учасники товариства, які володіють більш як 20 % голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати загальні збори учасників.
      5.11. Відповідно до витягу з протоколу № 1/12-03/2018 загальних зборів учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» від 23 травня 2018 року в порядку денному загальних зборів були, зокрема, питання розгляду заяви ОСОБА_2 від 28 грудня 2017 року про вихід зі складу учасників товариства, про зменшення статутного капіталу товариства на суму вкладу учасника, який вийшов, про внесення відповідних змін до ЄДР. Разом із цим, з усіх учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» присутнім на вказаних зборах був лише представник позивача, у зв`язку з чим жодне рішення з питань порядку денного не було прийняте.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо застосування судами норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      6.3. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує висновки судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог щодо зобов`язання ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін», враховуючи визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення у цій справі переглядаються в межах вимог та доводів касаційної скарги.
      Щодо розгляду справи по суті
      6.4. Згідно з положеннями статей 83, 88, 143 ЦК України (у редакції, чинній до 17 червня 2018 року), статей 88, 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (у редакції, чинній до 17 червня 2018 року, далі - Закон № 1576-XII), товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб`єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
      6.5. Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      6.6. Статтею 116 ЦК України унормовано права учасників господарського товариства. Так, учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, вийти з товариства.
      6.7. Частиною першою статті 148 ЦК України в редакції, чинній до 17 червня 2018 року, було встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.
      6.8. Отже, за змістом частини першої статті 148 ЦК України та статті 10 Закону № 1576-XII станом на час виникнення спірних правовідносин учасник товариства (безвідносно до розміру належної йому частки в статутному капіталі товариства) мав право вийти з товариства у будь-який строк незалежно від згоди інших учасників та самого товариства. Підставою припинення участі в господарському товаристві міг бути юридичний факт подання учасником заяви про вихід з товариства.
      6.9. Реалізація права на вихід зі складу учасників товариства законодавчо не пов`язується ні з рішенням загальних зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. Положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є такими, що суперечать чинному законодавству.
      6.10. З огляду на наведені вище норми, право на вихід з товариства у відповідний період було законодавчо врегульовано як безумовне суб`єктивне право учасника, яке не залежало від згоди товариства чи інших його учасників та реалізація якого мала наслідком припинення участі в товаристві.
      6.11. Тобто вихід з товариства є одностороннім правочином його учасника, вчиненим у письмовій формі у вигляді заяви про вихід з товариства, підписаної учасником.
      6.12. Такий правочин, хоч і вчиняється за волевиявленням однієї особи, спричиняє юридичні наслідки для інших осіб, зокрема, виникнення у товариства обов`язку виплатити колишньому учаснику вартість його частки у встановлений строк. Тому неодмінною умовою для реалізації учасником вчиненого ним волевиявлення на припинення участі в товаристві є повідомлення товариства про прийняте рішення.
      6.13. Відтак, вихід з товариства є безпосередньою дією учасника, спрямованою на припинення корпоративних відносин з товариством з ініціативи учасника товариства, вчинення якої реалізується учасником шляхом подання до товариства заяви в письмовій формі, підписаної учасником.
      6.14. У зв`язку із цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв`язку.
      6.15. Щодо строків, наведених у статті 148 ЦК України, то вони мають значення для визначення моменту, коли в товариства настає строк виконання перед особою, яка вийшла з товариства, своїх обов`язків, пов`язаних з таким виходом.
      6.16. Відповідно до статті 7 Закону № 1576-XII, частини четвертої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (тут і далі у редакції станом на час звернення з позовом) зміни, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до ЄДР, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Товариство зобов`язане протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення про внесення змін до установчих документів повідомити орган, що провів реєстрацію, для внесення необхідних змін до державного реєстру.
      Для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи, подаються, зокрема, такі документи:
      - заява про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР;
      - примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до ЄДР, крім внесення змін до інформації про кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) юридичної особи, у тому числі кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) її засновника, якщо засновник - юридична особа, про місцезнаходження та про здійснення зв`язку з юридичною особою;
      - установчий документ юридичної особи в новій редакції - у разі внесення змін, що містяться в установчому документі;
      - примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про вихід із складу засновників (учасників) та/або заява фізичної особи про вихід із складу засновників (учасників), справжність підпису на якій нотаріально засвідчена, та/або договору, іншого документа про перехід чи передачу частки засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи, та/або рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про примусове виключення зі складу засновників (учасників) юридичної особи або ксерокопія свідоцтва про смерть фізичної особи, судове рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою - у разі внесення змін, пов`язаних зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи.
      6.17. З 17 червня 2018 року законодавче регулювання, наведене в частинах першій та п`ятій статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», визначає, що учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-який час без згоди інших учасників. Учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу.
      6.18. Відтак частиною п`ятою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у редакції, чинній з 17 червня 2018 року, передбачено державну реєстрацію змін до складу учасників та встановлено, що для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю подаються такі документи:
      1) заява про державну реєстрацію змін до цих відомостей;
      2) документ про сплату адміністративного збору;
      3) один із таких відповідних документів: а) рішення загальних зборів учасників товариства про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників; б) рішення загальних зборів учасників товариства про виключення учасника з товариства; в) заява про вступ до товариства; г) заява про вихід з товариства; ґ) акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства; д) судове рішення, що набрало законної сили, про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства; е) судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення з (повернення з володіння) відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства.
      Документи подаються учасником, який виходить з товариства, або його спадкоємцем чи правонаступником для випадків якщо подається документ, зазначений у підпункті "г" вказаної частини статті.
      6.19. З аналізу наведених вище положень законодавства вбачається, що на час виникнення спірних правовідносин та звернення позивача з позовом (13 червня 2018 року) діяв певний порядок для оформлення товариством виходу особи зі складу його учасників, що втілювався у рішенні товариства про зміни в установчих документах товариства чи відповідних судових рішеннях та подальшій державній реєстрації цих змін.
      6.20. Згідно зі змінами до законодавства, яке регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, право ініціювати реєстрацію змін у складі учасників товариства з обмеженою відповідальністю надано відповідним учасникам товариства.
      6.21. Така реєстрація в державному реєстрі здійснюється (за ініціативи як товариства так і учасника) з метою фіксації змін відомостей про юридичну особу, засвідчення державою змін у статутних документах товариства, що відбулися на підставі відповідних юридичних фактів.
      6.22. Реєстрація внесених змін до статутних документів товариства здійснюється в межах правовідносин з державної реєстрації юридичних осіб, а не в межах зобов`язальних правовідносин між товариством та його колишнім учасником.
      6.23. У разі якщо всупереч законодавству, яке діяло на час звернення позивача до суду, товариство не вчиняло дії у зв`язку з виходом учасника з товариства, у тому числі не вирішувало питання про внесення змін до установчих документів товариства, то підстави для виникнення в товариства перед учасником обов`язку внести до ЄДР такі зміни відсутні. А учасник товариства мав право встановлювати фактичні обставини свого виходу з товариства у спорі з товариством про виконання обов`язків, пов`язаних з таким виходом, спростовуючи дані, внесені до ЄДР.
      6.24. Отже, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій у цій справі з порушенням вимог законодавства визнали належним та ефективним способом захисту порушеного права учасника товариства зобов`язання товариства внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, є переконливими.
      Щодо відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права в подібних правовідносинах
      6.25. За приписами підпункту 7 пункту 1 Розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      6.26. У справі № 910/16306/13, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Верховний Суд України в постанові від 14 березня 2011 року, установивши, що предметом спору є відмова відповідача у виплаті позивачу вартості його частки у статутному фонді товариства за відсутності підстав для прийняття товариством відповідного рішення та здійснення товариством відповідних виплат дійшов висновку про те, що моментом виходу з товариства є дата подачі ним заяви про вихід зі складу учасників товариства.
      6.27. У справі, яка розглядається, спір виник у зв`язку з тим, що позивач як учасник ТОВ «ЮКГ «Тендервін», на його думку, вийшов зі складу цього товариства з дати вручення органами поштового зв`язку відповідачу посвідченої приватним нотаріусом заяви про вихід позивача зі складу учасників товариства, однак останнє не вчинило дій щодо внесення змін до установчих документів та реєстрації таких змін у ЄДР.
      6.28. Таким чином, правовідносини та предмет спору в цих справах є подібними. Однак за викладеними вище висновками Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо моменту виходу учасника з товариства, викладеного в постанові від 14 березня 2011 року.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      7.2. За частиною першою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення в цій справі в оскарженій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині, а касаційна скарга - задоволенню.
      8. Щодо розподілу судових витрат
      8.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      8.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог щодо зобов`язання ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» та відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної й касаційної інстанцій, покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року у справі № 910/7674/18 скасувати в частині задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін».
      У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» - відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 3524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) гривні судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, та 2643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С.Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90111800
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 815/209/18
      Провадження № 11-1185апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Турецька І. О., Стас Л. В., Шеметенко Л. П.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Тимчасової кваліфікаційної ради з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) (далі - Кваліфікаційна рада), треті особи: директор Інституту археології Національної академії наук України Чабай В. П., Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, про визнання протиправним та скасування рішення і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. Усічні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом та з урахуванням змін до нього просив визнати протиправним та скасувати рішення Кваліфікаційної ради від 01 червня 2017 року про відмову видати кваліфікаційний документ (далі - Рішення Кваліфікаційної ради), який видається на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України.
      Вимоги позову мотивував тим, що він як здобувач кафедри археології та етнології історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова в гарантованих йому статтею 54 Конституції України межах реалізовував своє право на свобідне зайняття науковою діяльністю і на виконання частини четвертої цієї статті про те, що культурна спадщина охороняється законом, як учасник громадської організації «Підводно-археологічна експедиція «НАВАРЕКС» (далі - ГО «НАВАРЕКС») у складі цієї експедиції проводив дослідження археологічної пам`ятки античного вітрильника «Зміїний-Патрокл» з моменту виявлення пам`ятки у 2011 році й дотепер.
      01 червня 2017 року Кваліфікаційна рада на своєму засіданні після розгляду заяви позивача від 28 березня 2017 року № 001243 про видачу йому кваліфікаційного документа (відкритого листа) - посвідчення встановленого зразка, що визначає фаховий рівень дослідника, відмовила йому в цьому. Підставами для відмови видати кваліфікаційний документ на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України назвала настання обставин форс-мажору та через неможливість визначити якість здійснення досліджень у зв`язку з відсутністю програми практики студентів на об`єктах, зазначених у заяві дослідника (невиконання пункту 3.6 Положення про кваліфікаційний документ (відкритий лист).
      Відповідно до Положення про кваліфікаційний документ (відкритий лист) на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України, затвердженого Вченою радою Інституту археології Національної академії наук України від 26 жовтня 2010 року, у редакції 2015 року (далі - Положення про кваліфікаційний документ) у відповідача не було підстав для відмови видати йому кваліфікаційний документ.
      Ще однією підставою для скасування Рішення Кваліфікаційної ради ОСОБА_1 вважає, що відповідач не повідомив його про істотну зміну вимог щодо отримання відкритого листа для проведення наукового дослідження культурної спадщини України, які були внесені в Положення про кваліфікаційний документ в 2015 році, що призвело до порушення його права на здійснення наукової діяльності.
      Позивач також зазначає, що Кваліфікаційна рада необґрунтовано покликалася на лист Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України Воронченка І. О. № 154/11/2055 від 31 травня 2017 року про проведення орієнтовано до початку осені 2017 року артилерійських стрільб кораблями та підрозділами Військово-Морських Сил Збройних Сил України в акваторії острова Зміїний як на підставу для ухвалення оскаржуваного рішення, оскільки цей лист третя особа ОСОБА_2 отримав як директор Інституту археології Національної академії наук України (далі - Інститут археології), а не як виконувач обов`язків голови Кваліфікаційної ради.
      2. Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому заперечує проти задоволення позову.
      Повідомляє, що в березні 2018 року відповідач клопотав про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Прохання мотивував тим, що відповідно до абзацу третього частини першої статті 35 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон № 1805-III) кваліфікаційні документи видаються кваліфікаційною радою - колегіальним, незалежним органом, відповідальним за фаховий рівень виконавця робіт. Кваліфікаційна рада за своєю суттю не є і не може бути носієм владних повноважень та не реалізовує жодних владних управлінських функцій. Інститут археології не є носієм владних повноважень, зокрема і делегованих, та не наділений публічно-владними управлінськими функціями, не надає адміністративні послуги тощо. Спір у справі не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов`язаний з вирішенням питання щодо правомірності прийняття рішення про невидачу відкритого листа (кваліфікаційного документа, який не носить дозвільного характеру).
      3. За наслідками розгляду цього клопотання Одеський окружний адміністративний суд 05 березня 2018 року постановив ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України. Ухвалюючи таке рішення, суд дійшов висновків, що Кваліфікаційна рада як орган, що видає державний кваліфікаційний документ, коли приймає рішення про відмову у видачі кваліфікаційного документа (відкритого листа), ухвалює управлінське рішення.
      4.Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 01 червня 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовив.
      5.П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 січня 2019 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 червня 2018 року скасував, провадження у справі закрив і роз`яснив позивачу про його право звернутися до суду цивільної юрисдикції.
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, оскільки суть порушеного права стосується немайнових відносин та зводиться до відмови Кваліфікаційної ради, до складу якої входять провідні вчені-археологи, видати документ, що засвідчує його фаховий рівень і дає право на проведення досліджень археологічної спадщини.
      З огляду на це наявні правові підстави для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права позивача на дослідження археологічної спадщини.
      6. ОСОБА_1 не погодився із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій та оскаржив їх у касаційному порядку. У касаційній скарзі просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
      7.Верховний Суд ухвалами від 21 березня 2019 року відмовив у відкритті касаційного провадження в частині оскарження рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 червня 2018 року та відкрив касаційне провадження в частині оскарження позивачем постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року.
      Рішення про відмову у відкритті касаційного провадження в частині оскарження рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 червня 2018 року касаційний суд обґрунтував тим, що рішення суду першої інстанції не було переглянуто в апеляційному порядку, що виключає можливість перегляду рішення судом касаційної інстанції.
      Автор касаційної скарги покликається на порушення судом правил предметної юрисдикції, вважає, що апеляційний суд дійшов хибного висновку про те, що цей спір є спором про цивільне право і тому захист таких прав має здійснюватися за правилами цивільного судочинства.
      8. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 жовтня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України.
      9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 лютого 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      10. У цій справі встановлено такі фактичні обставини.
      Позивач є здобувачем кафедри археології та етнології історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.
      ОСОБА_1 у складі ГО «НАВАРЕКС» проводив дослідження археологічної пам`ятки античного вітрильника «Зміїний-Патрокл». У 2014 та 2015 роках він успішно отримував кваліфікаційні документи (відкриті листи).
      06 квітня 2017 року Кваліфікаційна рада зареєструвала заяву Одеського національного університету імені І. І. Мечникова для отримання кваліфікаційного документа (відкритого листа) на ОСОБА_1 , здобувача кафедри археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, за № 125-12/235.
      01 червня 2017 року Кваліфікаційна рада прийняла рішення про відмову у видачі кваліфікаційного документа для ОСОБА_1 .
      У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом.
      11. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи і дійшла такого висновку.
      Основним питанням, на яке слід надати відповідь у цій справі, є з`ясування, до юрисдикції якого суду - адміністративного чи цивільного - належить спір, предметом якого стало Рішення Кваліфікаційної ради.
      Для отримання відповіді на порушене в касаційній скарзі питання Велика Палата Верховного Суду в межах доводів і вимог касаційної скарги вважає за необхідне зазначити про таке.
      12. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи того виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин.
      13. Як убачається з матеріалів справи, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова звернувся і заявою № 001234 до Кваліфікаційної ради для отримання кваліфікаційного документа (відкритого листа) на ОСОБА_1 , здобувача кафедри археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова з метою проведення наукового дослідження археологічної спадщини України.
      14. За частинами четвертою, п`ятою статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
      Відносини, пов`язані з охороною археологічної спадщини України регулюються Законом України від 18 березня 2004 року № 1626-IV «Про охорону археологічної спадщини» (далі - Закон № 1626-IV), за яким археологічна спадщина є невід`ємною частиною культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле. Цей Закон визначає права та обов`язки дослідників археологічної спадщини.
      За статтею 1 цього Закону під археологічною спадщиною України розуміється сукупність об`єктів археологічної спадщини, що перебувають під охороною держави, та пов`язані з ними території, а також рухомі культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об`єктів археологічної спадщини; під археологічними розкопками - вид наукового дослідження археологічної спадщини, спрямований на пошук і вивчення археологічних залишків на території об`єкта археологічної спадщини, що здійснюється шляхом систематичного обстеження земної чи підводної поверхні та включає земляні і підводні роботи, наслідком яких може бути часткове або повне руйнування досліджуваного об`єкта; під дозволом - документ установленого зразка, виданий центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, що дає право на проведення археологічних розвідок, розкопок на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, історичних ареалах населених місць, а також на дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею та водою; під дослідником археологічної спадщини (археологом) - вчений (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), який має відповідну фахову освіту і кваліфікацію, професійно здійснює археологічні дослідження із складенням наукової звітності та публікацією наукових результатів; під кваліфікаційним документом - посвідчення установленого зразка, що визначає фаховий рівень дослідника.
      Основними завданнями законодавства України про охорону археологічної спадщини, зокрема, є визначення критеріїв щодо видачі кваліфікаційних документів та дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території археологічної пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею або водою (абзац одинадцятий частини першої статті 3 Закону №1626-IV).
      Видача дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок на території пам`ятки, в зонах охорони, на охоронюваній археологічній території, в історичних ареалах населених місць, а також на дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею та водою віднесено до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (абзац тринадцятий статті 6 Закону №1626-IV).
      Рішення про надання або відмову в наданні дозволу чи погодження приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (абзац другий статті 71 Закону № 1626-IV).
      Статтею 10 Закону № 1626-IV визначено, що право на проведення наукових досліджень археологічної спадщини надається виключно археологам, які мають практичний досвід проведення археологічних робіт (розкопок, розвідок), виконують вимоги законодавства України про охорону культурної спадщини.
      Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюється за дозволом, виданим центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини. Порядок видачі дозволів визначається Кабінетом Міністрів України.
      Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання археологом вимог охорони археологічної спадщини та наявності у нього кваліфікаційного документа, виданого кваліфікаційною радою, створеною відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».
      15.Відповідно до пункту 17 частини другої статті 5 Закону № 1805-III до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.
      Рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (стаття 61 Закону № 1805-III).
      Частиною першою статті 35 Закону № 1805-III визначено, що проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт - фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини.
      Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа, виданого кваліфікаційною радою. Порядок надання дозволівустановлюється Кабінетом Міністрів України.
      Кваліфікаційні документи видаються кваліфікаційною радою - колегіальним, незалежним органом, відповідальним за фаховий рівень виконавця робіт. Порядок формування та діяльності кваліфікаційної ради затверджується Кабінетом Міністрів України. До складу кваліфікаційної ради входять відповідні фахівці наукових установ, вищих навчальних закладів, громадських організацій.
      16. На виконання вказаної статті Кабінет Міністрів України 13 березня 2002 року видав постанову № 316, якою затвердив Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України (далі - Порядок видачі дозволів).
      Пункт 5 Порядку видачі дозволів передбачає, що дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок видає Мінкультури на ім`я фізичної особи - наукового працівника за наявності у нього кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології, копія якого залишається у Мінкультури. Забороняється передавати право на проведення зазначених у дозволі робіт іншій особі. Дозвіл видається за заявами державних установ та організацій, які провадять діяльність, пов`язану з археологічними дослідженнями. Заява на видачу дозволу повинна бути надрукована на бланку організації або установи та підписана її керівником. У заяві на видачу дозволу, зокрема, зазначається: місце проведення археологічних досліджень (область, район, місто, район у місті, селище, село); вид робіт; прізвище, ім`я та по батькові наукового працівника.
      Згідно з пунктом 8 цього Порядку видачі дозволів Мінкультури може відмовити у видачі дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок у разі: 1) відсутності кваліфікаційного документа (відкритого листа); 2) зазначення в заяві об`єктів культурної спадщини, на які вже видано дозвіл іншому науковому працівникові; 3) наявності порушень науковим працівником, на ім`я якого видається дозвіл, правил, встановлених цим Порядком, перевищення обсягів робіт або невиконання умов, визначених попереднім дозволом; <�…>; 7) невиконання або неналежне виконання науковими працівниками установ чи організацій, від імені яких подано заяву на видачу дозволу, правил, установлених цим Порядком; 8) наявності висновку органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу охорони культурної спадщини обласної, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій про недоцільність проведення розвідок, розкопок.
      У частині другій цього пункту передбачено, що відмова Мінкультури у видачі дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок може бути оскаржена в порядку, встановленому законодавством.
      17.Кабінет Міністрів України не затвердив Порядку формування та діяльності кваліфікаційної ради з видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів). Натомість законодавець прийняв Закон України від 13 січня 2011 року № 2947-VI«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо компетенції правоохоронних органів в питаннях охорони підводної культурної та археологічної спадщини» (далі - Закон № 2947-VI), яким статтю 12 Закону № 1626-IV доповнив абзацом восьмим, згідно з яким Інститут археології наділяється повноваженнями формувати кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      18.За статтею 12 Закону № 1626-IV Інститут археології є державною науковою установою у сфері дослідження археологічної спадщини, що відповідно до законодавства, окрім того, що організує і здійснює наукові та науково-рятувальні дослідження археологічних об`єктів; координує наукові дослідження, що здійснюються на території України науковими установами та організаціями незалежно від їх підпорядкування та форми власності; <�…>; здійснює наукову експертизу результатів дослідження археологічної спадщини, про що також згадано вище, з 05 лютого 2011 року (дати набрання чинності Законом № 2947-VI) наділений повноваженнями формувати кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      Відповідно до Статуту Інститут археології є державною бюджетною неприбутковою науковою установою, що заснована на державній власності, перебуває у віддані Національної академії наук України та входить до складу відділення історії, філософії та права НАН України.
      Пунктом 4.2 Статуту визначено, що Інститут археології очолює директор, який обирається та звільняється з посади й діє відповідно до Закону України від
      26 листопада 2015 року № 849-VIII«Про науково і науково-технічну діяльність» (далі - Закон № 849-VIII) з урахуванням особливостей, визначених цим Статутом.
      19.За змістом статті 9 Закону № 848-VIII, керівник наукової установи, зокрема, видає відповідно до своєї компетенції накази і розпорядження.
      Положення про кваліфікаційний документ (відкритий лист) на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України було введене в дію 04 січня 2016 року наказом директора Інституту археології від 04 січня 2016 року № 4 на підставі рішення Вченої ради цього вузу від 22 грудня 2015 року.
      Вказане Положення розроблене відповідно до Законів № 848-VIII, 1626-IV, 1805-III і визначає статус та порядок видачі кваліфікаційного документа - відкритого листа, а також права й обов`язки дослідників та організацій (установ), діяльність яких пов`язана з археологічними дослідженнями на території України.
      Відповідно до пункту 1.3 Положення про кваліфікаційний документвідкритий лист - єдиний державний кваліфікаційний документ установленого зразка, наведеного в додатку 1 до цього Положення, що визначає фаховий рівень дослідника і дає право на проведення досліджень археологічної спадщини на території України.
      Відкритий лист видається Кваліфікаційною радою з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) (пункт 1.4 Положення про кваліфікаційний документ).
      Відкритий лист дає право на проведення археологічних досліджень виключно особі, на ім`я якої він виданий, та зазначених у ньому об`єктах археологічної спадщини (пам`ятках) та їх зон охорони, історичних ареалах населених місць, охоронюваних археологічних територій або інших територіях (акваторіях) ймовірного знаходження культурного історичного шару (пункт 1.5 Положення про кваліфікаційний документ).
      Наявність відкритого листа є обов`язковою умовою для отримання дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (пункт 1.6 Положення про кваліфікаційний документ).
      Згідно з пунктом 3.12 Положення про кваліфікаційний документ організаційна діяльність з оформлення, видачі та обліку відкритих листів, здійснюється Інститутом археології відповідно до Тимчасового положення про Кваліфікаційну раду.
      20.Згідно з Тимчасовим положенням про Кваліфікаційну раду, яке затверджене головою Вченої ради Інституту археології та введене в дію наказом його директора від 22 грудня 2015 року № 22 (далі - Положення про Кваліфікаційну раду), Кваліфікаційна рада - постійно діючий, колегіальний, незалежний орган, відповідальний за фаховий рівень виконавців наукових досліджень археологічної спадщини (археологічні розвідки, розкопки, експертизи, інші земляні роботи на території пам`ятки (об`єкту), охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою (пункт 1.2 Положення Кваліфікаційну раду).
      Згідно з пунктом 1.4 Положення про Кваліфікаційну раду рішення Кваліфікаційної ради, прийняте в межах її повноважень, є обов`язковими для всіх установ (організацій) та дослідників (наукових працівників), які провадять археологічні дослідження на території України.
      Головним завданням Кваліфікаційної ради є визначення фахового рівня підготовки наукових працівників для проведення досліджень на пам`ятках (об`єктах) археологічної спадщини (підпункт 2.1.1 пункту 2.1 Положення про Кваліфікаційну раду).
      До повноважень Кваліфікаційної ради належить ухвалення рішень про видачу або відмову у видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) (підпункт 3.1.2 пункту 3.1 Положення про Кваліфікаційну раду).
      Оскарження рішень Кваліфікаційної ради здійснюється відповідно до законодавства (пункт 5.8 Положення про Кваліфікаційну раду).
      21.Відповідаючи на порушенні в касаційній скарзі питання щодо юрисдикційної належності спору, ініційованого за позовною заявою ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду в контексті суті та змісту фактичних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання вважає, що спір про оскарження Рішення Кваліфікаційної ради підсудний судам адміністративної юрисдикції.
      Із проаналізованих положень Основного Закону та законодавства України випливає, що доступ до дослідження культурної археологічної спадщини не є вільним, довільним чи необмеженим. Констатовані в Конституції України положення про те, що культурна спадщина охороняється законом і що держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, не означають, що держава встановила заборону на дослідження культурної археологічної спадщини, а є вираженням того, що доступ до культурних цінностей відбувається на умовах, в порядку, встановленому законом, який визначає коло осіб (суб`єктів), котрі мають право на дослідження культурної спадщини, та органи, які надають дозвіл на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і відновлення археологічної спадщини.
      Відносини, які виникають з приводу реалізації суб`єктивного права на дослідження в названій царині, по своїй суті є управлінськими, виникають між державою та суб`єктами, яким надається дозвіл на дослідження спадщини. За правовою природою ці відносини мають публічно-правовий характер, хоча б тому, що в них держава діє в особі спеціального, обов`язкового учасника дозвільних відносин, яким є орган публічної адміністрації, призначенням, завданням і функціонуванням якого є, серед іншого, убезпечення культурної спадщини від потенційної небезпеки, яку можуть спричини дії суб`єкта, якому надається дозвіл.
      У правовідносинах з надання дозволу на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини, центральним органом, що надає дозвіл на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць за Законом № 1805-III є Мінкультури. Очевидним видається, що відносини з видання дозволу на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини, є владно-управлінськими. У цих відносинах Мінкультури виступає як орган публічної адміністрацій - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, який визначає та вирішує, чи можна надати дозвіл на право ведення робіт в означеній сфері, чи є для цього встановлені законом відповідні підстави, а також наявні об`єкт цих відносин, яким є мислимі (ймовірні) дії особи, яка бажає досліджувати археологічну спадщину, та суб`єкт відносин, яким є особа, яка має намір займатися дослідженням спадщини.
      За цими неповними ознаками окресленого правовідношення можна визначити, що відмова Мінкультури видати дозвіл на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини, може спричинити спір, що матиме адміністративно-правову природу, на який, у разі його виникнення, поширюється юрисдикція адміністративного суду.
      22.Однією з умов для видання дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок є наявність кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології.
      Ні в Законі № 1805-III, ні в Порядку видачі дозволів, ні в Положенні про Кваліфікаційну раду чітко й недвозначно не вказано, до якого суду оскаржується рішення Кваліфікаційної ради про відмову видати кваліфікаційний документ (відкритий лист). У Положенні про Кваліфікаційну раду лише прописано, що оскарження рішень Кваліфікаційної ради здійснюється відповідно до законодавства.
      Як згадувалося вище, за абзацом третім частини першої статті 35 Закону № 1805-III кваліфікаційні документи видаються кваліфікаційною радою - колегіальним, незалежним органом, відповідальним за фаховий рівень виконавця робіт. Порядок формування та діяльності кваліфікаційної ради затверджується Кабінетом Міністрів України. До складу кваліфікаційної ради входять відповідні фахівці наукових установ, вищих навчальних закладів, громадських організацій.
      Згідно з абзацом восьмим статті 12 Закону № 1626-IV Інститут археології наділяється повноваженнями формувати кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      На виконання зазначених вимог цього Закону Інститут археології утворив Кваліфікаційну раду, визначив її статус, завдання, порядок формування та діяльності з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      Кваліфікаційна рада, як згадувалося вище, сформувала поняття кваліфікаційного документа (відкритого листа) і визначила його призначення та юридичну силу.
      Із законодавчих положень, що регламентують порядок видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) висновується, що відкритий лист є дозвільним документом, необхідним для отримання дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок. Без цього документа центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, не видає відповідного дозволу. За видом та юридичними наслідками відкритий лист є актом, який передує і від якого залежать результати рішення спеціального державного органу, який видає дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок.
      Водночас відкритий лист має ознаки автономного, окремого (самостійного) правосильного акта, що має юридичне значення для іншого дозвільного рішення (документа).
      За суб`єктом правотворення, юридичною силою, характером та обсягом дії відкритий лист має властивості акта управління, оскільки видається офіційним уповноваженим органом в межах своєї компетенції, встановленої та/або делегованої чинним законодавством; відображає юридичне волевиявлення суб`єкта видання; утворює юридичну основу для виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин або є тим юридичним фактом, який певним чином безпосередньо впливає на такі відносин; має письмову офіційну форму вираження; видається з дотриманням легітимізованих правил (процедур); як правовий акт управління окремо оскаржується.
      23.Підсумовуючи сказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у сфері охорони археологічної спадщини Кваліфікаційна рада за своїм статусом, завданням, колом повноважень, функціональним призначенням, підставами та метою створення є тим органом, що має характерні властивості, притаманні суб`єктам владних повноважень, за якими має відноситися до органів, що здійснюють владно-управлінські повноваження. Акти у виді кваліфікаційного документа (відкритого листа) є різновидом індивідуального акта (рішення), який видає Кваліфікаційна рада на виконання владних управлінських функцій і який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи.
      За цими критеріями на справи, у яких виникає спір щодо оскарження рішень Кваліфікаційної ради про відмову у видачі кваліфікаційного документа (відкритого листа), має поширюватися юрисдикція адміністративних судів.
      24.Ще одним аргументом на користь думки про належність оскарження рішення Кваліфікаційної ради до адміністративних судів є те, що Кваліфікаційна рада згідно зі своїм статусом, повноваженнями та метою функціонування відноситься до переліку тих неконкретизованих, але подібних з атестаційними, конкурсними, медико-соціальними експертними комісіями та іншими органами, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб, на спори щодо оскарження яких відповідно до пункту 9 частини першої статті 19 КАС України поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      25. В аспекті наведених вище міркувань Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підсудні адміністративному суду.
      Цей суд визначив, що суть порушеного права стосується немайнових відносин та зводиться до відмови Кваліфікаційної ради, до складу якої входять провідні вчені-археологи, видати документ, що засвідчує його фаховий рівень і дає право на проведення досліджень археологічної спадщини. Проте ця позиція суду не є зовсім слушною.
      Мета видачі, призначення та юридична природа кваліфікаційного документа є відмінною від тієї, яку надав їй суд апеляційної інстанції. Кваліфікаційний документ (відкритий лист) є свого роду офіційним, відповідальним, обов`язковим схваленням, визнанням чи санкціонуванням того, що фізична особа, яка має необхідні фахові знання, відповідає умовам, встановленим законодавством, що дає їй право на ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини. У такому правовідношенні орган, який видає кваліфікаційний документ (відкритий лист) чи відмовляє у його видачі відповідно до унормованих підстав та порядку, діє насамперед як суб`єкт публічної адміністрації.
      26.Апелюючи до доводів відповідача, що Кваліфікаційна рада за своєю суттю не є і не може бути носієм владних повноважень, не реалізовує жодних владних управлінських функцій, що Інститут археології не є носієм владних повноважень, не наділений публічно-владними управлінськими функціями, що спір у справі пов`язаний з вирішенням питання щодо правомірності прийняття рішення про невидачу кваліфікаційного документа, який не носить дозвільного характеру, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що не кваліфікувала й не відносила Інститут археології до переліку органів державної влади чи управління.
      Водночас вважає, що за об`єктивним розумінням такого юридичного утворення, як Кваліфікаційна рада, цей постійно діючий, колегіальний, незалежний орган у відносинах з видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) за унормованою процедурою, співвідноситься (уподібнюється) з поняттям суб`єкта владних повноважень, а рішення, дії чи акти цього органу набувають рис індивідуального акта, є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
      Провідні вчені й висококваліфіковані фахівці-археологи, які працюють у наукових установах, діяльність яких пов`язана з археологічними дослідженнями, від того, що входять до складу Кваліфікаційної ради, не втрачають властивостей знавців у галузі археології, але поряд із цим, коли здійснюють повноваження членів Кваліфікаційної ради, набувають характерних публічних, управлінських правоможностей на ухвалення рішень у сфері публічно-правових відносин, які зачіпають чи порушують права, свободи та інтереси особи, захист або відновлення яких можливо реалізувати через оскарження їх до суду.
      Про те, що рішення Кваліфікаційної ради можуть бути оскаржені, передбачено в Положенні про Кваліфікаційну раду.
      Велика Палата Верховного Суду на підставі аналізу фактичних обставин цієї справи та нормативного регулювання спірних правовідносин лише конкретизувала, що рішення Кваліфікаційної ради мають оскаржуватися до адміністративного суду.
      27. Отже, касаційна скарга ОСОБА_1 є прийнятною, обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню в частині скасування рішення суду апеляційної інстанції.
      Вимоги скаржника ухвалити нове рішення задоволенню не підлягають, оскільки вони є передчасними. Касаційний суд не може ухвалити нове рішення у справі, у якій через помилкове визначення підсудності спору фактично не відбувався апеляційний перегляд справи.
      28.Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції повністю і передати справу повністю для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      З огляду на наведене, керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року скасувати.
      Справу за позовом ОСОБА_1 до Тимчасової кваліфікаційної ради з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів), треті особи: директор Інституту археології Національної академії наук України Чабай В. П., Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, про визнання протиправним та скасування рішення направити для продовження розгляду до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т . О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      В. І. Данішевська Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90111802
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      17 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/10249/18
      Провадження № 11-771апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві Міністерства юстиції України (далі - управління юстиції), державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Лугіної Марії Сергіївни (далі відповідно - управління державної реєстрації; державний реєстратор) про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою управління юстиції на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року (судді Кузьменко В. В., Василенко Я. М., Шурко О. І.).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління юстиції, державного реєстратора, у якому просить суд:
      - визнати протиправними дії управління державної реєстрації - державного реєстратора в частині припинення юридичної особи Громадської організації «Всеукраїнська авіаційна асоціація «Аопа-Україна» (далі - ГО «ВАА «Аопа-України») в результаті ліквідації та відмінити державну реєстрацію припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна»;
      - зобов`язати управління юстиції, державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) запис про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      2. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 12 грудня 2018 року закрив провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за нормами Цивільного процесуального кодексу України.
      3. За висновками цього суду спір у справі стосується права цивільного та фактично виник між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження, а тому має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.
      4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 21 березня 2019 року скасував ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      5. Цей суд дійшов висновку, що оскільки предметом позову є саме оцінка дій відповідача щодо державної реєстрації припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна», то це публічно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, управління юстиції подало касаційну скаргу на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року, в якій просить скасувати її та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі.
      7. На думку скаржника, у цій справі позивач не погоджується з рішенням щодо припинення юридичної особи, призначення голови ліквідаційної комісії й проведення всієї ліквідаційної процедури, а не оскаржує дій суб`єкта владних повноважень, тому спір не є публічно-правовим.
      8. Відзивів на касаційну скаргу на час розгляду справи не надходило.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 24 липня 2019 року - передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      10. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС України, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного зазначає.
      11. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      12. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      13. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      14. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      15. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.
      16. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      17. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин.
      18. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      19. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження 12-58гс18, пункти 5.7, 5.8), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження 11-377апп18, пункти 28-30), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а (провадження № 11-1506апп18)).
      20. Водночас державний реєстратор, здійснюючи державну реєстрацію припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна», не був законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою позивача, указувати або забороняти йому певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність, а позивач відповідно не був зобов`язаний виконувати вимоги та приписи державного реєстратора.
      21. Отже, спір у цій справі не відповідає наведеним вище критеріям публічно-правового спору, напрацьованим Великою Палатою Верховного Суду.
      22. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що в цій справі наявний публічно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Отже, постанову суду апеляційної інстанції потрібно скасувати.
      23. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та про закриття провадження в цій справі.
      24. Водночас, вирішуючи питання про належну юрисдикцію, суд першої інстанції дійшов висновку, що справа має вирішуватися за нормами Цивільного процесуального кодексу України.
      25. Такі висновки суд першої інстанції зробив з огляду на те, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами; у таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулися реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. Тому зазначена категорія справ має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору. При цьому суд першої інстанції послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18) та від 21 листопада 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18).
      26. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, а також звертає увагу, що суд помилково врахував у цій справі висновки, викладені в постановах у згаданих справах. В останніх позовні вимоги були спрямовані на скасування державної реєстрації за іншими особами права власності та права оренди нерухомого майна. Водночас відносини щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно і державної реєстрації юридичних осіб є різними і регулюються різним матеріальним правом. Тому зазначені справи не є подібними до справи, що розглядається.
      27. Як видно зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 , від імені якого діє його представник Гончаренко Михайло Дмитрович , вважає дії державного реєстратора протиправними саме у зв`язку з тим, що він ухвалив рішення про державну реєстрацію припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна» на підставі документів, які надійшли від осіб, котрі, як вважає позивач, не мали права ухвалювати таке рішення. Крім іншого, ОСОБА_1 стверджує, що документи, надані державному реєстратору, сфальшовані.
      28. Позивач обґрунтував позовні вимоги відсутністю в осіб, які звернулися до державного реєстратора із заявою про припинення юридичної особи, повноважень на вчинення таких дій та, як наслідок, фіксації їх у ЄДР.
      29. Відповідно до частини четвертої статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
      30. Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовану презумпцію відомостей, унесених до ЄДР. Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19).
      31. Тому запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує.
      32. Якщо процедуру ліквідації юридичної особи не було здійснено належним чином, зокрема якщо її було здійснено на підставі рішення про ліквідацію, прийнятого особами, які не мали повноважень його ухвалювати, на підставі сфальшованих документів, якщо у процедурі ліквідації не було відчужено все майно юридичної особи тощо, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не є актом, з яким пов`язується її припинення та припинення права власності на її майно, а є лише записом, який не тягне за собою наслідків.
      33. Отже, спір про відміну державної реєстрації юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності й господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов`язки) та не захищає права позивача в конкретних правовідносинах.
      34. Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи не є спором з державним реєстратором про спонукання останнього внести відповідний запис до ЄДР. Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, у тому числі якщо він виник у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР державним реєстратором запису про проведення державної реєстрації юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.
      35. При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору.
      36. Велика Палата Верховного Суду, заповнюючи цю прогалину закону, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18) зазначила, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України), а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.
      37. Такий спір має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України незалежно від суб`єктного складу за місцезнаходженням юридичної особи (частина шоста статті 30 Господарського процесуального кодексу України).
      38. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків, викладених у наведених постановах Великої Палати Верховного Суду.
      39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» судове рішення, що набрало законної сили, про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є підставою для проведення відповідних реєстраційних дій. Тому належному способу захисту прав та інтересів відповідає позовна вимога про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи.
      40. Унесення державним реєстратором до ЄДР запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи не є виконанням судового рішення про задоволення відповідної позовної вимоги. Натомість згідно з пунктом 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» судове рішення, що набрало законної сили, про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є підставою для внесення запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи будь-яким державним реєстратором.
      41. Отже, спір у цій справі має вирішуватися за правилами господарського судочинства, у зв`язку із чим мотивувальну частину ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року належить змінити.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      42. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      43. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      44. Частинами першою, четвертою статті 351 КАС України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      45. Частиною першою статті 352 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      46. З огляду на викладене постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року підлягає скасуванню; ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року слід змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.
      Керуючись статтями 243, 349, 351, 352, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у м. Києві Міністерства юстиції України задовольнити частково.
      2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року скасувати.
      3. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Данішевською В. І.
      Джерело: ЄДРСР 90111848