ANTIRAID

Постановление БП-ВС об административной юрисдикции и возможности горсовета отменять ранее принятое решение, которое после принятия исчерпало свое действие, самостоятельно

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року

м. Київ

Справа N 521/17710/15-а

Провадження N 11-198апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій" (далі - ТОВ "Водолій"), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року (судді Гончар Л.Я., Донець О.Є., Мороз В.Ф.) у справі N 521/17710/15-а за позовом ТОВ "Водолій" до Одеської міської ради, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання протиправним і скасування рішення та

ВСТАНОВИЛА:

30 жовтня 2015 року ТОВ "Водолій" звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати пункт 1 додатку до рішення Одеської міської ради від 29 жовтня 2014 року N 5647-VI "Про скасування рішень Одеської міської ради" (далі - рішення N 5647-VI) в частині скасування рішення Одеської міської ради від 17 квітня 2001 року N 2405-XXIII "Про затвердження технічної документації з інвентаризації земельної ділянки та оформлення ТОВ "Водолій" документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, для експлуатації та обслуговування домоволодіння" (далі - рішення N 2405-XXIII).

На обґрунтування заявлених вимог ТОВ "Водолій" зазначило, що після прийняття Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII позивач здійснив усі залежні від нього заходи, спрямовані на реалізацію цього рішення, а саме надав Управлінню земельних ресурсів Одеської міської ради технічну документацію щодо складання державного акта на право постійного користування землею, виконав встановлення меж земельної ділянки в натурі, а відтак відповідач не мав правових підстав для скасування цього рішення. Крім того, прийняття оскаржуваного пункту 1 додатку до рішення N 5647-VI не було узгоджено з позивачем, проект рішення не був попередньо підданий громадському обговоренню, не розглядався постійною комісією Одеської міської ради із землеустрою та земельних відносин, позивачу не пропонувалось оформити земельну ділянку в оренду й не встановлювався строк для цього.

Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що підставою для скасування рішення N 2405-XXIII був факт неможливості виконати вказане рішення з огляду на те, що позивач не реалізував це рішення та не отримав відповідного державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а з набранням чинності Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року N 2768-III (далі - ЗК України 2001 року) юридичні особи не можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою.

Малиновський районний суд м. Одеси постановою від 18 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із постановою суду касаційної інстанції, ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представник ОСОБА_5 - ОСОБА_4 звернулися із заявами про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду.

Верховний Суд України ухвалою від 06 березня 2017 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року.

До набрання чинності КАС України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяв ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.

Тому ці заяви на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII були передані до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Оскільки справа за заявами ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, вона відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України у редакції Закону N 2147-VIII передана до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який з огляду на визначений підпунктом 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС України порядок здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У заявах про перегляд постанови касаційного суду Верховним Судом України з підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, заявники послалися на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції статей 19, 92, 116, 125, 126, 140 ЗК України 2001 року в подібних правовідносинах, що, на їх думку, підтверджується рішеннями Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2010 року (N К-7142/08), 31 березня 2011 року (N К/9991/1149/11), 26 лютого 2013 року (N К/9991/59809/12), 04 квітня 2013 року (N К/9991/16499/12), 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12), 14 червня 2016 року (N К/800/36097/15),постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 06 червня 2012 року (N 6-40цс12), ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12), постановою Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16).

Крім того, заявники послалися також на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції статей 25, 46 та 59 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР), що, як вони вважають, підтверджується рішеннями Вищого адміністративного суду України від 16 жовтня 2013 року (N К/800/33868/13), 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12), 31 березня 2016 року (N К/800/24743/15), 14 червня 2016 року (К/800/36097/15), а також постановами Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15).

Заявники просять скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року та залишити в силі постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року й ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року.

Однак, що стосується наданих заявниками рішень Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2010 року (N К-7142/08), 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12), 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12), постанови Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16), то вони не є прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки ці рішення постановлені у справах з іншими правовими відносинами, які не є подібними до тих, що існують у справі, яка переглядається, предметом спору в якій є правомірність прийняття рішення органом місцевого самоврядування про скасування свого попереднього рішення.

При цьому ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Так, у постанові від 19 травня 2010 року (N К-7142/08) Вищий адміністративний суд України розглядав спір про зобов'язання Комунального підприємства проектно-розвідувальних робіт по землевпорядкуванню, Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", Хмельницької міської ради здійснити всі необхідні дії щодо набуття Приватною науково-технічною фірмою "Союз" права постійного користування земельною ділянкою.

Ухвалою від 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12) Вищий адміністративний суд України вирішив спір про правомірність передачі органом місцевого самоврядування у власність фізичній особі частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування іншій фізичній особі.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12) ухвалена у спорі про скасування рішення органу місцевого самоврядування в частині способу приватизації нежитлового приміщення та зобов'язання відповідачів вчинити дії, пов'язані з приватизацією позивачем цього приміщення.

У постанові від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16) Вищий господарський суд України вирішив спір про визнання за фермерським господарством права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

Також Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги і висновки Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладені у постанові від 06 червня 2012 року (N 6-40цс12), оскільки вони стосуються спору, що виник між садівницьким товариством та фізичними особами, про визнання недійсними приватизації, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельної ділянки. Вказана постанова не містить правових висновків щодо застосування норм матеріального права, про які йдеться у заяві ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5

Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12) скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу за позовом садівницького товариства до фізичних осіб про визнання недійсними приватизації, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельної ділянки передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, предмет спору у вказаній справі не є тотожним предмету спору у справі, що розглядається, при цьому наведеним рішенням суд касаційної інстанції не закінчив розгляд справи по суті, у зв'язку з чим висновки, викладені у вказаному рішенні, не можуть бути враховані Великою Палатою Верховного Суду як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.

Разом із тим у наданих на порівняння рішеннях Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2013 року (К/9991/16499/12), 16 жовтня 2013 року (N К/800/33868/13), 31 березня 2016 року (N К/800/24743/15), 14 червня 2016 року (N К/800/36097/15) суд касаційної інстанції у подібних правовідносинах виходив із того, що рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до приписів якого виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення, є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом виконання, а тому воно не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування, який його прийняв.

Верховний Суд України у постановах від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15), усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції статей 26, 59 Закону N 280/97-ВР і беручи до уваги Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (далі - Рішення N 7-рп/2009), дійшов висновку про те, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

У рішеннях від 31 березня 2011 року (N К/9991/1149/11) та 26 лютого 2013 року (N К/9991/59809/12) Вищий адміністративний суд України, проаналізувавши положення статей Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року N 561-XII (далі - ЗК України 1990 року) та ЗК України 2001 року, виходив із того, що пунктом 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року передбачено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу, і дійшов висновку про те, що орган місцевого самоврядування під час прийняття оспорюваного рішення, яким скасував своє попереднє рішення, діяв неправомірно.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заявах про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цих заяв.

Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 квітня 2001 року Одеською міською радою прийнято рішення N 2405-XXIII, відповідно до підпункту 3.1 пункту 3 якого зобов'язано ТОВ "Водолій" замовити в Управлінні земельних ресурсів оформлення документів, що посвідчують право постійного користування товариства земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, яку надано для експлуатації та обслуговування домоволодіння.

Пунктом 4 вказаного рішення доручено Управлінню земельних ресурсів видати за встановленим законом порядком ТОВ "Водолій" документи, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою, та внести відповідні зміни до земельно-облікової документації.

15 травня 2001 року позивачем подано до Одеської міської ради заяву про надання доручення на виготовлення технічної документації щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування домоволодіння.

На підставі рішення N 2405-XXIII Управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради 15 травня 2001 року надано Одеському відділенню інституту "Укргеоінформ" доручення N 1261 щодо виконання на замовлення ТОВ "Водолій" землевпорядних робіт, а 16 травня 2001 року - технічне завдання N 3441 на розробку технічної документації щодо складення документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою.

17 травня 2001 року на підставі вказаних доручення та технічного завдання Одеським відділенням інституту "Укргеоінформ" розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою ТОВ "Водолій" для експлуатації та обслуговування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, а також встановлено в натурі межі цієї земельної ділянки, про що складено відповідний акт.

28 грудня 2001 року Одеською міською радою прийнято рішення N 3052-XXIII "Про зміну цільового призначення та надання у приватну власність громадянам України земельних ділянок, загальною площею 0,7820 га, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель" (далі - рішення N 3052-XXIII), яким вилучено з користування ТОВ "Водолій" земельну ділянку загальною площею 0,7820 га, змінено її цільове призначення та надано безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель громадянам України: ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15., ОСОБА_9

28 березня 2002 року Управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради отримано лист ТОВ "Водолій" від 25 березня 2002 року N 25/03 з проханням видати документи, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою відповідно до рішення N 2405-XXIII.

Також позивачем здійснено повторні звернення до Управління земельних ресурсів Одеської міської ради, а саме від 03 січня 2012 року N 01 та 13 січня 2012 року N 8.

Проте оформлення документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою, відповідно до рішення N 2405-XXIII здійснено не було.

29 жовтня 2014 року Одеською міською радою прийнято рішення N 5647-VI, яким скасовано, зокрема рішення N 2405-XXIII у зв'язку з неможливістю його виконання (пункт 1 додатку до цього рішення).

Враховуючи вказані обставини, предметом спору у справі, що розглядається, є правомірність прийняття органом місцевого самоврядування рішення про скасування свого попереднього рішення.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення, суд першої інстанції в цій справі керувався тим, що на підставі рішення N 2405-XXIII виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ "Водолій" на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, для чого на підставі замовлення позивача було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, землевпорядною організацією було встановлено межі земельної ділянки в натурі, що є однією з умов виникнення права постійного користування земельною ділянкою в силу статті 22 ЗК України 1990 року, чинного на час прийняття рішення N 2405-XXIII, а тому оскаржуване рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказана позиція суду першої інстанції ґрунтується також на правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні N 7-рп/2009, згідно з якою органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком та додатково вказав, що на підставі рішення N 3052-XXIII з користування ТОВ "Водолій" було вилучено земельну ділянку загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам за списком, які отримали державні акти на право приватної власності, а оскаржуваним рішенням N 5647-VI Одеська міська рада скасувала рішення N 2405-XXIII, яке стосується всієї земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, та на підставі якого виникли правовідносини, пов'язані також із реалізацією суб'єктивного права інших осіб, які з урахуванням рішення N 2405-XXIII отримали у власність земельні ділянки із частини земельної ділянки, яка була вилучена у позивача.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що після прийняття Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII набрали чинності положення ЗК України 2001 року, які не передбачали можливості набуття підприємством, установою та організацією, що належать до приватної власності, земельної ділянки на праві постійного користування, що відповідно до пункту 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року унеможливлює виконання рішення N 2405-XXIII. За вказаних обставин, ураховуючи те, що з набранням чинності ЗК України 2001 року рішення N 2405-XXIII не породжувало, зокрема для позивача, будь-яких суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, касаційний суд вказав на помилковість позиції судів попередніх інстанцій щодо виникнення на підставі цього рішення будь-яких правовідносин, пов'язаних із реалізацією таких суб'єктивних прав та інтересів, у тому числі з мотивів замовлення ТОВ "Водолій" будь-якої землевпорядної документації або прийняття рішень про вилучення чи надання вказаної земельної ділянки. Також касаційний суд не погодився із позицією судів попередніх інстанцій щодо неможливості скасування Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII з тих мотивів, що після його прийняття частину земельної ділянки було вилучено у ТОВ "Водолій" та передано у власність фізичним особам, оскільки чинність рішення про надання юридичній особі у постійне користування земельної ділянки у цих правовідносинах не є необхідною умовою для наступної передачі земельної ділянки у власність фізичних осіб.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону N 280/97-ВР передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.

Згідно з частиною десятою статті 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Аналіз наведених положень Закону N 280/97-ВР дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.

Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Цей принцип знайшов своє відображення й у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Конституційний Суд України у Рішенні N 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону N 280/97-ВР (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції.

Аналіз наведених положень свідчить про можливість скасування органом місцевого самоврядування власного рішення, у той же час, реалізація зазначених повноважень можлива у разі дотримання сукупності умов, зокрема: відсутність факту виконання рішення, що скасовується; відсутність факту виникнення правовідносин, пов'язаних з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів або ж відсутність заперечень суб'єктів правовідносин щодо їх зміни чи припинення у разі виникнення таких правовідносин.

Ураховуючи, що рішення N 2405-XXIII є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, а саме було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та встановлено межі земельної ділянки в натурі (позивач розпочав реалізовувати своє право), а також те, що на реалізацію вказаного рішення в подальшому на підставі рішення N 3052-XXIII з користування ТОВ "Водолій" було вилучено частину земельної ділянки загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_9, і ці громадяни отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, це рішення не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування.

На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на підставі рішення N 2405-XXIII виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ "Водолій" на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, а також із реалізацією суб'єктивних прав вказаних вище громадян на отримання у приватну власність частини цієї земельної ділянки, а тому оскаржуване рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У той же час суд касаційної інстанції безпідставно не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.

Відповідно до підпунктів 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передані на розгляд Великої Палати Верховного Суду, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.

На підставі підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанцій допустив неправильне застосування норм матеріального права, то постанова Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року - залишенню в силі як помилково скасовані.

Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій", ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити.

2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року скасувати.

3. Постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач

С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна

В.В. Британчук О.М. Ситнік

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Прокопенко О.Б.

Share this post


Link to post
Share on other sites

В данном деле судьи Большой палаты в очередной раз продемонстрировали циничный подход к юрисдикции и принятие решений в зависимости от погоды и силы солнечного ветра. Несмотря на то, что по последним предсказаниям дальневосточного шамана, фактически решается вопрос о праве собственности на земельный участок, судьи решили, что это все же административная юрисдикция.

Кроме того Большая палата сделал очередной сомнительны вывод имеющий довольно существенные последствия для отгадывания результата дальнейших решений. Суд указал, что органы местного самоуправления не могут отменять свои предыдущие решения, вносить в них изменения, если в соответствии с предписаниями этих решений возникли правоотношения, связанные с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов, и субъекты этих правоотношений возражают против их изменения или прекращения.

Однако, все же существует возможность отмены органом местного самоуправления собственного решения, в то же время, реализация указанных полномочий возможна при соблюдении совокупности условий, в частности: отсутствие факта выполнения решения, которое отменяется; отсутствие факта возникновения правоотношений, связанных с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов или отсутствие возражений субъектов правоотношений по их изменению или прекращению в случае возникновения таких правоотношений.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 804/4188/17
      Провадження № 11-457апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДФС) на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року (суддя Дєєв М. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року (судді Юрко І. В., Білак С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 804/4188/17 за позовом ГУ ДФС до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - УДВС) про визнання протиправними й скасування постанов та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2017 року ГУ ДФС звернулося до суду з позовом до УДВС, у якому просило визнати протиправними та скасувати постанови головного державного виконавця УДВС Осельського Є. С. про відкриття виконавчих проваджень від 06 березня 2017 року ВП № 53527296 та ВП № 53527612.
      2. На обґрунтування позову ГУ ДФС зазначило, що ухвали слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к, на підставі яких було прийнято оскаржувані постанови, не є виконавчими документами в розумінні Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 липня 2017 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 вересня 2017 року залишив без змін ухвалу суду першої інстанції.
      5. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що незгода сторони виконавчого провадження з діями або рішенням державного виконавця у виконавчому провадженні, відкритому на підставі ухвал, постановлених слідчими суддями Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська за результатами розгляду кримінальних справ, не може бути розглянута за правилами адміністративного судочинства, а має розглядатися в порядку кримінального судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що судові рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.
      7. На думку скаржника, виконавчі листи за ухвалами слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к не видавалися, а тому не було підстав для прийняття оскаржуваних постанов.
      8. Скаржник, посилаючись на частину першу статті 181 КАС України, зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      9. У зв`язку з викладеним ГУ ДФС просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Позиція інших учасників справи
      10. На час розгляду справи відповідач відзив на касаційну скаргу не надіслав.
      Рух касаційної скарги
      11. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 13 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким КАС України викладено в новій редакції.
      13. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      14. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 травня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України, оскільки предметом перегляду в цій справі є ухвали судів першої та апеляційної інстанцій, а характер спірних правовідносин не вимагає участі сторін у судовому засіданні.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      18. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      19. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      20. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      21. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      22. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      23. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      24. Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб`єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
      25. Матеріалами справи встановлено, що у провадженні слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська перебували справи № 201/11811/16-к та № 201/14034/16-к за скаргами різних фізичних та юридичних осіб на дії слідчих, вчинені у межах досудового розслідування кримінального провадження № 32016040000000037.
      26. У справі № 201/11811/16-к за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС Ткачука Д. А. щодо неповернення тимчасово вилученого під час обшуку майна ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року зобов`язано повернути ОСОБА_1 типовий млинний комплекс «Харків`янка 3000 плюс».
      27. У справі № 201/14034/16-к за скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Дніпро-Агропрайд», Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Агросвіт», ТОВ «Павлоградзернопродукт», Кооперативу «Колосок» щодо порушення слідчими Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС законодавства при проведенні обшуків 02 серпня 2016 року та зобов`язання повернути вилучене в ході обшуків майно ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 15 листопада 2016 року зобов`язано слідчого Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС або інший орган досудового розслідування, у провадженні якого перебуває кримінальне провадження № 32016040000000037, повернути скаржникам вилучене майно, що визначено у протоколі обшуку від 02 серпня 2016 року.
      28. 06 березня 2017 року державний виконавець УДВС Осельський Є. С. прийняв постанови про відкриття виконавчих проваджень, зокрема ВП № 53527612 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Наумової О. С. від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та ВП № 53527296 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Ходаківського М. П. від 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к.
      29. Вважаючи протиправними постанови про відкриття виконавчих проваджень від 06 березня 2017 року № 53527612 та № 53527296, ГУ ДФС звернулося до суду з цим адміністративним позовом.
      30. Визначаючи юрисдикцію суду щодо розгляду поданого ГУ ДФС позову, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      31. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      32. Примусовому виконанню відповідно до вказаного Закону підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом (пункт 2 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII).
      33. Згідно із частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      34. Отже, при виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
      35. На підставі частин третьої та четвертої статті 535 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.
      Органи, особи, які виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання.
      36. Проте положеннями КПК України не встановлено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення у кримінальному провадженні.
      37. Водночас частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      38. Аналогічна норма закріплена і в частині першій статті 287 КАС України(у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      39. Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого документа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.
      40. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц (провадження № 14-431цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а (провадження № 11-1479апп18) та від 29 травня 2019 року у справі № 760/14437/18 (провадження № 14-224цс19).
      41. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на спір щодо оскарження постанов державного виконавця про відкриття виконавчих проваджень, прийнятих на підставі примусового виконання ухвал слідчих суддів у кримінальних провадженнях, а тому помилково відмовив у відкритті провадження в цій справі.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      42. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      43. Згідно із частиною першою статті 353 КАС Українипідставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      44. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій постановили судові рішення з порушенням норм процесуального права та які перешкоджають подальшому провадженню у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління ДФС України у Дніпропетровській області задовольнити.
      2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року скасувати, а справу направити до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      В . І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В . С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 86877104
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      4 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 826/5500/18
      Провадження № 11-195апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС), Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - управління ПФУ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою МВС на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2018 року (судді Чаку Є. В., Файдюк В. В., Мєзєнцев Є. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до МВС, управління ПФУ, в якому просив:
      - визнати протиправною бездіяльність посадових осіб відповідачів щодо непроведення перерахунку призначеної пенсії;
      - зобов`язати МВС скласти і відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 направити виправлену довідку про розміри грошового забезпечення для перерахунку його пенсії до управління ПФУ із зазначенням розмірів грошового забезпечення за нормами, чинними станом на 1 грудня 2015 року, з урахуванням видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських, та додаткових видів зарплат та премій, що були складовими грошового забезпечення під час призначення пенсії позивачу в процентному еквіваленті, а також надбавки за особливо важливі завдання, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та одноразової грошової допомоги при звільненні, які ним отримано протягом останніх 24 місяців підряд перед місяцем звільнення та з яких було утримано єдиний соціальний внесок;
      - зобов`язати управління ПФУ здійснити перерахунок та виплату пенсії з 1 грудня 2015 року виходячи з розміру 79 % від грошового забезпечення для обчислення пенсії на підставі довідки, наданої МВС України з урахуванням вимог Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати», без обмежень максимального розміру пенсії і без застосування положень постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб»;
      - встановити судовий контроль за виконанням судового рішення та зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати в установлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 вересня 2018 року адміністративний позов задоволено частково:
      - визнано протиправною бездіяльність МВС щодо ненадання довідок із зазначенням розмірів щомісячних та додаткових видів грошового забезпечення для обчислення пенсії, які ОСОБА_1 отримував протягом останніх 24 місяців перед місяцем звільнення, яка містить: надбавки за особливо важливі завдання, грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, одноразову грошову премію при звільненні та з яких було утримано єдиний соціальний внесок;
      - зобов`язано МВС надати довідки із зазначенням розмірів щомісячних та додаткових видів грошового забезпечення для обчислення пенсії, які ОСОБА_1 отримував протягом останніх 24 місяців перед місяцем звільнення, яка містить: надбавки за особливо важливі завдання, грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, одноразову грошову премію при звільненні та з яких було утримано єдиний соціальний внесок, та направити зазначені довідки до управління ПФУ;
      - в іншій частині адміністративного позову відмовлено;
      - встановлено судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання МВС подати у місячний строк з моменту набрання рішенням законної сили звіту про виконання рішення суду.
      17 жовтня 2018 року МВС подало апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 вересня 2018 року.
      Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 29 жовтня 2018 року апеляційну скаргу МВС повернув на підставі пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), посилаючись на те, що апеляційна скарга підписана особою, яка не має право її підписувати.
      Постановляючи ухвалу про повернення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вказав на те, що до скарги, поданої та підписаної Отродою Т. Ю. як представником МВС, не додано документа, який посвідчує її повноваження на підписання апеляційної скарги від імені МВС, адже наявна у матеріалах справи копія довіреності від 14 лютого 2018 року № 14/2018, що була видана міністром внутрішніх справ України Аваковим А. Б., засвідчена самим представником, а отже, не є документом, що посвідчує повноваження останнього, оскільки у матеріалах справи відсутній документ, що підтверджує повноваження Отроди Т. Ю. на засвідчення копії довіреності.
      9 листопада 2018 року МВС вдруге подало апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 вересня 2018 року. До скарги, підписаної Отродою Т. Ю. як представником МВС, додано завірену Отродою Т. Ю. копію довіреності від 14 вересня 2018 року № 14/2018, у якій вказано на повноваження останньої завіряти, зокрема, копії довіреностей.
      За наслідками розгляду згаданої вище апеляційної скарги МВС, а також апеляційної скарги ОСОБА_1 . апеляційний суд 16 січня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нову постанову - про часткове задоволення позову.
      23 листопада 2018 року (під час апеляційного перегляду справи по суті спору) МВС подало касаційну скаргу на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2018 року про повернення його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, поданої 17 жовтня 2018 року.
      У скарзі МВС порушує питання про скасуванні цієї ухвали та направлення справи до Шостого апеляційного адміністративного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою МВС.
      Скаргу мотивовано порушенням судом апеляційної інстанції положень статей 55-60, 296 та 298 КАС.
      Так, МВС зазначає, що довіреність від 14 лютого 2018 року № 14/2018, видана Отроді Т. Ю., не містила заборони на посвідчення копій документів МВС. Надана суду копія зазначеної довіреності, посвідчена представником позивача з оригіналу, підтверджувала право зазначеної особи оскаржувати рішення суду в апеляційній, касаційній інстанціях та підписувати всі документи, необхідні для виконання повноважень, наданих вищезазначеною довіреністю. При цьому суд апеляційної інстанції не був позбавлений можливості перевірити оригінал такої довіреності безпосередньо у судовому засіданні при розгляді справи по суті.
      Ухвалою від 28 лютого 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на його переконання, ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Так, ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи обґрунтована тим, що суди касаційної інстанції використовують різні підходи до застосування положень частин першої та третьої статті 55, пункту 1 частини першої, частин третьої, п`ятої, шостої та восьмої статті 59 КАС під час вирішення питання про порядок засвідчення копій документів, якими підтверджується право на представництво юридичних осіб у суді.
      Фактично поставлене для вирішення питання зводиться до того, чи має право представник юридичної особи в адміністративному процесі самостійно засвідчити копію документа про надання йому повноважень з представництва (довіреність) і чи буде така засвідчена самим представником копія довіреності належним доказом наявності у нього відповідних повноважень з представництва.
      Вирішуючи питання щодо правильного застосування згаданих вище норм КАС під час розгляду питання про порядок засвідчення копій документів, якими підтверджується право на представництво юридичних осіб у суді, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
      Представництво за своєю природою - це організаційне правовідношення, змістом якого є повноваження однієї особи (представника) діяти від імені, в інтересах іншої особи, яке виникає з договору, закону, акта органу публічної влади. Крім того, представництвом є діяльність представника, спрямована на реалізацію наданих йому повноважень. Змістом відносин представництва є повноваження, без яких останнє не може існувати. Як повноваження розуміють систему двох суб`єктивних прав представника, одне з яких є абсолютним, інше - відносним. Абсолютне право представника містить у собі можливість вчинення певних дій від імені та в інтересах особи, а відносне право полягає у тому, що представник вправі розраховувати на те, що всі юридичні наслідки, створені його діями, виникнуть лише для особи, яку він представляє, а не для самого представника.
      Визначення довіреності міститься у частині третій статті 244 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), за якою довіреність - це письмовий документ, що видається довірителем представнику для засвідчення його повноважень перед третіми особами в процесі здійснення представництва.
      Специфіка представництва за довіреністю в адміністративному судочинстві зумовлена його публічно-правовим та офіційним характером і визначена відповідними нормами КАС.
      Відповідно до частини першої статті 55 КАС сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
      Згідно з частиною третьою статті 55 КАС юридична особа, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.
      Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи, зокрема, довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами (частина третя статті 59 КАС).
      Частинами п`ятою та шостою статті 59 КАС установлено таке:
      - відповідність копії документа, що підтверджує повноваження представника, оригіналу може бути засвідчена підписом судді;
      - оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.
      Таким чином, вимога обов`язкового подання до суду лише оригіналу довіреності на підтвердження повноважень представника і думка про допустимість засвідчення копії такого документа лише суддею не ґрунтується на чинному процесуальному законодавстві України, адже відповідно до наведеної вище частини п`ятої статті 59 КАС відповідність копії документа, що підтверджує повноваження представника, оригіналу може бути засвідчена підписом судді, а наступна частина цієї ж статті визнає правомірним також інший порядок засвідчення «визначений законом».
      Тому слід визначити цей зазначений законний спосіб.
      Для цього слід звернутися до положень ЦК, а також зважати на те, що за Конституцією України особа може діяти у порядку та у спосіб, що не заборонений законом, а органи державної влади - навпаки, лише у спосіб, що передбачений законом.
      Відповідно до положень статті 238 ЦК представник (у тому числі і за довіреністю юридичної особи) може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
      Законодавством не встановлено жодних обмежень щодо зазначення у змісті довіреності посилання на уповноваження представника на засвідчення копій документів, у тому числі й довіреності, а також щодо подання таких копій до будь-якого підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, державних органів, суду.
      Зважаючи на вищевикладене, у разі коли до адміністративного суду звертається представник юридичної особи, закон не встановлює обов`язок засвідчення копій довіреності на представництво нотаріусом або ж безпосередньо керівником юридичної особи, що видав довіреність.
      Трактування положень статті 59 КАС у протилежному аспекті, на думку Великої Палати Верховного Суду, є неправомірним обмеженням права на доступ до правосуддя. Наведене випливає і з практичної реалізації нотаріального посвідчення копій довіреності та (або) посвідчення копій довіреності керівником юридичної особи, що її видав, пов`язаної із настанням збитків матеріального характеру, часовими затратами та ін. Таке неправомірне обмеження права на доступ до суду полягає у надмірному формалізмі.
      Нведеного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з урахуванням практики застосування Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
      Варто зазначити, що за національним законодавством (частина друга статті 81 ЦК) юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного та публічного права.
      На підставі критерію заснування юридичні особи публічного права фактично виводяться із кола суб`єктів звернення до ЄСПЛ.
      Водночас, ураховуючи, що ця справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як така, що містить виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, у зв`язку з наявністю різної судової практики у застосуванні норм процесуального права під час вирішення питання про наявність у представників юридичних осіб (як публічного, так і приватного права) повноважень на представництво інтересів цих осіб у суді, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне послатися у цій справі на текст Конвенції та застосувати практику ЄСПЛ як джерело права.
      Відповідно до статті 6 Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
      У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» від 1 березня 2002 ).
      Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
      ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року).
      Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
      Статтею 60 КАС передбачено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері (частини перша, друга цієї статті).
      У разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання (частина восьма статті 59 КАС).
      На думку Великої Палати Верховного Суду, слід вважати підтвердженими повноваження представника юридичної особи на підставі завіреної ним копії довіреності, якщо право цього представника засвідчувати своїм підписом копії документів випливає зі змісту виданої йому довіреності та за відсутності у ній відповідного застереження на вчинення певної дії.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що під час вирішення питання відповідності копії документа, що підтверджує повноваження представника юридичної особи, вимогам статті 59 КАС, зокрема при визнанні копії довіреності такою, що є засвідченою у визначеному законом порядку, слід уникати зайвого формалізму, як то констатація відсутності в матеріалах заяви (скарги) копії посадової інструкції особи, яка засвідчила копію відповідного документа, відсутність у довіреності вказівки на повноваження представника на засвідчення копії довіреності тощо.
      Крім того, повернення заяв (скарг) за наявності процесуальної можливості пересвідчитись у наявності в особи повноважень на представництво під час розгляду справи (скарги) ставить під загрозу дотримання завдань адміністративного судочинства, закріплених у частині першій статті 2 КАС, а також дотримання учасниками справи строків звернення до суду та оскарження судових рішень.
      У справі, що розглядається, Отрода Т. Ю ., подаючи 17 жовтня 2018 року від імені МВС апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 вересня 2018 року, вказала у ній на наявність у матеріалах справи виданої їй довіреностівід 14 лютого 2018 року № 14/2018.
      Так, направлені судом першої інстанції до апеляційного суду разом зі скаргою матеріали цієї справи містили завірену Отродою Т. Ю.копію довіреностівід 14 лютого 2018 року № 14/2018 (а. с. 50), що була видана міністром внутрішніх справ України Аваковим А. Б. головному спеціалісту відділу судово-претензійної роботи Департаменту юридичного забезпечення МВС Отроді Т. Ю. для представництва інтересів цього Міністерства, зокрема, в апеляційних адміністративних судах. Копія довіреності містить відбиток штампу Департаменту юридичного забезпечення МВС «З оригіналом згідно» з підписом Отроди Т. Ю., засвідченим відбитком печатки цього Департаменту МВС.
      У згаданій довіреності, крім іншого, зазначено, що Отроді Т. Ю. надається право підписувати документи, необхідні для представництва інтересів МВС в судах. Крім того, надається право оскаржувати рішення суду в апеляційній та касаційній інстанціях та підписувати всі документи, необхідні для виконання повноважень, наданих цією довіреністю.
      З огляду на наведений зміст довіреності наявна в матеріалах справи її копія, засвідчена підписом Отроди Т. Ю., підтверджувала повноваження останньої як представника МВС на подання скарги, зокрема й на засвідчення копії довіреності власним підписом.
      Проте суд апеляційної інстанції цього не врахував і дійшов помилкового висновку про підписання апеляційної скарги особою, яка не має такого права, а відтак і про наявність підстав для повернення цієї скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 298 КАС, що призвело до порушення норм процесуального права та постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджала подальшому провадженню у справі.
      За приписами частини першої статті 353 КАС наведене є підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду.
      Тому вимоги касаційної скарги про скасування ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2018 року про повернення апеляційної скарги МВС від 17 жовтня 2018 року на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 вересня 2018 року - підлягають задоволенню.
      Водночас, як убачається з матеріалів справи, 16 січня 2019 року згаданий вище апеляційний суд за наслідками розгляду повторно поданої МВС 9 листопада 2018 року апеляційної скарги, з підстав, аналогічних наведеним в апеляційній скарзі від 17 жовтня 2018 року, здійснив апеляційний перегляд рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 вересня 2018 року, скасував його та прийняв нову постанову - про часткове задоволення позову.
      Таким чином, у зв`язку з відсутністю предмета апеляційного перегляду судом за апеляційною скаргою МВС від 17 жовтня 2018 року, яка була безпідставно повернута згідно з оскаржуваною у цьому провадженні ухвалою апеляційного суду, підстав для направлення справи для продовження розгляду судом апеляційної інстанції немає.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 346, 349, 353, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково.
      2. Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від від 29 жовтня 2018 року скасувати.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 86877130
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 826/13405/18
      Провадження № 11-699апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Радомишльської районної спілки споживчих товариств до Солом`янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, треті особи - Державне підприємство «СЕТАМ», Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЦ Фрай», про визнання протиправними дій
      за касаційною скаргою Радомишльської районної спілки споживчих товариств на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року (судді Губська О. А., Парінов А. Б., Ключкович В. Ю.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог
      1. Радомишльська районна спілка споживчих товариств звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати протиправними дії посадових осіб Солом`янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві щодо передачі на примусову реалізацію приміщення універмагу загальною площею 6 128,70 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач передав на примусову реалізацію зазначене нерухоме майно, законним власником якого є Радомишльська районна спілка споживчих товариств, усупереч вжитим судами заходам забезпечення позову, за якими було заборонено вчиняти такі дії, що свідчить про їх протиправність.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 04 лютого 2019 року відмовив у задоволенні позову.
      4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 25 квітня 2019 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2019 року скасував та закрив провадження у справі. Роз`яснив позивачу право на звернення до суду з цим позовом у порядку цивільного судочинства.
      5. Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що у спірних правовідносинах оскарження позивачем дій посадових осіб Солом`янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві з виконання рішення суду, ухваленого за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), повинне здійснюватися шляхом подання скарги до суду, який видав виконавчий документ, за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      6. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду.
      7. Свої доводи скаржник обґрунтовує тим, що Радомишльська районна спілка споживчих товариств не є стороною виконавчого провадження, в якому державний виконавець вчинив оспорювані дії, тому не може звернутися зі скаргою на ці дії у порядку, визначеному статтею 447 ЦПК. З огляду на це вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що заявлені ним позовні вимоги повинні розглядатися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      8. Державне підприємство «СЕТАМ» (далі - ДП «СЕТАМ») подало відзив на касаційну скаргу Радомишльської районної спілки споживчих товариств, у якому зазначило, що положеннями чинного законодавства не передбачено підстав для зняття майна з реалізації чи зупинення електронних торгів у випадку накладення судами обтяжень на нерухоме майно, тому ні орган державної влади, ні організатор електронних торгів не допустили порушень норм чинного законодавства. Із цих підстав ДП «СЕТАМ» просило залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржувану постанову Шостого апеляційного адміністративного суду - без змін.
      9. Також свій відзив на касаційну скаргу позивача подало Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЦ Фрай» (далі - ТОВ «ТЦ Фрай»). На переконання цього товариства, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі є правильним, наведені скаржником доводи його не спростовують, тому немає підстав для задоволення зазначеної касаційної скарги.
      Рух касаційної скарги
      10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 10 червня та 15 липня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі та призначив її до розгляду.
      11. Ухвалою від 18 липня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      13. Державний виконавець Солом`янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - державний виконавець) постановою від 17 травня 2018 року відкрив виконавче провадження (№ 56422016) з примусового виконання виконавчого листа № 760/12230/17, виданого 22 січня 2018 року Солом`янським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором у сумі 4 922 626,30 грн.
      14. Також постановою від 17 травня 2018 року державний виконавець наклав арешт на все майно, що належить боржнику в межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів 5 415 138,93 грн.
      15. Цього ж дня Радомишльському районному відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області було доручено здійснити опис та арешт майна, що належить боржнику, а саме нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 6128,7 кв. м.
      16. 18 червня 2018 року Радомишльський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області направив на адресу відповідача постанову про опис та арешт майна боржника.
      17. У подальшому призначений постановою від 19 червня 2018 року суб`єкт оціночної діяльності провів незалежну оцінку вказаного нерухомого майна та склав звіт, згідно з яким вартість цього майна становить 6 408 900,00 грн без ПДВ. Згаданий звіт було направлено сторонам виконавчого провадження для ознайомлення.
      18. 04 липня 2018 року Солом`янський районний відділ державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві надіслав ДП «СЕТАМ» заявку № 67068 на реалізацію арештованого майна у ВП № 56422016.
      19. На підставі цієї заявки ДП «СЕТАМ» призначило електронні торги на 08 серпня 2018 року. За результатом їх проведення визначено переможця - ТОВ «ТЦ Фрай».
      20. 10 серпня 2018 року державний виконавець склав акт про проведені електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, прийняв постанову про зняття арешту з усього майна, що належить боржнику. Також підготовлено розпорядження про розподіл коштів.
      21. 27 серпня 2018 року державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з повним фактичним виконанням виданого судом виконавчого документа.
      22. На підставі акта державного виконавця про проведені електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна приватний нотаріус Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області 10 серпня 2018 року видав ТОВ «ТЦ Фрай» свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення універмагу площею 6128,7 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
      23. Цього ж дня до Державного реєстру речових прав внесено запис про державну реєстрацію за ТОВ «ТЦ Фрай» права власності на це майно.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      24. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      25. Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      26. За визначенням пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      27. Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      28. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      29. Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      30. Згідно із частинами першою та п`ятою статті 287 КАС учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      31. Адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.
      32. За правилами частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      33. Предметом спору в цій справі є дії державного виконавця з передачі на примусову реалізацію нерухомого майна у виконавчому провадженні № 56422016 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Солом`янським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором у сумі 4 922 626,30 грн.
      34. Порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, врегульовано положеннями розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК.
      35. Відповідно до статті 447 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      36. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК).
      37. Оскільки позивач - Радомишльська районна спілка споживчих товариств не є стороною виконавчого провадження № 56422016, то, й не може звернутися зі скаргою на дії державного виконавця в порядку судового контролю за виконанням судового рішення, передбаченому статтею 447 ЦПК, за якою лише сторони виконавчого провадження мають на це право.
      38. Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що цей позов Радомишльської районної спілки споживчих товариств може бути розглянутий судом, який видав виконавчий документ у зазначеному вище порядку, є помилковим.
      39. Разом із цим, зі змісту позову вбачається, що оскарження позивачем до суду дій державного виконавця стосовно передачі об`єкта нерухомого майна на примусову реалізацію, спрямоване на захист майнових прав Радомишльської районної спілки споживчих товариств, яка вважає себе його законним власником.
      40. При цьому у справі встановлено, що станом на час звернення позивача до суду зазначене майно вже реалізоване і право власності на нього набула інша особа - ТОВ «ТЦ Фрай», що підтверджується відповідним свідоцтвом про право власності та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      41. Хоч у цьому спорі Радомишльська районна спілка споживчих товариств оскаржує дії державного виконавця і не порушує питання про витребування зазначеного нерухомого майна або визнання його відчуження третій особі недійсним, однак при вирішенні спору перед судом постане питання про визнання чи скасування права третьої особи як нового власника і добросовісного набувача спірного майна.
      42. Натомість оскарження позивачем до адміністративного суду дій державного виконавця з передачі на примусову реалізацію нерухомого майна, вчинених на виконання судового рішення в цивільній справі, не є ефективним засобом юридичного захисту, оскільки жодним чином не відновить майнових прав позивача. Для належного захисту цього права в суді позивач має звернутися з окремим позовом в порядку господарського (цивільного) судочинства.
      43. За наведених обставин спір у цій справі не має ознак публічно-правового, оскільки стосується порушеного майнового права позивача і майнових прав третьої особи, а обраний позивачем засіб юридичного захисту є неефективним і жодним чином не поновить його прав.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      44. Оцінюючи установлені під час вирішення спору обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції в цілому дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      45. Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду в цій частині не спростовують.
      46. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає неправильним висновок суду апеляційної інстанції з приводу того, що у спірних правовідносинах позивач має звернутися у визначеному ЦПК порядку зі скаргою на дії державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ, оскільки належним способом захисту його майнових прав є звернення до суду (в порядку господарського або цивільного судочинства залежно від суб`єктного складу) з окремим позовом, а не в порядку судового контролю за виконанням судових рішень, ураховуючи також, що позивач не є стороною відповідного виконавчого провадження і за нормами цього Кодексу не може звертатися з такою скаргою.
      47. Відповідно до статті 317 КАС підставами для, зокрема, зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      48. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з помилковим застосуванням норм процесуального права, апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а судове рішення - зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      49. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      50. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не ухвалює нового рішення, а лише змінює судове рішення виключно в частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 356, 359КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Радомишльської районної спілки споживчих товариств задовольнити частково.
      2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      3. В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86877134