Постановление БП-ВС об административной юрисдикции и возможности горсовета отменять ранее принятое решение, которое после принятия исчерпало свое действие, самостоятельно

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року

м. Київ

Справа N 521/17710/15-а

Провадження N 11-198апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій" (далі - ТОВ "Водолій"), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року (судді Гончар Л.Я., Донець О.Є., Мороз В.Ф.) у справі N 521/17710/15-а за позовом ТОВ "Водолій" до Одеської міської ради, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання протиправним і скасування рішення та

ВСТАНОВИЛА:

30 жовтня 2015 року ТОВ "Водолій" звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати пункт 1 додатку до рішення Одеської міської ради від 29 жовтня 2014 року N 5647-VI "Про скасування рішень Одеської міської ради" (далі - рішення N 5647-VI) в частині скасування рішення Одеської міської ради від 17 квітня 2001 року N 2405-XXIII "Про затвердження технічної документації з інвентаризації земельної ділянки та оформлення ТОВ "Водолій" документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, для експлуатації та обслуговування домоволодіння" (далі - рішення N 2405-XXIII).

На обґрунтування заявлених вимог ТОВ "Водолій" зазначило, що після прийняття Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII позивач здійснив усі залежні від нього заходи, спрямовані на реалізацію цього рішення, а саме надав Управлінню земельних ресурсів Одеської міської ради технічну документацію щодо складання державного акта на право постійного користування землею, виконав встановлення меж земельної ділянки в натурі, а відтак відповідач не мав правових підстав для скасування цього рішення. Крім того, прийняття оскаржуваного пункту 1 додатку до рішення N 5647-VI не було узгоджено з позивачем, проект рішення не був попередньо підданий громадському обговоренню, не розглядався постійною комісією Одеської міської ради із землеустрою та земельних відносин, позивачу не пропонувалось оформити земельну ділянку в оренду й не встановлювався строк для цього.

Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що підставою для скасування рішення N 2405-XXIII був факт неможливості виконати вказане рішення з огляду на те, що позивач не реалізував це рішення та не отримав відповідного державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а з набранням чинності Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року N 2768-III (далі - ЗК України 2001 року) юридичні особи не можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою.

Малиновський районний суд м. Одеси постановою від 18 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із постановою суду касаційної інстанції, ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представник ОСОБА_5 - ОСОБА_4 звернулися із заявами про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду.

Верховний Суд України ухвалою від 06 березня 2017 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року.

До набрання чинності КАС України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяв ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.

Тому ці заяви на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII були передані до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Оскільки справа за заявами ТОВ "Водолій", ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, вона відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України у редакції Закону N 2147-VIII передана до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який з огляду на визначений підпунктом 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС України порядок здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У заявах про перегляд постанови касаційного суду Верховним Судом України з підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду, заявники послалися на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції статей 19, 92, 116, 125, 126, 140 ЗК України 2001 року в подібних правовідносинах, що, на їх думку, підтверджується рішеннями Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2010 року (N К-7142/08), 31 березня 2011 року (N К/9991/1149/11), 26 лютого 2013 року (N К/9991/59809/12), 04 квітня 2013 року (N К/9991/16499/12), 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12), 14 червня 2016 року (N К/800/36097/15),постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 06 червня 2012 року (N 6-40цс12), ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12), постановою Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16).

Крім того, заявники послалися також на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції статей 25, 46 та 59 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР), що, як вони вважають, підтверджується рішеннями Вищого адміністративного суду України від 16 жовтня 2013 року (N К/800/33868/13), 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12), 31 березня 2016 року (N К/800/24743/15), 14 червня 2016 року (К/800/36097/15), а також постановами Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15).

Заявники просять скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року та залишити в силі постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року й ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року.

Однак, що стосується наданих заявниками рішень Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2010 року (N К-7142/08), 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12), 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12), постанови Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16), то вони не є прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки ці рішення постановлені у справах з іншими правовими відносинами, які не є подібними до тих, що існують у справі, яка переглядається, предметом спору в якій є правомірність прийняття рішення органом місцевого самоврядування про скасування свого попереднього рішення.

При цьому ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Так, у постанові від 19 травня 2010 року (N К-7142/08) Вищий адміністративний суд України розглядав спір про зобов'язання Комунального підприємства проектно-розвідувальних робіт по землевпорядкуванню, Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", Хмельницької міської ради здійснити всі необхідні дії щодо набуття Приватною науково-технічною фірмою "Союз" права постійного користування земельною ділянкою.

Ухвалою від 09 квітня 2014 року (N К/9991/72834/12) Вищий адміністративний суд України вирішив спір про правомірність передачі органом місцевого самоврядування у власність фізичній особі частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування іншій фізичній особі.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 01 жовтня 2014 року (N К/9991/78024/12) ухвалена у спорі про скасування рішення органу місцевого самоврядування в частині способу приватизації нежитлового приміщення та зобов'язання відповідачів вчинити дії, пов'язані з приватизацією позивачем цього приміщення.

У постанові від 22 грудня 2016 року (N 908/531/16) Вищий господарський суд України вирішив спір про визнання за фермерським господарством права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

Також Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги і висновки Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладені у постанові від 06 червня 2012 року (N 6-40цс12), оскільки вони стосуються спору, що виник між садівницьким товариством та фізичними особами, про визнання недійсними приватизації, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельної ділянки. Вказана постанова не містить правових висновків щодо застосування норм матеріального права, про які йдеться у заяві ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5

Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2012 року (N 6-27314св12) скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу за позовом садівницького товариства до фізичних осіб про визнання недійсними приватизації, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельної ділянки передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, предмет спору у вказаній справі не є тотожним предмету спору у справі, що розглядається, при цьому наведеним рішенням суд касаційної інстанції не закінчив розгляд справи по суті, у зв'язку з чим висновки, викладені у вказаному рішенні, не можуть бути враховані Великою Палатою Верховного Суду як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.

Разом із тим у наданих на порівняння рішеннях Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2013 року (К/9991/16499/12), 16 жовтня 2013 року (N К/800/33868/13), 31 березня 2016 року (N К/800/24743/15), 14 червня 2016 року (N К/800/36097/15) суд касаційної інстанції у подібних правовідносинах виходив із того, що рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до приписів якого виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення, є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом виконання, а тому воно не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування, який його прийняв.

Верховний Суд України у постановах від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15), усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції статей 26, 59 Закону N 280/97-ВР і беручи до уваги Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (далі - Рішення N 7-рп/2009), дійшов висновку про те, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

У рішеннях від 31 березня 2011 року (N К/9991/1149/11) та 26 лютого 2013 року (N К/9991/59809/12) Вищий адміністративний суд України, проаналізувавши положення статей Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року N 561-XII (далі - ЗК України 1990 року) та ЗК України 2001 року, виходив із того, що пунктом 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року передбачено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу, і дійшов висновку про те, що орган місцевого самоврядування під час прийняття оспорюваного рішення, яким скасував своє попереднє рішення, діяв неправомірно.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заявах про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цих заяв.

Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 квітня 2001 року Одеською міською радою прийнято рішення N 2405-XXIII, відповідно до підпункту 3.1 пункту 3 якого зобов'язано ТОВ "Водолій" замовити в Управлінні земельних ресурсів оформлення документів, що посвідчують право постійного користування товариства земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, яку надано для експлуатації та обслуговування домоволодіння.

Пунктом 4 вказаного рішення доручено Управлінню земельних ресурсів видати за встановленим законом порядком ТОВ "Водолій" документи, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою, та внести відповідні зміни до земельно-облікової документації.

15 травня 2001 року позивачем подано до Одеської міської ради заяву про надання доручення на виготовлення технічної документації щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування домоволодіння.

На підставі рішення N 2405-XXIII Управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради 15 травня 2001 року надано Одеському відділенню інституту "Укргеоінформ" доручення N 1261 щодо виконання на замовлення ТОВ "Водолій" землевпорядних робіт, а 16 травня 2001 року - технічне завдання N 3441 на розробку технічної документації щодо складення документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою.

17 травня 2001 року на підставі вказаних доручення та технічного завдання Одеським відділенням інституту "Укргеоінформ" розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою ТОВ "Водолій" для експлуатації та обслуговування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, а також встановлено в натурі межі цієї земельної ділянки, про що складено відповідний акт.

28 грудня 2001 року Одеською міською радою прийнято рішення N 3052-XXIII "Про зміну цільового призначення та надання у приватну власність громадянам України земельних ділянок, загальною площею 0,7820 га, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель" (далі - рішення N 3052-XXIII), яким вилучено з користування ТОВ "Водолій" земельну ділянку загальною площею 0,7820 га, змінено її цільове призначення та надано безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель громадянам України: ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15., ОСОБА_9

28 березня 2002 року Управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради отримано лист ТОВ "Водолій" від 25 березня 2002 року N 25/03 з проханням видати документи, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою відповідно до рішення N 2405-XXIII.

Також позивачем здійснено повторні звернення до Управління земельних ресурсів Одеської міської ради, а саме від 03 січня 2012 року N 01 та 13 січня 2012 року N 8.

Проте оформлення документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою, відповідно до рішення N 2405-XXIII здійснено не було.

29 жовтня 2014 року Одеською міською радою прийнято рішення N 5647-VI, яким скасовано, зокрема рішення N 2405-XXIII у зв'язку з неможливістю його виконання (пункт 1 додатку до цього рішення).

Враховуючи вказані обставини, предметом спору у справі, що розглядається, є правомірність прийняття органом місцевого самоврядування рішення про скасування свого попереднього рішення.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення, суд першої інстанції в цій справі керувався тим, що на підставі рішення N 2405-XXIII виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ "Водолій" на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, для чого на підставі замовлення позивача було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, землевпорядною організацією було встановлено межі земельної ділянки в натурі, що є однією з умов виникнення права постійного користування земельною ділянкою в силу статті 22 ЗК України 1990 року, чинного на час прийняття рішення N 2405-XXIII, а тому оскаржуване рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказана позиція суду першої інстанції ґрунтується також на правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні N 7-рп/2009, згідно з якою органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком та додатково вказав, що на підставі рішення N 3052-XXIII з користування ТОВ "Водолій" було вилучено земельну ділянку загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам за списком, які отримали державні акти на право приватної власності, а оскаржуваним рішенням N 5647-VI Одеська міська рада скасувала рішення N 2405-XXIII, яке стосується всієї земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, та на підставі якого виникли правовідносини, пов'язані також із реалізацією суб'єктивного права інших осіб, які з урахуванням рішення N 2405-XXIII отримали у власність земельні ділянки із частини земельної ділянки, яка була вилучена у позивача.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що після прийняття Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII набрали чинності положення ЗК України 2001 року, які не передбачали можливості набуття підприємством, установою та організацією, що належать до приватної власності, земельної ділянки на праві постійного користування, що відповідно до пункту 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року унеможливлює виконання рішення N 2405-XXIII. За вказаних обставин, ураховуючи те, що з набранням чинності ЗК України 2001 року рішення N 2405-XXIII не породжувало, зокрема для позивача, будь-яких суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, касаційний суд вказав на помилковість позиції судів попередніх інстанцій щодо виникнення на підставі цього рішення будь-яких правовідносин, пов'язаних із реалізацією таких суб'єктивних прав та інтересів, у тому числі з мотивів замовлення ТОВ "Водолій" будь-якої землевпорядної документації або прийняття рішень про вилучення чи надання вказаної земельної ділянки. Також касаційний суд не погодився із позицією судів попередніх інстанцій щодо неможливості скасування Одеською міською радою рішення N 2405-XXIII з тих мотивів, що після його прийняття частину земельної ділянки було вилучено у ТОВ "Водолій" та передано у власність фізичним особам, оскільки чинність рішення про надання юридичній особі у постійне користування земельної ділянки у цих правовідносинах не є необхідною умовою для наступної передачі земельної ділянки у власність фізичних осіб.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону N 280/97-ВР передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.

Згідно з частиною десятою статті 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Аналіз наведених положень Закону N 280/97-ВР дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.

Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Цей принцип знайшов своє відображення й у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Конституційний Суд України у Рішенні N 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону N 280/97-ВР (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (N 21-64а13) та 25 травня 2016 року (N 21-5459а15), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції.

Аналіз наведених положень свідчить про можливість скасування органом місцевого самоврядування власного рішення, у той же час, реалізація зазначених повноважень можлива у разі дотримання сукупності умов, зокрема: відсутність факту виконання рішення, що скасовується; відсутність факту виникнення правовідносин, пов'язаних з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів або ж відсутність заперечень суб'єктів правовідносин щодо їх зміни чи припинення у разі виникнення таких правовідносин.

Ураховуючи, що рішення N 2405-XXIII є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, а саме було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та встановлено межі земельної ділянки в натурі (позивач розпочав реалізовувати своє право), а також те, що на реалізацію вказаного рішення в подальшому на підставі рішення N 3052-XXIII з користування ТОВ "Водолій" було вилучено частину земельної ділянки загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_9, і ці громадяни отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, це рішення не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування.

На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на підставі рішення N 2405-XXIII виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ "Водолій" на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, а також із реалізацією суб'єктивних прав вказаних вище громадян на отримання у приватну власність частини цієї земельної ділянки, а тому оскаржуване рішення N 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У той же час суд касаційної інстанції безпідставно не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.

Відповідно до підпунктів 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передані на розгляд Великої Палати Верховного Суду, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.

На підставі підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанцій допустив неправильне застосування норм матеріального права, то постанова Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року - залишенню в силі як помилково скасовані.

Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій", ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити.

2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року скасувати.

3. Постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач

С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна

В.В. Британчук О.М. Ситнік

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Прокопенко О.Б.

[ANTIRAID]

В данном деле судьи Большой палаты в очередной раз продемонстрировали циничный подход к юрисдикции и принятие решений в зависимости от погоды и силы солнечного ветра. Несмотря на то, что по последним предсказаниям дальневосточного шамана, фактически решается вопрос о праве собственности на земельный участок, судьи решили, что это все же административная юрисдикция.

Кроме того Большая палата сделал очередной сомнительны вывод имеющий довольно существенные последствия для отгадывания результата дальнейших решений. Суд указал, что органы местного самоуправления не могут отменять свои предыдущие решения, вносить в них изменения, если в соответствии с предписаниями этих решений возникли правоотношения, связанные с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов, и субъекты этих правоотношений возражают против их изменения или прекращения.

Однако, все же существует возможность отмены органом местного самоуправления собственного решения, в то же время, реализация указанных полномочий возможна при соблюдении совокупности условий, в частности: отсутствие факта выполнения решения, которое отменяется; отсутствие факта возникновения правоотношений, связанных с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов или отсутствие возражений субъектов правоотношений по их изменению или прекращению в случае возникновения таких правоотношений.