ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о прекращении поручительства при досрочном взыскании залога и пропуске 6 месячного срока

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

19 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 370/391/16-ц
провадження № 61-11525св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), СімоненкоВ. М., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (у зв'язку зі зміною типу акціонерного товариства змінено найменування - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»),

представник позивача - Хитрова Любов Володимирівна,

відповідач - ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

відповідач - ОСОБА_7,

представник відповідача - ОСОБА_8,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Білоконь О. В., Верланова С. М., Савченко С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що 08 грудня 2005 року ОСОБА_5 отримав у банку кредит у розмірі 77 490,00 грн на термін до 08 грудня 2012 року, виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечувалось договором поруки від 08 грудня 2005 року, укладеним з ОСОБА_7 Позичальник не виконував взятих на себе зобов'язань, як наслідок станом на 30 грудня 2015 року за кредитним договором існувала заборгованість за кредитом у розмірі 56 850,57 грн, за процентами за користування кредитом у розмірі 112 390,18 грн, за комісією за користування кредитом у розмірі 17 173,15 грн та пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 343 721,52 грн. Кредитор направляв боржнику та поручителю письмову вимогу, яка залишилась без задоволення.

З огляду на викладене ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів 530 135,42 грн заборгованості за кредитним договором.

У квітні 2016 року ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», за участю третьої особи - ОСОБА_5, про визнання поруки припиненою.

Позовна заява мотивована тим, що з 01 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку підвищив процентну ставку з 15 до 21,12 % річних, у договорі поруки не встановлено строку його припинення, а позов пред'явлений банком після спливу шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. 

На підставі зазначеного ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 просив визнати поруку припиненою з 01 лютого 2009 року.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2016 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Позов ОСОБА_7 задоволено.

Визнано поруку за договором від 08 грудня 2005 року № К3А0АК22783921, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, припиненою.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що банк надав до суду розрахунок заборгованості, з якого неможливо встановити суми несплачених процентів за користування кредитом та формулу, за якою здійснено нарахування пені; не зазначено залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду, суму грошових коштів, сплачених позичальником у рахунок погашення заборгованості, та порядок їх зарахування. Крім того, банк не надав до суду доказів направлення позичальнику та поручителю повідомлення по збільшення з 01 лютого 2009 року розміру процентів за кредитом. Також суд дійшов висновку, що розмір пені - 0,15 % від простроченої суми за кожен день прострочення - є несправедливим і суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, оскільки встановлює непропорційно велику суму компенсації в разі невиконання зобов'язань, тому ця умова кредитного договору є нікчемною. Крім того, банк не пред'явив вимог до поручителя у строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано.

Позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № К3А0АК22783921 у розмірі 262 237,78 грн, яка складається з: 56 850,57 грн - тіло кредиту, 85 872,83 грн - проценти за користування кредитом, 17 173,15 грн - комісія, 102 341,23 грн - пеня.

У решті позовних вимог банку та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» по 4 129,66 грн у рахунок відшкодування судових витрат зі сплати судового збору.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що розмір заборгованості за тілом кредиту підтверджений позивачем та не спростований відповідачами. Проте щодо нарахованих процентів суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що банк безпідставно змінив (збільшив) в односторонньому порядку розмір процентів за користування кредитом, тому суд провів власний розрахунок нарахування процентів за період з 01 лютого 2009 року до 30 грудня 2015 року виходячи з 15,0 % річних. У частині вимог щодо стягнення неустойки суд виходив з того, що пеня підлягає стягненню лише у межах одного року. Також суд апеляційної інстанції мотивував рішення тим, що звернення стягнення на предмет застави на підставі рішення Макарівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2012 року, яке залишається невиконаним, не позбавляє банк права скористатись іншим способом захисту, не заміняє основне зобов'язання та не є подвійним стягненням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з того, що умови договору поруки визначають припинення поруки після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту, тобто договір поруки діє до 08 грудня 2017 року.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до суду касаційної інстанції, ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. 

Касаційна скарга мотивована тим, що пов'язання у договорі поруки терміну припинення поруки із датою повернення кредиту не дає підстави для незастосування частини четвертої статті 559 ЦК України. На думку ОСОБА_8, в силу закону порука вважається припиненою попри те, що договір поруки не передбачає повідомлення поручителя про збільшення процентної ставки за користування кредитом. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не досліджував повною мірою ці обставини справи, прийняв необґрунтоване та незаконне рішення.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що 08 грудня 2005 року закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_5 уклали кредитний договір № КЗА0АК22783921 (далі - кредитний договір), за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 77 490,00 грн на строк до 08 грудня 2012 року зі сплатою 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,49 % від суми виданого кредиту, період сплати - з 08 до 12 числа кожного місяця.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 08 грудня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7 було укладено договір поруки № КЗА0АК22783921 (далі - договір поруки), відповідно до якого вона взяла на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, включаючи сплату кредиту, процентів за користування кредитом, комісій, штрафів, пеней та інших платежів.

Умовами договору поруки встановлено строк її дії - до повного виконання зобов'язань за кредитним договором, крім того, передбачено, що порука припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (пункти 11, 12 договору поруки).

У 2009 році у зв'язку зі зміною типу акціонерного товариства змінено найменування ЗАТ КБ «ПриватБанк» на ПАТ КБ «ПриватБанк».

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Частинами першою та другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов'язання. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Суди встановили, що ПАТ КБ «ПриватБанк» у січні 2012 року зверталось до суду з позовом до відповідача ОСОБА_5 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет застави.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2012 року звернуто стягнення на автомобіль Opel Astra, державний номерний знак НОМЕР_1, який належить на права власності ОСОБА_5, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 129 344,63 грн.

Також зазначеним рішенням суду встановлено юридичний факт, що 09 вересня 2011 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направив ОСОБА_5 вимогу про дострокове повернення кредиту у строк не пізніше 30 календарних днів з дати одержання повідомлення.

Такими діями банк на власний розсуд використав право вимагати дострокове повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, процентів, комісії і пені за порушення умов договору та змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії кредитного договору і договору поруки як додаткового (акцесорного) способу забезпечення виконання зобов'язань щодо припинення поруки після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що порука є припиненою відповідно до частини четвертої статті 554 ЦК України, є правильним, оскільки банк протягом шести місяців з дня настання зміненого строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимог до поручителя.

Рішення суду апеляційної інстанції у частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором учасники справи не оскаржують, тому у цій частині не переглядається Верховним Судом.

За викладених обставин рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором і судових витрат та в частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_7 про визнання поруки припиненою слід скасувати відповідно до статті 413 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції у цій частині - залишити в силі.

При поданні касаційної скарги ОСОБА_7 сплатила судовий збір у сумі 661,45 грн.

У такому разі з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_7 підлягає стягненню відшкодування витрат зі сплати судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у частині стягнення з ОСОБА_7 заборгованості за кредитним договором і судових витрат та в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2016 року.

Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_7 відшкодування судових витрат за подання касаційної скарги у сумі 661,45 грн.

У решті рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко І. М. Фаловська С. П. Штелик
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78715464

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это наше решение. Верховный суд указал, что не смотря на то, что в договоре поручительства указано о том, что прекращение поручительства происходит по истечении 5 лет со дня наступления срока возврата кредита по кредитному договору, однако в связи с тем, что Приватбанк досрочно потребовал возврата всей суммы кредита и на протяжении 6 месяцев с момента наступления уже измененного срока не обратился к поручителю, поручительство является прекращенным.

 

  • Like 6

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 часов назад, ANTIRAID сказал:

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що порука є припиненою відповідно до частини четвертої статті 554 ЦК України, є правильним, оскільки банк протягом шести місяців з дня настання зміненого строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимог до поручителя.

Опечатка. Правильно ч. 4 ст. 559 ЦК Украины. А за такую практику огромное спасибо Вам Ростислав и команде!

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 202/4494/16-ц
      Провадження N 14-318цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк");
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в складі судді Волошина Є.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є.
      у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 85 020,01 доларів США, з якої: 12 939,78 доларів США - заборгованість за кредитом, 27 420,32 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 44 659,91 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором.
      Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 16 тис. доларів США, зі сплатою 17 % річних, терміном до 20 липня 2012 року.
      З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору.
      Також позивач вказував, що 02 грудня 2010 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 16 904,72 долари США (еквівалент 135 037,76 грн).
      Вищевказане рішення суду набрало законної сили та відповідачами не виконано, внаслідок чого станом на 07 червня 2016 року існує заборгованість за кредитним договором у розмірі 68 115,29 доларів США, з яких: 24 316,53 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за порушення умов кредитного договору, яку ПАТ КБ "ПриватБанк", уточнивши позовні вимоги, просило стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 48 633,06 долари США, з яких: заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 24 316,53 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 24 316,53 доларів США (еквівалент 1 214 853,84 грн). В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві.
      Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), місцевий суд, врахувавши те, що розмір неустойки більш ніж у двічі перевищує суму процентів за користування кредитом, а також відсутність підтверджень про настання негативних наслідків внаслідок прострочення виконання зобов'язання відповідачкою, зменшив суму пені, нараховану за вказане порушення умов кредитного договору до 24 316,53 доларів США, що відповідає розміру заборгованості за несплаченими процентами за користування кредитними коштами.
      Крім того, відмовляючи у позові до ОСОБА_4, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернувшись у березні 2010 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ "ПриватБанк" змінило строк виконання зобов'язань за спірним кредитним договором, а тому на момент пред'явлення зазначеного позову (червень 2016 року) порука ОСОБА_4 припинилася на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України в зв'язку із закінченням п'ятирічного строку її дії, встановленого в договорі поруки.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржило в апеляційному порядку зазначене рішення місцевого суду в частині відмови у позові до ОСОБА_4
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в оскаржуваній частині залишено без змін.
      Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції в цій частині без змін, указав на те, що в разі невиконання грошового зобов'язання, в тому числі й на підставі рішення суду, на повторну вимогу кредитора до поручителя поширюються положення частини четвертої статті 559 ЦК України.
      У травні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його позову до ОСОБА_4 скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
      Доводи касаційної скарги
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених як умовами договору, так і ЦК України.
      Крім того, заявник вказує на те, що частина четверта статті 559 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується, оскільки наявне судове рішення про задоволення вимог кредитора, у тому числі до поручителя, що підтверджує своєчасне пред'явлення вимог до нього.
      При цьому ПАТ КБ "ПриватБанк" посилається на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 23 вересня 2015 року (справа N 6-1206цс15), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 25 травня 2016 року (справа N 157цс16), які судами попередніх інстанцій не враховані під час розгляду даної справи.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 червня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що предметом цього спору є застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо припинення поруки у зв'язку зі зверненням кредитора з вимогою до поручителя з порушенням встановленого законодавством або договором поруки строку, при наявності преюдиційного рішення суду про задоволення вимог кредитора до поручителя.
      Верховний Суд України у постановах від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15), від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16) за подібних правовідносин і фактичних обставин висловив правову позицію про те, що судове рішення, що набрало законної сили, є обов'язковим до виконання відповідно до положень статті 129 Конституції України, статей 553, 559 ЦК України. При ухваленні судом рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя, стягнення з останнього кредитної заборгованості, необхідно встановлювати обставини щодо дійсності поруки, що є підставою для задоволення таких вимог. Оскільки рішенням суду, що набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, тому підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України при новому позові до поручителя немає.
      Разом із тим Верховний Суд України упостанові від 18 листопада 2015 року (справа N 6-1779цс15) у справі за позовом кредитора до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором по суті відійшов від зазначеної вище правової позиції та зробив висновок, що у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому повинен був пред'явити позов до поручителя протягом строку, встановленого договором поруки, починаючи від дати судового рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя. Проте кредитор з даним позовом звернувся до поручителя поза межами трирічного строку, встановленого договором поруки, тому відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вказав про те, що ухвалюючи зазначене вище судове рішення, Верховний Суд України не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина перша статті 360-7 ЦПК України), що призвело до того, що правові позиції Верховного Суду України у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків. Так, в одному випадку Верховний Суд України дійшов висновку, що після ухвалення рішення про стягнення на користь банку кредитної заборгованості з поручителя порука вже не може бути припинена, а в іншому випадку - може бути припинена, оскільки необхідно по-новому обчислювати строк пред'явлення вимог до поручителя після ухвалення рішення суду.
      У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди погодились із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 листопада 2015 року (справа N 6-1779цс15), та дійшли висновку про те, що судове рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя не виключає необхідність додержання банком положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо строку звернення з вимогою до поручителя при його новому зверненні до суду про стягнення заборгованості за цим кредитним договором за новий період після ухвалення рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості.
      З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Крім того, колегія суддів зазначила, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
      Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
      Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 2007-140, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 16 тис. доларів США зі сплатою 17 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів не пізніше 20 липня 2012 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки N 2007/140, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" у березні 2010 року зверталося до суду з позовом про дострокове солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника ОСОБА_3 та поручителів: Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" (далі - ТОВ "УФА "Верус"), ОСОБА_5 та ОСОБА_4
      Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 грудня 2010 року стягнуто солідарно на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 135 037,76 грн. а також з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ТОВ "УФА "Верус" 200,00 грн заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року.
      Також судами попередніх інстанцій з'ясовано, що вказане рішення місцевого суду не виконане та заборгованість за спірним кредитним договором відповідачами не сплачена.
      У зв'язку з існуванням станом на 07 червня 2016 року непогашеної заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя 68 115,29 доларів США, з яких 24 316,53 доларів США - передбачені договором несплачені проценти за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання його умов.
      Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
      Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
      Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16), з огляду на таке.
      У постанові від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14) Верховний Суд України не погодився із висновком суду касаційної інстанції про припинення поруки ОСОБА_1 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність ухвали апеляційного суду в іншій справі, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення кредитної заборгованості, в тому числі з ОСОБА_1, і в якій зазначено, що підстав для висновку про пропущення банком строку на пред'явлення вимоги до поручителя немає, що в свою чергу виключає визнання поруки припиненою в подальшому.
      Таких самих висновків дійшов Верховний Суд України і в постановах від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16), де крім іншого вказано, що за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, яким задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України немає.
      Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
      Частиною другою статті 548 ЦК України встановлено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      Тобто, за виключенням гарантії (стаття 562 ЦК України), лише дійсні вимоги можуть бути забезпечені.
      Частинами першою, другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Відповідно до частини першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Тобто порука є додатковим (акцесорний) способом забезпечення виконання зобов'язань, а тому такі правочини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли мають юридичну силу основні зобов'язання.
      Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      Пунктом 1.3 кредитного договору встановлено строк повернення кредиту, процентів і винагороди згідно із графіком повернення кредиту, процентів, винагороди (додаток N 1 до даного договору), але не пізніше 20 липня 2012 року.
      Згідно із пунктом 2.3.9 кредитного договору при настанні подій, передбачених у п. 2.3.3 цього договору, зокрема порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених умовами цього договору, в тому числі порушення цільового використання кредиту, банк має право стягнути кредит до настання строків, визначених п. 1.3 цього договору, в тому числі шляхом звернення стягнення на заставлене майно, а також реалізувати свої вимоги, що випливають з цього договору, за рахунок іншого майна позичальника, його гарантів і поручителів, відповідно до чинного законодавства.
      Згідно з пунктами 2, 4 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
      Пунктом 12 цього договору поруки визначено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом 5 (п'ять) років.
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
      Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Умовами спірного кредитного договору встановлено щомісячну сплату (до 20-го числа) процентів за кредитом у розмірі 17 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором, який наданий до 20 липня 2012 року включно (пункт 4.1 цього договору).
      Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
      Також поряд із порукою, за своєю правовою природою акцесорним характером володіє і неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
      При цьому згідно із пунктом 4.3 кредитного договору на випадок порушення позичальників строків повернення кредиту сторони погодили сплату збільшеної процентної ставки у розмірі 32 % річних в дату сплати процентів, зазначену вище, а також сплачу винагороди, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків відповідно до порядку та строків, зазначених у кредитному договорі.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, звернувшись у березні 2010 року до суду із позовом про примусове солідарне стягнення цих коштів у судовому порядку із боржника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_4
      Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк".
      Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Саме такі висновки містяться у постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа N 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа N 14-154цс18).
      Велика Палата Верховного Суду, враховуючи встановлену законодавцем правову природу поручительства, як додаткового (акцесорного) зобов'язання до основного договору та пряму залежність від його умов, вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16) про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.
      Оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" вимог про стягнення з поручителя сплати встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК України не заявляв, Велика Палата Верховного Суду вважає, що із рішень судів попередніх інстанцій необхідно виключити посилання на пропуск позивачем визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України строку для пред'явлення вимог до поручителя та припинення поруки ОСОБА_4, у зв'язку із чим рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають зміні із зазначенням про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з відсутністю підстав для його задоволення.
      В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються.
      За змістом статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 141, 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.
      Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року змінити, виключити із судових рішень посилання на частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України.
      Вказати, що позов Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у вигляді передбачених договором процентів за користування кредитними коштами та пені за несвоєчасне виконання умовкредитного договору не підлягає задоволенню з підстав, викладених у мотивувальній частині.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 490/5224/14-ц
      Провадження N 14-304цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк", банк),
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_6, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вольга-Україна" (далі - ТОВ "Вольга-Україна"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Марфін Банк"
      на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року, ухвалу цього ж суду від 13 жовтня 2016 року в складі судді Мамаєвої О.В. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 рокув складі колегії суддів Коломієць В.В., Данилової О.О., Шиманської Н.О.
      у цивільній справі за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості; за позовом ОСОБА_6 до ПАТ "Марфін Банк" про визнання договору поруки припиненим та
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2014 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн.
      Позов ПАТ "Марфін Банк" мотивовано тим, що 23 березня 2011 року між ним та ТОВ "Вольга-Україна" укладено договір кредиту N 00196/N, на підставі якого позивач надав ТОВ "Вольга-Україна" грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 700 000 євро, а починаючи з 30 вересня 2011 року - з лімітом у розмірі 600 000 євро. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_6 23 березня 2011 року укладено договори поруки N 846, N 847 та N 848 відповідно, згідно з умовами яких відповідачі поручилися перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором від 23 березня 2011 року N 00196/N. За період із 29 березня 2011 року по 20 листопада 2012 року позичальником ТОВ "Вольга-Україна" отримано від банку транші на загальну суму 3 576 380 євро, з яких у період із 01 листопада 2011 року по 16 листопада 2012 року повернуто 2 976 380 євро, непогашеною залишилася сума основного боргу за кредитом у розмірі 600 000 євро.
      У липні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати договір поруки від 23 березня 2011 року, укладений між ним та ПАТ "Марфін Банк", припиненим на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Позов ОСОБА_6 мотивовано тим, що ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом до нього як поручителя після спливу шестимісячного строку від настання строку виконання основного зобов'язання.
      Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2015 року зазначені позови об'єднано в одне провадження.
      Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Марфін Банк" відмовлено. Позов ОСОБА_6 задоволено, визнано припиненою поруку за договором поруки від 23 березня 2011 року, укладеним між цим банком та ОСОБА_6
      Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" закрито.
      Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року, з урахуванням ухвали цього суду від 26 січня 2017 року про виправлення описки, рішення та ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишено без змін.
      Судові рішення мотивовано тим, що порука ОСОБА_3 та ОСОБА_6 припинилася згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день ухвалення оскаржуваних судових рішень), суди керувалися тим, що позовні вимоги банку до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб'єктами господарювання, не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      У лютому 2017 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов ПАТ "Марфін Банк" задовольнити повністю.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Заявник не погоджується з висновками судів про те, що моментом виникнення зобов'язання є 22 березня 2013 року та що позивач повинен був звернутися з позовом до поручителів у шестимісячний строк від цієї дати до 22 вересня 2013 року, тобто не погоджується ні з визначенням моменту настання строку виконання основного зобов'язання, ні з таким тлумаченням поняття "вимога" у статті 559 ЦК України, та вважає, що ці висновки суперечать положенням статті 555 цього Кодексу. На думку заявника, висновок суду повністю знівелював інститут позовної давності з урахуванням вимог статті 256 ЦК України. Крім того, на переконання заявника, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" є помилковими. Так, вимоги банку до боржника та поручителів пов'язані між собою, випливають з одного правовідношення, їх окремий розгляд неможливий, тому вони підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання (кредитного договору) характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 ЦК України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім цього, неможливість окремого розгляду справи щодо стягнення боргу за кредитним договором та договором поруки прямо пов'язана зі складністю визначення суми боргу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою цього суду від 10 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      18 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Суди встановили, що 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" та ТОВ "Вольга-Україна" уклали кредитний договір N 00196/N, згідно з умовами якого позивач надав останньому грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у сумі 700 000 євро; починаючи з 30 вересня 2011 року ліміт кредитної лінії встановлювався у розмірі 600 000 євро. Банк відкрив позичальнику кредитну лінію на строк із 23 березня 2011 року по 22 березня 2012 року. У пункті 2.5.2 договору передбачено, що за відсутності станом на 21 березня 2012 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, та/або окремого траншу, та/або сплати процентів, та/або комісії більш ніж на 90 календарних днів, термін погашення кредиту автоматично продовжується до 22 березня 2013 року. У цьому випадку додаткова угода до цього договору про продовження терміну погашення кредиту не укладається, а банк письмово сповіщає позичальника про продовження терміну погашення кредиту на умовах цього пункту. У пункті 2.5.3 договору передбачено, що за відсутності станом на 20 березня 2013 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, термін погашення кредиту за цим договором автоматично продовжується до 21 березня 2014 року (т. 1, а. с. 5?10).
      23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки, відповідно до умов якого остання поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 11, 12).
      Також 23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_6 уклали договір поруки, відповідно до умов якого останній поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 13-15).
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" і ТОВ "Вольга-Україна" уклали: договір застави обладнання, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 845; договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 843, за яким в іпотеку банку передано нежитловий об'єкт за адресою: АДРЕСА_1; договір застави майнових прав N 055999-СН.
      Також установлено, що свої обов'язки за кредитним договором ТОВ "Вольга-Україна" виконувало неналежним чином. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" за кредитним договором склала 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом; 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками; 8 240 782,50 грн - пеня за неповернення основного боргу; 733 611,37 грн - пеня за несплату відсотків за користування кредитом; 6,94 грн - пеня за несплату комісії (т. 2, а. с. 215?217).
      Висновком судово-економічної експертизи від 29 квітня 2016 року встановлено, що розрахунок заборгованості ТОВ "Вольга-Україна" перед банком частково відповідає умовам укладеного між сторонами кредитного договору та розрахунковим документам щодо видачі та погашення кредиту за цим кредитним договором, а саме: підтверджено правильність розрахунку банком розміру заборгованості за кредитом та відсотками. Документально та розрахунково не підтверджується здійснення позивачем нарахування пені та штрафних санкцій за кредитним договором, у зв'язку з чим висновком експертизи встановлено, що станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" складає 728 101,64 євро та 5 387 218,97 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом (14 958 000 грн); 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками (3 193 573,89 грн); 5 387 218,97 грн - пеня (т. 4, а. с. 128-139).
      Перевіряючи законність постановленої судом першої інстанції ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, яку залишив без змін апеляційний суд, Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Разом з тим у статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства.
      Позивачем ПАТ "Марфін Банк" заявлено вимоги до трьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є юридична особа - ТОВ "Вольга-Україна", та поручителів, якими виступили фізичні особи: ОСОБА_3 та ОСОБА_6
      ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.
      Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі.
      Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.
      При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.
      З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором.
      У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок місцевого суду, із яким помилково погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі у частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою.
      Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Такий правовий висновок вже висловлений неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також 20 червня 2018 року N 14-224цс18 і підстав для відступу від такого висновку не вбачається.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Оскільки у справі, що розглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника - юридичної особи та направити справу в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Стосовно судових рішень по суті вирішеного спору в частині позовних вимог до поручителів, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
      Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
      Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).
      Суди установили, що укладеними між ПАТ "Марфін Банк" та поручителями ОСОБА_3 і ОСОБА_6 договорами поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється. З огляду на це суд правильно вважав, що умова договору поруки (пункт 5.1) про його дію до повного виконання зобов'язань за кредитним договором з усіма додатковими угодами до нього не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
      Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.
      Разом з тим позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.
      Якщо порука припинилася (у тому числі й на підставі непред'явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання), інститут позовної давності не застосовується, тому що право кредитора на пред'явлення вимоги до поручителя та обов'язок поручителя відповідати перед кредитором за порушене позичальником зобов'язання припинилися.
      Отже, непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення акцесорного зобов'язання, а отже, й обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов'язанням.
      Строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, й обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.
      Оскільки ТОВ "Вольга-Україна" порушило зобов'язання щодо повернення кредиту, то банк скористався наданим йому згідно з пунктом 3.2.8 кредитного договору правом не подовжувати дію кредитної лінії, внаслідок чого відповідно до пункту 2.5.3 кредитного договору позичальник був зобов'язаний погасити існуючу заборгованість до 22 березня 2013 року включно.
      Суд правильно установив, що строк виконання зобов'язання щодо повернення кредитних коштів настав 22 березня 2013 року, таким чином, у банку виникло право пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту з 22 березня 2013 року і протягом наступних шести місяців, але до суду з цим позовом банк звернувся 22 квітня 2014 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку. Доказів направлення поручителю вимоги в шестимісячний строк, який закінчився 23 вересня 2013 року, позивач суду не надав.
      Крім того, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 12 травня 2015 року у справі N 915/1345/14 за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення штрафів за невиконання умов договорів (т. 2, а. с. 174-176; т. 3, а. с. 89-92) зазначив про дату закінчення дії кредитного договору - 22 березня 2013 року, з чим був обізнаний позивач ПАТ "Марфін Банк".
      Відповідно до вимог статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
      Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції, чинній на теперішній час).
      За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителів, а також про задоволення позову поручителя про визнання припиненою поруки за договором поруки від 23 березня 2011 року.
      Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Велика Палата Верховного Судувважає, що оскаржувані рішення по суті вирішеного спору, тобто в частині позовних вимог банку до поручителів про стягнення кредитної заборгованості та позовні вимоги поручителя про припинення поруки ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України судові рішення в цій частині необхідно залишити без змін.
      Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409 - 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Марфін Банк" задовольнити частково.
      Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року скасувати, справу в цій частині передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      справа N 727/7077/15-ц
      провадження N 61-13285св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В.С.,
      суддів: Лесько А.О. (суддя-доповідач), Мартєва С.Ю., Пророка В.В., Штелик С.П.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль",
      відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 грудня 2015 року у складі судді Волошина С.О. та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Одинака О.О., Владичана А.І., Кулянди М.І., та за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Одинака О.О., Владичана А.І., Кулянди М.І.,
      ВСТАНОВИВ:
      У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", Банк) звернулося з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 06 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_5 уклали генеральний кредитний договір N 014/05/614, відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених в кредитних договорах, укладених в рамках цього генерального договору. Відповідно до пункту 1.2 зазначеного договору загальний розмір усіх позик, що підлягатимуть погашенню, не може перевищувати 70 000,00 дол. США.
      Згідно з пунктом 6.8 генерального кредитного договору банк має право достроково стягнути заборгованість за всіма кредитами, які надані згідно з цим генеральним договором, включаючи нараховані відсотки за користування кредитом та штрафні санкції у разі невиконання позичальником умов цього договору.
      Відповідно до пункту 10.2 генерального кредитного договору за порушення строків повернення кредитів, відсотків за користування кредитом, передбачених кредитними договорами, позичальник сплачує банку пеню від суми простроченого платежу в розмірі 0,1 % за кожен день прострочення.
      31 березня 2010 року між банком та позичальником укладено додаткову угоду N 014/05/614/1 до генерального кредитного договору, якою внесено зміни в частині умов надання кредиту та його забезпечення, а 31 жовтня 2011 року - додаткову угоду N 014/05/614/2, згідно з якою сторони домовилися продовжити строк користування кредитними коштами до 02 березня 2022 року.
      06 березня 2008 року ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" та ОСОБА_5 уклали кредитний договір N 014/05/614/3, на підставі якого позичальнику було надано кредит у сумі 20 000,00 дол. США строком на 84 місяці з процентною ставкою 14,0 % річних.
      Відповідно до пункту 5.1 цього кредитного договору позичальник зобов'язався використати кредит на зазначені цілі і забезпечити повернення одержаного кредиту та сплатити нараховані відсотки на умовах, передбачених цим договором та генеральною угодою, тобто відповідно до графіка погашення, що є додатком до цього договору.
      Банк виконав свої зобов'язання перед позичальником, надавши йому кредит в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором.
      Того ж дня банк уклав з ОСОБА_6 та ОСОБА_7, з кожним окремо, договори поруки N N 014/05/614/163, 014/05/614/164, згідно з умовами яких кожен із поручителів зобов'язався відповідати перед банком за виконання зобов'язань ОСОБА_5 за генеральним кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614 у повному обсязі.
      16 січня 2009 року банк та ОСОБА_5 уклали додаткову угоду N 1 до кредитного договору N 014/05/614/3, якою погоджено новий графік погашення щомісячних платежів; 30 жовтня 2009 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/2, якою позичальнику встановлено тимчасово, на період з 23 листопада 2009 року до 23 квітня 2010 року, кредитні канікули, внаслідок чого розмір щомісячного обов'язкового платежу було зменшено на період дії кредитних канікул; 31 березня 2010 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/3, якою позичальнику змінено розмір відсоткової ставки за кредитом до 15 % річних та встановлено тимчасово, на період з 15 квітня 2010 року до 14 травня 2010 року, кредитні канікули, внаслідок чого розмір щомісячного обов'язкового платежу було зменшено на період дії кредитних канікул; 31 жовтня 2011 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/4, якою позичальнику встановлено пільгову процентну ставку в розмірі 12,00 % річних на строк з 08 листопада 2011 року до 31 березня 2012 року включно та погоджено новий графік погашення; 19 червня 2013 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/5, відповідно до умов якої з 20 червня 2013 року фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму заборгованості за процентами, при цьому відбувається зміна строку погашення кредиту.
      ОСОБА_5 припинив належним чином виконувати свої зобов'язання щодо погашення заборгованості за кредитом в сумах та строки, передбачені графіками, внаслідок чого за кредитом виникла прострочена заборгованість.
      20 травня 2015 року позичальнику та поручителям направлено вимоги про дострокове погашення грошових зобов'язань за кредитним договором та про виконання грошових зобов'язань за договорами поруки за N N 114-0-0-00/15-32151, 114-0-0-00/15-32149, однак заборгованість не погашено.
      Загальна сума заборгованості ОСОБА_5 перед банком на 12 травня 2015 року становить 18 845,87 дол. США, що еквівалентно 388 033,86 грн. з яких заборгованість за кредитом - 16 496,89 дол. США (339 668,69 грн); заборгованість за відсотками - 1 359,49 дол. США (27 991,71 грн); пеня - 989,49 дол. США (20 373,46 грн).
      На підставі викладеного ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на його користь заборгованість за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 у розмірі 18 845,87 дол. США, що еквівалентно 388 033,86 грн. а також судові витрати.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 грудня 2015 року позов задоволено.
      Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Чернівецької обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 в розмірі 18 845,87 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 12 травня 2015 року еквівалентно 388 033,86 грн. При цьому поручителі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не несуть солідарної відповідальності між собою.
      Вирішено питання судового збору.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі взяті на себе зобов'язання за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 та договорами поруки від 06 березня 2008 року N N 014/05/614/163, 014/05/614/164 добровільно не виконують і кредитні кошти не повертають, тому з них необхідно стягнути в солідарному порядку на користь позивача заборгованість, яка утворилася в ОСОБА_5
      Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 грудня 2015 року скасовано.
      Позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.
      Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором (за кредитом та відсотками за користування кредитом) в сумі 17 856,38 дол. США та пеню в сумі 4 392,09 грн.
      У позові ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.
      Вирішено питання судового збору.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_5 не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість. Однак висновки суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості солідарно з боржника та поручителів суд апеляційної інстанції визнав помилковими, мотивуючи це тим, що позивач пропустив встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк для звернення до суду з позовом до поручителів ОСОБА_6, ОСОБА_7
      Крім того, апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про необхідність стягнення пені в доларах США, оскільки це суперечить вимогам статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", згідно з якою розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, яка встановлюється в національній валюті.
      Разом із цим апеляційний суд посилався на те, що ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" пред'явило позов до боржника ОСОБА_5 в межах строку позовної давності, оскільки такий строк переривався у зв'язку із вчиненням боржником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу або іншого обов'язку.
      23 березня 2017 року ОСОБА_5подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав, надавши позичальнику кошти в сумі 20 000,00 дол. США, є помилковими, оскільки немає належних та допустимих доказів цього, таких як заява про видачу готівки та оригінал меморіального ордера. До того ж під час розгляду справи позивач визнав, що документи, які підтверджують факт отримання відповідачем кредитних коштів знищені.
      При цьому ОСОБА_5 стверджував, що на підставі кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 отримав від позивача лише 2 500,00 дол. США через касу банку.
      Разом із тим у касаційній скарзі зазначено, що банк звернувся з позовом з пропуском трирічного строку позовної давності, оскільки позичальник порушив графік погашення заборгованості ще у квітні 2008 року, а позов пред'явлено у вересні 2015 року. Вказано, що під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій позивач порушував питання застосування наслідків спливу позовної давності, однак суди дійшли помилкового висновку про переривання строку позовної давності.
      Водночас ОСОБА_5 зазначав, що позивач надав до суду апеляційної інстанції копії наведених договорів уже без надпису по діагоналі на кожному аркуші "Електронний архів Райффайзен Банк Аваль", а отже, такі документи є новими доказами, які суд першої інстанції не досліджував. Тобто ці докази отримані апеляційним судом з порушенням встановленого законом порядку, однак суд усупереч вимогам статті 59 ЦПК України 2004 року взяв їх до уваги.
      Крім того, ОСОБА_5 посилався на те, що суди взяли до уваги недопустимі докази, які позивач додав до позовної заяви. Зокрема, стверджував, що надані ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" копії генерального кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614 та копії додаткових угод до нього, копії кредитного договору від 06 червня 2008 року з додатками та додаткових угод до нього, а також копії договорів поруки є фальшивими, оскільки містять надпис по діагоналі на кожному аркуші "Електронний архів Райффайзен Банк Аваль", а відповідач не підписував зазначених договорів із такими надписами. При цьому оригіналів таких документів не існує.
      25 березня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, банк просив рішення апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      Касаційна скарга ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" мотивована тим, що позичальник за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 зобов'язувався погашати заборгованість згідно з графіком погашення. Пунктом 1.1 зазначеного договору (в редакції додаткової угоди від 31 жовтня 2011 року N 014/05/614/3/4) сторони визначили кінцевий термін повернення кредитних коштів до 02 березня 2022 року включно. Згідно з пунктом 9.1 цього договору сторони передбачили і те, що кредитний договір діє до повного погашення кредитної заборгованості. Таким чином, сторони встановили строк як дії договору та повернення кредиту, так і строки виконання зобов'язань за щомісячним платежами.
      При цьому банк посилався на частину другу статті 1050 ЦК України, якою передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
      ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" стверджувало, що висновки суду про те, що порука, якою забезпечено виконання зобов'язань ОСОБА_5, припинена на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, є помилковими, оскільки встановлений цією нормою шестимісячний строк у цьому випадку необхідно обраховувати з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації передбаченого частиною другою статті 1050 України права.
      Надіславши відповідачам 20 травня 2015 року письмові вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов'язаних із ним платежів у строк 60 календарних днів, банк змінив строк виконання основного зобов'язання, у зв'язку з чим мав право пред'явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителів - протягом шести місяців від дати порушення боржником встановленого строку для дострокового повернення кредиту, тобто після спливу 60 календарних днів від дати вимоги, а саме 20 липня 2015 року.
      У зв'язку з викладеним позивач вважав, що вчасно звернувся з позовом як до боржника, так і до поручителів.
      Заперечень на касаційні скарги не надходило.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      12 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2018 року касаційне провадження у цій справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи N 408/8040/12-ц за позовом публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_10 до публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою.
      13 червня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі N 408/8040/12-ц.
      Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року касаційне провадження у справі, що переглядається, відновлено.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Встановлено, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
      Судами встановлено та матеріали справи свідчать про те, що 06 березня 2008 року ОСОБА_5 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є позивач, уклали генеральний кредитний договір N 014/05/614, відповідно до умов якого банк зобов'язувався надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених в кредитних договорах, укладених в рамках цього генерального договору. Відповідно до пункту 1.2 зазначеного договору загальний розмір усіх позик, що підлягатимуть погашенню, не може перевищувати 70 000,00 дол. США.
      Цього ж дня в рамках згаданого генерального кредитного договору ОСОБА_5 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" уклали кредитний договір N 014/05/614/3, згідно з умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит в сумі 20 000,00 дол. США строком на 84 місяці з процентною ставкою 14 % річних.
      Пунктом 6.5.2 кредитного договору N 014/05/614/3 передбачено, що в разі порушення позичальником встановленого графіка погашення заборгованості або прострочення сплати процентів та основного боргу без письмового дозволу кредитора більше ніж на 10 днів сторони погодились, що зазначений графік погашення заборгованості втрачає свою силу, та терміном остаточного погашення заборгованості позичальника по кредитному договору вважається 10-те число місяця, наступного за тим, в якому було порушено графік.
      На забезпечення зобов'язань ОСОБА_5 06 березня 2008 року банк, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклали договори поруки N N 014/05/614/163, 014/05/614/164.
      У пункті 4 вказаних договорів поруки сторони встановили, що договори вступають в силу з моменту їх підписання сторонами та втрачають свою дію з моменту закінчення забезпеченого ними зобов'язання.
      У подальшому до зазначеного кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_5 уклали додаткові угоди від 16 січня 2009 року N 1, від 30 жовтня 2009 року N 014/05/614/3/2, від 31 березня 2008 року N 014/05/614/3/3, від 31 жовтня 2011 року N 014/05/614/3/4, від 19 червня 2013 року N 014/05/614/3/5.
      Зокрема, зі змісту додаткової угоди від 19 червня 2013 року N 014/05/614/3/5 відомо, що сторони дійшли згоди щодо розміру фактичної заборгованості позичальника за кредитним договором станом на дату укладення угоди, а саме 16 064,07 дол. США.
      26 червня 2013 року ОСОБА_5 без згоди банку не сплатив місячний платіж з погашення тіла кредиту, чим порушив встановлений сторонами графік погашення заборгованості.
      До лютого 2015 року ОСОБА_5 вносив платежі на погашення заборгованості за кредитним договором.
      Унаслідок неналежного виконання зобов'язань у ОСОБА_5 утворилася заборгованість, яка на 12 травня 2015 року становила 18 845,87 дол. США, з яких 16 496,89 дол. США - заборгованість за кредитом, 1 359,49 дол. США - заборгованість за відсотками, 989,49 дол. США - пеня.
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
      Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Згідно зі статтями 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      Розглядаючи справу по суті, суд апеляційної інстанції на підставі поданих сторонами доказів, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_5 належним чином не виконував зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість. При цьому апеляційний суд правильно визначив розмір заборгованості, що підлягає стягненню з ОСОБА_5, зокрема, і в частині необхідності стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань в національній валюті України.
      Доводи та обставини, на які посилався ОСОБА_5в касаційній скарзі, зокрема, про відсутність доказів отримання ним кредитних коштів та фальшивість доданих до позовної заяви договорів і додаткових угод, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться виключно до переоцінки доказів, що не належить до повноважень Верховного Суду.
      Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
      Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Частиною третьою цієї статті передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново.
      Укладаючи з позивачем до кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 додаткові угоди від 16 січня 2009 року N 1, від 30 жовтня 2009 року N 014/05/614/3/2, від 31 березня 2008 року N 014/05/614/3/3, від 31 жовтня 2011 року N 014/05/614/3/4, від 19 червня 2013 року N 014/05/614/3/5, ОСОБА_5 вчиняв дії, що свідчать про визнання ним свого боргу та обов'язку його сплатити, а тому на підставі наведених норм ЦК України строк позовної давності за вимогами банку переривався та починався заново.
      Оскільки після припинення дії графіка погашення боргу за кредитним договором, яке мало місце 10 серпня 2013 року, та настання строку виконання основного зобов'язання ОСОБА_5 визнавав борг перед банком та вносив платежі на його погашення до лютого 2015 року, позов до нього про стягнення кредитної заборгованості пред'явлено в межах встановленого статтями 257, 258 ЦК України строку позовної давності.
      Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
      Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.
      Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
      Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).
      Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків.
      Непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням.
      Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.
      Зазначений висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1451цс15.
      З договорів поруки від 06 березня 2008 року N N 014/05/614/163, 014/05/614/164 випливає, що в них не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договорів поруки (пункт 4) про те, що вони втрачають свою дію з моменту закінчення забезпеченого ними зобов'язання, не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України.
      Таким чином, правильними є висновки апеляційного суду про те, що до спірних правовідносин між ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" та поручителями ОСОБА_6, ОСОБА_7 необхідно застосувати норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
      Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Як уже зазначалося, на підставі кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 ОСОБА_5 отримав кредит строком на 84 місяці. Водночас пунктом 6.5.2 зазначеного кредитного договору передбачено, що в разі порушення позичальником встановленого графіка погашення заборгованості або прострочення сплати процентів та основного боргу без письмового дозволу кредитора більше ніж на 10 днів, зазначений графік погашення заборгованості втрачає свою силу, та терміном остаточного погашення заборгованості позичальника за кредитним договором вважається 10-те число місяця, наступного за тим, в якому було порушено графік.
      Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_5 порушив встановлений графік погашення заборгованості 26 червня 2013 року, а тому на підставі пункту 6.5.2 кредитного договору змінено строк виконання основного зобов'язання за цим правочином на 10 серпня 2013 року.
      З огляду на викладені обставини Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що початок перебігу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку починається з 10 серпня 2013 року.
      Оскільки позов до поручителів пред'явлено 31 серпня 2015 року, тобто після спливу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, надана ОСОБА_6 та ОСОБА_7 порука на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань за кредитним договором припинилася.
      Отже, висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинамсправи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суд правильно застосував.
      Висновки апеляційного суду також узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі N 408/8040/12.
      Доводи касаційної скарги ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" зазначених висновків апеляційного суду не спростовують.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційні скарги ОСОБА_5 та публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Висоцька В.С.
      Судді: Лесько А.О.
      Мартєв С.Ю.
      Пророк В.В.
      Штелик С.П.