ANTIRAID

Определение Старобельского райсуда о возврате частным исполнителем исполнительного листа взыскателю

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

03.12.2018

Справа 431/3945/15-ц
Провадження 4-с/431/3/18

УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2018 року

Старобільський районний суд Луганської області у складі:

головуючого - судді Колядова В.Ю.,
при секретарі Хорольській І.Ю.,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2,

встановив:

Представник заявника ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2, в якій просить визнати протиправною бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2 щодо не складення акту про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення. Визнати протиправною бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2 щодо не винесення постанови про повернення стягувачу виконавчого документа. Зобовязати приватного виконавця ОСОБА_2 скласти акт про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення. Зобовязати приватного виконавця ОСОБА_2 винести постанову про повернення стягувачу виконавчого документа.

В обґрунтування своєї скарги, скаржник посилається на те, що на виконанні приватного виконавця ОСОБА_2 перебуває виконавчий лист №431/3945/15-ц, виданий 18.11.2015, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротек» заборгованості за договором лізингу в сумі 1 683 602,73 грн. та судових витрат у розмірі 25 674,04 грн.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повертається стягувану, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Вважає, що виконавчий лист №431/3945/15-ц, виданий 18.11.2015, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротек» заборгованості за договором лізингу в сумі 1 683 602,73 грн. та судових витрат у розмірі 25 674,04 грн, має бути повернутий стягувану на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виходячи з наступного.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, обєкти інтелектуальної , творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (ч. 1 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у власності ОСОБА_1 знаходиться наступне нерухоме майно:квартира №20, яка знаходиться у м. Луганськ, вул. Советская, 65; будинок, з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться у м. Луганськ, Антрацитівський район, с. Вишневе, вул. Свердлова, 61; житловий будинок, з надвірною будівлею, який знаходиться у Харківській області, Балаклійський район, с. Довгалівка, вул. Лімонта, 118.

З приводу квартири №20, яка знаходиться у м. Луганськ, вул. Советская, 65, та будинку, з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться у м. Луганськ, Антрацитівський район, с. Вишневе, вул. Свердлова, 61, вважаємо за необхідне зазначити, що вказане нерухоме майно розташоване в зоні проведення АТО.

Отже, звернути стягнення на вказану вище нерухомість, з об'єктивних причин не представляється можливим.

Щодо житлового будинку, який знаходиться у Харківській області, Балаклійський район, с. Довгалівка, вул. Лімонта, 118, звертаємо увагу, що його реалізація не призведе до виконання рішення суду, у зв'язку з його низькою вартістю.

Інше нерухоме та рухоме майно у власності ОСОБА_1 - відсутнє. Готівкові кошти та кошти на рахунках у банках у ОСОБА_1 також відсутні.

Отже, на даний час у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а тому, вважаємо, що у державного виконавця наявні всі законні підстави для повернення виконавчого документа стягувану.

За змістом ч. ч. 2 та 4 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», про наявність обставин, зазначених у пунктах 2-6 частини першої цієї статті, виконавець складає акт; про повернення стягувану виконавчого документа та авансового внеску виконавець виносить постанову.

Звертає увагу суду, що заявник вже звертався до приватного виконавця з заявою про повернення виконавчого листа стягувану з наведених вище підстав. Однак, листом від 14.08.2018 №56517531, приватним виконавцем було повідомлено боржника про відсутність правових підстав для повернення виконавчого листа стягувану.

Заявник та його представник ОСОБА_3 в судове засідання не зявились , до суду надали заяву в якій просили суд розглянути справу без їхньої участі на задоволенні скарги наполягали.

Приватний виконавець ОСОБА_2 був відсутнім в залі судового засідання, був повідомлений належним чином та завчасно про розгляд справи.

Вислухавши сторони, дослідивши матеріали скарги та зведеного виконавчого провадження, суд приходить до висновку, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобовязаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно ч. 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобовязаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно п. 4, 5, 6 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження мас право:

4) за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення. Примусове проникнення на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень у звязку з примусовим виконанням рішення суду про виселення боржника та вселення стягувача і рішення про усунення перешкод у користуванні приміщенням (житлом) здійснюється виключно на підставі такого рішення суду;

5) безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх;

6) накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 56 ЗУ «Про виконавче провадження»:

1. Арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

2. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису.

Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

Таким чином, суд приходить до висновку, що скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 447-453 ЦПК України,ст. ст. 11, 13, 18, 56, 74 Закону України «Про виконавче провадження», суд

У Х В А Л И В:

Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2 щодо не складення акту про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення.

Визнати протиправною бездіяльність приватного виконавця ОСОБА_2 щодо не винесення постанови про повернення стягувачу виконавчого документа.

Зобовязати приватного виконавця ОСОБА_2 скласти акт про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення.

Зобовязати приватного виконавця ОСОБА_2 винести постанову про повернення стягувачу виконавчого документа.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Луганського апеляційного суду протягом пятнадцяти днів з дня її проголошення.

Суддя Колядов В.Ю.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78392390

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это наше решение. Постепенно нарабатываем практику оспаривание действий частных исполнителей. В данном случае суд пришел к обоснованному решению, что в связи с отсутствием у должника имущества на которое может быть обращено взыскание так оно находится в зоне АТО, а имущество на которое можно обратить взыскание имеет низкую стоимость, исполнительный документ подлежит возврату взыскателю.

Видимо не желание в связи с этим вернуть авансовый взнос и служило основанием для не исполнения своих обязанностей.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 904/7326/17
      Провадження N 12-197гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідачаКібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича
      на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року, постановлену суддею Євстигнеєвою Н.М.,
      та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Широбокової Л.П., Орєшкіної Е.В., Подобєд І.М.,
      за скаргою Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат"
      на дії та бездіяльністьприватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пріметалс Текнолоджіз Україна"
      до Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат"
      про стягнення 5 129 953,56 грн
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави наведених у скарзі вимог
      1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 16 листопада 2017 року, позов задоволено частково: стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (далі - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат") на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Пріметалс Текнолоджіз Україна" (далі - ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна") заборгованість у розмірі 3 758 331,32 грн. 3 % річних у сумі 272 130,14 грн та витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 60 456,92 грн. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено. Видано наказ.
      2. 21 грудня 2017 року ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області зі скаргою на дії та бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області (далі - приватний виконавець) Лисенка Ю.О. з вимогами:
      - визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. в частині непередачі до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ВДВС) виконавчих проваджень N 55418627, 55418622, 55418610 для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження;
      - визнати неправомірними дії приватного виконавця Лисенка Ю.О. в частинах: накладення арешту на кошти, що належать ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", шляхом винесення постанови від 20 грудня 2017 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні ВП N 55418627; пред'явлення до банківських установ, у яких відкрито рахунки ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", платіжної вимоги N 7 від 20 грудня 2017 року на суму 10 151 304,38 грн з метою примусового стягнення коштів на підставі наказів Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17, від 11 грудня 2017 року N 904/7327/17, від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17, постанови приватного виконавця від 20 грудня 2017 року N 55418627;
      - зобов'язати приватного виконавця Лисенка Ю.О. передати до ВДВС виконавчі провадження N 55418627, 55418622, 55418610 для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження;
      - зобов'язати приватного виконавця Лисенка Ю.О. усунути допущені порушення шляхом скасування постанови від 20 грудня 2017 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні ВП N 55418627; відкликання з установ банків, у яких відкрито рахунки ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", платіжної вимоги N 7 від 20 грудня 2017 року на суму 10 151 304,38 грн з метою примусового стягнення коштів на підставі наказів Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17, від 11 грудня 2017 року N 904/7327/17, від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17, постанови приватного виконавця від 20 грудня 2017 року N 55418627.
      3. На обґрунтування вимог скарги ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" посилалось на те, що приватний виконавець Лисенко Ю.О. при здійсненні виконавчих дій порушив приписи законодавства щодо передання виконавчих документів до ВДВС, який раніше відкрив виконавче провадження стосовно цього товариства, тавинесення виконавчих документів на суму, що перевищує дозволену законом.
      4. Скаржник звернув увагу суду на ту обставину, що перше виконавче провадження з примусового виконання рішення про стягнення з ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" коштів відкрито постановою головного державного виконавця ВДВС від 03 травня 2017 року ВП N 53873574. У цьому виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на грошові кошти ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" у межах суми стягнення 3 474 302 315,07 грн та накладено арешт на все майно, що належить боржнику. Згідно з постановою державного виконавця у виконавчому провадженні ВП N 53873574 від 28 липня 2017 рокувиконавчі провадження N 53832028, 53873574 об'єднано у зведене виконавче провадження.
      5. Приватний виконавець Лисенко Ю.О. у запереченнях на скаргу стверджував про дотримання ним вимог Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII). Зазначав про відповідність своїх дій принципу диспозитивності виконавчого провадження, згідно з яким стягувач має право вільно обирати того виконавця, якому довіряє виконання судового рішення з метою задоволення своїх вимог, а також указував, що своїми діями він не порушував прав боржника.
      6. ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" у відзиві на скаргу ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" посилалось на відсутність правових підстав для передачі виконавчого провадження від приватного до державного виконавця, стверджувало про наявність у нього права вільно обирати виконавця судового рішення, а також звертало увагу суду на те, що боржник не обґрунтував порушення своїх прав.
      Фактичні обставини справи, установлені судами
      7. 22 листопада 2017 року Господарський суд Дніпропетровської області видав наказ N 904/7326/17 про примусове виконання судових рішень про стягнення з ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на користь ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" заборгованості в розмірі 3 758 331,32 грн. 3 % річних у сумі 272 130,14 грн та витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, у розмірі 60 456,92 грн.
      8. 20 грудня 2017 року приватним виконавцем Лисенком Ю.О. винесено:
      - постанову про відкриття виконавчого провадження ВП N 55418627 щодо виконання згаданого наказу за заявою ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна";
      - постанови про відкриття виконавчих проваджень ВП N 5418622 та ВП N 55418610 за наказами Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17 та від 11 грудня 2017 року N 904/7327/17 про стягнення зПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на користь ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" 1 537 703,65 грн боргу за поставлений товар, 113 371,05 грн 3 % річних та 24 766,12 грн витрат зі сплати судового збору, а також 3 157 134,32 грн заборгованості, 253 269,86 грн 3 % річних та 51 156,06 грн витрат зі сплати судового збору відповідно;
      - постанову ВП N 55418627 про об'єднання виконавчих проваджень N 55418610, 55418622, 55418627 у зведене виконавче провадження N 55419819;
      - постанову ВП N 55418627 про арешт коштів ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" при примусовому виконанні згаданих наказів Господарського суду Дніпропетровської області на загальну суму 10 151 304,38 грн.
      9. Водночас на виконанні ВДВС перебувало зведене виконавче провадження N 54404570 з примусового стягнення заборгованості щодо цього ж боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", що підтверджується постановою від 03 травня 2017 року про відкриття виконавчого провадження ВП N 53873574 з виконання наказу N 910/2031/16 про стягнення на користь ТОВ "Метінвест Холдинг" 2 565 769,84 грн боргу, 437 385 554,08 грн пені, 155 395 326,15 грн - 3 % річних; постановою ВП N 53873574 від 03 травня 2017 року про накладення арешту на кошти боржника; постановою від 18 вересня 2017 року заступника начальника Заводського відділу державної виконавчої служби міста Кам'янське Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про передачу виконавчого провадження ВП N 54282626 до ВДВС для приєднання до зведеного виконавчого провадження.
      10.03 січня 2018 року приватним виконавцем Лисенко Ю.О. винесено постанову ВП N 55418627 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17.
      11.Указані обставини встановлені судами та не оспорюються сторонами.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      12.Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 02 січня 2018 року скаргу ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. задовольнив частково, а саме в частині виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17.
      13.Суд зазначив, що в силу норм Закону N 1404-VIII наявність двох або більше зведених виконавчих проваджень щодо одного і того ж боржника є недопустимим, оскільки порушується принцип черговості задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення їх вимог.
      14.Суд дійшов висновку про те, що оскільки приватний виконавець Лисенко Ю.О. не здійснював відкриття першого виконавчого провадження щодо боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", то він зобов'язаний був передати відповідні накази органу державної виконавчої служби, який відкрив перше виконавче провадження відносно цього боржника, для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження.
      15.Також суд першої інстанції указав на неправомірність накладення приватним виконавцем Лисенком Ю.О. арешту на кошти на рахунку зі спеціальним режимом використання, а також на порушення приписів пункту 11 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII, оскільки виконавець у період до 01 січня 2018 року прийняв на виконання за зведеним виконавчим провадженням виконавчі документи на загальну суму 10 151 304,38 грн. тоді як він обмежений законодавством меншою сумою стягнення.
      16.Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 28 лютого 2018 року залишив ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року без змін.
      17.Погодившись із висновком суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки приватний виконавець Лисенко Ю.О. не здійснював відкриття першого виконавчого провадження про стягнення коштів із боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", то зазначене зобов'язує його передати відповідні накази на виконання органу державної виконавчої служби, який відкрив перше виконавче провадження відносно цього боржника, для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження.
      18.Суд апеляційної інстанції послався на порушення прав боржника, який мав законні сподівання на вчинення щодо нього дій державного чи приватного виконавця відповідно до законодавства та погашення заборгованості у порядку черговості її виникнення.
      19.Також суд зазначив про відсутність підстав для скасування оскаржуваної приватним виконавцем Лисенком Ю.О. ухвали у зв'язку з фактичним виконанням судового рішення у цій справі, оскільки останнім (приватним виконавцем Лисенко Ю.О.) не доведено в суді таке фактичне виконання на час прийняття судом першої інстанції оскаржуваної ухвали.
      20.Водночас суд апеляційної інстанції спростував висновок суду першої інстанції щодо накладення приватним виконавцем арешту на кошти на рахунку зі спеціальним режимом використання, а також не погодився з висновком місцевого господарського суду щодо порушення приватним виконавцем пункту 11 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII стосовно обмеження суми стягнення, оскільки вважав, що таке обмеження стосується одного виконавчого документа, а не їх сукупності. Водночас апеляційний суд указав, що такі помилкові висновки суду не вплинули на ухвалення правильного та законного судового рішення по суті скарги.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      21.19 березня 2018 року приватний виконавець Лисенко Ю.О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року, у якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні скарги на його дії та бездіяльність.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      22.Узагальнені доводи касаційної скарги приватного виконавця Лисенка Ю.О. зводяться до того, що:
      - суди не врахували принципу диспозитивності виконавчого провадження (стаття 2 Закону N 1404-VIII, стаття 4 Закону України від 02 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон N 1403-VIII), що полягає у наданні права стягувачу за виконавчим провадженням визначити орган, який буде здійснювати примусове стягнення, обираючи при цьому між державною службою та системою приватних виконавців;
      - суди порушили норми матеріального права, а саме статтю 30 Закону N 1404-VIII, предметом регулювання якої є порядок виконання декількох виконавчих документів щодо одного боржника у зведеному виконавчому провадженні державними та приватними виконавцями незалежно один від одного;
      - суди неправильно застосували пункти 14, 15 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року N 2832/5) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за N 489/20802 (далі - Інструкція), які слід розуміти як врегулювання порядку об'єднання виконавчих проваджень та приєднання до зведеного виконавчого провадження, що знаходяться саме у приватного виконавця. Також суди не врахували, що Закон N 1404-VIII та Інструкція не зобов'язують приватного виконавця передавати матеріали виконавчого провадження до органу державної виконавчої служби для приєднання до зведеного виконавчого провадження;
      - суди не встановили порушень прав боржника діями або бездіяльністю приватного виконавця.
      Доводи інших учасників справи
      23.ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" подало відзив на касаційну скаргу, у якому погодилося з доводами касаційної скарги та просило скасувати ухвалені у цій справі судові рішення. Доводи відзиву стягувача по суті тотожні доводам, наведеним у касаційній скарзі.
      24.ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" у відзиві на касаційну скаргу просить суд відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вважає, що із системного тлумачення статті 30 Закону N 1404-VIII та пункту 14 розділу III Інструкції вбачається, що приватний виконавець уповноважений на виконання зведеного виконавчого провадження лише в разі, якщо він першим відкрив відповідне виконавче провадження.
      Рух касаційної скарги
      25.Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 липня 2018 року на підставі частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом з касаційною скаргою приватного виконавця Лисенка Ю.О. на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Стосовно дотримання принципу диспозитивності виконавчого провадження
      26.У силу статей 1, 5 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом N 1403-VIII.
      27.Законом N 1403-VIII визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) державними виконавцями органів державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3)
      28.Пункт 6 частини першої статті 4 Закону N 1403-VIIIтa пункт 4 частини першої статті 2 Закону N 1404-VIII установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов'язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями.
      29.Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору - пред'явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 Закону N 1404-VIII віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абзац другий частини першої статті 19 цього Закону). Тобто вищевказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між державною виконавчою службою та приватними виконавцями.
      30.Частина перша статті 27 Закону N 1403-VIII і частина друга статті 24 Закону N 1404-VIII також передбачають право фізичних або юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначених Законом N 1404-VIII. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
      31.Залежно від вибору стягувача та після пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця у відповідного виконавця виникають передбачені статтею 18 Закону N 1404-VIII права й обов'язки, зокрема обов'язок здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
      32.Застосування правила щодо обов'язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом.
      33.На підтвердження цього висновку Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне додатково зазначити таке. Системи державного та приватного виконання судових рішень не є рівноцінними та замінними. Так, для стягувача має значення звертатися до органу державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, адже умови співпраці з державним та приватним виконавцем різняться. Звернення до приватного виконавця забезпечує стягувачу можливість користуватися такими гарантіями і можливостями:
      - обов'язкове страхування цивільної відповідальності приватного виконавця;
      - можливість фінансування виконавчих витрат на виконання за власний рахунок приватного виконавця (тоді як орган державної виконавчої служби у разі недостатності авансового внеску завжди вимагає покриття додаткових витрат стягувачем);
      - можливість встановлення в договорі з приватним виконавцем іншого розміру додаткової винагороди чи авансового внеску, своєчасного покриття витрат, пов'язаних зі здійсненням виконавчих дій, тобто можливість передбаченим законом способом вплинути на ефективність примусового виконання важливого для нього рішення шляхом відповідної мотивації приватного виконавця. Наведена мотивація є неможливою у разі здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби.
      34.Забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень (як однієї із необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження) запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, схваленою Указом Президента України від 20 травня 2015 року N 276/2015.
      35.Примусова передача виконавчого провадження від приватного виконавця до органів державної виконавчої служби позбавить стягувача вищенаведених прав та гарантій, установлених законодавством.
      36.Необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який перший відкрив провадження, може створити істотні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може спричинити суттєве підвищення витрат на виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок коштів боржника.
      37.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами приватного виконавця Лисенка Ю.С. щодо права стягувача вільно обирати орган для здійснення примусового виконання рішення - державну виконавчу службу або приватного виконавця.
      Стосовно дотримання порядку виконання декількох виконавчих документів щодо одного боржника (формування зведеного провадження)
      38.Відповідно до абзацу першого частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Абзацом другим частини першої цієї норми передбачено, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.
      39.За висновком суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, норми зазначеної вище статті слід розглядати нерозривно, і положення другого абзацу частини першої статті 30 Закону 1404-VIII, можливо застосувати лише при відкритті приватним виконавцем першого виконавчого провадження стосовно відповідного боржника.
      40.ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується із наведеним вище висновком суду, виходячи з таких міркувань.
      41.Положення, викладені у двох абзацах частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII, по суті становлять два логічно завершених автономних аспекти регулювання, що відносяться до предмета цієї статті, яка визначає особливості виконання кількох рішень державним або приватним виконавцем залежно від того, до кого надійшли на виконання кілька виконавчих документів щодо одного боржника.
      42.Разом з тим установлене абзацом першим частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII правило щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців, тоді як щодо останніх діє правило абзацу другого частини першої цієї ж статті про виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.
      43.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема неправильне застосування статті 30 Закону N 1404-VIII, предметом регулювання якої є лише порядок виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника у зведеному виконавчому провадженні державним або приватним виконавцем незалежно один від одного.
      Щодо обов'язку приватного виконавця передавати матеріали виконавчого провадження до органу державної виконавчої служби для приєднання до зведеного виконавчого провадження
      44.Закон N 1404-VIII є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією, розробленою відповідно до законів N 1403-VIII і N 1404-VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.
      45.Пункт 14 розділу III цієї Інструкції регламентує дії державного виконавця у випадках, якщо відкрито декілька виконавчих проваджень відносно одного боржника, та встановлює обов'язок перевірити наявність або відсутність іншого виконавчого провадження чи зведеного виконавчого провадження щодо одного й того самого боржника за даними автоматизованої системи виконавчого провадження при відкритті виконавчого провадження.
      46.У разі, якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника виявлено в іншому органі державної виконавчої служби, таке виконавче провадження передається на виконання до органу державної виконавчої служби, державним виконавцем якого відкрито перше виконавче провадження, або в порядку, визначеному розділом V цієї Інструкції. У разі, якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби або ВДВС, виконавче провадження передається на виконання до цих відділів.
      47.Згідно із пунктом 15 розділу III Інструкції об'єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження та приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження здійснюється приватним виконавцем у порядку, визначеному пунктом 14 цього розділу.
      48.Виходячи із змісту наведених вище норм Інструкції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у разі зведеного виконавчого провадження приватний виконавець, на якого розповсюджується дія цієї Інструкції, повинен діяти відповідно до положень пункту 14 розділу III, тобто приєднати виконавче провадження до зведеного, зокрема до того, яке першим відкрите чи перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби або відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
      49.ВеликаПалата Верховного Суду вважає такий висновок суду апеляційної інстанції необґрунтованим, з огляду на наступне.
      50.Згідно із пунктом 1 розділу І Інструкції вона розроблена відповідно до законів N 1403-VIII та N 1404-VIII, інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України і визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів, що відповідно до Закону N 1404-VIII підлягають примусовому виконанню.
      51.Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог цих законів, та такі, що не можуть їм суперечити, в тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.
      52.Так, положення Закону N 1404-VIII не зобов'язують приватного виконавця передавати виконавче провадження, яке перебуває у нього на виконанні, державному виконавцю з тієї підстави, що державний виконавець відкрив перше виконавче провадження щодо одного боржника.
      53.Натомість частина п'ята статті 5 цього Закону допускає передачу виконавчого документа від одного приватного виконавця іншому або відповідному органу державної виконавчої служби, або від органу державної виконавчої приватному виконавцю лише за заявою стягувача.
      54.Системний аналіз норм законів N 1403-VIII і 1404-VIII свідчить про те, що закодавством визначено неоднаковий порядок дій для державних та приватних виконавців у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника;допустив можливість одночасного виконання судових рішень щодо одного боржника різними виконавцями у випадку обрання стягувачем приватного виконавця для примусового виконання виконавчого документа, тоді як Інструкція не може визначати такого обов'язку.
      55.Окрім того, за змістом положень законодавства, яким визначено порядок здійснення виконавчого провадження, будь-яка передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від одного виконавця до іншого здійснюється лише за згодою стягувача. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з огляду на таке.
      56.Закони N 404-VIII, N 1403-VIII та Інструкція фактично визначають три ключові процедури (механізми), пов'язані з рухом виконавчого документа та виконавчого провадження між приватними виконавцями та/або органами державної виконавчої служби, а саме "об'єднання та приєднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження", "передача виконавчого документа" та "передача виконавчого провадження".
      57.Так, механізм об'єднання та приєднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження передбачений статтею 30 Закону N 1404-VIII та після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом може здійснюватися:
      - органом державної виконавчої служби згідно з абзацом першим частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII, пунктом 14 розділу III Інструкції (державна виконавча служба має визначений законом та підзаконними нормативними актами порядок взаємодії своїх органів: державний виконавець може сам сформувати зведене провадження за наявності у нього декількох виконавчих документів або формування такого провадження може відбуватися у межах державної виконавчої служби шляхом передачі всіх виконавчих проваджень щодо одного боржника державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження);
      - приватним виконавцем згідно з абзацом другим частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII, пунктом 15 розділу III Інструкції (формування зведеного виконавчого провадження та приєднання до нього наступних проваджень у випадку звернення до цього ж приватного виконавця стягувача чи стягувачів з виконавчими документами щодо одного й того ж боржника).
      При цьому в обох зазначених цих випадках згоди стягувача на формування зведеного виконавчого провадження чи приєднання до нього інших проваджень не потрібно, оскільки не йдеться про зміну виконавця.
      58.Передача виконавчого документа визначається, зокрема, частиною п'ятою статті 5 Закону N 1404-VIII та розділом V Інструкції та може здійснюватися:
      - від органу державної виконавчої служби до приватного виконавця;
      - від приватного виконавця до органу державної виконавчої служби;
      - від одного приватного виконавця до іншого.
      Причому в усіх наведених випадках передача виконавчого документа здійснюється лише за заявою стягувача (принцип диспозитивності).
      59.Порядок передачі виконавчого провадження визначається статтями 42 і 44 Закону N 1403-VIII. Така передача відбувається лише у прямо передбачених законом випадках, зокрема в разізупинення діяльності сам приватний виконавець або Міністерство юстиції України (у випадку припинення діяльності на підставі наказу за наявності незакінчених проваджень) вирішує питання про заміщення такого приватного виконавця іншим приватним виконавцем. Така передача здійснюється за погодженням із стягувачем. У разі відсутності згоди стягувача приватний виконавець повертає виконавчий документ стягувачу або відповідно до рішення останнього передає його відповідному органу державної виконавчої служби або іншому приватному виконавцю.
      60.Принцип передачі виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, повною мірою не може бути реалізований щодо приватних виконавців, оскільки вони мають низку обмежень у своїй діяльності, зокрема:
      - щодо змісту рішень (частина друга статті 5 Закону N 1404-VIII містить перелік рішень, які можуть виконуватися лише державними виконавцями. За змістом цієї норми до таких рішень фактично відносяться рішення, де боржником чи стягувачем є держава, або здійснюється виконання рішень адміністративних судів, рішень Європейського суду з прав людини, рішень про виселення та вселення фізичних осіб, рішень про конфіскацію майна, рішень, де боржники - діти або недієздатні особи та інші);
      - щодо кількості виконавчих документів (згідно з пунктом 1 частини третьої статті 5 Закону N 1404-VIII приватний виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу, якщо на момент подачі стягувачем заяви про примусове виконання рішення кількість виконавчих документів за рішеннями про стягнення періодичних платежів, заробітної плати, заборгованості фізичних осіб з оплати житлово-комунальних послуг, поновлення на роботі перевищує 20 відсотків загальної кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні у приватного виконавця);
      - щодо суми стягнення (протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень, за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті (абзац тринадцятий частини другої статті 5 Закону N 1404-VIII).
      61.Таким чином, поширення на приватних виконавців дії правила щодо передачі всіх виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, призведе до створення для державних виконавців більш сприятливих умов діяльності, що є неприйнятним з огляду на мету реформи системи примусового виконання рішень - дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців.
      62.Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від приватного виконавця до іншого приватного чи державного виконавця може здійснюватися лише за заявою чи згодою стягувача. Розглядаючи скаргу боржника на дії та бездіяльність приватного виконавця, суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування положень законів N 1403-VIII і N 1404-VIII, не врахували принципу диспозитивності виконавчого провадження, щопризвело до помилкових висновків стосовно виникнення у приватного виконавця Лисенка Ю.О. обов'язку передати виконавче провадження до ВДВС, який відкрив перше виконавче провадження щодо ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", натомість такі дії вчиняються лише за заявою стягувача.
      Щодо черговості задоволення вимог стягувача
      63.Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що, виходячи із системного аналізу норм Закону N 1404-VIII, наявність двох або більше зведених виконавчих проваджень щодо одного і того самого боржника є недопустимим, оскільки порушується принцип черговості задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів.
      64.ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується із наведеними вище висновками судів попередніх інстанцій та зауважує на тому, що черговість задоволення вимог стягувачів, що закріплена у статті 46 Закону N 1404-VIII, визначає порядок дій виконавця, у зведеному провадженні якого знаходиться декілька виконавчих документів щодо одного боржника. У такому разі зведене провадження фактично має на меті уникнення зловживань з боку виконавця, який без визначення такої черговості міг би на власний розсуд направляти отримані кошти певним кредиторам. Це створювало б ризик вчинення виконавцем корупційних порушень. Водночас така черговість не може поширюватися на всю систему примусового виконання рішень, оскільки Закон N 1404-VIII прямо цього не передбачає. Такий висновок випливає також із положень інших чинних нормативно-правових актів:
      - виконання виконавчих документів банком шляхом списання коштів з рахунку за датою надходження (банк не виконує їх відповідно до черговості, передбаченої статтею 46 Закону N 1404-VIII, а виконує відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом, згідно зі статтею 1072 Цивільного кодексу України, пунктом 10.8. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року N 22 в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин);
      - звернення стягнення на майно здійснюється відповідно до черговості накладення арешту (закони N 1404-VIII, "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18 листопада 2003 року N 1255-IV, від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не визначають обмеження щодо можливості звернення стягнення на майно, обтяжене (арештоване) іншими виконавцями).
      65.Окрім того, якщо виконавець чи стягувач, отримавши інформацію про наявність декількох виконавчих проваджень чи арештів одного і того ж майна, виявить, що майна боржника не вистачає на покриття всіх вимог, має бути ініційована процедура банкрутства. Поширення дії статті 46 Закону N 1404-VIII на всю систему примусового виконання означатиме, що створюється друга конкурсна черговість задоволення вимог кредиторів, аналогічна тій, яка вже запроваджена законодавством про банкрутство.
      66.Отже, передбачені статтями 45, 46 Закону N 1404-VIII правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум та черговості задоволення вимог стягувачів підлягають застосуванню в межах одного конкретного виконавчого провадження, а не загалом до всіх виконавчих проваджень щодо боржника. Крім того, у випадку платоспроможності боржника та недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів одночасна наявність зведених виконавчих проваджень на виконанні державної виконавчої служби та приватних виконавців не порушує передбаченого цими порядку черговості задоволення вимог стягувачів. Натомість у випадку неплатоспроможності боржника, до нього можуть застосовуватися процедури, встановлені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
      67.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що відповідають вимогам закону, посилання скаржника у касаційній скарзі на відсутність обов'язку у приватного виконавця Лисенка Ю.О., який не здійснював відкриття першого виконавчого провадження щодо боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", передати відповідні накази органу державної виконавчої служби, що відкрив перше виконавче провадження відносно цього боржника, для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження, тоді як висновки судів попередніх інстанцій в цій частині є помилковими.
      Щодо порушення прав боржника під час виконання судового рішення
      68.Право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов'язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.
      69.Суд апеляційної інстанції обґрунтовано спростував помилковий висновок суду першої інстанції про порушення прав ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат",яке, на думку суду, полягало у накладенні приватним виконавцем арешту на кошти на рахунку зі спеціальним режимом використання. При цьому апеляційний суд не встановив порушення виконавцем пункту 11 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII щодо здійснення виконання рішень, за якими сума стягнення перевищила передбачений законом розмір.
      70.Разом з тим необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про порушення прав ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", яке апеляційний господарський суд вбачав у законних сподіваннях боржника на вчинення дій щодо нього державним чи приватним виконавцем відповідно до законодавства та погашення заборгованості в порядку черговості її виникнення.
      71.Так, виконання судового рішення є прямим обов'язком боржника (частина друга стаття 15 Закону N 1404-VIII), а розподіл грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) відповідно до положень статей 45, 46 цього Закону здійснюється у встановленій черговості вже після їх стягнення з боржника.
      72.Суд апеляційної інстанції не навів правової підстави свого висновку виконання судових рішень щодо стягнення з боржника коштів саме в порядку черговості виникнення заборгованості та не обґрунтував порушення його прав з огляду на обов'язковість виконання судових рішень.
      73.Звертаючись до суду на підставі статті 339 ГПК України, боржник не довів наявності порушень своїх прав рішенням, дією або бездіяльністю приватного виконавця під час виконання судового рішення у цій справі. Крім того, у поданих приватним виконавцем Лисенком Ю.О. додаткових поясненнях до касаційної скарги він обґрунтував наявність достатніх коштів у боржника для задоволення всіх виконавчих проваджень, що перебували (та перебувають) на той час у ВДВС, що також свідчить про відсутність порушень прав боржника.
      74.Викладене свідчить про те, що, розглядаючи скаргу ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. в частині виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17, суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування положень статті 4 Закону N 1403-VIII, статей 2, 30 Закону N 1404-VIII, пунктів 14, 15 розділу III Інструкції, та порушили статтю 339 ГПК України, що призвело до ухвалення помилкових судових рішень.
      75.Додатково слід зазначити, що це провадження стосується здійснення господарськими судами судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у справі N 904/7326/17, у частині виконання приватним виконавцем Лисенком Ю.О. наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року.
      76.Аналіз правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону N 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 339, 340 ГПК України, дає підстави для висновку про те, що якщо скаргу подано на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби або приватного виконавцящодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення.
      77.У постанові від 14 березня2018 року у справі N 660/612/16-ц (провадження N 14-19цс18) ВеликаПалата Верховного Суду розглянула питання юрисдикційності справ за скаргами на дії державного виконавця та зробила висновок про те, що вказані справи мають розглядатися в порядку того судочинства, у якому постановлено судові рішення, на виконання яких видано виконавчі документи, і це правило діє і при виконанні зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано судові рішення, ухвалені за правилами однієї юрисдикції.
      78.Пред'явлення ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" у скарзі на дії та бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. вимог у частині виконання наказів Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17, від 11 грудн'я 2017 року N 904/7327/17 здійснено поза межами цих справ, а тому судовий контроль за виконанням цих судових рішень не підлягає здійсненню в межах справи N 904/7326/17.
      Відступ від правового висновку ВеликоїПалати Верховного Суду
      79.У постанові від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц (провадження N 14-19цс18) ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновок про те, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та незалежно від кількості стягувачів. Такий висновок зроблено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі N 906/530/17 (провадження N 12-213гс18); від 17 жовтня 2018 року у справах N 5028/16/2/2012 (провадження N 12-192гс18) та N 927/395/13 (провадження N 12-189гс18).
      80.Ураховуючи викладені вище аргументи, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного у згаданих постановах, шляхом його уточнення. Стаття 30 Закону N 1404-VIII передбачає обов'язок лише державного виконавця передати відкрите виконавче провадження іншому державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, для виконання ним у рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника. Приватний виконавець не зобов'язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень щодо одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
      Щодо суті касаційної скарги
      81.Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      82.Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      83.Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України).
      84.За вказаних обставин касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення, що оскаржуються, скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні скарги на дії та бездіяльність приватного виконавця.
      Висновок щодо застосування норм права
      85. Стаття 30 Закону N 1404-VIII передбачає обов'язок лише державного виконавця передати відкрите виконавче провадження іншому державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, для виконання ним у рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника. Приватний виконавець не зобов'язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень щодо одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.
      86. Передбачені статтями 45, 46 Закону N 1404-VIII правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум та черговості задоволення вимог стягувачів підлягають застосуванню в межах одного конкретного виконавчого провадження, а не загалом до всіх виконавчих проваджень, відкритих щодо боржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича задовольнити.
      2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року у справі N 904/7326/17 скасувати та ухвалити нове рішення.
      3. У задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича відмовити повністю.
      4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (51925, Дніпропетровська обл., м. Кам'янське, вул. Соборна, 18-Б, код ЄДРПОУ 05393043) на користь приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича (АДРЕСА_1, посвідчення НОМЕР_2 видане 30 травня 2017 року Міністерством юстиції України, паспорт НОМЕР_1) 3 524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири) грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.Р. Кібенко
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
      Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 658/715/16-ц
      Провадження N 14-299цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до ОСОБА_4 (далі також - відповідач), треті особи без самостійних вимог - Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство (далі також - ПАТ) "Альфа-Банк", про зняття арешту з майна
      за касаційною скаргою ПАТ "Альфа-Банк" на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Подіновською Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року, постановлену колегією суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі Пузанової Л.В., Фурман Т.Г., Семиженка Г.В.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3;
      відповідачі: ОСОБА_4;
      треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк" (представник - адвокат Суічмезов Роман Володимирович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив зняти арешт з судна - прогулянкового катера "BOMBARDIER SPEEDSTER 200" (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1) (далі - судно) - та виключити його з акта опису й арешту майна від 18 лютого 2016 року, складеного в рамках зведеного виконавчого провадження N 47980860, яке знаходиться на виконанні Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.
      2. Мотивував тим, що на виконанні перебуває виконавчий лист N 661/1456/13-ц, виданий ПАТ "Альфа-Банк" 17 квітня 2014 року Новокаховським міським судом Херсонської області про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 335 432 306,07 грн.
      3. 25 квітня 2014 року державний виконавець постановою наклав арешт на все рухоме і нерухоме майно відповідача та заборонив здійснювати відчуження будь-якого належного йому майна.
      4. 30 червня 2015 року державний виконавець постановою приєднав виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа N 661/1456/13-ц до зведеного виконавчого провадження N 47980860.
      5. Позивач вказувала, що під час примусового виконання судових рішень у зведеному виконавчому провадженні державний виконавець 18 лютого 2016 року склав акт опису й арешту майна відповідача, яким описав і наклав арешт на судно. Останнє належить позивачеві на підставі рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року. Проте, оскільки вона не є боржником у вказаному зведеному виконавчому провадженні, то просить суд зняти арешт з судна та виключити його з акта опису й арешту майна.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 26 жовтня 2016 року Каховський міськрайонний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      7. Мотивував тим, що 18 жовтня 2010 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким визнав за позивачем право власності на судно. Тому судно було помилково включене до акта опису й арешту майна від 18 лютого 2016 року, і позивач як власник судна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власним майном.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 17 січня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9. Мотивував тим, що позивач підтвердила факт набуття права власності на судно. Тому суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог.
      Короткий зміст вимог касаційних скарг
      10. У лютому 2017 року ПАТ "Альфа-Банк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      11. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      12. 13 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. Мотивував тим, що ПАТ "Альфа-Банк" оскаржує рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14. ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що особа, яка звернулася до суду з позовом про зняття арешту з майна, повинна довести факт наявності у неї права власності на це майно. А відповідно до довідки Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті від 27 листопада 2014 року власником судна є саме відповідач. Тому ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що державний виконавець обґрунтовано наклав арешт на це майно.
      15. Крім того, вказує, що виконавче провадження, в якому накладений арешт на майно відповідача, відкрите на підставі виданого ПАТ "Альфа-Банк" Новокаховським міським судом Херсонської області виконавчого листа, і сторонами цього виконавчого провадження є боржник-відповідач та стягувач - ПАТ "Альфа-Банк". Тому, на думку останнього, для позивача як особи, яка не є учасником виконавчого провадження, цивільним процесуальним законодавством не передбачена можливість оскарження дій державного виконавця за правилами цивільного судочинства. ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що з огляду на лист Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2009 року N 1276/10/13-09 розгляд вимог позивача має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.
      16. ПАТ "Альфа-Банк" також вказало не те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки відповідно до листа Верховного Суду від 1 квітня 2014 року "Аналіз практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України" не можна задовольняти вимоги про зняття арешту з майна без визнання на нього права власності.
      17. Звертає увагу на те, що ПАТ "Альфа-Банк" залучено до участі у справі третьою особою без самостійних вимог на предмет спору, а не відповідачем, як передбачала постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 року N 6.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      23. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства (пункт 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна" від 3 червня 2016 року N 5).
      24. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (пункт 5 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ).
      25. Відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту.
      26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів, вважаючи порушеним накладеним арештом на судно право власності на нього, визнане на підставі рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року. Відповідачем у спорі визначений боржник, якому судно, на яке накладено арешт, більше не належить, а третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучені орган державної виконавчої служби, який виконує судові рішення, а також банк, в інтересах якого накладено арешт. З огляду на вказане суди вірно визначили юрисдикцію у цій справі. Підстави для її розгляду за правилами адміністративного судочинства - відсутні.
      27. Визначення процесуального статусу ПАТ "Альфа-Банк" як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення.
      28. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи ПАТ "Альфа-Банк" на підставі листа Верховного Суду України від 1 квітня 2014 року "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України" стосовно того, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки подав позов лише про зняття арешту з майна без вимоги про визнання права власності, а також про те, що у такому разі мають застосовуватись інші способи судового захисту, наприклад, оскарження постанови державного виконавця про арешт майна згідно зі статтею 383 ЦПК України, припинення на підставі пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України дії, яка порушує право.
      29. Суди встановили, що право власності на судно було визнане за позивачем Новокаховським міським судом Херсонської області на підставі рішення від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили. Тому позивач не мала повторно пред'являти вимогу про визнання права власності на судно одночасно з вимогою про зняття з нього арешту та виключення з акта опису й арешту майна.
      30. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду неповноважна вирішувати питання про недоведеність права власності позивача на судно та про перевагу довідки Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті від 27 листопада 2014 року над чинним рішенням Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      32. Згідно із частиною пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      33. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      34. Оскільки касаційна скаргу ПАТ "Альфа-Банк" є необґрунтованою, рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      35. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ПАТ "Альфа-Банк".
      На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення.
      2. Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 30 жовтня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 201/10328/16-ц
      Провадження N 14-192 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за скаргою ОСОБА_3 (далі також - скаржник) про скасування розрахунку заборгованості з аліментів, заінтересовані особи: Бабушкінський відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (змінена назва - Шевченківський відділ державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області) (далі також - відділ ДВС), ОСОБА_4,
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року, постановлену суддею Антонюком О.А., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Каратаєвої Л.О., Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.
      Учасники справи:
      скаржник: ОСОБА_3,
      заінтересовані особи: Бабушкінський відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (змінена назва - Шевченківський відділ державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області), ОСОБА_4.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості з аліментів у розмірі 22 793,53 грн станом на 15 жовтня 2009 року у виконавчому провадженні за виконавчим листом N 2-3481 від 3 листопада 2000 року, що виданий Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська.
      2. Мотивував скаргу тим, що дії державних виконавців відділу ДВС з розрахунку заборгованості є незаконними, оскільки з 3 листопада 2000 року по 15 жовтня 2009 року ОСОБА_4 як стягувач аліментів не подавала письмових заяв про примусове виконання судового рішення; крім того, відсутні докази підтвердження вручення скаржнику постанови про відкриття виконавчого провадження.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 грудня 2016 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою відкрив провадження у справі.
      4. 13 квітня 2017 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою закрив провадження у справі, оскільки вважав, що ця скарга має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      5. Мотивував тим, що до цивільної юрисдикції віднесені лише спори щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, які ухвалені судами за правилами Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України 2004 року. Суд першої інстанції вказав, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів та інших рішень, ухвалених за правилами ЦПК України 1963 року, відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали) розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 6 липня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
      7. Мотивував тим, що у випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 2004 року, розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. У разі ж оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року, а також у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця особами, які не є учасниками виконавчого провадження, така скарга має розглядатися відповідно до статті 181 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 липня 2017 року скаржник звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди першої й апеляційноїінстанцій порушилинорми матеріального та процесуального права.
      9. Просить скасувати постановлені у справі ухвали та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Обґрунтував тим, що скаржник оскаржує ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Скаржник вважає, що суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, постановляючи ухвалу від 13 квітня 2017 року, та колегія суддів Апеляційного суду Дніпропетровської області, постановляючи ухвалу від 6 липня 2017 року, порушили принципи об'єктивності та неупередженості і не застосували ЦПК України 2004 року.
      13. Вказує, що суди не врахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2946цс16, відповідно до якої учасники виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення порушено їх права чи свободи; така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Тому скаржник вважає, що правомірно звернувся до суду саме зі скаргою, а не з адміністративним позовом.
      (2) Позиція інших учасників процесу
      13. Інші учасники процесу відзиву на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      15. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду за правилами ЦПК України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості за виконавчим провадження, відкритим ще 4 листопада 2009 року. Спірні правовідносини виникли з приводу дій відділу ДВСз розрахунку заборгованості за аліментами у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого листа N 2-3481/2000, виданого 3 листопада 2000 року.
      16. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства відповідно до статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки рішення суду у справі було ухвалене за правилами ЦПК України 1963 року. Проте Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів не погоджується.
      17. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      18. Відповідно до частини дев'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час розгляду скарги судами першої й апеляційної інстанцій) спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
      19. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" у вказаній редакції рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      20. Скаржник звернувся 14 липня 2016 року до суду не з адміністративним позовом, а зі скаргою на дії державного виконавця під час виконання судового рішення, обґрунтованою статтями 383 - 389 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтею 74 Закону України "Про виконавче провадження" та статтею 194 Сімейного кодексу України. Просив суд, який розглядав спір і ухвалив судове рішення, оцінити дії державного виконавця на предмет їх законності.
      21. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у вказаній редакції сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи.
      22. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК Україниу тій же редакції).
      23. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій неправильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цієї скарги.
      24. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      25. Близького за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2946цс16, в якій скаржники оскаржували дії та бездіяльність державних виконавців у зведеному виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчих листів, виданих судом на виконання його вироку, яким було частково задоволено цивільний позов і стягнуто із засудженого на користь кожного зі скаржників кошти на відшкодування матеріальної та моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Верховний Суд України вказав на помилковість підходу судів нижчих інстанцій, які відмовили у відкритті провадження за скаргою на дії державних виконавців, вважаючи, що її слід розглядати за правилами статті 181 КАС України.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      26. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      27. Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      28. Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      29. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року слід скасувати, а справу направити для продовження розглядудо суду першої інстанції.
      Керуючись частиною першою статті 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 905/2087/17
      Провадження N 12-237гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Управління Державної казначейської служби України у м. Маріуполі Донецької області (далі - Держказкачейство, Управління Держказначейства у м. Маріуполі відповідно) на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 червня 2018 року (головуючий Москальова І.В., судді Дучал Н.М., Мартюхіна Н.О.) та ухвалу Господарського суду Донецької області від 14 травня 2018 року (суддя Левшина Я.О.), прийняті за результатами розгляду скарги Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" (далі - ПАТ "Укртелеком") в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" на бездіяльність Управління Держказначейства у м. Маріуполі, у справі Господарського суду Донецької області N 905/2087/17 за позовом ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" до Управління соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради про стягнення 127949,19 грн.
      1. Доводи учасників спору щодо скарги
      1.1. Господарський суд Донецької області рішенням від 17 жовтня 2017 року позовні вимоги ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" до Управління соціального захисту населення Кальміуського районну Маріупольської міської ради про стягнення 127949,19 грн задовольнив у повному обсязі; стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість у сумі 127949,19 грн. а також відшкодування сплаченого судового збору у розмірі 1919,24 грн. На виконання вказаного рішення виданий відповідний наказ.
      1.2. 2 травня 2018 року від ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" надійшла скарга на бездіяльність Управління Держказначейства у м. Маріуполі, в якій скаржник просив: визнати незаконними та протиправними дії Управління Держказначейства у м. Маріуполі щодо повернення без виконання наказу Господарського суду Донецької області від 30 жовтня 2017 року; зобов'язати Управління Держказначейства у м. Маріуполі здійснити дії, що передбачені Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року N 845 (далі - Порядок).
      1.3. На обґрунтування скарги скаржник посилається на те, що Управління Держказначейства у м. Маріуполі безпідставно повернуло листом N 04-25/686 від 12 квітня 2018 року наказ Господарського суду Донецької області від 30 жовтня 2017 року без виконання, посилаючись на пункт 9 Порядку.
      1.4. Заперечуючи проти скарги, Управління Держказначейства у м. Маріуполі посилається на те, що скарга ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та прийнята з порушенням предметної підсудності. Також заперечення обґрунтовано правомірністю повернення наказу без виконання на підставі підпункту 3 пункту 9 Порядку, оскільки на момент звернення стягувача із заявою Управління соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради не мало відкритих рахунків в Управлінні Держказначейства у м. Маріуполі. Крім того, Управління Держказначейства у м. Маріуполі зазначає, що боржник у справі є органом місцевого самоврядування, а не державним органом і на нього не поширюється дія Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Донецької області ухвалою від 14 травня 2018 року, залишеною без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27 червня 2018 року, скаргу ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" на бездіяльність Управління Держказначейства у м. Маріуполі задовольнив у повному обсязі; визнав неправомірними дії Управління Держказначейства у м. Маріуполі щодо повернення без виконання наказу Господарського суду Донецької області від 30 жовтня 2017 року; зобов'язав Управління Держказначейства у м. Маріуполі здійснити дії, передбачені законом на виконання наказу Господарського суду Донецької області від 30 жовтня 2017 року у справі N 905/2087/17.
      2.2. Судові рішення мотивовано тим, що:
      - сукупність дій, у тому числі органів Держказначейства, що спрямовані на примусове виконання рішення у цій справі, складають завершальну стадію судового провадження у цій господарській справі, і тому оскарження дій чи бездіяльності цих органів на такій завершальній стадії згідно з умовами законодавства підлягає розгляду за правилами господарського судочинства (частина п'ята статті 124 Конституції України, статті 115, 327, 339, 340 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі по тексту - ГПК України в чинній редакції), стаття 1, частина друга статі 6, частина перша статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки згідно з розділом VI ГПК України судовий контроль за виконанням судових рішень, прийнятих на підставі цього Кодексу, покладено на господарський суд, що прийняв судове рішення у справі;
      - Управління Держказначейства у м. Маріуполі як територіальне управління Держказначейства і як орган виконання згідно із частиною другою статті 6 Закону України "Про виконавче провадження", отримавши наказ разом з рішенням суду у цій справі, яке набуло чинності і в якому визначені законодавчі норми щодо порядку виконання рішення про відшкодування витрат, понесених позивачем унаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян за рахунок державних субвенцій, не здійснило належних заходів щодо виконання судового рішення у господарській справі;
      - органи Держказначейства частиною другою статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" визначені єдиним органом, що виконує рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Управління Держказначейства у м. Маріуполі 10 липня 2018 року звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Господарського суду Донецької області від 14 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 червня 2018 року у справі N 905/2087/17, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та відмовити в задоволенні скарги ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком".
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги Управління Держказначейства у м. Маріуполі зазначило, що:
      - скарга ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" на незаконну бездіяльність Управління Держказначейства у м. Маріуполі не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки спори, що виникають з приводу виконання ними рішень господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ, відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі по тексту - КАС України в чинній редакції) належать до юрисдикції адміністративних судів;
      - суди зобов'язали Управління Держказначейства у м. Маріуполі здійснити дії, які суперечать пункту 2, підпункту 3 пункту 9 Порядку, і які неможливо виконати;
      - виконання грошових зобов'язань, заборгованості за надані послуги лежить виключно на відповідачі, а не на місцевому бюджеті й не на іншій особі;
      - ухвала Господарського суду Донецької області від 2 травня 2018 року була вручена з порушенням приписів частини четвертої статті 120 ГПК України, внаслідок чого представники Управління Держказначейства у м. Маріуполі не мали достатньо часу для обґрунтування своєї правової позиції;
      - рішення суду можна виконати в інший спосіб, передбачений законодавством.
      3.3. З огляду на те, що Управління Держказначейства у м. Маріуполі оскаржує судові рішення з підстав порушення предметної юрисдикції, справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      4.2. У статті 326 ГПК України унормовано, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      4.3. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      4.4. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (частина перша статті 5 Закону України "Про виконавче провадження").
      4.5. У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону України "Про виконавче провадження").
      4.6. Аналогічне положення закріплено в частині першій статті 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців.
      4.7. Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 Закону України "Про виконавче провадження").
      4.8. Згідно зі статтею 14 Закону України "Про виконавче провадження" учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Для проведення виконавчих дій виконавець за потреби залучає понятих, працівників поліції, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом.
      4.9. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення (частини перша, друга статті 15 Закону України "Про виконавче провадження").
      4.10. Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").
      4.11. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року N 215 (далі - Положення), Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
      4.12. Згідно з пунктом 3 Положення основними завданнями Держказначейства є: 1) реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; 2) внесення на розгляд міністра фінансів України пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах.
      4.13. Пунктом 9 Положення передбачено, що Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
      4.14. За правилами пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Держказначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій)).
      4.15. За положеннями зазначеного Порядку безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган Держказначейства надсилає боржнику вимогу, якою зобов'язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган Держказначейства може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України.
      4.16. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку про те, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження, і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", а є встановленою Порядком особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.
      4.17. Відповідно до положень пункту 15 Порядку дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду. Проте в цьому Порядку не зазначено, до якого суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність органів Держказначейства.
      4.18. Разом з тим Закон України "Про виконавче провадження" установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина перша статті 74 цього Закону). Водночас можливості та порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства цим Законом не визначено.
      4.19. Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", який визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус, також не визначено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства.
      4.20. Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
      4.21. Наведені норми права є підставою для висновку про те, що ГПК України та Закон України "Про виконавче провадження" передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання ними судових рішень і лише до судового органу, який видав виконавчий документ.
      4.22. Водночас Держказначейство - не орган примусового виконання судових рішень, як уже зазначалося в цій постанові, а згідно з пунктом 1 Положення центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів України, який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
      4.23. Зі свого боку, згідно з положеннями частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      4.24. Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження
      4.25. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про можливість ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" оскаржити бездіяльність Управління Держказначейства у м. Маріуполі до господарського суду, який видав виконавчий документ.
      4.26. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      4.27. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      4.28. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови Донецького апеляційного господарського суду від 27 червня 2018 року, ухвали Господарського суду Донецької області від 14 травня 2018 року та закриття провадження за скаргою ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" на бездіяльність Управління Держказначейства у м. Маріуполі.
      5. Висновок щодо застосування норм права
      5.1. Спори, які виникають під час здійснення центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, своїх повноважень щодо виконання судових рішень, відповідно до Порядку, розглядаються адміністративними судами згідно з нормами, визначеними КАС України.
      Керуючись статтями 306, 308, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Управління Державної казначейської служби України у м. Маріуполі Донецької області задовольнити частково.
      2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 червня 2018 року та ухвалу Господарського суду Донецької області від 14 травня 2018 року у справі N 905/2087/17 - скасувати.
      3. Закрити провадження за скаргою б/н від 25 квітня 2018 року ПАТ "Укртелеком" в особі Дніпропетровської філії ПАТ "Укртелеком" на бездіяльність Управління Державної казначейської служби України у м. Маріуполі Донецької області.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 753/12729/15-ц
      Провадження N 14-317цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5,
      представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6
      на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А.,
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру.
      Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення.
      Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України.
      У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К.
      На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.
      28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру.
      Отже, підстава продажу - прилюдні торги.
      У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34).
      Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457.
      Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося.
      Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду.
      Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
      Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
      Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16.
      Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
      Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника.
      Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
      Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
      У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
      Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
      Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
      Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02.
      У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
      Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11.
      Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла.
      Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
      Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
      Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
      Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
      Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2).
      Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
      Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
      Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина.
      Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
      Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
      Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16).
      Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
      Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу.
      Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову.
      Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн.
      Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.