ANTIRAID

Постановление ВС-КАС о незаконности постановлений КМУ №365 от 08.06.2016 и №637 от 05.11.2014 в части контроля за внутренне перемещенными лицами для выплаты пенсий и социальных выплат

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ПОСТАНОВА
Іменем України

20 грудня 2018 року

Київ

справа №826/12123/16

адміністративне провадження №К/9901/57533/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/12123/16

за позовом ОСОБА_2

до Кабінету Міністрів України,

треті особи Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України

про визнання нормативно-правових актів незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили,

за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року (у складі колегії суддів Добрянської Я.І., Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року (у складі колегії суддів Кузьмишиної О.М., Беспалова О.О., Глущенко Я.Б.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 (далі - позивач або ОСОБА_2.) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - КМУ або відповідач), треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (далі - третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (далі - третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (далі - третя особа-3), в якому просить визнати незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили:

Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365;

пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365;

абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 червня 2017 року провадження в частині позовних вимог про визнання факту дискримінації за ознакою місця проживання (реєстрації) внутрішньо переміщених осіб шляхом застосування: Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, закрито.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. В задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили абзацу 6, 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, яким визначено необхідність здійснення фізичної ідентифікації клієнта установами публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» для отримання пенсії необхідно відмовити, оскільки вказані положення не суперечать положенням чинного законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, КМУ звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 26 липня 2018 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 липня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/12123/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 20 грудня 2018 року.

Разом із касаційної скаргою відповідачем подані клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій та про участь у розгляді справи в судовому засіданні, у задоволенні яких було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Фактичне місце проживання: АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою від 28 квітня 2016 року № НОМЕР_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка видана Управлінням соціального захисту Вишгородського району.

08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 365 затвердив Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, якими визначено механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування за місцем їх фактичного проживання/перебування.

05 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 року № 636, якою визначено механізм, зокрема, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій внутрішньо переміщеним особам.

Позивач, вважаючи, що вищевказані нормативно-правові акти мають ознаки дискримінації по відношенню до внутрішньо переміщених осіб (далі також - ВПО) за територіальною ознакою, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення прийняті із неправильним застосуванням норм матеріального права і це є підставою для скасування цих рішень відповідно до статті 351 КАС України з огляду на наступне. Так, відповідач вважає, що суди неправильно застосували статті 47, 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV та статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII. Крім того, судом неправильно застосовано статті 1, 5, 6, 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

16 серпня 2018 року до суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких позивач зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими на основі належно з'ясованих обставин справи, при правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

27 серпня 2018 року до суду надійшли пояснення Міністерства соціальної політики України, в яких наводяться мотиви аналогічні мотивам касаційної скарги, крім того, третя особа-2 просить скасувати оскаржувані рішення суду, та відмовити у задоволенні позову повністю.

10 вересня 2018 року до суду надійшов відзив від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на касаційну скаргу відповідача, в якому третя особа-1 заперечує проти касаційної скарги відповідача та просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року відповідають, а мотиви касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржувані дії та рішення Кабінету Міністрів України здійснені, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи були такі дії (бездіяльність) здійснені пропорційно та своєчасно.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, 08 червня 2016 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок № 365), а також внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова № 637).

Відповідно до пункту 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 365 за результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках - їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення.

Відповідно до пункту 9 Порядку № 365 під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку.

Згідно з пунктом 13 Порядку № 365 Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати.

Абзац 6 пункту 1 Постанови № 637, в редакції чинній на час звернення позивача до суду, визначає, що строк дії карток встановлюється до трьох років за умови проходження фізичної ідентифікації клієнта в установах публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» перші 2 рази кожні шість місяців, у подальшому - кожні 12 місяців. Після завершення строку дії картки вона перевипускається за рахунок публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».

Згідно з абзацом 7 пункту 1 Постанови № 637, за відсутності проходження фізичної ідентифікації одержувачів соціальних виплат публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» зупиняє видаткові операції за поточним рахунком та не пізніше ніж протягом наступного дня інформує про таке рішення структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, який видав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, які здійснюють виплату пенсій, та Міністерство фінансів.

Відповідно до абзацу 8 пункту 1 Постанови № 637, поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України" на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 (Даний пункт викладено в редакції абзацу 10 пункту 1 Постанови № 637).

Суди попередніх інстанцій аналізуючи вказані правові норми вірно зробили висновок про те, що прийнятими нормативно-правовими актами встановлено для ВПО ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (далі - Закон № 5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Законом № 5207-VI передбачено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Статтею 6 цього ж Закону визначено, що форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Згідно частин першої, другої статті 8 Закону № 5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації.

З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів.

Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.

Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх інформування про порядок взяття на облік» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації і доводами касаційної скарги зазначене не спростовується, тому суд вважає безпідставним твердження відповідача в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 1, 5, 6, 8 Закону № 5207-VI.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Згідно з статтею 2 Закону № 1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1706-VII Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Відповідно до статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

У відповідності до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Положеннями Порядку № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО.

Із зазначеного Положення вбачається, що результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО.

Згідно з пунктом 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.

Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції відповідно до пункту 3 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 визначено, що структурні підрозділи з питань соціального захисту населення та/або робочі групи, що утворюються з представників територіальних підрозділів МВС, ДМС, СБУ, Національної поліції, Держфінінспекції, Держаудитслужби та Пенсійного фонду України за рішенням районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - робоча група) також можуть проводити додаткові перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї.

Наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки.

Отже, ВПО, яка подала заяву про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання.

Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій, що оскаржуваними положеннями фактично введено в дію нову підставу, крім визначених Законом №1058-IV, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення.

Згідно із частиною п'ятою статті 45 Закону №1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії, а відповідно до статті 49 цього ж Закону рішення про припинення виплати пенсії також приймається територіальним органом Пенсійного фонду України.

Порядком № 365 встановлено, що рішення про призначення, відмову в призначенні та припиненні виплати пенсії приймається комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, що прямо суперечить Закону № 1058-IV.

Крім того, згідно частиною другою статті 9 Закону № 1706-VII ВПО зобов'язана повідомляти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення про зміну місця проживання, а, отже, обов'язок у останньої щодо повідомлення про місце перебування відсутній.

Оскаржувані ж положення нормативно-правових актів передбачають перевірку як місця проживання так і місця перебування ВПО.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою.

Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист.

Таким чином, положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.

Стововно твердження відповідача в касаційні скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 47, 49 Закону № 1058-IV та статті 9 Закону № 1706-VII суд зазначає наступне.

Так, відповідачем стверджується, що відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Проте, в рішеннях судів попередніх інстанцій не заперечується компетенція КМУ щодо видання нормативно-правових актів у формі постанов. При цьому, судами було звернуто увагу на невідповідність оскаржуваної постанови № 365 актам вищої юридичної сили, зокрема згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення. Суд зазначає, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.

Крім того, суд зазначає, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються Закону № 1058-IV. При цьому, сфера застосування цього Закону розповсюджується на відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить цьому закону.

Відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення умови, норми і порядок пенсійного забезпечення для окремих категорій громадян можуть встановлюватися також виключно Законами України (частина третя статті 2 Закону № 1058-IV).

Тобто, порядок реалізації гарантованого законом права громадянина на пенсійне забезпечення може бути змінено виключно законом, а не підзаконним актом.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.

При цьому, статтею 49 Закону № 1058-IV чітко визначає вичерпний перелік підстав для прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про припинення виплати пенсії. зокрема, передбачено чотири конкретних підстави та п'ята «в інших випадках, передбачених законом». Зміст цього положення чітко вказує, що визначення підстав припинення пенсії перебуває у компетенції парламенту.

Також, суд зазначає, що підстава, визначена пунктом 1 частини першої вказаної статті Закону № 1058-IV, на яку, зокрема, посилається відповідач (якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості), застосовується при прийнятті рішення територіальним органом Пенсійного фонду України щодо припинення пенсійних виплат лише коли ці відомості є недостовірними на момент призначення/оформлення пенсії та впливають на визначення права на пенсію.

Згідно з частиною третьою статті 44 Закону № 1058 органи Пенсійного фонду України мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інші відомості, передбачені законодавством для визначення права на пенсію.

Факт проживання особи за тим чи іншим місцем проживання не впливає на визначення и права на пенсію. Відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування (яка, відповідно до оскаржуваної постанови № 365, є підставою для припинення пенсійних виплат) на законодавчому рівні не включена до підстав припинення пенсійних виплат.

Крім того, відповідно до частини другої статті 9 Закону № 1706 внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомляти орган соціального захисту населення про зміну місця проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання.

У разі добровільного повернення до покинутого постійного місця проживання внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомити про це орган соціального захисту населення за місцем отримання довідки не пізніше як за три дні до дня від'їзду. Тобто внутрішньо переміщена особа зобов'язана поінформувати у випадку, коли відбулася фактична зміна місця проживання.

Крім того, положеннями статті 12 Закону № 1706 передбачено, що внутрішньо переміщена особа має повідомляти орган соціального захисту населення про свою відсутність за місцем проживання, вказаним при взятті на облік внутрішньо переміщених осіб, понад 60 днів.

Повідомлення органу соціального захисту населення про відсутність до 60 днів Законом № 1706 не передбачено.

Суд звертає увагу, що законодавством взагалі не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів, крім тих, які перебувають на обліку внутрішньо переміщених осіб, шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Запровадження таких перевірок стосовно пенсіонерів внутрішньо переміщених осіб має ознак дискримінації.

Тому, суд вважає, що оскаржувані рішення відповідача прийняті не на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справі Тросін проти України (Рішення від 23 лютого 2012 року), Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов'язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства.

В даному випадку оскаржуваним рішенням порушено вказаний принцип пропорційності. Недотримано необхідного балансу між метою яку переслідувала держава і наслідками які настали для внутрішньо переміщеної особи.

У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (pаява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк
Судді: М.І. Гриців
Н.В. Коваленко
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78808062

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Внутренне перемещенным лицам удалось через 4 года доказать дискриминацию проявленную Кабинетом министром по отношению к гражданам Украины. Жаль, что никто из членов Кабинета министров Украины за это не понесет наказание.

Верховный суд согласился с выводами судов нижестоящих инстанций и указал, что законодательством вообще не предусмотрены проверки информации о постоянном или временном месте жительства пенсионеров, кроме тех, которые находятся на учете внутренне перемещенных лиц, путем осуществления выхода работников государственных органов по соответствующему адресу. Введение таких проверок в отношении пенсионеров внутренне перемещенных лиц имеет признаки дискриминации.

Учитывая изложенное, коллегия судей Верховного суда считает, что суд первой инстанции, с которым согласился суд апелляционной инстанции, пришел к правильному выводу, что положения пунктов 7, 8, 9, 13 Порядка назначения (восстановление) социальных выплат внутренне перемещенным лицам и Порядок осуществления контроля за проведением социальных выплат внутренне перемещенным лицам по месту их фактического проживания / пребывания, утвержденные постановлением Кабинета Министров Украины от 8 июня 2016 № 365 и абзац 10 пункта 1 постановления Кабинета Министров Украины «Об осуществлении социальных выплат внутренне перемещенным лицам» от 5 ноября 2014 № 637 следует признать недействительными, поскольку последние не соответствуют правовым актам высшей юридической силы.

На мой взгляд все члены Кабинета министров Украины принявши участие в принятии этих постановлений должны быть немедленно уволены и отданы под суд за фактический устроенный геноцид собственного народа.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/7380/15
      Провадження N 11-778апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Мамонової І.В.,
      учасники справи:
      представник позивача - Волошин О.І.,
      представники відповідача (Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві) - Богдановська Т.В., Павлович Д.М.,
      представник відповідача (Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві) - Ферштей А.М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ, інспекція) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року (судді Петрик І.Й., Борисюк Л.П., Собків Я.М.) у справі N 826/7380/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскоп-Україна" (далі - ТОВ "Аскоп-Україна", товариство) до ДПІ та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - ГУ ДКС України у м. Києві) про визнання протиправною бездіяльності й стягнення заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ТОВ "Аскоп-Україна" звернулося до суду з позовом до ДПІ та ГУ ДКС України у м. Києві, в якому просило:
      - визнати протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна";
      - стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року;
      - стягнути на користь ТОВ "Аскоп-Україна" судові витрати.
      На обґрунтування позову ТОВ "Аскоп-Україна" зазначило, що 19 листопада 2014 року позивачем подано до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування. Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. Не погодившись із бездіяльністю інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна", позивач звернувся до суду з цим позовом.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 липня 2015 року в задоволенні адміністративного позову відмовив.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 листопада 2015 року апеляційну скаргу ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив. Апеляційний суд скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та ухвалив нову постанову, якою позовні вимогиТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив: визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна"; стягнув з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету із відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року.
      Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник інспекції в касаційній скарзі зазначив, що вказане рішення прийнято без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме пункту 200.12 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), пунктів 6 та 9 постанови Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 року N 39 "Про затвердження Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість" (далі - Порядок N 39). На думку скаржника, відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Крім того, вимога позивача про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ не є правильним способом захисту його прав. Скаржник також зазначив, що аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 2а/0570/17001/2012. На підставі викладеного представник інспекції просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 18 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року клопотання ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив та на підставі пункту 8 розділу VII "Перехідні положення" КАС України справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду на підставі положень частини першої статті 344 та частини п'ятої статті 262 КАС України.
      Позивач та ГУ ДКС України у м. Києві відзивів на касаційну скаргу не надіслали.
      У судовому засіданні 12 лютого 2019 року представники відповідачів підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник позивача просив оскаржуване судове рішення залишити без змін.
      Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування.
      Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      Разом з тим у пунктах 3.17-3.19 вказаної довідки зазначено, що перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено. Заявлена сума бюджетного відшкодування (загальна сума ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн підтверджується за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування та даних первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг за вересень 2014 року.
      Оскільки сума ПДВ у вказаному розмірі не відшкодована ТОВ "Аскоп-Україна", товариство звернулось до суду з цим позовом.
      Установлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи її учасники не оспорюють.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна", Окружний адміністративний суд міста Києва керувався тим, що позивач не заявив позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неприйняття відповідного рішення, передбаченого нормами статті 200 ПК України, за наслідками розгляду заяви ТОВ "Аскоп-Україна" про повернення суми бюджетного відшкодування на рахунок платника у банку в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Ураховуючи відсутність такого рішення інспекції, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача, та стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ.
      Скасовуючи постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та задовольняючи позовні вимоги ТОВ "Аскоп-Україна", Київський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що оскільки законодавством встановлено порядок, відповідно до якого податковий орган зобов'язаний у визначений строк підтвердити достовірність заявленої платником до відшкодування суми ПДВ і надіслати відповідний висновок до органу казначейства, або прийняти податкове повідомлення-рішення про зменшення такої суми чи відсутність у платника права на її отримання з бюджету, то неприйняття передбаченого законодавством рішення за наслідками перевірки достовірності заявленої платником суми бюджетного відшкодування є протиправною бездіяльністю з боку податкового органу. Крім того, не може бути підставою для відмови у бюджетному відшкодуванні посилання на неможливість підтвердження достовірності заявленої суми бюджетного відшкодування по ланцюгам постачання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків визначено статтею 200 ПК України.
      Пунктом 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.
      На підставі пункту 200.8 статті 200 ПК України до податкової декларації платником податків додаються розрахунок суми бюджетного відшкодування та оригінали митних декларацій. У разі якщо митне оформлення товарів, вивезених за межі митної території України, здійснювалося з використанням електронної митної декларації, така електронна митна декларація надається контролюючим органом за місцем митного оформлення контролюючому органу за місцем обліку такого платника податків в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису відповідно до закону.
      Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.
      За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, контролюючий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 200.11 статті 200 ПК України).
      Відповідно до пункту 200.12 статті 200 ПК України контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
      Згідно з пунктом 200.13 статті 200 ПК України на підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.
      Наведені норми пунктів 200.12 та 200.13 статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6 та 9 Порядку N 39.
      Пунктом 200.14 статті 200 ПК України визначено, що якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган:
      а) у разі заниження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування щодо суми, визначеної контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого заниження та підстави для її вирахування. У цьому випадку вважається, що платник податку добровільно відмовляється від отримання такої суми заниження як бюджетного відшкодування та враховує її згідно з пунктом 200.6 цієї статті у зменшення податкових зобов'язань з цього податку в наступних податкових періодах;
      б) у разі перевищення заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування над сумою, визначеною контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого перевищення та підстави для її вирахування;
      в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок факту, за яким платник податку не має права на отримання бюджетного відшкодування, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються підстави відмови в наданні бюджетного відшкодування.
      Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин ПК України було визначено, що в разі виконання платником податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування з ПДВ, вимог, передбачених пунктами 200.7 та 200.8 статті 200 цього Кодексу, та підтвердження достовірності нарахування такого відшкодування контролюючим органом за результатами проведення камеральної чи документальної перевірки, цей орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, який протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку.
      При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення.
      Як установлено матеріалами справи, 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування.
      Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент її складання неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      Водночас згідно з пунктами 3.17 та 3.18 вказаної довідки перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено; фактично за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування ПДВ, із даними первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг, загальна сума податку на додану вартість складає 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Будь-які податкові повідомлення за результатами проведеної перевірки щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року інспекцією на адресу товариства не надсилалися.
      Проте ДПІ не складено та не подано висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.
      При цьому зазначення в довідці від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869 про неможливість підтвердження суми бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання, не є підставою у розумінні статті 200 ПК України для неподання вказаного висновку, враховуючи невстановлення інспекцією порушень відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року даних та відсутність податкового повідомлення, передбаченого пунктом 200.14 цієї статті Кодексу.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Київського апеляційного адміністративного суду про те, що ПК України не встановлює залежність виплати бюджетного відшкодування від сплати ПДВ контрагентами платника податку або з підстав незавершення перевірки контрагентів платника податку, або у зв'язку з відсутністю відповідей на запити контролюючого органу про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна".
      Відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.
      У зв'язку з тим, що ДПІ після закінчення перевірки не подала до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, що стало підставою для непогашення заборгованості з ПДВ, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним рішення Київського апеляційного адміністративного суду про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нарахованої на суму заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року.
      При цьому Київський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано зазначив, що розрахунок пені в сумі 211 тис. 1 грн. 11 коп. проведений відповідно до положень пункту 200.23 статті 200 ПК України.
      Цей висновок суду апеляційної інстанції скаржником у касаційній скарзі під сумнів не ставиться.
      Щодо позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      В аналогічних справах за правовідносинами, що склались протягом 2012-2015 років, Верховний Суд України напрацював правову позицію, відповідно до якої бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державної казначейської служби з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п'ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку (постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14).
      За правовою позицією Верховного Суду України цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями контролюючих органів, ухваленими за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування або окремо від здійснення такого контролю. Відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а отже, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.
      Відтак стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ за правовою позицією Верховного Суду України визнано неналежним способом захисту прав платника податків. Правильним механізмом визнано зобов'язання контролюючого органу виконати покладені на нього законом і підзаконними актами обов'язки щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суд України з огляду на таке.
      На момент виникнення спірних правовідносин надання інспекцією висновку до органу казначейства щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету, було передбачено статтею 200 ПК України та Порядком N 39.
      Невиконання цього обов'язку спричиняло порушення права платника податків на отримання з бюджету суми відшкодування ПДВ, а такі способи судового захисту як визнання протиправною бездіяльності податкового органу щодо неподання до органу казначейства висновку із зазначенням відповідної суми бюджетного відшкодування та зобов'язання податкового органу вчинити передбачені законодавством дії, спрямовані на підготовку і надання відповідного висновку органам казначейства, були сформульовані Верховним Судом України виходячи, зокрема, з чинного на той час законодавства.
      Законами України від 24 грудня 2015 року N 909-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році" та від 21 грудня 2016 року N 1797-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні" внесено зміни до статті 200 ПК України, зокрема, й щодо порядку бюджетного відшкодування ПДВ.
      У зв'язку з прийняттям вказаних змін до ПК України постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 визнано таким, що втратив чинність Порядок N 39.
      Відповідно до підпункту 200.7.1 пункту 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду) на підставі баз даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує податкову і митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється формування Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      Згідно з підпунктом 200.7.2 пункту 200.7 цієї статті Кодексу заяви про повернення сум бюджетного відшкодування автоматично вносяться до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування протягом операційного дня їх отримання у хронологічному порядку їх надходження. Повернення узгоджених сум бюджетного відшкодування здійснюється у хронологічному порядку відповідно до черговості внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      На підставі пункту 200.15 статті 200 ПК України у разі коли за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов'язаний внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      Після закінчення процедури адміністративного оскарження або набрання законної сили рішенням суду контролюючий орган на наступний робочий день після отримання відповідного рішення зобов'язаний внести до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника.
      У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов'язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків.
      Пунктом 200.12 статті 200 ПК України, зокрема, визначено, що узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, для виконання на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та перераховується органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, у строки, передбачені пунктом 200.13 цієї статті, на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.
      На підставі даних Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, після дня набуття статусу узгодженої суми бюджетного відшкодування перераховує таку суму з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до державного бюджету, протягом п'яти операційних днів (пункт 200.13 статті 200 ПК України).
      Вказані норми статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6, 7, 11, 12 Порядку ведення Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 (далі - Порядок N 26).
      Відповідно до пункту 56 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України до 01 лютого 2017 року центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, формує у хронологічному порядку надходження заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, поданих до 01 лютого 2016 року, за якими станом на 01 січня 2017 року суми ПДВ не відшкодовані з бюджету.
      Формування, ведення та офіційне публікування Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеного у цьому пункті, здійснюються в порядку, визначеному статтею 200 цього Кодексу.
      Відшкодування узгоджених сум ПДВ, зазначених у такому реєстрі, здійснюється в хронологічному порядку відповідно до черговості надходження заяв про повернення таких сум бюджетного відшкодування ПДВ в межах сум, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік. Розподіл сум бюджетного відшкодування ПДВ, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік, між Тимчасовим реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеним у цьому пункті, та Реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ здійснюється Кабінетом Міністрів України.
      Станом на час розгляду справи у суді касаційної інстанції Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не працює.
      Крім того, за інформацією, наведеною в листі Державної фіскальної служби України від 26 липня 2017 року N 16189/6/99-99-12-03-02-15 "Про розгляд звернень щодо Тимчасового реєстру", скерованого на адресу товариства, на сьогодні чинним законодавством не передбачено механізм відшкодування сум ПДВ, включених до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, та структури такого реєстру.
      За таких обставин, із врахуванням встановленого судом апеляційної інстанції права ТОВ "Аскоп-Україна" на бюджетне відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. а також відсутність механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Бейелер проти Італії" від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява N 33202, § 100)).
      За певних обставин "легітимне очікування" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "легітимне очікування", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви N 68385/10 та N 71378/10, § 35)).
      ЄСПЛ у рішенні у справі "Інтерсплав проти України" від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява N 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справі з огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, та зазначив, що і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40).
      Оскільки податкове законодавство передбачає право позивача на повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ та отримання пені на суму податку, не відшкодовану платнику протягом визначеного законодавством строку, позивач у цій справі має майновий інтерес щодо відшкодування з бюджету ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., які охоплюються поняттям "майно" в аспекті частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.
      Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).
      При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
      Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
      Ураховуючи наведене та з огляду на те, що такі способи захисту як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.
      У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14, про те, що відшкодування ПДВ здійснюється органом Державної казначейської служби України з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, оскільки на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду вказаний спосіб захисту не є ефективним та не призводить до поновлення порушеного права платника податків.
      Таким чином, висновок Київського апеляційного адміністративного суду про задоволення позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      4 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 910/23482/17
      Провадження N 12-206гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. та представників:
      Товариства з обмеженою відповідальністю "Нестле Україна" - Окис Т.О.,
      Львівської митниці ДФС - Борисової Т.М.,
      Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, Державної казначейської служби України - Ферштей А.М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби (далі - Львівська митниця ДФС) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року (судді Зубець Л.П., Мартюк А.І., Алданова С.О.) у справі N 910/23482/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нестле Україна" (далі - ТОВ "Нестле Україна") до Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби - Центральний офіс з обслуговування великих платників (далі - Центральний офіс з обслуговування ВП), Львівської митниці ДФС, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, Державної казначейської служби України про стягнення 4 915 447, 82 грн.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У грудні 2017 року ТОВ "Нестле Україна" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Центрального офісу з обслуговування ВП, Львівської митниці ДФС, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, Державної казначейської служби України про стягнення з держави 4 915 447,82 грн.
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Львівською митницею позивачу були направлені податкові повідомлення-рішення про донарахування ввізного мита та податку на додану вартість на суму 6 585 398, 04 грн (з урахуванням штрафних санкцій). За результатами судового оскарження зазначених податкових повідомлень-рішень позивачу в позові було відмовлено. Оскільки узгоджені податкові зобов'язання підлягали сплаті протягом десяти календарних днів, наступних за днем такого узгодження, то ТОВ "Нестле Україна" виконало передбачений законом обов'язок по оплаті донарахованих сум податків.
      1.3. Однак, не зважаючи на своєчасну сплату позивачем донарахованих сум, Львівська митниця ДФС направила позивачу податкові повідомлення форми "Ш", за якими позивач зобов'язаний сплатити штраф у розмірі 50 % від суми узгодженого податкового зобов'язання. На виконання зазначених податкових повідомлень ТОВ "Нестле Україна" сплатила кошти в розмірі 4 915 447, 82 грн.
      1.4. У подальшому, податкові повідомлення форми "Ш" про донарахування позивачу штрафних санкцій визнані протиправними та скасовані постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2015 року у справі N 2а-3622/11/2670, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2016 року.
      1.5. Разом з тим, кошти, сплачені на підставі податкових повідомлень форми "Ш", у розмірі 4 915 447, 82 грн позивачу повернуті не були, таким чином, внаслідок виконання незаконного рішення Львівської митниці ДФС позивач зазнав майнової шкоди (збитків), яку просить стягнути з держави на підставі статей 147, 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 1173, 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      1.6. Центральний офіс з обслуговування ВП проти задоволення позову заперечував, вказуючи, що позивач обрав неправильний спосіб захисту.
      1.7. Львівська митниця ДФС проти задоволення позову заперечила, вказуючи, що позивач не надав до Львівської митниці ДФС заяви відповідно до вимог, передбачених Порядком повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних, інших платежів та пені та копій підтверджуючих документів, тому митний орган не мав можливості передати висновки згідно з реєстром висновків за відповідними платежами для виконання відповідному органу Державної казначейської служби України. Зазначила, що стягнення надмірно сплачених митних платежів не є належним способом захисту як у разі порушення цього права митницею шляхом безпідставної відмови скласти висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів, так і у разі порушення цього права органом казначейської служби шляхом відмови виконувати такий висновок митниці.
      1.8. Також Львівська митниця ДФС заявила клопотання про закриття провадження у цій справі, оскільки такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
      1.9. Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві просило відмовити у задоволенні позову, оскільки шкода повинна стягуватися з рахунків тієї бюджетної організації, яка завдала таку шкоду.
      1.10. Державна казначейська служба України проти задоволення позову заперечувала, вказуючи, що позивач не довів факт завдання збитків в результаті протиправних дій відповідачів.
      2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2018 року закрито провадження у справі N 910/23482/17 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      2.2. Місцевий господарський суд вказав, що позовні вимоги у цій справі обґрунтовані незаконністю рішень Львівської митниці ДФС, прийняті на виконання владно-управлінських функцій, тобто випливають з відносин публічно-правового характеру. Відтак зазначений спір, учасником якого є суб'єкт владних повноважень, є публічно-правовим та, відповідно, належить до юрисдикції адміністративних судів.
      2.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2018 року скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції.
      2.4. Постанова мотивована тим, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень й вони мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Однак предметом спору у цій справі є лише одна вимога про стягнення з держави збитків, які виникли внаслідок незаконних дій органів державної влади, на підставі статей 1173, 1192 ЦК України. Вимог, наведених у статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які могли бути підставою для розгляду у поєднанні з ними вимог про відшкодування шкоди адміністративним судом, позивач не заявляв. Спір виник у зв'язку зі здійсненням позивачем господарської діяльності і спірні правовідносини підлягають регулюванню нормами господарського законодавства, а тому згідно з частиною першою статті 20 ГПК України справа відноситься до юрисдикції господарських судів.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У травні 2018 року Львівська митниця ДФС подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду від 6 лютого 2018 року.
      3.2. У касаційній скарзі зроблені посилання на те, що спори про стягнення сум надмірно сплаченого митного збору пов'язані з виконанням уповноваженим державним органом своїх владних управлінських функцій, а тому належать до юрисдикції адміністративних судів. Крім того, суд не взяв до уваги, що Окружний адміністративний суд міста Києва розглядає аналогічну справу N 826/16258/17 за позовом ТОВ "Нестле Україна" до Центрального офісу з обслуговування ВП, Львівської митниці ДФС про зобов'язання надати висновок про повернення ТОВ "Нестле Україна" грошових коштів, сплачених 9 червня 2010 року за визначеними у позові платіжними дорученнями, загалом на суму 4 915 447, 82 грн. Тобто, позивач намагається стягнути ті ж самі кошти в порядку як адміністративного, так і господарського судочинства.
      3.3. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2018 року справу N 910/23482/17 за касаційною скаргою Львівської митниці ДФС на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.4. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що судове рішення у цій справі оскаржується з підстав порушення правил юрисдикції, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку вимог частини шостої статті 302 ГПК України.
      3.5. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 910/23482/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. Державна казначейська служба України та Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві подали відзиви на касаційну скаргу, в яких підтримали касаційну скаргу Львівської митниці ДФС.
      4.2. ТОВ "Нестле Україна" у відзиві на касаційну скаргу зазначило, що предметом цього спору є відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями органів державної влади, гроші, які позивач вимушений був сплатити в силу закону на виконання незаконного рішення органу державної влади, є різновидом майна, а призначення платежу, зазначене у платіжних дорученнях під час сплати грошових коштів, жодним чином не впливає на кваліфікацію відповідних сум. Також ТОВ "Нестле Україна" вважає безпідставними посилання касатора на те, що у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебуває аналогічна справа N 826/16285/17, оскільки позов у згаданій справі має інший предмет та правові підстави.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Львівська митниця ДФС направила позивачу податкові повідомлення-рішення від 17 жовтня 2008 року N 12 про донарахування ввізного мита на суму 2 505 247, 61 грн та N 13 про донарахування податку на додану вартість на суму 6 585 398, 04 грн (з урахуванням штрафних санкцій).
      5.2. Також Львівська митниця ДФС направила позивачу: податкове повідомлення форми "Ш" від 27 квітня 2010 року N 30, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у сумі 1 221 599, 09 грн - 50 % від суми узгодженого податкового зобов'язання з ввізного мита; податкове повідомлення форми "Ш" від 27 квітня 2010 року N 31, яким позивача зобов'язано сплатити штраф в сумі 3 186 279, 99 грн - 50 % від суми узгодженого податкового зобов'язання з податку на додану вартість; подання від 28 квітня 2010 року N 100 про нарахування пені з ввізного мита в сумі 142 435, 11 грн. подання від 28 квітня 2010 року N 101 про нарахування пені з податку на додану вартість в сумі 365 133, 63 грн. ТОВ "Нестле Україна" сплачено було кошти в розмірі 4 915 447, 82 грн на виконання зазначених податкових повідомлень.
      5.3. Не погоджуючись із визначеними сумами штрафу та пені, ТОВ "Нестле Україна" звернулося з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, який постановою від 28 січня 2015 року у справі N 2а-3622/11/2670 визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення форми "Ш" N 30 та N 31 від 27 квітня 2010 року. Постанова залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2016 року.
      5.4. Враховуючи, що суми, сплачені позивачем на підставі скасованих судом податкових повідомлень форми "Ш", повернуті не були, позивач звернувся з цим позовом про стягнення збитків, заподіяних йому незаконними рішеннями органу державної влади з огляду на приписи статей 1173, 1192 ЦК України, 147, 224, 225 ГК України.
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      6.4. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      6.5. Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      6.6. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов'язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов'язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою; інші справи у спорах між суб'єктами господарювання; справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.
      6.7. Господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства (пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України).
      6.8. Як уже зазначалось, звертаючись з цим позовом, позивач визначив свої вимоги як стягнення збитків, до складу яких відніс суми, сплачені останнім на виконання податкових повідомлень-рішень форми "Ш" N 30 та N 31 від 27 квітня 2010 року та подання з призначенням платежу: пеня по ПДВ, штраф по ПДВ, пеня по ввізному миту та штраф по ввізному миту.
      6.9. Статтею 546 Митного Кодексу України (далі - МК України) визначено, що митниця є митним органом, який у зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів. До таких завдань належить, зокрема, забезпечення справляння митних платежів, контроль правильності обчислення, своєчасності та повноти їх сплати, застосування заходів щодо їх примусового стягнення у межах повноважень, визначених цим Кодексом, ПК України та іншими актами законодавства України, організація застосування гарантій забезпечення сплати митних платежів, взаємодія з банківськими установами та незалежними фінансовими посередниками, що надають такі гарантії (пункт 6 частини другої статті 544 МК України).
      6.10. Митниця Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою - орган державної влади, що здійснює повноваження у сфері митної справи, у тому числі щодо справляння митних платежів під час переміщення товарів через митний кордон.
      6.11. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовано Податковим кодексом України. Цим Кодексом визначаються, зокрема, функції та правові основи діяльності контролюючих органів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, а також умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань та пені.
      6.12. За змістом статті 4 МК України мито, акцизний податок із ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції), а також податок на додатну вартість із ввезених на митну територію України товарів (продукції) належать до митних платежів, справляння яких унормовано Главою 43 цього Кодексу.
      6.13. Відповідно до частини першої статті 301 МК України, повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів здійснюється відповідно до Бюджетного та Податкового кодексів України.
      6.14. За змістом статті 43 ПК України, помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу. Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані.
      6.15. Відповідно до частини другої статті 45 Бюджетного кодексу України, казначейство України, зокрема веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
      6.16. Таким чином, відносини, пов'язані із справлянням митних платежів, а також порядок повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів з бюджету врегульовані Митним, Податковим та Бюджетним кодексами України та є такими, що засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони другій.
      6.17. Згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      6.18. Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      6.19. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      6.20. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      6.21. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      6.22. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      6.23. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин полягає у поверненні позивачу надміру сплачених ним до бюджету сум обов'язкових платежів, а тому відносини між сторонами є такими, що виникли із бюджетного та митного законодавства та не можуть регулюватися нормами ЦК України, якими встановлено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 1 цього Кодексу). Вказівка у позовній заяві на положення цивільного законодавства, якими регулюється відшкодування шкоди, не змінює суті та змісту спірних правовідносин.
      6.24. Тобто, цей спір виник у сфері публічно-правових відносин, що виключає розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства.
      6.25. Ураховуючи суть спірних правовідносин, а також суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо можливості розгляду цього спору у порядку господарського судочинства, натомість місцевий господарський суд, об'єктивно проаналізувавши підстави позову, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      7.2. Ураховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, в той час як ухвала суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.
      7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби задовольнити.
      Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року у справі N 910/23482/17 скасувати.
      Ухвалу Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2018 року у цій справі залишити в силі.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нестле Україна" (04070, м. Київ, вул. Верхній Вал, 72 В літ "А", код ЄДРПОУ 32531437 рахунок N 26004003048400 в ПАТ "ІНГ банк Україна", м. Київ, МФО 300539) на користь Львівської митниці Державної фіскальної служби (79000, м. Львів, вул. Костюшка, 1, ЄДРПОУ 39420875, рахунок N 37348120920026, банк одержувача в ГУ ДКСУ у м. Києві, МФО 820019) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
      ЛИСТ
      27.12.2018
      №40351/7/99-99-14-03-03-17
      Головні управління ДФС у областях,
      Херсонській області, Автономній Республіці
      Крим та м. Севастополі, м. Києві,
      Офіс великих платників податків ДФС
      Підрозділи аудиту
      Щодо внесення змін до окремих норм Податкового кодексу України
      Зокрема, Державна фіскальна служба України повідомляє, що Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIIІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» (далі – Закон №2628) були внесені до Податкового кодексу України (далі - Кодекс) зміни, які набувають чинності з 1 січня 2019 року та, зокрема, дещо змінюють порядок врегулювання спірних питань та прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок платників податків.
      Так, збільшено з п’яти до десяти робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки), передбачений абзацом другим пункту 44.7 статті 44 та пунктом 86.7 статті 86 Кодексу термін, протягом якого платник податків має право подати до контролюючого органу заперечення до акта (довідки) перевірки та/або додаткові документи, які підтверджують показники, відображені таким платником у податковій звітності. 
      У зв’язку з цим, збільшено з десяти до п’ятнадцяти робочих днів (з дня, наступного за днем вручення платнику податків, його представнику або особі, яка здійснювала розрахункові операції, акта перевірки) термін прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок (пункт 86.8 статті 86 Кодексу).
      В той же час, за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки та/або додаткових документів, поданих у порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, податкове повідомлення-рішення, як і раніше, приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень та/або додаткових документів і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.
      При цьому, до внесення відповідних змін до Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів від 20.08.2015 № 727, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.10.2017 за № 1300/27745 (зі змінами), норми його розділу V діють в частині, що не суперечить Кодексу.
      Крім того, Законом  № 2628 на збільшено з десяти календарних до десяти робочих днів передбачений пунктом 56.3 статті 56 Кодексу термін, протягом якого може бути подана скарга для оскарження в адміністративному порядку прийнятих контролюючими органами податкових повідомлень-рішень.
      При цьому, слід звернути увагу на те, що передбачені пунктом 57.3. статті 57 Кодексу граничні терміни сплати нарахованих контролюючим органом сум грошових зобов’язань не змінилися. Так, відповідно до цього пункту, разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.
      У зв’язку з цим, при надсиланні (врученні) платникам податків актів перевірок та податкових повідомлень-рішень, прийнятих за їх результатами, необхідно проводити роз’яснювальну роботу з платниками податків щодо вищенаведених змін стосовно порядку узгодження результатів перевірок, а також щодо доцільності, з метою запобігання нарахуванню штрафних санкцій та пені за порушення строків сплати визначеного у податковому повідомленні – рішенні грошового зобов’язання, дотримуватись передбаченого пунктом 57.3. статті 57 Кодексу його граничного строку сплати, або, у разі незгоди з таким рішенням контролюючого органу, розпочати протягом такого строку процедуру його оскарження.
      Крім того слід врахувати, що Законом  № 2628 продовжено дію норм підпункту 38.11 пункту 38 підрозділу 2 Перехідних положень Кодексу, які пов’язані зі спеціальними правилами для підтвердження даних, визначених у податковій звітності суб’єктами господарювання, що здійснювали діяльність на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення і не можуть пред’явити первинні документи, на підставі яких здійснюється облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань на період здійснення заходів із забезпечення проведення операції Об’єднаних сил (ООС).
      З метою підвищення якості контрольно-перевірочної роботи доручаю довести цей лист до відома відповідних підпорядкованих структурних підрозділів, що здійснюють документальні перевірки  платників податків – юридичних осіб, та забезпечити його врахування при організації та проведенні перевірок.
      В.о. директора Департаменту аудиту І.УДАЧИНА
      http://sfs.gov.ua/zakonodavstvo/podatkove-zakonodavstvo/listi-dps/73128.html
    • Автор: ANTIRAID
      ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      Справа № 826/16837/16
      Суддя першої інстанції: Скочок Т.О.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 грудня 2018 року
      м. Київ
      Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
      головуючого судді - Горяйнова А.М.,
      суддів - Кузьмишиної О.М. та Файдюка В.В., 
      за участю секретаря - Казюк Л.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року, яке прийняте в порядку письмового провадження, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, за участю третьої особи - Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк», про скасування податкових повідомлень-рішень,
      ВСТАНОВИЛА:
      У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнання протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року у задоволенні вказаного адміністративного позову було відмовлено.
      Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Скаржник вказує на те, що її кредитні зобов'язання були погашені шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а не шляхом прощення боргу. У зв'язку з цим ОСОБА_1 вважає, що не отримувала оподатковуваний дохід у вигляді додаткового блага.
      ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві подала відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначила, що отримання ОСОБА_1 доходу в розмірі 2411791 грн 26 коп. підтверджується відомостями з Центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб ДПА України та листом ПАТ «Кредит Європа Банк».
      Представник позивача надав також додаткові письмові пояснення до апеляційної скарги, у яких просив врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16-а.
      Під час судового засідання представник позивача підтримав апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити з підстав, викладених у ній.
      Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти апеляційної скарги та просила суд відмовити в її задоволенні посилаючись на те, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення, а підстави для його скасування - відсутні.
      Третя особа була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, проте явку свого представника у судове засідання не забезпечила та про причини неявки суду не повідомила. За таких обставин колегія суддів, керуючись ч. 2 ст. 313 КАС України, вирішила розглядати справу за відсутності представника ПАТ «Кредит Європа Банк».
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову виходячи із наступного.
      Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Судом першої інстанції встановлено та сторонами даної справи не заперечується, що між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 був укладений договір № 00011-EL-000000001040 про надання споживчого кредиту від 12 червня 2008 року.
      З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 повного погашення зобов'язань за вказаним кредитним договором, між ПАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_3 12 червня 2008 року був укладений договір іпотеки № 00011-EL-000000001040/і. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
      Між ПАТ «Кредит Європа Банк» (яке є правонаступником ЗАТ «Кредит Європа Банк») та ОСОБА_3 24 березня 2015 року був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (далі - договір від 24 березня 2015 року).
      У зв'язку з укладенням вказаного договору ПАТ «Кредит Європа Банк» 08 травня 2015 року подало до контролюючого органу електронний податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форми №1ДФ) за 1-ий квартал 2015 року, у якому задекларувало відомості про нарахування та виплату ОСОБА_1 доходу сумі 2411791 грн 00 коп. за ознакою 126.
      У лютому 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» у відповідь на письмовий запит ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 20 січня 2016 року № 893/10/26-54-12-04-25 надіслало інформацію про те, що мала місце не фактична виплата ОСОБА_1 задекларованої суми доходу, а анулювання останній в 2015 році заборгованості по кредитному договору в сумі 2411791 грн 26 коп.
      ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві провела документальну позапланову невиїзну перевірку фізичної особи ОСОБА_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати нею сум податків до бюджету за період з 01 січня по 31 грудня 2015 року, за результатами якої склала акт від 30 травня 2016 року № 130/26-54-13-06-17-2759907668.
      На підставі вказаного акту перевірки відповідач прийняв податкові повідомлення-рішення від 06 липня 2016 року № 0002601306, яким нарахував позивачу податок на доходи фізичних осіб у розмірі 602281 грн 56 коп., з яких 481689 грн 25 коп. - основне зобов'язання та 120592 грн 31 коп. - штрафні (фінансові) санкції, а також № 0002591306, яким нарахував позивачу військовий збір 45215 грн 46 коп., з яких 36172 грн 37 коп. - основний платіж та 9043 грн 09 коп. - штрафні (фінансові) санкції.
      Не погоджуючись із вказаними рішеннями податкового органу, ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом про визнання їх протиправними та скасування.
      Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оподатковуваним доходом позивача є основна заборгованість за кредитом, прощена (анульована) банком. Прощені (анульовані) банком проценти за користування кредитом, комісії та/або штрафні санкції (пеня) не є доходом платника податків.
      Також суд першої інстанції зазначив, що анульована (прощена) банком сума заборгованості за кредитним договором (а саме: сума основного боргу у розмірі 186900,24 дол. США, яка в перерахунку за офіційним курсом НБУ станом на день прощення заборгованості за кредитним договором становила суму більшу ніж вказана у податковій звітності та повідомленні банку - листі № 949/03 від 13 травня 2015 року) набула ознак додаткового блага в розумінні норм Податкового кодексу України та у позивача виник податковий обов'язок для сплати нею податку на доходи фізичних осіб.
      Посилання позивача на обставину припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку із укладенням договору про задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмет іпотеки - нерухомого майна третьої особи, як такі, що звільняють позивача від обов'язку з нарахування, декларування та сплати суми податку на доходи фізичних осіб суд першої інстанції визнав безпідставними. Такий висновок обґрунтований тим, що наведена обставина не змінює юридичних наслідків, що настали для позивача, яка фактично отримала дохід у вигляді звільнення від сплати банку основної суми боргу за кредитом.
      Колегія суддів не погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на невірному встановленню фактичних обставин справи та не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
      Згідно з пп. 163.1.1 п. 163.1 ст. 163 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
      У відповідності до пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України у редакції, чинній на час укладення договору від 24 березня 2015 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року.
      Отже, оподатковуваним доходом є лише основна сума боргу (кредиту), без урахування процентів та пені, за умови, що вона є, зокрема, прощеною (анульованою) кредитором за його самостійним рішенням.
      Зазначена норма права також передбачає, що кредитор зобов'язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
      Відповідно до п. 1.4 договору від 24 березня 2015 року, на час його укладення заборгованість за договором про надання споживчого кредиту становить 204836, 39 доларів США, з них 186900,24 доларів США основного боргу та 17936,15 доларів США відсотки.
      У пункті 1.5 вказаного договору зазначено, що згідно звіту про незалежну оцінку ринкової вартості від 16 березня 2015 року оціночна вартість квартири складає 2330000 грн 00 коп.
      Доходом у вигляді прощеної суми боргу (кредиту) ПАТ «Кредит Європа Банк» визнав суму у розмірі 2411791 грн 26 коп.
      З наведеного вбачається, що при визначенні суми прощеного боргу банк використав курс долара США у відношенні до гривні - 23,149.
      Отже, загальна сума заборгованості за договором про надання споживчого кредиту на момент укладення договору від 24 березня 2015 року становила 4741791 грн 26 коп., з яких 4326553 грн 66 коп. - основний борг та 415237 грн 60 коп. - відсотки.
      Для цілей оподаткування ПАТ «Кредит Європа Банк» виходив з того, що частина боргу у розмірі 2330000 грн 00 коп. є погашеною за рахунок майна, що перебувало в іпотеці, а частина боргу - 2411791 грн 26 коп. є сумою прощеного боргу (кредиту).
      У зв'язку з цим ПАТ «Кредит Європа Банк» направив ОСОБА_1 письмове повідомлення від 13 травня 2015 року № 949/03 про прощення боргу перед банком на суму 2411791 грн 26 коп. У вказаному повідомленні позивачу було також роз'яснено, що вона зобов'язана виконати вимоги пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, а саме: відобразити у річній податковій декларацій суму отриманого доходу та сплатити самостійно суму податку з такого доходу.
      Вказаний лист був вручений ОСОБА_1 18 травня 2015 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0103034184767 та фіскального чеку відділення пошти від 13 травня 2015 року № 9278.
      Також ПАТ «Кредит Європа Банк» включив відомості про нарахування ОСОБА_1 доходу в розмірі 2411791 грн 26 коп. до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форми №1ДФ) за 1-ий квартал 2015 року.
      Положеннями пп. 168.2.1. п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України передбачено, що платник податку, який отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов'язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів.
      ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві, встановивши, що ОСОБА_1 не подала податкову декларацію з податку на доходи фізичних осіб за 2015 рік, яка б містила відомості про отримання доходу у розмірі 2411791 грн 26 коп., зобов'язана була за наслідками перевірки встановити чи є зазначена сума оподатковуваним доходом у розумінні пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.
      Як раніше зазначалося, вказана норма права передбачає, що за певних умов додатковим благом є сума саме основного боргу.
      Загальна сума заборгованості ОСОБА_1 становила 4741791 грн 26 коп., з яких 4326553 грн 66 коп. - основний борг та 415237 грн 60 коп. - відсотки. Вартість майна, за рахунок якого були задоволені вимоги банку становило 2330000 грн 00 коп. Відтак, до суми коштів 2411791 грн 26 коп. входять як частина основної суми боргу, так і відсотки, що не відповідає пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.
      Перевіряючи підстави припинення зобов'язань ОСОБА_1 перед ПАТ «Кредит Європа Банк», колегія суддів встановила, що відповідно до п. 1.7 договору від 24 березня 2015 року за рахунок предмету іпотеки в момент переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця (ОСОБА_3.) до іпотекодержателя (ПАТ «Кредит Європа Банк»), вважається повністю виконаним основне зобов'язання боржника (ОСОБА_1.) перед іпотекодержателем (ПАТ «Кредит Європа Банк») за договором про надання споживчого кредиту.
      У п. 5.1 договору від 24 березня 2015 року також зазначено, що після державної реєстрації згідно з чинним законодавством України за іпотекодержателем права власності на квартиру, що є предметом іпотеки, позасудове врегулювання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що вчинено шляхом укладення цього договору, вважається завершеним у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», а основне зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту - припиненими.
      Зазначені пункти договору від 24 березня 2015 року вказують на те, що основне зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту (сума основного боргу (кредиту)) є припиненим внаслідок набуття банком права власності на предмет іпотеки.
      Посилання на те, що сума основного боргу (кредиту) чи його частина є прощеним у договорі від 24 березня 2015 року - відсутні.
      Підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 розділу І книги п'ятої Цивільного кодексу України.
      У відповідності до ч. 1 ст. 598 зазначеного Кодексу зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Згідно зі ст. 600 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки від 24 березня 2015 року за своїм змістом відповідає ст. 600 Цивільного кодексу України та передбачає припинення основного зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту внаслідок передання банку відступного - квартири, що була предметом іпотеки.
      Відповідно до ст. 605 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
      Оскільки зобов'язання ОСОБА_1 щодо погашення основного боргу (кредиту) були припинені за згодою сторін, а саме - за договором від 24 березня 2015 року та внаслідок передання боржником кредиторові відступного - квартири за адресою: АДРЕСА_1, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок податкового органу про те, що таке зобов'язання було припинене внаслідок прощення боргу.
      Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Положеннями ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
      Отже, вартість предмета іпотеки на момент набуття права власності на нього є істотною умовою договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Зазначення у договорі від 24 березня 2015 року вартості предмета іпотеки та суми заборгованості за договором про надання споживчого кредиту (основного боргу та відсотків), а також той факт, що розмір основного зобов'язання перевищує оціночну вартість предмета іпотеки - не змінюють правової природи укладеного договору та не свідчать про те, що різниця між розміром основного зобов'язання та оціночною вартістю квартири є сумою прощеного боргу.
      Висновки суду, викладені у даній постанові, відповідають також правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16-а.
      У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      З огляду на викладене колегія суддів вважає помилковим висновок податкового органу та суду першої інстанції про те, що кошти у розмірі 2411791 грн 26 коп. є оподатковуваним доходом ОСОБА_1, передбаченим пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.
      Відтак, нарахування на зазначену суму податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб та військового збору є необґрунтованим.
      Згідно з розрахунком податкового зобов'язання та штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до податкового повідомлення-рішення від 06 липня 2016 року № 0002601306 сума нарахованих санкцій складається з штрафу, безпосередньо пов'язаного із нарахуванням податку на доходи фізичних осіб, а також штрафу, передбаченого за неподання податкової звітності.
      Відповідно до п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов'язаними нараховувати та сплачувати податки, збори податкових декларацій (розрахунків), тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.
      Положеннями пп. 168.2.1. п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України передбачено, що платник податку, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов'язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів.
      Відповідно до пп. 49.18.4. п. 49.18 ст. 49 Податкового кодексу України податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб - до 1 травня року, що настає за звітним, крім випадків, передбачених розділом IV цього Кодексу.
      Під час апеляційного розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 не отримувала у 2015 році дохід від ПАТ «Кредит Європа Банк» в розмірі 2411791 грн 26 коп., у зв'язку з чим у позивача не виникло обов'язку подавати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року.
      Отже, нарахування ОСОБА_1 штрафних (фінансових) санкцій, передбачених п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України також є незаконним.
      За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.
      Отже, доводи апеляційної скарги позивача спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні від 26 червня 2018 року та є підставами для його скасування.
      З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, надав неналежну оцінку дослідженим доказам та ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову.
      Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - 
      ПОСТАНОВИЛА:
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати.
      Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
      Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
       Головуючий суддя А.М. Горяйнов 
      Судді О.М. Кузьмишина 
      Постанова складена у повному обсязі 21 грудня 2018 року.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78824640
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 806/1828/17
      Провадження N 11-942апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Держаудитслужба, Північний офіс Держаудитслужби відповідно) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малин Енергоінвест" (далі - Товариство) про стягнення 1 146 559, 72 грн
      за касаційною скаргою Північного офісу Держаудитслужби на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (суддя Липа В.А.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року (судді Іваненко Т.В., Кузьменко О.В., Франковська К.С.),
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року Північний офіс Держаудитслужби звернувся до суду з адміністративним позовом про стягнення з Товариства 1 146 559, 72 грн.
      На обґрунтування позову зазначено, що Управлінням Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області проведено ревізію Товариства та встановлено зайве отримання відповідачем субвенції на погашення заборгованості з різниці в тарифах на послуги з водовідведення внаслідок завищення відповідачем фактичних витрат на надання населенню послуг у період із жовтня 2014 року по вересень 2015 року.
      Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 6 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали суду першої інстанції), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      При цьому суди установили, що за результатами проведеної Північним офісом Держаудитслужби планової ревізії фінансово-господарської діяльності Товариства за період із жовтня 2014 року по вересень 2015 року встановлено порушення, зокрема відповідачем зайво отримано субвенцію на погашення заборгованості з різниці в тарифах на послуги з водопостачання та водовідведення в сумі 1 146 559, 72 грн. чим завдано матеріальної шкоди (збитків) Державному бюджету України, які задокументовано в акті ревізії від 17 березня 2017 року N 06-10/4.
      На підставі висновків акта ревізії контролюючим органом направлено Товариству вимогу від 28 квітня 2017 року N 06-06-17/2342 щодо усунення порушень законодавства, виявлених унаслідок перевірки фінансово-господарської діяльності, в строк до 26 травня 2017 року.
      Проте у визначений строк Товариство не виконало вказаної вимоги, у зв'язку із чим Північний офіс Держаудитслужби звернувся до суду із цим позовом.
      Не погодившись із такими рішеннями судів, Північний офіс Держаудитслужби подав касаційну скаргу з посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою Північного офісу Держаудитслужби.
      31 липня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 4 жовтня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі та в запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Пунктами 1 і 7 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною першою та пунктом 5 частини другої статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Водночас слід звернути увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового не лише за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи його посадової особи, а й за умови здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
      Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень як позивач, повинен відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом з указівкою на предмет звернення.
      Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII).
      Відповідно до статті 1 Закону N 2939-ХІІ здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).
      Відповідно до частини другої статті 2 Закону N 2939-ХІІ державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.
      Згідно з Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2016 року N 43 (далі - Положення), Держаудитслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
      Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (пункт 7 Положення).
      Пунктом 6 Положення передбачено, що Держаудитслужба має право в установленому порядку, зокрема: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підпункт 16); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підпункт 20); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23).
      Положенням установлено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункт 9 пункту 4).
      Згадані норми узгоджуються з положеннями статті 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю. Зокрема, у пункті 7 цієї статті передбачено право цього органу пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.
      Статтею 10 Закону N 2939-ХІІ встановлено право органу державного фінансового контролю звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пункт 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (пункт 13).
      Відповідно до частини другої статті 15 Закону N 2939-ХІІзаконні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються.
      Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.
      При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
      Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачені статтею 10 Закону N 2939-XII, можуть бути адресовані виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю.
      Так, позивачем у цій справі є Північний офіс Держаудитслужби (процесуальний правонаступник Державної фінансової інспекції в Житомирській області) як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС), правовий статус якого визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким йому надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою - Товариством, які мають публічно-правовий характер.
      Отже, здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою, які мають публічно-правовий характер.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про те що спір про стягнення завданих збитків, звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, а тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на час прийняття ухвали судом першої інстанції), є помилковими.
      Саме така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня у справі N 826/9672/17, 29 серпня у справі N 816/2394/16 та 3 жовтня 2018 року в справі N 804/8443/16.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Північного офісу Державної аудиторської служби України задовольнити.
      Ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року скасувати.
      Справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малин Енергоінвест" про стягнення 1 146 559, 72 грн направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська