ANTIRAID

Постановление ВС-КАС о незаконности постановлений КМУ №365 от 08.06.2016 и №637 от 05.11.2014 в части контроля за внутренне перемещенными лицами для выплаты пенсий и социальных выплат

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ПОСТАНОВА
Іменем України

20 грудня 2018 року

Київ

справа №826/12123/16

адміністративне провадження №К/9901/57533/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/12123/16

за позовом ОСОБА_2

до Кабінету Міністрів України,

треті особи Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України

про визнання нормативно-правових актів незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили,

за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року (у складі колегії суддів Добрянської Я.І., Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року (у складі колегії суддів Кузьмишиної О.М., Беспалова О.О., Глущенко Я.Б.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 (далі - позивач або ОСОБА_2.) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - КМУ або відповідач), треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (далі - третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (далі - третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (далі - третя особа-3), в якому просить визнати незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили:

Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365;

пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365;

абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 червня 2017 року провадження в частині позовних вимог про визнання факту дискримінації за ознакою місця проживання (реєстрації) внутрішньо переміщених осіб шляхом застосування: Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, закрито.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. В задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили абзацу 6, 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, яким визначено необхідність здійснення фізичної ідентифікації клієнта установами публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» для отримання пенсії необхідно відмовити, оскільки вказані положення не суперечать положенням чинного законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, КМУ звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 26 липня 2018 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 липня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/12123/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 20 грудня 2018 року.

Разом із касаційної скаргою відповідачем подані клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій та про участь у розгляді справи в судовому засіданні, у задоволенні яких було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Фактичне місце проживання: АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою від 28 квітня 2016 року № НОМЕР_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка видана Управлінням соціального захисту Вишгородського району.

08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 365 затвердив Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, якими визначено механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування за місцем їх фактичного проживання/перебування.

05 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 року № 636, якою визначено механізм, зокрема, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій внутрішньо переміщеним особам.

Позивач, вважаючи, що вищевказані нормативно-правові акти мають ознаки дискримінації по відношенню до внутрішньо переміщених осіб (далі також - ВПО) за територіальною ознакою, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення прийняті із неправильним застосуванням норм матеріального права і це є підставою для скасування цих рішень відповідно до статті 351 КАС України з огляду на наступне. Так, відповідач вважає, що суди неправильно застосували статті 47, 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV та статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII. Крім того, судом неправильно застосовано статті 1, 5, 6, 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

16 серпня 2018 року до суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких позивач зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими на основі належно з'ясованих обставин справи, при правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

27 серпня 2018 року до суду надійшли пояснення Міністерства соціальної політики України, в яких наводяться мотиви аналогічні мотивам касаційної скарги, крім того, третя особа-2 просить скасувати оскаржувані рішення суду, та відмовити у задоволенні позову повністю.

10 вересня 2018 року до суду надійшов відзив від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на касаційну скаргу відповідача, в якому третя особа-1 заперечує проти касаційної скарги відповідача та просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року відповідають, а мотиви касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржувані дії та рішення Кабінету Міністрів України здійснені, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи були такі дії (бездіяльність) здійснені пропорційно та своєчасно.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, 08 червня 2016 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок № 365), а також внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова № 637).

Відповідно до пункту 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 365 за результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках - їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення.

Відповідно до пункту 9 Порядку № 365 під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку.

Згідно з пунктом 13 Порядку № 365 Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати.

Абзац 6 пункту 1 Постанови № 637, в редакції чинній на час звернення позивача до суду, визначає, що строк дії карток встановлюється до трьох років за умови проходження фізичної ідентифікації клієнта в установах публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» перші 2 рази кожні шість місяців, у подальшому - кожні 12 місяців. Після завершення строку дії картки вона перевипускається за рахунок публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».

Згідно з абзацом 7 пункту 1 Постанови № 637, за відсутності проходження фізичної ідентифікації одержувачів соціальних виплат публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» зупиняє видаткові операції за поточним рахунком та не пізніше ніж протягом наступного дня інформує про таке рішення структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, який видав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, які здійснюють виплату пенсій, та Міністерство фінансів.

Відповідно до абзацу 8 пункту 1 Постанови № 637, поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України" на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 (Даний пункт викладено в редакції абзацу 10 пункту 1 Постанови № 637).

Суди попередніх інстанцій аналізуючи вказані правові норми вірно зробили висновок про те, що прийнятими нормативно-правовими актами встановлено для ВПО ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (далі - Закон № 5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Законом № 5207-VI передбачено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Статтею 6 цього ж Закону визначено, що форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Згідно частин першої, другої статті 8 Закону № 5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації.

З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів.

Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.

Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх інформування про порядок взяття на облік» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації і доводами касаційної скарги зазначене не спростовується, тому суд вважає безпідставним твердження відповідача в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 1, 5, 6, 8 Закону № 5207-VI.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Згідно з статтею 2 Закону № 1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1706-VII Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Відповідно до статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

У відповідності до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Положеннями Порядку № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО.

Із зазначеного Положення вбачається, що результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО.

Згідно з пунктом 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.

Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції відповідно до пункту 3 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 визначено, що структурні підрозділи з питань соціального захисту населення та/або робочі групи, що утворюються з представників територіальних підрозділів МВС, ДМС, СБУ, Національної поліції, Держфінінспекції, Держаудитслужби та Пенсійного фонду України за рішенням районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - робоча група) також можуть проводити додаткові перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї.

Наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки.

Отже, ВПО, яка подала заяву про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання.

Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій, що оскаржуваними положеннями фактично введено в дію нову підставу, крім визначених Законом №1058-IV, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення.

Згідно із частиною п'ятою статті 45 Закону №1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії, а відповідно до статті 49 цього ж Закону рішення про припинення виплати пенсії також приймається територіальним органом Пенсійного фонду України.

Порядком № 365 встановлено, що рішення про призначення, відмову в призначенні та припиненні виплати пенсії приймається комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, що прямо суперечить Закону № 1058-IV.

Крім того, згідно частиною другою статті 9 Закону № 1706-VII ВПО зобов'язана повідомляти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення про зміну місця проживання, а, отже, обов'язок у останньої щодо повідомлення про місце перебування відсутній.

Оскаржувані ж положення нормативно-правових актів передбачають перевірку як місця проживання так і місця перебування ВПО.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою.

Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист.

Таким чином, положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.

Стововно твердження відповідача в касаційні скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 47, 49 Закону № 1058-IV та статті 9 Закону № 1706-VII суд зазначає наступне.

Так, відповідачем стверджується, що відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Проте, в рішеннях судів попередніх інстанцій не заперечується компетенція КМУ щодо видання нормативно-правових актів у формі постанов. При цьому, судами було звернуто увагу на невідповідність оскаржуваної постанови № 365 актам вищої юридичної сили, зокрема згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення. Суд зазначає, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.

Крім того, суд зазначає, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються Закону № 1058-IV. При цьому, сфера застосування цього Закону розповсюджується на відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить цьому закону.

Відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення умови, норми і порядок пенсійного забезпечення для окремих категорій громадян можуть встановлюватися також виключно Законами України (частина третя статті 2 Закону № 1058-IV).

Тобто, порядок реалізації гарантованого законом права громадянина на пенсійне забезпечення може бути змінено виключно законом, а не підзаконним актом.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.

При цьому, статтею 49 Закону № 1058-IV чітко визначає вичерпний перелік підстав для прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про припинення виплати пенсії. зокрема, передбачено чотири конкретних підстави та п'ята «в інших випадках, передбачених законом». Зміст цього положення чітко вказує, що визначення підстав припинення пенсії перебуває у компетенції парламенту.

Також, суд зазначає, що підстава, визначена пунктом 1 частини першої вказаної статті Закону № 1058-IV, на яку, зокрема, посилається відповідач (якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості), застосовується при прийнятті рішення територіальним органом Пенсійного фонду України щодо припинення пенсійних виплат лише коли ці відомості є недостовірними на момент призначення/оформлення пенсії та впливають на визначення права на пенсію.

Згідно з частиною третьою статті 44 Закону № 1058 органи Пенсійного фонду України мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інші відомості, передбачені законодавством для визначення права на пенсію.

Факт проживання особи за тим чи іншим місцем проживання не впливає на визначення и права на пенсію. Відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування (яка, відповідно до оскаржуваної постанови № 365, є підставою для припинення пенсійних виплат) на законодавчому рівні не включена до підстав припинення пенсійних виплат.

Крім того, відповідно до частини другої статті 9 Закону № 1706 внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомляти орган соціального захисту населення про зміну місця проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання.

У разі добровільного повернення до покинутого постійного місця проживання внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомити про це орган соціального захисту населення за місцем отримання довідки не пізніше як за три дні до дня від'їзду. Тобто внутрішньо переміщена особа зобов'язана поінформувати у випадку, коли відбулася фактична зміна місця проживання.

Крім того, положеннями статті 12 Закону № 1706 передбачено, що внутрішньо переміщена особа має повідомляти орган соціального захисту населення про свою відсутність за місцем проживання, вказаним при взятті на облік внутрішньо переміщених осіб, понад 60 днів.

Повідомлення органу соціального захисту населення про відсутність до 60 днів Законом № 1706 не передбачено.

Суд звертає увагу, що законодавством взагалі не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів, крім тих, які перебувають на обліку внутрішньо переміщених осіб, шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Запровадження таких перевірок стосовно пенсіонерів внутрішньо переміщених осіб має ознак дискримінації.

Тому, суд вважає, що оскаржувані рішення відповідача прийняті не на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справі Тросін проти України (Рішення від 23 лютого 2012 року), Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов'язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства.

В даному випадку оскаржуваним рішенням порушено вказаний принцип пропорційності. Недотримано необхідного балансу між метою яку переслідувала держава і наслідками які настали для внутрішньо переміщеної особи.

У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (pаява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк
Судді: М.І. Гриців
Н.В. Коваленко
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78808062

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Внутренне перемещенным лицам удалось через 4 года доказать дискриминацию проявленную Кабинетом министром по отношению к гражданам Украины. Жаль, что никто из членов Кабинета министров Украины за это не понесет наказание.

Верховный суд согласился с выводами судов нижестоящих инстанций и указал, что законодательством вообще не предусмотрены проверки информации о постоянном или временном месте жительства пенсионеров, кроме тех, которые находятся на учете внутренне перемещенных лиц, путем осуществления выхода работников государственных органов по соответствующему адресу. Введение таких проверок в отношении пенсионеров внутренне перемещенных лиц имеет признаки дискриминации.

Учитывая изложенное, коллегия судей Верховного суда считает, что суд первой инстанции, с которым согласился суд апелляционной инстанции, пришел к правильному выводу, что положения пунктов 7, 8, 9, 13 Порядка назначения (восстановление) социальных выплат внутренне перемещенным лицам и Порядок осуществления контроля за проведением социальных выплат внутренне перемещенным лицам по месту их фактического проживания / пребывания, утвержденные постановлением Кабинета Министров Украины от 8 июня 2016 № 365 и абзац 10 пункта 1 постановления Кабинета Министров Украины «Об осуществлении социальных выплат внутренне перемещенным лицам» от 5 ноября 2014 № 637 следует признать недействительными, поскольку последние не соответствуют правовым актам высшей юридической силы.

На мой взгляд все члены Кабинета министров Украины принявши участие в принятии этих постановлений должны быть немедленно уволены и отданы под суд за фактический устроенный геноцид собственного народа.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
      ЛИСТ
      27.12.2018
      №40351/7/99-99-14-03-03-17
      Головні управління ДФС у областях,
      Херсонській області, Автономній Республіці
      Крим та м. Севастополі, м. Києві,
      Офіс великих платників податків ДФС
      Підрозділи аудиту
      Щодо внесення змін до окремих норм Податкового кодексу України
      Зокрема, Державна фіскальна служба України повідомляє, що Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIIІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» (далі – Закон №2628) були внесені до Податкового кодексу України (далі - Кодекс) зміни, які набувають чинності з 1 січня 2019 року та, зокрема, дещо змінюють порядок врегулювання спірних питань та прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок платників податків.
      Так, збільшено з п’яти до десяти робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки), передбачений абзацом другим пункту 44.7 статті 44 та пунктом 86.7 статті 86 Кодексу термін, протягом якого платник податків має право подати до контролюючого органу заперечення до акта (довідки) перевірки та/або додаткові документи, які підтверджують показники, відображені таким платником у податковій звітності. 
      У зв’язку з цим, збільшено з десяти до п’ятнадцяти робочих днів (з дня, наступного за днем вручення платнику податків, його представнику або особі, яка здійснювала розрахункові операції, акта перевірки) термін прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок (пункт 86.8 статті 86 Кодексу).
      В той же час, за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки та/або додаткових документів, поданих у порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, податкове повідомлення-рішення, як і раніше, приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень та/або додаткових документів і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.
      При цьому, до внесення відповідних змін до Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів від 20.08.2015 № 727, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.10.2017 за № 1300/27745 (зі змінами), норми його розділу V діють в частині, що не суперечить Кодексу.
      Крім того, Законом  № 2628 на збільшено з десяти календарних до десяти робочих днів передбачений пунктом 56.3 статті 56 Кодексу термін, протягом якого може бути подана скарга для оскарження в адміністративному порядку прийнятих контролюючими органами податкових повідомлень-рішень.
      При цьому, слід звернути увагу на те, що передбачені пунктом 57.3. статті 57 Кодексу граничні терміни сплати нарахованих контролюючим органом сум грошових зобов’язань не змінилися. Так, відповідно до цього пункту, разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.
      У зв’язку з цим, при надсиланні (врученні) платникам податків актів перевірок та податкових повідомлень-рішень, прийнятих за їх результатами, необхідно проводити роз’яснювальну роботу з платниками податків щодо вищенаведених змін стосовно порядку узгодження результатів перевірок, а також щодо доцільності, з метою запобігання нарахуванню штрафних санкцій та пені за порушення строків сплати визначеного у податковому повідомленні – рішенні грошового зобов’язання, дотримуватись передбаченого пунктом 57.3. статті 57 Кодексу його граничного строку сплати, або, у разі незгоди з таким рішенням контролюючого органу, розпочати протягом такого строку процедуру його оскарження.
      Крім того слід врахувати, що Законом  № 2628 продовжено дію норм підпункту 38.11 пункту 38 підрозділу 2 Перехідних положень Кодексу, які пов’язані зі спеціальними правилами для підтвердження даних, визначених у податковій звітності суб’єктами господарювання, що здійснювали діяльність на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення і не можуть пред’явити первинні документи, на підставі яких здійснюється облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань на період здійснення заходів із забезпечення проведення операції Об’єднаних сил (ООС).
      З метою підвищення якості контрольно-перевірочної роботи доручаю довести цей лист до відома відповідних підпорядкованих структурних підрозділів, що здійснюють документальні перевірки  платників податків – юридичних осіб, та забезпечити його врахування при організації та проведенні перевірок.
      В.о. директора Департаменту аудиту І.УДАЧИНА
      http://sfs.gov.ua/zakonodavstvo/podatkove-zakonodavstvo/listi-dps/73128.html
    • Автор: ANTIRAID
      ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      Справа № 826/16837/16
      Суддя першої інстанції: Скочок Т.О.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 грудня 2018 року
      м. Київ
      Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
      головуючого судді - Горяйнова А.М.,
      суддів - Кузьмишиної О.М. та Файдюка В.В., 
      за участю секретаря - Казюк Л.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року, яке прийняте в порядку письмового провадження, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, за участю третьої особи - Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк», про скасування податкових повідомлень-рішень,
      ВСТАНОВИЛА:
      У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнання протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року у задоволенні вказаного адміністративного позову було відмовлено.
      Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Скаржник вказує на те, що її кредитні зобов'язання були погашені шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а не шляхом прощення боргу. У зв'язку з цим ОСОБА_1 вважає, що не отримувала оподатковуваний дохід у вигляді додаткового блага.
      ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві подала відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначила, що отримання ОСОБА_1 доходу в розмірі 2411791 грн 26 коп. підтверджується відомостями з Центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб ДПА України та листом ПАТ «Кредит Європа Банк».
      Представник позивача надав також додаткові письмові пояснення до апеляційної скарги, у яких просив врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16-а.
      Під час судового засідання представник позивача підтримав апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити з підстав, викладених у ній.
      Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти апеляційної скарги та просила суд відмовити в її задоволенні посилаючись на те, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення, а підстави для його скасування - відсутні.
      Третя особа була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, проте явку свого представника у судове засідання не забезпечила та про причини неявки суду не повідомила. За таких обставин колегія суддів, керуючись ч. 2 ст. 313 КАС України, вирішила розглядати справу за відсутності представника ПАТ «Кредит Європа Банк».
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову виходячи із наступного.
      Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Судом першої інстанції встановлено та сторонами даної справи не заперечується, що між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 був укладений договір № 00011-EL-000000001040 про надання споживчого кредиту від 12 червня 2008 року.
      З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 повного погашення зобов'язань за вказаним кредитним договором, між ПАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_3 12 червня 2008 року був укладений договір іпотеки № 00011-EL-000000001040/і. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
      Між ПАТ «Кредит Європа Банк» (яке є правонаступником ЗАТ «Кредит Європа Банк») та ОСОБА_3 24 березня 2015 року був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (далі - договір від 24 березня 2015 року).
      У зв'язку з укладенням вказаного договору ПАТ «Кредит Європа Банк» 08 травня 2015 року подало до контролюючого органу електронний податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форми №1ДФ) за 1-ий квартал 2015 року, у якому задекларувало відомості про нарахування та виплату ОСОБА_1 доходу сумі 2411791 грн 00 коп. за ознакою 126.
      У лютому 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» у відповідь на письмовий запит ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 20 січня 2016 року № 893/10/26-54-12-04-25 надіслало інформацію про те, що мала місце не фактична виплата ОСОБА_1 задекларованої суми доходу, а анулювання останній в 2015 році заборгованості по кредитному договору в сумі 2411791 грн 26 коп.
      ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві провела документальну позапланову невиїзну перевірку фізичної особи ОСОБА_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати нею сум податків до бюджету за період з 01 січня по 31 грудня 2015 року, за результатами якої склала акт від 30 травня 2016 року № 130/26-54-13-06-17-2759907668.
      На підставі вказаного акту перевірки відповідач прийняв податкові повідомлення-рішення від 06 липня 2016 року № 0002601306, яким нарахував позивачу податок на доходи фізичних осіб у розмірі 602281 грн 56 коп., з яких 481689 грн 25 коп. - основне зобов'язання та 120592 грн 31 коп. - штрафні (фінансові) санкції, а також № 0002591306, яким нарахував позивачу військовий збір 45215 грн 46 коп., з яких 36172 грн 37 коп. - основний платіж та 9043 грн 09 коп. - штрафні (фінансові) санкції.
      Не погоджуючись із вказаними рішеннями податкового органу, ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом про визнання їх протиправними та скасування.
      Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оподатковуваним доходом позивача є основна заборгованість за кредитом, прощена (анульована) банком. Прощені (анульовані) банком проценти за користування кредитом, комісії та/або штрафні санкції (пеня) не є доходом платника податків.
      Також суд першої інстанції зазначив, що анульована (прощена) банком сума заборгованості за кредитним договором (а саме: сума основного боргу у розмірі 186900,24 дол. США, яка в перерахунку за офіційним курсом НБУ станом на день прощення заборгованості за кредитним договором становила суму більшу ніж вказана у податковій звітності та повідомленні банку - листі № 949/03 від 13 травня 2015 року) набула ознак додаткового блага в розумінні норм Податкового кодексу України та у позивача виник податковий обов'язок для сплати нею податку на доходи фізичних осіб.
      Посилання позивача на обставину припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку із укладенням договору про задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмет іпотеки - нерухомого майна третьої особи, як такі, що звільняють позивача від обов'язку з нарахування, декларування та сплати суми податку на доходи фізичних осіб суд першої інстанції визнав безпідставними. Такий висновок обґрунтований тим, що наведена обставина не змінює юридичних наслідків, що настали для позивача, яка фактично отримала дохід у вигляді звільнення від сплати банку основної суми боргу за кредитом.
      Колегія суддів не погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на невірному встановленню фактичних обставин справи та не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
      Згідно з пп. 163.1.1 п. 163.1 ст. 163 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
      У відповідності до пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України у редакції, чинній на час укладення договору від 24 березня 2015 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року.
      Отже, оподатковуваним доходом є лише основна сума боргу (кредиту), без урахування процентів та пені, за умови, що вона є, зокрема, прощеною (анульованою) кредитором за його самостійним рішенням.
      Зазначена норма права також передбачає, що кредитор зобов'язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
      Відповідно до п. 1.4 договору від 24 березня 2015 року, на час його укладення заборгованість за договором про надання споживчого кредиту становить 204836, 39 доларів США, з них 186900,24 доларів США основного боргу та 17936,15 доларів США відсотки.
      У пункті 1.5 вказаного договору зазначено, що згідно звіту про незалежну оцінку ринкової вартості від 16 березня 2015 року оціночна вартість квартири складає 2330000 грн 00 коп.
      Доходом у вигляді прощеної суми боргу (кредиту) ПАТ «Кредит Європа Банк» визнав суму у розмірі 2411791 грн 26 коп.
      З наведеного вбачається, що при визначенні суми прощеного боргу банк використав курс долара США у відношенні до гривні - 23,149.
      Отже, загальна сума заборгованості за договором про надання споживчого кредиту на момент укладення договору від 24 березня 2015 року становила 4741791 грн 26 коп., з яких 4326553 грн 66 коп. - основний борг та 415237 грн 60 коп. - відсотки.
      Для цілей оподаткування ПАТ «Кредит Європа Банк» виходив з того, що частина боргу у розмірі 2330000 грн 00 коп. є погашеною за рахунок майна, що перебувало в іпотеці, а частина боргу - 2411791 грн 26 коп. є сумою прощеного боргу (кредиту).
      У зв'язку з цим ПАТ «Кредит Європа Банк» направив ОСОБА_1 письмове повідомлення від 13 травня 2015 року № 949/03 про прощення боргу перед банком на суму 2411791 грн 26 коп. У вказаному повідомленні позивачу було також роз'яснено, що вона зобов'язана виконати вимоги пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, а саме: відобразити у річній податковій декларацій суму отриманого доходу та сплатити самостійно суму податку з такого доходу.
      Вказаний лист був вручений ОСОБА_1 18 травня 2015 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0103034184767 та фіскального чеку відділення пошти від 13 травня 2015 року № 9278.
      Також ПАТ «Кредит Європа Банк» включив відомості про нарахування ОСОБА_1 доходу в розмірі 2411791 грн 26 коп. до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форми №1ДФ) за 1-ий квартал 2015 року.
      Положеннями пп. 168.2.1. п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України передбачено, що платник податку, який отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов'язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів.
      ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві, встановивши, що ОСОБА_1 не подала податкову декларацію з податку на доходи фізичних осіб за 2015 рік, яка б містила відомості про отримання доходу у розмірі 2411791 грн 26 коп., зобов'язана була за наслідками перевірки встановити чи є зазначена сума оподатковуваним доходом у розумінні пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.
      Як раніше зазначалося, вказана норма права передбачає, що за певних умов додатковим благом є сума саме основного боргу.
      Загальна сума заборгованості ОСОБА_1 становила 4741791 грн 26 коп., з яких 4326553 грн 66 коп. - основний борг та 415237 грн 60 коп. - відсотки. Вартість майна, за рахунок якого були задоволені вимоги банку становило 2330000 грн 00 коп. Відтак, до суми коштів 2411791 грн 26 коп. входять як частина основної суми боргу, так і відсотки, що не відповідає пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.
      Перевіряючи підстави припинення зобов'язань ОСОБА_1 перед ПАТ «Кредит Європа Банк», колегія суддів встановила, що відповідно до п. 1.7 договору від 24 березня 2015 року за рахунок предмету іпотеки в момент переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця (ОСОБА_3.) до іпотекодержателя (ПАТ «Кредит Європа Банк»), вважається повністю виконаним основне зобов'язання боржника (ОСОБА_1.) перед іпотекодержателем (ПАТ «Кредит Європа Банк») за договором про надання споживчого кредиту.
      У п. 5.1 договору від 24 березня 2015 року також зазначено, що після державної реєстрації згідно з чинним законодавством України за іпотекодержателем права власності на квартиру, що є предметом іпотеки, позасудове врегулювання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що вчинено шляхом укладення цього договору, вважається завершеним у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», а основне зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту - припиненими.
      Зазначені пункти договору від 24 березня 2015 року вказують на те, що основне зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту (сума основного боргу (кредиту)) є припиненим внаслідок набуття банком права власності на предмет іпотеки.
      Посилання на те, що сума основного боргу (кредиту) чи його частина є прощеним у договорі від 24 березня 2015 року - відсутні.
      Підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 розділу І книги п'ятої Цивільного кодексу України.
      У відповідності до ч. 1 ст. 598 зазначеного Кодексу зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Згідно зі ст. 600 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки від 24 березня 2015 року за своїм змістом відповідає ст. 600 Цивільного кодексу України та передбачає припинення основного зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту внаслідок передання банку відступного - квартири, що була предметом іпотеки.
      Відповідно до ст. 605 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
      Оскільки зобов'язання ОСОБА_1 щодо погашення основного боргу (кредиту) були припинені за згодою сторін, а саме - за договором від 24 березня 2015 року та внаслідок передання боржником кредиторові відступного - квартири за адресою: АДРЕСА_1, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок податкового органу про те, що таке зобов'язання було припинене внаслідок прощення боргу.
      Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Положеннями ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
      Отже, вартість предмета іпотеки на момент набуття права власності на нього є істотною умовою договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Зазначення у договорі від 24 березня 2015 року вартості предмета іпотеки та суми заборгованості за договором про надання споживчого кредиту (основного боргу та відсотків), а також той факт, що розмір основного зобов'язання перевищує оціночну вартість предмета іпотеки - не змінюють правової природи укладеного договору та не свідчать про те, що різниця між розміром основного зобов'язання та оціночною вартістю квартири є сумою прощеного боргу.
      Висновки суду, викладені у даній постанові, відповідають також правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16-а.
      У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      З огляду на викладене колегія суддів вважає помилковим висновок податкового органу та суду першої інстанції про те, що кошти у розмірі 2411791 грн 26 коп. є оподатковуваним доходом ОСОБА_1, передбаченим пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.
      Відтак, нарахування на зазначену суму податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб та військового збору є необґрунтованим.
      Згідно з розрахунком податкового зобов'язання та штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до податкового повідомлення-рішення від 06 липня 2016 року № 0002601306 сума нарахованих санкцій складається з штрафу, безпосередньо пов'язаного із нарахуванням податку на доходи фізичних осіб, а також штрафу, передбаченого за неподання податкової звітності.
      Відповідно до п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов'язаними нараховувати та сплачувати податки, збори податкових декларацій (розрахунків), тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.
      Положеннями пп. 168.2.1. п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України передбачено, що платник податку, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов'язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів.
      Відповідно до пп. 49.18.4. п. 49.18 ст. 49 Податкового кодексу України податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб - до 1 травня року, що настає за звітним, крім випадків, передбачених розділом IV цього Кодексу.
      Під час апеляційного розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 не отримувала у 2015 році дохід від ПАТ «Кредит Європа Банк» в розмірі 2411791 грн 26 коп., у зв'язку з чим у позивача не виникло обов'язку подавати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року.
      Отже, нарахування ОСОБА_1 штрафних (фінансових) санкцій, передбачених п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України також є незаконним.
      За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.
      Отже, доводи апеляційної скарги позивача спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні від 26 червня 2018 року та є підставами для його скасування.
      З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, надав неналежну оцінку дослідженим доказам та ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову.
      Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - 
      ПОСТАНОВИЛА:
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати.
      Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
      Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
       Головуючий суддя А.М. Горяйнов 
      Судді О.М. Кузьмишина 
      Постанова складена у повному обсязі 21 грудня 2018 року.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78824640
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 806/1828/17
      Провадження N 11-942апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Держаудитслужба, Північний офіс Держаудитслужби відповідно) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малин Енергоінвест" (далі - Товариство) про стягнення 1 146 559, 72 грн
      за касаційною скаргою Північного офісу Держаудитслужби на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (суддя Липа В.А.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року (судді Іваненко Т.В., Кузьменко О.В., Франковська К.С.),
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року Північний офіс Держаудитслужби звернувся до суду з адміністративним позовом про стягнення з Товариства 1 146 559, 72 грн.
      На обґрунтування позову зазначено, що Управлінням Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області проведено ревізію Товариства та встановлено зайве отримання відповідачем субвенції на погашення заборгованості з різниці в тарифах на послуги з водовідведення внаслідок завищення відповідачем фактичних витрат на надання населенню послуг у період із жовтня 2014 року по вересень 2015 року.
      Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 6 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали суду першої інстанції), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      При цьому суди установили, що за результатами проведеної Північним офісом Держаудитслужби планової ревізії фінансово-господарської діяльності Товариства за період із жовтня 2014 року по вересень 2015 року встановлено порушення, зокрема відповідачем зайво отримано субвенцію на погашення заборгованості з різниці в тарифах на послуги з водопостачання та водовідведення в сумі 1 146 559, 72 грн. чим завдано матеріальної шкоди (збитків) Державному бюджету України, які задокументовано в акті ревізії від 17 березня 2017 року N 06-10/4.
      На підставі висновків акта ревізії контролюючим органом направлено Товариству вимогу від 28 квітня 2017 року N 06-06-17/2342 щодо усунення порушень законодавства, виявлених унаслідок перевірки фінансово-господарської діяльності, в строк до 26 травня 2017 року.
      Проте у визначений строк Товариство не виконало вказаної вимоги, у зв'язку із чим Північний офіс Держаудитслужби звернувся до суду із цим позовом.
      Не погодившись із такими рішеннями судів, Північний офіс Держаудитслужби подав касаційну скаргу з посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою Північного офісу Держаудитслужби.
      31 липня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 4 жовтня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі та в запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Пунктами 1 і 7 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною першою та пунктом 5 частини другої статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Водночас слід звернути увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового не лише за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи його посадової особи, а й за умови здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
      Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень як позивач, повинен відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом з указівкою на предмет звернення.
      Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII).
      Відповідно до статті 1 Закону N 2939-ХІІ здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).
      Відповідно до частини другої статті 2 Закону N 2939-ХІІ державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.
      Згідно з Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2016 року N 43 (далі - Положення), Держаудитслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
      Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (пункт 7 Положення).
      Пунктом 6 Положення передбачено, що Держаудитслужба має право в установленому порядку, зокрема: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підпункт 16); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підпункт 20); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23).
      Положенням установлено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункт 9 пункту 4).
      Згадані норми узгоджуються з положеннями статті 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю. Зокрема, у пункті 7 цієї статті передбачено право цього органу пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.
      Статтею 10 Закону N 2939-ХІІ встановлено право органу державного фінансового контролю звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пункт 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (пункт 13).
      Відповідно до частини другої статті 15 Закону N 2939-ХІІзаконні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються.
      Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.
      При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
      Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачені статтею 10 Закону N 2939-XII, можуть бути адресовані виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю.
      Так, позивачем у цій справі є Північний офіс Держаудитслужби (процесуальний правонаступник Державної фінансової інспекції в Житомирській області) як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС), правовий статус якого визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким йому надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою - Товариством, які мають публічно-правовий характер.
      Отже, здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою, які мають публічно-правовий характер.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про те що спір про стягнення завданих збитків, звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, а тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на час прийняття ухвали судом першої інстанції), є помилковими.
      Саме така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня у справі N 826/9672/17, 29 серпня у справі N 816/2394/16 та 3 жовтня 2018 року в справі N 804/8443/16.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Північного офісу Державної аудиторської служби України задовольнити.
      Ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року скасувати.
      Справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малин Енергоінвест" про стягнення 1 146 559, 72 грн направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 876/5312/17
      Провадження N 11-731апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів Дюкарєвої С.В., Жигилія С.П., Перцової Т С.) від 07 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії,
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Конотопського міськрайонного суду Сумської області з позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Конотопське об'єднане УПФУ, ПФУ - відповідно) щодо відмови в призначенні йому пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язати відповідача починаючи з 18 травня 2017 року призначити пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки (2016-2014), що передують року звернення за призначенням пенсії, та виплатити пенсію з урахуванням виплачених за цей період сум.
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що дії та рішення відповідача є неправомірними та суперечать положенням закону, оскільки після досягнення 60-річного віку він має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV).
      Конотопський міськрайонний суд Сумської області постановою від 11 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_3 у задоволені позову.
      Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та задовольнив позов: визнав неправомірними дії Конотопського об'єднаного УПФУ щодо відмови у призначенні ОСОБА_3 пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язав відповідача, починаючи з 18 травня 2017 року, призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки та здійснити виплату пенсії з урахуванням виплачених за цей період сум.
      Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, 01 грудня 2017 року Конотопське об'єднане УПФУ подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу про скасування постанови Харківськогоапеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року і прийняття у справі нової постанови, якою відмовити ОСОБА_3 у задоволені позову.
      На обґрунтування касаційної скарги Конотопське об'єднане УПФУ зазначило, що при постановленні зазначеного судового рішення суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідив та з'ясував усі обставини справи. За позицією скаржника, позивач не має права на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV, оскільки з 01 січня 2008 року він отримує пенсію за вислугу років, призначену згідно із ч. 1 ст. 55 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII). Тобто, на думку управління, ОСОБА_3 має право на переведення з одного виду пенсії на інший із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, а це є недоцільним у зв'язку зі зменшенням її розміру після такого переведення.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Підпунктом 8 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII установлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів (…), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (…) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      На обґрунтування цієї ухвали Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що Верховний Суд України ухвалив постанову від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) з подібними правовідносинами (територіальне управління ПФУ замість призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV здійснило переведення позивача з пенсії за вислугу років, призначеної за ст. 55 Закону N 1788-XII як робітнику локомотивних бригад, який забезпечував безпеку руху на залізничному транспорті).
      У вказаній справі Верховний Суд України зробив висновок, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Якщо ж особі було призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати, що за призначенням пенсії згідно Закону N 1058-IV особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не у зв'язку з переведенням згідно ч. 3 ст. 45 указаного Закону, тому показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії.
      Однак, за позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, історичний (в історичному розвитку) та нормативний підходи до розуміння положень Закону N 1058-IV у системному зв'язку з нормами Закону N 1788-XII дають підстави стверджувати, що з часу набрання чинності Законом N 1058-ІVбільшість положень Закону N 1788-XII втратили чинність, у зв'язку з чим державні пенсії, у тому числі й пенсії по інвалідності, по втраті годувальника, за віком, які раніше призначалися на підставі Закону N 1788-XII, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, за яким з 01 січня 2004 року всі державні пенсії були перераховані за наявними в пенсійній справі документами відповідно до визначеного Законом порядку. У разі призначення пенсії за вислугу років Закон N 1788-XII застосовується в частині визначення права на пенсію за вислугу років (умови: вислуга років та стаж), з 01 січня 2004 року пенсія обчислюється за визначеним саме Законом N 1058-ІVпорядком, відповідно до якого здійснюється і перерахунок цього виду пенсії. Отже, суд касаційної інстанції вважає, що умови призначення пенсії за вислугу років, хоч і передбачені Законом N 1788-XII, проте сам механізм і порядок їх призначення, обчислення і виплати з 01 січня 2004 року здійснюються на підставі Закону N 1058-IV за формулою, установленою для пенсії за віком, тому неможливо стверджувати, що пенсія за вислугу років призначається за іншим законом.
      Відповідно до ч. 3 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною 1 ст. 341 КАСУкраїни передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
      У листопаді 2007 року ОСОБА_3 звільнився з роботи, і починаючи з 01 січня 2008 року, отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII (робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах).
      18 травня 2017 року ОСОБА_3, досягнувши 60-річного віку, звернувся до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV.
      Конотопське об'єднане УФПУ листом від 26 травня 2017 року повідомило позивача, що право призначення довічної пенсії ним використано, тому немає підстав розглянути заяву від 18 травня 2017 року про первинне призначення пенсії за віком. Також роз'яснено його право на переведення з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, але при здійсненні розрахунку із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, встановлено, що її розмір зменшиться, а тому такий перехід є недоцільним.
      Вважаючи неправомірними дії відповідача щодо відмовиу призначенні пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за попередні три календарні роки, позивач звернувся із цим позовом до суду.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що у цьому випадку має місце призначення іншої пенсії за Законом N 1058-IV, а не переведення з одного виду пенсії на інший, оскільки позивачу було призначено пенсію за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. За призначенням пенсії відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся у січні 2017 року вперше, тому Конотопське об'єднане УФПУ має враховувати показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком).
      Такий висновок Харківського апеляційного адміністративного суду повністю узгоджується з позицієюВерховного Суду України, викладеною в постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), згідно з якою ч. 3 ст. 45 N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший, тому якщо особі було призначено пенсію відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку така особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати що за призначенням такої пенсії особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення з одного виду пенсії на інший. Отже, показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, а не той, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії
      Позивач у цій справі, як і позивач у справі N 133/476/15-а (21-6331а15), отримував пенсію за вислугу років, призначену на підставі п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII. Предметом спору в обох зазначених справах є відмова територіального органу Пенсійного фонду України у призначенні пенсії за віком з урахуванням показника заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, тобто правовідносини у цих справах подібні. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), є обов'язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору.
      Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (призначення пенсії за віком замість переведення в порядку ч. 3 ст. 45 N 1058-IV)у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод.
      Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (ст. 44 Основного Закону).
      Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону N 1058-ІVза рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
      За приписами ч. 2 ст. 40 Закону N 1058-ІVзаробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається за формулою: Зп = Зс х (Ск: К), де: Зп -заробітна плата (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, у гривнях; Зс - середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Порядок визначення показників зазначеної заробітної плати затверджується ПФУ за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної фінансової політики, державної політики у сферах економічного розвитку, статистики. Ск -сума коефіцієнтів заробітної плати (доходу) за кожний місяць (Кз 1 + Кз 2 + Кз 3 +... + Кз n); К -страховий стаж за місяці, які враховано для визначення коефіцієнта заробітної плати (доходу) застрахованої особи.
      Згідно з п. 2, 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону N 1058-IV до запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, які працювали на посадах, що дають право на пенсію за вислугою років, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбачених Законом N 1788-XII. У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону N 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію (…) за вислугу років.
      Водночас ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-ІVустановлено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ.
      При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в ч. 1 ст. 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії.
      З аналізу зазначених вище норм законодавства вбачається, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IVустановлюється порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Отже, показник середньої заробітної плати при переведенні на інший вид пенсії має бути незмінним, тобто таким, яким він був на час призначення пенсії, передбаченої Законом N 1058-IV. Однак у випадку із заявою позивача мало місце призначення іншої пенсії за іншим законом, а тому має враховуватись показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком).
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що 01 січня 2008 року ОСОБА_3 було призначено пенсію за вислугу відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії.
      Для призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся вперше 18 травня 2017 року після досягнення 60-річного віку.
      Відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків -не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі.
      Статтею 7 Закону N 1788-ХІІпередбачено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком та по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу особою на час звернення за пенсією чи ні. Пенсія за вислугу років призначається лише при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію.
      Згідно з п. 11 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року N 22-1, пенсія за вислугу років призначається у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії. У разі зарахування після призначення пенсії за вислугу років на роботу, яка дає право на цей вид пенсії, виплата пенсії припиняється і поновлюється з дня, що слідує за днем звільнення з роботи.
      Таким чином, позивач має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у галузі економіки України за три календарні роки, що передують року звернення.
      Отже, Верховний Суд України у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) обґрунтовано зазначив, що у випадку призначення особі пенсії за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV.
      Верховний Суд України при ухвалені цієї постанови також врахував і положення Законів N 1058-IV та N 1788-XII.
      Підсумовуючи зазначене вище, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15).
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що з часу набрання чинності Законом N 1058-IV (за історичним та нормативним підходами до розуміння положень Закону N 1058-IV) більшість положень Закону N 1788-XII утратили чинність, у зв'язку із чим державні пенсії, які раніше призначалися на підставі вказаного Закону, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, з огляду на таке.
      Під втратою чинності нормативно-правового акта необхідно розуміти передбачений правовими приписами момент закінчення дії нормативно-правового акта, що є наслідком настання передбачених у законодавстві обставин. Такими обставинами можуть бути: скасування нормативно-правового акта (його частини); визнання нормативно-правового акта недійсним (неконституційним, незаконним); завершення дії тимчасового нормативно-правового акта (настання передбаченої у ньому дати або невідкладної обставини).
      Статтею 6 Конституції України встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
      Відповідно до ст. 75 та п. 3 ч. 1 ст. 85 Основного Закону єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якої, серед інших, належить й прийняття законів (внесення змін до законів та їх скасування).
      Питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів вирішує Конституційний Суд України в порядку, визначеному Законом України від 13 липня 2017 року N 2136-VIII "Про Конституційний Суд України".
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що органи судової влади під час здійснення судочинства застосовують законодавчі норми та не наділені повноваженнями (крім Конституційного Суду України) визнавати закони України такими, що втратили чинними або скасовувати їх у інший спосіб.
      На момент звернення ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком норми Закону N 1788-XII були чинними. Цей закон не скасований Верховною Радою України, його положення не визнавалися неконституційними або незаконними і на сьогодні.
      Умови та порядок призначення пенсії за вислугу років визначалися Законом N 1788-XII, як на момент виникнення спірних правовідносин між учасниками справи, так і на час розгляду цієї справи в судах різних інстанцій.
      Та обставина, що механізм і порядок обчислення та виплати пенсій за вислугу років з 01 січня 2004 року здійснюється на підставі Закону N 1058-IV за формулою, що встановлена для пенсії за віком, не впливає на те, що призначення пенсії за вислугу років передбачено положеннями Закону N 1788-XII.
      При цьому ст. 9 Закону N 1058-IV не передбачено такого виду пенсії, як пенсія за вислугу років. Разом з тим, ч. 3 ст. 45 зазначеного Закону регламентує порядок переведення з одного виду пенсії, призначеного саме за цим Законом, на інший.
      Отже, при зверненні особи, якій було призначено пенсію за вислугу років у порядку Закону N 1788-XII, до територіальних органів ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV, має місце саме призначення такого виду пенсії, а не переведення згідно з ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV, а тому позиція суду касаційної інстанції, що пенсія за вислугу років призначається Законом N 1058-IV, є необґрунтованою.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року про визнання неправомірними дій та зобов'язання Конотопського об'єднаного УПФУ призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки є обґрунтованою і законною.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349,ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без задоволення.
      Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
      Судді:
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      21 листопада 2018 року
      Київ
      справа №813/279/16
      адміністративне провадження №К/9901/40039/18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
      судді-доповідача - Юрченко В.П., суддів - Васильєвої І.А., Пасічник С.С.,
      розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Личаківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області (далі - ОДПІ) на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30.01.2017 (суддя: Кузан Р.І.)та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2017 (колегія у складі суддів: В.В Святецький, Л.Я Гудим, О.М. Довгополов)
      у справі №813/279/16
      за позовом ОСОБА_3 до ОДПІ про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_3 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Львова Головного управління ДФС у Львівській області (далі - ДПІ, правонаступником якої є ОДПІ), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 26.01.2016 № 0000591701/270.
      Обґрунтовуючи позов позивач зазначив, що відповідно до положень Податкового кодексу України (надалі - ПК України) визначальною ознакою доходу платника податку, як об'єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є фактичне отримання такого доходу платником податку в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формі. Відтак вважає, що прощена сума боргу не є доходом платника податків, який підлягає оподаткуванню в порядку, визначеному абз. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПК України, а тому податкове-повідомлення рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
      Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30.01.2017, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2017 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ від 26.01.2016 №0000591701/270 в частині збільшення суми грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб в розмірі 18714,02 грн., в тому числі 11614,58 грн. - основного платежу та 7099,44 грн. - штрафних (фінансових) санкцій. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
      Мотивами вказаних рішень стало те, що оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням відповідачем неправомірно збільшено позивачу суму грошового зобов'язання по податку на доходи фізичних осіб від суми анульованих банком пені та процентів. Водночас, суди зауважили, що відповідно до положень ПК України до загального оподатковуваного доходу позивача повинна включатись лише сума основного боргу, що анульований банком.
      Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та відмовити в задоволені позову, де вказується, що позивач отримав від банка благо у вигляді прощеного (анульованого) кредиту, у зв'язку із чим був зобов'язаний був задекларувати та сплатити податок з доходу фізичних осіб.
      Відзиву від позивача на дану касаційну скаргу до Верховного Суду не надходило, що не перешкоджає її розгляду. 
      Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ проведено позапланову невиїзну перевірку платника податків - фізичної особи ОСОБА_3, якою встановлено порушення позивачем: вимог п. 164.1 ст. 164, пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164, пп. 164.2.19 п. 164.2 ст. 164, ст. 167, пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 ПК України, в частині утримання та перерахування податку за доходи фізичних осіб, в результаті, чого донараховано податок на доходи фізичних осіб в сумі 74856,06 грн.; пп. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49 ПК України щодо неподання податкової декларації про майновий стан та доходи за 2013 рік.; п. 120.1 ст. 120 ПК України. Результати перевірки оформлено актом від 05.01.2016 №2/1/17-01/13-07/2851306777.
      На підставі висновків акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 26.01.2016 №0000591701/270, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування в розмірі 93740, 08 грн., в тому числі за основним платежем в розмірі - 74856,06 та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 8884,02 грн.
      Судами також встановлено, що виявленим порушенням передували події отримання відповідачем від АТ «Райффайзен Банк Аваль» листа № 04-2-0/2848 від 27.11.2014, яким банк повідомив, що у 3 кварталі 2013 року ОСОБА_3 нараховано дохід у вигляді анулювання (прощення) заборгованості за кредитом в загальній сумі 382882,77 грн. в тому числі основна сума боргу (неповернутого кредиту) - 324 809,94 грн., проценти, нараховані за користування кредитом - 1 363,53 грн., розрахована пеня за порушення строків повернення заборгованості за кредитним договором - 56 709,30 грн.
      Про прощення боргу та необхідність сплати з такої суми боргу податку на доходи фізичних осіб банк письмово повідомив ОСОБА_3, що підтверджується копією повідомлення від 23.12.2013 з особистим підписом позивача.
      Не отримавши позитивного результату від оскарження вказаного податкового повідомлення-рішення в адміністративному порядку, позивач звернувся до суду.
      Згідно з підпунктами 163.1.1 та 163.1.2 пункту 163.1 статті 163 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - ПК України) об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).
      Відповідно до абзацу другого пункту 164.1 статті 164 ПК України загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
      Підпунктом 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що дохід з джерелом їх походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні.
      За правилами підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу).
      Відповідно до підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 ПК України додаткові блага - це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).
      Перелік додаткових благ, які включаються до оподатковуваного доходу, встановлений підпунктом 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України є вичерпним.
      Так, відповідно до підпункту «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України (в редакції, чинній з 1 січня 2015 року) до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року. Кредитор зобов'язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
      Тобто, законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, і не включає в цю суму боргу (кредиту) проценти, прощені (анульовані) кредитором.
      Наведене підтверджується і змінами, які в подальшому внесені до законодавства, зокрема, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов'язань» від 09.04.2015 №321-VIII, який набрав чинності 07.05.2015, редакція підпункту 165.1.55 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України була доповнена абзацом другим, у зв'язку з чим сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені), прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності не підлягали включенню до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.
      Таким чином, боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) основної суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов'язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
      До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд під час розгляду подібної справи, зокрема постанова від 10.05.2018, справа №802/142/17-а (адміністративне провадження №К/9901/35810/18).
      Враховуючи вищенаведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не спростованими доводами касаційної скарги про наявність підстав для задоволення позову частково.
      Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Керуючись статтями 341, 343, 349, 350 Кодексу адміністративного судочинства України,
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Касаційну скаргу Личаківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30.01.2017 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2017 - без змін. 
      2. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      ........................
      ........................
      ........................
      Судді Верховного Суду
      В.П.Юрченко І.А.Васильєва С.С.Пасічник 
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78022807