ANTIRAID

Постановление БП-ВС о возможности суборендатора или третьего лица погашать арендные платежи

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

27 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 912/1385/17

Провадження N 12-201гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Рогач Л.І.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.,

учасники справи:

представник позивача - Татарко Д.А., Бардиш Є.М.,

представник відповідача - Надєєва О.О.,

розглянула касаційну скаргу Кіровоградської міської ради (далі - міськрада, скаржник, позивач) на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (судді Чимбар Л.О., Антонік С.Г., Березкіна О.В.) у справі N 912/1385/17 Господарського суду Кіровоградської області за позовом міськради до Приватного підприємства "Терра 2006" (далі - відповідач, ПП "Терра 2006") про розірвання договору.

Історія справи

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. 16 травня 2017 року міськрада звернулась до господарського суду з позовом до ПП "Терра 2006", в якому просила розірвати договір оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006", а також стягнути з відповідача судові витрати.

1.2. Позивач вказав про порушення його прав, що полягало у свідомому невиконанні відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, а саме систематичному невнесенні орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до вимог частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 32 Закону України "Про оренду землі" (далі - ЗУ "Про оренду землі"). Окрім того, систематична несплата земельного податку або орендної плати є підставою припинення права користування земельною ділянкою відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

1.3. Відповідач проти позовних вимог заперечив, вказав про безпідставність позову та недостовірність наведеної в позові інформації, оскільки фактів систематичної несплати відповідачем орендної плати за спірним договором позивач не довів. Водночас відповідач 19 серпня 2015 року уклав договір суборенди з Обслуговуючим кооперативом "Житлово-будівельний кооператив "Монблан" (далі - ОК "ЖБК "Монблан"), за умовами якого суборендар сплачував орендну плату за спільними для обох договорів реквізитами отримувачу - УДКСУ у м. Кіровограді. Крім того, відповідач сплатив 141273,46 грн заборгованості за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80 відповідно до наявної у матеріалах справи копії квитанції від 13 квітня 2017 року.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 31 липня 2017 року (суддя Тимошевська В.В.) позов задовольнив повністю: розірвав договір оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006"; стягнув з відповідача на користь позивача 1600,00 грн судового збору.

2.2. Місцевий суд, керуючись положеннями пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою, дійшов висновку про наявність підстав для розірвання договору, оскільки відповідач зобов'язання зі сплати орендних платежів систематично не виконував з моменту укладення договору та на момент звернення позивача до господарського суду, а доказами систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором від 29 травня 2015 року N 80 є надані Кропивницькою об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління ДФС у Кіровоградській області (далі - Кропивницька ОДПІ) відомості в листах від 25 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року про наявність податкової заборгованості, з урахуванням загальної заборгованості минулих років відповідача за усіма укладеними ним договорами оренди землі та нарахованої пені.

2.3. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

2.4. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про належне підтвердження матеріалами справи систематичної несплати відповідачем орендної плати за договором, як підстави для розірвання договору оренди. Вказав, що в цих правовідносинах для задоволення вимог про розірвання договору позивачу слід довести наявність у сукупності двох умов: істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням, що не взяв до уваги суд першої інстанції.

2.5. Натомість матеріали справи підтверджують, що орендна плата за землю за спірним договором оренди регулярно надходила на рахунок позивача, зазначений у договорі оренди, від платників ОК "ЖБК "Монблан" та відповідача; на момент звернення з позовом про розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 заборгованості за цим договором не існувало, навпаки мала місце переплата, а докази щодо податкової заборгованості та податкових зобов'язань відповідача з плати за землю містять лише загальну інформацію, разом з тим інформація про заборгованість з орендної плати саме за спірним договором - відсутня.

3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів

3.1 У листопаді 2017 року міськрада звернулась з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року у справі N 912/1385/17.

3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: суд порушив вимоги пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, не взяв до уваги довідку фіскального органу, як належний доказ підтвердження заборгованості з орендної плати та спрямування сплачених коштів в рахунок погашення податкового боргу попередніх періодів, який обліковувався за відповідачем за іншими договорами, та, натомість, прийняв як належний доказ у справі декларації зі сплати за договором суборенди.

3.3. Посилаючись до практики Верховного Суду України (постанова від 28 вересня 2016 року у справі N 6-977цс16) позивач вказав, що законодавчо визначеною підставою для розірвання договору оренди землі є систематична (два і більше випадки) несплата орендної плати, отже, суд апеляційної інстанції помилково скасував правильний висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 у зв'язку із систематичною несплатою орендних платежів, не врахував положення пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України, приписи статей 15, 21, 24, частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі".

4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, призначив касаційну скаргу до розгляду та визначив строк для подання відзиву іншим учасникам справи.

4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу разом із касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 у подібних правовідносинах, на який посилався суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення у цій справі, де Верховний Суд України підтримав позицію судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, враховуючи погашення заборгованості з орендної плати на момент ухвалення судом рішення у справі.

4.4. Не погоджуючись з наведеним вище висновком Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що визначальним для розірвання договору за наведених у позові обставин є встановлення обставин систематичної несплати орендної плати (вказана позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року N 6-977цс16) і сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, що орендар сплатив усю суму заборгованості з орендної плати за землю до моменту пред'явлення позову чи винесення рішення у справі. Аналогічного висновку дійшов також Верховний Суд у постанові від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17).

4.5. Разом з тим у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 921/383/15-г/17 Верховний Суд з урахуванням позиції, наведеної в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13, підтримав висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки підставою для таких вимог стали обставини несплати орендної плати, заборгованість за якою є погашеною.

4.6. Ураховуючи існування двох різних правових позицій та з метою вирішення цього питання для формування єдиної правозастосовної практики, касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

5. Позиція інших учасників справи

5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив її доводи, вказав, що зміст касаційної скарги зводиться до переоцінки доказів. На думку відповідача, скаржник помилково вважає, що доказом неналежного виконання зобов'язання за спірним договором є листи Кропивницької ОДПІ, які підтверджують існування податкового боргу у відповідача за попередні періоди за іншими договорами та свідчать про неможливість відокремити або визначити податковий борг за договором оренди від 29 травня 2015 року N 80.

6. Фактичні обставини справи, встановлені судами

6.1. Місцевий господарський суд встановив, що 29 травня 2015 року міськрада (Орендодавець) та ПП "Терра 2006" (Орендар) уклали договір оренди землі N 80 (далі - Договір), за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,8274 га, кадастровий номер 3510100000:36:304:0014, для будівництва багатоквартирного житлового будинку за рахунок земель житлової та громадської забудови, розташовану в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді.

6.2. 4 червня 2015 року земельну ділянку передано у фактичне користування Орендарю за актом приймання-передачі. Право оренди земельної ділянки за Договором зареєстровано за ПП "Терра 2006" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується наданим до матеріалів справи витягом з реєстру. Строк дії Договору - 25 років.

6.3. За умовами Договору Орендар зобов'язався своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату у грошовій формі в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць згідно з розрахунком, що додається до Договору, починаючи з моменту підписання Договору (пункт 4.1.).

6.4. Пунктом 4.2 Договору сторони погодили, що кошти за оренду землі вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач - УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600.

6.5. Згідно з пунктом 4.3 Договору орендна плата вноситься Орендарем не пізніше 28-го числа кожного місяця, наступного за звітним.

6.6. Пунктом 4.4. Договору передбачено, що обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку державної або комунальної форми власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення, коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. У разі зміни коефіцієнтів індексації, індексів інфляції, визначених законодавством, Орендар самостійно розраховує (індексує) нормативну грошову оцінку земельної ділянки на момент сплати орендної плати без укладання додаткової угоди з Орендодавцем.

6.7. Податкове зобов'язання з орендної плати, визначене в податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. Орендар на визначних у цьому розділі умовах може вносити орендну плату за майбутній період, але не більше ніж за один рік. Орендна плата справляється також у випадках, якщо Орендар з поважних причин тимчасово не використовує земельну ділянку за умовами цього Договору (пункти 4.5., 4.6. Договору).

6.8. Пунктом 10.1 договору оренди земельної ділянки N 80 від 29 травня 2015 року передбачено, зокрема, право орендаря передавати земельну ділянку в оренду (суборенду) іншим особам.

6.9. За відомостями, отриманими від органу фіскальної служби (листи Кропивницької ОДПІ Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 12 травня 2017 року N 94/9/11-23-12-03, від 15 травня 2017 року N 7680/10/11-23-12-03 та від 26 липня 2017 року), за наявними договорами оренди, в тому числі за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, з 2017 року по теперішній час (тобто на час надання інформації) не сплачено жодної копійки орендної плати, а податкова заборгованість станом на 24 травня 2017 року складає 242632,84 грн. ПП "Терра 2006" є тривалим боржником з орендної плати, а саме станом на 1 січня 2015 року за підприємством рахувалась податкова заборгованість у сумі 55846,28 грн. станом на 1 січня 2016 року - 160042,85 грн. станом на 1 січня 2017 року - 243980,21 грн та на останню звітну дату (30 червня 2017 року) - 256946,27 грн.; сплата у 2015 році склала 12548,28 грн. у 2016 році - 0,00 грн та у 2017 році - 182805,46 грн.

6.10. Разом з тим, за наданою інформацією, окрім договору від 29 травня 2015 року N 80 відповідач декларує грошове зобов'язання з орендної плати за іншими договорами оренди землі, які укладені з міськрадою, а земельна ділянка за спірним договором перебувала у користуванні до 2015 року. Таким чином, податковий борг, що рахувався станом на 1 січня 2015 року в сумі 55846,28 грн. виник також за рахунок задекларованої суми грошового зобов'язання з орендної плати за користування вищезазначеною земельною ділянкою, а спеціалісти ОДПІ не мають змоги визначити податковий борг з орендної плати за окремим договором. Також суд зробив висновок, що в силу приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, навіть якщо ПП "Терра 2006" фактично спрямувало сплату за оренду земельної ділянки саме по договору від 29 травня 2015 року N 80, то в першу чергу цими коштами було погашено заборгованість минулих років, яка виникла щодо задекларованих та несплачених сум грошового зобов'язання за всіма договорами оренди землі, в тому числі й за договором від 29 травня 2015 року N 80. Виходячи з вищевикладеного, Кропивницька ОДПІ ГУ ДФС у Кіровоградській області надала інформацію по загальній заборгованості ПП "Терра 2006" з орендної плати за землю, яка станом на 30 червня 2017 року склала 256946,27 грн. у т. ч. пеня 56218,95 грн.

6.11. Таким чином, місцевий господарський суд вважав, що наявні матеріали справи, зокрема, надані Кропивницькою ОДПІ листами від 15 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року відомості, є підтвердженням систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором, що є підставою для його розірвання відповідно до приписів пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України.

6.12. З огляду на викладене, господарський суд також відхилив розрахунок відповідача за Договором, який надано до матеріалів справи, оскільки його здійснено без врахування визначеного нормами Податкового кодексу України порядку розподілу коштів.

6.13. Натомість, переглядаючи справу в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, взяв до уваги, що 19 серпня 2015 року ПП "Терра 2006" (орендар) та ОК "ЖБК "Монблан" (суборендар) уклали договір суборенди земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді; кадастровий номер 3510100000:36:304:0014.

6.14. Згідно з пунктом 4.1 договору суборенди орендна плата вноситься суборендарем у грошовій формі та розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць, а пунктом 4.2 договору суборенди передбачено, що кошти за суборенду вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600.

6.15. За наданим позивачем розрахунком до оплати відповідачем за Договором належали 393081,64 грн. а наданими відповідачем та взятими до уваги судом апеляційної інстанції доказами підтверджено, що за період з 29 травня 2015 року до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) за оренду спірної земельної ділянки було сплачено 410868,46 грн. Тобто, на час звернення до суду з позовом про розірвання договору оренди, заборгованість не існувала, а мала місце переплата.

6.16. Відтак, істотне порушення умов договору, на яке послався позивач як на підставу позову, на думку апеляційного суду, відсутнє, що й зумовлює відсутність обставин, необхідних для його розірвання.

7. Щодо подібності правовідносин та застосування норми права у цих правовідносинах Верховним Судом України та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.

7.1. За приписами пункту 7 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

7.2. У справі N 910/16306/13, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, прокурор звернувся до суду з позовом про розірвання договору з підстав використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та допущеної орендарем заборгованості з орендної плати, посилаючись на умови договору та на приписи статті 14 Конституції України, статей 1, 93, 124 ЗК України, статті 2 Закону України "Про охорону земель", статей 1, 2,6,13,15,18, 24, 25, 31, 32 ЗУ "Про оренду землі", статей 626, 631 ЦК України.

7.3. Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року року у справі N 910/16306/13, Верховний Суд України, проаналізувавши застосування судами у цій справі частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі", частини другої статті 651 ЦК України, вказав, що підставою для розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, а не той факт, що будівельні роботи не розпочато. Також заборгованість, як підстава для розірвання договору, на час ухвалення судового рішення відсутня, і вказана обставина не заперечується ні прокурором, ні позивачем.

7.4. У справі, яка розглядається, позивач послався на невиконання відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки, а саме систематичне невнесення орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, статті 32 ЗУ "Про оренду землі".

7.5. Таким чином, правовідносини у цих справах не є подібними.

7.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, вважав необхідним, натомість, застосовувати у правовідносинах щодо розірвання договору оренди з підстав заборгованості орендаря з орендної плати положення пункту "д" частин першої статті 141 ЗК України, вважаючи, що факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки орендарем щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість чи ні, і той факт, що орендар сплатив усю суму заборгованості до моменту пред'явлення позову не має правового значення. Вказана правова позиція була також викладена у постанові Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17.

8.Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства

8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

8.2. Частиною першою статті 2 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

8.3. За приписами статті 1 ЗУ "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

8.4. Відповідно до статті 13 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 ЗУ "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

8.6. Положеннями статей 24, 25 ЗУ "Про оренду землі" визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку.

8.7. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

8.8. Частиною першою статті 32 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

8.9. Стаття 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати.

8.10. Разом з тим за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

8.12. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі N 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

8.13. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

8.14. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

8.15. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах приписи частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору.

8.16. Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

8.17. Суд апеляційної інстанції дослідив обставини справи та встановив, що, відповідно до умов укладеного відповідачем та ОК "ЖБК "Монблан" договору суборенди, зобов'язання щодо сплати орендної плати за земельну ділянку в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді за узгодженням сторін було покладено на ОК "ЖБК "Монблан"; платниками за оренду земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді в період 2015-2017 роки були дві особи: ПП "Терра 2006" та ОК "ЖБК "Монблан"; разом за період з моменту укладення спірного договору до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) було сплачено 410868,46 грн на розрахунковий рахунок, вказаний як у договорі оренди, так і у договорі суборенди, укладеному платниками.

8.18. Отже, на момент подання міськрадою позову про розірвання договору оренди N 80 від 29 травня 2015 року заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата.

8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ "Про оренду землі".

8.20. Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

9.3. Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

10.Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду

10.1. Щодо необхідності відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 910/16306/13 від 21 січня 2015 року, слід зазначити, що, виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

10.2. Відтак, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 та зміст судових рішень та суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України.

Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Кіровоградської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року у справі N 912/1385/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата, на мой взгляд, правомерно согласилась с судом апелляционной инстанции отказавшим в расторжении договора и указала на отсутствие необходимости отступить от правовой позиции, высказанной Верховным Судом Украины в постановлении N 910/16306/13 от 21 января 2015 года, исходя из системного анализа приведенных положений законодательства и учитывая, что к отношениям, связанным с арендой земли применяются также положения ГК Украины, в связи с чем следует сделать вывод, что при решении судом вопроса о расторжении договора аренды земли при обстоятельствах систематического невнесения арендной платы, применению также подлежат положения части второй статьи 651 ГК Украины.

Следовательно, Большая Палата, проанализировав правовую позицию, изложенную в постановлении Верховного Суда Украины от 21 января 2015 по делу N 910/16306/13 и содержание судебных решений и суть спора в этом деле, считает, что отсутствуют основания для отступления от правовой позиции, изложенной в указанном постановлении Верховного Суда Украины.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 910/9362/19
      Провадження № 12-180гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року (головуючий Козир Т. П., судді Яковлєв М. Л., Коробенко Г. П.) у справі № 910/9362/19 за позовом Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 та Товариство з обмеженою відповідальністю «Медично-лікувальний центр Хелсі», про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації на прилюдних торгах.
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У липні 2019 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - Банк) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації на прилюдних торгах.
      1.2. На обґрунтування заявлених позовних вимог Банк зазначив, що 5 вересня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником щодо всіх прав та обов`язків якого є Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Медично-лікувальний центр Хелсі» (далі - Товариство) укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 24-12/202 (далі - кредитний договір). З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір від 5 вересня 2007 року № 02-10/2982 (далі - іпотечний договір), за умовами якого в іпотеку Банку передано нерухоме майно, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 2 та належала іпотекодавцю на праві приватної власності. Новим власником предмета іпотеки, який набув статусу іпотекодавця, є відповідач на підставі договору купівлі-продажу від 1 грудня 2015 року, до якого пред`явлено вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з неналежним виконанням позичальником основного зобов`язання.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 22 липня 2019 року на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відмовив у відкритті провадження у цій справі, зазначивши, що цей спір не підлягає розгляду в господарських судах, оскільки відповідачем у цій справі є фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, а також те, що відповідач не є ані стороною правочину, укладеного для забезпечення виконання зобов'язання, ані стороною основного зобов`язання, а тому розгляд цієї справи відноситься до юрисдикції загальних судів.
      2.2. Північний апеляційний господарський суд постановою від 17 вересня 2019 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 липня 2019 року скасував; справу передав на розгляд до Господарського суду міста Києва, зазначивши, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки стосується звернення стягнення на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб'єктів. Відповідачка, ОСОБА_1 , яка набула право власності на спірну квартиру, є фізичною особою та не є підприємцем, проте відповідно до положень Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вона набула статусу іпотекодавця у вказаних правовідносинах.
      3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених у них доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з касаційними скаргами до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в яких просили скасувати зазначену постанову, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 липня 2019 року про відмову у відкритті провадження у цій справі залишити в силі.
      3.2. На обґрунтування касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначають, зокрема, про те, що відповідачка ( ОСОБА_1 ) у цій справі не є фізичною особою - підприємцем та не є стороною ані основного кредитного договору, ані іпотечного договору, ані інших пов`язаних договорів із ними, а тому спір у цій справі відноситься до юрисдикції загальних судів.
      4. Доводи інших учасників справи
      4.1. У наданому до суду відзиві Банк заперечує проти наведених у касаційних скаргах доводів та зазначає, що оскільки предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, укладеним для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи - Банк і Товариство, то з урахуванням пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України спір має розглядатися за правилами господарського судочинства, незважаючи на те, що його стороною є фізична особа, яка набула право власності на предмет іпотеки та відповідно статус сторони іпотечного договору.
      4.2. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржують судове рішення з підстав порушення правил суб`єктної та предметної юрисдикції, справа разом із касаційними скаргами була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      5.2. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      5.3. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      5.4. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      5.5. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      5.6. З аналізу наведеної вище норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      5.7. За змістом частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      5.8. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).
      5.9. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.
      5.10. Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.
      5.11. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Тобто іпотека - це різновид такого виду забезпечення зобов`язання, як застава. Іпотека регулюється, зокрема, ЦК України та Законом України від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу».
      5.12. Для цілей застосування Закону № 898-IV основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
      5.13. Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (абзаци сьомий і восьмий статті 1 Закону № 898-IV).
      5.14. Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону № 898-IV). Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника
      5.15. Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
      5.16. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (пункт 3 частини першої статті 512 ЦК України). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону № 898-IV).
      5.17. Тобто, за загальним правилом, саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Втім, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов`язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов`язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.
      5.18. Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
      5.19. За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
      5.20. Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
      5.21. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18), від 19 березня 2019 року у справі № 904/2526/18 (провадження № 12-272гс18).
      5.22. Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      5.23. Водночас посилання суду першої інстанції на те, що відповідачка ОСОБА_1 як власниця спірного майна, яка не є фізичною особою - підприємцем та не є стороною ані основного кредитного договору, ані іпотечного договору, що за позицією суду унеможливлює розгляд спору за правилами господарського судочинства, визнається Великою Палатою Верховного Суду помилковим з огляду на таке.
      5.24. За змістом статті 11 Закону № 898-IV майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
      5.25. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону № 898-IV, до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.
      5.26. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону № 898-IV, якою передбачено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      5.27. Таким чином, з аналізу вказаних норм законодавства вбачається відсутність підстав для припинення договору іпотеки у зв`язку з відчуженням іпотекодавцем предмета іпотеки, оскільки іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
      5.28. Як убачається з матеріалів справи, спір у цій справі стосується звернення стягнення на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.
      5.29. Відповідачка ОСОБА_1 не є стороною іпотечного договору, разом з тим вчинила правочин з набуття права власності на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором.
      5.30. Такими чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачка ОСОБА_1 хоча і є фізичною особою та не є підприємцем, проте відповідно до вказаних положень Закону № 898-IV вона набула статусу іпотекодавця у вказаних правовідносинах.
      5.31. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що у частинідругій статті 4 ГПК України йдеться про спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, зокрема тих, на підставі яких у набувача майна виникає статус іпотекодавця, незважаючи на те, що останній не є стороною договору іпотеки.
      5.32. Отже, виходячи зі змісту та підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спір у цій справі між позивачем та відповідачем виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними вище приписами ГПК України.
      5.33. З огляду на що, висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України є необґрунтованими та не відповідають наведеним вище нормам матеріального та процесуального права.
      6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційних скарг
      6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      6.2. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      6.3. Перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість наведених у касаційних скаргах доводів та відсутність підстав для скасування судового рішення.
      6.4. Таким чином, касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - залишенню без змін.
      Щодо судових витрат
      6.5. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року у справі № 910/9362/19 - без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86071598
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 669/930/16-ц
      Провадження № 14-486цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідачаТкачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля», державного реєстратора Комунального підприємства «Ізяславське районне бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року, ухвалене суддею Давидюком О.І., та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року, постановлену у складі суддів Спірідонової Т.В., Купельського А.В., Янчук Т.О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» (далі - ТОВ «Україна 2001») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» (далі - ТОВ НВА «Перлина Поділля»), державного реєстратора Комунального підприємства «Ізяславське районне бюро технічної інвентаризації» (далі - державний реєстратор КП «Ізяславське РБТІ») про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 16 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» було укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років, який зареєстровано у Білогірському РВ ХТФДП «УДЗК» за № 040074800223. У період дії указаного договору 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» укладено договір оренди на ту ж саму земельну ділянку, орендарем якої є ТОВ «Україна 2001». При цьому договір оренди з останнім не припинив свою дію, не був розірваний ні за згодою сторін, ні в судовому порядку. Право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» зареєстровано державним реєстратором КП «Ізяславське РБТІ» згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 серпня 2016 року. Заявник вважав, що у зв`язку з укладенням ОСОБА_1 договору оренди з новим орендарем ТОВ НВА «Перлина Поділля» у період дії договору із попереднім орендарем, порушені права ТОВ «Україна 2001» як орендаря, які підлягають захисту в судовому порядку.
      3. З урахуванням викладеного ТОВ «Україна 2001» просило суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, укладений 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» та скасувати рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ» про його державну реєстрацію від 15 серпня 2016 року.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      4. Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року, позов ТОВ «Україна 2001» задоволено. Визнано договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, укладений 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля», недійсним. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ» про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 серпня 2016 року щодо державної реєстрації іншого речового права (права оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078), прийняте на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля». Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що укладенням ОСОБА_1 оспорюваного договору оренди з новим орендарем ТОВ НВА «Перлина Поділля», у період дії чинного договору оренди із попереднім орендарем ТОВ «Україна 2001», порушуються права останнього на належне користування землею.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У квітні 2017 року ТОВ НВА «Перлина Поділля» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, належним чином не досліджено надані докази у їх сукупності. Зокрема, суди належним чином не перевірили доводи заявника про законність укладеного з ним договору оренди земельної ділянки і що при реєстрації цього договору, реєстратор вчинив реєстраційні дії відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», попередньо отримавши довідку від відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області з інформацією про відсутність зареєстрованих договорів оренди на земельну ділянку площею 3,1182 га. Право оренди земельної ділянки, належної ОСОБА_1 , яке начебто існувало у ТОВ «Україна 2001», не було зареєстроване належним чином відповідно до порядку, який діяв на час його реєстрації, а відтак у ТОВ «Україна 2001» відсутнє право оренди на спірну земельну ділянку. Крім того, вимога позивача щодо скасування державної реєстрації майнових прав є такою, що повинна оплачуватись судовим збором окремо і розглядатись у порядку адміністративного судочинства, а не цивільного судочинства, про що представником ТОВ НВА «Перлина Поділля» заявлялось клопотання, яке було відхилено.
      Позиція інших учасників справи
      7. У жовтні 2017 року ТОВ «Україна 2001» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а тому підлягають залишенню без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      8. 24 квітня 2017 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
      9. 05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      11. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. 12 квітня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ТОВ НВА «Перлина Поділля» на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року.
      13. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Згідно з ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      15. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      16. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      17. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
      18. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      19. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      20. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      21. Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      22. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 зазначеної статті).
      23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України).
      24. Пункт 7 ч. 1 ст. 3 КАС України визначав, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      25.Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      26. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних та інших справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.
      27. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
      28. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      29. Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      30. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15).
      31. У позові ТОВ «Україна 2001» заявило вимогу щодо скасування рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ», прийнятого на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля», оскільки на думку заявника, відбулося порушення його права оренди земельної ділянки у зв`язку з укладенням орендодавцем оскаржуваного договору і реєстрацією на його підставі аналогічного права на ту ж саму земельну ділянку за іншою особою.
      32. Вирішуючи питання юрисдикційності в частині цих позовних вимог, яке є одним із доводів касаційної скарги, слід зазначити, що державний реєстратор, приймаючи таке рішення, не мав з позивачем публічно-правових відносин. Оскаржуване рішення стосувалось реєстрації прав ТОВ НВА «Перлина Поділля», а не позивача. Оскільки ТОВ «Україна 2001» не було заявником стосовно реєстраційних дій, для вчинення яких за заявою ТОВ НВА «Перлина Поділля» було прийнято оскаржуване рішення, та спірні правовідносини щодо права оренди земельної ділянки існують у позивача з ТОВ НВА «Перлина Поділля» й орендодавцем, то такі правовідносини не є публічно-правовими і підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
      33. Аналогічні висновки також були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц.
      34. Щодо суті заявлених позовних вимог Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      35.Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 172649 від 22 червня 2009 року орендодавець ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, яка розташована на території Залузької сільської ради Білогірського району Хмельницької області (а. с. 56, т. 1). 16 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, строком на 10 років (а. с. 4-5, т. 1). Згідно з актом приймання-передачі від 16 квітня 2010 року на виконання умов укладеного договору оренди орендодавець передав, а позивач ТОВ «Україна 2001» прийняв земельну ділянку у користування (а. с. 6, т. 1). 05 серпня 2016 року орендодавець уклав з ТОВ НВА «Перлина Поділля» договір оренди цієї ж земельної ділянки. 15 серпня 2016 року державний реєстратор КП «Ізяславське РБТІ» прийняв рішення за індексним номером 30945369 про державну реєстрацію права оренди вказаної земельної ділянки.
      36. У позові ТОВ «Україна 2001» вказувало на те, що на час укладення оспорюваного договору від 05 серпня 2016 року, був чинним договір оренди тієї самої земельної ділянки, укладений орендодавцем з ним 16 квітня 2010 року.
      37. За змістом положень ст. ст. 210, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
      38. Відповідно до ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
      39. Згідно з ч. 5 ст. 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України, тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору оренди від 16 квітня 2010 року) право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.
      40. Статті 18 і 20 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення договору від 16 квітня 2010 року, передбачали, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.
      41. Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.
      42. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (п. «в» ч. 3 ст. 152 ЗК України).
      43. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).
      44. Згідно з абз. 4 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.
      45.Задовольняючи позов, суди виходили із того, що укладення оспорюваного договору у період дії договору від 16 квітня 2010 року щодо тієї самої земельної ділянки,порушує права позивача на користування нею.
      46. Згідно зі ст. 202 ЗК України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок (далі - Книга записів); б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
      47. Порядок державної реєстрації договору оренди земельної ділянки станом на 16 квітня 2010 рокурегулювався постановоюКабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» (далі - Порядок).
      48. Записи до розділів Книги записів вносилися при видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку, яким, зокрема, був договір оренди землі (пункт 10 Порядку). Дата внесення запису до розділу Книги записів була датою державної реєстрації документа, що посвідчує право на земельну ділянку (пункт 11 Порядку). Згідно з пунктом 16-2 Порядку підставою для державної реєстрації договору оренди була заява власника або набувача права, подана до відповідного територіального органу Держземагентства разом з іншими, визначеними цим пунктом, документами.
      49. Отже, на час укладення позивачем договору оренди від 16 квітня 2010 року, його державна реєстрація була пов`язана із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів.
      50. Виконання Порядку на час укладення договорів оренди від 16 квітня 2010 року забезпечувалося функціонуванням Перехідної реєстраційної системи, що діяла у період з 03 серпня 2011 року до 30 грудня 2012 року включно й адміністраторами якої були підрозділи Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру». Факт державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, якщо така відбулася, відображався у тексті цього договору відповідно до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220. У тексті, зокрема, зазначалася інформація про орган, якийпровів державну реєстрацію договору та його посадову особу, а також дата вчинення та номер запису в Державному реєстрі земель. На підтвердження вказаної інформації державний реєстратор посвідчував напис своїм підписом та печаткою органу реєстрації за наявності (далі - реєстраційний напис).
      51. Отже, реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів. Державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, поки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером.
      52. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що на оригіналі договоруоренди землі від 16 квітня 2010 року є відмітка посадової особи із прикладенням «мокрої» гербової печатки про те, що цей договір зареєстрований у відділі Держкомзему Білогірського району Хмельницької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 16 квітня 2010 року № 041074800223.
      53. ТОВ НВА «Перлина Поділля» стверджувало, що згідно з листами відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, т. 1) і від 21 лютого 2017 року (а. с. 240, т. 1) та відповіддю Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 21 лютого 2017 року (а. с. 241, т. 1) запис про реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державному реєстрі земель не вчинявся, а Книга записів на земельну ділянку не формувалася.
      54. Суд першої інстанції не дослідивши зазначені докази та не спростувавши доводи ТОВ НВА «Перлина Поділля» щодо відсутності Книгизаписів на земельну ділянку,вказав на наявність реєстраційного напису на договоріоренди від 16 квітня 2010 року, що на думку суду, беззаперечно свідчить про державну реєстрацію цього договору.
      55. Апеляційний суд також не надав оцінки листу відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 28 жовтня 2016 року (а. с. 44, т. 1), згідно з яким договір оренди від 16 квітня 2010 року був зареєстрований у Перехідній реєстраційній системі, а також листу цього ж відділу від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, а. 1), в якому вказано про відсутність інформації щодо внесення записів про реєстрацію договору оренди від16 квітня 2010 року у Книгах записів і Поземельних книгах та про відсутність інформації про реєстрацію цього договору у Перехідній реєстраційний системі у зв`язку з припиненням її дії.
      56. Натомість на підставі договору оренди від 16 квітня 2010 року, суд апеляційної інстанції встановив, що він був зареєстрований, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 041074800223 і вказав, що факт відсутності Книги записів щодо реєстрації цього договору також беззаперечно не свідчить про те, що такий договір не пройшов процедуру державної реєстрації відповідно до діючого на той час порядку.
      57. Належно не дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, не надавши оцінки договору оренди від 16 квітня 2010 року та листам відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області, апеляційний суд дійшов суперечливих висновків стосовно того, чи було внесено запис про державну реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державний реєстр земель (Книги записів і Поземельні книги), а відтак, чи бувзареєстрований цей договір у встановленому на той час порядку.
      58. Доводи ТОВ НВА «Перлина Поділля» про те, що є підстави вважати, що реєстраційний напис на договоріоренди від 16 квітня 2010 року вчинений не державним реєстратором, а іншою особою, суди першої й апеляційної інстанцій також не проаналізували.
      59. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ТОВ НВА «Перлина Поділля» про призначення судової почеркознавчої експертизи, що було подано до суду 07 грудня 2016 року (а. с. 180, т. 1). Це клопотання було обґрунтовано необхідністю встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме встановлення справжності підпису державного реєстратора та відбитку печатки у реєстраційному написі на договорі оренди від 16 квітня 2010 року.
      60. Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, здійсненню особами, які беруть участь у справі, їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом. Частинами 1, 2 ст. 133 ЦПК України у вказаній редакції передбачено, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи.
      61. Суд першої інстанції в ухвалі від 07 грудня 2016 року вказав єдиною підставою для відмови у задоволенні клопотання ТОВ НВА «Перлина Поділля» про призначення судової почеркознавчої експертизи те, що клопотання виходить за межі позовних вимог і не є предметом розгляду даної справи. При цьому суд не звернув уваги на те, що з огляду на зміст позовних вимог їх вирішення залежить, зокрема, від того, чи був чинним на момент укладення оспорюваного договору, договір оренди від 16 квітня 2010 року.
      62. Крім того, суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а також не оцінили наявність або відсутність добросовісності ТОВ НВА «Перлина Поділля».
      63. Згідно з ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      64. Зважаючи на приписи ч. 1 ст. 400 ЦПК України доводи касаційної скарги, які стосуються встановлення фактичних обставин справи, не можуть бути перевірені судом касаційної інстанції.
      65. Відповідно до пунктів 1-3 ч. 3 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
      66. Відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      67. Оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      68. Таким чином, касаційна скарга ТОВ НВА «Перлина Поділля»підлягає частковому задоволенню, а рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      70. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» задовольнити частково.
      Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105174
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 368/54/17
      Провадження № 14-487цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддівАнтонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, прийняту у складі суддів Олійника В.І., Коцюрби О.П., Сержанюка А.С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок, площею 18,85 га та площею 3,74 га кожному, для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому позивачі вказували, що до смерті ОСОБА_4 вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.
      2. Позов мотивовано тим, що згідно із Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства є земельна ділянка, яка передається у власність або у постійне користування осіб, які виявили бажання створити фермерське господарство.
      3. При цьому, позивачі зазначали, що 26 листопада 1991 року спадкодавцем ОСОБА_4 отримано право на довічне успадковуване володіння 31,3 га землі на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство "Сльозко", головою якого був ОСОБА_4 , до дати його смерті. Надалі вказане господарство очолила його дружина, яка керувала ним в подальшому.
      4. Отже, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали, що як спадкоємці, мають право на спадкування після ОСОБА_4 права довічного успадковуваного володіння землею, яка була надана для ведення селянського (фермерського) господарства, загальною площею 22,6 га, на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області ОСОБА_4 на праві довічного успадковуваного володіння землею для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до державного акта.
      5. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, просив суд в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , визнати за ним, ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області, також посилаючись на вказаний державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первісний позов задоволено.
      7. Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      8. Визнано за ОСОБА_2 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      9. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.
      10. Визнано за ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      11. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оформити свої спадкові права в нотаріальній конторі позивачі за первісним та позивач за зустрічним позовами не можуть через відсутність регламентації процедури нотаріального оформлення спадкування права довічного успадковуваного володіння землею.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      12. Постановою Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      13. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      14. У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, в якій просить скасувати останню та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року.
      15. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачі є спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 - засновника селянського (фермерського) господарства «Сльзко», які прийняли спадщину, до складу якої входить і це господарство, при цьому, позивачі продовжують користуватися спірною земельною ділянкою, а отже вищевказане рішення суду першої інстанції було ухвалено у відповідності з вимогами законодавства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      16. Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      18. Згідно з ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року було вирішено передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі частини 3 статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      19. Відповідно до частини 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      20. При цьому, у вказаній ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року міститься посилання на наступні обставини.
      21. Предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не визначено.
      22. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.
      23. Так, ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
      24. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
      25. Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
      26. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      27. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
      28. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
      29. Отже, колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.
      30. Колегія суддів Касаційного цивільного суду також зазначила, що у судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113цс15, та правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц. У вказаних постановах касаційний суд виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      31. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові у справі № 178/922/15 про визнання довічного спадкового володіння земельною ділянкою в порядку спадкування з посиланням, зокрема на пункт 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належить таке право.
      32. Суд касаційної інстанції виходив із того, що положення пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» стосуються лише спадкодавця, який отримав право на довічне успадковане володіння спірною земельною ділянкою, володів земельною ділянкою, проте матеріали справи не містять доказів, що він скористався правом на оформлення права власності або землекористування на земельну ділянку в порядку, визначеному ЗК України.
      33. При цьому у постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 908/799/17 та від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18, а також у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі №6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі №6-3113цс-16 було викладено правову позицію щодо того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      34. Колегія суддів Касаційного цивільного судутакож зазначила, що 26 квітня 2017 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у справі № 363/32858/15-ц дійшла висновку, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння.
      35. При цьому відповідно до вимог статті 55 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства - право довічного успадковуваного володіння.
      36. Таким чином, необхідно розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим.
      37. Разом з тим, суди застосовують норми ЗК України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права.
      38. З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що законодавство не передбачає таке речове право як успадковане володіння землею, при цьому таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому на думку колегії суддів до таких правовідносин можуть бути застосовні норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права (при цьому, колегія суддів не зазначає підстав застосування вищевказаних різних термінів щодо такого володіння, а саме таких як «успадкованого» та «успадковуваного» володіння).
      39. За таких обставин, посилаючись на баланс індивідуального та публічного інтересу, колегія суддів Касаційного цивільного суду вирішила передати вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі вищенаведених положень частини 3 статті 403 ЦПК України.
      40. 04 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      41. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      42. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      43. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_4 26 листопада 1991 року було отримано право на довічне успадковуване володіння землею для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство «Сльозко».
      44. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
      45. При цьому, у довічному володінні ОСОБА_4 на час смерті перебувало дві земельні ділянки - площею 18,85 га та 3,74 га.
      46. 06 березня 2008 року в порядку процедури, визначеної статтями 31, 32 ЗК України, голова та члени фермерського господарства «Сльозко» ОСОБА_4 , ОСОБА_1 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради - по 2,89 га кожний.
      47. Державним нотаріусом 18 вересня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме, на земельну ділянку 2,89 га, що належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.
      48. 14 грудня 2016 року завідувачем Кагарлицької районної державної нотаріальної контори відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки після померлого ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що згідно чинного законодавства не передбачена можливість переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.
      49. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.
      50. Згідно статті 15-1 ЗК України(тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
      51. Згідно із статтею 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
      52. Відповідно до статті 22 ЗК Україниземлями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної га навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
      53. Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 22 ЗК Україниземлі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
      54. Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству, як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
      55. Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
      56. ОСОБА_4 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексуУРСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 15 березня 1991 року) та на підставі Закону України від 20 грудня 1991 року «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.
      57. Закон України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.
      58. Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
      59. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      60. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
      61. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.
      62. Згідно із частиною 1 статті 407 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини, далі - ЦК України) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
      63. Відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України, та частини 2 статті 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
      64. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
      65. З правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на вказані норми у сукупності з висновками про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.
      66. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення у цій від вказаних висновків з огляду на таке.
      67. За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
      68. Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
      69. ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
      70. При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.
      71. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
      72. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
      73. Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
      74. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
      - пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
      - пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
      75. З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
      76. На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.
      77. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
      78. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
      79. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
      80. Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
      81. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
      82. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.
      83. Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
      84. При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
      85. Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29цього Кодексу.
      86. Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.
      87. При цьому, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищевказані позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами взаємопов`язані між собою, а тому спільний розгляд вказаних вимог в межах однієї справи одним судом необхідний для забезпечення всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доводів сторін, а також гарантує ефективний захист прав та інтересів скаржника із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
      88. При цьому з огляду на положення частина 3 статті 400 ЦПК України касаційний суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      89. Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      90. Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      91. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.
      Щодо судових витрат
      92. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      93. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судовий збір в сумі 1280 грн. належить стягнути із ОСОБА_3 .
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1280 (одна тисяча двісті вісімдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105173
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 761/46959/17
      Провадження № 14-306цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» Волощука Ігоря Григоровича про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року, прийняту у складі суддів Оніщука М.І., Українець Л.Д., Шебуєвої В.А.
      Історія справи
      Короткий зміст та обгрунтування та позовних вимог
      1. 14 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» (далі - уповноважена особа Фонду), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Волощука І.Г. від 13 листопада 2015 року в частині визнання нікчемним договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року та правочину щодо перерахування коштів у сумі 180 000 грн на поточний рахунок № НОМЕР_1 за договором банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду Луньо І.В. включити позивача до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції»(далі - ПАТ «Банк «Національні інвестиції»), які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 17 вересня 2015 року між позивачем та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи № 26280980/11/Деп (далі - договір). За умовами цього договору банк відкрив позивачу поточний рахунок № НОМЕР_2 у національній валюті та/або іноземній валюті. 17 вересня 2015 року на виконання договору позики від 01 червня 2015 року, укладеного між позивачем як позикодавцем та ОСОБА_4 як позичальником, на поточний рахунок позивача від ОСОБА_4 були зараховані грошові кошти в розмірі 180 000 грн. Однак уповноважена особа Фонду Волощук І.Г. повідомив позивача про нікчемність договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів на рахунок останнього та про нікчемність договору банківського вкладу, укладеного з позивачем 17 вересня 2015 року. На думку ОСОБА_1 , наказ відповідача «Щодо заходів, пов`язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)» від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та дії уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача, до переліку вкладників банку є протиправними та безпідставними, тому він підлягає включенню у перелік вкладників як такий, що має право на отримання гарантованої суми вкладу відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
      4. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» і правочин від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 180 000 грн з поточного рахунку ОСОБА_4 на поточний рахунок ОСОБА_1 із призначенням платежу «Повернення безвідсоткової позики згідно з договором б/н від 01 червня 2015 року без податку на додану вартість» було визнано нікчемними на підставі вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року скасовано. Провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред`явлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, враховуючи, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв`язку з процесом ліквідації банку, який має іншій характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодування за вкладами.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що суди не в повному обсязі з`ясували обставини справи та неправильно застосували норми матеріального та процесуального права.
      8. При цьому, суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач вже звертався за захистом своїх прав до адміністративного суду з позовом про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, предметом якого було протиправне невключення ОСОБА_1 до переліку вкладників (без зазначення у такому позові інших сторін, а також розміру та дати вкладу), однак йому було відмовлено у прийнятті позовної заяви з посиланням на підвідомчість такої справи судам господарської юрисдикції. Судом апеляційної інстанції не роз`яснено, до юрисдикції якого суду йому необхідно звертатися з цим позовом. При цьому, позивач захищає свій майновий інтерес як споживач фінансової послуги та намагається відновити своє порушене майнове право на грошові кошти, розміщені в ПАТ «Банк «Національні інвестиції» на його рахунку. Наявний у цій справі спір, є приватно-правовим, оскільки виник з цивільно-правового договору банківського рахунку (вкладу), а відповідач своїм рішенням відмовився виконувати зобов`язання банку перед ним. Дії уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» Волощука І.Г., оформлені наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1 ос про визнання нікчемними правочинів з укладення договору № 26280980/11/Деп банківського рахунку та транзакції щодо зарахування на його рахунок грошових коштів, є неправомірними і такими, що суперечить вимогам законодавства, адже зарахування коштів на банківський рахунок не є правочином. Крім того, з вимогою про нікчемність правочину (договору банківського рахунку) має звертатися Фонд гарантування вкладів фізичних осіб шляхом пред`явлення позову в загальному порядку, передбаченому ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позивача протиправно не включено до переліку вкладників банку, яким має бути здійснено гарантоване законом відшкодування коштів.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. 05 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з місцевого суду.
      10. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      12. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Позиція Верховного Суду
      14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      15. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      16. Згідно із ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      17. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      18. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      19. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      20. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) - юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      21. Статті 3 та 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову) регламентували, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб`єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      22. Отже, основною ознакою публічно-правових спорів є участь у них у якості сторони суб`єкта владних повноважень. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
      24. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
      25. Вищенаведені спірні правовідносини у цій справі врегульовано Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      26. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      27. Відповідно до п. 6 ст. 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
      28. Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      29. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      30. Зокрема, згідно з п. 1, 2 ч.5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      31. Відповідно до ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.
      32. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (ст. 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      33. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку.Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн.
      34. Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
      35. Згідно з положеннями ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      36. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      37. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої ст. 26 цього Закону.
      38. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.
      39. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
      40. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      41. При цьому Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а Уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб.
      42. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що вказаний спір, наявність якого обґрунтовано позивачем у вказаному позові, за своєю правовою природою стосується саме формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження такого реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, а отже є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»граничного розміру відшкодування за вкладами.
      43. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17.
      44. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      45. Разом з тим, в касаційній скарзі позивач зазначив, що звертався з цим позовом і до Окружного адміністративного суду міста Києва, проте останній відмовив йому у відкритті провадження у справі згідно з ухвалою від 05 серпня 2016 року, яка мотивована тим, що даний спір підсудний місцевому господарському суду.
      46. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на висновок про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору вказана відмова у відкритті провадження у справі за правилами адміністративного судочинства за аналогічними вимогами позивача поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      47. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
      48. Згідно із ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      49. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист. Тому з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
      51. Відповідно до ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      52. Тому доводи касаційної скарги стосовно встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.
      53. Щодо вищевказаного позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу (рішення) уповноваженої особи Фондув частині визнання нікчемним договору банківського рахунку та правочину щодо перерахування коштів, Велика Палата Верховного Суду констатує наступне.
      54. Згідно із ч. 2, 10 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов`язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.
      55. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними.
      56. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення (наказу, розпорядження, повідомлення тощо) уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (ч. 2 ст. 215 ЦК України та ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи проведена передбачена ч. 2 ст. 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
      57. Зазначене рішення не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), а тому не може порушувати будь-які права цих осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку (наказу, розпорядження, повідомлення, тощо), сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
      58. Отже, встановлена правова природа зазначеного рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визначення його протиправності, а тому ці позовні вимоги не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в адміністративних судах).
      59. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16 (провадження № 12-9зг18), від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18), від 4 липня 2018 року у справі № 815/5392/16 (провадження № 11-465апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1061/16 (провадження № 11-654апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 805/5104/15-а (провадження № 11-655апп18).
      60. При цьому, вищенаведені висновки також не були враховані судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року.
      61. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      62. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (ч. 6 ст. 411 ЦПК України).
      63. Частиною 4 ст. 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
      64. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      65. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      66. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
      67. В частині вирішенняпозовних вимог про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_1 до переліку вкладників Банкупостанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року належить скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      68. Щодо судових витрат
      69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      70. Оскільки зміна вказаної мотивувальної частини постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року не тягне зміни розподілу судових витрат, Верховний Суд не змінює розподілу судових витрат.
      Керуючись ст. 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
      В частині позовних вимогОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити до переліку вкладників Банку постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105191
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 819/2895/14-а
      Провадження № 11-1502апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» (далі - НААУ) на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року (суддя Осташ А. В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року (судді Святецький В. В., Гудим Л. Я., Довгополов О. М.) у справі № 819/2895/14-а за позовом НААУ до Тернопільського міськрайонного управління юстиції (далі - Тернопільське МУЮ), виконуючої обов`язки голови Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Тернопільської області (далі - в. о. голови; КДКА відповідно) Тиханської Тетяни Василівни, державного реєстратора Тернопільського МУЮ Береш Євгенії Миколаївни, державного реєстратора Тернопільського МУЮ Червеняк Ольги Дмитрівни, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_1 , треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Рада адвокатів Тернопільської області, КДКА, про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У грудні 2014 року НААУ звернулася до суду з позовом до відповідачів, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:
      - визнати протиправними дії в. о. голови КДКА ОСОБА_3 під час подання 19 листопада 2014 року та 25 вересня 2015 року документів державному реєстратору для здійснення державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Реєстр);
      - визнати протиправними дії державного реєстратора Тернопільського МУЮ Червеняк О. Д. щодо внесення 19 листопада 2014 року змін до Реєстру стосовно керівництва КДКА, а саме запису № 16461070005006628, згідно з яким керівником КДКА є ОСОБА_3 , а також визнати протиправними дії державного реєстратора Тернопільського МУЮ Береш Є . М. щодо внесення 25 вересня 2015 року змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (запис № 16461070007006628);
      - зобов`язати відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної служби (далі - відділ держреєстрації) Тернопільського МУЮ скасувати у Реєстрі запис № 16461070005006628, внесений 19 листопада 2014 року державним реєстратором Червеняк О. Д. , а також запис № 16461070007006628, внесений 25 вересня 2015 року державним реєстратором Береш Є. М.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при поданні державному реєстратору документів для внесення відомостей до Реєстру ОСОБА_3 діяла з порушенням принципу обов`язковості виконання рішень адвокатського самоврядування, а саме без дотримання вимог пункту 1.8 розділу ІІ «Повноваження Ради адвокатів України» Положення про Раду адвокатів України (далі - Положення; РАУ відповідно), затвердженого Установчим з`їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року.
      3. 19 листопада 2014 року державний реєстратор Червеняк О. Д. вчинила реєстраційну дію на порушення положень статті 19 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», оскільки повинна була залишити без розгляду подані ОСОБА_3 документи з огляду на те, що вони: подані не в повному обсязі особою, яка не має відповідних повноважень; не завірені належним чином; не відповідають вимогам Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI).
      4. Крім того, на думку НААУ, протиправними є й дії державного реєстратора Береш Є. М. щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, оскільки така реєстраційна дія порушує права та інтереси позивача як вчинена без його відома на підставі документів, поданих неуповноваженою на це особою.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      5. Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 27 квітня 2016 року в задоволенні позову відмовив.
      6. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 і закрив провадження у справі в цій частині. В іншій частині суд апеляційної інстанції постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року залишив без змін.
      7. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що відповідачами по відношенню до НААУ як засновника КДКА не прийнято жодних рішень, не вчинено жодних дій чи бездіяльності, які б порушували права чи інтереси позивача у сфері публічно-правових відносин.
      8. Проте, скасовуючи постанову окружного адміністративного суду в частині позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 та закриваючи в цій частині провадження у справі, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що, подаючи документи державному реєстратору для здійснення реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, в. о. голови КДКА не здійснювала владних управлінських функцій, а тому її дії не можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись з указаними судовими рішеннями, НААУ подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що суди попередніх інстанцій фактично самостійно, незважаючи на положення нормативно-правових актів, установили порядок внесення змін до відомостей про орган адвокатського самоврядування - КДКА, порушивши право позивача самостійно вирішувати питання організації та діяльності органів адвокатського самоврядування. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що пункт 1.8 розділу ІІ «Повноваження Ради адвокатів України» Положення передбачає право РАУ приймати рішення про реєстрацію змін до установчих документів органів адвокатського самоврядування та змін до відомостей, що містяться у Реєстрі, є помилковими, оскільки зазначене є повноваженнями, а не правом РАУ.
      10. Крім того, НААУ не погоджується з висновком апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій ОСОБА_3 з огляду на те, що остання здійснювала функції представника КДКА перед державним реєстратором на момент учинення реєстраційної дії та, відповідно, є суб`єктом владних повноважень, у межах реалізації яких має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини. Отже, на думку скаржника, цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду судом адміністративної юрисдикції.
      11. У зв`язку з викладеним НААУ просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
      Позиція інших учасників справи
      12. Відповідачі та треті особи заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надіслали.
      Рух касаційної скарги
      13. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 15 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      14. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      15. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      16. У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      19. НААУ є засновником КДКА.
      20. 15 листопада 2014 року Конференція адвокатів Тернопільської області прийняла рішення про дострокове відкликання ОСОБА_1 з посади голови КДКА, а також рекомендувала КДКА покласти обов`язки її голови на заступника (голову однієї з палат КДКА).
      21. 17 листопада 2014 року на своєму засіданні КДКА прийняла рішення про покладення виконання обов`язків голови КДКА на голову кваліфікаційної палати КДКА ОСОБА_3 .
      22. 19 листопада 2014 року в. о. голови КДКА ОСОБА_3 звернулась до відділу держреєстрації Тернопільського МУЮ для проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, а пов`язані зі зміною керівника.
      23. Для проведення змін ОСОБА_3 подала такі документи: реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі; рішення уповноваженого органу управління про зміну керівника - витяг із протоколу засідання КДКА від 17 листопада 2014 року; документ про призначення керівника - наказ КДКА від 17 листопада 2014 року № 1.
      24. На підставі зазначених документів 19 листопада 2014 року державний реєстратор Червеняк О. Д . внесла до Реєстру запис № 16461070005006628 про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи), згідно з яким керівником КДКА є ОСОБА_3 .
      25. 25 вересня 2015 року державний реєстратор Береш Є. М. внесла до Реєстру запис № 16461070007006628 про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна додаткової інформації), про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) в учасника (засновника) юридичної особи - НААУ.
      26. Вважаючи внесені державними реєстраторами зміни до Реєстру такими, що суперечать нормам чинного законодавства, а дії ОСОБА_3 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      27. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      28. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      29. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      30. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      31. Частиною другою статті 4 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      32. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      33. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      34. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      35. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      36. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      37. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      38. Відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 5076-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) НААУ є юридичною особою та діє через організаційні форми адвокатського самоврядування, передбачені цим Законом.
      39. Згідно з частиною першою статті 46 Закону № 5076-VI організаційними формами адвокатського самоврядування є конференція адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рада адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Рада адвокатів України, з`їзд адвокатів України.
      40. Адвокатське самоврядування здійснюється через діяльність конференцій адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рад адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійних комісій адвокатів регіонів (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України (частина друга статті 46 Закону № 5076-VI).
      41. На підставі частини десятої статті 50 Закону № 5076-VI КДКА є юридичною особою і діє відповідно до цього Закону, інших законів України та положення про КДКА.
      42. Як убачається зі змісту позову, НААУ оскаржує до адміністративного суду дії суб`єктів владних повноважень - державних реєстраторів, пов`язані з реєстрацією змін до відомостей про КДКА, тобто іншу юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, - внесення відомостей щодо зміни керівника КДКА та про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) в учасника (засновника) юридичної особи, посилаючись при цьому на недотримання цими суб`єктами установленого законом порядку проведення такої реєстрації.
      43. Проте з висловлених позивачем мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на його думку, реєстрації таких змін пов`язана з поданням неуповноваженою особою документів, справжність та правомірність яких позивач заперечує,оскільки рішення про обрання ОСОБА_3 головою КДКА не приймалося, як не приймалося й рішення про призначення її в. о. голови КДКА.
      44. Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із прийнятими державними реєстраторами рішеннями про реєстрацію змін до відомостей про іншу юридичну особу й покликані фактично відновити попередню реєстрацію інформації про керівника КДКА.
      45. Отже, звернення НААУ до суду із цим позовом зумовлене необхідністю захисту порушених, на її думку, прав та інтересів позивача як засновника КДКА, а не прав у сфері публічно-правових відносин, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      46. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов`язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів.
      47. Ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку господарського судочинства.
      48. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      49. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 , оскільки, подаючи документи державному реєстратору для здійснення реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, ОСОБА_3 не здійснювала владних управлінських функцій, а тому її дії не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      50. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      51. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      52. На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження.
      53. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу в частині позовних вимог з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі у відповідній частині.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» задовольнити частково.
      2. Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року в частині позовних вимог про визнання протиправними дій державних реєстраторів та зобов`язання їх вчинити певні дії - скасувати, а провадження у справі в цій частині позовних вимог - закрити.
      3. В іншій частині ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85776324