ANTIRAID

250 правових позицій ЄСПЛ у кримінальному провадженні: оновлена, систематизована добірка

Recommended Posts

п/п

Справа
(назва, дата прийнятого рішення)

Правові позиції та прояви порушення констатовані ЄСПЛ

1

«Гулян проти Вірменії»

20 вересня 2018 року

Суд вже наголошував, що особи взяті під варту, знаходяться в уразливому становищі, та що влада повинна захищати їх. Як наслідок, якщо особа взята під варту у відділення поліції здоровою та, якщо буде встановлено, що вона постраждала після звільнення, держава зобов’язана надавати обґрунтоване пояснення того, як ці ушкодження були спричинені. 

Особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто був причетним або може бути залучений до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічних або інституційних зв’язків, а й практичну незалежність. Вимога про оперативність неявна у цьому контексті. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї потерпілого в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їх законних інтересів. Також має бути елемент громадської перевірки розслідування, ступінь якого може відрізнятися залежно від конкретного випадку

2

«Бучинська проти України»

30 квітня 2015 року

Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики, Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці. Констатовано порушення ст. 2 Конвенції

3

«Горовенки та Бугара проти України»

12 січня 2012 року

Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Вона може застосовуватися у випадках, пов’язаних з вимогою персонального захисту однієї або кількох осіб, яких можна заздалегідь визначити як потенційних жертв діянь, що можуть призвести до смерті та у справах, що стосуються обов’язку надавати загальний захист суспільству. За останніх обставин такий прямий обов’язок охоплює широкий спектр сфер  та, зокрема, виникатиме у контексті будь-якої діяльності, чи то публічної, чи то ні, яка може стосуватися права на життя.

4

 «Шульга проти України»

12 листопада 2015 року

Суд зауважує, що кримінальне провадження, в рамках якого заявник також подав цивільний позов, тривало вісім років та дев’ять місяців і було закрито на підставі висновку про невинуватість водія у ДТП зі смертельними наслідками, незважаючи на відсутність відповідного висновку експерта щодо цього. Хоча експертом було зазначено, що відсутність приборів освітлення і світлоповертачів на велосипеді дружини заявника була причиною зіткнення, у зв’язку з відсутністю належним чином отриманих доказів залишається нез’ясованим, чи було це головною або єдиною причиною ДТП. Отже, як видається, зі спливом майже дев’яти років та з огляду на постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з неефективністю розслідування, подання заявником цивільного позову стало марним 

Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

5

«Сергій Шевченко проти України»

4 квітня 2006 року

Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.

Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контекст

6

«Шимшек та інші проти Турції»

26 липня 2005 року

Відповідно до положень ст. 2 Конвенції використання співробітниками поліції смертоносної сили може бути виправданим за певних обставин, але ця стаття не надає їм повну свободу дій. Хоча демонстранти не вели себе мирно, і поліції прийшлося зіштовхнутися з супротивом і актами насилля зі сторони демонстрантів, співробітники поліції стріляли в демонстрантів, не застосувавши спочатку до засобів менш небезпечним для життя людини (сльозоточивий газ, водоструйні пушки або резинові пулі). В ході індиценту не діяв принцип, закріплений в законодавстві Турції, що співробітники поліції можуть застосовувати вогнепальну зброю лише в обмежених випадках. У співробітників поліції, які приймали участь в розгоні демонстрантів, була велика свобода дій, і був відсутній чіткий і централізований порядок віддання наказів. За таких обставин використання сили для розгону демонстрантів, внаслідок чого загинули сімнадцять чоловік, перевищувало межу абсолютно необхідного застосування сили в значенні положень ст. 2 Конвенції.

7

«Басюк проти України»

5 листопада 2015 року

 

Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги ст. 2 Конвенції. Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту — цивільні чи кримінальні — були б найбільш відповідними за певних обставин.

Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов. Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався б відповідач, до якого такий позов можна було б подати.

Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства, а також не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування та зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки, при цьому автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП. У світлі наведеного вище Суд дійшов висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту та констатував порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті

8

«Сергій Шевченко проти України»

4 квітня 2006 року

Суд дійшов висновку про порушення обов’язку держави-відповідача відповідно до статті 2 Конвенції в зв’язку з непроведенням ефективного та незалежного розслідування факту смерті особи та що розслідування не забезпечило достатню прозорість та захист інтересів найближчого родича (батька померлої особи).

9

«Шиянов проти України»

2 червня 2016 року

Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (ст. 2 Конвенції)

10

«Юрій Ілларіонович Щокін проти України»

3 жовтня 2013 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою, а також статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Суд також визнав порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою та порушення статті 3 конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи.

11

«Салахов та Іслямова проти України»

14 березня 2013 року

 

    Суд встановив порушення статті 2 Конвенції в контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов’язку щодо захисту здоров’я та життя заявника. Зокрема, йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому в критичному стані, і всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану здоров’я

12

 

«Холодков і Холодкова проти України»

7 травня 2015 року

Суд повторює, що обов’язок охороняти право на життя за статтею 2 Конвенції, взятий у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, якщо осіб було вбито у результаті застосування сили.

Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або винних осіб, ставитиме під сумнів дотримання цього стандарту.

Також існує вимога щодо оперативності та розумної швидкості, яка є безумовною у цьому контексті.

Станом на квітень 2013 року (майже через одинадцять років) кримінальна справа, спрямована на встановлення винних у насильницькій смерті сина заявників та притягнення їх до відповідальності, все ще знаходилася на розгляді суду першої інстанції. Відповідно Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

13

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

 

«Гонгадзе проти України»

8 листопада 2005 року

 

«Кац та інші проти України»

18 грудня 2008 року

Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним.

14

«Коктиш проти України»

10 грудня 2009 року

Якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції.

Вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції. За таких обставин зі ст. 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати цю особу такій державі

15

«Хамідкарієв проти Росії»

26 січня 2017 року

Якщо влада держави-учасника знає про те, що особі загрожує реальна і безпосередня небезпека з огляду на те, що в разі переміщення ким-небудь в іншу країну вона наразиться на реальну і неминучу небезпеку тортур і жорстокого поводження, вони відповідно до положень Конвенції зобов’язані в рамках своїх повноважень прийняти оперативні заходи, які можна було б явно чекати в цілях запобігання такій небезпеці

 

 

 

16

 

 

 

«Корнейкова та Корнейков проти України»

24 березня 2016 року

Застосування до хворої або слабкої особи наручників або приковування її не відповідає вимогам безпеки та означає невиправдане приниження незалежно від того, чи є воно умисним, чи ні.

Суд, надаючи ваги тому факту, що особу весь час охороняли три працівниці конвою (цей захід, на думу Суду, був достатньо серйозним для запобігання будь-яким потенційним ризикам), вважає, що застосування наручників  до жінки під час перейм та одразу після пологів, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з чим Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції.

     Суд вважає, що сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною. Відповідно у зв’язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції.

17

«Рудяк проти України»

4 грудня 2014 року

Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Він вважав поводження таким, що «принижує гідність», якщо воно викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх.

Зважаючи на серйозність ушкоджень заявника та відсутність будь-яких інших пояснень їхнього походження, Суд доходить висновку, що представники держави піддавали заявника нелюдському поводженню. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

18

«Нечипорук і Йонкало проти України»

від 21 липня 2011 року

 

«Жизіцький проти України»

19 лютого 2015 року

 

«Григорєв проти України»

15 травня 2012 року

Застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і  жорстокі  страждання,  а  отже  має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я. Констатовано порушення статті 3 Конвенції

19

 «Свинарєнко та Сляднєв проти Росії»

17 липня 2014 року,

 

«Сарбан проти Молдови»

4  жовтня 2005 року,

 

«Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії»

27 січня 2009 року,

 

«Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року,

 

«Ходорковський проти Росії»

 31 травня 2011 року

ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо.

Так, у рішенні «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції.

Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд

20

«Горковлюк та Кагановський проти України»

04 жовтня 2018 року

В постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи.

Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції. Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження.

У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції.  Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.

21

«Уржанов проти України»

14 грудня 2017 року

 

«Д.С. проти України»

9 листопада 2017 року

 

«Єременко та Кочетов проти України»

14 червня 2018 року

 

«Грабовський проти України»

29 листопада 2018 року

Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками 

22

«Луценко проти України (№ 2)»,

21 жовтня 2015 року

Суд дійшов висновку, що недостатність особистого простору (2,86 кв. м) у заявника під час тримання його під вартою у камері № 158 у СІЗО з 28 грудня 2010 року до 28 квітня 2011 року сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим Європейський суд констатував, що умови тримання заявника під вартою у цей період були такими, що принижують гідність, а тому було порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на відсутність попередніх судимостей заявника, а також те, що він підозрювався у вчиненні ненасильницького злочину, заявника, широко відомого політика, тримали на лаві за металевими ґратами впродовж усіх засідань суду з травня 2010 року до лютого 2012 року. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заходи безпеки у залі суду з огляду на їх сукупний вплив були за даних обставин надмірними та могли безсумнівно сприйматися заявником і громадськістю як такі, що принижують гідність. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

23

«Чантурідзе проти Росії»

28 листопада 2017 року

Інші аспекти тримання заявника під вартою, які в сукупності з проблемою переповненості ЄСПЛ вважає несумісним із захистом від нелюдського і принижуючого гідність поводження, полягають у відсутності в камері проточної води, надзвичайно тісних дворах для прогулянок і у відсутності занять, як в камері, так і за її межами

24

«Євген Петренко проти України»

29 січня 2015 року

Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті.

Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції

25

Щербакова проти України

20 вересня 2018 року

 

 

«Ушаков та Ушакова проти України»

18 червня 2015 року

 

«Карабет та інші проти України»

17 січня 2013 року

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. В аспекті статті 3 Конвенції

26

«Кулик проти України»

2 лютого 2017 року

 

«Шульмін та інші проти Росії»

17 липня 2018 року

Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об’єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад

27

«А.Н. проти України»

29 січня 2015 року

Суд встановив згідно з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, що національні органи влади не провели ефективне розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження і не забезпечили вжиття необхідних заходів для збору доказів у справі.

Зазначені недоліки становили порушення процесуального аспекту цього положення Конвенції.

28

«Душка проти України»

3 лютого 2011 року

Висновку щодо порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з заявником ЄСПЛ дійшов з огляду на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень, що збігався з часом перебування заявника під вартою, та з огляду на ненадання державою-відповідачем пояснень щодо причин їх виникнення. Крім того, ЄСПЛ вказав, що обставини справи свідчать, що правоохоронні органи використали адміністративний арешт заявника, щоб зламати опір та скористатись його уразливим станом для отримання зізнання у вчиненні злочину. Таку практику особливо з огляду на вік заявника (неповнолітній) ЄСПЛ визнав як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

ЄСПЛ встановив порушення cт. 3 Конвенції в зв’язку з не проведенням ефективного розслідування скарг заявника на погане поводження з огляду на те, що більше 3 років правоохоронні органи не могли встановити обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, та винних осіб.

29

«Зякун проти України»

25 лютого 2016 року

 «Іглін проти України»

12 січня 2012 року

«Горбатенко проти України»

28 листопада 2013 року

«Родзевілло проти України»

14 січня 2016 року

Суд нагадує, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому (статті 6 Конвенції). Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом

30

«Закшевський проти України»

від 17 березня 2016 року

Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

31

«Сокіл проти України»

22 жовтня 2015 року

у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз». У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу.

Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника — дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання.

Зважаючи, зокрема, на ненадання адміністрацією СІЗО своєчасного та відповідного лікування від ВІЛ-інфекції, Суд доходить висновку, що під час тримання під вартою заявникові не було надано належної медичної допомоги, що становило нелюдське, та таке, що принижує гідність, поводження у порушенні статті 3 Конвенції.

32

«Тимченко проти України»

13 жовтня 2016 року

Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту

33

«Сергій Антонов проти України»

22 жовтня 2015 року

Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції

В цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

34

«Алєксанян проти Росії»

22 грудня 2008 року

 

«MARTZAKLIS та інші проти Греції»

9 липня 2015 року

 

«Акименко проти Росії»

6 лютого 2018 року

Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення»

35

«Буглов проти України»

10 липня 2014 року

З урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.

36

«Луньов проти України»

22 жовтня 2015 року

 

Суд зазначає, що у цій справі у заявника по прибутті до установи тримання під вартою було діагностовано низку серйозних захворювань. Зокрема, у заявника було діагностовано III клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний бронхіт, токсичну енцефалопатію та невропатію, спричинену тривалим вживанням наркотичних речовин, та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Суд також зазначає, що незважаючи на діагностування у заявника низки серйозних захворювань та ВІЛ-інфекції, протягом більш ніж року йому не надавалося жодного лікування. Суд вважає, що тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, Суд зауважує, що окрім недоліків, вказаних національними органами влади — таких як непроведення певних процесуальних дій,- слід зазначити, що первинне медичне обстеження, яке згодом стало підставою для численних висновків про відсутність у заявника тілесних ушкоджень, було поверховим. Воно, вочевидь, мало на меті встановити, чи були у заявника проблеми зі здоров’ям, які вимагали хірургічного втручання, та чи міг він перебувати під вартою, а не встановити наявність у заявника тілесних ушкоджень. З огляду на відсутність остаточного рішення, встановлені національними органами влади недоліки та незабезпечення доказової бази через те, що не було проведено належного медичного обстеження заявника, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

37

«Поміляйко проти України»

11 лютого 2016 року

ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 3Конвенції, оскільки жінку було викликано до міліції, після чого її відразу було госпіталізовано до лікарні, де лікарі зафіксували численні тілесні ушкодження на її тілі та на її ж вимогу відразу проінформували міліцію щодо походження таких ушкоджень, згодом заявниця була вимушена пройти тривалий курс лікування. Окрім того, в Рішенні наголошено, що з огляду на початкове розслідування фактів заподіяння тілесних ушкоджень працівниками того ж відділу міліції, де й працювали фігуранти протиправних дій щодо заявниці, численні випадки ініціювання та припинення розслідування злочину щодо жінки органами прокуратури в ході яких не вдалося встановити будь-яких причин походження тілесних ушкоджень на тілі особи «поза розумним сумнівом».

Суд зазначає, що органи прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, в якому працювали працівники міліції, що, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження. Як наслідок ЄСПЛ також констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції через відсутність належного та ефективного розслідування злочину за скаргою заявниці щодо протиправних діянь працівників міліції стосовно неї під час її виклику до правоохоронного органу.

38

«Аднаралов проти України»

27 листопада 2014 року

 

«Тарасов проти України»

31 жовтня  2013 року

 

«Серіков проти України»

23 липня 2015 року

 

«Бочаров проти України»

17 березня 2011 року

Розслідування серйозних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.

У цій справі, зважаючи на серйозні недоліки (неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування) та загальну тривалість розслідування (тривало понад десять років) Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення статті 3 Конвенції.

39

«Орлик проти України»

11 лютого 2016 року

 

«Басенко проти України»

26 листопада 2015 року

Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю  Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них

40

«Алексахін проти України»

19 липня 2012 року

 

«Савін проти України»

16 лютого 2012 року

Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати.

Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом.

Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин. Ці елементи є достатніми для ЄСПЛ, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції

41

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

У цій справі ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Суд звернувся до своєї попередньої практики у справах проти України та дійшов висновку, що у цій справі, як і у багатьох інших справах проти України (ЄСПЛ зробив посилання на справу «Каверзін проти України», вказавши на існування в Україні системної проблеми непроведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження), органи влади продемонстрували небажання забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції був порушений з огляду на неналежні умови тримання заявника під вартою, а також умови перевезення з однієї установи тримання під вартою в іншу.

42

«Каверзін проти України»

15 травня 2012 року

Застосування наручників до засудженого, якого  конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, є порушенням статті 3 Конвенції, як таке, що становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження

43

«Чміль проти України»

29 жовтня 2015 р

ЄСПЛ вважає, що, відповідно до версій подій обох сторін, існує достатньо доказів “поза розумним сумнівом”, що заявник був підданий жорстокому поводженню з боку міліції, що є порушенням матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Європейський суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 з огляду на неефективність розслідування скарги за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень. Таким чином, Суд вважає, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах. Зокрема, 8 вересня 2005 року прокурор дійшов висновку, що заявник отримав травми впавши, але ніхто, включаючи міліціянтів, ніколи не давав показання, що бачив падіння заявника. Це ж стосується рішення від 2 квітня 2009 року про припинення кримінального провадження, коли будь-які висновки про те, чи міг заявник отримати травми за обставин, описаних ним, або описаних міліціянтами, були відсутні. Констатовано порушення ст. 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти)

44

«Баришева проти України»

14 березня 2017 року

Суд нагадує, що поняття ефективного заходу правового захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також тягне за собою ефективний доступ особи, яка подала скаргу, що процедури слідства

45

«Сорінг проти Сполученого Королівства»

7 липня 1989 року

Органи Конвенції не вирішують питання про наявність чи відсутність можливих, а не реальних порушень Конвенції. Але в тих випадках, коли заявник стверджує, що  рішення про його екстрадицію призведе до порушення статті 3 в силу передбачуваних наслідків у запитуваній його екстрадиції країні, необхідно відійти від цього принципу з огляду на серйозність та невідворотність характеру передбачуваної шкоди.

Таким чином, рішення держави — учасниці про видачу може стати порушенням статті 3 Конвенції, і внаслідок цього потягнути відповідальність держави відповідно до Конвенції, якщо були вагомі підстави вважати, що «видана особа» зіштовхнеться з реальним ризиком бути підданою катуванню або нелюдському або принижуючим гідність поводженню або покаранню в країні, що вимагає його екстрадиції. щоб покласти таку відповідальність необхідно оцінити умови в цій країні зіставляючи їх з вимогами статті 3 Конвенції.

46

«Хомулло проти України»

27 листопада 2014 року

У цій справі Європеський суд, серед іншого, дійшов висновку, що національні суди застосували до заявика екстрадиціний арешт в порушення положень національного законодавства, а також не забезпечили ретельного розгляду скарг заявника про неправомірність застосування до нього екстрадиційного арешту. Констатовано порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції

47

«Будан проти України»

15 грудня 2015 року

Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту; по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків.

48

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції з огляду на те, що органам міліції не було документально зафіксовано затримання заявника. Тримання заявника під вартою здійснювалося без відповідно судового рішення та протягом необмеженого часу. Рішення національних судів про тримання заявника під вартою були неналежно обґрунтовані. Суди застосовували формалістичний підхід до перегляду законності рішень тримання заявника під вартою. ЄСПЛ вказав на відсутність у національному законодавстві процедури, відповідної до якої заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою.

49

 

«Ічин та інші проти України»

21 грудня 2010 року

 

 

Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину.

14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось.

Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру.

Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі.

50

«Ічин та інші проти України»

21 грудня 2010 року

Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності. Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d)

51

«Бєлоусов проти України»

7 листопада 2013 року

Європейський суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 18 до 22 липня 2005 року з огляду на те, що 18 липня 2005 року органами міліції не було документально зафіксовано затримання заявника, а протокол затримання було складено тільки ввечері 19 липня 2005 року; оформлення статусу заявника як затриманого за підозрою у вчиненні злочину відкладалося без будь-якого розумного пояснення; строк тримання заявника під вартою без відповідного судового рішення перевищив строк, дозволений законодавством.

52

«Корнійчук проти України»

30 січня 2018 року

Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції 

53

«Корнейкова проти України»

19 січня 2012 року

19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину.

21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу.

ЄСПЛ визнано порушення:

— підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці;

— підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках;

— пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.

54

«Свершов проти України»

27 листопада 2008 року

У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми».

Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою».

55

«Корнійчук проти України»

30 січня 2018 року

Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5. Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано 

56

«Баришевський проти України»

26 лютого 2015 р

Суд постановив, що коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою

57

«Синькова проти України»

27 лютого 2018 року

Суд зазначає, що сам факт знаходження в списку розшукуваних не означає, що особа переховується від правосуддя. Важливим фактом при вимірі ризику того, що особа переховується від правосуддя, являється фактична поведінка підозрюваного, а не його офіційний статус в якості «особи в списку розшукуваних». З огляду на фактичну поведінку заявниці ЄСПЛ констатував відсутність порушення  пункту 1 статті 5 Конвенції у цьому відношенні.

58

«Нечипорук і Йонкало проти України»

 21 квітня 2011 року

 

 

ЄСПЛ констатував серед інших порушень :

— порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди;

— порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.

Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження.

59

«Криволапова проти України»

2 жовтня 2018 року

Суд ухвалив, що виправдання будь-якого періоду утримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстрованим органами влади. Виправдання, які були визнані такими, що містять «важливі» і «достатні» причини (на додаток до існування обґрунтованої підозри) в прецедентному праві Суду включали такі обґрунтування, як небезпеку втечі, ризик здійснення тиску на свідків або зміни речових доказів, ризик змови, ризик повторного здійснення правопорушення, ризик спричинення громадського безладу і необхідність захисту затриманого

60

«Прокопенко проти України»,

 20 січня  2011 року

Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою.

61

«Ассенов та інші проти Болгарії»

28 жовтня 1998 року

Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження. Констатовано порушення статті 5 Конвенції

62

«Боротюк проти України»

16 грудня 2010 року

Суд зазначає, що Суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою. Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Суд дійшов висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, а отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

63

«Луценко проти України»

3 липня 2012 року

Інші підстави для взяття заявника під варту, а саме відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. В контексті вибору, чи застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, чи ні, наведення таких підстав видається таким, що викликає особливе занепокоєння, оскільки вони вказують на те, що особу може бути піддано покаранню за користування своїми основними правами на справедливий суд. Суд також стурбований тим фактом, що національні суди погодились з такими підставами під час прийняття постанови про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та залишення її без змін.

Суд доходить висновку, що подальше тримання заявника під вартою також становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

64

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

 

«Тараненко проти Росії»

15 травня 2014 року

ЄСПЛ нагадує, що він вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.

Розглядаючи скаргу, в аспекті п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» . Наведених вище міркувань для Європейського суду було достатнім, аби дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

65

«Соловей і Зозуля проти України»

27 листопада 2008 р.

Тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції

66

«Харченко проти України»

10 лютого 2011 року,

 

«Барський проти України»

28 вересня 2017 року

 

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

 

«Красюков та інші проти України»

3 травня 2018 року

 

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції

Share this post


Link to post
Share on other sites

67

«Чанєв проти України»

9 жовтня 2014 року

Щодо обрання, зміни, продовження чи скасування дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час підготовчого провадження під час застосування ч. 3 ст. 315 КПК необхідно враховувати практику ЄСПЛ, відповідно до якої водночас із визначенням законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання і продовження застосування  таких запобіжних заходів однозначно визнається неправильним «автоматичне» продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Тому за відсутності відповідних клопотань сторін суд під час підготовчого судового засідання уповноважених поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу (тримання під вартою), оскільки суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду. Констатовано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

68

«Єлоєв проти України»

06 листопада 2008 року

 

«Фільдман проти України»

8 квітня 2010 року

 

«Сінькова проти України»

27 лютого 2018 року

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ, викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому слідчому судді, суду у разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.

69

«Таран проти України»

17 жовтня 2013 року

Ризик того, що обвинувачений може переховуватися, не може оцінюватися виключно на підставі ступеня тяжкості можливого покарання. Він має оцінюватися з урахуванням ряду інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування можливості переховування обвинуваченим, або доведуть, що така можливість є настільки невеликою, що вона не може обґрунтовувати досудове ув’язнення

70

«Котій проти України»

5 червня 2015 року

 

«Хайредінов проти України»

14 жовтня 2010 року

Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідності цього заходу вимогам національного закону недостатньо: застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин. Більше того, за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає існування фактів або інформації, які можуть переконати об’єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення

71

«Орловський проти України»

від 02 квітня 2015 року

Заявник перебував під вартою понад п’ять років та два місяці.

Крім іншого, суд констатував, що продовжуване тримання під заявника під вартою не може бути виправдане необхідністю ознайомлення з матеріалами справи, якщо він чітко заявив, що вважає таке ознайомлення закінченим. Те, що національні суди посилалися на потреби інших підсудних продовжити ознайомлення з матеріалами справи, лише підтверджує думку про те, що національні суди не намагалися оцінити конкретне становище заявника. Суд констатував порушення п. 3 ст. 5 Конвенції

72

«Симеонови проти Болгарії»

12 травня 2017 року

Юридична допомога на ранній стадії кримінального провадження, навіть до первинного допиту, має важливе значення для забезпечення права затриманого підозрюваного не свідчити проти себе, якщо він не був проінформованим щодо обвинувачення проти нього. Юридична допомога також допомагає гарантувати здійснення інших прав обвинуваченого, таких, що передбачені пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції. Тому навіть якщо затриманий  не надавав свідчень, проста відсутність адвоката впродовж перших декількох годин утримання під вартою негативно  впливає на справедливість розгляду. Це особливо вірно в справах, в яких звинувачення украй серйозні і затриманий знаходиться в особливо уразливому становищі.

73

«Гудзь проти України»

22 жовтня 2015 року

 

«Яковенко проти Росії»

25 липня 2017 року

Відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції особи, яких тримають під вартою, повинні мати право на доступ до процедури оперативного перегляду законності продовжуваного тримання під вартою із врахуванням їх конкретного становища та обставин справи. Це саме суд вказував і в рішенні в справі «Харченко проти України». Суд визнав необґрунтованими відмову у задоволенні клопотання без будь-якого обґрунтування, а попередні відмови були аргументовані лише тим, що заявник, перебуваючи на свободі може продовжити вчиняти злочини або  перешкоджати встановленню істини. Відповідно констатовано порушення п. 4 ст. 5 Конвенції

74

«Закшевський проти України»

17 березня 2016 року

Вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 Конвенції не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин. Хоча не завжди є необхідність у тому, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалась такими ж гарантіями, які вимагаються статтею 6 Конвенції у кримінальному чи цивільному судочинстві, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, які є належними при застосуванні цього виду позбавлення свободи. Забезпечення особі, позбавленій свободи, можливості бути заслуханою особисто або через певні форми представництва є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовуються при вирішенні питань позбавлення свободи

75

«Кабулов проти України»

19 листопада 2009 року

Суд повторює, що за пунктом 2 статті 5 Конвенції будь-яка затримана особа повинна бути повідомлена простою, доступною мовою, яку вона розуміє, про основні правові та фактичні підстави її затримання, щоб бути в змозі оскаржити до суду його законність згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції. Хоча ця інформація повинна бути доведена до особи «негайно» (французькою: «dans le plus court delai»), в цілому, вона не повинна надаватись саме працівником міліції, що здійснює затримання, та саме у момент затримання. Ця інформація повинна надаватися затриманим особам в адекватний спосіб з тим, щоб особа знала причини позбавлення її свободи

76

«Сергій Волосюк проти України»

12 березня 2009 року

Суд виклав вимоги до «законності» відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції – в контексті перевірки судом законності позбавлення свободи

    Суд повторює, що згідно з п. 4 ст. 5 Конвенції затримана чи взята під варту особа має право ініціювати провадження з метою перевірки судом процесуальних і матеріально-правових умов, які є неодмінними для забезпечення «законності» – у значенні п. 1 ст. 5 Конвенції – позбавлення її свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а

й обґрунтованість підозри, яка послужила підставою для затримання, та легітимність мети, з якою здійснювалися це затримання і подальше тримання під вартою.

      У пункті 4 статті 5 зазначено, що «суд без зволікання встановлює законність затримання». Ця вимога містить два аспекти: по-перше, можливість здійснення судового контролю має забезпечуватися невдовзі після взяття особи під варту і, в разі необхідності, з розумною періодичністю надалі. По-друге, таке провадження має здійснюватися з належною старанністю Процедура вирішення питань стосовно тримання під вартою має здійснюватися з дотриманням принципу змагальності і завжди має забезпечувати рівність процесуальних засобів сторін у справі. Забезпечення затриманому права бути заслуханим – особисто або за допомогою певного представництва – є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовується при вирішенні питань позбавлення свободи.

    Хоча п. 4 ст. 5 Конвенції не зобов’язує досліджувати кожний аргумент у доводах особи, взятої під варту, стосовно законності такого заходу, суддя, розглядаючи таке звернення, повинен врахувати наведені особою конкретні факти, здатні поставити під сумнів існування умов, які для цілей Конвенції є неодмінними для забезпечення «законності» позбавлення свободи

77

«Доронін проти України»

19 лютого 2009 року

 

«Гарькавий проти України»

18 лютого 2010 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли адміністративний арешт, який формально підпадає під дію пункту 1(а) статті 5, використовувався для забезпечення перебування особи під вартою для інших цілей

78

«Х.І. проти України»

7 листопада 2017 року

 

«Т.М. та інші проти Росії»

7 листопада 2017 року

Європейський Суд нагадує, що виключення, передбачене підпунктом «f» п. 1 ст. 5 Конвенцій допускається лише в тих випадках, коли «проти особи приймалися заходи по висилці або видачі» у відсутність подальшого обґрунтування і коли позбавлення волі є виправданим тільки в період провадження по висилці або видачі. Щоб не бути свавільним, утримання під вартою в порядку підпункту «f» п. 1 ст. 5 повинно здійснюватися сумлінно; воно має бути тісно пов’язане з підставою утримання під вартою, на яку посилається влада; місце і умови утримання мають бути відповідними; тривалість тримання не повинна перевищувати термін, розумно необхідний для досягнення переслідуваної мети.

79

«Гарькавий проти України»

18 лютого 2010 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли не існувало жодних законодавчих положень (у КПК чи інших нормативно-правових актах), які б передбачали, навіть шляхом посилання, процедуру щодо тримання особи під вартою з метою екстрадиції або застосування інших міжнародно-правових заходів правової допомоги у кримінальних справах

80

«Мерабишвилі против Грузії»

28 листопада 2017 року

Кожен затриманий або поміщений під варту відповідно до підпункту “с” пункту 1 ст. 5 Конвенції негайно доставляється до судді або до іншої посадової особи, наділеної, згідно із законом, судовою владою, і має право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення до суду. Звільнення може бути обумовлене наданням гарантій явки до суду

81

«Крейдіч проти України»

10 грудня 2009 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли тримання особи під вартою не переслідувало жодної мети, зазначеної в пункті 1 статті 5 Конвенції, і, отже, порушило вимоги цієї статті (наприклад, протягом періоду, коли щодо особи не було скасовано рішення про надання статусу біженця, а національне законодавство забороняло вислання біженців з території України

82

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

 

Одним з найбільш поширених видів позбавлення волі у кримінальному провадженні є досудове тримання під вартою. Таке тримання є одним із винятків із загального правила, що кожна людина має право на свободу (параграф 1 статті 5), та передбачено в підпункті (с) пункту 1 статті 5 Конвенції. Період, який повинен прийматися до уваги, починається, коли особу затримують або беруть під варту, і закінчується, коли він або вона звільняється і/або виголошується вирок, навіть якщо це тільки вирок суду першої інстанції.

ЄСПЛ повторює, що відсутність будь-яких підстав, наданих судовими органами у своїх рішеннях, які дозволяють затримання протягом тривалого періоду часу є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого у параграфі 1 статті 5 Конвенції. А тому ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в ухвалі районного суду від 01 жовтня 2013 року будь-якого обґрунтування для продовження строку тримання заявника під вартою

83

«Мокаллал проти України»

10 листопада 2011 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам практики ЄСПЛ, оскільки лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані адміністративними формальностями

84

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

 

«Наконечний та інші проти України»

11 січня 2018 року

 

«Міхайлов та інші проти України»

11 січня 2018 року

 

«Жердєв проти України»

27 квітня 2017 року

 

Продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному етапі національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

85

«Солдатенко проти України»

23 жовтня 2008 року

 

«Світлорусов проти України»

12 березня 2009 року

 

«Новік проти України»

18 грудня 2008 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли у зв’язку з тим, що національне законодавство не передбачає процедури, достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні, яка давала б змогу уникнути ризику свавільного тримання під вартою в очікуванні на екстрадицію

86

«Вінтерверп проти Нідерландів»

24 жовтня 1979 року

Суд нагадує, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції, яка є lex generalis по відношенню до п. 4 ст. 5 Конвенції, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатися законним».

87

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із примусовою госпіталізацією і тримання заявника у психіатричній лікарні.

88

«Горшков проти України

8 листопада 2005 року

Стосовно утримання осіб, які мають психічні розлади (п. 1 «е» ст. 5 Конвенції) Суд зазначає, що «їх може бути позбавлено волі або з метою проведення медичного лікування, або у зв’язку з потребами, що вимагає суспільство, або у зв’язку з медичними та суспільними підставами разом… [A] основна причина, чому Конвенція дозволяє позбавити волі осіб, зазначених у п. 1 «е» ст. 5 Конвенції, полягає не тільки в тому, що вони можуть представляти небезпеку для суспільства, а ще й у тому, що їх власні інтереси можуть потребувати їх утримання.

Суд повторює, що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. П. 4 ст. 5 Конвенції вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою якого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність триваючого утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу. Заявник не мав права порушити провадження щодо перевірки судом законності його триваючого ув’язнення по застосуванню примусових заходів медичного характеру, як вимагається п. 4 ст. 5 Конвенції. Відповідно мало місце порушення цього положення.

89

«Колесін проти Росії»,

28 листопада 2017 року

Засадничий принцип полягає в тому, що ніяке свавільне взяття під варту не може відповідати вимогам п. 1 ст. 5 Конвенцій, а поняття «свавілля», що міститься в п. 1 ст. 5 Конвенцій, не обмежується недотриманням норм національного права, внаслідок чого позбавлення волі може бути правомірним у рамках національного законодавства, але при цьому є свавільним і, отже, суперечити вимога Конвенції. Одним загальним принципом, встановленим в прецедентній практиці, є те, що тримання під вартою є «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання національного законодавства,  присутній елемент недобросовісності або обману з боку органів влади

90

«Денисенко проти Росії»

14 лютого 2017 року

Відсутність протоколу про затримання само по собі є серйозним недоліком з врахуванням незмінної позиції Суду про те, що не зафіксоване належним чином затримання особи зводиться до повного заперечення основоположних гарантій, що виникають на підстав статті 5 Конвенцій, і є найбільш серйозним порушенням даного положення. Відсутність в протоколі затримання такої інформації як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, причини затримання і ім’я особи, що здійснила затримання являє собою порушення вимог законності та несумісне з основною метою статті 5 Конвенції.

91

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

 

«М. проти України»

19 квітня 2012 року

 

«Акопян проти України»

5 червня 2014 року

 

«В.К. проти Росії»

4 квітня 2017 року

 

«Atudorei проти Румунії»

16 вересня 2014

 

«Бергман проти Німеччини»

7 січня 2016 року

Суд ще раз підкреслює, що особу не можна позбавити волі на підставі психічного розладу, якщо не дотримано три мінімальні умови: і) психічний розлад особи має підтвердити надійна об’єктивна медична експертиза; іі) психічний розлад має бути такого ступеня, який вимагає обов’язкової госпіталізації; ііі) обґрунтованість тривалої госпіталізації залежить від стійкості такого розладу

92

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть тоді, якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку.

Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв’язку з відмовою зазначеної особи з’явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено

93

«Де Томмазо проти Італії»

23 лютого 2017 року

Європейський Суд нагадує, що, проголошуючи «право на свободу», пункт 1 статті 5 Конвенцій має на увазі фізичну свободу людини. Відповідно, він стосується не просто обмежень свободи пересування, яка регулюється статтею 2 Протоколи № 4 до Конвенції. Щоб визначити, чи була особа «позбавлена свободи» в сенсі положень статті 5 Конвенцій, необхідно виходити з конкретного положення, в якому вона знаходиться, зважаючи на весь спектр таких критеріїв, як тип, тривалість, наслідки та спосіб реалізації відповідних заходів. Відмінність між позбавленням і обмеженням свободи заклечається  в ступені або інтенсивності, а не в характері чи в змісті застосованих заходів.

Європейський Суд нагадує, що зважаючи на свою серйозність і інтенсивність домашній арешт вважається позбавленням волі в аспекті положень статті 5 Конвенцій.

Разом з тим, Європейський Суд вважає, що покладені на заявника обов’язки (обмеження покидати будинок лише в нічний час) були не позбавленням волі в аспекті положень пункту 1 статті 5 Конвенцій, а лише обмеженням його свободи пересування

94

«Мерабишвілі проти Грузії» 

28 листопада 2017 року.

Небезпека втечі від правосуддя не може оцінюватися тільки з урахуванням суворості можливого покарання, вона має бути оцінена з посиланням на ряд інших чинників, таких як характер обвинуваченого, його моральне обличчя, його активи, зв’язки з країною і міжнародні контакти.

Крім того, з останнього речення пункту 3 статті 5 Конвенцій витікає, що в тих випадках, коли єдиною, що залишається, причиною утримання під вартою є побоювання, що обвинувачений переховуватиметься від правосуддя і таким чином уникне явки до суду, він має бути звільнений з-під варти, якщо є можливість заручитися гарантіями, які забезпечать таку явку.

Аналогічним чином доведення наявності загрози чинення тиску на свідків не може бути ґрунтоване на можливості призначення суворого покарання, а повинно бути прив’язано до конкретних фактів

 

95

 

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

 Суд нагадує, що згідно з підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції у контексті кримінального провадження особу може бути затримано лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення. Термін «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення

96

«Галь проти України»

16 квітня 2015 року

У цій справі Європейський суд, розглянувши законність тримання заявника під вартою протягом окремих періодів, встановив ряд порушень статті 5 Конвенції, здебільшого у зв’язку з тим, що рішення суду стосовно провадження затримання або тримання заявника під вартою не містили належного обґрунтування та чітких строків застосування таких заходів, а також не забезпечили ретельний розгляд необхідності застосування відповідних заходів із врахуванням індивідуальних особливостей справи заявника. Констатовано порушення п.п.1 та 3 ст. 5 Конвенції

97

«Темченко проти України»

16 липня 2015 року

Суд вважає, що стан здоров’я заявника та відсутність належного лікування під час тримання під вартою, визнана СІЗО 2 червня 2010 року, вимагали термінового розгляду його клопотань про звільнення з-під варти. Клопотання від 31 травня 2010 року було розглянуто за сім днів. 16 Цей строк сам по собі не видається тривалим і Суд не виключає, що міг би погодитися з позицією Уряду, якби було встановлено, що заявник під час перебування під вартою мав доступ до належного лікування. Проте з огляду на наведені вище висновки за статтею 3 Конвенції Суд вважає, що органи влади, розглядаючи це клопотання, не продемонстрували достатньої оперативності. Таким чином, вони не дотрималась вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції щодо судового розгляду «без зволікання». Отже, Суд доходить висновку, що було порушення цього положення. У цій справі Суд встановив порушення пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

98

«Ливада проти України»

26 червня 2014 року

 

«Квашко проти України»

26 вересня 2014 року

Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи

99

«Шишкіна та інші проти України»

28 червня 2018 року

Суд повторює, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявників 

100

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

ЄСПЛ визнав також порушення пункту 1 статті 6, вказавши на надмірну тривалість провадження у національних судах (11 років та один місяць). Європейський суд зауважив, що основною причиною затримок у провадженні, як видається, були процесуальні порушенні, за які несуть відповідальність національні суди.

101

«Кривошей проти України»

23 червня 2016 року

ЄСПЛ визнав порушення вимоги «розумного строку», зазначивши, що провадження, яке включало в себе досудове слідство та судовий розгляд справи судами трьох інстанцій, тривало більше ніж 10 років та 9 місяців, а також, що основні затримки у провадження були спричинені неодноразовим закриттям справи органами прокуратури, об’єднанням та виділенням справи щодо іншого обвинувачення щодо заявника та поверненням справи на досудове розслідування. Констатовано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції

 

 

102

 

 

«Моріс проти Франції»

23 квітня 2015 року

У своєму прецедентному праві Суд підкреслював ключову роль касаційних процедур, які утворюють особливий етап розгляду кримінальної справи з потенційно вирішальними наслідками для підсудного, як у цій справі, оскільки, якщо справу було скасовано, вона може бути направлена в інший апеляційний суд на новий розгляд з питань як фактів, так і права. Як Суд неодноразово заявляв, стаття 6 § 1 Конвенції не зобов’язує Договірні Держави засновувати апеляційні або касаційні суди, але якщо держава їх засновує, від нього вимагається забезпечити, щоб, звертаючись до закону, люди користувалися б в таких судах основними гарантіями статті 6 Конвенції, і це, без сумніву, включає вимогу неупередженості суду.

103

«Горковлюк та Кагановський проти України»

4 жовтня 2018 року

Відповідно до усталених принципів практики Суду розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади основна затримка у провадженні – понад сім років – була спричинена дворазовим поверненням справи на новий розгляд.

З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно першої заявниці у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження щодо неї.

104

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

Суд зазначає, що вперше заявник подав свій цивільний позов у рамках кримінального провадження. Оскільки зазначений позов у рамках того провадження було залишено без розгляду, він згодом звернувся з ним до суду в порядку цивільного судочинства. Такими чином, два зазначених провадження стосувались одного і того ж позову. Як у кримінальному, так і у цивільному провадженні суди мали розглянути ті самі факти на основі тих самих доказів. Таким чином, Суд вважає недоцільним розмежовувати ці два провадження та оцінювати їх тривалість окремо.

Суд зауважує, що відповідний період розпочався 5 січня 2005 року, коли заявник подав цивільний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди в рамках кримінального провадження, та закінчився 8 січня 2013 року, коли було постановлено остаточне рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Отже, Суд доходить висновку, що вирішення цивільного позову заявника тривало 8 років у судах трьох інстанцій.

Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», а, відповідно, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

105

«Жизіцький проти України»

19 лютого 2015 року

У рішенні у справі Європейський суд зазначив :«… первинні визнавальні покази заявника було отримано шляхом жорстокого з ним поводження, що становило катування у розумінні статті 3 Конвенції. Суд також зазначає, що національні суди прийняли ці визнавальні покази в якості доказів у судовому провадженні. З огляду на вищезазначені принципи, встановлені його практикою, Суд вважає, це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу зазначені зізнання мали у доказовій базі для його засудження, і незалежно від того, що він неодноразово підтверджував ці визнавальні покази протягом слідства». Суд зазначає, що у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

106

«Шабельник проти України (№ 2)»

01 червня 2017 року

Суд зауважує, що у Верховному Суді заявник стверджував, ніби протоколи огляду місця подій та показання свідків, які підтверджували виклад заявником обставин нападу на пані К., наведений у його зізнавальних показаннях, не могли слугувати підставою для залишення вироку щодо нього без змін після того, як ці зізнавальні показання було виключено із доказової бази, оскільки єдина доказова цінність цих протоколів та показань свідків полягала у підтвердженні викладу обставин заявником, що містився у його наразі виключених зізнавальних показаннях. Проте колегія Верховного Суду досі посилалась на ці протоколи та показання свідків, не надаючи жодної відповіді на аргументи заявника, незважаючи на те, що вони були конкретними і, за обставин справи, дуже доцільними та важливими.

Щодо посилання Верховного Суду на висновок судово-психіатричної експертизи Суд зазначає, що лікарі-психіатри обмежились зауваженням, що заявник говорив так, ніби повторював вивчений напам’ять текст, повторював їм опис обставин вбивства пані К., аналогічний тому, що він розповідав слідчому, і мовчав тоді, коли його просили надати подробиці або пояснення. Верховний Суд, не направивши справу на повний повторний розгляд, використав ці твердження лікарів-психіатрів з метою встановлення того факту, що заявник вчинив, actus reus, об’єктивний акт злочину, в якому він обвинувачувався, незважаючи на те, що сфера застосування відповідної експертизи обмежувалась встановленням його осудності та психічного стану у відповідний період. Більш того, Верховний Суд вважав за доцільне посилатися на дещо неконкретні перефразування експертів, зроблені в іншому контексті, для встановлення факту, що заявник вчинив вбивство пані К. Рішення посилатися на докази судово-психіатричної експертизи у такий спосіб призвело до порушення вимог справедливого суду.

Суд вважає, що аргументація Верховного Суду та порядок, якого він дотримувався, не відповідали вимогам справедливості, притаманним пункту 1 статті 6 Конвенції.

107

«Артико проти Італії»,

 13 травня 1980 року

ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції та наголосив щодо необхідності розмежування призначення захисника та отримання правової допомоги, оскільки власне призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою. Призначений адвокат може через різні обставини (об’єктивні чи суб’єктивні) не виконати свої професійні обов’язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов’язки».

108

«S.C. проти Сполученого Королівства»,

15 червня 2011 року

Право обвинуваченого на ефективну участь у кримінальному провадженні полягає не лише в праві останнього бути присутнім у судовому засіданні, але й у праві чути, бути почутим і слідкувати за ходом розгляду. В аспекті статті 6 Конвенції

109

«Каменова проти Болгарії»

12 липня 2018 року

ЄСПЛ зауважив, що заявниця могла пред’явити претензії щодо виплати компенсації до початку процедури, як родичі інших потерпілих в аварії. Також жінка мала право безпосередньо звернутися до цивільного суду замість того, щоби вступати в кримінальний процес. Не зробивши цього, заявниця ризикувала тим, що її позов буде визнано неприйнятним. Встановлений законом термін позовної давності та його застосування національними судами не порушили права заявниці на доступ до суду, у зв’язку з чим ЄСПЛ констатував відсутність порушення ст.6 Конвенції.

110

«Т. проти Великобританії» та  «V. проти Великобританії»

 16 грудня 1999 року

ЄСПЛ встановив відсутність ефективної участі неповнолітнього обвинуваченого у судовому розгляді та, відповідно, порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з присутністю значної аудиторії (надмірна публічність) та наявністю певних елементів облаштування зали судового засідання, які, на думку ЄСПЛ, завадили дитині повною мірою користуватися правовою допомогою захисника, слідувати його вказівкам та розважливо підходити до прийняття рішень щодо свого захисту.

111

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Суд нагадує, що підпункт «d» п. 3 ст. 6 Конвенції є втіленням принципу, згідно з яким до засудження обвинуваченого всі докази мають бути пред’явлені за його присутності у відкритому судовому засіданні для забезпечення змагальності процесу

112

«Тимофєєв проти Росії»

14 листопада 2017 року

Саме Верховний Суд повинен був перевірити, чи являвся суд першої інстанції, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенцій, «неупередженим судом» в сенсі цього положення. Суду касаційної інстанції належало використати комплекс заходів, наявних в його розпорядженні, щоб усунути сумніви відносно реальності і характеру тверджень заявника

113

«Балицький проти України»,

03 листопада
2011 року

Суд зазначає, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 ст. 6 Конвенції на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними.

114

«Боротюк проти України»,

16 грудня 2010 року

Суд зауважує, що визнавальні показання заявника, надані ним за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що відмову від захисника, а так само і визнавальні показання, отримано всупереч його волі, були використані як докази, на підставі яких заявник був засуджений судом. Отже, суд визнає, що заявник зазнав такого обмеження права на доступ до захисника, яке підірвало загальну справедливість провадження у його справі. Суд дійшов висновку про те, що в цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

115

«Шличков проти Росії»

9 лютого 2016 року

Право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого.

ЄСПЛ повторює, що свідчення, отримані в порушення статті 3, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції

116

«Тодоров проти України»,

12 січня 2012 року

Суд констатує, що заявника було затримано 02 серпня 1999 року; 03 серпня 1999 року відбувся перший допит його як підозрюваного; 05 серпня 1999 року цій особі було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу і допитано як обвинувачуваного. Заявник стверджує, що захисника йому було призначено 05 серпня 1999 року. Проте із наявних матеріалів не вбачається, чи був захисник присутнім того дня під час допиту заявника, а також у момент підписання останнім протоколу пред’явлення обвинувачення.

Суд повторює, що доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли конкретні обставини відповідної справи свідчать, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. З іншого боку, національне законодавство України недвозначно забороняло слідчим органам приймати відмови від захисника від підозрюваних, які є сліпими. З огляду на скарги заявника про те, що він не бачить, що підписує, у цій ситуації слідчі органи повинні були проявити особливу сумлінність.

За відсутності з боку судових органів будь-якої реакції щодо порушення права заявника на захисника до його першого допиту, Суд вважає, що, незалежно від того, чи стали визнавальні показання основою для його засудження, чи ні, це порушення не було достатньою мірою виправлене. Суд констатує порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у сукупності з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

117

«Леонід Лазаренко проти України»,

28 жовтня2010 року

 

 

Суд зазначає, що позбавлення заявника юридичної допомоги та використання наданих ним у цей час визнавальних показань для засудження є достатніми ознаками порушення гарантій справедливого судового розгляду. Відповідно Судом було констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

118

«Фефилов проти Росії»

17 липня 2018 року

В частині скарги щодо порушення ст. 6 Конвенції, ЄСПЛ прийшов до висновку, що заявнику не була надана можливість отримати юридичну допомогу до того, як він підписав явку з повинною і його було офіційно визнано підозрюваним у кримінальній справі. ЄСПЛ констатував, що доступ заявника до захисника (адвоката) з моменту його фактичного затримання був обмежений без будь-яких «вагомих підстав», а отже було визнано порушення ст. 6 Конвенції.

119

«Криволапова проти України»

2 жовтня 2018 року

Суд повторює сталий принцип у своєму прецедентному праві, який стосується того, що п. 2 ст. 6 Конвенції забороняє посадовим особам проголошувати людину винною до його засудження судом. Посадові особи можуть розповісти громадськості про кримінальне розслідування, наприклад, шляхом повідомлення про підозр, арештів і визнаннях, якщо зроблять це стримано і обачно. Вибір слів має значення.

Твердження, зроблені слідчим і посадовими особами зі Служби безпеки в ЗМІ відносно кримінального провадження проти заявника були далекі від стриманих і обачних. Вони були некваліфікованим проголошенням його провини навіть без уточнень, на якій стадії у той час знаходився процес: особа заявника була розкрита громадськості і він був затаврований, як вбивця і людина, що підробила особливо делікатну кримінальну справу. Крім того, Суд відмічає, що ці твердження були неодноразово поширені в документальному відео, яке було створено при прямій підтримці високопоставлених державних органів і яке містило відрізки з відео з визнанням заявника міліції

120

«Загородній проти України»,

24 листопада 2011 року

Суд зазначає, що право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежено, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю. На думку суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатися для забезпечення ефективного захисту особи та безперешкодного функціонування системи правосуддя. Право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний з вимогами пунктів 1 та 3 ст. 6 Конвенції.

121

«Довженко проти України»

8 травня 2012 року

Порушення п. 2 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ встановив у зв’язку з порушенням презумпції невинуватості з огляду на те, що заяви посадових осіб, які надавали засобам масової інформації коментарі щодо кримінальної справи заявника, містили недвозначні твердження щодо вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів у той час, як остаточного вироку у цій справі ухвалено не було, що могло вплинути на оцінку обставин справи судом та сприяло поширенню серед громадськості упевненості у винуватості заявника.

Порушення п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо права заявника на захист ЄСПЛ встановив у зв’язку з тим, що під час провадження у Верховному Суді України заявнику не було надано юридичну допомогу захисника, оскільки норми Кримінально-процесуального кодексу України не передбачали обов’язкового надання безоплатної правової допомоги особам, яким вже призначено максимально суворий вид покарання; однак, зважаючи на серйозність висунутих заявникові обвинувачень та можливу міру покарання, інтереси правосуддя вимагали обов’язкової участі захисника у цій справі.

122

«Іглін проти України»,

12 січня 2012 року

Суд вважає, що відмови Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника щодо надання йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи та щодо забезпечення представлення інтересів цієї особи у касаційному провадженні не відповідали п. 1 та пп. «b» і «с» п. 3 ст. 6 Конвенції.

123

«Лучанінова проти України»,

9 червня 2011 року

Суд зазначає, що заявниця дізналася про обвинувачення, висунуті стосовно неї, коли протокол від її роботодавця було подано до суду першої інстанції – приблизно за два місяці до того, як відбувся судовий розгляд, про який йдеться.

Тим не менш, навіть якщо припустити, що заявниця знала про встановлений законом двомісячний строк розгляду справи та могла підготувати свої контраргументи, суд зазначає, що її завчасно не повідомили про судовий розгляд, тому заявниця не могла підготуватися для участі в ньому. Більше того, вона клопотала про надання безоплатної юридичної допомоги, і національний суд надав таку допомогу, призначивши захисника для захисту заявниці. Але до судового розгляду 06 листопада 2000 року їй про це не повідомили, відтак заявниця не мала змоги скористатись юридичною допомогою для підготовки свого захисту.

Отже, суд дійшов висновку, що в цій справі мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, а також пп. «b» і «c» п. 3 ст. 6 Конвенції з огляду на ненадання заявниці можливості організувати свій захист та отримати ефективну юридичну допомогу.

124

«Максименко проти України»,

20 грудня 2011 року

 

«Радченко проти України»

1 лютого 2018 року

Суд зауважує, що під час зазначеного кримінального провадження заявник відбував строк позбавлення волі за інший злочин, і не було жодних ознак того, що ця особа мала будь-яке джерело доходу. Крім того, під час досудового слідства та провадження у суді першої інстанції заявникові було призначено захисника, що свідчило про визнання державними органами його фінансових труднощів. Зрештою, заявник чітко зазначив, що не має змоги запросити захисника для представництва своїх інтересів під час касаційного розгляду справи у Верховному Суді України. Тому є підстави вважати, що ця особа дійсно не мала достатньо коштів для того, щоб оплатити послуги з представництва своїх інтересів під час провадження у Верховному Суді України. Серйозність становища заявника у цій справі є очевидною. При цьому згідно з практикою суду інтереси правосуддя в принципі вимагають забезпечення представництва у випадку, коли йдеться про позбавлення свободи, а в цій справі заявникові могло бути призначене довічне позбавлення волі – найсуворіше покарання. Отже, цій особі поза всяким сумнівом потрібна була юридична допомога. Констатовано порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

125

«Грабовський проти України»

29 листопада 2018 року

Суд повторює, що право обвинуваченого на безоплатну правову допомогу, встановлене підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, є одним з елементів, притаманних поняттю справедливого судового розгляду. Це положення закріплює дві умови для цього права. Перша – «брак достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника», друга – «інтереси правосуддя», які можуть вимагати надання такої допомоги безоплатно.

Обмеження права заявника на правову допомогу на початковій стадії провадження має розглядатись у поєднанні з обмеженням того самого права на стадії апеляційного провадження. У жодній інстанції національні органи влади не вказали яких-небудь причин для таких обмежень.

З огляду на наведені причини Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

126

«Яременко проти України»,

12 червня 2008 року

Право кожної особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвоката, офіційно призначеного в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну із головних засад справедливого судового розгляду.

Суд зауважує: той факт, що кожен із двох інших захисників, які представляли заявника, бачив його лише один раз і тільки під час допиту, і що до допиту ніхто із них із заявником не бачився, найімовірніше свідчить про формальний характер їхніх послуг. Суд вважає, що спосіб, у який захисника усунули від участі у справі, та підстави, якими було пояснено це рішення, а також обґрунтовано відсутність юридичних підстав для такого заходу, викликають серйозні сумніви щодо справедливості всього провадження у цій справі. Суд бере до уваги і той факт, що захисникові дозволили повернутися до участі у справі в червні 2001 року без будь-якого натяку на те, що підстав для його усунення, про які стверджувалося раніше, вже не існує. Констатовано порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

127

«Ніколаєнко проти України»

15 листопада 2012 року

Суд нагадує, що держава не може нести відповідальності за кожен недолік у роботі захисника, призначеного з метою надання юридичної допомоги, або обраного обвинуваченим. Незалежність представників юридичної професії від держави передбачає, що здійснення захисту є по суті відносинами між підсудним та його захисником незалежно від того, чи призначається захисник для надання юридичної допомоги, чи його послуги оплачуються з приватного джерела. Згідно з підпунктом «с» п. 3 ст. 6 Конвенції втручання компетентних національних органів вимагається лише у тому випадку, коли нездатність захисника ефективно представляти інтереси підзахисного є очевидною або у достатній мірі доведена до їхнього відома якимось іншим способом

128

«Яременко проти України (№ 2)»

20 квітня 2015 року

 

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

 

«Драгош Іоан Русу проти Румунії»

31 жовтня 2017 року

Суд звертає увагу на те, що стаття 6 Конвенції застосовується до провадження, в якому особа обвинувачується у вчиненні злочину, доки не буде остаточно встановлено обґрунтованість цього обвинувачення. Суд вважає, що оскільки Верховний Суд України виключив визнавальні покази, надані заявником за відсутності захисника, з переліку доказів на підставі попереднього рішення Суду, а також повторно оцінив решту доказів і дійшов висновку, що вирок щодо заявника залишається у силі, він, таким чином, здійснив новий розгляд справи заявника.

Суд доходить висновку, що нове рішення, ухвалене у справі заявника, переважною мірою знову ґрунтувалося на тих самих доказах, отриманих у порушення процесуальних прав заявника, та при цьому існували серйозні твердження, які органи влади так і не спростували, що усі визнавальні покази було отримано під примусом, а отже вони були «плодом отруйного дерева». Суд вважає, що під час провадження з перегляду справи заявника Верховний Суд України лише закріпив порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, його права на захист, права на мовчання та права не свідчити проти себе.

Відповідно, ЄСПЛ констатував  порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

129

«Луценко проти України»,

12 грудня 2008 року

Суд визнав, що заявник дав свої зізнавальні показання під час допиту його як свідка, тобто саме через такий процесуальний статус (не будучи підозрюваним або обвинуваченим, які згідно з чинним законодавством вправі скористатися правом на мовчання) був зобов’язаний надати всю відому йому інформацію, інакше він ніс би кримінальну відповідальність. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, свідок не мав передбаченого законом права проконсультуватися з адвокатом перед першим допитом.

Беручи до уваги той факт, що, як було зазначено вище, пан Н. Л., якому заявник не мав можливості поставити питання у відкритому судовому засіданні, давав свої зізнавальні показання в умовах незабезпечення його відповідними процесуальними гарантіями проти самообвинувачення і що ці показання були використані вирішальною мірою для встановлення фактів, які мали істотне значення для кваліфікації дій заявника, Суд визнає, що це обмежило права захисту настільки, що справедливість розгляду справи в цілому виявилася підірваною, а отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

130

«Олег Колесник проти України»,

19 листопада 2009 року

Суд одноголосно постановив, що мали місце порушення:

— пункту 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових дій Колесника О. Р. було позбавлено права користуватися послугами захисника, й у тому, що зізнавальні показання надані за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що заявлена Колесником О. Р. від самого початку відмова від юридичної допомоги захисника і його зізнавальні показання отримано всупереч його волі;

— пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції, внаслідок яких суд першої інстанції не допитав ключових свідків обвинувачення, а Колесник О. Р. не мав можливості поставити їм запитання на очній ставці ані на етапі розслідування, ані під час судового розгляду.

131

«Гелетей проти України»

24 квітня 2018 року

Порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику правової допомоги під час відтворення обстановки та обставин події

132

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Суд нагадує, що хоча відсутність достатніх підстав неявки свідка не може само по собі однозначно свідчити про несправедливість судового розгляду, це дуже важливий фактор, який слід брати до уваги під час оцінки справедливості судового розгляду в цілому, та який може стати підставою для визнання порушення пункту 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції. 

Наявність достатніх підстав неявки Г.С. у судове засідання не змінює цей висновок, зокрема, через те, що двоє свідків надали аналогічні показання щодо тих самих обставин, і проведення перехресного допиту з одним із них, Н.К., якого по суті можна було викликати в судове засідання, могло усунути будь-які перешкоди, створені визнанням допустимими показань померлого свідка Г.С. як доказів. Як висновок ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Г.С. та Н.К. як доказів.

133

«Тимченко проти України»

13 жовтня 2016 року

Суд нагадує, що право на виклик свідків не є абсолютним і може бути обмежене в інтересах належного відправлення правосуддя. Підпункт «d» п. 3 ст. 6 Конвенції не вимагає участі у процесі та розгляду кожного свідчення на користь обвинуваченого; його основною метою, як це зазначається у словосполученні «на тих самих умовах», є повна рівність сторін відповідного провадження. Завдання Суду полягає у тому, щоб упевнитися, що зазначене провадження в цілому було справедливим

134

«Сяркевич проти Росії»

28 листопада 2017 року

В підпункті «d» пункту 3 статті 6 Конвенції мова йде про «свідків», і, якщо тлумачити його буквально, він не має застосовуватися до інших доказів. Але цей термін потребує автономного тлумачення. Він може також включати потерпілих та інших осіб, які дають показання в суді

 

135

 

«Корнєв і Карпенко проти України»,

21 жовтня 2010 року

Суд визнав порушення вимог п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що національні суди відмовили Корнєву Д. у допиті свідка, який був єдиною особою, котра могла підтвердити, що саме від Корнєва Д. отримала наркотичні засоби, вилучені у подальшому працівниками міліції, а також заперечити факт провокації злочину, що в свою чергу призвело до істотного порушення права на захист.

136

«Боєць проти України»

30 січня 2018 року

Якщо засудження ґрунтується виключно або переважно на свідченнях відсутнього свідка, Суд повинен піддати провадження найбільш ретельному контролю. Через небезпеку прийняття таких доказів це буде дуже важливим фактором для збереження балансу, і його необхідно буде зрівноважити достатніми фактами з іншого боку, в тому числі — існуванням сильних процесуальних гарантій.

Суд зазначає, що заявниця була позбавлена можливості провести перехресний допит M. як під час суду, так і в ході досудового розслідування. Також вона не могла поставити питання М. в письмовому вигляді. Крім того, національні суди не надали жодної ваги тому факту, що ні на якій стадії провадження М. не вислухали органи суду або обвинувачення.

Нездатність органів влади України докласти всіх необхідних зусиль для забезпечення явки М., значимість її показань для засудження заявниці, і відсутність достатніх врівноважуючих заходів, які забезпечили б справедливу і належну оцінку надійності неперевірених доказів — змушують Суд прийти до висновку, що відсутність у заявниці можливості допитати M. на будь-якій стадії провадження зробила судовий процес в цілому несправедливим. Відповідно, мало місце порушення пунктів1 і 3 (d)  статті 6 Конвенції

137

«Ніколаєнко проти України»,

15 листопада 2012 року

ЄСПЛ дійшов висновку, що відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у випадку, коли в кримінальному провадженні апеляційний суд діє як суд першої інстанції, юрисдикція Верховного Суду, що переглядає справу в касаційному порядку, поширюється як на питання права, так і на питання фактів. Верховний Суд України мав право на розгляд додаткових аргументів, які не були розглянуті під час провадження у суді першої інстанції. Враховуючи тяжкість обвинувачень, висунутих щодо Ніколаєнка В. І., та суворість застосованого до нього покарання, ЄСПЛ зазначив, що для заявника допомога захисника на цій стадії була необхідною. Суд доходить висновку, що інтереси правосуддя вимагали надання заявникові доступу до юридичної допомоги у Верховному Суді України. Суд констатував порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції

138

«Паскал проти України»,

15 вересня2011 року

Рішенням ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 15 грудня 2011 року, було встановлено, що при розгляді кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. було допущено порушення пунктів 1, 3 ст. 5 та п. 1 ст. 6 Конвенції.

Як убачається зі змісту рішення, крім іншого, міжнародний суд також установив, що побоювання заявника щодо небезсторонності судді, яка розглядала його справу, є об’єктивно виправданими у зв’язку з тим, що у перші тижні судового розгляду кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. у місцевій газеті було опубліковано інтерв’ю з цією суддею, яке створювало враження про її переконаність у винуватості підсудного, хоча суддя заперечила факт надання нею такого інтерв’ю, а обставин його публікації встановлено не було.

139

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

аргументація заявленого відводу суду учасником провадження під час підготовчого судового засідання слугувала складенню протоколу про адміністративне правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП за прояв неповаги до суду та розгляду цього протоколу судом, за результатами якого заявниця скаржилася на ряд порушень ст. 6 Конвенції.

ЄСПЛ повторює, що «безсторонність» зазвичай означає відсутність упередженості, і її наявність або відсутність можна перевірити різними способами. Відповідно до сталого прецедентного права ЄСПЛ, існування безсторонності для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції слід визначати відповідно до (I) суб’єктивної перевірки, при якій слід звернути увагу на особисті переконання і поведінку конкретного судді (тобто чи володів суддя якою-небудь особистою упередженістю у справі); і (II) об’єктивною перевіркою (тобто шляхом перевірки того, чи пропонував сам суд (і, серед інших аспектів — його склад) достатні гарантії для виключення будь-якого законного сумніву щодо його безсторонності. Об’єктивна перевірка здебільшого стосується ієрархічних або інших зв’язків між суддею та іншими учасниками судового процесу. У зв’язку із цим навіть зовнішній вигляд може мати певне значення, іншими словами, «справедливість має бути не лише здійснена, це повинно бути помітно», оскільки на кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти у суспільство.

Суд визнав порушення принципу безсторонності під час провадження, пов’язаного з адміністративним правопорушенням, проти заявника, на якому була відсутня сторона обвинувачення. Відповідно, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо вимоги безсторонності суду.

Також ЄСПЛ констатував порушення пунктів 1 і 3(b) ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що заявниці не забезпечили достатньо часу для підготовки захисту (період між складанням протоколу про адміністративне правопорушення і розглядом адміністративної справи заявників становив не більше декількох годин)

 

140

 

«Карпюк та інші проти України»,

6 жовтня 2015 року

 

 

 

ЄСПЛ у даному рішенні, яке набуло статусу остаточного 06 січня 2016 року, визнав порушення:

— пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що заявників – учасників громадської акції «Україна проти Кучми» – було позбавлено права на допит свідків обвинувачення у кримінальній справі щодо них;

— ст. 11 Конвенції, оскільки національний суд призначив заявникам покарання, що не було пропорційним цілі, яка переслідувалася (забезпечення публічного порядку).

141

«Раманаускас проти Литви»

5 лютого 2008 року

ЄСПЛ виділяє дві групи гарантій. Перша стосується заходів, які вживаються безпосередньо на етапі здійснення контролю за вчиненням злочину. Друга — це процесуальні гарантії на стадії розгляду справи у суді.

ЄСПЛ дає визначення підбурювання в справі «Раманаускас проти Литви» (п. 55) «Підбурювання з боку поліції має місце там, де задіяні посадові особи — співробітники служб безпеки або особи, що діють за їх розпорядженням — не обмежувані фактично необхідною пасивною слідчою діяльністю, а такі, що здійснюють такий вплив на особу, як підбурювання до вчинення злочину, що в іншому випадку не був би вчинений, з метою забезпечити докази й почати карне переслідування». Констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

142

«Чохоненелідзе проти Грузії»

28 червня 2018 року

У справах, в яких відсутність документів або суперечності щодо тлумачення подій сторонами перешкоджає Суду встановити з достатнім рівнем впевненості, чи зазнав заявник підбурювання до вчинення злочину поліцією, процесуальний аспект стає вирішальним. Під час розгляду процедури, яка застосовується національними судами, Суд враховує потенційний результат успішного розгляду заяви про провокування на злочин. Тому, як відправний пункт, Суд перевіряє, чи обґрунтована скарга на провокацію вчинення злочину складає матеріально-правовий захист відповідно до національного законодавства або надає підстави для вилучення доказів або викликає подібні наслідки. Незважаючи на те, що Суд, як правило, залишає за національними органами влади вирішення питання стосовно того, якої процедури повинні дотримуватися судді, коли вони стикаються з заявою про провокацію вчинення злочину, він вимагає, щоб така процедура була змагальною, ретельною, всебічною та вирішальною з питання про провокування на злочин, а тягар надання доказів лежить на відповідному органі прокуратури, який повинен продемонструвати відсутність підбурювання. Обсяг національного судового перегляду повинен містити причини, чому була розпочата таємна операція, рівень участі правоохоронних органів у вчиненні злочину і характер будь-якої провокації вчинення злочину або тиску, якого зазнав заявник. Обов’язок національних судів забезпечувати загальну справедливість судового розгляду вимагає, зокрема, щоб таємні агенти і інші свідки, які могли давати свідчення з питання підбурювання повинні бути заслухані в суді і повинен бути проведений перехресний допит стороною захисту, або, принаймні, повинні бути надані докладні підстави для його невиконання. Висновки Суду щодо процесуального тесту мають вирішальне значенням для вирішення питання стосовно того, чи було оскаржуване кримінальне провадження проведене з порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції

Share this post


Link to post
Share on other sites

143

«Дріді проти Німеччини»

26 жовтня 2018 року

Суд повторює, що в обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення має бути достатньо часу та можливостей для підготовки захисту, як це передбачено пунктом 3 (b) статті 6 Конвенції, і ефективної правової допомоги, як це гарантує Стаття 6 § 3 (с) Конвенції, бо це є елементами концепції справедливого судочинства 

У цій справі адвокат заявника, чий дозвіл було відкликано, а потім відновлено лише за день до слухання, дізнався про дату розгляду апеляції за день до розгляду справи. Він не мав копії апеляції, поданої прокурором. Адвокат заявника звернувся з проханням про перенесення слухання, оскільки він був поза містом у день фактичного слухання справи. Ця заява була відхилена.

Вищезгадані міркування є достатніми для того, щоб дозволити Суду зробити висновок про те, що адвокат заявника не мав належної можливості отримати доступ до матеріалів справи після того, як було заплановано слухання, а також не мав можливості підготуватись до участі в апеляційному розгляді. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 та пункту 3 (b) статті 6 Конвенції.

144

  «Ваньян проти Росії»

15 грудня 2005 року

Конвенція не забороняє ставитися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, зокрема, на етапі слідства. Однак подальше використання їх показань в суді для обґрунтування обвинувального вироку — інша справа. Використання таємних агентів повинно бути заборонено і заходи попередження щодо них мають бути прийняті навіть у справах, що стосуються боротьби проти наркоторгівлі. З вимог справедливого суду за статтею 6 випливає, що суспільні інтереси в боротьбі проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих в результаті провокації поліції. Коли трапляється, що дії таємних агентів спрямовані на підбурювання злочину, і немає підстав вважати, що він був би скоєний без їхнього втручання, то це виходить за рамки розуміння таємного агента і може бути названо провокацією. Таке втручання і його використання в розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість судового розгляду.

145

«Печенізький та інші про України»

08 листопада 2018 року

Європейський суд вирішив, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого зобов’язання щодо дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 

146

 «Делькорт проти Бельгії»

 від 17 січня 1970 року

ЄСПЛ вказав, що «загальні вимоги справедливості, висловлені у ст. 6, застосовуються до проваджень у всіх формах кримінального обвинувачення, від самого простого до найбільш складного. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті поліцейського підбурювання. Немає підстав вважати, що без втручання агентів злочин було б скоєно. Таке втручання та його використання у сумнівному кримінальному провадженні означало з самого початку, що заявника було остаточно позбавлено права на справедливий судовий розгляд. Відповідно, мало місце порушення ст. 6 § 1 Конвенції». Суд, якщо сторона обвинувачення наполягає на провокації зі сторони правоохоронних органів, за відсутності їх спростування стороною захисту, зокрема допиту оперативника, має визнати доказ отриманий внаслідок контрольованої закупки – недопустимим.

147

«Таранекс проти Латвії»

2 грудня 2015 року

Підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб’єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. Вирішуючи, чи було розслідування «суто пасивним», Суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд зазначає, що, на відміну від того, що було зазначено Урядом, виявляється, що всі телефонні дзвінки та приватні зустрічі, в ході яких заявник нібито попросив агента виплатити хабар відбулися за ініціативою або навіть наполяганням агента, а не заявника. Суд приділяє особливе значення події 18 грудня 2001 року, коли агент наполягав на очікуванні прибуття заявника, якого не було в офісі, а також відмовився отримати копію рішення від іншої особи та наполягав на обговоренні із заявником. Констатовано порушення статті 6 Конвенції

148

 «Носко и Нефедов проти Росії»

30 жовтня 2014 року

 

«TCHOKHONELIDZE проти Грузії»

28 червня 2018 року

ЄСПЛ вказував, що, якщо обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, внутрішньодержавні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури, при цьому на сторону обвинувачення покладається тягар доведення відсутності підбурювання. Межі судової перевірки повинні включати мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. Тягар доведення відсутності підбурювання покладається на сторону обвинувачення

149

 «Баннікова проти Росії»
26 травня 2016 року

 З огляду на специфіку слідчих заходів, що проводяться з метою боротьби з незаконним обігом наркотиків і корупцією, давно сформованою позицією Європейського Суду є те, що суспільні інтереси не можуть обґрунтовувати використання доказів, отриманих в результаті поліцейської провокації, оскільки застосування таких доказів піддасть обвинуваченого ризику позбутися справедливого судового розгляду з самого початку ЄСПЛ зазначає, що ініціатива надійшла саме з боку офіцера В., коли він першим вийшов на зв’язок із заявником, цікавлячись, де можна придбати заборонені наркотики. Потім заявник сам запропонував доставити їх. В процесі операції заявнику було запропоновано значна сума — 3 000 доларів США — за поставку великої кількості наркотиків. Очевидно, що це є спонуканням для доставки товару. Суд першої інстанції визнав вирішальною роль поліції … Дані ознаки в цій справі, свідчать про розширення функції поліцейських від оперативних співробітників до провокаторів. Вони не просто «приєдналися» до розслідування злочину, який вчинявся, а й спровокували його. Поліція не обмежилася розслідуванням злочинної діяльності пасивним по суті способом, а здійснила вплив, який призвів до вчинення злочину

150

«Шагін проти України»

10 грудня 2009 року

 

Суд повторює, що забезпечення відкритості судового розгляду становить основоположний принцип, закріплений у пункті 1 статті 6. Такий публічний характер судового розгляду гарантує сторонам у справі, що правосуддя не здійснюватиметься таємно, без публічного контролю; це також один із засобів підтримання довіри до судів. Здійснення правосуддя і, зокрема, судовий процес набувають легітимності завдяки гласності. Забезпечуючи прозорість здійснення правосуддя, гласність, таким чином, сприяє реалізації мети пункту 1 статті 6, а саме — справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції

151

«Христов проти України»

19 лютого 2009 року

 

«Брумареску проти Румунії»

28 жовтня 1999 року

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. ЄСПЛ зазначає, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принципюридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та  обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення  нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для  виправлення судових помилок і недоліків,  а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для  нового розгляду  справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини

152

«Бочан проти України»

3 травня 2007 року

Суд нагадує, що «безсторонність», в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до суб’єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі — тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об’єктивного критерію — тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу

153

«Саранчов проти України»

9 червня 2016 року

 

«Ідалов проти Росії (№2)»

13 грудня 2016 року

 

«Дворскі проти Хорватії»

20 жовтня 2015 року

 

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Право мати захисника є основоположним правом серед тих, що становлять  поняття справедливого суду та забезпечення ефективності решти гарантій, викладених у статті 6 Конвенції, що є яскравим прикладом прав, які вимагають особливого захисту норми «свідомої та розумної відмови», встановленої практикою Суду.

Суд першої інстанції, попри відмову обвинуваченого на етапі досудового розслідування від захисника, не довів до відома заявника усю складність правових питань, до яких він був причетний, або що заявник сам був в змозі оцінити ці питання. Отже, не можна стверджувати, що відмова заявника від свого права на правову допомогу була зроблена за наявності повного усвідомлення її правових наслідків. Заявник звернувся з клопотанням про призначення захисника в апеляційному суді та ВСУ.

Суд констатував, за таких умов, що ненадання національними органами безоплатної правової допомоги заявнику під час судового розгляду його справи завдало шкоди справедливості усього кримінального провадження у справі, відповідно наявне порушення п. 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

154

«Євген Петренко проти України»

29 січня 2015 року

У цьому рішенні ЄСПЛ також зазначив, що не дивлячись на те, що заявник був неповнолітнім і згідно із національним законодавством мав право на обов’язкову участь захисника припровадженні дізнання, працівники міліції його допитували і він дав визнавальні покази за відсутності адвоката. Крім того, національні суди при обґрунтуванні вини заявника, хоч і не посилалися на його визнальні, проте і не вилучили їх з матеріалів справи і не постановили жодної ухвали щодо їх ролі у справі

155

«Огороднік проти України»

5 лютого 2015 року

Поза увагою Суду не залишилось і те, що насправді заявник так і не відмовився від більшості своїх визнавальних показів, навіть коли у нього був захисник. Проте заявнику навряд чи можна дорікати у цьому, зважаючи на його явну вразливість та незабезпечення органами влади його фізичної недоторканості і захисту від залякування і жорстокого поводження, навіть на стадії судового розгляду. Хоча саме суд першої інстанції був зобов’язаний переконливо встановити, чи були визнавальні покази та відмови заявника від правової допомоги добровільними чи ні, видається, що для цього не було докладено жодних зусиль. Аналогічним чином, розгляд Верховним Судом України скарги заявника на порушення його процесуальних прав був формалістичним. Тому Суд вважає, що права заявника не свідчити проти себе та на правову допомогу було неналежним чином обмежено під час досудового слідства і що це обмеження не було виправлено під час судового розгляду. Констатовано порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

156

«Карпюк та інші проти України»

6 жовтня 2015 року

 

Право обирати власного захисника не є абсолютним. Уникнення перерв або перенесення судових засідань відповідає інтересам правосуддя, що виправдовує призначення безоплатного захисника всупереч бажанню обвинуваченого. Відповідно порушення п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з призначенням заявникові безоплатного захисника не було.

157

«Тихонов проти України»

10 грудня 2015 року

Крім того, хоча немає доказів жорстокого поводження із заявником, обставини справи свідчать про те, що відсутність правової допомоги на початковому етапі розслідування зашкодила його праву на відмову від надання показів та праву не свідчити проти себе. Зокрема, через кілька днів заявник відмовився від первинних визнавальних показів та впродовж провадження в подальшому заявляв про свою невинуватість. Проте національні суди висловили довіру первинним визнавальним показам заявника, які було надано за сумнівних обставин за відсутності захисника. Ґрунтуючись на цих показах, суди визнали заявника винним, не розглянувши належним чином його твердження про порушення його процесуальних прав у відповідний час. Констатовано порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції

158

«Чопенко проти України»

15 січня 2015 року

Суд зазначає, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду. Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист як таке буде непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами за відсутності захисника, використовуватимуться з метою її засудження.

Також Суд  повторно зазначає, що до його завдань не належить вирішувати, чи правильно національні суди застосовували національне законодавство у справі заявника. Саме національні органи, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Проте Суд повинен перевірити, чи спосіб, в який тлумачиться та застосовується національне законодавство, породжує наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду.

Суд, крім іншого, дійшов висновку, що відмова Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника про виклик його на засідання суду касаційної інстанції для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження його права на захист, а з огляду на присутність представника прокуратури – до порушення принципу рівності сторін. Отже, вона не відповідала гарантіям справедливого суду, закріпленим у пункті 1 та підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

159

«Газізов проти Росії»

24 липня 2018 року

ЄСПЛ нагадав про те, що право обвинуваченого особисто брати участь у судовому розгляді є основоположним елементом справедливого судового розгляду. Оскільки заявнику не надали ефективну можливість особисто або за допомогою захисника бути присутніми і захищати свої інтереси на розгляді касаційної скарги в ВС РФ, в той час як прокурор і адвокат іншого засудженого були присутні на судовому засіданні, Суд визнав порушення ст. 6 Конвенції

160

«Собко проти України»

17 грудня 2015 року

Для того, щоб право на справедливий судовий розгляд залишалось «практичним та ефективним», пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб, як правило, доступ до захисника надавався з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Суд зауважує, що суд першої інстанції вилучив з доказової бази протокол про явку з повинною від 4 жовтня 2008 року на тій підставі, що було порушено право заявника на правову допомогу. У той же час Суд зазначає, що при винесенні рішень національні суди, тим не менш, брали до уваги його первинні визнавальні покази від 3 жовтня 2008 року, надані за відсутності захисника. З цього випливає, що зазначені визнавальні покази було використано для засудження заявника, навіть якщо вони були не єдиним доказом та підтверджувались іншими доказами у матеріалах справи. У підсумку Суд доходить висновку, що право заявника на правову допомогу захисника було обмежено на початковому етапі кримінального розслідування, що не існувало вагомих підстав для такого обмеження, та що його визнавальні покази, надані під час допиту працівниками міліції за відсутності захисника, були використані для його засудження. Констатовано порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції

161

«Надточій проти України»

15 травня 2008 року

Суд нагадує, що принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Суд зауважує, що під час розгляду адміністративної справи щодо заявника, останній відбував покарання за вироком суду у місцях позбавлення волі та не брав участі в адміністративному провадженні, незважаючи на те, що національні відповідні державні органи знали про становище заявника та місце, де він відбував покарання.

Неможливість заявника надати пояснення щодо предмета справи призвели до висновку Суду, що у провадженні, яке розглядається, важливі процесуальні гарантії були відсутні та що ці процесуальні недоліки, у світлі обставин справи, були достатньо серйозними, щоб піддати сумніву справедливість, та  провадження. Відповідно було констатовано порушення п.1 ст. 6 Конвенції.

162

«Сіреджук проти України»

21 січня 2016 року

У вказаній справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тривалим розглядом національними судами (9 років та майже 9 місяців) справи

163

«Кузьміна проти України»

16 червня 2016 року

Суд вже встановлював порушення у подібних справах проти України, зазначаючи, що відповідно до національного законодавства, чинного на той час, прокурор, на відміну від підсудного, мав перевагу бути присутнім на подібних засіданнях Верховного Суду України та усно викласти свою позицію перед колегією з трьох суддів, такі пояснення мали на меті здійснення впливу на їх думку. Суд дійшов висновку, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявникам було також надано можливість усно виступати у відповідь. У світлі цих міркувань Суд доходить висновку, що принцип процесуальної рівності сторін не було дотримано у цій справі. Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

164

«Хужин та інші проти Росії»

23 жовтня 2008 року

Принцип презумпції невинуватості, відповідно до практики ЄСПЛ, не лише забороняє передчасне висловлення думки самим судом про те, що особа, «яку обвинувачено у вчиненні злочину», є винною, тоді як це ще не доведено відповідно до закону, а й поширюється на заяви, що їх роблять інші державні посадові особи стосовно проваджень, що тривають у кримінальних справах, і які спонукають громадськість до думки про вину підозрюваного та визначають наперед оцінку фактів компетентним судовим органом Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене участю слідчого та інших працівників прокуратури у телевізійній програмі та їхня характеристика вчинених заявником дії як «злочинів» і що вони є винуватими у їх вчиненні

165

«Лада проти України»

6 лютого 2018 року

ЄСПЛ повторює, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє передчасне висловлення судом думки про те, що той, «кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», є винним або винною до того, як це буде доведено відповідно до закону. Послідовний підхід Суду полягає у тому, що право на презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява державного посадовця щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про її вину до того, як таку вину буде доведено відповідно до закону. Навіть за відсутності будь-якого формального висновку достатньо того, що існують певні міркування, які дозволяють припустити, що суд або посадова особа вважають особу, яка обвинувачується, винною. Необхідно встановити принципову відмінність між твердженням про те, що хтось тільки підозрюється у вчиненні злочину, та чіткою заявою, що особа вчинила злочин, за відсутності остаточного вироку. ЄСПЛ неодноразово наголошував на важливості добору державними посадовцями слів у своїх заявах до судового розгляду та визнання особи винною у вчиненні конкретних кримінальних правопорушень.

з огляду на повний текст постанови від 16 січня 2008 року, її фактичний зміст та контекст, у тому числі наявність на початку постанови районного суду зазначення, що заявник обвинувачується у вчиненні злочину, та у заключній її частині вказівки на те, що судове слідство у справі ще не закінчено, тож ще не було проведено низки слідчих дій для встановлення істини у справі, Європейський суд констатував, що оскаржуваний вираз був насправді технічною помилкою судді. У цьому аспекті ЄСПЛ додатково акцентував на тому, що «суддя повинен приділяти особливу увагу точності формулювань у своїх рішеннях». На думку Суду, обставини справи та уважне читання тексту постанови від 16 січня 2008 року не дозволяють дійти висновку, що заявника було визнано винним у вчиненні злочину, перш ніж його було засуджено компетентним судом, а отже не вбачає у цій справі порушення права заявника на презумпцію невинуватості відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції.

166

«Аллене де Рібемон проти Франції»

10 лютого 1995 року

Презумпція невинуватості, згідно з позицією ЄСПЛ, не заперечує права громадськості бути поінформованою, зокрема, представниками влади, про порушення кримінальної справи чи факт проведення її розслідування, про наявність підозри, про арешт певних осіб, про визнання ними своєї вини.

Суд неодноразово наголошував, що пункт 2 статті 6 Конвенції не може завадити відповідним органам інформувати громадськість про перебіг розслідування в кримінальних справах, адже це суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному статтею 10 Конвенції. Однак він зобов’язує робити це розсудливо, з належною обережністю і обачністю, «як цього вимагає повага до презумпції невинуватості»

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене повідомленням комісара поліції (в присутності міністра внутрішніх справ і директора департаменту кримінальної поліції) на прес-конференції про те, що заявник є «підбурювачем вбивства»

167

«Лавентс проти Латвії»

28 листопада 2002 року

 

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням, які містилися в інтерв’ю судді, що вона ще не знає, «чи вирок буде обвинувальним, чи частково виправдувальним», та інше її інтерв’ю, що містило пропозицію обвинуваченим довести свою невинуватість

168

«Буткевічус проти Литви»

26 березня 2002 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням у пресі генерального прокурора про наявність «достатньо твердих доказів вини» міністра оборони Литви, а також заяви голови парламенту, що в нього «немає сумнівів» щодо отримання міністром хабара за «обіцянку протизаконних послуг», та що міністр «хабарник»

169

«Кузьмін проти Росії»

18 березня 2010 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням про вину заявника у вчиненні злочину, відображену в наказі Генерального прокурора РФ про звільнення заявника з посади відразу після порушення кримінальної справи і до вирішення її судом

170

«Шагін проти України»

10 грудня 2009 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене заявою першого заступника прокурора Києва, яку однаково процитували три різні газети і яку було зроблено задовго до складання обвинувального висновку у справі заявника, про те, що заявник був «фактичним керівником» групи кілерів і «його розпорядження [вбивати] мали систематичний характер»

171

«Барбера, Мессегеу і Джабардо проти Іспанії»

ЄСПЛ зазначив, що п. 2 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої думки, що підсудний вчинив злочинне діяння, оскільки обов’язок доведення цього лежить на обвинуваченні та будь-який сумнів трактується на користь підсудного.

172

«Фатулаєв проти Азербайджану»

22 квітня 2010 року

Презумпція невинуватості, втілена в п. 2 ст. 6 Конвенції, є одним із елементів справедливого кримінального судочинства, що забороняє передчасне висловлювання як самим судом, так і представниками інших органів влади думки, що особа, яка «обвинувачується у кримінальному злочині», є винною до того, як це доведено в законному порядку. ЄСПЛ послідовно дотримується підходу, відповідно до якого принцип презумпції невинуватості порушується, якщо судове рішення або твердження офіційної особи щодо особи, яка обвинувачується в скоєнні злочину, схиляє до думки про те, що вона винна до того, як її винуватість була встановлена в законному порядку

173

«Грабчук проти України»

21 вересня 2006 року

 

Пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним дати, доки вину не буде доведено в законному порядку». Суд вказує і на ту обставину, що порушення презумпції невинуватості має місце не тільки на стадії судового розгляду, а і на стадії досудового розслідування («Грабчук проти України», п. 45). Презумпція невинуватості може виявлятися порушеною не лише суддею або судом, а й іншими державними органами влади, включаючи прокуратуру.

174

«Артіко проти Італії»

13 травня 1980 року

Право обирати захисника на власний розсуд виникає лише тоді, коли обвинувачений має достатні кошти для оплати його послуг.

Обвинуваченому, у якого таких коштів немає і який отримує безоплатну правову допомогу, право вибору за п. 3 (с) ст. 6 Конвенції не гарантується, однак правова допомога має бути «практична й ефективна», а не «теоретична й ілюзорна»

175

«Медвєдєв проти Росії»

27 червня 2017 року

Право обвинуваченого на спілкування зі своїм захисником (адвокатом) без ризику бути почутим третьою стороною є, відповідно до підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, однією із основних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві

176

«Мефтах та інші проти Франції»

26 липня 2002 р.

Право на безоплатну правову допомогу стосується усіх стадій провадження, включаючи як досудові, так і після закінчення провадження у суді першої інстанції

177

«Пічугін проти Росії»

6 червня 2017 року

Як випливає з тексту підпункту (d) пункту 3 статті 6, сторона захисту повинна мати можливість вести активний захист – наприклад, шляхом виклику свідків на свою користь чи надання інших доказів. ЄСПЛ нагадує, що вже розглядав ситуації, коли заявники намагалися оскаржити докази експертів надані стороною обвинувачення, оперуючи висновками «спеціалістів». ЄСПЛ вважає, що відмова національних судів визнавати висновки підготовлені «спеціалістами» в якості доказів порушує принцип рівності сторін. Відповідно, у таких випадках констатує порушення пункту 1 і підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції

178

«Жук проти України»

21 жовтня 2010 року

Суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що під час розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки судовий розгляд скарги заявника відбувався лише за участі прокурора, який усно представив свою позицію та міг вплинути таким чином на висновки суду, а заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи у відповідь.

179

«Бартая проти Грузії»

26 липня 2018 року

Відмова суду перенести засідання за клопотанням адвоката, що брав участь в іншому процесі, та розгляд справи без захисника є порушенням ст. 6 Конвенції

180

«Рубан проти України»

12 липня 2016 року

 

«Алакрам Хумматов проти Азербайджану»

18 травня 2006 року,

 

«Ткачов проти України»

13 грудня 2007 року

Суд у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не позбавлення волі строком на п’ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням ст. 7 Конвенції.

Так, у справі «Рубан проти України», де заявник скаржився на порушення принципу lex mitior, за яким, на його думку, його мали засудити до 15 років позбавлення волі – найтяжче покарання, яке існувало в період між 29.12.1999 та 29.03.2000, Суд зазначив, що створення вищезгаданої тримісячної прогалини не було навмисним, і матеріали справи не містять жодних вказівок на «будь-які наміри законодавчого органу зокрема, і держави в цілому пом’якшити закон до рівня, зазначеного заявником».

181

«Вєренцов проти України»

11 квітня 2013 року

Суд повторює, що гарантія, встановлена у статті 7 Конвенції, що є істотним елементом верховенства права, посідає визначне місце у системі захисту за Конвенцією. Це твердження підкреслюється тим, що вона не допускає жодних винятків, навіть за статтею 15 Конвенції під час війни або іншої суспільної небезпеки. Ця гарантія має тлумачитися та застосовуватися, як це випливає з її предмету та цілі, у такий спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування, засудження та покарання. Відповідно, вона втілює, у загальних визначеннях, принцип, за яким лише закон може визначати злочин та передбачати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege).

182

«DEL RIO PRADA ПРОТИ ІСПАНІЇ»

21 жовтня 2013 року

Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального закону на шкоду обвинуваченому. У більш загальному сенсі вона також втілює принцип, що лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege) час як вона забороняє, зокрема, поширення сфери існуючих злочинів на дії, які раніше не були кримінальними злочинами, вона також встановлює принцип, що кримінальне законодавство не повинне широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією. Звідси випливає, що злочини та відповідні покарання повинні бути чітко визначені законом. Ця вимога виконується тоді, коли особа може знати з формулювання відповідного положення — в разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами і після отримання відповідної юридичної консультації, — які дії або бездіяльність тягтимуть за собою її кримінальну відповідальність, та яке покарання вона може отримати в цьому зв’язку

183

«MAKTOUF ТА DAMJANOVIC ПРОТИ БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ»

18 липня 2013 року

Формулювання у п. 1 ст. 7 Європейської конвенції обмежене тими випадками, в яких обвинувачений був визнаний винним і засуджений за вчинення кримінального правопорушення. Проте п. 1 ст. 7 Європейської конвенції ані забороняє застосування правила про зворотну дію закону, ані включає в себе принцип заборони притягнення до відповідальності двічі за одне і те ж саме діяння (non bis in idem).

184

«Мішо проти Франції»

6 грудня 2012 року

Попри те, що ст. 8 Конвенції передбачає захист конфіденційності всієї «кореспонденції» між фізичними особами, вона забезпечує посилений захист взаємодії між адвокатом та клієнтом. Ця обставина обґрунтована тим, що адвокатам в демократичному суспільстві належить основоположна роль, а саме: захист учасників процесу. Однак адвокати будуть неспроможними виконувати це ключове завдання, якщо вони не зможуть гарантувати тим, кого вони захищають, що їхні взаємодії залишаються конфіденційними. Тут йдеться також про довірчі відносини між ними, необхідні для виконання цієї місії. Опосередковано, однак вимушено від цього залежить право кожного на справедливий суд, включно з правом обвинуваченого не свідчити проти себе. Цей додатковий засіб захисту, наданий ст. 8 конфіденційному характеру відносин між адвокатом та клієнтом, та підстави, на яких він ґрунтується, дозволяє Суду встановити, що з цієї перспективи адвокатська таємниця, яка, хоч і покладає на адвокатів певні зобов’язання, спеціальним чином захищена цією статтею. 

185

«Бріту Феррінью Бексіга Вілья-Нова проти Португалії»

1 грудня 2015 року

ЄСПЛ, констатувавши порушення ст. 8 Конвенції, зазначив, що ознайомлення з банківськими виписками заявниці (таке ознайомлення відбулося у зв’язку з порушеним проти неї кримінальним провадженням у справі про ухилення від сплати податків. Заявниця заявляла про порушення правил професійної таємниці її, як адвоката) становило втручання у її право на повагу до професійної таємниці, яка належить до сфери приватного життя. Суд також зазначив, що заходи із призупинення дії права на професійну таємницю проводилися без участі заявниці, яка не мала змоги надати аргументи. Крім цього, всупереч вимогам національного законодавства, під час провадження не було отримано висновку Асоціації адвокатів. Суд також встановив, що вимога ефективного контролю, передбачена ст. 8 Конвенції, не була виконана.

186

«Копп проти Швейцарії»

25 березня 1998 року

Суд постановив, що відбулося порушення статті 8 Конвенції, встановивши, що швейцарське законодавство не визначає з достатньою чіткістю обсягів та порядку здійснення органами влади дискреційного повноваження з цього питання. Відповідно, суд врахував, що заявнику не було забезпечено мінімального ступеню захисту в якості адвоката, необхідного для гарантування законності в демократичному суспільстві. Суд зазначив, що незважаючи на те, що в прецедентному праві Федерального суду Швейцарії встановлено принцип, який, крім цього, був загальноприйнятим, згідно з яким адвокатська таємниця охоплює лише відносини між адвокатом та його клієнтами, законом чітко не визначено, яким чином, за яких умов та хто повинен проводити розмежування між питаннями, безпосередньо пов’язаними з адвокатською роботою на підставі вказівок учасника процесу, та питаннями, які стосуються діяльності, відмінної від роботи юридичного консультанта. Насамперед, в практичному плані було щонайменше дивним, що відповідне завдання було доручене посадовій особі юридичного відділу поштової служби, яка була членом виконавчого органу, без нагляду з боку незалежного судді, особливо коли справа стосується конфіденційних відносин між адвокатом та його клієнтами, які безпосередньо пов’язані з правом на захист.

187

«Прутяну проти Румунії»

3 лютого 2015 року

Суд постановив, що відбулося втручання у порушення ст. 8 Конвенції, встановивши, що оскаржуване втручання (втручання у право адвоката на повагу до приватного життя та кореспонденції, яке стосується перехоплення телефонних розмов адвоката, відсутності оскаржити законність такого заходу та вимагати знищення записів) було непропорційним щодо переслідуваної законної мети, а саме: встановити істину у зв’язку з кримінальним провадженням і, таким чином, запобігти порушенню громадського порядку, внаслідок чого заявник не мав ефективних засобів, визначених принципом верховенства закону та спроможних обмежити оскаржуване втручання до обсягу, необхідного у демократичному суспільстві. Суд нагадав про те, що перехоплення розмов між адвокатом та клієнтом становить безумовне порушення професійної таємниці, яка є основою довірчих відносин між адвокатом та клієнтом

188

«Версіні-Кампінкі та Краснянські проти Франції»

16 червня 2016 року

Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції стосовно другого заявника (справа стосувалася використання в якості доказу в дисциплінарному провадженні проти другої заявниці стенограми її телефонної розмови з клієнтом – керівничого директора компанії, підозрюваної у порушенні ембарго на імпорт продукції з яловичини з Великобританії, яка підтверджувала розкриття заявником інформації, захищеної адвокатською таємницею) не відбулося, встановивши, що оскаржуване втручання не було непропорційним відносно законної мети, а саме: запобігання порушенням громадського порядку, та могло вважатися за необхідне у демократичному суспільстві. Зокрема, було встановлено, що оскільки стенограма розмови між заявницею та її клієнтом була виправдана тим, що її зміст міг підтвердити припущення про те, що злочин вчинила сама заявниця, а національні суди встановили, що стенограма не порушувала прав її клієнта на захист, той факт, що перша була адвокатом останнього не був достатнім для встановлення порушення ст. 8 Конвенції стосовно заявниці

189

«Клас та інші проти Німеччини»

6 вересня 1978 року

Суд зазначив, що повноваження з таємного нагляду за громадянами, характерні для поліцейської держави, є допустимими за Конвенцією лише в тому обсязі, який суттєво необхідний для захисту демократичних інституцій. Відзначаючи, що в даний час демократичні суспільства опинилися під загрозою сучасних форм шпигунства та тероризму, внаслідок чого для ефективної протидії  цим загрозам держава повинна мати можливість вживати заходів з таємного спостереження за підривними елементами в межах своєї юрисдикції, Суд постановив, що наявність окремих законодавчих актів, які передбачають повноваження з таємного спостереження за поштовою кореспонденцією, відправленнями та телефонними розмовами, у виняткових випадках є необхідною у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або для запобігання порушенням громадського порядку та злочинам. У зв’язку з цим, Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції не відбулося.

190

«Ілія Стефанов проти Болгарії»

22 травня 2008 року

 

«Головань проти України»

5 липня 2012 року

Суд постановив, що відбулося порушення ст.8 Конвенції, встановивши, що обшук становив порушення професійної таємниці заявника в обсязі, непропорційному за відповідних обставин. Попри те, що Суд пересвідчився у тому, що видача ордеру на обшук була зумовлена обґрунтованою підозрою і ордер був виданий після отримання свідчень від декількох свідків, він зазначив, що ордер був складений з використанням вкрай широких формулювань та давав поліції право утримувати комп’ютер заявника, а також всі його гнучкі диски, на яких містилися матеріали, захищені адвокатською таємницею, впродовж цілих двох місяців. Крім цього, ймовірність забезпечення сусідами, які не мали жодної забезпечення сусідами, які не мали жодної юридичної кваліфікації, ефективної правової гарантії проти надмірного втручання поліції в професійну таємницю заявника, була вкрай незначна. Оскільки в межах болгарського законодавства не існувало жодної процедури, яка б дозволяла б заявнику оскаржити законність обшуку та вилучення або отримати відшкодування, Суд також постановив, що відбулося порушення ст. 13 Конвенції.

191

«Андре та інший заявник проти Франції»

24 липня 2008 року

Суд зазначив, що в контексті податкової перевірки справ компанії – клієнта заявників (адвокатів) заходи податкової інспекції були скеровані проти заявників лише на тій підставі, що інспекції було складно виконати необхідні перевірки та виявити документи, які могли б підтвердити підозри стосовно ухиляння компанії від сплати податків, хоча заявники ніколи не притягувалися до відповідальності та не підозрювалися у вчиненні правопорушення або у співучасті у шахрайстві, вчиненому їх клієнтом. У зв’язку з чим, ЄСПЛ постановив, що відбулося порушення ст. 8 Конвенції, встановивши, що обшук і вилучення були непропорційними стосовно мети, а саме: запобігання порушенням громадського порядку та злочинам.

192

«Робатін проти Австрії»

3 липня 2012 року

Суд постановив, що відбулося порушення ст. 8 Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що, хоча заявник і скористався низкою процесуальних гарантій, апеляційна палата, на розгляд якої заявник передав справу, навела лише стислі та досить загальні підстави в якості обгрунтування для проведення обшуку та вилучення всіх електронних даних з адвокатського бюро заявника, замість того, щоб обмежитися винятково даними, які стосувалися відносин між заявником та потерпілими внаслідок правопорушень, в яких його звинувачено (остаточно заявника було виправдано за усіма пунктами звинувачень проти нього). Зважаючи на особливі обставини, що склалися в адвокатському бюро, слід було б навести конкретні підстави для такого комплексного обшуку. За відсутності відповідних підстав, Суд встановив, що вилучення та перевірка всіх даних виходили за межі мінімуму, необхідного для досягнення законної мети, а саме: запобігання злочину.

193

Vinci Construction таGMT Genie Civil and Services проти Франції

2 квітня 2015 року

Суд постановив, що відбулося порушення ст. 8 Конвенції, встановивши, що перевірки та вилучення, які проводилися в приміщеннях компаній – заявників (адвокатських компаній), були непропорційними до переслідуваної мети, а саме: економічний добробут країни та запобігання порушенням громадського порядку та злочинам. Зокрема, Суд зазначив, що правові гарантії, передбачені національним законодавством, яке регулює перевірки та вилучення, що проводяться на підставі законодавства про конкуренцію, не були застосовані у цій справі практичним та ефективним чином, зокрема, через те, що було відомо, що вилучені документи містили переписку між адвокатом та його клієнтом, яка підлягала підвищеному захисту.

У зв’язку з цим Суд постановив, що оскільки суддя повинен був розглянути обґрунтовані  звинувачення у вилученні спеціально визначених документів, хоч вони й жодним чином не стосувалися розслідування або були захищені адвокатською таємницею, він повинен був прийняти рішення стосовно подальших дій з ними після проведення детального вивчення та точного аналізу пропорційності, а згодом – винести розпорядження про їх повернення, якщо це доречно. Суд також постановив, що у цій справі відбулося порушення & 1 статті 6 (право на справедливий суд), оскільки заявники не мали змоги подати повну апеляцію проти рішення про надання дозволу на перевірки та вилучення.

194

Юридична фірма з обмеженою відповідальністю «Servulo & Associados» («Сервуло та партнери») проти Португалії

3 вересня 2015 року

Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції не відбулося. ЄСПЛ встановив, що, незважаючи на предмет ордерів на обшук та вилучення, правові гарантії, надані заявникам проти зловживань, свавілля та порушення службової таємниці, були належними та достатніми. Таким чином, заходи з обшуку та вилучення не призвели до непропорційної суперечності законній меті, а саме: запобігання порушенням громадського порядку та злочинам. Зокрема, Суд зазначив, що після ознайомлення із вилученими комп’ютерними файлами та повідомленнями електронної пошти слідчий суддя виніс розпорядження про знищення 850 записів, які, на його думку, мали особистий характер, охоронялися професійною таємницею або безпосередньо не стосувалися справи. Суд не вбачав підстав для того, щоб ставити під сумнів оцінку судді, який вжив заходів для перевірки законності заходів з обшуку та вилучення та, зокрема, для захисту адвокатської таємниці. Крім цього, у відповідь на заперечення заявників, які оскаржували неповернення вилучених у них комп’ютерних записів, Суд зазначив, що оригінали було повернуто однак не існувало жодного зобов’язання повертати копії, які могли зберігатися впродовж терміну давності, визначеного для відповідних злочинів.  

195

Акціонерне товариство «Адвокатське бюро «Партнери Люндстранд» проти Швеції»

20 грудня 2016 року

Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції не відбулося, встановивши, що обшук офісу заявника не був непропорційним до переслідуваної законної мети, а саме: забезпечення економічного добробуту країни. Зокрема, Суд зазначив, що жоден з матеріалів, вилучених або скопійованих Податковою агенцією, не містив інформації, захищеної професійною таємницею. Однак Суд постановив, що відбулося порушення ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) у поєднанні зі ст. 8 Конвенції, оскільки заявник був позбавлений правового статусу у провадженні стосовно надання дозволу на обшук його приміщень і, таким чином, не мав доступу до жодних засобів юридичного захисту для висунення заперечень проти обшуку

196

«Юдицька та інші проти Росії»

12 лютого 2015 року

ЄСПЛ у своїх рішеннях уже неодноразово зазначав, що переслідування представників юридичної професії — це удар у саме серце конвенційної системи. Тому питання проведення обшуку в приміщеннях адвокатів повинне розглядатися особливо ретельно. Для визначення того, чи були такі заходи «необхідними в демократичному суспільстві», Суду необхідно розглянути доступність ефективних засобів захисту від зловживання повноваженнями або свавілля відповідно до внутрішньодержавного права і перевірити, як такі засоби захисту використовувалися у справі, що розглядається. Зокрема, необхідно розглянути такі питання, як тяжкість злочину, у зв’язку з яким було проведено обшук і вилучення, чи були вони проведені відповідно до постанови судді або судового органу (чи перевірялися судом після їх проведення), чи було вказану постанову винесено на підставі обґрунтованої підозри і чи була сфера їх проведення обґрунтовано обмеженою. Суд також повинен перевірити спосіб проведення обшуку, а щодо кабінету адвоката — чи здійснювався обшук у присутності незалежного спостерігача з метою забезпечення збереження матеріалів, захищених правом адвоката не розголошувати інформацію своїх клієнтів. Нарешті, Суд повинен взяти до уваги ступінь можливих наслідків для роботи і репутації осіб, щодо яких був проведений обшук.

Суд зазначає, що надмірна розпливчатість формулювань постанови проявилася в тому, як було здійснено обшук: слідчий вилучив усі комп’ютери заявників. Також Суд зазначає, що при проведенні обшуку не було забезпечено жодних гарантій проти порушення адвокатської таємниці, наприклад, таких, як заборона на вилучення документів, на які поширюється адвокатська таємниця, або здійснення нагляду за обшуком з боку незалежного від слідчої групи спостерігача, здатного вказати, на які документи поширюється адвокатська таємниця (присутність двох понятих об’єктивно не можна вважати достатнім засобом захисту, враховуючи, що вони не були професіоналами, що мають юридичну кваліфікацію, а тому не були здатні визначити, які матеріали є конфіденційними).

ЄСПЛ констатував, що обшук, проведений за відсутності обґрунтованої підозри або засобів захисту від втручання в професійну таємницю в кабінетах заявників, і вилучення їхніх комп’ютерів вийшли за межі «необхідних у демократичному суспільстві» для досягнення переслідуваної законної мети, відповідно було порушено вимоги статті 8 Конвенції.

197

«Головань проти України»

5 липня 2012 року

У цьому рішенні, враховуючи обставини справи, а саме відсутність обґрунтування в постанові слідчого про проведення обшуку його проведення без санкції суду та проведення обшуку незважаючи на заперечення першого заявника, тоді як національне законодавство забороняло огляд, розголошення чи вилучення документів, пов’язаних із виконанням адвокатом доручення без його згоди, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції

198

«Смірнов проти Росії»

7 червня 2007 року

ЄСПЛ, відзначивши, що сам заявник не був підозрюваним у жодному кримінальному правопорушенні, вказав, що обшук проводився без достатніх та відповідних підстав та правових гарантій невтручання у професійну таємницю, а надмірно широкі формулювання ордера на обшук забезпечували поліції повну свободу на власний розсуд визначати матеріали, які підлягали вилученню, як наслідок обшук становив порушення професійної таємниці в обсязі, непропорційному будь-якій законній мети, яку він переслідував, а отже було порушено статті 8 Конвенції

199

«Колесніченко проти Росії»

9 квітня 2009 року

У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції, оскільки у рішенні про обшук не було вказано, які предмети і документи передбачалося виявити у адвоката під час проведення обшуку або який стосунок вони мали до розслідування справи

200

«Багієва проти України»

28 квітня 2016 року

Суд нагадує, що коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінює, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також вивчає наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевіряє як ці гарантії використовували у справі, що розглядається.

Зважаючи на вжиті в постанові про дозвіл на обшук у цій справі узагальнені формулювання («підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів»), Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою підчас його проведення.

Крім того, додатково до наведеного вище висновку про те, що у постанові про дозвіл на обшук не були встановлені межі обшуку, ЄСПЛ відзначає, що працівники міліції вилучили низку речей, які навіть не входили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом, які згодом були повернуті заявниці. Суд зауважує, що поняті та представник житлово-експлуатаційної організації, запрошені міліцією для участі в проведенні обшуку, не пересвідчилися у правильності внесення до списку протоколу про проведення обшуку всіх вилучених речей, та у тому, чи відповідали вилучені речі обсягу обшуку, визначеному в постанові про дозвіл на обшук. За цих обставин ЄСПЛ дійшов висновку, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшук у квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті, відповідно, констатував порушення ст. 8 Конвенції.

201

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

Суд також зазначає, що, хоча і можливо, що дані, отримані незаконним чином із мобільного телефону заявника, відіграли певну роль на початковому етапі розгляду, що призвів до арешту заявника, вони не використовувалися як докази під час судового розгляду. Він зазначає, що засудження заявника ґрунтувалося на ряді інших інкримінуючих доказів, не пов’язаних із незаконно отриманими даними, такими як (i) його власне визнання того, що він переїхав X, (ii) результати відтворення події, вжиті для перевірки версії заявника, (iii) біологічні сліди, знайдені на заявникові, його автомобілі і на X, (iv) речові докази, такі як гумова трубка, що була частиною автомобіля заявника, знайдена на місці події, і (v) показання свідків. За цих обставин і з урахуванням характеру незаконності заходів, Суд робить висновок, що розгляд у справі заявника, що розглядається в цілому, — включаючи спосіб отримання доказів, — не суперечить вимоги справедливого судового розгляду. Відповідно, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

202

«А. В. проти України»

29 січня 2015 року

Відповідно заявник мав право на доступ до захисника під час допиту 29 грудня 2006 року з приводу обставин придбання ним наркотичних засобів. Існування цього права, встановленого Конвенцією, не залежало від того, чи подав заявник клопотання про надання йому юридичної допомоги. Проте заявник міг відмовитися від зазначеного права, оскільки стаття 6 Конвенції не забороняє особі за власним бажанням відмовитися від права на гарантію справедливого суду. Проте відмова від цього права повинна, серед іншого, надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Необхідні гарантії права на юридичну допомогу, окрім іншого, опосередковано закріплюють обов’язок органів влади встановити, що особа не бажала скористатися цим правом у конкретний проміжок часу

203

«Бенедік проти Словенії»

24 квітня 2018 року

Суд зауважує, що рівень анонімності в Інтернеті може бути різним. Користувачі Інтернету можуть бути анонімними для більшої частини публіки, але водночас можуть бути ідентифіковані постачальником послуг завдяки їхнім обліковим записам або контактним даним, які можуть бути або неперевіреними, або підлягати певній перевірці – йдеться про різні процедури, починаючи з обмеженої перевірки (наприклад, за допомогою активації облікового запису через адресу електронної пошти або через аккаунт у соціальній мережі) до підтвердження автентичності особи, чи то за допомогою національних електронних ідентифікаційних карток, чи то даних аутентифікації користувача в системі інтернет-банкінгу. Постачальник послуг може також надати своїм користувачам широкі можливості користування правом анонімності, взагалі не зобов’язуючи їх ідентифікувати себе, і в такому випадку ідентифікація таких осіб можлива лише обмеженою мірою за допомогою інформації, що зберігається постачальниками послуг доступу до мережі Інтернет. Розкриття такої інформації можливе, як правило, лише за наявності відповідного розпорядження слідчого або судового органу і за певних обмежувальних умов. Тим не менш, у деяких випадках її розкриття може потребуватися з метою ідентифікації правопорушників і притягнення їх до відповідальності

204

«Бєляєв та Дігтяр проти України

16 лютого 2012 року

Суд встановив порушення ст. 8 Конвенції Судом констатовано порушення щодо прав обох заявників на повагу до кореспонденції під час попереднього ув’язнення в Сумському СІЗО у зв’язку з тим, що відповідне національне законодавство не відповідало стандартам «якості закону» і що відсутність відповідних гарантій могла призвести до незаконної відмови надіслати деякі листи заявників.

205

«Довженко проти України»

8 травня 2012 року

Порушення ст. 8 Конвенції щодо права заявника на повагу до кореспонденції ЄСПЛ констатував у зв’язку з тим, що відповідне національне законодавство не містило визначеної процедури надання або відмови у наданні дозволу на листування особам, які тримаються під вартою, що є втручанням у вказане право, яке не відповідає вимозі здійснення його «згідно із законом».

206

«Куріпка проти України»

10 листопада 2016 року

Суд зазначає, що у цій справі заявник не міг вести листування зі своїми родичами через засоби поштового зв’язку, оскільки незважаючи на його клопотання органи влади не надали йому відповідного дозволу згідно зі статтею 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Отже, було втручання у право заявника на повагу до кореспонденції, та відповідно констатовано порушення ст. 8 Конвенції

207

«Котій проти України»

5 березня 2015 року

 

«Зосимов проти України»

7 липня 2016 року

Питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази 

208

«Соломахін проти України» 

5 березня 2012 року

 

«Юрій Волков проти України»

19 грудня 2013 року

Суд нагадує, що фізична недоторканність особи охоплюється поняттям «приватного життя», яке захищається ст. 8 Конвенції. Крім того, тіло особи стосується найбільш особистісного аспекту приватного життя і обов’язкове медичне втручання, навіть якщо воно є мінімальним, становить втручання у це право 

209

«Шалімов проти України»

4 червня 2010 року

Ненадання дозволу під час попереднього ув’язнення тривалістю чотири роки побачення з родиною становить порушення ст. 8 Конвенції 

210

«Родзевілло проти України»

14 січня 2016 року

Суд нагадує, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду. Важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв’язків з його близькими. Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім’ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім’ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя. За цих підстав мало місце порушення статті 8 Конвенції

211

«Тросін проти України»

23 лютого 2012 року

Суд зазначає, що побачення відбувалися у присутності працівника пенітенціарної установи, який прослуховував розмови. Заявник був відокремлений від відвідувачів скляною перегородкою. Відповідно, жорстко встановлений законом спосіб здійснення побачень з родичами, який не передбачав будь-якого індивідуального підходу, не забезпечував приватності та виключав будь-який фізичний контакт між заявником та його відвідувачами. Спосіб, в який здійснювалися побачення, впливав на різні аспекти сімейного життя заявника тією мірою, якою це стосувалося різних видів відносин між заявником та кожним відвідувачем. Крім того, на приватність спілкування заявника з родичами впливала присутність працівника пенітенціарної установи. Суд не вбачає будь-яких свідчень того, що у випадку заявника були потрібні будь-які з таких широких обмежень. За цих підстав мало місце порушення статті 8 Конвенції

212

«Хохлич проти України»

29 квітня 2002 року

Ненадання можливостей для отримання додаткових посилок із їжею від матері та отримання двохгодинних візитів від родичів є порушенням ст. 8 Конвенції.

Заявник не міг знати з впевненістю, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом (КВК), стосовно кількості посилок та бандеролей, які ув’язненим дозволено було отримувати від родичів.

213

«Вінтман проти України»

23 січня 2015 року

Суд перш за все нагадує, що засудженні до позбавлення волі мають «надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу». Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за ст. 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі.

Сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв’язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя

214

«Пантелеєнко проти України»

29 червня 2006 р.

Суд зазначає, що як зберігання державними органами інформації про особисте життя людини, так і її використання є порушенням права на повагу до особистого життя, гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції. У цьому випадку національний суд надіслав запит і отримав з психіатричної лікарні конфіденційну інформацію про психічний стан і відповідне медичне лікування заявника. Ця інформація була в подальшому оприлюднена суддею сторонам та іншим особам, присутнім у судовій залі на публічних слуханнях.

Суд вважає, що подібні подробиці, безперечно, є інформацією, що належить до «приватного життя» заявника, і що захід, який розглядається, призвів до розширення кола осіб, ознайомлених з цими подробицями.

Таким чином, заходи, вжиті судом, є порушенням права заявника, гарантованого йому статтею 8 Конвенції

215

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції у зв’язку із незаконністю збирання органами внутрішніх справ відомостей про заявника (у контексті його судово-психіатричної експертизи) без його згоди.

216

«Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України»

30 вересня 2010 року

 

«Пантелеєнко проти України»

29 червня 2006 року

Суд повторює, що словосполучення «згідно із законом» у п. 2 ст. 8 Конвенції, по суті, стосується національного законодавства і встановлює обов’язок забезпечувати дотримання матеріальних та процесуальних норм

Фраза «відповідно до закону» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя в національному праві

217

 

«Михайлюк та Петров проти України»

10 грудня 2009 року

 

«Полторацький проти України»

29 квітня 2003 року

Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» (в аспекті пункту 2 статті 8 Конвенції) насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права

218

«Неділенько та інші проти України»

18 січня 2018 року

Розглянувши скарги за статтею 8 Конвенції Європейський суд послався на свою попередню практику у справах проти України та зауважив, що обшуки у квартирах заявників не були проведені «відповідно до закону», оскільки здійснювалися працівниками міліції на підставі санкції прокурора без ухвали суду та відповідної процедури надання такого дозволу. Європейський суд зазначив, що принцип верховенства права передбачає, що втручання органів державної влади у права осіб має підлягати ефективному судовому контролю. Європейський суд дійшов висновку, що національне законодавство, чинне на час подій, не забезпечило при проведенні обшуків у квартирах заявників достатніх гарантій від свавілля і констатував порушення статті 8 Конвенції.

219

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

ЄСПЛ, розглядаючи скаргу в частині порушення статті 8 Конвенції зазначив, що національні суди під час кримінального провадження встановили, що перевірка телефону заявника була незаконною, а також, що вони були не в праві присуджувати заявнику компенсацію за будь-яку моральну шкоду, що була завдана йому за таких умов. Якщо заявник вважав, що йому завдана така шкода, він повинен був зажадати компенсації відповідно до вимог цивільного судочинства. У зв’язку з цим Суд повторює, що існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який є явно потрібним, не є вагомою підставою для його незастосування. У зв’язку з цим, а відсутності будь-яких переконливих аргументів із боку заявника, що свідчили б про те, що засіб правового захисту, на який посилається уряд, був би неефективним у його випадку, Суд вважає, із урахуванням конкретних обставин даної справи, що скарга по статті 8 є неприйнятною згідно § 1 і § 4 статті 35 Конвенції в частині невичерпання національних засобів правового захисту

220

«Роман Захаров проти Росії»

4 грудня 2015 року

У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції за самим фактом існування такого законодавства, яке допускає приховане перехоплення телефонних розмов у мобільних мережах і ризик будь-якої особи зазнати внаслідок цього порушення своїх прав. Жертвою порушення визнано особу, чиї права потенційно, а не в результаті конкретних заходів із перехоплення, застосованих особисто до неї, можуть бути порушені цими заходами.

221

«Зубков та інші проти Росії»

7 листопада 2017 року

Європейський Суд згоден з неоспореним сторонами твердженням, що дії з прослуховування телефонних розмов заявників були втручанням в їх права, передбачені ст. 8 Конвенцій. У зв’язку з цим Європейський Суд нагадує, що телефонні розмови входять у визначення «приватного життя» і «кореспонденції» в значенні п. 1 ст. 8 Конвенції.
Питання недоторканості приватного життя виникають тоді, коли аудіо- або відеозапис дій особи починає носити систематичний або безперервний характер, навіть якщо ця особа під час запису знаходиться в громадському місці

222

«Дудченко проти Росії»

7 листопада 2017 року

Дозвіл на проведення негласного спостереження не  переконавшись в наявності «обгрунтованих підозр», «необхідності» таких дій «в демократичному суспільстві» та їх «співмірність» є порушенням ст. 8 Конвенції.

223

«Синькова проти України»

27 лютого 2018 року

Суд не погодився із затвердженням заявниці про те, що її поведінка на меморіалі не могла бути сприйнята, як зневажливе відношення до тих, в чию честь меморіал був споруджений. Відповідно до її логіки, єдиним, що мало значення відносно Вічного Вогню, був природний газ, який був потрібний для підтримки горіння. Проте вічні вогні є давньою традицією у багатьох культурах і релігіях, вони найчастіше спрямовані на повагу пам’яті про особу або подію національної значущості, або служать в якості символу стійкого характеру. Вічний вогонь, на якому заявниця смажила яєчню, є частиною пам’ятника солдатам, які віддали свої життя, захищаючи свою країну і країну заявниці, під час Другої світової війни. У заявниці було багато відповідних можливостей виразити свої погляди або брати участь в справжніх акціях протесту відносно політики держави по використанню природного газу або по реагуванню на потребі ветеранів війни, не порушуючи кримінальне право і не ображаючи пам’ять загиблих солдатів і почуття ветеранів, чиї права вона, нібито, намагалася захистити. Зважаючи на обставини справи ЄСПЛ вказав, що оскаржуване обмеження сумісне зі свободою слова, а отже дійшов висновку, що не маломісця порушення статті 10 Конвенцій.

224

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

Втручання в право на свободу слова, як зауважує ЄСПЛ, порушить Конвенцію, якщо воно не відповідатиме критеріям, викладеним в п. 2 ст. 10, у зв’язку з чим потребує з’ясування: 1) чи було втручання «передбачене законом»; 2) чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, перерахованих у п. 2 ст. 10 Конвенції; 3) чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.

Розглядаючи цю скаргу з позиції критерію «передбачено законом», ЄСПЛ зазначає, що відповідне втручання ґрунтувалося на національному законодавстві, а саме ст. 185-3 КУпАП, тобто оскаржуване втручання було «передбачене законом» за змістом п. 2 ст. 10 Конвенції.

Щодо критерію «законна мета» ЄСПЛ вважає, що втручання у свободу слова заявниці переслідувало законну мету підтримки авторитету суду в аспекті п. 2 ст. 10 Конвенції.

Стосовно ж «необхідності в демократичному суспільстві» ЄСПЛ зауважує, що свобода слова сторін у залі суду не є необмеженою, і певні інтереси, такі як авторитет суду, досить важливі для виправдання обмежень цього права. Разом із тим зазначає, що характер і серйозність накладених санкцій також є чинниками, які необхідно брати до уваги, оцінюючи співмірність втручання.

у частині призначеного їй покарання (п’ять діб арешту) ЄСПЛ зазначає, що заявниця не була адвокатом, а тому щодо неї не могло бути вжито дисциплінарних заходів; це обмежувало спектр покарань, доступних для національного суду для призначення заявниці за її неналежну поведінку. Проте, як зазначає Європейський суд, менш серйозне покарання — у вигляді штрафу все ще було доступним суду, але суд не розглянув питання можливості його призначення та не мотивував, чому він визнав позбавлення волі доречнішим покаранням, попри те, що це було його обов’язком відповідно до національного законодавства

Як наслідок ЄСПЛ вважає, що призначене заявниці покарання було невідповідно суворим. Констатуючи порушення ст. 10 Конвенції, ЄСПЛ зазначив, що його висновки про процесуальну несправедливість у провадженні проти заявниці служать для усунення цієї неспівмірності.

225

«Швидка проти України»

30 жовтня 2014 року

Суд не погоджується з думкою заявниці, що положення Кодексу України про адміністративні правопорушення про дрібне хуліганство було явно незастосовним у її випадку. Відповідне положення стосується зокрема образливого чіпляння до громадян, що порушує громадський порядок. На думку Суду, пошкодження заявницею стрічки на вінку могло вважатися таким, що підпадає під вищезазначену категорію. Суд пам’ятає про доволі загальне юридичне визначення «дрібного хуліганства», тлумачення та практичне застосування якого можуть у певних випадках бути предметом зловживання. У цій справі заявниця вдалася до провокативного жесту, який міг занепокоїти або образити деяких з багатьох людей, які були його свідками. Зважаючи на поведінку заявниці та її кваліфікацію національними судами, Суд погоджується з тим, що застосовне національне законодавство відповідало вимозі щодо передбачуваності. Суд доходить висновку, що визнання заявниці винною у дрібному хуліганстві та застосування до неї стягнення, передбаченого відповідним положенням, відповідало вимозі щодо законності.

Разом з тим, ЄСПЛ відзначаючи, що національний суд застосували до заявниці, шістдесятитрьохрічної жінки, без судимостей, найбільш суворе покарання (караються арештом лише у виключних випадках) за правопорушення, яке не призвело до жодного насильства або загрози та не вбачаючи цьому жодного виправдання і вважаючи захід непропорційним переслідуваній меті, констатував порушення статті 10 Конвенції (права заявниці на свободу вираження поглядів)

226

«Карпюк та інші проти України»

6 жовтня 2015 року

Суд знаходить важливим той факт, що другому заявникові, якого було визнано винним лише в організації масових заворушень, а не в активній участі у них, тим не менш, 24 спочатку було призначено покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі — найсуворіше покарання з усіх заявників, включаючи тих, кого було визнано винним у вчиненні актів насильства. Навіть коли це покарання згодом було зменшене до трьох років, воно все одно залишалось найтривалішим покаранням з усіх, призначених заявникам, і дорівнювало за тривалістю тільки покаранню четвертого заявника, якого, на відміну від другого заявника, було визнано винним безпосередньо у вчиненні актів насильства. Наведене вище спонукає Суд дійти висновку, що організаційна діяльність та вигукування лозунгів, тобто елементи поведінки перших трьох заявників, які захищені Конвенцією, вочевидь дуже серйозно вплинули на призначене їм покарання. З цієї причини та з огляду на недиференційований характер призначених заявникам покарань, їх загальна суворість має розглядатися в цілому з точки зору пропорційності. Суд вже постановляв, що він повинен з особливою ретельністю розглядати справи, в яких покарання за ненасильницьку поведінку, призначені національними органами влади, включають строк позбавлення волі. У зв’язку з цим зазначено, що вироки щодо заявників частково ґрунтувались на їх ролі в організації політичного мітингу 9 березня 2001 року, який, як було встановлено Судом, планувався як мирне зібрання (див. пункт 207). 235. Отже, Суд доходить висновку, що хоча санкція за дії заявників щодо організації масових безпорядків та підбурювання до насильства під час подій 9 березня 2001 року могла бути зумовлена вимогами громадської безпеки, тривалі строки позбавлення волі, призначені їм в якості покарання, не були пропорційні легітимній цілі, яка переслідувалась. Констатовано порушення пункту 1, підпунктів «c», «d» пункту 3 статті 6, статті 11 Конвенції

227

«Ратушна проти України»

2 грудня 2010 року

Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції постійно тлумачилась ним у його практиці як така, що вимагає наявності в національному законодавстві засобу юридичного захисту лише стосовно скарг, які можуть вважатись «небезпідставними» в сенсі Конвенції. У цьому зв’язку Суд нагадує, що існування фактичного порушення іншого положення не є передумовою для застосування статті 13 Конвенції. Хоча у справі, яка розглядається, Суд зрештою дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції, він не вважає скаргу заявниці стосовно цього такою, що є prima facie необґрунтованою, та дійшов до вищезазначеного висновку, лише розглянувши її по суті. Таким чином, Суд вважає, що заявниця подала небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції.

228

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

Європейський суд у цій справі констатував порушення статті 13 Конвенції у поєднанні із статею 3 з огляду на відсутність у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою та перевезення. Крім цього, ЄСПЛ у цій справі визнав порушення вказаного положення Конвенції у зв’язку з статтею 6 Конвенції з огляду на те, що тривалість провадження у справі заявника була несумісною з вимогою «розумного строку» та що у зв’язку з цим він також не мав жодних ефективних засобів правового захисту.

229

«Рисовський проти України»

20 жовтня 2011 року

У пункті 82 рішення ЄСПЛ  зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному правопорядку. Уряд у цій справі не довів, що заявник на практиці мав можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню або забезпечили заявнику відповідне відшкодування

230

«Урманов проти Росії»

11 жовтня 2016 року

ЄСПЛ нагадує, що право на подання індивідуальної скарги відповідно до статті 34 Конвенції буде функціонувати ефективно тільки в тому випадку, якщо заявник зможе вільно спілкуватися (вести переписку) з Європейським Судом, не відчуваючи жодного тиску зі сторони влади з метою змусити його чи її відкликати чи змінити свої скарги.

ЄСПЛ встановив, що спровокувавши своїми діями чи бездіяльністю затримку кореспонденції ЄСПЛ заявнику, влада не забезпечила йому ефективний і вільний доступ до ЄСПЛ. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що держава-відповідач не виконала свої зобов’язання, передбачені статтею 34 Конвенції.

231

«Андрій Захаров проти України»

7 січня 2016 р.

Держава-відповідач не дотрималася свого позитивного обов’язку забезпечити заявника усіма необхідними засобами для проведення ЄСПЛ належного та ефективного розгляду його заяви у зв’язку з тим, що Апеляційний суд м. Києва відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо надання йому копії його касаційної скарги та інших документів на тій підставі, що законодавство не передбачало право заявника на отримання копій матеріалів справи після закінчення кримінального провадження. Констатовано порушення ст. 34 Конвенції

232

«Гербей та інші проти України»

21 липня 2016 р

Держава не дотрималася своїх позитивних зобов’язань за статтею 34 Конвенції забезпечити заявників усіма необхідними засобами для того, щоб не перешкоджати належному та ефективному розгляду Європейським судом їхніх заяв під час відбування ними покарання у зв’язку з тим, що національні суди відмовили заявникам у задоволенні клопотань щодо надання копій документів з матеріалів їхніх кримінальних справ

233

«Філіп Харкінс проти Сполученого Королівства»

15 червня 2017 року

 

Оскільки об’єкт і мета підпункту «Ь» пункту 2 статті 35 Конвенцій повинні служити інтересам правової визначеності і означати межі компетенції Європейського Суду, Європейський Суд не може визначати поняття «нові факти, що відносяться до справи» за межами звичайного значення, відбитого і в англійському, і у французькому текстах Конвенції, який досі застосовується в його прецедентний практиці.

Надаючи цьому поняттю його звичайне значення, Європейський Суд не може не дійти висновку про те, що розвиток його прецедентної практики не є «новими фактами, що відносяться до справи», для цілей застосування підпункту «Ь» пункту 2 статті 35 Конвенцій. Прецедентна практика Європейського Суду постійно змінюється, і якби її зміни дозволяли заявникам, що не добилися успіху, повторно подавати свої скарги, то остаточні постанови в силу подання цих нових скарг постійно ставилися б під сумнів. Це призвело б до розмивання суворо визначених підстав перегляду постанов Європейського Суду, закріплених в правилі 80 його Регламенту, а також надійності і авторитету цих рішень.

234

«Морейра Феррейра проти Португалії

(№ 2)»

11 липня 2017 року

ЄСПЛ розглянув питання про свою юрисдикцію відносно прерогатив держави-відповідача і Комітету міністрів Ради Європи відповідно до статті 46 Конвенцій. Принципи, вироблені Європейським Судом узагальнив нижченаведеним чином.

(а) Встановлення порушення Конвенції Європейським Судом у своїх постановах по суті є деклараторним рішенням, і в силу статті 46 Конвенцій Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні постанови Європейського Суду у справах, в яких вони є сторонами, при тому, що виконання цих постанов контролюється Комітетом міністрів ради Європи. Деклараторним рішенням суду, що не зачіпає суті спору, роз’яснюється зміст норм права, що підлягає застосуванню в конкретній спірній ситуації.

(b) Роль Комітету міністрів Ради Європи в цій сфері не означає, те, що заходи, прийняті владою держави-відповідача для усунення виявленого Європейським Судом порушення Конвенції, не можуть підняти нове питання, не вирішене в постанові Європейського Суду, і як таке сформувати предмет нової скарги, яка може бути розглянута Європейським судом. Іншими словами, Європейський Суд має право розглянути нову скаргу на те, що повторний розгляд справи судом на внутрішньодержавному рівні в порядку виконання однієї з його постанов породжує нове порушення Конвенції.

(c) На цій підставі Європейський Суд встановив, що він був правомочний займатися скаргами по низці наступних справ, наприклад, в тих випадках, коли влада провела новий розгляд справи в порядку реалізації однієї постанови Європейського Суду, будь-то шляхом відновлення провадження у справі або шляхом порушення повністю нової справи.

(б) З прецедентної практики Європейського Суду вбачається, що встановлення наявності «нового питання» залежить від конкретних обставин кожної справи і що відмінності в справах не завжди очевидні. Повноваження, якими наділений Комітет міністрів Ради Європи відповідно до статті 46 Конвенцій, щоб наглядати за виконанням постанов Європейського Суду і оцінювати заходи, що приймаються державами в силу цієї статті, не порушуються в тих випадках, коли Європейський Суд має справу з відповідною новою інформацією в контексті нової скарги.

235

«Неділенько та інші проти України»

18 січня 2018 року

Скарга першого заявника щодо свавільності вилучення під час обшуку, утримання та пошкодження речей працівниками міліції була залишена національними судами поза увагою. У зв’язку з цим та з огляду на свої висновки щодо порушення статті 8 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку, що національне законодавство не передбачало необхідних процесуальних гарантій проти свавілля та необмеженості повноважень працівників міліції під час проведення обшуку, а тому не відповідало вимозі «якості закону», передбаченій Конвенцією, та констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

236

«Горковлюк та Кагановський проти України»

4 жовтня 2018 року

Суд бере до уваги докладені другим заявником активні зусилля при зверненні до різних державних органів за приблизно шість з половиною років (розраховано з посиланням на останню відому подію, а саме: відкриття провадження у Вищому адміністративному суді України 24 березня 2008 року), а можливо й більше. До того ж, як справедливо зазначив другий заявник, втручання держави у його майнові права не обмежувалося незаконним вилученням його товарів, але й свавільною передачею товарів приватній фірмі та невжиттям державною виконавчою службою жодних заходів для стягнення з цієї компанії відшкодування вартості його майна.

Зазначені міркування є достатніми для висновку Суду, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.

237

«Айлдерс та інші проти Росії»

3 жовтня 2017 року

Європейський Суд відмічає, що при винесенні постанови про накладення арешту на майно 24 травня 2007 року районний суд послався на ряд таких фактичних елементів, як придбання майна, використання викрадених грошових коштів для фінансування угоди і подальша реєстрація майна на імена заявників. Районний суд не пояснив, яким чином він дійшов таких висновків, яка «інформація від слідства» була надана на підтримку таких висновків, або чому суд визнав, що клопотання про накладення арешту на майно було «добре обґрунтованим». На підставі чого, констатовано порушення статті 1 Протоколу № 1

238

«Яланський та Галунка проти України»

3 травня 2018 року

Надмірна тривалість застосування підписки про невиїзд стала підставою для констатування порушення статті 2 Протоколу 4 до Конвенції

239

«Іванов проти України»

07 грудня 2006 року

В цій справі заявник був підозрюваним в кримінальному
провадженні. Відповідно Суд вважає, що обмеження мало законну мету, викладену в пункті 3 статті 2 Протоколу N 4,
зокрема гарантувати присутність заявника на місці під час
проведення розслідування, а також його присутність у судових
слуханнях. Оцінка «необхідності в демократичному суспільстві» вимагає від Суду визначити, чи було оскаржуване втручання «пропорційним законній переслідуваній цілі». Що стосується пропорційності втручання, Суд звертав
особливу увагу на тривалість застосування заходу.

Суд перш за все зазначає, що лише тривалість цього обмеження (10 років і 4 місяці) є достатньою, щоб дійти висновку про її непропорційність. Суд звертає також увагу на факт тривалого втручання, що відбулось в контексті обвинувачення в скоєнні злочину середньої тяжкості, і закінчення строку давності обвинувачень проти заявника у вересні 2000 року, тоді як обмеження застосовувалось до нього до травня 2006 року. Враховуючи вищезазначене, Суд зробив висновок про те, що не було досягнуто справедливої рівноваги між загальними інтересами та правами заявника. Таким чином, ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення
статті 2 Протоколу N 4 до Конвенції

240

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

 

Суд визнав порушення ст. 2 Протоколу № 7, оскільки (i) законодавство України, до поправок, прийнятих у 2008 р., не передбачало право на оскарження рішення суду в аспекті п. 1 цього положення у справах про адміністративні правопорушення, і (ii) таке адміністративне правопорушення, як прояв неповаги до суду, не могло вважатися «незначним правопорушенням» в аспекті п. 2 цього положення. У зв’язку із цим, розглянувши всі наявні матеріали у цій справі, ЄСПЛ констатував порушення ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

241

«Ігор Тарасов проти України»

16 вересня 2016 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції з огляду на те, що національні органи у порушення принципу non bis in idem двічі притягнули заявника до юридичної відповідальності.

242

«Руслан Яковенко проти України»

4 червня 2015 року

Суд зазначає, що національні суди вважали за необхідне залишити в силі обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком суду першої інстанції законної сили навіть після того, як призначений йому цим вироком строк ув’язнення вже закінчився. У зв’язку з відсутністю будь-яких апеляційних скарг зазначений період тривав дванадцять днів. Якби заявник вирішив оскаржити вирок, це б затримало набрання ним законної сили на невизначений період часу. 82. Відповідно, Суд погоджується з аргументом заявника про те, що ціною за здійснення його права на оскарження була б його свобода, тим більше, що тривалість тримання його під вартою була б невизначеною. Тому Суд вважає, що ці обставини порушили саму суть його права, закріпленого статтею 2 Протоколу 7 до Конвенції.

243

«Ростовцев проти України»

25 липня 2017 року

Перегляд судом вищої інстанції вироку або призначеного покарання може стосуватися як фактичних обставин, так і правових аспектів, або обмежуватися виключно питаннями права. Крім того, у деяких країнах обвинувачений, який бажає оскаржити рішення суду, повинен отримати на це дозвіл. Проте будь-які обмеження права на перегляд, що містяться у національному законодавстві, мають за аналогією з правом доступу до суду, закріпленим пунктом 1 статті 6 Конвенції, переслідувати законну мету та не порушувати саму суть цього права.

У цій справ апеляційна скарга заявника стосувалася питання правової кваліфікації дій, у вчиненні яких він зізнався. Уряд стверджував, що апеляційну та касаційну скарги заявника були залишені без задоволення національними судами, оскільки вони вважали, що заявник намагався у непрямій формі оспорити визнані ним фактичні обставини, що стали підставою для його засудження. Суд не знаходить у рішеннях національних судів доказів на підтвердження останнього аргументу: ані апеляційний суд, ані ВСУ фактично не стверджували, що заявник намагався оскаржити висновки суду першої інстанції щодо фактів, і не вказували на будь-які твердження в апеляційній скарзі заявника, які підтверджували б таке тлумачення його апеляційної скарги. Суд доходить висновку, що тлумачення відповідних положень національного законодавства, застосоване національними судами у справі заявника, не було «передбачуваним» і, застосовуючи його, національні суди порушили саму суть права заявника на подання апеляційної скарги. Відповідно, було констатовано порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції

244

«Сергій Золотухін проти Росії»

10 лютого 2009 року

 

«Інгел та інші проти Нідерладнів»

8 липня 1976 року

Судом було встановлено, що поняття «кримінального провадження» у тексті статті 4 Протоколу № 7 має тлумачитися з урахуванням загальних принципів, що стосуються відповідних термінів «кримінальне обвинувачення» та «покарання» у статтях 6 та 7 Конвенції. Прецедентною практикою Суду встановлено три критерії, широко відомі як критерії Енгеля, які слід розглядати при визначенні, чи мало місце «кримінальне обвинувачення». Першим критерієм є юридична класифікація правопорушення відповідно до національного законодавства, друга — сама суть правопорушення, а третя — ступінь тяжкості покарання, яке загрожує особі. Другий та третій критерії є альтернативними і не обов’язково кумулятивними. Однак це не виключає кумулятивного підходу, якщо окремий аналіз кожного критерію не дає змогу досягти чіткого висновку щодо наявності кримінального обвинувачення

245

«Сергій Золотухін проти Росії»

10 лютого 2009 року

 

Заявник був засуджений за «дрібні правопорушення» за Кодексом про адміністративні правопорушення до триденного адміністративного затримання. Суд зауважив, що за національною правовою класифікацією зазначений злочин характеризувався як «адміністративний». Тим не менш, сфера «адміністративних» правопорушень в Росії та інших аналогічних правових системах охоплює окремі злочини, що мають кримінальний характер, але є надто незначними, щоб регулюватися кримінальним законодавством та процедурою. Крім того, Суд зазначив, що за своїм характером включення зазначеного правопорушення до Кодексу про адміністративні правопорушення слугує гарантуванню захисту людської гідності та громадського порядку, цінностей та інтересів, які, як правило, належать до сфери кримінального права. Відповідне положення Кодексу було спрямоване на всіх громадян, а не на групу, яка має особливий статус. Посилання на «незначний» характер цих правопорушень саме по собі не виключає його класифікації як «кримінального» в автономному значенні Конвенції, оскільки в Конвенції немає нічого, що передбачає, що кримінальний характер злочину обов’язково вимагає певного ступеню серйозності. Основними цілями встановлення зазначеного правопорушення були покарання та стримування, які є характерними ознаками кримінальних покарань. Що ж стосується ступеня суворості даного заходу, Суд зазначив, що відповідним положенням передбачено п’ятнадцять днів тюремного ув’язнення як максимальне покарання, а заявника було засуджено до позбавлення волі на три дні. Покарання, яке підлягало застосуванню та фактично було застосовано до заявника, передбачало позбавлення свободи і створило припущення, що обвинувачення заявника були «кримінальними». Суд дійшов висновку, що характер злочину, визначеного як «незначне правопорушення» разом із суворістю покарання був таким, що призвів до засудження заявника в межах «кримінальної процедури» для цілей статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції

246

«Сандвіст проти Фінляндії»

22 листопада 2005 року

Суд дійшов висновку, що рішення прокурора не притягати особу до відповідальності не повинно розглядатися як «остаточне» рішення, з урахуванням застосовного національного законодавства. Відповідно, подальше рішення Генерального прокурора про притягнення заявника до відповідальності та його засудження не становило нового провадження у розумінні статті 4 Протоколу № 7. Суд вже визнавав, що закриття кримінального провадження прокурором не становить ні засудження, ані вироку, і тому стаття 4 Протоколу № 7 не застосовується в цій ситуації.  Це положення також не застосовується і до припинення кримінального провадження на підставі амністії за дії, які спричинили серйозні порушення фундаментальних прав, такі як воєнні злочини проти цивільного населення. Суд встановив, що надання амністії щодо злочинів вбивства та жорстокого поводження з цивільним населенням суперечило б зобов’язанням Держав відповідно до статей 2 і 3 Конвенції. Також було зазначено, що в міжнародному праві спостерігається тенденція до неприпустимості надання амністії щодо серйозних порушень прав людини. Тому новий обвинувальний вирок щодо особи, якій було надано амністію за ці акти, не повинен підпадати під гарантії в межах статті 4 Протоколу № 7 

247

«Нікітін проти Росії»

20 липня 2004 року

Заявника судили за обвинуваченнями у державній зраді, зокрема, шпіонаж та розголошення державної таємниці. Його виправдання стало остаточним із винесенням рішення Верховним Судом. В подальшому клопотання Генерального Прокурора до Президії Верховного Суду про перегляд справи у наглядовому провадженні (включаючи оцінку законодавства, що підлягало застосуванню; фактів та доказів у матеріалах справи; а також повернення на новий розгляд) було відхилено. Суд зазначив, що національне законодавство дозволяло провести такий перегляд на підставі порушення матеріального і процесуального права. Оскільки кінцевим результатом провадження у порядку нагляду, за умови задоволення такого клопотання, було б скасування всіх попередніх рішень та ухвалення нового рішення щодо кримінального обвинувачення, Суд дійшов висновку, що наглядове судочинство може розглядатись як окремий вид поновлення судового розгляду, який підпадає під сферу застосування частини 2 статті 4 Протоколу № 7

248

«Радчиков проти Росії»

24 травня 2007 року

Суд зазначає, що не розглядається як порушення ст. 4 Протоколу №7 повторний розгляд справи згідно із законом та кримінальними процесуальними нормами відповідної держави, але в тому випадку, якщо є відомості про нові або нововиявлені обставини та якщо в ході попереднього розгляду були допущені істотні порушення, що вплинули на результат розгляду справи

249

«Градингер проти Австрії»

23 жовтня 1995 року

суд сформулював критерії оцінки двох правопорушень як тотожних. Тотожність стосується не лише назви правопорушень за законом, але, що головніше, змісту та мети правопорушень. Виходячи з цього, Суд визнав таким, що порушує ст. 4 Протоколу №7, стягнення із заявника адміністративного штрафу за керування транспортом у стані сп’яніння, оскільки раніше він вже був засуджений за це саме діяння як за кримінальний злочин (Суд розцінив ці адміністративне правопорушення і злочин як одне і те саме діяння).

250

«Лопушанський проти України»

2 лютого 2017 року

Суд нагадує, що заявник/заявниця втрачає статус потерпілого, якщо національні органи однозначно або по суті визнають порушення Конвенції та надають йому або їй відповідну та достатню компенсацію за нього

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 48/340
      Провадження N 12-14звг19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      позивача - заступника прокурора міста Києва (від прокуратури Скрипка М.В.),
      відповідача - Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (представник Бондаренко С.А.),
      третьої особи - Федерації професійних спілок України (представник - адвокат Багатченко Ю.В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд у зв'язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340 за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Міністерства охорони здоров'я України до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота", Благодійної організації "Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді "Ковчег", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Федерації професійних спілок України, Дочірнього підприємства "Санаторій імені Першого травня" Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, про визнання права власності, визнання недійсним договору та повернення майна.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У серпні 2011 року заступник прокурора міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - Фонд держмайна) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - Укрпрофоздоровниця), Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" (далі - ВГБФ "Батьківська турбота"), Благодійної організації "Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді "Ковчег" (далі - Благодійна організація), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Федерації професійних спілок України (далі - Федерація), Дочірнього підприємства "Санаторій імені Першого травня" Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - ДП "Санаторій імені Першого травня"), Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності (далі - Фонд соцстрахування), у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив: визнати право власності держави в особі Фонду держмайна на нерухоме майно загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, а саме: спальний корпус N 1 (літера "Р") загальною площею 682,50 кв. м, спальний корпус N 2 (літера "Н") загальною площею 213,80 кв. м, спальний корпус N 3 (літера "И") загальною площею 248,80 кв. м, спальний корпус (літера "К") загальною площею 385,00 кв. м, лікувальний корпус (літера "З") загальною площею 225,10 кв. м, клуб-їдальню (літера "О") загальною площею 741,20 кв. м, лабораторію (літера "Л") загальною площею 105,80 кв. м, бібліотеку (літера "М") загальною площею 130,00 кв. м, а також споруди, передавальні пристрої та елементи благоустрою (далі - спірне нерухоме майно) (перелік згідно з актом прийому-передачі від 4 вересня 2002 року за договором N 8000109/2002-24 від 30 серпня 2002 року (далі - договір N 8000109/2002-24); витребувати у власність держави в особі Фонду держмайна з незаконного володіння ВГБФ "Батьківська турбота" на вказане спірне нерухоме майно загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40 (перелік згідно з актом за договором N 8000109/2002-24); визнати недійсним з моменту укладення договір N 8000109/2002-24 купівлі-продажу будівель другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня" на вул. Гамарника, 40 у м. Києві загальною площею 2732,2 кв. м та вартістю 1915200 грн. укладений 30 серпня 2002 року між Укрпрофоздоровницею, ВГБФ "Батьківська турбота" та Благодійною організацією.
      1.2. Позов обґрунтований тим, що майно санаторію імені Першого травня в м. Києві (Пуща-Водиця), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, є державною власністю та Укрпрофоздоровниці не передавалося, у зв'язку із чим прокурор указував на недійсність договору N 8000109/2002-24, за яким Укрпрофоздоровниця відчужила спірне майно на користь ВГБФ "Батьківська турбота", та наявність підстав для повернення такого майна у державну власність.
      1.3. Заперечуючи проти позову, Укрпрофоздоровниця вказувала на правомірне набуття неюправа власності на спірне майно з огляду на положення статті 34 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV), статей 20, 28 Закону України від 7 лютого 1991 року N 697-XII "Про власність" (далі - Закон N 697-XII), статті 18 Закону СРСР від 9 жовтня 1990 року N 1708-1 "Про громадські об'єднання", статті 20 Закону СРСР від 10 грудня 1990 року N 1818-1 "Про професійні спілки, права та гарантії їхньої діяльності"; прийняття Декларації про утворення Федерації незалежних професійних спілок України та постанови Президії Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР від 18 листопада 1990 року "Про затвердження Договору про закріплення прав по володінню, користуванню і розпорядженню профспілковим майном", що свідчить про наявність волі держави на передачу спірного майна у її власність; здійснення Укрпрофоздоровницею ремонту та утримання спірного майна, що свідчить про виконання функцій власника; відсутність спірного майна на обліку в реєстрі державного майна, що свідчить про припинення права державної власності.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. Постановою від 17 квітня 1956 року N 433 Рада Міністрів Української РСР зобов'язала Міністерство охорони здоров'я УРСР прийняти від профспілкових організацій та інших міністерств, відомств майно (в т. ч. спірний санаторій), що перелічене в додатку.
      2.2. Постановою від 23 квітня 1960 року N 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" (далі - Постанова N 606) Рада Міністрів Української РСР зобов'язала Міністерство охорони здоров'я УРСР передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок, зокрема, всі діючі госпрозрахункові санаторії (крім туберкульозних), будинки відпочинку, санаторні пансіонати, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього управління. Пунктом 2 Постанови N 606 встановлено, що передача у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснюється безоплатно. У додатку 1 до Постанови N 606, а саме Переліку санаторіїв, будинків відпочинку і пансіонатів, що передаються Українській республіканській раді профспілок Міністерством охорони здоров'я УРСР, зокрема, значиться спірний санаторій імені Першого травня.
      2.3. Постановою від 18 листопада 1990 року N 2-1а Президія Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР затвердила договір про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном від 18 листопада 1990 року, укладений між Загальною конфедерацією профспілок СРСР та Федерацією незалежних профспілок України, відповідно до умов якого за Федерацією незалежних профспілок України було закріплено перелік майна (в т. ч. санаторій імені Першого травня (м. Київ).
      2.4. Постановою від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 Президія Ради Федерації незалежних професійних спілок України вирішила створити Укрпрофоздоровницю на базі санаторно-курортних закладів, підприємств, об'єднань та установ профспілок України за пайовим внеском Фонду соцстрахування.
      2.5. 4 грудня 1991 року Радою Федерації незалежних профспілок України та Фондом соцстрахування укладено установчий договір про створення на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок - Укрпрофоздоровниці.
      2.6. Ленінський райвиконком міста Києва рішенням від 23 грудня 1991 року N 971 зареєструвавУкрпрофоздоровницю, правонаступником якої є Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".
      2.7. У відповідності до вищевказаної вказаної постанови від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 Федерація незалежних профспілок України передала, а Укрпрофоздоровниця прийняла майно територіальних санаторно-курортних закладів профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних і підсобно-допоміжних об'єктів, підвідомчих колишній Українській республіканській раді з управління курортів профспілок, в обсязі і сумі згідно з додатком (в т. ч. майно спірного санаторію імені Першого травня), про що був складений акт приймання-передачі майна Федерації незалежних профспілок України від 24 січня 1992 року.
      2.8. Рішенням від 20 січня 1997 року у справі N 137/7 Вищий арбітражний суд України (у 2001 році перейменований у Вищий господарський суд України) відмовив у задоволенні позову Фонду держмайна до Федерації, Фонду соцстрахування, Укрпрофоздоровниці про визнання недійсними установчих документів Укрпрофоздоровниці. Зазначеним рішенням суду підтверджено право власності Федерації на спірне майно та законність його передання до статутного фонду Укрпрофоздоровниці.
      2.9. Посилаючись на постанови Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року "Про майнові комплекси і фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташованих на території України" та від 4 лютого 1994 року "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР",Вищий арбітражний суд України зазначив, що Фонд держмайна не визначив, що саме становило майно відповідно до цих законодавчих актів. Майно, на базі якого було створено Укрпрофоздоровницю, було передано Українській республіканській Раді профспілок, правонаступником якої стала Федерація, як це вбачалося з її установчих документів. Оскільки майно не було передане Всесоюзній центральній раді професійних спілок, на нього не поширювалась дія зазначених постанов. Крім того, з моменту передання майна профспілкам воно не вилучалося державою у встановленому порядку. Право власності профспілок на це майно не оскаржувалося, а отже, було законним.
      2.10. 24 лютого 2000 року Укрпрофоздоровниця звернулася до Головного управління майном Київської міської державної адміністрації з заявою про оформлення права власності на спірне майно, за наслідком розгляду якої 27 червня 2000 року Головним управлінням майна Київської міської державної адміністрації на підставі наказу про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна від 12 червня 2000 року N 302-ВУкрпрофоздоровниці видано свідоцтво про право власності на майновий комплекс серії МК N 010002992.
      2.11. 30 серпня 2002 року між Укрпрофоздоровницею (продавець), ВГБФ "Батьківська турбота" (покупець) та Благодійною організацією (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівель (споруд, приміщень) шляхом викупу N 8000109/2002-24, відповідно до умов якого продавець продав, а покупці купили спірне нерухоме майно, загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, на земельній ділянці площею 3,8741 га, що підтверджується актом передачі основних фондів другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня" від 4 вересня 2002 року.
      2.12. Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору N 8000109/2002-24 продаж вищевказаного об'єкта здійснюється за договірною ціною з урахуванням ПДВ, яка становить 1915200,00 грн. Покупець (ВГБФ "Батьківська турбота") додатково до ціни продажу об'єкта, компенсує витрати продавця, пов'язані з проведенням оцінки майна, - 21 000,00 грн без ПДВ протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту підписання цього договору.
      2.13. Згідно з пунктом 2.3 договору N 8000109/2002-24 покупець зобов'язується сплатити вказану в пунктах 2.1, 2.2 суму протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту підписання цього договору, а саме: 10 % від Благодійної організації - 191520,00 грн. що перераховані як заставна сума для участі в конкурсі та вже надійшли, згідно з договором доручення від 12 серпня 2002 року N 1-20 від Благодійної організації за ВГБФ "Батьківська турбота"; 90 % від ВГБФ "Батьківська турбота" - 1723680,00 грн.
      2.14. У пункті 4.1 договору N 8000109/2002-24 визначено, що право власності на об'єкт, що відчужується, переходить від Укрпрофоздоровниці до ВГБФ "Батьківська турбота" з моменту повного перерахування грошей на розрахунковий рахунок продавця. Благодійна організація проти переходу права власності на всі зазначені складові об'єкта до ВГБФ "Батьківська турбота" не заперечує.
      2.15. На виконання договору N 8000109/2002-24 між його сторонами 4 вересня 2002 року складено акт приймання-передачі зазначеного нерухомого майна, а саме основних фондів другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня".
      3. Короткий зміст рішень судів
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 19 вересня 2011 року позов задовольнив повністю.
      3.2. Мотивуючи рішення, місцевий господарський суд посилався на те, що спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, а тому є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд держмайна; спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею та згоди, тобто немає правочину, за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження спірного майна, що не позбавляє власника можливості звертатися з вимогою про оспорювання законності правочину щодо відчуження належного йому майна.
      3.3. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що оскільки доказів надання уповноваженим державним органом згоди на відчуження спірного майна шляхом його внесення до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці не надано, а тому згідно зі статтею 128 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статтями 4, 33, 48, 55 Закону N 697-XII (чинного на час внесення майна до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці) відсутні підстави вважати таке майно правомірно набутим Укрпрофоздоровницею, вимога про витребування спірного майна у власність держави в особі Фонду держмайна підлягає задоволенню.
      3.4. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний договір суперечить статті 225 ЦК УРСР та статтям 2, 7, 11, 15 Закону України від 4 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII), а тому відповідно до статті 48 ЦК УРСР, частини шостої статті 29 Закону N 2163-XII підлягає визнанню недійсним.
      3.5. Київський апеляційний господарський суд постановою від 1 квітня 2014 року рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року скасував, прийняв нове рішення, яким у позові відмовив повністю.
      3.6. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спірне майно було передане Укрпрофоздоровниці при її створенні на підставі постанови Президії ради Федерації незалежних профспілок України від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" як майно, що належало профспілкам на праві власності. Тобто суд апеляційної інстанції вважав, що відповідно до статті 12 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" Укрпрофоздоровниця стала власником майна, переданого їй у власність засновниками.
      3.7. Апеляційний господарський суд також виходив із того, що оскільки відповідно до частини другої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право продажу майна належить його власникові, то оспорюваний договір N 8000109/2002-24 відповідав вимогам чинного законодавства.
      3.8. Таким чином, за висновком апеляційного суду ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, тому що він не міг знати про наявність перешкод для вчинення правочину щодо відчуження майна і такі перешкоди станом на день вчинення оспорюваного правочину були відсутні.
      3.9. Додатково суд апеляційної інстанції відзначив, що оскільки вимоги про визнання права власності та визнання договору N 8000109/2002-24 недійсним не підлягають задоволенню, то правові підстави для задоволення вимог прокурора в частині витребування спірного нерухомого майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України також відсутні.
      3.10. Вищий господарський суд України постановою від 24 липня 2014 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 квітня 2014 року скасував, рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року залишив у силі.
      3.11. Вмотивовуючи постанову, Вищий господарський суд України виходив з того, що спірне майно, яке перебувало у віданні Української республіканської ради профспілок та в подальшому було передано до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, є державною власністю і повноваження щодо управління майном державної власності, в тому числі і спірним майном, з урахуванням приписів статті 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року N 2558-XII, були покладені саме на Фонд держмайна.
      3.12. Відтак суд касаційної інстанції визнав необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що Укрпрофоздоровниця набула права власності на спірне майно від Федерації незалежних профспілок України як власника зазначеного майна, оскільки Укрпрофоздоровниця не довела наявності саме у Федерації незалежних профспілок України права власності на спірне майно та законних підстав розпорядження ним.
      3.13. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що спірне майно є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд держмайна, який не надавав згоди на його відчуження, а відтак майно вибуло з володіння власника поза його волею і може бути витребувано із чужого незаконного володіння.
      3.14. Верховний Суд України постановою від 4 лютого 2015 року відмовив у задоволенні заяви про ВГБФ "Батьківська турбота" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року.
      4. Короткий зміст вимог поданої заяви про перегляд судового рішення
      4.1. У лютому 2019 року ВГБФ "Батьківська турбота" звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340, в якій просив прийняти до розгляду заяву та постановити нове рішення, яким повністю відмовити заступнику прокурора міста Києва у задоволенні позовних вимог у цій справі. Підставою для перегляду судового рішення у зв'язку з виключними обставинами заявником визначено пункт 2 частини третьої статті 320 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Також заявник подав клопотання про витребування у Міністерства юстиції України копії та офіційного перекладу рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (заява N 5876/15) (далі - рішення).
      4.2. Обґрунтовуючи наявність згаданої підстави для перегляду судового рішення, заявник посилається на ухвалене 9 жовтня 2018 року рішення ЄСПЛ у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" за заявою N 5876/15, яке набуло статусу остаточного 9 січня 2019 року, та просить постановити нове рішення, яким повністю відмовити в позові заступника прокурора міста Києва.
      5. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      5.1. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року ВГБФ "Батьківська турбота" вказує, що рішенням ЄСПЛ від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 5876/15, встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      5.2. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у справі N 48/340.
      5.3. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 27 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", яке 9 січня 2019 року набуло статусу остаточного.
      6. Мотиви, якими керувався Верховний Суд, та застосоване ним законодавство
      (1) Оцінка аргументів заявника
      6.1. Відповідно до частини першої статті 320 ГПК України рішення, постанови та ухвали господарського суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності, якими закінчено розгляд справи, а також ухвали у справах про банкрутство (неплатоспроможність), які підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
      6.2. Предметом перегляду є судові рішення, передбачені пунктами 1-4 частини першої статті 232 ГПК України, а саме ухвали, рішення, постанови та судові накази.
      6.3. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      6.4. При зверненні із заявою ВГБФ "Батьківська турбота" посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судового рішення, ухваленого судом України при розгляді зазначеної справи, і розгляд такої заяви належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 321 ГПК України.
      6.5. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      6.6. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      6.7. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      6.8. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства.
      6.9. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      6.10. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      6.11. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      6.12. Таким чином, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 320 ГПК України.
      6.13. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов:
      1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд;
      2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;
      3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ);
      4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
      5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень;
      6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;
      7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      6.14. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 та 28 березня 2018 року у справах N 2-3435/11 (провадження N 14-12звц18) та N 2-428/11 (провадження N 14-46звц18), від 17 квітня 2018 року у справі N 235/2573/13-ц (провадження N 14-3звц18).
      6.15. Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      6.16. ЄСПЛ у рішенні від 24 червня 2003 року (заява N 44277/98) "Стретч проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії" встановив, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", тому визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
      6.17. Отже, правовий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.
      6.18. За змістом другого речення частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб'єктів власності і позбавити їх майна, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
      6.19. Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства.
      6.20. Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
      6.21. ЄСПЛ у рішенні від 2 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України" (заява N 61333/00) вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар".
      6.22. Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ майнове право особи може бути припинено в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.
      6.23. У справі, яка переглядається, ЄСПЛ Рішенням від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" визнав прийнятною скаргу ВГБФ "Батьківська турбота" та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині щодо втручання в майнові права заявника (мирне володіння майном).
      6.24. У пункті 57 Рішення ЄСПЛ вказавна суперечність у національній практиці статусу майна Укрпрофоздоровниці, зокрема на суттєві відмінності у висновках, яких дійшли національні суди у цій справі (пункти 28, 31 та 32 Рішення), та висновках в інших судових рішеннях (пункти 20, 21, 23, 42 та 43 Рішення). ЄСПЛ зазначив, що з цих рішень не вбачається існування на національному рівні єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території УРСР. Крім того, уряд не продемонстрував, що, незважаючи на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, згодом така практика стала єдиною. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус розташованого на території України майна всесоюзних громадських організацій колишнього СРСР та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій.
      6.25. У пункті 61 Рішення ЄСПЛ зазначив, що сторони не заперечували, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв'язку із цим ЄСПЛ указав, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи.
      6.26. Також ЄСПЛ зауважив, що, пояснюючи "суспільний інтерес" у втручанні у майнові права заявника, уряд навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50 Рішення), не стверджуючи про потребу держави у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином інтереси держави у майні відповідали "суспільному інтересу" (пункт 62 Рішення).
      6.27. ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 64 Рішення).
      6.28. Таким чином, указавши у Рішенні, серед іншого, на відсутність єдиного підходу на національному рівні щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території УРСР, та на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, ЄСПЛ наголосив, що майно санаторію становило "власність" заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не заперечував, що заявник був покупцем, придбавши нерухомість через більше ніж п'ять з половиною років після ухвалення Вищим арбітражним судом України остаточного рішення від 20 січня 1997 року (яким було підтверджено законність права власності Укрпрофоздоровниці на майно, до якого також входила спірна нерухомість). Іншими словами, немає жодних об'єктивних підстав вважати, що заявник придбав майно у недобросовісний спосіб, а витребування у добросовісного набувача майна становить порушення права на мирне володіння майном (пункти 55, 59 Рішення).
      (2) Позиція щодо вирішення справи
      6.29. Вищий господарський суд України дійшов правильного висновку про те, що Укрпрофоздоровниця не набула права власності на спірне нерухоме майно, а право власності належало державі. Держава ніколи не передавала майно профспілкам саме у власність, і Укрпрофоздоровниця мала про це знати.
      6.30. На час виникнення спірних відносин ще не був запроваджений державний реєстр прав на нерухомість, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне. Отже, сторона, яка бажала набути нерухомість, перед вчиненням правочину мала перевірити історію придбання нерухомості та впевнитися у правомірності попередніх переходів майна. В іншому випадку набувач не міг вважатися добросовісним.
      6.31. Відтак Укрпрофоздоровниця не була добросовісним набувачем майна і не набула права власності на нього. Спірне майно належало на праві власності державі.
      6.32. Водночас Вищий господарський суд України дійшов помилкових висновків про задоволення позову з таких причин.
      6.33. Зокрема, цей суд не врахував належним чином, що в іншій справі N 137/7 суди не визнали за державою права власності на спірне майно. При цьому Господарський суд міста Києва, з рішенням якого погодився Вищий господарський суд України, дійшов правильного висновку про те, що рішення у справі N 137/7 не вважається преюдиційним з двох причин. По-перше, склад учасників справи N 137/7 та цієї справи не є тотожним. По-друге, преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, а не правової їх оцінки.
      6.34. Правовий режим незаконно відчуженого майна врегульовано статтею 330 ЦК України, за якою суб'єктом відносин є добросовісний набувач, який набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
      6.35. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України, відповідно до якої власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.
      6.36. Укладаючи договір щодо спірного майна, ВГБФ "Батьківська турбота" покладався на судове рішення в іншій справі. А тому ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем, який у силу приписів статті 330 ЦК України набув право власності на набуте за спірним договором майно, бо не знав і не міг знати, що Укрпрофоздоровниця не є власником майна і не має права ним розпоряджатися.
      6.37. Також Велика Палата Верховного суду зауважує, що санаторій передано в управління профспілкам власником - державою на виконання Постанови N 606. Отже, спірне майно не було загублено власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
      6.38. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлено наявності такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання у майнові права ВГБФ "Батьківська турбота" як добросовісного набувача спірного нерухомого майна.
      6.39. Таким чином, відповідно до статті 388 ЦК України держава не вправі витребувати спірне майно від ВГБФ "Батьківська турбота", який як добросовісний набувач набув на нього права власника. Тому в задоволенні віндикаційної вимоги слід відмовити.
      6.40. Обґрунтовуючи вимогу про визнання права власності держави в особі Фонду держмайна на спірне майно, прокурор посилався на статтю 392 ЦК України, відповідно до якої власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      6.41. Водночас, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 925/1265/16 (провадження N 12-158 гс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18).
      6.42. Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що, на думку позивача, майно незаконно було передане Укрпрофоздоровниці, а від Укрпрофоздоровниці - ВГБФ "Батьківська турбота". Тобто позивач вважає порушеним право власності держави, і таке порушення пов'язане з позбавленням володіння через ланцюг передач майна, а інтерес позивача полягає в поверненні державі майна з чужого незаконного (на думку позивача) володіння. Належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред'явлена.
      6.43. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
      6.44. Позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору N 8000109/2002-24 щодо відчуження спірного майна обґрунтована останнім з посиланням на положення законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину.
      6.45. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
      6.46. При цьому первісний правочин, а саме передання спірного майна Федерацією до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, визнано Вищим арбітражним судом України законним.
      6.47. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав як для задоволення вимоги про визнання права власності держави, так і вимоги про визнання недійсним договору N 8000109/2002-24 щодо відчуження спірного майна.
      (3) Висновки за результатами розгляду заяви
      6.48. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 325 ГПК України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення.
      6.49.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ВГБФ "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень за виключними обставинами підлягає задоволенню, а прийняті у справі попередні судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Керуючись статтями 320, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень у справі N 48/340 задовольнити.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 квітня 2014 року та постанову Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340 скасувати.
      3. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову заступника прокурора міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      03 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 288/1158/16-к
      Провадження N 13-28кс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Лобойка Л.М.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю
      секретаря судового засідання Косіциної Н.М.,
      прокурора Курапова М.В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Чопівської Л.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 липня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016060270000304, за обвинуваченням
      ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого.
      Зміст оскаржуваних судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
      1. Вироком Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року ОСОБА_1 засуджено:
      за частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки;
      за частиною першою статті 2631 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки;
      за частиною четвертою статті 296 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
      На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Вирішено питання про процесуальні витрати і речові докази.
      2. Як установив суд, ОСОБА_1 улітку 2006 року незаконно придбав на Лук'янівському ринку у м. Києві гладкоствольну вогнепальну зброю - мисливську рушницю моделі ІЖ-К, яку без передбаченого законом дозволу носив і зберігав за місцем свого проживання на АДРЕСА_1. Влітку 2014 року засуджений незаконно переробив цю зброю на одноствольний обріз та зберігав його у цьому ж місці до виявлення й вилучення працівниками поліції 30 липня 2016 року.
      Окрім наведеного, 29 липня 2016 року приблизно о 23 год 10 хв ОСОБА_1, будучи у стані алкогольного сп'яніння, на АДРЕСА_1 під час конфлікту з неповнолітнім ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, вчинив щодо нього хуліганські дії з застосуванням вогнепальної зброї. Зокрема, засуджений у людному місці, умисно грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, незважаючи на присутність поряд жителів села, здійснив постріл із зазначеного вище обрізу і заподіяв ОСОБА_2 легкого тілесного ушкодження у виді вогнепального поранення, яке спричинило короткочасний розлад здоров'я.
      3. Апеляційний суд ухвалою від 18 липня 2018 року вирок суду першої інстанції залишив без зміни.
      Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
      4. У касаційній скарзі захисник Чопівська Л.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку й ухвали з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність і призначення нового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції.
      Захисник вважає недоведеним установлений судом час переробки ОСОБА_1 вогнепальної зброї і неспростованою можливість вчинення засудженим таких дій до внесення у КК змін на підставі Закону України N 5064-VI від 05 липня 2012 року, яким було посилено санкцію частини першої статті 263 цього Кодексу й доповнено його статтею 2631. Із огляду на зазначене й положення частини третьої статті 62 Конституції України, статей 4, 5 КК, на переконання скаржника, дії ОСОБА_1 мають бути кваліфіковані за частиною першою статті 263 цього Кодексу в редакції, що діяла до набрання чинності Законом N 5064-VI від 05 липня 2012 року, а норми статті 2631 КК не підлягають застосуванню як такі, що на час інкримінованого засудженому незаконного поводження зі зброєю не діяли, погіршують його правове становище і тому не мають зворотної сили.
      Захисник також зазначає, що відсутність спеціального закону, який би регламентував порядок поводження з вогнепальною зброєю, і регулювання цих питань лише підзаконним нормативно-правовим актом Міністерства внутрішніх справ України не дає правових підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення визначених диспозицією частини першої статті 263 КК дій без передбаченого законом дозволу.
      Оспорює скаржник і висновки суду про наявність у діях ОСОБА_1 хуліганського мотиву як обов'язкової ознаки злочину, передбаченого статтею 296 КК, стверджуючи, що протиправні дії засудженого зумовлені лише особистою неприязню до потерпілого на ґрунті конфлікту з ним. Крім цього, захисник посилається на порушення апеляційним судом засади безпосередності судового розгляду, а також на недоведеність стану алкогольного сп'яніння ОСОБА_1 на час вчинення злочину та необґрунтовану суворість призначеного покарання.
      5. На касаційну скаргу захисника потерпілий ОСОБА_2 подав заперечення, в яких наводить доводи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просить залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.
      6. У судовому засіданні прокурор висловив позицію про законність і обґрунтованість судових рішень, просив залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      7. За викладеними в ухвалі висновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є виключна правова проблема, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Як зазначено в ухвалі, вирішення порушених у касаційній скарзі питань потребує розмежування складів злочинів, передбачених статтею 296 КК, що належить до злочинів публічного обвинувачення, та статтею 125 цього Кодексу, провадження щодо якого здійснюється за процедурою приватного обвинувачення, тобто може бути розпочато лише за заявою потерпілого. У цій справі потерпілий ОСОБА_2 заяви про вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого статтею 125 КК, не подавав, однак під час досудового розслідування і впродовж усього судового розгляду послідовно наполягав на необхідності притягнення засудженого до кримінальної відповідальності за частиною четвертою статті 296 КК, за якою його дії кваліфіковано стороною обвинувачення.
      Кримінальний процесуальний закон не містить норм щодо наявності чи відсутності у суду процесуальних повноважень за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення в разі, якщо потерпілий не подавав заяви про такий злочин, однак наполягає на притягненні винного до кримінальної відповідальності з початковою кваліфікацією діяння або ж без визначення кваліфікації.
      З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати окреслив необхідність вирішення сукупності таких питань:
      чи може суд, розглянувши справу за обвинуваченням у злочині публічного обвинувачення, змінити правову кваліфікацію інкримінованого діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від позиції потерпілого у справі;
      чи може вважатися заява потерпілого про вчинення щодо нього злочину без визначення правової кваліфікації діяння або з неправильною правовою кваліфікацією підставою для продовження розгляду, розпочатого за справою публічного обвинувачення, і винесення рішення щодо кваліфікації злочину;
      чи може суд прийняти рішення про кваліфікацію діяння як злочину приватного обвинувачення у справі, що була розпочата в порядку публічного обвинувачення без заяви потерпілого.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      8. Виходячи зі змісту частини п'ятої статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог.
      Згідно із частиною другою статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
      Законність і обґрунтованість висновків суду щодо придбання і носіння ОСОБА_1 без дозволу уповноважених державних органів вогнепальної зброї - мисливської рушниці, переробки її в обріз, здійснення з цього обрізу пострілу в ОСОБА_2 й заподіяння йому тілесного ушкодження зазначених у вироку характеру і ступеня тяжкості у касаційній скарзі не оспорюються.
      Щодо кримінально-правової оцінки діяння, кваліфікованого судом за частиною четвертою статті 296 КК
      9. Кваліфікація дій засудженого як хуліганства не ґрунтується на правильному застосуванні закону про кримінальну відповідальність.
      10. Безпосереднім об'єктом кримінально-правової охорони за статтею 296 КК є громадський порядок, тобто суспільні відносини, що сформовані внаслідок дії правових норм, а також моральних-етичних засад, звичаїв, традицій та інших позаюридичних чинників і полягає в дотриманні усталених правил співжиття.
      Підтримання громадського порядку є одним із важливих чинників захисту честі, гідності, здоров'я, безпеки громадян, їх спокійного відпочинку та безперешкодної праці, втілення інших природних, соціальних і культурних прав членів людської спільноти.
      11. Кримінально каране хуліганство з об'єктивної сторони полягає в посяганні на ці правоохоронювані цінності, що супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Таке посягання, як правило, здійснюється у людних або громадських місцях, зазвичай з ініціативи правопорушника, супроводжується нецензурною лайкою та/або фізичним насильством, пошкодженням майна і призводить до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.
      За зовнішніми ознаками хуліганство певним чином схоже на ряд інших злочинів, зокрема на ті з них, що посягають на здоров'я, честь і гідність людини, її майно. Критеріями розмежування цих діянь є насамперед об'єкт посягання, що визначає правову природу та суспільну небезпечність кожного з них, і мотив як ознака суб'єктивної сторони злочину.
      12. Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо. Винятковим цинізмом у контексті статті 296 КК визнаються дії, що демонструють брутальну зневагу до загальноприйнятих норм моралі, зокрема прояви безсоромності чи грубої непристойності, публічне оголення, знущання з хворих, дітей, людей похилого віку, осіб, що знаходяться у безпорадному стані.
      13. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Домінування у свідомості винного такого внутрішнього спонукання і відсутність особистого мотиву посягання на потерпілого є головним критерієм відмежування хуліганства як злочину проти громадського порядку та моральності від злочинів проти особи.
      Хоч хуліганські дії нерідко супроводжуються фізичним насильством і заподіянням тілесних ушкоджень, головною їх рушійною силою є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, показати свою зверхність, виразивши явну зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки. Означені дії не зумовлені особистими мотивами й конкретною метою, а за своїми внутрішніми чинниками фокусуються в напрямку тотального негативізму й ворожого ставлення до суспільства. Протиправні діяння вчиняються за відсутності зовнішнього приводу або з незначного приводу і зазвичай спрямовані на випадкові об'єкти. Якщо хуліганству передує конфлікт винного з потерпілим (потерпілими), такий конфлікт провокується самим винним як зухвалий виклик соціальному оточенню, і реакція інших на провокуючі дії, в тому числі спроба їх припинити, стають приводом для подальшого насильства.
      14. З урахуванням зазначеного дії, що супроводжувалися погрозами вбивства, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлені особистими неприязними стосунками, підлягають кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
      15. Таким чином, для юридичної оцінки діяння за статтею 296 КК обов'язковим є поєднання ознак об'єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб'єктивної сторони, зокрема, мотиву явної неповаги до суспільства.
      За відсутності відповідного мотиву, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для кваліфікації їх як хуліганства.
      16. Зміст і спрямованість протиправного діяння, що має істотне значення для його правової оцінки, в кожному конкретному випадку визначається виходячи з часу, місця, обстановки й інших обставин його вчинення, характеру дій винного, а також поведінки потерпілого і стосунків, що склалися між ними.
      17. Відповідно до фактичних обставин цієї справи, встановлених на підставі безпосередньо сприйнятих судом доказів, зокрема показань потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_1 вистрілив у ОСОБА_2 на ґрунті особистого конфлікту, який виник між ними через поведінку засудженого відносно ОСОБА_3. Потерпілий безпосередньо перед пострілом у нього ударив ОСОБА_1 і завдав йому легких тілесних ушкоджень, що підтверджено висновком судово-медичної експертизи (т. 1, а. к. п. 107).
      Обстановка й обставини подій, динаміка їх розвитку й об'єктивні ознаки насильницької поведінки засудженого свідчать про те, що вона була зумовлена особистою неприязню до ОСОБА_2, яка виникла раптово через сварку у відповідь на агресивні дії потерпілого, прагненням помститися йому, а не бажанням протиставити себе суспільству і продемонструвати зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки.
      18. Зазначене дає підстави для висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 мотиву явної неповаги до суспільства, що є обов'язковою юридичною ознакою злочину, передбаченого статтею 296 КК.
      19. Дії ОСОБА_1 зумовлені наміром завдати шкоди здоров'ю потерпілого і безпосередньо спрямовані на досягнення цього результату, а тому містять об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину проти особи і підлягають кваліфікації за наслідками, що настали, як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я, - за частиною другою статті 125 КК.
      20. Апеляційний суд під час перегляду справи за апеляційною скаргою захисника, в якій оспорювалася кваліфікація дій засудженого за частиною четвертою статті 296 цього Кодексу, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив.
      Щодо повноважень суду здійснити перекваліфікацію злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення
      21. Розв'язуючи питання про наявність чи відсутність у суду процесуального права за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого та скерованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення без відповідної заяви потерпілого, Велика Палата виходить з таких міркувань.
      22. Критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об'єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв'язання без застосування заходів кримінальної репресії.
      Попри суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у царині, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об'єктом втручання держави.
      23. Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.
      24. У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.
      25. Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури - чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.
      26. Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до частини першої статті 477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із частиною четвертою статті 26, пунктом сьомим частини першої статті 284 цього Кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством).
      Зазначений законодавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв'язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у статті 26 КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені цим Кодексом.
      27. Закон не покладає на потерпілого обов'язку встановлення обставин кримінального правопорушення та його кваліфікації. Зазначене є винятковою компетенцією органів досудового розслідування, державного обвинувачення і суду. Перекладення цього обов'язку на потерпілого, з урахуванням відсутності у кримінальному процесуальному законі норм про обов'язкове забезпечення його послугами адвоката (на відміну від обвинуваченого), неминуче призвело би до обмеження його можливостей ефективно захистити свої порушені права, в тому числі залежно від матеріального і соціального становища як чинників доступу до якісної правової допомоги.
      28. На користь такого висновку свідчить і законодавча тенденція зміни процедури кримінального провадження у формі приватного обвинувачення в чинному КПК порівняно з Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року (далі - КПК 1960 року).
      Відповідно до статті 27 КПК 1960 року у справах цієї категорії досудове розслідування, крім передбачених законом винятків, не проводилося. Для притягнення винного до кримінальної відповідальності потерпілий звертався безпосередньо до суду зі скаргою приватного обвинувачення, яка прирівнювалася до обвинувального висновку, мала відповідати вимогам, що ставилися до форми і змісту цього процесуального документа, і самостійно підтримував обвинувачення, користуючись усіма правами та обов'язками обвинувача. Таким чином, органи досудового розслідування і державного обвинувачення усувалися від участі у збиранні доказів, пред'явленні обвинувачення і доведенні перед судом його переконливості. Весь обсяг цих функцій покладався на потерпілого, який ніс ризик допущених юридичних помилок, у тому числі неправильної кримінально-правової кваліфікації.
      З набранням чинності КПК (2012 року) порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення зазнав істотних змін. За нормами чинного КПК особливістю такого кримінального провадження є лише те, що необхідною умовою його здійснення є виражене у процесуальній формі бажання потерпілого щодо кримінального переслідування винного: провадження розпочинається лише за заявою потерпілого, відмова якого від обвинувачення є безумовною підставою для закриття справи (крім кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством). В іншій частині, в тому числі щодо кола осіб, уповноважених відкривати кримінальне провадження, процедури збирання доказів, пред'явлення обвинувачення в обвинувальному акті та підтримання його прокурором у суді, нормами цього Кодексу особливостей не встановлено.
      29. Зазначені законодавчі зміни спрямовані на створення сприятливіших умов для захисту прав і законних інтересів особи, котра зазнала шкоди від злочину, шляхом покладення юридично значущих дій на службових осіб компетентних органів, котрі є фахівцями у галузі права і володіють значно більшими ресурсами та ширшими можливостями для якісного доведення перед судом правової позиції обвинувачення.
      30. Зміст частини першої статті 477 КПК у системному зв'язку із частиною четвертою статті 26 і пунктом сьомим частини першої статті 284 зазначеного Кодексу зводиться до того, що обов'язковою умовою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є заява потерпілого як волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності взагалі, а не за конкретною нормою КК. Інтерес особи, котра зазнала шкоди, у застосуванні процедури кримінального судочинства стосується не юридичної кваліфікації протиправних дій, а самого факту вчинення цих дій щодо неї. Подана до правоохоронних органів та/або суду заява потерпілого є вираженням його ставлення до події злочину, особи, що його вчинила, й обраного способу реагування. Відповідне волевиявлення є свідченням того, що особа, котрій завдано шкоди, звертається до держави з метою захисту своїх порушених прав та законних інтересів шляхом кримінального переслідування винного, не вважаючи належними й достатніми інші способи досягнення цієї мети.
      Праву потерпілого на таке звернення кореспондує конституційний обов'язок держави в особі компетентних органів захистити порушені права і свободи постраждалої людини в установленій законом формі, зокрема з дотриманням визначеної КПК процедури встановити дійсні обставини справи і в разі підтвердження факту злочинного діяння надати йому юридичну оцінку відповідно до норм КК.
      31. У розумінні наведених положень кримінального процесуального закону під відмовою потерпілого від обвинувачення у злочинах, перелік яких міститься у частині першій статті 477 КПК, варто розуміти лише беззастережне волевиявлення про непритягнення винного до кримінальної відповідальності і припинення розпочатої процедури його кримінального переслідування. Відповідна заява є проявом того, що потерпілий не бажає втручання держави у кримінально-правовий конфлікт і обирає альтернативний шлях його вирішення.
      32. На стадії судового розгляду кримінального провадження, розпочатого в порядку публічного обвинувачення, можливість чи неможливість продовження провадження у зв'язку зі зміною кваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення і пов'язані з цим межі процесуальних повноважень суду залежать від того, хто є ініціатором перекваліфікації, - 1) суд на підставі частини третьої статті 337 КПК чи 2) прокурор у порядку статті 338 цього Кодексу. З метою формування всебічних та якісних правозастосовчих орієнтирів і забезпечення єдності судової практики Велика Палата вважає за необхідне розглянути обидва зазначені варіанти. В обох наведених випадках КПК не встановлює спеціальних норм, які б регламентували дії суду у зв'язку зі зміною форми обвинувачення внаслідок перекваліфікації дій, інкримінованих особі. Тому під час вирішення наведених питань необхідно керуватися загальними положеннями КПК з урахуванням презумпції невинуватості, балансу публічних та приватних інтересів, змагальності, диспозитивності процесу і загальної справедливості судового розгляду.
      1) Зміна кримінально-правової кваліфікації судом
      33. Юридична оцінка діяння у межах висунутого обвинувачення належить до кола питань, що вирішуються судом під час ухвалення вироку (пункт другий частини першої статті 368 КПК). Відповідне судове рішення, як передбачено частиною другою статті 371 зазначеного Кодексу, ухвалюється в нарадчій кімнаті. До цього часу висловлювати власну позицію по суті справи, а також вчиняти будь-які дії, що є прямим або опосередкованим проявом такої позиції, суд не вправі, оскільки це може викликати обґрунтований сумнів у його неупередженості.
      Таким чином, під час судового розгляду кримінального провадження, розпочатого і спрямованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, якщо прокурор у порядку статті 338 КПК не вносив до обвинувачення змін, які б трансформували його у приватне, до видалення суду до нарадчої кімнати не виникає жодних процесуальних перешкод для продовження кримінального провадження незалежно від наявності чи відсутності матеріально-правових підстав для перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення. Адже до прийняття судом відповідного рішення по суті справи процес не втрачає ознак публічності і його перебіг не ставиться у залежність від позиції потерпілого.
      34. Водночас відповідно до вимог частини шостої статті 22 КПК у перебігу судового провадження суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити потерпілому, як і іншим учасникам процесу, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, зокрема вжити заходів для забезпечення прибуття потерпілого в судове засідання, роз'яснити права, передбачені статтею 56 цього Кодексу, допитати його, надати можливість подавати докази, заявляти клопотання, висловлювати свою думку щодо клопотань сторін, виступати у судових дебатах, виражати власну позицію щодо питань, пов'язаних з притягненням обвинуваченого до кримінальної відповідальності, а за необхідності - запропонувати уточнити таку позицію.
      35. За результатами судового розгляду в нарадчій кімнаті суд відповідно до вимог статей 284, 369, 371-374 КПК ухвалює вирок або постановляє ухвалу, якими кримінальне провадження закінчується. З огляду на зазначене у контексті наявної у справі виключної правової проблеми з моменту видалення суду до нарадчої кімнати постає питання не щодо наявності чи відсутності підстав для продовження провадження, а щодо змісту і форми рішення, яке суд має право прийняти.
      36. Межі повноважень суду щодо перекваліфікації злочину окреслені нормою частини третьої статті 337 КПК, згідно з якою зміна кваліфікації допускається лише в бік покращення становища обвинуваченого, зокрема шляхом застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин.
      Таким чином, нормативно повноваження суду щодо зміни обвинувачення обмежуються лише характером цієї зміни, а не позицією учасників судового провадження.
      37. Проте у випадку, якщо суд дійде висновку про необхідність перекваліфікації дій особи зі злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення, позиція потерпілого матиме вирішальне значення для подальшої дол. кримінального провадження, зумовленої такою перекваліфікацією.
      38. Оскільки потерпілий не зобов'язаний юридично оцінювати вчинені щодо нього протиправні дії, то подану ним до правоохоронних органів заяву про злочин без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією варто вважати підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, в тому числі в разі відповідної зміни правової оцінки діяння за результатами судового розгляду.
      Крім цього, кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого з заявою, яка зумовлює визначені у частині першій статті 477 КПК правові наслідки. Водночас захист прав і свобод людини як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження. З огляду на зазначене навіть у разі, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремого процесуального документа, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винного до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, дає підставу для кримінального переслідування особи за злочин приватного обвинувачення.
      Згода потерпілого в судовому засіданні з викладеною в обвинувальному акті кваліфікацією кримінального правопорушення як злочину публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від обвинувачення і зумовлювати закриття кримінального провадження відповідно до пункту сьомого частини першої статті 284 КПК. Навпаки, зазначене волевиявлення, виражене в належний процесуальний спосіб (у формі письмової або усної заяви, зафіксованої у відповідному документі та/або журналі судового засідання і на технічному записі процесу), варто розцінювати як спрямоване на застосування до обвинуваченого кримінально-правових заходів примусу.
      За наявності цихумов або принаймні однієї з них, якщо потерпілий у подальшому не відмовився від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, суд наділений повноваженнями ухвалити обвинувальний вирок із перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від думки потерпілого щодо такої його юридичної оцінки.
      Закриття судом справи за таких умов не виправдає легітимних очікувань особи, котра зазнала шкоди, щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії і не узгоджуватиметься з визначеними у статті 2 КПК завданнями захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини. Відмова держави від кримінального переслідування обвинуваченого лише з огляду на нездійснення потерпілим правильної юридичної оцінки його дій суперечитиме засадам як верховенства права і законності, так і диспозитивності, призведе до безкарності винного, а особу, котрій завдано шкоди, поставить у становище правової незахищеності і створить умови для її повторної віктимізації.
      39. Лише в разі якщо потерпілий із заявою про кримінальне правопорушення не звертався і, будучи забезпеченим необхідними умовами для реалізації своїх процесуальних прав, не ставив у будь-який спосіб ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом питання про застосування щодо винного заходів кримінальної репресії або ж беззастережно відмовився від застосування таких заходів, суд, перекваліфікувавши діяння на злочин приватного обвинувачення, керуючись частиною сьомою статті 284 КПК, зобов'язаний постановити ухвалу про закриття кримінального провадження на підставі пункту сьомого частини першої цієї статті (крім винятків, передбачених цим пунктом).
      40. Велика Палата звертає увагу на те, що кримінальний процесуальний закон передбачає можливість повернення до вже завершених стадій судового процесу лише для відновлення з'ясування обставин, установлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами. Відповідно до частини п'ятої статті 364 та частини четвертої статті 365 КПК суду надано такі повноваження лише як виняток із загального правила у двох випадках: якщо під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази або обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження. Нормами цього Кодексу не передбачено права суду після видалення до нарадчої кімнати відновити будь-яку з попередніх стадій провадження з метою уточнення процесуальних позицій сторін.
      Суд, дотримуючись вимог статті 19 Конституції України, зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зазначене узгоджується із засадою законності, зміст якої розкрито у статті 9 КПК. Відповідно до цієї загальної засади кримінального провадження суд, як і інші органи державної влади, зобов'язаний неухильно додержуватися норм чинного законодавства, зокрема Конституції України і цього Кодексу.
      41. Вихід з нарадчої кімнати лише з метою надання потерпілому пропозиції висловитися про можливість застосування конкретної норми закону про кримінальну відповідальність поставить під сумнів неупередженість суду. Адже такі дії матимуть явно виражені ознаки висловлення судом ще до прийняття рішення по суті обвинувачення попередньої власної позиції щодо кваліфікації діяння.
      42. Окрім зазначеного, частиною п'ятою статті 469 КПК передбачено можливість ініціювати укладення угоди про примирення між обвинуваченим і потерпілим лише до виходу суду до нарадчої кімнати. Відмова потерпілого від обвинувачення як волевиявлення про непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності відрізняється за правовими наслідками від волевиявлення щодо укладення угоди про примирення, за якою означена відповідальність реалізується, але на узгоджених сторонами умовах. Проте в наведеній правовій нормі закріплено загальний принцип щодо часових меж здійснення потерпілим свого права висловити позицію, якою окреслюються межі процесуальних повноважень суду під час прийняття рішення за результатами розгляду справи по суті. На переконання Великої Палати, цим же принципом необхідно керуватися і при визначенні стадій судового процесу, на яких потерпілий має право заявити в установлений законом спосіб про притягнення чи непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності.
      43. З огляду на викладене після видалення до нарадчої кімнати суд позбавлений процесуальних підстав відновлювати завершені стадії судового провадження для з'ясування думки потерпілого щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії за злочин, визначений у частині першій статті 477 КПК. Отже, можливості вчинення процесуальних дій, які зумовлюють правові наслідки зміни форми обвинувачення в результаті перекваліфікації злочину судом, після видалення суду до нарадчої кімнати вичерпані.
      Водночас під час судового розгляду суд, дотримуючись вимог статті 22 КПК, зобов'язаний забезпечити потерпілому, як і іншим учасникам провадження, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, у тому числі вираження правової позиції, яка може мати вирішальне значення для справи. У подальшому під час прийняття рішення в нарадчій кімнаті суд повинен виходити з відповідної позиції, висловленої на попередніх стадіях процесу і відображеної в наявних у матеріалах справи документах.
      Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством), то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.
      44. Зазначеними орієнтирами варто керуватися як суду першої інстанції, так і апеляційному та касаційному судам з урахуванням установлених законом меж їх повноважень і особливостей процесу на кожній із відповідних стадій.
      (2) Зміна кримінально-правової кваліфікації прокурором
      45. У разі зміни прокурором обвинувачення з публічного на приватне суд повинен насамперед виконати загальні вимоги, встановлені статтею 338 КПК. Зокрема, якщо зміна передбачає кваліфікацію дій обвинуваченого як менш тяжкого злочину, головуючий згідно із частиною третьою цієї статті зобов'язаний роз'яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення в раніше пред'явленому обсязі. У цьому випадку потерпілого також необхідно поінформувати щодо особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, у тому числі зумовлених його позицією правових наслідків для провадження.
      46. За таких обставин потерпілий може вільно обрати на власний розсуд один з альтернативно можливих варіантів поведінки: підтримати початково висунуте публічне обвинувачення з кваліфікацією злочину як більш тяжкого; підтримати змінене, тобто приватне обвинувачення; відмовитися від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності; не вчиняти жодних юридично значущих дій.
      47. Підтримання потерпілим будь-якого з обвинувачень - як початкового, так і зміненого, є проявом його позиції про застосування щодо обвинуваченого заходів кримінальної репресії. Відповідна позиція, а також волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності, з яким особа, що зазнала шкоди, зверталася в будь-якій формі до правоохоронних органів і від якого в подальшому не відмовилася, є підставою для продовження кримінального провадження після зміни його форми з публічної на приватну. В означеному випадку суд наділений повноваженнями ухвалити за результатами судового розгляду обвинувальний вирок із кваліфікацією діяння як злочину, визначеному у частині першій статті 477 КПК.
      Якщо ж потерпілий ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом не порушував у будь-який спосіб питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж під час судового розгляду прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення, то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК (крім кримінального провадження щодо злочину, пов'язаного з домашнім насильством).
      48. Як видно з матеріалів справи, потерпілий ОСОБА_2 і його законний представник ОСОБА_5 під час досудового розслідування і судового розгляду послідовно наполягали на притягненні ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, повністю погоджуючись із висунутим прокурором обвинуваченням щодо юридичної оцінки його дій як хуліганства (т. 1, а. к. п. 84, 85, 233). Аналогічну позицію потерпілий і законний представник висловили у своїх запереченнях на апеляційну та касаційну скарги захисника, вважаючи законними й обґрунтованими висновки суду щодо кваліфікації дій винного за частиною четвертою статті 296 КК, тобто як більш тяжкого злочину порівняно з передбаченим частиною другою статті 125 цього Кодексу (т. 2, а. к. п. 16, 80, 81).
      Зазначене волевиявлення потерпілого та його законного представника варто розцінювати як підтримання обвинувачення, що свідчить про відсутність процесуальних перешкод для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Відтак реалізація судом права за результатами судового розгляду незалежно від думки потерпілого перекваліфікувати діяння на статтю кримінального закону, що передбачає відповідальність за злочин приватного обвинувачення, не є ігноруванням позиції потерпілого щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності за такий злочин.
      49. Із огляду на викладене дії ОСОБА_1 необхідно перекваліфікувати з частини четвертої статті 296 КК на частину другу статті 125 цього Кодексу та призначити йому покарання за цією нормою закону про кримінальну відповідальність.
      Щодо засудження за незаконну переробку вогнепальної зброї за частиною першою статті 2631 КК
      50. Викладені в касаційній скарзі посилання захисника на недоведеність установленого судом часу незаконної переробки засудженим вогнепальної зброї по суті зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що з огляду на положення частини першої статті 438 КПК не належить до предмета перевірки касаційного суду. Згідно із частиною другою статті 433 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
      51. Зміст вироку й ухвали не дає підстав для сумнівів у законності й обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо часу переробки ОСОБА_1 вогнепальної зброї. Такі висновки відповідно до вимог частини третьої статті 370 КПК ґрунтуються на об'єктивно з'ясованих обставинах, які підтверджені доказами, безпосередньо сприйнятими, дослідженими, оціненими судом згідно зі статтею 94 цього Кодексу й докладно наведеними у вироку, зокрема власними показаннями засудженого в судовому засіданні та під час слідчого експерименту.
      У цих показаннях, зафіксованих на технічному записі судового процесу і в протоколі відповідної процесуальної дії, ОСОБА_1 підтверджував факт виготовлення ним обрізу з рушниці влітку 2014 року, тобто після набрання чинності Законом N 5064-VI від 05 липня 2012 року, яким КК було доповнено статтею 2631 (незаконна переробка вогнепальної зброї) (т. 1, а. к. п. 136-141). З моменту переробки гладкоствольна мисливська рушниця, незаконне поводження з якою до цього містило ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 190 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стала предметом кримінально караного зберігання й носіння, відповідальність за яке встановлена частиною першою статті 263 КК.
      52. За таких обставин суд, кваліфікувавши дії ОСОБА_1 за статтею 2631 КК у редакції, що діяла станом на 2014 рік, і статтею 263 цього Кодексу в редакції, чинній на час припинення засудженим незаконного зберігання обрізу 30 липня 2016 року, дотримався вимог частини другої статті 4 КК щодо застосування при визначенні кримінально-правових наслідків діяння закону про кримінальну відповідальність, що діяв на час його вчинення.
      Щодо кваліфікації дій засудженого за частиною першою статі 263 КК
      53. Наведені в касаційній скарзі доводи захисника про безпідставність застосування статті 263 КК у зв'язку з відсутністю спеціального закону, який би регулював порядок поводження зі зброєю, не є обґрунтованими.
      54. Об'єктивну сторону злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, утворює носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (далі - зброя) без передбаченого законом дозволу. Конструкція наведеної правової норми є бланкетною, тобто містить відсилання до спеціального закону, яким установлено одержання дозволу на зазначені вище дії.
      55. Поняття "закон" на нормативному рівні не визначено. У теорії права існують два основних підходи до визначення цього терміна, що ґрунтуються на широкому та вузькому розумінні його змісту.
      У вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України "Про регламент Верховної Ради України".
      У широкому значенні поняття "закон" охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти - постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.
      56. У КК термін "закон" використовується як у широкому, так і у вузькому значенні.
      57. Якщо в КК поняття "закон" вжито у вузькому розумінні, нормативно-правовий акт конкретизується - обов'язково зазначається назва закону або ж за словом "закон" слідує слово "України".
      У зазначений спосіб сконструйовані бланкетні норми, що містяться, зокрема, в абзаці другому частини першої статті 55 (строк позбавлення права обіймати певні посади як додаткового покарання у справах, передбачених Законом України "Про очищення влади"), частині третій статті 59 (визначення законом України переліку майна, що не підлягає конфіскації), частині першій статті 74 і частині першій статті 86 (застосування амністії на підставі закону України), пункті другому Примітки до статті 2181 (вживання терміна "пов'язана з банком особа" у значенні, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність"), статті 3661 (подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України "Про запобігання корупції").
      58. Коли ж у тексті КК слово "закон" вживається лише як узагальнююче поняття, воно використовується у широкому значенні, тобто може охоплювати як власне закони, так і інші акти чинного законодавства.
      59. У такому значенні слово "закон" вжито у статті 263 КК. У розумінні цієї статті "передбаченим законом дозволом" на поводження зі зброєю варто вважати дозвіл, що може бути встановлений будь-яким нормативно-правовим актом, у тому числі підзаконним.
      60. Виходячи зі змісту статті 92 Конституції України правовий режим обігу зброї не належить до кола питань, які визначаються виключно законами України, тобто законами у вузькому розумінні.
      61. Порядок поводження зі зброєю, в тому числі підстави і процедуру одержання спеціальних дозволів на її придбання, носіння і зберігання, на даний час установлено Положенням про дозвільну систему, затвердженим
      постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року N 576 з наступними змінами (далі - Положення), та Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 року N 622 (далі - Інструкція).
      Зазначені Положення та Інструкція, зміст яких не суперечить Конституції України та іншим нормативно-правовим актам вищого рівня, у контексті застосування статті 263 КК охоплюються поняттям "закон".
      62. Тлумачення правових норм не може здійснюватись ізольовано від наслідків, які воно спричинить, зокрема з погляду захисту найвищих охоронюваних законом цінностей. Адже право не є "річчю в собі", а має бути чутливим до соціального контексту, в якому існує. На цьому акцентував увагу Конституційний Суд України в Рішенні від 02 листопада 2014 року N 15-рп/2004.
      63. Верховенство права вимагає звернення насамперед до суті нормативних актів, покладених у їх основу принципів і мети в системному зв'язку з іншими джерелами національного законодавства і міжнародними стандартами. Зазначений підхід вимагає надання пріоритету внутрішньому наповненню правової норми над зовнішньою формою її вираження.
      64. Зміст і призначення закріпленої у статті 263 КК кримінально-правової заборони полягає насамперед у захисті суспільства й держави від найтяжчих насильницьких злочинів, умови для вчинення яких створює неконтрольований обіг зброї. Такі злочинні діяння є особливо небезпечними, адже ставлять під загрозу життя і здоров'я невизначеного кола осіб. Натомість згідно зі с