ANTIRAID

Постановление САХС оставившего в силе определение ХСК об оставлении без рассмотрения иска ФГВФЛ к акционерам и топ-менеджменту ликвидируемого банка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      1


Recommended Posts

Державний герб України

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" січня 2019 р. Справа № 910/12208/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Чорної Л.В.
суддів: Кравчука Г.А.
Агрикової О.В.

при секретарі судового засідання Громак В.О. 

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

на ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. (повний текст складено та підписано 21.11.2018р.)

у справі № 910/12208/18 (суддя Літвінова М.Є.)

за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» 

до 1. ОСОБА_2

2. ОСОБА_3 

3. ОСОБА_4 

4. ОСОБА_5 

5. ОСОБА_6

6. ОСОБА_7 

7. ОСОБА_8

8. ОСОБА_9 

9. ОСОБА_10

10. ОСОБА_11 

11. ОСОБА_12

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк»

про відшкодування шкоди 170 572 708,86 грн.

В С Т А Н О В И В :

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. у справі №910/12208/18 позовну заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» залишено без розгляду в порядку частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвала мотивована тим, що позовну заяву у даній справі від імені ПАТ «Старокиївський банк» підписано неуповноваженою особою - Фондом. 

Не погоджуючись із прийнятою ухвалою, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. по справі №910/12208/18 та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 

Апеляційна скарга мотивована тим, що позов заявлено Фондом від власного імені в порядку частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

 Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2018р. відкрито апеляційне провадження.

 У зв'язку з перебуванням судді Тищенко А.І. у відпустці, відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.01.2019р., для розгляду апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Чорна Л.В. судді: Агрикова О.В., Кравчук Г.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.01.2019р. апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. прийнято до провадження у визначеному складі суду. 

 Від відповідачів 1, 3, 4, 9 надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

Відповідачі 1, 3, 4, 9 заперечують проти апеляційної скарги та просять суд апеляційної інстанції залишити ухвалу суду першої інстанції без змін, посилаючись на те, що Фонд безпосередньо може реалізовувати законодавчо визначені повноваження органу управління конкретного банку тільки у випадку, якщо такі повноваження не були ним делеговані уповноваженій особі або раніше делеговані повноваження уповноваженої особи буди відкликані (повернуті) Фондом. 

Відповідачі 2, 7, 8, 10, 11 також заперечують проти апеляційної скарги.

Третя особа підтримує апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Відповідачі 5, 6, 9 своїх представників, чи особисто, в судове засідання не направили, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені.

Відповідно до пункту 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до пункту 1 статті 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, апеляційний господарський суд встановив наступне.

 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 про стягнення на свою користь 170 572 708,86 грн. шкоди завданої юридичній особі її посадовою особою.

Відповідно до статті 3 та пункту 8 частини 2 статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. Аналіз функцій Фонду, викладених в статтях 4, 37 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків рішення, а з іншого, здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

Згідно з пунктом 17 частини 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом частин 1, 3, 5 статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Усі або частина повноважень Фонду, визначені цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд зазначає обсяг повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.

Аналогічні приписи стосовно делегування Фондом своїх повноважень містить частина 3 статті 47 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка врегульовує організацію роботи уповноваженої особи Фонду в процедурі ліквідації банку та передбачає, що всі або частина повноважень Фонду, визначених цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду, крім організації реалізації майна банку, що ліквідується. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд чітко зазначає межі повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.

Відповідно до частини 2 статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», діючи як орган управління банку, Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень мають право, зокрема заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду, зокрема діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частина 4 вказаної статті) .

Таким чином, з моменту запровадження в банку тимчасової адміністрації (ліквідації) Фонд набуває повноважень органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій та може діяти особисто або шляхом делегування своїх повноважень (всіх або частини) відповідній уповноваженій особі. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

При цьому внаслідок делегування Фондом своїх повноважень ліквідатора конкретного банка визначеній ним уповноваженій особі саме остання одноосібно набуває повноважень органу управління банку та з метою їх реалізації має право у тому числі заявляти та підписувати від імені банку позови до суду. Натомість Фонд безпосередньо у цьому випадку (делегування повноважень), хоча і залишається носієм законодавчо закріплених за ним повноважень органу управління банку, тобто відповідних повноважень не втрачає, проте на період делегування втрачає правомочності з їх реалізації, якими на цей період наділяється виключно уповноважена особа Фонду. В іншому випадку одночасна реалізація вказаних повноважень як Фондом безпосередньо, так і уповноваженою особою Фонду, означатиме існування одночасно двох окремих органів управління юридичної особи з тотожним змістом повноважень та функцій, у тому числі представництва юридичної особи, що суперечить змісту вищенаведених положень статей 34, 37, 47 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Враховуючи вищенаведене, Фонд безпосередньо може реалізовувати законодавчо визначені повноваження органу управління конкретного банку тільки у випадку, якщо такі повноваження не були ним делеговані уповноваженій особі або раніше делеговані повноваження уповноваженої особи були відкликані (повернуті) Фондом.

Судом встановлено, що позов у даній справі від імені та в інтересах ПАТ «Старокиївський банк» поданий безпосередньо Фондом і позовна заява підписана представником Фонду Жегуліним Ю.М. на підставі довіреності №27-26502/17 від 27.12.2017р.

Відповідно до постанови Правління Національного Банку України від 11.09.2014р. № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 17.09.2014р. № 92 «Про початок процедури ліквідації Акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації ОСОБА_15 строком на 1 рік з 18.09.2014р. по 18.09.2015р. включно. У подальшому процедура ліквідації була продовжена до 18.09.2016р. і делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 по 18.09.2016р. включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18.08.2016р. № 8555 продовжено процедуру ліквідації до 18.09.2017р. і продовжено повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 по 18.09.2017р. включно. В подальшому Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21.08.2017р. № 3697 продовжено строки здійснення ліквідації до 17.09.2018р. і продовжено повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 по 17.09.2018р. включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21.12.2017р. № 5462 звільнено від виконання обов'язків уповноваженої особи Фонду на ліквідацію та відкликано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 з 26.12.2017р. З 26.12.2017р. призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації ОСОБА_16. В подальшому рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27.08.2018р. № 2366 продовжено строки здійснення ліквідації на один рік з 18.09.2018р. по 17.09.2019р. включно, продовжено повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_16 строком на один рік з 18.09.2018р. по 17.09.2019р. включно.

Також відомості щодо уповноваженої особи ОСОБА_16, як керівника ПАТ «Старокиївський банк» з 26.12.2017р., внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та згідно з положеннями статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».

Доказів відкликання Фондом делегованих уповноваженій особі повноважень органу управління банку на момент заявлення позову в даній справі до суду не подано. Отже, внаслідок делегування повноважень органу управління ПАТ «Старокиївський банк» уповноваженій особі Фонду, сам Фонд, як юридична особа, на період делегування позбавлений можливості реалізації таких повноважень, а отже не має права звертатися особисто до суду з позовом від імені ПАТ «Старокиївський банк».

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного суду від 17.10.2018 у справі № 916/2024/17. За таких обставин, суд першої інстанції правомірно та обґрунтовано залишив позов без розгляду.

Щодо доводів наведених у апеляційній скарзі суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Фонд або уповноважена особа Фонду також має право заявити вимоги до небанківської фінансової установи, якою від фізичних осіб залучені як позики або вклади кошти, що згідно з цим Законом прирівнюються до вкладів.

Кошти, стягнуті з пов'язаних із банком осіб як відшкодування шкоди, а також з небанківських фінансових установ, зазначених в абзаці першому цієї частини, включаються до ліквідаційної маси банку.

У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду. Такі вимоги забезпечуються накладенням арешту на грошові кошти та майно осіб, до яких вони заявлені, у порядку забезпечення позову.

Ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов'язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду.

Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі керівник ліквідаційної процедури - його уповноважена особа) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, тобто законодавчо закріплені повноваження ліквідатора прирівняні до обов'язків, які виконує власник, та прав, наданих власнику банку. 

Це підтверджується повноваженнями Фонду чи його уповноваженої особи, передбаченими частиною 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у разі недостатності майна банку звертатися до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. 

При цьому слід зазначити, що одночасна реалізація вказаних повноважень як Фондом безпосередньо, так і уповноваженою особою Фонду, означатиме існування одночасно двох окремих органів управління юридичної особи з тотожним змістом повноважень та функцій, у тому числі представництва юридичної особи, що суперечить вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 

Дослідивши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що господарським судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, повно з'ясовано та доведено обставини, що мають значення для справи, зроблені висновки відповідають дійсним обставинам справи.

За наведених у даній постанові обставин, Північний апеляційний господарський суд доходить до висновку, що відсутні підстави для зміни чи скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. у справі №910/12208/18.

керуючись ст.ст. 270, 271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018 р. у справі №910/12208/18 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

2. Матеріали справи №910/12208/18 повернути до місцевого господарського суду.

3. Копію постанови надіслати сторонам у справі.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий суддя Л.В. Чорна
Судді Г.А. Кравчук
О.В. Агрикова
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79189708

  • Like 1
  • Thanks 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это наше решение. Суд со ссылкой уже на практику ВС-КХС указал, что ликвидатор (в этом случае Фонд, в том числе руководитель ликвидационной процедуры - его уполномоченное лицо) со дня своего назначения получил возможность самостоятельного принятия решений по использованию имущественных активов банка и распоряжение ими, управление банком и руководства его хозяйственной деятельностью, то есть законодательно закрепленные полномочия ликвидатора приравненные в обязанности, которые выполняет владелец, и прав, предоставляемых владельцу банка.

Это подтверждается полномочиями Фонда или его уполномоченного лица, предусмотренными частью 5 статьи 52 Закона Украины «О системе гарантирования вкладов физических лиц», в случае недостаточности имущества банка обращаться к связанной с банком лица, действия или бездействие которого повлекли причинение кредиторам и / или банка вреда и / или связанной с банком лица, в результате таких действий или бездействия прямо или косвенно получила имущественную выгоду, с требованием о возмещении вреда, причиненного банка.

При этом следует отметить, что одновременная реализация указанных полномочий как Фондом непосредственно, так и уполномоченным лицом Фонда, будет означать существование одновременно двух отдельных органов управления юридического лица с тождественным содержанием полномочий и функций, в том числе представительства юридического лица, противоречит требованиям Закона Украины «О системе гарантирования вкладов физических лиц ».

Таким образом иск подписанный ФГВФЛ, а не уполномоченным лицом оставлен без рассмотрения.

Share this post


Link to post
Share on other sites

отлично

но только непонятно зачем было ссылаться на решение КХС-ВС № 916/2024/17, если можно сразу сослаться на постанову аж самой Большой Палаты № 757/75149/17 (14-204цс18), это будет гораздо убедительнее

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068841

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 638/13683/15-ц
      Провадження № 14-680цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту
      за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1).
      2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних.
      2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2).
      2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною.
      2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково:
      3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн.
      3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн.
      3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      4. Суд першої інстанції рішення мотивував так:
      4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви.
      4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню.
      4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами.
      5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень.
      5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам.
      5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким :
      7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів.
      7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту.
      7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.
      7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.
      8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення.
      8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору.
      8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн.
      9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами.
      11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами
      12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти:
      12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася.
      12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав.
      12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення.
      13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції).
      17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості.
      25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів.
      27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника.
      28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості.
      29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.
      (1.2) Щодо припинення поруки
      30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково.
      31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року).
      32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються.
      33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором».
      34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
      37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року.
      38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж.
      39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10).
      40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)).
      41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами.
      42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами.
      44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги
      46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.
      50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України).
      51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).
      53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті).
      57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
      (2.2) Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.
      2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458954
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      30 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 264/5957/17
      Провадження № 14-37 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
      розглянула справу запозовом ОСОБА_1 (далі - позивач, позичальник) (представник - адвокат Маштаков Сергій Анатолійович) до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - відповідач, ПАТ «Банк Форум») про захист прав споживача фінансових послуг шляхом визнання договорів недійсними
      за касаційною скаргою позивача на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року, ухваленого суддею Литвиненком Н. В. і постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Зайцевої С. А., Гаврилової Г. Л., Пономарьової О. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 20 листопада 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсними укладені позивачем з відповідачем кредитний договір № 0307/08/15-Z від 29 липня 2008 року (далі - кредитний договір) і договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору від 18 липня 2012 року (далі - договір про внесення змін і доповнень).
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. 29 липня 2008 року Акціонерний комерційний банк «Форум», правонаступником якого є відповідач, уклав із позивачем кредитний договір, згідно з яким надав позивачу кредит у сумі 10 000 дол. США для споживчих потреб до 29 липня 2018 року зі сплатою 13,5 % річних.
      2.2. 18 липня 2012 року сторони уклали договір про внесення змін і доповнень, згідно з яким пункт 5.5 кредитного договору виклали у новій редакції.
      2.3. Відповідач не надав позивачу графік платежів, що є складовою кредитного договору, із зазначенням сум погашення основного боргу, відсотків за користування кредитом та інших супутніх послуг і фінансових зобов`язань позивача за кожним платіжним періодом. Такий графік сторони не підписували, а у кредитному договорі він відсутній.
      2.4. Умови кредитного договору про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, є несправедливими (див. постанову Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13).
      2.5. Позивач підписав кредитний договір під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. У цьому договорі є невигідні для позивача як позичальника умови, що передбачають отримання банком прихованого прибутку та виникнення у позивача непередбачених у договорі втрат. Відповідач умисно приховав реальну ціну пропонованої фінансової послуги.
      2.6. Оскільки кредитний договір укладений із порушенням установлених законом вимог, є підстави для визнання такого договору недійсним.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 13 листопада 2018 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Мотивував так :
      3.1. Позивач тривалий час виконував умови оскаржених договорів, чим підтвердив відсутність під час їхнього укладення порушення його законних прав та інтересів.
      3.2. Позивач не скористався правом відмовитися в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом 14 днів з моменту отримання копії примірника договору та погодився на запропоновану вартість споживчого кредиту, суму щомісячного платежу, а також на розмір процентної ставки та на строк повернення отриманого кредиту, вважаючи їх прийнятними для себе.
      3.3. Позивач був вільним у виборі фінансової установи для отримання кредиту та валюти кредитування, а його особистий підпис на кредитному договорі та визнання обставин отримання кредиту на споживчі цілі підтверджує вільне волевиявлення на вчинення правочинів.
      3.4. Кредитний договір підписали сторони, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їхнє волевиявлення відповідало внутрішній волі. Відповідач надав позивачу документи, необхідні для укладення кредитного договору, зокрема щодо сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки.
      3.5. Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила), не передбачали обов`язку банку надавати позивачу додаткові повідомлення про умови кредитування й орієнтовну сукупну вартість кредиту під час укладення договору про внесення змін і доповнень.
      3.6. Доводи про те, що під час укладення кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень позивача ввели в оману, спростовані доказами, що є у матеріалах справи.
      3.7. 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц за позовом відповідача до позивача. Згідно з цим рішенням суд стягнув на користь відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 3 158,31 дол. США.
      3.8. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, відсутні підстави для застосування позовної давності, про яку заявив відповідач.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      4. 22 січня 2019 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року. Мотивував так :
      4.1. Перед укладенням кредитного договору позивач отримав умови кредитування, що підтверджує пункт 7.2 цього договору.
      4.2. Волевиявлення позивача під час укладання кредитного договору було вільним, свідомим, повністю відповідало внутрішній волі та було направлене на реальне настання юридичних наслідків, тобто відповідало вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      4.3. Позивач не скористався правом на відкликання згоди на укладення кредитного договору.
      4.4. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони взяли на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладання кредитного договору не мали підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. Будучи ознайомленим із умовами кредитування та повідомленим про валютні ризики, позивач усвідомлював, що курс української гривні стосовно долара США не є незмінним, і враховував підвищений валютний ризик за таким кредитом.
      4.5. Позивач не надав судам першої й апеляційної інстанцій будь-які належні та допустимі докази, які би підтверджували недійсність оскаржених договорів.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      5. 19 лютого 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      6. 27 січня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц. В останній Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі з огляду на припинення юридичної особи-позивача та відсутність у нього правонаступників згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР).
      7. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для означеного відступу, зазначив, що підстави для закриття провадження у справі № 264/5957/17 відсутні, оскільки, хоч згідно з даними з ЄДР 4 липня 2019 року ПАТ «Банк Форум» припинено без правонаступництва, але відповідно до листа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2019 року № 27-19833/19 відповідач відступив право вимоги до позивача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста».
      8. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, вказавши, що не є підставою для закриття провадження у справі ліквідація юридичної особи без з`ясування того, чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, та чи відбулося правонаступництво до такої ліквідації.
      9. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на відмінність практики Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду щодо закриття провадження у справах в аналогічних ситуаціях. Обґрунтувала таку відмінність висновками, викладеними у постановах зазначених колегій від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12:
      9.1. У постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що закриття провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) можливе за наявності таких умов: 1) «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, настала смерть фізичної особи-сторони у справі або її оголошено померлою; 2) відсутність правонаступництва.
      9.2. У постанові від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи-позивача, яка була ліквідована після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і не мала правонаступників, та залишення в силі судових рішень в іншій частині (аналогічний висновок колегія того ж суду зробила у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17).
      9.3. У постановах від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду направив справи на новий розгляд, мотивуючи тим, що суди мають дослідити, чи відбувся перехід прав і обов`язків припиненого суб`єкта господарювання, та чи допускають спірні правовідносини правонаступництво.
      10. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року зазначив, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, оскільки на розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ за участю ПАТ «Банк Форум», серед яких: № 333/3655/14-ц, № 522/11973/15-ц, № 761/15795/17, № 455/643/15, № 161/20492/18, № 639/4836/17, № 300/668/15-ц, № 755/15352/15-ц, № 266/2844/15-ц і № 425/1482/16-ц.
      11. Також Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для з`ясування таких питань : 1) чи допускається «часткове закриття» провадження у справі у разі ліквідації юридичної особи-сторони у справі? 2) які саме обставини треба встановити при ліквідації юридичної особи-сторони у справі? (чи допускають спірні правовідносини правонаступництво? чи існує правонаступник в юридичної особи, яка припинилася? чи відбулося правонаступництво до припинення юридичної особи?).
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      12. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      12.1. Кредитний договір, укладений із використанням нечесної підприємницької практики, передбачає заборонені дискримінаційні умови щодо боржника та є недійсним відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18, частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
      12.2. Умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, передбачають істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків і спрямовані на погіршення становища позивача. Останній був уведений в оману стосовно всіх істотних умов кредитного договору, що є підставою для визнання останнього недійсним.
      12.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не врахували відсутність належних і допустимих доказів надання банком позивачеві повної інформації про кредитні умови, а саме про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та у грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних із одержанням кредиту й укладенням кредитного договору; податковий режим сплати відсотків і про державні субсидії, на які споживач має право, або про те, від кого споживач може одержати такі відомості.
      12.4. Всупереч Правилам позичальнику не було роз`яснено, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, та не було надано інформації щодо методики, яку використовує банк для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним.
      12.5. Суди, дійшовши висновку, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не врахували висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, і не звернули увагу на те, що, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги з такого обслуговування буде надавати позивачеві.
      12.6. Суди не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, а також висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц.
      (3) Позиція інших учасників процесу
      13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо суті спору
      14. У касаційній скарзі, заперечуючи обґрунтованість судових рішень у справі № 264/5957/17, позивач наголосив на тому, що оскаржені договори не відповідають закону, вчинені під впливом обману, а їхні умови є несправедливими. Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсними такими, що не ґрунтуються на належному дослідженні доказів, які є у матеріалах справи.
      15. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет відповідності закону пункти 4.1 і 4.4 кредитного договору, згідно з якими за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів і сплату процентів позичальник повинен сплатити пеню у розмірі 0,2 відсотка за кожен день прострочення, а також може бути стягнутий штраф у розмірі 5 000,00 грн.
      15.1. За статтею 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому можливість їх одночасного застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором підтверджує недотримання припису частини першої статті 61 Конституції України про заборону повторного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17, висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц).
      16. Суди не дослідили пункт 3.3.7 кредитного договору та графік сплачених відсотків і повернення кредиту (а. с. 36) на предмет правомірності покладення на позивача обов`язку здійснити страхування предмета застави та страхування життя. А крім того, залишили поза увагою доводи позивача про неправомірність включення плати за обслуговування кредиту (пункт 2.10 кредитного договору) до складу послуг зі споживчого кредитування та правомірності покладення її на споживача.
      16.1. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банки не мали права встановлювати платежі, які споживач мав сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснював на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або за дії, що їх вчиняв банк або споживач з метою встановлення, зміни чи припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
      16.2. Оцінюючи зазначені аргументи позивача, суди мають застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, і висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц, від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15 і від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц.
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет дотримання принципу справедливості пункт 5.2 кредитного договору щодо права банку без добровільної згоди позичальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, як і не встановили, чи не порушують істотно баланс договірних прав й обов`язків і чи не покладають на споживача надмірний тягар йому на шкоду вищевказані пункти 2.10 і 3.3.7 кредитного договору.
      17.1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частини перша та друга статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).
      18. Суди не дослідили, чи був ознайомлений позивач у письмовій формі з відомостями, вказаними у частині другій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у вказаній редакції.
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після оцінки обґрунтованості доводів позивача стосовно недійсності кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень суд має вирішити питання про застосування позовної давності згідно з поданою відповідачем заявою, та враховуючи висновки з цього приводу Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 137-140).
      20. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості за тим договором станом на 22 вересня 2015 року у розмірі 3 158,31 доларів США, з яких: 3 027,93 доларів США - заборгованість за кредитом, а 130,38 доларів США - заборгованість за нарахованими процентами.
      20.1. У справі № 264/2673/16-ц суд першої інстанції встановив, зокрема, те, що 19 липня 2017 року на судовому засіданні був присутній представник позичальника, який просив відмовити у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» з огляду на таке: копія кредитного договору не є належним і допустимим доказом існування кредитних правовідносин; відсутні оригінали документів, які би підтверджували виконання зобов`язань ПАТ «Банк Форум» з надання кредиту позичальнику; немає доказів відкриття поточних або карткових рахунків, на які би був перерахований виданий кредит; в умовах кредитного договору немає чіткого графіку повернення кредитних коштів;позичальник не отримав вимогу ПАТ «Банк Форум» про дострокове повернення кредиту; штрафні санкції нараховані позичальникові незаконно.
      20.2. Отже, у справі № 264/2673/16-ц позичальник не висловлював доводів про недійсність кредитного договору. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалення рішення суду у справі про стягнення кредитної заборгованості не створило перешкоди для окремого розгляду спору про дійсність кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень.
      21. З огляду на викладене, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (1.2) Щодо процесуального правонаступництва у випадку припинення юридичної особи
      22. Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі» мають різний зміст.
      23. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України).У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106 - 109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).
      24. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.
      25. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 і 4 частини другої вказаної статті). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина третя цієї статті). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України), наприклад, смерті фізичної особи.
      26. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).
      27. Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 ЦК України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (див., наприклад, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 ЦК України, сформульований у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 59-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц(пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39)).
      28. Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Крім випадків, коли заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України), кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним його прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України) чи правонаступництва (пункт 2 вказаної частини), яке за змістом тієї ж частини є універсальним). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, правонаступництво прав чи обов`язків юридичної особи (кредитора або боржника) можливе і без правонаступництва юридичної особи у випадках заміни сторони у зобов`язанні.
      29. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.
      30. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, то у разі смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, суд зупиняє провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 251 ЦПК України) до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (частина друга статті 55 ЦПК України). Заміна сторони правонаступником можлива також на стадії виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК України).
      31. Суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.
      32. У випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, - закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України).
      33. Приймаючи 12 грудня 2018 року постанову у справі № 703/1181/16-ц, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що згідно з повідомленням арбітражного керуючого, надісланим до суду після відкриття касаційного провадження у справі, до ЄДР внесено відомості про припинення юридичної особи-позивача. Проте, оскільки рішення судів у тій справі не були законними й обґрунтованими, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відсутні підстави застосувати частину третю статті 414 ЦПК України. А тому на підставі частини першої цієї статті Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу-позивача, який не мав правонаступників.
      34. Стосовно справи № 264/5957/17, то, хоча під час її касаційного розгляду до ЄДР були внесені відомості про припинення ПАТ «Банк Форум» без вказівки даних про юридичних осіб-правонаступників, але згідно з інформацією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наданою на запит суду касаційної інстанції, ПАТ «Банк Форум» до його ліквідації відступило право вимоги до позивача за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». Отже, незважаючи на припинення відповідача шляхом ліквідації, тобто без універсального правонаступництва цієї юридичної особи, потребує вирішення питання щодо її процесуального правонаступництва з огляду на наявність інформації про перехід права вимоги за кредитним договором до іншої особи (сингулярне правонаступництво).
      35. Відомості з ЄДРможуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в ЄДР щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.
      36. З огляду на зазначене не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.
      37. У матеріалах справи № 264/5957/17 є тільки лист Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому вказано, що відповідач відступив право вимоги до позивача за кредитним договором іншій юридичній особі. Проте відсутня інформація щодо предмета й істотних умов договору, за яким відбулося відступлення такого права. Тому Велика Палата Верховного Суду не може встановити точний зміст і обсяг правонаступництва права відповідача за зобов`язаннями, визначеними кредитним договором, а також те, чи відповідач уклав договір про відступлення права вимоги, чи договір факторингу, та чи відповідає вчинений правочин ознакам, які мають бути притаманні відповідним договорам (див. пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16).
      38. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року у справі № 264/5957/17 навів приклади неоднакового застосування приписів пункту 6 частини першої статті 231 та частин першої і третьої статті 313 ГПК України (зміст яких є аналогічним змісту приписів пункту 7 частини першої статті 255 та частин першої і третьої статті 414 ЦПК України) у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в справах, які, як і справа № 264/5957/17, стосувалися заміни сторони у зобов`язанні після ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій:
      1) щодо необхідності закриття провадження у справі, зокрема, коли «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, та відсутнє правонаступництво (від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14);
      2) щодо можливості суду касаційної інстанції закрити провадження (у випадку ліквідації юридичної особи-позивача після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і відсутності її правонаступників) лише у частині позовних вимог цієї юридичної особи та залишити в силі зазначені рішення у частині інших її позовних вимог (від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17);
      3) щодо неможливості встановити обставини, пов`язані із процесуальним правонаступництвом сторони у справі, у суді касаційної інстанції (від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15).
      39. Крім того, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 ЦПК України.
      40. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      41. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      42. З огляду на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду її висновки, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, частин першої та третьої статті 414 ЦПК України, а також висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стосовно застосування пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, частин першої та третьої статті 313 ГПК України, сформульовані у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15, слід конкретизувати таким чином:
      42.1. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі.
      42.2. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
      42.3. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах.
      43. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      45. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 264/5957/17 у лютому 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції).
      47. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
      48. Оскільки суди попередніх інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      49. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
      (2.2) Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а також у судах попередніх інстанцій, слід буде розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      51. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 52 ГПК України та у статті 52 КАС України.
      52. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.
      53. Суд будь-якої інстанції незалежно від стадії судового процесу зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.
      54. Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.
      55. За змістом пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (аналогічний зміст має припис пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, тоді як за змістом пункту 5 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі у разі припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва).
      56. Зазначені приписи слід розуміти так, що суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі (крім суб`єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві), коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема не допускають заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.
      57. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України). Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи-сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті (частина третя статті 414 ЦПК України). Аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 313 ГПК України та частинах першій і другій статті 354 КАС України.
      58. За змістом вказаних приписів рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
      Керуючись статтею 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90458888
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110
      факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
      Унікальний номер справи № 759/17465/18 Апеляційне провадження № 22-ц/824/7772/2020
      Головуючий у суді першої інстанції - Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      08 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі:
      суддя-доповідач Оніщук М.І.,
      судді Шебуєва В.А., Крижанівська Г.В.,
      секретар Ющенко Я.М.,
      за участю:
      представника позивача Чередніченка М .М. ,
      представника відповідача ОСОБА_3,
      розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      В С Т А Н О В И В:
      У листопаді 2018 року ТОВ «Порше Мобіліті» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , згідно з яким просило:
      - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість за кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924 грн. 86 коп.;
      - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. 00 коп.;
      - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» судовий збір у розмірі 16 843 грн. 87 коп.
      В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними.
      Відповідно до п. 1.4 Загальних умов кредитування термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року.
      Також, згідно з п. 1.6 Загальних умов кредитування зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва.
      Разом з тим, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором, позивачем було надіслано на адресу його проживання вимогу (повідомлення) від 17.02.2015 року щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за договором у загальному розмірі 543 333 грн. 32 коп.
      Однак, позивач вказував, що вищенаведена вимога про дострокове повернення кредиту відповідачем була проігнорована.
      За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що станом на 12.10.2018 року загальна заборгованість відповідача за кредитним договором становить 1 122 924 грн. 86 коп., позивач звернувся до суду з цим позовом, який просив задовольнити.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.09.2019 року у задоволенні позову відмовлено (т. 2, а.с. 39-48).
      В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
      Так, в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки у зв`язку з вчиненням виконавчого напису від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, у позивача не було підстав звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості.
      При цьому, вказує, що, незважаючи на документальне підтвердження заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, в порушення вимог ЦК України, безпідставно відмовив у її стягненні з відповідача (т. 2, а.с. 51-65).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 28.04.2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження у справі та надано учасникам справи строк для подання відзиву (т. 2, а.с. 87, 88).
      22.05.2020 року до суду надійшов відзив відповідача на апеляційну скаргу (т. 2, а.с. 93-100).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 01.06.2020 року справу призначено до розгляду (а.с. 107, 108).
      В судовому засіданні представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити.
      Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.
      Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
      Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними.
      При цьому, підписуючи вказаний кредитний договір, відповідач підтвердив свою згоду на те, що договір між сторонами складають цей Кредитний договір, загальні умови кредитування, Графік погашення кредиту, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані сторонами у відношенні Кредиту.
      Як передбачено п. 1.6 Загальних умов кредитування, зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва.
      Крім того, відповідно до п.п. 10.1 Загальних умов кредитування між ПАТ «СК «Українська страхова група», як страховиком, та ОСОБА_2 , як страхувальником, було укладено Договір добровільного страхування № 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 року. Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті».
      Умовами п. 10.4 Загальних умов кредитування передбачено, що додатковий кредит надається компанією позичальнику шляхом перерахування компанією на користь страхової компанії, зазначеної у Кредитному договорі або документі, грошових коштів за страхові премії відповідно до Договору страхування, що підлягають сплаті компанією рівними місячними платежами.
      Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Звертаючись до суду, позивач, в обґрунтування заявлених позовних вимог, посилався на те, що станом на 12.10.2018 року відповідач має перед ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість у розмірі 1 122 924 грн. 86 коп., яка складається з:
      - простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568 грн. 63 коп., з яких: 59 565 грн. 90 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за кредитом; 6 816 грн. 43 коп. - сума 3 % річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом; 45 186 грн. 30 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом;
      - простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом у сумі 187 625 грн. 95 коп., з яких: 146 732 грн. 57 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим кредитом; 8 687 грн. 67 коп. - сума 3 % річних за час прострочення за додатковим кредитом; 29 787 грн. 59 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим кредитом; 2 418 грн. 12 коп. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим кредитом;
      - заборгованості з дострокового повернення кредиту у сумі 765 383 грн. 13 коп., з яких: 507 017 грн. 19 коп. - сума заборгованості за кредитом; 184326 грн. 10 коп. - сума заборгованості по процентам; 74 040 грн. 02 коп. - сума 3 % річних;
      - штрафу на підставі п. 8.2 кредитного договору у розмірі 20% суми кредиту, який складає 42 817 грн. 75 коп.;
      - штрафу на підставі п. 8.3 кредитного договору, який складає 6 854 грн. 13 коп.;
      - збитків на підставі п. 8.5 кредитного договору у розмірі 8 675 грн. 09 коп.
      Так, відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Крім того, ст. 530 ЦК України визначає, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Як вбачається зі змісту п. 1.4 Загальних умов кредитування, термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. До 10 числа кожного місяця компанія надсилає позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту.
      Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      При цьому, відповідно до п. 3.2.1 Договору про внесення змін/Додаткова угода № 1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору № 50008196 від 15.04.2013 року, сторони погодили, що компанія має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання кредитного договору у випадку порушення позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць.
      Як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача 16.09.2014 року.
      Отже, враховуючи те, що перша прострочка за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, а право дострокового повернення кредиту за вимогою компанії встановлений згідно з п. 3.2.1 додаткової угоди в один календарний місяць з дня виникнення прострочення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року.
      Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах кого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      У відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      За змістом положень ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
      При цьому, виходячи з аналізу положень ст.ст. 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного з щомісячних платежів.
      Тобто, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
      Крім того, як роз`яснила Велика палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 року, якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Таким чином, встановивши, що про порушення свого права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року, про те пред`явив свої позовні вимоги до відповідача лише у жовтні 2018 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування заявлених відповідачем наслідків пропуску строку позовної давності та відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором.
      Водночас, слід наголосити, що позивач, направивши відповідачу вимогу від 17.02.2015 року про дострокове погашення всієї суми кредиту, змінив строк виконання основного зобов`язання, а до суду звернувся з цим позовом лише 31.10.2018 року (т. 1, а.с. 142), тобто поза межами трирічного строку позовної давності.
      Доводи апелянта про безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом через наявність виконавчого напису нотаріуса від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач не був обмежений у можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису звернутися до суду із позовом про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором.
      При цьому, звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису не перериває строку позовної давності.
      Більш того, як вбачається, під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не заперечував факту пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом та просив визнати поважними причини такого пропуску саме з підстав звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису від 08.04.2015 року.
      Щодо стягнення з відповідача збитків у розмірі 8 675 грн. 09 коп., які, на думку позивача, було понесені останнім у зв`язку з укладенням із ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» Договору про надання колекторських послуг від 01.08.2011 року щодо забезпечення звернення стягнення на предмет застави в позасудовому порядку, слід зазначити, що, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем не було надано доказів, які б свідчили про те, що, в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення прав позивача.
      Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.
      Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      З огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, а рішення суду без змін.
      Також слід зазначити, що у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені позивачем судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають.
      Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
      П О С Т А Н О В И В:
      Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» - залишити без задоволення.
      Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
      Повний текст постанови складений 14 липня 2020 року.
      Суддя-доповідач М.І. Оніщук
      Судді В.А. Шебуєва
      Г.В. Крижанівська
      Джерело: ЄДРСР 90410573
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/332/15
      Провадження № 11-751апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Національного банку України (далі - НБУ) в особі Головного управління НБУ по місту Києву та Київській області до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Даніель» Ожга Євгенія Вікторовича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, Банк відповідно), Фонду про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року (суддя Амельохін В. В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року (судді Горбань Н. І., Земляна Г. В., Сорочко Є. О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2015 року НБУ звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду в частині неперерахування коштів, отриманих від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі НБУ, для позачергового задоволення вимог останнього, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду перерахувати кошти, обліковані на окремому аналітичному рахунку в Банку, на користь НБУ та в подальшому перераховувати такі кошти позивачу не пізніше ніж наступного робочого дня з дня їх отримання.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, НБУ послався на те, що з огляду на початок із 16 квітня 2014 року здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду, вважається таким, що настав строк виконання грошових зобов`язань Банку за укладеним з НБУ договором стабілізаційного кредиту, який, серед іншого, було забезпечено договором застави прав вимоги за кредитами, наданими позичальникам Банку.
      Кредиторські вимоги за договором стабілізаційного кредиту 8 травня 2014 року було заявлено позивачем до Банку та підтверджено останнім.
      НБУ зазначив, що на виконання умов договору застави прав вимоги за кредитами в Банку, вимог Закону України «Про заставу» та Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна Банку та формування ліквідаційної маси кошти, отримані від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі позивача, та акумульовані Банком, мали бути перераховані НБУ.
      Проте уповноваженою особою Фонду, незважаючи на неодноразові вимоги НБУ про позачергове задоволення вимог перерахувати йому акумульовані кошти позичальників Банку, цього протиправно не зроблено з безпідставним посиланням на те, що кредиторські вимоги НБУ віднесено до сьомої черги вимог кредиторів, а також на можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, заставна вартість якого є достатньою для покриття заборгованості Банку за стабілізаційним кредитом.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 6 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року, позов НБУ задовольнив.
      У ході розгляду справи суди встановили таке.
      28 грудня 2012 року НБУ та Банк уклали договір про надання стабілізаційного кредиту № 01 (далі - Кредитний договір).
      За умовами Кредитного договору кредитор (НБУ) надає позичальнику (Банк) стабілізаційний кредит для підтримки ліквідності в сумі 80 000 000 грн на строк з 3 січня 2013 року до 31 грудня 2014 року (включно).
      28 грудня 2012 року НБУ та Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Пріорітет Україна» уклали іпотечний договір № 2624, за змістом якого він забезпечує вимоги НБУ, що випливають з договору про надання стабілізаційного кредиту від 28 грудня 2012 року № 01 та будь-яких додаткових договорів до нього, які укладені між сторонами та будуть укладені в майбутньому.
      Згідно з пунктом 5 іпотечного договору на забезпечення виконання Банком зобов`язань за Кредитним договором ТОВ «Пріорітет Україна» надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме майновий комплекс (літ. «А», «В», «Г») загальною площею 3469,30 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Київ, вул. Нова, 1. Відповідно до пункту 9 іпотечного договору загальна вартість предмета іпотеки складає 64 686 382,86 грн.
      28 грудня 2012 року НБУ та Публічне акціонерне товариство «Сеніко» (далі - ПАТ «Сеніко») уклали іпотечний договір № 2625, за умовами якого він забезпечує вимоги НБУ, що випливають з Кредитного договору та будь-яких додаткових договорів до нього, що укладені між сторонами та будуть укладені в майбутньому. Згідно з пунктом 5 іпотечного договору на забезпечення виконання Банком зобов`язань за Кредитним договором ПАТ «Сеніко» надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме цілісний майновий комплекс - 22 цегляні будівлі (літ. «А», «Б», «В», «Г», «Д», «Е», «З», «К», «Л», «Ж», «М», «Н», «С», «Т», «Ф», «Ш», «О», «П», «Р», «Х», «Щ», «Ч») загальною площею 5765,90 кв. м. Сторони домовились, що загальна вартість предмета іпотеки складає 66 000 000 грн.
      На забезпечення виконання зобов`язань Банку за укладеним із НБУ Кредитним договором між ними також укладено договір застави майнових прав від 12 квітня 2013 року № 01 (далі - Договір застави), предметом застави за яким є майнові права за договорами про надання кредиту, що укладені Банком з фізичними особами, перелік яких наведений у додатку № 1 до цього договору.
      Згідно з пунктом 3.4.7 Договору застави Банк у разі дострокового витребування погашення боржниками заборгованості за кредитними договорами (кредиту та процентів за користування ним) зобов`язаний наступного робочого дня з дати зарахування грошових коштів від боржника на рахунок Банку перерахувати отримані грошові кошти на користь НБУ як заставодержателя.
      16 квітня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 29 про початок здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду з 17 години 30 хвилин 16 квітня 2014 року по 15 квітня 2015 року.
      8 травня 2014 року НБУ звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою № 06-306/8107 про визнання його кредитором Банку, в якій повідомлено, що заборгованість останнього станом на 7 травня 2014 року за Кредитним договором становить 74 939 285, 22 грн, у зв`язку із чим позивач просив врахувати в реєстрі вимог кредиторів Банку вимоги НБУ на вказану суму.
      Уповноваженою особою Фонду подано на затвердження, а виконавчою дирекцією Фонду затверджено результати інвентаризації майна та формування ліквідаційної маси.
      НБУ неодноразово звертався до уповноваженої особи Фонду з вимогами щодо акумуляції та перерахування коштів, отриманих від позичальників Банку, майнові права за якими перебувають у заставі НБУ на забезпечення Кредитного договору, однак у відповідь відповідач лише підтверджував отримання Банком таких коштів, проте не здійснював їх перерахування з посиланням на те, що вимоги НБУ віднесено до сьомої черги вимог кредиторів і що інше заставне майно акціонерів повністю забезпечує погашення заборгованості за стабілізаційним кредитом.
      Крім того, уповноважена особа Фонду як на підставу для неперерахування НБУ коштів, отриманих від позичальників Банку, для позачергового задоволення вимог НБУ посилалася на те, що останній вже звернувся до Господарського суду міста Києва з позовами до ПАТ «Сеніко» та ТОВ «Пріорітет Україна» про звернення стягнення на предмети іпотеки для задоволення вимог за Кредитним договором.
      У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про протиправність неперерахування НБУ уповноваженою особою Фонду коштів, отриманих від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі НБУ, для позачергового задоволення вимог останнього.
      Суди керувалися тим, що в силу вимог пункту 3 частини другої статті 46 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 4452-VI) з дня призначення уповноваженої особи Фонду, тобто з 16 квітня 2014 року, у Банку виник обов`язок у повному обсязі повернути НБУ кошти (та нараховані проценти за користування ними), отримані за Кредитним договором. При цьому частиною п`ятою статті 590 Цивільного кодексу України, як і частиною четвертою статті 20 Закону України «Про заставу» передбачено право НБУ як заставодержателя на власний розсуд обирати черговість та предмет, щодо якого здійснюється звернення стягнення, в тому числі звернути стягнення на всі речі (права) одночасно.
      У свою чергу, Банк якзаставодавець при одержанні від своїх боржників у рахунок виконання зобов`язань грошових сум, які стали предметом застави, зобов`язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми в рахунок виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави (стаття 52 Закону України «Про заставу»).
      Таким чином, на переконання судів попередніх інстанцій, з огляду на наведені вимоги законодавства, а також згідно з пунктом 2.21 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, уповноважена особа Банку після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна Банку та формування ліквідаційної маси була зобов`язана перераховувати НБУ кошти, що надійшли та надходили на погашення заборгованості за кредитами Банку, майнові права за якими знаходились у заставі НБУ відповідно до Договору застави.
      Не погодившись із такими судовими рішеннями, уповноважена особа Фонду подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ці судові рішення, ухвалити нове про відмову в задоволенні позову та закрити провадження у справі в частині позовних вимог до уповноваженої особи Фонду.
      Касаційна скарга, серед іншого, обґрунтована неможливістю розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства та віднесення її до юрисдикції господарських судів, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу стягнення з одного господарюючого суб`єкта на користь іншого коштів за кредитним договором, забезпеченим договором застави майнових прав.
      Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      Дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, НБУ звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на зобов`язання уповноваженої особи Фонду перерахувати на користь НБУ кошти для позачергового задоволення кредиторських вимог останнього за договором про надання стабілізаційного кредиту за рахунок заставлених Банком на забезпечення виконання цього договору майнових прав вимоги за кредитами у Банку.
      Обґрунтовуючи подання цього позову до адміністративного суду, НБУ послався на публічно-правовий характер спірних правовідносин з огляду на особливий статус Фонду, який за Законом № 4452-VI є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
      Зазначений Закон встановлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
      На підставі частини п`ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема: вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.
      Відповідно до частини четвертої статті 44 Закону № 4452-VI Фонд призначає уповноважену особу Фонду та розпочинає процедуру ліквідації банку в день отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, за винятком випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.
      Статтею 46 Закону № 4452-VI передбачено, що уповноважена особа Фонду від імені Фонду виконує функції з ліквідації банку відповідно до цього Закону та приступає до виконання своїх обов`язків негайно після прийняття Фондом рішення про призначення уповноваженої особи Фонду (частина перша).
      З дня призначення уповноваженої особи Фонду припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється; строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав (частина друга).
      За частиною четвертою статті 46 Закону № 4452-VI протягом трьох днів з дня призначення уповноваженої особи Фонду керівники банку (або уповноважена особа, якщо в банку здійснювалася тимчасова адміністрація) забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку уповноваженій особі Фонду.
      Статтею 48 зазначеного Закону передбачено, що уповноважена особа Фонду з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
      1) виконує повноваження органів управління банку;
      2) приймає до свого відання майно (кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу та виконує функції з управління та реалізації майна банку;
      3) складає не пізніше ніж через три дні з дня свого призначення перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду;
      4) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів;
      5) у встановленому законодавством порядку вживає заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб;
      6) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю;
      7) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх;
      8) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, які підлягають обов`язковому зберіганню;
      9) виконує повноваження, які визначені частиною другою статті 37 цього Закону;
      10) здійснює відчуження активів і зобов`язань банку в разі, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках за рішенням виконавчої дирекції Фонду.
      За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
      Таким чином, за змістом наведених правових норм, на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
      Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
      Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб`єкта господарювання - Банку, що ліквідується) та виникли саме з Банком.
      Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації.
      Зазначене дає підстави стверджувати, що лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені НБУ вимоги випливають із зобов`язань Банку за укладеними між ними договорами.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у цій справі щодо права НБУ на позачергове задоволення його кредиторських вимог за договором про надання Банку стабілізаційного кредиту за рахунок заставлених останнім на забезпечення виконання цього договору майнових прав вимоги за кредитами у Банку та щодо обов`язку уповноваженої особи Фонду перерахувати на користь НБУ відповідні кошти не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Такий висновок відповідає висновку, висловленому раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах № 826/7532/16 та № 811/568/16 відповідно.
      Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС у чинній редакції провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      На підставі частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Отже, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 рокупідлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.
      За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
      За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
      Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат на підставі частини шостої статті 139 КАС не здійснюється.
      Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Даніель» Ожга Євгенія Вікторовича задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року скасувати, провадження у справі закрити.
      3. Роз`яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228192
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 804/4602/16
      Провадження № 11-153апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (суддя Царікова О. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року (судді Білак С. В., Юрко І. В., Шальєва В. А.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У липні 2014 року Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Саламандра» (далі - ПрАТ «СК «Саламандра», раніше - ПрАТ «СК «Дніпроінмед», ПрАТ «СК «Дім Страхування») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (у подальшому - Державна податкова інспекція у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області; далі - ДПІ), у якому просило:
      - визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 16 червня 2014 року № 1463-25;
      - визнати протиправним та скасувати рішення про опис майна у податкову заставу від 17 червня 2014 року;
      - визнати протиправними вимоги, що містяться в запиті ДПІ від 18 червня 2014 року № 21649/10/25-0;
      - зобов`язати внести до інформаційних систем органів доходів і зборів дані про сплату позивачем авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що передумов для винесення спірної вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу не було з огляду на своєчасність подання платіжного документа до банку для перерахування податку з розрахункового рахунку до державного бюджету. Тому відповідач зобов`язаний внести до інформаційних систем органів доходів і зборів відповідні дані про сплату позивачем податкового зобов`язання.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 30 липня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, позов задовольнив.
      4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 червня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасував та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      5. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 04 жовтня 2016 року позов задовольнив частково. Визнав протиправною та скасував податкову вимогу ДПІ від 16 червня 2014 року № 1463-25. Визнав протиправним та скасував рішення ДПІ про опис майна у податкову заставу від 17 червня 2014 року. Зобов`язав відповідача внести до інформаційних систем органів доходів і зборів дані про сплату ПрАТ «СК «Саламандра» авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239. В іншій частині позову відмовив.
      6. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      7. Судові рішення мотивовано тим, що виконання платником зобов`язання по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов`язання пов`язане з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування сум податку за умови належного оформлення таких документів та наявності необхідної суми на розрахунковому рахунку платника, а тому неперерахування податку, збору не є наслідком винних дій платника податку, а отже, до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про сплату податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
      Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
      8. У касаційній скарзі ДПІ просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      9. Скаржник зазначає, зокрема, що згідно з отриманою ним інформацією від банку, в якому обслуговується позивач, станом на час подачі ним платіжного доручення коштів, необхідних для його виконання, на розрахунковому рахунку платника не було. Відповідач уважає, що позивачем не вчинено необхідних дій по сплаті самостійно узгодженого податкового зобов`язання.
      Позиція інших учасників справи
      10. Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
      Рух касаційної скарги
      11. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції.
      13. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС (у чинній редакції) визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      14. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 квітня 2020 року призначив справу до розгляду.
      15. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року справу за позовом ПрАТ «СК «Саламандра» до ДПІ про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС.
      16. Таке рішення колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду мотивувала необхідністю відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140.
      17. Верховний Суд України, розглянувши справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Шосткинський міськмолкомбінат» до Шосткинської об`єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсною податкової вимоги, дійшов висновків, що визначальним для спірних правовідносин є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку, збору (обов`язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду. Коли це не є наслідком винних дій платника податку, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
      18. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що така позиція Верховного Суду України не враховує того, що в результаті неналежного виконання своїх обов`язків у договірних відносинах між клієнтом і банком одним із учасників негативні наслідки не повинні наставати для державного бюджету, тобто неперерахування податків з вини банку не може розцінюватись як автоматичне виконання обов`язків платником податків щодо сплати податку перед бюджетом.
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 лютого 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      20. ПрАТ «СК «Саламандра» зареєстроване 18 листопада 1994 року Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради за № 12241200000002340 та знаходиться на податковому обліку у відповідача, місцезнаходження товариства: м. Дніпропетровськ, вул. Короленко, 21.
      21. На підставі пункту 54.1 статті 54, абзацу четвертого пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (далі - ПК) в уточнюючій податковій декларації з податку на доходи (прибуток) страховика за 2013 рік позивач розрахував та, відповідно, узгодив суму щомісячного авансового внеску з податку на прибуток у розмірі 253 116,00 грн, що підлягає сплаті протягом дванадцяти місяців, починаючи з березня 2014 року.
      22. Платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239 ПрАТ «СК «Саламандра» сплатило зі свого рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в ПАТ «АВТОКРАЗБАНК», на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області № 31114163700005 суму авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн. Вказане платіжне доручення прийняте банком, що підтверджується його штампом.
      23. Згідно з банківською випискою по особових рахунках ПАТ «АВТОКРАЗБАНК», сформованою 02 квітня 2014 року, станом на 01 квітня 2014 року на банківському рахунку позивача були наявні грошові кошти у сумі 1 592 000,00 грн.
      24. Проте банківською установою платіжне доручення позивача від 01 квітня 2014 року № 239 не виконано.
      25. Листом від 02 квітня 2014 року № 45/91-02 ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» повідомило позивача щодо платіжного доручення з перерахування коштів до державного бюджету у розмірі 1 591 380,00 грн, зокрема, що для забезпечення технічної можливості повністю виконати зобов`язання банку з перерахування цієї суми ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» просить розбити цей платіж на декілька більш дрібних, датованих однією датою, зробивши помітку «заміна на основі листа банку від 02 квітня 2014 року № 45/91-02», зі збереженням загальної суми до оплати.
      26. Листом від 30 квітня 2014 року № 776 позивач повідомив ДПІ про невиконання банківською установою платіжного доручення від 01 квітня 2014 року № 239.
      27. На це відповідач листом від 15 травня 2014 року № 16382/00/04-63-20-0215 повідомив, що кошти у сумі 1 591 380,00 грн згідно з платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239 на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області не надходили.
      28. Позивач звернувся із скаргою до Управління Національного банку України в Полтавській області щодо невиконання ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» платіжного доручення від 01 квітня 2014 року № 239.
      29. Листом від 23 травня 2014 року № 03-049/2251 Управління Національного банку України в Полтавській області повідомило позивача про те, що за результатам розгляду скарги були виявлені порушення банком вимог законодавства та нормативних документів Національного банку України, у зв`язку з чим посадові особи банку були притягнуті до адміністративної відповідальності, а до самого банку був застосований захід впливу, передбачений чинним законодавством.
      30. У зв`язку з наявністю у позивача податкового боргу станом на 15 червня 2014 року відповідачем 16 червня 2014 року винесено на адресу ПрАТ «СК «Саламандра» податкову вимогу № 1463-25 щодо сплати за узгодженим грошовим зобов`язанням авансового внеску з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 97 690,00 грн. Одночасно відповідач повідомив, що з 01 травня 2014 року на будь-яке майно позивача розповсюджується право податкової застави, а на суму податкового боргу нараховується пеня та штрафи; майно, що перебуває у власності позивача, підлягає опису у податкову заставу; також зобов`язано позивача надати інформацію про майно й документи, необхідні для опису у податкову заставу, та про суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату з переліком дебіторів.
      31. 17 червня 2014 року ДПІ прийнято рішення про опис майна позивача у податкову заставу.
      32. 18 червня 2014 року ДПІ складено запит № 21649/10/25-0 керівнику ПрАТ «СК «Саламандра», яким у зв`язку з наявністю у позивача податкового боргу станом на 13 червня 2014 року у сумі 97 690,00 грн вимагається його погасити або надати інформацію: про власне майно та документи, необхідні для його опису у податкову заставу з наведенням детальної характеристики кожного предмета (вага, метраж, розмір, вид, колір, товарний знак, проба, виробнича марка, дата випуску, ступінь зносу тощо), вартості (балансова на останню дату), його місцезнаходження; суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату, перелік дебіторів (назва, код ЄДРПОУ, місце основної реєстрації та сума заборгованості).
      33. У той же час ПрАТ «СК «Саламандра» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» з вимогою про зобов`язання виконати платіжне доручення від 01 квітня 2014 року № 239.
      34. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року у справі № 904/3324/14 позовні вимоги ПрАТ «СК «Саламандра» задоволено: зобов`язано ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» виконати платіжне доручення від 01 квітня 2014 року № 239 та здійснити перерахування авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік в розмірі 1 591 380,00 грн з поточного рахунку ПрАТ «СК «Саламандра» № НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_2 Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська.
      35. Про це судове рішення позивач повідомив ДПІ листом від 24 липня 2014 року № 1172.
      36. При цьому позивач, не погоджуючись із податковою вимогою, рішенням про опис майна у податкову заставу та запитом про погашення заборгованості або про надання інформації щодо наявності та опису майна, звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      37. Відповідно до пункту 54.1 статті 54 ПК (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) окрім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою.
      38. Пунктом 57.1 статті 57 ПК визначено, що платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Платники податку на прибуток (крім новостворених, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткових установ (організацій) та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень) щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного податкового періоду, у розмірі не менше 1/12 нарахованої до сплати суми податку за попередній звітний (податковий) рік без подання податкової декларації.
      39. Відповідно до пункту 129.6 статті 129 ПК за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
      40. Так, статтею 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що ініціювання переказу здійснюється, зокрема, за платіжним дорученням. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника. Банки виконують розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку коштів на рахунках платників, крім випадків надання платнику обслуговуючим його банком кредиту.
      41. Верховний Суд України, вирішуючи спір за аналогічних обставин, врегульованих релевантними нормами права, у постанові від 06 квітня 2004 року № 8/140 дійшов висновку, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника. Визначальним при вирішенні спору за таких обставин про скасування податкової вимоги є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету або державного цільового фонду. Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
      42. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Обґрунтування відступу від правової позиції Великою Палатою Верховного Суду та оцінка позовних вимог
      43. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      44. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      45. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      46. З метою встановлення чіткого критерію застосування судами статті 129.6 статті 129 ПК Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, зазначаючи таке.
      47. Згідно з пунктами 36.1 та 36.5 статті 36 ПК податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.
      48. Згідно з пунктом 38.1 статті 38 ПК виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк.
      49. Пунктом 14.1.175 статті 14 ПК передбачено, що податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.
      50. Пунктом 14.1.153 статті 14 ПК визначено, що податкова вимога - це письмова вимога контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу.
      51. Положеннями статті 59 ПК установлено, що в разі, коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов`язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
      52. З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що внаслідок невиконання податкового зобов`язання зі сплати самостійно визначеного авансового внеску з податку на прибуток у позивача утворилася податкова заборгованість.
      53. За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов`язку несе платник.
      54. Це визначено статтею 109 ПК, відповідно до якої податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.
      55. Статтею 111 ПК визначені види відповідальності за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності: фінансова; адміністративна; кримінальна. Фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.
      56. Пунктом 126.1 статті 126 ПК визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.
      57. Підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.
      58. Таким чином, у ПК під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.
      59. Разом з тим положення статті 129 ПК містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання.
      60. Як уже зазначалося пунктом 129.6 статті 129 ПК передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду.
      61. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
      62. Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає.
      63. Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 ПК застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом.
      64. Із загальних положень статті 38 ПК також випливає, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань.
      65. Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати податкове зобов`язання.
      66. Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.
      67. Наведена норма також свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок.
      68. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, та зазначає про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання.
      69. З огляду на те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов`язання, відтак немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов`язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було.
      70. Крім того, саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу.
      71. Виходячи з викладеного, відсутні підстави і для задоволення решти позовних вимог.
      72. Так, пунктом 14.1.155 статті 14 ПК визначено, що податкова застава - це спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом.
      73. Відповідно до підпункту 89.1.1 пункту 89.1 статті 89 ПК право податкової застави виникає у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку.
      74. Пунктом 89.2 статті 89 ПК передбачено, що з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.
      75. Таким чином, з огляду на несплату в установлений строк позивачем самостійно визначеної суми грошового зобов`язання та, відповідно, утворення податкової заборгованості податковим органом правомірно застосовано податкову заставу.
      76. Відповідно до пункту 73.3 статті 73 ПК контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: зокрема, за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового законодавства.
      77. Виходячи із загальних положень статті 126 ПК несплата узгодженої суми грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток є порушенням правил сплати (перерахування) податків, відтак - надає контролюючому органу встановлене статтею 73 ПК право на отримання інформації за письмовим запитом.
      78. Крім того, відповідно до пункту 89.4 статті 89 ПК у разі якщо платник податків, зокрема, не подає документів, необхідних для опису майна у податкову заставу, податковий керуючий складає акт відмови платника податків від опису майна у податкову заставу.
      79. З огляду на те, що ДПІ правомірно прийнято рішення про опис майна у податкову заставу внаслідок порушення позивачем обов`язку зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, то контролюючий орган має право і на одержання інформації щодо майна позивача, яким така застава може бути забезпечена.
      80. Окрім того, виходячи із наявності у позивача податкової заборгованості зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, у ДПІ немає підстав для внесення до інформаційних систем органів доходів і зборів даних про належне виконання позивачем податкового зобов`язання, а саме - сплату авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239.
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      81. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про неправомірність винесеної відповідачем податкової вимоги від 16 червня 2014 року № 1463-25 та про наявність підстав для задоволення решти позовних вимог.
      82. Доводи скаржника щодо правомірності та законності своїх дій при винесенні податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.
      83. Відтак рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      84. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині.
      85. За змістом частин першої та третьої статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, застосування закону, який не підлягає застосуванню.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      86. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      87. Новий розподіл судових витрат, виходячи зі змісту статті 139 КАС, відбувається у разі повного або часткового задоволення позовних вимог судом апеляційної або касаційної інстанції, однак, цією постановою Велика Палата Верховного Суду ухвалила відмовити у задоволенні позовних вимог, тому новий розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області задовольнити.
      2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року скасувати.
      3. У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» відмовити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228193