Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора по кредитному договору к юрлицу и физлицу поручителю, а также отказе во взыскании с поручителя после решения суда и пропуска исковой давности

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 752/17300/14-ц

Провадження N 14-258цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року (у складі судді Плахотнюк К.Г.) та рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року (у складі колегії суддів Головачова Я.В., Поліщук Н.В., Поливач Л.Д.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_3, Приватного підприємства "Вермакс" про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та кредит" (далі - АТ "Банк "Фінанси та Кредит") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, Приватного підприємства "Вермакс" (далі - ПП "Вермакс") про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 28 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Банк "Фінанси та кредит" (далі - BAT "Банк "Фінанси та кредит"), правонаступником якого є АТ "Банк "Фінанси та кредит", та ПП "Вермакс" укладено кредитний договір N "42" _05-08/08-МФ-А про надання кредиту в розмірі 210 тис. 118 грн строком до 27 серпня 2011 року зі сплатою 20,5 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки N "42" _05-08/08-МФ_А-П, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору.

У зв'язку з невиконанням позичальником зобов'язань за договором, банк змушений був звертатись з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_3 на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 537 тис. 478 грн 17 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, станом на 11 червня 2010 року.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 1 березня 2011 року, яке набрало законної сили, з ПП "Вермакс" на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 236 тис. 111 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, з яких 136 тис. 325 грн 11 коп. - тіло кредиту станом на 22 жовтня 2010 року, 87 тис. 821 грн 29 коп. - відсотки за користування кредитом, 11 тис. 965 грн 49 коп. - пеня за прострочення сплати кредиту.

Проте зазначені судові рішення відповідачами не виконані, заборгованість не погашена.

Посилаючись на те, що позичальник порушує умови договору щодо щомісячного погашення кредиту та сплати процентів за користування грошовими коштами, банк, з урахуванням уточнених вимог, просив суд солідарно стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 млн 725 тис. 300 грн 26 коп., яка складається із: 180 тис. 928 грн. 47 коп. заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами; 1 млн 544 тис. 371 грн 79 коп. пені за несвоєчасне погашення кредиту, відсотків за користування кредитними коштами та щомісячної комісії.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року в задоволенні позову АТ "Банк "Фінанси та кредит" відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що банк, звертаючись 16 жовтня 2014 року до суду з позовом про стягнення заборгованості з ПП "Вермакс" на підставі невиконання останнім зобов'язань за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, який було укладено строком до 27 серпня 2011 року, пропустив строк позовної давності, а порука є припиненою на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову АТ "Банк "Фінанси та кредит" до ПП "Вермакс" (боржника) про стягнення заборгованості скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Роз'яснено АТ "Банк "Фінанси та кредит" право звернутися з позовом до ПП "Вермакс" про стягнення заборгованості за кредитним договором до господарського суду, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про закриття провадження в частині позовних вимог АТ "Банк "Фінанси та кредит" до ПП "Вермакс", виходив з того, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається. Оскільки кредитний договір було укладено з ПП "Вермакс", а договір поруки на забезпечення виконання ним умов цього договору - з фізичною особою, то суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника. При цьому суд погодився з висновками суду першої інстанції, що порука є припиненою на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.

У липні 2016 року АТ "Банк "Фінанси та кредит" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Скаржник указував на те, що вирішення заявленої вимоги про солідарне стягнення боргу у двох окремих провадженнях є недоцільним, оскільки вимоги взаємопов'язані між собою.

26 липня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою цього ж суду від 12 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

6 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 23 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 28 серпня 2008 року між BAT "Банк "Фінанси та кредит", правонаступником якого є АТ "Банк "Фінанси та кредит", та ПП "Вермакс" укладено кредитний договір N "42" _05-08/08-МФ-А про надання кредиту в розмірі 210 тис. 118 грн строком до 27 серпня 2011 року зі сплатою 20,5 % річних.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки N "42" _05-08/08-МФ_А-П за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_3 на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 537 тис. 478 грн 17 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А станом на 11 червня 2010 року.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 1 березня 2011 року, яке набрало законної сили, з ПП "Вермакс" на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 236 тис. 111 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, з яких 136 тис. 325 грн 11 коп. - тіло кредиту станом на 22 жовтня 2010 року, 87 тис. 821 грн 29 коп. - відсотки за користування кредитом, 11 тис. 965 грн 49 коп. - пеня за прострочення сплати кредиту.

Проте зазначені судові рішення відповідачами не виконані, заборгованість за кредитним договором не погашена.

Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження в справі в частині вимог до юридичної особи (боржника) Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Проте разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.

Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов'язаних солідарним обов'язком.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

Відтак з огляду на солідарний обов'язок боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 чинного ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з договорів кредиту та поруки.

Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства.

Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою (АТ "Банк "Фінанси та кредит") до юридичної особи (ПП "Вермакс") як позичальника за кредитним договором, а також до поручителя (фізичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за кредитним договором.

Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - фізичною особою.

При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього.

Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року (провадження N 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження N 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження N 14-74цс18) та 30 травня 2018 року (провадження N 14-123цс18) та інших.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Отже, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання.

Враховуючи викладене, рішення суду апеляційної інстанції в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог заявлених до ПП "Вермакс" не можна визнати законним і воно підлягає скасуванню в цій частині, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Судові рішення в частині позовних вимог до поручителя ґрунтуються на вимогах закону та встановлених обставинах, а тому підстав для їх скасування не вбачається.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов'язання.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

У пункті 5 договору поруки, укладеного 28 серпня 2008 року між сторонами, зазначено, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років від дня настання строку виконання зобов'язання за кредитним договором, не пред'явив вимоги до поручителя (том. 1 а. с. 15).

Кінцевим терміном повернення кредиту згідно з пунктом 3.2 кредитного договору є 27 серпня 2011 року. Отже, з 28 серпня 2011 року несплачена заборгованість вважається простроченою.

Саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення трирічного строку для пред'явлення вимог до поручителя. Тобто позивач мав протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов'язання пред'явити вимоги до поручителя.

Разом з тим, з позовом банк звернувся у жовтні 2014 року.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" до ПП "Вермакс" - скасувати, а справу в цій частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року у незмінній частині щодо вимог ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" до ОСОБА_3 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
 

[ANTIRAID]

В данном постановлении Большая палата в очередной раз указала, что что защита прав кредитора по делу по его иску к должнику и поручителю в пределах одного вида судопроизводства является более прогнозируемым и соответствует принципу правовой определенности, поскольку не допускает разъединение требований кредитора к сторонам солидарного обязательства в зависимости от субъектного состава последнего.

Кроме того, в связи с пропуском 3-х летнего срока после окончания действия поручительства установленного в договоре банку отказано и во взыскании с поручителя.