ANTIRAID

Определение Обуховского райсуда об отказе во встречном обеспечении Укрсоцбанка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Справа № 372/135/19
Провадження 2-709/19

ухвала

28 січня 2019 року

Обухівський районний суд Київської області в складі :

Головуючого судді Потабенко Л.В.,

при секретарі Буртовій О.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області клопотання представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про зустрічне забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області ОСОБА_2, треті особи: Акціонерне товариство «Укрсоцбанк», ОСОБА_3, про визнання незаконними дій державного реєстратора, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора,

в с т а н о в и в:

В провадженні суду перебуває вищевказана цивільна справа.

21.01.2019 року до суду надійшло клопотання представника третьої особи про зустрічне забезпечення позову, яке мотивоване тим, що при ознайомленні з матеріалами справи представнику АТ «Укрсоцбанк» стало відомо, що позивачем одночасно з позовом подано заяву про забезпечення позову, в разі задоволенні якої АТ «Укрсоцбанк» буде позбавлений можливості реалізувати правомочності власника, зокрема, продати будинок за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, вул. Золотоворітська, буд. 51. Оцінка спірного майна складає 13033276 грн. (житловий будинок 11769636,00 грн. та земельна ділянка 1263640,00 грн.), відповідно до висновку про вартість від 18.12.2018 року. Тому представник третьої особи пропонує визначити розмір збитків АТ «Укрсоцбанк» за аналогією зі ст. 625 ЦК України, а саме 3 проценти річних від суми оцінки майна. Оскільки, у випадку продажу будинку АТ «Укрсоцбанк» отримав би вигоду в розмірі оцінки застави в рахунок заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором. Таким чином представник третьої особи вважає, що сума збитків складає 390 998 грн. 28 коп., яку він просить зобовязати позивача внести на Депозитний рахунок Обухівського районного суду Київської області. Статтею 19 Конституції України, визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Суд враховує право кожного на справедливий розгляд його справи судом при вирішенні спору щодо його прав та обов'язків цивільного характеру, що передбачено в п. 1 ст. 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню відповідно дост.9Конституції України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до цієї Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Окрім національного законодавства, також і прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що, реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух.

Відповідно дост. 154 ЦПК України,суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).

Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову.

Ухвалою суду від 15.01.2019 року заяву позивача про забезпечення позову задоволено частково, накладено арешт на житловий будинок, який знаходиться за адресою Київська обл., Обухівський район, с. Підгірці, вул. Золотоворітська, буд. 51, загальна площа 463,6 кв.м., житлова площа: 63,7 кв.м., та земельну ділянку, загальною площею 0,1549 га, кадастровий номер якої 3223186801:01:020:0018. У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Відповідно до ч. 3 ст. 154 ЦПК України, суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідачу, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.

Зустрічне забезпечення, як правило, здійснюється шляхом внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі, визначеному судом. Якщо позивач з поважних причин не має можливості внести відповідну суму, зустрічне забезпечення також може бути здійснено шляхом: 1) надання гарантії банку, поруки або іншого фінансового забезпечення на визначену судом суму та від погодженої судом особи, щодо фінансової спроможності якої суд не має сумнівів; 2) вчинення інших визначених судом дій для усунення потенційних збитків та інших ризиків відповідача, пов'язаних із забезпеченням позову.

Розмір зустрічного забезпечення визначається судом з урахуванням обставин справи. Заходи зустрічного забезпечення позову мають бути співмірними із заходами забезпечення позову, застосованими судом, та розміром збитків, яких може зазнати відповідач у зв'язку із забезпеченням позову.

Питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову.

Як вбачається із заяви про зустрічне забезпечення, представник третьої особи не підтвердив доказами обставини, зазначені в ч. 3 ст. 154 ЦПК України, що зобов'язують суд застосувати зустрічне забезпечення, а саме: докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.

З урахуванням викладеного, суд вважає клопотання представника третьої особи про зустрічне забезпечення необґрунтованим, у зв'язку з чим у задоволенні клопотання слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 149-153, 154,158, 353-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

В задоволенні клопотання представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про зустрічне забезпечення позову, відмовити.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Суддя:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79441882

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это наше решение. Суд отказал во встречном обеспечении и при этом указал, что как следует из заявления о встречном обеспечении, представитель третьего лица не подтвердил доказательствами обстоятельства, указанные в ч. 3 ст. 154 ГПК Украины, обязывающие суд применить встречное обеспечение, а именно: доказательства того, что имущественное положение истца или его действия по отчуждению имущества или другие действия могут осложнить или сделать невозможным исполнение решения суда о возмещении убытков ответчика, которые могут быть вызваны обеспечением иска, в случае отказа в иске.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 465/1648/19
      Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я.
      Провадження № 22-ц/811/1610/19
      Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н.М.
      Категорія: 81
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 липня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
       головуючої - Курій Н.М.,
       суддів: Шеремети Н.О., Цяцяка Р.П.,
       за секретаря - Матяш С.І.,
      з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Блажевського П.І.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, постановлену в складі головуючого - судді Кузь В.Я.,
      в с т а н о в и в:
      20.03.2019 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Заява обґрунтовується тим, що 03 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року. Згідно з п.п.1.1.,1.2. Кредитного договору, Банк зобов`язався надати Позичальнику споживчий кредит в сумі 83 000 доларів США зі строком користування до 02 березня 2018 року зі сплатою 11,9% відсотків річних. В забезпечення виконання Кредитного договору між ВАТ «Сведбанк» та Позивачем, було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №1717. Відповідно до Іпотечного договору, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю в якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Договором кредиту №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року, нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 48,3 кв.м., яка знаходиться у АДРЕСА_1 .
      Позивачу стало відомо, що право власності на вищезазначену квартиру було зареєстровано за ТОВ ФК «Вектор Плюс» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Така інформація була отримана через Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Просила забезпечити позов шляхом накладення арешту та забороною вчиняти певні дії по відношенню до квартири. Вважає, вид забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії відповідає позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири вже зараз вчиняються дії, які порушують право користування квартирою.
      Зокрема, 25 вересня 2018 року двома представниками ТОВ ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Повторна спроба представників ТОВ ФК «Вектор плюс» заволодіти майном була здійснена 05.03.2019 р. о 8.30 ранку. Працівники ТОВ ФК «Вектор плюс» наполягали, щоб їх пустили до квартири, пояснюючи це тим, що вони хочуть зробити фото майна, що там знаходиться для подальшої оцінки майна та його реалізації.
      Таким чином, у разі не задоволення судом заяви про забезпечення позову, відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою.
      Крім того, спірна квартира АДРЕСА_2 , на даний час перебуває у власності ТОВ ФК «Вектор Плюс», останній має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном.
      Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову, за безпідставністю такої.
      Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року оскаржила представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
      В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що ухвала є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що власником квартири АДРЕСА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач вважає, що перехід права власності на належну їй квартиру відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення її прав. У випадку не задоволення заяви про забезпечення позову ТОВ ФК «Вектор Плюс» має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном поки тривають судові засідання. Водночас, ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» має об`єктивну можливість вчинення дій, які можуть утруднити чи унеможливити рішення суду у разі задоволення позову.
      Просить скасувати ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.
      Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала, посилаючись на доводи, які аналогічні доводам апеляційної скарги та просила ухвалу суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову.
      Представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевський П.І. в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, оскільки наміру відчужувати спірну квартиру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. У випадку задоволення апеляційним судом заяви про забезпечення позову, просив вирішити питання застосування зустрічного забезпечення.
      Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином (арк.спр.104, 106 виділених матеріалів), а тому апеляційний суд вважає, що розгляд справи необхідно проводити без його участі.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, законність і обґрунтованість ухвали суду, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав.
      Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не зазначено обґрунтування необхідності забезпечення позову, ціну позову про забезпечення якого просить заявник та інші відомості, які необхідні для забезпечення позову, що позбавляє суд визначити співмірність із заявленими позивачем вимогами відповідно до ч.3 ст. 150 ЦПК України. Також зазначив, що заявником не додано до матеріалів заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності. Тому дійшов висновку, що вимога про забезпечення позову є безпідставною, необґрунтованою, заявником не наведено достатніх підстав для необхідності застосування забезпечення позову та відмовив у забезпеченні позову.
      Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав.
      Із направлених до суду апеляційної інстанції матеріалів справи встановлено, що представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в якому просила визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., щодо проведення 03.07.2015 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ТзОВ Факторингова компанія «Вектор плюс». Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. індексний номер 22584599 від 03.07.2015 року, згідно з яким 03.07.2015 року внесено до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №10277904 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на підставі договору іпотеки, реєстраційний номер№1717 від 03.03.2008 року.
      З метою забезпечення позову просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії по передачі права користування квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії щодо проникнення до квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам вселятися в квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам реєструватися в квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб у квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою: квартири АДРЕСА_2 .
      Доводи заяви обґрунтовувала тим, що види забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та забороною вчиняти певні дії відповідають позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири, вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, представником ТОВ «ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Тому у випадку не задоволення заяви про забезпечення позову відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою, а набуття права власності на квартиру дає відповідачу обсяг правомочностей та можливість розпоряджатись даним нерухомим майном.
      Отже, у поданій заяві про забезпечення позову позивач зазначила про існування об`єктивних обставин, які свідчать про те, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову.
      Відповідно до вимог статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
      Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
      Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо.
      Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
      Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігти ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
      Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.
      При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
      Відповідно до роз`яснень п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Оскаржена ухвала суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не оцінив обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з`ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, пославшись лише на загальні норми процесуального права та доводи заявника.
      Посилання суду першої інстанції на те, що заявником не надано до заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності не відповідають дійсності, оскільки з надісланих матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що як до позовної заяви (арк. спр. 26-28) так і до заяви про забезпечення позову (арк. спр. 48-50) була долучена копія Інформаційна довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.03.2019 року (об`єкт нерухомого майна: квартира за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»).
      З матеріалів справи встановлено, що предметом позову є визнання незаконними дій нотаріуса щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру та визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс».
      Для того, щоб уникнути ризику відчуження відповідачем спірного майна на користь третіх осіб та розпорядження відповідачем спірною квартирою, що може унеможливити або утруднити в майбутньому виконання рішення суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і звернулась з заявою до суду про забезпечення позову.
      Враховуючи наявність факту оскарження правових підстав набуття права власності на нерухоме майно, з огляду на пред`явлення вимог майнового характеру, які забезпечуються арештом майна, співмірність заходів забезпечення позову заявленим вимогам тощо, у суду апеляційної інстанції наявні підстави для часткового вжиття заявлених позивачем заходів забезпечення позову, а саме: в частині накладення арешту на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101; накладення заборони на вчинення правочинів щодо квартири та заборонити проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 .
      Оскільки позивачем ставиться під сумнів саме законність набуття права власності на нерухоме майно відповідачем, вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову є співмірними із заявленими позовними вимогами та відповідають предмету позову,а відтак в частині решти вимог заяви про забезпечення позову належить відмовити, задовольнивши частково заяву про забезпечення позову.
      Отже, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, без перевірки наведених заявником обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову та без врахування положень частини 3 статті 153 ЦПК України, норма якої передбачає, що суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову для повного з`ясування фактичних обставин щодо поданої заяви про забезпечення позову, не обмежується доводами заяви і може викликати особу, яка подала заяву про забезпечення позову для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, а у випадку, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін - частина 4 статті 153 ЦПК України.
      Таким чином, судом першої інстанції не з`ясовано обставин, що мають значення для вирішення заяви, не досліджено усіх, передбачених нормою процесуального права юридичних (доказових) фактів, наявність яких впливає на остаточний результат вирішення питання про забезпечення позову, що призвело до постановлення ухвали з порушенням норм процесуального права.
      Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
      За таких обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції в силу п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову з вищенаведених підстав.
      Щодо заявленої усної вимоги представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання застосування зустрічного забезпечення, апеляційний суд зазначає наступне.
      Згідно із частиною першою статті 154 ЦПК України, суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
      Враховуючи наведене правило процесуального Закону, суд має право, але не зобов`язаний вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача.
      Випадки обов`язкового застосування зустрічного забезпечення встановлені частиною третьою статті 154 ЦПК України, відповідно до якої суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
      Усна вимога представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання зустрічного забезпечення не містить належних обґрунтувань та доказів, яким чином у випадку застосування ухвалою суду заходів забезпечення позову, можуть бути завдані збитки ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», розмір цих збитків, які в розумінні ч.1 ст. 154 ЦПК України були б підставою для застосування судом зустрічного забезпечення. Разом з тим, представник стверджує про відсутність наміру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» вчинення дій щодо відчуження належної товариству на праві власності з 03.07.2015 року спірної квартири.
      З урахуванням наведеного, апеляційний суд доходить висновку про необґрунтованість вимоги представника Блажевського П.І. про застосування зустрічного забезпечення на час перегляду апеляційним судом ухвали Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року.
      Одночасно, апеляційний суд вважає за необхідне роз`яснитиТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», що воно не позбавлено права в порядку ст.154 ЦПК України звернутися до суду із заявою про застосування зустрічного забезпечення позову, зазначивши відповідні обставини та додавши необхідні докази.
      Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.381, 382 ЦПК України, суд 
      п о с т а н о в и в:
      Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року скасувати.
      Постановити нове рішення, яким заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнити частково.
      Накласти арешт на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ЄДРПОУ: 38004195, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101.
      Накласти заборону на вчинення правочинів щодо квартири АДРЕСА_2 .
      Накласти заборону проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 .
      Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена відповідно до положень ст.389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
      Повний текст постанови складено 26.07.2019 року.
      Головуючий Курій Н.М.
      Судді: Шеремета Н.О.
      Цяцяк Р.П.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/83281176
    • By daggetson
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 
      Виконавцем, керуючись ст. 3, 4, 24, 25, 27 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого документа про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      В процесі примусового виконання вимог виконавчого документа, виконавцем, в порядку ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про опис та арешт майна боржника, якою описано та накладено арешт на іпотечне майно боржника. Також на адресу «уповноваженого органу», направлено запит щодо осіб, які зареєстровані за адресою предмета іпотеки.
      Повідомленням «Про реєстрацію місця проживання» «уповноважений орган» повідомив виконавця, що за наявними картотеками відділу реєстрації, за адресою предмета іпотеки (житловий будинок, квартира), зокрема зареєстровані неповнолітні діти, дозвіл на примусову реалізацію не надано.
      У зв'язку із відмовою у наданні дозволу на вчинення примусової реалізації нерухомого майна, в якому мають право користування неповнолітні (малолітні) діти та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.
      В подальшому стягував, не погоджуючись із такими діями виконавця звернувся до суду із позовом про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу.
      КОРОТКА ПОЗИЦІЯ:
      Згідно ч. 7 ст. 51 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.16 р. №1404-VIII примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку".
      Згідно п.28 глави VIII Інструкції, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону.
      Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
      Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів.
      Посилання на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, слід вважати помилковими, оскільки положення Інструкції з організації примусового виконання рішень конкретизують порядок та дії, зокрема, виконавців під час виконавчого провадження.
      Беручи до уваги вищезазначене, суд прийшов до висновку, що виконавцем, під час виконання виконавчого документа, вжиті усі передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання, а при винесенні постанови про повернення виконавчого документі стягувачу виконавець діяв у порядку та у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з примусового виконання рішень.
      Тобто, заборонено вчиняти правочини щодо житлових приміщень, у яких проживають діти, без дозволу органу опіки та піклування, відсутність якого тягне за собою нікчемність правочину, а вирішальне значення має обставина фактичного проживання дітей у житловому приміщенні на момент укладення договору іпотеки.
      Отже, при примусовому виконанні виконавчих документів про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавцем обов’язково необхідно враховувати та не порушувати права іпотекодавця та дітей на нерухоме майно, особливо якщо воно є єдиним житлом боржника та його родини.
      РІШЕННЯ СУДІВ:
      - http://reyestr.court.gov.ua/Review/74131454 від 2018 р.
      - http://reyestr.court.gov.ua/Review/40682403 від 2014 р.

      @vyconavec
      БІЛЬШЕ КОРИСНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ТЕЛЕГАМ КАНАЛІ "ВИКОНАВЕЦЬ": 
      https://t.me/vyconavec


    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 640/17552/16-ц
      Провадження N 14-418цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_5,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області) Барсегян Арутюн Овсепович, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року в складі судді Попрас В.О. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в складі колегії суддів Карімової Л.В., Бурлака І.В., Яцини В.Б.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О., старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М., про звільнення майна з-під арешту та
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 05 травня 2008 року між ним та ОСОБА_7 укладено договір позики, за яким останній отримав у борг 57 500 доларів США. Неодноразово до цього договору укладалися додаткові угоди про збільшення суми позики. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, з наступним внесенням змін до нього, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1.
      Позивач указував, що через неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо повернення суми позики, в останнього виникла заборгованість. Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивача борг за договором позики в розмірі 3 161 068 грн. а рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у рахунок погашення цього боргу звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1.
      Посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики, оскільки державними виконавцями та судом накладені обтяження, що перешкоджають укладенню та нотаріальному посвідченню договору купівлі-продажу житлового будинку, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року.
      Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав чи законних інтересів, а виконавчі провадження, за якими накладено арешти на предмет іпотеки, відкриті за заявами стягувача ОСОБА_3 Тобто позивач є стороною відповідних виконавчих проваджень (стягувачем), а тому має право самостійно звернутися до відповідних державних виконавців із заявою (клопотанням) про скасування арештів за реєстровими номерами 13092359 та 6835065, а у разі відмови у задоволенні таких заяв - оскаржити відповідні рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців до суду в порядку розділу VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) шляхом подання скарги. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, судом також зазначено, що у цивільному провадженні неможливо розглядати вимоги щодо звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к.
      Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року залишено без змін.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При цьому зазначено, що арешти на майно накладені в інтересах ОСОБА_3, який є стороною виконавчого провадження, однак відповідного клопотання про зняття арешту не заявляв.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Одним із доводів касаційної скарги є те, що питання про звільнення майна з-під арешту, накладеного в порядку досудового кримінального провадження, якщо його ініціює іпотекодержатель, вирішується в порядку цивільного судочинства, а тому, на думку заявника, суди помилково вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.
      При цьому суди не звернули увагу, що він не є підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником чи законним представником у справі N 640/18667/15-к, у рамках якої був накладений арешт на нерухоме спірне майно. ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначав, що як іпотекодержатель, а не власник чи володілець іпотечного майна, не наділений правом подавати слідчому судді клопотання про зняття арешту з іпотечного майна у порядку статті 174 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).
      Крім того, особа, яка подала касаційну скаргу, вказувала, що арешти іпотечного майна за реєстровими номерами 13092359, 6835065, накладені державними виконавцями відповідно 02 лютого 2016 року, 29 серпня 2014 року, тобто в період дії чинного на той час Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). У силу положень статті 54 Закону N 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а статтею 60 цього ж Закону обумовлено випадки, підстави й порядок зняття арешту з майна, у тому числі відповідно до частини п'ятої цієї статті у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт із майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.
      Вважав, що оскільки у даній справі немає жодної визначеної частинами першою - четвертою статті 60 Закону N 606-XIV підстави для зняття арешту з іпотечного майна самим державним виконавцем за заявою стягувача, відтак підлягає застосуванню частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV.
      На думку ОСОБА_3, ним обрано належний спосіб захисту своїх прав іпотекодержателя і він правомірно звернувся до суду з позовом про звільнення іпотечного майна з-під накладених державними виконавцями арештів у рамках незавершених виконавчих проваджень.
      Крім того, заявник не погоджувався із тим, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги щодо зняття арешту з майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з тих підстав, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 згідно з правилами про скасування заходів забезпечення позову.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просить касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх відповідність нормам матеріального та процесуального права.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      У червні 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції зазначеного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою цього ж суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Судами установлено, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір позики, згідно з яким останній отримав у позику 57 500 доларів США та зобов'язався повертати частинами по 1 250 доларів США не пізніше 05 числа кожного місяця у період до 05 жовтня 2008 року, здійснити остаточне повернення позики у розмірі 51 250 доларів США не пізніше 05 листопада 2008 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором позики 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за реєстровим N 1568, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_3 в іпотеку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, який знаходиться на земельній ділянці площею 738 кв. м, на якій розташовані житловий будинок літ. С-2, огорожа N 1, 2, за адресою: АДРЕСА_1.
      У подальшому сторонами вносилися зміни до договору позики та до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Внаслідок неналежного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за договором позики утворилася заборгованість, яка заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнута на користь позикодавця.
      Після ухвалення вказаного судового рішення іпотечне майно без відома позивача тричі відчужувалось, останнім набувачем є ОСОБА_5
      Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки позов задоволено частково. Визнано недійсними договори купівлі-продажу спірного будинку. У рахунок задоволення вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 за договором позики від 05 травня 2008 року з наступними змінами на суму 3 161 068,65 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування визначеної статтею 38 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі - покупцю на його власний розсуд за ціною, встановленою на рівні, не нижче, ніж за визначеною згідно звіту Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківська інвестиційна агенція нерухомості" ціною на рівні 2 000 200 грн. Передано предмет іпотеки в управління ОСОБА_3 на період до його реалізації за визначеною статтею 38 Закону N 898-IV процедурою продажу.
      Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М. від 29 серпня 2014 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 44551381 з виконання виконавчого листа N 640/3913/13-ц, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу в розмірі 3 161 068,65 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Коваленком А.В. за N 6835065.
      Постановою головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегяна А.О. від 02 лютого 2016 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 46541449 з виконання виконавчого листа N 2/640/1611/13/17, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу у розмірі 3 161 068,5 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Плугатирьовим П.В. за N 13092359.
      Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к за клопотанням слідчого СВ Київського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області Колісник М.В. накладено арешт на нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м
      ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні.
      Звертаючись до суду, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року, посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений зазначеними обтяженнями можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
      За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним.
      У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України.
      Згідно з частиною першою статті 174 КПК України від 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження? судом.
      Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
      Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України від 2012 року).
      Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України (згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією.
      Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника або володільця майна, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства.
      Посилаючись на те, що позивач не є учасником у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.
      ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме: статті 15, 16 ЦПК України та положення КПК України у редакціях, чинних на час подання позову до суду, оскільки обмеження прав позивача як іпотекодержателя щодо нерухомого майна відбулися у порядку кримінального судочинства на підставі ухвали суду. Оцінку правомірності процесуального документа, ухваленого в порядку кримінального судочинства, не може бути надано у порядку іншого, а саме цивільного судочинства, оскільки КПК України передбачено порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині зняття арешту з нерухомого майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, неправильно застосували норми процесуального права.
      Оскільки розгляд цього питання передбачено в установленому кримінальним процесуальним законом порядку, суди неправомірно розглянули спір по суті у порядку цивільного судочинства, відмовивши у задоволенні усіх позовних вимог, чим порушили предметну юрисдикцію спору.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі у частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити його право на судовий захист у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.
      З висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог у частині звільнення майна з-під арештів, накладених на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з наступних підстав.
      Відповідно до статті 124 Конституції України неможливість вирішити спір у суді пов'язується з наявністю закону, яким би передбачалася можливість розглянути спір іншими органами та пряма заборона розгляду спору судом.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Згідно з пунктами першим, третім частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, з єдиним обмеженням, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
      Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про звільнення майна, що є предметом іпотеки, з-під арештів, накладених 02 лютого 2016 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О. та 29 серпня 2014 року старшим державним виконавцем Сидоренко О.М. за реєстровими номерами 13092359, 6835065 відповідно, тобто в період дії Закону N 606-XIV.
      У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
      Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "ЛеКонт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви N N 6878/75, 7238/75).
      ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)).
      Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).
      Статтею 60 Закону N 606-ХІV обумовлено випадки, підстави та порядок зняття арешту з майна.
      Конкретні випадки визначені в частинах першій - четвертій цієї статті Закону N 606-XIV, зокрема, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодження або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований.
      У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV).
      Частиною першою статті 54 Закону N 606-XIV передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
      Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону N 606-XIV).
      За таких обставин, суди неправильно застосували положення статей 54, 60 Закону N 606-XIV та відмовили у задоволенні позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного постановами державних виконавців.
      Відповідно до положень частин четвертої, шостої статті 411 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      При цьому необхідно врахувати, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 та звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі на власний розсуд.
      Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з підстав того, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову є правильним.
      Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України (у редакції чинній, на час звернення з позовом до суду) заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу.
      При цьому із заявою про скасування заходів забезпечення позову (накладенням арешту на майно) може звернутись лише особа, щодо якої такі заходи забезпечення позову вжито, тобто сторона у справі чи третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору (частина четверта статті 154 ЦПК України).
      Відповідно до пункту другого частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції щодо забезпечення позову.
      Крім того, як убачається зі змісту ухвали Київського районного суду м. Харкова від 20 липня 2017 року, тобто після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, заяву ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Скасовано накладений ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року арешт на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, та знято заборону його відчуження та зміну власника, видачу правовстановлюючих документів (а. с. 162).
      У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
      Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, підлягають скасуванню, а провадження у справі у цій частині - закриттю.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      За таких обставин рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року, необхідно залишити без змін.
      Оскільки суд касаційної інстанції залишає оскаржувані судові рішення в частині без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 410, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Барсегян АрутюнОвсепович, старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна, в частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, - закрити.
      Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року,? скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 грудня 2018 року
      Львів
      № 857/2800/18
      Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
      головуючого судді Заверухи О.Б.,
      суддів Багрія В.М., Ніколіна В.В.,
      за участю секретаря судового засідання Смидюк Х.В.,
      позивача ОСОБА_1,
      представника відповідача Курганської О.В.,
      розглянувши у судовому засіданні в м. Львові(в режимі відеоконференції) апеляційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2018 року про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області про визнання протиправним та скасування рішення,-
      суддя (судді) в суді першої інстанції - Махаринець Д.Є.,
      час ухвалення рішення - не зазначено,
      місце ухвалення рішення - м. Рівне,
      дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
      В С Т А Н О В И В:
      01 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення дисциплінарної палати за № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на заняття адвокатською діяльністю на строк один рік з 13 вересня 2018 року по 13 вересня 2019 року на підставі п.п. 3, 6 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», прийняте за скаргою Ради адвокатів Рівненської області.
      Одночасно з позовом, позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії індивідуального акта - рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю строком на один рік та зобов'язання Ради адвокатів Рівненської області внести відомості в Єдиний реєстр адвокатів України про зупинення рішення № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області про зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю адвоката ОСОБА_1 на строк один рік з 13 вересня 2018 року по 13 вересня 2019 року.
      На обгрунтування заяви зазначає, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити ефективний захист та поновлення порушених прав позивача, що в свою чергу може мати вплив та негативні наслідки на репутацію позивача. Крім того, позивач вказує на очевидні ознаки протиправності оскаржуваного акту та порушення його прав, свобод та інтересів.
      Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2018 року заяву про забезпечення позову задоволено. Зупинено дію рішення дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року про накладення на адвоката ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю на строк один рік - з 13 вересня 2018 року по 13 вересня 2019 року на підставі п.п. 3, 6 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»(порушення Правил адвокатської етики, невиконання рішень органів адвокатського самоврядування) за скаргою Ради адвокатів Рівненської області до набрання рішенням по справі законної сили.
      Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що після внесення до Єдиного державного реєстру адвокатів України відомостей про рішення щодо зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю право адвоката ОСОБА_1 на здійснення адвокатської діяльності та права інших осіб на правову допомогу буде обмежене. Поновлення в повній мірі таких прав у випадку задоволення позову стане неможливим, як для позивача, так і для осіб, інтереси яких він представляє як адвокат.
      Не погодившись з прийнятою ухвалою, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Рівненської області подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нову, якою в задоволенні заяви відмовити.
      Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою, прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цього питання. Зокрема, зазначає, що Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що оскарження рішень у дисциплінарних справах не зупиняє їх дію. Позивачем не були доведені та документально підтверджені обставини, які б вказували на очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, та які б унеможливили захист його прав, свобод та інтересів без вжиття відповідних заходів, а також не надані докази та підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову якимось чином може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Крім того, зупиняючи дію оскаржуваного рішення суд першої інстанції фактично втручається у здійснення дискреційних повноважень дисциплінарної палати.
      Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що норми ч. 3 ст. 31 та ч. 1 ст. 41 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначають, що сам по собі факт оскарження рішення у дисциплінарній справі(за вибором особи або до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду) не зупиняє його дію. Прийняття оскаржуваного акту унеможливлює здійснення позивачем професійної діяльності адвоката і порушує його право вирішувати питання організації та діяльності адвокатури. 
      В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, в своїх поясненнях покликався на доводи, які в ній викладені.
      Позивач щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції, в своїх поясненнях покликався на доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
      Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.
      Колегія суддів погоджується з обгрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.
      Порядок та підстави забезпечення позову передбачено главою 10 КАС України(ст. 150-158 КАС України).
      За своєю суттю інститут забезпечення позову є інститутом попереднього судового захисту.
      Положеннями ст. 150 КАС України передбачено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
      Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
      З наведених положень слідує, що заходи забезпечення позову застосовуються для гарантування виконання рішення адміністративного суду, тобто недопустимості завдання позивачеві непоправної шкоди, що може призвести до неможливості виконання рішення суду в майбутньому. При цьому, саме позивач повинен навести докази для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову.
      Суд, при розгляді клопотання про забезпечення позову повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з передбачених ст. 150 КАС України обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти; врахувати пов'язаність заходів щодо забезпечення позову з його предметом, співмірність таких заходів заявленим позовним вимогам і відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам.
      Колегія суддів звертає увагу на те, що інститут забезпечення позову в адміністративному судочинстві є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Забезпечення позову є складовою комплексу заходів, спрямованих на охорону публічно-правового та матеріально-правового інтересу в адміністративному судочинстві, а також однією з гарантій реального виконання можливого позитивного для особи рішення.
      При вирішенні питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності та обґрунтованості вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
      Проте, прийняття такого рішення доцільно та можливе лише в разі наявності достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття таких заходів може у майбутньому ускладнити виконання рішення суду чи привести до потреби докладати значні зусилля для відновлення прав позивача.
      Крім того, колегія суддів зазначає, що для вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову слід враховувати те, чи існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів.
      Відповідно до ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
      Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
      Пунктами 5, 9 частини 1 вищевказаної статті визначено, що: 1) захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; 2) представництв вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
      Виходячи із системного аналізу наведених норм права, адвокатська діяльність передбачає захист та представництво інтересів клієнта в ході здійснення судочинства, включаючи представництво в судах апеляційної та касаційної інстанцій.
      З матеріалів справи слідує, що в провадженні ОСОБА_1, як адвоката, знаходиться 40 цивільних та кримінальних справ, в межах яких позивачем укладено договори та угоди-доручення про надання правової допомоги (а.с.81-93). Всі справи, в яких позивач приймає участь потребують правових знань з боку кваліфікованого юриста, зазначені особи не в змозі самостійно захистити свої права в суді в силу своєї юридичної необізнаності.
      Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
      Частиною 1 статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
      Таким чином, усунення заявника від участі в якості захисника у даних справах призведе до порушення його права на здійснення незалежної професійної діяльності та гарантованого Конституцією України права на працю, оскільки позивач фактично буде позбавлений можливості надавати професійну правничу допомогу, що призведе до дострокового розірвання договорів та необхідності повернення ним гонорарів за адвокатські послуги.
      Згідно з ч. 1 ст. 42 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокат чи особа, яка ініціювала питання про дисциплінарну відповідальність адвоката, має право оскаржити рішення у дисциплінарній справі протягом тридцяти днів з дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду. Оскарження рішення не зупиняє його дії.
      Отже, позивач не зможе надавати професійну правничу допомогу в кримінальному процесі, а також представляти інтереси клієнтів в адміністративних, цивільних справах у судах, що може призвести до позбавлення його будь-яких засобів до існування, а його клієнтів права на правову допомогу, у зв'язку з чим невжиття заходів забезпечення адміністративного позову істотно ускладнить поновлення порушених прав позивача.
      Таким чином, оскаржуване у цій справі рішення ДП КДКА Рівненської області від 13 вересня 2018 року про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на заняття адвокатською діяльністю на строк один рік є таким, що тимчасово обмежує позивача у можливостях здійснення незалежної професійної діяльності та отримання винагороди за дану діяльність, вільно обрану останнім. Внаслідок прийняття вказаного рішення, позивач тимчасово позбавляється як можливості здійснення адвокатської діяльності за вже укладеними останнім угодами, так і можливості укладення нових угод в період дії рішення.
      Стосовно доводів апеляційної скарги про те, що зупиняючи дію оскаржуваного рішення суд першої інстанції фактично втручається у здійснення дискреційних повноважень дисциплінарної палати, колегія суддів зазначає, що такі є помилковими, з огляду на те, що визначений судом спосіб забезпечення позову повністю узгоджується з нормами статті 151 КАС України.
      Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заявлене позивачем клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову є обґрунтованим, оскільки на момент його пред'явлення існувала небезпека заподіяння шкоди правам, в тому числі і визначеним конституційно, та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі та для їх відновлення необхідно було б докласти значних зусиль та витрат.
      Колегія суддів вважає, що вжиття заходів забезпечення позову у спосіб зупинення дії рішення до набрання рішенням по справі законної сили відповідає критеріям розумності, обґрунтованості і адекватності, забезпечення збалансованості інтересів учасників спірних правовідносин, запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних інтересів учасників процесу та відповідають інституту забезпечення позову в адміністративному процесі.
      Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що вжиття заходів забезпечення позову не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на захист прав, свобод та інтересів позивача та інших осіб до ухвалення рішення в адміністративній справі.
      За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржувану ухвалу слід залишити без змін.
      Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, ст. 312, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд -
      ПОСТАНОВИВ:
      Апеляційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2018 року про забезпечення позову у справі № 1740/2484/18 - без змін.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення, а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
      Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді В. М. Багрій В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 27 грудня 2018 року.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78853587
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 липня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 522/2732/16-ц
      Провадження N 14-240цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року в складі колегії суддів Мостової Г.І., Євтушенко О.І., Карпенко С.О.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 за договором позики отримав від ОСОБА_7 грошові кошти в розмірі 1 158 506,50 грн. що еквівалентно 145 000 доларам США.
      На забезпечення виконання зобов'язань 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки.
      29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого визначено способи та порядок позасудового звернення стягнення не предмет іпотеки.
      Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2013 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 грн. проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 відмовився від позову.
      14 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно за ОСОБА_7 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року зареєстровано право власності на спірну квартиру.
      Позивачі зазначали, що ОСОБА_7 незаконно отримав у власність спірну квартиру та відчужив її за договором купівлі-продажу від 16 травня 2015 року ОСОБА_5, який, у свою чергу, 19 травня 2015 року уклав договір іпотеки з ОСОБА_6, за яким передав вказану квартиру в іпотеку. 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_6 Вважали, що вказані правочини укладені з порушенням вимог законодавства, оскільки договір купівлі-продажу від 16 травня 2015 року, договір іпотеки від 19 травня 2015 року та договір купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2015 року - фіктивні, тобто не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а мали на меті приховання незаконної реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_7
      Позивачі вказували, що факт одночасного укладення договору іпотеки та договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідчить про зловмисну домовленість між собою, спрямовану на незаконне позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 та виселення його та членів сім'ї.
      Крім того, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося із порушенням умов договору та вимог законодавства, яке полягало в тому, що ОСОБА_3 жодних письмових вимог від ОСОБА_7 про усунення порушень щодо виконання умов договору позики не отримував; у порушення пункту 8 договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_7 не надсилав жодних повідомлень про перехід до нього права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики; звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося незважаючи на факт перебування квартири під арештом, який був незаконно знятий за рішенням суду, яке не набрало законної сили.
      ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили визнати незаконною та скасувати проведену реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 16 травня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5;визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6
      Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2017 року провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_7 закрито у зв'язку зі смертю.
      Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що посилання позивачів на порушення процедури позасудового врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними; позивачі не надали доказів фіктивності укладених договорів; посилання на зловмисну домовленість є припущенням; обтяження у вигляді заборони було накладено в інтересах ОСОБА_7 для унеможливлення відчуження спірної квартири позивачами і скасування арешту на вказану квартиру - не порушувало права позивачів.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції та вказав, що права позивачів не порушено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_8 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції керувався тим, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868), який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин; від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби.
      12 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15, від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15 та постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15, у яких, на його думку, по іншому застосовані норми матеріального права, а саме: частина друга статті 9, частини друга, тринадцята статті 15 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), пункти 15, 46 Порядку N 868, стаття 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року).
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      23 березня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 травня 2018 року відкрито провадження у справі.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15.
      Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), викладеним у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_7 1 158 506,50 грн. які зобов'язався повернути до 29 грудня 2012 року. Вказаний договір було пролонговано до 29 грудня 2013 року.
      Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечувався.
      29 грудня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_7 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Божемовською Н.В. за реєстровим N 1806.
      Одночасно з укладенням договору позики грошей та договору іпотеки 29 грудня 2011 року сторони уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно з пунктом 11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки перехід права власності на предмет іпотеки відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу позичальника письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. Іпотекодавець надає згоду на таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода іпотекодавця на набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки не потрібна (т. 2, а. с. 30).
      07 квітня 2014 року ОСОБА_7 склав заяву про порушення ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики від 29 грудня 2011 року та попередження про те, що у разі невиконання вимоги про повернення позики в розмірі 1 158 506 грн 50 коп., право власності на предмет іпотеки перейде до нього відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року.
      Вказана заява посвідчена нотаріально, зареєстрована за N 523 та направлена на адресу ОСОБА_3, про що свідчить рекомендоване повідомлення кур'єрської служби "Weltex" від 05 травня 2014 року за N 00271510-ААWH із описом вкладеного, а саме "нотаріально посвідчена заява про виконання вимог та стягнення предмета іпотеки від 07 квітня 2014 року".
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від отримання вказаної кореспонденції, що підтверджено підписом кур'єра (т. 2, а. с. 79).
      Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку N 868, статтям 19, 24 Закону N 1952-IV, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби і позивачами вказана обставина не спростована.
      Згідно зі статтею 84 Закону N 3425-ХІІ нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви.
      Відповідно до пункту 46 Порядку N 868, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає:
      1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги;
      2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
      3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      Згідно з вимогами статті 19 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      Відповідно до статті 24 Закону N 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.
      Суди зробили висновок, що відмова боржника від отримання письмової вимоги іпотекодавця про виконання порушеного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, засвідчена працівником кур'єрської служби, свідчить про належне повідомлення боржника і дотримання вимог пункту 46 Порядку N 868.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що повідомлення Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", яке не містить прізвища позивача або члена його сім'ї із зазначенням родинного зв'язку, не може вважатися належним доказом вручення позивачу вимоги про усунення порушення відповідно до пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. Тобто не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      Із ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15 вбачається, що, відмовляючи у позові, суди керувалися тим, що повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яке є вимогою про усунення порушень кредитного договору від 16 листопада 2007 року, направлено Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" позивачу 24 грудня 2014 року рекомендованим поштовим відправленням з повідомленнями про вручення та містить вказівку про його отримання особисто позивачем 16 січня 2015 року. Разом з тим позивач надав до суду копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, який містить відмітку про перетин ним 06 січня 2015 року кордону України з Республікою Польща та перебування поза межами території України до 17 жовтня 2015 року. Зазначене не може вважатися виконанням вимог пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV.
      З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      Відповідно до наданих для порівняння ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15 та від 28 вересня 2016 року у справі 3 826/1873/15 суд касаційної інстанції залишив без змін постанови апеляційного суду з огляду на те, що на порушення пункту 46 Порядку N 868 державним реєстратором при прийнятті спірного рішення не перевірено надходження до позивача як іпотекодавця від іпотекодержателя іпотечного повідомлення з вказівкою на загальну суму боргових зобов'язань та граничний строк погашення боргових зобов'язань.
      У зазначених ухвалах убачаються інші підстави для відмови у позові, оскільки у справі, що переглядається, суди керувалися тим, що позивач відмовився від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання, а у наданих для порівняння - отримання чи неотримання попередження не підтверджено жодним чином.
      На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15.
      У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив висновок, що підтвердженням отримання позивачем письмової вимоги банку, яка пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року N 211.
      Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку N 868 щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Тому державна реєстрація за банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку N 868 документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону N 1952-IV, а отже, рішення зазначеного суб'єкта владних повноважень від 09 лютого 2015 року N 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки правовідносини у справах не є подібними.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року - відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.