ANTIRAID

Постановление БП-ВС о правомочности создания ОСББ в доме не пригодном для проживания и подлежащем реконструкции

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

16 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 916/4625/15

Провадження N 12-149гс18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Бакуліної С.В.,

суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19 грудня 2017 року (головуючий суддя Будішевська Л.О., судді Таран С.В., Мишкіна М.А.) та рішення Господарського суду Одеської області від 18 лютого 2016 року (суддя Оборотова О.Ю.) у справі N 916/4625/15 за позовом Одеської міської ради до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21" (1), Одеського міського управління юстиції в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, легалізації громадських формувань Одеського міського управління юстиції (2), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Виконавчий комітет Одеської міської ради (1), Приморська районна адміністрація (2), Департамент міського господарства Одеської міської ради (3), Комунальне підприємство "Житлово-комунальний сервіс "Порто-Франківський" (4), ОСОБА_3 (5), ОСОБА_4 (6), про визнання недійсними рішення загальних зборів, статуту та скасування державної реєстрації юридичної особи.

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. У листопаді 2015 року Одеська міська рада звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСББ "Реставратор 21" про: визнання недійсним рішення установчих зборів власників квартир та нежитлових приміщень у житловому будинку, розташованому за адресою: місто Одеса, вул. Садова, 21, щодо створення ОСББ "Реставратор 21", яке оформлено протоколом N 1 від 28 листопада 2014 року; визнання недійсним статуту ОСББ "Реставратор 21", затвердженого протоколом N 1 установчих зборів власників квартир та нежитлових приміщень у житловому будинку, розташованому за адресою: місто Одеса, вул. Садова, 21; скасування державної реєстрації ОСББ "Реставратор 21", зареєстрованого 14 січня 2015 року реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис за номером 15561020000054373.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано наступним:

- перший відповідач є недієздатною та неправомочною юридичною особою, яка створена з порушенням норм Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку";

- багатоквартирний будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21 знаходиться в непридатному для проживанні стані, а тому на власників житлових та нежитлових приміщень не розповсюджується дія Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку";

- позивача, як власника нежитлових приміщень першого поверху будинку, загальною площею 13 кв. м у будинку, розташованому за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, у порушення вимог частини четвертої статті 6 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", не було належним чином повідомлено про час та місце проведення установчих зборів щодо створення ОСББ "Реставратор 21";

- у порушення частини сьомої Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" перший відповідач не виконує функції щодо забезпечення належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення майна багатоквартирного будинку.

1.3. Заперечення Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21" (ОСББ "Реставратор 21") проти позову обґрунтовано таким:

- норми Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" не визначають відповідний технічний стан багатоквартирного будинку в якості однієї з вимог для створення (або не створення) об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ). Крім того, в будинку є нежитлові приміщення, що не призначені для проживання, але власники яких разом із власниками житлових приміщень беруть участь у створенні та діяльності ОСББ для забезпечення належного утримання будинку;

- відповідач 1 не має відношення до дій юридичних осіб, які не вжили необхідних заходів для збереження будинку, оскільки ОСББ "Реставратор 21" створений в 2015 році саме з метою управління, утримання і використання зазначеного будинку та підтримання його в належному технічному стані;

- позивача було належним чином повідомлено про час та місце проведення установчих зборів;

- справа не підвідомча господарському суду, оскільки цей спір не належить до тих, що виникають із корпоративних відносин.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Житловий будинок розташований за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, прийнятий під охорону держави відповідно до рішення Виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів від 27 грудня 1991 року N 580 як пам'ятка архітектури та містобудування місцевого значення "будинок Руссова", що споруджений у 1897-1898 роках за проектом архітекторів Шмідта В.І. і Л.М. Чернігова .

2.2. Згідно із наказом Міністерства культури і туризму України від 16 червня 2007 року N 662/0/16-07 вказана пам'ятка внесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, охоронний номер N 33-ОД. Будівля-пам'ятка, в минулому, використовувалась переважно у якості жилого будинку, більшість квартир в якому перебували у приватній власності.

2.3. З 2004 року утримання та обслуговування будинку, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, здійснювалось Малим підприємством фірмою "Ренесанс 92 ЛТД" та його правонаступником Товариством з обмеженою відповідальністю "Ренесанс-92".

2.4. 27 травня 2004 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради прийнято рішення N 300 "Про заходи щодо здійснення реставрації, комплексної реконструкції та забудови території у межах будівель: N 21 по вул. Садовій, N 21-23 по вул. Преображенській, N 62 - 64, вул. Пастера та їх прибудинкових територій", відповідно до пункту 3.4 якого Відкрите акціонерне товариство "Реставратор" (далі - ВАТ "Реставратор") зобов'язане терміново провести роботи з консервації на будинках по вул. Садовій N 21 з метою збереження пам'яток архітектури місцевого значення.

2.5. У подальшому, розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 03 листопада 2006 року N 2762 "будинок Руссова" визнано ветхим і аварійним, непридатним для нормальної експлуатації, погрожуючим заваленням.

2.6. Листом від 06 червня 2008 року N 56 ВАТ "Реставратор" повідомило Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, що у зв'язку з фінансовими труднощами пакет технічної документації передано Приватному підприємству "Комерційна фірма "Будінвест-групп" (далі - ПП "Комерційна фірма "Будінвест-групп").

2.7. Пожежі та подальший вплив зовнішнього середовища через відсутність повноцінної консервації будівлі-пам'ятки призвели до остаточного руйнування приміщень 2-го - 4-го та частини 1-го поверхів, фізичного знищення відповідних квартир, а також непридатності будівлі до експлуатації та використання для проживання. Фактично, починаючи з 2009 року, будівля не використовується за цільовим призначенням.

2.8. Згідно із висновком інженерно-конструкторського обстеження, проведеного Українським державним науково-дослідним та проектним інститутом, загальний фізичний знос будівлі у 2008 році був визначений як 86,24 %, а на час обстеження у 2014 році такий знос становив 94,05 %.

2.9. У зв'язку із незадовільним та аварійним станом пам'ятки архітектури колишнього "будинку Руссова", розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, та невиконанням рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 травня 2004 року N 300 "Про заходи щодо здійснення реставрації, комплексної реконструкції та забудови території в межах будівель: N 21 по вул. Садовій, N N 21-23 по вул. Преображенській, N N 62-64 по вул. Пастера та їх прибудинкових територій", враховуючи те, що термін проектування та реконструкції минув, а ВАТ "Реставратор" та ПП "Комерційна фірма "Будінвест-Груп" невиконані умови вказаного рішення та зобов'язання, які були прийняті інвестором, відповідно до статті 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 жовтня 2009 року N 1090 скасовано рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 травня 2004 року N 300 та визначено Управління капітального будівництва Одеської міської ради замовником для виконання проектних, першочергових протиаварійних та реставраційних робіт на зазначеному об'єкті культурної спадщини.

2.10. Рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 30.12.2013 р. N 487 "Про втрату чинності рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 15.08.2013 року N 323 "Про проведення конкурсу на надання житлово-комунальних послуг у житловому та нежитловому фонді, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, розташованому у Приморському районі" у зв'язку із закінченням строку дії договору від 11.03.2004 р. "Про управління жилим та нежилим фондом, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси" Приморській районній адміністрації Одеської міської ради спільно з КП "ЖКС "Порто-Франківський" доручено вжити відповідні заходи щодо повернення майна у стан з урахуванням його нормального зношення та відтворення згідно з додатком: закріплено за КП "ЖКС "Порто-Франківський на праві господарського відання майно, зазначене в додатку до цього рішення, зокрема, будинок N 21 по вул. Садовій у місті Одесі.

2.11. Не погодившись із вказаним рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради, Житлове управління фірми "Ренесанс-92" подало позов про визнання його незаконним та скасування у повному обсязі, як такого, що не відповідає вимогам закону та порушує охоронювані законом цивільні права та інтереси позивача.

2.12. Постановою Приморського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 8 вересня 2014 року, які є чинними, у справі N 522/623/14-а у задоволенні адміністративного позову Житлового управління фірми "Ренесанс-92" про визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 30 грудня 2013 року N 487 відмовлено в повному обсязі.

2.13. 28 листопада 2014 року установчими зборами ОСББ за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, прийнято рішення, яке оформлено протоколом N 1, про створення ОСББ "Реставратор 21".

2.14. 14 січня 2015 року Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції проведено державну реєстрацію вказаного об'єднання, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис за номером 15561020000054373.

2.15. Виконавчий комітет Одеської міської ради рішенням від 28 травня 2015 року N 126 "Про результати роботи комісії з обстеження житлового будинку, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, та визнання його непридатним для проживання" визнав житловий будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21 таким, що не відповідає санітарним і технічним вимогам та непридатним для проживання; визнав за доцільне проведення консервації з подальшою реставрацією будівлі-пам'ятки "будинок Руссова", зазначеної в пункті 1 цього рішення.

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Господарський суд Одеської області рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19 грудня 2017 року, позов Одеської міської ради задовольнив: визнав недійсним рішення установчих зборів власників квартир та нежитлових приміщень у житловому будинку, розташованому за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, щодо створення ОСББ "Реставратор 21", яке оформлено протоколом установчих зборів N 1 від 28 січня 2014 року; визнав недійсним статут ОСББ "Реставратор 21", який було затверджено протоколом установчих зборів N 1; скасував державну реєстрацію ОСББ "Реставратор 21" (ідентифікаційний код юридичної особи 39583937, місцезнаходження: 65023, Одеська обл., м. Одеса, вул. Садова, 21), зареєстрованого 14 січня 2015 року Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис за номером 15561020000054373; стягнув з ОСББ "Реставратор 21" на користь Одеської міської ради витрати по сплаті судового збору в сумі 3654,00 грн.

3.2. Задовольняючи позовні вимоги, попередні судові інстанції виходили з такого:

- "будинок Руссова", розташований за адресою: місто Одеса, вул. Садова, 21 з 2009 року не використовується власниками за цільовим призначенням, в будинку фактично не існує квартир, відсутнє постачання комунальних послуг. Крім того, аварійний стан будинку, який знаходиться за адресою м. Одеса, вул. Садова, 21, становить загрозу для будь-якої діяльності щодо належного утримання та використання неподільного і загального майна житлового будинку, так як існує пряма імовірність завалення;

- існує преюдиційний факт, а саме, рішення від 17 грудня 2015 року по справі N 916/4299/15, в якому встановлено неможливість передачі даного будинку на баланс Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21", що суперечить статутним завданням даного Об'єднання, та, в свою чергу, взагалі виключає можливість подальшого повноцінного функціонування Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21";

- про неможливість розмістити у законсервованому аварійному будинку будь-який офіс або облаштувати робоче місце для уповноваженої особи ОСББ "Реставратор 21" з метою здійснення відповідної діяльності було відомо всім засновникам зазначеного об'єднання, а тому незрозуміло з якою метою було створене ОСББ "Реставратор 21", враховуючи те, що основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання;

- цей спір підвідомчий господарському суду, оскільки відсутні ознаки публічно - правового спору між сторонами.

4. Позиція учасників справи

Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

4.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Одеської області від 18 лютого 2016 року та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19 грудня 2017 року, ОСББ "Реставратор 21" 11 січня 2018 року звернулось з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду, в якій просило скасувати судові акти попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в позові.

4.2. Скаржник зазначив, що:

- норми Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" не визначають відповідний технічний стан багатоквартирного будинку в якості однієї з вимог для створення (або не створення) ОСББ. Крім того, в будинку є нежитлові приміщення, що не призначені для проживання, але власники яких разом із власниками житлових приміщень беруть участь у створенні та діяльності ОСББ для забезпечення належного утримання будинку;

- спір у справі не підлягає вирішенню в господарських судах України, оскільки відповідач 1 не є суб'єктом корпоративних відносин;

- суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, не використовується за цільовим призначенням, а також, що в ньому неможливо розмістити робоче місце для уповноваженої особи відповідача, оскільки позивач передав в строкове платне користування Приватному підприємству "Спартак" приміщення першого поверху, що належить на праві власності Одеській міській раді.

Позиція інших учасників справи

4.3. Позивач та треті особи у справі не подали своїх відзивів на касаційну скаргу ОСББ "Реставратор 21".

4.4. 16 травня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 916/4625/15 на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), оскільки ОСББ "Реставратор 21" оскаржує судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції.

5. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі

Щодо суті позовних вимог

5.1. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, об'єднання створюється для забезпечення і захисту прав його членів та дотримання їхніх обов'язків, належного утримання та використання неподільного і загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.

5.2. Відповідно до частини четвертої статті 4 згаданого Закону основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав власників приміщень на володіння та користування спільним майном членів об'єднання, належне утримання будинку та прибудинкової території, сприяння членам об'єднання в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання.

5.3. Відповідно до абзацу восьмого частини восьмої статті 10 згаданого Закону до виключної компетенції загальних зборів членів об'єднання відноситься прийняття рішення про реконструкцію та ремонт будинку або про зведення господарських споруд.

5.4. Отже, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку могло бути створене, в тому числі, для здійснення діяльності щодо реконструкції будинку і подальшого його належного утримання.

5.5. Тому не можна погодитися з посиланням судів попередніх інстанцій як на підставу задоволення позову на те, що будинок не використовується власниками за цільовим призначенням, в будинку фактично не існує квартир, відсутнє постачання комунальних послуг та на аварійний стан будинку, а такі обставини, зокрема, не є, відповідно до названого Закону, підставами для визнання недійсним рішення установчих зборів про створення ОСББ.

5.6. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання суду першої інстанції на преюдиційний факт неможливості передачі будинку на баланс ОСББ "Реставратор 21", що встановлений рішенням суду від 17 грудня 2015 року по справі N 916/4299/15. Це рішення прийняте у справі за позовом ОСББ "Реставратор 21" до Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Порто-Франківський", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача про зобовязання відповідачів передати на баланс багатоквартирний будинок розташований за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21. Господарський суд Одеської області відмовив у позові, у мотивувальній частині сформулював висновок про неможливість передачі будівлі "дома Руссова" за адресою: м. Одеса, вул. Садова, 21, на баланс ОСББ "Реставратор 21" до отримання відповідного погодження органу охорони культурної спадщини або до моменту втрати цією будівлею статусу пам'ятки архітектури. Водночас правові висновки, зроблені судом, не є обставинами, встановленими рішенням суду в іншій справі, в розумінні частин 3, 4 статті 75 ГПК, а відповідно до частини 7 статті 75 ГПК правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду. До того ж утримання житлового комплексу на балансі, передача майна з балансу на баланс регулювалося статтею 11 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", якою також передбачалася можливість вирішення у судовому порядку спорів щодо прийняття та передачі на баланс майна. Водночас це регулювання втратило чинність. Крім того, зазначене рішення Господарського суду Одеської області було залишене без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16 лютого 2016 року і оскаржене до Вищого господарського суду України. Постанова суду апеляційної інстанції залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 20 квітня 2016 року у справі N 916/4299/15 з урахуванням підстав, наведених у даній постанові. У якості таких підстав Вищий господарський суд України вказав, що фактичним балансоутримувачем спірного будинку є не відповідачі, а інша особа, що не залучена до участі у справі; на відповідачів не може бути покладений обов'язок, зазначений позивачем у позові, а саме - передати на баланс позивача багатоквартирний будинок; відповідачі не мають відповідати за даним позовом.

5.7. Велика Палата Верховного Суду не погоджується і з висновком судів попередніх інстанцій, що позов підлягає задоволенню через неможливість розмістити у законсервованому аварійному будинку будь-який офіс або облаштувати робоче місце для уповноваженої особи ОСББ "Реставратор 21" з метою здійснення відповідної діяльності. Закон не містить вимоги про те, щоб місцезнаходження об'єднання співвласників багатоквартирного будинку збігалося з адресою такого будинку.

5.8. Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК в редакції, що діяла на час звернення позивача з позовною заявою, суб'єкти, вказані у цій частині, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК у чинній редакції суб'єкти, вказані у цій частині, мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів. Водночас ані рішення загальних зборів, ані статут, ані існування юридичної особи ОСББ "Реставратор 21" не порушує прав або правомірних інтересів позивача. Посилання позивача на те, що він, як власник нежилих приміщень першого поверху будинку, в порушення вимог закону не був належним чином повідомлений про час та місце проведення установчих зборів щодо створення ОСББ, може використовуватися для обґрунтування порушення права позивача на участь у створенні юридичної особи ОСББ "Реставратор 21", а не наявності правомірного інтересу у припиненні існування цієї юридичної особи.

Відповідно до частини 11 статті 6 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" установчі збори правомочні, якщо на них присутні більше п'ятдесяти відсотків власників. Відсутність такого кворуму судами попередніх інстанцій не встановлена.

5.9. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ОСББ "Реставратор 21" створене у відповідності до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", а перебачені законом підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Щодо підвідомчості спору

5.10. Відповідно до статті 1 ГПК (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

5.11. Аналогічні положення містить частина друга статті 4 ГПК (у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), згідно з якою, юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

5.12. Доводи ОСББ "Реставратор 21" у частині підвідомчості спору зводяться до того, що позивач не є учасником ОСББ "Реставратор 21", що ОСББ "Реставратор 21" не є суб'єктом корпоративних відносин, а тому спір не можна вважати таким, що виник з корпоративних відносин; та що ОСББ "Реставратор 21" є неприбутковою організацією, яка не має на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між співвласниками, є не господарюючим суб'єктом. Велика Палата Верховного Суду відхиляє ці доводи, бо предметна юрисдикція господарських судів не обмежується справами у спорах, що виникають з корпоративних відносин; відповідно до статті 1 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" ОСББ - юридична особа, створена власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна, тобто ОСББ є непідприємницьким товариством, яке відповідно до частини 2 статті 3 Господарського кодексу України здійснює господарську діяльність без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність), тобто є суб'єктом некомерційної господарської діяльності.

5.13. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди розглянули спір із додержанням правил предметної та суб'єктної юрисдикції.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

7. Судові витрати

7.1. Згідно із статтею 129 ГПК судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі відмови в позові покладаються на позивача.

7.2. Частиною 14 статті 129 ГПК передбачено, що у випадку, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

7.3. Таким чином, за результатами розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 4019,40 грн та судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 7308,00 грн. що разом становить 11327,40 грн підлягають стягненню з Одеської міської ради на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21".

Керуючись статтями 306, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21" задовольнити.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19 грудня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 18 лютого 2016 року в справі N 916/4625/15 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

4. Стягнути з Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 26597691) на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Реставратор 21" (код ЄДРПОУ 39583937) 11 327 (одинадцять тисяч триста двадцять сім) грн 40 коп судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяВ.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська Постанова оформлена суддею Данішевською В.І.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата не соглашается с выводом судов предыдущих инстанций, что иск подлежит удовлетворению из-за невозможности разместить в законсервированном аварийном доме любой офис или обустроить рабочее место для уполномоченного лица ОСМД с целью осуществления соответствующей деятельности. Закон не содержит требования о том, чтобы местонахождение объединения совладельцев многоквартирного дома совпадало с адресом такого дома.

Согласно части 1 статьи 1 ГПК в редакции, действовавшей на момент обращения истца с исковым заявлением, субъекты, указанные в этой части, имеют право обращаться в хозяйственный суд за защитой своих нарушенных или оспариваемых прав и охраняемых законом интересов. Согласно части 2 статьи 4 ХПК в действующей редакции субъекты, указанные в этой части, имеют право на обращение в хозяйственный суд за защитой своих нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав и законных интересов. В то же время ни решения общего собрания, ни устав, ни существования юридического лица ОСМД не нарушает права или правомерных интересов истца.

Ссылка истца на то, что он, как владелец нежилых помещений первого этажа дома, в нарушение требований закона не был надлежащим образом уведомлен о времени и месте проведения учредительного собрания по созданию ОСМД, может использоваться для обоснования нарушения права истца на участие в создании юридического лица ОСМД, а не наличия правомерного интереса в прекращении существования этого юридического лица. Также судами не устанавливалось и наличие кворума.

Кроме того, ОСМД могло быть создано, в том числе, для осуществления деятельности по реконструкции здания и дальнейшего его надлежащего содержания. Поэтому нельзя согласиться со ссылкой судов предыдущих инстанций как на основание удовлетворения иска на то, что дом не используется владельцами по целевому назначению, в доме фактически не существует квартир, отсутствует предоставления коммунальных услуг на аварийное состояние дома, а такие обстоятельства, в частности, не являются, согласно названного Закона, основанием для признания недействительным решения учредительного собрания о создании ОСМД.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 921/730/13-г/3
      Провадження № 12-6гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      представників учасників справи:
      ОСОБА_1 - ОСОБА_8,
      Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (яке в подальшому змінило назву на Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України») - Манчуленка Я.В. , Кічули В.М.,
      Приватного підприємства «Продекспорт» - Осіва П.В.,
      Закритого акціонерного товариства «Агропродукт» - Осіва П.В.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1
      на ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року, постановлену колегією суддів у складі Зварич О.В., Бойко С.М., Бонк Т.Б.,
      у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (яке в подальшому змінило назву на Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України»)
      до відповідачів:
      1) Приватного підприємства «Продекспорт»,
      2) Закритого акціонерного товариства «Агропродукт»,
      про стягнення заборгованості.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У липні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - АТ «Укрексімбанк» або банк)звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Приватного підприємства «Продекспорт» (далі - ПП «Продекспорт») та Закритого акціонерного товариства «Агропродукт» (далі - ЗАТ «Агропродукт») про солідарне стягнення з останніх заборгованості за кредитними договорами від 13 липня 2005 року №18105К15/2102 та №6605К48, укладеними між АТ «Укрексімбанк» та ПП «Продекспорт», та договорами поруки від 13 липня 2005 року №18105Р1 та №6605Р8, укладеними між АТ «Укрексімбанк» (кредитором), ПП «Продекспорт» (позичальником) та ЗАТ «Агропродукт» (поручителем),а також про стягнення з ПП «Продекспорт» як позичальника заборгованості за кредитними договорами №6606К35 від 19 липня 2006 року, №6606К38 від 27 липня 2006 року, №6606К44 від 06 вересня 2006 року, №6607К23 від 05 листопада 2007 року, №6609К5 від 01 червня 2009 року, №6609К9 від 01 липня 2009 року, укладеними між банком та ПП «Продекспорт».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2. 31 жовтня 2013 року Господарський суд Тернопільської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      3. У липні 2019 року ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі у цій справі, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати вищевказане рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      4. Вважав, що рішення суду першої інстанції від 31 жовтня 2013 року впливає на його права й обов`язки як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт» за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, згідно з яким заставодавці ОСОБА_1 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 поручилися перед заставодержателем - АТ «Укрексімбанк» за виконання боржником - ПП «Продекспорт» своїх зобов?язань за кредитними договорами № 6605К48 від 13 липня 2005 року, № 6606К35 від 19 липня 2006 року, № 6606К38 від 27 липня 2006 року, № 6606К44 від 06 вересня 2006 року, № 6607К23 від 05 листопада 2007 року, № 6609К5 від 01 червня 2009 року, № 6609К9 від 01 липня 2009 року, № 18105К15/2102 від 13 липня 2005 року та передали у заставу АТ «Укрексімбанк» належні їм корпоративні права ПП «Продекспорт», з яких 10 % належать ОСОБА_1 , 30 % - ОСОБА_3 та 60 % - ОСОБА_4
      5. Ухвалою від 28 жовтня 2019 року Західний апеляційний господарський суд на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) закрив апеляційне провадження на тій підставі, що місцевий господарський суд у цій справі вирішував спір за позовом АТ «Укрексімбанк» як кредитора до ПП «Продекспорт» як позичальника та ЗАТ «Агропродукт» як поручителя за укладеними між ними договорами та не вирішував питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт» за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року і такий договір відсутній серед підстав позову у цій справі. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року у цій справі не містить жодних висновків або посилань суду на права, інтереси та обов?язки ОСОБА_1 Суд також зазначив, що ОСОБА_1 не є стороною кредитних договорів та договорів поруки, що були предметом розгляду у цій справі, і такі правовідносини не слід ототожнювати із правовідносинами, які виникли на підставі тих же кредитних договорів, стороною яких він є.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      6. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції від 28 жовтня 2019 року та передати справу до апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      7. Скаржник послався на те, що суд першої інстанції вирішив спір у цій справі про стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитними договорами, виконання яких забезпечено заставою ОСОБА_1 , і в разі невиконання ПП «Продекспорт» рішення про стягнення заборгованості АТ «Укрексімбанк» може звернутися з вимогою до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      8. Послався при цьому на постанови Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №1519/2-4141/11, від 28 серпня 2019 року у справі № 466/104/14-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі №756/409/17-ц, у яких з посиланням на приписи частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» зазначено про необхідність залучення поручителя/майнового поручителя при розгляді справи про стягнення боргу з іншого поручителя, оскільки в разі неоскарження рішення у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, адже така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      Доводи інших учасників справи
      9. У відзиві на касаційну скаргу АТ «Укрексімбанк» просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      10. Вважає безпідставними посилання ОСОБА_1 на договір застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, укладений між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , оскільки він не є підставою позову у цій справі, не містить інформації щодо предмета доказування та не має значення для розгляду цієї справи.
      11. Крім того, посилається на те, що ОСОБА_1 , який є одним із засновників ПП «Продекспорт» та його майновим поручителем, не брав участі в розгляді цієї справи і місцевий господарський суд не вирішував питання про його права й обов?язки. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 рокуу цій справі присуджено до солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитними договорами та договорами поруки, стороною яких не є ОСОБА_1 Це рішення не містить жодних висновків або посилань суду на права, інтереси та обов?язки скаржника, і договір, на який він посилається, не був предметом розгляду у справі.
      12. У відзиві також зазначено, що Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ще 06 листопада 2013 року ухвалив рішення у справі № 607/13901/13-ц, яким задовольнив позовні вимоги АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, і під час розгляду справи ці фізичні особи визнавали заявлені до них позовні вимоги (заява від 05 листопада 2013 року), про що й зазначено в цьому судовому рішенні. Крім того, за заявою ОСОБА_1 цей суд ухвалами від 31 грудня 2013 року та від 09 лютого 2015 року відстрочував виконання рішення. Тому АТ «Укрексімбанк» зауважує про обізнаність ОСОБА_1 із рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі № 607/13901/13-ц, ухваленим 06 листопада 2013 року. Скаржник не скористався правом на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року у справі № 921/730/13-г/3 протягом установленого законом десятиденного строку, а звернувся з апеляційною скаргою лише у липні 2019 року. Такі обставини, на думку позивача, є зловживанням скаржником процесуальними правами і безпідставним поновленням судом апеляційної інстанції більш ніж через п?ять з половиною років строку на апеляційне оскарження судового рішення.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      13. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, згідно з яким із застосуванням приписів частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець (особа, яка не брала участі у справі, в якій вирішувалося питання про стягнення кредитної заборгованості з позичальника) буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на те, що колегією суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц не враховано положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, відповідно до яких встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      15. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 не є її учасником, проте вважає, що ухвалене судом першої інстанції рішення суду стосується його прав, інтересів та обов`язків.
      16. Відповідно до частини першої статті 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      17. Згідно із частиною першою статті 254 цього ж Кодексу учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
      18. Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статті 254 ГПК України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки.
      19. Отже, ГПК України у чинній редакції передбачає необхідність з`ясування апеляційним господарським судом питання про те, чи вирішено оскаржуваним рішенням місцевого господарського суду питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи.
      20. Якщо скаржник лише робить припущення, що оскаржуване рішення може вплинути на його права, інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що оскаржуваним рішенням вирішено його права, інтереси та/або обов`язки, то такі посилання з огляду на наведене вище не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду апеляційної скарги.
      21. Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, буде встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційний господарський суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України.
      22. Суд апеляційної інстанції встановив, що в поданій у липні 2019 року апеляційній скарзі на рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року у цій справі ОСОБА_1 зазначив, що він має частку у розмірі 10 % корпоративних прав ПП «Продекспорт» та на підставі договору застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, укладеного ним, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з банком, є заставодавцем (майновим поручителем) ПП «Продекспорт» за виконання ним перед банком своїх зобов?язань за кредитними договорами №6605К48 від 13 липня 2005 року, № 6606К35 від 19 липня 2006 року, № 6606К38 від 27 липня 2006 року, № 6606К44 від 06 вересня 2006 року, № 6607К23 від 05 листопада 2007 року, № 6609К5 від 01 червня 2009 року, № 6609К9 від 01 липня 2009 року, № 18105К15/2102 від 13 липня 2005 року.
      23. Тому, посилаючись на приписи частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» та правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 1519/2-4141/11, від 28 серпня 2019 року у справі № 466/104/14-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 756/409/17-ц, ОСОБА_1 стверджує, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з ПП «Продекспот» заборгованості за кредитними договорами, він як майновий поручитель буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      24. Утім 06 листопада 2013 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив рішення у справі №607/13901/13-ц, яким задовольнив позовні вимоги АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року. Крім того, за заявою ОСОБА_1 цей суд ухвалами від 31 грудня 2013 року та від 09 лютого 2015 року відстрочував виконання рішення. Тобто спір між банком та ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно за цим договором уже вирішений. При цьому заставодавці мали право спростувати суму заборгованості позичальника - ПП «Продекспорт» під час вирішення Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області спору про звернення стягнення на предмет застави, натомість вони повністю визнали позовні вимоги банку до них (заява від 05 листопада 2013 року), про що зазначено у цьому судовому рішенні від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц.
      25. Таким чином, своє право спростувати суму заборгованості саме у спірних правовідносинах ОСОБА_1 уже використав, визнавши борг перед банком у справі Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 607/13901/13-ц під час вирішення спору про звернення стягнення на предмет застави. Про обізнаність із цим рішенням також свідчать його заяви до суду про відстрочення його виконання.
      26. Частина п`ята статті 75 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачає, що обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
      27. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, зміст судового рішення, фактичні обставини справи, суть спору у цій справі, вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у цій постанові.
      28. Так, предметом спору у справі № 752/21064/15-ц було стягнення заборгованості за кредитним договором і рішенням суду першої інстанції від 12 травня 2016 року задоволено позов та стягнуто з позичальника на користь кредитора заборгованість.
      29. У березні 2019 року особа, яка не була її учасником (іпотекодавець/майновий поручитель), подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що судовим рішенням вирішено питання про її права та обов`язки.
      30. Київський апеляційний суд ухвалою від 22 березня 2019 року відмовив у її прийнятті з тих підстав, що суд першої інстанції не вирішував питання про права й обов`язки іпотекодавця (скаржника). Апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі здійснювався відповідно до приписів ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      31. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, посилаючись на приписи частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», скасував цю ухвалу суду апеляційної інстанції, зазначивши, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець (особа, яка не брала участі у справі, в якій вирішувалося питання про стягнення кредитної заборгованості з позичальника) буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      32. Утім, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не врахував положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, згідно з якими обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
      33. Крім того, відповідно до пункту 4 частини третьої статті 2 ЦПК України, пункту 4 частини третьої статті 2 ГПК України змагальність сторін належить до основних засад (принципів) цивільного та господарського судочинства. Тому судове рішення у справі не може бути використане проти особи, яка не брала участі у цій справі. До того ж протилежний підхід призвів би до порушення статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      34. Оскільки у висновку колегії суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц не враховано положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку.
      35. З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.
      36. Отже при розгляді справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі. Рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржено в апеляційному порядку такою особою у разі її не залучення до участі у справі.
      37. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги доводи банку про існування рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц, ухваленого за позовом АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, яке набрало законної сили і згідно з яким звернуто стягнення на предмет на належну ОСОБА_1 частку в розмірі 10% у статутному фонді ПП «Продекспорт».
      38. Це рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц на сьогоднішній день переглядається в апеляційному порядку.
      39. Так, Тернопільським апеляційним судом відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , за апеляційною скаргою ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , за апеляційною скаргою Приватного підприємства «Продекспорт» - 19 грудня 2019 року, за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Агро-Продукт» - 17 березня 2020 року. Розгляд цієї справи призначено на 19 травня 2020 року.
      40. Поряд з цим ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц у зв?язку з ненаданням ним доказів пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Указано на те, що ОСОБА_1 був обізнаний про розгляд справи та про наявність рішення суду ще у грудні 2013 року, про що свідчать заяви ОСОБА_1 про розгляд справи без його участі із визнанням повністю позовних вимог та про відстрочку виконання оскаржуваного рішення суду, які задоволені ухвалами Тернопільського міськрайонного суду від 31 грудня 2013 року та 09 лютого 2015 року.
      41. Утім ОСОБА_1 не позбавлений права спростовувати суму, в межах якої звертається стягнення на предмет застави, та надавати свої міркування з цього приводу під час апеляційного перегляду рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року як один з відповідачів у справі № 607/13901/13-ц. Учасники справи № 921/730/13-г/3 не вправі посилатися на встановлену суму заборгованості як на преюдиційний факт у спорі з ОСОБА_1 , який не є відповідачем у цій справі.
      42. Отже, у цій справі, установивши відсутність порушення прав чи законних інтересів зазначеної особи, апеляційний господарський суд правильно відхилив твердження ОСОБА_1 про те, що оскаржуваним судовим рішенням у справі № 921/730/13-г/3 вирішено питання про його права, інтереси та/або обов?язки і обґрунтовано закрив апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України.
      43. З огляду на викладене ухвала Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року про закриття апеляційного провадження є законною і підстави для її скасування відсутні.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      44. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      45. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу).
      Щодо судових витрат
      46. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року у справі № 921/730/13-г/3 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 89903933
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 145/2047/16-ц
      Провадження № 14-499цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
      1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.
      1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.
      1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
      1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.
      1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.
      3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.
      5. Рух справи в суді касаційної інстанції
      5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
      5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
      5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій
      6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.
      6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.
      6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
      6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).
      6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.
      6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .
      6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.
      6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.
      6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.
      6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.
      6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.
      6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:
      - ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;
      - ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.
      6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
      7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
      7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
      7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
      7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
      7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
      7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
      7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
      7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
      7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
      7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
      7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
      7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
      7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
      7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.
      7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.
      7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
      7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).
      7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
      7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо відступу
      7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».
      7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
      7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
      7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
      7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
      7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
      7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
      8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).
      9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.
      Джерело: ЄДРСР 90933484
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/10647/18
      Провадження № 12-175гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М., Ткачука О. С, Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
      представника позивача - Лучка Р. М.,
      представника відповідача - Капустинської Р. М.,
      представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Борисова М. П.,
      розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Тіара Компані» (далі - ТОВ «Тіара Компані») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року (судді: Сулім В. В., Пономаренко Є. Ю., Коротун О. М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року (суддя Зеленіна Н. І.) у справі № 910/10647/18 за позовом Компанії «Джамзако Лімітед» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Товстеньківський крохмальний завод» (далі - ТОВ «ТКЗ»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ТОВ «Тіара Компані», про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав.
      ВСТАНОВИЛА :
      1. Короткий зміст заявлених вимог
      1.1. У серпні 2018 року Компанія «Джамзако Лімітед» звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «ТКЗ» та до державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Чортківського районного управління юстиції Тернопільської області Маковецької Л. В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав від 30 грудня 2014 року, укладеного ТОВ «ТКЗ» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Термінал-Рент» (далі - ТОВ «Термінал-Рент»), та акта приймання-передачі майнових прав від 30 грудня 2014 року, про скасування реєстраційного номера нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      1.2. Позовні вимоги ґрунтувала на тому, що Компанія «Джамзако Лімітед» із часткою у статутному капіталі 97,5 % є учасником ТОВ «ТКЗ», який є власником єдиного майнового комплексу крохмального заводу, розташованого за адресою: Тернопільська обл., Чортківський р-н, с.Товстеньке, вул. Центральна, 57.
      1.3. ТОВ «ТКЗ» здійснило будівництво додаткових картоплесховищ (І-ї та ІІ-ї черги) та зареєструвало в Управлінні Держбудінспекції у Тернопільській області декларацію про готовність вказаного об`єкта до експлуатації; рішенням виконавчого комітету Товстеньківської сільської ради присвоєно новозбудованому об`єкту нерухомого майна поштову адресу: № 57-Б на вул. Центральна в с. Товстеньке.
      1.4. На підставі укладеного ТОВ «ТКЗ» та ТОВ «Термінал-Рент» договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища (І-ї та ІІ-ї черги) від 30 грудня 2014 року останнє здійснило реєстрацію права власності на новозбудоване майно - картоплесховища, розташовані за адресою: с. Товстеньке, вул. Центральна, 57-Б, та в подальшому відчужило це майно на користь ТОВ «Тіара Компані» на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2015 року.
      1.5. Позивач зазначав, що договір купівлі-продажу майнових прав від 30 грудня 2014 року, укладений ТОВ «ТКЗ» та ТОВ «Термінал-Рент», та подальша реєстрація права власності на новозбудоване майно - картоплесховища, розташовані за адресою: в с.Товстеньке, вул. Центральна, 57-Б, за ТОВ «Термінал-Рент» суперечать положенням статей 203, 215, 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), вчинені всупереч внутрішній волі учасника правочину.
      1.5.1. Так, відчуження майнових прав на картоплесховища відбулося всупереч волі учасників ТОВ «ТКЗ», на підставі визнаного недійсним судом рішення загальних зборів учасників ТОВ «ТКЗ», оформленого протоколом від 15 липня 2014 року, як прийнятого за участі представника Компанії «Джамзако Лімітед», який, однак, не мав повноважень щодо вирішення питання відчуження майна компанії та/або надання повноважень на відчуження. При цьому положеннями статуту ТОВ «ТКЗ» передбачено необхідність отримання попередньої згоди зборів учасників товариства на укладення директором товариства спірного договору купівлі-продажу.
      1.5.2. До укладення спірного договору не відбулося виділення частини земельної ділянки, на якій розташоване майно, в окрему земельну ділянку з присвоєнням їй кадастрового номера; відповідно такі дані у спірному договорі купівлі-продажу відсутні. До моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно ТОВ «ТКЗ» не мало майнових прав на картоплесховища, а лише мало право власності на матеріали, що були використані в процесі цього будівництва.
      1.5.3. Продаж майнових прав на картоплесховища відбувся за ціною 47 383,62 грн, хоча вартість будівництва цього об`єкта складала 39 486 350 грн, тож ТОВ «Термінал-Рент» як контрагент за договором вочевидь діяв недобросовісно. Станом на час подання позову статус юридичної особи ТОВ «Термінал-Рент» припинено, що підтверджується відповідним записом у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      1.5.4. Рішення про первинну державну реєстрацію новозбудованого майна було прийнято за заявою особи, яка не набула прав на це майно у законний спосіб та не мала законних прав на звернення до державного реєстратора.
      1.6. Не будучи стороною договору купівлі-продажу та звертаючись до суду на підставі частини третьої статті 215 ЦК України, позивач наголошував на тому, що спірний договір та реєстрація права власності на новозбудоване майно порушують корпоративні права позивача на управління товариством, позбавляють його правомірних (законних) очікувань на отримання частки прибутку (дивідендів).
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11 вересня 2018 року залучено до участі у справі ТОВ «Тіара Компані» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
      2.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року задоволено заяву позивача від 23 жовтня 2018 року, залишено без розгляду його позовні вимоги про: визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Термінал-Рент» від 4 червня 2015 року номер 21825315; визнання незаконним (недійсним) з моменту його присвоєння і скасування реєстраційного номера нерухомого майна 651420061255 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; визнання незаконним (недійсним) і скасування свідоцтва про право власності на користь ТОВ «Термінал-Рент» від 5 червня 2015 року номер 38589251; закрито провадження у справі відносно державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Чортківського районного управління юстиції Тернопільської області Маковецької Л. В.
      2.3. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Тіара Компані» від 3 жовтня 2018 року про передачу справи до Господарського суду Тернопільської області з підстав того, що за змістом частини третьої статті 30 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вимогу про скасування реєстраційного номера нерухомого майна належить розглядати за місцем знаходження такого майна; натомість господарський суд вказав, що такі вимоги позивача залишено без розгляду, а в частині вимог про недійсність договору справа підлягає розгляду Господарським судом міста Києва.
      2.4. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року позовні вимоги Компанії «Джамзако Лімітед» задоволено повністю, визнано недійсними: договір купівлі-продажу майнових прав від 30 грудня 2014 року на картоплесховища (І-ша черга: Картоплесховище номер 1 (ємність - 25 тис. тонн, площа - 9648,8 кв. м) та ІІ-га черга: Картоплесховище номер 2 (ємність - 25 тис. тонн, площа - 9651,8 кв. м) у с. Товстеньке Чортківського р-н Тернопільської обл. по вул. Центральній, 57-Б, укладений ТОВ «ТКЗ» і ТОВ «Термінал-Рент»; акт приймання-передачі майнових прав на вказані картоплесховища від 30 грудня 2014 року.
      2.5. Місцевий господарський суд зазначив, що матеріалами справи підтверджено ті обставини, що директор ТОВ «ТКЗ» при укладенні спірного договору діяв з перевищенням повноважень, наданих йому статутом товариства. За висновком суду залучення ТОВ «Термінал-Рент» до участі в укладенні спірного договору було формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення ТОВ «ТКЗ» права власності на майно. Спірний договір від 30 грудня 2014 року про відчуження майнових прав на закінчений будівництвом об`єкт, який вже було введено в експлуатацію, без реєстрації права власності на такий об`єкт, є укладеним з порушенням вимог статті 331 ЦК України та статті 120 ЗК України.
      2.6. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року залишено без змін.
      2.7. Суд апеляційної інстанції погодився з позицією місцевого господарського суду щодо невідповідності спірного договору приписам чинного законодавства, як укладеного директором товариства з перевищенням наданих йому повноважень та без наступного схвалення, з недобросовісним контрагентом, а також всупереч вимогам статті 331 ЦК України та статті 120 ЗК України. Зазначив, що скаржник не надав суду доказів обізнаності позивача про існування спірного договору до 23 жовтня 2015 року.
      2.8. Щодо доводів апеляційної скарги про порушення місцевим господарським судом правил територіальної підсудності спору та необхідності розгляду цього спору Господарським судом Тернопільської області, апеляційний господарський суд зазначив, що правовідносини за договором купівлі-продажу майнових прав не є правовідносинами, які стосуються нерухомого майна, тож цей спір не підлягає розгляду за правилами виключної підсудності.
      3. Зміст касаційної скарги, надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У липні 2019 року ТОВ «Тіара Компані» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року, в якій просило скасувати ухвалені у справі судові рішення та прийняте нове, яким відмовити у задоволенні позову.
      3.2. За доводами касаційної скарги суди першої та апеляційної інстанцій порушили, серед іншого, правила виключної підсудності розгляду справи, встановлені частиною третьою статті 30 ГПК України, оскільки предметом позову є матеріально-правова вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав, а правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості та об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Також, на думку скаржника, позивач та відповідач увійшли у змову задля штучної зміни територіальної юрисдикції, змінивши перед подачею позову та після відкриття провадження у справі адресу реєстрації ТОВ «ТКЗ».
      Вказані порушення є підставою для обов`язкового скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд.
      3.3. Крім того, за доводами касаційної скарги (з доповненнями до неї)судові рішення ґрунтуються на недопустимих доказах, копіях документів, які не засвідчені належним чином, без витребування оригіналів спірного договору, з порушенням порядку використання доказів, отриманих у кримінальному провадженні; висновки судів суперечать висновкам щодо застосування приписів статті 241 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду.
      3.4. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 1 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Тіара Компані» на вказані судові рішення, призначено справу до розгляду та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 3 жовтня 2019 року справу разом із вказаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до вимог частини третьої статті 302 ГПК України.
      3.5. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 11 липня 2019 року у справі № 462/7217/18 та від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17, де колегія суддів у подібних правовідносинах, на підставі частини першої статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), дійшла висновку про застосування правил виключної підсудності щодо позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, тобто на спори, які виникають з приводу нерухомого майна.
      3.6. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає, що аналогічне правило щодо виключної підсудності закріплено в частині третій статті 30 ГПК України, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, які безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна і правила виключної підсудності не поширюються на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, тобто об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
      3.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 жовтня 2019 року прийняла справу № 910/10647/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін. Зазначив, що майнові права на об`єкти будівництва є обмеженим речовим правом, а не об`єктом нерухомого майна.
      4.2. ТОВ «ТКЗ» у відзиві на касаційну скаргу просило залишити її без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін. Зокрема, вказало, що предметом спірного договору є майнові права на закінчений об`єкт будівництва та оскільки спірне майно не набуло статусу нерухомого, а являє собою лише матеріали, обладнання, що було використано в процесі будівництва, тому спір у цій справі не підлягає розгляду за правилами виключної підсудності.
      4.3. Щодо доводів, викладених у доповненнях до касаційної скарги, ТОВ «ТКЗ» просило залишити їх без розгляду.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      5.1. Для розміщення та експлуатації єдиного майнового комплексу крохмального заводу 6 жовтня 2012 року Чортківська районна державна адміністрація (орендодавець) та ТОВ «ТКЗ» (орендар) уклали договір оренди земельної ділянки площею 20 га на вул. Центральній, 57 у с. Товстеньке Чортківського р-н Тернопільської обл., строком користування на 49 років.
      5.2. З метою подальшого розвитку та розширення діяльності, ТОВ «ТКЗ» було прийнято рішення про здійснення будівництва додаткових картоплесховищ, у зв`язку з чим 24 грудня 2012 року ТОВ «ТКЗ» (замовник) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Буд М» (генпідрядник) уклали договір генерального підряду на капітальне будівництво № К-3/2-20412-1, у відповідності до умов якого генпідрядник зобов`язався на свій ризик своїми та/або залученими силами збудувати та передати замовнику крохмальний завод продуктивністю переробки 30 т картоплі на годину.
      5.3. Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованою в Управлінні Держбудінспекії у Тернопільській області 30 грудня 2014 року за № ТП143143640314, підтверджується закінчення будівництвом та готовність до експлуатації об`єкта будівництва: I-ша черга - картоплесховище № 1, загальною площею 9648,8 кв. м, ємністю 25 тис. тонн, та ІІ-га черга - картоплесховище № 2, загальною площею 9651,8 кв. м, ємністю 25 тис. тонн, кошторисною вартістю 39 486 350,00 грн.
      5.5. Рішенням виконавчого комітету Товстеньківської сільської ради від 25 лютого 2015 року № 6 за результатом розгляду заяви ТОВ «ТКЗ» було присвоєно новозбудованому об`єкту нерухомого майна поштову адресу: № 57-Б на вул. Центральна в с. Товстеньке.
      5.6. 22 жовтня 2015 року ТОВ «ТКЗ» звернулось до державного реєстратора із заявою про реєстрацію прав на вказане майно.
      5.7. Рішенням державного реєстратора від 23 жовтня 2015 року № 25509394 було відмовлено у реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ «ТКЗ» на підставі того, що таке право власності вже зареєстровано.
      6. Щодо подібності правовідносин та застосування норми права у справі, що розглядається, та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 201/12876/17
      6.1. За приписами частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      6.2. У справі № 201/12876/17, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Дніпровська міська рада звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до фізичної особи про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра.
      6.3. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, установивши, що спір у справі стосується визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури щодо будівництва нерухомого майна, на яке поширюється юрисдикція Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, постановою від 25 лютого 2018 року залишив без змін ухвалені у справі судові рішення, якими повернуто позовну заяву позивачу та роз`яснено право на звернення до належного суду. Суд дійшов висновку про те, що правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
      6.4. У справі № 462/7217/18 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 11 липня 2019 року, установивши, що позивач звернувся до Залізничного району м. Львова з позовом, предметом спору якого, серед іншого, є договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, об`єктом якого є нерухоме майно, а саме овочесховище та їдальня, адреса місцезнаходження яких за адміністративним поділом віднесена до Залізничного району м. Львова, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відкриття провадження у справі та віднесення за критеріями територіальної юрисдикції справи до компетенції Залізничного районного суду м. Львова.
      6.5. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що правила статті 30 ЦПК України про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо). Таким чином, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, тобто спір може стосуватися як правового статусу нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.
      6. 6. У справі, що розглядається, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав необхідності відступити від правових висновків, викладених у вказаних постановах, вважав, що аналогічне правило щодо виключної підсудності закріплено в частині третій статті 30 ГПК України, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, які безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна, і правила виключної підсудності не поширюються на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, тобто об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо порушення прав та інтересів позивача
      7.2. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
      7.3. Згідно зі статтями 92, 97 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
      7.4. За положеннями статті 98 ЦК України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.
      7.5. Відповідно до статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).
      7.6. Відповідно до статті 167 ГК України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацією, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, у зв`язку з чим не зміг належним чином реалізувати свої права учасника (акціонера, члена).
      7.7. Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 ЦК України).
      7.8. Частиною другою статті 207 цього ж Кодексу визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
      7.9. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства не мають права.
      7.10. За договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство як сторона договору. При цьому правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників товариства жодним чином не змінюється.
      7.11. Підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника.
      7.12. Визнання в судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою укладено спірний договір, не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки не порушує права та законні інтереси учасника цього товариства.
      7.13. Відповідні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 та 15 жовтня 2019 року у справах № 916/2084/17, № 905/2559/17, а також у постанові від 3 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16.
      7.14. Вказані висновки мають загальний характер, а їх застосування не залежить від розміру частки учасника у статутному капіталі (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1731/18).
      7.15. У справі, що розглядається, позивач, який має частку 97,5 % статутного капіталу ТОВ «ТКЗ» звернувся за захистом порушених, на його думку, корпоративних прав внаслідок укладення товариством спірного договору купівлі-продажу.
      7.16. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що укладення ТОВ «ТКЗ» спірних договорів не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном. Підписання оспорюваних договорів ТОВ «ТКЗ» з порушенням, як стверджує позивач, вимог чинного законодавства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства, а не корпоративних прав його учасників.
      7.17. Ураховуючи відсутність порушення спірними договорами корпоративних прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові, надання Великою Палатою Верховного Суду оцінки законності спірного договору не є необхідним.
      Щодо застосування статті 30 ГПК України у спірних правовідносинах
      7.18. Приписи статті 30 ГПК України встановлюють правила виключної підсудності господарських спорів.
      7.19. Так, відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.
      7.20. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      7.21. ЦК України при класифікації речей як об`єктів цивільних прав поділяє речі на рухомі і нерухомі.
      7.22. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
      7.23. Отже, основним критерієм віднесення речей до нерухомих є фізична прив`язка об`єктів, розташованих на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення. Вказані ознаки є основними і їх розглядати необхідно у сукупності.
      7.24. За змістом частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      7.25. У розумінні частини другої вказаної статті ЦК України житлові будинки, будівлі, споруди тощо охоплюються поняттям «нерухоме майно». Однак вказаний перелік об`єктів нерухомого майна не є вичерпним.
      7.26. Так, зокрема, відповідно до статті 5 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» об`єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення.
      7.27. Таким чином, нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення.
      7.28. Особливістю правового режиму нерухомого майна є те, що у процесі створення воно може набувати статусу як незавершеного будівництвом нерухомого майна, так і завершеного нерухомого майна.
      7.29. Виходячи з аналізу чинного законодавства, вбачається, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - нерухома річ особливого роду: фізичне її створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
      7.30. У відповідності до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      7.31. Згідно з частиною другою статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
      7.32. За статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
      7.33. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли виконані певні правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
      7.34. Таким чином, майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав.
      7.35. На час звернення позивача з позовом у цій справі змінено положення ГПК України щодо правил визначення виключної підсудності спорів. У частині третій статті 16 ГПК України в попередній редакції йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном. Натомість у частині третій статті 30 ГПК України в чинній редакції йдеться про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, тобто, перелік спорів цієї категорії розширено.
      7.36. Отже, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.
      7.37. У справі, що розглядається, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване нерухоме майно - картоплесховища, які були збудовані товариством, учасником якого є позивач, та в подальшому зареєстровані на праві власності за третьою особою на підставі спірного договору купівлі-продажу майнових прав.
      7.38. Предметом договору у цій справі є майнове право на створений об`єкт (картоплесховища), якому присвоєно поштову адресу та зареєстровано в державних органах готовність до експлуатації та право власності, переміщення цього об`єкта є неможливим без знецінення та зміни його призначення, тобто, якому притаманні усі ознаки нерухомого майна.
      7.39. Оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Тернопільська обл., Чортківський р-н, с. Товстеньке, вул. Центральна, 57, то спір щодо майнових прав на вказане майно у відповідності до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись Господарським судом Тернопільської області.
      7.40. Тому Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правові позиції, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 25 лютого 2018 року та від 11 липня 2019 року у справах № 201/12876/17 та № 426/7217/18 відповідно, зміст судових рішень, фактичні обставини справи, суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правових позицій, викладених у вказаних постановах.
      7.41. Разом з тим у справі, що розглядається, виник спір між позивачем - учасником (засновником) юридичної особи та самою юридичною особою, пов`язаний з діяльністю цією юридичної особи - вчинення нею правочинів у межах господарської діяльності.
      7.42. Якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав, то такий спір є спором про право управління юридичною особою, має ознаки корпоративного і належить до юрисдикції господарських судів. Такий правовий висновок у подібних правовідносинах викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 905/2445/17, від 9 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 та від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19, від 7 травня 2020 року у справі № 904/3657/18.
      7.43. Правила виключної підсудності справ у спорах, що виникають з корпоративних відносин, передбачають розгляд спорів між позивачем - учасником (засновником) юридичної особи та юридичною особою господарським судом за місцезнаходженням такої юридичної особи як відповідача.
      7.44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку, коли територіальна підсудність спору може визначатися як за частиною третьою, так і за частиною шостою статті 30 ГПК України, то звернення позивача до Господарського суду міста Києва як належного суду за правилами частини шостої статті 30 ГПК України не є порушенням правил виключної підсудності.
      7.45. Тому підстави для обов`язкового скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області відсутні.
      7.46. Разом з тим, оскільки спірними договорами прав та інтересів позивача не порушено, це є самостійною підставою для відмови у позові, тож Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне скасувати ухвалені у справі судові рішення та відмовити у задоволенні позовних вимог з цих підстав.
      7.47. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища від 30 грудня 2014 року вже було предметом розгляду в межах справи № 910/1308/16 і постановою Київського апеляційного господарським суду від 6 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 грудня 2016 року, ТОВ «ТКЗ» у задоволенні такої вимоги було відмовлено.
      7.48. Отже,Компанія «Джамзако Лімітед», звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища від 30 грудня 2014 року у справі № 910/10647/18, як учасник із часткою у статутному капіталі 97,5 % ТОВ «ТКЗ», фактично ставить під сумнів остаточність та правову визначеність постановленого в межах справи № 910/1308/16 судового рішення, яким вирішений спір про дійсність договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища від 30 грудня 2014 року.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      8.2. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.3. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      8.4.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ТОВ «Тіара Компані», враховуючи наведені у цій скарзі доводи, слід задовольнити частково, рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року у цій справі - скасувати, ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав відсутності порушення корпоративних прав позивача, на захист яких подано позов.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції, прийняттям нового рішення, відповідно до приписів статей 129, 315 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат.
      9.2. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      9.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування судових рішень у справі та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені ТОВ «Тіара Компані» у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на позивача.
      9.4. Оскільки третя особа сплатила судовий збір за подачу касаційної скарги в розмірі 3 524 грн, а за подачу апеляційної скарги - 2 643 грн, то з позивача - Компанії «Джамзако Лімітед» підлягає стягненню на користь третьої особи - ТОВ «Тіара Компані» судові витрати у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Тіара Компані» задовольнити частково.
      Постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року у справі № 910/10647/18 скасувати.
      Ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.
      Стягнути з Компанії «Джамзако Лімітед» (юридична адреса: вул. Нікіс, 20, пов.4, офіс 400, 1086, м. Нікосія, Республіка Кіпр, номер компанії НЕ 279701) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Тіара Компані» ( ідентифікаційний код 39534832, вул. Медова, 18, 46008, м. Тернопіль, Тернопільська обл.) 2643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 3524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири ) гривні судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Ж. М. Єленіна
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90932704
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 260/81/19
      Провадження № 11-118апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року (судді Коваль Р. Й., Гуляк В. В., Ільчишин Н. В.) у справі № 260/81/19за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПСу Закарпатській області (правонаступник Головного управління ДФС у Закарпатській області; далі - ГУ ДФС у Закарпатській області) про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Закарпатській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу відповідача від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) у сумі 15 819 грн 54 коп.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що у відповідача не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки на порушення приписів Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) не було проведено перевірку фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності, що має подаватись платниками податків до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів позивача, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких відповідно до Закону № 2464-VI нараховується єдиний внесок, а обчислення боргу (недоїмки) здійснено ним на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу. Крім того, відсутній розрахунок боргу (недоїмки), що унеможливлює обґрунтоване заперечення проти визначеного розміру боргу. У вимозі вказано, що заборгованість зі сплати єдиного внеску утворилась станом на 31 жовтня 2018 року, але початок нарахування та розмір внеску не зазначений.
      3. Крім цього, у відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 указав, що 26 листопада 2003 року він одержав свідоцтво про державну реєстрацію як суб`єкт підприємницької діяльності, а в 2011 році припинив підприємницьку діяльність та з того часу не подавав жодних звітів та інших документів до контролюючого органу. Доказів подання позивачем державному реєстратору у встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 01 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI) строк реєстраційної картки для включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) та для зміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання такого свідоцтва відповідач не надав. Позивач у листопаді 2018 року дізнався про факт реєстрації його як ФОП від відповідача, у зв`язку із чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР, що були внесені у квітні 2013 року без його відома, а не для підтвердження його статусу ФОП.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 23 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС у Закарпатській областівід 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки). Стягнув на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Закарпатській області судові витрати у розмірі 768 грн 40 коп.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що:
      -дії державного реєстратора не є предметом розгляду в цій справі, а тому не можуть розглядатися судом як підстава для визнання оскаржуваної податкової вимоги протиправною;
      - відповідач на порушення чинного законодавства не проводив перевірку ФОП ОСОБА_1 та не складав акт перевірки, а саме не перевіряв: звітність такого платника, що мала подаватися ним до контролюючого органу; бухгалтерські та інші документи платника єдиного внеску, що підтверджують суми доходу чи виплат, на які відповідно до закону нараховується єдиний внесок; належність ведення бухгалтерських документів; не приймав з цього приводу рішення про застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату сум єдиного внеску або рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання звітності, передбаченої законом;
      - облікові дані інформаційної системи контролюючого органу не можуть бути достатньою та єдиною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки), а відтак відповідачем не було дотримано, зокрема процедури, що визначена Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (зареєстровано в Міністерствіюстиції України 07 травня 2015 року за № 508/26953; далі - Інструкція № 449), та Законом № 2464-VI, що призвело до формування незаконної вимоги;
      - норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      6. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 липня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період, за який відповідачем було сформовано спірну вимогу (І - IV квартали 2017 року та І - ІІІ квартали 2018 року), ОСОБА_1 мав статус ФОП, перебував на податковому обліку (був знятий з обліку лише 30 листопада 2018 року у зв`язку з державною реєстрацією припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням), а відтак позивач відповідно до Закону № 2464-VI у вказаний період був платником єдиного внеску та зобов`язаний був сплачувати такий внесок незалежно від того, чи здійснював він фактично підприємницьку діяльність та чи отримував внаслідок такої діяльності доходи.
      8. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.Суд апеляційної інстанції вказав, що зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/4686/16.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що посилання судів на наявність у позивача статусу ФОП є безпідставними, оскільки свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 01 липня 2004 року з використанням бланків старих зразків і відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) втратило чинність. При цьому в ЄДР немає запису про реєстрацію ОСОБА_1 як ФОП. Ураховуючи зміст вимог Закону № 2390-VI щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання, а також наявність у ЄДР відомостей про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 та відсутність запису про проходження перереєстрації, є підстави вважати відсутнім у позивача статусу ФОП станом на час виникнення спірних правовідносин. Тому, на думку скаржника, усі вимоги контролюючого органу до нього як громадянина - фізичної особи щодо сплати боргів, що виникли внаслідок підприємницької діяльності, є безпідставними. Проте апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріально права, скасував судове рішення суду першої інстанції, тобто залишив у силі спірну вимогу контролюючого органу.
      10. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції або прийняти нове рішення про задоволення позову.
      Позиція інших учасників справи
      11. У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою й такою, що не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального та процесуального права. При цьому суди обох інстанцій відхилили доводи позивача щодо порушення порядку реєстрації його як ФОП у ЄДР, оскільки ці питання не є предметом розгляду в цій справі, а тому ця обставина не може розглядатися як підстава для визнання спірної вимоги протиправною.
      12. На думку відповідача, внесення до ЄДР відомостей про ФОП, а саме ОСОБА_1 , з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсним, не свідчить про припинення підприємницької діяльності, оскільки таке припинення відбувається за процедурою, встановленою Законом № 755-IV, а лише вказує на те, що свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності втратило статус документа, що підтверджує відповідну державну реєстрацію. Наразі документом, що підтверджує державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності, є виписка з ЄДР. Отже беззаперечним є факт наявності у позивача статусу ФОП з 26 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року з усіма правами і обов`язками. До того ж дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача не оскаржувалися. Разом із тим, відповідно до вимог Закону № 2464-VI (із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIІІ та 03 жовтня 2017 року № 2148- VIІІ) позивач зобов`язаний був сплачувати єдиний внесок незалежно від того чи подавав він до контролюючого органу звітність, бухгалтерські та інші документи, що підтверджують виплати (дохід), на суми яких нараховується єдиний внесок, та чи проводив контролюючий орган перевірку ФОП. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Оскільки на ОСОБА_1 як суб`єкта підприємницької діяльності Законом № 2464-VI покладено обов`язок сплачувати єдиний внесок у розмірі не нижче мінімального та він не забезпечив його сплати, то відповідач відповідно до положень пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 правомірно сформував вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на підставі даних інформаційної системи фіскального органу щодо платника.
      13. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Зокрема, позивач зазначив, що твердження відповідача про те, що ОСОБА_1 був зареєстрований як ФОП з 26 листопада 2003 року суперечить нормам законодавства, оскільки згідно із Законом № 755-IVреєстрація фізичних осіб - підприємців розпочалась з 01 липня 2004 року, а позивач до цієї дати був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, що не є тотожним державній реєстрації ФОП у розумінні цього Закону. До того ж ані позивач, ані його довірена особа не подавали державному реєстратору заяв про державну реєстрацію ФОП чи про включення до ЄДР відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, а тому ОСОБА_1 не мав статусу ФОП. Водночас внесення запису до ЄДР про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 унеможливлює заняття позивачем підприємницькою діяльністю. На думку позивача, реєстраційна дія про припинення підприємницької діяльності, проведена 30 листопада 2018 року, не є доказом того, що до цієї дати ОСОБА_1 мав статус ФОП, а зроблена для припинення безпідставного нарахування єдиного внеску, про яке він дізнався зі спірної вимоги.
      14. У додаткових поясненнях відповідач зазначає, що відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись з відповідними заявами у строк, встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. Вимоги пункту 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI обумовлюють можливість включення до ЄДР відомостей про ФОП лише за фактом проведення її державної реєстрації до 01 липня 2004 року. Однак ні дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача, ні дії тимчасової міжвідомчої спеціальної комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не є предметом оскарження в межах цієї справи та не були оскаржені в інших провадженнях. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року № 808/2771/14.
      Рух касаційної скарги
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 жовтня 2019 року поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 25 березня 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин третьої та п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      16. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI і, як наслідок, наявність обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність у позивача статусу ФОП у вказаний період.
      17. Таке питання входить до предмета доказування і у справах за зверненнями органів державної служби зайнятості до фізичних осіб про стягнення отриманої ними допомоги по безробіттю з підстав їх належності до категорії самозайнятих осіб з огляду на їх реєстрацію як суб`єктів підприємницької діяльності, що відбулась до 01 липня 2004 року, розгляд яких здійснюється Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
      18. Так, у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстрованого до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 Закону № 755-IV). У такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      19. У деяких інших справах, не досліджуючи правове питання можливості осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, мати статус ФОП у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до цього Закону, колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходили з факту неподання такими особами заяв про припинення господарської діяльності або їх подання вже після постановлення на облік як безробітних, а тому ухвалювали рішення про задоволення позовів органів державної служби зайнятості (справи № 751/10809/16-ц, 755/7689/17-ц).
      20. У справі № 757/17820/17-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду з посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17 (провадження № 61-33727сво18) скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні аналогічного позову відмовив з тих підстав, що відповідач на час звернення із заявою про надання статусу безробітного господарської діяльності фактично не здійснював, прибутків від такої діяльності не отримував. Згідно з відомостями з ЄДР відповідач зареєстрований як ФОП з 15 березня 2000 року, за 2000 рік він подав декларацію про доходи, отримані від підприємницької діяльності, за видом діяльності торгівля та посередницька діяльність, де сума доходу становить нуль грн. Згідно з витягом з ЄДР записів щодо відповідача не знайдено. Суд визнав обґрунтованими пояснення відповідача про те, що він вважав свою реєстрацію скасованою, оскільки з 2000 року не подавав звітності.
      21. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що вирішення спірного в цій справі питання має значення для формування єдиної правозастосовчої практики як у судах адміністративної юрисдикції, так і в судах інших юрисдикцій, що свідчить про те, що справа містить виключну правову проблему.
      22. Разом з тим, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, необхідно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18).
      23. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      24. 26 листопада 2003 року ОСОБА_1 був зареєстрований Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області як ФОП, що підтверджується витягом з ЄДР.
      25. Згідно з обліковими даними з автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» 24 листопада 2003 року позивача було взято на облік в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області; стан - припинено, але не знято з обліку; 30 листопада 2018 року - знято з обліку.
      26. 07 листопада 2018 року ГУ ДФС у Закарпатській області склало та надіслало позивачу вимогу № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15 819 грн 54 коп.
      27. Відповідно до розрахунку єдиного внеску станом на 31 жовтня 2018 року ОСОБА_1 має заборгованість за: І - IV квартали 2017 року в розмірі 2112 грн щоквартально, І - ІІІ квартали 2018 року в розмірі 2457 грн 18 коп. щоквартально, а всього - 15 819 грн 54 коп.
      28. 29 листопада 2018 року ОСОБА_1 ініціював процедуру припинення підприємницької діяльності ФОП, подавши державному реєстратору відповідну заяву.
      29. З витягу з ЄДР від 07 лютого 2019 року вбачається, що до ЄДР внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 від 30 листопада 2018 року на підставі власного рішення.
      30. За результатами оскарження позивачем спірної вимоги в адміністративному порядку Державна фіскальна служба України залишила її без змін.
      31. Вважаючи сформовану відповідачем вимогу від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      32. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      33. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      34. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
      35. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      36. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
      37. Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
      38. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
      39. 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
      40. Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
      У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
      41. Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 01 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
      42. Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
      Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
      43. Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
      Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
      Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
      У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
      44. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція № 449.
      45. Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
      46. Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).
      47. Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
      48. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов висновку про незаконність спірної вимоги, оскільки норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      49. У свою чергу, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, дійшов висновку про те, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.
      50. При цьому суди попередніх інстанцій установили, що з 24 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року ОСОБА_1 перебував на обліку в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області як ФОП, що підтверджується відомостями, які містяться в ЄДР.
      51. У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01 січня 2017 року по 31 жовтня 2018 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому ОСОБА_1 набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
      52. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
      53. Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, вказане вище правове питання не досліджували.
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
      55. За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18), з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      56. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
      57. Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
      58. Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
      59. Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      60. 01 липня 2004 року набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
      61. Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
      62. Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
      63. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
      64. 03 березня 2011 року набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.
      65. Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
      Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
      Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
      66. Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
      67. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
      68. Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
      69. Як убачається з досліджених судами попередніх інстанцій витягів з ЄДР від 07 лютого 2019 року, 16 квітня 2013 року державний реєстратор виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області вніс до ЄДР запис за номером 23241750000017409 про включення до цього реєстру відомостей про ФОП ОСОБА_1 - у разі, коли державна реєстрація ФОП була проведена до набрання чинності Законом № 755-IV (а. с. 17, т. 1). При цьому відомості про ФОП були включені цим державним реєстратором з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним (а. с. 36, т. 1).
      70. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
      71. Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
      72. До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.
      73. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб`єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб`єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб`єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
      74. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:
      1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб`єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV;
      2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб`єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
      75. Основною метою проекту Закону № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
      76. Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
      77. У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
      78. За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
      79. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
      80. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
      81. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
      82. При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
      83. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року № 592-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» (далі -Закон № 592-ІХ), відповідно до положень якого розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI доповнено пунктом 9-15.
      84. Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону № 2464-VI (у редакції Закону № 592-ІХ)підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом № 592-ІХ з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
      85. З пояснювальної записки до проекту Закону № 592-ІХубачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об`єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід.
      86. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      87. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      88. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      89. Частиною першою статті З52 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      90. Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права, то рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. При цьому постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року підлягає скасуванню повністю.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      91. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      92. Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      93. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають відшкодуванню документально підтверджені витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 1538 грн (а. с. 145, т. 1).
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року скасувати.
      3. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін.
      5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПСу Закарпатській області на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в розмірі 1538 (одна тисяча п`ятсот тридцять вісім) гривень.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 90458921
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18)
      Провадження № 11-1369заі18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року (судді Кравчук В. М., Анцупова Т. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Стародуб О. П.) у зразковій справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (правонаступник Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - УПФУ в Житомирській області)), третя особа - Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до УПФУ в Житомирській області, у якому просив:
      - визнати протиправними дії заступника начальника УПФУ в Житомирській області Стоцької О. М. щодо надання на звернення позивача відповіді від 19 червня 2018 року № Ш-307 про відмову в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та виплаті його з 01 червня 2018 року без обмеження граничним розміром;
      - зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплачувати позивачу як судді Апеляційного суду Житомирської області у відставці щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року № 3-297/03/129/2018 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 104 тис. 622 грн 80 коп. з урахуванням раніше виплачених коштів, починаючи з 01 червня 2018 року.
      2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) стосується лише діючих суддів та кандидатів на посаду судді, які в майбутньому набудуть статусу судді у відставці. Вимоги Закону № 1402-VIII не поширюються на суддів, які вийшли у відставку та набули право на щомісячне довічне грошове утримання до набрання чинності цим Законом, зокрема на позивача, оскільки із серпня 2015 року він перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області.
      3. На думку ОСОБА_1 , відповідач вийшов за межі пунктів 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, зазначивши в листі про те, що судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання буде визначатися виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI).
      4. Крім цього, позивач зауважив, що частиною сьомою статті 48 Закону № 1402-VIII установлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
      Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції
      5. Суддя Житомирського окружного адміністративного суду ухвалою від 25 липня 2018 року відкрив провадження в цій справі.
      6. 11 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Житомирського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.
      7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 вересня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.
      8. Рішенням від 01 листопада 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1
      9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство та продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).
      10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що це рішення суду є зразковим для типових справ, у яких предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 червня 2016 року та не проходив кваліфікаційне оцінювання.
      11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав такі обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
      1) позивач є суддею у відставці;
      2) позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання;
      3) рішення про відставку позивача прийнято уповноваженим органом до 30 вересня 2016 року;
      4) відповідач - територіальний орган ПФУ;
      5) предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону № 1402-VIII.
      12. Суд також зазначив, що обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, є наступна зміна Закону № 1402-VIII, зокрема частини третьої статті 142 цього Закону.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог
      13. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи.
      14. На думку позивача, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення порушив вимоги чинного законодавства та дійшов помилкових висновків про те, що гарантії його матеріального та соціального захисту можуть бути суттєво знижені й обмежені, не дивлячись на те, що такі обмеження суперечать статтям 22, 126, 130 Конституції України. Судом не дотримано міжнародних стандартів у сфері судоустрою та статусу суддів, принципу незалежності судової влади як головної умови забезпечення верховенства права та основоположної гарантії справедливого судового розгляду, допущено приниження високого статусу судді у відставці, порушено принцип недискримінації в оплаті щомісячного довічного грошового утримання, що є недопустимим та призвело до порушення права позивача на перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання, а також усіх суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року та не проходили кваліфікаційне оцінювання.
      15. ОСОБА_1 вважає надуманим висновок суду першої інстанції про те, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є відповідною, рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання і продовжує працювати, а є відповідною посаді судді, який працює в тому ж суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, оскільки такий висновок суперечить чинному законодавству України, яке встановлює право судді у відставці на підставі частини третьої статті 142 Закону № 1402-VIII отримувати щомісячне довічне грошове утримання у відсотковому розмірі суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, і право на підставі частини четвертої цієї ж статті Закону № 1402-VIII на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Ці норми не встановлюють будь-яких інших умов для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.
      16. На думку позивача, встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIIвинятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. До того ж оскільки Закон № 1402-VIIIпокращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію у часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.
      17. ОСОБА_1 також зазначає, щооскільки суддівська винагорода судді, який працює на відповідній посаді, з якої він вийшов у відставку, збільшилася з 01 травня 2018 року, то відповідно до вимог частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII вінмає право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання із цієї дати з розрахунку 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, визначеної на підставі довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року, без обмеження граничним (максимальним) розміром з урахуванням раніше виплачених коштів, до змін суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді.
      18. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги повністю.
      Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги
      19. УПФУ у Житомирській області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її вимог і зазначає, що з огляду на пункти 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання визначається виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VI. Відтак підстав для проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з урахуванням суддівської винагороди судді, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року немає.
      20. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Так, скаржник, зокрема, вказує на те, що працюючі судді Апеляційного суду Житомирської області пройшли кваліфікаційне оцінювання і з 01 травня 2018 року отримують суддівську винагороду відповідно до положень підпункту 2 пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, що підтверджується довідкою цього суду від 13 червня 2018 року. До того ж чинним законодавством про судоустрій не передбачено ні права, ні обов`язку для судді у відставці на проходження кваліфікаційного оцінювання.
      21. У додаткових поясненнях представник відповідача та третьої особи зазначає, що ані позовна заява, ані апеляційна скарга, крім формального посилання на порушення принципу недискримінації, не містить жодних критеріїв чи характеристик, які б дозволили оцінити обґрунтованість, достатність чи помилковість доводів позивача щодо наявності стосовно до нього дискримінації. Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, зокрема, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Диференціація як щодо визначення розміру суддівської винагороди, так і щодо розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в залежності від успішного проходження цим суддею кваліфікаційного оцінювання (конкурсу) та наявність трьох років стажу після нього, встановлена законом. Отже, кваліфікаційне оцінювання є особливою вимогою в розумінні статті 6 Закону № 5207-VI та не може вважатись дискримінацією. Жодному судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, перерахунок щомісячного довічного грошового утримання виходячи з розміру суддівської винагороди, встановленої Законом № 1402-VIII, не проводився. До того ж проведення такого перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці поставить цих суддів у нерівні умови із суддями, що підуть у відставку на умовах пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та отримають суддівську винагороду в розмірі, визначеному відповідно до Закону № 2453-VI.
      Рух апеляційної скарги
      22. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 15 січня 2019 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.
      23. Учасники справи, будучи належним чином повідомлені судом про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання 13 травня 2020 року не з`явилися. ОСОБА_1 подав заяву про розгляд справи за його відсутності.
      24. За правилами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
      25. За таких обставин на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
      Обставини справи, установлені судом першої інстанції
      26. ОСОБА_1 з лютого 1975 року працював на посаді судді, останнє його місце роботи - Апеляційний суд Житомирської області. Позивач має загальний стаж роботи понад 45 років, у тому числі стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, становить 35 років 24 дні.
      27. Постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII «Про звільнення суддів»ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Житомирської області у зв`язку з поданням заяви про відставкувідповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      28. З 05 серпня 2015 року позивач перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області та отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці.
      29. 14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання, до якої долучив довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці від 13 червня 2018 року № 3-297/03-23/129/2018, видану Апеляційним судом Житомирської області, згідно з якою станом на 01 травня 2018 року суддівська винагорода працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, складає 104 тис. 622 грн 80 коп.
      30. УПФУ в Житомирській області листом від 19 червня 2018 року № Ш-307 відмовило позивачу в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання у зв`язку з тим, що він не проходив кваліфікаційне оцінювання для підтвердження відповідності займаній посаді та не працював на посаді судді три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання, як це передбачено в пунктах 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      31. Вважаючи такі дії УПФУ в Житомирській області протиправними, позивач оскаржив їх до суду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      32. Щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає в гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу.
      33. Умови забезпечення судді щомісячним довічним грошовим утриманням або пенсією за його вибором на час виходу позивача у відставку (16 липня 2015 року) визначалися статтею 141 Закону № 2453-VІ у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) зі змінами, внесеними Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VIII).
      34. Згідно із частиною третьою та абзацом шостим частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ (в указаній вище редакції) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.
      Максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.
      35. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 911-VIII), яким, зокрема, абзац шостий частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ після речення першого доповнено новим реченням, згідно з яким тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 тис. 740 грн.
      36. Конституційний Суд України Рішенням від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визнав неконституційними низку положень статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII зі змінами, внесеними законами № 213-VIII і № 911-VIII, у тому числі й частину третю та положення першого, другого речень абзацу шостого частини п`ятої цієї статті Закону № 2453-VІ.
      37. При цьому Конституційний Суд України у пункті 4 Рішення від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визначив порядок виконання цього рішення, зокрема:
      - частина третя статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону № 2453-VI до внесення змін Законом № 213-VIII, тобто в редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання»;
      - перше, друге речення абзацу шостого частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакціях Закону № 213-VIII, Закону України № 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку».
      38. Відповідно до частин другої - четвертої статті 133 Закону № 2453-VІ суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
      Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом:
      1) судді апеляційного суду - 1,1;
      2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2;
      3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.
      39. Отже, посадовий оклад є однією зі складових суддівської винагороди.
      40. При цьому 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), за змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
      До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн.
      41. 22 липня 2018 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2018 року № 2415-VIII «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» (далі - Закон № 2415-VIII), яким абзац другий пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII було викладено в новій редакції, відповідно до якої до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
      42. Таким чином, за загальним правилом дії норм права в часі, у зв`язку з набранням чинності Законом № 1774-VIII, яким заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 133 Закону № 2453-VІ щодо обчислення суддівської винагороди у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягали.
      43. До того ж у зв`язку з набранням чинності Законом № 2415-VIII, яким установлено розрахункову величину для визначення, зокрема, посадових окладів, що в майбутньому може змінюватися, виникла підстава для перерахунку розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці.
      44. 30 вересня 2016 року набрали чинності закони № 1401-VIII та 1402-VIII.
      45. Прийняття Закону № 1401-VIII, як убачається з пояснювальної записки до законопроекту, має сприяти реалізації повномасштабної судової реформи та оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань і згідно з європейськими стандартами, відновленню довіри громадян до судової гілки влади, а також забезпеченню належного функціонування прокуратури, адвокатури та системи виконання судових рішень.
      46. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1402-VIII убачається, що його прийняття було обумовлено імплементацією оновлених конституційних засад правосуддя на законодавчому рівні для забезпечення незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, оптимізацією системи судоустрою, а також запровадженням нових засад формування та належних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу. При цьому законодавець мав на меті запровадити кваліфікаційне оцінювання суддів, яке проводитиметься за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності. Цим законопроектом також закріплено можливість кар`єрного просування судді та отримання підвищеного посадового окладу виключно за результатами кваліфікаційного оцінювання. Водночас непроходження кваліфікаційного оцінювання може бути підставою для звільнення судді у встановлених законом випадках.
      47. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1402-VIII зазначено, що його прийняття сприятиме відновленню довіри громадян до судової системи, оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань, посиленню авторитету судової гілки влади та удосконаленню роботи системи судоустрою та її органів. Очищення судової системи від осіб, які не відповідають критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності, а також створення шляхів для наповнення суддівського корпусу найбільш професійними правниками сприятиме суттєвому підвищенню якості правосуддя.
      48. За частинами третьою та п`ятою статті 142 Закону № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді.
      Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.
      49. У разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання (частина четверта статті 142 Закону № 1402-VIII).
      50. Частинами другою та третьою статті 135 Закону № 1402-VIII установлено, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      Базовий розмір посадового окладу судді становить:
      1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      51. Водночас відповідно до пункту 22 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
      Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ.
      52. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ (пункт 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII).
      53. Згідно з пунктом 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить:
      з 01 січня 2017 року:
      а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      в ) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      2) з 01 січня 2018 року:
      а) для судді місцевого суду - 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      3) з 01 січня 2019 року:
      а) для судді місцевого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      4) з 01 січня 2020 року:
      а) для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      54. Пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII установлено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
      В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VІ. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.
      55. Таким чином, положеннями пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII було запроваджено різні підходи до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку після 30 вересня 2016 року, залежно від проходження чи непроходження суддею кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу, а також роботи на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
      56. Вирішуючи справу, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду правильно зазначив, що спірні правовідносини виникли не щодо визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який виходить у відставку, а щодо перерахунку розміру раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Оскільки позивач вийшов у відставку 16 липня 2015 року, тобто до 30 вересня 2016 року, положення пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на нього не поширюються. Ці правовідносини на час виникнення спору і на теперішній час регулюються частиною четвертою статті 142 Закону № 1402-VIII, відповідно до якої у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. У контексті спору ключовим є правове питання: чи є «відповідною» для перерахування щомісячного довічного грошового утримання позивача посада судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання?
      57. Всупереч доводам скаржника, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов правильних висновків про те, що розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці залежить від розміру суддівської винагороди працюючого судді, а виплата збільшеного розміру суддівської винагороди відповідно до Закону № 1402-VIII залежить від проходження та результату кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу. Якщо проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який йде у відставку через три роки після оцінювання, то ця ж сама обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання для суддів, які вийшли у відставку раніше, тобто до 30 вересня 2016 року. Інше застосування положень частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII призвело б до того, що судді, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року і жодного дня не працювали в умовах, коли конституційні вимоги до судді суттєво підвищилися, отримували б грошове утримання в більшому розмірі, ніж судді, які підтвердили відповідність цим вимогам (пройшли кваліфікаційне оцінювання) і відпрацювали в таких умовах щонайменше три роки. Відтак посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).
      58. Водночас позивач стверджує про необґрунтованість таких висновків, посилаючись на те, що встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII винятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. Оскільки Закон № 1402-VIII покращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію в часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.
      59. До того ж у додаткових поясненнях позивачзазначає, що на підставі підпункту 16 пункту 1 розділу І Закону України від 16 жовтня 2019 року№ 193-IX«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) виключено пункти 22 і 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобто усунуто дискримінацію в оплаті праці суддів у залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання, а в його позові також йдеться про дискримінацію в оплаті праці суддів та розміру щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці в залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання та наявності трирічного стажу роботи після цього. Крім цього, у Конституційному Суді України перебуває на розгляді подання щодо конституційності, зокрема, пунктів 22-25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      60. Велика Палата Верховного Суду із цього приводу зазначає таке.
      61. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      62. Підпунктом 16 (який набрав чинності з 01 січня 2020 року) пункту 1 розділу I Закону № 193-IX пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені.
      63. 18 лютого 2020 рокуКонституційний Суд України Рішенням № 2-р/2020 визнав неконституційними положення пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. При цьому Конституційний Суд України у пункті 3 резолютивної частини Рішення зазначив, що положення Закону № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      64. Отже, на час звернення ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та відмови відповідача у вказаному перерахунку (червень 2018 року), а також розгляду цієї зразкової справи в суді першої інстанції положення пунктів 22, 23 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були чинними, а тому правильно застосовані судом першої інстанції при вирішенні справи по суті.
      65. Виключення пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на підставі Закону № 193-IX та визнання положень пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII такими, що не відповідають Конституції України згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, є обставинами, які впливають на інше застосування норм матеріального права, ніж у цій зразковій справі, після набрання чинності Законом № 193-IX та постановлення вказаного Рішення Конституційним Судом України. Проте ці обставини не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та результат розгляду цієї зразкової справи по суті.
      66. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      67. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»; пункти 48-49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).
      68. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
      69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
      70. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством були по-різному визначені вимоги для отримання суддівської винагороди суддями, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VIII, та суддями, які ще не пройшли кваліфікаційне оцінювання, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою щодо відмови в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року та звернувся до територіального органу ПФУ за відповідним перерахунком до 01 січня 2020 року - дати набрання чинності підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону № 193-IX, яким були виключені пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      71. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, а саме законів № 1402-VIII і № 2453-VІ.
      72. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є обґрунтованим.
      73. При цьому суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача щодо звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді та порушення частини сьомої статті 48 Закону № 1402-VIII, урахувавши, що із часу виходу у відставку розмір щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_1 як судді у відставці періодично перераховувався і на час розгляду справи складав 31 398,84 грн, що становить 90% розміру суддівської винагороди суддів, які працюють в Апеляційному суді Житомирської області і не пройшли кваліфікаційне оцінювання.
      74. Такий розмір утримання був співмірним з рівнем суддівської винагороди, яку позивач отримував до відставки, та відповідав приписам пункту 6.4 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, відповідно до якого статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді.
      75. Як правильно зазначив суд першої інстанції, судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці.
      76. Решта доводів та міркувань скаржника, викладених в апеляційній скарзі та доповненнях до неї, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
      77. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року.
      Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
      78. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
      79. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      80. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року - без змін.
      Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов Н. П. Лященко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90458918