• Optionally enter a message with your report.

    ×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

      Only 75 emoji are allowed.

    ×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      7 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 916/2791/13
      Провадження № 12-115гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року (судді Желєзна С. П., Щавинська Ю. М., Літвінов С. В.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року (судді Аленін О. Ю., Мишкіна М. А., Таран С. В.) у справі № 916/2791/13 за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області (далі -Інспекція) до Публічного акціонерного товариства «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» (далі - ПАТ «ТВФ «Чорне море»), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «Імексбанк» (далі - ПАТ «Імексбанк») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Матвієнка Андрія Анатолійовича, про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду та
      УСТАНОВИЛА
      1. Короткий зміст заявлених вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2013 року Прокуратура звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції про зобов`язання відповідача знести самовільно побудовану споруду, а саме приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків АДРЕСА_4
      1.2. Позовні вимоги мотивовано доводами про те, що відповідач розпочав будівельні роботи без відповідного дозволу та оформлення документів на будівництво, а виданий Інспекцією дозвіл від 29 грудня 2007 року № 583/07 є незаконним, оскільки стосується будівельних робіт з реконструкції двоповерхової частини готелю з надбудовою поверху, у той час як за цією адресою знаходиться двоповерховий житловий будинок з квартирами приватної власності, власники яких не надавали згоду на будь-яку реконструкцію; земельна ділянка, на якій самочинно споруджено будівлю, на момент початку робіт не була передана ні у власність, ні в користування ПАТ «ТВФ «Чорне море». При цьому відповідач 20 грудня 2001 року уклав договір оренди земельної ділянки, у пункті 4 якого встановлено обмеження з використання земельної ділянки у вигляді заборони будівництва на ній. Спірними спорудами, які знаходяться впритул до п`яти житлових будівель, зайнято ділянку, необхідну для їх належного обслуговування та експлуатації. Самовільно побудована відповідачем споруда функціонує, проте не прийнята в експлуатацію в порядку, визначеному чинним законодавством.
      1.3. Позов обґрунтовано приписами статті 80, частини другої статті 116, статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частини першої статті 35 Закону України «Про охорону земель», статті 319, пункту 2 частини другої статті 331, частини другої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 1, 9 Закону України «Про архітектурну діяльність», статей 34, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статей 2, 5, 12 Закону України «Про основи містобудування», Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Справа судами розглядалась неодноразово. Так, постановою Вищого господарського суду України від 19 липня 2017 року в цій справі рішення судів попередніх інстанцій були скасовані та направлено справу на новий розгляд.
      2.2. Рішенням Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року в позові відмовлено.
      2.3. Місцевий господарський суд, посилаючись на приписи статті 15, частин першої, сьомої статті 376, частини другої статті 321, частини другої статті 331, статті 182 ЦК України, пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вказав, що відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статті 376 ЦК України, оскільки 28 березня 2014 року ПАТ «ТВФ «Чорне море» отримало свідоцтво про право власності на торговельно-допоміжну прибудову загальною площею 3 184,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Факт набуття ПАТ «ТВФ «Чорне море» права власності на об`єкт нерухомого майна виключає можливість знесення такого об`єкту нерухомості в порядку, установленому для самочинно побудованих об`єктів. Адже факт набуття права власності на нерухоме майно, навіть якщо будівництво такого майна було самочинним, дозволяє зробити висновок про втрату правового режиму такого майна як самочинного.
      2.4. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року в частині позовних вимог Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції скасовано, провадження в цій частині вимог закрито, у решті рішення залишено без змін, викладено його резолютивну частину в такій редакції: «У задоволенні позову заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради - відмовити. Провадження у справі за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області закрити».
      2.5. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради. Вказав, що за змістом положень чинного законодавства реєстрація права власності на нерухоме майно є офіційним визнанням права власності з боку держави. Тож задоволення позову про знесення самовільно побудованої споруди з урахуванням визнання державною права власності особи на це нерухоме майно матиме наслідком втручання у право на майно і таке втручання зумовить порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на останнього, а відтак буде непропорційним і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
      2.6. Разом з тим суд дійшов висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог в інтересах держави в особі Інспекції, адже спір у правовідносинах з органом, який діє в межах своїх владних повноважень, не належить до господарської юрисдикції; враховуючи вимоги чинного законодавства та практику Верховного Суду, зазначив, що такі вимоги (суб`єкта владних повноважень) зумовлені правовідносинами публічно-правового характеру й повинні розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
      3. Вимоги та зміст касаційної скарги, надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У липні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верхового Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13, просила вказані судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3.2. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанції, вказала, що суди попередніх інстанцій не з`ясували обставин справи, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, суди також неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, внаслідок чого фактичні обставини справи не були встановлені. ОСОБА_1 . вважає, що суди дійшли помилкового висновку про втручання держави в право власності, яке вказує на правомірність набуття особою такого права, та що факт реєстрації права власності виключає можливість задоволення позовної вимоги про знесення самовільно побудованої споруди. На думку скаржниці, факт реєстрації права власності не є предметом доказування в цьому спорі про знесення самочинного будівництва і не має ніякого значення для вирішення спору.
      3.3. За доводами скаржниці, суди не дослідили обставин наявності у відповідача документів, що дають право виконувати будівельні роботи, наявності затвердженого та погодженого у встановленому порядку проекту будівництва, суди також не врахували порушення відповідачем під час здійснення будівництва будівельних і санітарних норм та правил, законодавства в сфері охорони культурної спадщини.
      3.4. Крім того, на думку скаржниці, суди безпідставно розділили між позивачами підстави позову, адже за змістом частини сьомої статті 376 ЦК України орган місцевого самоврядування може звертатися до суду з вимогою про знесення самочинної будівлі з тих самих підстав, що й Інспекція, на підставах, передбачених частиною четвертою цієї статті. Отже, спір за позовом Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції про знесення самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, адже справа за позовом такого суб`єкта не належить до компетенції адміністративних судів.
      3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 липня 2019 року справу № 916/2791/13 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України).
      3.6. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що скаржниця, зокрема, не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про часткове закриття провадження у справі, оскільки вважає, що спір за позовом Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції про знесення самовільно побудованої споруди підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, адже заявлена вимога є приватноправовим способом захисту порушеного права, тобто має місце порушення правил предметної юрисдикції.
      3.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 серпня 2019 року прийняла справу № 916/2791/13 до розгляду та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 повністю підтримала доводи касаційної скарги, не погоджуючись із висновками судів про часткову непідсудність спору суду господарської юрисдикції, вказала, що спір про знесення самовільно побудованої споруди підлягає розгляду господарськими судами, та просила задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 . в повному обсязі. Щодо суті позовних вимог зазначила, що висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки факт наявності або відсутності права власності на об`єкт самочинного будівництва не є предметом дослідження у справі про знесення такого об`єкту.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Суди встановили, що 20 грудня 2001 року Одеська міська рада (Орендодавець) та ВАТ «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» (Орендар) уклали договір про право тимчасового користування землею на умовах оренди, за умовами якого Орендодавець на підставі статей 3, 10 ЗК України, Закону України «Про оренду землі», рішення Одеської міської ради № 975-ХХІІІ від 28 квітня 2000 року та рішення Одеської міської ради № 2718-ХХІІІ від 15 жовтня 2001 року надає, а Орендар приймає у строкове платне володіння та користування земельну ділянку загальною площею 3 417 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, за рахунок земель міста та згідно з планом земельної ділянки (додаток № 1). Зазначена земельна ділянка (код УКЦВЗ - 1.11.6 - землі іншої комерційної діяльності) надається у володіння і користування Орендаря терміном до 50 (п`ятдесяти) років для експлуатації та обслуговування готельного комплексу (пункти 1.1., 1.2. договору).
      5.2. Згідно з рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 26 липня 2007 року №877 ПАТ «ТВФ «Чорне море» надано дозвіл на проектування та реконструкцію будівель на АДРЕСА_4 для розміщення торгового комплексу і допоміжних приміщень готелю «Чорне море» за адресою: АДРЕСА_2 після оформлення документів на землекористування відповідно до чинного законодавства.
      5.3. 29 грудня 2007 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю м. Одеси (далі - Інспекція ДАБК) видала ПАТ «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» дозвіл № 583/07 на виконання будівельних робіт з реконструкції двоповерхової частини будівлі готелю з надбудовою поверху на АДРЕСА_4 відповідно до проектної документації, затвердженої та зареєстрованої за № 877 від 26 липня 2007 року.
      5.4. 26 жовтня 2011 року Інспекцією зареєстровано декларацію про початок будівельних робіт (реконструкції) № ОД 08311064981, яка подана ПАТ «ТВФ «Чорне море».
      5.5. 21 березня 2012 року Інспекцією винесено припис № 138 про усунення порушень містобудівного законодавства та припинення виконання робіт на об`єкті у зв`язку з наданням ПАТ «ТВФ «Чорне море» недостовірної інформації щодо обмежень у вигляді заборони на будівництво, які були передбачені в договорі про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 20 грудня 2001 року, укладеного з Одеською міською радою. 17 червня 2013 року Інспекцією винесено припис № 569, у якому викладено вимогу привести у відповідність до чинного законодавства документацію на об`єкт з огляду на виявлену в процесі перевірки експлуатації ПАТ «ТВФ «Чорне море» незавершеного будівництва всупереч частині восьмій статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      5.6. 25 червня 2013 року Інспекцією винесено постанову № 144 про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, яке виявляється у використанні об`єкту, не введеного в експлуатацію, відповідно до якої ПАТ «ТВФ «Чорне море» було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого пунктом 6 частини другої статті 6 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та накладено на останнього штраф у розмірі 103 230 грн.
      5.7. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року у справі № 815/5005/13-а, яка набрала законної сили, визнано протиправною та скасовано постанову Інспекції від 25 червня 2013 року № 144 про накладення штрафу через недоведеність висновку Інспекції належними доказами. Цією ж постановою суду було відмовлено в позові про скасування припису від 17 червня 2013 року № 569, оскільки останній фактично виконано, а тому дія припису вичерпувалася його виконанням.
      5.8. Суди також установили, що 16 серпня 2013 року Одеська міська рада та ПАТ «ТВФ «Чорне море» уклали договір про внесення змін до договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди.
      5.9. Пунктом 8.1. вказаного договору сторони визначили, що відповідно до статей 99, 111 ЗК України на земельну ділянку поширюються обмеження, а саме заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту (без затвердженої за встановленим порядком проектної документації - діє на всю площу земельної ділянки), заборона провадження окремих видів діяльності (заборона будівництва та реконструкції об`єкта без відповідного дозволу згідно з діючим законодавством - діє на всю площу земельної ділянки, заборона будівництва без містобудівних умов і обмеження забудови земельної ділянки з урахуванням планувальних рішень району - діє на всю площу земельної ділянки).
      5.10. 10 лютого 2014 року Інспекцією було зареєстровано декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, будівництво чотириповерхової торговельно-допоміжної прибудови з мансардним поверхом до будівлі готельного комплексу в АДРЕСА_2
      5.11. 28 березня 2014 року Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області було видано ПАТ «ТВФ «Чорне море» свідоцтво про право власності з індексним номером 19675744 на торговельно-допоміжну прибудову загальною площею 3 184,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 Відомості щодо реєстрації за відповідачем права власності на торговельно-допоміжну прибудову були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом № 19676250 від 28 березня 2014 року.
      5.12. Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 червня 2017 року у справі № 916/516/16 позовні вимоги ПАТ «Імексбанк» були задоволені частково, у рахунок погашення заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Мідель» за кредитним договором про відкриття кредитної лінії № 11/14 від 20 березня 2014 року, загальний розмір якої становить 271 637 970 грн 61 коп., з яких 119 595 000 грн - це заборгованість за кредитом, 34 802 943,18 грн - заборгованість за відсотками, 30 876 216 грн 41 коп. пені, 4 373 753 грн 82 коп. 3 % річних, 81 990 057 грн 20 коп. індексу інфляції було звернено стягнення на нежитлові приміщення третього поверху загальною площею 579,9 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 приміщення 301 та належать ПАТ «ТВФ «Чорне море» на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області 28 березня 2014 року з індексним номером 19673009, право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 325247851101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 19673368 від 28 березня 2014 року; торговельно-допоміжну прибудову загальною площею 3 184,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та належить ПАТ «ТВФ «Чорне море» на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області 28 березня 2014 року з індексним номером 19675744, право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 325296251101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 19676250 від 28 березня 2014 року, шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору, укладеного ПАТ «Імексбанк» від власного імені в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, яка визначена висновком № 2407/24 від 30 березня 2017 року судової оціночно-будівельної експертизи за матеріалам справи № 916/516/16.
      5.13. Вважаючи, що відповідач розпочав та здійснив самочинне будівництво з порушенням будівельних норм і правил, всупереч вимог земельного та природоохоронного законодавства, на землях комунальної власності, Прокуратура звернулася з позовом на захист порушеного права територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
      6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо юрисдикції спору
      6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.3. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      6.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      6.5. За приписами частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      6.6. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
      6.7. Справою адміністративної юрисдикції відповідно до частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      6.8. За змістом частини четвертої статті 5 КАС України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
      6.9. За пунктом 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
      6.10. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» є органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою, іншим суб`єктом при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      6.11. Отже, до розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.
      6.12. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
      6.13. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      6.14. За змістом статті 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. До уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені у статті 13 Закону України «Про архітектурну діяльність». До органів державного архітектурно-будівельного контролю належать: структурні підрозділи з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
      6.15. Передбачене частиною сьомою статті 376 ЦК України знесення самочинного будівництва за рішенням суду за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування відбувається в межах реалізації такими органами наданих їм функцій з контролю та нагляду за додержанням суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції, захисту суспільних інтересів.
      6.16. Таким чином, Інспекція, як контролюючий орган є суб`єктом владних повноважень, оскільки здійснює повноваження у сфері державного архітектурно-будівельного контролю, тож висновки суду про закриття провадження в частині вимог такого органу відповідають вищевказаним обставинам, нормам права та не суперечать практиці Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах (див. постанову від 11 червня 2019 року у справі № 917/375/18, провадження № 12-12гс19).
      6.17. Водночас спір, що виник у правовідносинах щодо захисту прав Одеської міської ради на земельну ділянку комунальної власності від порушення відповідачем при здійсненні ним самочинного будівництва (частина четверта статті 376 ЦК України) належить до юрисдикції господарських судів.
      Щодо суті позовних вимог
      6.18. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).
      6.19. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.
      6.20. Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.
      6.21. Щодо змісту прав орендаря земельної ділянки, то приписами статті 25 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендар має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження. При цьому орендар зобов`язаний виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
      6.22. Зазначене відповідає частині першій статті 628 ЦК України, яка передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини шостої цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 Кодексу).
      6.23. За положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
      6.24. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
      6.25. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).
      6.26. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
      6.27. За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
      6.28. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).
      6.29. Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
      6.30. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
      6.31. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
      6.32. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
      6.33. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
      6.34. У справі, що розглядається, підставою для відмови в задоволенні позову в частині вимог органів державної влади та місцевого самоврядування суди визнали факт набуття відповідачем права власності на об`єкт нерухомого майна після закінчення його будівництва та, посилаючись на встановлений факт, вказали про неможливість знесення об`єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об`єктів.
      6.35. Проте, вказуючи про порушення гарантованого Конституцією права власності, суди разом з тим не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови не змінюють режиму такого об`єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва.
      6.36. Водночас суди, приймаючи рішення у справі, не надали оцінки наявним доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності цього об`єкта (приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків № АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4) встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору.
      6.37. Окрім того, суд апеляційної інстанції з посиланням на вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо втручання держави у право на мирне володіння майном вказав, що принцип «пропорційності» втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Протоколу за умов недотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.
      6.38. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      6.39.Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
      6.40. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
      6.41. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
      6.42. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
      6.43. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
      6.44. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      6.45. За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
      6.46. Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов`язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються.
      6.47. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, застосував практику ЄСПЛ (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі») та надав оцінку правовідносинам у цьому спорі з точки зору відносин особи та держави, втручання держави у право особи на майно, аналізуючи співмірність та пропорційність таких правовідносин. Разом з тим суд не обґрунтував зв`язок між обставинами наведених вище справ, які розглянув ЄСПЛ, і справою № 916/2791/13.
      6.48. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду наголошує, що не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності. Проте суд апеляційної інстанції не навів жодних мотивів для висновку про порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача як її орендаря і про покладення на останнього такого тягаря, який буде надмірним.
      6.49.Застосовуючи до спірних правовідносин статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, суд на підставі зібраних доказів мав проаналізувати:
      1) чи здійснює власник земельної ділянки, який звернувся до суду, втручання відповідно до приписів національного законодавства у право відповідача як її орендаря на мирне володіння майном останнього, зокрема з огляду на норми права у сфері містобудування й охорони культурної спадщини;
      2) чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки через здійснення відповідачем самочинного будівництва на орендованій ним земельній ділянці легітимну мету, зокрема, чи є вимога власника цієї ділянки зобов`язати відповідача знести самовільно побудовану на такій ділянці спорудузаходом з контролю власником за користуванням його ділянкою відповідно до загальних інтересів, у тому числі інтересів в охороні культурної спадщини;
      3) чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті (зокрема з огляду на те, що законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритеті захисту прав власника земельної ділянки над інтересами орендаря, який хоче спорудити певний об`єкт на цій ділянці), та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням поведінки відповідача у відносинах з власником земельної ділянки, а також суспільних інтересів у збереженні культурної спадщини.
      6.50. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди попередніх інстанцій всупереч наведеним вище нормам матеріального права, виходячи з висновків про втрату спірним майном правового режиму самочинного будівництва, не дослідили зібрані у справі докази щодо обставин здійсненого відповідачем будівництва, чим припустилися порушень норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      7.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови в цій справі в частині відмови в задоволенні позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду та про направлення справи в цій частині на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
      7.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо наявності чи відсутності визначених законодавчо підстав для визначення спірного майна як об`єкта самочинного будівництва та щодо застосування правових наслідків самочинного будівництва (у разі наявності такого), зокрема, з урахуванням означених у цій постанові вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      7.4. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13 щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції слід залишити без змін.
      8. Щодо розподілу судових витрат
      8.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      8.2. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи в частині на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено після вирішення спору в цій справі.
      Керуючись статтями 306, 308, 310-315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13 в частині відмови в задоволенні позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради до Публічного акціонерного товариства «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду скасувати, справу в цій частині позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
      У решті рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13 залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89564248
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 квітня 2020року
      м. Київ
      Справа № 182/18/17
      Провадження № 14-702 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до Відкритого акціонерного товариства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», Товариства з обмеженою відповідальністю «Степ», ОСОБА_1 про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння
      за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У січні 2017 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (далі - Фонд) звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило визнати право державної власності в особі Фонду на об`єкти нерухомого майна «ІНФОРМАЦІЯ_1 » та «Будівництво бази відпочинку » і витребувати на користь держави в особі Фонду з чужого незаконного володіння Відкритого акціонерного товариства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» (далі - ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій») майно «Будівництво бази відпочинку» та з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Степ» (далі - ТОВ «Степ») і ОСОБА_1 майно «ІНФОРМАЦІЯ_1».
      1.2. Позов мотивовано тим, що 29 грудня 1993 року Фонд та організація орендарів Нікопольського заводу залізобетонних конструкцій № 27 уклали договір купівлі-продажу державного майна - цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», посвідчений старшим державним нотаріусом Першої Нікопольської державної нотаріальної контори Пахомовською Ж. Н. за реєстровим № 1-1681(к), зареєстрований виконкомом Нікопольської міської ради народних депутатів 28 лютого 1994 року за № 115.
      1.3. Відповідно до акта оцінки вартості Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» від 21 жовтня 1993 року, затвердженого начальником Фонду, зі статутного капіталу підприємства виключалась вартість майна, у тому числі того, щодо якого встановлені пільги на загальну суму 541 321,00 крб. Розділом VІІ Плану приватизації Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», затвердженого 24 грудня 1993 року начальником Фонду, на балансі підприємства станом на 1 жовтня 1993 року обліковуються об`єкти соціально-побутового призначення на загальну суму 541 321,00 крб, у тому числі «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які були передані підприємству безоплатно.
      1.4. Однак указані об`єкти соціально-побутового призначення в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», а були передані йому на баланс та залишилися у державній власності. За даними Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності спірні об`єкти нерухомості (« ІНФОРМАЦІЯ_1» ( АДРЕСА_3) та «База відпочинку» ( м. Нікополь, вул. Курортна, 14 , що значиться як об`єкт незавершеного будівництва), обліковуються за ВАТ «Нікопольський завод бетонних конструкцій».
      1.5. За результатами перевірки об`єктів державної власності «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та «ІНФОРМАЦІЯ_1» на додержання вимог законів України «Про управління об`єктами державної власності» та «Про оренду державного та комунального майна» відповідно до акта контрольного візуального обстеження від 11 липня 2013 року та усного пояснення охоронця бази встановлено, що об`єкт «База відпочинку» належить фізичній особі ОСОБА_2 , але документів щодо приватного права власності на цей об`єкт відпочинку для перевірки не надано; відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за адресою: м. Нікополь, вул. Курортна, 14 відсутні. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 31 серпня 2015 року власниками нерухомого майна « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_3 є: ОСОБА_1 у розмірі 1/29 частини приватної спільної частки власності; ТОВ «Степ» у розмірі 28/29 частини колективної власності; Акціонерне товариство закритого типу Спеціалізоване ремонтно-монтажне підприємство «Ліфт» на праві колективної власності будівлі оздоровчого корпусу полігону № 2, 3 з часткою 1/1 загальною площею 745,1 кв. м.
      1.6. Передача спірних об`єктів нерухомого майна по завершенню приватизації не обумовлює передачу майна у власність, а передбачає лише право користування. Передача безпосередньо у власність має бути обумовлена нормативними актами, на підставі яких здійснюють свою діяльність державні органи приватизації відповідно до Конституції України. Фондом не було укладено жодних правочинів щодо відчуження об`єктів нерухомості «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та «ІНФОРМАЦІЯ_1».
      1.7. Отже, спірні об`єкти нерухомого майна не увійшли до статутного капіталу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», а перебувають на його балансі.
      1.8. ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» не мало права відчужувати на користь третіх осіб спірні об`єкти нерухомості, які залишилися у державній власності.
      1.9. Регіональне відділення Фонду державного майна України з метою захисту порушених прав держави 23 листопада 2015 року зверталося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою про визнання права державної власності та витребування майна із чужого володіння, однак ухвалою від 29 березня 2016 року по справі № 904/2109/16 господарський суд відмовив у прийнятті позовної заяви з тих підстав, що право власності зареєстровано також за фізичною особою ОСОБА_1 , який має брати участь у цій справі як співвідповідач, тож заява не підлягає розгляду господарськими судами України.
      2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 рокув задоволені позову відмовлено.
      2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за Орендним підприємством «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 1993 року у відповідності до Плану приватизації від 24 грудня 1993 року, тож вибуло з державної власності та з володіння позивача з волі Фонду та на законних підставах. ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» як правонаступник Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» є добросовісним набувачем спірного майна, яке не може бути в нього витребувано у відповідності до положень статей 377 та 378 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      2.3. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 9 липня 2019 року апеляційна скарга Фонду задоволена частково, рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог Фонду до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ«Степ» про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння скасоване. Провадження у справі в цій частині закрите.
      2.4. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір у частині вимог Фонду до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ «Степ» виник між юридичними особами у правовідносинах із захисту речового права на нерухоме майно, що відповідає критеріям належності справи в цій частині позовних вимог до господарського судочинства. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, яка діяла на час звернення до суду з позовом) суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
      2.5. При цьому суд дійшов висновку, що позовні вимоги до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ «Степ» не мають спільного предмета позовних вимог, оскільки оспорюється право державної власності на різні об`єкти нерухомого майна, спори за якими, з огляду на їх суб`єктний склад, розглядаються за правилами різних юрисдикцій (цивільної та господарської), а відтак провадження у справі у відповідній частині слід закрити як відкрите помилково.
      2.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у витребуванні майна від фізичної особи ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із встановлених ним обставин справи про те, що спірне майно вибуло з державної власності під час проведеної приватизації, а ОСОБА_1 євласником 1/29 частини вказаного нерухомого майна на підставідоговору купівлі-продажу, який не оскаржувався у встановленому законом порядку.
      3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      3.1. У серпні 2019 року Фонд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що пред`явлені Фондом вимоги як до фізичної особи, так і до юридичних осіб взаємопов`язані та мають розглядатися в одному позові в межах однієї юрисдикції. Крім того, у березні 2016 року Фонд вже звертався до господарського суду з аналогічними вимогами, але йому було відмовлено у відкритті провадження.
      3.2. Скаржник також послався на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог приписам статті 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції від 6 березня 1993 року), яка не передбачає відчуження об`єктів соціально-побутового призначення, а лише їх перехід у безоплатне користування - при умові використання їх за призначенням.
      4. Рух справи в суді касаційної інстанції
      4.1. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 серпня 2019 року, серед іншого, відкрите касаційне провадження у справі.
      4.2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року справа прийнятадо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      5.2. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      5.3. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      5.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      5.5. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      5.6. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      5.7. Статтею 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      5.8. ЦПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у вказаній редакції).
      5.9. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) право звертатися до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності.
      5.10. Пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (у відповідній редакції) передбачалося, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна.
      5.11. Статтею 30 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) було встановлено, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.
      5.12. Аналогічні положення про розгляд господарськими судами справ у спорах щодо приватизації майна у чинних редакціях містять і пункт 2 частини першої статті 20 ГПК України та стаття 30 Закону України «Про приватизацію державного майна».
      5.13. За змістом пункту 22 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного або комунального майна» приватизацією є платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.
      5.14. Спори щодо приватизації державного (або комунального) майна виникають у зв`язку з його відчуженням, зміною чи припиненням правомочностей держави на таке майно та виникненням відповідного обсягу прав у суб`єктів права приватної власності. За загальним правилом спори щодо приватизації державного майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб`єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних так і фізичних осіб.
      5.15. Як вже зазначалось вище, у позовній заяві Фонд наголошував про те, що відсутні передбачені законодавством підстави для вибуття спірних об`єктів з державної власності, адже ці об`єкти соціально-побутового призначення в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу орендного підприємства, а були лише передані йому на баланс та залишилися у державній власності. Тому набуття цих об`єктів у приватну власність порушує норми Закону України «Про приватизацію державного майна».
      5.16. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог (як повністю, так і частково), суди попередніх інстанцій досліджували матеріали справи та встановлювали обставини справи щодо відчуження спірного нерухомого майна (зміст договору купівлі-продажу від 29 грудня 1993 року, Плану приватизації від 24 грудня 1993 року, акта оцінки вартості Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», затвердженого начальником Регіонального відділення Фонду від 21 жовтня 1993 року, вартість майна, виключеного зі статутного капіталу підприємства, у тому числі того, до якого встановлені пільги), тобто зміст волевиявлення держави у правовідносинах щодо приватизації.
      5.17. Тож при визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру та змісту спірних правовідносин, у межах яких і за захистом яких звернувся позивач.
      5.18. Спосіб, який обрав позивач для захисту порушених прав держави, не змінює правової природи спору, який виник щодо приватизації спірного майна. Адже в позовній заяві позивач посилається на відповідність обраного ним для захисту прав держави на спірне майно способу шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, змісту стверджуваного позивачем порушення та забезпечення таким витребуванням на користь держави належного відновлення порушеного права.
      5.19. Відтак, враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку позивача, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
      5.20. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою від 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області відмовив Фонду у прийнятті позовної заяви за аналогічними вимогами про визнання права державної власності та витребування спірних об`єктів із чужого незаконного володіння з тих підстав, що співвласником цього майна є фізична особа ОСОБА_1 , а тому цей спір має бути розглянутий судом загальної юрисдикції.
      5.21. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплений принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      5.22. Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
      5.23. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
      5.24. Так, у рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ установив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122, 125).
      5.25. У рішенні від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38, 40).
      5.26. У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції (пункти 13, 18, 24).
      5.27. Отже, непослідовність національного суду створила перешкоди та невизначеність у реалізації права на судовий захист.
      5.28. Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду, вважаючи, що спір у цій справі має розглядатися в порядку господарського судочинства, одночасно враховує те, що, закриваючи провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб, суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував обставин справи та обмежив право на доступ до правосуддя, не врахувавши неможливість повторного звернення позивача в цьому спорі до господарського суду після того, як 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області виніс ухвалу про відмову у відкритті провадження в такому ж спорі.
      5.29. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для розгляду цієї справи та вирішення спору в межах єдиного судового провадження, постанову апеляційного суду слід скасувати також у частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1
      6. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
      6.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      6.2. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      6.3. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, закривши провадження у справі в частині вимог до відповідачів - юридичних осіб, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а тому постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року слід скасувати, а справу передати до цього суду для продовження розгляду.
      7. Щодо судових витрат
      7.1. З огляду на висновок за результатами розгляду касаційної скарги про направлення справи для продовження розгляду судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях задовольнити частково.
      Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Т. О. Анцупова
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      О. С. Ткачук
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Рогач Л. І.
      Джерело: ЄДРСР 89537005
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      28 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/11287/16
      Провадження № 12-139гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Уркевича В. Ю.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» (представники - адвокати Луговець Л. А., Отенко П. В.),
      відповідача - Державного підприємства «Молдавська залізниця» (Calea Ferata din Moldova) (представник - адвокат Мойса Є. В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 910/11287/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» до Державного підприємства «Молдавська залізниця» (Calea Ferata din Moldova), Товариства з обмеженою відповідальністю «Іволга-2», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фірми «Nistas GmbH», про стягнення 70 080 000,00 євро, що еквівалентно 2 116 416 000,00 грн, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року (головуючий суддя Хрипун О. О., судді Разіна Т. І., Сулім В. В.) та
      УСТАНОВИЛА :
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» (далі - ТОВ «Трансзалізничсервіс») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Молдавська залізниця» (Calea Ferata din Moldova) (Республіка Молдова) (далі - ДП «Молдавська залізниця»), ТОВ «Іволга-2» та з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь збитки в розмірі 8 837,75 євро, що еквівалентно 266 900,00 грн, а також стягнути з ДП «Молдавська залізниця» на свою користь 70 071 162,25 євро, що еквівалентно 2 116 149 100,00 грн.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням ДП «Молдавська залізниця» своїх зобов`язань за договором від 31 грудня 1997 року № 02/12-97 оренди з правом викупу 128 танко-контейнерів (зі змінами та доповненнями).
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Як установили суди попередніх інстанцій, 31 грудня 1997 року між Фірмою «Nistas GmbH» та Транспортно-експедиційним підприємством «ЧФМ-Експедиція», правонаступником якого є ДП «Молдавська залізниця» (замовник), було укладено договір оренди 128 танко-контейнерів № 02/12-97 із подальшими змінами та доповненнями (далі - основний договір), відповідно до пункту 1.1 якого фірма здає в оренду замовнику 128 танко-контейнерів для перевезення наливанням харчових продуктів строком на 5 років з дня підписання договору та приймально-передавальних актів з подальшим правом їх викупу. Вказаний договір укладено в м. Кишиневі (Республіка Молдова).
      4. Пунктом 4.1 основного договору передбачено, що плата за надані замовнику танко-контейнери встановлюється з моменту підписання договору та приймально-передавальних актів у розмірі 20 дол. США за один танко-контейнер за добу.
      5. Змінами від 05 січня 1998 року до основного договору сторони погодили змінити предмет договору (з оренди майна на лізинг) та викласти його умови відповідно до положень законодавства про лізинг.
      6. На виконання умов основного договору Фірмою «Nistas GmbH» було передано, а замовником прийнято 128 танко-контейнерів.
      7. Відповідно до положень основного договору замовник зобов`язаний виплатити орендну плату на користь Фірми «Nistas GmbH», зобов`язання повинне було бути виконаним до дати закінчення терміну дії основного договору, а саме до 05 січня 2003 року (згідно зі змінами до основного договору від 05 січня 1998 року).
      8. Як установили суди попередніх інстанцій, продовжуючи користуватись майном, що належало Фірмі «Nistas GmbH» на праві власності, з березня 2001 року замовник припинив виплати на порушення умов основного договору.
      9. Заборгованість за період з березня 2001 року по 05 січня 2003 року відповідно до умов основного договору була примусово стягнута, що вбачається з постанови Верховного Суду Республіки Молдова від 24 лютого 2003 року у справі № 4-2га/е-5/2003.
      10. Крім того, невиконання умов основного договору визнається ДП «Молдавська залізниця» в його листі № NF 11/90 від 24 березня 2003 року на адресу Фірми «Nistas GmbH».
      11. Таким чином, суди попередніх інстанцій установили, що 05 січня 2003 року строк дії основного договору закінчився, після спливу цього строку зобов`язання замовника щодо виплати платежів, передбачених цим договором, у повному обсязі не виконано, викупу замовником майна за ціною, погодженою сторонами, не здійснено, строк дії основного договору між замовником та Фірмою «Nistas GmbH» не продовжено.
      12. Також суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що право власності на майно, використовуване за основним договором, до ДП «Молдавська залізниця» не перейшло, а власником майна залишилась Фірма «Nistas GmbH», про що вказано у постанові Пленуму Верховного Суду Республіки Молдова від 24 лютого 2003 року у справі № 4-2ra/е-5/2003.
      13. 22 липня 2002 року між ТОВ «Іволга-2» (поручитель за договором поруки) та Фірмою «Nistas GmbH» (кредитор за договором поруки) укладено договір поруки № П/01-17 (далі - договір поруки), відповідно до умов пункту 1.1 якого поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов`язань ДП «Молдавська залізниця» (боржник за договором поруки), які виникли згідно з договором оренди (основним договором), укладеним між кредитором та боржником.
      14. Згідно з пунктом 4.1 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язань боржника за основним договором у сумі, яка дорівнює 10 000,00 дол. США, в тому числі за відшкодування основного боргу, сплату неустойки прострочення виконання зобов`язання, відшкодування понесених ним збитків або упущеної вигоди та повернення 128 танко-контейнерів кредитору.
      15. Суд першої інстанції встановив, що, керуючись положеннями пункту «d» частини другої статті 13 Закону Республіки Молдова «Про лізинг», 31 грудня 2002 року Фірма «Nistas GmbH» звернулась до ДП «Молдавська залізниця» з листом № 31/12, у якому повідомила про те, що термін дії основного договору, укладеного строком на 5 років, закінчується 5 січня 2003 року.
      16. Також Фірма «Nistas GmbH» в цьому листі зазначила, що 10 січня 2003 року планує укласти контракт з ТОВ «Терра» (Україна) про оренду зазначених танко-контейнерів. У зв`язку із цим Фірма «Nistas GmbH» просила ДП «Молдавська залізниця» повернути танко-контейнери не пізніше 10 січня 2003 року.
      17. 03 січня 2003 року ДП «Молдавська залізниця» направило Фірмі «Nistas GmbH» гарантійний лист № NF 11/05, у якому підтвердило доставку танко-контейнерів у строк не пізніше 10 січня 2003 року за вказаними в листі № 31/12 від 31 грудня 2002 року реквізитами.
      18. Суди попередніх інстанцій установили, що 10 січня 2003 року у місті Києві між Фірмою «Nistas GmbH» (орендодавець) та ТОВ «Терра» (орендар) укладено договір оренди, за пунктом 1.1 якого орендодавець надає, а орендар приймає на правах оренди танко-контейнери для перевезення наливанням харчових продуктів.
      19. Майно постачається орендарю за адресою: Україна, м. Київ (пункт 1.7 цього договору оренди). Загальна вартість договору становить 7 008 000,00 євро (пункт 1.8 договору). Додатковою угодою № 2 від 13 січня 2003 року до договору його пункт 7.8 викладено в новій редакції, а саме: якщо орендодавець порушив строки поставки танко-контейнерів орендарю більше ніж на 6 місяців, то штраф складатиме десятикратний розмір вартості непоставлених танко-контейнерів.
      20. На обґрунтування факту понесення витрат у розмірі 70 080 000,00 євро позивач указує на виконання Фірмою «Nistas GmbH» рішення Господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/487, яким позов задоволено повністю, стягнуто з Фірми «Nistas GmbH» на користь ТОВ «Терра» 70 080 000,00 євро штрафних санкцій за договором оренди від 10 січня 2003 року.
      21. 20 жовтня 2012 року між Фірмою «Nistas GmbH» (первісний кредитор) та ТОВ «Трансзалізничсервіс» (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги № 20/10/2012 (далі - договір про відступлення права вимоги), відповідно до умов якого первісний кредитор передає належне йому згідно з основним договором, який був укладений між первісним кредитором та ДП «Молдавська залізниця», право вимоги належного виконання боржником зобов`язань з повернення об`єкта оренди кредитору, а також з відшкодування основного боргу, неустойки, інфляційних витрат, 3 % річних та збитків за порушення виконання зобов`язань, у тому числі згідно з договором, укладеним між первісним кредитором і ТОВ «Іволга-2», а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що випливають з основного договору, в об`ємі та на умовах, які існують на момент укладення цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору про відступлення права вимоги). Первісний кредитор зобов`язався передати новому кредитору всі необхідні документи, які підтверджують права, що передаються, а також інформацію, яка необхідна, для їх здійснення, у строк до 30 жовтня 2012 року, що підтверджується актом приймання-передачі документів (пункт 2.1.2 договору про відступлення права вимоги).
      22. Звідси ТОВ «Трансзалізничсервіс» на розгляд суду передано дві вимоги майнового характеру щодо стягнення збитків: з відповідачів солідарно 8 837,75 євро, що еквівалентно 266 900,00 грн, та з ДП «Молдавська залізниця» 70 071 162,25 євро, що еквівалентно 2 116 149 100,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2017 року позов задоволено повністю. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача збитки в розмірі 8 837,75 євро, що еквівалентно 266 900,00 грн, та судовий збір; стягнуто з ДП «Молдавська залізниця» на користь позивача збитки в розмірі 70 071 162,25 євро, що еквівалентно 2 116 149 100,00 грн, та 206 673,93 грн судового збору.
      24. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції виходив з наявності всіх елементів складу цивільного правопорушення, оскільки фактичні обставини свідчать про наявність вини та протиправної поведінки ДП «Молдавська залізниця» при неналежному виконанні ним умов договору оренди з правом викупу 128 танко-контейнерів від 31 грудня 1997 року № 02/12-97 (зі змінами та доповненнями), а також причинного зв`язку між неналежним виконанням відповідачем умов зазначеного договору оренди та понесеними збитками у господарській діяльності Фірми «Nistas GmbH». Суд також указав, що позивач набув права вимоги до відповідачів, уклавши з Фірмою «Nistas GmbH» договір про відступлення права вимоги за договорами оренди й поруки.
      25. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2017 року скасовано. Провадження у справі № 910/11287/16 закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      26. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ТОВ «Трансзалізничсервіс» указує на невиконання ДП «Молдавська залізниця» своїх зобов`язань, насамперед щодо оплати лізингових платежів, у зв`язку із чим виникає вимога про повернення предмета лізингу лізингодавцю та про відповідальність за невиконання основного договору у вигляді відшкодування збитків. Оскільки порушення умов основного договору, на які вказує позивач як на підставу притягнення до цивільно-правової відповідальності ДП «Молдавська залізниця», територіально не пов`язані з Україною, підстави для застосування приписів статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» відсутні.
      27. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що хоч ТОВ «Іволга-2» є резидентом України, але заявлені у цій справі до нього вимоги також не належать до юрисдикції господарських судів України, оскільки спірні правовідносини виникли не з договору поруки чи договору про відступлення права вимоги, а з основного договору, тому з огляду на статтю 9 Конституції України, пункт 2 частини першої статті 1 та статті 5, 25, 26 Закону України «Про міжнародне приватне право», а також статтю 514 Цивільного кодексу України при вирішенні цих правовідносин слід застосовувати умови договору оренди, в яких міститься арбітражне застереження.
      Короткий зміст касаційної скарги
      28. У січні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ «Трансзалізничсервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року, в якій скаржник просить оскаржуване судове рішення скасувати та направити справу № 910/11287/16 для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      29. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 лютого 2019 року поновив скаржнику строк на касаційне оскарження, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Трансзалізничсервіс», призначив розгляд справи, витребував матеріали справи № 910/11287/16 з Господарського суду міста Києва та надав учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
      30. 06 березня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою поновив касаційне провадження, призначив розгляд справи, зобов`язав ТОВ «Трансзалізничсервіс» протягом десяти днів з дня вручення ухвали здійснити переклад російською мовою ухвали, судового доручення про надання правової допомоги з підтвердженням про вручення документа та надати по 3 (три) нотаріально засвідчені примірники цих перекладів Касаційному господарському суду у складі Верховного Суду, а після отримання від ТОВ «Трансзалізничсервіс» зазначених документів направити їх ДП «Молдавська залізниця» в порядку, визначеному статтею 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, та звернувся через Міністерство юстиції України із судовим дорученням до Міністерства юстиції Республіки Молдова про вручення ДП «Молдавська залізниця» ухвали суду від 06 березня 2019 року в порядку, визначеному Договором між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах.
      31. 07 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 910/11287/16 разом з касаційною скаргою ТОВ «Трансзалізничсервіс» на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      32. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16 наведено такі висновки:
      - третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду є не відмовою від права на звернення до суду, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав. У зв`язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов`язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається;
      - відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, унеможливлює розгляд спору таким судом;
      - у разі відсутності такого застереження господарський суд зобов`язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду;
      - у справі, яка розглядається, суд установив, що передбачене в пункті 7.2 контракту третейське застереження було укладено між Публічним акціонерним товариством «Укрнафта» (далі - ПАТ «Укрнафта») і ТОВ «Індустрія феросплавів». Між ТОВ «Промислово-інноваційний союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів;
      - таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) є правильними.
      33. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про необхідність відступити від наведеного правового висновку Верховного Суду України у справі № 910/8318/16 з огляду на те, що перш ніж вирішувати спір з вимогою до юридичної особи - нерезидента за нормам Господарського процесуального кодексу України, суд повинен визначити, чи підсудна справа за участю іноземної особи господарським судам України на підставі норм Закону України «Про міжнародне приватне право» та чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      34. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, то Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 серпня 2019 року прийняла справу № 910/11287/16 та призначила її до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      35. ТОВ «Трансзалізничсервіс» у своїй касаційній скарзі зазначає, що оскільки у цій справі беруть участь декілька відповідачів з місцезнаходженням на територіях різних договірних сторін, то спір розглядається за місцезнаходженням будь-якого відповідача на вибір позивача, тобто позивач обрав місце розгляду цієї справи за місцезнаходженням ТОВ «Іволга-2» відповідно до частини першої статті 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах і статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності.
      36. Також указує, що спір виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, сторони цього спору не передбачали розгляду спорів третейським судом або міжнародним комерційним арбітражем.
      37. Скаржник зазначає, що розгляд господарської справи № 6/487, у зв`язку з якою Фірмі «Nistas GmbH» було завдано збитків, здійснювався Господарським судом міста Києва, тобто на території України, що відповідно до положень статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» свідчить про підсудність цього спору господарським судам України.
      38. У судовому засіданні представники скаржника підтримали доводи, викладені в касаційній скарзі, та зауважили, що відповідно до вимог законодавства на момент укладання угоди сторони не могли відсилатися до арбітражних судів як до державної установи, тому в договорі лізингу арбітражне застереження відсутнє. Також зазначили, що відповідно до статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі. Оскільки відповідачі не висловлювали заперечень відносно підсудності в суді першої та апеляційної інстанцій, то справа підсудна господарським судам. Крім того, з огляду на положення статті 76 цього Закону та статті 15 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) ця справа повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Зазначили про те, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду України у справі № 910/8318/16, оскільки у справі, що розглядається, питання дійсності арбітражного застереження, зазначеного в договорі, не постає. Вказали, що арбітражне застереження є невиконуваним, оскільки не зазначена конкретна арбітражна установа. Звернули увагу на те, що ця справа підсудна судам України за трьох обставин: наявність рухомого майна на території України, поручитель є резидентом України та шкода заподіяна позивачеві на території України.
      Позиція ДП «Молдавська залізниця»
      39. Відповідач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що відповідно до пункту 9.1 основного договору (зі змінами і доповненнями) у випадку неможливості вирішення спору, що виникає в межах цього договору, шляхом переговорів, спір передається до економічного суду м. Кишинева, для прийняття рішення, отже, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права та встановив, що ця справа не може розглядатися судами України.
      40. Також зазначає, що у справі № 910/22947/17, у якій спір виник між тими ж сторонами та на підставі тих самих договорів, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 16 січня 2019 року дійшов висновку про закриття провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду в судах України.
      41. У судовому засіданні представник відповідача зазначив, що не погоджується з наведеними у касаційній скарзі доводами, та вказав, що спір уже розглядався в інших країнах, а позивач штучно створює умови для розгляду цієї справи господарськими судами України. Погоджується з постановою суду апеляційної інстанції та просить відмовити в задоволенні касаційної скарги.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      42. Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      43. Як уже зазначалось, ТОВ «Трансзалізничсервіс» на розгляд суду передано дві вимоги майнового характеру щодо стягнення збитків: з ДП «Молдавська залізниця» 70 071 162,25 євро, а також з ДП «Молдавська залізниця» та ТОВ «Іволга-2» солідарно 8 837,75 євро.
      44. ДП «Молдавська залізниця» створене за законодавством Республіки Молдова, є іноземною юридичною особою.
      45. До приватноправових відносин з іноземним елементом застосовуються приписи Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право». Приватноправові відносини - це відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи; іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (пункти 1 і 2 частини першої статті 1 названого Закону).
      46. Статтею 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплено право сторін договору на вибір права, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.
      47. Загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом визначені статтею 366 Господарського процесуального кодексу України, якою встановлено, що підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
      48. Згідно із частиною першою статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
      49. Стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України (пункт 3 частини першої).
      50. Правові норми щодо відшкодування збитків та інших способів відшкодування майнової шкоди закріплені у статті 22 Цивільного кодексу України, згідно із частиною першою якої особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
      51. Частиною другою статті 22 Цивільного кодексу України визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
      52. Статтею 224 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
      53. За матеріалами справи умовами основного договору місце передачі в оренду 128 танко-контейнерів та їх повернення не визначене.
      54. Змінами від 05 січня 1998 року до основного договору (пункт 1.2) визначено, що майно підлягає поставці лізингоотримувачу за адресою: Республіка Молдова, місто Кишинів, вул. Мунчештська, 15 (т. 1, а. с. 38). Місце повернення майна не встановлене.
      55. Листом від 31 грудня 2002 року № 31/12 Фірма «Nistas GmbH» проінформувала ДП «Молдавська залізниця» про те, що строк дії основного договору, укладеного 31 грудня 1997 року між Фірмою «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця», про оренду 128 танко-контейнерів на 5 років закінчується 05 січня 2003 року. Фірма «Nistas GmbH» повідомила про намір укладення договору оренди обладнання з ТОВ «Терра» та надала реквізити, за якими ДП «Молдавська залізниця» повинне повернути обладнання у строк не пізніше 10 січня 2003 року, а саме: вантажоотримувач - Фірма «Nistas GmbH», станція призначення - Київ-Ліски (Україна), код станції - 321000 (т. 1, а. с. 102).
      56. У відповідь 03 січня 2003 року ДП «Молдавська залізниця» направило Фірмі «Nistas GmbH» лист № NF 11/05, у якому повідомила, що по закінченню строку дії основного договору готова повернути 128 танко-контейнерів та підтвердила доставку танко-контейнерів не пізніше 10 січня 2003 року за вказаними у листі № 31/12 від 31 грудня 2002 року реквізитами (т. 1, а. с. 103).
      57. Отже, хоч місце повернення танко-контейнерів умовами основного договору та змінами до нього встановлено не було, але зазначеними вище листами від 31 грудня 2002 року та 03 січня 2003 року Фірма «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця» визначили місцем повернення спірного майна територію України (станція призначення - Київ-Ліски).
      58. Позивач наголошує, що вказані збитки в розмірі 70 080 000,00 євро понесені у зв`язку з невиконанням договору оренди від 10 січня 2003 року щодо своєчасності поставки танко-контейнерів, що підтверджено рішенням Господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/487.
      59. Однак Велика Палата Верховного Суду з такими твердженнями позивача не погоджується. Адже рішенням Господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/487 не підтверджено спричинення Фірмі «Nistas GmbH» збитків (майнової шкоди) в жодному розмірі, натомість підтверджено обов`язок Фірми «Nistas GmbH» сплатити штраф на користь ТОВ «Терра» за невиконання договору, укладеного між цими юридичними особами, стороною якого ДП «Молдавська залізниця» не є. У справі ж, яка розглядається, позивач просить стягнути з ДП «Молдавська залізниця» збитки, які, на думку позивача, спричинені невиконанням ДП «Молдавська залізниця» обов`язку щодо повернення Фірмі «Nistas GmbH» танко-контейнерів, який, як стверджує позивач, виник з договору, укладеного між ДП «Молдавська залізниця» та Фірмою «Nistas GmbH». Місцем завдання стверджуваних збитків є узгоджене сторонами договору, укладеного між ДП «Молдавська залізниця» та Фірмою «Nistas GmbH», місце повернення ДП «Молдавська залізниця» танко-контейнерів, яким є станція призначення - Київ-Ліски (Україна).
      60. Тому ця справа в частині позовних вимог ТОВ «Трансзалізничсервіс» (як особи, яка отримала право вимоги Фірми «Nistas GmbH» до ДП «Молдавська залізниця» за договором про відступлення права вимоги) щодо стягнення з ДП «Молдавська залізниця» збитків підсудна господарським судам України в силу пункту 3 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» як справа про відшкодування шкоди, яку було завдано на території України.
      61. Апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові зазначив, що підставою звернення з цим позовом ТОВ «Трансзалізничсервіс» указує невиконання ДП «Молдавська залізниця» своїх зобов`язань, насамперед щодо оплати лізингових платежів, у зв`язку із чим виникає вимога про повернення предмета лізингу лізингодавцю та відповідальність за невиконання договору у вигляді відшкодування збитків. Також суд зазначив, що оскільки порушення умов договору, на які вказує позивач як на підставу притягнення до цивільно-правової відповідальності ДП «Молдавська залізниця», територіально не пов`язані з Україною, підстави для застосування приписів статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» відсутні.
      62. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками суду апеляційної інстанції не погоджується. Суд не врахував того, що за договором про відступлення права вимоги від 20 жовтня 2012 року Фірма «Nistas GmbH» передалапозивачу - ТОВ «Трансзалізничсервіс» належне первісному кредитору згідно з основним договором, який був укладений між Фірмою «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця», право вимоги належного виконання боржником зобов`язань з повернення об`єкта оренди кредитору, а також з відшкодування основного боргу, неустойки, інфляційних витрат, 3 % річних та збитків за порушення виконання зобов`язань, у тому числі згідно з договором, укладеним між первісним кредитором та ТОВ «Іволга-2», а новий кредитор прийняв право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор зайняв місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що випливають з основного договору, в об`ємі та на умовах, які існують на момент укладення цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору про відступлення права вимоги). Звідси до ТОВ «Трансзалізничсервіс» перейшло право вимоги й щодо стверджуваних збитків, які, на думку позивача, спричинені невиконанням ДП «Молдавська залізниця» обов`язку щодо повернення Фірмі «Nistas GmbH» танко-контейнерів за основним договором.
      63. За таких обставин суд апеляційної інстанції необґрунтовано закрив провадження у справі в частині позовних вимог ТОВ «Трансзалізничсервіс» до ДП «Молдавська залізниця» про стягнення збитків.
      64. За змістом частини першої статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.
      65. Поняття поруки закріплено у статті 553 Цивільного кодексу України, відповідно до якої порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
      66. Виходячи із формулювання статті 553 цього Кодексу договір поруки - двосторонній правочин, для укладення якого достатнім є волевиявлення кредитора і поручителя. Чинним законодавством України також не встановлений обов`язок поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов`язань перед кредитором.
      67. Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      68. Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України порука створює права для кредитора та обов`язки для поручителя, безпосередньо на права та обов`язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов`язань не впливає, оскільки зобов`язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються.
      69. Частиною першою статті 543 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      70. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій установили, що між ТОВ «Іволга-2» (поручитель за договором поруки) та Фірмою «Nistas GmbH» (кредитор за договором поруки) укладено 22 жовтня 2002 року договір поруки, відповідно до пункту 1.1 якого поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов`язань ДП «Молдавська залізниця» (боржник за договором поруки), які виникли згідно з договором оренди, укладеним між кредитором та боржником.
      71. Відповідно до пункту 4.1 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язань боржника за основним договором у сумі, яка дорівнює 10 000,00 дол. США, в тому числі за відшкодування основного боргу, сплату неустойки за прострочення виконання зобов`язання, відшкодування понесених ним збитків або упущеної вигоди та повернення 128 танко-контейнерів кредитору.
      72. Згідно з пунктом 7.3, 7.4 договору поруки сторони передбачили, що всі спори, пов`язані з цим договором, вирішуються шляхом переговорів між сторонами. Якщо спір не може бути вирішений шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку у Господарському суді міста Києва. Сторони передбачили, що при вирішення спорів застосовується матеріальне право України.
      73. Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах». Конвенція набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном (лист Міністерства юстиції України від 21 січня 2006 року № 26-53/7).
      74. Абзацом другим частини першої статті 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах встановлено, що якщо в справі беруть участь кілька відповідачів, що мають місце проживання (місцезнаходження) на територіях різних Договірних Сторін, спір розглядається по місцю проживання (місцезнаходженню) будь-якого відповідача на вибір позивача.
      75. Аналогічно й частина перша статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності», участь в якій бере й Республіка Молдова, встановлює, що якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, що знаходяться на території різних держав - учасниць Співдружності, спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача.
      76. Таким чином, оскільки відповідачі в цій справі - ДП «Молдавська залізниця» та ТОВ «Іволга-2» знаходяться на території різних держав, то цей спір (у частині солідарних вимог до зазначених відповідачів) може розглядатися за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача - ТОВ «Трансзалізничсервіс».
      77. Звідси ТОВ «Трансзалізничсервіс» обґрунтовано звернулося з цим позовом до Господарського суду міста Києва, обравши його за місцем знаходження відповідача - ТОВ «Іволга-2».
      78. Натомість апеляційний господарський суд наведених норм права до спірних правовідносин не застосував, оцінки змісту договору поруки не надав.
      79. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення солідарно з ДП «Молдавська залізниця» та ТОВ «Іволга-2» збитків у розмірі 8 837,75 євро, оскільки розгляд вимог про стягнення збитків з поручителя в обсязі, визначеному пунктом 4.1 договору поруки, належить до юрисдикції господарських судів України.
      Щодо правового висновку Верховного Суду України
      80. Згідно зі статтею 124 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) підсудність справ за участю іноземних суб`єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
      81. Відповідно до частини першої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      82. Частинами першою, другою статті 3 Господарського процесуального кодексу України (у чинній редакції) передбачено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
      83. Статтею 366 Господарського процесуального кодексу України (у чинній редакції) визначено, що підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
      84. Як уже зазначалось, згідно зі статтею 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
      85. Статтею 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено підстави визначення підсудності справ судам України, а статтею 77 цього Закону - виключна підсудність справ з іноземних елементом судам України.
      86. Таким чином, перш ніж вирішувати спір з вимогою до юридичної особи - нерезидента за нормами Господарського процесуального кодексу України, суд повинен визначити, чи підсудна справа за участю іноземної особи господарським судам України на підставі норм Закону України «Про міжнародне приватне право» та чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      87. Як установили суди попередніх інстанцій, під час укладення основного договору сторони погодили, що всі спори, які виникають між сторонами при виконанні зобов`язань за цим договором, повинні бути вирішені шляхом переговорів. У випадку неможливості вирішення спорів шляхом переговорів справа підлягає передачі на вирішення економічного суду м. Кишинева (пункт 6.1 основного договору).
      88. Відповідно до пункту 9 угоди від 05 січня 1998 року про внесення змін до основного договору «у випадку, якщо сторони не можуть дійти згоди, всі спори та розбіжності, які виникають в результаті невиконання даного договору або у зв`язку з ним, підлягають вирішенню в арбітражному суді відповідності до законодавства Республіки Молдова».
      89. Як уже вказувалося, 20 жовтня 2012 року між Фірмою «Nistas GmbH», - юридичною особою, створеною відповідно до законодавства Німеччини (первісний кредитор), та ТОВ «Трансзалізничсервіс» (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор передає належне йому згідно з основним договором, який був укладений між первісним кредитором та ДП «Молдавська залізниця», право вимоги належного виконання боржником зобов`язань з повернення об`єкта оренди кредитору, а також з відшкодування основного боргу, неустойки, інфляційних витрат, 3 % річних та збитків за порушення виконання зобов`язань, у тому числі згідно з договором поруки, укладеним між первісним кредитором та ТОВ «Іволга-2», а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що випливають з основного договору в об`ємі та на умовах, які існують на момент укладення цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору відступлення права вимоги).
      90. Частиною другою статті 1 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що за угодою сторін можуть передаватися до міжнародного комерційного арбітражу спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв`язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об`єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб`єктами права України.
      91. Згідно із частиною першою статті 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Провадження у справі в цих випадках припинялося на підставі статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      92. Частиною першою статті 8 цього ж Закону (у чинній редакції) встановлено, що суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
      93. Пунктом 7 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу цього спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
      94. Господарський суд закриває провадження у справі, якщо після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 5 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України).
      95. Верховний Суд України у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16 зазначив таке:
      - відповідно до пункту 5 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду;
      - третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду є не відмовою від права на звернення до суду, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав. У зв`язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов`язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається;
      - відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, унеможливлює розгляд спору таким судом;
      - у разі відсутності такого застереження господарський суд зобов`язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.
      96. Як уже вказувалось, апеляційний господарський суд закрив провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      97. За таких обставин підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16, відсутні. Наведений висновок Верховного Суду України стосується застосування статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) щодо припинення провадження у справі. Натомість провадження у цій справі закрито апеляційним господарським судом на підставі іншої норми права - статті 231 цього ж Кодексу (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).
      98. Більше того, заперечення сторін цієї справи проти вирішення спору в господарському суді України, подані не пізніше подання першої заяви по суті спору, обґрунтовані наявністю укладеної між ними угоди про передачу цього спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу (арбітражної угоди), до суду не надходили.
      99. Лише під час розгляду справи судом апеляційної інстанції 03 грудня 2018 року у своїх письмових поясненнях на апеляційну скаргу ДП «Молдавська залізниця» виклало клопотання про закриття провадження у справі, яке обґрунтовано посиланням на пункт 9.1 основного договору (зі змінами та доповненнями), згідно з яким сторони узгодили, що всі спори, які виникли в межах цього договору, підлягають розгляду в арбітражному суді відповідно до законодавства Республіки Молдова (т. 7, а. с. 110-114).
      100. Апеляційний господарський суд указав на це клопотання ДП «Молдавська залізниця» в описовій частині оскаржуваної постанови, проте питання дійсності, чинності або виконуваності арбітражної угоди за основним договором не досліджував.
      101. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, у справі № 910/22947/17, на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року в якій посилається ДП «Молдавська залізниця», Товариство з обмеженою відповідальністю «Нафтогазові технології» звернулося з позовом до ДП «Молдавська залізниця», ТОВ «Іволга-2» про стягнення з відповідачів лізингових платежів з підстав неналежного виконання зобов`язань за договором оренди від 31 грудня 1997 року № 02/12-97, а також невиконання зобов`язань за договором поруки від 22 липня 2002 року № П/01-17, укладеним на забезпечення зазначеного договору оренди.
      102. Суд касаційної інстанції вказав: як установили суди попередніх інстанцій, укладаючи договір оренди № 02/12-97 від 31 грудня 1997 року, сторони в пункті 6.1 узгодили, що всі спори, які виникають між сторонами при виконанні зобов`язань за цим договором, повинні бути вирішені шляхом переговорів. У випадку неможливості вирішення спорів шляхом переговорів справа підлягає передачі на вирішення економічного суду м. Кишинева. Відповідно до пункту 9 угоди від 05 січня 1998 року про внесення змін до договору № 02/12-97 арбітражне застереження викладено в такій редакції: «У випадку, якщо сторони не можуть дійти згоди, всі спори та розбіжності, які виникають в результаті невиконання даного договору або у зв`язку з ним, підлягають вирішенню в арбітражному суді у відповідності до законодавства Республіки Молдова». Оскільки сторони договору № 02/12-97 від 31 грудня 1997 року та угоди від 05 січня 1998 року про внесення змін до цього договору не узгодили питання передачі спорів, що випливають з указаного правочину, до підсудності господарських судів України, суди дійшли правильного висновку про закриття відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з ДП «Молдавська залізниця» як нерезидента України лізингових платежів, адже такий спір не підлягає розгляду в судах України. Крім того, як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, переданий на вирішення Господарському суду міста Києва позов у частині стягнення з нерезидента лізингових платежів не віднесено до переліку справ, які підсудні судам України згідно з вимогами статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право (пункти 20, 21 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 910/22947/17).
      103. Тобто оскільки спір у справі № 910/22947/17 про стягнення лізінгових платежів за договором оренди, а у справі № 910/11287/16 - про стягнення майнової шкоди, завданої на території України, який згідно з пунктом 3 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» з огляду на домовленість, досягнуту у листах від 31 грудня 2002 року та від 03 січня 2003 року між Фірмою «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця», про визначення території України (станції призначення - Київ-Ліски) місцем повернення спірного майна мають розглядати суди України, то висновки суду касаційної інстанції, зроблені у справі № 910/22947/17, не є застосовними до справи № 910/11287/16.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      104. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      105. Відповідно до частини шостої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      106. Отже, оскільки суд апеляційної інстанції припустився порушень наведених вище норм матеріального та процесуального права, касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, а справа - направленню до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
      Щодо судових витрат
      107. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи для продовження розгляду до Північного апеляційного господарського суду, розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі № 910/11287/16 задовольнити.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі № 910/11287/16 скасувати.
      3. Справу № 910/11287/16 направити до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя
      -доповідач
      В
      . Ю. Уркевич
      Судді
      :
      Т
      . О. Анцупова
      О
      . С. Золотніков
      В
      . В. Британчук
      Л
      . М. Лобойко
      Ю
      . Л. Власов
      О
      . Б. Прокопенко
      М
      . І. Гриців
      В
      . В. Пророк
      Д
      . А. Гудима
      Л
      . І. Рогач
      В
      . І. Данішевська
      О
      . С. Ткачук
      Ж
      . М. Єленіна
      О
      . Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89519042