ANTIRAID

Постановление БП-ВС о юрисдикции споров по заявлениям о возобновлении сроков на предъявление исполнительного листа к исполнению

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

5 грудня 2018 року

м. Київ

Справа N 422/2248/17

Провадження N 14-494цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області) на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року (у складі судді Герасимків Л.І.) та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року (у складі суддів Бойко С.М., Копняк С.М., Ніткевича А.В.)

за заявою ГУ Держпраці у Львівській області, заінтересовані особи: Дрогобицький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Дрогобицький міськрайонний ВДВС ГТУЮ у Львівській області), товариство з обмеженою відповідальністю "Універсальна бурова техніка" (далі - ТОВ "Універсальна бурова техніка"), про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що 16 серпня 2016 року уповноваженою посадовою особою позивача винесено постанови про накладення на ТОВ "Універсальна бурова техніка" штрафів за порушення законодавства про працю в порядку, передбаченому частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Зазначений штраф є фінансовою санкцією. Постанова про накладення такого штрафу є виконавчим документом, та підлягає виконанню органами державної виконавчої служби. 29 грудня 2016 року вказані постанови надіслано для примусового виконання до Дрогобицького міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Львівській області. 30 січня 2017 року стягувача повідомлено про повернення виконавчих документів без прийняття до виконання у зв'язку з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 12 Закону України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (тут і далі - Закон N 1404?VIII).

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року у відкритті провадження у справі за цією заявою відмовлено.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що поновлення строку на пред'явлення виконавчого документу до виконання можливе лише стосовно виконавчих документів, які видані судом. Ураховуючи положення статті 371 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду заяви, справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд не має повноважень поновити строк на пред'явлення до виконання виконавчого документа, який судом не видавався. Постанови ГУ Держпраці у Львівській області від 16 серпня 2016 року про накладення її уповноваженою особою штрафу на ТОВ "Універсальна бурова техніка" були винесені у порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), а тому порядок вирішення питань, пов'язаних із пред'явленням їх до виконання, регулюється положеннями статей 298-305 цього Кодексу.

У липні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що ця справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та КУпАП юрисдикцію спірного питання не визначають, оскільки штраф, накладений у порядку статті 265 КЗпП України, не є адміністративною санкцією; його накладено на суб'єкта господарювання - юридичну особу, яка не може бути суб'єктом адміністративної відповідальності за правопорушення. Постанови ГУ Держпраці у Львівській області про накладення штрафу є виконавчим документом, а згідно з частиною шостою статті 12 Закону N 1404-VIII стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. На думку заявника, ця норма не перешкоджає можливості поновлення строків для пред'явлення постанови іншого органу до виконання. Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено види виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню. Виконавчі листи, які видаються судами, є лише одним із видів таких виконавчих документів поряд з рішеннями інших органів, які законом визнані виконавчими документами (пункт 7 статті 3 Закону N 1404-VIII).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року відкрито провадження у цій справі, витребувано її матеріали та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу.

Учасники справи у визначений ухвалою суду строк не скористалися наданим їм процесуальним законом правом на подання заперечень.

У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 3 жовтня 2018 року- передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 5 листопада 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу).

Статтею 1 Закону N 1404-VIII встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У статті 3 цього Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої перераховано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а у пункті 7 частини першої зазначено і рішення інших державних органів та рішення Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами.

Необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою у порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень (постанов, наказів, ухвал та інших документів) інших органів, які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404?VIII.

Як убачається з матеріалів справи, 16 серпня 2016 року начальник ГУ Держпраці у Львівській області винесла постанови N 13031011236-0244 та N 13031011236?0245 про накладення штрафу на ТОВ "Універсальна бурова техніка" у розмірі 4 350 грн та 1 450 грн відповідно за порушення законодавства про працю.

Статтею 265 КЗпП України урегульовано питання відповідальності за порушення законодавства про працю, зокрема частиною четвертою передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.

Виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби (частина шоста статті 265 КЗпП України). Тому вказані постанови про накладення штрафів є виконавчими документами у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII і підлягають примусовому виконанню.

У грудні 2016 року ГУ Держпраці у Львівській області надіслало зазначені постанови для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби та у лютому 2017 року отримало повідомлення Дрогобицького міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Львівській області від 27 січня 2017 року про повернення виконавчих документів (постанов N 13031011236-0244 та N 13031011236?0245) стягувачу без прийняття до виконання, оскільки заявником пропущено встановлений законом строк для їх пред'явлення.

Звертаючись до суду з указаною заявою, ГУ Держпраці у Львівській області просило поновити строк пред'явлення до виконання постанов N 13031011236?0244 та N 13031011236-0245 про накладення штрафу, посилаючись на поважні причини його пропуску. Підставою такого звернення стало повідомлення міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Львівській області про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, тобто конкретне рішення органу державної виконавчої служби.

Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), передбачені розділом VI ЦПК України.

Так, згідно з вимогами статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк.

Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 12 Закону N 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання (частина шоста статті 12 зазначеного Закону у редакції, чинній на час звернення до суду із цією заявою).

ЦПК України (стаття 371 у редакції, чинній на час звернення із заявою), Господарський процесуальний кодекс України (стаття 119 у редакції, чинній на час звернення із заявою) та КАС України (стаття 261 у редакції, чинній на час звернення із заявою) передбачали можливість розгляду заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у виконавчому провадженні, яке відкрито на виконання відповідного судового рішення.

Разом із тим у статті 181 КАС України у редакції, що діяла на час звернення до суду ГУ Держпраці у Львівській області, передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. У частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Оскільки у справі, яка розглядається, заявником до виконання пред'явлено виконавчий документ, виданий не судом на виконання судового рішення, а іншим органом на виконання своїх повноважень, а саме ГУ Держпраці у Львівській області, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість її розгляду на той час у порядку цивільного судочинства.

Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції до внесення змін Законом N 2147-VIII, для відмови у відкритті провадження у справі.

Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що при розгляді справи суд першої інстанції не зазначив, у якому провадженні належить розглядати таку заяву, а суд апеляційної інстанції помилково послався на КУпАП, тобто суди допустили порушення норм процесуального права і заявнику необхідно роз'яснити, що вказана заява мала розглядатися за правилами КАС України.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують висновків судів.

При визначенні юрисдикції справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження.

Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом,? заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні.

Якщо примусове виконання здійснювалось на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження мали розглядатися у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду.

Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі N 442/2270/17-ц.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - доповненню у частині роз'яснення заявникові, що вказана заява, з урахуванням дати звернення до суду, має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Львівській області задовольнити частково.

Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року змінити, доповнивши тим, що заява підлягає розгляду судом за місцем виконання виконавчого документа у порядку адміністративного судочинства.

В іншій частині Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что при определении юрисдикции дела по заявлению о восстановлении срока предъявления исполнительного документа к исполнению необходимо установить на основании каких исполнительных документов осуществляется исполнительное производство.

Если исполнительное производство открыто и принудительное исполнение осуществляется государственной исполнительной службой или частным исполнителем на основании документов, предусмотренных в пунктах 1, 11, 2 части первой статьи 3 Закона N 1404-VIII, то есть на основании исполнительных листов и приказов, издаваемых судами в предусмотренных законом случаях на основании судебных решений, решений третейского суда, решений международного коммерческого арбитража, решений иностранных судов и на других основаниях, определенных законом или международным договором Украины; судебных приказов; постановлений судов по гражданским, хозяйственным, административным делам, делам об административных правонарушениях, уголовных производствах в случаях, предусмотренных законом, заявления и жалобы рассматриваются судом, который выдал решение, что находится на принудительном исполнении.

Если принудительное исполнение осуществлялось на основании документов, выданных другими органами, такие заявления участников исполнительного производства должны были рассматриваться в порядке, предусмотренном статьей 181 КАС Украины в редакции, действовавшей на момент обращения в суд.

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 641/8521/16-ц
      Провадження N 14-561цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" (далі - ПАТ "ФК "Металіст") на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у складі судді Григор'єва Б. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року у складі суддів Кіся П.В., Кружиліна О.А., Хорошевського О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "ФК "Металіст" про стягнення заробітної плати,
      ВСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 12 вересня 2012 року між ним і ПАТ "ФК "Металіст" укладений строковий трудовий договір у формі контракту з терміном дії до 31 травня 2014 року (далі - Контракт). 5 лютого 2014 року між сторонами укладено угоду про продовження дії контракту до 31 травня 2015 року та угоду про умови і порядок виплати винагород строком дії до 31 травня 2015 року (далі - Угода), яких відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого у ПАТ "ФК "Металіст" утворилась заборгованість перед ОСОБА_3 з виплати заробітної плати. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" і ОСОБА_3 укладено додаткову угоду N 1 до Контракту про врегулювання спірних питань (далі - Додаткова угода), зокрема щодо порядку погашення заборгованості відповідача перед позивачем, зобов'язань за якою товариство не виконало. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати ПАТ "ФК "Металіст" здійснити повний розрахунок з виплати йому заробітної плати на підставі Додаткової угоди та Контракту шляхом сплати на його користь суми в розмірі 200 000 доларів США у гривневому еквіваленті відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення повного розрахунку на зазначений ним картковий рахунок у банку.
      У письмових запереченнях проти позову ПАТ "ФК "Металіст" послалося на те, що позовні вимоги визнає частково, а саме в частині стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 272 933,91 грн за період із жовтня 2014 року по лютий 2015 року. У цей період заробітна плата відповідачем нараховувалась, проте не сплачувалась позивачеві у зв'язку з обмеженням фінансування. У період з березня по травень 2015 року ОСОБА_3 своїх обов'язків за Контрактом не здійснював, на роботі не з'являвся, участі у тренуваннях команди та футбольних матчах не брав, що відображено у табелях обліку робочого часу за березень, квітень, травень 2015 року. Оскільки згідно з умовами Контракту заробітна плата сплачується футболісту за виконання обов'язків, передбачених цим трудовим договором, бухгалтерія ПАТ "ФК "Металіст" не нараховувала заробітну плату позивачеві у березні-травні 2015 року. Відповідач не нараховував ОСОБА_3 виплат, передбачених в Угоді, оскільки не має її примірника, діючому генеральному директору ПАТ "ФК "Металіст" було невідомо про її укладення попереднім генеральним директором. Оскільки вартість Угоди перевищує 250 000 грн. то її підписання генеральним директор ПАТ "ФК "Металіст" мало бути погоджено з наглядовою радою товариства відповідно до положень статуту товариства. Отже, генеральний директор ПАТ "ФК "Металіст" уклав Угоду з перевищенням своїх повноважень. Крім того, Угоду не було зареєстровано в Об'єднанні професійних футбольних клубів України "Прем'єр-ліга" (далі - ОПФКУ "Прем'єр-ліга"), як це передбачено Контрактом.
      Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ "ФК "Металіст" на користь ОСОБА_3 заборгованість з виплати заробітної плати в сумі 200 000 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 5 256 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 вересня 2017 року у задоволенні заяви ПАТ "ФК "Металіст" про перегляд зазначеного заочного рішення відмовлено.
      Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року залишено без змін.
      У лютому 2018 року ПАТ "ФК "Металіст" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, ПАТ "ФК "Металіст" просило зупинити виконання оскаржуваних судових рішень.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що: Угода та Додаткова угода підписані генеральним директором ПАТ "ФК "Металіст" з перевищенням повноважень, без попереднього погодження та подальшого схвалення наглядовою радою товариства, не були зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга"; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доказів та доводів відповідача; 9 червня 2017 року ухвалою господарського суду порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", а тому вимоги позивача мають розглядатися з урахуванням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у порядку господарського судочинства.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Клопотання про зупинення оскаржуваних судових рішень задоволено частково: відмовлено в зупиненні виконання рішення суду першої інстанції в частині стягнення заробітної плати за один місяць та зупинено виконання цього рішення до завершення розгляду касаційної скарги в іншій частині.
      У відзиві на касаційну скаргу, поданому ОСОБА_3 12 квітня 2018 року, позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що трудовий договір не є господарською угодою, а тому не потребує погодження з наглядовою радою товариства; на реєстрацію до ОПФКУ "Прем'єр-ліга" передається тільки контракт, повідомлення про інші зміни умов контрактів покладено на клуб, крім того, усі угоди підписані й завірені печаткою належним чином; провадження у справі про банкрутство відповідача порушено після видачі судом виконавчого листа у справі, яка розглядається, та передачі його для примусового виконання до виконавчої служби.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ПАТ "ФК "Металіст" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 грудня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 21 вересня 2012 року між ОСОБА_3 (футболіст) і ПАТ "ФК "Металіст" (клуб) укладено Контракт строком дії до 31 травня 2014 року.
      Відповідно до пункту 5.1 Контракту за виконання своїх обов'язків футболісту щомісячно сплачується заробітна плата в розмірі 164 300 грн. Після відрахування всіх необхідних податків клуб сплачує футболісту на банківський рахунок або через касу підприємства щомісяця суму в розмірі 140 000 грн. яка є еквівалентною 17 500 доларів США відповідно до комерційного курсу 8 гривень за 1 долар США, та вираховує з цієї суми усі необхідні податки. Виплата здійснюється в гривнях на основі національного курсу гривні до долара США, установленого НБУ на дату здійснення виплати. Сторони можуть укласти окрему угоду про умови та порядок виплати винагород.
      У будь-який час до закінчення строку дії Контракту його може бути продовжено або укладено на новий строк за згодою сторін. Зміни та доповнення до Контракту, складені в письмовій формі, підписані сторонами та зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", є невід'ємною частиною Контракту. Зміни до Контракту вступають у силу після їх реєстрації в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", якщо інше не передбачено угодою сторін (пункти 6.2, 6.4 Контракту).
      5 лютого 2014 року дія Контракту на попередніх умовах була продовжена до 31 травня 2015 року за угодою сторін, яка зареєстрована в ОПФКУ "Прем'єр-ліга".
      5 лютого 2014 року, у день підписання сторонами угоди про продовження дії Контракту між позивачем та клубом також підписано Угоду строком дії до 31 травня 2015 року, тобто до кінця строку дії Контракту.
      Статтею 1 Угоди встановлено, що протягом строку її дії ОСОБА_3 зобов'язується виконувати обов'язки футболіста-професіонала футбольної команди клубу, а клуб бере на себе зобов'язання сплачувати футболісту щомісяця з 1 червня 2014 року по 31 травня 2015 року винагороду в розмірі 22 500 доларів США.
      Починаючи із жовтня 2014 року ПАТ "ФК "Металіст" належним чином не виконувало умов Контракту та Угоди щодо сплати ОСОБА_3 заробітної плати та винагороди.
      Наказом генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" від 29 травня 2015 року N 277 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади футболіста-професіонала футбольної команди "Металіст" 31 травня 2015 року за власним бажанням, у звязку із закінченням дії Контракту.
      2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" та ОСОБА_3 підписано Додаткову угоду до Контракту про таке.
      Сторони домовились достроково розірвати Контракт за згодою сторін з 2 червня 2015 року. Підписанням Додаткової угоди клуб підтверджує відсутність фінансових або будь-яких інших претензій до футболіста. Додаткова угода є підставою для звільнення футболіста з клубу із внесенням запису до трудової книжки футболіста від 2 червня 2015 року про звільнення за згодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (пункти 1-3 Додаткової угоди).
      Підписанням Додаткової угоди сторони підтверджують досягнення домовленостей щодо врегулювання питання фінансових вимог футболіста до клубу (пункт 4 Додаткової угоди).
      Сторони визнали, узгодили та зафіксували загальний розмір заборгованості клубу перед футболістом у розмірі 200 000 доларів США (заробітна плата відповідно до пункту 5.1 Контракту за жовтень-грудень 2014 року, січень-лютий 2015 року по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США; винагорода відповідно до Угоди за аналогічний період по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США) (пункти 5, 6 Додаткової угоди).
      Сторони домовились, що заборгованість клубу перед футболістом буде сплачуватись у гривневому еквіваленті на основі офіційного курсу НБУ на дату здійснення виплати (пункт 7 Додаткової угоди).
      Пунктом 8 Додаткової угоди встановлено, що клуб бере на себе зобов'язання сплатити футболісту суму загального розміру заборгованості готівковими коштами з каси ПАТ "ФК "Металіст" у такому порядку:
      у строк до 10 серпня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 вересня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 жовтня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 листопада 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 грудня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 січня 2016 року - 30 000 доларів США;
      у строк до 10 лютого 2016 року - 70 000 доларів США.
      У разі своєчасного виконання клубом умов сплати заборгованості у строк до 10 січня 2016 року футболіст не буде претендувати на виконання клубом умови про сплату заборгованості у строк до 10 лютого 2016 року в розмірі 70 000 доларів США. У такому випадку сума фінансових претензій футболіста до клубу буде складати 130 000 доларів США (пункт 10 Додаткової угоди).
      Заборгованість ОСОБА_3, зокрема, у розмірах і в порядку, визначених Додатковою угодою, виплачена не була.
      Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст".
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Відповідно до статей 4?, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, господарським судам підвідомчі справи про банкрутство, розгляд яких здійснюється у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Господарським судам також підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати і такі справи розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
      Разом з тим на час порушення провадження у справі про банкрутство 9 червня 2017 року цей спір було вирішено заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, яке набрало законної сили. Заяву про перегляд заочного рішення та апеляційну скаргу на це рішення відповідач поданв у вересні та жовтні 2017 року відповідно. У заяві та апеляційній сказі арбітражний керуючий, на якого господарським судом покладено виконання обов'язків керівника ПАТ "ФК "Металіст", про порушення судом першої інстанції правил предметної або суб'єктної юрисдикції питання не порушував.
      Відповідно до статей 1, 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. Кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.
      Вимоги позивача до ПАТ "ФК "Металіст" виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, а право їх заявити у межах справи про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст" у ОСОБА_3 виникло з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Разом з тим до порушення провадження у справі про банкрутство ОСОБА_3 скористався своїм правом, визначеним статтями 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), і звернувся до суду за вирішенням трудового спору в порядку цивільного судочинства, судове рішення за результатами розгляду якого було ухвалене та набрало законної сили також до порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст".
      Тобто на час винесення ухвали Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року, якою порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", спір про стягнення заробітної плати на користь ОСОБА_3 був відсутній у зв'язку з його вирішенням.
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Згідно із частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
      Укладення трудового договору у формі контракту з особами, які здійснюють професійну діяльність у спорті передбачено Законом України "Про фізичну культуру і спорт", зокрема частиною третьою статті 38.
      Відповідно до статей 1, 20 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов'язана з виконанням умов контракту.
      Статтею 2 Закону України "Про оплату праці" визначено структуру заробітної плати, яка складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      Згідно із частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
      Можливість укладення між позивачем і відповідачем окремої угоди про умови і порядок виплати винагородипрямо передбачена Контрактом. Угодою визначено умови виплати ОСОБА_3 щомісячної винагороди за виконання ним обов'язків футболіста-професіонала футбольної команди клубу та винагороди за успішний виступ у складі команди за підсумками спортивного сезону, яка має заохочувальний характер. Нею ж передбачено можливість застосування до футболіста штрафу за порушення умов Контракту, трудової та спортивної дисципліни шляхом позбавлення щомісячної винагороди до 100 %, а також розірвання цієї Угоди (статті 1, 2, 7, 8 Угоди).
      Таким чином, Угода укладена на виконання Контракту, а не як його доповнення чи зміна щодо умов виплати основної заробітної плати, та встановлює порядок здійснення заохочувальних виплат у вигляді винагород, а також підстави їх позбавлення.
      Оскільки сторони погодили умови Угоди, яка не є невід'ємною частиною Контракту та набрала чинності з моменту її підписання (стаття 10 Угоди), то пункт 6.4 Контракту про те, що всі зміни і доповнення до нього набирають чинності після реєстрації ОПФКУ "Прем'єр-ліга", до неї не застосовуються.
      Згідно з підпунктом 37 пункту 13.7 розділу 13 статуту ПАТ "ФК "Металіст" у редакції, чинній на час укладення Угоди, до виключної компетенції наглядової ради товариства належить погодження до їх укладення господарських угод, вартість яких перевищує 250 000 гривень.
      Разом з тим підпункт 15 пункту 14 розділу 14 цього статуту встановлює, що до повноважень генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" відноситься призначення на посаду та звільнення працівників товариства на підставі чинного законодавства України.
      Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
      Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (частина третя статті 175 ГК України).
      Оскільки трудовий договір та укладені на його виконання договори (угоди) не є господарськими угодами, правовідносини між сторонами регулюються КЗпП України та іншими законодавчими актами про працю, тому посилання заявника на перевищення генеральним директором повноважень при підписанні Контракту та Угоди без попереднього погодження наглядової ради є безпідставним.
      Частиною першою статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується працівнику регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох раз на місяць, через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.
      Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
      Частиною першою статті 116 КЗпП України регламентовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
      Звертаючись із позовом, ОСОБА_3 послався на те, що загальна сума заборгованості ПАТ "ФК "Металіст" із виплати йому заробітної плати за Контрактом і Угодою складає 320 000 доларів США, її розмір був за згодою сторін зменшений до 200 000 доларів США на підставі Додаткової угоди, яку в установленому законом порядку недійсною не визнано.
      Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильних висновків про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості, визначеної в цій Додатковій угоді, в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення.
      Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Таким чином, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями здійснювати перевірку обставин, установлених судами попередніх інстанцій, у тому числі щодо правильності здійснення розрахунку сум, призначених до стягнення.
      Велика Палата Верховного Судувважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року до завершення розгляду касаційної скарги зупинено виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року в частині, яка не стосується стягнення заробітної плати за один місяць, то виконання цього рішення підлягає поновленню.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" залишити без задоволення.
      Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
      Поновити виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 657/233/14-ц
      Провадження N 14-447цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - ОСОБА_3,
      заінтересовані особи: Каланчацький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - Каланчацький РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області), Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - УДВС ГТУЮ у Херсонській області), відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області), Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4
      на ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року в складі судді Скригун В.В. та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 22 березня 2018 року в складі колегії суддів Ігнатенко П.Я., Воронцової Л.П., Полікарпової О.М.
      у справі за скаргою ОСОБА_3 на дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області та
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області, у якій зазначав, що 06 червня 2015 року відкрито виконавче провадження N 48033021, яке у подальшому об'єднане у зведене виконавче провадження N 48233457. Постановою головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області від 22 листопада 2017 року виконавче провадження N 48033021 передано до ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області, у мотивувальній частині якої зазначено, що підставою для її винесення є постанова начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      На думку ОСОБА_3, відсутні законні підстави для такої передачі виконавчого провадження, у зв'язку з чим просив: визнати дії начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області та головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області протиправними, скасувати вказані постанови та зобов'язати ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області передати виконавче провадження N 48033021 до Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      Ухвалою Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року у задоволенні скарги відмовлено.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що постанова начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області про передачу виконавчого провадження є законною, оскільки на момент прийняття такого рішення існували обставини, що ускладнювали виконання державними виконавцями Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції", а саме - відсутність у штаті цього відділу виконавчої служби достатньої кількості осіб для своєчасного виконання судових рішень. Крім того, ОСОБА_3 має право оскаржити будь-які дії або бездіяльність чи рішення державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 22 березня 2018 року ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції зробив правильний та обґрунтований висновок про відмову у задоволенні скарги, оскільки стаття 25 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) не містить вичерпного переліку підстав для передачі виконавчого провадження від одного органу виконавчої служби до іншого.
      У червні 2018 року ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просили скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення - про задоволення скарги.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції повинен був відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На думку заявників, справа за скаргою на дії (бездіяльність) державного виконавця повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства, а суд апеляційної інстанції був неправомочний переглядати в апеляційному порядку справу як цивільну.
      Також заявники зазначали, що суди не з'ясували повно і всебічно всі обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, суди необґрунтовано визнали правомірною передачу виконавчого провадження з одного органу виконавчої служби до іншого.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені,? за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (частина перша статті 14 Закону N 1404-VIII).
      Права та обов'язки виконавця передбачені у статті 18 Закону N 1404-VIII.
      Відповідно до статей 1-3 Закону України від 02 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон N 1403-VIII) примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців. Правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є Конституція України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
      Частиною першою статті 4 Закону N 1403-VIII передбачено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями.
      Систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (частина перша статті 6 Закону N 1403-VIII).
      Згідно зі статтею 7 Закону N 1403-VIII державними виконавцями є керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби. Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом.
      Відповідно до вимог частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, насамперед цивільних, господарських та адміністративних, між собою. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Пунктом 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
      Відповідно до статті 383 ЦПК України в редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      Відповідно до пункту 9 частини першої розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції, яка набрала чинності 15 грудня 2017 року та була чинною на час розгляду скарги у суді першої та апеляційної інстанцій, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Так розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у суді першої та апеляційної інстанцій, врегульовано питання щодо судового контролю за виконанням судових рішень. Зокрема, згідно з частиною першою статті 447 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 451 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним ВДВС, передбачені нормами ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним та таким, що не відповідає нормам чинного законодавства України, твердження у касаційній скарзі про те, що нормами ЦПК України, а саме частиною першою статті 19 (у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій), суди загальної юрисдикції не уповноважені розглядати такі справи.
      У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання скарги до суду, зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Аналогічне положення міститься й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення зі скаргою до суду) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 287 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльність ВДВС, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі.
      Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
      Оскільки порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція.
      Сама наявність зведеного виконавчого провадження не свідчить про адміністративну юрисдикційність скарги на рішення, дії чи бездіяльність відділу державної виконавчої служби. Визначальним критерієм для віднесення спору до адміністративної юрисдикції є наявність у зведеному виконавчому провадженні судових рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій чи рішень інших (не судових) органів, якщо ці рішення підлягають примусовому виконанню.
      Разом із тим, ні в ЦПК України, ні в КАС України не врегульовано порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень при вчиненні таких дій у зведеному виконавчому провадженні.
      Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      У справі, яка переглядається, ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо організації виконання виконавчого листа, виданого Каланчацьким районним судом Херсонської області 18 листопада 2014 року, про стягнення з нього на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" грошових коштів у розмірі 384 623,70 грн.
      Питання юрисдикційності справ за скаргами на дії державного виконавця вже було розглянуто Великою Палатою Верховного Суду, і з цього приводу зроблено висновок про те, що вказані справи мають розглядатися у порядку того судочинства, у якому ухвалені судові рішення, на виконання яких видано виконавчі документи, що підлягають примусовому виконанню. У порядку адміністративного судочинства розглядаються скарги на дії, бездіяльність та рішення державного виконавця у виконавчому провадженні, у якому, окрім виконавчих листів, виданих на виконання рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, об'єднані рішення інших органів чи примусово виконуються судові рішення, ухвалені за правилами різних процесуальних законів. Зокрема, такі висновки містяться в постановах від 14 березня 2018 року в справі N 14-19цс18, від 20 червня 2018 року в справі N 14-207цс18, від 12 вересня 2018 року в справі N 11-675апп18, і підстав для відступу від такої позиції не вбачається.
      Суди правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства, оскільки як судом першої, так і апеляційної інстанцій встановлено, що оскаржуються дії виконавця та начальника державної виконавчої служби щодо виконання виконавчого листа, виданого на виконання рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства. У матеріалах справи відсутні докази того, що у зведеному виконавчому провадженні об'єднано виконавчі документи, видані на виконання судових рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій, чи містяться рішення інших органів, і судами першої та апеляційної інстанцій таких обставин не встановлено.
      Щодо вирішення судами попередніх інстанцій скарги ОСОБА_3 по суті Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди установили, що рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 27 серпня 2014 року у цивільній справі N 657/233/14-ц за позовом ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_3 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 серпня 2008 року N 13/а-06 у розмірі 384 623,70 грн.
      На виконання зазначеного рішення Каланчацьким районним судом Херсонської області 18 листопада 2014 року видано виконавчий лист N 657/233/14-ц.
      Постановою головного державного виконавця ВДВС Каланчацького РУЮ від 06 липня 2015 року відкрито виконавче провадження з виконання вказаного вище виконавчого листа, номер виконавчого провадження 48033021.
      Зі змісту постанови начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області від 14 листопада 2017 року вбачається, що у зв'язку з недостатньою чисельністю особового складу, значним надходженням виконавчих документів до виконання та значним навантаженням виконавчих проваджень на кожного виконавця вирішено передати виконавче провадження N 48033021 для подальшого виконання з Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області до ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області, зобов'язавши Каланчацький РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області передати зазначене виконавче провадження.
      Постановою головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області від 22 листопада 2017 року на підставі постанови начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області від 14 листопада 2017 року про передачу виконавчого провадження N 48033021, керуючись частиною другою статті 25 Закону України "Про виконавче провадження", вирішено передати виконавчий документ до ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області прийнято до виконання виконавче провадження N 48033021 для примусового виконання виконавчого листа N 657/233/14-ц, виданого 18 листопада 2014 року Каланчацьким районним судом Херсонської області.
      Згідно з частиною третьою статті 25 Закону N 1404-VIII у разі відводу (самовідводу) всіх державних виконавців органу державної виконавчої служби, утворення виконавчої групи, якщо виконавчі провадження щодо одного й того самого боржника відкриті в різних органах державної виконавчої служби, наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення, виконавче провадження може бути передане від одного органу державної виконавчої служби до іншого.
      Передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України (частина четверта статті 25 Закону N 1404-VIII).
      Тобто Закон N 1404-VIII наділяє орган державної виконавчої служби дискреційними повноваженнями щодо передачі виконавчих проваджень, перелік обставин яких не є вичерпним.
      Доказів на спростування заперечень Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо наявності підстав для передачі виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості не надано.
      Разом із тим суди дослідили заперечення Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо відповідності дій зазначених осіб як Закону N 1404-VIII, так і Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року N 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за N 489/20802.
      За таких обставин, відмовляючи у задоволенні скарги, суди зробили обґрунтований висновок, що примусове виконання рішення Каланчацького районного суду Херсонської області державними виконавцями ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області жодним чином не порушує прав боржника ОСОБА_3
      Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів, що оскаржувані дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області є правомірними.
      Наведені в касаційній скарзі доводи, що неукомплектованість штату у Каланчацькому РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області не дають підстав для передачі виконавчого провадження іншому органу виконавчої служби, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, оскільки суди попередніх інстанцій встановили фактичні обставини, вивчили надані сторонами докази, надали їм правову оцінку.
      Статтею 89 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
      Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо сукупності доказів, оцінки цих доказів, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та застосування норм матеріального і процесуального права, відповідають вимогам статті 263 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) щодо законності й обґрунтованості.
      Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм матеріального та процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, перерозподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 залишити без задоволення.
      Ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 22 березня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2-1169/11
      Провадження N 14-265 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Дельта Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_3, фізичної особи-підприємця (далі також - ФОП) ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 (далі разом - відповідачі) про стягнення заборгованості
      за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, ухвалене колегією суддів у складі Оніпко О.В., Хилевича С.В. і Рожина Ю.М.
      Учасники справи:
      - позивач: ПАТ "Дельта Банк",
      - відповідачі: ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 18 червня 2010 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 21 липня 2008 року N 11374131000 (далі - кредитний договір), договорами поруки від 21 липня 2008 року N 218541 і N 218542 (далі - договори поруки) у розмірі 55 991,11 доларів США, що станом на 4 червня 2010 року за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню - 3 242,16 грн.
      2. ПАТ "УкрСиббанк" мотивувало позов такими обставинами:
      2.1. 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ОСОБА_3 (далі також - позичальник) кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних.
      2.2. Цей кредит позичальник мала повернути у повному обсязі згідно з графіком погашення кредиту, але не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або згідно з умовами кредитного договору достроково, якщо ПАТ "УкрСиббанк" визнає (з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги, але не пізніше 41 календарного дня з дати її відправлення) термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення.
      2.3. 21 липня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ФОП ОСОБА_4 і ФОП ОСОБА_5 (далі разом - поручителі) договори поруки, за якими поручителі у разі порушення позичальником зобов'язань за кредитним договором несуть з ним солідарну відповідальність.
      2.4. Позичальник не дотримувалася графіку погашення як кредиту, так і процентів за кредитом, і разом з поручителями ухилялася від виконання договірних зобов'язань.
      2.5. 17 липня 2009 року ПАТ "УкрСиббанк" відправило позичальникові та поручителям письмову вимогу, в якій вказало, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, і потрібно погасити заборгованість до 15 серпня 2009 року. Проте позичальник і поручителі цю вимогу так і не виконали.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      3. 26 грудня 2011 року Рівненський міський суд Рівненської області замінив позивача у справі з ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк", яке 8 грудня 2011 року придбало за договором купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором.
      4. 5 серпня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області ухвалив рішення, яким задовольнив позов частково:
      4.1. Стягнув з позичальника на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн;
      4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      5. Мотивував задоволення позовних вимог тим, що позичальник, яка підтвердила, що 21 липня 2009 року поштою та 22 липня 2009 року особисто у відділенні ПАТ "УкрСиббанк" отримала вимогу про погашення заборгованості до 15 серпня 2009 року, цей обов'язок не виконала.
      6. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд першої інстанції вважав, що порука припинилася на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року, а до суду звернувся лише 18 червня 2010 року, тобто, пропустив шестимісячний строк звернення до поручителів з дня настання строку виконання основного зобов'язання.
      Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції
      7. 31 жовтня 2013 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалив рішення за апеляційною скаргою позивача, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог:
      7.1. Стягнув з позичальника та ОСОБА_4 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становило 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн;
      7.2. Стягнув з позичальника та ОСОБА_5 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню в розмірі 3 242,16 грн.
      8. Мотивував рішення такими обставинами:
      8.1. Позичальник зобов'язання за кредитним договором не виконала.
      8.2. Днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін.
      8.3. Днем припинення поруки є 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців з дня одностороннього розірвання банком кредитного договору, або з дня внесення до нього змін. Тому відсутні передбачені частиною четвертою статті 559 ЦК України підстави вважати договори поруки припиненими.
      9. Дійшовши у мотивувальній частині рішення висновку про необхідність задоволення позову у повному обсязі, у резолютивній частині рішення суд апеляційної інстанції вказав про часткове задоволення позову.
      10. 26 грудня 2016 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалами відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами поручителів, поданими 2 листопада 2016 року, оскільки визнав причини пропуску строку на апеляційне оскарження неповажними.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 24 березня 2017 року ФОП ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до цього ж суду. Скаржиться на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 13 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив ФОП ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції та відкрив касаційне провадження у справі.
      13. 7 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14. ФОП ОСОБА_5 вважає, що строк повернення кредиту за кредитним договором настав 15 серпня 2009 року. Протягом шести місяців з цього дня позивач вимогу про виконання обов'язку за кредитним договором замість позичальника до ФОП ОСОБА_5 не пред'явив. З огляду на це вважає, що його порука за кредитним договором припинилася 16 лютого 2010 року, тобто до звернення з позовом у цій справі, поданим 18 червня 2010 року.
      15. Стверджує, що суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги до поручителів за правилами цивільного судочинства, оскільки такі вимоги, адресовані фізичним особам-підприємцям мають розглядатися за правилами господарського судочинства.
      (2) Позиції інших учасників справи
      16. 14 серпня 2018 року до суду надійшли письмові пояснення позичальника, в яких вона вказала на те, що позивач не долучив до позовної заяви доказів (платіжних доручень, меморіальних ордерів, чеків тощо) надання їй кредитних коштів. На підтвердження доводів звертається до приписів частин першої та другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління НБУ N 254 від 18 червня 2003 року, й Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою НБУ від 21 січня 2004 року N 22. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, а справу направити на новий розгляд до цього суду.
      17. Позивач і відповідач-ФОП ОСОБА_4 позицію щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших првовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      20. Отже, за правилами цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      21. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      22. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20).
      23. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду: спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами такого основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи склад сторін основного зобов'язання.
      24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий дофізичної особи-позичальника, яка допустила неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителів, які є ФОП, і кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором.
      25. У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_5 звертається до приписів статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, і вказує на те, що позовні вимоги до поручителів мали розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства.
      26. Стаття 16 ЦПК України у зазначеній редакції передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      28. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      29. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору, укладеного між юридичною особою-кредитором, фізичною особою-боржником за основним зобов'язанням і поручителями, які є суб'єктами господарювання.
      30. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      31. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є суб'єктами господарювання та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.
      33. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      34. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.
      35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями окремі договори поруки. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Відповідальність кожного з поручителів перед позивачем є солідарною з позичальником як боржником за основним зобов'язанням.
      36. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      37. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням з поручителями, кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      38. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів.
      39. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх між собою.
      40. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язані з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
      41. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      42. Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах, зокрема, від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 березня 2017 року у справі N 6-923цс16), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15) і від 30 травня 2018 року у справі N 569/2749/15-ц.
      43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими мотивовані, зокрема, висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15, доводи касаційної скарги про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами-підприємцями.
      (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги
      44. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      45. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримала кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних.
      47. За статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      48. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
      49. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України).
      50. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      51. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України).
      52. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).
      53. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед ПАТ "УкрСиббанк" як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання кредитор мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів.
      54. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
      55. Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      56. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє відповідне право кредитора.
      57. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до пункту 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом) шляхом переказу/перерахування коштів на вказані кредитором рахунки у розмірі, визначеному пунктом 1.3 договору поруки.
      58. Суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з пунктом 3.1 договорів поруки вони набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій.
      59. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      60. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).
      61. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).
      62. З огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов'язання застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).
      63. Отже, досліджені судами умови договорів поруки про можливість ПАТ "УкрСиббанк" звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до кожного з поручителів (суд першої інстанції встановив, що позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року) не звільняє ПАТ "УкрСиббанк" від обов'язку виконати припис частини четвертої статті 559 ЦК України щодо подання позову до поручителів у межах шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
      64. Такий позов слід пред'явити протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).
      65. Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти реалізацію ними прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором.
      66. У пункті 1.3.4 кредитного договору, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступним за тим, за яким були нараховані банком такі проценти.
      67. Апеляційний суд вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачено обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно з додатком N 1 до договору (якщо сторони визначили такий графік погашення й уклали додаток N 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору (пункту 1.2.2 і розділу 6) та/або умов відповідної угоди сторін.
      68. Згідно з додатком N 1 до кредитного договору, дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій, позичальник зобов'язується повернути банку кредит у таких розмірах, щоби станом на вказану нижче дату сума заборгованості за кредитом не перевищувала такий розмір: 21 липня 2008 року - 52 500,00 доларів США; 10 вересня 2008 року - 52 208,00 доларів США і так далі.
      69. Отже, сторони кредитного договору встановили, зокрема, строк виконання позичальником окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
      70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
      71. Якщо умовами кредитного договору передбачені окремі зобов'язання боржника щодо повернення боргу щомісяця частинами та встановлена самостійна відповідальність боржника за невиконання таких обов'язків, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованості повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то з урахуванням змісту частини четвертої статті 559 цього кодексу зазначені вище правила мають застосовуватися і до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).
      73. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред'явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, то згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення коштів поза межами цього строку (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).
      74. Проте, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання нею графіку погашення як тіла кредиту, так і процентів за користування кредитними коштами, 17 липня 2009 року позивач направив позичальникові вимогу, в якій повідомив про те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року.
      75. Вказану вимогу позичальник отримала 21 липня 2009 року у відділенні "Укрпошти" за місцем проживання та повторно - 22 липня 2009 року - у приміщенні ПАТ "УкрСиббанк".
      76. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору.
      77. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      78. Оскільки ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України пред'явив 17 липня 2009 року позичальникові вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором і вказав у вимозі, що ця заборгованість має бути погашена до 15 серпня 2009 року, кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання, яке згідно з цим договором мало виконуватися за графіком погашення кредиту.
      79. Тому помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін.
      80. За умови пред'явлення банком до боржника та поручителя вимог про дострокове виконання зобов'язання повернути кредит змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов'язання (див. також висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 21 січня 2015 року у справі N 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14).
      81. З огляду на це, беручи до уваги встановлені судами факти направлення позивачем 17 липня 2009 року позичальникові вимоги з вказівками на те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року, позивач мав звернутися до поручителів з позовом у межах шести місяців від цієї дати, а звернувся лише 18 червня 2010 року.
      82. Відтак, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 20 липня 2023 року або визначений договором день одностороннього розірвання банком цього договору, або одностороннього внесення змін до договору, а припинення поруки відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України та пункту 1.2 договору поруки - 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців після дня одностороннього розірвання банком договору, чи внесення змін до нього.
      83. Встановивши, що ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов'язання та звернулося з позовними вимогами 18 червня 2010 року, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів.
      84. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги та висновками суду першої інстанції про те, що позивач пропустив строк для звернення до суду з вимогою до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      85. Згідно зі статтею 611 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      86. Враховуючи те, що позичальник, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, належно не виконала її обов'язок з погашення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову до цього відповідача.
      87. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      88. Доводи позичальника, наведені у письмових поясненнях, поданих 10 серпня 2018 року стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судами першої й апеляційної інстанцій. Крім того, позичальник рішення суду апеляційної інстанції у касаційному порядку не оскаржила. А тому з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України вказані доводи не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      89. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      90. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      91. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      92. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 1020 грн. понесені ФОП ОСОБА_5 у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуфізичної особи-підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково.
      2. Скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко