Recommended Posts

Очередной (третий) обзор практики ЕСПЧ, который содержит информацию по делу MINAK AND OTHERS v. UKRAINE, в которой нарушение ст. 6 Конвенции было констатировано в связи с не уведомлением заявителей об апелляционных жалобах, поданных в их делах, а также по делу NDAYEGAMIYE-MPORAMAZINA v. SWITZERLAND, которая касается так называемого юрисдикционного иммунитета рассмотрения споров, связанных с увольнением лиц, работающих в международных организациях, представляющих свое государство.

https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Oglyad_rishen_ESPL_3.pdf

Oglyad_rishen_ESPL_3.pdf

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 569/7901/16-ц
      Провадження № 14-1 звц 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засіданняСименюк С. Ю.,
      представника позивача - адвоката Бухти Н. А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бухта Наталія Андріївна, про перегляд за виключними обставинами
      рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила виселити ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
      2. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 26 травня 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірваний на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року.
      3. Від шлюбу мають трьох неповнолітніх доньок. Крім того, вона має неповнолітнього сина від першого шлюбу, який проживає разом із ними.
      4. У лютому 2008 року на склад сім`ї із шести осіб їм була надана трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , основним наймачем якої є ОСОБА_1 (далі - спірна квартира).
      5. Посилаючись на те, що відповідач зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки і скандали, систематично порушує правила співжиття, чим робить неможливим для неї та неповнолітніх дітей проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, просила позов задовольнити.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням від 04 квітня 2017 року Рівненський міський суд Рівненської області задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , виселивши ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житла.
      7. Суд першої інстанції, застосувавши норми статті 116 ЖК УРСР, виходив із того, що відповідач систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших членів сім`ї проживання з ним в одній квартирі.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. Рішенням від 14 червня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року скасував та ухвалив власне - про відмову в задоволенні позову.
      9. Апеляційний суд попередив ОСОБА_2 про необхідність дотримання належних правил співжиття з іншими членами сім`ї у спірній квартирі.
      10. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не довела обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними.
      (4) Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції
      11. Постановою від 20 серпня 2018 року Верховний Суд, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу позивачки, касаційну скаргу залишив без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
      12. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, за наявності яких стаття 116 ЖК УРСР пов`язує можливість виселення без надання іншого жилого приміщення.
      (5) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 17496/19, у якій скаржилась переважно за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відхилення судами її позову про виселення її колишнього чоловіка та співмешканця ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК УРСР, що залишало її та її дітей під загрозою подальшого насильства.
      14. 03 вересня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Левчук проти України» (далі - Рішення), яким постановив, що:
      14.1. Було порушення статті 8 Конвенції.
      14.2. Немає потреби окремо розглядати скаргу за статтями 6 та 13 Конвенції.
      15. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 5650 євро компенсації судових та інших витрат.
      16. Указане рішення набуло статусу остаточного 3 грудня 2020 року.
      (6) Рух заяви про перегляд судового рішення
      17. 04 січня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      18. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначених вище судових рішень заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» (заява № 17496/19).
      19. Частиною третьою статті 425 ЦПК України встановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      21. 28 січня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      22. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року.
      23. Заяву мотивовано тим,що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      (2) Позиції інших учасників справи
      24. Відповідач позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловив.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ
      25. Заслухавши доповідь судді, думку сторін, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      26. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      27. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. І це не відповідало вимогам статті 8 Конвенції та відповідно, було порушення цього положення.
      28. При цьому Суд зазначив, що Рівненський міський суд Рівненської області, який розглядав скаргу заявниці в першій інстанції, виніс рішення на її користь. Згодом зазначене вище рішення було скасоване в апеляційному провадженні, головним чином на підставі того, що виселення було б непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідача. Отже, головним завданням для Суду в цій справі було визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливого балансу між протилежними інтересами, про які йдеться. За таких обставин Суд нагадав, що саме національні суди повинні насамперед вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, і Суд не в змозі зайняти їхнє місце у цьому питанні. Утім, поважаючи національні суди у виборі відповідних заходів, Суд зобов`язаний переглянути їхні висновки з погляду Конвенції (пункт 83).
      29. У пункті 84 Рішення Суд наголосив, що раніше вказував у своїй судовій практиці, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Однак він також заявив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. Більше того, у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність.
      30. Суд насамперед зазначив, що, як зауважив Уряд, заявниця в цій справі не скаржилась на якість загального реагування національних органів влади на її скарги про домашнє насильство. Вона скаржилась на те, що національні суди відмовились видати наказ про виселення її колишнього чоловіка, стверджуючи, що ця відмова піддала її та її неповнолітніх дітей ризику подальшої небезпеки. Він, головним чином, зосереджував увагу на реагуванні цивільних судів на вимоги заявниці про виселення заявника, хоч і на тлі послідовних скарг про домашнє насильство, існування якого не викликає сумніву (пункт 77 Рішення).
      31. Беручи до уваги аргумент Уряду України про те, що стаття 116 ЖК УРСР загалом є ефективним засобом захисту скарги заявниці, у цій справі, з погляду Конвенції, національні суди, зіткнувшись із твердженнями заявниці про те, що ОСОБА_2 періодично піддавався спалахам люті під час домашніх сварок, були зобов`язані в контексті провадження про виселення, ініційованого відповідно до зазначеного вище положення, оцінити достовірність її заяв та ризик майбутнього насильства у разі, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом. З матеріалів, що надійшли до Суду, не випливало, що Апеляційний суд або Верховний Суд провели комплексну оцінку цих елементів (пункт 85 Рішення).
      32. «Зокрема, як випливає з ухвали Апеляційного суду, він визнав, що певні порушення дійсно були присутні, і навіть визнав за доцільне «попередити ОСОБА_4., щоб він змінив своє ставлення...» (див. пункт 39 вище). Однак, хоча проти ОСОБА_4. було порушено кримінальне та адміністративне провадження у зв`язку з фізичним нападом на заявницю, і хоча поліцейські органи проводили з ним «профілактичні бесіди» та неодноразово виносили йому «попередження», прийнявши клопотання про виселення, суд встановив, що «систематичне порушення правил співжиття ОСОБА_4 не було продемонстровано» (див. параграф 39 вище; порівн. з рішенням у справі «Б. проти Молдови», цитованим вище, п. 74). За цих обставин Суд повторював, що там, де національні органи влади стикаються з достовірними твердженнями про домашнє насильство, вони повинні оцінити ситуацію в цілому, зокрема й ризик майбутнього насильства. Як випливає зі звітів соціальних працівників та поліції, ОСОБА_4. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26 і 28 вище). Не видно, що Апеляційний суд взяв це до уваги та спробував проаналізувати потенційний ризик повторного насильства (пункт 86 Рішення).
      33. Таким чином, ЄСПЛ було оцінено матеріали відповідних кримінального та адміністративного проваджень, зокрема, матеріали які свідчать про так звані «профілактичні бесіди» та «попередження».
      34. ЄСПЛ при винесенні рішення зазначив, що заявниця у цій справі представила достовірні твердження про те, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала фізичного насильства, залякування та погроз з боку ОСОБА_4. , її колишнього чоловіка, з яким вона досі живе у квартирі (див. пункт 81 Рішення).
      35. Крім того, ЄСПЛ надав оцінку звітам соціальних працівників та поліції, з яких випливає, що ОСОБА_4 неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26, 28 і 86 рішення)
      36. Виходячи зі змісту Рішення можна дійти висновку, що при винесенні рішення Суд мав доступ до матеріалів відповідних кримінального та адміністративного проваджень, але вони не оцінювались Апеляційним судом Рівненської області та Верховним Судом, або ці суди не надали їм належну оцінку. Матеріалів кримінального провадження за статтею 125 Кримінального кодексу України матеріали справи не містять. Таким чином, апеляційний суд не оцінював надані заявницею докази, які, крім інших, врахував ЄСПЛ.
      37. Як зазначив ЄСПЛ у пункті 87 Рішення: «По суті апеляційний суд послався на той факт, що ОСОБА_4 ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти (див. пункти 10, 11, 18 та 24) або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин (див. пункти 18 та 32). На цьому етапі Суд зазначає, що через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїм скарг, є поширеним явищем (див., зокрема, згадані рішення у справах «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), пункти 138 і 139; «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 99; та «Б. проти Молдови» (B. v. Moldova), пункт 54). Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов`язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов`язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов`язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції.»
      38. Наступна група обставин, на які звернув увагу ЄСПЛ, становили: факти отримання соціального житла, отримання заявницею опіки над дітьми та ухилення ОСОБА_4 від сплати аліментів та твердження шкільних та соціальних працівників про емоційну відстороненість ОСОБА_4. від виховання дітей.
      39. Так, в пунктах 88 - 91 Рішення ЄСПЛ резюмує таке: «Як випливає з матеріалів справи, ОСОБА_4 та заявниця отримали соціальну квартиру, що є предметом спору, у зв`язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише заявниця отримала опіку над дітьми. ОСОБА_4., зі свого боку, неодноразово ухилявся від сплати аліментів на дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначали, що він був емоційно відсторонений від їх виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із заявницею, зазнавали серйозних страждань (див. пункти 26 та 29 вище). З ухвали Апеляційного суду не випливає, чи він розглядав вплив цих обставин на правомірність тривалої зацікавленості ОСОБА_4. у збереженні соціального помешкання та чи аналізував, як його жорстока поведінка стосовно заявниці впливала на законні інтереси дітей».
      40. У свою чергу, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці на рішення Апеляційного суду, схваливши його аналіз.
      41. З огляду на ці чинники, детально описані вище, Суд вважав, що, відхиляючи скаргу заявниці про виселення ОСОБА_4. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка загалом є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства. Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства.
      42. Суд зазначив, що скарга на порушення статей 6 та 13 Конвенції пов`язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, яка становить основне правове питання, порушене у цій заяві, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті вищезазначених скарг.
      43. ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття судових рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов`язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на суд» при визначенні своїх «цивільних прав та обов`язків», тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя.
      44. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      45. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      46. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.
      47. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону № 3477-IV).
      48. Велика Палала Верховного Суду вважає, що належними заходами індивідуального характеру щодо заявниці буде повторний розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки саме він може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яким ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.
      На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила :
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року і постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла задовольнити частково.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року та Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний тест постанови складений 05 травня 2021 року.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 97104071
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 травня 2021 року
      м. Київ
      Провадження № 13-81зво19
      Судова справа № 3-3128/2010
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Британчука В.В.,
      суддів : Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,
      учасники провадження у справі:
      захисник Тарахкало М.О.
      розглянула заяву захисника Тарахкала М.О. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 у справі про адміністративне правопорушення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      Зміст судових рішень
      Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП), та накладено адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту на строк п`ятнадцять діб.
      Місцевим судом було встановлено, що ОСОБА_1 28 травня 2010 року о 07:30 незаконно, порушуючи встановлений порядок, знаходився на будівельному майданчику з будівництва дороги по вул. Білої Акації у м. Харкові, огородженому у встановленому порядку, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт, створюючи небезпеку для свого життя та життя інших осіб. Неодноразові законні вимоги працівників міліції, які виконували функції з охорони громадського порядку на зазначеній території, залишити територію будівельного майданчика, ОСОБА_1 виконувати відмовився, при намаганні примусово видалити його з будівельного майданчика, упирався, виривався, намагаючись залишитися на огородженій території, чим допустив злісну непокору законним вимогам працівників міліції.
      Постановою Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року змінено постанову місцевого суду та зменшено розмір накладеного на ОСОБА_1 адміністративного стягнення з п`ятнадцяти до дев`яти діб адміністративного арешту, в іншій частині - залишено без змін.
      Рішення Європейського суду з прав людини
      18 червня 2019 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Чернега та інші проти України», яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2019 року, в якому констатував порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 , а саме: п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки були відсутні гарантії для забезпечення ефективності відмови заявника від його присутності у судовому засіданні під час розгляду справи в апеляційному суді і неможливо однозначно встановити, що заявник відмовився від такого свого права; ст. 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням і притягненням до відповідальності.
      ЄСПЛ присудив відшкодувати ОСОБА_1 6000 Євро у рахунок завданої моральної шкоди та 16 600 Євро як компенсацію судових та інших витрат (разом з трьома іншими заявниками).
      Заява про перегляд судового рішення
      У заяві до Великої Палати Верховного Суду про перегляд постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 у зв`язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі «Чернега та інші проти України» порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні його справи судом, захисник Тарахкало М.О. просить скасувати судові рішення і закрити провадження у справі, про що наводить відповідні доводи.
      Зокрема, на думку захисника, ЄСПЛ дійшов висновку, що для справедливості провадження було важливим, що б ОСОБА_1 був присутнім у засіданні апеляційного суду у разі якщо він не відмовився від цього права у встановленому порядку. Його не було повідомлено про засідання апеляційного суду і не існувало чіткого порядку, щоб особа, яка тримається під вартою, могла заявити клопотання про забезпечення його присутності у засіданні апеляційного суду. Тому ЄСПЛ не встановив, що ОСОБА_1 відмовився від свого права бути присутнім у судовому засіданні. У зв`язку з цим не можна стверджувати, що існували необхідні гарантії для забезпечення ефективності відмови. За вказаних обставин ЄСПЛ визнав у цій справі порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо ОСОБА_1 .
      Також захисник зазначив, що у справі щодо ОСОБА_1 було втручання у його право на свободу мирних зібрань і це призвело до порушення ст. 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням та накладенням стягнення.
      Захисник стверджував, що деякі спостереження Суду взагалі ставлять під сумнів наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, але у будь-якому випадку строк накладення на останнього адміністративного стягнення за події 28 травня 2010 року закінчився згідно з положеннями ст. 38, п. 7 ст. 247 КпАП.
      Позиції осіб, які беруть участь у перегляді
      Захисник в судовому засіданні підтримав заяву і просив судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП.
      Висновки Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення заявника на підтримку заяви, дослідила обставини справи про адміністративне правопорушення, обговорила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.
      Згідно з ч. 2 ст. 2971 КпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення.
      У такому разі відповідно до положень ч. 1 ст. 2978 КпАП справа про перегляд судового рішення розглядається Великою Палатою Верховного Суду.
      Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Відповідно до ст. 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру. Згідно зі ст. 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Відповідно до ст. 297-10 КпАП за наслідками розгляду справи Велика Палата Верховного Суду, якщо дійде висновку про повне або часткове задоволення заяви, має право: скасувати постанову (постанови) та закрити провадження у справі; скасувати постанову (постанови) та передати справу про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; змінити постанову (постанови).
      У заяві про перегляд судових рішень у справі про адміністративне правопорушення висловлено прохання про виконання рішення ЄСПЛ через застосування додаткових заходів індивідуального характеру шляхом скасування постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року, Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, щодо ОСОБА_1 ЄСПЛ визнав порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, в частині накладення адміністративного стягнення та дотримання процесуальних прав ОСОБА_1 під час апеляційного провадження. Це дає право Великій Палаті Верховного Суду переглянути справу з точки зору наявності у його діях складу вказаного правопорушення.
      Таке право узгоджується і з висновком Суду (п. 172) про те, що, беручи до уваги суворість покарання, адміністративне провадження стосовно заявника у цій справі як таке, має розглядатися як «кримінальне» для цілей Конвенції та протоколів до неї і тому супроводжуватися усіма гарантіями ст. 6 Конвенції.
      Частинами 1, 2 ст. 6 Конвенції, серед іншого, гарантується право на те, що незалежний і безсторонній суд, встановлений законом, встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти особи кримінального обвинувачення. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
      Редакція статті 185 КпАП, яка діяла на час інкримінованого адміністративного правопорушення, передбачала відповідальність за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, а також вчинення таких же дій щодо члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв`язку з їх участю в охороні громадського порядку.
      Установлення злісності непокори, законності розпорядження або вимоги працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, є обов`язковими ознаками вищевказаного адміністративного правопорушення.
      Злісною непокорою є відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв`язку з їх участю в охороні громадського порядку або відмова, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок (абзац 2 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 року N 8 "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров`я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів").
      Із таким тлумаченням терміну «злісна непокора» погодився Конституційний Суд України в абз. 2 п. 5 рішення від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 у справі № 1-28/2011 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 263 КпАП та п. 5 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію» (справа про строки адміністративного затримання).
      У справі, яка переглядається, місцевим судом установлено, що ОСОБА_1 28 травня 2010 року о 07:30 незаконно, порушуючи встановлений порядок, знаходився на будівельному майданчику з будівництва дороги по вул. Білої Акації у м. Харкові, огородженому у встановленому порядку, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт, створюючи небезпеку для свого життя та життя інших осіб. Неодноразові законні вимоги працівників міліції, які виконували функції з охорони громадського порядку на зазначеній території, залишити територію будівельного майданчика, ОСОБА_1 виконувати відмовився, при намаганні примусово видалити його з будівельного майданчика, упирався, виривався, намагаючись залишитися на огородженій території, чим допустив злісну непокору законним вимогам працівників міліції.
      Апеляційний суд у постанові від 18 червня 2010 року залишив без зміни постанову місцевого суду у цій частині.
      Разом із тим, у формулюванні обставин адміністративного правопорушення в обох судових рішеннях не зазначено які законодавчі норми і який встановлений порядок порушив ОСОБА_1 , якими діями перешкоджав проведенню будівельних робіт і створював небезпеку для свого життя та життя інших осіб.
      Також зі справи не вбачається неодноразовості вимог працівників міліції до ОСОБА_1 залишити територію будівельного майданчика. ОСОБА_1 стверджував, що таких вимог не чув і непокори не вчиняв.
      Відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника (працівників) міліції, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок, у діях ОСОБА_1 судами не встановлена.
      Стосовно цих дій працівників міліції ЄСПЛ зазначив таке (пункти 248-251). З рішень національних судів… не зовсім зрозуміло, коли саме працівники міліції звернулись з наказом, який заявник не виконав, внаслідок чого його було затримано та притягнуто до відповідальності. За таких обставин Суд не вбачає підстав ставити під сумнів довід заявника, що єдиним наказом працівників міліції (прохання покинути будівельний майданчик) був той, коли він з іншими вже був оточений у тісне коло і заблокований працівниками охорони. Яка була відповідь не зрозуміло. Після чого працівники міліції почали затримання.
      Суд зазначив, що працівники міліції, як вбачається, віддали цей наказ звичним тоном голосу без використання підсилюючого обладнання незважаючи на галас довкола. До того ж з попереднім первинним наказом розійтися звернулася особа без розпізнавальних знаків міліції, як вбачається цивільна особа, а невиконання наказу призвело до стримання протестувальників працівниками охорони. Є підстави сумніватися, що коли працівники міліції повторили наказ, усі протестувальники одразу почули та зрозуміли його. У будь-якому разі наказ повторили лише тоді, коли протестувальники були обмежені у пересуванні.
      Також Суд зазначив, що у Керівних принципах зі свободи мирних зібрань наголошується на необхідності чіткого визначення органу, уповноваженого видавати наказ на розгін (в Україні на той час була міліція), та важливості надання достатнього часу для виконання цього наказу (ЄСПЛ встановив, що у ОСОБА_1 фактично такого часу не було, адже він разом з іншими був оточений у тісне коло і заблокований працівниками охорони).
      ЄСПЛ не погодився з висновками судів України про неодноразовість вимог працівників міліції до ОСОБА_1 покинути територію будівельного майданчика, встановивши, що конкретний наказ розійтися був один (п. 254).
      Суд вважав, що, з огляду на важливість права на свободу мирних зібрань у демократичному суспільстві, у своєму обґрунтуванні національні суди були зобов`язані врахувати можливу розгубленість заявника щодо джерела цього наказу та можливого способу його виконання (п. 254).
      Проте суди цього не зробили. Вони також не пояснили суворості накладеного на заявника стягнення,... а також будь-які особливості його поведінки, які б могли виправдати таке ставлення (п. 255).
      Суд констатував допущену щодо ОСОБА_1 процесуальну несправедливість у провадженнях, зокрема, в апеляційному суді (пункти 185, 186, 257), що підтверджує непропорційність накладеного стягнення.
      Отже, накладене на ОСОБА_1 найсуворіше стягнення, було необґрунтованим та несправедливим і не відповідало вимогам статей 32, 33 КпАП.
      Наведена необґрунтованість судових рішень, відсутність в них доказів усіх ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, поряд із висновками ЄСПЛ у рішенні «Чернега та інші проти України» про порушення гарантій справедливого судового розгляду, дають Великій Палаті Верховного Суду підстави вважати, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад цього правопорушення, а безпідставне накладення на нього адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту на строк дев`ять діб (з урахуванням постанови апеляційного суду), є порушенням конституційного принципу верховенства права, адже рішення судів мають бути не тільки законними і обґрунтованими, а й справедливими.
      З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду, керуючись положеннями ст. 29710 КпАП, дійшла висновку, що підлягають: заява захисника - задоволенню; судові рішення щодо ОСОБА_1 - скасуванню; провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, - закриттю на підставі п. 1 ст. 247 КпАП за відсутністю у його діях складу цього адміністративного правопорушення.
      Керуючисьстаттями 2971, 2978, 2979, 29710 КпАП, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву захисника Тарахкала М.О. в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, щодо нього закрити за відсутністю в його діях складу цього адміністративного правопорушення.
      Постанова є остаточною і може бути переглянута тільки на підставі, встановленій ч. 2 ст. 297-1 КпАП.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач В. В. Британчук
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 97163059
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 800/162/14
      Провадження № 11-872заі19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В. С.,
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      позивачки ОСОБА_1 ,
      представника позивачки - адвоката Демидюк О. Б.,
      представника відповідача -Лаптієва А. М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.) в адміністративній справі № 800/162/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Короткий зміст позову
      У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на цій посаді з 24 лютого 2014 року.
      У заяві від 07 липня 2014 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.
      Вимоги мотивує тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент ВРУ відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року (далі - Регламент КСУ). Звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї постанови є незаконним та політично мотивованим.
      Позивачка покликається на низку матеріально-правових та процедурних порушень, допущених Радою, а на підтвердження слушності своєї позиції посилається на конкретні фактичні обставини та нормативні положення, які в сукупності, на її погляд, доводять щирість і правдивість її вимог.
      Зокрема, стверджує, що ВРУ як орган законодавчої влади втрутилася в діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду, зосібна. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те що парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти, повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів як злочинні та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Вважає, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, як-от: верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України».
      Рада застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль і ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення, яке, з погляду автора оскаржуваної Постанови, вона вчинила, й повинен був відповідним методом кваліфікувати її дії. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній Постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та виступила на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати, кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.
      Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивує тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проекту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ не обговорював і не досліджував на своєму засіданні. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проекту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строку подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ - не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбуватися за процедурою, встановленою Конституцією та законами України.
      Рада визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеційська комісія), хоч за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти цієї Комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.
      Достроково припиняючи повноваження позивачки, Рада додатково врегулювала низку ще інших правовідносин, не пов`язаних із рішенням про її звільнення з посади судді, і тим самим продемонструвала, що оскаржувана Постанова не може відноситися до індивідуального акта.
      Вважає, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язаних з ним гарантій, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може спричинити втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення правосуддя.
      2. Позиція відповідача щодо заявленого позову
      Відповідач заперечив проти позову. Вважає, що Постанова № 775-VII є законною та обґрунтованою, а незгоду з доводами позову мотивує так. Оскаржувана Постанова ВРУ прийнята більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу і стала чинною з моменту її прийняття.
      Підставою для звільнення суддів КСУ, зокрема й судді ОСОБА_1., було ухвалення Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Закон № 2222-IV, Рішення № 20-рп/2010 відповідно) у неконституційний спосіб, яким вони привласнили повноваження ВРУ та змінили Конституцію України. Цим Рішенням КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.
      Згідно з пунктом 70 Висновку Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні», підготовленого 20 грудня 2010 року, відновлення за Рішенням КСУ чинності тексту Конституції України 1996 року шляхом визнання неконституційним Закону № 2222-IV порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність, а також унаслідок цього Рішення КСУ Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання, і відтоді діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не на нормах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом. Окрім того, рішеннями від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України, і фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень, що передбачено статтями 46 та 49 Конституції України. Судді КСУ, зокрема суддя ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню його обов`язків.
      Оскаржувана Постанова приймалася за скороченою процедурою у відповідності та з дотриманням положень статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту ВРУ, які наділили парламент правом прийняти цю Постанову у такий спосіб. Відповідно до положень статті 31 цього Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Відповідне рішення було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проекту Постанови о 16 год 27 хв 24 лютого 2014 року (відповідно до стенограми пленарного засідання ВРУ). Процедурне рішення окремим документом не оформлюється. Стаття 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час прийняття парламентом оспорюваного рішення), відповідно до якої відбувалось звільнення з посад суддів КСУ, не передбачала підготовки та попереднього розгляду цього питання у відповідному комітеті ВРУ.
      Суддя КСУ, призначений за квотою ВРУ, має усвідомлювати свою відповідальність перед ВРУ та народом України. Звільнення суддів КСУ за порушення присяги здійснюється за ініціативою органу, який призначив суддів. Положення Конституції України надають Раді повноваження звільнити призначених нею суддів КСУ, у тому числі в межах процедури притягнення до юридичної відповідальності.
      Конституція України та Закон № 422/96-ВР не наділяють КСУ компетенцією на встановлення факту порушення присяги суддею цього Суду та встановлення порядку та процедури його звільнення, при цьому частина друга статті 3 цього Закону чітко визначає перелік питань, які можуть бути предметом регулювання Регламентом КСУ, а саме щодо організації внутрішньої роботи Суду. Регламент КСУ не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України і Закону № 422/96-ВР. Отож норми цього Закону в цій частині не підлягають застосуванню, а рішення КСУ щодо наявності підстав для звільнення одного із суддів не може вважатися обов`язковим для органу, наділеного повноваженнями на звільнення цього судді.
      Підсумовує, що оскаржувана Постанова ВРУ не суперечить положенням пункту 26 частини першої статті 85, пункту 5 частини п`ятої статті 126 та статті 149 Конституції України.
      3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Оцінюючи в сукупності докази, аргументи сторін, цей суд установив, що Рада, коли прийняла оскаржувану Постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
      4. Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
      ОСОБА _1 не погодилась із цим рішенням і подала апеляційну скаргу.
      Вважає, що рішення Верховного Суду є необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню на підставі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, застосуванні закону, який не підлягав застосуванню, незастосуванні закону, який підлягав застосуванню.
      Неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, скаржниця вбачає в тому, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як апеляційна інстанція), коли скасовував постанову ВАСУ від 26 червня 2017 року, у мотивувальній частині своєї постанови від 19 грудня 2018 року зазначив, що обставин порушення позивачкою присяги судді КСУ не встановив, що Верховний Суд позбавлений можливості встановлювати та вважати доведеними такі обставини і відповідно надавати оцінку рішенню відповідача у світлі вимог статті 2 КАС України, але замість того, щоб здійснити свої безпосередні функції апеляційної інстанції - ухвалити постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якщо відповідач не надав доказів порушення нею присяги та суд не встановив обставин порушення присяги, прийняв рішення скасувати постанову суду першої інстанції від 26 червня 2017 року і направити справу до цього ж суду на новий судовий розгляд.
      Вважає хибними висновки суду про те, що до суддів КСУ не застосовується дисциплінарна відповідальність та процедура дисциплінарного провадження у порядку, передбаченому для суддів загальної юрисдикції, яка передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи, її розгляд і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Не погоджується з тим, що правовий статус судді КСУ передбачає конституційно-правову відповідальність за вчинене правопорушення, яка встановлена Конституцією України і є негативною реакцією держави на це правопорушення, а також що законодавство, яке регламентує правовий статус суддів КСУ, не визначає сутнісних ознак порушень, які варто кваліфікувати як порушення присяги судді.
      З посиланням на рішення ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» та пояснення відповідача переконує, що суд безпідставно ухилився від перевірки законності процедури її звільнення.
      З погляду авторки скарги, в оскаржуваному рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року суд визнав установленими обставини, яких відповідач не довів, вдався до оцінки повноважень КСУ та окремих його рішень і на основі аналізу Рішення № 20-рп/2010, зміст якого перекрутив, без наявності жодних доказів, без правового аналізу й оцінки оспорюваної Постанови, поклав в основу свого рішення політичну оцінку, чим підтвердив свою політичну заангажованість, зацікавленість та упередженість при ухваленні рішення.
      Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи скаржниця мотивує тим, що висновок суду про неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, і в КСУ не було правових підстав для повторного розгляду цього питання у 2010 році, спростовується тим, що КСУ Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у відмовив у відкритті провадження за конституційним поданням на підставі пункту 2 статті 45 Закону № 422/96-ВР через невідповідність конституційного подання вимогам Конституції України та цьому Закону, тобто перешкодою для відкриття провадження у справі насправді стало невиконання процесуальних вимог до конституційного подання. У цьому провадженні Закон № 2222-IV фактично не піддавався конституційному контролю.
      В апеляційній скарзі ОСОБА_1 наводить доводи незгоди з рішенням суду першої інстанції, які суголосні з доводами та аргументами її позовної заяви про неправильне застосування ВРУ одноразового відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених Регламентом ВРУ, про недотримання обов`язкового розгляду питання Радою у відповідному комітеті та упродовж відповідних строків, прийняття рішення таким комітетом та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі судді у процесі прийняття рішення, про порушення принципу індивідуалізації відповідальності, про порушення міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення, про порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, про поєднання в одній особі повноважень органу, який тільки може ініціювати процедуру притягнення судді до відповідальності, з одночасним застосуванням заходів юридичної відповідальності за таке порушення, та інші. Позивачка вважає, що в цій частині висновки та рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими, упередженими, тенденційними, сфальшованими, свавільними.
      Скаржниця вважає неприйнятним визнання судом причинами, що виправдовують дії ВРУ у питанні звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ, те, що була складна ситуація, викликана подіями на Майдані, позаяк права і свободи судді КСУ не можуть бути обмежені навіть при введенні воєнного чи надзвичайного стану.
      Підставою для скасування рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 називає розгляд справи неповноважним складом суду. На її думку, ця справа була предметом розгляду в першій та апеляційній інстанціях одного і того самого Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що порушує процесуальні правила підсудності, визначені КАС України.
      В апеляційній скарзі наведені й інші доводи на користь задоволення заявлених у ній вимог, які змістовно й сутнісно доповнюють або певним чином деталізують мотиви незгоди з рішенням суду першої інстанції, викладені вище.
      Підсумовуючи, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (як суду першої інстанції); скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року (як суду апеляційної інстанції); ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року. Допустити негайне виконання рішення Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата).
      5. Позиція відповідача стосовно апеляційної скарги
      Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив доводи, аналогічні викладеним в оскарженому судовому рішенні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
      6. Рух апеляційної скарги
      Велика Палата 27 вересня 2019 року постановила ухвалу про відкриття апеляційного провадження, а 31 жовтня 2019 року - ухвалу про призначення справи до апеляційного перегляду в судовому засіданні на 21 січня 2020 року, однак розгляд справи відкладено за клопотанням позивачки для участі в судовому засіданні її представника. Наступне судове засідання було призначено на 17 березня 2020 року, проте розгляд справи не відбувся у зв`язку з запобіганням розповсюдженню гострої респіраторної хвороби СОVID-19, тому його було відкладено на 20 травня 2020 року.
      У призначений день судове засідання за клопотанням ОСОБА_1 було відкладено на 10 червня 2020 року. Проте розгляд справи не відбувся і наступне судове засідання було призначено на 02 вересня 2020 року. У зв`язку із долученням позивачкою додаткових матеріалів 02 вересня 2020 року в судовому засіданні оголошено перерву спочатку до 04 листопада 2020 року, а потім до 20 січня 2021 року.
      У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали доводи апеляційної скарги й просили ухвалити запропоноване у ній рішення. Представник відповідача просила відмовити у задоволенні скарги й залишити без змін рішення суду першої інстанції.
      7. Обставини, встановлені судом першої інстанції
      У цій справі суд встановив обставини, які стисло можна викласти так.
      ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.
      10 грудня 2003 року КСУ у справі № 1-47/2003 про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою ВРУ, вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 78, 80, 81, 82 та інших Конституції України) дійшов висновку № 3-в/2003, яким визнав проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180), поданий до ВРУ народними депутатами України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та іншими, таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом пропонувалося внести у конкретні статті Конституції України зміни, згадані у висновку КСУ.
      Приводом для розгляду справи відповідно до статті 159 Конституції України стало надходження до КСУ згідно з Постановою ВРУ від 11 липня 2003 року № 1116-IV «Про деякі питання порядку підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України до розгляду Верховною Радою України» проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» для надання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 159 Конституції України була необхідність висновку КСУ щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України для розгляду його парламентом.
      8 грудня 2004 року під час подій, які в історії отримали назву Помаранчевої революції, ВРУ прийняла Закон № 2222-IV.
      8. По спливу більше трьох років 102 народних депутати України звернулися до КСУ з письмовим клопотанням вирішити питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV, Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 04 серпня 2006 року № 79-V «Про Конституційний Суд України». Автори клопотання вважали, що Закон № 2222-IV розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України, а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) у процесі його доопрацювання та попереднього схвалення були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України; Рада, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV без висновку КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду.
      Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008 у справі № 2-1/2008 КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України».
      В абзацах четвертому, п`ятому пункту 3 цієї Ухвали КСУ, вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, виходив з того, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ними чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.
      9. 24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді.
      Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення за скороченою процедурою шляхом голосування проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді («за» - 283 голоси народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 0, не голосували - 93).
      24 лютого 2014 року Рада прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді ОСОБА_1 («за» - 307 голосів народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 1, не голосували - 60).
      В основу прийняття цієї Постанови лягли такі обставини.
      10. КСУ 30 вересня 2010 року прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.
      ВРУ встановила, що цим Рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ як виразника установчої влади народу, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад.
      11. КСУ Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.
      ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року), і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.
      12. КСУ Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, дозволив Кабінету Міністрів України встановлювати розміри соціальних виплат.
      Рада встановила, що КСУ дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоча раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.
      ВРУ виснувала, що судді КСУ, зокрема й позивачка, у зв`язку з тим, що порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, порушили присягу судді КСУ чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді КСУ, тому відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття Постанови) підлягають звільненню.
      ВРУ пояснила, що оскаржувану Постанову прийняла з метою, зокрема, усунути негативні соціально-політичні та правові наслідки зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010 (пояснювальна записка до проекту зазначеної Постанови).
      Маючи на меті відновити легітимність конституційного правопорядку в Україні після завершення Революції Гідності та самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»), реалізуючи установчу владу народу, який за Конституцією України є єдиним джерелом законодавчої, виконавчої та судової влади, ВРУ як сформований цим народом шляхом прямого волевиявлення єдиний уповноважений на таку дію орган прийняла Постанову № 750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 01 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» (далі - Постанова № 750-VII) про визнання такими, що є чинними на території України положень Конституції України, прийнятої на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.
      На виконання Постанови № 775-VII Генеральна прокуратура України 03 березня 2014 року внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення № 42014000000000054 за частиною першою статті 109, частиною другою статі 364, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України.
      У зазначеному кримінальному провадженні триває досудове розслідування, повідомлення про підозру у вчиненні злочину судді КСУ ОСОБА_1 не пред`явили.
      13. Суд першої інстанції відносно рішень КСУ від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, які згадуються в оскаржуваній постанові Ради, визначився, що вони постановлені в межах виключної компетенції КСУ, передбаченої статтею 150 Конституції України. Висновки ВРУ щодо порушення присяги судді КСУ суддею ОСОБА_1., за участю якої ухвалені названі рішення, в цій частині не відповідають закону. До того ж, як зазначив суд першої інстанції, суддя КСУ ОСОБА_1. за результатами розгляду справи № 1-11/2012 не погодилася з Рішенням КСУ від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 і висловила окрему думку.
      Водночас суд першої інстанцій не визнав протиправною й не скасував Постанову № 775-VII в частині порушення ОСОБА_1 присяги при прийнятті Рішення КСУ № 20-рп/2010 у справі за поданням 252 народних депутатів України. Цим Рішенням Суд визнав неконституційним Закон № 2222-ІV нібито у зв`язку з порушенням ВРУ конституційної процедури його розгляду та прийняття та відновив дію Конституції України в редакції від 1996 року.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      14. Питання, які має вирішити суд
      Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата вважає за потрібне окреслити масштаб відносин, у межах яких відповідатиме на питання, що мають істотне значення для розв`язання спору і приведуть до здійснення запитуваного правосуддя у межах цієї справи.
      Отож Велика Палата має з`ясувати й визначити:
      - чи існувало діяння, яке скоїла суддя КСУ ОСОБА_1 і яке відповідач розцінив як порушення присяги;
      - чи містить ця подія ознаки порушення присяги судді КСУ; чи є і які саме зовнішні (візуальні) прояви цього порушення; чи об`єктивні й обґрунтовані вони настільки, що давали підстави парламенту, який мав повноваження на призначення і звільнення суддів КСУ, констатувати, що судді КСУ, зокрема і суддя ОСОБА_1 , продемонстрували упереджене й хибне розуміння принципу поділу влади через зведення принципу незалежності судової влади до абсолюту, що, своєю чергою, спричинилося до порушення присяги судді;
      - чи знала ОСОБА_1 як «охоронець» конституційного порядку з відповідними повноваженнями та суддя органу конституційної юрисдикції, котра повинна мати надвисокий рівень відповідальності, бездоганну репутацію, бути авторитетним професіоналом в галузі конституційного права, відповідати найвищому рангу професійної компетентності у питаннях конституцієзнавства та котра давала присягу судді КСУ, яку відповідальність прийняла на себе, коли присягнула виконувати чесно та сумлінно певні обов`язки, пов`язані із захистом конституційних цінностей; чи була вона обізнана про можливість застосування звільнення за порушення присяги, яка встановлена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції;
      - чи Конституція і закони України встановлювали підстави та чи запроваджували механізми, покликані упередити і не допустити перебирання органом конституційного контролю повноважень інших органів державної влади; чи звільнення судді конституційного суду за порушення присяги є одним із таких механізмів;
      - чи підстава звільнення судді КСУ, передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції, була чіткою, зрозумілою, такою, що дозволяла кожному, хто обіймає цю посаду, передбачити юридичні наслідки, що можуть і настануть у разі порушення присяги; чи ця, встановлена Конституцією України підстава в аспекті обсягу, змісту та юридичної природи обставин, які ВРУ поклала в основу оскаржуваного рішення про звільнення судді, обмежувала, «сковувала», тримала у невіданні здатність (спроможність) судді КСУ передбачити наслідки, які настануть за порушення присяги;
      - чи звільнення судді КСУ за порушення присяги є діянням, до якого мають застосуватися гарантії, процедура та умови, притаманні дисциплінарному провадженню; чи є ця підстава самостійною, окремою, до якої застосовується конституційна процедура, обумовлена цією підставою звільнення судді;
      - чи не сплинув строк давності для звільнення судді КСУ за діяння, на обставини якого послалася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII;
      - чи були встановлені порядок, повноваження уповноваженого органу й гарантії судді КСУ під час звільнення з посади за порушення присяги; чи була порушена процедура звільнення, на недотримання якої покликається позивачка;
      - які цілі у контексті конкретного історичного соціально-політичного та політико-правового періоду будівництва і розвитку держави переслідувала ВРУ і які завдання стояли перед нею як виразником установчої влади народу на час ухвалення рішення про звільнення ОСОБА_1 : просто «покарати» за порушення присяги чи мала значно важливішу мету - запобігти загрозам національній безпеці та конституційному ладу, які нависли над країною на час винесення рішення про звільнення судді КСУ, відновити правопорядок і спокій в державі, завадити рецидиву політичного режиму, засоби і методи політичної влади якого були недемократичні, характеризувалися як авторитарні, зокрема і з погляду європейських інституцій.
      У рамках наведеного відповіді потребуватиме й питання, чи ВРУ в окресленій історичній ситуації діяла свавільно, чи звільнення судді КСУ відбулося з дотриманням процедури, передбаченої Регламентом ВРУ, чи Рада мотивувала своє рішення і якими підставами, чи відображені ці відомості в оскаржуваній Постанові № 775-VІІ та документах, доданих до її проекту.
      Дотримуючись програми перегляду судового рішення в порядку апеляційного перегляду, Велика Палата має відповісти на всі істотні доводи апеляційної скарги й залежно від результатів оцінки встановлених у цій справі фактичних обставин визначитись щодо законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення, а перед тим - зі слушністю й переконливістю правової позиції позивачки.
      Під час апеляційного перегляду Велика Палата повинна визначити, чи у процесі судового розгляду справи по суті і відповідач, і суд першої інстанції вдалися до оцінки Рішення КСУ № 20-рп/2010, чи вправі суд загальної юрисдикції досліджувати правомірність дій судді КСУ під час здійснення суддівських конституційних повноважень, чи повинен/не повинен бути звільненим суддя КСУ, якщо, зокрема, наслідки застосування його рішення та процедура прийняття дозволяють виявити порушення присяги, що зумовлює вжиття такого заходу.
      15. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції
      Повертаючись до змісту порушених в апеляційній скарзі питань, беручи до уваги встановлені у цій справі фактичні обставини, зумовлене ними відповідне нормативне регулювання спірних відносин, позицію кожної зі сторін, після дослідження і ретельного обговорення правової ситуації, яка склалася у цьому спорі, Велика Палата в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог позивачки ОСОБА_1 і вважає, що доводи апеляційної скарги не опираються на якісні, переконливі, об`єктивно спроможні факти, достатні для скасування оскарженого судового рішення та ухвалення нового рішення на користь позивачки.
      Таке рішення Велика Палата мотивує так.
      А. Чи застосовна концепція демократії, здатної захистити себе, до ситуації позивачки?
      16. Загальні принципи
      Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. У певних ситуаціях концепція демократії, здатної захистити себе, є прийнятною. Відповідно до цієї концепції, усвідомлюючи загрозу її існуванню, а також конституційному ладу, територіальній цілісності, держава має повноваження відстороняти від доступу до певних державних посад тих осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі чи показали себе не гідними служити суспільству, зокрема порушили присягу, дану народу як єдиному джерелу державної влади. Велика Палата вважає, що вказана концепція застосовна й у цій справі.
      Плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, який вимагає поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати обмеження наявних у них свобод для того, щоби забезпечити більшу стабільність країни в цілому. Але демократична держава повинна мати вагомі причини для звільнення осіб, що займали посади високого рівня протягом попереднього недемократичного режиму, навіть якщо ці особи були призначені на відповідні посади на визначений у конституції строк. Завдяки такому звільненню обмежується ризик, що новий (демократичний) режим буде змінено. Це зміцнює довіру громадськості до нової влади та дозволяє суспільству отримати гарантії стабільності у збереженні надбань демократії та у просуванні демократичних цінностей.
      Проте потрібна певна рівновага між вимогами захисту демократичного суспільства та вимогами охорони прав особи. З огляду на це кожного разу, коли держава вважає за потрібне застосувати концепцію демократії, здатної захистити себе, щоби виправдати втручання у права особи, вона має зважено оцінювати масштаби та наслідки передбачених заходів задля дотримання зазначеної рівноваги. Тому Велика Палата має надати таку оцінку у цій справі.
      17. Які події передували звільненню позивачки?
      Для оцінки звільнення позивачки варто зважити на умови та події, які передували прийняттю Постанови № 775-VII, стисло охарактеризувати обстановку й умови, в яких перебувала ВРУ на час прийняття цього акта, а також ризики, які загрожували розбудові держави та розвитку громадянського суспільства.
      Упродовж листопада 2013 року - лютого 2014 року на вулицях і майданах багатьох міст України, особливо в місті Києві, відбувалися масові народні протестні виступи та рухи, які ввійшли в історію як Революція Гідності. Її основною метою було повернення України на європейський шлях розвитку, долучення до правового й економічного простору Європейського Союзу (далі - ЄС).
      30 листопада 2013 року вночі відбувся розгін протестувальників, після якого протистояння з представниками влади того часу тривало понад три місяці. Ці події, що супроводжувалися численними людськими жертвами, призвели до інституційних організаційних змін в державі. Так, 21 лютого2014 року Президент України ОСОБА_7 та лідери опозиції підписали Угоду про врегулювання політичної кризи, що її засвідчили офіційні представники Німеччини, Польщі та Франції, та у якій передбачили підписання й оприлюднення спеціального закону, який відновить дію Конституції України 2004 року з подальшими змінами. Сторони також погодили, що конституційна реформа, яка врівноважуватиме повноваження Президента, Уряду та парламенту, буде розпочата негайно та завершена у вересні 2014 року. Проте домовленості, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя держави, не були дотримані (див. заяву МЗС України від 27 лютого 2014 року щодо виконання Угоди про врегулювання кризи від 21 лютого 2014 року).
      21 лютого 2014 року з метою підвищення ефективності функціонування політичної системи в Україні та вдосконалення механізму здійснення державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту та Уряду, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики парламент прийняв Закон України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (далі - Закон № 742-VII), яким відновив чинність Конституції України у редакції 2004 року, що була частиною політичного компромісу під час подій Помаранчевої революції листопада - грудня 2004 року.
      Наступного дня ВРУ прийняла Постанову № 750-VII, якою визнала такими, що є чинним на території України, положення Конституції України від 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними законами № 2222-IV, № 2952-VI, № 586-VII.
      Крім того, 22 лютого 2014 року через фактичне самоусунення Президента України в особливо відповідальний для держави період від виконання його повноважень ВРУ вирішила офіційно «встановити, що Президент України ОСОБА_7 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов`язки» (Постанова ВРУ № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»). Цією ж Постановою ВРУ постановила відповіднодо пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.
      23 лютого 2014 року Постановою № 764-VII «Про покладення на Голову Верховної Ради України виконання обов`язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» парламент поклав на Голову ВРУ ОСОБА_9 виконання обов`язків Президента України.
      24 лютого 2014 року ВРУ прийняла оскаржену Постанову № 775-VII, відповідно до пункту 1 якої на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та позивачку.
      18. Які суспільно-політичні наслідки були зумовлені Революцією Гідності та євроатлантичними прагненнями Українського народу?
      Суспільно-політична криза в країні вимагала швидких та ефективних дій з метою її подолання. ВРУ як єдиний законодавчий орган і легітимний інститут влади, виражаючи суверенну волю Українського народу та піклуючись про відновлення громадянського миру і спокою в Україні, взяла на себе відповідальність за нормалізацію ситуації в державі. Означені вище події, а також загроза територіальній цілісності України створили передумови для прийняття парламентом оскарженої Постанови № 775-VII та звільнення з посад за порушення присяги призначених за квотою парламенту суддів КСУ. Велика Палата бере до уваги, що це відбулося негайно після Революції Гідності, самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України та під час подій, наслідком яких стала анексія Кримського півострова.
      Невдовзі, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 і ОСОБА_17 . А вже 14 березня того ж року КСУ в оновленому складі, реагуючи на реальні загрози територіальній цілісності України, прийняв Рішення № 2-рп/2014, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 06 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму».
      16 березня 2014 року, незважаючи на вказане рішення КСУ, на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі був проведений псевдореферендум, на якому начебто більшість мешканців підтримала приєднання півострова до Російської Федерації. Результати так званого референдуму ані Україна, ані міжнародна спільнота не визнали.
      Зазначені та наступні події анексії Кримського півострова стали підставою для прийняття парламентом 15 квітня 2014 року Закону України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», у якому ВРУ визначила статус півострова як тимчасово окупованої території. А вже незабаром розгорівся збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей.
      25 травня 2014 року відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув ОСОБА_18
      27 серпня 2014 року він видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів», згідно з яким ці вибори були призначені на 26 жовтня 2014 року.
      В означений період влада України відновила курс на євроінтеграцію. Так, 21 березня 2014 року під час Позачергового Саміту «Україна - ЄС» було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода), та Заключний акт Саміту .
      27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президент України, керівництво ЄС і глави держав та урядів 28 держав-членів ЄС підписали економічну частину вказаної Угоди.
      16 вересня 2014 року ВРУ та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а 12 січня 2015 року Президент України видав Указ № 5/2015, яким схвалив стратегію сталого розвитку «Україна-2020», що визначила мету, вектори руху, дорожню карту, першочергові пріоритети та індикатори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення та розвитку України.
      12 лютого 2015 року у рамках запланованої масштабної судової реформи парламент прийняв Закон України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», у якому передбачив проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою визначення можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах.
      20 травня 2015 року Президент України видав Указ № 276/2015, яким схвалив стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, що передбачала оновлення законодавства та прийняття змін до Конституції України для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу.
      03 березня 2015 року Указом № 119 Президент України створив Конституційну Комісію, яка згодом підготувала пропозиції щодо внесення змін до Конституції Українив частині правосуддя.
      23 жовтня 2015 року на 104-му пленарному засіданні Венеційської комісії було ухвалено Остаточний висновок (документ CDL-AD(2015)027), в якому зазначалося, що «остання версія змін до Конституції України, підготовлена Робочою групою Конституційної Комісії з питань правосуддя, є дуже позитивною, добре підготовленою та заслуговує повної підтримки».
      30 січня 2016 року КСУ у новому складі прийняв Рішення № 2-в/2016, яким визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, доопрацьований законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) в редакції від 26 січня 2016 року.
      02 червня 2016 року парламент прийняв Закон України №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII).
      Таким чином, євроінтеграційні прагнення народу України та загрози національній безпеці держави створили передумови для системних перетворень в апараті держави та його оновлення. Внаслідок таких змін оновився не лише склад органу конституційного контролю, але й суддівський корпус:
      17 лютого 2016 року розпочалося кваліфікаційне оцінювання суддів, що мало на меті перевірити здатність суддів здійснювати правосуддя;
      07 листопада 2016 року ВККС прийняла рішення № 145/зп-16, яким оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду;
      02 серпня 2018 року ВККС рішенням № 185/зп-18 оголосила конкурс на зайняття 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. За результатами вказаних конкурсів було сформовано новий склад Верховного Суду;
      07 лютого 2019 року парламент з метою законодавчого закріплення в Конституції України цивілізаційного вибору, європейської ідентичності Українського народу та незворотності стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в Організації Північноатлантичного договору прийняв Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору»).
      Вищезгадані рішення ВРУ були спрямовані на нормалізацію соціально-політичної ситуації у державі та захист її національної безпеки, приймалися конституційною більшістю народних депутатів України, які представляли всі політичні парламентські сили. Видається закономірним, що в зазначеному переліку невідкладних заходів, дотримуючись наміру оновити склад КСУ для усунення негативних соціально-політичних наслідків і захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а звідси - не допустити ревізії ухвалених парламентом рішень з боку КСУ, народні депутати України прийняли Постанову № 775-VII, якою звільнили суддів КСУ, призначених за квотою парламенту.
      У цьому зв`язку видається, що ВРУ звільнила ОСОБА_1 й інших суддів КСУ й обрала нових, оскільки на певному етапі розбудови держави перед КСУ ставилися на вирішення питання щодо конституційних принципів захисту національної безпеки, організації та здійснення державної влади в Україні, які з огляду на участь вказаних суддів і, зокрема, судді ОСОБА_1 у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 не давали Українському народу та парламенту впевненості і гарантій у тому, що розгляд подань з подібними зверненнями до КСУ відбуватиметься з дотриманням принципу верховенства Конституції України, а також з дотриманням суддями КСУ визначених в їхній присязі обов`язків захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина.
      З урахуванням наведеного Велика Палата вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги стосовно того, що Постанова № 775-VII є актом політичної репресії щодо позивачки і що парламент здійснив узурпацію влади, привласнивши низку повноважень, які Конституцією за ним не закріплені. Викладена вище стисла хронологія подій, що відбулися в історії України після Революції Гідності, дає підстави вважати, що звільнення позивачки було необхідною складовою процесу суспільно-політичних перетворень, зумовлених ризиками для існування держави, проявом демократії, що здатна захистити себе.
      19. Яке значення мав принцип народовладдя в означених подіях, що передували звільненню позивачки?
      19.1. Чи виконував парламент функції установчої влади народу, спрямованої на реалізацію концепції демократії, здатної захистити себе?
      Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.
      У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп/1997 КСУ виснував, що Конституція України як Основний Закон держави за юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно із законодавчою. Прийняття Конституції України ВРУ означало, що у цьому випадку установча влада народу була здійснена парламентом.
      Велика Палата звертає увагу на те, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон №742-VII, після якого була прийнята оскаржена Постанова № 775-VII. Ці та деякі інші акти парламенту того періоду слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню Україні.
      19.2. Чи було звільнення позивачки з посади судді КСУ притягненням її до дисциплінарної відповідальності?
      В апеляційній скарзі позивачка оскаржує висновки суду першої інстанції про те, що її притягнуто до конституційно-правової відповідальності, та стверджує, що підставу її звільнення, а саме порушення присяги судді у рішенні від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», ЄСПЛ кваліфікував як дисциплінарний проступок.
      Велика Палата не погоджується ані з таким висновком суду першої інстанції, ані з відповідним доводом апеляційної скарги.
      Парламент звільнив позивачку за порушення присяги судді відразу після того, як це стало можливо, тобто після самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України. Таке звільнення як результат реалізації установчої влади народу для відновлення конституційного ладу та балансу стримування і противаг у системі законодавчої, виконавчої та судової влади не можна вважати притягненням позивачки до юридичної відповідальності певного виду.
      Парламент, реалізовуючи установчу владу народу задля захисту демократії та її цінностей, не застосовував до позивачки процедури притягнення її до юридичної відповідальності, а КСУ не мав повноважень контролювати такі дії ВРУ у самостійно визначених внутрішніх процедурах.
      Вжите у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України в редакції, чинній на час звільнення позивачки, формулювання «порушення суддею присяги» не можна трактувати лише як підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Порушення присяги також може бути заходом реагування народу, від імені якого в ситуації позивачки діяв парламент, на конкретні дії члена органу конституційного контролю, що з часом призвели до реальних загроз національній безпеці. На користь того, що відповідні дії ВРУ відповідали загрозам українській державності, свідчать події, які відбулися відразу після цього: анексія Криму, збройний конфлікт й окупація частини Донецької та Луганської областей, а також десятки тисяч жертв серед військовослужбовців і цивільного населення.
      Велика Палата бере до уваги згадане в апеляційній скарзі рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», у якій заявник скаржився на порушення прав, передбачених Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України. У тій справі Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через порушення у справі заявника принципів незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності та вирішення справи судом, встановленим законом, а також встановив порушення статі 8 Конвенції через те, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним, зокрема через відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів, що призвело до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства.
      Велика Палата вважає незастосовними у справі № 800/162/14 висновки, викладені ЄСПЛ у згаданій вище справі ОСОБА_20 , через суттєву відмінність обставин обох справ. Так, у справі, яку розглядав ЄСПЛ, заявник був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Натомість позивачка була членом органу конституційного контролю, до повноважень якого належало, зокрема, надання такого тлумачення. Крім того, відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року, так і після цих змін.
      У частині третій статті 124 Основного Закону України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, хоч і була згадка про КСУ, проте детально його статус визначений в окремому розділі XII «Конституційний Суд України». А з указаної дати припис зазначеної частини був змінений шляхом виключення з Конституції України твердження про здійснення судочинства у КСУ.
      За статтею 147 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Обсяг та межі таких повноважень КСУ було визначено положеннями статті 150 Конституції України, фактично відтвореними у статті 13 Закону № 422/96-ВР. Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом (стаття 153 Конституції України у вищевказаній редакції; див. абзаци другий і третій пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 у справі про повноваження КСУ).
      Згідно з частиною першою статті 13 Закону №422/96-ВРКСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов`язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України; 6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.
      Отже, правовий статус КСУ визначали Конституція України та спеціальний Закон № 422/96-ВР, які наділили цей орган виключними повноваженнями, нехарактерними для судів загальної юрисдикції.
      Особливий правовий статус КСУ в системі органів державної влади, зокрема його унікальні юрисдикційні повноваження, зумовили й особливості правового положення членів цього органу. Особливості формування суддівського корпусу КСУ визначали частини перша та друга статті 148 Конституції України, статті 5, 7, 8 Закону №422/96-ВР, відповідно до яких цей Суд складається з вісімнадцяти суддів КСУ, з яких Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів. Водночас судді суду загальної юрисдикції призначалися на посаду не за квотним принципом, а в межах добору кандидатів на посаду судді за результатами проходження спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту відповідно до вимог Закону № 2453-VI (частина перша статті 65 цього Закону).
      Вимоги до кандидатів на посаду судді КСУ та судді суду загальної юрисдикції також суттєво відрізнялися. Порівняльний аналіз приписів частини третьої статті 127, частини третьої статті 148 Конституції України, статті 64 Закону № 2453-VI та статті 16 Закону № 422/96-ВР вказує, що вимоги до кандидатів на посаду члена КСУ засновувалися на іншій шкалі критеріїв відповідності, що зумовлено особливостями виконуваних цим Судом виключних повноважень.
      З огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків Велика Палата вважає, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР можливості притягнення члена органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ. Натомість судді загальної юрисдикції підлягали дисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI.
      У постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 Велика Палата вже зазначала, що КСУ за чинною на той час редакцією Конституції України не розглядав юридичні спори між певними суб`єктами права, а мав повноваження визнавати неконституційними певні акти та здійснювати обов`язкові для застосування тлумачення Конституції та законів України. Тоді ж Велика Палата зважила і на те, що й інші повноваження, якими КСУ був наділений відповідно до зазначеної редакції Конституції України, не були характерними для судової влади.
      Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків.
      З урахуванням наведеного Велика Палата відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно застосування у справі № 800/162/14висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України», яка, на відміну від справи № 800/162/14, стосувалася статусу судді суду загальної юрисдикції, а не члена КСУ, та притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
      У цьому спорі до позивачки було застосоване звільнення за порушення присяги судді КСУ, що передбачено Основним Законом України. Поширення на цю підставу звільнення судді КСУ поняття дисциплінарної відповідальності не ґрунтується на законі. Таке звільнення є заходом конституційно-правового реагування, а не дисциплінарної відповідальності.
      Про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі ОСОБА_20 , Велика Палата також вказала у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом і підставами позову, що й у справі № 800/162/14.
      19.3. Чи була можливість звільнення позивачки з посади судді КСУ за порушення присяги обмежена певним чітко визначеним строком?
      Окремого висвітлення у цій справі потребує питання давності, а саме - чи не сплинули строки звільнення судді КСУ на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      На відміну від справи ОСОБА_20 , яку розглядав ЄСПЛ та в якій він констатував порушення принципу правової визначеності, зокрема, через відсутність установленого законом строку застосування до судді дисциплінарного стягнення, строк для застосування до члена КСУ звільнення з цієї посади був і є обмеженим строком перебування на такій посаді та становить 9 років у силу приписів частини шостої статті 148 Конституції України і статті 9 Закону № 422/96-ВР.Такий строк, упродовж якого можливе звільнення судді КСУ за порушення присяги, зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється член органу конституційного контролю, а з іншого боку, - тим, що за змістом вказаних приписів суддя КСУ не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно.
      Натомість у справі ОСОБА_20 з`ясовував, зокрема, те, чи вплинула на справедливість провадження стверджувана відсутність конкретної гарантії, на яку він посилався, а саме відсутність строку накладення дисциплінарного стягнення за порушення присяги судді суду загальної юрисдикції, призначеного безстроково. Вочевидь, у випадку із суддями КСУ, які не призначаються безстроково та мають особливі, порівняно із суддями судів загальної юрисдикції, повноваження, питання відсутності строку для звільнення за порушення присяги чи його надмірної тривалості поставати не може.
      Велика Палата звертає увагу на те, що хоч позивачку і не було притягнуто до відповідальності, а її звільнення з посади слід тлумачити як наслідок реалізації парламентом установчої влади народу для захисту демократичних цінностей і збереження державності у зв`язку з описаними вище подіями, тим не менше, вказаний захід був застосований у межах строку повноважень позивачки як члена КСУ. З часу ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до дати прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII минуло три роки та неповних п`ять місяців. Велика Палата не може погодитися з тим, що позивачка була звільнена з посади через значний проміжок часу після ухвалення Рішення № 20-рп/2010, адже парламент прийняв цю постанову негайно після того, коли з`явилася така можливість і був відновлений конституційний правопорядок згідно із Законом № 742-VII. За часів перебування на посаді Президента України ОСОБА_7 такої можливості не існувало з огляду на відповідний політичний режим, і позивачка не могла цього не усвідомлювати.
      Крім того, порівняно з передбаченим для судді суду загальної юрисдикції трирічним строком застосування дисциплінарного стягнення з дня вчинення проступку, строк, який сплив після ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до звільнення ОСОБА_1 з посади, тим більше не виглядає непропорційним. Такий строк не «затінює», не применшує і не віддаляє актуальність юридичних наслідків порушення, не ослаблює конструкцію і характер порушення, його істотність, масштабність, високий і незабутній рівень впливу на конституційний правопорядок і злагоду в країні. В аспекті обставин порушення й змісту юридичних наслідків, спричинених порушенням, Велика Палата вважає, що для застосування заходу, який оспорює скаржниця, не існувало кореспондуючого часу, що минув з дня вчинення порушення, перешкод чи умов, які б унеможливлювали застосування до ОСОБА_1 звільнення з посади.
      Б. Чи мало місце порушення права позивачки на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції?
      20. Чи мало місце втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя діями парламенту зі звільнення з посади за порушення присяги судді КСУ?
      Звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги ОСОБА_1 розцінює й подає як втручання в її приватне життя, а свідченням цього називає доводи апеляційної скарги.
      Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.
      Велика Палата з урахуванням наведених вище обставин вважає, що втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя було, але немає жодних підстав стверджувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 Конвенції. Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання не суперечило статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.
      21. Чи ґрунтувалося на законі таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?
      Конструкція «відповідно до закону» у пункті 2 статті 8 Конвенції найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного законодавства, що має відповідати принципу верховенства права, зокрема бути доступним відповідній особі, яка зможе передбачити наслідки його застосування до себе.
      Застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, а саме на Конституції України, що у пункті 5 частини п`ятої статті 126 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала можливість звільнення судді за порушення присяги органом, який цього суддю обрав або призначив. Окрім того, застосування до члена органу конституційного контролю такого заходу, як звільнення, було обмежене строком його повноважень, про що уже зазначалося вище.
      Велика Палата звертає увагу, що чинне на час звільнення позивачки законодавство не передбачало можливості застосування до члена органу конституційного контролю дисциплінарних стягнень, а перелік підстав для звільнення був чітким і вичерпним. Тому за умови відновлення демократичного режиму позивачка не могла не передбачати такі наслідки її дій, як звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги.
      Велика Палата звертає увагу і на те, що, на відміну від ситуації ОСОБА_20 , який не мав повноважень офіційного тлумачення законів України, а ЄСПЛ вважав порушення присяги як підставу звільнення такою, що не відповідає принципу юридичної визначеності, у ситуації позивачки цієї невідповідності нема. Це пояснюється тим, що визначені у тексті присяги судді КСУ (частина друга статті 17 Закону № 422/96-ВР) обов`язки, зокрема захищати конституційний лад, є чіткими та не допускають надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження КСУ з правової охорони Конституції України та її цінностей. Крім того, саме позивачка як суддя КСУ мала обов`язок здійснювати офіційне тлумачення законів України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Тому, беручи на себе такий обов`язок, вступаючи на посаду судді КСУ, особа не може не розуміти змісту закріпленої у законі присяги та визначених у ній обов`язків члена органу конституційного контролю, зокрема й обов`язку захищати конституційний лад, як і не може не розуміти того, що за порушення відповідних обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, орган, який її призначив, може звільнити із займаної посади впродовж строку перебування на ній саме з указаної підстави.
      З урахуванням наведеного Велика Палата вважає, що в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право позивачки було встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачці прогнозувати можливість її звільнення з посади за вчинення дій, які суперечать визначеному у присязі судді КСУ згаданому обов`язку.
      22. Чи переслідувало легітимну мету таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?
      Звільнення з посади судді КСУ не було спрямоване на те, щоб «покарати» суддю за якусь «провину». Легітимною метою цього заходу було забезпечити відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігти ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, коли ВРУ на певному загальновідомому історичному етапі розвитку та побудови держави відповідно до Конституції України вживала описаних вище невідкладних заходів для стабілізації ситуації у країні, відновлювала спокій, конституційний правопорядок, проявляла турботу про права і свободи людини, вчиняла дії, спрямовані на захист державного суверенітету та територіальної цілісності. Застосований до скаржниці захід був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Велика Палата ще раз наголошує, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брала участь позивачка, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Приклад її дій свідчив про незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та суперечив змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків члена цього органу.
      Наслідки постановленого за участю позивачки Рішення № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.
      Згідно з Висновком Венеційської комісії від 20 грудня 2010 року «Про конституційну ситуацію в Україні» відновлення за Рішенням № 20-рп/2010 варіанта Конституції України 1996 року поставило питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції України працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними. Це також поставило питання легітимності діючих державних інституцій, оскільки і президент, і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнавалися чинними. Президент України після цього Рішення, набув набагато більше повноважень, ніж могли передбачити виборці, коли він обирався. Діяльність основних державних органів стала ґрунтувалися на основі правил, змінених КСУ, а не на правилах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом.
      Зі стенограми пленарного засідання ВРУ від 24 лютого 2014 року, пояснювальної записки до Постанови № 775-VII та інших матеріалів видно, що метою прийняття цього акта був намір вжити заходів з оновлення складу КСУ для усунення негативних соціально-політичних і правових наслідків зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010. Те, що в аспекті соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні, та з метою стабільного функціонування КСУ в нових умовах загроз національній безпеці після загальновідомих подій листопада 2013 року - лютого 2014 року мав бути сформований новий склад КСУ, фактично не заперечила і сама ОСОБА_1 у її письмовій заяві про відставку від 03 березня 2014 року, поданій на ім`я Голови ВРУ ОСОБА_9 .
      В аспекті наведеного Велика Палата вважає, що звільнення судді КСУ ОСОБА_1 з цієї посади не має сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ. Особливості правових відносин у цій справі показали, що суспільно-політична ситуація в Україні того часу, історичні чинники та рішення, які передували її виникненню, одним з яких є Рішення № 20-рп/2010, резонанс, який викликали політичні та суспільні зміни в Україні через протест громадян України з 30 листопада 2013 року до лютого 2014 року проти протиправного розгону мирної акції, що розпочалася 21 листопада 2013 року як спротив проти відходу керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на європейську інтеграцію та подальшої відмови від цього курсу, назрівання міждержавного конфлікту на Кримському півострові диктували ВРУ необхідність керуватися цілями захисту національної безпеки, збереження територіальної цілісності держави, захисту прав і свобод громадян. Одним із засобів досягнення цих цілей є крайність здійснення КСУ своїх конституційних функцій відповідно до принципу верховенства Конституції України.
      Ясна річ, що навіть вищевказані умови, в яких опинилася країна в названий історичний період, не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, й ігнорувати такі конституційні принципи як верховенство права, незалежність, справедливість, рівність, повага до приватного життя.
      Однак, дотримуючись розуміння і усвідомлюючи значення цих принципів, Велика Палата не встановила в діях ВРУ ознак відступу від них і вкотре зазначає, що фактори, які впливали на рішення Ради про застосування звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 й інших призначених за квотою ВРУ суддів КСУ, демонструють відповідність означеним вище цілям, передбаченим у пункті 2 статті 8 Конвенції.
      23. Чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві?
      Задля поступу в розвитку транзитивні демократії мають бути обороноспроможними, тобто мати здатність захистити себе від впливу недемократичних сил. Демократична держава може вимагати від її службовців, зокрема від суддів КСУ, бути відданими конституційним принципам, на яких заснована ця держава. Таку відданість формально гарантує складення присяги, порушення якої у діях конкретних осіб не має призводити до загроз існуванню держави та її демократичного ладу.
      Заходи, своєчасно вжиті парламентом для відновлення конституційного правопорядку, забезпечили можливість реагування на виклики незалежності України, що потребували негайного реагування. Як зазначалося, невдовзі після звільнення позивачки, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених ОСОБА_1 та деяких інших суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , які вже наступного дня брали участь в ухваленні Рішення № 2-рп/2014 у справі № 1-13-рп/2014 за конституційними поданнями в.о. Президента України, Голови ВРУ та Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) для захисту конституційних принципів реалізації державного суверенітету України, засад конституційного ладу, територіальної цілісності та здійснення державної влади на всій території Україні.
      Усупереч зазначеному Рішенню КСУ вказаний референдум було проведено, а його результати використано для укладання 18 березня 2014 року Договору між Російською Федерацією і так званою Республікою Крим «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської федерації нових суб`єктів». Після цього 17 квітня 2014 року КСУ прийняв Рішення № 10-р/2014 про припинення дії Меморандуму про розвиток співробітництва між Конституційним Судом України та Конституційним Судом Російської Федерації від 14 червня 2000 року та доручив Голові КСУ поінформувати Конституційний Суд Російської Федерації про прийняте рішення.
      Якщо врахувати важливість суспільних інтересів, що захищалися у відповідний історичний період, мету захисту національної безпеки, конституційного ладу, необхідність гарантування прав і свобод людини на всій території України та зіставити їх із приватними інтересами позивачки, то не вбачається, що звільнення позивачки з посади судді КСУ було непропорційним і невиправданим у демократичному суспільстві. З урахуванням наведеного, оцінюючи пропорційність заходів, застосованих у справі стосовно позивачки, відносно досягнення їх мети, спрямованої на правову охорону та захист Конституції України, не можна не визнати, що пропорційність втручання була витримана, а саме втручання не дозволяє визнати його порушенням права на повагу до приватного життя.
      В. Чи мало місце порушення права позивачки на справедливий судовий розгляд?
      24. Чи був парламент належним місцем для розгляду питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді КСУ?
      В апеляційній скарзі позивачка наполягає на тому, що оскаржуване рішення відповідача є неправильним, протиправним, таким, що не ґрунтується на вимогах Конституції України. На її переконання, ВРУ вдалася до оцінки конституційності обов`язкового до виконання рішення суду конституційної юрисдикції і тим самим порушила принципи поділу державної влади, верховенства права та гарантії здійснення конституційних юрисдикційних повноважень КСУ.
      Конституція України визначає цінності, принципи й інструменти, які здатні її захистити. Проте, якщо такі інструменти використовуються всупереч цінностям і принципам Конституції України, народ як єдине джерело влади може та повинен вжити заходи задля захисту таких цінностей і принципів, зокрема демократичного ладу.
      Прийняття Постанови № 775-VII, а отже й рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги, відбувалося за процедурою, яка не була свавільною чи явно непередбачуваною.
      Зі змісту пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя КСУ звільняється з посади саме органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
      Порядок роботи ВРУ, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у ВРУ встановлюються Конституцією України, Регламентом ВРУ та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України».
      Регламент ВРУ встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ (частина друга статті 1цього Регламенту).
      За змістом статті 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Рада звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Ради.
      Порядок звільнення з посад суддів КСУ встановлено статтею 208 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова ВРУ.
      Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ (частина перша статті 47 цього Регламенту).
      Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту ВРУ).
      Отже, порядок звільнення суддів КСУ, що гарантував їх незалежність і недоторканність, був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом ВРУ. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало.
      Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді КСУ ОСОБА_1 , призначеної згідно з Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 82-V,було прийнято на пленарному засіданні ВРУ, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів.
      Велика Палата вважає, що Рада, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності для ВРУ іншої, ніж зазначено вище, процедури та неможливості регламентації дій ВРУ іншими актами, ніж Конституція України, закони України й інші акти самої ВРУ, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади.
      Із викладених вище конституційних і законодавчих положень про конституційний статус ВРУ та її повноваження випливає, що саме ВРУ була наділена повноваженнями обирати і звільняти з посад суддів КСУ з підстав і в порядку на основні положень як Конституції України, так і законодавства України.
      А тому Велика Палата не вважає переконливими аргументи авторки скарги про те, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не за процедурою, визначеною у параграфах 63, 69, 70 глави 10 Регламенту КСУ, суперечить конституційному принципу поділу влади, визначеному в статті 6 Конституції України, і дає підстави для висновку про втручання законодавчої влади в діяльність судової гілки влади та вчинення на неї тиску в неконституційний спосіб. Такі доводи судді КСУ ОСОБА_1 є неприйнятними.
      Стосовно суддів КСУ, поіменованих у пункті 1 Постанови № 775-VІІ, ВРУ прийняла рішення звільнити третину складу з них на підставі, передбаченій пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України у відповідній редакції, які згідно з пунктом 26 частини першої статті 85 Конституції України були призначені саме ВРУ. У цій Постанові ВРУ сформулювала підстави дострокового припинення повноважень указаних суддів КСУ, зокрема і ОСОБА_1 . Констатувала, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ, у складі якого на час його постановлення перебувала позивачка, у неконституційний спосіб привласнивши повноваження парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив конституційний принцип розподілу влади.
      Водночас Велика Палата повторює, що звільнення позивачки було не дисциплінарним стягненням, а заходом реагування парламенту, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізовував установчу владу народу. А тому вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги про те, що Основний Закон не визначав парламент судовим або дисциплінарним органом та не наділяв народних депутатів повноваженнями встановлювати факт проступку судді і здійснювати щодо нього дисциплінарне провадження.
      Також не можна погодитися з аргументом позивачки про те, що у спірних правовідносинах парламент здійснював наглядові (інстанційні повноваження) щодо перегляду рішень КСУ. Такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні позивачкою правової природи виконуваної парламентом у спірних правовідносинах установчої функції. Реалізуючи таку владу, парламент не переглядав Рішення № 20-рп/2010, а фактично надав оцінку зумовленим цим Рішенням наслідкам, що полягали у зміні конституційного ладу та призвели до загрози державному суверенітету і цілісності держави, про що йшлося вище.
      Велика Палата вважає, що відповідач правильно визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді КСУ. Визначив юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав засіб відповідальності у вигляді позбавлення відповідного статусу судді органу конституційного контролю. ВРУ, застосовуючи обраний засіб, аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до такого заходу, зважила на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент, і як виразник волі Українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як однієї із суддів КСУ, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття Рішення № 20-рп/2010.
      У контексті зазначеного, а також ураховуючи відсутність в апеляційній скарзі доводів про протилежне, Велика Палата констатує додержання парламентом гарантій незалежності та безсторонності під час вирішення питання про звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді.
      25. Чи була дотримана процедура звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ?
      25.1. Щодо скарги позивачки на порушення особливого порядку звільнення суддів КСУ
      25.1.1. Загальні принципи регулювання спірних правовідносин
      Спірні відносини у цій справі регулюються законодавством, яке було чинним на час їх виникнення: Конституцією України, законами № 2453-VI, № 422/96-ВР, № 1861-VI, а також іншими правовими джерелами, на які робитимуться посилання нижче.
      За статтею 1 Основного Закону Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
      У Рішенні № 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа № 1-5/2005 про здійснення влади народом) КСУ констатував, що Конституція України, прийнята ВРУ 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України). Згідно зі статтею 5 Основного Закону України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя). Згідно з Конституцією України держава, її органи, посадові особи не мають права визначати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові. Конституція України забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб`єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом ХIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними. Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5) (пункти 4.1, 4.3, 4.4 мотивувальної частини зазначеного Рішення КСУ).
      Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
      Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ.
      У Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 у справі № 1-6/2002 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Ради) КСУ вирішив, що положення статті 75 Конституції України у взаємозв`язку з положеннями її статей 5, 76, 85 треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Повноваження Ради реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п`ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156) (пункт 1, абзац другий пункту 2 резолютивної частини).
      Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень ВРУ належало призначення на посади та звільнення з посад третини складу КCУ.
      За статтею 91 Основного Закону України ВРУ приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
      Відповідно до статті 147 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
      Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
      З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
      Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.
      Згідно зі статтею 149 Конституції України у відповідній редакції на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
      Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
      За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.
      Як у проекті Висновку CDL (97) 1 Венеційської комісії від 16 січня 1997 року щодо Конституції України, так і в самому Висновку CDL-INF (97) 2 щодо Конституції України, схваленому цією Комісією на 30-му пленарному засіданні 7-8 березня 1997 року, Венеційська комісія схвально оцінила і розділ VIII Конституції України, включно зі статтею 126, і розділ ХІІ Конституції України. Зокрема, вказала, що на основі Основного Закону та Закону № 422/96-ВР КСУ «відіграватиме дуже важливу роль у посиленні конституціоналізму в Україні». Ризики застосування повноважень КСУ з протилежною метою не були помічені.
      У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.
      Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону № 2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації і діяльності КСУ встановлюється Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України».
      Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
      За частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом.
      Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
      Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.
      Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.
      25.1.2. Щодо доводу позивачки про необхідність застосування Регламенту КСУ
      КСУ 05 березня 1997 року прийняв рішення, яким затвердив власний Регламент. У ньому КСУ мав передбачити внутрішні процедури, до яких слід вдаватися для реалізації його власних конституційних повноважень, зокрема для визначення повноважень Голови КСУ, порядку проведення пленарних засідань і засідань КСУ (частина друга статті 3, абзац п`ятий частини другої статті 21, частина перша статті 52 Закону № 422/96-ВР). 14 жовтня 2008 року КСУ виклав цей Регламент у новій редакції.
      Натомість у Регламенті КСУ, поряд із нормами, що визначають організацію внутрішньої роботи КСУ, цей Суд у параграфах 63, 69 глави 101 розділу IV з назвою «Організація діяльності Конституційного Суду України з інших питань» визначив також процедуру розгляду питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема, у зв`язку зі звільненням з посади за порушення присяги.
      Відповідно до пункту 1 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ, якщо орган, який призначив суддю КСУ, ставить питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає одне з таких рішень: про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ; про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ.
      Згідно з пунктом 2 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ.
      Відповідно до пункту 3 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.
      Згідно з параграфом 69 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ Голова КСУ скликає засідання КСУ з питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема з підстав, передбачених у пункті 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», після одержання висновку постійної комісії з питань регламенту та етики КСУ про достатність підстав для розгляду питання. Судді КСУ, щодо якого порушено питання про припинення повноважень або звільнення з посади, надається можливість викласти свої пояснення КСУ усно або письмово. У розгляді питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ може брати участь його повноважний представник. Питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ вирішується КСУ в закритому засіданні.
      Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана ВРУ. Інші правові акти суд застосовує лише тоді, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частини перша та друга статті 7 КАС України). У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана ВРУ, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (частина третя статті 7 КАС України).
      Ні Основний Закон держави, ані Закон № 422/96-ВР, як зазначалося вище, не наділяли сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді КСУ органом, що його призначив. Закон № 422/96-ВР окреслював коло питань, які можуть бути предметом регулювання регламентів, які приймаються КСУ, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи.
      За змістом преамбули до Регламенту КСУ, наведені вище його положення КСУ розглядав як питання внутрішньої діяльності, хоча деякі з них узалежнювали реалізацію конституційних повноважень ВРУ від дій КСУ. Організація у Регламенті внутрішньої роботи КСУ згідно із частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР мала бути регламентована лише у відповідності із цим Законом. А крім того, Регламент не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень ВРУ як одного із суб`єктів призначення суддів КСУ, зокрема і на звуження повноваження, визначеного частиною п`ятою статті 126 Конституції України як акта, який згідно із частиною другою статті 8 Основного Закону має найвищу юридичну силу.
      Регламент КСУ не може наділяти орган конституційного контролю більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України. Положення Регламенту КСУ мають трактуватися винятково в контексті конституційних приписів, за якими відповідне рішення КСУ про наявність чи відсутність підстав для звільнення судді не могло сприйматися як обов`язкова передумова для застосування відповідних негативних наслідків. Орган, який призначив суддю КСУ на посаду, міг реалізовувати своє повноваження незалежно від того, чи приймав таке рішення сам КСУ.
      Велика Палата відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги та схвалює правильний висновок суду першої інстанції про те, що Конституція та закони України не наділяли КСУ на час виникнення спірних правовідносин повноваженнями приймати рішення про наявність/відсутність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ, а Регламент КСУ може визначати тільки організацію його внутрішньої роботи згідно із Законом № 422/96-ВР, позаяк він є не законом України, а внутрішнім документом КСУ, що своєю чергою підводить до висновку про відсутність правових підстав для застосування його приписів.
      25.1.3. Щодо доводу позивачки про незастосування Регламенту ВРУ та про неможливість вирішення питання про звільнення позивачки в спрощеному порядку (ad hoc)
      Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.
      Глава 5 Регламенту ВРУ визначає порядок обговорення питань на пленарних засіданнях ВРУ, яке здійснюється за процедурою повного обговорення питань чи за скороченою процедурою обговорення.
      Відповідно до статті 30 глави 5 Регламенту ВРУ процедура повного обговорення питань (далі - повне обговорення) на пленарному засіданні включає: 1) доповідь народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу і відповіді на них; 3) виступи народних депутатів - членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії; 4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта ВРУ, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам; 5) виступи <�…>народних депутатів; 8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування.
      Згідно із частинами першою і другою статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ розгляд питань за скороченою процедурою обговорення (далі - скорочена процедура) здійснюється за рішенням ВРУ. Скорочена процедура обговорення включає: 1) виступ народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника з обґрунтуванням пропозиції; 2) виступ голови комітету або представника від головного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим комітетом; 3) виступи представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) на підтримку кожної пропозиції і представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) не на підтримку пропозиції; 4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування; 5) виступи з мотивів голосування по одному представнику від депутатських фракцій (депутатських груп), представники яких не брали участі в обговоренні.
      Відповідно до частини третьої статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ скорочена процедура обговорення, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, застосовується також в інших випадках, зазначених у цьому Регламенті.
      Згідно зі статтею 46 глави 8 Регламенту ВРУ рішеннями Ради є акти ВРУ, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Ради. Актами ВРУ є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви.
      Частинами першою та третьою статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ передбачено, що відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом. Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань Ради або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.
      Як зазначено в частині п`ятій статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Радою шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.
      Відповідно до частин першої і другої статті 49 глави 8 Регламенту ВРУ Рада може прийняти рішення з процедурних питань (далі - процедурне рішення), зазначених у цьому Регламенті (зокрема частина друга статті 113), без підготовки в комітетах та включення до порядку денного. Такі рішення приймаються відразу після скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ. Процедурне рішення приймається відкритим поіменним голосуванням і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.
      Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ в разі необхідності Радою з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.
      Відповідно до частини другої статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.
      Згідно із частиною другою статті 113 глави 19 «Розгляд законопроектів у першому читанні» Регламенту ВРУ при розгляді законопроекту в першому читанні ВРУ може прийняти процедурне рішення про обговорення проекту за скороченою процедурою.
      Відповідно до частини третьої статті 138 глави 24 «Прийняття постанов та інших актів Верховної Ради України» Регламенту ВРУ постанови та інші акти Ради приймаються з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийнято іншого рішення.
      У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено порядок призначення на посади та звільнення з посад, зокрема, суддів КСУ.
      Як зазначено у частині першій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ відповідно до пунктів 16, 17, 26 частини першої статті 85 та частини другої статті 131 Конституції України Рада призначає на посади і звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ.
      Відповідно до частини шостої статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ звільнення з посад зазначених у частині першій цієї статті осіб (крім суддів КСУ та членів Вищої ради юстиції) здійснюється за письмовим поданням Голови ВРУ за наявності рішень відповідних комітетів.
      У частині сьомій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено, що звільнення з посад [суддів КСУ] здійснюється Радою відкритим голосуванням. За результатами голосування оформляється відповідна постанова ВРУ.
      У статті 216 глави 33 Регламенту ВРУ прописано, що Рада звільняє з посад суддів КСУ та суддів, обраних безстроково, відповідно до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з пунктом 2 частини другої статті 88 Конституції України підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях Ради організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.
      Приймаючи рішення про обговорення проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги за скороченою процедурою, ВРУ діяла у межах частини першої статті 49 Регламенту ВРУ і не застосовувала статтю 50 цього Регламенту, тобто не приймала рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом.
      Обговорення проекту Постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту ВРУ. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів тут є п`ять).
      Водночас Регламент ВРУ чітко визначає випадки, коли процедура повного обговорення питання не застосовується взагалі, зокрема і в разі обговорення рішень з процедурних питань (частина перша статті 49).
      Отже, аргументи позивачки про те, що прийняття на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення суперечить положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ. До того ж інші аргументи про те, що народним депутатам України не було роздано проекту Постанови та супровідних документів до нього, зокрема висновку комітету, спростовуються зазначеним вище та матеріалами справи.
      25.1.4. Щодо доводу позивачки про те, що питання про її звільнення попередньо не розглядалося на засіданні профільного комітету ВРУ
      Велика Палата погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що аналіз статей 9, 31, 46, 47, 49, частини другої статті 113, частин першої та третьої статті 138, частини першої і сьомої статті 208 Регламенту ВРУ не дає підстав вважати, що Постанова про звільнення судді КСУ та інші акти ВРУ не приймаються за процедурою, передбаченою для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо Радою не прийнято іншого рішення.
      Розгляд законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, не передбачає обов`язкового розгляду питання Радою у відповідних комітетах, прийняття рішень таких комітетів.
      Отже, процедура звільнення судді КСУ, призначеного ВРУ, встановлена у Регламенті ВРУ, не передбачає обов`язкового розгляду нею питання у відповідному комітеті, прийняття рішення такого комітету та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі такого судді у процесі прийняття рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка.
      Така процедура передбачає розгляд питання про звільнення з посади суддів КСУ, призначених Радою, на її пленарному засіданні, обговорення цього питання на такому засіданні за скороченою процедурою, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, здійснення звільнення з посади судді КСУ відкритим голосуванням та оформлення за результатами такого голосування відповідної постанови.
      Установлені судом обставини свідчать, що ВРУ виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Рада включила до порядку денного засідання проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді. Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення цього проекту Постанови за скороченою процедурою.
      Отже, оскаржувану Постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. На зазначеному засіданні відбулось обговорення проекту оскаржуваної Постанови, яке включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради, та було оформлено оскаржуваною Постановою.
      25.1.5. Щодо встановлення результатів голосування у парламенті
      Згідно із частиною другою статті 47 Регламенту ВРУ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення ВРУ приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів.
      Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань ВРУ або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань (частина третя статті 47 Регламенту ВРУ у відповідній редакції).
      Згідно зі стенограмою пленарного засідання парламенту, на якому розглядалося питання про звільнення позивачки, народні депутати голосували за проект постанови в цілому. За результатами голосування, що відображені на офіційному вебсайті ВРУ за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6 у відповідній рубриці за прийняття Постанови № 775-VIIпроголосували 307 народних депутатів, проти - 0, утримався від голосування - 1, а не голосували - 60.
      Народні депутати України, не згодні із запропонованим проектом постанови в цілому або з окремими питаннями, що у ній вирішувалися, не були позбавлені права проголосувати проти, утриматись від голосування чи навіть не голосувати. Наведені результати голосування підтверджують, що такою можливістю скористався сумарно 61 народний депутат. Інші 307 народних депутатів, які проголосували «за» прийняття Постанови № 775-VII, погодилися з усіма вирішеними у цій Постанові питаннями. Тому Велика Палата відхиляє як необґрунтований довід позивачки про те, що неможливо визначити, скільки народних депутатів насправді проголосували за її звільнення.
      Також у Великої Палати немає підстав вважати, що було порушено принцип юридичної визначеності на етапі вирішення питання про звільнення позивачки в парламенті, адже чинне законодавство було доступним, чітким і передбачуваним для позивачки, а отже, відповідало вимогам щодо якості як складової принципу верховенства права. Той факт, що у Постанові № 775-VII парламент вирішив не одне, а одразу три питання, з яких усі стосувалися суддів КСУ, не є порушенням правил правотворчої техніки, не дозволяє поставити під сумнів результати голосування та не спростовує висновків щодо наявності підстав для звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ.
      25.2. Щодо наявності у парламенту підстав кваліфікувати дії позивачки як порушення присяги судді КСУ
      25.2.1. Щодо змісту присяги судді КСУ та поняття її порушення
      Як зазначалося, текст присяги, яку складає член КСУ при вступі на посаду, містився у статті 17 Закону № 422/96-ВР. За змістом цієї присяги, член органу конституційного контролю присягає чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Тобто член органу конституційного контролю зобов`язаний здійснювати свої повноваження в інтересах усього Українського народу, а свобода його дій при ухваленні рішень обмежується, зокрема, присягою.
      Конституція України на час настання події, що є предметом судового розгляду у цій справі, встановлювала таку підставу звільнення судді КСУ, як порушення присяги, та не визначала, що таке звільнення є заходом відповідальності. Попередньої практики застосування цієї підстави для звільнення суддів КСУ не було, оскільки з огляду на високоповажний статус і рівень такої державної інституції, як КСУ та суддів цього Суду, видавалося неймовірним, що особи, яким ввірять здійснення конституційного судочинства, охорону конституційних цінностей, допустять порушення присяги та підпадатимуть під відповідну підставу звільнення.
      Велика Палата розуміє, що посада судді органу конституційного контролю (суду конституційної юрисдикції) не тільки в Україні, але й в інших розвинених демократичних країнах вирізняється і вважається шанованою, дуже поважною. Суддями у цих органах стають фахівці з високим рівнем відповідальності, які, як правило, є авторитетними знавцями в царині конституціоналізму, повинні бути мудрими, мати найвищий рівень професійних знань, незаплямовану репутацію, визначні досягнення перед народом, бути добропорядними, гідними меті служіння громадянському суспільству.
      Для того, щоб вірити, що суддя КСУ буде чинити так, як від нього вимагає статус судді цього Суду, цей суддя складає присягу, беручи на себе зобов`язання, зміст яких саме для члена органу конституційного контролю не може бути незрозумілим. Як зазначалося, за Законом №422/96-ВР суддя КСУ присягається, серед іншого, «чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави».
      У Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) КСУ загострив увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Оскільки цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, КСУ підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      Поняття «порушення присяги судді», яке містить наведене вище конституційне положення, у контексті формулювання такої присяги у статті 17 Закону № 422/96-ВР не може видаватися надто широким для тлумачення, таким, що охоплює і підводить під це поняття інколи навіть незначне відхилення від порядку здійснення конституційних юрисдикційних повноважень. Стала судова практика дотримується позиції, що поняття порушення присяги судді не повинне бути надміру декларативним, розпливчатим, загальним, нечітким, що дозволяло б тлумачити його розлого й неоднозначно, не керуючись принципами, які встановлюють обмежувальне тлумачення цього поняття. У справі позивачки з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді КСУ, визначеної у статті 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача, зокрема міжнародних організацій, і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення зафіксованих у присязі зобов`язань.
      ВРУ зауважила, що, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, КСУ в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень ВРУ належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції.
      КСУ у пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок КСУ, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України.
      Ураховуючи наявність у КСУ, членом якого була позивачка, на час прийняття Рішення № 20-рп/2010 та звільнення її з посади повноважень офіційно тлумачити закони України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною до набрання чинності 30 вересня 2016 рокуЗаконом України № 1401-VIII, пункт 4 статті 13 Закону № 422/96-ВР), вона, склавши закріплену у законі присягу, взявши на себе виконання зазначеного повноваження, не може стверджувати, що не розуміла змісту присяги. У Великої Палати немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивачки абстрактним і незрозумілим, і що вона не могла усвідомлювати сферу застосування пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, який пізніше став підставою для звільнення її з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України.
      Так, зі змісту тексту присяги судді КСУ, сфери та мети діяльності конституційного судді можна визначити, що особа, яка склала присягу судді КСУ і мала повноваження офіційно тлумачити у складі КСУ, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Такий суддя КСУ мав пам`ятати й правомірно очікувати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, установлена Конституцією України.
      Видається очевидним як для суддів КСУ чи для суддів загальної юрисдикції, які розглядають справи щодо звільнення суддів КСУ за порушення присяги, так і для будь-якого стороннього спостерігача, що казус, який використовуватиметься як причина звільнення судді за порушення присяги, не має бути ординарним, формальним, поверховим чи безвідносним до сфери професійної діяльності судді. Навпаки, такий казус повинен стосуватися значимих, знакових, епохальних явищ (подій), зі змісту, характеру, зовнішньої візії яких через призму конкретних обставин можна стверджувати про порушення присяги, проявом чого є вчинення суддею КСУ дій, які ганьблять звання судді КСУ і можуть викликати сумніви у його неупередженості, об`єктивності, незаангажованості, у чесності й непідкупності або в тому, що суддя КСУ вчинив дії, які призвели до настання юридичних наслідків на кшталт тих, які маємо в цій справі і які ВРУ потрактувала як порушення засадничого конституційного принципу народовладдя, порушення принципу поділу влади, зміну конституційного ладу, а не його захист.
      Стосовно сформульованих у справі ОСОБА_20 висновків ЄСПЛ щодо порушення присяги як підстави для звільнення судді Велика Палата ще раз наголошує, що описані у тій справі застереження щодо кращого, чіткішого формулювання підстави звільнення за порушення присяги, його правильного розуміння, трактування й правомірного використання як законної причини для звільнення з посади судді були звернуті до суддів судів загальної юрисдикції, а не членів органу конституційного контролю. Зміст присяги судді КСУ суттєво відрізняється від змісту присяги судді судів загальної юрисдикції, про яку йшлося у справі ОСОБА_20 . Крім того, судді судів загальної юрисдикції беруть обмежену участь у певних конституційних процедурах і, на відміну від позивачки, не були повноважні офіційно тлумачити Конституцію України та Закони України, зокрема і приписи пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 17 Закону №422/96-ВР. Відтак для особи, яка призначається на посаду судді КСУ та складає визначену відповідним законом присягу, текст останньої, а також така підстава звільнення, як порушення присяги, не можуть вважатися так само невизначеними, як і для суддів судів загальної юрисдикції, які не мають виключних повноважень у сфері охорони Конституції України та конституційного ладу. Тому той підхід до розуміння поняття «порушення присяги», який був застосований ЄСПЛ у справі ОСОБА_20 , та пов`язані з цим підходом застереження щодо підстав для дисциплінарної відповідальності судді суду загальної юрисдикції не є прийнятними та застосовними в межах фактичних обставин звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 , яку до дисциплінарної відповідальності ВРУ не притягувала і звільнення якої з посади судді КСУ не було дисциплінарним стягненням та відбулося за рішенням органу, який після самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України») реалізовував установчу владу народу.
      25.2.2. Щодо порушення присяги судді КСУ у діях позивачки
      У контексті конкретних обставин справи цього спору використана відповідачем підстава звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді КСУ є такою, що ґрунтується на Конституції України як законі найвищої юридичної сили. Позивачка у разі причетності до таких дій могла передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка дій кожного із суддів КСУ під час постановлення Рішення № 20-рп/2010, його незалежна оцінка та спричинені ним наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя КСУ не могла не припустити, що згадане Рішення, постановлене за її участі, буде розцінене саме як вияв порушення присяги судді КСУ.
      Крім того, 05 лютого 2008 року КСУ постановив Ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали КСУ вказав: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Доповідачем у вказаній справі № 6-у/2008 була саме позивачка.
      У Рішенні № 13-рп/2008 від 26 червня 2008 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» (в редакції Закону України від 4 серпня 2006 року № 79-V) (справа про повноваження Конституційного Суду України) КСУ зазначив, що Конституція України (стаття 150) не містить застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ. З погляду позивачки, такий висновок КСУ легітимізував можливість розгляду подання про визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
      Велика Палата звертає увагу позивачки на предмет указаного Рішення: КСУ мотивував, що ВРУ, здійснюючи законотворчу діяльність, може врегульовувати питання щодо єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні лише в межах її конституційних повноважень, передбачених статтею 153 Конституції України, а саме визначати порядок організації і діяльності КСУ та процедуру розгляду ним справ. Відсутність у Конституції України застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ ще не означає, що така можливість є, якщо відповідний закон набрав чинності, а його положення відповідно стали частиною Основного Закону. Більше того, поза висновком про неконституційність визначення законом тих повноважень КСУ, які врегульовані Конституцією України, КСУ у вказаному Рішенні не констатував правоможність КСУ визнавати неконституційним закон про внесення змін до Конституції України незалежно від часу внесення таких змін і тривалості їхньої дії вже як окремих положень Основного Закону України.
      Або, інакше кажучи, як частково визнав сам КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України, не можна визнавати неконституційним положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності (в нашому випадку Закон № 2222-IV), оскільки вони стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, фактично тривалий час діяли як положенням Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.
      У Рішенні № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі № 1-33/2010 за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Раді КСУ, у складі якого перебувала й позивачка, дав визначення розуміння положення частини шостої статті 83 Конституції України в редакції Закону № 2222-IV і тим самим вкотре, непрямо дублюючи позиції, сформульовані у пункті 3 Ухвали № 6-у/2008 від 05 лютого 2008 року у справі про відмову у відкритті конституційного провадження, підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпав свою функцію, бо з набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення стали фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Варто наголосити також, що це Рішення було постановлено за неповних шість місяців до Рішення КСУ № 20-рп/2010.
      У прийнятті зазначеної Ухвали та вказаних рішень КСУ позивачка брала участь. Тому вона не могла не розуміти, що відкриття конституційного провадження у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-IV буде суперечити раніше сформульованому в наведених актах КСУ підходу, згідно з яким закон про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності вичерпує свою функцію, а тому як частина Конституції України не може бути об`єктом самостійної перевірки на відповідність цій же Конституції України на предмет його конституційності. КСУ як орган конституційного контролю здійснює свою діяльність, зокрема, на засадах верховенства права, елементом якого є принцип правової визначеності, про що неодноразово зазначав сам КСУ (див., наприклад, Рішення КСУ від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, Рішення Великої палати КСУ від 6 червня 2019 року № 3-р/2019). Тому, слідуючи вказаному принципу та дотримуючись визначеного у присязі обов`язку боронити конституційний лад України, одні й ті самі члени органу конституційного контролю не мають без належного обґрунтування демонструвати конфліктну практику як у рішеннях, ухвалених цим Судом по суті, так і в процедурних ухвалах. Інакше орган конституційного контролю стає певним джерелом правової невизначеності, що несе загрози для конституційного ладу України та збереження її демократичного політичного режиму.
      Аргумент позивачки про те, що Ухвала КСУ від 5 лютого 2008 року № 6-у в справі № 2-1/2008 нібито є лише процедурною, бо КСУ постановив відмовити у відкритті провадження за конституційним поданням через невідповідність останнього вимогам Конституції України, і що сам Закон № 2222-IV фактично не був підданий тоді конституційному контролю, наведених вище висновків Великої Палати не спростовує. Навпаки, наявність такої процедурної Ухвали з наведеною у ній мотивацією підтверджує лише те, що у позивачки було належне розуміння конституційного процесу та природи юридичних норм закону про внесення змін до Конституції України.
      Відтак ВРУ мала підстави вважати, що неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, тому не було жодних юридичних підстав повторно розглядати за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту це питання у 2010 році, коли був обраний новий глава держави, який взяв курс на централізацію влади.
      КСУ Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брала участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не парламентом як уповноваженим на це народом органом, а баланс сил між законодавчою владою, виконавчою владою та владою глави держави суттєво змінився.
      Очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, її обов`язкам, визначеним у присязі, та наслідки цих дій дали ВРУ підстави розцінити останні як порушення присяги та застосувати конституційне повноваження зі звільнення позивачки й інших призначених парламентом суддів КСУ, які брали участь в ухваленні вказаного Рішення, саме за порушення присяги на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      Близьких за змістом висновків Велика Палата дійшла у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом та підставами позову, що й у справі № 800/162/14.
      З доводами апеляційної скарги про те, що провина суддів обґрунтовувалася суб`єктивними припущеннями народних депутатів у їх усних виступах щодо вини суддів КСУ та складу цього Суду в цілому, Велика Палата погодитися не може, оскільки наявність у народних депутатів можливості висловитися стосовно певного питання не означає, що ухвалене в результаті такого обговорення рішення є наслідком їх суб`єктивних припущень. Інакше, йдучи за логікою позивачки, можна або вважати всі акти парламенту результатом таких припущень народних депутатів, або для прийняття цих актів потрібно відмінити обговорення та не допускати дискусію у сесійній залі. Зрештою, Велика Палата зауважує, що мотиви прийнятої Постанови № 775-VII викладені не в усних виступах народних депутатів України, а у преамбулі до цієї Постанови та у декількох пояснювальних записках до її проекту.
      25.2.3. Щодо суспільної реакції на Рішення № 20-рп/2010
      Треба зазначити, що юридичні наслідки, на які опиралася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII, певним чином суголосні з Висновком Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, яка, оцінюючи поточну конституційну ситуацію в Україні після Рішення № 20-рп/2010, зазначила: «Оскільки конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення. Як підкреслювалося у Висновку Комісії 2005 року щодо внесення змін до Конституції України, «надання часу, необхідного для пошуку реального консенсусу між усіма політичними силами і громадянським суспільством для збалансованої та узгодженої конституційної реформи забезпечили б легітимність нової Конституції і політичної системи в Україні» (пункт 37 Висновку від 17 грудня 2010 року).
      На думку Комісії, судова практика Конституційного Суду повинна бути послідовною і основуватися на переконливих аргументах для того, щоб бути прийнятою народом. Зміни в судовій практиці мають бути обґрунтованими і аргументованими з тим, щоб не підірвати правову визначеність. Принцип правової визначеності як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін (пункт 38 Висновку від 17 грудня 2010 року).
      У Резолюції № 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 4 жовтня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи вказала, що бере до уваги Рішення № 20-рп/2010, яким було проголошено неконституційним Закон № 2222-IV про зміни до Конституції України 2004 року. Але, на думку цієї асамблеї, вказане Рішення КСУ мало спонукати ВРУ ініціювати всеохоплюючий процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність з європейськими стандартами (пункт 10).
      Рішення № 20-рп/2010 також набуло широкого розголосу серед громадськості та стало предметом обговорення у засобах масової інформації. Наприклад, Харківська правозахисна група ІНФОРМАЦІЯ_1 року розмістила на своєму вебсайті публікацію ОСОБА_24 «ІНФОРМАЦІЯ_2».
      У статті «ІНФОРМАЦІЯ_3», опублікованій ІНФОРМАЦІЯ_4 англійською мовою на сайті Українського кризового медіа-центру, також є згадка про те, що «ІНФОРМАЦІЯ_5».
      Стосовно Рішення № 20-рп/2010 висловлювалися і деякі вітчизняні та зарубіжні науковці. Вони вважали, що «в Україні питання політичної неупередженості суддів КСУ є особливо гострим». Таким чином, «найбільш проблемним аспектом реалізації цього принципу є прийняття безпрецедентного в практиці світового конституціоналізму Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року» (https://doi.org/10.33327/AJEE-18-2.3-a000011).
      Означені публікації самі по собі не є доказом порушення членом органу конституційного контролю присяги як підстави для його звільнення, проте ілюструють усвідомлення міжнародним і національним співтовариством того, що судді КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, забезпечили поза волею народу зміну конституційного ладу України, а не його захист, як передбачає відповідна присяга.
      25.2.4. Щодо скарги позивачки на її звільнення з посади за голосування під час ухвалення Рішення № 20-рп/2010
      Велика Палата не бачить підстав не погодитися з висновком суду першої інстанції стосовно того, що ВРУ не вдавалася до оцінки рішень КСУ, а в оскаржуваній Постанові навела факти, які вона оцінила як порушення присяги судді КСУ, тобто установила подію порушення, обставини, що безпосередньо пов`язані з допущеним суддею КСУ порушенням, умови скоєння останнього та застосувала співмірний конституційний засіб реагування - звільнення з посади судді КСУ. При цьому ВРУ звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ за вчинення дій, які мають ознаки порушення присяги, а не за позицію судді при голосуванні за прийняте рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка, а також не за результат голосування, за який частина третя статті 28 Закону № 422/96-ВР забороняє застосовувати юридичну відповідальність.
      Відповідно до частини третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.
      Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.
      Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.
      За частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР КСУ приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності із цим Законом.
      У Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за результати голосування або висловлювання у цьому Суді. Мотивом звільнення ОСОБА_1 з цієї посади стало ухвалення Рішення № 20-рп/2010 з порушенням процедури його ухвалення, проявом якого стало те, що КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008, в якій позивачка була доповідачем, визнав, що Закон № 2222-IV після набрання ним чинності став частиною Конституції України, а надалі Рішенням № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій КСУ за участю позивачки фактично підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, і офіційно їх тлумачив. А потім через нетривалий відтинок часу постановив Рішення № 20-рп/2010, яке хоча й має форму акта органу конституційної юрисдикції, але, з погляду ВРУ, не було спрямоване передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів.
      Інакше кажучи, порушення ОСОБА_1 присяги судді КСУ полягало не в тому, як вона голосувала, а в тому, як саме вона чинила в статусі судді КСУ, в тому, що вона як суддя КСУ не діяла у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України, та своїми діями спричинила наслідки, настання яких охоплюється відповідальністю за порушення присяги судді КСУ, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      25.2.5. Щодо скарги позивачки на те, що парламент не встановив конкретної її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010
      Згідно із частиною третьою параграфа 6 Регламенту КСУ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення, висновок КСУ вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ.
      Згідно з параграфом 56 Регламенту КСУ у вказаній редакції суддя КСУ, який підписав рішення, висновок КСУ, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування.
      За змістом наведеного слідує, що рішення КСУ № 20-рп/2010, № 2-рп/2013 та № 3-рп/2012 не були б прийняті, якби за ці рішення не проголосували б щонайменше десять суддів КСУ. Крім того, у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 брав участь увесь склад КСУ, і стосовно цього рішення були висловлені дві окремі думки.
      Зважаючи на на вказане у парламенту не було підстав вважати, що позивачка з Рішенням № 20-рп/2010 не погоджувалася. З огляду на аргументи, які вона висловила під час розгляду справи, немає підстави вважати інакше і у Великої Палати.
      Той факт, що у справі № 1-11/2012, у якій КСУ прийняв Рішення № 3-рп/2012, позивачка висловила окрему думку, не змінює її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010, котре, як було вказано вище, забезпечило зміну конституційного ладу та створило загрози для демократичних цінностей і безпеки держави. Відсутність згадки про позивачку у преамбулі до Постанови № 775-VII не може свідчити про незаконність останньої.
      25.2.6. Щодо скарги позивачки на те, що парламент виконав Рішення № 20-рп/2010, чим визнав його
      В апеляційній скарзі також є довід про те, що Рішення № 20-рп/2010 пізніше було виконане парламентом шляхом прийняття Постанови № 750-VII і Закону № 742-VII, якими було відновлено дію Конституції в редакції 2004 року. А це, на думку позивачки, виключає порушення присяги при прийнятті Рішення № 20-рп/2010.
      З такими аргументами Велика Палата погодитися не може. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 з посиланням на частину другу статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Тобто КСУ фактично зобов`язав органи державної влади прийняти відповідні акти на виконання Рішення № 20-рп/2010. Крім того, згідно зі статтею 69 Закону № 422/96-ВР рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов`язковими до виконання.
      25.3. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ результатом вибіркового застосування до суддів КСУ такого заходу?
      В апеляційній скарзі позивачка скаржиться на те, що серед суддів КСУ, які брали участь в ухваленні Рішенні № 20-рп/2010, лише ті судді, які були призначені на посаду за квотою ВРУ, були звільнені.
      Велика Палата бере до уваги, що парламент від імені народу звільнив суддів КСУ, яких саме він призначав до КСУ і які теж аналогічними, як і позивачка, діями, порушили присягу, призвівши до зміни конституційного ладу та реальних загроз національній безпеці України. Реалізуючи установчу владу народу, парламент не перебирав на себе повноваження Президента України та з`їзду суддів України щодо звільнення інших суддів КСУ, а в Постанові № 775-VII вказав, що вони самі можуть вирішити це питання. Отже, той факт, що інші члени органу конституційного контролю, яких не призначала ВРУ, не були піддані звільненню з посади судді КСУ, не може свідчити про відсутність ознак порушення присяги судді у діях позивачки. Крім того, парламент виявив однакове ставлення до всіх призначених ним суддів КСУ, у діях яких він встановив порушення присяги.
      Велика Палата не вважає, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посади суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ, з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення. Крім того, дії чи рішення Президента України або з`їду суддів України не є предметом оцінки у цьому спорі.
      25.4. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ притягненням її до «колективної відповідальності»?
      Не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції міркування ОСОБА_1 про застосування до неї та інших звільнених Постановою № 775-VII суддів КСУ колективної відповідальності за прийняття Рішення № 20-рп/2010.
      Конституція і закони України не встановлюють відповідальності такого виду. А зазначення в одному акті індивідуальної дії декількох прізвищ осіб, яких звільняє з посади орган влади, що видає відповідний акт, не є свідченням притягнення цих осіб до колективної відповідальності. Законодавство України не вимагає прийняття щодо кожної особи окремого акта про її звільнення з посади.
      Як видно з матеріалів справи, ВРУ встановила підставу для звільнення, визначила, що таке порушення було результатом індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій кожного із суддів, які призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків. У цьому взаємозв`язку логіка рішення ВРУ підказує, що якщо б окремо кожен із суддів, які утворюють КСУ, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, передбачених статтею 1 Закону № 422/96-ВР, справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям порушення присяги.
      Також не можна визнати обґрунтованими твердження позивачки про те, що Постанова № 775-VII є не індивідуальним ненормативним актом, а нормативно-правовим актом, оскільки і за формою, і за змістом містить веління не тільки стосовно звільнення її та інших суддів КСУ з цієї посади, але й приписи відносно інших органів державної влади або, по-іншому, суб`єктів призначення третини складу суддів КСУ та суддів цього Суду, які не були призначені на свої посади ВРУ.
      Індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, який прийнятий на виконання владних повноважень і стосується прав інтересів визначеної в акті особи чи осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Натомість нормативно-правовий акт - це акт органу влади або самого народу, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довготривале та неодноразове застосування.
      Із тексту, змісту, видової та правової природи Постанови № 775-VII можна визначити, що цей акт парламенту в частині звільнення позивачки та декількох інших суддів КСУ стосувався осіб, поіменованих у ньому, і містив один припис - звільнити суддів КСУ з посади (пункт 1). Цей припис зачіпав персонально кожного із суддів КСУ. Стосовно суддів КСУ, призначених ВРУ, було рішення звільнити їх за порушення присяги, а відносно інших двох третин складу КСУ - пропозиції парламенту, що не встановлюють обов`язкових правил поведінки відповідних адресатів (пункти 2, 3).
      Цей акт ВРУ не має загального характеру для регулювання однотипних відносин, який би поширював свою дію і був би обов`язковим для виконання невизначеним колом суб`єктів права. Отож, доводи позивачки в цій частині є безпідставними і недостатніми для втручання в оскаржуване судове рішення.
      26. Чи було забезпечено розгляд справи позивачки судом, встановленим законом?
      Не знайшли свого підтвердження і доводи скаржниці щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права (про розгляд справи неповноважним складом суду).
      Предметом оскарження у справі, як згадувалося вище, є індивідуальний ненормативний акт ВРУ, для контролю за законністю якого КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року (діяла на час подання позовної заяви й ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачав окремий особливий порядок судового провадження. Однією з особливостей цього провадження було те, що законність постанови ВРУ, її дії чи бездіяльність оскаржувалися до касаційного адміністративного суду - ВАСУ - як суду першої інстанції. Зокрема, за частиною четвертою статті 18 цього Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 року саме ВАСУ як суду першої інстанції були підсудні справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ. Порядок розгляду справ цієї категорії встановлювався статтею 1711 цього Кодексу.
      Згідно із частиною шостою цієї статті рішення ВАСУ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ підлягало перегляду Верховним Судом України і, в разі подання заяви про перегляд, набирало законної сили після набрання законної сили рішенням Верховного Суду України за наслідками такого перегляду.
      Відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року справи про перегляд рішення з підстави порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення ВАСУ незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 цього Кодексу(ця підстава передбачена пунктом 4 частини першої статті 237 цього ж Кодексу), розглядалися Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України.
      У частині третій статті 241 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року містяться положення, які регламентують питання складу суду та порядку розгляду заяв Верховним Судом України, якщо для цього виникають умови, передбачені цією нормою права.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ).
      Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховного Суду України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      З викладеного можна підсумувати, що первинне рішення ВАСУ на користь позивачки переглядала колегія суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (постанова від 19 грудня 2018 року, судді Берназюк Я. О., Гриців М. І., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Стародуб О. П.), яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII діяла в межах повноважень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, а перегляд здійснювала в касаційному, а не апеляційному порядку. За наслідками перегляду ухвалила рішення про скасування рішення ВАСУ як суду першої інстанції й направила справу на новий розгляд до суду цієї інстанції.
      Новий розгляд позовної заяви ОСОБА_1 провадився на час дії КАС України у редакції після 15 грудня 2017 року. Розгляд справи здійснювався Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.), за наслідками якого ухвалено оскаржуване судове рішення.
      Тобто розгляд цієї справи провадився різними складами колегій суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які діяли в різний час та як різні судові інстанції. Першого разу - як суд, що переглядав справу за правилами касаційного розгляду, а вдруге - як суд першої інстанції.
      Такого, щоб у складі колегії суддів суду першої інстанції, які постановили оскаржуване рішення у цій справі, були судді, які перед тим переглядали його за правилами касаційного провадження, немає.
      За таких обставин немає й підстав вважати, що розгляд справи провадився судом, який не є встановленим законом у справі позивачки.
      27. Якими є межі й ефективність перегляду справи позивачки Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду та Великою Палатою?
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду як суд першої інстанції у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ наділений повноваженнями оцінювати докази та встановлювати на їх підставі обставини у справі, оцінювати аргументи, наведені учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову та ухвалювати за результатами судового розгляду рішення, передбачені частиною четвертою статті 266 КАС України. З метою ефективного захисту прав осіб у зазначеній категорії справ законодавець у пункті 3 частини четвертої статті 266 КАС України визначив право суду з огляду на конкретні обставини кожної справи застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Окрім того, в силу приписів частини другої статті 9 КАС України національні суди могли вийти за межі позовних вимог, якби це було необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Отже, за наявності для цього підстав суди першої й апеляційної інстанції не були позбавлені можливості захистити права позивачки в ефективний спосіб. Проте факт порушення прав позивачки не підтвердився.
      З огляду на встановлені у справі № 800/162/14 обставини та сформульовані у цій справі висновки щодо застосування норм матеріального права Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду виснував про відсутність підстав для задоволення позову. Велика Палата з огляду на наведені у цій постанові мотиви в цілому з такими висновками суду першої інстанції погоджується.
      Під час розгляду справи Велика Палата як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення, дала належну оцінку встановленим обставинами та застосовним нормам матеріального права, чинним на час звільнення позивачки, а також мотивувала, в чому саме виявилась неповнота аргументації суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову.
      28. Чи було порушено право позивачки на обґрунтованість рішення про звільнення з посади судді КСУ та судового рішення за результатами перегляду такого рішення про звільнення?
      Обґрунтування необхідності прийняття Постанови № 775-VII, мета її прийняття, історичний контекст й інші факти, які слугували підставами прийняття цієї Постанови, наведені у преамбулі до неї та у пояснювальних записках до відповідного проекту, розміщених на вебсайті Верховної Ради України за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6. ВРУ пояснила, зокрема, її бачення привласнення суддями КСУ повноважень парламенту, зміни у неконституційний спосіб Конституції України та наслідків таких дій.
      Мотиви прийняття Постанови № 775-VII, наведені у преамбулі до неї та у вищезгаданих пояснювальних записках, дозволяють виснувати про те, що право позивачки на належне обґрунтування ухваленого стосовно неї рішення парламенту порушене не було.
      Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, зокрема, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, слід визначити тільки у світлі конкретних обставин справи.
      Велика Палата не погоджується з міркуваннями скаржниці про використанням судом першої інстанції висновків Венеційської комісії як доказів чи джерел права. У цій справі немає таких оцінок відповідних висновків. Висновки Венеційської комісії не є обов`язковими, ця Комісія не є судовим органом і не вирішує питання встановлення порушень положень тих чи інших міжнародних документів. Її висновки часто не є категоричними, а нагадують наукові роздуми на тему конституціоналізму, фундаментальних прав, демократичності положень досліджуваних законопроектів або законів.
      За Статутом Венеційської комісії її завданням є здійснення фахової оцінки гарантій забезпечення демократії. Для цього Комісія втілює у життя демократичні принципи правової держави, досліджує проблеми, пов`язані з функціонуванням, зміцненням та розвитком демократичних інститутів. Саме у світлі такої оцінки ролі та значення висновків Венеційської комісії суд першої інстанції посилався на положення цієї інституції Ради Європи, членом якої є Україна.
      Велика Палата вважає, що якщо Венеційська комісія на підставі вивчення правової системи держави, зробить певний фаховий висновок, у якому дії окремих державних органів чи судових інституцій виглядатимуть «непривабливо» або ілюструватимуть ознаки певних порушень, то це не може бути засторогою, щоб орган судової влади, інший державний орган чи будь-хто не мав права згадати такий висновок Венеційської комісії для обґрунтування власної позиції.
      Велика Палата визнає, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є правильним і немає причин для його скасування. Водночас мотиви, якими керувався суд, коли ухвалював таке рішення, за обсягом не були повними й не охоплювали тих аспектів, на які звернула увагу Велика Палата у своєму рішенні. Крім того, Велика Палата не погодилася з окремими висновками суду першої інстанції, про що зазначила вище.З цієї причини рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивації, яка має бути викладена в редакції цієї постанови Великої Палати.
      Для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата належно оцінила всі суттєві аргументи позивачки у межах питань, які мав вирішити суд. Оскільки недоліки мотивувальної частини рішення суду першої інстанції Велика Палата виправила, відсутні підстави стверджувати, що позивачка зазнаватиме порушення її права на справедливий суд у частині належного обґрунтування судового рішення. Наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним і таким, що підлягає скасуванню.
      Національні суди забезпечили право позивачки на достатній перегляд прийнятого стосовно неї рішення парламенту про звільнення з посади. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не викликалася на засідання парламенту, на якому вирішувалося питання про її звільнення, і що вона була позбавлена можливості висловитися стосовно обставин, які пізніше були кваліфіковані парламентом як порушення нею присяги судді та стали підставою для звільнення з посади, не спростовують зроблених вище висновків суду щодо оцінки підстав і порядку прийняття Постанови № 775-VII. Усі ті аргументи, які позивачка, як вона вважає, могла повідомити у парламенті під час прийняття Постанови № 775-VII, вона висловила у судах обох інстанцій. Вони оцінили доводи позивачки і щодо відсутності в її діях ознак порушення присяги судді КСУ, і щодо недодержання парламентом процедури розгляду питання про її звільнення з посади, й інші важливі для вирішення справи аргументи позовної заяви та апеляційної скарги. Тому є підстави вважати, що позивачка була почута в органах, які, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, мали повноваження захистити права позивачки в ефективний спосіб у разі встановлення відповідних порушень.
      29. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      На підставі частини четвертої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанції може змінити судове рішення, якщо визнає, що доповненню або зміні підлягає його мотивувальна та (або) резолютивна частини.
      Отже, з огляду на викладене вище апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінити мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 243, 245, 266, 315, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінити.
      Викласти мотивувальну частину рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року в редакції цієї постанови.
      У решті рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Князєв
      Суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В . В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж . М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. В. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 96406949
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-4237/12
      Провадження № 14-21звц21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      за участю
      секретаря судового засідання Штихна В. О.,
      представника позивача - Міністерства юстиції України, за дорученням якого діють спеціалісти відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Фартушна Віта Леонідівна та Самойлова Дар`я Михайлівна ,
      представника відповідачки - адвоката Заруцького Олександра Вадимовича
      розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_2 (далі - відповідачка) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року (далі - заява про перегляд судового рішення)
      у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) (далі також - рішення ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) при вирішенні судом справи
      за позовом ОСОБА_3 (далі - позивач) до відповідачки за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - Органу опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - третя особа) - про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин Сполученого Королівства звернувся до суду в Україні, бажаючи визнати незаконним утримування його неповнолітньої дитини її матір`ю на території України, а також повернути цю дитину у Сполучене Королівство до місця постійного проживання. Суди розглядали справу неодноразово. Згідно з останнім рішенням Верховний Суд позовні вимоги задовольнив. Проте матір і дитина звернулися до ЄСПЛ, який ухвалив рішення про порушення Україною під час розгляду справи зобов`язань за ЄКПЛ. Велика Палата Верховного Суду за заявою матері дитини має забезпечити виконання рішення ЄСПЛ у частині перегляду рішення Верховного Суду як такого, що не було належно мотивованим відповідно до вимог процесуального аспекту статті 8 ЄКПЛ.
      (2) Короткий зміст позову
      2. У грудні 2012 року Головне управління юстиції м. Києва в інтересах позивача звернулось до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень, просило:
      2.1. Визнати незаконним утримування відповідачкою на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_4 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
      2.2. Повернути дитину до місця постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ( Manor Cottage , АДРЕСА_1 ; далі також - місце проживання позивача у Сполученому Королівстві);
      2.3. Для забезпечення повернення дитини зобов`язати відповідачку, ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , передати дитину позивачеві, ІНФОРМАЦІЯ_3 , у місце його проживання у Сполученому Королівстві.
      3. Головне управління юстиції м. Києва мотивувало позовну заяву так:
      3.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка уклали шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
      3.2. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яка з того часу постійно проживала з позивачем і відповідачкою за адресою: АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3 ).
      3.3. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі позивача та відповідачки прибула в Україну з метою відвідування родичів відповідачки. Позивач і відповідачка планували повернення до Сполученого Королівства 22 квітня 2012 року, проте позивачеві довелося повернутися раніше - 14 квітня 2012 року.
      3.4. Відповідачка з дитиною, які мали авіаквитки для повернення в обумовлену раніше дату, до Сполученого Королівства не повернулись. Відповідачка самостійно змінила місце проживання дитини з порушенням прав позивача, який ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини не давав.
      3.5. Відповідачка незаконно утримує дитину на території України, а тому на спірні правовідносини поширюються приписи Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція). Дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача.
      3.6. 10 серпня 2012 року позивач через Центральний орган Англії та Уельсу подав до Міністерства юстиції України заяву про повернення дитини.
      3.7. 12 вересня 2012 року на адресу Головного управління юстиції у м. Києві надійшли пояснення відповідачки, у яких вона повідомила, що відмовляється добровільно повертати дитину до Сполученого Королівства.
      3.8. Головне управління юстиції у м. Києві уповноважене діяти від імені позивача на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», статті 7 Гаазької конвенції, пунктів 2 і 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952.
      (3) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час первинного розгляду справи
      4. 5 червня 2013 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.
      5. 3 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалив нове, за яким позов задовольнив частково: визнав незаконним утримання дитини на території України, зобов`язав відповідачку повернути дитину до Сполученого Королівства за адресою: АДРЕСА_3 , або передати дитину позивачеві, який приїде в Україну, щоби забрати дитину в присутності представника служби дітей; в іншій частині у задоволенні позову відмовив.
      6. 23 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року без змін.
      7. 2 липня 2014 року Верховний Суд України прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, справу передав на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Вказав, що, вирішуючи питання про повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Гаазькою конвенцією, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Гаазької конвенції). Суд має переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 і 20 Гаазької конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також, чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.
      (4) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час нового розгляду справи
      8. 10 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Скасовуючи рішення апеляційної інстанції, колегія суддів звернула увагу на необхідність дослідження доказів і встановлення фактів, як зазначив Верховний Суд України у постанові від 2 липня 2014 року.
      9. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року.
      10. 1 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 3 грудня 2014 року, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважав, що суди не виконали вказівки Верховного Суду України, викладені у його постанові від 2 липня 2014 року, та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 10 вересня 2014 року.
      (5) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (повторний новий розгляд справи)
      11. 27 травня 2016 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      11.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка зареєстрували шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
      11.2. Після відкриття відповідачці візи як дружині позивача подружжя переїхало до Сполученого Королівства.
      11.3. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яку того ж дня Посольство України у Сполученому Королівстві зареєструвало громадянином України та вписало у закордонний паспорт матері.
      11.4. 9 грудня 2011 року дитині видано паспорт громадянина Сполученого Королівства.
      11.5. Дитина разом із батьками проживала у Сполученому Королівстві за адресою:
      АДРЕСА_4 . Позивач виставив на продаж будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, й особисті речі останньої.
      11.7. За результатами психологічних досліджень дитина сприймає своє місце проживання в Україні постійним і комфортним; знаходиться у житлі, у якому створені необхідні для цього умови; відвідує дитячий садок; пройшла обряд хрещення у православній церкві. Тому існує ризик того, що повернення до Сполученого Королівства завдасть шкоди психіці дитини.
      11.8. Спеціаліст - психолог Центру психологічної експертизи та психодіагностики Міжнародного інституту глибинної психології ОСОБА_6 (далі - психолог) - пояснила, що у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання та у дитячому садочку; дитина сприймає таке місце в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Вказане підтверджують висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року.
      (6) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (повторний новий розгляд справи)
      12. 21 вересня 2016 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року без змін. Мотивував ухвалу так:
      12.1. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі обох батьків прибула в Україну до родичів відповідачки, які проживають у м. Києві.
      12.2. 14 квітня 2012 року позивач повернувся до Сполученого Королівства, а дитина з відповідачкою залишились в Україні, де мали перебувати до 22 квітня 2012 року.
      12.3. 29 жовтня 2013 року Святошинський районний суд м. Києва ухвалив рішення про розірвання шлюбу позивача та відповідачки.
      12.4. Звернення до суду з позовом є реалізацією прав позивача, проте наявні у справі матеріали доводять надання ним мовчазної згоди на утримування дитини матір`ю, оскільки «відсутні вимоги про повернення дитини до звернення до суду із такою заявою» відповідно до Гаазької конвенції.
      12.5. Позивач не здійснював права піклування щодо дитини до моменту її переміщення, що підтверджує листування з Шеффілдським центром захисту від домашнього насильства; позивач не надав належних і допустимих доказів того, що він здійснював би такі права, якби не утримування дитини в Україні.
      12.6. Суд першої інстанції на підставі показань спеціаліста та складених ним висновків зробив законний і обґрунтований висновок про існування серйозного ризику того, що повернення дитини батькові загрожуватиме завданням їй психічної шкоди.
      (7) Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (повторний новий розгляд справи)
      13. 29 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року скасував. Ухвалив нове рішення, за яким позовні вимоги задовольнив: визнав незаконним утримання на території України дитини та зобов`язав повернути останню до Сполученого Королівства за адресою місця проживання позивача. Мотивував постанову так:
      13.1. Суди першої й апеляційної інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у спорах про повернення дитини у контексті цілей Гаазької конвенції, зокрема: наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності; можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини; її ставлення до кожного з батьків; реалізації матір`ю батьківських обов`язків з догляду, утримання та виховання дитини в Україні.
      13.2. У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження загрожуватиме заподіянням дитині фізичної або психічної шкоди. Висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача у Сполученому Королівстві ґрунтуються на припущеннях.
      13.3. Після неповернення дитини у квітні 2012 року до Сполученого Королівства позивач вже у липні 2012 року звернувся до Центрального органу Англії та Уельсу за місцем постійного проживання дитини та до органів медіації, з якими відповідач відмовилась контактувати. З моменту незаконного переміщення дитини до моменту звернення батька до суду минуло менше року, а тому суди першої й апеляційної інстанцій невиправдано застосували абзац другий статті 12 Гаазької конвенції, положення якого є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини. Тому неповернення дитини протягом шести тижнів із дати початку процедур, передбачених Гаазькою конвенцією, не є підставою для відмови у поверненні дитини.
      13.4. Відповідачка на законних підставах вивезла сина з держави його постійного місця проживання. Проте подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька є підставою для застосування передбаченого Гаазькою конвенцією механізму, згідно з яким дитину треба повернути до Сполученого Королівства.
      13.5. Визнавши фактично, що дитина з 2012 року утримується на території України незаконно, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували одночасно декілька передбачених статтями 12 і 13 Гаазької конвенції виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Вони неправильно витлумачили положення Гаазької конвенції стосовно винятків, передбачених у статтях 12, 13 (a) і 13 (b), вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета доказування у такій категорії справ, і відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав.
      13.6. Позивач не мав ефективного засобу юридичного захисту відповідно до статті 13 ЄКПЛ, оскільки суди допустили надмірно тривале провадження у справі та не розглянули питання повернення дитини «протягом шести тижнів, як то рекомендує Гаазька конвенція».
      (8) Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      14. 28 січня 2021 року за зверненням відповідачки та дитини ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) щодо порушення Україною зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ у її процесуальному аспекті. ЄСПЛ зробив такі висновки:
      14.1. Верховний Суд вирішив повернути дитину за результатами розгляду касаційної скарги, хоча такий розгляд був обмеженим за обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога, що відрізняє справу відповідачки від справи «Х. проти Латвії», в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (§ 34 рішення ЄСПЛ).
      14.2. У стислому обґрунтуванні Верховний Суд не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги (§ 35 рішення ЄСПЛ).
      14.3. Верховний Суд не проаналізував тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки з її дитиною. Обґрунтування Верховного Суду стосовно наявності підстав для задоволення позову було настільки загальним і шаблонним, що за обставин справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечень відповідачки проти задоволення заяви про повернення (§ 35 рішення ЄСПЛ).
      14.4. Заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя через те, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 ЄКПЛ. Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечень відповідачки, які ґрунтувалися на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції (§ 36 Рішення).
      14.5. Згідно зі статтею 41 ЄКПЛ слід зобов`язати Україну впродовж трьох місяців сплатити заявникам спільно: 1 200 (одну тисячу двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; 1 500 (одну тисячу п`ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації витрат на правову допомогу; 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у ЄСПЛ.
      (9) Рух заяви про перегляд судового рішення
      15. 23 лютого 2021 рокудо Великої Палати Верховного Суду від відповідачки, в інтересах якої діє адвокат Заруцький О. В., надійшла заява від 20 лютого 2021 року про перегляд судового рішення. У цій заяві відповідачка просить скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у задоволенні касаційної скарги, поданої в інтересах позивача, та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року.
      16. 26 лютого 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення на підставі рішення ЄСПЛ тапризначила справу до розгляду.
      17. 15 березня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія рішення ЄСПЛ разом із його автентичним перекладом українською мовою.
      18. 6 квітня 2021 року на адресу Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання третьої особи з проханням розглядати справу за відсутності її представника.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      19. Відповідачка мотивувала заяву тим, що постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року було прийнято на тих самих фактичних і доказових підґрунтях (обставинах), що і рішення судів першої й апеляційної інстанцій. Тому адекватним способом досягнення restitutio in integrum буде скасування вказаної постанови та залишення в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року.
      20. На судовому засіданні представник відповідачки підтримав доводи, викладені у заяві про перегляд судового рішення.
      (2) Доводи інших учасників справи
      21. Позивач і третя особа письмово позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      22. Представник позивача на судовому засіданні вказав, що рішення касаційного суду, про перегляд якого просить відповідачка, є законним, і дитину потрібно повернути до Сполученого Королівства. Відповідаючи на запитання суду, зазначив, що позивач вчасно звернувся до суду, і на час розгляду справи у суді першої інстанції зв`язок дитини з матір`ю був домірним зв`язку із батьком; висновки психолога були складені лише під час нового розгляду справи у суді першої інстанції. Тому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення Велика Палата Верховного Суду має касаційну скаргу позивача задовольнити, але з інших підстав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      23. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представників відповідачки та позивача, оцінила їхні доводи, зміст встановлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, а також судові рішення, ухвалені національними судами на підставі зібранихі досліджених доказів. Враховуючи передбачені законодавством межі перегляду судових рішень за виключними обставинами, відповідно до підстав такого перегляду, а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, Велика Палата Верховного Суду вирішила, що заяву про перегляд судового рішення слід задовольнити.
      (1.1) Загальні принципи перегляду судового рішення у зв`язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні справи судом
      24. Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною (стаття 46 ЄКПЛ, стаття 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV)). Для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною ЄКПЛ, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру (глава 3 Закону № 3477-IV).
      25. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення ЄКПЛ або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 ЄКПЛ). Виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням ЄСПЛ статусу остаточного або у строк, передбачений у цьому рішенні (частина перша статті 8 Закону № 3477-IV).
      26. Додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 Закону № 3477-IV) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).
      27. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі (частина третя статті 10 Закону № 3477-IV). Для цього слід враховувати Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить ЄКПЛ, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Якщо інше не вказав ЄСПЛ у рішенні, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, коли ЄСПЛ у рішенні, ухваленому на користь заявника, визнав порушення Україною зобов`язань за ЄКПЛ саме під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      29. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом (пункт 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
      30. З огляду на те, які порушення статті 8 ЄКПЛ констатував у рішенні ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідачка і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні у суді касаційної інстанції, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не є адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішення національного суду, про перегляд якого просить відповідачка.
      (1.2) Щодо порушень Конвенції, встановлених у рішенні ЄСПЛ
      31. У рішенні ЄСПЛ на підставі його попередньої практики вказав, що стаття 8 ЄКПЛ покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13, 20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31 рішення ЄСПЛ).
      32. ЄСПЛ звернув увагу, що у справі заявників суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, беручи до уваги три висновки психологічного обстеження й усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції виснував, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який зробив протилежний висновок - про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства (§ 32 рішення ЄСПЛ).
      33. ЄСПЛ вказав, що головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини. На думку ЄСПЛ, той із батьків, хто виступає проти повернення, має, насамперед, надати достатньо доказів щодо цього. Відповідачка виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить останню під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. А суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. На підставі попередньої практики ЄСПЛ виснував, що суд першої інстанції надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків, і такі докази становили невід`ємну частину справи. Тому їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі (§ 33 рішення ЄСПЛ).
      34. Як встановили суди, у липні 2012 року, тобто до спливу одного року з моменту переміщення дитини в Україну, позивач звернувся із заявою про повернення незаконно утримуваної в Україні дитини до Центрального органу Англії та Уельсу, який направив до Міністерства юстиції України запит про повернення дитини.
      35. Згідно зі статтею 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
      36. Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частини перша та друга статті 12 Гаазької конвенції).
      37. З позовом до суду в інтересах позивача Головне управління юстиції м. Києва звернулося у грудні 2012 року. Проте через складність справи, що з огляду на предмет та підстави позову потребувала особливої ретельності, судовий процес був тривалим.
      38. Згідно зі статтею 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
      a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
      b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
      Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
      39. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги, не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали, і які висновки слід було зробити. А у § 36 рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що Верховний Суд не здійснив ефективний перегляд заперечення відповідачки, які ґрунтувалися саме на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Тому Велика Палата Верховного Суду має, зокрема, оцінити доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
      40. Суди першої й апеляційної інстанцій дослідили висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року:
      40.1. У висновку від 12 лютого 2013 року психолог пояснила, що аналіз результатів спостереження за характером поведінки ситуації спілкування з незнайомою людиною та незнайомою іграшкою, за змінами у пізнавальній активності дитини, за взаємодією дитини з мамою (відповідачкою) дозволяє визначити тип сформованої прив`язаності дитини до своєї матері як надійний, тобто такий, що дав можливість виникнути почуттю довіри та безпеки до оточуючого світу і склав передумову успішного входження у світ людських стосунків.
      40.2. У висновку від 30 грудня 2013 року психолог зазначила про таке:
      1) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства потреба дитини в безпеці не буде в повному обсязі задоволена: для особи такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру;
      2) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства буде завдано шкоду розвитку: вилучення зі звичного мовного середовища (занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище, особливо за умови припинення слідування з матір`ю) призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення. Результатом, враховуючи тривалість сензитивного періоду у розвитку цієї психічної функції та її безпосередній зв`язок із розвитком мислення, буде відхилення у психічному розвитку, подолання якого вимагатиме спеціальної компенсації (надолуження);
      3) втрата об`єкта первинної прив`язаності є глибинною психологічною травмою, пов`язаною з несподіваним і незворотнім розривом тісних зв`язків із матір`ю; для дитини цього віку така втрата матиме довгострокові наслідки, серед яких на першому місці є формування хибної самості - деформації внутрішньої структури особистості, що призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті, які є необхідною умовою досягнення успіху в житті особистому та професійному.
      40.3. У висновку від 28 липня 2015 року у відповідь на питання, чи існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, психолог надала ствердну відповідь. Аргументувала тим, що, враховуючи вік дитини, немає еквівалентної альтернативи тій підтримці у психічному та фізичному розвитку дитини, яку створила відповідачка за участі підтримуючого оточення. За умови повернення дитини до Сполученого Королівства: а) не буде в повному обсязі задоволена потреба дитини у безпеці (припинення спілкування з матір`ю як об`єктом первинної прив`язаності має наслідком деформацію внутрішньої структури особистості, яка призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті); б) занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення, який для дітей відповідного віку продовжує залишатися головним показником успішності психічного розвитку.
      Щодо ризику завдання фізичної шкоди психолог також вказала, що для дитини такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру. У зв`язку з утратою людини, яка забезпечує дитині максимальне задоволення вітальних потреб, в останньої виникає стан, який характеризується прогресуючою втратою інтересу до оточуючого світу, зникненням апетиту, зниженням маси тіла, уповільненням темпу фізичного та психічного розвитку.
      41. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили їхні висновки, проаналізувавши показання допитаного в суді першої інстанції психолога, який пояснив, що проблем з адаптацією у дитини за місцем проживання та у дитячому садочку немає; дитина сприймає місце проживання в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Учасники справи могли ставити запитання психологу під час його допиту на судовому засіданні у суді першої інстанції (т. 8, а. с. 124). Тому принцип змагальності під час дослідження вищевказаних доказів був додержаний, а достовірність висновків психолога перевірена під час його допиту (див. § 33 рішення ЄСПЛ).
      42. Із заявою про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, за правилами статті 143 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач до суду не звертався. За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами. У Великої Палати Верховного Суду немає підстав не брати до уваги досліджені судами першої й апеляційної інстанцій докази, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції та підтверджують наявність обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства.
      43. На запитання Великої Палати Верховного Суду стосовно наявності підстав для з`ясування думки дитини, яка не досягла десятирічного віку, про можливість її повернення до місця проживання позивача у Сполученому Королівстві, представники позивача та відповідача однаково зазначили, що такі підстави відсутні з огляду на недосягнення дитиною того віку та рівня зрілості, про які йде мова у Гаазькій конвенції.
      44. Представник відповідачки наголосив на тому, що востаннє дитина бачилася з позивачем у віці шести місяців; з часу приїзду в Україну за її межі не виїжджала; майже десять років позивач із дитиною не спілкувався та не зустрічався; на пропозиції відповідачки поспілкуватися з дитиною не реагував; участі в утриманні дитини не бере, у зв`язку з чим відповідачка ініціювала судовий процес про стягнення з позивача аліментів на дитину.
      45. Стосовно того, коли востаннє позивач бачився з дитиною та чи є у нього нова сім`я, представник позивача суду не відповів. Пояснив, що особистих зустрічей з дитиною у позивача, відколи він ініціював судовий процес в Україні, не було, оскільки позивач не може прибути в Україну. Конкретні причини такої неможливості представник позивача не пояснив. Зазначив, що постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року, ухвалена на користь позивача, не була виконана, оскільки у відкритті виконавчого провадження було відмовлено з причин, які представникові невідомі. На запитання суду, чи оскаржив позивач цю відмову, представник позивача відповів, що, наскільки йому відомо, таких дій позивач не вчиняв, а Міністерство юстиції України неповноважне представляти інтереси позивача не етапі виконання судового рішення.
      46. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки та дитини.
      47. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, таке:
      47.1. Згідно з даними з виписок-епікризів з історії хвороби відповідачки з 17 до 30 квітня 2012 року, а надалі з 3 до 15 травня 2012 року вона знаходилась на лікування у терапевтичному відділенні Науково-практичного медичного центру Харківського національного медичного університету. Відповідачці було поставлено діагноз і рекомендовано уникати нервових стресів, проходити нагляд у терапевта, невропатолога, санаторно-курортне лікування, протипоказано переміщення у повітряному просторі.
      47.2. Згідно з консультативним висновком Київського міського центру малоінвазивної травматології та ортопедії від 9 липня 2012 року відповідачка була оглянута на предмет препателярного бурситу лівого коліна. Лікар рекомендував відповідачці уникати фізичних навантажень і пройти повторний огляд через 14 днів.
      47.3. З 9 серпня до 21 жовтня 2012 року позивач мав продовжити візу відповідачці та сплатити відповідні кошти. Через те, що строк дії візи, відкритої відповідачці як дружині позивача, сплив, а позивач цю візу не продовжив, починаючи з 19 листопада 2012 року відповідачка не могла повернутися до Сполученого Королівства.
      47.4. Згідно з наданим як позивачем, так і відповідачкою листуванням сторін електронною поштою, починаючи з квітня 2012 року, позивач був обізнаний про неможливість відповідачки подорожувати за станом здоров`я, а надалі - без допомоги іншої особи, але на прохання відповідачки про надання допомоги для повернення до Сполученого Королівства не відреагував.
      47.5. Позивач продав будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, проте не надав жодних доказів для підтвердження того, що він проживає за новою адресою ( АДРЕСА_1 ), яку представник позивача вказав у заяві про уточнення позовних вимог як адресу постійного місця проживання позивача (т. 7, а. с. 119). На яких умовах дитина буде проживати у новому помешканні та що дитині будуть створені там належні умови для проживання, представник позивача не вказав.
      47.6. Відповідачка з дитиною проживають у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
      47.7. Для проживання дитини в Україні створені належні умови, що підтверджує акт обстеження умов проживання від 27 липня 2015 року. Дитина відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та сім`ї.
      48. Представник відповідачки на судовому засіданні повідомив Велику Палату Верховного Суду, що дитина і далі проживає у згаданій квартирі з відповідачкою, виїзд якої до Сполученого Королівства утруднений необхідністю отримання візи та є обтяжливим, виходячи з фінансових міркувань. А розраховувати у цьому на підтримку позивача, з яким у відповідачки давно припинилися подружні відносини, немає підстав. Тому, на думку представника відповідачки, у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства її зв`язок із матір`ю перерветься. На запитання суду про поточний стан здоров`я відповідачки її представник не зміг відповісти через відсутність у нього актуальної інформації, але зазначив, що характер раніше виявленого захворювання є триваючим.
      49. Велика Палата Верхового Суду вважає, що факти, встановлені судами, а також наведені пояснення представника відповідачки підтверджують її доводи про відсутність у неї можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною. За такої ситуації у суду тим більше немає підстав ставити під сумнів наявність ризиків, про які зазначив у письмових висновках психолог, допитаний у суді першої інстанції.
      50. Тому, враховуючи вказане, зміст рішення ЄСПЛ, факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, докази, які дослідили ці суди, а також пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який не взяв до уваги відповідні доводи відповідачки, не є належно обґрунтованими. У контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судами у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини до Сполученого Королівства. Висновки судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу їхніх вимог і заперечень, підтверджених відповідними доказами.
      51. Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
      52. Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄКПЛ:
      52.1. Відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.
      52.2. З огляду на встановлені судами першої й апеляційної інстанцій ризики (пункт «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.
      52.3. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).
      Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).
      Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.
      Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      53. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може, зокрема, задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву відповідачки про перегляд судового рішення обґрунтованою. Тому постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року слід скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року та рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року - без змін.
      Керуючись статтями 409, 410, 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року задовольнити.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 96342875
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-а-13964/08/1570
      Провадження № 11-87зва20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження у зв`язку з неявкою сторін у судове засідання заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року (судді Косцова І. П., Стас Л. В., Турецька І. О.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року (судді Ситников О. Ф., Гашицький О. В., Малинін В. В., Мойсюк М. І., Штульман І. В.) в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Великомихайлівському районі Одеської області (далі - УПФУ) про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни,
      УСТАНОВИЛА:
      Історія справи
      1. У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до УПФУ, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:
      - визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в перерахунку та виплаті щомісячного підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком;
      - зобов`язати УПФУ нарахувати та виплатити щомісячне підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за 2006-2008 роки в розмірі 3891,90 грн.
      2. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 10 червня 2009 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії УПФУ щодо відмови ОСОБА_1 у перерахунку та виплаті в повному обсязі щомісячного підвищення до пенсії; зобов`язав відповідача перерахувати та виплатити позивачці недоплачене як дитині війни щомісячне підвищення до пенсії за періоди з 09 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком виходячи з розрахунку прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, за винятком виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      3. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 01 листопада 2010 року постанову суду першої інстанції скасував та позов задовольнив частково: зобов`язав УПФУ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум). У задоволені решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 травня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
      Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин
      5. Суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в УПФУ та отримує пенсію по інвалідності, що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.
      6. На звернення позивачки від 18 листопада 2008 року щодо перерахунку пенсії відповідно до статті 6 Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-IV «Про соціальний захист дітей війни» (зі змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2195-IV) до УПФУ останнє листом від 20 листопада 2008 року №15/Ф-4 відповіло відмовою, посилаючись на правомірність своїх дій та відповідність їх вимогам чинного законодавства.
      7. Згідно зі статтею 1 Закону № 2195-IV, дитина війни - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років, а отже ОСОБА_1 відноситься до категорії «дитина війни», що підтверджується копією паспорта та відповідним штампом у пенсійному посвідченні № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.
      8. Відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (у редакції від 18 листопада 2004 року № 2195-IV, яка діяла з 01 січня 2006 року по 21 грудня 2007 року) дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
      9. Пунктом 17 статті 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» було зупинено на 2006 рік дію статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».
      10. Законом України від 19 січня 2006 року № 3367-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» пункт 17 статті 77 указаного Закону виключено, а статтю 110 викладено у новій редакції, якою встановлено, що пільги дітям війни, передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», запроваджуються у 2006 році поетапно, за результатами виконання бюджету в першому півріччі, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.
      11. Упродовж 2006 року Кабінетом Міністрів України вказаний порядок запровадження та виплати пільг дітям війни, які передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», визначений не був. Фінансування виплат підвищення пенсії дітям війни з державного бюджету у 2006 році не проводилось.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
      12. 02 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      13. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11), ухвалене 09 січня 2020 року.
      14. На думку ОСОБА_1 , Суд задовольнив її заяву щодо перерахунку підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за період з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у справі № 2-а-13964/08/1570, а тому заявниця просить: ухвалити постанову, якою змінити абзац третій резолютивної частини постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та викласти цей абзац у новій редакції, відповідно до якої зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум); скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року.
      Позиція інших учасників справи
      15. На час розгляду справи відповідач відзиву та пояснень на заяву позивачки не надіслав.
      Рух заяви у Великій Палаті Верховного Суду
      16. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2020 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570, витребував справу з Одеського окружного адміністративного суду та копію рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України», ухваленого 09 січня 2020 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
      17. 15 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист судді Одеського окружного адміністративного суду Аракелян М. М. від 08 квітня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/12480/20, відповідно до якого справа № 2-а-13964/08/1570 була знищена згідно з актом № 9 про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду, затвердженого головою Одеського окружного адміністративного суду 03 грудня 2019 року.
      18. 24 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11).
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 квітня 2020 року направила до Одеського окружного адміністративного суду копії матеріалів провадження № 11-87зва20 для відновлення судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до УПФУ про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни та зупинила провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року до надходження відновленого судового провадження.
      20. 23 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали відновленого судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 відповідно до супровідного листа виконувача обов`язків керівника апарату Одеського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/43358/20.
      21. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 листопада 2020 року поновила провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 та призначила справу до розгляду в судовому засіданні.
      22. Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання Великої Палати Верховного Суду не з`явилися.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що перегляд за виключними обставинами рішень судів попередніх інстанцій здійснюється лише в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.
      24. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      25. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      26. Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      27. З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції, статтею 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      28. Зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» слідує, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 72954/11, у якій скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на невиплату державою підвищення до пенсії за 2006-2008 роки в повному обсязі.
      29. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
      Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      30. У параграфі 16 рішення у справі «Філозофенко проти України» ЄСПЛ, вирішуючи прийнятність вимог заявниці про підвищення до пенсії за періоди з 01 січня до 02 квітня 2006 року, з 01 січня до 09 липня 2007 року та з 01 січня до 22 травня 2008 року, послався на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у якому він визнав подібні скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки заявники не довели наявності «законного сподівання» на підвищення рівня пенсії протягом зазначених періодів. Відтак Суд не знайшов підстав для іншого висновку у цій справі та так само відхилив вимоги заявниці щодо зазначених періодів як явно необґрунтовані. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що вимогу заявниці щодо періоду з 09 липня до 11 грудня 2007 року національні суди залишили без задоволення як подану з пропуском строку. Суд не знайшов жодної свавільності у постановах судів стосовно цього періоду й також відхилив скаргу заявниці щодо цього періоду як явно необґрунтовану.
      31. ЄСПЛ, посилаючись також на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у параграфах 18 і 19 рішення у справі «Філозофенко проти України» зазначив, що бездіяльність держави, тобто невизначення розміру підвищення до пенсії, яка мала виплачуватися заявникам у період з квітня до грудня 2006 року, становила втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не навів жодних аргументів, щоб пояснити цю бездіяльність, яка тримала заявників у стані невизначеності. Отже, Суд не знайшов жодної причини, чому органи державної влади не вжили жодних дій для визначення розміру підвищення до пенсії заявників, і вважав, що це втручання було необґрунтованим і порушило зазначене положення. ЄСПЛ не знайшов жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку в цій справі.
      32. З огляду на викладене ЄСПЛ оголосив прийнятною скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо періоду з 01 квітня до 31 грудня 2006 року.
      33. Відповідно до практики ЄСПЛ проголошене у першому реченні статті 1 Першого протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном означає, що порушення цього права може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання держави. Так, наприклад, порушення може мати форму позбавлення можливості використовувати власність, ненадання відповідних дозволів (рішення Комісії від 08 лютого 1978 року у справі Paul Henry Wiggins v. the United Kingdom, параграф 33), або інших норм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади (рішення від 18 грудня 1996 року у справі Loizidou v. Turkey)
      34. За положеннями статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
      35. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      36. Соціальні права громадян держави встановлюються законами та реалізуються відповідно до них та інших нормативно правових актів у порядку, встановленому законами.
      37. Право власності громадян як одне з основоположних прав закріплено у статті 41 Конституції Україні. Таке право, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, набувається в порядку, визначеному законом (частина друга статті 41 Конституції).
      38. Приймаючи закони про надання громадянам права на отримання певної власності та/або певного доходу, держава в особі відповідних органів державної влади повинна діяти відповідально та з урахуванням реальної можливості реалізації такого закону та його виконання.
      39. Відтак у держави в особі її компетентних органів існує позитивний обов`язок щодо врегулювання правовідносин, визначення прав та обов`язків сторін у законодавчих актах та реального забезпечення виконання цих законів шляхом прийняття у разі потреби інших нормативних актів на реального забезпечення їх виконання.
      40. Принцип належного врядування, зміст якого розкритий у рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (параграфи 70, 71), передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
      41. Принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу.
      42. Цей самий принцип повинен бути застосований до бездіяльності держави в особі її уповноважених органів у випадку бездіяльності щодо прийняття нормативних актів на виконання приписів прийнятих законів та передбачення, зокрема, видатків на фінансування виконання приписів законів.
      43. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відіграє провідну роль у забезпеченні розвитку права та формуванні єдиної правозастосовної практики судами України, саме від вироблення правових позицій у справах щодо вирішення виключних правових проблем (які, як правило, мають системний характер) залежить ефективність судового захисту на національному рівні.
      44. Суди попередніх інстанцій у цій справі зазначили, що вказані вище положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» не визнавалися неконституційними, отже, для проведення спірних виплат у 2006 році у зв`язку з нездійсненням вказаною постановою поетапного впровадження статті 6 Закону України № 2195-ІV були відсутні правові підстави, тобто протягом 2006 року дію статті 6 Закону України № 2195-ІV від 18 листопада 2004 року не було відновлено.
      45. Отже, держава в особі уповноважених органів не здійснила ефективних засобів захисту права позивачки на мирне володіння майном.
      46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що не можна виправдовувати бездіяльність держави щодо захисту прав на мирне володіння майном відсутністю визначеного у національному законодавстві механізму визначення розміру нарахувань соціальних виплат, які належать до нарахувань за приписами закону, оскільки саме у визначенні такого механізму, зокрема, полягає позитивний обов`язок держави та законні очікування особи на отримання виплат, передбачених законом.
      47. У разі відсутності дієвого механізму перерахувань передбачених законом соціальних виплат або відсутності передбачених законом видатків на такі виплати не повинен унеможливлюватись захист прав власності позивачки, гарантованих статтею 41 Конституції України, і в цьому випадку держава повинна відповідати за невиконання свого позитивного обов`язку шляхом виплати відповідної компенсації, яка може бути визначена, у тому числі, судом (стаття 56 Конституції України).
      48. У справі «Філозофенко проти України» від 09 січня 2020 року ЄСПЛ наголосив, що його роль не полягає у підміні собою національних органів влади та обчисленні розміру підвищення до пенсії, яке мало бути виплачено заявниці у 2006 році, враховуючи відсутність будь-якого рішення органів державної влади щодо цього. Отже ЄСПЛ у цій справі вважав, що більш доречним був би розгляд цього питання на стадії виконання цього рішення (параграф 24).
      49. ЄСПЛ визнає наявність позитивного обов`язку держави щодо запровадження належної системи гарантій права власності та правосуддя (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 13 Конвенції).
      50. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      51. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
      52. Оскільки держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду в частині загальних та індивідуальних заходів на виконання рішень ЄСПЛ, необхідно, щоб такі заходи на національному рівні сприяли ефективному відновленню прав заявників.
      53 Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду.
      54. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      55. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні.
      56. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки судами попередніх інстанцій позивачці у цій справі було відмовлено в частині її позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, найбільш доречним способом захисту її прав, порушення яких констатовано у рішенні ЄСПЛ, є новий розгляд справи судом першої інстанції.
      Висновки за результатами розгляду заяви
      57. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      58. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних прав позивачки у цій справі, то вказані порушення можна усунути шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині позовних вимог ОСОБА_1 за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.
      59. Однак, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а справа у вказаній вище частині позовних вимог - передачі до суду першої інстанції.
      60. Під час розгляду справи суд першої інстанції, за необхідності, може вирішити питання про заміну відповідача у справі або залучення співвідповідача.
      Керуючись статтями 345, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2009 року, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року скасувати в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3. В іншій частині постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформлено суддями Анцуповою Т. О. та Сімоненко В. М.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді : Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      І. В. Григор`єва Л. І. Рогач
      В . І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      В. С. Князєв С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 95177466