Решение КСУ о несоответствии Конституции Украины статьи 368-2 Уголовного кодекса Украины

ANTIRAID
 Share

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Recommended Posts

ANTIRAID Proficient

ANTIRAID

Posted
Posted

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
РІШЕННЯ 
КОНСТИТУЦІЙНОГО  СУДУ  УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України

м. Київ 
26 лютого 2019 року 
№ 1-р/2019

Справа № 1-135/2018(5846/17)

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, 
Головатого Сергія Петровича, 
Городовенка Віктора Валентиновича, 
Гультая Михайла Мирославовича, 
Завгородньої Ірини Миколаївни, 
Запорожця Михайла Петровича, 
Касмініна Олександра Володимировича, 
Колісника Віктора Павловича - доповідача, 
Кривенка Віктора Васильовича, 
Лемака Василя Васильовича, 
Литвинова Олександра Миколайовича, 
Мельника Миколи Івановича, 
Мойсика Володимира Романовича, 
Первомайського Олега Олексійовича, 
Саса Сергія Володимировича, 
Сліденка Ігоря Дмитровича, 
Тупицького Олександра Миколайовича, 
Шаптали Наталі Костянтинівни,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2Кримінального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Колісника В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Суб’єкт права на конституційне подання - 59 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2 Кримінального кодексу України (далі - Кодекс).

Відповідно до статті 368-2 Кодексу "набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі - караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина перша); "ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина друга); "діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина третя); "особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції" (пункт 1 примітки); "під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їх розмір (вартість) перевищує одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян" (пункт 2 примітки); "під передачею активів у цій статті розуміється укладення будь-яких правочинів, на підставі яких виникає право власності або право користування на активи, а також надання іншій особі грошових коштів чи іншого майна для укладення таких правочинів" (пункт 3 примітки).

На думку суб’єкта права на конституційне подання, стаття 368-2 Кодексу не узгоджується з приписами Конституції України щодо: верховенства права; відсутності зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, які не пом’якшують або не скасовують відповідальності особи; заборони притягувати до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; заборони двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; презумпції невинуватості особи; звільнення особи від обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; неприпустимості обґрунтування обвинувачення на припущеннях; можливості особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Автори клопотання стверджують, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає статті 1, частині другій статті 3, частинам першій, другій статті 8, статті 58, частині першій статті 61, статті 62,частині першій статті 63, частині першій статті 64, пунктам 1, 3 частини другої статті 129Конституції України.

2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого.

2.1. Україна є демократична, правова держава (стаття 1 Конституції України).

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 Конституції України).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19Конституції України).

Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам є завданням Кодексу (частина перша статті 1 Кодексу). Відповідно до статті 3 Кодексу законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кодекс, який ґрунтується наКонституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (частина перша); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом (частина третя).

Згідно зі статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

2.2. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (стаття 9 Основного Закону України).

Верховна Рада України 18 жовтня 2006 року ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, статтею 20 якої передбачено, що за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця цієї конвенції розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів посадової особи органу публічної влади, яке перевищує її законні доходи, які вона не може раціонально обґрунтувати. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що за вказаною конвенцією держава-учасниця розглядає можливість криміналізації незаконного збагачення "за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи".

Конституційний Суд України наголошує, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити насамперед із принципів та норм Конституції України, адже закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія корупції має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції України.

3. Одним з головних елементів принципу верховенства права, закріпленого в частині першій статті 8 Основного Закону України, є юридична визначеність. Конституційний Суд України наголошував на важливості вимоги визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що одним із неодмінних елементів верховенства права є юридична визначеність (пункт 41); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46).

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства № 1" (The Sunday Times v. the United Kingdom № 1) від 26 квітня 1979 року зазначив, що "норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку" (пункт 49).

У рішенні у справі "S.W. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року Європейський суд з прав людини наголосив, що будь-яке правопорушення має бути чітко визначене в законі; такій вимозі відповідає стан, коли особа може знати з формулювання відповідного припису, а за потреби - за допомогою його тлумачення судом, за які дії або бездіяльність її може бути притягнуто до кримінальної відповідальності (пункт 35).

Конституційний Суд України, зазначивши, що свобода є серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії, а закріплене в частині першій статті 29 Конституції України право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом кожної людини, вказав на те, що для виконання державою свого головного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзаци перший, другий підпункту 2.3 пункту 2, абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Солдатенко проти України"(Soldatenko v. Ukraine) від 23 жовтня 2008 року зазначив, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності, а також наголосив, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не просто відсилає до національного закону, але також стосується "якості закону", вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права; при цьому "якість закону" означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (пункт 111).

Дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини. Так, стаття 368-2 Кодексу передбачає, зокрема, застосування такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. Крім того, до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого названою статтею Кодексу, можуть бути застосовані, зокрема, такі запобіжні заходи, як домашній арешт та тримання під вартою, що пов’язані з обмеженням волі.

4. Важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України).

Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості.

Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу.

Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обов’язків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (Barberа, Messeguй and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі "Яношевич проти Швеції" (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року).

Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень.

Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низки прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 62, 63 Конституції України.

Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі "Яллог проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходи, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97).

Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі "Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року).

У рішенні у справі "Олександр Зайченко проти Росії" (Aleksandr Zaichenko v. Russia) від 18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право не здійснювати самозвинувачення не може обґрунтовано обмежуватися зізнанням у вчиненні правопорушення або висловлюваннями, що безпосередньо викривають особу; показання, отримані під примусом, які на перший погляд не мають обвинувального характеру, зокрема такі, як виправдувальні зауваження чи просто інформація щодо факту, у подальшому можуть бути використані у кримінальному провадженні на підтримку обвинувачення (пункт 54).

Конституційний Суд України наголошує, що конституційні приписи щодо презумпції невинуватості та неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів мають застосовуватися рівною мірою до всіх осіб. Конституція України не допускає звуження чи скасування вказаних гарантій стосовно окремих категорій осіб.

5. За змістом статті 368-2 Кодексу набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі утворює об’єктивну сторону складу такого злочину, як незаконне збагачення, якщо законність підстав набуття таких активів у власність не підтверджено доказами. Отже, ключовою ознакою незаконного збагачення як злочину закон визначає відсутність доказів законності підстав набуття у власність вказаних активів. Відсутність доказів за такого формулювання диспозиції норми уможливлює визнання наявності у діях особи об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення.

Особливості формулювання диспозиції норми, яка міститься в частині першій статті 368-2Кодексу, насамперед юридична конструкція "законність підстав набуття яких не підтверджено доказами", зумовлюють потребу з’ясувати питання стосовно суб’єкта, який має підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів у значному розмірі особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже, й довести її невинуватість у вчиненні злочину. Такий висновок випливає з того, що підтвердження доказами законності підстав набуття відповідних активів у власність означає, що в діях конкретної особи відсутній склад злочину, передбаченого статтею 368-2 Кодексу.

З огляду на приписи частини першої статті 19, частин першої, другої статті 62 та частини першої статті 63 Конституції України суб’єктом, який зобов’язаний збирати докази законності підстав набуття у власність відповідних активів конкретною особою, не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні будь-якого злочину, у тому числі передбаченого статтею 368-2 Кодексу. Особа може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх взагалі.

Відповідно до частини другої статті 17 Кримінального процесуального кодексу України "ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом". Згідно з пунктом 19 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України стороною кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим кодексом. Частиною першою статті 91 Кримінального процесуального кодексу України визначено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. До таких обставин віднесено, зокрема, ті, які "виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження", і ті, які "є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання".

Законодавче визначення незаконного збагачення як злочину за умови, якщо сторона обвинувачення не виконує свого обов’язку збирати докази законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі, уможливлює перекладення цього обов’язку зі сторони обвинувачення (держави) на сторону захисту (підозрюваного або обвинуваченого), що є неприпустимим з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, оскільки в такому разі порушується припис частини другої статті 62 Конституції України щодо неприпустимості покладання на особу обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, тобто право обвинуваченої особи не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі ще не означає, що їх набуття є суспільно небезпечним діянням, оскільки припис статті 368-2 Кодексу щодо активів, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, не передбачає такої обов’язкової ознаки складу злочину, передбаченого цією статтею, як набуття активів у власність у злочинний спосіб.

Суттєвим недоліком законодавчого визначення незаконного збагачення як злочину є також те, що в його основу покладено непідтвердження доказами законності підстав набуття у власність активів у значному розмірі. При цьому процесуальний припис "не підтверджено доказами" у юридичній конструкції диспозиції частини першої статті 368-2 Кодексу передбачає одну з визначальних ознак, що безпосередньо впливають на визнання конкретного діяння злочином. Тобто цей припис містить одну з ключових ознак об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Водночас поєднання в диспозиції статті 368-2 Кодексу матеріальних та процесуальних приписів є неприйнятним та неприпустимим з огляду на те, що регламентація процесу доказування в кримінальному провадженні належить виключно до сфери кримінального процесуального законодавства. Процесуальні юридичні приписи (підтвердження чи непідтвердження доказами, доведеність чи недоведеність певного факту) не можуть бути складовою юридичної норми, яка передбачає кримінальну відповідальність, оскільки вони пов’язані не з діянням суб’єкта злочину, а з процесуальною діяльністю посадових осіб уповноважених державних органів.

Отже, за такого формулювання диспозиції статті 368-2 Кодексу встановлення наявності у діянні особи складу злочину, передбаченого вказаною статтею Кодексу, і кримінально-правова кваліфікація такого діяння безпосередньо залежать від результатів суб’єктивної діяльності чи навіть від бездіяльності сторони обвинувачення.

Законодавча конструкція, що пов’язує наявність ключової ознаки складу такого злочину, як незаконне збагачення, з результатами процесуальної діяльності, тобто з підтвердженням доказами, уможливлює обвинувачення, що ґрунтується на припущеннях. Поза увагою сторони обвинувачення може залишитися з’ясування конкретного способу набуття особою у власність активів у значному розмірі. Зазначена юридична конструкція дезорієнтує і сторону обвинувачення, і сторону захисту, оскільки сконцентрована на самому факті наявності чи відсутності доказів законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі та передбачає наявність складу такого злочину, як незаконне збагачення, у разі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття у власність таких активів.

За цих обставин уможливлюється притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення особи, яка на законних підставах набула активи у власність, але не має підтвердження законності підстав такого набуття. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність згідно зі статтею 368-2 Кодексу може розглядатися як доказ незаконності набуття у власність активів, а дії їх власника - кваліфікуватися як незаконне збагачення. Водночас відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність не означає підтвердження незаконності цих підстав, а отже, й доведеності вини особи у незаконному збагаченні. Законодавче визначення такого злочину, як незаконне збагачення, дає змогу обґрунтовувати обвинувачення особи у незаконному збагаченні на припущеннях навіть тоді, коли йдеться про особу, яка законно набула у власність певні активи.

Положення статті 368-2 Кодексу сформульовані так, що сумніви стосовно законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі можуть тлумачитися не на користь цієї особи та можуть розглядатися як підтвердження її незаконного збагачення, хоча відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь".

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.

6. У зв’язку з порушенням у конституційному поданні питання щодо зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу Конституційний Суд України звертає увагу на частину першу статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. За цим конституційним приписом "дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99).

Розгляд питання щодо неприпустимості зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу вимагає врахування приписів інших його статей, а саме: частини другої статті 4, у якій прямо передбачено, що "злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння", частини другої статті 5, у якій конкретизовано принцип, закріплений у статті 58Конституції України, і передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

За юридичною позицією Конституційного Суду України "кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000).

Отже, особа не може нести кримінальну відповідальність за діяння, вчинені до набрання чинності законом, яким ці діяння криміналізовано.

7. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить із того, що законодавче визначення ознак такого злочину, як незаконне збагачення, у статті 368-2 Кодексу не відповідає принципу юридичної визначеності.

У правовій державі, якою згідно зі статтею 1 Конституції України є Україна, протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами з неухильним дотриманням прав і свобод людини, а також принципів верховенства права та верховенства Конституції України. Це повною мірою стосується також реалізації Верховною Радою України виключної законодавчої функції в частині визначення законом діянь, які є злочинами (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України). У тих випадках, коли закон передбачає кримінальну відповідальність, вимога ясності та недвозначності цього закону є вирішальною при встановленні його відповідності юридичній визначеності.

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимозі юридичної визначеності як складовій конституційного принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки диспозиція цієї норми сформульована недостатньо чітко й допускає неоднозначне її розуміння, тлумачення та застосування. Зазначена стаття Кодексу також не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України) та з конституційним приписом щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (право особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів) (частина перша статті 63 Конституції України).

Конституційний Суд України вважає, що вимога "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути встановлена законом як вимога підтвердження доброчесності посадової особи та як превентивний засіб у боротьбі з корупцією, однак, з огляду на положення статті 62 Конституції України, така вимога не може встановлюватися законом як обов’язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та надавати докази в межах кримінального провадження.

Відсутність "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути передбачена законом як підстава для припинення подальшого здійснення посадовою особою функцій держави або місцевого самоврядування. Водночас обов’язок доведення вини посадової особи у вчиненні такого злочину, як незаконне збагачення, має покладатися законом лише на державні органи, уповноважені процесуальним законом.

Конституційний Суд України наголошує, що протидія корупції в Україні є завданням виняткового суспільного та державного значення, а криміналізація незаконного збагачення - важливим юридичним засобом реалізації державної політики у цій сфері. Водночас при визначенні злочином такого діяння, як незаконне збагачення, треба обов’язково враховувати конституційні положення, якими встановлено принципи юридичної відповідальності, права і свободи людини і громадянина, а також їх гарантії. За приписами статей 62, 63 Конституції України законодавчим формулюванням складу такого злочину, як незаконне збагачення, не можна: покладати на особу обов’язок підтверджувати доказами законність підстав набуття нею у власність активів, тобто доводити свою невинуватість; надавати стороні обвинувачення право вимагати від особи підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів; уможливлювати притягнення особи до кримінальної відповідальності лише на підставі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2Кримінального кодексу України.

2. Стаття 368-2 Кримінального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

http://www.ccu.gov.ua/docs/2627

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-19

1_p_2019 щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України.pdf

Link to comment
Share on other sites
centurion Community Regular

centurion

Posted
Posted

«Что - то мне не нравится здешний режим. Чует моё сердце, что мы накануне грандиозного шухера.» (Попандопуло).

Ну надо же обрубать  концы, а то сядут усе. 

Одно радует, что прокинули ЕС (одно из требований по безвизу) и МВФ (одно из требований по предоставлению очередного кредита). :)

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites
  • ANTIRAID changed the title to Решение КСУ о несоответствии Конституции Украины статьи 368-2 Уголовного кодекса Украины

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
×
 Share
Go to topic listing

  • Пользователи

  • Similar Content

    • ANTIRAID
      Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ щодо перегляду вироку у зв'язку з відсутністю допиту свідків виключно на показах яких було прийняте рішення
      By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 1-421/10
      Провадження № 13-35зво21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Крет Г. Р.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Дегтяр Л. О.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисника (у режимі відеоконференції) Черкаса В. М.,
      прокурора Антонець О. В.
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      встановила:
      Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи
      1. Вироком Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
      2. ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, дізнавшись від потерпілого ОСОБА_2 про його затримання працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину у період з 25 січня по 06 лютого 2006 року, з метою використати вказані обставини в особистих корисливих цілях і заволодіти шляхом обману та зловживання довірою чужим майном - грошовими коштами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в сумі 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грн, вчинив підбурювання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до давання хабаря через нього посадовим особам прокуратури та суду.
      3. 06 лютого 2006 року в 13:55 в приміщенні нотаріальної контори, що знаходиться у м. Маріуполі по проспекту Будівельників, 141, ОСОБА_1 , зловживаючи довірою потерпілих, не маючи наміру передавати вказану суму коштів посадовим особам правоохоронних органів, вчинив замах на незаконне заволодіння майном потерпілих, отримавши від ОСОБА_3 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грнта є великим розміром, проте довести до кінця свій злочинний умисел не зміг з підстав, що не залежали від його волі, оскільки був затриманий працівниками правоохоронних органів.
      Зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 17 грудня 2020 року у справі «Карташов проти України» (заява № 66362/11), яке набуло статусу остаточного 17 березня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення судом першої інстанції пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      5. Констатувавши відповідне порушення, Суд виходив із того, що під час постановлення щодо заявника обвинувального вироку вирішальне значення мали показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (оскільки у кримінальній справі вони були у статусі потерпілих, то надалі по тексту застосовуватиметься термін «потерпілі»), які були єдиними безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник, а, після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи, інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, не було (пункт 36 рішення).
      6. Склад суду першої інстанції повністю змінився, і новий склад жодного з потерпілих не допитав (пункт 37 рішення).
      7. Оцінюючи причини неявки потерпілих у судове засідання, ЄСПЛ зазначив, що головною причиною була їхня відмова давати показання. Це було їхнє право згідно з національним законодавством (пункти 24 і 25), і тому суд першої інстанції не міг змусити їх давати показання. Також Суд не погодився з тим, що повне звільнення від обов`язку давати показання, яке національне законодавство надає потерпілим тільки з огляду на їхній офіційний процесуальний статус, було вагомою причиною з точки зору Конвенції. Як зазначив Суд, у цій справі не було наведено жодних конкретних причин для звільнення потерпілих від обов`язку давати показання (пункт 38 рішення).
      8. Навіть якщо суд згідно з національним законодавством не міг примусити потерпілих давати показання, суддя, яка повторно розглядала справу, не пояснила, чому, незважаючи на незрозуміле ухилення потерпілих від надання показань, вона все одно була готова покладатися на їхні попередні показання, хоча ніколи не бачила їх особисто (пункт 39 рішення).
      9. З огляду на принципову зміну у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      10. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      Позиція заявника й інших учасників судового провадження
      11. У заяві про перегляд судових рішень заявник, на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» порушення національними судами пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо нього, ставить питання про скасування вироку і ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд. На обґрунтування своїх вимог наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      12. У судовому засіданні заявник та його захисник підтримали позицію, викладену у заяві.
      13. Прокурор вважав за необхідне задовольнити заяву частково, скасувати ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Позиція Великої Палати та мотиви ухвалення постанови
      14. Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      15. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      16. Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру.
      17. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      18. Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      -коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      19. Згідно з послідовною практикою ЄСПЛ необхідним елементом справедливості судового провадження є наявність в обвинуваченого можливості реалізувати своє право за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції шляхом безпосереднього допиту свідка в присутності судді, який ухвалює остаточне рішення у справі.
      20. ЄСПЛ зазвичай констатує порушення принципу безпосередності у випадках, коли склад суду повністю змінювався, однак новий склад суду не допитував свідків обвинувачення (пункти 49-50 рішення від 12 березня 2020 року у справі «Черніка проти України»; пункти 35-38 рішення від 25 липня 2019 року у справі «Сванідзе проти Грузії»; пункти 44-48 рішення від 07 березня 2017 року у справі «Церовшек та Божичнік проти Словенії»; пункти 70-73 рішення від 21 квітня 2009 року у справі «Гутеан проти Румунії»).
      21. Водночас відповідно до сформованих ЄСПЛ правових позицій сам по собі факт використання національним судом як допустимих доказів показань свідків без допиту їх у судовому засіданні не є безумовною підставою для визнання судового провадження несправедливим. Для оцінки в означених випадках процедури розгляду справи з точки зору дотримання вимог статті 6 Конвенції Суд розробив загальні критерії, зміст яких викладено в рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» від 15 грудня 2011 року (пункти 119-147), «Шачашвілі проти Німеччини» від 15 грудня 2015 року (пункти 110-131), «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року (пункти 74-76).
      22. Наведені критерії полягають у з`ясуванні таких питань: чи існували достатні підстави для неявки свідка в судове засідання та визнання допустимими доказами показань відсутнього свідка; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження, достатньо вагомою, щоб визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони; чи існували достатні врівноважуючі фактори, в тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв`язку з неможливістю перевірки показань у судовому засіданні (рішення у справах «Шачашвілі проти Німеччини», «Черніка проти України»).
      23. Розкриваючи коло врівноважуючих факторів, Суд до їх числа відносить заходи, здатні забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності показань (пункт 75 рішення у справі «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року). Одним з таких урівноважуючих заходів ЄСПЛ визнає можливість допиту стороною захисту свідка, котрий у подальшому не з`явився в судове засідання, під час досудового слідства в ході процесуальних дій, зафіксованих із застосуванням відеозапису (пункт 130 рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини»; пункти 19, 50 рішення у справі «Чмура проти Польщі» від 03 квітня 2012 року).
      24. Сформовані практикою ЄСПЛ правила реалізації права обвинуваченого за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції узгоджуються з нормами національного кримінально-процесуального закону, які діяли на час розгляду судом справи і постановлення вироку.
      25. Зокрема, відповідно до закріплених у статті 257 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) принципів безпосередності й усності судового розгляду суд першої інстанції при розгляді справи повинен був безпосередньо дослідити докази, в тому числі допитати свідків.
      26. Відповідно до статті 308 КПК 1960 року потерпілий допитувався за правилами допиту свідків. Загальний порядок допиту свідка встановлювався статтями 302, 303 цього Кодексу.
      27. Як виняток із загального правила щодо необхідності безпосереднього допиту свідка в судовому засіданні, відповідно до статті 306 КПК 1960 року, виключно у випадках, передбачених законом передбачалось оголошення судом показань свідка, даних під час досудового слідства. Згідно з пунктом 2 частини першої зазначеної статті в разі неприбуття свідка до суду дослідження його показань, даних слідчому, прокурору, допускалося лише в разі, якщо явка цієї особи з тих або інших причин неможлива. Поважними причинами, що зумовлюють таку неможливість, могли визнаватися обставини, які об`єктивно перешкоджали свідку з`явитися в судове засідання впродовж тривалого часу, - тяжка хвороба, смерть, переїзд за кордон на постійне проживання, війна, стихійне лихо, інша надзвичайна ситуація тощо.
      28. Хоч оцінка конкретних обставин як поважних чи неповажних причин неприбуття особи й залежно від цього - прийняття рішення про оголошення її показань, даних на попередній стадії процесу, чи забезпечення безпосереднього сприйняття свідчень становили дискреційні повноваження суду, однак існування відповідних обставин належало до предмета перевірки під час судового розгляду і мало підтверджуватися доказами. В інших випадках неприбуття свідка суд зобов`язаний був діяти відповідно до вимог статей 70, 71 КПК 1960 року, тобто вживати визначених цими статтями заходів для його допиту в судовому засіданні, в тому числі шляхом примусового приводу і притягнення до відповідальності за неявку до суду без поважних причин.
      Правові наслідки конвенційних порушень, констатованих ЄСПЛ у цій справі
      29. Рішення ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» набуло статусу остаточного згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції.
      30. Зазначене рішення спонукає до висновку, що в основі визнаного ЄСПЛ порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат судового провадження щодо ОСОБА_1 і є підставами для нового розгляду справи з метою відновлення порушених прав заявника.
      31. Зокрема, як убачається з вироку і взято до уваги Судом, в основу висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, за які його засуджено, було покладено показання потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
      32. Однак показань жодної із наведених осіб суд, який постановив оскаржуваний вирок, безпосередньо не дослідив. Для забезпечення явки цих осіб суд неодноразово виносив постанови про їх примусовий привід. Однак відповідні судові доручення правоохоронними органами виконані не були, і вжиття уповноваженими службовими особами всіх необхідних і можливих заходів для їх виконання з матеріалів справи не вбачається. Обставин, які б об`єктивно унеможливлювали прибуття до суду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , під час судового розгляду встановлено не було.
      33. Натомість на підставі статті 306 КПК 1960 року в судовому засіданні лише були оголошені їх показання, дані під час досудового слідства, в тому числі на очних ставках із заявником. Сторона захисту спочатку не заперечувала проти оголошення показань вказаних осіб, але після цього, через виявлені суперечності, наполягала на їх виклику і допиті. Однак, судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні відповідного клопотання (т. 4, а. с. 204).
      34. Наведене свідчить про те, що суд не використав усіх процесуальних можливостей для допиту ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні. ЄСПЛ наголошує, що за відсутності доказів поважних причин неприбуття вказаних осіб суд без достатніх підстав обмежився оголошенням їх показань під час досудового слідства (пункти 36 - 39 рішення).
      35. За таких обставин Суд акцентував увагу, що після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи не було інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, які вказували, що заявник вимагав та отримав гроші для надання хабаря, тому вирішальне значення під час ухвалення обвинувального вироку мали показання потерпілих. Саме ці особи були безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник (пункт 36 рішення).
      36. Дослідження на підставі статті 306 КПК 1960 року раніше даних показань свідків позбавило сторону захисту можливості взяти участь у їх допиті. Тоді як реалізація відповідного права забезпечила би стороні захисту можливість поставити свідкам запитання з урахуванням усіх інших доказів, з`ясувати чи уточнити обставини, що могли викликати сумніви, в тому числі зумовлені розбіжностями між ними.
      37. З огляду на викладене, як констатував Суд, принципова зміна у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      Спосіб виправлення допущених порушень
      38. Як убачається з матеріалів справи, у своїй апеляційній скарзі захисник Черкасс В. М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 як на підстави для скасування вироку посилався, серед іншого, на неповноту судового слідства й істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Зокрема, вказував, що суд першої інстанції, обмежившись оголошенням показань потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , даних під час досудового розслідування та судового розгляду у іншому складі колегії суддів, безпосереднього їх не допитав, у задоволенні клопотання засудженого про їх виклик до суду та допит - відмовив (т. 4, а. с. 241 - 251).
      39. За змістом пункту 1 частини першої статті 367 та пункту 1 частини другої статті 368 КПК 1960 року неповнота судового слідства, у тому числі коли не були допитані певні особи, виступала підставою для зміни або скасування вироку в апеляційному порядку.
      40. Згідно з частиною третьою статті 358 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції був уповноважений визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли буди підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно, а відповідно до частини п`ятої статті 362 цього Кодексу зазначений суд був уповноважений проводити судове слідство за правилами глави 26 цього Кодексу щодо тієї частини вироку, законність і обґрунтованість якої оспорювалась в апеляції.
      41. Таким чином, з огляду на вимоги апеляційної скарги захисника та повноваження суду апеляційної інстанції, вказаний суд мав можливість усунути допущені судом першої інстанції порушення шляхом проведення судового слідства на підставах і в порядку, встановлених частиною третьою статті 358, частиною п`ятою статті 362 КПК 1960 року.
      42. Проте, незважаючи на допущену місцевим судом неповноту судового слідства у зв`язку з незабезпеченням допиту потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , апеляційний суд не вжив заходів для усунення порушень вимог кримінально-процесуального закону судом першої інстанції.
      43. Всупереч вимогам частини другої статті 377 КПК 1960 року, залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, суд апеляційної інстанції не навів переконливих мотивів відповідних висновків, які б узгоджувалися з положеннями статей 257, 306 цього Кодексу щодо безпосередності, усності процесу й допустимості оголошення раніше даних потерпілим показань виключно в разі об`єктивної неможливості його явки.
      44. Не дав належної оцінки відповідним аргументам сторони захисту, що були наведені у касаційній скарзі, і суд касаційної інстанції (т. 4, а. с. 292 - 301).
      45. Таким чином, для усунення встановлених ЄСПЛ порушень конвенційних прав ОСОБА_1 необхідно забезпечити явку потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у судове засідання для їх допиту з урахуванням вимог статей 302, 308 КПК 1960 року та/або перевірити за матеріалами справи їх показання, зафіксовані в інших джерелах. Верховний Суд як суд права позбавлений процесуальних повноважень безпосередньо досліджувати й оцінювати докази.
      46. Апеляційний суд відповідно до частини третьої статті 358 та частини п`ятої статті 362 КПК 1960 року вправі провести повне або часткове судове слідство, в межах якого, зокрема, допитати потерпілих, дослідити документи та матеріали. Отже, у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень, з урахуванням доводів апеляційної скарги має процесуальні можливості виправити недоліки провадження в місцевому суді.
      47. Разом із тим направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, на переконання Великої Палати, не є необхідним та ефективним способом усунення допущених порушень. Адже наслідком такого процесуального рішення було б відновлення судового провадження в повному обсязі спочатку, що передбачало б необхідність повторного виклику й допиту всіх свідків, перевірки всіх документів та інших матеріалів справи. Натомість порушення процедури сприйняття й дослідження судом інших доказів, крім показань зазначених вище двох потерпілих, ЄСПЛ не встановлено і з матеріалів справи не вбачається. За таких обставин призначення нового розгляду у місцевому суді може завдати шкоди інтересам кримінального судочинства, зокрема в частині дотримання розумних строків, а також реалізації засади безпосередності процесу, оскільки у зв`язку зі спливом тривалого часу після подій можливість забезпечення явки свідків до суду і відтворення ними обставин, що підлягають доказуванню, значно ускладнені.
      48. Виходячи з наведеного Велика Палата вважає, що виправлення констатованої ЄСПЛ невідповідності судового провадження вимогам статті 6 Конвенції можна здійснити шляхом нового апеляційного розгляду. Під час такого розгляду апеляційному суду необхідно з дотриманням норм процесуального права усунути порушення, зазначені в цій постанові.
      49. Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ухвалила:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Г. Р. Крет
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 99648450
       
    • ANTIRAID
      Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ про можливість перегляду рішень після спливу 10 річного строку
      By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 липня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-а-256/08
      Провадження № 11-41зва21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Сороки Л. П.,
      учасники справи:
      позивачка ОСОБА_1 ,
      представник Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора - Кудіна Т. А.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року (суддя Загороднюк В. І.), постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року (судді Крусян А. В., Димерлій О. О., Золотніков О. С.), ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року (судді Співак В. І., Білуга С. В., Гаманко О. І., Заїка М. М., Загородній А. Ф.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 грудня 2010 року (судді Ліпський Д. В., Амєлін С. Є., Тракало В. В., Юрченко В. В., Федоров О. М.) у справі № 2-а-256/08 за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області (правонаступник - Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник - Офіс Генерального прокурора) про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У квітні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Прокуратури Одеської області, Генеральної прокуратури України, у якому просила:
      - скасувати наказ прокурора Одеської області від 03 квітня 2007 року № 131 про притягнення її до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення із займаної посади та з органів прокуратури;
      - поновити її на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва в суді та захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Прокуратури Одеської області з часу звільнення, тобто з 03 квітня 2007 року;
      - стягнути з Прокуратури Одеської області на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу;
      - стягнути з відповідачів солідарно на її користь моральну шкоду в розмірі 500 000 грн.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що працювала в Прокуратурі Одеської області на посаді старшого прокурора з вересня 2002 року. Відповідно до атестації, проведеної 12 липня 2006 року, позивачка визнана такою, що відповідає займаній посаді. Після призначення 17 квітня 2006 року ОСОБА_2 начальником відділу, у якому працювала позивачка, вона відчула упереджене ставлення до себе та їй достовірно стало відомо про те, що її буде звільнено із займаної посади будь-якою ціною. Позивачка оскаржила розпорядження про проведення перевірки достовірності її листків непрацездатності та наказ про притягнення її до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани. Відчуваючи, що заходів для захисту її прав недостатньо, вона звернулася до Генерального прокурора України з відкритим листом. Оскаржуваним наказом позивачку було звільнено із займаної посади з органів прокуратури з посиланням на Дисциплінарний статут прокуратури України. На думку ОСОБА_1 , вказаними діями Прокуратура Одеської області порушила вимоги Конституції України та законів України, якими гарантується право на свободу думки і слова, а також вільне висловлення своїх поглядів і переконань.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Приморський районний суд м. Одеси постановою від 29 травня 2008 року з урахуванням виправлень, внесених ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року, позов задовольнив частково: скасував наказ прокурора Одеської області від 03 квітня 2007 року № 131; поновив ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах Прокуратури Одеської області з 03 квітня 2007 року; стягнув з Прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 28 733,81 грн; стягнув з Прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 2 000 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Суд першої інстанції, посилаючись на статтю 34 Конституції України, статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), а саме рішення Суду у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 08 липня 1986 року, дійшов висновку, що відкриті листи ОСОБА_1 були критичними зауваженнями стосовно керівництва Прокуратури Одеської області та загальною оцінкою його дій без зазначення конкретних фактів. Така критика не могла становити дисциплінарне правопорушення у вигляді проступку, який порочить працівника прокуратури. Стосовно участі позивачки у цивільній справі суд зазначив, що вона уже притягалася до відповідальності за ці дії. Посилаючись на Кодекс законів про працю України, суд також указав на неврахування під час звільнення ОСОБА_1 того, що вона була одинокою матір`ю з двома неповнолітніми дітьми.
      5. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 лютого 2009 року постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову, якою в задоволенні позову відмовив.
      6. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що з огляду на норми законів України «Про державну службу» та «Про прокуратуру» прокурори можуть вчиняти лише ті дії, що передбачені чинним законодавством. Обмеження, які поширювались на прокурорів, повинні були забезпечити законність їхніх дій. Суд також проаналізував поняття «проступок, який ганьбить честь і гідність, порочить працівників прокуратури». У зв`язку із цим апеляційний суд, посилаючись на відкриті листи, опубліковані ОСОБА_1 в мережі «Інтернет» 15 та 21 березня 2007 року, дійшов висновку, що прокурором Одеської області правильно встановлено, що позивачка безпідставно поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури, допустила до розповсюдження конфіденційну та службову інформацію, яка стосується виключно органів прокуратури. На підставі зазначених міркувань і посилаючись на статті 2, 8, 9 та 10 Дисциплінарного статуту прокуратури України суд дійшов висновку, що позивачка вчинила проступок, який порочить працівника прокуратури, а тому її звільнення було законним.
      7. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 квітня 2010 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 31 грудня 2010 року відмовив ОСОБА_1 у допуску до перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року в цій справі.
      8. Суд касаційної інстанції, погодившись з висновками суду апеляційної інстанції, зазначив, що посилання суду першої інстанції на статтю 10 Конвенції як на одну з підстав для скасування наказу про звільнення не є неприйнятним, оскільки правовий статус позивачки як державного службовця визначений Законом України «Про прокуратуру» та Дисциплінарним статутом прокуратури України.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      9. 08 жовтня 2020 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), яке набуло статусу остаточного 08 січня 2021 року. З рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України`слідує, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 41752/09, у якій скаржилася на те, що її звільнення з посади прокурора у зв`язку з публікацією в мережі «Інтернет» відкритого листа до Генерального прокурора України, у якому вона критикувала органи прокуратури, становило порушення її права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції. При цьому заявниця вимагала 54 634,40 євро як відшкодування матеріальної шкоди, що включало: 14 637,40 євро як відшкодування втраченого доходу та заборгованості з виплати заробітної плати після її звільнення, та 40 000 євро - вартості квартири, яку вона могла отримати як прокурор, якби її не звільнили. Заявниця також вимагала 15 000 євро як відшкодування моральної шкоди.
      10. У цій справі ЄСПЛ перевіряв, чи було звільнення виправданим згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції.
      11. У пунктах 58, 59 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що заявницю звільнили у зв`язку з її відкритим листом від 15 березня 2007 року, у якому вона публічно розкритикувала елементи стверджуваної корупції у поведінці місцевих прокурорів. Зокрема, вона послалася на стверджувано звичні випадки тиску на прокурорів, щоб змусити їх або діяти незаконно в обмін на отримання винагороди, або звільнитися, якщо вони не погоджувалися, і наголошувала, що до проблеми слід було поставитися серйозно, якщо прокуратура прагнула користуватися довірою громадськості. Ці твердження розглядалися керівництвом заявниці та національними судами як «голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури як державного органу» і як «розповсюдження конфіденційної та службової інформації, яка стосується виключно органів прокуратури». Уряд також стверджував, що версія заявниці про неправомірні дії її нового керівництва не підтверджувалася жодними доказами, навпаки, за результатами перевірок, проведених працівниками міліції після публікації листів заявниці, не було встановлено жодних доказів стверджуваної неправомірної поведінки, а тому кримінальна справа не порушувалася.
      12. Суд зазначив, що на відміну від рішення у справі «Гуджа проти Молдови», у якому два отримані Генеральною прокуратурою Молдови листи були оприлюднені, у цій справі дії заявниці не можуть розглядатися як «розголошення» інформації, до якої працівник міг мати доступ під час виконання своєї роботи. Підхід національних органів влади, відповідно до якого твердження заявниці описувалися як «голослівні, некоректні та образливі», а також як «конфіденційна та службова інформація», є суперечливим. Однак ані національні суди, ані Уряд у своїх зауваженнях не розглянули цю можливу невідповідність. Фактично вона була перенесена з наказу про звільнення до судових рішень майже без змін.
      13. ЄСПЛ у пункті 60 рішення у справі «Горяйнова проти України» підкреслив, що національні суди не здійснили жодного аналізу змісту та достовірності тверджень, наведених у листі заявниці. Під час оцінки звільнення заявниці національні суди взагалі не посилалися на результати проведених міліцією перевірок, на які посилався Уряд. Вони обмежили свій аналіз простим твердженням, що заявниця поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання і розповсюдила конфіденційну та службову інформацію про органи прокуратури без наведення жодних пояснень.
      14. У зв`язку із цим Суд повторно вказав на обов`язок державних службовців бути лояльними та стриманими щодо свого роботодавця, який вимагає, щоб розповсюдження навіть точної інформації здійснювалося помірковано та доцільно. Однак інтерес, який громадськість може мати в отриманні конкретної інформації, здатен переважити цей обов`язок бути лояльними. Як убачається, у своєму відкритому листі заявниця порушила дуже чутливе та важливе питання, що становило суспільний інтерес. Однак національні суди детально не розглянули (якщо взагалі розглянули) зв`язок між обов`язком заявниці бути лояльною і суспільним інтересом бути проінформованим про протиправні дії та корупцію в системі органів прокуратури. Апеляційний суд Одеської області, вочевидь, вважав, що державним службовцям у принципі не дозволялося висловлювати будь-які твердження, крім тих, які були прямо передбачені законом (пункт 61 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
      15. У пункті 62 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ зауважив, що національні суди не проаналізували доводи заявниці щодо її неодноразових спроб довести свою стурбованість до відома вищого керівництва та перевірити наявність у заявниці альтернативних засобів для повідомлення про протиправні дії, свідком яких вона стверджувано стала, і як це все було пов`язано з її мотивами (див. рішення у справі «Гербай проти Угорщини», пункт 44). Хоча Уряд у своїх зауваженнях посилався на спеціальний наказ як на документ, що визначав порядок дій у випадку, коли прокурор мав намір оприлюднити якусь інформацію (див. пункти 36 та 44), вбачається, що цей наказ не має стосунку до цієї справи, оскільки, як зазначалося, заявниця не оприлюднила жодної службової інформації та у будь-якому випадку вперше на наказ у своїх зауваженнях послався Уряд, тоді як національні органи державної влади, у тому числі суди, на нього ніколи не посилалися для обґрунтування звільнення заявниці.
      16. Стосовно питання шкоди, заподіяної органам державної влади внаслідок дій заявниці, ЄСПЛ зазначив, що тоді як Уряд навів загальний аргумент, що її відкритий лист не лише заподіяв шкоду репутації прокурора Одеської області, але також ймовірно серйозно вплинув на роботу та репутацію органів прокуратури загалом, національні суди ніколи не розглядали це питання (пункт 63 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
      17. Відповідно до пунктів 64, 65 рішення у справі «Горяйнова проти України» стягнення у вигляді звільнення було найсуворішим із застосовних і могло бути посилене лише позбавленням класного чину (див. пункт 34). Це вбачалося суворим заходом, і, вочевидь, втрата професії, якій заявниця присвятила сім років, повинна була призвести до значних переживань (див. рішення у справах «Фогт проти Німеччини», пункт 60; «Гуджа проти Молдови», пункт 95 та «Кудешкіна проти Росії», пункт 98). Проте на жодній стадії провадження національні органи влади не здійснили аналізу можливості застосування менш суворого стягнення, по суті припустивши, що дії заявниці, які були «проступком, що порочить працівника прокуратури», виправдовували автоматичне звільнення.
      18. Під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення, як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як убачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість із цих питань, якщо взагалі якесь із них.
      19. За викладених обставин ЄСПЛ дійшов висновку про те, що національні органи влади не навели «відповідних і достатніх» доводів для обґрунтування звільнення заявниці. Оскільки оскаржуване втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями, воно не було пропорційне переслідуваній законній меті (пункт 66 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
      20. Суд постановив, що було порушено статтю 10 Конвенції, та зобов`язав державу-відповідача сплатити заявниці як відшкодування моральної шкоди4 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, а також як компенсацію судових та інших витрат 261,63 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, а також відхилив інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
      21. 04 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року та ухвал Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      22. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), ухвалене 08 жовтня 2020 року.
      23. На думку ОСОБА_1 , Суд, постановляючи рішення про порушення статті 10 Конвенції, визначив ряд порушень, які за національним законодавством мають трактуватися як порушення процесуального законодавства, що допущені судами під час розгляду справи № 2-а-256/08, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у цій справі, а тому заявниця просить: відновити провадження у справі № 2-а-256/08 за її позовом до Прокуратури Одеської області, Генеральної прокуратури України про визнання наказу Прокуратури Одеської області від 03 квітня 2007 року про притягнення її до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення із займаної посади та з органів прокуратури незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди; за результатом повторного розгляду цієї справи, враховуючи встановлені ЄСПЛ у рішенні «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09) порушення, задовольнити заявлені позовні вимоги.
      24. У письмових поясненнях до заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами заявниця вказала на те, що суд не вправі відмовити у перегляді справи та закрити провадження з посиланням на строки, нівелюючи її право на відновлення попереднього юридичного стану настільки, наскільки це можливо, як це встановлено міжнародними зобов`язаннями, які на себе взяла Україна, та Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV). З огляду на те, що національні суди апеляційної та касаційної інстанцій розглянули цю справу з суттєвими процедурними помилками, які встановлені ЄСПЛ, та допустили порушення фундаментальних прав позивачки на свободу вираження поглядів та її права на працю і доступ до професії, а також те, що Велика Палата Верховного Суду не може встановлювати обставини, досліджувати та оцінювати докази, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року у справі № 2-а-256/08 та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      25. У додаткових письмових поясненнях до заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами ОСОБА_1 зазначила, що Закон № 3477-IV є спеціальним законом щодо порядку і заходів виконання рішень ЄСПЛ та саме його вимоги, які ґрунтуються на Конституції України і міжнародних зобов`язаннях України, мають переважне значення. Цей Закон не містить обмежень щодо строків перегляду національними судами справ. На думку заявниці, питання процесуальних строків мало бути вирішено на стадії відкриття провадження за виключними обставинами. Вирішення питання строків звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами порушує право доступу до правосуддя. Перегляд судових рішень у цій справі є єдиним ефективним засобом для усунення допущених порушень і відновлення прав шляхом здійснення restitutio in integrum. ОСОБА_1 вказала на те, що отримані нею 160 000 грн, які визначені Судом як відшкодування моральної шкоди, та компенсація судових витрат не відновили її первинний стан, який вона мала до порушення прав, оскільки ці кошти не можуть повернути їй 13 років забуття, відсутності доступу до професії, можливості професійного розвитку в обраній галузі, можливості заробляти на життя, отримати пенсійне забезпечення за обраною професією тощо. Крім цього, застосування строків давності в цій справі зведе нанівець не лише право на справедливий суд, а й нівелює право звернення до ЄСПЛ за захистом від свавілля державного органу. Обмеження відновлення порушеного права заявниці лише виплатою присудженої Судом компенсації матиме вигляд ілюзорного відновлення порушеного права.
      Позиція інших учасників справи
      26. Представник Офісу Генерального прокурора у поясненнях на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами зазначив, що у Великої Палати Верховного Суду немає процесуальних можливостей для усунення констатованих ЄСПЛ порушень конвенційних та національних вимог у справі, що розглядається, а тому їх можна усунути шляхом скасування постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      27. У відзиві на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами Одеська обласна прокуратура зазначила, що у Великої Палати Верховного Суду немає процесуальної можливісті встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, тому усунути констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних вимог у справі, що розглядається, можна шляхом скасування постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      28. 11 травня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли додаткові пояснення представника Офісу Генерального прокурора на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, у яких останній зазначив, що оскільки рішенням, яке набрало законної сили, у цій справі є постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, а заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами ОСОБА_1 подала лише 04 лютого 2021 року, то заявниця пропустила установлений пунктом 2 частини другої статті 363 КАС України десятирічний строк на подання такої заяви, який з огляду на частину третю цієї статті поновленню не підлягає. Представник Офісу Генерального прокурора просив залишити заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами без розгляду.
      Рух заяви про перегляд судових рішень
      29. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 15 лютого 2021 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2-а-256/08, витребував справу з Приморського районного суду м. Одеси та копію рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України», ухваленого 08 жовтня 2020 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
      30. 01 березня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09).
      31. 22 березня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали справи № 2-а-256/08 відповідно до супровідного листа заступника голови Приморського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2021 року.
      32. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2021 року призначив справу до розгляду в судовому засіданні.
      33. Заявниця у судовому засіданні підтримала свою заяву, навела доводи на її обґрунтування, подібні до зазначених у заяві та письмових пояснення до неї.
      34. Представниця Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора у судовому засіданні просила залишити заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами без розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка доводів заяви про перегляд за виключними обставинами судових рішень та аргументів учасників справи
      1. Щодо строків звернення із заявою до суду
      35. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
      36. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною.
      37. Частинами першою, другою статті 2 Закону № 3477-IV визначено, що остаточне рішення ЄСПЛ у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається, зокрема, Законом № 3477-IV.
      38. Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення Суду є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      39. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      40. Пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України визначено, що заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      41. КАС України також встановлює вимоги щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
      42. Так, згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного.
      43. Водночас пунктом 2 частини другої статті 363 КАС України визначено, що заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною п`ятою статті 361 КАС України, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.
      44. Відповідно до частини третьої статті 363 КАС України строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
      45. На підставі частини п`ятої статті 366 КАС України суд відмовляє у відкритті провадження за виключними обставинами у разі, якщо така заява подана до суду після закінчення строку, визначеного частиною другою статті 363 цього Кодексу.
      46. Отже, пунктом 2 частини другої статті 363 КАС України встановлено преклюзивний, тобто такий, що не підлягає поновленню, строк на звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань.
      47. Водночас ані стаття 46 Конвенції, ані норми Закону № 3477-IV не ставлять обов`язок держави виконати рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, в залежність від будь-якого строку, що минув з дня набрання судовим рішенням національного суду законної сили.
      48. Велика Палата Верховного Суду не вперше розглядає питання щодо застосування строків звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань. У постанові від 08 вересня 2020 року у цивільній справі № 2-1606/07 (провадження № 14-662звц19) за позовом ОСОБА_3 . Велика Палата Верховного Суду виклала правову позицію щодо застосування десятирічного строку подання заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами, визначеного пунктом 2 частини другої статті 424 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      49. В зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, керуючись принципом верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, дійшла висновку про закриття провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, оскільки прийняла до розгляду цю заяву після спливу десятирічного строку з дня набрання чинності рішеннями національних судів.
      50. Як у справі № 2-1606/07, так і у справі, що розглядається, заявники звернулися до суду із заявами про перегляд судових рішень за виключними обставинами у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, після спливу десятирічного строку з дня набрання законної сили рішеннями національних судів.
      51. При цьому як рішення у справі «Котенко та інші проти України», так і рішення у справі «Горяйнова проти України», постановлені ЄСПЛ, набули статусу остаточних після спливу десятирічного строку з дня набрання законної сили рішеннями національних судів у справах № 2-1606/07 та № 2-а-256/08 відповідно.
      52. Таким чином, сплив зазначених строків не пов`язаний з несвоєчасним вчиненням заявниками дій щодо звернення до національного суду з відповідними заявами, а обумовлений тривалим розглядом справ ЄСПЛ.
      53. У справі «Котенко та інші проти України» Суд установив порушення процедури розгляду справи, а саме недостатню вмотивованість висновку суду апеляційної інстанції щодо переоцінки одного з доказів у справі - висновку експерта щодо розміру доходу ОСОБА_3 , з якого належало обчислювати розмір аліментів і заборгованості, та присудив заявнику 2 400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами. Натомість у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ установив суттєві порушення національними судами норм процесуального права, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні, однак відшкодував заявниці лише моральну шкоду та компенсацію судових витрат, установивши при цьому, що звільнення заявниці було необґрунтованим, а національні суди не розглянули більшість ключових питань, якщо взагалі якесь із них.
      54. Отже, при прийнятті рішення про закриття провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд судових рішень у справі № 2-1606/07 за виключними обставинами у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом Велика Палата Верховного Суду керувалася не лише положеннями частини другої статті 424 ЦПК України, якими встановлено преклюзивний строк на звернення із такою заявою, що відповідає дотриманню принципу res judicata, але й урахувала конкретні обставини, пов`язані із суттю встановлених ЄСПЛ порушень Конвенції та присудженням Судом на користь заявника 2 400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами.
      55. У додаткових письмових поясненнях до заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами ОСОБА_1 вказала на те, що перегляд судових рішень у цій справі є єдиним ефективним засобом для усунення допущених порушень і відновлення прав шляхом здійснення restitutio in integrum, отримані ж нею 160 000 грн, які визначені Судом як відшкодування моральної шкоди та компенсація судових витрат, не відновили її первинний стан, який вона мала до порушення прав, оскільки ці кошти не можуть повернути їй 13 років забуття, відсутності доступу до професії, можливості професійного розвитку в обраній галузі, заробляти на життя, отримати пенсійне забезпечення за обраною професією тощо.
      56. При зіставленні наслідків перегляду та відмови у перегляді судових рішень у справі, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду, не ставлячи під сумнів необхідності дотримання принципу res judicata, враховує, що спір між сторонами є публічно-правовим, а визначеним у частині першій статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому відповідно до принципу верховенства права, закріпленому в статті 3 Конституції України та частині першій статті 6 КАС України, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
      57. Велика Палата враховує конкретні обставини, пов`язані із суттю встановлених ЄСПЛ порушень Конвенції у справі «Горяйнова проти України» та відшкодуванням заявниці Судом лише моральної шкоди та компенсації судових витрат, що не є відновленням її порушених прав (попереднього юридичного стану), настільки, наскільки це можливо.
      58. Також Велика Палата Верховного Суду враховує досвід держав - членів Ради Європи щодо застосування присічних строків звернення до національних судів після встановлення ЄСПЛ порушень договірними сторонами Конвенції. Так, у правових системах Фінляндії та Литви гнучко застосовується процесуальне законодавство й у виключних випадках допускається відновлення національного судового провадження, не зважаючи на встановлений національним законодавством присічний строк, - якщо це необхідно для належного виконання рішення ЄСПЛ і забезпечення ефективного відновлення прав заявника.
      59. З огляду на викладене, а також беручи до уваги встановлений пунктом 1 статті 46 Конвенції та частиною першою статті 2 Закону № 3477-IV обов`язок держави виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність перегляду справи за виключними обставинами та відсутність підстав для закриття провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постановлених у цій справі судових рішень.
      2. Щодо доводів заяви про перегляд за виключними обставинами судових рішень
      60. Надаючи оцінку доводам заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень, постановлених у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      61. Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      62. Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      63. З огляду на наведені вище положення статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.
      64. З рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» вбачається, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 41752/09, у якій скаржилася на порушення її права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.
      65. Пунктами 1 і 2 статті 10 Конвенції визначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
      Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
      66. За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      67. З визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону № 3477-IV убачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом: а) виплати стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      68. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
      69. Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      70. У рішенні у справі «Горяйнова проти України» Суд визнав порушення статті 10 Конвенції та зобов`язав державу-відповідача сплатити заявниці на відшкодування моральної шкоди 4 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, а також як компенсацію судових та інших витрат 261,63 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, а також відхилив інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
      71. Водночас у пункті 65 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ дійшов висновку про те, що під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення, як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як убачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість із цих питань, якщо взагалі якесь із них.
      72. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні.
      Висновки за результатами розгляду заяви
      73. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      74. З огляду на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, послався на практику Суду за статтею 10 Конвенції, та встановив, що відкриті листи заявниці були критичними зауваженнями стосовно керівництва Прокуратури Одеської області та загальною оцінкою його дій без зазначення конкретних фактів, а відтак установив, що така критика не могла становити дисциплінарне правопорушення у вигляді проступку, який порочить працівника прокуратури, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для скасування постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року.
      75. Оскільки в цій справі ЄСПЛ констатував такі порушення Конвенції, що ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні, то вказані порушення можливо усунути шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій. При цьому ухвала Вищого адміністративного суду України від 31 грудня 2010 року, якою було відмовлено ОСОБА_1 у допуску справи до перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року в цій справі, не є судовим рішенням, ухваленим по суті заявлених позовних вимог.
      76. Водночас, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції для постановлення рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
      Керуючись статтями 6, 7, 344, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до П`ятого апеляційного адміністративного суду як суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 98524294
    • ANTIRAID
      Постанова ВП-ВС щодо неможливості у цивільному порядку усунути перешкоди у користуванні майном переданим на відповідальне зберігання у кримінальному провадженні
      By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 200/14342/18
      Провадження № 14-45 цс 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради (далі - відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради (далі - третя особа) - про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ
      за касаційною скаргою третьої особи на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва у Дніпрі, оскільки отримав його за цим договором у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики. Власником того ж об`єкта вважає себе Дніпровська міська рада.
      2. Слідчий суддя у Києві у межах кримінального провадження арештував, зокрема, об`єкт незавершеного будівництва та земельну ділянку, на якій він розташований, заборонив користуватися та розпоряджатися цими об`єктами. А слідчий у Дніпрі для забезпечення арешту передав їх на відповідальне зберігання керівникові Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради. Після цього слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих і прокурорів забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика з метою користування та збереження будівельної техніки і будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. Проте спроба адвоката позивача увійти на об`єкт незавершеного будівництва була невдалою: доступ обмежили співробітники зазначеного комунального підприємства.
      3. Надалі слідчий суддя у Києві скасував накладений арешт, а слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання об`єкт незавершеного будівництва. Позивач стверджував, що комунальне підприємство, яке раніше отримало це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді у межах кримінального провадження, продовжувало вчиняти перешкоди у доступі до вказаного об`єкта. Тому звернувся до суду з негаторним позовом до цього підприємства.
      4. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову через його необґрунтованість. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та виснував, що відповідач протиправно створив позивачеві перешкоди у здійсненні вільного доступу до майна. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи можна за правилами цивільного судочинства розглянути позов про усунення перешкод у користуванні майном, що створює відповідач, який отримав це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження.
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      5. 3 вересня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив усунути для нього й уповноважених ним осіб перешкоди у користуванні нерухомим майном, зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 688588112101, а саме об`єктом незавершеного будівництва - багатоквартирним житловим будинком, що складається з цокольного поверху, літ. «А», загальною площею 1088,8 кв. м (готовність - 44 %) і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (до 15 жовтня 2014 року - АДРЕСА_2 ; після 19 вересня 2017 року - АДРЕСА_3 далі - об`єкт незавершеного будівництва), шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ до цього майна.
      6. Мотивував позов так:
      6.1. Позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113. Надалі вона отримала інші кадастрові номери: 1210100000:02:422:0126 і 1210100000:02:422:0127 (далі - земельна ділянка).
      6.2. 29 липня 2016 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову у справі № 200/8683/16-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейфєль» до позивача про витребування з чужого незаконного володіння об`єкта незавершеного будівництва. 7 жовтня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким змінив зазначене рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині, а в іншій - залишив без змін.
      6.3. Суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 200/8683/16-ц встановили, що позивач набув право власності на об`єкт незвершеного будівництва від ОСОБА_2 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики від 10 вересня 2015 року.
      6.4. 15 травня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах Головного слідчого управління Національної поліції України (далі - ГСУ НП України) за погодженням із прокурором відділу Генеральної прокуратури України звернувся до Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про накладення арешту на земельну ділянку, на якій здійснюється незавершене будівництво.
      6.5. Того ж дня слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/26430/17-к про арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою, а також ухвалу у справі № 757/26429/17-к про арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва.
      6.6. 12 червня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах ГСУ НП України виніс постанову про проведення слідчих дій на іншій території. У цій постанові доручив працівникам Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - СУ ГУ НП в Дніпропетровській області) у кримінальному провадженні № 12013040650001281 організувати виконання ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року щодо накладення арешту на земельну ділянку із забороною проведення будівництва, користування та розпорядження нею.
      6.7. 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання вищевказаної постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року й ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання керівнику відповідача Ткаченку Андрію Івановичу (далі - керівник відповідача) земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва. На виконання зазначеної постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 року підписаний відповідний акт приймання-передачі.
      6.8. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      6.9. 8 вересня 2017 року адвокат позивача спробував увійти на об`єкт незавершеного будівництва, проте співробітники відповідача не дозволили йому це зробити. Тоді адвокат позивача подав заяву начальнику Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області про притягнення до відповідальності керівника відповідача за невиконання зазначеної вище ухвали слідчого судді від 7 серпня 2017 року. З цього приводу керівник відповідача надав письмові пояснення інспектору батальйону патрульної поліції.
      6.10. 20 вересня 2017 року Дніпровська міська рада приняла рішення № 80/24 «Про присвоєння адреси незавершеному будівництву багатоквартирному житловому будинку по АДРЕСА_3 ».
      6.11. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва скасував арешт майна, накладений 15 травня 2017 року.
      6.12. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, згідно з якою зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      6.13. Третя особа вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва на підставі її рішення від 20 вересня 2017 року № 83/24 «Про визначення об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об`єкта нерухомого майна по АДРЕСА_3 ». Але це рішення втратило чинність на підставі рішення Дніпровської міської ради від 11 жовтня 2017 року № 30/25. Крім того, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутній запис про реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_3 за третьою особою.
      6.14. Позов треба задовольнити, бо позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, а відповідач порушує його право володіння та користування таким майном шляхом створення перешкод у доступі до нього.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      7. 10 грудня 2018 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
      7.1. 10 вересня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва, який обтяжений арештом на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к. Така реєстрація зберігається згідно з витягом № 145276270 від 14 листопада 2018 року.
      7.2. Старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року у кримінальному провадженні № 120130406500001281 6 липня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництване відповідачеві, а керівнику останнього як фізичній особі, який підписав відповідний акт приймання-передачі.
      7.3. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51819/17-к, згідно з якою скасував накладений на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26430/17-к арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою.
      7.4. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51821/17-к, згідно з якою скасував накладений за ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва.
      7.5. Безпідставність позову підтверджує ухвала слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою слідчий суддя зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      8. 21 листопада 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: зобов`язав усунути позивачу й уповноваженим ним особам перешкоди у користуванні належним позивачеві на праві власності об`єктом незавершеного будівництва шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ позивачеві й уповноваженим ним особам до цього майна; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Мотивував постанову так:
      8.1. З 10 вересня 2015 року право власності на об`єкт незавершеного будівництва зареєстроване за позивачем. Тому він має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування його майном. Відповідач не заперечував, що чинив такі перешкоди позивачеві. На час звернення до суду позивач через протиправні дії відповідача не реалізував право вільного доступу до майна, власником якого він є, надане ухвалами слідчих суддів, а саме:
      8.1.1. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження своєї власності - рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      8.1.2. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      8.2. Безпідставним є твердження суду першої інстанції про те, що земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання передали не відповідачеві, а його керівникові як фізичній особі, яка підписала акт приймання-передачі від 6 липня 2017 року. Керівник відповідача є органом його управління згідно з пунктом 4.1 Статуту відповідача, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 21 лютого 2018 року № 51/30.
      8.3. Обставини, які виникли після ухвалення рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не бере до уваги, оскільки вони можуть бути окремою підставою для звернення з позовом до суду.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. 2 січня 2020 року третя особа подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      10. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так:
      10.1. У касаційній скарзі є доводи про порушення судами правил юрисдикції; третя особа обґрунтувала касаційну скаргу тим, що спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства, а колегія суддів не встановила, що Велика Палата Верховного Суду виклала висновок щодо юрисдикції суду у подібних правовідносинах.
      10.2. Відсутні передбачені частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) випадки, за яких справу не можна передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. 7 квітня 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою прийняла справу для продовження розгляду. Мотивувала тим, що позивач у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98-100) та у відзиві на апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 198-199) доводив порушення судами правил юрисдикції, а висновок Великої Палати Верховного Суду з цього приводу відсутній.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Третя особамотивувала касаційну скаргу так:
      12.1. 27 вересня 2017 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 804/3987/17 за позовом Дніпровської міської ради до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, треті особи - ЖБК-88 «Металург», ДОДГО «Правозахисна спілка «Допоможемо дітям», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю Прокуратури Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. У постанові суд встановив відсутність передбачених законодавством дозвільних документів на об`єкт незавершеного будівництва. Тому виснував, що таке будівництво є самочинним.Судове рішення у зазначеній справі переглянули апеляційний (25 січня 2018 року) ікасаційний (24 квітня 2019 року) суди, і воно набрало законної сили.
      12.2. Право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають ні особи, які здійснили це будівництво, ні їхні спадкоємці. Таке майно не є об`єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування судом; на нього не можна звернути стягнення за виконавчими документами, у тому числі продати з прилюдних торгів. Державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує це право, яке вже набула особа. Тому неможливо ототожнити факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, то позивач не набув право власності на нього, і відсутні підстави для позову про усунення перешкод у користуванні цим майном.
      12.3. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська розглядає справу № 202/3999/16-ц за позовом того самого позивача до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення та квартири загальною площею 7549,8 кв. м, розташовані у квартирному (багатоквартирному) житловому будинку (літ. «А-8») за адресою: АДРЕСА_4 . Під час розгляду тієї справи позивач подав заяву про зміну предмета позову, згідно з якою просив суд визнати за ним право власності на матеріали, обладнання, будівельні конструкції, конструктивні елементи будинку й інше майно, використане у процесі будівництва (створення майна) за вказаною адресою. До позову додав копію технічного паспорта на квартирний (багатоквартирний) житловий будинок загальною площею 13198,3 кв. м за вказаною адресою, складений 2 вересня 2017 року фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 , а на підтвердження права власності - інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 липня 2017 року № 92490215. Відповідно до цієї довідки за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва загальною площею 1088,8 кв. м і готовністю 44%.Тому незрозуміло, про усунення перешкод у користуванні яким саме об`єктом - площею 13 198,3 кв. м чи 1088,8 кв. м - іде мова у справі № 200/14342/18, і до якого з цих об`єктів позивач хоче отримати від відповідача вільний доступ.
      12.4. Слідчий суддяБабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в ухвалах від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 зобов`язав на вчинення певних дій не відповідача, а слідчих і прокурорів.
      12.5. Оскільки об`єкт незавершеного будівництва переданий на відповідальне зберігання на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі. Дії відповідача з ненадання доступу до об`єкта незавершеного будівництва не є протиправними, оскільки його зберігання відбувається на підставі, яка не відпала.
      12.6. Згідно з ухвалами у справі № 200/20739/17 від 14 грудня 2017 року та від 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зобов`язав слідчих і прокурорів повернути (передати) позивачеві майно. Тому згідно зі статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) дії, бездіяльність та рішення слідчих і прокурорів треба оскаржувати у рамках кримінального процесу, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном.
      12.7. Відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року у тій справіпередав «спірне нерухоме майно» на відповідальне зберігання представнику позивача ОСОБА_6 . З огляду на це відсутній предмет спору.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, вирішив, що відповідач протиправно перешкоджає позивачеві у здійсненні вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва. Суд касаційної інстанції має встановити, чи може позивач отримати захист права, про яке він стверджує, за правилами цивільного судочинства, чи тільки у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом.
      15. Третя особа у касаційній скарзі стверджує, що, оскільки відповідач отримав на відповідальне зберігання об`єкт незавершеного будівництва на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі, а не внаслідок задоволення негаторного позову. Фактично позивач у цивільному судочинстві оскаржує бездіяльність слідчого та прокурора, яку треба оскаржувати за правилами кримінального судочинства, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом касаційної скарги погоджується.
      16. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      17. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      20. Позивач вважав протиправним ненадання відповідачем доступу до об`єкта незавершеного будівництва з огляду на дві ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, які не були виконані:
      20.1. Від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва;
      20.2. Від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      22. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу).
      23. Звертаючись із негаторним позовом у вересні 2018 року, позивач звертав увагу суду на те, що 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області виніс постанову, згідно з якою передав земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Пов`язана з цим неможливість позивача й уповноважених ним осіб отримати доступ до зазначених об`єктів тривала, незважаючи на те, що:
      23.1. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      23.2. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      24. Позивач вирішив обґрунтувати наявність перешкод у користуванні об`єктом незавершеного будівництва, які створює відповідач, за правилами цивільного судочинства, а не використовувати засоби кримінального процесу. Подавши негаторний позов, позивач, з одного боку, намагався у такий спосіб забезпечити виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, а з іншого, - спростувати правомірність постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року (на підставі якої земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва відповідач отримав на відповідальне зберігання) та підписаного для її виконання акта приймання-передачі. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим використання позивачем у такій ситуації цивільно-правових засобів захисту його прав чи інтересів.
      25. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України та має забезпечити як подальше цільове використання відповідних об`єктів, виконання завдання та досягнення мети арешту цих об`єктів.
      26. Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження (пункт перший частини шостої статті 100 КПК України).
      27. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження.
      28. 5 грудня 2018 року позивач через його представника звернувся до слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із заявою у справі № 200/20739/17 про роз`яснення ухвали цього судді від 14 грудня 2017 року, а саме того, хто (слідчий або прокурор) та які процесуальні чи слідчі дії має вчинити для виконання цієї ухвали про передання позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речового доказу у кримінальному провадженні № 120130406500001281, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудованого будинку на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташованого на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 і на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      29. Необхідність роз`яснення ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 позивач мотивував тим, що ця ухвала суперечить постанові старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 рокупро передання земельної ділянки з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Крім того, адвокат позивача стверджував, що доступ до вищевказаного будинку унеможливлюють не слідчий чи прокурор, а працівники відповідача, які цілодобово знаходяться навколо будинку, охороняючи його. Тобто, саме ці працівники не надають можливості передати позивачеві й уповноваженим ним особам на зберігання зазначений речовий доказ.
      30. 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 200/20739/17 постановив ухвалу про роз`яснення ухвали від 14 грудня 2017 року. Слідчий суддя зазначив, що керівник відповідача у листі від 27 липня 2018 року повідомив позивача про те, що відповідач не є стороною у кримінальному провадженні, з огляду на що обов`язок повернути майно стосується лише слідчого, а не керівника відповідача. Слідчий суддя роз`яснив порядок виконання його ухвали від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17: вказав, що таке виконання не буде можливим доти, поки постанову старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року не скасує слідчий, який здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013040650001281, або прокурор, який здійснює процесуальне керівництво цим розслідуванням.
      31. На досудовому провадженні можуть бути оскаржені, зокрема, бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим КПК України строк. Відповідну скаргу можуть подати заявник, потерпілий, його представник чи законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володілець тимчасово вилученого майна, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1 частини першої статті 303 КПК України).
      32. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими доводи третьої особи щодо наявності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення відповідального зберігання арештованого майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства.
      33. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункти 41-42)). Аналогічно слід діяти і тоді, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства.
      34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц(пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45), від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункт 30)).
      35. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
      36. Відсутність у позивачаюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені внаслідок виконання процесуальних рішень, прийнятих у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні майном, яке відповідач у тому провадженні отримав на відповідальне зберігання, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи позивача про ненадання відповідачем вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва може перевірити суд у процедурі, визначеній КПК України.
      37. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що обмеження стосовно розгляду заявленого негаторного позову за правилами цивільного судочинства не порушує право позивача на ефективний засіб юридичного захисту його права чи інтересу стосовно об`єкта незавершеного будівництва. Це підтвердили представники позивача та третьої особи у поясненнях, наданих до суду апеляційної інстанції (т. 1, а. с. 223; т. 2, а. с. 8-9), а також третя особа у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98). Вони зазначили, що відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання керівнику відповідача слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року передав об`єкт незавершеного будівництва й інше майно на відповідальне зберігання представнику позивача. Вказане підтверджує ухвала слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2019 року у справі № 202/5167/19.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      38. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      39. Оскільки третя особа подала касаційну скаргу до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року.
      40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року). Тому доводи касаційної скарги третьої особи, спрямовані на встановлення обставин справи, суд касаційної інстанції досліджувати не може.
      41. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року).
      42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
      43. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      44. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила предметної юрисдикції. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 рокускасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      47. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      48. Третя особа, яка подала касаційну скаргу, клопотання про повернення сплаченого судового збору не заявила.
      (3) Висновок щодо застосування норм права
      49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      50. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу).
      51. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження.
      52. У кримінальному судочинстві передбачені ефективні юридичні засоби для припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у цьому провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Тому у випадку, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства, суд відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закриває його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково:
      1.1. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року скасувати.
      1.2. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98483125
    • ANTIRAID
      Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ щодо скасування вироку та закриття кримінальної справи у зв'язку з подвійним притягненням до відповідальності за одне й те саме правопорушення
      By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 червня 2021 року
      м. Київ
      справа № 1-464/2008
      провадження № 13-17зво21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді - доповідача Британчука В.В.,
      суддів: Власова Ю.Л., Григор'євої І.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Катеринчук Л.Й., Крет Г.Р., Лобойка Л.М., Пількова К.М., Пророка В.В., Рогач Л.І., Сімоненко В.М., Ткача І.В., Штелик С.П.,
      за участю секретаря судового засідання Косіциної Н.М.,
      прокурора Шевченко О.О.
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Зарічного районного суду м. Сум від 29 грудня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2009 року та ухвали Верховного Суду України від 24 вересня 2009 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      Провадження у справі про адміністративне правопорушення
      Постановою Зарічного районного суду м. Сум від 21 червня 2007 року ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) та застосовано адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту на строк три доби, початок якого визначено відраховувати з часу затримання з 00:30 21 червня 2007 року. Постанова набрала законної сили і не підлягала оскарженню.
      Вказаною постановою суду ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні дрібного хуліганства за таких обставин. 20 червня 2007 року близько 22:00 ОСОБА_1 , знаходячись біля будинку № 6 по вул. Прокоф`єва в м. Сумах у стані алкогольного сп`яніння, висловлювався нецензурною лайкою, на зауваження працівників міліції реагував агресивно, брутально лаявся в їх бік, намагався вчинити бійку, чим порушив громадський спокій та образив людську гідність і мораль.
      28 січня 2008 року прокурор, використовуючи положення ст. 9 КпАП, подав на постанову протест на тій підставі, що за вищевказаним у постанові суду фактом прокурором Зарічного району м. Сум 16 липня 2007 року порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 296 Кримінального Кодексу (далі - КК), за якими ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення.
      06 лютого 2008 року Зарічний районний суд м. Сум задовольнив протест прокурора, скасував постанову від 21 червня 2007 року та закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 за ст. 173 КпАП у зв`язку з порушенням щодо нього кримінальної справи.
      ОСОБА_1 оскаржив останню постанову районного суду в Апеляційному суді Сумської області, який залишив її без змін постановою від 25 лютого 2008 року.
      Провадження у кримінальній справі
      22 червня 2007 року на підставі направлення прокуратури Зарічного району м. Сум від 21 червня 2007 року щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проведено судово-медичне освідування, за висновками якого у них виявлено легкі тілесні ушкодження, які могли бути отримані 20 червня 2007 року.
      16 липня того ж року прокурор району порушив щодо ОСОБА_1 кримінальну справу за ст. 296 КК за фактом вчинення ним хуліганства, а саме, що він 20 червня 2007 року близько 22:00 на вул. Прокоф`єва в м. Сумах з хуліганських спонукань заподіяв ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тілесних ушкоджень.
      14 вересня 2007 року на підставі постанови слідчого міліції було проведено судово-медичну експертизу з використанням описової частини судово-медичного освідування та зроблено висновок, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мали легкі тілесні ушкодження, які могли утворитися від дій тупих предметів.
      04 серпня 2007 року заявника оголошено у розшук, а 23 грудня того ж року затримано за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 296 КК, обставинами якого було заподіяння ним вищевказаним особам тілесних ушкоджень 20 червня 2007 року близько 22:00 на вул. Прокоф`єва в м. Сумах.
      29 січня 2008 року ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення у вчиненні хуліганства за ч. 3 ст. 296 КК.
      Вироком Зарічного районного суду м. Сум від 14 липня 2008 року заявника було визнано винним у вчиненні хуліганства, передбаченого ч. 3 ст. 296 КК, та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк два роки.
      Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 07 жовтня 2008 року цей вирок було скасовано, а справу - направлено на новий розгляд за м`якістю покарання та невідповідністю між фактами справи і висновками суду (стосовно часу вчинення хуліганства і його опису за диспозицією кримінального закону).
      Суддя, якій справу розподілено на новий розгляд, 29 жовтня 2008 року заявила самовідвід на тій підставі, що саме вона розглядала справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 і постановою від 21 червня 2007 року накладала стягнення у виді адміністративного арешту, а потім за протестом прокурора скасувала постанову у зв`язку з тим, що у діях заявника вбачалися ознаки злочину, передбаченого ст. 296 КК.
      Вироком Зарічного районного суду м. Сум від 29 грудня 2008 року заявника було визнано винним у вчиненні хуліганства, передбаченого ч. 3 ст. 296 КК, та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк два роки один місяць.
      Вважаючи доведеною вину ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 296 КК, суд кваліфікував його дії як умисне грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, яка виразилась у заподіянні тілесних ушкоджень ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , пошкодженні їх майна, пов`язане з опором громадянам, котрі припиняли хуліганські дії.
      Суд встановив, що 20 червня 2007 року близько 22:00 ОСОБА_1 , знаходячись біля буд. № 6 по вул. Прокоф`єва в м. Сумах в стані алкогольного сп`яніння, зустрів ОСОБА_2 , з яким розмовляла ОСОБА_3 . Виражаючи своє зневажливе ставлення до суспільного порядку, ігноруючи загально прийняті правила поведінки в суспільстві, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, з хуліганських спонукань, з особливою зухвалістю схопив ОСОБА_2 за золотий ланцюжок на шиї та наніс удари ногами і руками по голові, різним частинам тіла, чим заподіяв легких тілесних ушкоджень, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. ОСОБА_3 закричала, що зателефонує в міліцію. ОСОБА_1 пішов. Коли ОСОБА_2 почав телефонувати до міліції, ОСОБА_1 підбіг, вихопив у ОСОБА_2 мобільний телефон і кинув на дорогу. ОСОБА_3 , намагаючись зупинити ОСОБА_1 , схопила його за сорочку, але заявник, опираючись, пошкодив їй футболку, окуляри і вдарив кулаком в обличчя, заподіявши легких тілесних ушкоджень. У цей момент прибули працівники міліції, яким потерпілі розповіли, що сталося, і вказали прикмети ОСОБА_1 , якого згодом затримано.
      У мотивувальній частині вироку суд зазначив, що показання потерпілих він кладе в основу вироку, оскільки ці показання є логічними, послідовними і доповнені іншими доказами.
      Апеляційний суд Сумської області ухвалою від 10 березня 2009 року залишив без задоволення апеляції ОСОБА_1, його захисників і прокурорів. Вирок місцевого суду змінив та ухвалив вважати ОСОБА_1 засудженим за ч. 3 ст. 296 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк два роки, оскільки суд першої інстанції не мав права погіршувати становище ОСОБА_1 , призначаючи більш суворе покарання ніж було призначено попереднім вироком.
      Верховний Суд України ухвалою від 24 вересня 2009 року відмовив у задоволенні касаційного подання прокурора та касаційних скарг засудженого ОСОБА_1 і його захисника (заявник скаржився, що його двічі притягнули до відповідальності за одне і те саме правопорушення).
      Ухвалюючи своє рішення, Верховний Суд України, зокрема, вказав, що ОСОБА_1 не притягався до відповідальності двічі за одне й те саме правопорушення, оскільки Зарічний районний суд міста Сум за протестом прокурора скасував постанову від 21 червня 2007 року щодо заявника у справі про адміністративне правопорушення і закрив справу.
      Зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 10 грудня 2020 року у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 16432/10) констатовано порушення щодо ОСОБА_1 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), а саме - ст. 4 Протоколу № 7, у зв`язку з тим, що заявника двічі було пригнуто до суду та покарано за одне і те саме правопорушення.
      Суд присудив заявнику 4 500 євро в рахунок відшкодування моральної шкоди та 385 євро як компенсацію судових та інших витрат.
      Зміст заяви про перегляд судових рішень
      У заяві до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення у кримінальній справі щодо нього, виправдати та реабілітувати як двічі засудженого. На обґрунтування вимог наводить аргументи щодо порушення свого права за ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      Позиція учасників судового провадження
      У судовому засіданні прокурор просив задовольнити заяву ОСОБА_1 частково, скасувати вирок Зарічного районного суду м. Сум від 29 грудня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2009 року та ухвалу Верховного Суду України від 24 вересня 2009 року щодо ОСОБА_1 з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, кримінальну справу щодо заявника за ч. 3 ст. 296 КК закрити на підставі п. 9 ч. 1 ст. 6, ст. 400-1 Кримінально-процесуального Кодексу 1960 року (далі - КПК 1960 року).
      Заслухавши прокурора, розглянувши заяву ОСОБА_1 та матеріали кримінальної справи, Велика Палата дійшла висновку про часткове задоволення заяви з огляду на таке.
      Нормативне обґрунтування
      Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Згідно з вимогами п. 1 ст. 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV) встановлене цим Судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      Як передбачено ст. 10 Закону № 3477-IV, додатковими заходами індивідуального характеру є:
      а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum);
      б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі.
      Згідно з пунктом ІІ Рекомендації № R (2000)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо:
      і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Стаття 4 Протоколу N 7 до Конвенції передбачає право не бути притягненим до суду або покараним двічі.
      Пункт 1 ст. 4 Протоколу N 7 до Конвенції визначає, що нікого не може бути вдруге притягнуто до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.
      Положення пункту 1 не перешкоджають відновленню провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи (п. 2 ст. 4 Протоколу № 7).
      Відповідно до усталеної прецедентної практики ЄСПЛ поняття «те саме правопорушення» - елемент idem принципу non bis in idem, у ст. 4 Протоколу N 7 до Конвенції, належить розуміти як заборону кримінального переслідування або судового розгляду у справі щодо другого «правопорушення», якщо вони витікають з ідентичних, або, по суті, одних і тих самих фактів.
      У свою чергу поняття «кримінальна процедура», що містяться у тексті ст. 4 Протоколу № 7, повинна тлумачитися у світлі загальних принципів, які стосуються відповідних понять «кримінальне обвинувачення» і «покарання» у статтях 6 і 7 Конвенції («Хаарвіг проти Норвегії», 2007 р.; «Резенквіст проти Швеції», 2004 р.; «Манассон проти Швеції», 2003р.; «Гектан проти Франції», 2002 р.; «Маліж проти Франції», 1998 р.; «Нільссон проти Швеції», 2005 р. та ін.).
      Крім цього, закріплена у ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції заборона подвійного притягнення особи до відповідальності за одне й те саме правопорушення, поширюється на випадки, коли така відповідальність більш як один раз реалізується судом у межах проваджень, які за своєю суттю є кримінальними.
      Оцінка ЄСПЛ порушень Конвенції
      10 грудня 2020 року ЄСПЛ одноголосно постановив рішення у справі «ОСОБА_1 проти України», яким констатував порушення ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції.
      Констатуючи порушення ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції Суд встановив, що:
      - адміністративне правопорушення «дрібне хуліганство», передбачене ст. 173 КУпАП, підпадало під визначення «кримінальної процедури» у розумінні ст. 4 Протоколу № 7 («Ігор Тарасов проти України» від 16 червня 2016 року);
      - факти, які двічі призвели до притягнення заявника до відповідальності, були нерозривно пов`язані між собою, а оцінка національних судів у кримінальному провадженні, по суті, стосувалася тих самих фактів (адміністративне і кримінальне провадження стосувалося поведінки заявника в одну й ту ж дату, в один і той же проміжок часу, в одному і тому ж місці, і в обох провадженнях його поведінка описувалась як порушення громадського порядку та спокою), які були розглянуті у справі про адміністративне правопорушення;
      - якби факти адміністративної та кримінальної справ були абсолютно різними, прокурор не мав би подавати протест, щоб скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення, а судді, яка ухвалила цю постанову, не довелося б заявляти самовідвід від розгляду кримінальної справи заявника;
      - судове рішення у адміністративному провадженні, яким заявника визнано винним було остаточним і до порушення кримінальної справи заявник відбув накладене стягнення у вигляді адміністративного арешту;
      - заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень і пошкодження їхнього майна не були нововиявленими фактами (абзац другий статті 4 Протоколу № 7 Конвенції), адже працівники міліції зупинили заявника протягом декількох хвилин після отримання від потерпілих його прикмет. Потерпілі впізнали заявника і того доставили до відділу міліції. Отже, працівники міліції вже знали про бійку 20 червня 2007 року між потерпілими і заявником. З 21 червня 2007 року прокуратура знала про заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень, оскільки саме помічник прокурора направив їх на судово-медичне освідування, під час якого у потерпілих було виявлено легкі тілесні ушкодження. Тому під час додаткової перевірки прокуратурою нових фактів встановлено не було, оскільки вони вже були відомі міліції і прокуратурі;
      - скасування постанови у справі про адміністративні правопорушення після порушення кримінальної справи не призвело до того, що останнє провадження почало відповідати принципу nebis in idem, оскільки заявник вже відбув свій триденний арешт.
      - національні органи влади продублювали кримінальні провадження, які стосувалися одних і тих самих фактів. Таким чином, заявника двічі було притягнуто до суду та покарано за одне і те саме правопорушення.
      Правові наслідки констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61 Конституції України).
      За висновком ЄСПЛ, адміністративне правопорушення «дрібне хуліганство», передбачене ст. 173 КпАП, підпадає під визначення «кримінальної процедури» у розумінні ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції. Виходячи з цього, застосування судом до ОСОБА_1 адміністративного стягнення за вчинення цього правопорушення є покаранням (засудженням) в порядку кримінального провадження, а постанова Зарічного районного суду м. Сум від 21 червня 2007 року - вироком.
      Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК 1960 року кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили.
      Матеріали справи свідчать, що вищевказані конституційні та кримінально-процесуальні положення було порушено щодо ОСОБА_1 , що знайшло своє відображення у рішенні ЄСПЛ.
      Вказане є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і згідно з ч. 1 ст. 282, п. 1 ч. 2 ст. 370 КПК 1960 року є безумовною підставою для скасування судових рішень у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 з закриттям справи.
      Таким чином, заява ОСОБА_1 підлягає лише частковому задоволенню, оскільки Велика Палата не наділена повноваженням виправдовувати і реабілітовувати осіб у кримінальній справі.
      Керуючись п. 9 ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 282, п. 1 ч. 2 ст. 370, статтями 400-1, 400-21, 400-22 КПК 1960 року, статтями 459, 467, п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
      Скасувати вирок Зарічного районного суду м. Сум від 29 грудня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2009 року, ухвалу Верховного Суду України від 24 вересня 2009 року щодо ОСОБА_1 .
      Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 296 Кримінального кодексу України на підставі п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК України 1960 року закрити.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Суддя-доповідач Судді: Л.М. Лобойко К.М. Пільков Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна І.В. Ткач С.П. Штелик
      В.В. Князєв В.В. Британчук Ю.Л. Власов І.В. Григор`єва В.В. Пророк В.І. Данішевська В.М. Сімоненко Л.Й. Катеринчук Г.Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 98235795
    • ANTIRAID
      Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ щодо виключення з вироку явки з повинною та залишення його в силі на підставі лише зізнань співучасників
      By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      06 липня 2021 року
      м. Київ
      Провадження № 13-3зво21
      Справа № 1-7/2010
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Лобойка Л. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
      заявника ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),
      захисника Цику Н. В. (у режимі відеоконференції),
      прокурора Трояна О. Л.
      розглянула в судовому засіданні спільну заяву ОСОБА_1 та його захисника Цику Нелі Василівни про перегляд вироку Апеляційного суду Чернівецької області від 06 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2012 року щодо ОСОБА_1 на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Стислий зміст судових рішень
      1. Вироком Апеляційного суду Чернівецької області від 06 грудня 2010 року ОСОБА_1 засуджено:
      - за пунктами 4, 6, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      - за частиною другою статті 15, пунктами 1, 4, 6, 12 частини другої статті 115 цього Кодексу - до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      - за частиною четвертою статті 187 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      2. На підставі статті 70 зазначеного Кодексу за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання призначених покарань, ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      3. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , питання про перегляд судових рішень щодо яких у заяві не порушується.
      4. Вироком суду першої інстанції ОСОБА_1 визнано винуватим у скоєнні у стані алкогольного сп`яніння за попередньою змовою з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розбійного нападу, поєднаного з проникненням у житло і заподіянням потерпілим тяжких тілесних ушкоджень, умисного вбивства з корисливих мотивів з особливою жорстокістю й замаху на вбивство двох осіб з корисливих мотивів з особливою жорстокістю за таких обставин.
      5. 20 серпня 2008 року близько 02 год. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , заздалегідь розподіливши між собою ролі, приготувавши дерев`яні та металеву палиці, рукавиці й мотузку, з метою заволодіння майном подружжя ОСОБА_5 прибули до розташованого в селі Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області будинку потерпілих, на який вказав ОСОБА_1 . Через вікно співучасники злочину проникли до помешкання, де напали на ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров`я. Зв`язавши потерпілих, діючи з особливою жорстокістю, завдаючи ОСОБА_6 та ОСОБА_5 особливих страждань, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 упродовж тривалого часу наносили їм численні удари палицями в різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи, й вимагали негайно віддати їм гроші. Після відмови потерпілих нападники продовжили побиття з умислом на вбивство, у результаті чого ОСОБА_5 загинув на місці події, а ОСОБА_6 було завдано тяжких тілесних ушкоджень у виді відкритої черепно-мозкової травми з переломами кісток черепа і забоєм головного мозку.
      6. Переконавшись, що потерпілі не подають ознак життя, помилково вважаючи вбитими їх обох, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обшукали будинок і заволоділи майном подружжя ОСОБА_5 загальною вартістю 1465 грн, після чого залишили місце події й розпорядилися викраденим на власний розсуд. Життя ОСОБА_6 було врятовано завдяки наданій у подальшому кваліфікованій медичній допомозі, тобто її смерть не настала з причин, які не залежали від волі співучасників злочину.
      7. Крім цього, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 засуджено за частиною третьою статті 185 КК за вчинення за попередньою змовою між собою в ніч з 30 на 31 серпня 2008 року двох крадіжок у місті Кіцмань, поєднаних із проникненням у приміщення, та однієї крадіжки в селі Мамаївці Кіцманського району, скоєної в ніч з 31 серпня на 01 вересня 2008 року в аналогічний спосіб.
      8. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 24 квітня 2012 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишено без зміни.
      Стислий зміст рішення ЄСПЛ
      9. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 08 жовтня 2020 року у справі «Шуманський проти України», яке набуло статусу остаточного, констатовано недотримання конвенційних прав ОСОБА_1 під час досудового розслідування і судового розгляду справи.
      10. За висновками Суду, Україна порушила міжнародні зобов'язання за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція, ЄКПЛ) у матеріальному і процесуальному аспектах (пункт 55 рішення). Визнавши відповідні доводи заявника обґрунтованими, Суд виходив з того, що під час перебування під контролем правоохоронних органів ОСОБА_1 отримав тілесні ушкодження, і даний факт міг свідчити про жорстоке поводження з ним (пункти 45-48). Однак за небезпідставними скаргами заявника на таке поводження ефективного розслідування не проведено, у зв`язку з чим доводи ОСОБА_1 про застосування щодо нього насильства працівниками міліції не були переконливо спростовані з застосуванням належної правової процедури (пункти 48, 49, 51-54).
      11. Тримання заявника під вартою в період з 05 до 08 вересня 2008 року ЄСПЛ оцінив як свавільне й несумісне з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції, виходячи з того, що попри зовнішнє оформлення позбавлення ОСОБА_1 свободи як адміністративного арешту фактично його в цей період допитували щодо обставин розбійного нападу, вбивства і замаху на вбивство, тобто по суті поводилися з ним як з підозрюваним у злочинах. З огляду на викладене міжнародна судова установа визнала, що по суті адміністративний арешт заявника був частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі без забезпечення зумовлених таким становищем процесуальних прав (пункти 60, 62).
      12. Як установив ЄСПЛ, під час судового розгляду справи щодо ОСОБА_1 не було дотримано вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з використанням судом у вироку як частини доказів обвинувачення даних явки з повинною, відібраної в ОСОБА_1 за відсутності правової допомоги, внаслідок неспростованого факту жорстокого поводження й за обставин, що позбавляли його встановлених законом процедурних гарантій захисту прав підозрюваного (пункт 75).
      ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА, ЙОГО ЗАХИСНИКА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Позиція заявника
      13. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 та його захисник просять суд скасувати вирок та ухвалу в частині засудження заявника та ухвалити нове рішення, яким провадження у справі щодо нього закрити. На обґрунтування своїх вимог автори заяви зазначають, що суд використав у вироку як одне з джерел доказів винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів його явку з повинною, одержану внаслідок констатованих міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника. Звертається увага в заяві і на наявність у матеріалах справи пояснень ОСОБА_1 , датованих 06 вересня 2008 року, відібраних працівниками міліції аналогічним незаконним шляхом.
      14. Аналізуючи докази, на яких ґрунтується вирок, ОСОБА_1 і захисник наводять детальні аргументи щодо недоведеності винуватості заявника у розбої, вбивстві та замаху на вбивство. Автори заяви зазначають, що взяті судом до уваги початкові показання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 містять низку протиріч щодо істотних обставин події і також були отримані в результаті тиску та погроз працівників міліції, потерпіла ОСОБА_6 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 березня 2009 року (за результатами якого постановлений вирок було скасовано у касаційному порядку) не впізнавала ОСОБА_1 як учасника нападу, не могла роздивитися особу в нічний час у темряві, й об`єктивних даних про причетність заявника до злочинів органами досудового слідства й судом не встановлено.
      15. У судовому засіданні ОСОБА_1 і захисник Цику Н. В. підтримали свою спільну позицію, викладену в заяві.
      Позиція інших учасників провадження
      16. Прокурор вважає за необхідне змінити вирок та ухвалу шляхом виключення посилання як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів на дані його явки з повинною, а в решті судові рішення залишити без зміни. Крім цього, прокурор заявив клопотання про виправлення Великою Палатою описки у вступній частині ухвали ВССУ, в якій унаслідок технічної помилки зазначено про участь у розгляді справи судді Крещенка А. М., замість Фурика Ю. П .
      17. Потерпіла ОСОБА_6 у своїй письмовій заяві, яка надійшла на адресу Верховного Суду, виклала власні заперечення проти задоволення вимог ОСОБА_1 та його захисника і прохання залишити вирок та ухвалу без зміни як законні й обґрунтовані.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень вимог Конвенції
      18. Мотивуючи у вироку свої висновки про доведеність пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення, суд використав як одне з джерел доказів протокол явки з повинною заявника від 08 вересня 2008 року, у якій він підтверджував свою участь разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні злочину щодо подружжя ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 195, 196).
      19. Проте дані цього документа не можуть вважатися допустимими доказами у зв'язку з невідповідністю способу їх одержання вимогам Конвенції і нормам національного законодавства.
      20. Як видно з матеріалів справи, після вступу у справу захисника заявник відмовився від своїх початкових зізнань у причетності до нападу на потерпілих, стверджуючи, що ці зізнання були відібрані в нього в результаті погроз і насильства з боку службових осіб правоохоронних органів.
      21. Зазначені доводи ОСОБА_1 об`єктивно підтверджувалися даними висновку судово-медичної експертизи № 2594екс від 16 вересня 2008 року про наявність у нього значної кількості тілесних ушкоджень у виді синців, заподіяння яких у період з 05 до 08 вересня 2008 року за обставин, повідомлених у скаргах заявника на дії працівників міліції, не виключалося (т. 4, а. с. 60). Тоді як після затримання ОСОБА_1 05 вересня 2008 року жодних тілесних ушкоджень у нього зафіксовано не було.
      22. З огляду на виявлення на тілі заявника слідів насильства, яке могло бути застосоване в період фактичного тримання під вартою, і відсутність з боку компетентних органів держави переконливого спростування доводів ОСОБА_1 про отримання ним тілесних ушкоджень у результаті катування працівниками міліції, ЄСПЛ констатував порушення права заявника у матеріальному аспекті статті 3 Конвенції (пункти 45, 54, 55 рішення Суду).
      23. Не було реалізовано право ОСОБА_1 й у процесуальному аспекті цієї статті, оскільки його небезпідставні твердження про застосування недозволених методів слідства не були перевірені у спосіб, який би відповідав міжнародним зобов`язанням України.
      24. Зокрема, за висновками Суду, з`ясування обставин, зазначених у скаргах ОСОБА_1 , без порушення кримінальної справи, у порядку лише дослідчої перевірки, процедура якої включала обмежений перелік процесуальних дій і не передбачала набуття заявником статусу потерпілого, не може вважатися ефективним розслідуванням доводів про жорстоке поводження. Більше того, ОСОБА_1 навіть не було опитано, що вже саме по собі свідчило про однобічний і поверхневий характер перевірки (пункти 51, 52 рішення).
      25. Відмовляючи постановою від 16 січня 2009 року в порушенні кримінальної справи за цими фактами, прокурор обмежився посиланням на проведення судово-медичної експертизи заявника через кілька днів після закінчення строку його адміністративного арешту в Кіцманському районному відділі міліції, на відсутність скарг ОСОБА_1 з приводу застосування недозволених методів слідства впродовж зазначеного строку, а також голослівним припущенням можливості отримання ним тілесних ушкоджень через власну необережність (т. 1, а. с. 68-70).
      26. Проте під час перевірки залишено поза увагою, що після закінчення терміну адміністративного арешту заявника було одразу затримано в порядку статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) й переведено до ізолятора тимчасового тримання. Тобто ОСОБА_1 безперервно продовжував перебувати під контролем правоохоронних органів, що покладало на ці органи обов`язок встановити дійсні обставини отримання ним тілесних ушкоджень.
      27. Що стосується відсутності скарг заявника на дії працівників міліції в період з 05 до 08 вересня 2008 року, то викликає сумніви реальна спроможність ОСОБА_1 зробити це в умовах свавільного позбавлення свободи, цілковитої залежності від зазначених службових осіб і відсутності доступу до юридичної допомоги. Водночас у подальшому заявник подав таку скаргу через свого захисника після вступу останнього у справу 09 вересня 2008 року. Наведене переконливо свідчило про наявність у ОСОБА_1 з перших днів його арешту претензій до правоохоронних органів, які він офіційно заявив одразу після усунення перешкод у реалізації відповідних прав.
      28. Виходячи із зазначеного Суд визнав неефективним розслідування доводів заявника про жорстоке поводження, за результатами якого винесено постанову від 16 січня 2009 року про відмову в порушенні кримінальної справи (пункти 48, 49 рішення).
      29. Таким чином, твердження заявника про застосування щодо нього насильства не були предметом перевірки, процедура якої узгоджувалася б з вимогами Конвенції і практикою ЄСПЛ, а отже не спростовані з дотриманням належної правової процедури. Відтак узяті судом до уваги висновки прокуратури, викладені у постанові про відмову в порушенні кримінальної справи, про непідтвердженя зазначених ОСОБА_1 фактів не могли бути доказом відсутності жорстокого поводження з ним.
      30. Крім цього, ЄСПЛ констатував порушення вимог статті 5 Конвенції у зв`язку з незаконністю тримання ОСОБА_1 під вартою в період з 05 до 08 вересня 2008 року і непроведенням змістовної перевірки доводів заявника щодо фальсифікації матеріалів справи про адміністративне правопорушення для допитів його щодо обставин злочинів в умовах позбавлення свободи без забезпечення процесуальних прав підозрюваного (пункт 75 рішення). Даний факт, на переконання Великої Палати, за цих конкретних обставин справи впливає на допустимість як доказів початкових зізнань заявника у злочинній діяльності.
      31. Зокрема, під час судового розгляду не були переконливо спростовані доводи ОСОБА_1 про те, що поставленого йому за провину адміністративного проступку він не скоював, а одразу після доставлення до Кіцманського районного відділу міліції і впродовж усього часу адміністративного арешту його допитували про обставини розбійного нападу, вбивства і замаху на вбивство. Більше того, наявні в матеріалах справи пояснення заявника про його участь у цих злочинах датовані 06 вересня 2008 року, що охоплюється зазначеним вище періодом і передує написанню явки з повинною та затриманню заявника у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом (т. 1, а. с. 197-200).
      32. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу на те, що офіційне документування затримання ОСОБА_1 за підозрою у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин, за яке кримінальний закон одним з альтернативних покарань передбачає довічне ув`язнення, у силу вимог пункту 4 частини першої статті 45 КПК 1960 року зобов`язувало органи досудового розслідування невідкладно забезпечити його послугами захисника.
      33. Зазначене, в сукупності з фактом відібрання в заявника явки з повинною в останній день адміністративного арешту, дає достатні підстави для висновку, що застосування відносно нього цього заходу було штучним і переслідувало приховану мету - забезпечення перебування ОСОБА_1 під безперервним контролем правоохоронних органів для допиту щодо обставин злочинів у позапроцесуальний спосіб, уникаючи дотримання встановлених законом гарантій захисту прав підозрюваного, що створювало умови для застосування недозволених методів слідства як засобів отримання визнавальних свідчень.
      34. Національні суди, взявши до уваги як допустимі докази дані протоколу явки з повинною заявника від 08 вересня 2008 року, не здійснили ґрунтовної перевірки його доводів про одержання зазначених доказів унаслідок застосування насильства, погроз, порушення права на захист у період позапроцесуального тримання під вартою і не навели у власних рішеннях переконливих аргументів на їх спростування.
      35. Висновки ЄСПЛ свідчать про відібрання явки з повинною в результаті порушення державою міжнародних зобов`язань, за обставин, що викликали сумніви в добровільності зізнання у злочинах. Використання судом даних цього документа на підтвердження висунутого ОСОБА_1 обвинувачення суперечило встановленими пунктом 1, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції гарантіям справедливості судового розгляду.
      36. Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку та ухвали в контексті констатованих міжнародною судовою установою порушень вимог Конвенції, Велика Палата звертає увагу, що на час прийняття цих судових рішень були чинними Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV).
      37. Згідно зі статтею 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
      38. Як передбачено частиною першою статті 15 Закону № 1906-IV, чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права. Органи державної влади, до відання яких віднесені врегульовані цими договорами питання, згідно із частиною першою статті 16 зазначеного Закону забезпечують виконання відповідних міжнародних зобов`язань.
      39. Таким чином, під час розгляду справи суди зобов`язані були дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
      40. Встановлені міжнародно-правовими нормами і сформовані ЄСПЛ стандарти захисту прав людини в межах кримінально-процесуальних процедур доказування відображені і в нормах національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
      41. Зокрема, у розумінні частини першої статті 65 КПК 1960 року доказами можуть вважатися лише дані, на підставі яких передбачені цим Кодексом обставини кримінальної справи встановлюються у визначеному законом порядку.
      42. З наведеної правової норми слідує, що обов`язковим критерієм допустимості доказів є одержання їх у законний спосіб. Порушення цієї вимоги є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже згідно з частиною третьою статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
      43. Частина третя статті 22 КПК 1960 року встановлює заборону домагатись показань обвинувачених та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.
      44. У справах про злочини, за які передбачено покарання у виді довічного ув`язнення, участь захисника згідно з пунктом 4 частини першої статті 45 КПК 1960 року є обов`язковою з моменту пред`явлення обвинувачення чи затримання особи, яке за наявності для того законних підстав має здійснюватися в порядку, встановленому статтею 115 цього Кодексу.
      45. Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий, орган дізнання відповідно до частини шостої статті 106, частини першої статті 115 КПК 1960 року зобов`язані вчинити одну з таких дій: звільнити затриманого або доставити його до судді з поданням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
      46. Суди, які розглядали справу щодо ОСОБА_1 , мали дотримуватися вимог частини першої статті 67, частини третьої статті 323 КПК 1960 року. Згідно з цими нормами процесуального права суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись законом. Зазначене включає обов`язок перевіряти кожний доказ на предмет допустимості за критерієм законності його одержання.
      47. Таким чином, не відповідає нормам міжнародного права і національного кримінально-процесуального закону використання судами як доказів винуватості у злочинах ОСОБА_1 даних протоколу його явки з повинною, відібраної в результаті неспростованих фактів жорстокого поводження, в умовах порушення права на захист і позбавлення свободи у позапроцесуальний спосіб.
      48. Власне зізнання заявника у причетності до нападу на сім`ю ОСОБА_5 було одержане в результаті встановлених Судом порушень його прав, гарантованих статтями 3, 5, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Обґрунтування обвинувального вироку національного суду доказами, отриманими таким шляхом, було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду, встановленими пунктом 1 статті 6 наведеного джерела міжнародного права.
      49. Становище, яке ОСОБА_1 мав до порушення своїх прав за статтями 3 і 5 Конвенції, не може бути відновлене шляхом втручання в оскаржувані судові рішення в будь-який спосіб. Адекватним способом захисту цих прав заявника є присуджена йому ЄСПЛ справедлива сатисфакція, а також проведення ефективного розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження.
      50. Переглядаючи вирок та ухвалу на підставі пункту 2 частини третьої статті 459 КПК, Велика Палата вирішує питання щодо впливу на законність і обґрунтовананість цих рішень констатованого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань, зокрема з точки зору допустимості покладених в основу вироку доказів за критерієм відповідності способу їх одержання вимогам Конвенції.
      51. Водночас Верховний Суд не наділений повноваженнями здійснювати розслідування дій працівників правоохоронних органів, встановлювати факти й обставини можливих порушень ними закону і давати відповідним діям юридичну оцінку на предмет наявності або відсутності в них ознак дисциплінарних чи кримінальних правопорушень. Вжиття таких заходів і прийняття відповідних рішень належать до компетенції дисциплінарних комісій органів (підрозділів) Національної поліції України та/або Державного бюро розслідувань відповідно до «Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України», «Положення про дисциплінарні комісії в Національній поліції України», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 листопада 2018 року № 893, а також пункту 1 частини четвертої статті 216 КПК. Виконання рішення міжнародної судової установи вимагає від держави проведення ефективного розслідування доводів заявника про жорстоке поводження з ним службових осіб органу досудового слідства.
      52. ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися до компетентних правоохоронних органів з заявою про протиправні дії працівників міліції. В разі отримання заяви зазначені органи зобов`язані в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку ретельно перевірити відповідні факти, вжити заходів для повного, всебічного й об`єктивного встановлення дійсних обставин подій і прийняти рішення, яке б відповідало нормам національного права і міжнародним зобов`язанням України.
      53. Однак, оскільки в результаті жорстокого поводження, якому ОСОБА_1 піддавався в період позапроцесуального тримання під вартою, було отримано зафіксовані в явці з повинною і використані судом в обвинувальному вироку його самовикривальні свідчення, Велика Палата оцінює юридичні наслідки цих порушень з точки зору їх впливу на справедливість судового провадження і можливих способів виправлення відповідних процедурних недоліків незалежно від доказової сили даних явки з повинною і того, чи були вони вирішальними для засудження заявника .
      54. Порушення прав ОСОБА_1 за статтями 3, 5, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції тягне недопустимість як доказів даних протоколу його явки з повинною, посилання на які підлягають виключенню з судових рішень.
      55. Пояснень заявника, датованих 06 вересня 2008 року, одержаних аналогічним протиправним шляхом, суди у вироку й ухвалі не використовували. З огляду на викладене процедура відібрання цих пояснень не впливає на законність і обґрунтованість судових рішень, які є предметом перегляду.
      56. Разом із тим, нівелювання доказового значення явки з повинною ОСОБА_1 не ставить під сумнів правильності висновків судів щодо визнання його винуватим у вчиненні розбою, умисного вбивства і замаху на вбивство за наведених у вироку обставин і кримінально-правової оцінки дій заявника.
      57. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що в явці з повинною заявник не підтверджував своєї присутності в будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_6 і вчинення щодо них будь-яких насильницьких дій. Як слідувало зі змісту зазначеного документа, ОСОБА_1 запропонував ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вчинити крадіжку з цього будинку, вказавши іншим співучасникам дорогу, прибув з ними на місце події, однак у житло сім`ї ОСОБА_5 не заходив, а чекав ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в автомобілі (т. 1, а. с. 195, 196).
      58. Висновки суду про безпосередню участь заявника у нападі на потерпілих, вчиненому в їх будинку, ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку й ухвалі та які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом згідно зі статтею 67 КПК 1960 року. Невідповідності вимогам Конвенції процедури одержання цих доказів міжнародною судовою установою не констатовано.
      59. Зокрема, суд узяв до уваги досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як підозрюваних, надані в присутності захисника, у тому числі під час пред`явлення їм ОСОБА_1 для впізнання за фотознімками, а також свідчення ОСОБА_3 під час відтворення обстановки і обставин події та на очній ставці з ОСОБА_1 , зафіксовані у відповідних протоколах і на відеозаписах. У цих показаннях ОСОБА_3 і ОСОБА_2 підтверджували, що заявник, котрий тоді представлявся ОСОБА_8 , запропонував їм заволодіти майном сім`ї ОСОБА_5 з проникненням у їх житло, показав дорогу до цього домоволодіння і разом з ними брав участь у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 201-203, 205-209, 213, 214; т. 4, а. с. 168-173, 268-272). Як зазначав ОСОБА_2 , коли в будинку вони з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зв`язали потерпілих і вимагали гроші, ОСОБА_1 разом з ним бив ОСОБА_5 , завдаючи численних ударів палицею по голові та всьому тілу (т. 4, а. с. 168-173).
      60. Як видно з вироку, суд відповідно до вимог статті 67 КПК 1960 року оцінив свідчення інших співучасників злочинів з точки зору належності, допустимості, достовірності та достатності в сукупності з іншими доказами для визнання пред`явленого заявнику обвинувачення доведеним. За результатами судового розгляду не було встановлено жодних обставин, які могли б давати цим особам підстави для обмови ОСОБА_1 і ставити під сумнів правдивість їх початкових показань.
      61. Доводи ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про те, що наведені вище свідчення вони давали в результаті застосування недозволених методів слідства, ретельно перевірялися судом і не знайшли об`єктивного підтвердження. Постановами прокурора від 19 грудня 2008 року та від 05 липня 2010 року відмовлено в порушенні за відповідними заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 кримінальної справи щодо працівників Кіцманського районного відділу УМВС України в Чернівецькій області (т. 4, а. с. 72, 73). Більше того, у своїх поясненнях під час перевірки, проведеної прокуратурою за дорученням суду, ОСОБА_2 заперечив власні твердження в судовому засіданні про насильство й тиск на нього з боку службових осіб правоохоронних органів.
      62. У передбаченому законом порядку зазначені постанови про відмову в порушенні кримінальної справи не оскаржувались і не скасовані. Оскільки ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_2 до ЄСПЛ не зверталися, Суд не встановлював невідповідності перевірок, за результатами яких прийнято ці рішення, вимогам статті 3 Конвенції у процесуальному аспекті з точки зору ефективності розслідування скарг на жорстоке поводження. Дані матеріалів справи не дають підстав для висновкків про порушення вимог чинного на той час законодавства, які були би допущені в ході цих перевірок і ставили під сумнів їх результати щодо спростування доводів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про застосування щодо них недозволених методів слідства.
      63. Окремі розбіжності в початкових показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на яких акцентується увага в заяві, щодо технічного розподілу функцій між ними та ОСОБА_1 , обстановки в будинку потерпілих та інших деталей свідчили про те, що на час допитів ці особи були вільними у виборі процесуальної поведінки й самостійно розповідали про дії свої та інших співучасників, наскільки кожний пам`ятав і вважав за необхідне повідомляти правоохоронним органам. Певні протиріччя у свідченнях ОСОБА_2 щодо обставин його знайомства з ОСОБА_1 , на які посилаються заявник і захисник, отримали належну оцінку суду і жодним чином не впливають на достовірність показань співвиконавця злочинів про участь і роль ОСОБА_1 у їх вчиненні.
      64. Крім цього, суд обґрунтовано поклав в основу своїх висновків показання в судовому засіданні потерпілої ОСОБА_6 про участь заявника разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у нападі на неї та її чоловіка. Потерпіла стверджувала, що запам`ятала ОСОБА_1 за зростом, статурою і характерною зачіскою - довгим волоссям нижче плечей, заплетеним косичкою.
      65. Під час пред`явлення для впізнання за фотознімками ОСОБА_6 впізнала ОСОБА_1 і зазначила, що він схожий на одного з трьох чоловіків, котрі проникли в будинок, зв`язали їх з ОСОБА_5 та били, вимагаючи гроші (т. 1, а. с. 209).
      66. Наведені свідчення потерпілої узгоджувалися з дослідженими судом її показаннями, даними під час досудового слідства 20 серпня 2008 року, про те, що нападників було троє (т. 1, а. с. 79). Про таку ж кількість учасників злочину ОСОБА_6 розповідала своїй матері ОСОБА_9 , що остання підтвердила під час судового розгляду у своїх показаннях як свідка.
      67. Законності й обґрунтованості висновків суду щодо врахування свідчень ОСОБА_6 в судовому засіданні як допустимих і достовірних доказів не спростовував і зміст показань потерпілої, наданих слідчому під час додаткового допиту 10 вересня 2008 року. У цих показаннях ОСОБА_6 описала зовнішність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яких вона запам`ятала краще (т. 1, а. с. 83, 84). Однак зазначене не суперечило подальшим свідченням потерпілої про те, що третім нападником був ОСОБА_1 .
      68. Доводи захисту на предмет сумнівів у правдивості показань ОСОБА_6 з огляду на неможливість роздивитися особу в обстановці злочину в темний час доби спростовані свідченнями потерпілої про те, що кімната, де було вчинено напад, освітлювалася з вулиці прожектором. Крім цього, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у своїх показаннях як підозрюваних описували зовнішність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та навіть вказували колір одягу потерпілої. Наведене свідчило про те, що фізичні умови на місці події дозволяли візуальне сприйняття в обсязі, необхідному й достатньому для ідентифікації людини.
      69. Вирішуючи в межах своїх повноважень з перегляду судових рішень у порядку виключного провадження питання про законність урахування судами показань ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і потерпілої як прямих доказів винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, Велика Палата бере до уваги те, що інші засуджені до ЄСПЛ не зверталися, і фактів порушень їх конвенційних прав Судом не встановлено.
      70. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 , міжнародна судова установа не оцінювала доводів заявника щодо одержання покладених в основу вироку початкових свідчень ОСОБА_3 та ОСОБА_2 внаслідок жорстокого поводження з ними, а також неусунення судом розбіжностей у показаннях цих осіб і ОСОБА_6 . Як зазначачено в рішенні, Суд не вважав за необхідне розглядати ці додаткові аргументи (пункт 77). Відтак у даній частині ЄСПЛ не констатував невідповідності судового провадження на національному рівні вимогам статті 6 Конвенції.
      71. Спосіб одержання покладених в основу вироку показань ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не був пов`язаний з відібранням у заявника явки з повинною і початкових пояснень.
      72. Крім цього, свідчення інших співучасників злочину на початку досудового слідства і показання потерпілої в судовому засіданні узгоджувалися з даними висновку судово-цитологічної експертизи про виявлення у піднігтьовому вмісті рук трупа ОСОБА_5 клітин травматичного походження чоловічої статі, які могли походити, у тому числі, від ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 182-183).
      73. Не суперечили ці показання і даним висновків судово-медичних експертиз ОСОБА_6 та трупа ОСОБА_5 щодо кількості, характеру, локалізації завданих потерпілим тілесних ушкоджень та механізму їх заподіяння, протоколу огляду місця події із зафіксованими в ньому обстановкою і слідовою картиною злочину, а також іншим доказам, зміст яких докладно наведено у вироку (т. 1, а. с. 39-67, 138-141, 151, 152).
      74. Всупереч твердженням ОСОБА_1 і захисника у заяві, правильності висновків суду про доведеність висунутого заявнику звинувачення не спростовували й ті обставини, що за висновками судових дактилоскопічних експертиз в будинку потерпілих було виявлено відбитки пальців рук, залишені не членами сім`ї ОСОБА_5 і не засудженими, а за результатами судових трасологічних експертиз не встановлено належності заявнику, ОСОБА_3 або ОСОБА_2 взуття, сліди якого зафіксовані на місці події (т. 1, а. с. 39-67; т. 2, а. с. 9-28; 41-51; 62-70; 88-93).
      75. З показань ОСОБА_2 і ОСОБА_3 як підозрюваних слідувало, що під час вчинення злочинів співучасники використовували рукавиці (т. 4, а. с. 170, 269). Наведені свідчення об`єктивно підтверджені даними висновку судової трасологічної експертизи від 17 жовтня 2008 року № 1424 про те, що слід тканини на кухні будинку потерпілих, забарвлений речовиною червоно-бурого кольору, був залишений трикотажними рукавичками (т. 2, а. с. 62-66). Зазначений слід було виявлено всередині тумбочки кухонної стінки на першому поверсі будинку - в одному з місць, в якому, згідно з показаннями ОСОБА_3 під час допиту як підозрюваного та відтворення обстановки і обставин події, засуджені шукали гроші (т. 1, а. с. 43, 202; т. 2, а. с. 62-70; т. 4, а. с. 269). Відтак зібрані у справі і досліджені в судовому засіданні докази не давали суду підстав для висновків, що відбитки пальців у житлі потерпілих залишили нападники.
      76. Під час проведення судової трасологічної експертизи для порівняльного дослідження експерту надавалося лише взуття, виявлене та вилучене у ОСОБА_2 під час обшуку, а також добровільно видане ним (т. 2, а. с. 76-79; 88-93). Відомостей про направлення на експертизу туфель, вилучених під час обшуку у ОСОБА_3 , матеріали справи не містять (т. 2, а. с. 146, 147). Під час обшуку житла ОСОБА_1 будь-яких речей, які могли б мати доказове значення, в тому числі взуття, виявлено й вилучено не було (т. 2, а. с. 131). Водночас обшуки у ОСОБА_2 і ОСОБА_3 проводилися 04 вересня 2008 року, а у ОСОБА_1 - 30 вересня цього ж року, тобто більш як через два тижні після нападу на подружжя ОСОБА_5 . Впродовж зазначеного часу співучасники злочинів мали достатньо можливостей для знищення чи приховання речей, які б дозволяли їх викрити.
      77. Зміст інших доводів заявника зводиться до переоцінки доказів, що не є предметом перевірки Великої Палати під час перегляду судових рішень у порядку виключного провадження. Обираючи спосіб відновлення порушених прав ОСОБА_1 , Верховний Суд враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «ОСОБА_11 проти України» (№ 2) і «ОСОБА_12 проти України» (№ 2). Однак обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору юридичних наслідків недотримання прав особи, передбачених Конвенцією.
      78. Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «ОСОБА_11 проти України» (№ 2) і «ОСОБА_12 проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а насамперед у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду.
      79. Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_11 проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав допустимими доказами винуватості ОСОБА_11 в умисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
      80. У рішенні у справі «ОСОБА_12 проти України» (№ 2) встановлено недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_12 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав ОСОБА_12 , а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52)
      81. Нівелювання доказового значення відомостей, похідних від одержаних з порушенням вимог Конвенції доказів, слідує зі сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree). Згідно з цією доктриною, якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «ОСОБА_12 проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «ОСОБА_11 проти України (№ 2)»). Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
      82. Відділяючи докази, здобуті завдяки даним, отриманим унаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, одержаних із джерел, не пов`язаних з такими даними, Велика Палата перевіряє відповідність нормам процесуального права висновків судів попередніх інстанцій щодо оцінки відповідних засобів доказування. Зазначені логічні операції не потребують повторного дослідження й переоцінки доказів, які з дотриманням принципів справедливого судового розгляду можуть використовуватися для доведення винуватості особи у вчиненні злочинів.
      83. У цій справі покладені в основу вироку свідчення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як підозрюваних, показання в судовому засіданні потерпілої ОСОБА_6 , свідка ОСОБА_9 , результати експертних досліджень і дані всіх інших документів, крім протоколу явки з повинною ОСОБА_1 , не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з установленими ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника.
      84. З урахуванням того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , котрих потерпіла одразу впевнено впізнала, було затримано раніше за ОСОБА_1 , обставини справи не свідчать про те, що власні зізнання заявника були першоджерелом одержаної правоохоронними органами інформації про його причетність до злочинів щодо подружжя ОСОБА_5 (т. 4, а. с. 33, 135, 241).
      85. ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у своїх показаннях як підозрюваних та потерпіла у свідченнях під час судового розгляду повідомляли обставини, відомі їм як безпосереднім учасникам відповідних подій. Показання свідка ОСОБА_9 містили відомості щодо кількості нападників, які вона дізналася зі слів ОСОБА_6 . У протоколі огляду місця події та висновках експертиз зафіксовано об`єктивні дані щодо слідів, наслідків злочинів і результатів їх досліджень. Таким чином, одержання всіх цих доказів не було пов`язане з інформацією, зафіксованою в явці з повинною ОСОБА_1 .
      86. Водночас Велика Палата звертає увагу на те, що в межах виключного судового провадження на підставі пункту другого частини першої статті 40012 КПК 1960 року не здійснюється повторна касаційна процедура, а рішення судів перевіряються лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. Виходячи із наведеного, керуючись принципом юридичної визначеності, Верховний Суд не перевіряє правильність вирішення судами інших питань, які не пов`язані з визнаними міжнародною установою порушеннями конвенційних прав заявника.
      87. Будучи судом права, а не факту, Верховний Суд не вправі самостійно досліджувати докази, давати їм оцінку, перевіряти відповідність висновків судів нижчого рівня фактичним обставинам справи і встановлювати нові обставини, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях. Водночас Велика Палата, як і касаційний суд, відповідно до пункту 1 частини першої статті 398 КПК 1960 року, пункту 1 частини першої статті 438, частини першої статті 466 КПК наділена компетенцією вирішувати питання про дотримання судом першої інстанції вимог кримінально-процесуального закону, зокрема положень статті 323, частини першої статті 334 КПК 1960 року щодо оцінки доказів на основі всебічного, повного й об`єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, обов`язку суду мотивувати прийняття чи неприйняття до уваги кожного засобу доказування і постановлення обвинувального вироку лише за умови доведеності під час судового розгляду винності підсудного у вчиненні злочину.
      88. У разі встановлення за результатами виключного провадження фактів одержання окремих доказів унаслідок порушень вимог Конвенції, що тягне їх недопустимість і незаконність вироку у частині використання зазначених даних, Верховний Суд вправі констатувати відповідність обвинувального вироку нормам процесуального права в тій частині, в якій засудження особи ґрунтується на інших доказах. За умови обгрунтованості висновків суду про їх належність, допустимість, достовірність і достатність для визнання обвинувачення доведеним поза розумним сумнівом, коли перевірка судового рішення за даними критеріями не вимагає повторного дослідження цих доказів, вирок у відповідній частині з огляду на положення частини першої статті 396 КПК 1960 року, статті 436, частини першої статті 466 КПК може бути залишений без зміни.
      89. Посилання у вироку на підтвердження доведеності обвинувачення ОСОБА_1 на інформацію, зафіксовану в його явці з повинною, є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону в розумінні частини першої статті 370 КПК 1960 року. Касаційний суд, переглядаючи справу за скаргами сторони захисту, поданими, в тому числі, в інтересах заявника, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив. Більш того, спростовуючи доводи ОСОБА_1 та його захисника, колегія суддів ВССУ також послалася у своїй ухвалі на дані згаданої явки з повинною, погодившись з викладеними у вироку висновками про допустимість цих засобів доказування.
      90. Водночас зміст наведених порушень обмежується виключно використанням судами як частини доказової бази власних зізнань заявника, одержаних протиправним шляхом, що не зачіпає законності й обґрунтованості судових рішень в іншій частині.
      91. Враховуючи непідтвердження ОСОБА_1 у явці з повинною своєї присутності в будинку сім`ї ОСОБА_5 під час нападу, в результаті виключення даних цього документа з доказової бази обсяг доказів, на підставі яких суди констатували безпосередню участь заявника у вчинених у житлі потерпілих розбої, вбивстві та замаху на вбивство, не зміниться. Велика Палата в межах своїх повноважень з перегляду судових рішень за виключними обставинами не знаходить підстав вважати сумнівними висновки судів про достатність цих доказів для визнання ОСОБА_1 винуватим у скоєнні злочинів.
      92. З огляду на встановлений міжнародною судовою установою факт жорстокого поводження з ОСОБА_1 як способу отримання його самовикривальних свідчень, даний факт не потребує доказування шляхом дослідження й оцінки судом доказів застосування насильства щодо заявника. Відтак Велика Палата , користуючись повноваженнями суду касаційної інстанції, має процесуальні можливості виправити допущену судами помилку шляхом виключення з вироку та ухвали посилань на дані явки з повинною ОСОБА_1 як на докази його винуватості у вчиненні злочинів. Беручи до уваги одержання інших доказів, на яких ґрунтуються висновки суду про доведеність висунутого заявнику обвинувачення, без порушень вимог Конвенції і відсутність «плодів отруєного дерева», зміна вироку й ухвали у наведений спосіб забезпечить у кримінальній справі щодо заявника відновлення порушеної справедливості судового розгляду.
      Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      93. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції Україна взяла на себе зобов`язання виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Відповідно до положень глави 3 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) встановлене цим Судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      94. Як зазначено у статті 10 даного Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      95. Згідно з Рекомендацією № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов`язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд згідно зі статтею 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      96. Пункт перший наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо. Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
      97. Згідно з пунктом другим Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      98. При цьому ні Рекомендація, ні Закон № 3477-IV не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження.
      99. Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою поновлення провадження і повторного розгляду справи.
      100. Станом на сьогодні ОСОБА_1 відбув покарання, призначене йому оскаржуваним вироком, а відтак уже не зазнає відповідних наслідків свого засудження. Окрім наведеного, в розумінні пункту 2 Рекомендації виконання обраного судом кримінально-правового заходу примусу, як і судимість особи після його відбуття, є результатами констатованих міжнародною судовою установою порушень, що зумовлює необхідність скасування вироку, лише у випадках, коли порядок постановлення та/або зміст цього судового рішення загалом є несумісними з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
      101. Констатована ЄСПЛ несправедливість судового розгляду вимагає скасування судових рішень з метою відновлення правового становища, яке особа мала до визнання її судом винуватою у вчиненні злочину, лише у виняткових випадках, якщо це є найбільш ефективним засобом досягнення restitutio in integrum . Підставою для скасування судових рішень у такому разі має бути висновок Великої Палати про помилкове засудження особи і неможливість виправити допущену судами помилку.
      102. За обставин цієї справи констатоване міжнародною установою судовою недотримання статті 6 Конвенції не означає, що ОСОБА_1 було засуджено помилково (див. mutatis mutandis пункт 88 рішення ЄСПЛ від 26 вересня 2019 року у справі «Скоморохов проти України» (Skomorokhov v. Ukraine, заява № 58662/11). У зазначеній ситуації адекватним способом забезпечення restitutio in integrum є анулювання наслідків порушень гарантованих Конвенцією прав людини шляхом виключення з судових рішень посилань на докази, одержані в результаті таких порушень і які не стали джерелом інших доказів, покладених в основу обвинувального вироку. Адже зміст відповідних наслідків полягає не у самому факті засудження ОСОБА_1 , а лише у використанні судом окремих засобів доказування, отриманих всупереч міжнародним зобов`язанням держави.
      103. Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення в зазначений вище спосіб.
      104. Зокрема, як наголошує ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Асоціація проти промислового розведення тварин у Швейцарії (VGT) проти Швейцарії» (Verein Gegen Tierfabriken Schweiz (VGT) v. Switzerland), повторна процедура на національному рівні є не самоціллю, а лише можливим засобом повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
      105. Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов`язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі та Джунта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy).
      106. Як зазначив ЄСПЛ з посиланням на власну попередню практику в пункті 85 рішення в даній справі, у випадках засудження особи за результатами судового розгляду, що не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення в принципі може бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. З наведеного слідує, що новий судовий розгляд не є єдиним способом виправлення помилок, допущених національними судами.
      107. На рівні національного процесуального закону розгляд Великою Палатою справ у порядку екстраординарного провадження на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом регулюється нормами глави 34 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Згідно з частиною першою статті 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
      108. Таким чином, під час прийняття рішення Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом змінити вирок та/або ухвалу.
      109. Згідно з частиною першою статті 467 КПК за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може, зокрема, скасувати цей судовий акт повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, а також ухвалити нове рішення. Проте наведений перелік повноважень Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не є вичерпним, виходячи з системного аналізу змісту частини першої статті 466, частини першої статті 467 в сукупності з положеннями пункту 4 частини першої статті 436 цього Кодексу.
      110. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду вироків та ухвал Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час вирішення справи судом передбачалися статтею 40022 КПК 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      111. Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в цей судовий акт, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
      112. Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 та його захисника, Велика Палата виходить з того, що хоч в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів судового провадження щодо визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, не дають підстав вважати його засудження несправедливим, а вирок - таким, що не відповідає вимогам Конвенції в цілому.
      113. Виходячи з викладеного виконання державою міжнародних зобов`язань за даних конкретних обставин не передбачає необхідності відновлення юридичного становища, яке заявник мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку.
      114. За викладеними у рішенні ЄСПЛ висновками, недотримання судом прав ОСОБА_1 за пунктом 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції полягало у відсутності належної оцінки допустимості як доказів його початкових свідчень і невирішенні питання про їх виключення з матеріалів справи (пункт 75). Аналогічний підхід відображено і в рішенні Суду у справі «Рябов проти Росії» (Ryabov v. Russia), заява № 2674/07). У цьому рішенні ЄСПЛ виснував про несправедливість судового розгляду кримінальної справи щодо заявника з огляду на те, що національний суд не здійснив належної оцінки відповідних медичних та інших доказів для вирішення питання про виключення з доказової бази самовикривальних свідчень ОСОБА_14 , отриманих, за твердженнями заявника, в результаті порушення його права за статтею 3 Конвенії. В цьому ж рішенні міжнародна судова установа звернула увагу на необґрунтованість прийняття національним судом до уваги постанови прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників поліції, оскільки викладені в ній висновки щодо непідтвердження доводів заявника про жорстоке поводження базувалися на розслідуванні, що не відповідало статті 3 Конвенції у процесуальному аспекті (пункти 58-59 рішення).
      115. З огляду на зазначені висновки міжнародної судової установи, за умови виключення з вироку посилання на дані протоколу явки з повинною заявника результати провадження у справі на національному рівні можуть вважатися такими, що відповідають вимогам справедливості судового розгляду.
      116. Констатована ЄСПЛ несправедливість судового провадження, зумовлена визнанням національним судом допустимими доказами одержаних у результаті катування чи жорстокого поводження показань, яка має місце незалежно від доказової сили цих свідчень та їх значення для засудження, продовжує існувати, доки вирок зберігає чинність у частині використання відповідних показань.
      117. Водночас огляду на зміст пункту 24 частини першої статті 3 КПК, перегляд судових рішень за виключними обставини є однією зі стадій судового провадження, перехід до якої вже сам по собі зумовлює його відновлення і продовження на підставах і в порядку, встановлених главою 34 цього Кодексу. На цій стадії реалізація Верховним Судом своїх повноважень змінити вирок і ухвалу шляхом виключення зазначених вище доказів надає результатам судового провадження інших якісних ознак. У зв`язку з такою зміною судові рішення набувають нового вигляду, і підстави для визнання провадження несправедливим, що мали місце на час розгляду справи ЄСПЛ, перестають існувати.
      118. Виходячи з наведеного, на переконання Великої Палати, позиція міжнародної судової установи, висловлена в пункті 71 рішення, не перешкоджає усуненню наслідків порушення конвенційних прав особи в наведений спосіб.
      119. Вирішення поставлених у заяві ОСОБА_1 питань не вимагає повторного дослідження доказів, оскільки матеріали справи і зміст рішення ЄСПЛ не свідчать про порушення процедури їх дослідженя судом першої інстанції, а викладені у вироку висновки суду щодо оцінки інших доказів, крім даних явки з повинною ОСОБА_1 , переконливо аргументовані й жодних сумнівів у своїй правильності не викликають. Виходячи з наведеного окреслені кримінальним процесуальним законом межі повноважень Великої Палати не позбавляють її можливості прийняти у справі остаточне рішеня без призначення нового судового розгляду.
      120. Прийняття такого рішення найбільше відповідатиме принципу юридичної визначеності, який є одним з фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до засади res judicata - остаточності рішень суду.
      121. Наведена засада полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового судового рішення лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61-62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51-52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
      122. Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних стандартів, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «Морейра Феррейра проти Португалії» (Moreira Ferreira v. Portugal), відступ від принципу правової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, який може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
      123. Виходячи з наведеного, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і наслідки, необхідним та можливим способом виправлення таких порушень є зміна вироку та ухвали шляхом виключення з них посилання як на докази винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів на дані протоколу його явки з повинною.
      124. Юридичні наслідки недотримання державою міжнародних зобов`язань під час відібрання в заявника явки з повинною стосуються лише його і не поширюються на ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , котрі до Суду не зверталися і порушення конвенційних прав яких ЄСПЛ не встановлено.
      125. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, у частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною вимог Конвенції, то втручання у вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_3 та ОСОБА_2 становило би вихід за межі правових підстав перегляду і суперечило б засадам юридичної визначеності й остаточності судових рішень.
      126. На предмет клопотання прокурора про виправлення Великою Палатою описки в ухвалі ВССУ необхідно зазначити наступне. Дійсно, у вступній частині цієї ухвали помилково вказано про розгляд справи колегією у складі суддів Животова Г. О., Пузиревського Є. Б. та Крещенка А. М. Водночас підписано прийняте рішення суддями Животовим Г. О., Пузиревським Є. Б. і Фуриком Ю. П . Відповідно до листа ВССУ за вихідним № 60/0/4-21 від 04 квітня 2021 року за підписом голови ліквідаційної комісії ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто в день постановлення згаданої ухвали, суддя Крещенко А. М. перебував у відпустці на підставі наказу ВССУ від 13 лютого 2012 року № 191-к (т. 8, а. с. 147).
      127. Наведене дає підстави для беззаперечного висновку про те, що суддя Крещенко А. М. не міг брати участі у касаційному розгляді в день прийняття за його результатами остаточного рішення, а справу розглянуто колегією у складі суддів Животова Г. О., Пузиревського Є. Б. та Фурика Ю. П., які й підписали ухвалу. Відтак допущена у вступній частині цього рішення помилка має технічний характер, не породжує жодних сумнівів щодо законності складу суду і по суті є опискою.
      128. Відповідно до положень частини першої статті 379 КПК суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки.
      129. Виправлення описок є компетенцією суду, який постановив відповідне рішення, й не належить до повноважень Великої Палати під час перегляду справи в порядку виключного провадження.
      Керуючись статтями 40021, 40022 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 та його захисника Цику Нелі Василівни задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Чернівецької області від 06 грудня 2010 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2012 року щодо ОСОБА_1 змінити шляхом виключення посилання на дані протоколу його явки з повинною як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів.
      У решті вирок та ухвалу залишити без зміни.
      Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Л. М. Лобойко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. Й. Катеринчук
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98327550