ANTIRAID

Решение КСУ о несоответствии Конституции Украины статьи 368-2 Уголовного кодекса Украины

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
РІШЕННЯ 
КОНСТИТУЦІЙНОГО  СУДУ  УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України

м. Київ 
26 лютого 2019 року 
№ 1-р/2019

Справа № 1-135/2018(5846/17)

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, 
Головатого Сергія Петровича, 
Городовенка Віктора Валентиновича, 
Гультая Михайла Мирославовича, 
Завгородньої Ірини Миколаївни, 
Запорожця Михайла Петровича, 
Касмініна Олександра Володимировича, 
Колісника Віктора Павловича - доповідача, 
Кривенка Віктора Васильовича, 
Лемака Василя Васильовича, 
Литвинова Олександра Миколайовича, 
Мельника Миколи Івановича, 
Мойсика Володимира Романовича, 
Первомайського Олега Олексійовича, 
Саса Сергія Володимировича, 
Сліденка Ігоря Дмитровича, 
Тупицького Олександра Миколайовича, 
Шаптали Наталі Костянтинівни,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2Кримінального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Колісника В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Суб’єкт права на конституційне подання - 59 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2 Кримінального кодексу України (далі - Кодекс).

Відповідно до статті 368-2 Кодексу "набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі - караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина перша); "ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина друга); "діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина третя); "особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції" (пункт 1 примітки); "під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їх розмір (вартість) перевищує одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян" (пункт 2 примітки); "під передачею активів у цій статті розуміється укладення будь-яких правочинів, на підставі яких виникає право власності або право користування на активи, а також надання іншій особі грошових коштів чи іншого майна для укладення таких правочинів" (пункт 3 примітки).

На думку суб’єкта права на конституційне подання, стаття 368-2 Кодексу не узгоджується з приписами Конституції України щодо: верховенства права; відсутності зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, які не пом’якшують або не скасовують відповідальності особи; заборони притягувати до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; заборони двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; презумпції невинуватості особи; звільнення особи від обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; неприпустимості обґрунтування обвинувачення на припущеннях; можливості особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Автори клопотання стверджують, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає статті 1, частині другій статті 3, частинам першій, другій статті 8, статті 58, частині першій статті 61, статті 62,частині першій статті 63, частині першій статті 64, пунктам 1, 3 частини другої статті 129Конституції України.

2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого.

2.1. Україна є демократична, правова держава (стаття 1 Конституції України).

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 Конституції України).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19Конституції України).

Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам є завданням Кодексу (частина перша статті 1 Кодексу). Відповідно до статті 3 Кодексу законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кодекс, який ґрунтується наКонституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (частина перша); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом (частина третя).

Згідно зі статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

2.2. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (стаття 9 Основного Закону України).

Верховна Рада України 18 жовтня 2006 року ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, статтею 20 якої передбачено, що за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця цієї конвенції розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів посадової особи органу публічної влади, яке перевищує її законні доходи, які вона не може раціонально обґрунтувати. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що за вказаною конвенцією держава-учасниця розглядає можливість криміналізації незаконного збагачення "за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи".

Конституційний Суд України наголошує, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити насамперед із принципів та норм Конституції України, адже закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія корупції має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції України.

3. Одним з головних елементів принципу верховенства права, закріпленого в частині першій статті 8 Основного Закону України, є юридична визначеність. Конституційний Суд України наголошував на важливості вимоги визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що одним із неодмінних елементів верховенства права є юридична визначеність (пункт 41); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46).

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства № 1" (The Sunday Times v. the United Kingdom № 1) від 26 квітня 1979 року зазначив, що "норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку" (пункт 49).

У рішенні у справі "S.W. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року Європейський суд з прав людини наголосив, що будь-яке правопорушення має бути чітко визначене в законі; такій вимозі відповідає стан, коли особа може знати з формулювання відповідного припису, а за потреби - за допомогою його тлумачення судом, за які дії або бездіяльність її може бути притягнуто до кримінальної відповідальності (пункт 35).

Конституційний Суд України, зазначивши, що свобода є серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії, а закріплене в частині першій статті 29 Конституції України право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом кожної людини, вказав на те, що для виконання державою свого головного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзаци перший, другий підпункту 2.3 пункту 2, абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Солдатенко проти України"(Soldatenko v. Ukraine) від 23 жовтня 2008 року зазначив, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності, а також наголосив, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не просто відсилає до національного закону, але також стосується "якості закону", вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права; при цьому "якість закону" означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (пункт 111).

Дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини. Так, стаття 368-2 Кодексу передбачає, зокрема, застосування такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. Крім того, до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого названою статтею Кодексу, можуть бути застосовані, зокрема, такі запобіжні заходи, як домашній арешт та тримання під вартою, що пов’язані з обмеженням волі.

4. Важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України).

Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості.

Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу.

Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обов’язків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (Barberа, Messeguй and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі "Яношевич проти Швеції" (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року).

Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень.

Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низки прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 62, 63 Конституції України.

Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі "Яллог проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходи, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97).

Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі "Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року).

У рішенні у справі "Олександр Зайченко проти Росії" (Aleksandr Zaichenko v. Russia) від 18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право не здійснювати самозвинувачення не може обґрунтовано обмежуватися зізнанням у вчиненні правопорушення або висловлюваннями, що безпосередньо викривають особу; показання, отримані під примусом, які на перший погляд не мають обвинувального характеру, зокрема такі, як виправдувальні зауваження чи просто інформація щодо факту, у подальшому можуть бути використані у кримінальному провадженні на підтримку обвинувачення (пункт 54).

Конституційний Суд України наголошує, що конституційні приписи щодо презумпції невинуватості та неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів мають застосовуватися рівною мірою до всіх осіб. Конституція України не допускає звуження чи скасування вказаних гарантій стосовно окремих категорій осіб.

5. За змістом статті 368-2 Кодексу набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі утворює об’єктивну сторону складу такого злочину, як незаконне збагачення, якщо законність підстав набуття таких активів у власність не підтверджено доказами. Отже, ключовою ознакою незаконного збагачення як злочину закон визначає відсутність доказів законності підстав набуття у власність вказаних активів. Відсутність доказів за такого формулювання диспозиції норми уможливлює визнання наявності у діях особи об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення.

Особливості формулювання диспозиції норми, яка міститься в частині першій статті 368-2Кодексу, насамперед юридична конструкція "законність підстав набуття яких не підтверджено доказами", зумовлюють потребу з’ясувати питання стосовно суб’єкта, який має підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів у значному розмірі особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже, й довести її невинуватість у вчиненні злочину. Такий висновок випливає з того, що підтвердження доказами законності підстав набуття відповідних активів у власність означає, що в діях конкретної особи відсутній склад злочину, передбаченого статтею 368-2 Кодексу.

З огляду на приписи частини першої статті 19, частин першої, другої статті 62 та частини першої статті 63 Конституції України суб’єктом, який зобов’язаний збирати докази законності підстав набуття у власність відповідних активів конкретною особою, не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні будь-якого злочину, у тому числі передбаченого статтею 368-2 Кодексу. Особа може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх взагалі.

Відповідно до частини другої статті 17 Кримінального процесуального кодексу України "ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом". Згідно з пунктом 19 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України стороною кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим кодексом. Частиною першою статті 91 Кримінального процесуального кодексу України визначено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. До таких обставин віднесено, зокрема, ті, які "виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження", і ті, які "є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання".

Законодавче визначення незаконного збагачення як злочину за умови, якщо сторона обвинувачення не виконує свого обов’язку збирати докази законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі, уможливлює перекладення цього обов’язку зі сторони обвинувачення (держави) на сторону захисту (підозрюваного або обвинуваченого), що є неприпустимим з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, оскільки в такому разі порушується припис частини другої статті 62 Конституції України щодо неприпустимості покладання на особу обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, тобто право обвинуваченої особи не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі ще не означає, що їх набуття є суспільно небезпечним діянням, оскільки припис статті 368-2 Кодексу щодо активів, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, не передбачає такої обов’язкової ознаки складу злочину, передбаченого цією статтею, як набуття активів у власність у злочинний спосіб.

Суттєвим недоліком законодавчого визначення незаконного збагачення як злочину є також те, що в його основу покладено непідтвердження доказами законності підстав набуття у власність активів у значному розмірі. При цьому процесуальний припис "не підтверджено доказами" у юридичній конструкції диспозиції частини першої статті 368-2 Кодексу передбачає одну з визначальних ознак, що безпосередньо впливають на визнання конкретного діяння злочином. Тобто цей припис містить одну з ключових ознак об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Водночас поєднання в диспозиції статті 368-2 Кодексу матеріальних та процесуальних приписів є неприйнятним та неприпустимим з огляду на те, що регламентація процесу доказування в кримінальному провадженні належить виключно до сфери кримінального процесуального законодавства. Процесуальні юридичні приписи (підтвердження чи непідтвердження доказами, доведеність чи недоведеність певного факту) не можуть бути складовою юридичної норми, яка передбачає кримінальну відповідальність, оскільки вони пов’язані не з діянням суб’єкта злочину, а з процесуальною діяльністю посадових осіб уповноважених державних органів.

Отже, за такого формулювання диспозиції статті 368-2 Кодексу встановлення наявності у діянні особи складу злочину, передбаченого вказаною статтею Кодексу, і кримінально-правова кваліфікація такого діяння безпосередньо залежать від результатів суб’єктивної діяльності чи навіть від бездіяльності сторони обвинувачення.

Законодавча конструкція, що пов’язує наявність ключової ознаки складу такого злочину, як незаконне збагачення, з результатами процесуальної діяльності, тобто з підтвердженням доказами, уможливлює обвинувачення, що ґрунтується на припущеннях. Поза увагою сторони обвинувачення може залишитися з’ясування конкретного способу набуття особою у власність активів у значному розмірі. Зазначена юридична конструкція дезорієнтує і сторону обвинувачення, і сторону захисту, оскільки сконцентрована на самому факті наявності чи відсутності доказів законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі та передбачає наявність складу такого злочину, як незаконне збагачення, у разі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття у власність таких активів.

За цих обставин уможливлюється притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення особи, яка на законних підставах набула активи у власність, але не має підтвердження законності підстав такого набуття. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність згідно зі статтею 368-2 Кодексу може розглядатися як доказ незаконності набуття у власність активів, а дії їх власника - кваліфікуватися як незаконне збагачення. Водночас відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність не означає підтвердження незаконності цих підстав, а отже, й доведеності вини особи у незаконному збагаченні. Законодавче визначення такого злочину, як незаконне збагачення, дає змогу обґрунтовувати обвинувачення особи у незаконному збагаченні на припущеннях навіть тоді, коли йдеться про особу, яка законно набула у власність певні активи.

Положення статті 368-2 Кодексу сформульовані так, що сумніви стосовно законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі можуть тлумачитися не на користь цієї особи та можуть розглядатися як підтвердження її незаконного збагачення, хоча відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь".

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.

6. У зв’язку з порушенням у конституційному поданні питання щодо зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу Конституційний Суд України звертає увагу на частину першу статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. За цим конституційним приписом "дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99).

Розгляд питання щодо неприпустимості зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу вимагає врахування приписів інших його статей, а саме: частини другої статті 4, у якій прямо передбачено, що "злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння", частини другої статті 5, у якій конкретизовано принцип, закріплений у статті 58Конституції України, і передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

За юридичною позицією Конституційного Суду України "кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000).

Отже, особа не може нести кримінальну відповідальність за діяння, вчинені до набрання чинності законом, яким ці діяння криміналізовано.

7. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить із того, що законодавче визначення ознак такого злочину, як незаконне збагачення, у статті 368-2 Кодексу не відповідає принципу юридичної визначеності.

У правовій державі, якою згідно зі статтею 1 Конституції України є Україна, протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами з неухильним дотриманням прав і свобод людини, а також принципів верховенства права та верховенства Конституції України. Це повною мірою стосується також реалізації Верховною Радою України виключної законодавчої функції в частині визначення законом діянь, які є злочинами (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України). У тих випадках, коли закон передбачає кримінальну відповідальність, вимога ясності та недвозначності цього закону є вирішальною при встановленні його відповідності юридичній визначеності.

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимозі юридичної визначеності як складовій конституційного принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки диспозиція цієї норми сформульована недостатньо чітко й допускає неоднозначне її розуміння, тлумачення та застосування. Зазначена стаття Кодексу також не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України) та з конституційним приписом щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (право особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів) (частина перша статті 63 Конституції України).

Конституційний Суд України вважає, що вимога "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути встановлена законом як вимога підтвердження доброчесності посадової особи та як превентивний засіб у боротьбі з корупцією, однак, з огляду на положення статті 62 Конституції України, така вимога не може встановлюватися законом як обов’язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та надавати докази в межах кримінального провадження.

Відсутність "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути передбачена законом як підстава для припинення подальшого здійснення посадовою особою функцій держави або місцевого самоврядування. Водночас обов’язок доведення вини посадової особи у вчиненні такого злочину, як незаконне збагачення, має покладатися законом лише на державні органи, уповноважені процесуальним законом.

Конституційний Суд України наголошує, що протидія корупції в Україні є завданням виняткового суспільного та державного значення, а криміналізація незаконного збагачення - важливим юридичним засобом реалізації державної політики у цій сфері. Водночас при визначенні злочином такого діяння, як незаконне збагачення, треба обов’язково враховувати конституційні положення, якими встановлено принципи юридичної відповідальності, права і свободи людини і громадянина, а також їх гарантії. За приписами статей 62, 63 Конституції України законодавчим формулюванням складу такого злочину, як незаконне збагачення, не можна: покладати на особу обов’язок підтверджувати доказами законність підстав набуття нею у власність активів, тобто доводити свою невинуватість; надавати стороні обвинувачення право вимагати від особи підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів; уможливлювати притягнення особи до кримінальної відповідальності лише на підставі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2Кримінального кодексу України.

2. Стаття 368-2 Кримінального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

http://www.ccu.gov.ua/docs/2627

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-19

1_p_2019 щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України.pdf

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Что - то мне не нравится здешний режим. Чует моё сердце, что мы накануне грандиозного шухера.» (Попандопуло).

Ну надо же обрубать  концы, а то сядут усе. 

Одно радует, что прокинули ЕС (одно из требований по безвизу) и МВФ (одно из требований по предоставлению очередного кредита). :)

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Видеообзор можно посмотреть здесь:

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      іменем України
      21 серпня 2019 року
      м . Київ
      справа № 682/956/17
      провадження № 13-31кс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Єленіної Ж. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О.С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Забеліної О. О.,
      прокурора Курапова М. В.,
      засудженого (в режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,
      розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційними скаргами захисника Васильєва В. М. та прокурора на вирок Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017240210000100, за обвинуваченням
      ОСОБА _1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Великий Скнит Славутського району Хмельницької області, жителя АДРЕСА_1 ), не судимого,
      у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),
      В С Т А Н О В И Л А:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Зміст оскаржуваних судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
      Вироком Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 червня 2017 року ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 1 ст. 135 КК - на строк 2 роки; за ч. 2 ст. 286 КК України - на строк 5 років без позбавлення права керувати транспортними засобами. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без позбавлення права керувати транспортними засобами.
      На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.
      За вироком місцевого суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 14 лютого 2017 року приблизно о 17-й годині, без посвідчення водія, у стані алкогольного сп`яніння керував автомобілем ВАЗ-21051 (номерний знак НОМЕР_1 ), який належить ОСОБА_2 , і, рухаючись по вул. Поліській, 30 у напрямку вул. Приміської в м. Славуті Хмельницької області, порушуючи п. 1.5, підп. «а» п. 2.1, підп. «б» п. 2.3, підп. «а» п. 2.9, п. 12.3, 12.4, 13.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), діючи недбало, проявив неуважність, маючи можливість завчасно виявити та виявивши перешкоду у вигляді пішохода ОСОБА_3 , який рухався по правому краю проїзної частини в попутному напрямку, не врахував дорожньої обстановки, а саме наявності пішохода та зустрічного транспортного засобу, а також дорожніх умов, не вибрав безпечної швидкості руху, щоб мати змогу постійно контролювати рух транспортного засобу та безпечно керувати ним, не дотримався безпечного інтервалу, унаслідок чого здійснив наїзд на потерпілого - пішохода ОСОБА_3 , що спричинило його смерть.
      Крім того, 14 лютого 2017 року близько 17-ї години у м. Славуті на вул. Приміській після спричинення дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) ОСОБА_1 , діючи з прямим умислом та з метою уникнення кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, усвідомлюючи, що внаслідок його дій потерпілий ОСОБА_4 перебував у небезпечному для життя стані і був позбавлений реальної можливості вжити заходів до самозбереження через отримані тілесні ушкодження, маючи при цьому реальну можливість ужити заходів для надання медичної допомоги потерпілому, не вжив їх: першої медичної допомоги не надав, карети швидкої медичної допомоги не викликав, самостійно постраждалого до лікувального закладу не відвіз і зник із місця ДТП, залишивши його без допомоги на місці події.
      Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 05 грудня 2017 року залишив апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а вирок Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 червня 2017 року щодо ОСОБА_1 - без зміни.
      Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 17 жовтня 2018 року цю ухвалу скасовано і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції на підставі необґрунтованого застосування положень ст. 75 КК.
      Хмельницький апеляційний суд вироком від 17 грудня 2018 року скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок, яким ОСОБА_1 призначив покарання: за ч. 1 ст. 135 КК - у виді позбавлення волі на строк 2 роки; за ч. 2 ст. 286 КК - у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами.
      Виключено з вироку місцевого суду посилання на обставину, що обтяжує покарання, - вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння.
      На підставі ч. 5 ст. 72 КК ОСОБА_1 зараховано у строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення з 14 лютого по 29 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
      У решті вирок місцевого суду залишено без змін.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
      У касаційній скарзі захисник Васильєв В. М. просить змінити вирок апеляційного суду, посилаючись на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість у зв`язку з незастосуванням положень ст. 75 КК. Обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на вчинення ОСОБА_1 злочину вперше, визнання ним вини, щире каяття, наявність постійного місця роботи, позитивну характеристику, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Звертає увагу захисник і на позицію потерпілих, які просили суворо не карати ОСОБА_1
      Прокурор у касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону та м`якість призначеного засудженому покарання, порушує питання про скасування вироку апеляційного суду і призначення нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, заперечує законність і обґрунтованість висновків суду щодо неврахування вчинення злочинів у стані алкогольного сп`яніння як обставини, що обтяжує покарання. На його думку, стан алкогольного сп`яніння не є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, натомість зазначений стан прямо передбачено п. 13 ч. 1 ст. 67 КК виключно як обставина, що обтяжує покарання.
      Крім того, прокурор зазначає, що суд не навів підстав для виключення з вироку місцевого суду обтяжуючої покарання обставини - вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння при призначенні ОСОБА_1 покарання за ч. 1 ст. 135 КК.
      Також, на думку прокурора, під час призначення ОСОБА_1 мінімального покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК апеляційний суд не повною мірою врахував характер і мотиви допущених ним порушень правил безпеки дорожнього руху, тяжкість наслідків та думку потерпілих щодо виду заходу примусу та порядку його відбування. Вважає, що апеляційний суд, ухвалюючи вирок, взагалі не зазначив про наявність чи відсутність як обтяжуючих покарання обставин, передбачених ст. 67 КК, так і пом`якшуючих, передбачених ст. 66 КК, які впливають на міру покарання засудженого.
      У судовому засіданні засуджений підтримав касаційну скаргу свого захисника і доводи на її обґрунтування, просив задовольнити її, а касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, змінити вирок апеляційного суду та звільнити його від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК.
      Прокурор у судовому засіданні підтримав касаційну скаргу органу державного обвинувачення, вважав за необхідне задовольнити її, а касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, скасувати вирок апеляційного суду у зв`язку з неправильним застосуванням кримінального закону та м`якістю призначеного покарання і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.
      Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      Колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) ухвалою від 16 травня 2019 року передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) на підставі, передбаченій ч. 5 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), це кримінальне провадження, оскільки його матеріали містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Касаційний кримінальний суд в ухвалі як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати вказав необхідність вирішення такого питання: вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння є об`єктивною стороною складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, чи обставиною, що обтяжує покарання?
      Виходячи зі змісту ч. 5 ст. 434-1 КПК Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог.
      Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Щодо об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК
      Як убачається із законодавчого визначення, злочином може бути визнано лише протиправне, суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК). Звідси одним з елементів складу злочину може бути визнано певну поведінку людини, свідомий та вольовий вчинок, а не певний стан особи.
      Диспозиція ст. 286 КК сформульована законодавцем як бланкетна, тому для встановлення ознак об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого цією статтею, потрібно проаналізувати ті нормативно-правові акти, які унормовують правила безпеки руху й експлуатації транспорту, насамперед ПДР, для з`ясування, які саме порушення цих правил були допущені особою, котра керувала транспортним засобом у момент ДТП.
      При цьому належить враховувати, що злочин, передбачений ст. 286 КК, є злочином із так званим матеріальним складом, і обов`язковою ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння (дію чи бездіяльність), є не будь-які з допущених особою порушень ПДР, а лише ті з них, які спричиняють (викликають, породжують) суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 ст. 286 КК, тобто тільки такі порушення ПДР, які є причиною настання цих наслідків і, отже, перебувають із ними у причиновому зв`язку. Таким чином, об`єктивна сторона даного складу злочину включає такі обов`язкові елементи: діяння (дія або бездіяльність); обстановка; суспільно-небезпечні наслідки (середньої тяжкості тілесне ушкодження - ч. 1, смерть потерпілого або тяжке тілесне ушкодження - ч. 2, загибель кількох осіб - ч. 3); причиновий зв`язок між суспільно небезпечним діянням та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками.
      Діяння полягає в порушенні правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту. Воно може вчинятися шляхом дії або бездіяльності й полягати: 1) у вчиненні дій, заборонених правилами (наприклад, керування транспортним засобом у стані сп`яніння чи без посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії тощо); 2) у невиконанні дій, які особа може і зобов`язана вчинити відповідно до вимог правил безпеки руху й експлуатації транспорту (незниження швидкості руху відповідно до дорожньої обстановки, недотримання безпечного інтервалу тощо).
      Обстановка вчинення злочину характеризується тим, що діяння вчиняється та наслідки настають в обстановці дорожнього руху.
      Причиновий зв`язок між діянням і наслідками має місце тоді, коли порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту, допущене винуватою особою, неминуче зумовлює шкідливі наслідки, передбачені ст. 286 КК.
      Допущені особою, яка керує транспортним засобом, порушення ПДР можуть бути умовно поділені на дві групи: а) порушення, які самі по собі (без порушення інших правил ПДР) не здатні викликати суспільно небезпечні наслідки, зазначені у ст. 286 КК (наприклад, керування транспортним засобом без посвідчення водія на керування транспортним засобом відповідної категорії, не зареєстрованим, або без належного номерного знака (підп. «в» п. 2.9 ПДР) тощо); б) порушення, які самі по собі (навіть без будь-яких інших додаткових факторів) містять реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і тим самим виступають як головна, вирішальна умова, без якої наслідки не настали б і яка з неминучістю викликає (породжує) їх у конкретній ДТП, що мала місце (наприклад, порушення правил перестроювання транспортних засобів (п. 10.3 ПДР), розвороту (п. 10.7 ПДР), заборони виїзду на зустрічну смугу руху транспорту (п. 11.4 ПДР), перевищення швидкості руху транспорту (п. 12.4 ПДР) тощо).
      Під час розгляду кримінального провадження суд зобов`язаний виявити, встановити і вказати в мотивувальній частині вироку порушення ПДР, які мали місце під час конкретної ДТП, але водночас він повинен чітко зазначати у вироку, які саме з цих порушень були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК, тобто знаходилися у причиновому зв`язку з ними, а які з цих порушень виконали лише функцію умов, що їм сприяли.
      Тільки порушення ПДР, які містять у собі реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і виступають безпосередньою причиною їх настання у кожному конкретному випадку ДТП, є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК. Керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, тобто порушення підп. «а» п. 2.9 ПДР не є елементом об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК, адже саме по собі не призводить до суспільно небезпечних наслідків, передбачених у цій статті.
      Вказівка у вироку на порушення водієм транспортного засобу підп. «а» п. 2.9 ПДР лише деталізує, уточнює, конкретизує правопорушення, його суспільну небезпечність, стан суб`єкта злочину, передбаченого ст. 286 КК, але жодним чином не впливає на кваліфікацію (не є кваліфікуючою ознакою) злочину.
      Щодо врахування стану алкогольного сп`яніння як обставини, що обтяжує покарання
      Відповідно до загальних засад призначення покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК) суд зобов`язаний не лише враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, але й обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.
      Обставини, що обтяжують покарання, - це вичерпно перелічені в законі та встановлені судом різного роду чинники об`єктивного або суб`єктивного характеру, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак підвищують ступінь суспільної небезпечності винної особи і (або) вчиненого нею кримінального правопорушення і у зв`язку з цим є підставою для призначення більш суворого покарання.
      Відповідно до ч. 1 ст. 67 КК при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує, визнається, крім інших, вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп`яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
      Частиною 4 ст. 67 КК передбачено, що в разі, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, яка впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз ураховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Винятків із цього правила у КК не передбачено.
      Велика Палата звертає увагу на те, що склад злочину, передбачений ст. 286 КК, утворює не будь-яке недотримання особою, котра керує транспортним засобом, вимог ПДР, а лише таке, що безпосередньо призвело до зазначених у цій статті наслідків. Отже, вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною частиною ст. 286 КК, може розглядатися як обставина, що обтяжує покарання винуватої особи згідно з п. 13 ч. 1 ст. 67 КК, незважаючи на вказівку на такий стан особи у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним.
      Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, не вважається тотожним кваліфікуючим ознакам злочину, є ширшим, адже у цьому формулюванні згідно з п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК зазначається: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, тобто зазначаються й такі обставини кримінального правопорушення, які безпосередньо не входять до складу його об`єктивної сторони.
      Аналогічний правовий висновок щодо застосування вищезазначеної норми права було сформульовано Верховним Судом України (далі - ВСУ) у постанові від 09 лютого 2012 року у справі № 5-28кс11 та від 01 грудня 2016 року у справі № 5 - 368кс(15)16. Зокрема, у своїй постанові від 09 лютого 2012 року колегія суддів ВСУ погодилась з тим, що суд обґрунтовано визнав доведеним, що ДТП сталась унаслідок дій засудженого, який, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, порушив вимоги підп. «а» п. 2.9, п. 10.1, 12. 1 ПДР й допустив наїзд на пішохода, що спричинило його смерть. Разом з цим ВСУ зробив висновок, що стан алкогольного сп`яніння, у якому засуджений керував транспортним засобом, характеризував лише його певний психофізичний (фізіологічний) стан, який сприяв порушенню ним інших норм правил безпеки дорожнього руху, проте саме порушення підп. «а» п. 2.9 ПДР не було безпосередньою причиною настання суспільно небезпечних наслідків, а отже причинового зв`язку з наслідками, що настали, воно не мало.
      Аналогічний висновок ВСУ зробив у постанові від 01 грудня 2016 року, де предметом розгляду у справі було застосування судом касаційної інстанції норми права, передбаченої ч. 4 ст. 67 КК, а саме питання про те, чи може обставина вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння бути врахована при призначенні покарання як така, що його обтяжує, у випадку, коли особу, засуджену за ч. 2 ст. 286 КК, визнано винуватою в порушенні підп. «а» п. 2.9 ПДР, який забороняє водієві керувати транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння або перебуваючи під впливом наркотичних чи токсичних речовин.
      Підстав для відступу від такого висновку Велика Палата не вбачає.
      Вирішення інших питань, у тому числі пов`язаних з призначенням покарання
      Подія злочину, доведеність винуватості ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК, кримінально-правова кваліфікація діянь у касаційному порядку не оскаржуються.
      Доводи прокурора щодо неправильного застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність є обґрунтованими з огляду на таке.
      Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2, 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
      Згідно зі ст. 370 вказаного Кодексу судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, а вирок апеляційного суду має також відповідати приписам статей 374, 420 КПК.
      За змістом ст. 404 КПК апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку на відповідність нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам кримінального провадження й дослідженим у судовому засіданні доказам.
      Цих вимог суд апеляційної інстанції повною мірою не дотримався.
      Так, суд зобов`язаний виявити, встановити і навести у вироку всі без винятку порушення ПДР, які мали місце під час конкретної ДТП, але водночас він повинен чітко зазначати у вироку, які саме з цих порушень а) були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК, тобто перебували у причиновому зв`язку з ними, а які б) могли лише сприяти порушенню правил, що викликали наслідки.
      Разом з тим апеляційний суд, виключаючи на підставі ч. 2 ст. 404 КПКіз вироку суду першої інстанції стан алкогольного сп`яніння як обставину, що обтяжує покарання, лише зазначив, що, як убачається із формулювання обвинувачення, яке визнано судом доведеним, ОСОБА_1 засуджений за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, в тому числі за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, а саме порушення підп. «а» п. 2.9 ПДР. А тому, на думку апеляційного суду, ця обставина увійшла в об`єктивну сторону складу інкримінованого підсудному злочину фактично як кваліфікуюча ознака з огляду на бланкетність диспозиції всіх частин ст. 286 КК. З цих підстав вказана ознака не може бути врахована при призначенні покарання як така, що його обтяжує (ч. 4 ст. 67 КК).
      З наведеним рішенням апеляційного суду Велика Палата не може погодитись з огляду на наступне.
      Такий висновок апеляційний суд належним чином не мотивував та не перевірив, чи перебував стан алкогольного сп`яніння ОСОБА_1 у момент вчинення злочину в прямому безпосередньому причиновому зв`язку з наслідками, що настали у вигляді смерті потерпілого ОСОБА_3 , чи лише сприяв порушенню правил, що викликали вказані наслідки.
      А посилання суду на те, що стан алкогольного сп`яніння обвинуваченого є фактично кваліфікуючою ознакою складу інкримінованого злочину, свідчить про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
      Крім того, переконливими є і доводи прокурора щодо незаконності та необґрунтованості вироку в частині розміру призначеного засудженому ОСОБА_1 покарання, у зв`язку з чим касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню.
      Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують і обтяжують.
      Норми зазначеного Кодексу наділяють суд правом вибору у визначених законом межах заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності і потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою. Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з погляду підвищення рівня їх безпеки шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.
      Мотивуючи свої висновки щодо обраного ОСОБА_1 розміру покарання, апеляційний суд узяв до уваги, що засуджений уперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, займається суспільно корисною працею, повністю визнав вину у вчиненому, щиро розкаявся, відшкодував матеріальну і моральну шкоду, з урахуванням чого потерпілі не вважали за необхідне обирати йому суворий захід примусу.
      Однак оскаржуваний вирок не містить переконливого обґрунтування того, що зазначені обставини у своїй сукупності дають підстави для призначення засудженому покарання у межах мінімальної санкції ч. 2 ст. 286 КК.
      Так, суд не дав належної оцінки встановленій ним обставині, що ОСОБА_1 у населеному пункті керував автомобілем у стані алкогольного сп`яніння без отримання права на керування транспортним засобом і цим самим грубо порушив правила безпеки дорожнього руху, створивши серйозну загрозу життю і здоров`ю для його учасників. Протиправні дії засудженого призвели до тяжких непоправних наслідків у вигляді смерті людини, тоді як відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя, здоров`я та безпека належать до найвищих соціальних цінностей.
      Попри кваліфікацію дій засудженого ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 135 КК та відповідно призначення покарання в межах санкції цієї статті, поза увагою апеляційного суду залишилися характер та конкретні обставини вчиненого, що свідчать про підвищений ступінь їх суспільної небезпечності та таке психічне ставлення засудженого до вчиненого на момент заподіяння злочинів, яке виразилось у тому, що він, дбаючи насамперед про себе для уникнення несприятливих наслідків, продемонстрував крайню байдужість до життя травмованої ним людини.
      Не знижує тяжкості й небезпечності злочинів, вчинених за наведених обставин, характеристика засудженого ОСОБА_1 у загальносоціальному плані, а також його посткримінальна поведінка, спрямована на залагодження своєї провини.
      Що стосується позиції потерпілих стосовно призначення покарання, то Велика Палата зауважує таке: у справах цієї категорії ця позиція не є обов`язковою для суду, однак вона ураховується в сукупності з обставинами, передбаченими ст. 65 КК, і не має над ними пріоритету.
      Наведеного апеляційний суд повною мірою не врахував і не мотивував, зокрема, чому він вважає за можливе досягнення мети виправлення ОСОБА_1 та запобігання вчиненню ним нових злочинів за умови призначення заходу примусу позбавлення волі у мінімальному розмірі.
      Тому покарання, визначене апеляційним судом з урахуванням обставин, які бралися ним до уваги при його призначенні, хоч за розміром і дорівнює мінімальній межі санкції частини статті, що входить до сукупності злочинів, які інкримінують засудженому ОСОБА_1 , проте вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між обраним судом та тим розміром покарання, яке б мало бути призначене та яке б не становило «особистого надмірного тягаря для особи», адже воно відповідало б справедливому балансу між загальними інтересами суспільства й вимогами захисту основоположних прав особи. Таким чином, покарання, призначене судом апеляційної інстанції ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 286 КК не відповідає вимогам статей 50, 65 КК та є явно несправедливим у розумінні ст. 414 КПК внаслідок його м`якості.
      На підставах, передбачених пунктами 2 та 3 ч. 1 ст. 438 КПК, у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого вирок апеляційного суду підлягає скасуванню, а кримінальне провадження призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
      Оскільки вирок суду першої інстанції підлягає перевірці в апеляційному порядку, можливість звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням підлягає перевірці судом апеляційної інстанції.
      Ураховуючи наведене, касаційну скаргу прокурора слід задовольнити, касаційну скаргу захисника Васильєва В. М. задовольнити частково, а вирок апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
      Під час нового розгляду суду апеляційному суду необхідно виконати вказівки суду касаційної інстанції та ухвалити законне, обґрунтоване, вмотивоване та справедливе рішення. Якщо під час цього розгляду суд дійде висновку про винуватість ОСОБА_1 у злочинах, в яких він обвинувачується, за тих же обставин та даних про його особу, призначене покарання за ч. 2 ст. 286 КК, а також за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК у виді 3 років позбавлення волі слід вважати явно несправедливим через м`якість.
      Беручи до уваги те, що Велика Палата дійшла висновку про необхідність скасування вироку суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 підлягає звільненню з-під варти, оскільки саме на підставі цього вироку його позбавлено волі.
      Висновок щодо застосування норми права
      Керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння, хоча і становить порушення вимог підп. «а» п. 2.9 ПДР, однак само по собі не може виступати прямою безпосередньою причиною настання ДТП та її наслідків у вигляді заподіяння потерпілому (потерпілим) тілесних ушкоджень або смерті. Стан сп`яніння не охоплюється об`єктивною стороною (не є кваліфікуючою ознакою) злочину, передбаченого ст. 286 КК, і при призначенні покарання особі може враховуватись як обставина, що обтяжує покарання згідно з п.13 ч. 2 ст. 67 КК.
      Керуючись статтями 433-434-1, 436, 438 КПК, Велика ПалатаВерховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу прокурора задовольнити, касаційну скаргу захисника задовольнити частково.
      Вирок Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2018 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
      ОСОБА_1 звільнити з-під варти.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий Ж. М. Єленіна Судді:Н. О. Антонюк Т. О. АнцуповаО. Р. Кібенко Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна В. В. БританчукН. П. Лященко О. Б. Прокопенко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік Д. А. ГудимаО. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. С. ЗолотніковО. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 серпня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 911/1247/18
      Провадження № 12-99гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі - ГУ МВС України в Київській області)
      на рішення Господарського суду Київської області від 05 жовтня 2018 року, ухвалене суддею Горбасенком П. В.,
      та постановуПівнічного апеляційного господарського суду від 30 січня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Буравльова С. І., Мартюк А. І., Калатай Н. Ф.,
      у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінгова компанія «Євроспецкомплект» (далі - ТОВ «ХК «Євроспецкомплект»)
      до ГУ МВС України в Київській області
      про скасування арешту майна.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У червні 2018 року ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП в Київській області) про скасування арешту майнового комплексу, що знаходиться за адресою: Київська область, Васильківський район, смт Калинівка , вул. Залізнична, 164 та належить позивачу на праві власності.
      2. Позов обґрунтовано тим, що оспорюваний арешт накладено старшим слідчим слідчого відділу Васильківського міжрайонного відділу ГУ МВС України в Київській області постановою від 29 березня 2007 року у межах кримінальної справи № 08-1075, яка роками не розслідується, а юридична особа, в інтересах акціонерів якої вона порушувалася, припинила своє існування дванадцять років потому. Протягом одинадцяти років арешт позбавляє власника права розпоряджатися своїм майном.
      3. Позивач вважає, що оскільки кримінальне провадження за матеріалами кримінальної справи не здійснюється в порядку, передбаченому КПК України 1960 року чи чинним Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України 2012 року), то не існує і самого кримінального провадження.
      4. Позовні вимоги вмотивовані положеннями статей 16, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      5. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Васильківського міжрайонного бюро технічної інвентаризації від 24 жовтня 2003 року за ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» зареєстрованоправо власності на майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Київська область, Васильківський район, смт Калинівка, вул. Залізнична , 164, на підставі наказу Відкритого акціонерного товариства «Київспецкомплектгаз» (далі - ВАТ «Київспецкомплектгаз») від 24 вересня 2003 року.
      6. Постановою старшого слідчого слідчого відділу (далі - СВ) Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області від 29 березня 2007 року у межах кримінальної справи № 08-1075 накладено арешт на згаданий майновий комплекс. Зазначена підстава обтяження вказана й у відомостях з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.
      7. Постановою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області, скасовано постанову слідчого СВ Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області від 17 серпня 2005 року про порушення кримінальної справи за фактом шахрайських дій з боку посадових осіб ВАТ «Київспецкомплектгаз».
      8. Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 26 квітня 2006 року ВАТ «Київспецкомплектгаз», як юридична особа, припинено.
      9. У відповідь на адвокатський запит щодо зняття вищевказаного арешту з майнового комплексу у червні 2016 року Васильківський відділ поліції ГУ НП в Київській області повідомив, що скасування арешту майна, накладеного в ході розслідування кримінальної справи, здійснюється за ухвалою слідчого судді, та запропонував звернутися до Васильківського міськрайонного суду Київської області для вирішення питання по суті.
      10. Ухвалою слідчого судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року клопотання ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» про скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, залишено без розгляду у зв`язку з необхідністю вирішення цього клопотання у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом, який діяв станом на дату накладення арешту (КПК України 1960 року).
      11. У жовтні 2016 року позивач звертався зі скаргою на дії слідчого до прокуратури. Листом від 14 листопада 2016 року начальник Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури роз`яснив позивачу, що якщо арешт накладено в межах кримінального провадження, порушеного до набрання чинності КПК України 2012 року і справа не надійшла до суду, то питання щодо скасування заходу забезпечення вирішується слідчим.
      12. У грудні 2016 року позивач звертався до слідчого Васильківського відділу поліції ГУ НП у Київській області з клопотанням про скасування арешту. Листом від 20 грудня 2016 року останній повідомив позивача про те, що відповідно до статті 174 КПК України 2012 року скасування арешту майна здійснюється за ухвалою слідчого судді, й запропонував звернутися до Васильківського міськрайсуду для вирішення питання по суті.
      13. 22 грудня 2016 року позивач подав до Васильківського міськрайонного суду скаргу на дії слідчого в межах кримінальної справи, у якій просив скасувати постанову про накладення арешту на майно від 29 березня 2007 року та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна запис про арешт майнового комплексу.
      14. Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 23 грудня 2016 року скаргу ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» про скасування постанови про накладення арешту повернув заявнику. Суд зазначив, що відповідно до вимог КПК України 1960 року можливість оскарження дій слідчого та прокурора поза межами судового розгляду кримінальної справи визначено статтями 234-236 КПК України 1960 року, проте цим Кодексом не передбачено оскарження до суду постанови про накладення арешту.
      15. Листом заступника начальника відділу слідчого управління ГУ НП в Київській області від 18 травня 2018 року позивача повідомлено, що скарги на дії (бездіяльність) слідчого подаються у строк, передбачений статтею 304 КПК України 2012 року, до місцевого суду.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      16. Господарський суд Київської області ухвалою від 07 вересня 2018 року замінив первісного відповідача на ГУ МВС України в Київській області, а рішенням від 05 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30 січня 2019 року, позов задовольнив.
      17. Судові рішення мотивовані тим, що накладений на майновий комплекс арешт позбавляє його власника права на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю; позивач позбавлений можливості захистити своє порушене право в інший спосіб, а тому позовні вимоги про скасування арешту підлягають задоволенню на підставі положень статей 317, 319, 321 ЦК України.
      18. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про те, що скасування арешту майна можливе лише у порядку, встановленому КПК України 1960 року, оскільки бездіяльність органів досудового розслідування та прокуратури, а також судових органів з приводу скасування накладеного арешту призвела до вичерпання усіх можливих способів захисту порушених прав позивача та стала підставою для звернення до суду з цим позовом.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      19. 07 березня 2019 року ГУ МВС України в Київській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування судових рішень попередніх інстанцій та закриття провадження у справі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      20. Скаржник вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір підлягає вирішенню в господарських судах. Стверджує, що питання щодо скасування арешту майна підлягало вирішенню в кримінально-процесуальному порядку на підставі КПК України 1960 року.
      Доводи інших учасників справи
      21. ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» надало відзив на касаційну скаргу, просить судові рішення попередніх інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу відповідача - без задоволення. Вважає, що господарські суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір та захистили його право власності на майно.
      Рух касаційної скарги
      22. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2019 року відкрила касаційне провадження та ухвалою від 11 червня 2019 року на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      23. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      24. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      25. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      26. У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
      27. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      28. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia, заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони».
      29. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France, заява № 23805/94).
      30. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      31. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      32. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      33. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами. Відповідно до частин другої та третьої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      34. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України).
      35. Відповідно до частини першої статті 174 КПК України 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
      36. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України 2012 року).
      37. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року).
      38. Отже, порядок скасування арешту майна, що накладений у межах кримінального провадження, встановлено статтею 174 КПК України 2012 року.
      39. Проте оспорюваний арешт накладено постановою від 29 березня 2007 року у межах кримінальної справи на підставі положень КПК України 1960 року.
      40. При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
      41. Відповідно до постанови про накладення арешту на майно від 29 березня 2007 року старшим слідчим СВ Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області у межах кримінальної справи № 08-1075 на підставі статей 125, 126, 130 КПК України 1960 рокунакладено арештна майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Київська область, Васильківський район, смт Калинівка, вул. Залізнична, 164.Підставою накладення арешту слугували такі обставини:
      - 10 березня 2003 року головою ревізійної комісії ВАТ «Київспецкомплектгаз» відповідно до пункту 4.4 Положення про спостережну раду подано заяву до цього органу товариства з метою прийняття рішення про заборону голові правління проводити будь-які дії, направлені на передачу або відчуження майна товариства;
      - 18 березня 2003 року спостережною радою товариства відповідно до пункту 2.2.8 контракту з головою правління від 31 травня 2001 року прийнято рішення про заборону останньому проводити будь-які дії, направлені на передачу або відчуження нерухомого майна товариства;
      - усупереч винесеній забороні, статуту ВАТ «Київспецкомплектгаз» та Закону України «Про господарські товариства», посадові особи товариства, перевищуючи свої повноваження, без відома акціонерів та працівників передали всі належні товариству матеріальні цінності на загальну суму 2 783 202,20 грн новоствореному ТОВ «ХК «Євроспецкомплект», чим завдали акціонерам ВАТ «Київспецкомплектгаз» матеріальної шкоди.
      42. Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства у позовному провадженні залежно від суб`єктного складу сторін, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
      43. У справі, яка переглядається, арешт накладено на підставі статей 125, 126 КПК України 1960 року, які регулюють питання щодо обов`язку забезпечення цивільного позову і передбаченої законом (можливої) конфіскації майна. Арешт на спірне майно накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо дій посадових осіб ВАТ «Київспецкомплектгаз».
      44. Натомість з позовом про скасування арешту майна звернулося ТОВ «ХК «Євроспецкомплект», яке не є стороною кримінального провадження.
      45. Суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» неодноразово зверталося до органів досудового розслідування, прокуратури, а також до судових органів з метою вирішення питання про скасування арешту, накладеного на майновий комплекс.
      46. Так,у жовтні 2016 року позивач звертався зі скаргою на дії слідчого до прокуратури. Однак листом від 14 листопада 2016 року начальник Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури роз`яснив позивачу, що якщо арешт накладено в межах кримінального провадження, порушеного до набрання чинності КПК України 2012 року і справа не надійшла до суду, то питання щодо скасування заходу забезпечення вирішується слідчим.
      47. Крім того, в грудні 2016 року позивач звертався до слідчого Васильківського відділу поліції ГУ НП в Київській області з клопотанням про скасування арешту. Проте листом від 20 грудня 2016 року останній повідомив позивача про те, що відповідно до статті 174 КПК України 2012 року скасування арешту майна здійснюється за ухвалою слідчого судді й запропонував звернутися до Васильківського міськрайсуду для вирішення питання по суті.
      48. Також 22 грудня 2016 року ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» подало до Васильківського міськрайонного суду скаргу на дії слідчого в межах кримінальної справи, в якій просило скасувати постанову про накладення арешту на майно від 29 березня 2007 року та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна запис про арешт майнового комплексу. Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 23 грудня 2016 року скаргу ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» про скасування постанови про накладення арешту повернув заявнику. Суд зазначив, що відповідно до вимог КПК України 1960 року можливість оскарження дій слідчого та прокурора поза межами судового розгляду кримінальної справи визначено статтями 234-236 КПК України 1960 року, але цим кодексом не передбачено оскарження до суду постанови про накладення арешту.
      49. Після звернень позивача про скасування такого арешту зазначені органи не вирішили питання щодо його скасування. ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» на час розгляду цієї справи все ще позбавлене права розпоряджатися своєю власністю та не має можливості в інший спосіб захистити свої порушені права.
      50. ГУ МВС України в Київській областіпосилається на те, що скасування арешту майна у даному випадку можливе лише в порядку, встановленому КПК України 1960 року.
      51. Водночас суди встановили, що бездіяльність органів досудового розслідування та прокуратури, а також судових органів з приводу скасування накладеного арешту призвела до вичерпання усіх можливих способів захисту порушених прав позивача. Вказана бездіяльність стала підставою для звернення до суду із цим позовом.
      52. При цьому матеріали справи свідчать про те, що з 2006 року по теперішній час не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      53. Згідно з пунктом 10 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій згідно з положеннями цього Кодексу.
      54. Юридична особа в інтересах акціонерів якої порушувалася справа (ВАТ «Київспецкомплектгаз»), припинила своє існування 26 квітня 2006 року. Не встановлено особу, яка вчинила злочин. При цьому, в силу частини першої статті 49 КК України, неможливо притягнути особу до кримінальної відповідальності у випадку закінчення строку давності.
      55. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
      56. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
      57. На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.
      58. Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 ЦК України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.
      59. Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
      60. Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.
      61. Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України 2012 року, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.
      62. Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України 2012 року завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
      63. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України 2012 року у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.
      64. Арешт на майно було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом. Відповідно до пункту 9 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Ця норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
      65. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.
      66. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).
      67. Крім цього, у межах кримінальної справи, що розслідувалася, власник майна, який не набував процесуального становища підозрюваного, обвинуваченого, чинним на той час кримінально-процесуальним законом не був наділений процесуальним правом ініціювати питання про звільнення майна з-під арешту.
      68. Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після накладення арешту, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.
      69. Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.
      70. Проте кримінальну справу, в межах якої на майно позивача накладено арешт, до суду для розгляду по суті скеровано не було.
      71. Згідно зі статтею 174 КПК України 2012 року як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому у застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
      72. Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому КПК України 2012 року. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження КПК України не передбачає.
      73. Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра багато років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища особи, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.
      74. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до положень статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
      75. Така правова позиція відповідає висновкам, викладеним ранішеВеликою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц та Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13. Підстав для відступу від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не знаходить.
      76. Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.
      77. З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку господарського судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.
      78. З огляду не викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку господарського судочинства.
      79. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
      80. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
      81. Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      82. За викладених обставин наведені в касаційній скарзі ГУ МВС України в Київській області доводи про відсутність підстав для розгляду справи в порядку господарського судочинства є необґрунтованими, а отже, касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      83. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      84. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      85. Оскільки апеляційний господарський суд повно і всебічно дослідив фактичні обставини справи та правильно застосував законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      86. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права.
      Щодо судових витрат
      87. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області залишити без задоволення.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30 січня 2019 року у справі № 911/1247/18 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 48/340
      Провадження N 12-14звг19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      позивача - заступника прокурора міста Києва (від прокуратури Скрипка М.В.),
      відповідача - Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (представник Бондаренко С.А.),
      третьої особи - Федерації професійних спілок України (представник - адвокат Багатченко Ю.В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд у зв'язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340 за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Міністерства охорони здоров'я України до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота", Благодійної організації "Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді "Ковчег", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Федерації професійних спілок України, Дочірнього підприємства "Санаторій імені Першого травня" Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, про визнання права власності, визнання недійсним договору та повернення майна.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У серпні 2011 року заступник прокурора міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - Фонд держмайна) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - Укрпрофоздоровниця), Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" (далі - ВГБФ "Батьківська турбота"), Благодійної організації "Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді "Ковчег" (далі - Благодійна організація), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Федерації професійних спілок України (далі - Федерація), Дочірнього підприємства "Санаторій імені Першого травня" Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - ДП "Санаторій імені Першого травня"), Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності (далі - Фонд соцстрахування), у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив: визнати право власності держави в особі Фонду держмайна на нерухоме майно загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, а саме: спальний корпус N 1 (літера "Р") загальною площею 682,50 кв. м, спальний корпус N 2 (літера "Н") загальною площею 213,80 кв. м, спальний корпус N 3 (літера "И") загальною площею 248,80 кв. м, спальний корпус (літера "К") загальною площею 385,00 кв. м, лікувальний корпус (літера "З") загальною площею 225,10 кв. м, клуб-їдальню (літера "О") загальною площею 741,20 кв. м, лабораторію (літера "Л") загальною площею 105,80 кв. м, бібліотеку (літера "М") загальною площею 130,00 кв. м, а також споруди, передавальні пристрої та елементи благоустрою (далі - спірне нерухоме майно) (перелік згідно з актом прийому-передачі від 4 вересня 2002 року за договором N 8000109/2002-24 від 30 серпня 2002 року (далі - договір N 8000109/2002-24); витребувати у власність держави в особі Фонду держмайна з незаконного володіння ВГБФ "Батьківська турбота" на вказане спірне нерухоме майно загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40 (перелік згідно з актом за договором N 8000109/2002-24); визнати недійсним з моменту укладення договір N 8000109/2002-24 купівлі-продажу будівель другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня" на вул. Гамарника, 40 у м. Києві загальною площею 2732,2 кв. м та вартістю 1915200 грн. укладений 30 серпня 2002 року між Укрпрофоздоровницею, ВГБФ "Батьківська турбота" та Благодійною організацією.
      1.2. Позов обґрунтований тим, що майно санаторію імені Першого травня в м. Києві (Пуща-Водиця), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, є державною власністю та Укрпрофоздоровниці не передавалося, у зв'язку із чим прокурор указував на недійсність договору N 8000109/2002-24, за яким Укрпрофоздоровниця відчужила спірне майно на користь ВГБФ "Батьківська турбота", та наявність підстав для повернення такого майна у державну власність.
      1.3. Заперечуючи проти позову, Укрпрофоздоровниця вказувала на правомірне набуття неюправа власності на спірне майно з огляду на положення статті 34 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV), статей 20, 28 Закону України від 7 лютого 1991 року N 697-XII "Про власність" (далі - Закон N 697-XII), статті 18 Закону СРСР від 9 жовтня 1990 року N 1708-1 "Про громадські об'єднання", статті 20 Закону СРСР від 10 грудня 1990 року N 1818-1 "Про професійні спілки, права та гарантії їхньої діяльності"; прийняття Декларації про утворення Федерації незалежних професійних спілок України та постанови Президії Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР від 18 листопада 1990 року "Про затвердження Договору про закріплення прав по володінню, користуванню і розпорядженню профспілковим майном", що свідчить про наявність волі держави на передачу спірного майна у її власність; здійснення Укрпрофоздоровницею ремонту та утримання спірного майна, що свідчить про виконання функцій власника; відсутність спірного майна на обліку в реєстрі державного майна, що свідчить про припинення права державної власності.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. Постановою від 17 квітня 1956 року N 433 Рада Міністрів Української РСР зобов'язала Міністерство охорони здоров'я УРСР прийняти від профспілкових організацій та інших міністерств, відомств майно (в т. ч. спірний санаторій), що перелічене в додатку.
      2.2. Постановою від 23 квітня 1960 року N 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" (далі - Постанова N 606) Рада Міністрів Української РСР зобов'язала Міністерство охорони здоров'я УРСР передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок, зокрема, всі діючі госпрозрахункові санаторії (крім туберкульозних), будинки відпочинку, санаторні пансіонати, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього управління. Пунктом 2 Постанови N 606 встановлено, що передача у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснюється безоплатно. У додатку 1 до Постанови N 606, а саме Переліку санаторіїв, будинків відпочинку і пансіонатів, що передаються Українській республіканській раді профспілок Міністерством охорони здоров'я УРСР, зокрема, значиться спірний санаторій імені Першого травня.
      2.3. Постановою від 18 листопада 1990 року N 2-1а Президія Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР затвердила договір про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном від 18 листопада 1990 року, укладений між Загальною конфедерацією профспілок СРСР та Федерацією незалежних профспілок України, відповідно до умов якого за Федерацією незалежних профспілок України було закріплено перелік майна (в т. ч. санаторій імені Першого травня (м. Київ).
      2.4. Постановою від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 Президія Ради Федерації незалежних професійних спілок України вирішила створити Укрпрофоздоровницю на базі санаторно-курортних закладів, підприємств, об'єднань та установ профспілок України за пайовим внеском Фонду соцстрахування.
      2.5. 4 грудня 1991 року Радою Федерації незалежних профспілок України та Фондом соцстрахування укладено установчий договір про створення на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок - Укрпрофоздоровниці.
      2.6. Ленінський райвиконком міста Києва рішенням від 23 грудня 1991 року N 971 зареєструвавУкрпрофоздоровницю, правонаступником якої є Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".
      2.7. У відповідності до вищевказаної вказаної постанови від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 Федерація незалежних профспілок України передала, а Укрпрофоздоровниця прийняла майно територіальних санаторно-курортних закладів профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних і підсобно-допоміжних об'єктів, підвідомчих колишній Українській республіканській раді з управління курортів профспілок, в обсязі і сумі згідно з додатком (в т. ч. майно спірного санаторію імені Першого травня), про що був складений акт приймання-передачі майна Федерації незалежних профспілок України від 24 січня 1992 року.
      2.8. Рішенням від 20 січня 1997 року у справі N 137/7 Вищий арбітражний суд України (у 2001 році перейменований у Вищий господарський суд України) відмовив у задоволенні позову Фонду держмайна до Федерації, Фонду соцстрахування, Укрпрофоздоровниці про визнання недійсними установчих документів Укрпрофоздоровниці. Зазначеним рішенням суду підтверджено право власності Федерації на спірне майно та законність його передання до статутного фонду Укрпрофоздоровниці.
      2.9. Посилаючись на постанови Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року "Про майнові комплекси і фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташованих на території України" та від 4 лютого 1994 року "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР",Вищий арбітражний суд України зазначив, що Фонд держмайна не визначив, що саме становило майно відповідно до цих законодавчих актів. Майно, на базі якого було створено Укрпрофоздоровницю, було передано Українській республіканській Раді профспілок, правонаступником якої стала Федерація, як це вбачалося з її установчих документів. Оскільки майно не було передане Всесоюзній центральній раді професійних спілок, на нього не поширювалась дія зазначених постанов. Крім того, з моменту передання майна профспілкам воно не вилучалося державою у встановленому порядку. Право власності профспілок на це майно не оскаржувалося, а отже, було законним.
      2.10. 24 лютого 2000 року Укрпрофоздоровниця звернулася до Головного управління майном Київської міської державної адміністрації з заявою про оформлення права власності на спірне майно, за наслідком розгляду якої 27 червня 2000 року Головним управлінням майна Київської міської державної адміністрації на підставі наказу про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна від 12 червня 2000 року N 302-ВУкрпрофоздоровниці видано свідоцтво про право власності на майновий комплекс серії МК N 010002992.
      2.11. 30 серпня 2002 року між Укрпрофоздоровницею (продавець), ВГБФ "Батьківська турбота" (покупець) та Благодійною організацією (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівель (споруд, приміщень) шляхом викупу N 8000109/2002-24, відповідно до умов якого продавець продав, а покупці купили спірне нерухоме майно, загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, на земельній ділянці площею 3,8741 га, що підтверджується актом передачі основних фондів другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня" від 4 вересня 2002 року.
      2.12. Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору N 8000109/2002-24 продаж вищевказаного об'єкта здійснюється за договірною ціною з урахуванням ПДВ, яка становить 1915200,00 грн. Покупець (ВГБФ "Батьківська турбота") додатково до ціни продажу об'єкта, компенсує витрати продавця, пов'язані з проведенням оцінки майна, - 21 000,00 грн без ПДВ протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту підписання цього договору.
      2.13. Згідно з пунктом 2.3 договору N 8000109/2002-24 покупець зобов'язується сплатити вказану в пунктах 2.1, 2.2 суму протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту підписання цього договору, а саме: 10 % від Благодійної організації - 191520,00 грн. що перераховані як заставна сума для участі в конкурсі та вже надійшли, згідно з договором доручення від 12 серпня 2002 року N 1-20 від Благодійної організації за ВГБФ "Батьківська турбота"; 90 % від ВГБФ "Батьківська турбота" - 1723680,00 грн.
      2.14. У пункті 4.1 договору N 8000109/2002-24 визначено, що право власності на об'єкт, що відчужується, переходить від Укрпрофоздоровниці до ВГБФ "Батьківська турбота" з моменту повного перерахування грошей на розрахунковий рахунок продавця. Благодійна організація проти переходу права власності на всі зазначені складові об'єкта до ВГБФ "Батьківська турбота" не заперечує.
      2.15. На виконання договору N 8000109/2002-24 між його сторонами 4 вересня 2002 року складено акт приймання-передачі зазначеного нерухомого майна, а саме основних фондів другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня".
      3. Короткий зміст рішень судів
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 19 вересня 2011 року позов задовольнив повністю.
      3.2. Мотивуючи рішення, місцевий господарський суд посилався на те, що спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, а тому є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд держмайна; спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею та згоди, тобто немає правочину, за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження спірного майна, що не позбавляє власника можливості звертатися з вимогою про оспорювання законності правочину щодо відчуження належного йому майна.
      3.3. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що оскільки доказів надання уповноваженим державним органом згоди на відчуження спірного майна шляхом його внесення до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці не надано, а тому згідно зі статтею 128 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статтями 4, 33, 48, 55 Закону N 697-XII (чинного на час внесення майна до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці) відсутні підстави вважати таке майно правомірно набутим Укрпрофоздоровницею, вимога про витребування спірного майна у власність держави в особі Фонду держмайна підлягає задоволенню.
      3.4. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний договір суперечить статті 225 ЦК УРСР та статтям 2, 7, 11, 15 Закону України від 4 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII), а тому відповідно до статті 48 ЦК УРСР, частини шостої статті 29 Закону N 2163-XII підлягає визнанню недійсним.
      3.5. Київський апеляційний господарський суд постановою від 1 квітня 2014 року рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року скасував, прийняв нове рішення, яким у позові відмовив повністю.
      3.6. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спірне майно було передане Укрпрофоздоровниці при її створенні на підставі постанови Президії ради Федерації незалежних профспілок України від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" як майно, що належало профспілкам на праві власності. Тобто суд апеляційної інстанції вважав, що відповідно до статті 12 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" Укрпрофоздоровниця стала власником майна, переданого їй у власність засновниками.
      3.7. Апеляційний господарський суд також виходив із того, що оскільки відповідно до частини другої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право продажу майна належить його власникові, то оспорюваний договір N 8000109/2002-24 відповідав вимогам чинного законодавства.
      3.8. Таким чином, за висновком апеляційного суду ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, тому що він не міг знати про наявність перешкод для вчинення правочину щодо відчуження майна і такі перешкоди станом на день вчинення оспорюваного правочину були відсутні.
      3.9. Додатково суд апеляційної інстанції відзначив, що оскільки вимоги про визнання права власності та визнання договору N 8000109/2002-24 недійсним не підлягають задоволенню, то правові підстави для задоволення вимог прокурора в частині витребування спірного нерухомого майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України також відсутні.
      3.10. Вищий господарський суд України постановою від 24 липня 2014 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 квітня 2014 року скасував, рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року залишив у силі.
      3.11. Вмотивовуючи постанову, Вищий господарський суд України виходив з того, що спірне майно, яке перебувало у віданні Української республіканської ради профспілок та в подальшому було передано до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, є державною власністю і повноваження щодо управління майном державної власності, в тому числі і спірним майном, з урахуванням приписів статті 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року N 2558-XII, були покладені саме на Фонд держмайна.
      3.12. Відтак суд касаційної інстанції визнав необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що Укрпрофоздоровниця набула права власності на спірне майно від Федерації незалежних профспілок України як власника зазначеного майна, оскільки Укрпрофоздоровниця не довела наявності саме у Федерації незалежних профспілок України права власності на спірне майно та законних підстав розпорядження ним.
      3.13. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що спірне майно є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд держмайна, який не надавав згоди на його відчуження, а відтак майно вибуло з володіння власника поза його волею і може бути витребувано із чужого незаконного володіння.
      3.14. Верховний Суд України постановою від 4 лютого 2015 року відмовив у задоволенні заяви про ВГБФ "Батьківська турбота" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року.
      4. Короткий зміст вимог поданої заяви про перегляд судового рішення
      4.1. У лютому 2019 року ВГБФ "Батьківська турбота" звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340, в якій просив прийняти до розгляду заяву та постановити нове рішення, яким повністю відмовити заступнику прокурора міста Києва у задоволенні позовних вимог у цій справі. Підставою для перегляду судового рішення у зв'язку з виключними обставинами заявником визначено пункт 2 частини третьої статті 320 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Також заявник подав клопотання про витребування у Міністерства юстиції України копії та офіційного перекладу рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (заява N 5876/15) (далі - рішення).
      4.2. Обґрунтовуючи наявність згаданої підстави для перегляду судового рішення, заявник посилається на ухвалене 9 жовтня 2018 року рішення ЄСПЛ у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" за заявою N 5876/15, яке набуло статусу остаточного 9 січня 2019 року, та просить постановити нове рішення, яким повністю відмовити в позові заступника прокурора міста Києва.
      5. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      5.1. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року ВГБФ "Батьківська турбота" вказує, що рішенням ЄСПЛ від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 5876/15, встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      5.2. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у справі N 48/340.
      5.3. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 27 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", яке 9 січня 2019 року набуло статусу остаточного.
      6. Мотиви, якими керувався Верховний Суд, та застосоване ним законодавство
      (1) Оцінка аргументів заявника
      6.1. Відповідно до частини першої статті 320 ГПК України рішення, постанови та ухвали господарського суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності, якими закінчено розгляд справи, а також ухвали у справах про банкрутство (неплатоспроможність), які підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
      6.2. Предметом перегляду є судові рішення, передбачені пунктами 1-4 частини першої статті 232 ГПК України, а саме ухвали, рішення, постанови та судові накази.
      6.3. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      6.4. При зверненні із заявою ВГБФ "Батьківська турбота" посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судового рішення, ухваленого судом України при розгляді зазначеної справи, і розгляд такої заяви належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 321 ГПК України.
      6.5. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      6.6. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      6.7. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      6.8. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства.
      6.9. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      6.10. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      6.11. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      6.12. Таким чином, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 320 ГПК України.
      6.13. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов:
      1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд;
      2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;
      3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ);
      4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
      5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень;
      6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;
      7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      6.14. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 та 28 березня 2018 року у справах N 2-3435/11 (провадження N 14-12звц18) та N 2-428/11 (провадження N 14-46звц18), від 17 квітня 2018 року у справі N 235/2573/13-ц (провадження N 14-3звц18).
      6.15. Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      6.16. ЄСПЛ у рішенні від 24 червня 2003 року (заява N 44277/98) "Стретч проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії" встановив, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", тому визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
      6.17. Отже, правовий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.
      6.18. За змістом другого речення частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб'єктів власності і позбавити їх майна, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
      6.19. Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства.
      6.20. Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
      6.21. ЄСПЛ у рішенні від 2 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України" (заява N 61333/00) вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар".
      6.22. Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ майнове право особи може бути припинено в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.
      6.23. У справі, яка переглядається, ЄСПЛ Рішенням від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" визнав прийнятною скаргу ВГБФ "Батьківська турбота" та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині щодо втручання в майнові права заявника (мирне володіння майном).
      6.24. У пункті 57 Рішення ЄСПЛ вказавна суперечність у національній практиці статусу майна Укрпрофоздоровниці, зокрема на суттєві відмінності у висновках, яких дійшли національні суди у цій справі (пункти 28, 31 та 32 Рішення), та висновках в інших судових рішеннях (пункти 20, 21, 23, 42 та 43 Рішення). ЄСПЛ зазначив, що з цих рішень не вбачається існування на національному рівні єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території УРСР. Крім того, уряд не продемонстрував, що, незважаючи на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, згодом така практика стала єдиною. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус розташованого на території України майна всесоюзних громадських організацій колишнього СРСР та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій.
      6.25. У пункті 61 Рішення ЄСПЛ зазначив, що сторони не заперечували, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв'язку із цим ЄСПЛ указав, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи.
      6.26. Також ЄСПЛ зауважив, що, пояснюючи "суспільний інтерес" у втручанні у майнові права заявника, уряд навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50 Рішення), не стверджуючи про потребу держави у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином інтереси держави у майні відповідали "суспільному інтересу" (пункт 62 Рішення).
      6.27. ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 64 Рішення).
      6.28. Таким чином, указавши у Рішенні, серед іншого, на відсутність єдиного підходу на національному рівні щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території УРСР, та на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, ЄСПЛ наголосив, що майно санаторію становило "власність" заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не заперечував, що заявник був покупцем, придбавши нерухомість через більше ніж п'ять з половиною років після ухвалення Вищим арбітражним судом України остаточного рішення від 20 січня 1997 року (яким було підтверджено законність права власності Укрпрофоздоровниці на майно, до якого також входила спірна нерухомість). Іншими словами, немає жодних об'єктивних підстав вважати, що заявник придбав майно у недобросовісний спосіб, а витребування у добросовісного набувача майна становить порушення права на мирне володіння майном (пункти 55, 59 Рішення).
      (2) Позиція щодо вирішення справи
      6.29. Вищий господарський суд України дійшов правильного висновку про те, що Укрпрофоздоровниця не набула права власності на спірне нерухоме майно, а право власності належало державі. Держава ніколи не передавала майно профспілкам саме у власність, і Укрпрофоздоровниця мала про це знати.
      6.30. На час виникнення спірних відносин ще не був запроваджений державний реєстр прав на нерухомість, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне. Отже, сторона, яка бажала набути нерухомість, перед вчиненням правочину мала перевірити історію придбання нерухомості та впевнитися у правомірності попередніх переходів майна. В іншому випадку набувач не міг вважатися добросовісним.
      6.31. Відтак Укрпрофоздоровниця не була добросовісним набувачем майна і не набула права власності на нього. Спірне майно належало на праві власності державі.
      6.32. Водночас Вищий господарський суд України дійшов помилкових висновків про задоволення позову з таких причин.
      6.33. Зокрема, цей суд не врахував належним чином, що в іншій справі N 137/7 суди не визнали за державою права власності на спірне майно. При цьому Господарський суд міста Києва, з рішенням якого погодився Вищий господарський суд України, дійшов правильного висновку про те, що рішення у справі N 137/7 не вважається преюдиційним з двох причин. По-перше, склад учасників справи N 137/7 та цієї справи не є тотожним. По-друге, преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, а не правової їх оцінки.
      6.34. Правовий режим незаконно відчуженого майна врегульовано статтею 330 ЦК України, за якою суб'єктом відносин є добросовісний набувач, який набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
      6.35. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України, відповідно до якої власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.
      6.36. Укладаючи договір щодо спірного майна, ВГБФ "Батьківська турбота" покладався на судове рішення в іншій справі. А тому ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем, який у силу приписів статті 330 ЦК України набув право власності на набуте за спірним договором майно, бо не знав і не міг знати, що Укрпрофоздоровниця не є власником майна і не має права ним розпоряджатися.
      6.37. Також Велика Палата Верховного суду зауважує, що санаторій передано в управління профспілкам власником - державою на виконання Постанови N 606. Отже, спірне майно не було загублено власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
      6.38. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлено наявності такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання у майнові права ВГБФ "Батьківська турбота" як добросовісного набувача спірного нерухомого майна.
      6.39. Таким чином, відповідно до статті 388 ЦК України держава не вправі витребувати спірне майно від ВГБФ "Батьківська турбота", який як добросовісний набувач набув на нього права власника. Тому в задоволенні віндикаційної вимоги слід відмовити.
      6.40. Обґрунтовуючи вимогу про визнання права власності держави в особі Фонду держмайна на спірне майно, прокурор посилався на статтю 392 ЦК України, відповідно до якої власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      6.41. Водночас, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 925/1265/16 (провадження N 12-158 гс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18).
      6.42. Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що, на думку позивача, майно незаконно було передане Укрпрофоздоровниці, а від Укрпрофоздоровниці - ВГБФ "Батьківська турбота". Тобто позивач вважає порушеним право власності держави, і таке порушення пов'язане з позбавленням володіння через ланцюг передач майна, а інтерес позивача полягає в поверненні державі майна з чужого незаконного (на думку позивача) володіння. Належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред'явлена.
      6.43. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
      6.44. Позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору N 8000109/2002-24 щодо відчуження спірного майна обґрунтована останнім з посиланням на положення законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину.
      6.45. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
      6.46. При цьому первісний правочин, а саме передання спірного майна Федерацією до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, визнано Вищим арбітражним судом України законним.
      6.47. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав як для задоволення вимоги про визнання права власності держави, так і вимоги про визнання недійсним договору N 8000109/2002-24 щодо відчуження спірного майна.
      (3) Висновки за результатами розгляду заяви
      6.48. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 325 ГПК України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення.
      6.49.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ВГБФ "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень за виключними обставинами підлягає задоволенню, а прийняті у справі попередні судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Керуючись статтями 320, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень у справі N 48/340 задовольнити.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 квітня 2014 року та постанову Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340 скасувати.
      3. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову заступника прокурора міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      03 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 288/1158/16-к
      Провадження N 13-28кс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Лобойка Л.М.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю
      секретаря судового засідання Косіциної Н.М.,
      прокурора Курапова М.В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Чопівської Л.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 липня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016060270000304, за обвинуваченням
      ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого.
      Зміст оскаржуваних судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
      1. Вироком Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року ОСОБА_1 засуджено:
      за частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки;
      за частиною першою статті 2631 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки;
      за частиною четвертою статті 296 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
      На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Вирішено питання про процесуальні витрати і речові докази.
      2. Як установив суд, ОСОБА_1 улітку 2006 року незаконно придбав на Лук'янівському ринку у м. Києві гладкоствольну вогнепальну зброю - мисливську рушницю моделі ІЖ-К, яку без передбаченого законом дозволу носив і зберігав за місцем свого проживання на АДРЕСА_1. Влітку 2014 року засуджений незаконно переробив цю зброю на одноствольний обріз та зберігав його у цьому ж місці до виявлення й вилучення працівниками поліції 30 липня 2016 року.
      Окрім наведеного, 29 липня 2016 року приблизно о 23 год 10 хв ОСОБА_1, будучи у стані алкогольного сп'яніння, на АДРЕСА_1 під час конфлікту з неповнолітнім ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, вчинив щодо нього хуліганські дії з застосуванням вогнепальної зброї. Зокрема, засуджений у людному місці, умисно грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, незважаючи на присутність поряд жителів села, здійснив постріл із зазначеного вище обрізу і заподіяв ОСОБА_2 легкого тілесного ушкодження у виді вогнепального поранення, яке спричинило короткочасний розлад здоров'я.
      3. Апеляційний суд ухвалою від 18 липня 2018 року вирок суду першої інстанції залишив без зміни.
      Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
      4. У касаційній скарзі захисник Чопівська Л.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку й ухвали з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність і призначення нового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції.
      Захисник вважає недоведеним установлений судом час переробки ОСОБА_1 вогнепальної зброї і неспростованою можливість вчинення засудженим таких дій до внесення у КК змін на підставі Закону України N 5064-VI від 05 липня 2012 року, яким було посилено санкцію частини першої статті 263 цього Кодексу й доповнено його статтею 2631. Із огляду на зазначене й положення частини третьої статті 62 Конституції України, статей 4, 5 КК, на переконання скаржника, дії ОСОБА_1 мають бути кваліфіковані за частиною першою статті 263 цього Кодексу в редакції, що діяла до набрання чинності Законом N 5064-VI від 05 липня 2012 року, а норми статті 2631 КК не підлягають застосуванню як такі, що на час інкримінованого засудженому незаконного поводження зі зброєю не діяли, погіршують його правове становище і тому не мають зворотної сили.
      Захисник також зазначає, що відсутність спеціального закону, який би регламентував порядок поводження з вогнепальною зброєю, і регулювання цих питань лише підзаконним нормативно-правовим актом Міністерства внутрішніх справ України не дає правових підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення визначених диспозицією частини першої статті 263 КК дій без передбаченого законом дозволу.
      Оспорює скаржник і висновки суду про наявність у діях ОСОБА_1 хуліганського мотиву як обов'язкової ознаки злочину, передбаченого статтею 296 КК, стверджуючи, що протиправні дії засудженого зумовлені лише особистою неприязню до потерпілого на ґрунті конфлікту з ним. Крім цього, захисник посилається на порушення апеляційним судом засади безпосередності судового розгляду, а також на недоведеність стану алкогольного сп'яніння ОСОБА_1 на час вчинення злочину та необґрунтовану суворість призначеного покарання.
      5. На касаційну скаргу захисника потерпілий ОСОБА_2 подав заперечення, в яких наводить доводи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просить залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.
      6. У судовому засіданні прокурор висловив позицію про законність і обґрунтованість судових рішень, просив залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      7. За викладеними в ухвалі висновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є виключна правова проблема, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Як зазначено в ухвалі, вирішення порушених у касаційній скарзі питань потребує розмежування складів злочинів, передбачених статтею 296 КК, що належить до злочинів публічного обвинувачення, та статтею 125 цього Кодексу, провадження щодо якого здійснюється за процедурою приватного обвинувачення, тобто може бути розпочато лише за заявою потерпілого. У цій справі потерпілий ОСОБА_2 заяви про вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого статтею 125 КК, не подавав, однак під час досудового розслідування і впродовж усього судового розгляду послідовно наполягав на необхідності притягнення засудженого до кримінальної відповідальності за частиною четвертою статті 296 КК, за якою його дії кваліфіковано стороною обвинувачення.
      Кримінальний процесуальний закон не містить норм щодо наявності чи відсутності у суду процесуальних повноважень за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення в разі, якщо потерпілий не подавав заяви про такий злочин, однак наполягає на притягненні винного до кримінальної відповідальності з початковою кваліфікацією діяння або ж без визначення кваліфікації.
      З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати окреслив необхідність вирішення сукупності таких питань:
      чи може суд, розглянувши справу за обвинуваченням у злочині публічного обвинувачення, змінити правову кваліфікацію інкримінованого діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від позиції потерпілого у справі;
      чи може вважатися заява потерпілого про вчинення щодо нього злочину без визначення правової кваліфікації діяння або з неправильною правовою кваліфікацією підставою для продовження розгляду, розпочатого за справою публічного обвинувачення, і винесення рішення щодо кваліфікації злочину;
      чи може суд прийняти рішення про кваліфікацію діяння як злочину приватного обвинувачення у справі, що була розпочата в порядку публічного обвинувачення без заяви потерпілого.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      8. Виходячи зі змісту частини п'ятої статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог.
      Згідно із частиною другою статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
      Законність і обґрунтованість висновків суду щодо придбання і носіння ОСОБА_1 без дозволу уповноважених державних органів вогнепальної зброї - мисливської рушниці, переробки її в обріз, здійснення з цього обрізу пострілу в ОСОБА_2 й заподіяння йому тілесного ушкодження зазначених у вироку характеру і ступеня тяжкості у касаційній скарзі не оспорюються.
      Щодо кримінально-правової оцінки діяння, кваліфікованого судом за частиною четвертою статті 296 КК
      9. Кваліфікація дій засудженого як хуліганства не ґрунтується на правильному застосуванні закону про кримінальну відповідальність.
      10. Безпосереднім об'єктом кримінально-правової охорони за статтею 296 КК є громадський порядок, тобто суспільні відносини, що сформовані внаслідок дії правових норм, а також моральних-етичних засад, звичаїв, традицій та інших позаюридичних чинників і полягає в дотриманні усталених правил співжиття.
      Підтримання громадського порядку є одним із важливих чинників захисту честі, гідності, здоров'я, безпеки громадян, їх спокійного відпочинку та безперешкодної праці, втілення інших природних, соціальних і культурних прав членів людської спільноти.
      11. Кримінально каране хуліганство з об'єктивної сторони полягає в посяганні на ці правоохоронювані цінності, що супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Таке посягання, як правило, здійснюється у людних або громадських місцях, зазвичай з ініціативи правопорушника, супроводжується нецензурною лайкою та/або фізичним насильством, пошкодженням майна і призводить до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.
      За зовнішніми ознаками хуліганство певним чином схоже на ряд інших злочинів, зокрема на ті з них, що посягають на здоров'я, честь і гідність людини, її майно. Критеріями розмежування цих діянь є насамперед об'єкт посягання, що визначає правову природу та суспільну небезпечність кожного з них, і мотив як ознака суб'єктивної сторони злочину.
      12. Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо. Винятковим цинізмом у контексті статті 296 КК визнаються дії, що демонструють брутальну зневагу до загальноприйнятих норм моралі, зокрема прояви безсоромності чи грубої непристойності, публічне оголення, знущання з хворих, дітей, людей похилого віку, осіб, що знаходяться у безпорадному стані.
      13. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Домінування у свідомості винного такого внутрішнього спонукання і відсутність особистого мотиву посягання на потерпілого є головним критерієм відмежування хуліганства як злочину проти громадського порядку та моральності від злочинів проти особи.
      Хоч хуліганські дії нерідко супроводжуються фізичним насильством і заподіянням тілесних ушкоджень, головною їх рушійною силою є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, показати свою зверхність, виразивши явну зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки. Означені дії не зумовлені особистими мотивами й конкретною метою, а за своїми внутрішніми чинниками фокусуються в напрямку тотального негативізму й ворожого ставлення до суспільства. Протиправні діяння вчиняються за відсутності зовнішнього приводу або з незначного приводу і зазвичай спрямовані на випадкові об'єкти. Якщо хуліганству передує конфлікт винного з потерпілим (потерпілими), такий конфлікт провокується самим винним як зухвалий виклик соціальному оточенню, і реакція інших на провокуючі дії, в тому числі спроба їх припинити, стають приводом для подальшого насильства.
      14. З урахуванням зазначеного дії, що супроводжувалися погрозами вбивства, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлені особистими неприязними стосунками, підлягають кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
      15. Таким чином, для юридичної оцінки діяння за статтею 296 КК обов'язковим є поєднання ознак об'єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб'єктивної сторони, зокрема, мотиву явної неповаги до суспільства.
      За відсутності відповідного мотиву, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для кваліфікації їх як хуліганства.
      16. Зміст і спрямованість протиправного діяння, що має істотне значення для його правової оцінки, в кожному конкретному випадку визначається виходячи з часу, місця, обстановки й інших обставин його вчинення, характеру дій винного, а також поведінки потерпілого і стосунків, що склалися між ними.
      17. Відповідно до фактичних обставин цієї справи, встановлених на підставі безпосередньо сприйнятих судом доказів, зокрема показань потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_1 вистрілив у ОСОБА_2 на ґрунті особистого конфлікту, який виник між ними через поведінку засудженого відносно ОСОБА_3. Потерпілий безпосередньо перед пострілом у нього ударив ОСОБА_1 і завдав йому легких тілесних ушкоджень, що підтверджено висновком судово-медичної експертизи (т. 1, а. к. п. 107).
      Обстановка й обставини подій, динаміка їх розвитку й об'єктивні ознаки насильницької поведінки засудженого свідчать про те, що вона була зумовлена особистою неприязню до ОСОБА_2, яка виникла раптово через сварку у відповідь на агресивні дії потерпілого, прагненням помститися йому, а не бажанням протиставити себе суспільству і продемонструвати зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки.
      18. Зазначене дає підстави для висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 мотиву явної неповаги до суспільства, що є обов'язковою юридичною ознакою злочину, передбаченого статтею 296 КК.
      19. Дії ОСОБА_1 зумовлені наміром завдати шкоди здоров'ю потерпілого і безпосередньо спрямовані на досягнення цього результату, а тому містять об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину проти особи і підлягають кваліфікації за наслідками, що настали, як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я, - за частиною другою статті 125 КК.
      20. Апеляційний суд під час перегляду справи за апеляційною скаргою захисника, в якій оспорювалася кваліфікація дій засудженого за частиною четвертою статті 296 цього Кодексу, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив.
      Щодо повноважень суду здійснити перекваліфікацію злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення
      21. Розв'язуючи питання про наявність чи відсутність у суду процесуального права за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого та скерованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення без відповідної заяви потерпілого, Велика Палата виходить з таких міркувань.
      22. Критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об'єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв'язання без застосування заходів кримінальної репресії.
      Попри суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у царині, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об'єктом втручання держави.
      23. Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.
      24. У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.
      25. Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури - чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.
      26. Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до частини першої статті 477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із частиною четвертою статті 26, пунктом сьомим частини першої статті 284 цього Кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством).
      Зазначений законодавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв'язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у статті 26 КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені цим Кодексом.
      27. Закон не покладає на потерпілого обов'язку встановлення обставин кримінального правопорушення та його кваліфікації. Зазначене є винятковою компетенцією органів досудового розслідування, державного обвинувачення і суду. Перекладення цього обов'язку на потерпілого, з урахуванням відсутності у кримінальному процесуальному законі норм про обов'язкове забезпечення його послугами адвоката (на відміну від обвинуваченого), неминуче призвело би до обмеження його можливостей ефективно захистити свої порушені права, в тому числі залежно від матеріального і соціального становища як чинників доступу до якісної правової допомоги.
      28. На користь такого висновку свідчить і законодавча тенденція зміни процедури кримінального провадження у формі приватного обвинувачення в чинному КПК порівняно з Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року (далі - КПК 1960 року).
      Відповідно до статті 27 КПК 1960 року у справах цієї категорії досудове розслідування, крім передбачених законом винятків, не проводилося. Для притягнення винного до кримінальної відповідальності потерпілий звертався безпосередньо до суду зі скаргою приватного обвинувачення, яка прирівнювалася до обвинувального висновку, мала відповідати вимогам, що ставилися до форми і змісту цього процесуального документа, і самостійно підтримував обвинувачення, користуючись усіма правами та обов'язками обвинувача. Таким чином, органи досудового розслідування і державного обвинувачення усувалися від участі у збиранні доказів, пред'явленні обвинувачення і доведенні перед судом його переконливості. Весь обсяг цих функцій покладався на потерпілого, який ніс ризик допущених юридичних помилок, у тому числі неправильної кримінально-правової кваліфікації.
      З набранням чинності КПК (2012 року) порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення зазнав істотних змін. За нормами чинного КПК особливістю такого кримінального провадження є лише те, що необхідною умовою його здійснення є виражене у процесуальній формі бажання потерпілого щодо кримінального переслідування винного: провадження розпочинається лише за заявою потерпілого, відмова якого від обвинувачення є безумовною підставою для закриття справи (крім кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством). В іншій частині, в тому числі щодо кола осіб, уповноважених відкривати кримінальне провадження, процедури збирання доказів, пред'явлення обвинувачення в обвинувальному акті та підтримання його прокурором у суді, нормами цього Кодексу особливостей не встановлено.
      29. Зазначені законодавчі зміни спрямовані на створення сприятливіших умов для захисту прав і законних інтересів особи, котра зазнала шкоди від злочину, шляхом покладення юридично значущих дій на службових осіб компетентних органів, котрі є фахівцями у галузі права і володіють значно більшими ресурсами та ширшими можливостями для якісного доведення перед судом правової позиції обвинувачення.
      30. Зміст частини першої статті 477 КПК у системному зв'язку із частиною четвертою статті 26 і пунктом сьомим частини першої статті 284 зазначеного Кодексу зводиться до того, що обов'язковою умовою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є заява потерпілого як волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності взагалі, а не за конкретною нормою КК. Інтерес особи, котра зазнала шкоди, у застосуванні процедури кримінального судочинства стосується не юридичної кваліфікації протиправних дій, а самого факту вчинення цих дій щодо неї. Подана до правоохоронних органів та/або суду заява потерпілого є вираженням його ставлення до події злочину, особи, що його вчинила, й обраного способу реагування. Відповідне волевиявлення є свідченням того, що особа, котрій завдано шкоди, звертається до держави з метою захисту своїх порушених прав та законних інтересів шляхом кримінального переслідування винного, не вважаючи належними й достатніми інші способи досягнення цієї мети.
      Праву потерпілого на таке звернення кореспондує конституційний обов'язок держави в особі компетентних органів захистити порушені права і свободи постраждалої людини в установленій законом формі, зокрема з дотриманням визначеної КПК процедури встановити дійсні обставини справи і в разі підтвердження факту злочинного діяння надати йому юридичну оцінку відповідно до норм КК.
      31. У розумінні наведених положень кримінального процесуального закону під відмовою потерпілого від обвинувачення у злочинах, перелік яких міститься у частині першій статті 477 КПК, варто розуміти лише беззастережне волевиявлення про непритягнення винного до кримінальної відповідальності і припинення розпочатої процедури його кримінального переслідування. Відповідна заява є проявом того, що потерпілий не бажає втручання держави у кримінально-правовий конфлікт і обирає альтернативний шлях його вирішення.
      32. На стадії судового розгляду кримінального провадження, розпочатого в порядку публічного обвинувачення, можливість чи неможливість продовження провадження у зв'язку зі зміною кваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення і пов'язані з цим межі процесуальних повноважень суду залежать від того, хто є ініціатором перекваліфікації, - 1) суд на підставі частини третьої статті 337 КПК чи 2) прокурор у порядку статті 338 цього Кодексу. З метою формування всебічних та якісних правозастосовчих орієнтирів і забезпечення єдності судової практики Велика Палата вважає за необхідне розглянути обидва зазначені варіанти. В обох наведених випадках КПК не встановлює спеціальних норм, які б регламентували дії суду у зв'язку зі зміною форми обвинувачення внаслідок перекваліфікації дій, інкримінованих особі. Тому під час вирішення наведених питань необхідно керуватися загальними положеннями КПК з урахуванням презумпції невинуватості, балансу публічних та приватних інтересів, змагальності, диспозитивності процесу і загальної справедливості судового розгляду.
      1) Зміна кримінально-правової кваліфікації судом
      33. Юридична оцінка діяння у межах висунутого обвинувачення належить до кола питань, що вирішуються судом під час ухвалення вироку (пункт другий частини першої статті 368 КПК). Відповідне судове рішення, як передбачено частиною другою статті 371 зазначеного Кодексу, ухвалюється в нарадчій кімнаті. До цього часу висловлювати власну позицію по суті справи, а також вчиняти будь-які дії, що є прямим або опосередкованим проявом такої позиції, суд не вправі, оскільки це може викликати обґрунтований сумнів у його неупередженості.
      Таким чином, під час судового розгляду кримінального провадження, розпочатого і спрямованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, якщо прокурор у порядку статті 338 КПК не вносив до обвинувачення змін, які б трансформували його у приватне, до видалення суду до нарадчої кімнати не виникає жодних процесуальних перешкод для продовження кримінального провадження незалежно від наявності чи відсутності матеріально-правових підстав для перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення. Адже до прийняття судом відповідного рішення по суті справи процес не втрачає ознак публічності і його перебіг не ставиться у залежність від позиції потерпілого.
      34. Водночас відповідно до вимог частини шостої статті 22 КПК у перебігу судового провадження суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити потерпілому, як і іншим учасникам процесу, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, зокрема вжити заходів для забезпечення прибуття потерпілого в судове засідання, роз'яснити права, передбачені статтею 56 цього Кодексу, допитати його, надати можливість подавати докази, заявляти клопотання, висловлювати свою думку щодо клопотань сторін, виступати у судових дебатах, виражати власну позицію щодо питань, пов'язаних з притягненням обвинуваченого до кримінальної відповідальності, а за необхідності - запропонувати уточнити таку позицію.
      35. За результатами судового розгляду в нарадчій кімнаті суд відповідно до вимог статей 284, 369, 371-374 КПК ухвалює вирок або постановляє ухвалу, якими кримінальне провадження закінчується. З огляду на зазначене у контексті наявної у справі виключної правової проблеми з моменту видалення суду до нарадчої кімнати постає питання не щодо наявності чи відсутності підстав для продовження провадження, а щодо змісту і форми рішення, яке суд має право прийняти.
      36. Межі повноважень суду щодо перекваліфікації злочину окреслені нормою частини третьої статті 337 КПК, згідно з якою зміна кваліфікації допускається лише в бік покращення становища обвинуваченого, зокрема шляхом застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин.
      Таким чином, нормативно повноваження суду щодо зміни обвинувачення обмежуються лише характером цієї зміни, а не позицією учасників судового провадження.
      37. Проте у випадку, якщо суд дійде висновку про необхідність перекваліфікації дій особи зі злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення, позиція потерпілого матиме вирішальне значення для подальшої дол. кримінального провадження, зумовленої такою перекваліфікацією.
      38. Оскільки потерпілий не зобов'язаний юридично оцінювати вчинені щодо нього протиправні дії, то подану ним до правоохоронних органів заяву про злочин без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією варто вважати підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, в тому числі в разі відповідної зміни правової оцінки діяння за результатами судового розгляду.
      Крім цього, кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого з заявою, яка зумовлює визначені у частині першій статті 477 КПК правові наслідки. Водночас захист прав і свобод людини як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження. З огляду на зазначене навіть у разі, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремого процесуального документа, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винного до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, дає підставу для кримінального переслідування особи за злочин приватного обвинувачення.
      Згода потерпілого в судовому засіданні з викладеною в обвинувальному акті кваліфікацією кримінального правопорушення як злочину публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від обвинувачення і зумовлювати закриття кримінального провадження відповідно до пункту сьомого частини першої статті 284 КПК. Навпаки, зазначене волевиявлення, виражене в належний процесуальний спосіб (у формі письмової або усної заяви, зафіксованої у відповідному документі та/або журналі судового засідання і на технічному записі процесу), варто розцінювати як спрямоване на застосування до обвинуваченого кримінально-правових заходів примусу.
      За наявності цихумов або принаймні однієї з них, якщо потерпілий у подальшому не відмовився від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, суд наділений повноваженнями ухвалити обвинувальний вирок із перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від думки потерпілого щодо такої його юридичної оцінки.
      Закриття судом справи за таких умов не виправдає легітимних очікувань особи, котра зазнала шкоди, щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії і не узгоджуватиметься з визначеними у статті 2 КПК завданнями захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини. Відмова держави від кримінального переслідування обвинуваченого лише з огляду на нездійснення потерпілим правильної юридичної оцінки його дій суперечитиме засадам як верховенства права і законності, так і диспозитивності, призведе до безкарності винного, а особу, котрій завдано шкоди, поставить у становище правової незахищеності і створить умови для її повторної віктимізації.
      39. Лише в разі якщо потерпілий із заявою про кримінальне правопорушення не звертався і, будучи забезпеченим необхідними умовами для реалізації своїх процесуальних прав, не ставив у будь-який спосіб ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом питання про застосування щодо винного заходів кримінальної репресії або ж беззастережно відмовився від застосування таких заходів, суд, перекваліфікувавши діяння на злочин приватного обвинувачення, керуючись частиною сьомою статті 284 КПК, зобов'язаний постановити ухвалу про закриття кримінального провадження на підставі пункту сьомого частини першої цієї статті (крім винятків, передбачених цим пунктом).
      40. Велика Палата звертає увагу на те, що кримінальний процесуальний закон передбачає можливість повернення до вже завершених стадій судового процесу лише для відновлення з'ясування обставин, установлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами. Відповідно до частини п'ятої статті 364 та частини четвертої статті 365 КПК суду надано такі повноваження лише як виняток із загального правила у двох випадках: якщо під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази або обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження. Нормами цього Кодексу не передбачено права суду після видалення до нарадчої кімнати відновити будь-яку з попередніх стадій провадження з метою уточнення процесуальних позицій сторін.
      Суд, дотримуючись вимог статті 19 Конституції України, зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зазначене узгоджується із засадою законності, зміст якої розкрито у статті 9 КПК. Відповідно до цієї загальної засади кримінального провадження суд, як і інші органи державної влади, зобов'язаний неухильно додержуватися норм чинного законодавства, зокрема Конституції України і цього Кодексу.
      41. Вихід з нарадчої кімнати лише з метою надання потерпілому пропозиції висловитися про можливість застосування конкретної норми закону про кримінальну відповідальність поставить під сумнів неупередженість суду. Адже такі дії матимуть явно виражені ознаки висловлення судом ще до прийняття рішення по суті обвинувачення попередньої власної позиції щодо кваліфікації діяння.
      42. Окрім зазначеного, частиною п'ятою статті 469 КПК передбачено можливість ініціювати укладення угоди про примирення між обвинуваченим і потерпілим лише до виходу суду до нарадчої кімнати. Відмова потерпілого від обвинувачення як волевиявлення про непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності відрізняється за правовими наслідками від волевиявлення щодо укладення угоди про примирення, за якою означена відповідальність реалізується, але на узгоджених сторонами умовах. Проте в наведеній правовій нормі закріплено загальний принцип щодо часових меж здійснення потерпілим свого права висловити позицію, якою окреслюються межі процесуальних повноважень суду під час прийняття рішення за результатами розгляду справи по суті. На переконання Великої Палати, цим же принципом необхідно керуватися і при визначенні стадій судового процесу, на яких потерпілий має право заявити в установлений законом спосіб про притягнення чи непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності.
      43. З огляду на викладене після видалення до нарадчої кімнати суд позбавлений процесуальних підстав відновлювати завершені стадії судового провадження для з'ясування думки потерпілого щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії за злочин, визначений у частині першій статті 477 КПК. Отже, можливості вчинення процесуальних дій, які зумовлюють правові наслідки зміни форми обвинувачення в результаті перекваліфікації злочину судом, після видалення суду до нарадчої кімнати вичерпані.
      Водночас під час судового розгляду суд, дотримуючись вимог статті 22 КПК, зобов'язаний забезпечити потерпілому, як і іншим учасникам провадження, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, у тому числі вираження правової позиції, яка може мати вирішальне значення для справи. У подальшому під час прийняття рішення в нарадчій кімнаті суд повинен виходити з відповідної позиції, висловленої на попередніх стадіях процесу і відображеної в наявних у матеріалах справи документах.
      Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством), то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.
      44. Зазначеними орієнтирами варто керуватися як суду першої інстанції, так і апеляційному та касаційному судам з урахуванням установлених законом меж їх повноважень і особливостей процесу на кожній із відповідних стадій.
      (2) Зміна кримінально-правової кваліфікації прокурором
      45. У разі зміни прокурором обвинувачення з публічного на приватне суд повинен насамперед виконати загальні вимоги, встановлені статтею 338 КПК. Зокрема, якщо зміна передбачає кваліфікацію дій обвинуваченого як менш тяжкого злочину, головуючий згідно із частиною третьою цієї статті зобов'язаний роз'яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення в раніше пред'явленому обсязі. У цьому випадку потерпілого також необхідно поінформувати щодо особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, у тому числі зумовлених його позицією правових наслідків для провадження.
      46. За таких обставин потерпілий може вільно обрати на власний розсуд один з альтернативно можливих варіантів поведінки: підтримати початково висунуте публічне обвинувачення з кваліфікацією злочину як більш тяжкого; підтримати змінене, тобто приватне обвинувачення; відмовитися від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності; не вчиняти жодних юридично значущих дій.
      47. Підтримання потерпілим будь-якого з обвинувачень - як початкового, так і зміненого, є проявом його позиції про застосування щодо обвинуваченого заходів кримінальної репресії. Відповідна позиція, а також волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності, з яким особа, що зазнала шкоди, зверталася в будь-якій формі до правоохоронних органів і від якого в подальшому не відмовилася, є підставою для продовження кримінального провадження після зміни його форми з публічної на приватну. В означеному випадку суд наділений повноваженнями ухвалити за результатами судового розгляду обвинувальний вирок із кваліфікацією діяння як злочину, визначеному у частині першій статті 477 КПК.
      Якщо ж потерпілий ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом не порушував у будь-який спосіб питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж під час судового розгляду прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення, то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК (крім кримінального провадження щодо злочину, пов'язаного з домашнім насильством).
      48. Як видно з матеріалів справи, потерпілий ОСОБА_2 і його законний представник ОСОБА_5 під час досудового розслідування і судового розгляду послідовно наполягали на притягненні ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, повністю погоджуючись із висунутим прокурором обвинуваченням щодо юридичної оцінки його дій як хуліганства (т. 1, а. к. п. 84, 85, 233). Аналогічну позицію потерпілий і законний представник висловили у своїх запереченнях на апеляційну та касаційну скарги захисника, вважаючи законними й обґрунтованими висновки суду щодо кваліфікації дій винного за частиною четвертою статті 296 КК, тобто як більш тяжкого злочину порівняно з передбаченим частиною другою статті 125 цього Кодексу (т. 2, а. к. п. 16, 80, 81).
      Зазначене волевиявлення потерпілого та його законного представника варто розцінювати як підтримання обвинувачення, що свідчить про відсутність процесуальних перешкод для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Відтак реалізація судом права за результатами судового розгляду незалежно від думки потерпілого перекваліфікувати діяння на статтю кримінального закону, що передбачає відповідальність за злочин приватного обвинувачення, не є ігноруванням позиції потерпілого щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності за такий злочин.
      49. Із огляду на викладене дії ОСОБА_1 необхідно перекваліфікувати з частини четвертої статті 296 КК на частину другу статті 125 цього Кодексу та призначити йому покарання за цією нормою закону про кримінальну відповідальність.
      Щодо засудження за незаконну переробку вогнепальної зброї за частиною першою статті 2631 КК
      50. Викладені в касаційній скарзі посилання захисника на недоведеність установленого судом часу незаконної переробки засудженим вогнепальної зброї по суті зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що з огляду на положення частини першої статті 438 КПК не належить до предмета перевірки касаційного суду. Згідно із частиною другою статті 433 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
      51. Зміст вироку й ухвали не дає підстав для сумнівів у законності й обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо часу переробки ОСОБА_1 вогнепальної зброї. Такі висновки відповідно до вимог частини третьої статті 370 КПК ґрунтуються на об'єктивно з'ясованих обставинах, які підтверджені доказами, безпосередньо сприйнятими, дослідженими, оціненими судом згідно зі статтею 94 цього Кодексу й докладно наведеними у вироку, зокрема власними показаннями засудженого в судовому засіданні та під час слідчого експерименту.
      У цих показаннях, зафіксованих на технічному записі судового процесу і в протоколі відповідної процесуальної дії, ОСОБА_1 підтверджував факт виготовлення ним обрізу з рушниці влітку 2014 року, тобто після набрання чинності Законом N 5064-VI від 05 липня 2012 року, яким КК було доповнено статтею 2631 (незаконна переробка вогнепальної зброї) (т. 1, а. к. п. 136-141). З моменту переробки гладкоствольна мисливська рушниця, незаконне поводження з якою до цього містило ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 190 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стала предметом кримінально караного зберігання й носіння, відповідальність за яке встановлена частиною першою статті 263 КК.
      52. За таких обставин суд, кваліфікувавши дії ОСОБА_1 за статтею 2631 КК у редакції, що діяла станом на 2014 рік, і статтею 263 цього Кодексу в редакції, чинній на час припинення засудженим незаконного зберігання обрізу 30 липня 2016 року, дотримався вимог частини другої статті 4 КК щодо застосування при визначенні кримінально-правових наслідків діяння закону про кримінальну відповідальність, що діяв на час його вчинення.
      Щодо кваліфікації дій засудженого за частиною першою статі 263 КК
      53. Наведені в касаційній скарзі доводи захисника про безпідставність застосування статті 263 КК у зв'язку з відсутністю спеціального закону, який би регулював порядок поводження зі зброєю, не є обґрунтованими.
      54. Об'єктивну сторону злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, утворює носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (далі - зброя) без передбаченого законом дозволу. Конструкція наведеної правової норми є бланкетною, тобто містить відсилання до спеціального закону, яким установлено одержання дозволу на зазначені вище дії.
      55. Поняття "закон" на нормативному рівні не визначено. У теорії права існують два основних підходи до визначення цього терміна, що ґрунтуються на широкому та вузькому розумінні його змісту.
      У вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України "Про регламент Верховної Ради України".
      У широкому значенні поняття "закон" охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти - постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.
      56. У КК термін "закон" використовується як у широкому, так і у вузькому значенні.
      57. Якщо в КК поняття "закон" вжито у вузькому розумінні, нормативно-правовий акт конкретизується - обов'язково зазначається назва закону або ж за словом "закон" слідує слово "України".
      У зазначений спосіб сконструйовані бланкетні норми, що містяться, зокрема, в абзаці другому частини першої статті 55 (строк позбавлення права обіймати певні посади як додаткового покарання у справах, передбачених Законом України "Про очищення влади"), частині третій статті 59 (визначення законом України переліку майна, що не підлягає конфіскації), частині першій статті 74 і частині першій статті 86 (застосування амністії на підставі закону України), пункті другому Примітки до статті 2181 (вживання терміна "пов'язана з банком особа" у значенні, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність"), статті 3661 (подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України "Про запобігання корупції").
      58. Коли ж у тексті КК слово "закон" вживається лише як узагальнююче поняття, воно використовується у широкому значенні, тобто може охоплювати як власне закони, так і інші акти чинного законодавства.
      59. У такому значенні слово "закон" вжито у статті 263 КК. У розумінні цієї статті "передбаченим законом дозволом" на поводження зі зброєю варто вважати дозвіл, що може бути встановлений будь-яким нормативно-правовим актом, у тому числі підзаконним.
      60. Виходячи зі змісту статті 92 Конституції України правовий режим обігу зброї не належить до кола питань, які визначаються виключно законами України, тобто законами у вузькому розумінні.
      61. Порядок поводження зі зброєю, в тому числі підстави і процедуру одержання спеціальних дозволів на її придбання, носіння і зберігання, на даний час установлено Положенням про дозвільну систему, затвердженим
      постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року N 576 з наступними змінами (далі - Положення), та Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 року N 622 (далі - Інструкція).
      Зазначені Положення та Інструкція, зміст яких не суперечить Конституції України та іншим нормативно-правовим актам вищого рівня, у контексті застосування статті 263 КК охоплюються поняттям "закон".
      62. Тлумачення правових норм не може здійснюватись ізольовано від наслідків, які воно спричинить, зокрема з погляду захисту найвищих охоронюваних законом цінностей. Адже право не є "річчю в собі", а має бути чутливим до соціального контексту, в якому існує. На цьому акцентував увагу Конституційний Суд України в Рішенні від 02 листопада 2014 року N 15-рп/2004.
      63. Верховенство права вимагає звернення насамперед до суті нормативних актів, покладених у їх основу принципів і мети в системному зв'язку з іншими джерелами національного законодавства і міжнародними стандартами. Зазначений підхід вимагає надання пріоритету внутрішньому наповненню правової норми над зовнішньою формою її вираження.
      64. Зміст і призначення закріпленої у статті 263 КК кримінально-правової заборони полягає насамперед у захисті суспільства й держави від найтяжчих насильницьких злочинів, умови для вчинення яких створює неконтрольований обіг зброї. Такі злочинні діяння є особливо небезпечними, адже ставлять під загрозу життя і здоров'я невизначеного кола осіб. Натомість згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя, здоров'я та безпека належать до найвищих соціальних цінностей. З огляду на викладене, поводження з вогнепальною зброєю як предметом, пов'язаним із підвищеними ризиками, вимагає державного регулювання у спеціальнодозвільний спосіб.
      65. Водночас закону у вузькому розумінні, який би регулював питання, пов'язані з обігом зброї, в Україні станом на сьогодні не прийнято. За таких обставин критерієм законності/незаконності поводження із зазначеними предметами є дотримання/недотримання вимог, установлених Інструкцією та Положенням.
      За умови ж застосування вузького підходу до розуміння поняття "закон" у статті 263 КК всі дозволи на зброю, що були видані і видаються на підставі Інструкції та Положення, не вважатимуться передбаченими законом, а всі без винятку дії щодо зброї, в тому числі санкціоновані відповідними дозволами, набудуть протиправного характеру. Або ж межу між законним і незаконним поводженням із цими предметами буде втрачено, абсолютно весь обіг зброї, здійснюваний до прийняття спеціального закону як акта парламенту, опиниться поза сферою юридичного регулювання і фактично стане вседозволеним, що є несумісним із верховенством права й іншими принципами правової держави.
      Зазначені вище аргументи підсилюються тією обставиною, що поняття вогнепальної зброї охоплює не лише мисливську і спортивну зброю, а й бойову: як стрілецьку, так і гранатомети, а також важке артилерійське озброєння (міномети, гармати, гаубиці, реактивні системи залпового вогню тощо). З огляду на викладене, з урахуванням суспільно-політичної обстановки в Україні, вільний обіг зброї може унеможливити належне виконання державою свого міжнародного зобов'язання щодо захисту права людини на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      66. Разом з тим відсутність закону як акта парламенту, що визначав би порядок поводження зі зброєю, не означає правомірності такого поводження. За наведених обставин притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 263 КК не призведе до погіршення правового становища осіб, котрі не мали жодного дозволу на зброю (ні встановленого законом у вузькому розумінні, ні передбаченого підзаконним нормативно-правовим актом), порівняно із ситуацією, якби такий дозвіл вимагався джерелом права вищого рівня - законом.
      67. Застосування бланкетної норми статті 263 КК у взаємозв'язку з правилами, викладеними у Інструкції та Положенні, не суперечить вимогам статті 7 Конвенції, пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України щодо застосування кримінальної відповідальності, зокрема вирішення питання про злочинність діяння, лише на підставі закону.
      68. Конституційний Суд України в Рішенні N 6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) розмежував загальний і конкретизований зміст бланкетної диспозиції норми кримінального закону.
      Як зазначено в цьому рішенні, загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документарною формою відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті цієї статті (частини статті). Саме із загальним змістом відповідних правових норм пов'язана необхідність дотримання конституційних вимог про те, що виключно законом може визначатися діяння, яке є злочином, і положень статті 3 КК щодо того, що злочинність діяння визначається тільки цим Кодексом.
      Конкретизований зміст бланкетної диспозиції Конституційний Суд України пов'язує з її деталізацією іншими нормативно-правовими актами, які наповнюють кримінально-правову норму більш конкретним змістом, однак не впливають на її загальне формулювання, закріплене у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК.
      69. Зміст бланкетної диспозиції статті 263 КК полягає у встановленні переліку дій щодо зброї, які за умови відсутності передбаченого законом дозволу визнаються злочинами. Вимоги Інструкції та Положення доповнюють зазначену кримінально-правову заборону детальною регламентацією підстав і процедури одержання дозволу, тобто встановлюють спеціальні критерії його законності. Таким чином, зазначені підзаконні нормативно-правові акти конкретизують зміст відповідних положень КК, проте не підміняють їх як підставу кримінальної відповідальності.
      70. Норми Інструкції та Положення, оприлюднених в установленому законом порядку, чітко визначають умови, за яких придбання, зберігання, носіння та інші дії щодо зброї санкціонуються державою і таким чином набувають правомірного характеру. З положень частини першої статті 263 КК особа має можливість з достатньою точністю наперед передбачити, що за відсутності дозволу наведені дії становитимуть злочин і спричинять передбачені цим Кодексом правові наслідки.
      З огляду на викладене, зміст диспозиції статті 263 КК узгоджується з такими критеріями якості закону, як доступність і передбачуваність.
      71. Аналогічний висновок зробив Касаційний кримінальний суд у постановах від 04 грудня 2018 року у справі N 161/3885/16-к та від 31 травня 2018 року у справі N 127/27182/15-к, з яким Велика Палата погоджується.
      72. З урахуванням викладеного, кваліфікація судом дій ОСОБА_1, які виразились у незаконному зберіганні й носінні вогнепальної зброї, за частиною першою статті 263 КК є правильною.
      Щодо призначення покарання
      73. Призначаючи ОСОБА_1 покарання за частиною другою статті 125 КК, Велика Палата відповідно до вимог статей 50, 65 цього Кодексу враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й вирішує питання про наявність або відсутність обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання.
      74. Зазначений злочин відповідно до статті 12 КК не є тяжким, однак спосіб та обстановка його вчинення, зокрема зухвалість дій ОСОБА_1, застосування вогнепальної зброї на вулиці населеного пункту в присутності сторонніх осіб, що становило загрозу для їх життя і здоров'я, істотно підвищує суспільну небезпечність протиправних дій.
      75. Водночас засуджений раніше до кримінальної відповідальності не притягався, за місцем проживання характеризується позитивно (т. 1, а. к. п. 130, 133).
      76. Обираючи ОСОБА_1 захід примусу, Велика Палата не враховує наявності в нього на утриманні трьох неповнолітніх дітей, на що захисник посилається у касаційній скарзі.
      Відповідно до довідки-характеристики сільської ради засуджений не проживає спільно зі своїми неповнолітніми дітьми - ОСОБА_6, 2010 року народження, ОСОБА_7, 2006 року народження, ОСОБА_8, 2003 року народження, та їх матір'ю ОСОБА_9 (т. 1, а. к. п. 133, 255-257). Крім цього, ОСОБА_1 не працевлаштований і не має законних джерел доходу.
      Зазначені обставини в сукупності не підтверджують здатності засудженого утримувати своїх дітей та участі в їх вихованні.
      77. Не можна погодитися з викладеними у вироку висновками суду щодо врахування активного сприяння розкриттю злочину як обставини, що пом'якшує покарання, на яку у касаційній скарзі посилається і захисник.
      Під активним сприянням розкриттю злочину розуміють дії винної особи, спрямовані на надання органам досудового розслідування і суду допомоги у з'ясуванні дійсних обставин справи, які ще не були відомі цим органам. Саме лише визнання власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, вже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням у розкритті злочину.
      Досліджені в судовому засіданні матеріали не містять даних про повідомлення засудженим органам досудового розслідування таких обставин заподіяння ОСОБА_2 тілесного ушкодження, які б ще не були встановлені ними на підставі показань потерпілого, свідків та інших доказів.
      Відтак під час призначення ОСОБА_1 покарання активне сприяння розкриттю злочину у розумінні пункту першого частини першої статті 66 КК врахуванню не підлягає.
      78. Посилання захисника на вчинення засудженим злочину внаслідок збігу тяжких сімейних обставини, зумовлених смертю малолітньої дитини, Велика Палата вважає безпідставними.
      Обов'язковою умовою оцінки тяжких особистих, сімейних або інших обставин як таких, що пом'якшують покарання, є причинно-наслідковий зв'язок між ними і вчиненим злочином.
      Відповідно до дослідженої в судовому засіданні копії лікарського свідоцтва про смерть, завіреної належним чином, малолітня дитина ОСОБА_1 - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_3, померла ІНФОРМАЦІЯ_4, тобто наступного дня після вчинення засудженим злочину, що виключає причинно-наслідковий зв'язок цього факту з протиправним діянням (т. 1, а. к. п. 134, 135).
      Крім цього, поведінка ОСОБА_1, котрий під час хвороби своєї дитини і перебування її в тяжкому стані не був поряд із сім'єю, а проводив час у розважальних закладах і розпивав спиртні напої, не дає підстав для більш поблажливого ставлення до вчинених на цьому ґрунті агресивних насильницьких дій.
      79. Інших передбачених частиною першою статті 66 КК обставин, які б пом'якшували засудженому покарання за злочин, передбачений частиною другою статті 125 цього Кодексу, на підставі поданих сторонами і досліджених у судовому засіданні доказів у справі не встановлено.
      80. Водночас Велика Палата погоджується з висновками суду про врахування як обставини, що обтяжує ОСОБА_1 покарання, вчинення злочину щодо ОСОБА_2 у стані алкогольного сп'яніння, а посилання захисника на недоведеність цієї обставини вважає необґрунтованими.
      Перебування засудженого на час вчинення цих дій у стані алкогольного сп'яніння встановлено судом на підставі послідовних показань потерпілого, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_12, а також свідчень самого ОСОБА_1, котрий підтверджував вживання спиртних напоїв безпосередньо перед подією злочину.
      Законності й обґрунтованості таких висновків суду, всупереч доводам захисника у скарзі, не спростовує і відсутність у матеріалах справи результатів лабораторних досліджень про наявність або відсутність у крові засудженого етилового спирту.
      Відповідно до вимог кримінального процесуального закону дані відповідних досліджень не є обов'язковими засобами доказування стану алкогольного сп'яніння. Згідно із загальними правилами доказування такий стан особи може бути встановлено на підставі інших доказів, які з огляду на визначені статтями 85-88 КПК критерії є належними, допустимими та у своїй сукупності і взаємозв'язку достатніми для відповідного висновку.
      81. Таким чином, з урахуванням зухвалості й небезпечності насильницьких дій ОСОБА_1, вчинених із застосуванням вогнепальної зброї у стані алкогольного сп'яніння, й відсутності обставин, які пом'якшують покарання, суд вважає за необхідне з кількох альтернативних покарань, передбачених частиною другою статті 125 КК, обрати найсуворіше у виді обмеження волі. Проте з огляду на відсутність обставин, які б негативно характеризували засудженого в плані потенційної суспільної небезпеки, таке покарання йому слід призначити у мінімальному розмірі.
      82. Перевіряючи законність і обґрунтованість вироку в частині призначення засудженому покарання за частиною першою статті 2631 КК, Велика Палата дійшла висновку, що вчинення ОСОБА_1 злочину вперше, його позитивна характеристика за місцем проживання, щире каяття в незаконній переробці вогнепальної зброї й відсутність обставин, які б обтяжували покарання за цей злочин, істотно знижують ступінь тяжкості протиправного діяння і дають підстави для пом'якшення призначеного покарання із застосуванням статті 69 зазначеного Кодексу.
      83. Призначене ОСОБА_1 за частиною першою статті 263 КК покарання Велика Палата вважає необхідним і достатнім для виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів.
      84. Під час перегляду вироку в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції не допустив таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування постановленої ним ухвали.
      85. Посилання захисника у скарзі на порушення апеляційним судом засади безпосередності судового розгляду у зв'язку з непроведенням ним повторного дослідження окремих доказів не ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах кримінального провадження.
      86. Згідно із частиною третьою статті 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду справи в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
      Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 21 січня 2016 рокуу справі N 5-249кс15, повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт установлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції.
      87. Як видно з матеріалів кримінального провадження, клопотань про дослідження під час апеляційного розгляду доказів учасники процесу не заявляли, передбачених частиною третьою статті 404 КПК підстав для повторного дослідження судом апеляційної інстанції встановлених місцевим судом обставин не виникало, а тому суд другої ланки, обмежившись аналізом у своїй ухвалі доказів, досліджених судом першої інстанції, і висновків цього суду, не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду.
      Апеляційний суд погодився з оцінкою доказів, наданою місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій у статті 23 КПК засаді безпосередності дослідження показань, речей і документів.
      Висновки щодо застосування норм права
      88. Звернення потерпілого до правоохоронних органів із заявою про вчинення щодо нього злочину без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією є проявом волі на притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, що надає суду право за результатами судового розгляду кримінального провадження, розпочатого за процедурою публічного обвинувачення, ухвалити відповідно до встановлених частиною третьою статті 337 КПК меж судового розгляду обвинувальний вирок з перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від позиції потерпілого щодо зміни його правової оцінки.
      89. Якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловився про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване у процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення після зміни кваліфікації злочину.
      90. У разі перекваліфікації судом діяння на злочин приватного обвинувачення позиція потерпілого про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності за злочин публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від приватного обвинувачення і не є підставою для закриття кримінального провадження, регламентованою пунктом сьомим частини першої статті 284 КПК.
      91. Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством), то така позиція зумовлює припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      92. Виходячи з наведеного на підставі пунктів другого і третього частини першої статті 438 КПК вирок та ухвала підлягають зміні у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації судом дій ОСОБА_1 за частиною четвертою статті 296 КК і невідповідністю покарання, призначеного за частиною першою статті 2631 цього Кодексу, ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок суворості.
      Керуючись статтями 433, 4341-4342, 436, частиною четвертою статті 442 КПК, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу захисника Чопівської Л.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 липня 2018 року щодо ОСОБА_1 змінити.
      Перекваліфікувати дії ОСОБА_1 з частини четвертої статті 296 КК України на частину другу статті 125 цього Кодексу та призначити покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік.
      Призначене ОСОБА_1 за частиною першою статті 2631 КК покарання пом'якшити з застосуванням статті 69 цього Кодексу до 2 (двох) років 6 (шести) місяців позбавлення волі.
      На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною другою статті 125 КК, частиною першою статті 263 КК, частиною першою статті 2631 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначити ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.
      У решті судові рішення залишити без зміни.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.М. Лобойко Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.С. Золотніков
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 760/14437/18
      Провадження N 14-224 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      ознайомилася з матеріалами справи за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Майдан-Плаза" (далі також - скаржник) на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Боголей Ірини Юріївни (далі також - державний виконавець), заінтересована особа - Національне антикорупційне бюро України,
      за касаційною скаргою скаржника на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року, постановлену суддею Букіною О.М., та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Андрієнко А.М., Соколової В.В. і Поліщук Н.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог скарги
      1. У червні 2018 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, в якій з урахуванням уточнень просив:
      1.1. Визнати дії державного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979 неправомірними.
      1.2. Зобов'язати державного виконавця скасувати постанову про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979.
      1.3. Зобов'язати державного виконавця зняти арешт з майна скаржника, накладений на підставі постанови про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979.
      2. Мотивував скаргу такими обставинами:
      2.1. 23 квітня 2018 року державний виконавець на виконання ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року у справі N 760/10190/18 виніс постанову про арешт майна скаржника, а саме нежитлових приміщень N 1-34 (групи приміщень N 52) (літ. А) загальною площею 535,00 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 27Б, шляхом заборони скаржнику розпоряджатися ними.
      2.2. Вказана постанова є незаконною, оскільки державний виконавець не направляв її скаржнику, а в матеріалах виконавчого провадження немає повного тексту ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року у справі N 760/10190/18 з оригіналом підпису судді та відтиском печатки суду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 червня 2018 року Солом'янський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження за скаргою, вважаючи, що її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      4. Мотивував ухвалу постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах".
      5. Суд звернув увагу на те, що скаржник оскаржив постанову про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року, винесену державним виконавцем на підставі постановленої у кримінальному провадженні N 42015110000000121 від 19 березня 2015 року ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року, та роз'яснив скаржникові його право на звернення до суду за правилами адміністративного судочинства, а також зазначив, що скаржник не позбавлений права звернутися до суду "у порядку, передбаченому законом, для скасування арешту чи звільнення майна з-під арешту".
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 13 грудня 2018 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року.
      7. Мотивував постанову тим, що арешт на спірне майно був накладений слідчим суддею Солом'янського районного суду м. Києва в межах кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України. Оскільки скаржник оспорює не право на арештоване майно, а дії державного виконавця, вчинені на виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальній справі, скаргу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 8 січня 2019 року скаржник звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 3 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував ухвалу тим, що скаржник оскаржує ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Скаржник мотивує касаційну скаргу так:
      11.1. Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження за скаргою необґрунтовано, застосувавши постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6, якою роз'яснено застосування приписів Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV), який втратив чинність. А до спірних правовідносин мав застосуватися Закон України "Про виконавче провадження" від 2 червня 2016 року (далі - Закон N 1404-VIII).
      11.2. Оскільки скаржник є учасником виконавчого провадження, а виконавчий лист видав Солом'янський районний суд м. Києва, саме цей суд має розглядати скаргу на дії та постанову державного виконавця.
      11.3. Апеляційний суд помилково застосував критерії, які не передбачені чинним законодавством, як підставу для відмови у задоволенні апеляційної скарги.
      11.4. Висновок апеляційного суду про те, що скаржник оскаржує дії державного виконавця, а не право на майно, є необґрунтованим з огляду на зміст частини четвертої статті 82 Закону N 606-XIV.
      (2) Позиції інших учасників справи
      12. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      13. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що скаржник, який є стороною виконавчого провадження, оскаржує дії державного виконавця та його постанову про арешт майна скаржника від 23 квітня 2018 року, винесену у межах виконавчого провадження N 56255979 на підставі ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року, постановленої у кримінальному провадженні N 42015110000000121 від 19 березня 2015 року.
      14. Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      15. Згідно зі статтею 447 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи.Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
      16. Отже, право на звернення за правилами цивільного судочинства зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом.
      17. Оскільки скаржник оскаржує дії державного виконавця та його постанову, винесену на підставі судового рішення у кримінальному провадженні, а не в цивільній справі, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо необхідності розгляду справи судом, який видав виконавчий документ, за правилами цивільного судочинства.
      18. Згідно з частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      19. Тобто, якщо закон встановив інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
      20. Відповідно до частини третьої статті 535 КПК України, у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.
      21. Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, ухваленого у кримінальному провадженні, КПК України не встановлює.
      22. Наведені приписи чинного законодавства дають підстави для висновку, що оскарження учасником виконавчого провадження (боржником) дій державного виконавця з примусового виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальному провадженні, та постанови державного виконавця про арешт майна боржника, винесеної на виконання цієї ухвали, має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки ні КПК України, ні ЦПК України не встановлюють іншого порядку судового оскарження цих дій і постанови (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 757/61236/16-ц).
      23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції обґрунтував ухвалу про відмову у відкритті провадженняпостановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6, що роз'яснює, зокрема, порядок застосування приписів статті 82 Закону N 606-XIV. Приписи частини четвертої цієї ж статті застосував апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції. Проте суди не врахували, що на час виникнення спірних правовідносин Закон N 606-ХІVвтратив чинність (діяв Закон N 1404-VIII).
      24. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми права.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      25. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      26. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (стаття 412 ЦПК України).
      27. З огляду на надану оцінку висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди застосували Закон N 606-XIV, який не міг бути застосований до спірних правовідносин. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: змінити ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у мотивувальних частинах, виклавши останні у редакції цієї постанови; в іншій частині судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судового збору
      28. Враховуючи правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції, судовий збір, який скаржник сплатив у судах апеляційної та касаційної інстанцій, слід покласти на скаржника.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      29. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частини перша та друга статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" N 1404-VIII).
      30. Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи (стаття 447 ЦПК України). Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
      31. Право на звернення за правилами цивільного судочинства зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом.
      32. У разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України).
      33. Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (частина перша статті 287 КАС України).
      34. Оскарження учасником виконавчого провадження (боржником) дій державного виконавця з примусового виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальному провадженні, та постанови державного виконавця про арешт майна боржника, винесеної на виконання цієї ухвали, має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки ні КПК України, ні ЦПК України не встановлюють іншого порядку судового оскарження цих дій і постанови.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Майдан-Плаза" задовольнити частково.
      2. Ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська