Решение КСУ о несоответствии Конституции Украины статьи 368-2 Уголовного кодекса Украины
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
1 member has voted
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
29 травня 2019 року
м. Київ
Справа N 760/14437/18
Провадження N 14-224 цс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д.А.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
ознайомилася з матеріалами справи за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Майдан-Плаза" (далі також - скаржник) на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Боголей Ірини Юріївни (далі також - державний виконавець), заінтересована особа - Національне антикорупційне бюро України,
за касаційною скаргою скаржника на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року, постановлену суддею Букіною О.М., та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Андрієнко А.М., Соколової В.В. і Поліщук Н.В.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст вимог скарги
1. У червні 2018 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, в якій з урахуванням уточнень просив:
1.1. Визнати дії державного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979 неправомірними.
1.2. Зобов'язати державного виконавця скасувати постанову про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979.
1.3. Зобов'язати державного виконавця зняти арешт з майна скаржника, накладений на підставі постанови про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979.
2. Мотивував скаргу такими обставинами:
2.1. 23 квітня 2018 року державний виконавець на виконання ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року у справі N 760/10190/18 виніс постанову про арешт майна скаржника, а саме нежитлових приміщень N 1-34 (групи приміщень N 52) (літ. А) загальною площею 535,00 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 27Б, шляхом заборони скаржнику розпоряджатися ними.
2.2. Вказана постанова є незаконною, оскільки державний виконавець не направляв її скаржнику, а в матеріалах виконавчого провадження немає повного тексту ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року у справі N 760/10190/18 з оригіналом підпису судді та відтиском печатки суду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
3. 29 червня 2018 року Солом'янський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження за скаргою, вважаючи, що її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
4. Мотивував ухвалу постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах".
5. Суд звернув увагу на те, що скаржник оскаржив постанову про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року, винесену державним виконавцем на підставі постановленої у кримінальному провадженні N 42015110000000121 від 19 березня 2015 року ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року, та роз'яснив скаржникові його право на звернення до суду за правилами адміністративного судочинства, а також зазначив, що скаржник не позбавлений права звернутися до суду "у порядку, передбаченому законом, для скасування арешту чи звільнення майна з-під арешту".
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
6. 13 грудня 2018 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року.
7. Мотивував постанову тим, що арешт на спірне майно був накладений слідчим суддею Солом'янського районного суду м. Києва в межах кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України. Оскільки скаржник оспорює не право на арештоване майно, а дії державного виконавця, вчинені на виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальній справі, скаргу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
8. 8 січня 2019 року скаржник звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
9. 3 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
10. Мотивував ухвалу тим, що скаржник оскаржує ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
11. Скаржник мотивує касаційну скаргу так:
11.1. Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження за скаргою необґрунтовано, застосувавши постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6, якою роз'яснено застосування приписів Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV), який втратив чинність. А до спірних правовідносин мав застосуватися Закон України "Про виконавче провадження" від 2 червня 2016 року (далі - Закон N 1404-VIII).
11.2. Оскільки скаржник є учасником виконавчого провадження, а виконавчий лист видав Солом'янський районний суд м. Києва, саме цей суд має розглядати скаргу на дії та постанову державного виконавця.
11.3. Апеляційний суд помилково застосував критерії, які не передбачені чинним законодавством, як підставу для відмови у задоволенні апеляційної скарги.
11.4. Висновок апеляційного суду про те, що скаржник оскаржує дії державного виконавця, а не право на майно, є необґрунтованим з огляду на зміст частини четвертої статті 82 Закону N 606-XIV.
(2) Позиції інших учасників справи
12. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
13. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що скаржник, який є стороною виконавчого провадження, оскаржує дії державного виконавця та його постанову про арешт майна скаржника від 23 квітня 2018 року, винесену у межах виконавчого провадження N 56255979 на підставі ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року, постановленої у кримінальному провадженні N 42015110000000121 від 19 березня 2015 року.
14. Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
15. Згідно зі статтею 447 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи.Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
16. Отже, право на звернення за правилами цивільного судочинства зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом.
17. Оскільки скаржник оскаржує дії державного виконавця та його постанову, винесену на підставі судового рішення у кримінальному провадженні, а не в цивільній справі, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо необхідності розгляду справи судом, який видав виконавчий документ, за правилами цивільного судочинства.
18. Згідно з частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
19. Тобто, якщо закон встановив інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
20. Відповідно до частини третьої статті 535 КПК України, у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.
21. Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, ухваленого у кримінальному провадженні, КПК України не встановлює.
22. Наведені приписи чинного законодавства дають підстави для висновку, що оскарження учасником виконавчого провадження (боржником) дій державного виконавця з примусового виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальному провадженні, та постанови державного виконавця про арешт майна боржника, винесеної на виконання цієї ухвали, має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки ні КПК України, ні ЦПК України не встановлюють іншого порядку судового оскарження цих дій і постанови (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 757/61236/16-ц).
23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції обґрунтував ухвалу про відмову у відкритті провадженняпостановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6, що роз'яснює, зокрема, порядок застосування приписів статті 82 Закону N 606-XIV. Приписи частини четвертої цієї ж статті застосував апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції. Проте суди не врахували, що на час виникнення спірних правовідносин Закон N 606-ХІVвтратив чинність (діяв Закон N 1404-VIII).
24. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми права.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
25. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
26. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (стаття 412 ЦПК України).
27. З огляду на надану оцінку висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди застосували Закон N 606-XIV, який не міг бути застосований до спірних правовідносин. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: змінити ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у мотивувальних частинах, виклавши останні у редакції цієї постанови; в іншій частині судові рішення залишити без змін.
(2.2) Щодо судового збору
28. Враховуючи правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції, судовий збір, який скаржник сплатив у судах апеляційної та касаційної інстанцій, слід покласти на скаржника.
(3) Висновки щодо застосування норм права
29. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частини перша та друга статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" N 1404-VIII).
30. Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи (стаття 447 ЦПК України). Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
31. Право на звернення за правилами цивільного судочинства зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом.
32. У разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України).
33. Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (частина перша статті 287 КАС України).
34. Оскарження учасником виконавчого провадження (боржником) дій державного виконавця з примусового виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальному провадженні, та постанови державного виконавця про арешт майна боржника, винесеної на виконання цієї ухвали, має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки ні КПК України, ні ЦПК України не встановлюють іншого порядку судового оскарження цих дій і постанови.
Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Майдан-Плаза" задовольнити частково.
2. Ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 червня 2019 року
м. Київ
Справа N 201/2779/17
Провадження N 14-205цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О.С.,
суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О, Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_4 на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року, постановлену у складі суддів Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю., Каратаєвої Л.О.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
1. У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області.
2. Скарга мотивована тим, що у грудні 2010 року ОСОБА_4 дізнався про те, що Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області у 2003 році на підставі виконавчого листа, виданого 29 липня 2002 року Апеляційним судом Дніпропетровської області на виконання вироку у кримінальній справі N 1-4 про конфіскацію належного йому майна на користь держави, було накладено арешт на його майно. Звернувшись до виконавчої служби щодо винесення постанови про зняття арешту з майна, заявник отримав відповідь, в якій йому повідомили про те, що вирішити це питання неможливо, оскільки вказане виконавче провадження було закрито у 2004 році і на час звернення знищено у зв'язку із закінченням трирічного строку зберігання архівних справ, а тому для вирішення цього питання йому слід звернутися до суду.
3. Враховуючи зазначене, а також неодноразове звернення до судів за захистом своїх прав протягом 2013-2016 років, ОСОБА_4 просив поновити строк на звернення до суду зі скаргою та зобов'язати орган державної виконавчої служби прийняти постанову про скасування арешту з належного йому майна.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
4. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2017 року у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 відмовлено з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки скарга не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
5. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що предметом цієї скарги є бездіяльність державного виконавця, пов'язана з виконанням вироку у кримінальній справі. Чинним Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України) не встановлено іншого порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, а тому відповідно до ст. 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) скаргу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
6. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2017 року залишено без змін.
7. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що скарга відповідно до ст. 181 КАС України підлягає розглядуза правилами адміністративного судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
8. У липні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу апеляційного суду з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та постановити нову ухвалу - про прийняття до розгляду його скарги.
9. Касаційна скарга мотивована тим, що скарга не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки її віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
10. 13 липня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року.
11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції.
12. Відповідно до п. 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
13. 18 травня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року.
14. 13 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
15. Згідно з ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
16. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
17. 22 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
Позиція Верховного Суду
18. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
19. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
20. Статтею 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою) передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
21. Згідно з ч. 2 ст. 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
22. ОСОБА_4 як сторона виконавчого провадження (боржник) оскаржує законність дій державного виконавця, пов'язаних з виконанням вироку у кримінальній справі та у зв'язку з порушенням порядку його виконання.
23. Згідно з ч. 1, 2 ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
24. Положеннями ст. 539 КПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із скаргою) визначено порядок вирішення судом питань, які виникають під час виконання вироку. Проте зазначеною нормою закону не встановлено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні вироку суду у кримінальній справі. Відсутнє і посилання на можливість такого оскарження за правилами ЦПК України.
25. Разом з тим ч. 1 ст. 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою)передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
26. Ця норма узгоджується з правилами, передбаченими ч. 2 ст. 2 КАС України (у зазначеній редакції), у якій вказується, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли встановлено інший порядок судового провадження.
27. З наведених вище норм процесуального права слід дійти висновку про те, що оскарження дій або бездіяльності державного виконавця з виконання постанови про накладення арешту на виконання вироку суду про конфіскацію майна, для яких процесуальними кодексами та Законом N 1404-VIII не передбачено спеціального порядку оскарження таких дій або бездіяльності, проводиться у порядку адміністративного судочинства.
28. Разом із цим у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230).
29. Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
30. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", заяви N 7714/06 та N 23654/08), зокрема п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції.
31. У рішенні від 01 грудня 2011 рокуу справі "Андрієвська проти України" ЄСПЛ визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13,14, 23, 25, 26). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08)ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122?125). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18?24).
32. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, з 2013 року до 2016 року ОСОБА_4 неодноразово звертався до судів різної юрисдикції за захистом своїх прав, зокрема і до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, який ухвалою від 21 травня 2014 року, що набрала законної сили, відмовив у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що цей спір не підсудний цьому суду.
33. Відтак постановлення Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська ухвали від 22 лютого 2017 року про відмову у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 через те, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
34. Непослідовність національного суду створила перешкоди ОСОБА_4 у реалізації права на судовий захист.
35. Згідно з ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
36. Скасування ухвали суду апеляційної інстанції, про перегляд якої просить у касаційній скарзі ОСОБА_4, не реалізує його право на судовий захист, оскільки суд першої інстанції його скаргу не розглянув, що позбавляє апеляційний суд можливості вирішити скаргу по суті заявлених вимог.
37. Відповідно до ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
38. З урахуванням викладеного ухвали судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для відкриття провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області в порядку цивільного судочинства.
Щодо судових витрат
39. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись статтями 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для відкриття провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області в порядку цивільного судочинства.
Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.С. Ткачук
Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
Т.О Анцупова В.С Князєв
С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
В.В. Британчук Н.П. Лященко
Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
М.І. Гриців В.В Пророк
Д.А. Гудима Л.І. Рогач
Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
О.С. Золотніков О.Г. Яновська
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
26 червня2019 року
м. Київ
Справа N 404/6160/16-к
Провадження N 13-22кс19
Велика Палата Верховного Суду в складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Яновської О.Г.,
суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю.,
учасника судового провадження:
прокурора - Чупринської Є.М.,
розглянула у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016120020011440, за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Кіровограда, жителя АДРЕСА_1), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, і
ВСТАНОВИЛА:
І. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ РІШЕННЯМИ СУДУ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ
Ухвалою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 07 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку з відмовою потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.
Згідно пред'явленого обвинувачення 11 вересня 2016 року ОСОБА_1 під час сварки з потерпілою ОСОБА_2 кулаком завдав їй декількох ударів в обличчя та по голові, чим заподіяв останній легких тілесних ушкоджень.
II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що розгляд в суді першої інстанції відбувся за відсутності прокурора, участь якого у силу ст. 36 КПК України є обов'язковою. Заперечує правильність рішення суду про недопуск прокурора до участі у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення щодо ОСОБА_1, оскільки обвинувальний акт прокурором направлявся в суд і, позбавивши прокурора можливості брати участь в судовому засіданні, суд порушив принцип змагальності сторін, чим обмежив права потерпілої, адже вона мала би доводити фактичні обставини кримінального провадження за відсутності доказів на підтвердження обвинувачення.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор у порядку ст. 434-2 КПК України подав клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, щосправа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. На обґрунтування заявлених вимог скаржник зазначав, що місцевим судом у порушення ч. 3 ст. 36 КПК України не було допущено прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури, який здійснював нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 Вказані порушення, на думку прокурора, обмежили права потерпілої ОСОБА_2 та позбавили прокурора можливості реалізувати свої процесуальні права та обов'язки.
Таким чином, на переконання скаржника, обов'язок доведення вини обвинуваченого суд поклав на потерпілу, яка, не маючи ані доказів, ані будь-яких матеріалів кримінального провадження, була позбавлена можливості довести фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та підтвердити правильність кваліфікації дій обвинуваченого.
В судовому засіданні прокурор Чупринська Є.М. просила задовольнити касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області. Під час судового засідання прокурор зазначила, щопроцесуальний порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення не відрізняється від загального порядку, крім права потерпілого ініціювати таке провадження та обов'язку суду закрити його у випадку відмови потерпілого від обвинувачення.
Рух справи за касаційною скаргою
27 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора.
Ухвалою судді ВССУ від 01 березня та 11 травня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1. і призначено справу до розгляду.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за касаційною скаргою прокурора було призначено до розгляду Касаційним кримінальним судом.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 09 квітня 2019 року клопотання прокурора задоволено, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в ухвалі від 09 квітня 2019 рокузазначив, що підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність розв'язання таких питань:
1) Чи відноситься до функцій підтримання публічного обвинувачення участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення?
2) Чи включає в себе поняття "державне обвинувачення" провадження у формі приватного обвинувачення, з огляду на положення статей 129, 131-1 Конституції України частини 4 статті 26, частини 5 статті 340, статті 477 КПК України?
3) Чи обов'язкова участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, з огляду на процесуальні гарантії сторін провадження, визначені у статті 22 КПК України?
Велика Палата Верховного Суду, оцінивши наявність виключної правової проблеми в цьому кримінальному провадженні з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, ухвалою від 14 травня 2019 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 прийняла до касаційного розгляду.
III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила аргументи учасників кримінального провадження і дійшла таких висновків.
Статтями 129, 131-1 Конституції України передбачено, що конституційною функцією прокурора і засадою судочинства є підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді.
Однак, кримінальне процесуальне законодавство оперує поняттям "державне обвинувачення", яке, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 КПК України є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
Пункт 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII (далі - Закон N 1697-VII) серед функцій прокуратури визначає підтримання державного обвинувачення в суді.
Отже, термінологія Конституції України та галузевого кримінального процесуального законодавства відрізняється визначенням такої функції прокуратури, як підтримання обвинувачення в суді.
Однак, захист інтересів особи та суспільства, які постраждали під час вчинення кримінального правопорушення, що визначено ст. 2 КПК України як завдання кримінального провадження, є основною метою діяльності органів прокуратури, яку закріплено в Конституції України як підтримання публічного обвинувачення в суді. Такий підхід безумовно корелює з сучасними тенденціями розвитку правової держави та принципом верховенства права.
Водночас, термінологічна колізія в частині конституційно-правового та галузевого визначення функції прокуратури може бути пояснена гармонізацією конституційно-правового регулювання функціонування органів прокуратури з відповідними міжнародними стандартами.
Так, згідно з п. 12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня - 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов'язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об'єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож, державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті є тотожними публічним інтересам.
Відповідно до п. 1 Рекомендації REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам "Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції" (Ухвалена Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 року на 724-му засіданні заступників міністрів) "Публічні обвинувачі" - це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого - потрібної дієвості системи кримінальної юстиції.
Зважаючи на визначення приватного обвинувачення як інституту кримінального процесуального права, спрямованого на захист суто особистих інтересів потерпілого, такий вид обвинувачення не може бути ототожнений із публічним, в тому числі, державним обвинуваченням.
Специфіка здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення регламентується главою 36 КПК України. Так, особливостями кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є: 1) підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінальних правопорушень, вичерпний перелік яких закріплено в ст. 477 КПК України (ч. 4 ст. 26, ч. 1 ст. 478 КПК України); 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
Отже, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст глави 36 КПК України, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ані главою 36 КПК України, ані іншими положеннями КПК України не передбачено. Тобто, після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься у переліку таких правопорушень у ст. 477 КПК України, задіюється державно-владний ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду.
Таким чином, визначений КПК України процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за своєю правовою природою є приватно-публічним різновидом кримінального провадження і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження у межах загальної його форми, врегульованої КПК України.
Обвинувачення може підтримуватися потерпілим та/або його представником лише у випадках передбачених ч. 3 ст. 338 КПК України (зміна прокурором обвинувачення в суді) та ч. 2 ст. 340 КПК України (відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Такий висновок корелює з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України щодо віднесення до сторони обвинувачення потерпілого, його представника та законного представника тільки у випадках, установлених КПК України, та з п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України, згідно з яким під час судового провадження потерпілий має право підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
Водночас, ч. 5 ст. 340 КПК України передбачає, що у випадку висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.
Тлумачення норм КПК України в їх системному зв'язку дозволяє дійти висновку про те, що варто розрізняти поняття "кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення" та "підтримання потерпілим приватного обвинувачення".
Якщо під "кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення" слід розуміти провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, з числа перелічених у ч. 1 ст. 477 КПК України та здійснюється в загальному порядку, передбаченому КПК України, то підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
Тобто, кримінальне провадження, здійснюване на підставі ч. 5 ст. 340 КПК України, є окремою формою кримінального провадження, особливостями якої є: 1) підтримання обвинувачення потерпілим в суді; 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення, є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
Чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює, що судовий розгляд кримінального провадження здійснюється за обов'язкової участі сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК України (ч. 2 ст. 318 КПК України). Відповідно до ч. 3 ст. 36 КПК України, участь прокурора в суді є обов'язковою, крім випадків, передбачених КПК України (таким випадком є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Частина 2 ст. 318 та ст. 324 КПК України також не містять винятків, за яких участь прокурора була б не обов'язковою, так само як не містить таких винятків і глава 36 КПК України, яка встановлює порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Крім того, ст. 5 Закону N 1697-VII закріплює положення, що функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами.
Виконання стороною обвинувачення процесуального обов'язку щодо досудового розслідування кримінального правопорушення у провадженнях у формі приватного обвинувачення та підтримання державного обвинувачення у суді є гарантією реалізації засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні їх переконливості перед судом, передбачених ст. 22 КПК України.
Також, чинним КПК України не урегульований процесуальний порядок передання матеріалів кримінального провадження від прокурора до потерпілого у справах приватного обвинувачення з метою надання їх суду для дослідження та ухвалення законного, обґрунтованого та мотивованого судового рішення. Відтак втрачається сенс збирання доказів прокурором у стадії досудового розслідування.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вважає, що в тих випадках, коли усне слухання справи оцінюється як сприятливий фактор для судового рішення за "будь-яким кримінальним обвинуваченням" особи і в тих випадках, коли, отримавши адекватну можливість бути присутнім на судовому засіданні, захист не відмовився від неї, то присутність в суді прокурора, як правило, є необхідним, щоб уникнути законних сумнівів, які можуть виникнути щодо неупередженості суду (рішення ЄСПЛ у справах "Карелін проти Росії", заява N 926/08, п. 76; "Озеров проти Росії", заява N 64962/01, п. п. 52-54).
Виходячи з викладеного вище, відсутність прокурора під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, свідчить: 1) про відсутність сторони обвинувачення (адже, потерпілий згідно з главою 36 КПК України не уповноважений підтримувати обвинувачення, а враховуючи його правовий статус, він і фактично неспроможний ефективно здійснювати збирання доказів та підтримувати обвинувачення самостійно); 2) про порушення засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 3) про відсутність балансу приватних та публічних інтересів у таких кримінальних провадженнях.
У зв'язку з цим, участь прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є додатковою правовою гарантією забезпечення прав потерпілого у кримінальному провадженні, а також сприяє повному, всебічному та об'єктивному розгляду справи.
Висновки щодо застосування норм права
На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків:
1) участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК України, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення;
2) встановлений главою 36 КПК України процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за правовою природою є приватно-публічною формою обвинувачення і не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин;
3) участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав та законних інтересів потерпілого, є обов'язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч. 5 ст. 340 КПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмова прокурору в участі у судовому засіданні судом першої інстанції, а також судом апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції.
Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга першого заступника прокурора Кіровоградської області підлягає задоволенню, а ухвала Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року у справі N 404/6160/16- к - скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.
Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити судове провадження згідно з загальними вимогами з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених ч. 3 ст. 36 та главою 36 КПК України, забезпечуючи дотримання засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 412, 433, 434-1, 434-2, 436, 438, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, задовольнити.
Ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови буде оголошено 01 липня 2019 року о 12.00 в приміщенні Верховного Суду.
Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.Р. Кібенко В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 липня 2019 року
м. Київ
Справа N 2-а-2430/11
Провадження N 11-130зва19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
за участю секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,
представника позивача - ОСОБА_2
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси (далі - управління ПФУ) про зобов'язання вчинити певні дії
за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року (судді Димерлій О.О., Єщенко О.В., Романішин В.Л.).
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати дії управління ПФУщодо неправильного перерахунку пенсії протиправними;
- зобов'язати управління ПФУ:
здійснити перерахунок пенсії на підставі статей 40, 42 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1058-IV) із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2010 рік, що становить 1982,63 грн;
виплатити суми недоотриманої пенсії внаслідок неправильного застосування показника середньої заробітної плати з 1 березня 2011 року;
у подальшому нараховувати пенсію згідно з останнім перерахунком у 2011 році із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2010 рік відповідно до положень статей 40, 42 Закону N 1058-IV з 1 квітня 2011 року;
виплатити суми недоотриманої пенсії внаслідок неправильного застосування показника середньої заробітної плати при проведенні перерахунку пенсії у 2009 році, тобто за період з 2009 року по 1 березня 2011 року;
- стягнути з відповідача кошти, затрачені на правову допомогу у розмірі 400 грн.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2011 року відкрито скорочене провадження у справі відповідно до вимог статті 183-2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) у редакції чинній на час звернення з позовом до суду, а також позов ОСОБА_1 в частині вимог про виплату недоотриманої пенсії за період з 1 січня 2009 року по 10 жовтня 2010 року залишено без розгляду.
Приморський районний суд м. Одеси постановою від 30 травня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково:
- визнав дії управління ПФУ щодо перерахунку пенсії ОСОБА_1 за період з 11 жовтня 2010 року по 1 березня 2011 року із застосуванням показника заробітної плати в середньому на одну особу в цілому по Україні за 2007 рік - неправомірними;
- зобов'язав управління ПФУ нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 недоотриману пенсію за період з 11 жовтня 2010 року по 1 березня 2011 року відповідно до статей 40, 42 Закону N 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників за календарний рік, що передує року перерахунку пенсії, з урахуванням виплачених сум за цей період;
- зобов'язав управління ПФУ здійснити нараховування пенсії ОСОБА_1 з 1 квітня 2011 року згідно з останнім перерахунком у 2011 році із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2010 рік відповідно до статей 40, 42 Закону N 1058-IV.
У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив.
21 липня 2011 року управління ПФУ через суд першої інстанції подало апеляційну скаргу на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 30 травня 2011 року.
Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалами від 3 лютого 2012 року відкрив апеляційне провадження у цій справі та призначив до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження на 12 грудня 2014 року.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року скасовано постанову Приморського районного суду м. Одеси від 30 травня 2011 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції розглядав справу в порядку спрощеного провадження за статтею 183-2 КАС у редакції, чинній на час розгляду справу в апеляційному суді, тому апеляційну скаргу суд апеляційної інстанції розглядав у письмовому провадженні і постанова цього суду оскарженню не підлягала.
18 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 березня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження, оскільки справа не підлягає касаційному розгляду на підставі частини десятої статті 183-2 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
13 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС у чинній редакції, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
Обґрунтовуючи наявність згаданої підстави для перегляду судових рішень, заявник посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 6 грудня 2018 року у справі "Ісаєв та інші проти України" в частині заяви ОСОБА_1 N 29820/15, та набуло статусу остаточного 6 березня 2019 року (далі - Рішення).
Цим Рішенням було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) при вирішенні судом, зокрема, справи ОСОБА_1.
З огляду на встановлене в Рішенні Суду порушення принципу рівності сторін, що призвело до порушення права позивача на справедливий судовий розгляд, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримав заяву про перегляд судових рішень та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Представник відповідача не з'явився в судове засідання, про дату, час та місце якого його було належно повідомлено.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши викладені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І).
Пунктом 1 статті 6розділу І Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Одним з елементів закріпленого в цій статті права на справедливий суд є належне відправлення правосуддя.
Статтею 7 КАС у редакції, чинній на момент розгляду цієї справи апеляційним судом, передбачено здійснення правосуддя в адміністративних судах за принципом рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.
Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав і обов'язків, до яких, крім іншого, належить право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (стаття 49 КАС у згаданій редакції).
Відповідно до частини першої статті 190 КАС в зазначеній редакції, суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу.
За правилами частини другої цієї статті всі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвал, копії яких надсилаються особам, які беруть участь у справі.
Особи, які беруть участь у справі, мають право подати до адміністративного суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом установленого судом апеляційної інстанції строку (частина перша статті 191 КАС).
У пункті 8 розділу III Рішення Суд зазначив, що загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення від 23 червня 1993 року в справі "Руїз-Матеос проти Іспанії" (Ruiz-Mateos v. Spain), пункт 63), вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було проінформовано про цей факт (рішення від 04 березня 2014 року в справі "Діліпак та Каракайя проти Туреччини" (Dilipak and Karakaya v. Turkey), заяви N 7942/05 та N 24838/05, пункт 77). Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її в явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення від 6 лютого 2001 року в справі "Беер проти Австрії" (Beer v. Austria), заява N 30428/96, пункти 17, 18).
У пункті 9 розділу III Рішення вказано, що невручення стороні належним чином судових документів, може призвести до того, що вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (рішення від 21 травня 2015 року в справі "Заводнік проти Словенії" (Zavodnik v. Slovenia), заява N 53723/13, пункт 70).
Як убачається з пункту 11 розділу III Рішення, Суд вважає, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим шляхом, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого обов'язку дотримуватися принципу рівності сторін. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
За змістом пункту 1 статті 46 розділу II Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).
Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частини третя згаданої статті).
Як установлено у Рішенні Суду та підтверджується матеріалами справи, суд апеляційної інстанції не повідомив позивача ОСОБА_1 про відкриття апеляційного провадження у справі, не направив копію апеляційної скарги управління ПФУ для реалізації права позивача на подання своїх заперечень. Отже, оскаржувану постанову належить визнати прийнятою з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства, зокрема вимоги про розгляд справи з дотриманням передбаченого статтями 7 і 10 КАС принципу рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.
Характер установлених Судом процедурних порушень під час апеляційного перегляду справи за позовом ОСОБА_1, які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 розділу І Конвенції через недотримання принципу рівності сторін, ставлять під сумнів результат такого апеляційного перегляду.
Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в контексті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи до того самого суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
Керуючись статтями 344, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року задовольнити.
2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: Князєв В.С.
Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко
Судді Т.О. Анцупова Ж.М. Єленіна
С.В. Бакуліна О.Р. Кібенко
В.В. Британчук Л.М. Лобойко
Ю.Л. Власов Л.І. Рогач
М.І. Гриців О.М. Ситнік
Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич
В.І. Данішевська О.Г. Яновська
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
2 липня 2019 року
м. Київ
Справа N 753/10895/15-ц
Провадження N 14-233звц19
Велика Палата Верховного Суду у складі
головуючого суддіКнязєва В. С.,
судді-доповідача Гудими Д.А.,
суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
за участю
секретаря судового засідання Брича Я.О.,
представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позову
1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
2. Позов мотивував такими обставинами:
2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
4.1. Визнав позивача батьком дитини.
4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
5. Мотивував рішення так:
5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
9. Мотивував ухвалу так:
9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
Короткий зміст рішення ЄСПЛ
10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
Рух заяви про перегляд судового рішення
14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
(2) Позиції інших учасників справи
19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи
20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
(2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
-
-
Темы
-
