ANTIRAID

Правові висновки Верховного Суду у справах про банкрутство за січень 2019 року

Recommended Posts

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за січень 2019 року.  

І. Процесуальні питання.

1. Під час розгляду справи господарський суд та учасники справи мають керуватися принципом процесуальної економії господарського судочинства.

(постанова від 30.01.2019 у справі № 912/2185/16(912/3192/17)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79718989

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано рішення місцевого господарського суду та вирішено передати справу за позовом заступника прокурора в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України до виконавчого комітету міської ради, третя особа – ПАТ, про визнання частково незаконним та скасування рішення, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності на нерухоме майно для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд зазначив про таке.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що позовні вимоги заступника прокурора у даній справі не підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, Верховний Суд визнав за необхідне застосувати принцип процесуального економії.

Принцип процесуальної економії господарського судочинства - загальне керівне положення, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу економно і ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків.

Сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, що б під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановленні законом засоби з урахуванням строків визначених нормами процесуального права.

Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати:

- вимога оперативного розгляду справи;

- вимога економного використання процесуальних засобів судом, учасниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За таких обставин, враховуючи висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13 щодо того, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, а також беручи до уваги положення ч. 4 ст. 236 ГПК України та керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводу касаційної скарги стосовно того, що дана справа не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 

Поряд з наведеним Верховний Суд зазначив, що з огляду на предметом спору у даній справі та з урахуванням положень ч. 4 ст. 10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", спір у зазначеній справі стосується права власності боржника, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство і матиме наслідок, у разі задоволення позову, вибуття майна із власності боржника поза межами процедур у справі про банкрутство, що зумовлює, враховуючи особливий правовий режим, у якому перебуває ПрАТ, розгляд позову у справі № 912/3192/17 в межах справи № 912/2185/16 про банкрутство ПАТ.

2. Якщо ліквідатором позивача (банкрута) заявлено вимоги про повернення майна банкрута у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, то це зумовлює обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник.

(постанова від 24.01.2019 у справ № 915/441/18)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79397817

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими позовну заяву ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 повернуто без розгляду, та передаючи справу з позовними вимогами ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 про витребування майна у добросовісного набувача, визнання відсутнім права вимоги для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до оскаржуваних в касаційному порядку постанови та ухвали, місцевий та апеляційний суди повернули позовну заявуТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 про витребування майна у добросовісного набувача та визнання відсутнім права вимоги, як таку, що подана за відсутності доказів сплати судового збору у встановлених законом порядку і розмірі, за умов невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо усунення недоліків позовної заяви.

Суди попередніх інстанцій, здійснюючи розрахунок судового збору, що підлягав до сплати за подання ліквідатором позивача позову з віндикаційними вимогами до відповідача про витребування майна та вимогами про визнання у відповідача відсутнім права вимоги до третьої особи, виходили з того, що в позовній заяві об'єднано дві вимоги – майнового та немайнового характеру, а тому судовий збір обчислено виходячи із ставок, визначених п.п. 1, 2 п. 2 ч.2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання позовів у справах позовного провадження.

Матеріалами справи підтверджується, що відносно позивача – ТОВ_1 місцевим господарським судом здійснюється провадження у справі про банкрутство, яке перебуває на стадії ліквідаційної процедури, що визначає спеціальний порядок розгляду спорів, стороною яких є позивач-боржник, та зумовлює їх концентрацію в межах справи про банкрутство, так як результат розгляду таких спорів може впливати на права та обов'язки боржника та його кредиторів.

Суди не звернули уваги на те, що в силу пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання до господарського суду заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство визначено спеціальний розмір судового збору – ставка судового збору складає 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника, на підставах передбачених ч. 1 цієї статті, кредитор зобов’язаній повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі – відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.

Отже, звернення ліквідатора до особи, яка набула майно боржника за наслідком укладення недійсного правочину в процедурі банкрутства, що встановлено судовим рішенням у справі про банкрутство про повернення такого майна, є за своєю правовою природою правовим наслідком недійсності правочину та вимогою про спростування майнових дій боржника з передачі зазначеного майна іншій особі, заявленою в процедурі банкрутства. Тому така заява підлягає оплаті судовим збором згідно з п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір". Об’єктом справляння судового збору є заява, як єдиний документ, поданий у справу про банкрутство з певними вимогами.

Як встановлено судами, звертаючись до місцевого господарського суду з позовом до ТОВ_2 про витребування майна (майнових прав) у добросовісного набувача за наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги згідно постанови апеляційного господарського суду від 11.10.2016 в іншій справі № 5016/1029/2012(5/35), яка є чинною, та визнання відсутнім у набувача права вимоги за оспорюваним договором, ліквідатор позивача у позовній заяві зазначив про те, що позивач перебуває в процедурі банкрутства та з посиланням на приписи ч. 6 ст. 12 ГПК України та ч. 4 ст. 10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" аргументував, що даний спір підлягає розгляду в межах справи про банкрутство товариства-позивача.

Суди встановили, що при поданні єдиної позовної заяви ліквідатор ТОВ_1 сплатив судовий збір в розмірі ставки, що підлягає до сплати за розгляд спорів з майновими вимогами у справі про банкрутство боржника (3 524 грн.) відповідно до п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір".

Отже, виходячи з п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір", позивачем надано належні докази сплати судового збору за подання такої заяви. 

Ч. 6 ст. 12 ГПК України передбачено, що справи про банкрутство розглядаються господарськими судами у порядку, передбаченому цим кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Положеннями ч. 4 ст.10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до компетенції суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, віднесено вирішення усіх майнових спорів з вимогами до боржника.

Ст. 20 ГПК України передбачено, що розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, належить до предметної юрисдикції господарських судів, при цьому, перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Ч. 9 ст. 30 ГПК України справи у майнових спорах до боржника віднесено до територіальної підсудності господарського суду за місцезнаходженням боржника, а, відтак, до юрисдикції місцевого суду, яким здійснюється провадження у справі про банкрутство боржника.

Отже, розгляд спорів з майновими вимогами до суб'єкта господарювання, який перебуває в процедурі банкрутства, та визначений позивачем в статусі відповідача у такому спорі, а також справ за позовами арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) при реалізації ними повноважень щодо повернення майна банкрута до ліквідаційної маси, законодавцем віднесено до підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, без порушення окремих справ позовного провадження. 

Звертаючись з позовом до відповідача ліквідатор позивача обрав спосіб захисту майнових прав та інтересів позивача-банкрута саме шляхом звернення у справу про банкрутство № 5016/1029/2012(5/35), про що він зазначив у позовній заяві, поданій до місцевого господарського суду, аргументуючи тим, що спір про витребування майна та визнання відсутнім права вимоги є за своєю правовою природою майновим спором, що стосується формування активу позивача-боржника за рахунок отримання від третіх осіб його майна та можливостей погашення за рахунок таких активів вимог кредиторів у справі про банкрутство № 5016/1029/2012(5/35). Однак, автоматизованою системою документообігу суду для розгляду позовної заяви було сформовано справу за № 915/441/18, тобто визначено її розгляд в окремому позовному провадженні поза межами справи № 5016/1029/2012(5/35) про банкрутство ТОВ_1, щодо повернення майна, відносно якого виник спір, до ліквідаційної маси.

Зазначене є порушенням місцевим та апеляційним судами принципу диспозитивності в господарському процесі відповідно до ст. 14 ГПК України, що мало наслідком обмеження процесуального права позивача на звернення за захистом його майнових прав до господарського суду в межах провадження у справі про його банкрутство без порушення окремого позовного провадження та покладення судами на позивача-банкрута додаткових фінансових витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви, обчисленого судами за ставками у справах позовного провадження.

Верховний Суд погодився з доводами скаржника про помилкове застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин приписів п.п. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" щодо ставок судового збору за подання позовних заяв з майновими та немайновими вимогами, за якими відкриваються справи окремого позовного провадження, так як ліквідатором позивача заявлено вимоги про повернення майна банкрута у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, що зумовлювало обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник. 

ІІ. Недійсність правочинів на підставі ст. 20 ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

1. Застосування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов'язковим.

(постанова від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79846005

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви ТОВ_1 (кредитор боржника) до ТОВ_2 (боржник – продавець), ОСОБА_1 (покупець) та приватного нотаріуса про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового будинку, розглянутої в межах справи про банкрутство ТОВ_2, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з такого.

Ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", порівняно з приписами ст. 215 ЦК України, розширює підстави для визнання недійсними правочинів та надає можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам цивільного та господарського законодавства, проте вчинена у період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам.

Судам при розгляді спорів у поряду ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватись з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна завідомо призводить до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов'язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, ч. 1 ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми.

Якщо правочини у цей період вчиняються із заінтересованими особами, повинна діяти ще одна правова презумпція, оскільки заінтересована особа знає про стан неплатоспроможності боржника при вчиненні правочину. Ця презумпція стосується осіб передбачених у ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", де визначено коло заінтересованих осіб, а дія такої презумпції повинна накладати тягар доказування і на заінтересовану особу.

Із оскаржуваних рішень вбачається, що до аргументів і доводів позивача у даному спорі суди попередніх інстанцій поставились суто формально, обмежившись посиланням на недоведеність позивачем фіктивності оспорюваного правочину (хоча доводи та аргументи позову полягали та ґрунтувались на інших мотивах) та відсутність порушеного права позивача. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У даному випадку, суди ухилились від надання правового аналізу обставинам справи:

– не проаналізували, як співвідноситься те, що з моменту укладення спірного правочину та до моменту порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ_2 в порядку ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (порушеної самим боржником) минуло лише 6 місяців, тобто, не встановили чи є укладення спірного правочину способом уникнення відповідальності перед кредиторами шляхом виведення з обороту ліквідних активів боржника та у подальшому ініціювання справи про банкрутство; 

– не надали вичерпного аналізу обставинам відчуження майна заінтересованій особі стосовно боржника, про що доводить позивач;

– не надали оцінки доказам відчуження майна боржника за ціною набагато нижчою від ринкової та без оплати з боку покупця, саме у передбачених оспорюваним Договором строки та порядку;

– чи призвели дії щодо відчуження спірного майна до неможливості повного або часткового виконання боржником грошових зобов'язань перед іншими кредиторами;

– тобто, не надали правової оцінки доводам, заявленим у межах спеціальної норми, якою, у даному випадку, є ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з її особливостями, притаманними конкурсному процесу.

Судові рішення у даній справі винесені без урахування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника, проте застосування такого принципу безпосередньо у період конкурсного провадження при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов'язковим.

ІІІ. Процедура санації.

1. Господарський суд та учасники судового процесу повинні економно та ефективно використовувати всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справи про банкрутство з дотриманням процедур та строків.

(постанова від 23.01.2019 у справі № 923/398/14)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79531534

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відмову у задоволенні клопотання Банку про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, Верховний Суд зазначив про таке.

Місцевим господарським судом встановлено, що комітетом кредиторів прийнято рішення схвалити план санації у новій редакції, який подано до суду (протокол комітету кредиторів від 30.03.2018) та наразі зазначені питання розглядаються судом.

У зв'язку з наведеним Верховний Суд зауважив на тому, що провадження у справі про банкрутство є процедурним процесом, у якому кожна з процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація) має певні етапи її проведення та передбачає відповідні судові дії у визначені ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" строки, поміж тим, процесуальні питання, що виникають під час розгляду справи про банкрутство (заяви, клопотання, тощо), також мають чітко визначені процесуальним законом (ГПК України) строки вирішення. 

З огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 ЗУ від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. 

П. 1 ст. 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Верховний Суд зазначив, що розгляд клопотання Банку про перехід до ліквідаційної процедури раніше ніж розгляд поданого на затвердження суду плану санації боржника призводить до порушення балансу інтересів кредиторів на розгляд справи упродовж розумних строків, є не логічним у хронологічному сенсі, оскільки порушує процедурні процеси провадження у справі про банкрутство та беззаперечно призводить до затягування строків процедури санації, які передбачені у ст. 28 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Такі дії суду протирічать принципу процесуальної економії, необхідної при розгляді справи про банкрутство, елементами якої слід вважати вимогу оперативного розгляду судом справи про банкрутство та економного використання процесуальних засобів судом та особами, які беруть участь у справі, для правильного і швидкого її розгляду.

Принцип процесуальної економії господарського судочинства при розгляді справи про банкрутство має бути загальним керівним положенням, відповідно до якого як господарський суд так і учасники судового процесу економно та ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справи про банкрутство з дотриманням процедур та строків.

У даному випадку, розглянувши клопотання про перехід до ліквідаційної процедури, поданого особою, яка в силу вимог ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" позбавлена права ініціювати викладені у клопотанні питання, та не здійснивши при цьому розгляд поданого до суду плану санації, суд не ефективно використав встановлені процесуальним законом засоби та, відхиляючи доводи заявника, які стосувались суті поданого плану санації, фактично, без здійснення у відповідному судовому процесі оцінки плану санації, передчасно здійснив його оцінку, відхиляючи доводи заявника, зокрема про непогашення поточних вимог до боржника в процедурі санації та про відсутність умов такого погашення у плані санації, а також стосовно не включення до плану санації вимог інших кредиторів.

Підсумувавши наведене, Верховний Суд хоча і визнав оскаржувані судові рішення за результатами розгляду клопотання про застосування до боржника процедури ліквідації такими, що прийняті хронологічно та процесуально передчасними по відношенню до необхідності здійснення судового розгляду клопотання про затвердження плану санації, проте зазначив про відсутність підстав для їх скасування, оскільки таке скасування виявилось би формальним, з огляду на те, що суди обох попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про відсутність у ініціатора переходу до ліквідаційної процедури такого права.

2. Мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження.

(постанова від 15.01.2019 у справі № 15/250-б)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250039

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими задоволено заяву керуючого санацією ТОВ_1 та визнано недійсним договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ_1 та ТОВ_2, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ч. 11 ст. 17 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції, чинній до 19.01.2013, угода боржника, у тому числі та, що укладена до винесення господарським судом ухвали про санацію, у випадках, якщо така угода укладена боржником із заінтересованими особами і в результаті якої кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки або угода укладена боржником з окремим кредитором чи іншою особою протягом шести місяців, що передували дню винесення ухвали про санацію, і надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника, може бути визнана господарським судом за заявою керуючого санацією відповідно до цивільного законодавства недійсною, а все отримане за такою угодою повертається сторонам. 

При цьому, розгляд заяв керуючого санацією про визнання угод недійсними і повернення всього отриманого за такою угодою здійснюється господарським судом у процедурі провадження у справі про банкрутство.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 04.10.2016 від керуючого санацією боржника надійшла заява про визнання недійсним договору відступлення права вимоги в межах справи про банкрутство ТОВ_1. При цьому, як вбачається зі змісту заяви керуючого санацією, підставою для звернення стало порушення мораторію на задоволення вимог кредиторів ТОВ_1 шляхом укладення з ТОВ_2 договору від 04.06.2010, за яким боржником передано право вимоги боргу на загальну суму 3 679 638, 65 грн., що було єдиним активом боржника за висновками керуючого санацією та унеможливило пропорційне задоволення вимог інших конкурсних кредиторів боржника.

Норми ст.ст. 203, 215 ЦК України визначають загальні правові підстави визнання правочинів недійсними. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5та 6 ст.203 цього Кодексу. 

Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недодержання вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України, саме в момент вчинення цього правочину. Законодавець не виключає можливості застосування цивільно-правових підстав для визнання недійсними правочинів в межах провадження у справі про банкрутство. Обмеження в законодавчому порядку правового статусу керівника боржника щодо укладення певних видів правочинів згідно з ч. 13 ст. 13 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції на момент укладення оспорюваного договору) може бути підставою відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України для визнання недійсним правочину укладеного, в ході провадження у справі про банкрутство. 

Приймаючи оскаржувані рішення про задоволення заяви про визнання недійсним договору від 04.06.2010, укладеного між боржником та ТОВ_2, суди попередніх інстанцій встановили порушення ст. 12 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" при вчиненні оспорюваного правочину, оскільки правочин, за яким відбулося відчуження майнових прав на користь одного з конкурсних кредиторів ТОВ_2, був спрямований на реальне настання правових наслідків, що надавали можливість цьому кредитору задовольнити поза межами провадження у справі про банкрутство свої конкурсні вимоги шляхом проведення їх зустрічного зарахування на ті майнові права, які набуті ТОВ_2 за оспорюваним правочином 04.06.2010, в той час як мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження.

IV. Мирова угода.

1. Невиконання органом податків та зборів обов'язку щодо погодження та підписання мирової угоди між боржником та кредиторами не є підставою для відмови у затвердженні такої мирової угоди судом.

(постанова від 29.01.2019 у справі № 902/1145/15)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79545557

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено схвалену комітетом кредиторів боржника мирову угоду, укладену між боржником та кредиторами та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

Мирова угода в процедурі банкрутства - це механізм фінансового оздоровлення неплатоспроможного підприємства, яка створює баланс інтересів, вона є підсумком всієї процедури банкрутства та результатом всіх проведених спеціальних заходів по фінансовому оздоровленню боржника, передбачених процедурою банкрутства. ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в першу чергу спрямований саме на відновлення платоспроможності боржника та налагодження його господарської діяльності. Укладення мирової угоди, як одна із стадій процедури банкрутства, направлена на відновлення платоспроможності боржника, а відтак, умови такої угоди мають містити положення, які вказують на можливість сталого функціонування господарюючого суб'єкта, за результатами виконання мирової угоди її учасниками. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1269/16. 

Відповідно до ч.ч. 304 ст. 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її. Абз. 1 ч. 3 ст. 81 зазначеного Закону передбачено, що господарський суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, зокрема у разі порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого цим Законом.

Відхиляючи доводи касаційної скарги органу ДФС про порушення судами ч. 2 ст. 78, ч. 3 ст. 81 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", оскільки суд затвердив мирову угоду, яка не була підписана керівником органу доходів і зборів, Верховний Суд зазначив, що ч. 2 ст. 78 цього Закону встановлює обов’язок такого органу підписати мирову угоду - у разі, якщо умови мирової угоди передбачають розстрочку чи відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення зобов'язаний погодитися із задоволенням частини вимог з податків, зборів (обов'язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому обов’язок арбітражного керуючого та комітету кредиторів отримання згоди від органу доходів і зборів на укладення мирової угоди також законодавством не встановлено. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.05.2018 у справі № 914/1606/14. 

Таким чином, Верховний Суд визнав правомірним висновок судів попередніх інстанцій, з посиланням на зазначену правову позицію, про те, що невиконання органом податків та зборів обов'язку щодо погодження та підписання мирової угоди між боржником та кредиторами не є підставою для відмови у затвердженні такої мирової угоди судом.

V. Ліквідаційна процедура.

1. Продаж предметів застави в ліквідаційній процедурі боржника, яка вводиться судом у справі про банкрутство та за наслідками якої припиняються повноваження органів управління боржника, визначені його установчими документами, є одним із способів примусового продажу заставного майна, який припиняє дію застави згідно зі ст. 28 ЗУ "Про заставу".

(постанова від 15.01.2019 у справі № 904/9583/17)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250033

Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі позовного провадження за позовом Кредитної установи до ТОВ_1 про визнання за позивачем права іпотекодержателя на об'єкти нерухомості, Верховний Суд виходив з такого.

Системний аналіз положень ст.ст. 17 та 23 ЗУ "Про іпотеку" дозволяє зробити висновок про те, що зазначені норми регулюють різні правовідносини, які виникають між заставодержателем та заставодавцем (його правонаступником). Так, у випадках реалізації (продажу) предмета іпотеки іпотекодавцем, такі правовідносини регулюються ч. 1 ст. 17 зазначеного Закону, та мають наслідком припинення іпотеки, а у випадку встановлення фактичних обставин переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, в тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, регулюються ст. 23 зазначеного Закону. 

Як встановлено судами у справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за іпотечним договором, продано з публічних торгів в ході здійснення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство ТОВ_2, а відповідач – ТОВ_1 є набувачем цього майна за наслідком його повторного перепродажу, що визнається сторонами у даній справі та підтверджується документально.

Отже, суди дійшли правильного висновку про застосування до таких правовідносин наслідків припинення прав іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 17 ЗУ "Про іпотеку" та відсутність правових підстав для застосування наслідків ст. 23 цього Закону, за відсутності встановлення фактичних обставин переходу права власності до правонаступника чи спадкоємця іпотекодавця.

Верховний Суд також погодився з правильністю висновків судів про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав шляхом звернення до суду з позовними вимогами у даній справі з огляду на те, що позивач є учасником справи про банкрутство ТОВ_2, як заставний кредитор, та наділений спеціальними правами щодо захисту своїх майнових прав та інтересів в межах такого провадження, зокрема, із застосуванням механізмів визнання недійсними публічних торгів з продажу заставного майна чи оскарження незаконних дій ліквідатора з розподілу коштів від реалізації предметів застави (іпотеки).

Верховний Суд визнав помилковими висновки відповідача про можливість застосування щодо позивача спеціальних строків давності відповідно до ст. 48 ЗУ "Про іпотеку", оскільки продаж предметів іпотеки відбувався в процедурі банкрутства, яка не передбачає таких строків, а не за процедурою, визначеною ЗУ "Про іпотеку". 

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності-боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів встановлює ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Також, виходячи з особливостей провадження у справі про банкрутство, реалізуються права учасників такого провадження (кредиторів) про визнання недійсними правочинів, укладених боржником в ліквідаційній процедурі.

Доводи скаржника про те, що ліквідатор ТОВ_2 у справі про банкрутство тривалий час не надавав доказів на підтвердження реалізації активів боржника на аукціонах в ході проведення ліквідаційної процедури цього боржника не спростовують правильності висновків судів про припинення спірної іпотеки за наслідком продажу майна з публічних торгів в процедурі банкрутства, однак, встановлення таких обставин може бути підставою для захисту судом порушених прав позивача у випадку заявлення ним позовних вимог у справу про банкрутство про визнання недійсними правочинів з реалізації предметів застави (іпотеки) в ліквідаційній процедурі боржника. 

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (п. 6 ч. 1 ст.23 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Заставне майно реалізується із застосуванням процедури, визначеної Законом про банкрутство, і за встановлення судами відсутності обставин недійсності укладених в ліквідаційній процедурі правочинів, наслідком реалізації заставного (іпотечного) майна є припинення іпотеки за попередньо укладеним договором іпотеки, незалежно від прийнятих судами попередніх рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в інших справах позовного провадження. За таких обставин, набувач майна з публічних торгів або особа, до якої перейшло право власності на майно внаслідок перепродажу, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно повторно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст.ст. 38, 39 ЗУ "Про іпотеку". 

Оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що спірне майно вибуло від застоводавця у процедурі його реалізації у справі про банкрутство ТОВ_2 в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, а позивачем не надано доказів визнання недійсними публічних торгів з відчуження спірного майна, а також доказів того, що між позивачем і відповідачем відсутні будь-які правовідносини з передання в іпотеку спірного майна, Верховний Суд погодився з правильністю висновків судів про відсутність підстав для задоволення позову та визнання за позивачем прав іпотекодержателя та заставодержателя щодо зазначених у позовній заяві предметів нерухомого та рухомого майна.

2. Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання. 

(постанова від 23.01.2019 у справі № 910/13347/15)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79589219

Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі про банкрутство ТОВ_1, якими задоволено позов третьої особи - Компанії, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та визнано недійсним договір іпотеки, укладений між Банком та ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого.

За встановлених судами обставин того, що рішення Загальних зборів учасників ТОВ_1, оформлене протоколом № 246 від 03.05.2012, про передачу в заставу об'єкт нерухомості та уповноваження ОСОБА_1, корпоративного секретаря Товариства, на підписання від імені Товариства відповідного договору та будь-яких додаткових угод до нього з Банком, було визнано недійсним рішенням господарського суду від 20.01.2016 в іншій справі №910/27805/15, Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що представник ТОВ_1, укладаючи від його імені 14.05.2012 оспорюваний договір іпотеки, не мав достатнього повноваження на укладення.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ч. 1 ст. 241 ЦК України щодо визнання недійсним правочину, який був прийнятий сторонами до виконання, Верховний Суд зазначив наступне.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

В якості обґрунтування підстав неправильності застосування судами попередніх інстанцій положень ч. 1 ст. 241 ЦК України в касаційні скарзі зазначено, що між ТОВ_1 та страховою компанією укладено договір страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Згідно положень ч. 1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Положеннями ст. 1 ЗУ "Про іпотеку" (у редакції станом на 14.05.2012) визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (ст. 11 ЗУ "Про іпотеку" у редакції чинній станом на 14.05.2012).

Враховуючи те, що іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а також беручи до уваги те, що майновий поручитель (іпотекодавець) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, можна дійти до висновку, що виконанням або прийняттям до виконання майновим поручителем договору іпотеки є дії, спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

3. При затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута, за наявності у підприємства-боржника майна, судам належить достеменно встановлювати, на підставі належних та допустимих доказів, наявність або відсутність орендних відносин боржника у продовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси.

(постанова від 30.01.2019 у справі № 921/879/15-г/11)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79719002

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс і закрито провадження у справі про банкрутство ВАТ, та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд вказав на таке.

Ліквідаційна процедура, як стадія провадження у справі про банкрутство, є однією з найбільш ймовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств. 

Правильне завершення ліквідаційної процедури є основним завданням ліквідатора, який, з урахуванням покладених на нього Законом про банкрутство повноважень повинен наполегливо та добросовісно працювати упродовж всієї процедури ліквідації. 

Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором всіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі.

Отже, законодавцем передбачено певну сукупність дій, які необхідно вчинити в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків до звіту ліквідатора, які подаються суду разом з зазначеним звітом та є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів). 

Подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за результатом проведених дієвих заходів, які передбачені у ліквідаційній процедурі. 

Законом не визначено вичерпний перелік таких заходів, які має вчинити ліквідатор для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні напрямки таких заходів, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити, за умови виявлення майна (ліквідних активів), вимоги кредиторів, що логічно випливає із визначених Законом повноважень ліквідатора та надає останньому можливість відповідно до власного самостійного та незалежного розсуду вчиняти дії щодо виявлення та розшуку активів банкрута для формування ліквідаційної маси.

Разом з тим, обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів щодо їх належного здійснення - принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі (постанова Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 927/1191/14).

Верховний Суд звернув увагу, що при затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута, за наявності у підприємства-боржника майна, судам належить достеменно встановлювати, на підставі належних та допустимих доказів, наявність або відсутність орендних відносин боржника у продовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси.

Підсумувавши наведене, Верховний Суд зазначив, що у ліквідаційній процедурі завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури, ліквідатор має здійснювати обґрунтовані і логічні дії, а також здійснювати запити до відповідних органів, з врахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому, кількість запитів не є критерієм якості роботи ліквідатора. Таким критерієм є наповнення ліквідаційної маси.

4. За відсутністю майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражному керуючому, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів.

(постанова від 16.01.2018 у справі № 05/5026/1809/2012)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79349053

Залишаючи без змін ухвалені у справі про банкрутство судові рішення в частині стягнення із Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України грошових коштів на відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 та оплату його послуг, Верховний Суд виходив з такого.

Нормами ч. 14 ст. 3-1 Закону про банкрутство в редакції, що діяла до 19.01.2013, визначені три джерела оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв'язку із виконанням ним своїх обов'язків: за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, або за рахунок коштів кредиторів чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника. 

Судами попередніх інстанцій встановлено, що матеріалами справи підтверджується, що у ліквідаційній процедурі майна для розрахунку з кредиторами та здійснення оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого за виконання ним обов'язків ліквідатора банкрута не виявлено.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що за відсутністю майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражному керуючому, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів. 

Також, судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що керуючись принципом пропорційності голосів кредиторів кількості їх грошових вимог, суд вправі застосувати такий принцип до розподілу витрат між кредиторами за відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури (висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 265/2б-02/14/13-08).

Водночас доводи скаржника про те, що загальна сума заборгованості з оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого надмірно висока, а кошторисами скаржників видатків на оплату послуг арбітражного керуючого не передбачено, Верховний Суд відхилив з огляду на те, що законодавець не ставить визначення джерела оплати послуг арбітражного керуючого в залежність від майнового стану ініціюючого кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), а також від джерел фінансування того чи іншого кредитора.

Зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, наведені законодавчі положення, враховуючи, що надання послуг професійного арбітражного керуючого відбувається на платній основі та у розмірі не менше двох мінімальних заробітних плат за кожен місяць здійснення арбітражним керуючим своїх повноважень, що розмір відшкодування витрат та оплати послуг ліквідатора боржника у даній справі затверджено ухвалами суду, які набрали законної сили, суди підставно задовольнили відповідне клопотання ліквідатора банкрута ОСОБА_1, зокрема, в частині, яка стосується скаржника та правомірно поклали на останнього обов'язок відшкодування таких витрат. 

5. Ініціюючи провадження у справі про банкрутство кредитори, як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна, як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника.

(постанова від 30.01.2019 у справі № 910/32824/15)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79589196

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду в частині стягнення з ПАТ на користь арбітражного керуючого ОСОБА_1 витрати на оплату грошової винагороди за період виконання повноважень ліквідатора банкрута, Верховний Суд виходив з такого. 

Ст. 98 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено право арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у т. ч. право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом.

Ч. 1 ст. 115 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду.

Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна.

Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам (висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 912/1783/16).

Крім того, законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство. 

Не виявлення ліквідатором боржника в процедурі ліквідації майна боржника, інших його активів чи грошових коштів, жодним чином не має впливати на оплату його послуг.

Отже, у зв’язку з відсутністю у банкрута будь-яких майнових активів, покладення оплати грошової винагороди арбітражного керуючого за період виконання повноважень ліквідатора у справі на єдиного кредитора ПАТ, є правомірним, у зв'язку з чим Верховний Суд погодився із висновками місцевого господарського суду з цього приводу.

Верховний Суд визнав за необхідне відзначити, що ініціюючи провадження у справі про банкрутство кредитори, як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна, як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника.

З огляду на викладене, Верховний Суд визнав обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо безпідставності відмови судом апеляційної інстанції у задоволенні клопотання ліквідатора щодо прийняття рішення про стягнення з ініціюючого та єдиного кредитора грошової винагороди за час виконання повноважень ліквідатора ТОВ.

VІ. Процедура ліквідації за ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

1. Необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи.

(постанова від 23.01.2019 у справі № 908/608/18)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79588757

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано постанову місцевого господарського суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

Особлива процедура, яка передбачена ст. 95 Законувипливає з процедури добровільної ліквідації юридичної особи, тобто ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників (власників) або органу, уповноваженого на це установчими документами. 

В зв'язку з чим, необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника, в порядку наведеної норми, є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи. 

Такі передумови полягають у наступному: прийняття рішення власником майна (або органом, уповноваженим управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою. Проведення аналізу активів боржника у вигляді проведення інвентаризації наявного майна (у тому числі переданого у заставу майна), його належної оцінки та оцінки грошових коштів на рахунках боржника. Аналіз пасивів боржника шляхом публікації оголошення згідно з вимогами ч.ч. 2, 5 ст. 105 ЦК України. Проведення аналізу активів та пасивів боржника є підставою для складення проміжного ліквідаційного балансу, який додається до заяви боржника, відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону.

Дотримання визначених вимог та сукупність вказаних дій із доданням доказів їх проведення є підставою для звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) із заявою про порушення справи про банкрутство на підставі ст. 95 Законута становить предмет спору у справі про банкрутство за особливою процедурою, що порушується в порядку вказаної статті.

При цьому, необхідною та обов'язковою передумовою порушення провадження у справі про банкрутство, на підставі ст. 95 Законує надання належних доказів на підтвердження наявності всіх передумов для порушення провадження саме на момент звернення боржника із відповідною заявою.

Згідно із ч. 1 ст. 95 Закону до боржника, який ліквідується власником застосовується особливий порядок провадження у справі. Головною умовою порушення провадження у справі про банкрутство за цією статтею є стан неоплатності боржника, що встановлюється ліквідатором (ліквідаційною комісією) боржника за наслідками аналізу його пасиву та активу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що при зверненні до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство боржник вказував на наявність у нього заборгованості перед єдиним кредитором - ТОВ в сумі 120 тис. грн., що виникла на підставі Договору про надання юридичних послуг. Разом з тим, доказів звернення із заявою з кредиторськими вимогами ТОВ під час добровільної ліквідації матеріали справи не містять. 

Оскільки кредитори наділені саме правом, а не обов'язком звернення до боржника з кредиторськими вимогами та відповідний порядок звернення кредитора у порядку добровільної ліквідації за нормами цивільного законодавства та під час провадження у справі про банкрутство передбачає таке звернення, то суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що встановлені обставини дають підстави дійти висновку про небажання кредитора отримати повернення своїх коштів, відтак ставлять під сумнів підставність звернення до суду в порядку спрощеного провадження у справі про банкрутство через відсутність волевиявлення кредитора та недостовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника. 

Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що в проміжному ліквідаційному балансі боржника сума 120 тис. грн. відображена як поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками, що також не може свідчити про достовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника. 

Згідно приписів ч. 4 ст. 11 Закону, яка має універсальний характер, заява про порушення провадження у справі про банкрутство подається боржником лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. 

Таким чином, нормами Законувстановлено додаткову вимогу до заяви боржника про порушення справи про банкрутство за ст. 95 Закону - обов'язкову наявність у такого заявника майна, достатнього для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство. У визначенні таких витрат слід враховувати, зокрема, оплату винагороди арбітражному керуючому у мінімальному розмірі не менше ніж за 12 місяців його роботи, відшкодування витрат на публікацію оголошень у справі, судового збору, сплаченого кредиторами тощо (висновок про застосування норм права викладений в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 904/1853/17, від 01.08.2018 у справі № 911/3540/17).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не свідчать про подання боржником доказів на підтвердження наявності активів, достатніх для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство.

Ч. 7 ст. 111 ЦК Українимає імперативний характер, тому незалежно від здійснення публікації оголошення про ліквідацію боржника та звернення (або не звернення) відповідних контролюючих органів з вимогами до боржника в межах встановленого в публікації строку, перевірка фінансового-господарської діяльності підприємства, що ліквідується, є обов'язковою складовою ліквідаційної процедури, тому обов'язок ліквідатора надати всі необхідні для проведення такої перевірки документи є безумовним (висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 16.08.2018 у справі № 915/1490/16).

Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають до застосування, апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку, що ліквідаційною комісією боржника не додержано вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи, а також матеріали  справи свідчать про неподання ліквідатором на момент порушення справи про банкрутство документів на підтвердження здійснення повної досудової процедури ліквідації боржника. В порушення вимог Закону, судом першої інстанції фінансово-майновий стан боржника належним чином не досліджувався, не було перевірено чи мав боржник, станом на день прийняття рішення його засновниками (учасниками) про ліквідацію, недостатньо грошових коштів та іншого ліквідаційного майна для здійснення розрахунків з кредиторами, виходячи з того, що суду не було надано належних доказів обґрунтованості вимог кредитора та здійснення інвентаризації майна боржника належним чином. 

Суддя-спікер судової палати для розгляду справ про банкрутство

Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду  Сергей Жуков

https://www.facebook.com/notes/верховний-суд/правові-висновки-верховного-суду-у-справах-про-банкрутство-за-січень-2019-року/400336804074544/

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2340/4717/18
      Провадження № 11-412апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Черкаський обласний психоневрологічний диспансер», який змінив свою назву на Комунальне некомерційне підприємство «Черкаський обласний психоневрологічний диспансер Черкаської обласної ради» (далі - Диспансер), про визнання рішення неправомірним та зобов`язання надати доступ до інформації про стан здоров`я
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2018 року (суддя Руденко А. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року (судді Чаку Є. В., Файдюк В. В., Мєзєнцев Є. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      29 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив:
      - визнати неправомірним рішення лікарсько-консультативної комісії Диспансеру (далі - Комісія) від 17 серпня 2018 року про обмеження ОСОБА_1 у наданні інформації щодо стану його психічного здоров`я;
      - зобов`язати Диспансер надати доступ до інформації про стан його психічного здоров`я.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що відмова Комісії в наданні позивачу інформації щодо стану його психічного здоров`я з посиланням на статтю 26 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III «Про психіатричну допомогу» (далі - Закон № 1489-III) є необґрунтованою та протиправною, оскільки порушує передбачені частиною третьою статті 32 Конституції України та частиною першою статті 285 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) право позивача знайомитися, зокрема, в установах з відомостями про себе, а також право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров`я.
      Оскаржуване рішення Комісії, на переконання позивача, прийняте всупереч положенням частини шостої статті 16 Закону України від 1 червня 2010 року № 2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон № 2297-VI), які передбачають право суб`єкта таких даних на одержання будь-яких відомостей про себе у будь-кого суб`єкта відносин, пов`язаних з персональними даними.
      Черкаський окружний адміністративний суд ухвалою від 4 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки позов належить розглядати за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір у цій справі пов`язаний із захистом особистого немайнового права позивача та не є публічно-правовим, відтак справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені судові рішення щодо відмови у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для розгляду.
      Незгода скаржника з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі мотивована тим, що спір у цій справі є спором фізичної особи з розпорядником публічної інформації - Диспансером щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації, тому відповідно до пункту 7 частини першої статті 19 КАС має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Адміністративною справою є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС).
      Згідно з пунктами 1, 7 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження, а також у спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить.
      Згідно із частиною першою статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
      За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Статтею 285 ЦК передбачено, що повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров`я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров`я.Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров`я або погіршити стан здоров`я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров`я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами (частини перша, третя зазначеної статті).
      За правилами частини шостої статті 16 Закону № 2297-VI суб`єкт персональних даних має право на одержання будь-яких відомостей про себе у будь-якого суб`єкта відносин, пов`язаних з персональними даними, крім випадків, установлених законом. Відмова у доступі до персональних даних допускається, якщо доступ до них заборонено згідно із законом (частина третя статті 17 зазначеного Закону).
      Відповідно до статті 6 Закону № 1489-III право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров`я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.
      Статтею 26 зазначеного Закону встановлено таке:
      - лікар-психіатр зобов`язаний пояснити особі, якій надається психіатрична допомога, з урахуванням її психічного стану, у доступній формі інформацію про стан її психічного здоров`я, прогноз можливого розвитку захворювання, про застосування методів діагностики та лікування, альтернативні методи лікування, можливий ризик та побічні ефекти, умови, порядок і тривалість надання психіатричної допомоги, її права та передбачені цим Законом можливі обмеження цих прав при наданні психіатричної допомоги. Право на одержання зазначеної інформації щодо неповнолітнього віком до 14 років та особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, мають їх законні представники;
      - особа при наданні їй психіатричної допомоги або її законний представник має право на ознайомлення з історією хвороби та іншими документами, а також на отримання в письмовому вигляді будь-яких рішень щодо надання їй психіатричної допомоги відповідно до закону;
      - у випадках, коли повна інформація про стан психічного здоров`я особи може завдати шкоди її здоров`ю або призвести до безпосередньої небезпеки для інших осіб, лікар-психіатр або комісія лікарів-психіатрів можуть таку інформацію обмежити. У цьому разі лікар-психіатр або комісія лікарів-психіатрів інформує законного представника особи, враховуючи особисті інтереси особи, якій надається психіатрична допомога. Про надану інформацію або її обмеження робиться запис у медичній документації.
      Особи, яким надається психіатрична допомога, мають права і свободи громадян, передбачені Конституцією України та законами України. Обмеження їх прав і свобод допускається лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до законів України. Рішення про обмеження прав осіб, яким надається психіатрична допомога, фіксується у медичній документації із зазначенням строку його дії та може бути оскаржено до суду (частини перша, третя статті 25 Закону № 1489-III).
      Відповідно до статті 32 цього Законурішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права, свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги, здійсненні їх соціального захисту, наданні їм соціальних послуг або проходженні ними спеціального навчання, можуть бути оскаржені, за вибором таких громадян, до власника закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, спеціального навчального закладу або уповноваженого ними органу, або у порядку підлеглості до вищого органу чи посадової особи, або безпосередньо до суду.
      Зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів убачається, що спір у цій справі виник у зв`язку з незгодою ОСОБА_1 з обмеженням Комісією інформації щодо стану його психічного здоров`я на підставі на статті 26 Закону № 1489-III, у зв`язку з чим відповідач Диспансер відмовляє ОСОБА_1 у наданні цієї інформації.
      Правовідносини, пов`язані з наданням чи обмеженням доступу до інформації про стан психічного здоров`я фізичної особи врегульовано спеціальним законом, а саме Законом № 1489-III, який, зокрема, визначає і передумови для відмови у доступі до відповідної інформації, а також суб`єктів, які в ході надання психіатричної допомоги відповідно до своєї компетенції встановлюють наявність таких передумов.
      При цьому відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації», посиланням на який обґрунтовано касаційну скаргу, цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.
      Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи ОСОБА_1 про необхідність визначення юрисдикції цього спору як спору з розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації із застосуванням пункту 7 частини першої статті 19 КАС, за яким такий спір має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
      З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що цей спір не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин, а носить приватноправовий характер, зокрема стосується захисту особистого немайнового права позивача, що виключає розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Доводи, викладені в касаційній скарзі таких висновків не спростовують.
      За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 , не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 рокузалишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      В. В. Пророк
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 88495568
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 522/3777/17
      Провадження № 14-651цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - Фонд) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Івент Менджмент Груп», ТзОВ «Бізнес Буд» про витребування майна
      за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Кравця Ю. І., Журавльова О. Г. і Комлевої О. С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 27 лютого 2017 року прокурор звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив :
      1.1. Витребувати на користь Фонду нерухоме майно - частини нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1) з незаконного володіння ОСОБА_1 - 8/1000 (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м), 50/1000, 50/1000, 732/7000, 152/7000, 152/7000, 304/7000, 2/1000 (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м); 2) з незаконного володіння ОСОБА_2 - 549/7000, 152/7000, 152/7000, 152/7000 (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м), 115/1000 (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м); 3) з незаконного володіння ТзОВ «Бізнес Буд» - 154/1000 (літера «Б» - спальний корпус № 2 загальною площею 789,4 кв. м); 4) з незаконного володіння ТзОВ «Івент Менджмент Груп» - 147/1000 (літера «А» - лікувальний корпус № 1 загальною площею 712,8 кв. м), 136/1000 (літера «В» - їдально-харчовий блок загальною площею 661,7 кв. м).
      1.2. Визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування реєстрації права власності на частини нежитлових приміщень: 1) ОСОБА_1 - на 8/1000 (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м), 50/1000, 50/1000, 732/7000, 152/7000, 152/7000, 304/7000, 2/1000 (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м); 2) ОСОБА_2 - на 549/7000, 152/7000, 152/7000, 152/7000 (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м), 115/1000 (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м); 3) ТзОВ «Бізнес Буд» - на 154/1000 (літера «Б» - спальний корпус № 2 загальною площею 789,4 кв. м); 4) ТзОВ «Івент Менджмент Груп» - на 136/1000 (літера «В» - їдально-харчовий блок загальною площею 661,7 кв. м), 147/1000 (літера «А» - лікувальний корпус № 1 загальною площею 712,8 кв. м).
      2. Мотивував позовну заяву так :
      2.1. 25 серпня 2005 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу, якою затвердив мирову угоду та припинив провадження у справі № 40/343-50/746 за позовом ТзОВ «Авіком» про зобов`язання Дочірнього підприємства «Санаторій ім. Чувиріна» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця») виконати умови договору купівлі-продажу від 24 лютого 2005 року № 24/02-05 та про стягнення з Приватного підприємства (далі - ПП) «Сома» 4 343,90 грн.
      2.2. На підставі вказаної мирової угоди 22 грудня 2005 року Комунальне підприємство (далі - КП) «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» зареєструвало за ТзОВ «Авіком» право власності на нежитлові приміщення загальною площею 4 528,2 кв. м, що належали ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» та знаходилися за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: лікувальний корпус № 1 (літера «А»), спальний корпус № 2 (літера «Б»), їдально-харчовий блок (літера «В»), спальний корпус № 3 (літера «Г»), спальний корпус № 4 (літера «Г 1»), клуб з бібліотекою - корпус 5 (літера «Е»), прохідна (літера «Ж»), майстерня (літера «З»), вбиральня (літера «К») (далі разом - спірні приміщення), контейнерна (літера «И»).
      2.3. Згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно підставою для реєстрації права власності на спірні приміщення за ТзОВ «Авіком» була мирова угода, затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року у справі № 40/343-50/746.
      2.4. 19 червня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу ТзОВ «Авіком» продало ОСОБА_3 та ОСОБА_5 115/1000 частин спірних приміщень (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м).
      2.5. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» на підставі договору купівлі-продажу продало ОСОБА_6 і ОСОБА_7 152/1000 частини спірних приміщень (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м).
      2.6. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» уклало з ОСОБА_8 і ОСОБА_9 договір купівлі-продажу, предметом якого є 8/1000 частин спірних приміщень (літера «З» - прохідна загальною площею 37,9 кв. м).
      2.7. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» продало ОСОБА_10 2/1000 частини спірних приміщень (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м).
      2.8. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» уклало з ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14 договір купівлі-продажу, предметом якого є 283/1000 частини спірних приміщень (літера «Г» - спальний корпус № 3, літера «Г 1» - спальний корпус № 4 загальною площею 1 017,4 кв. м).
      2.9. 8 серпня 2007 року ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 уклали з ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 і ОСОБА_21 договір купівлі-продажу, предметом якого є 183/1000 частини спірних приміщень.
      2.10. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_22 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.11. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_23 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.12. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_24 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.13. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_25 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.14. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_26 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.15. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_27 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.16. 27 травня 2009 року ОСОБА_18 , ОСОБА_16 , ОСОБА_15 та ОСОБА_17 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 732/7000 частини спірних приміщень.
      2.17. 27 травня 2009 року ОСОБА_21 , ОСОБА_20 і ОСОБА_19 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 549/7000 частин спірних приміщень.
      2.18. 28 травня 2009 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 8/1000 частин спірних приміщень (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м).
      2.19. 29 травня 2009 року ОСОБА_24 , ОСОБА_27 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 304/7000 частини спірних приміщень.
      2.20. 1 червня 2009 року ОСОБА_23 уклала договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.21. 1 червня 2009 року ОСОБА_25 уклав договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.22. 3 червня 2009 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.23. 3 червня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 115/1000 частин спірних приміщень.
      2.24. 4 червня 2009 року ОСОБА_11 і ОСОБА_14 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув у власність 50/1000 частин спірних приміщень.
      2.25. 4 червня 2009 року ОСОБА_12 та ОСОБА_13 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув у власність 50/1000 частин спірних приміщень.
      2.26. 11 червня 2009 року ОСОБА_26 уклала договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.27. 11 червня 2009 року ОСОБА_22 уклав договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.28. 2 квітня 2010 року ТзОВ «Авіком» уклало договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 437/1000 частин спірних приміщень.
      2.29. 1 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 154/1000 частини спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Бізнес Буд», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 31 травня 2014 року ІН 22419653.
      2.30. 4 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 136/1000 частин спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі майна від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Івент Менджмент Груп», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 30 квітня 2014 року ІН 21148126.
      2.31. 4 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 147/1000 частин спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі майна від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Івент Менджмент Груп», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 30 квітня 2014 року ІН 21144298.
      2.32. 17 грудня 2010 року ОСОБА_10 уклав договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 2/1000 частини спірних приміщень (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м).
      2.33. 4 листопада 2014 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу у справі № 40/343-50/746, згідно з якою задовольнив заяву ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» від 13 липня 2006 року № 25 і подання Прокуратури міста Києва від 14 грудня 2006 року № 05/1-2504-06 про перегляд справи за нововиявленими обставинами, скасував ухвалу про затвердження мирової угоди від 25 серпня 2005 року, а 18 грудня 2014 року постановив ухвалу, якою залишив позовну заяву у справі № 40/343-50/746 без розгляду. Іншими словами, ухвала господарського суду, яка стала підставою для незаконного відчуження спірних приміщень у власність ТзОВ «Авіком», була скасована у судовому порядку.
      2.34. Державною власністю є майно, передане ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», і його не можна відчужувати без згоди власника, якого представляє Фонд (див. постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2014 рок у справі № 3-107гс14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 3-142гс14, від 4 листопада 2014 року у справі № 3-166гс14, від 18 листопада 2014 року у справах № 3-172гс14 та № 3-173гс14). Оскільки Фонд не приймав жодних рішень і не надавав дозволів на відчуження спірних приміщень у власність, останні вибули з володіння власника не з його волі іншим шляхом.
      2.35. Власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, та без визнання попередніх угод недійсними (див. постанову Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Тому є підстави для витребування спірних приміщень з незаконного володіння відповідачів, що також підвереджують висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15.
      2.36. Оскільки «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 17 жовтня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким позов задовольнив. Мотивував рішення тим, що відповідачі неправомірно набули право власності на спірні приміщення, а прокурор належно обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      4. 8 травня 2019 року Одеський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року в частині задоволення позовних вимог прокурора до ТзОВ «Івент Менджмент Груп» та ТзОВ «Бізнес Буд» і закрив провадження щодо цих вимог. Рішення суду першої інстанції у частині вимог до відповідачів-фізичних осіб учасники справи не оскаржили.
      5. Мотивував постанову такими обставинами :
      5.1. Позовні вимоги до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки є спір між юридичними особами щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, а підстави набуття юридичними особами права власності на спірне майно також є різними.
      5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що оскільки у цій справі, крім відповідачів-юридичних осіб, є два відповідачі-фізичні особи, то спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      5.3. Заявлені до юридичних і фізичних осіб вимоги прокурора в інтересах держави не є такими, що нерозривно пов`язані між собою, а від вирішення вимог до фізичних осіб не залежить вирішення вимог до юридичних осіб. Тому позовні вимоги прокурора до відповідачів-юридичних осіб і відповідачів-фізичних осіб не можна розглядати в одному провадженні. Вказане відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 5 червня 2019 року заступник прокурора Одеської області звернувся з касаційною скаргою. Просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 18 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заступник прокурора Одеської області оскаржує постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Заступник прокурора Одеської області мотивував касаційну скаргу так :
      8.1. Прокурор звернувся з позовом про витребування єдиного об`єкта нерухомості, розподіленого між відповідачами, й об`єднав у позові декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення та поданими доказами.
      8.2. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, слід розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17).
      8.3. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду за правилами цивільного судочинства спору з вказаними вимогами та таким суб`єктним складом, як у цій справі, тоді як Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позовних вимог, заявлених одночасно до фізичної та юридичної осіб.
      8.4. Суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб, оскільки спір у справі, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      8.5. Спірні приміщення складали єдиний майновий комплекс, які в цілому забезпечували функціонування санаторію. Вирішення спору щодо витребування однієї частини майна у фізичних осіб за правилами цивільного судочинства та щодо витребування іншої частини того ж об`єкта нерухомості в юридичних осіб за правилами господарського судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності судового розгляду, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      8.6. Закривши провадження у справі про витребування частини спірних приміщень у юридичних осіб, суд апеляційної інстанції не врахував, що позовна давність за цими вимогами минула, що буде перешкодою для задоволення відповідного позову у господарському суді.
      9. 14 вересня 2019 року заступник прокурора Одеської області подав пояснення, в яких навів такі аргументи :
      9.1. Доводи відзиву ТзОВ «Бізнес Буд» щодо наявності підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб, є необґрунтованими з підстав, наведених у касаційній скарзі.
      9.2. Прокурор звернувся з позовною заявою після того, як встановив, що майно вибуло з володіння держави на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, а Фонд не вжив заходів щодо витребування цього майна з незаконного володіння.
      9.3. Незаконне вибуття спірних приміщень з володіння держави фактично позбавило її можливості володіти, користуватися та розпоряджатися цими об`єктами, а їх повернення державі становить суспільний публічний інтерес і за обставин справи вимагає представництва прокурором інтересів держави.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 15 серпня 2019 року ТзОВ «Івент Менджмент Груп» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так :
      10.1. Доводи прокурора щодо застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17, є необґрунтованими, оскільки у вказаній справі були інші обставини, що вплинули на застосування норм матеріального та процесуального права.
      10.2. Апеляційний суд правильно вважав, що спір у частині вимог до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц, від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 2-1390/11 і від 25 квітня 2018 року у справі № 1522/18417/12-ц.
      10.3. Апеляційний суд не порушив принципів повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки вимоги, які заявлені до фізичних осіб, не є похідними від вимог, що заявлені до осіб юридичних. На майнові права останніх ніяк не вплине витребування майна у фізичних осіб. Більше того, позовні вимоги до фізичних і юридичних осіб є самостійними та стосуються окремих об`єктів нерухомості.
      11. 29 серпня 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивував так :
      11.1. Висновки апеляційного суду щодо наявності юрисдикції господарського суду в частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб, є обґрунтованими.
      11.2. Прокурор пропустив позовну давність, оскільки про неправомірне відчуження майна санаторію знав ще у лютому 2006 року, коли порушив кримінальне провадження стосовно посадових осіб ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».
      11.3. Вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_2 належної йому частки спірних приміщень вже були предметом судового розгляду, і 10 серпня 2016 року у справі № 522/9482/15-ц Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні цих вимог. 8 грудня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким змінив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року у мотивувальній частині, а в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Тобто, звернувшись з аналогічними вимогами у справі № 522/3777/17, прокурор зловжив процесуальними правами.
      11.4. Витребувавши у ОСОБА_2 нерухоме майно без будь-якої компенсації, держава незаконно втрутилася у його право власності, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що підтверджують висновки Європейського суду з прав людини, зроблені у відповідних рішеннях.
      12. 19 лютого 2020 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 , відправлена 16 лютого 2020 року, «про неможливість залишення в силі рішення суду, яке знищує авторитет і престиж України». Цю заяву мотивував так :
      12.1. Рішення суду першої інстанції не є законним, оскільки у ньому наведені висновки, які не стосуються справи.
      12.2. Незважаючи на те, що ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи, суд першої інстанції поклав на нього обов`язок зі сплати судового збору у сумі 46 796,73 грн.
      12.3. Суд першої інстанції не залучив до участі у справі третіми особами попередніх власників спірних приміщень, а також розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які не були належно та завчасно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
      13. 26 лютого 2020 року на електронну пошту Верховного Суду від імені представника ОСОБА_2 надійшло клопотання «про залучення загальновідомого доказу до матеріалів справи», а саме копії постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/9482/15-ц.
      14. 30 серпня 2019 року ТзОВ «Бізнес Буд» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так :
      14.1. Позовні вимоги до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки спір у частині тих вимог виник між юридичними особами, а підстави набуття права власності на спірні приміщення є різними.
      14.2. Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом, а розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності.
      14.3. У справі № 522/3777/17 у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог.
      14.4. «У разі вирішення справи по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва очевидно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України» (див. висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, сформульовані у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та в ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17, а також висновки Верховного Суду у складу колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульовані в ухвалі від 7 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17 і від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17).
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      (1.1) Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді
      15. ТзОВ «Бізнес Буд» у відзиві на касаційну скаргу заперечило наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у справі № 522/3777/17. З огляду на те, що вказаний аргумент може впливати на можливість розгляду касаційної скарги прокурора, Велика Палата Верховного Суду має цей аргумент розглянути.
      16. За змістом абзаців першого та другого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення з позовом, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      17. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      18. Суд першої інстанції дослідив підстави для звернення прокурора з позовом і дійшов висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді. Рішення суду першої інстанції було оскаржене до апеляційного суду лише в частині задоволення позовних вимог прокурора до ТзОВ «Івент Менджмент Груп» і ТзОВ «Бізнес Буд». У частині задоволених вимог до відповідачів-фізичних осіб рішення суду першої інстанції учасники справи не оскаржили.
      19. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій прокурор обґрунтовував порушення інтересів держави, визначив орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, та вказав, у чому полягає бездіяльність зазначеного органу щодо захисту законних інтересів держави, а саме, що Фонд всупереч покладених на нього завдань щодо повернення у державну власність майна, яке вибуло з володіння держави з порушенням законодавства, не вжив заходи для усунення порушень, вказаних у позовній заяві. Тому немає підстав, які би унеможливлювали розгляд касаційної скарги.
      20. Явно необґрунтованими є доводи ТзОВ «Бізнес Буд» про необхідність застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, сформульовані у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та в ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17, а також висновків Верховного Суду у складу колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованих в ухвалі від 7 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17 і від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, оскільки у вказаних справах були відмінні від справи № 522/3777/17 обставини, що впливають на застосування норм права:
      20.1. У справах № 806/1000/17 і № 924/1237/17 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що «у разі вирішення справи по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва очевидно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України». Проте, Велика Палата Верховного Суду не ухвалює рішення щодо суті справи № 522/3777/17, а ТзОВ «Бізнес Буд» не навело доводів, що могли би підтвердити очевидну відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі.
      20.2. У справі № 822/1169/17 прокурор не мав статусу позивача чи представника позивача, а подав апеляційну та касаційну скарги в інтересах відповідача - Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду повернув касаційну скаргу прокурора, вказавши, що останній не довів необхідність захисту інтересів держави, а також не обґрунтував підстави для звернення із касаційною скаргою від імені відповідача.
      20.3. У справі № 910/18283/17 прокурор, який не брав у ній участі, подав касаційну скаргу в інтересах держави. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу про повернення цієї скарги, оскільки прокурор не обґрунтував неналежність виконання повноважень Київською міською радою, яка, маючи статус третьої особи, теж подала касаційну скаргу.
      20.4. У справі № 918/323/17 прокурор звернувся в інтересах держави з позовною заявою до Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Рівненської міської ради та Комунального Рівненського шляхово-експлуатаційного управління автомобільних доріг. Суд касаційної інстанції передав справу на новий розгляд зокрема тому, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили орган, уповноважений державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних відносинах.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду
      21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      22. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у вказаній редакції).
      23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      24. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      25. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      26. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      27. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.
      28. Юридичною підставою для закриття апеляційним судом провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб став, зокрема, припис статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, відповідно до якого не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягали розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      29. Заявлені у справі № 522/3777/17 позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння могли бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ЦПК України та ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції треба враховувати також суб`єктний критерій.
      30. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не були віднесені спори щодо витребування майна, власником якого є фізична особа. Натомість ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      31. Тобто, ЦПК України у вказаній редакції не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом як у справі № 522/3777/17 за правилами цивільного судочинства. Тоді як ГПК України у відповідній редакції навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову прокурора про витребування майна одночасно у фізичних та юридичних осіб.
      32. Позов може бути заявлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою (частина друга статті 118 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      33. Прокурор звернувся до суду з позовом на захист інтересів держави про витребування у кінцевих набувачів - фізичних та юридичних осіб - спірних приміщень, які в цілому забезпечували функціонування санаторію. Крім того, обґрунтував позовні вимоги одними обставинами, пов`язаними з обраним способом захисту порушеного права власності, та єдиною підставою - скасуванням судового рішення (ухвали Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 40/343-50/746 за позовом ТзОВ «Авіком» про зобов`язання ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» виконати умови договору купівлі-продажу від 24 лютого 2005 року № 24/02-05 і про стягнення з ПП «Сома» 4 343,90 грн), на підставі якого спірні приміщення вибули з володіння держави та 22 грудня 2005 року були зареєстровані за ТзОВ «Авіком».
      34. Суд апеляційної інстанції вказав, що вимоги, заявлені до юридичних та фізичних осіб, не є такими, що нерозривно пов`язані між собою, а від вирішення вимог до фізичних осіб не залежить вирішення вимог до осіб юридичних. Аналогічні доводи у відзиві на касаційну скаргу навело ТзОВ «Івент Менджмент Груп».ТзОВ «Бізнес Буд» у відзиві на касаційну скаргу теж підтримало висновок апеляційного суду щодо наявності юрисдикції господарського суду у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб.
      35. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги доводи касаційної скарги, згідно з якими всі спірні приміщення були призначені для функціонування санаторію та ним використовувалися. Подальше відчуження спірних приміщень на користь відповідачів не впливає на приналежність цих приміщень до майна санаторію на час їхнього набуття ТзОВ «Авіком» на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 40/343-50/746. Відмінність підстав набуття юридичними особами-відповідачами прав на спірні приміщення (частини нежитлових приміщень санаторію) від підстав набуття таких прав фізичними особами-відповідачами за обставин справи № 522/3777/17 не підтверджує наявність юрисдикції господарського суду у частині вимог до юридичних осіб, як про це помилково зазначив суд апеляційної інстанції в оскарженому рішенні.
      36. Предметом доказування у цій справі є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником спірних приміщень з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують: суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно; незаконність вибуття останнього з володіння позивача; відсутність у відповідачів юридичних підстав для збереження володіння таким майном; наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідачів. Зазначені обставини треба встановити щодо всіх відповідачів, від яких позивач витребовує спірні приміщення. Тому доцільним є розгляд і вирішення спору в межах одного провадження.
      37. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що ефективний судовий захист інтересів держави буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи за правилами цивільного судочинства. Такий розгляд відповідає принципу юридичної визначеності, оскільки не допускає роз`єднання позовних вимог про витребування спірних приміщень, що є складовими майна санаторію, залежно від суб`єктного складу учасників спору, а також вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. Вказане спростовує висновки суду апеляційної інстанції, а також доводи відзивів на касаційну скаргу про наявність підстав для закриття провадження у справі у частині позовних вимог до юридичних осіб.
      38. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до юридичних осіб, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до фізичних осіб, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      39. З огляду на зміст сформульованого у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц висновку Великої Палати Верховного Суду, який застосував суд апеляційної інстанції, цей висновок не міг слугувати підставою для закриття провадження у справі № 522/3777/17 у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб. З аналогічних міркувань явно необґрунтованими є доводи ТзОВ «Івент Менджмент Груп» про те, що у разі застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 2-1390/11 і від 25 квітня 2018 року у справі № 1522/18417/12-ц, існують підстави для закриття провадження у справі № 522/3777/17 у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб.
      (1.3) Щодо інших доводів учасників справи
      40. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
      41. Оскільки заступник прокурора Одеської області звернувся з касаційною скаргою 5 червня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає постанову апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      42. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частини друга та п`ята статті 174 ЦПК України).
      43. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених ЦПК України у зазначеній редакції (стаття 126). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України).
      44. 23 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження та роз`яснив учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу у 10-денний строк з дня отримання цієї ухвали.
      45. ТзОВ «Івент Менджмент Груп» подало відзив на касаційну скаргу 15 серпня 2019 року, обґрунтувавши отримання 5 серпня 2019 року ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 липня 2019 року. Згідно з матеріалами справи ТзОВ «Бізнес Буд» не отримало зазначену ухвалу (т. 3, а. с. 54) та подало відзив на касаційну скаргу 30 серпня 2019 року, заявивши про поважність причин пропуску строку на подання цього відзиву та про поновлення такого строку. Натомість ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу 29 серпня 2019 року, а поновити строк на його подання не просив. Тому Велика Палата Верховного Суду залишає без розгляду відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, а також його заяву від 16 лютого 2020 року «про неможливість залишення в силі рішення суду, яке знищує авторитет і престиж України», в якій викладені додаткові до вказаного відзиву пояснення, на подання яких суд дозволу не надавав.
      46. Крім того, рішення суду першої інстанції ТзОВ «Івент Менджмент Груп» і ТзОВ «Бізнес Буд» оскаржили до апеляційного суду лише в частині вимог до юридичних осіб. Але суд апеляційної інстанції рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року взагалі не переглядав, закривши провадження у справі за вимогами до зазначених юридичних осіб. Підстави для перегляду рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог до фізичних осіб відсутні. Оскільки предметом касаційного перегляду є постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині вимог до відповідачів-юридичних осіб, а рішення суду першої інстанції не є предметом такого перегляду та не було предметом перегляду в апеляційному суді, доводи ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції нібито неналежно повідомив його і ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи не можуть впливати на висновки Великої Палати Верховного Суду. ОСОБА_2 не подавав ні апеляційну, ні касаційну скаргу та згідно з матеріалами справи не має повноважень представляти інтереси ОСОБА_1 , який теж судові рішення в апеляційному та касаційному порядку не оскаржив.
      47. Оскільки заступник прокурора Одеської області у поясненнях від 14 вересня 2019 року навів додаткові доводи щодо відсутності підстав для закриття провадження у справі за межами строку на касаційне оскарження, такі пояснення Велика Палата Верховного Суду теж залишає без розгляду.
      48. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (частина друга статті 183 ЦПК України). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника) (абзац перший частини восьмої статті 43 ЦПК України). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог, зокрема, частини другої статті 183 ЦПК України, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта вказаної статті).
      49. Згідно з довідкою відділу опрацювання документів управління забезпечення автоматизованого документообігу Великої Палати Верховного Суду клопотання «про залучення загальновідомого доказу до матеріалів справи», надіслане 26 лютого 2020 року на електронну пошту Верховного Суду від імені представника ОСОБА_2 , не було скріплене електронним цифровим підписом. Тому Велика Палата Верховного Суду повертає це клопотання заявникові без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      50. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги має право скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).
      51. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).
      52. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
      53. Враховуючи надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає що, закривши провадження у справі у частині вимог до відповідачів-юридичних осіб, цей суд порушив норми процесуального права. Тому постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року слід скасувати, а справу передати до цього суду для продовження розгляду у відповідній частині.
      (2.2) Щодо судових витрат
      54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88495566
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      25 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 641/8857/17
      Провадження № 14-514 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у складі судді Курганникової О. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів Бровченко І. О., Бурлака І. В., Колтунова А. І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив суд визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі - КК України) у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку щодо ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала ОСОБА_1 , та стягнути за рахунок державного бюджету на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн.
      1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прокуратурою Комінтернівського району міста Харкова 28 лютого 2006 року щодо ОСОБА_1 була відкрита кримінальна справа № 22060055-д.4 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинною третьою статті 212 КК України, та об`єднана разом із матеріалами кримінальної справи № 22060055.
      1.2. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова матеріали кримінальної справи № 22060055 були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12012220540000584 за ознаками кримінального правопорушення, вчиненого ОСОБА_1 , передбаченого частиною першою статті 175, частиною першої статті 190 КК України.
      1.3. 30 липня 2008 року ОСОБА_1 було вручено постанову про притягнення його як обвинуваченого за частиною другою статті 175 КК України, частини другої статті 364 та частини третьої статті 212 КК України.
      1.4. Матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012220540000584 за частиною першою статті 190 КК України виділено в окреме провадження № 12014220010000134.
      1.5. 02 червня 2014 року кримінальне провадження № 12014220010000134 було об`єднано в одне провадження разом із провадженням № 12012220540000592.
      1.6. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова від 10 жовтня 2016 року з матеріалів кримінального провадження № 12012220540000592 було виділено окреме провадження № 120016220540002368 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 212 КК України.
      1.7. Постановою старшого слідчого другого відділу розслідування кримінального провадження слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області від 24 листопада 2017 року кримінальне провадження № 120016220540002368 було закрите у зв`язку з відсутністю в діях службових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-американське підприємство «Веда - Холдинг» (далі - ТОВ «СП «Веда - Холдинг»), зокрема і ОСОБА_1 , складу кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 212, статті 219 КК України.
      1.8. У кримінальному провадженні № 12016220540002368 установлено, що ОСОБА_2 , перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ «СП «Веда - Холдинг», вчинив умисне ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. За вказаним фактом було зареєстровано кримінальне провадження, яке виділено в окреме провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, яке направлено до суду для розгляду по суті. Згідно з вироком Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2017 року ОСОБА_2 звільнений від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.
      1.9. Отже, дії прокуратури Комінтернівського району міста Харкова, правонаступником якої внаслідок реформи стала Харківська місцева прокуратура № 5, щодо обвинувачення ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України є незаконними.
      1.10. Спричинення моральної шкоди та її розмір ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що під слідством за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, він перебував з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року. Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. З огляну на це та враховуючи суттєві зміни в життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав, перебуваючи під слідством, просив стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2. РішеннямКомінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року в задоволені позову відмовлено в повному обсязі.
      3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прийняття слідчим або прокурором процесуального рішення у кримінальному провадженні, яке в подальшому скасовується компетентною особою у встановленому законом порядку, саме по собі не зумовлює настання відповідальності з боку вказаних суб`єктів. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області оцінюється судом лише як незгода з процесуальними рішеннями, прийнятими в межах вищевказаних кримінальних проваджень, та ґрунтується на його особистих висновках і не підтверджується належними доказами. Таким чином, позивач не довів наявності передбачених законом підстав для відшкодування моральної шкоди.
      4. Постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково.
      5. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року змінене. Закрите провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними. В іншій частині рішення залишене без змін.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства, визначає кримінальний процесуальний закон, зокрема глава 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Крім цього, закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати.
      7. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди суд апеляційної інстанції зазначив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), встановлено, що вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України вже розглядалась.
      8. Також ОСОБА_1 не довів, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У червні 2019 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
      Узагальнені доводи касаційної скарги
      10. Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в даному випадку підлягають застосуванню приписи частин першої та сьомої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
      11. Також, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), вже розглядалася вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України спростовуються, постановою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2018 року (№ 641/8857/17), якою встановлено різні підстави позовних вимог ОСОБА_1 в цивільних справах № 641/6086/16-ц та № 641/8857/17.
      Позиція інших учасників справи
      12. У липні 2019 року від прокуратури Харківської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій та зазначаючи, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі.
      13.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційногоцивільного суду ухвалою від 04 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України), відповідно до якої справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      13.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справа прийнятодо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      14. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      15. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      16. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      17. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      19. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      20. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      21. Звернувшись до суду, ОСОБА_1 у своєму позові просив визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 КК України у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку відносно ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала його, та стягнути за рахунок державного бюджету на свою користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн.
      22. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 Кримінального процесуального кодексу України).
      23. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      24. Згідно із частиною першою статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
      25. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях визначає глава 26 КПК України.
      26. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені слідчому судді на етапі досудового провадження, визначений у частині першій статті 303 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу (частина друга статті 303 КПК України).
      27. Тобто кримінальний процесуальний закон визначає спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства.
      28. Вимоги про визнання незаконними дій органів досудового розслідування у кримінальних провадженнях мають вирішуватися за правилами КПК України.
      29. При цьому закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати.
      30. Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4 цс 19).
      31. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині визнання дій про притягнення позивача до кримінальної відповідальності незаконними є законною та обґрунтованою.
      32. Щодо відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      33. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      34. Частинами першою, другою та сьомою статті 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      35. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
      36. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті першої Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).
      37. Статтею другою Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
      38. Згідно з пунктом 5 статті 3 цього ж Закону у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      39. Положеннями статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що відшкодування моральної шкоди, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
      40. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, установлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).
      41. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме статті 1176 ЦК України та Закону.
      42. Оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не містить чітких вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      43. Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      44. У цій справі, обґрунтовуючи свої вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та розмір такої шкоди, ОСОБА_1 зазначив, що з 26 січня 2007 року по 19 листопада 2012 року (п`ять років і десять місяців) перебуваючи під слідством та судом, він безперервно перебував під підпискою про невиїзд з міста Харкова (кримінальна справа № 22060055).
      45. Зокрема, з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року (37 місяців) за обвинуваченням у злочині, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України.
      46. З огляду на це просив стягнути на свою користь 118 400,00 грн на підставі частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (як відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом).
      47. Однак під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом, у якому просив стягнути на свою користь за рахунок коштів Державного бюджету України 4 777 151,00 грн як відшкодування моральної шкоди за незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності та пред`явлення обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України у кримінальній справі № 22060055 (№ 641/6086/16-ц).
      48. Позов був обґрунтований тим, що незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та пред`явленням обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України, триманням його під підпискою про невиїзд з міста Харкова упродовж п`яти років і десяти місяців були повністю паралізовані всі можливі життєві зв`язки, були утруднені спілкування і стосунки з оточуючими людьми, він не мав можливості нормально працювати, не зміг реалізувати своє конституційне право бути обраним. Крім того, у зв`язку з перебуванням під слідством і судом його стан здоров`я став близьким до критичного.
      49. Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року, у цивільній справі № 641/6086/16-ц було частково задоволено позов ОСОБА_1 про відшкодування йому моральної шкоди та стягнуто на його користь 10 000,00 грн моральної шкоди.
      50. Отже ОСОБА_1 реалізував своє законне право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, яка передбачена частиною третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
      51. Частиною п`ятою статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      52. Чинним законодавством і, зокрема, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за незаконне притягненням особи до кримінальної відповідальності.
      53. Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно спричинення йому моральної шкоди діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які виражалися у приховуванні протягом 2006-2016 років злочинів ОСОБА_2 спробами спростування показань та доказів ОСОБА_1 щодо злочинів, скоєних ОСОБА_2 , а також вимушених змін у життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав унаслідок притягнення його замість ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності та пред`явлення йому замість ОСОБА_2 позову про відшкодування шкоди у розмірі 1 777 151,00 грн, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      54. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
      55. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
      56. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
      57. З позовної заяви та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , висловлюючі свої доводи щодо відшкодування йому моральної шкоди, завданої протиправними діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які він оцінив у 131 600,00 грн (250 000,00 грн - 118 400,00 грн = 131 600,00 грн), належним чином не обґрунтував та не довів жодними належними та допустимими доказами фактів заподіяння йому такої шкоди, протиправності дій відповідачів, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням відповідачів та виною останніх в її заподіянні, а також не зазначив чим він керувався при розрахунку завданої йому моральної шкоди.
      58. ОСОБА_1 не вказав та не довів будь-якими доказами, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання.
      59. Також позивач не вказав, яких саме вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках він зазнав та яким чином це пов`язано із проведенням слідчих чи інших дій органів досудового розслідування щодо ОСОБА_2
      60. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач належним чином не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами протиправності дій працівників прокуратури Харківської області щодо нього. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області відносно нього також не доведені жодними належними доказами. Разом із цим ОСОБА_1 не зазначив, чим він керувався при розрахунку суми моральної шкоди, завданої йому такими діями.
      61. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
      62. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
      63. Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14?447 цс 19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
      64. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44)).
      65. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      66. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      67. Ураховуючи вищевикладене й те, що доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на їх законність та обґрунтованість не впливають, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      68. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року та рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у незміненій частині залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Н. О. Антонюк
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      /підпис/
      С. В. Бакуліна
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Н. П. Лященко
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      О. С. Ткачук
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      /підпис/
      /підпис/
      Джерело: ЄДРСР 88570901
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 299/451/19
      Провадження № 14-725цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» до ОСОБА_1 про стягнення вартості донарахованого об`єму природного газу, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» на ухвалу Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року, постановлену суддею Надопта А.А., та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, ухвалену у складі суддів Кожух О.А., Кондора Р.Ю., Фазикош Г.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У лютому 2019 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» (далі - ПАТ «Закарпатгаз») звернулося до суду із позовом, посилаючись на те, що до приміщення по АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , здійснювалося постачання природного газу. При цьому за результатами експертизи лічильника природного газу, проведеної 23 серпня 2018 року, встановлено непридатність цього лічильника до експлуатації через несанкціоноване втручання. На підставі цього оператором ПАТ «Закарпатгаз» перераховано об`єм спожитого газу за номінальною потужністю газового обладнання споживача за 12 місяців з 09 липня 2017 року по 08 липня 2018 року.
      2. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача вартість донарахованого об`єму спожитого природного газу у розмірі 198 435 грн 52 коп.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року, залишеною без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, відмовлено ПАТ «Закарпатгаз» у відкритті провадження у справі з посиланням на те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      4. Суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є суб`єктом підприємницької діяльності, відтак спір між сторонами повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
      5. Апеляційний суд також послався на те, що природний газ використовувався відповідачем для підприємницької діяльності, оскільки подавався до приміщення магазину.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У серпні 2019 року ПАТ «Закарпатгаз» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати вищевказані судові рішення і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      7. Касаційна скарга мотивована тим, що даний позов повинен розглядатись в порядку цивільного, а не господарського судочинства, оскільки ОСОБА_1 не є суб`єктом господарювання, заборгованість за нею виникла не за період здійснення підприємницької діяльності, відтак, на думку заявника, дана заборгованість не пов`язана із здійсненням нею підприємницької діяльності.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      8. 24 вересня 2019 року Верховний Суд відкрив провадження у справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.
      9. 25 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.
      10. 04 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      12. 18 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      13. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      14. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      15. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      16. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      17. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства.
      18. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій.
      19. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      20. Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      21. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України).
      22. З аналізу вказаних норм права убачається, що фізичні особи, які на час пред`явлення до них позову не є підприємцями, можуть бути відповідачами в господарському суді. Припинення підприємницької діяльності однієї із сторін до звернення з позовом до суду не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, але лише в тому випадку, якщо спірні правовідносини виникли за наслідком її господарської діяльності.
      23. Пред`являючи позов, ПАТ «Закарпатгаз» посилалося на те, що ОСОБА_1 приєдналася до умов договору розподілу природного газу і цей газ подавався до приміщення по АДРЕСА_1 . За фактом перевірки лічильника газу, проведеної оператором позивача, встановлено непридатність цього лічильника до експлуатації через несанкціоноване втручання, на підставі чого відповідачеві пред`явлено вимогу оплатити донарахований об`єм природного газу, яка залишена останнім без виконання.
      24. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є суб`єктом підприємницької діяльності, про що зазначено в акті про демонтаж лічильника газу від 09 липня 2018 року, акті про порушення від 20 серпня 2018 року та акті експертизи лічильника газу від 23 серпня 2018 року. Відтак, районний суд вважав, що за суб`єктним складом справа має розглядатися в порядку господарського судочинства.
      25. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, оскільки суд не встановив приєднання ОСОБА_1 до умов договору розподілу природного газу як суб`єктом підприємницької діяльності.
      26. Крім того, суд першої інстанції послався на роз`яснення норм процесуального права, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», не врахувавши при цьому, що з 15 грудня 2017 року до ГПК України та ЦПК України були внесені зміни, які, зокрема, стосувалися визначення юрисдикційної приналежності справ.
      27. Залишаючи без змін ухвалу районного суду, апеляційний суд виходив із того, що картка фактичного споживання природного газу зареєстрована за ФОП ОСОБА_1 , акт обстеження газовикористовуючого обладнання та приладів обліку підприємств-споживачів природного газу складено у присутності ФОП ОСОБА_1 , акт про демонтаж лічильника було складено щодо ФОП ОСОБА_1 , інформація про засідання комісії щодо несанкціонованого втручання до лічильника направлялась ФОП ОСОБА_1 , акт-розрахунок необлікованого об`єму та обсягу природного газу від 13 листопада 2018 року було складено щодо споживача - ФОП ОСОБА_1 ; вимога про компенсацію вартості необлікованого (донарахованого) об`єму природного газу була надіслана ФОП ОСОБА_1
      28. З огляду на зазначені документи, апеляційний суд вважав доведеним, що споживачем природного газу є ФОП ОСОБА_1 і припинення її підприємницької діяльності з 19 травня 2014 року не змінює її статусу як суб`єкта підприємницької діяльності у спірних правовідносинах.
      29. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такими твердженнями апеляційного суду, оскільки спірні правовідносини виникли за період, коли ОСОБА_1 не була суб`єктом підприємницької діяльності. При цьому апеляційний суд не встановив здійснення нею у зазначений період підприємницької діяльності у приміщенні магазину, до якого здійснювалося постачання природного газу.
      30. Отже, висновок судів про приналежність спору між сторонами до господарської юрисдикції є помилковим.
      31. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги ПАТ «Закарпатгаз», скасування ухвали Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року і постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року та направлення справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      32. Згідно з ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Щодо судових витрат
      33. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      34. Оскільки справа передана до суду першої інстанції для вирішення процесуального питання на стадії відкриття провадження у справі, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись ст. ст. 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» задовольнити.
      Ухвалу Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року скасувати, справу направити до Виноградівського районного суду Закарпатської області для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
      Т .О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Джерело: ЄДРСР 88376290
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 березня 2020 року
      м. Київ
      справа № 682/3112/18
      провадження № 14-580цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і постанови державного виконавця та виконуючого обов`язки начальника Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, заінтересована особа - ОСОБА_2 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, постановлену Шевчуком В.В., ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року, прийняті у складі суддів Талалай О.І., Корніюк А.П., П`єнти І.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування скарги
      1. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправними та скасування постанов державного виконавця Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - державний виконавець, ДВС) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та про накладення на нього штрафу за невиконання рішення суду, а також визнання незаконними дій в.о. начальника ДВС щодо визначення суми заборгованості по сплаті аліментів.
      2. Скарга мотивована тим, що він сплачував аліменти належним чином, проте це не було враховано при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів. Крім того, при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів в.о. начальника ДВС виходив із невірного розміру відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Також заявник посилався на те, що неврахування державним виконавцем фактичної сплати аліментів та невірного визначення суми заборгованості зі сплати аліментів стало підставою для необґрунтованого обмеження його у праві виїзду за межі України.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
      4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що державний виконавець не знав та не міг знати про сплату боржником аліментів на користь стягувача, тому дії державного виконавця щодо визначення розміру заборгованості та винесення постанов про встановлення для боржника тимчасових обмежень відповідали вимогам Закону України «Про виконавче провадження» і підстав для їх скасування немає.
      5. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження дій щодо визначення суми заборгованості за та постанов про встановлення тимчасових обмежень залишено без змін.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що постанови державного виконавця про встановлення для боржника тимчасових обмежень прийняті 16 березня 2018 року, проте квитанції про сплату аліментів ОСОБА_1 пред`явив державному виконавцю лише у вересні 2018 року. Тобто у державного виконавця станом на момент прийняття оскаржених постанов не було відомостей про сплату останнім аліментів, відтак, ці постанови не можуть бути скасовані як незаконні.
      7. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      8. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що постанова про накладення на боржника штрафу підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства та не може бути предметом перегляду в порядку ЦПК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення його скарги.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що постанову про накладення на боржника штрафу державний виконавець прийняв у межах примусового виконання рішення суду у цивільній справі, тому і її оскарження повинно відбуватися у порядку цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням суду із нього стягнули аліменти у розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, проте розрахунок в.о. начальника ДВС проведено із застосуванням 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, що призвело до збільшення розміру заборгованості зі сплати аліментів.
      Позиція Верховного Суду
      11. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
      12. Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
      13. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      14. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
      15. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
      16. Згідно зі статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, що діє на момент звернення скаржника до суду) (далі - Закон № 1404-VІІІ») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      17. Відповідно до частини другої статті 63 Закону № 1404-VІІІ у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
      18. Судами встановлено, що постановою державного виконавця від 16 березня 2018 року на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 9 433 грн 50 коп. у зв`язку з несплатою останнім аліментів на суму 18 876 грн.
      19. За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
      20. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      22. Частиною 2 ст. 74 Закону № 1404-VІІІ передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      23. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
      24. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається.
      25. Враховуючи викладене вище, скарга ОСОБА_1 на постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися адміністративним судом. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      26. За правилами частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      27. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року задоволенню не підлягає, а зазначену ухвалу слід залишити без змін.
      28. Щодо розрахунку заборгованості зі сплати аліментів та винесення державним виконавцем постанов про накладення на боржника тимчасових обмежень Велика Палата Верховного суду зазначає наступне.
      29. Судами встановлено, що в провадженні Славутського міськрайонного ВДВС ГТУЮ в Хмельницькій області перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 21 вересня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітнього сина в розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
      30. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» від 17 травня 2017 року № 2037-VIII частину другу статті 182 Сімейного кодексу України (далі - СК України) викладено в новій редакції, відповідно до якої розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      31. Частиною першою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час винесення державним виконавцем постанов) порядок стягнення аліментів визначається законом.
      32. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      33. Згідно частини другої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
      34. У частині першій статті 192 СК України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
      35. У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).
      36. Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).
      37. Аналіз змісту статті 192 СК України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.
      38. Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
      39. Аналіз статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин.
      40. У частинах першій, другій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
      41. Усталеним є розуміння юридичних фактів як певних фактів реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.
      42. У частині третій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
      43. Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України, але є підставою для зміни мінімального розміру аліментів, зазначених у виконавчому листі у процедурі виконання та стягнення аліментів, та враховується під час визначення суми аліментів або заборгованості.
      44. Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.
      45. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що державний виконавець, розраховуючи заборгованість по аліментам, правильно виходив із мінімально граничного розміру аліментів на рівні 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      46. Відповідно до частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовані постанов: про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
      47. Судами встановлено, що у боржника наявна заборгованість зі сплати аліментів, на підставі чого державний виконавець правомірно виніс постанови про встановлення тимчасових обмежень.
      48. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині встановлення йому тимчасових обмежень, визначених частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
      49. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року слід залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без задоволення.
      Ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без змін.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
      Т .О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Джерело: ЄДРСР 88376289