ANTIRAID

Постановление БП-ВС об отказе в обращении взыскания на предмет залога и оплате судебного сбора за обращение взыскания как с имущественного требования

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

26 лютого 2019 року

м. Київ

Справа N 907/9/17

Провадження N 12-76гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Рогач Л.І.,

суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.

розглянула касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк", скаржник) на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року (судді Кордюк Г.Т., - головуючий, Давид Л.Л., Малех І.Б.) у справі N 907/9/17 за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Карпати М" (далі - ТОВ "Транс Карпати М") про звернення стягнення на майно.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. У січні 2017 року ПАТ "ВіЕс Банк" звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ "Транс Карпати М", у якому просило в рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. звернути стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним Публічним акціонерним товариством "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк") (змінило найменування на ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М", а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11 реєстраційний номер АО 8203 АІ, 2007 року випуску; - напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350 реєстраційний номер АО 4861 XX, 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю, за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів усіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 15 березня 2017 року).

1.2. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач відповідно до умов кредитного договору N KU 010143 від 21 березня 2011 року відкрив Малому підприємству "Нова" моновалютну кредитну лінію з лімітом 34 500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення не пізніше 21 березня 2014 року. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у цивільній справі N 303/8746/13-ц позовні вимоги задоволено в повному обсязі та стягнуто заборгованість з позичальника в повному обсязі, рішення набрало законної сили.

1.3. У зв'язку з несплатою відповідачем основного боргу та відсотків у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного судового рішення про стягнення кредитної заборгованості позивач скористався правом звернути стягнення на заставлене майно шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" (ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М".

1.4. Відповідач проти позовних вимог ні усних, ні письмових заперечень не висловив, проте надіслав до суду клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду апеляційної скарги у справі N 303/8746/13-ц Мукачівського міськрайонного суду, у задоволенні якого місцевий господарський суд відмовив.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року (суддя Бобрик Г.Й.) позов задоволено повністю. У рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 6268,29 доларів США, що еквівалентно 167 054,13 грн. заборгованість за процентами - 4268,49 доларів США, що еквівалентно 113 758,12 грн та пеня - 28 831,01 грн. звернуто стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" та ТОВ "Транс Карпати М", посвідченим приватним нотаріусом Герцускі-Тормаш В.Л. Мукачівського міського нотаріального округу 21 березня 2011 року та зареєстрованим за N 1678, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, реєстраційний номер АО 8203АІ, 2007 року випуску;- напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, реєстраційний номер АО 4861 XX 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів всіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу. Стягнуто з ТОВ "Транс Карпати М" на користь ПАТ "ВіЕс Банк" суму 1378,00 грн на відшкодування сплачених позивачем судових витрат.

2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що у зв'язку з несплатою основного боргу та відсотків позичальником у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного рішення суду про стягнення кредитної заборгованості від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц у позивача виникло право звернути стягнення на заставлене майно, з огляду на що суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог та задоволення їх у повному обсязі шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року.

2.3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року скасовано; прийнято у справі нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з позивача на користь відповідача суму судового збору.

2.4. Обґрунтовуючи прийняту у справі постанову, суд апеляційної інстанції вказав, що у зв'язку з установленням як преюдиціального факту погашення боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року рішенням суду у справі N 303/8746/13-ц, зобов'язання за договором застави є припиненими. Отже, відсутні підстави для задоволення позову у даній справі про звернення стягнення на заставлене майно.

2.5. Подану вперше на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" Вищий господарський суд України ухвалою від 23 жовтня 2017 року повернув з підстав недотримання скаржником вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на момент винесення ухвали). Суд, зокрема, вказав, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет застави відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" повинна оплачуватися судовим збором у розмірі 120 відсотків від ставки судового збору, що підлягала сплаті на час звернення з позовом, як з вимоги майнового характеру. Ураховуючи, що ціна позову визначається за вартістю предмета застави згідно з умовами договору застави та становить 422 268 грн. суд визначив, що сума судового збору, сплаченого скаржником за подання касаційної скарги, є недостатньою.

3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

3.1. У листопаді 2017 року позивач удруге подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 рокузалишити в силі.

3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про помилковість та передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо погашення в повному обсязі заборгованості за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, яку в справі N 907/9/17 обчислено за станом на час звернення з цим позовом та з урахуванням коштів, сплачених на виконання скасованого заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 червня 2014 року у справі N 303/8746/13-ц, при тому, що чинне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року по справі N 303/8746/13-ц про стягнення заборгованості у валютному еквіваленті у повному обсязі і досі не виконано.

3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку/заставу майно, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13.

3.4. Крім того, скаржник навів доводи про те, що Вищий господарський суд України, ухвалою від 23 жовтня 2017 року помилково повернув йому подану вперше касаційну скаргу на підставі пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Вказав, що Вищий господарський суд України не звернув уваги на той факт, що позов про звернення стягнення на майно є вимогою немайнового характеру і відповідно судовий збір за перегляд касаційної скарги у цій справі сплачено саме у встановленому законом розмірі. На підтвердження цих доводів скаржник послався на пункт 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин".

4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 907/9/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 27 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20 березня 2018 року.

4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2018 року справу разом з касаційною скаргою ПАТ "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що існує висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/816-ц, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме визначення ставки судового збору, яка підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, як у спорі немайнового характеру.

4.4. З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність різної практики у визначенні ставки судового збору, що підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, та, не погодившись з висновками щодо немайнового характеру відповідного позову, дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.

5. Позиція учасників справи

5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив по суті позовних вимог, зауважив, що вимоги позивача є безпідставними й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, а існування боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, на який посилається позивач, є недоведеним.

6. Фактичні обставини справи, встановлені судами

6.1. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" (згідно з рішенням позачергових загальних зборів акціонерів перейменовано на ПАТ "ВіЕс Банк") та Мале підприємство "Нова" (позичальник) уклали кредитний договір N KU 010143, за умовами якого ПАТ "ВіЕс Банк" відкрив позичальнику моновалютну кредитну лінію з лімітом 34500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення до 21 березня 2014 року, а 3 жовтня 2012 року сторони уклали додаткову угоду N 1, яка є невід'ємною частиною кредитного договору.

6.2. Позивач виконав умови кредитного договору та надав кредит у сумі, визначеній цим договором.

6.3. У зв'язку з невиконанням позичальником узятих на себе зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитними коштами позивач з метою захисту своїх прав та законних інтересів звернувся до Мукачівського міськрайонного суду з позовом про солідарне стягнення з позичальника та фінансових поручителів заборгованості за кредитним договором, який було задоволено в повному обсязі. Рішення від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц набрало законної сили.

6.4. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" і ТОВ "Транс Карпати М", уклали договір застави, який забезпечує вимогу заставодержателя - ПАТ "Фольксбанк", що випливає з кредитного договору N KU 010143, укладеного 21 березня 2011 року заставодержателем та боржником - Малим підприємством "Нова" (далі по тексту - договір основного зобов'язання), згідно з яким заставодержатель відкрив боржнику моновалютну кредитну лінію на суму 34 500,00 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України становить на 21 березня 2011 року 274 195,65 грн.

6.5. Згідно з пунктами 2.1.1, 2.1.2 кредитного договору та пунктом 1.2 договору застави для забезпечення своєчасного та повного виконання умов договору основного зобов'язання та вимог чинного законодавства України, відшкодування інших витрат та збитків відповідно до статті 19 Закону України "Про заставу" з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника за договором основного зобов'язання заставодавець передає заставодержателю в заставу належне йому на праві власності рухоме майно з усіма приналежностями та покращеннями, які є на момент укладення цього договору та які можуть виникнути в майбутньому, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, 2007 року випуску; напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, 2007 року випуску.

6.6. За пунктом 2.1 договору застави банк набуває право звернення стягнення на предмет застави, якщо в момент настання будь-якого строку/терміну виконання умов договору основного зобов'язання хоча б одна з таких умов не буде виконана позичальником.

6.7. Відповідно до пункту 3.2 договору застави право застави за цим договором припиняється в разі, зокрема, припинення забезпеченого заставою зобов'язання.

6.8. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц задоволено позов ПАТ "ВіЕс Банк"; з позичальника за кредитним договором Малого підприємства "Нова" та поручителів стягнуто заборгованість за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в розмірі 11 677,35 дол. США, що становить 102 611,54 грн у гривневому еквіваленті (в тому числі 86 196,52 грн. заборгованості за основним боргом, 7140,55 грн заборгованості за відсотками та 9274,48 грн пені).

6.9. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у справі N 303/8746/13-ц, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.

6.10. З огляду на наявність договору про забезпечення основного зобов'язання, покликаючись на несплату боржником основного боргу та відсотків у розмірі і строки, обумовлені кредитним договором, і наявність невиконаного рішення міськрайонного суду про стягнення кредитної заборгованості, позивач у січні 2017 року звернувся до господарського суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року щодо боргу в розмірі 10 536,78 дол. США та 28 831,01 грн пені.

7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства

7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

7.2. За приписами статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договору.

7.3. Відповідно до статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом.

7.4. За змістом частини першої статті626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

7.5. Частиною першою статті1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

7.6. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

7.7. За змістом статті 564 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

7.8. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

7.9. Частинами першою та другою статті 20 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

7.10. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

7.11. Відповідно до частин першої та другої статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

7.12. Згідно із частиною третьою статті 3 Закону України "Про заставу" застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Статтею 29 цього Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання.

7.13. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

7.14. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що під час розгляду справи N 303/8746/13-ц суди визнали таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.

7.15. На час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду вищевказані ухвали міськрайонного та апеляційного судів залишено без змін постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 303/8746/13-ц від 4 червня 2018 року.

7.16. В силу приписів частини третьої статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення постанови апеляційного суду) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

7.19. За частиною другою статті 369 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

7.20.За частиною четвертою вказаної вище статті суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

7.21. Відповідне правове регулювання міститься також у статті 432 ЦПК України у чинній редакції.

7.22.Таким чином, суд вирішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, в межах чого також визнає таким, що не підлягає виконанню повністю чи частково виконавчий лист, встановивши, що обов'язок боржника відсутній повністю чи частково (у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин).

7.23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

7.24. Отже, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, правильно взяв до уваги обставини щодо стану виконання боржником свого обов'язку з погашення заборгованості, що був предметом розгляду Мукачівського міськрайонного суду у справі N 303/8746/13-ц, відповідно до ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у цій справі, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року.

7.25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи законодавчо обумовлене припинення зобов'язань за договором застави, як похідних від зобов'язань за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року.

7.26. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відмову в позові про звернення стягнення на заставлене майно є законними та обґрунтованими.

8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно

8.1. Відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України (у чинній редакції) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

8.2. Як уже зазначалося вище, повертаючи вперше подану скаржником касаційну скаргу, Вищий господарський суд України вказав про невідповідність розміру сплаченого судового збору за подання касаційної скарги вимогам статті 4 Закону України "Про судовий збір". Відповідно суд констатував, що вимога про звернення стягнення на предмет застави визначена у вартісному еквіваленті за договором застави від 21 березня 2011 року, отже вимога позивача має визначену і погоджену сторонами оцінку вартості майна і не може розглядатися як вимога немайнового характеру.

8.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, мотивуючи своє рішення про передачу справи з поданою вдруге касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погодився з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц про те, що при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки судовий збір має сплачуватись як за вимогу немайнового характеру.

8.4. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.

8.5. Відповідно до змісту частини другої статті 6 цього Закону у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.

8.6. У разі коли визначена (встановлена) позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, господарський суд з урахуванням припису наведеної норми Закону і частин першої - четвертої статті 49 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) попередньо визначає розмір судового збору виходячи із ціни позову, вказаної позивачем, а за результатами вирішення спору або стягує недоплачену суму судового збору з належної сторони, або повертає суму переплати цього збору.

8.7. За пунктом 3 частини другої статті 54 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову належала до обов'язкових реквізитів позовної заяви, якщо позов підлягає грошовій оцінці.

8.8. За змістом частини першої статті 55 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребовується.

8.9. Статті 162 та 163 чинної редакції ГПК України також містять положення, за яким у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку.

8.10. За пунктом 3 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.

8.11. За статтею 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

8.12. Таким чином, наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.

8.13. Зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача. Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов.

8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц, суперечать наведеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене визнає за необхідне відступити від них.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

9.3. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" - без задоволення.

10. Щодо судового збору

10.1. За змістом пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 120 відсотків, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви майнового характеру (за подання позову - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).

10.2. Ураховуючи наведені висновки щодо майнового характеру спору зі скаржника слід стягнути недоплачену суму судового збору відповідно до вимог пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" у вказаній редакції.

10.3. Оскільки позивач, звертаючись з позовом, визначив, що до грошових вимог, які підлягають задоволенню за рахунок звернення стягнення на заставлене майно, належить сума боргу за кредитним договором у розмірі 10 536, 78 дол США (що еквівалентно 280 805 грн 19 коп. за курсом НБУ на момент подачі позову) та пеня у розмірі 28 831, 01 грн. загальна ціна позову становить 309 636 грн 20 коп.

10.4. Отже, сума, яка підлягала сплаті при поданні цієї позовної заяви до суду першої інстанції, становить 4 644, 55 грн (1,5 % від ціни позову). Судовий збір за подання до суду касаційної скарги у цій справі становить 5 573,46 грн (120 % від суми, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви).

10.5. Ураховуючи сплачену скаржником суму за платіжним дорученням N 424530 від 24 липня 2017 року (1 653, 60 грн), сума недоплаченого судового збору за розгляд касаційної скарги у цій справі становить 3 919, 86 грн (5 573,46 грн - 1 653, 60 грн = 3 919, 86 грн).

10.6. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України за загальними правилами розподілу судових витрат у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 залишити без змін.

3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (78000 м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: УК у Печерському районі/22030102; код отримувача: 38004897; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: 31219207026007; код банку отримувача (МФО): 899998; код класифікації доходів бюджету 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)"; символ звітності банку 207) суму судового збору у розмірі 3 919 грн (три тисячі дев'ятсот дев'ятнадцять) гривень 86 коп за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала на правомерность отказа в обращении взыскания на предмет залога ВиЭс Банку в связи с исполнением заемщиком своих обязательств еще до принятия решения по иску о взыскании долга и наличии решения вступившего в законную силу о признании не подлежащим исполнению исполнительного листа выданного для исполнения решения суда о взыскании в связи с его исполнением.

Суд указал, что согласно части четвертой ст. 369 ГПК суд определением вносит исправления в исполнительный лист, а в случае если он был выдан ошибочно или если обязанность должника отсутствует полностью или частично в связи с его прекращением добровольным исполнением должником или другим лицом или по другим причинам, суд признает исполнительный лист не подлежащим исполнению полностью или частично. Если взыскание по такому исполнительному листу уже состоялось полностью или частично, суд одновременно по требованию должника взыскивает в его пользу безосновательно полученное взыскателем по исполнительному листу.

Таким образом отсутствуют основания для удовлетворения исковых требований, учитывая законодательно обусловленное прекращение обязательств по договору залога, как производных от обязательств по кредитному договору.

Что же касается размера судебного сбора в делах об обращении взыскания на предмет залога, то Большая палата отошла от позиции ВС-КГС и указала, что наличие стоимостного, денежного выражения материально-правового требования истца свидетельствует о его имущественном характере, который будет отображаться в цене заявленного иска.

Содержание заявленного требования об обращении взыскания на имущество основывается на наличии денежных требований истца к ответчику на основании отдельного договора, следствием удовлетворения таких требований и выполнения судебного решения является прекращение денежных требований истца. Итак, исковые требования об обращении взыскания на заложенное имущество имеют стоимостную оценку, носят имущественный характер и размер ставок судебного сбора за их представления определяется по требованиям статьи 4 Закона Украины "О судебном сборе", исходя из размера денежных требований истца, на удовлетворение которых направлен иск.

 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 202/30/17
      Провадження N 14-643цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
      03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін.
      Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково.
      Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру.
      В іншій частині позову відмовлено.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
      Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
      Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.
      У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк".
      За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі.
      Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду.
      Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит.
      Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається.
      Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними.
      У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем.
      Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.
      У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України.
      Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається.
      Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 804/4177/17
      Провадження N 11-1425апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року (суддя Дєєв М.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року (судді Сафронова С.В., Чепурнов Д.В., Мельник В.В.) у справі N 804/4177/17 за позовом ОСОБА_3 до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, треті особи: ОСОБА_4, Рада суддів України, про визнання незаконним і скасування рішення та
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визнання незаконним і скасування рішення зборів суддів цього суду, оформленого протоколом від 01-02 червня 2017 року N 12, про обрання головою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4
      На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що він є суддею Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області. Посаду голови цього суду двічі поспіль обіймав ОСОБА_4, а саме: в періоди з 11 квітня 2014 року по 10 квітня 2015 року та з 11 квітня 2015 року по 10 квітня 2017 року. Проте оскаржуваним рішенням зборів суддів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4 обрано головою цього суду на третій строк поспіль, що суперечить вимогам Закону України від 07 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (чинного на час обрання ОСОБА_4 на посаду голови суду на перший строк), Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 1402-VIII) та може, на думку позивача, викликати суспільний резонанс і підірвати довіру суспільства до судової влади в державі.
      Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із указаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушеннями судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог ОСОБА_3, зокрема, зазначив про те, що з урахуванням вимог КАС України та Закону N 1402-VІІІпризначення на адміністративну посаду голови суду охоплюється терміном проходження публічної служби, а орган, який призначає на таку адміністративну посаду, - збори суддів - у зв'язку з виконанням цього повноваження набуває статусу суб'єкта владних повноважень. Проте суди першої та апеляційної інстанцій помилково зазначили, що збори суддів не є суб'єктом владних повноважень щодо суддів при проходженні ними публічної служби у випадках призначення на адміністративну посаду або звільнення з неї. Крім цього, відмовляючи у відкритті провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України, суд першої інстанції на порушення вимог частини шостої вказаної статті КАС України не виконав обов'язок щодо роз'яснення позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи. На думку позивача, суди першої та апеляційної інстанцій виключили з-під юрисдикції судів України таку категорію справ як оскарження рішень зборів суддів, а також одноособово обмежили його право на доступ до правосуддя, гарантоване частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), Конституцією України та КАС України.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 07 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      На час розгляду справи відповідач та треті особи відзивів (заперечень) на касаційну скаргу не надіслали.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився й апеляційний суд, про те, що спір, предметом якого є рішення органу суддівського самоврядування, не є публічно-правовим і не підлягає під визначення справи адміністративної юрисдикції. За висновком судів попередніх інстанцій, скарги на рішення органів суддівського самоврядування (зборів суддів, конференцій суддів, з'їзду суддів України, Ради суддів України), а також скарги на дії, бездіяльність і рішення головуючих на зборах суддів, конференціях суддів, з'їзді суддів України та їх членів (делегатів), голови, його заступників і членів Ради суддів України, пов'язані з діяльністю органів суддівського самоврядування, розглядаються самими органами суддівського самоврядування згідно із законом, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, та внутрішніми актами, які регламентують їх діяльність.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
      Як установлено матеріалами справи, суддя Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визнання незаконним та скасування рішення зборів суддів цього суду, оформленого протоколом від 01-02 червня 2017 року N 12, про обрання головою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4
      Статтею 130-1 Конституції України визначено, що для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.
      Відповідно до положень частин першої та четвертої статті 126 Закону N 1402-VIII суддівське самоврядування - це самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.
      До завдань суддівського самоврядування належить вирішення питань щодо: 1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; 2) зміцнення незалежності судів, суддів, захист професійних інтересів суддів, у тому числі захист від втручання в їхню діяльність; 3) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення; 4) обрання суддів на адміністративні посади в судах у порядку, встановленому цим Законом; 5) призначення суддів Конституційного Суду України; 6) обрання суддів до складу Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, встановленому законом.
      Згідно із частинами другою та третьою статті 127 Закону N 1402-VIII (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) суддівське самоврядування в Україні здійснюється через: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Пленум Верховного Суду; 2) Раду суддів України; 3) з'їзд суддів України.
      Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України цим Законом та іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Конституцією України та цим Законом.
      Частинами першою та п'ятою статті 128 Закону N 1402-VIII визначено, що збори суддів - зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
      Збори суддів: 1) обговорюють питання щодо внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників апарату суду та приймають з цих питань рішення, що є обов'язковими для суддів та працівників цього суду; 2) визначають спеціалізацію суддів з розгляду конкретних категорій справ; 3) визначають рівень навантаження на суддів відповідного суду з урахуванням виконання ними адміністративних або інших обов'язків; 4) заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в цьому суді, та керівника апарату суду; 5) звертаються з поданням про притягнення до дисциплінарної відповідальності адвоката, прокурора, посадової особи органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за вчинення дій або бездіяльності, що порушують гарантії незалежності суду та судді; 6) здійснюють інші повноваження, визначені цим Законом.
      Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що збори суддів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області як орган суддівського самоврядування, який обговорює питання внутрішньої діяльності суду та приймає колективні рішення з обговорюваних питань, не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, та пункту 7 частини першої статті 4 КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      Встановлена правова природа діяльності органу суддівського самоврядування унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання незаконним та скасування його рішення, а тому вказаний позов не може розглядатися в судах.
      Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, N 93).
      Суд адміністративної юрисдикції не має компетенції щодо розгляду такого спору з огляду на те, що відповідні скарги розглядаються самим органом суддівського самоврядування згідно із Законом N 1402-VIII та внутрішнім актом, який регламентує діяльність такого органу, в той час як у справі ЄСПЛ "Трегубенко проти України", на якій наголошує позивач у доводах касаційної скарги, Пленумом Верховного Суду України було скасоване остаточне та обов'язкове судове рішення, винесене на користь заявника в порядку нагляду. ЄСПЛ зауважив, що Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов'язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконане (пункт 35 Рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України" (заява N 61333/00)).
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними наведені в касаційній скарзі доводи позивача про те, що суди першої та апеляційної інстанцій виключили з-під юрисдикції судів України таку категорію справ як оскарження рішень зборів суддів, а також одноособово обмежили його право на доступ до правосуддя, гарантоване частиною першою статті 6 Конвенції.
      За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами першої та апеляційної інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
      Лященко Н.П.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 904/9713/17
      Провадження N 12-247гс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
      учасників справи:
      позивача - Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" (представник Зубченко П.Л.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" (представник Павленко С.П.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" та ОСОБА_5 на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року (головуючий Пархоменко Н.В., судді Коваль Л.А., Чередко А.Є.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року (суддя Кеся Н.Б.) у справі N 904/9713/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива- 2000" про стягнення 1680869,24 грн.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У листопаді 2017 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом (з урахуванням уточнень позовних вимог) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" (далі - ТОВ "Нива-2000") про стягнення 1680869,24 грн. в тому числі: прострочена заборгованість за кредитом в сумі 720000,00 грн. строкова заборгованість за відсотками в сумі 20712,30 грн. прострочена заборгованість за відсотками в сумі 561967,43 грн та пеня за прострочення платежів по кредитному договору в розмірі 378459,51 грн.
      1.2. Позов мотивований невиконанням відповідачем грошових зобов'язань за кредитним договором про відкриття кредитної лінії N 2502/1, укладеним з позивачем 25 лютого 2014 року, та додатковою угодою, оформленою у вигляді кредитного договору від 12 травня 2014 року N 1205/2.
      1.3. Як на правові підстави позову позивач посилається на норми статей 526, 549, 530, 611, 625, 629, 1048, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 37, 38 Закону України від 6 вересня 2005 року N 2806-IV "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (далі - Закон N 2806-IV).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на необґрунтований розрахунок заявлених позивачем до стягнення сум.
      1.5. У поданому до суду клопотанні про закриття провадження у справі відповідач також зазначає про обставини направлення 28 травня 2015 року на адресу позивача пропозиції майнового поручителя відповідача - ОСОБА_5 про зарахування суми її депозиту у цьому банку в рахунок погашення наявної заборгованості відповідача за кредитним договором.
      1.6. На думку відповідача, в силу частини третьої статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та частин першої, другої статті 601 ЦК України зобов'язання останнього припинилися за фактом взаємозаліку, тому спору немає, що зумовлює закриття провадження у справі.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 25 лютого 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (як кредитором) і ТОВ "Нива-2000" (як позичальником) укладено кредитний договір N 2502/1 (далі - договір N 2502/1), відповідно до пункту 1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлювальної кредитної лінії на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, в межах невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 720000,00 грн. зі сплатою фіксованої процентної ставки - 27,5 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами до 8 травня 2014 року.
      2.2. Видача траншів кредиту проводиться шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника або оплати з позичкового рахунку позичальника N НОМЕР_1, відкритого у кредитора. Моментом (днем) надання кредиту вважається день першої оплати з позичкового рахунку позичальника розрахункових документів позичальника в сумі відповідного траншу або день перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника (пункти 2.1, 2.2 договору N 2502/1).
      2.3. Відповідно до пункту 2.4 цього договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно по останній календарний день поточного місяця у валюті кредиту на фактичну суму щоденної заборгованості на позичковому рахунку за методом "факт/факт" виходячи з фактичної кількості днів у році та сплачуються позичальником щомісячно в останній робочий день поточного місяця в період дії цього договору.
      2.4. Кредитор зобов'язаний для обліку розрахунків за кредитною лінією відкрити позичковий рахунок N НОМЕР_1 в АТ "Імексбанк" та перераховувати кошти на поточний рахунок позичальника або сплачувати з нього розрахункові документи позичальника в межах ліміту заборгованості за кредитом в порядку, визначеному цим договором. Для обліку нарахованих процентів за кредитом відкривається рахунок N НОМЕР_2 в АТ "Імексбанк" (пункт 3.1 договору N 2502/1).
      2.5. Судами встановлено, що на виконання умов договору N 2502/1 позивачем у період з 26 лютого по 3 березня 2014 року було перераховано із зазначеного вище позичкового рахунку на рахунки контрагентів відповідача 720000,00 грн.
      2.6. У подальшому - 12 травня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" і ТОВ "Нива-2000" було укладено кредитний договір N 1205/2 (т. 1, а. с. 14 - 18; далі - договір N 1205/2), відповідно до пункту 1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 720000,00 грн зі сплатою фіксованої процентної ставки - 30 % річних. Кінцевим терміном повернення коштів є 12 червня 2015 року (включно).
      2.7. Видача кредиту проводиться шляхом перерахунку кредитних коштів на поточний рахунок позичальника або сплати з позичкового рахунку позичальника N НОМЕР_3 в АТ "Імексбанк" (пункт 2.1 договору N 1205/2).
      2.8. Кредитор зобов'язаний відкрити позичальнику в АТ "Імексбанк" позичковий рахунок N НОМЕР_3, а для обліку нарахованих процентів за кредитом відкрити рахунок N НОМЕР_2 (пункт 3.1 договору N 1205/2).
      2.9. З метою забезпечення своєчасного та повного виконання боржником зобов'язань по договору N 1205/2, між ПАТ "Імексбанк" (як заставодержателем) і ТОВ "Нива-2000" (як боржником) 12 травня 2014 року укладено договір застави майнових прав за договором банківського вкладу N 1205/2-З (т. 1, а. с. 119 - 120; далі - договір застави).
      2.10. Відповідно до пункту 1.1 зазначеного договору заставодавець (майновий поручитель) передає в заставу заставодержателю майнові права - право вимоги на одержання грошових коштів у сумі 800 000,00 грн. що випливають з договору банківського вкладу, відкритого в АТ "Імексбанк" на ім'я ОСОБА_5
      2.11. На виконання умов договору N 1205/2 позивач перерахував грошову суму у розмірі 720000,00 грн на позичковий рахунок відповідача N НОМЕР_3, з якого 15 травня 2014 року її було перераховано на позичковий рахунок за договором N 2502/1 (N НОМЕР_1), також відкритий на ім'я відповідача. Ці обставини підтверджено копією виписки по рахунку N НОМЕР_3 за період з 25 лютого 2014 року по 11 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 21).
      2.12. Суди встановили, що внаслідок отримання грошових коштів за договором N 1205/2 і подальшого їх перерахування на позичковий рахунок за договором N 2502/1 відповідачем погашена заборгованість по кредитній лінії в сумі 720000,00 грн за договором N 2502/1, однак утворилась заборгованість на таку ж суму за договором N 1205/2.
      2.13. У подальшому відповідно до постанови Правління Національного банку України від 21 травня 2015 року N 330 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Імексбанк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) 27 травня 2015 року прийнято рішення N 105 "Про початок процедури ліквідації АТ "Імексбанк".
      2.14. З огляду на умови пункту 1.1 договору N 1205/2 строк повернення кредиту у сумі 720000,00 грн настав 13 червня 2015 року.
      2.15. 28 травня 2015 року фізична особа ОСОБА_5 як майновий поручитель звернулась до уповноваженого Фонду на ліквідацію АТ "Імексбанк" із заявою про зарахування суми, що знаходиться на її депозитному рахунку в установі неплатоспроможного банку, для погашення кредитного боргу ТОВ "Нива-2000", тобто після початку процедури ліквідації неплатоспроможного банку.
      2.16. Відповідач в установлений кредитним договором строк суму основного боргу не сплатив, що стало підставою для звернення позивача з позовом про стягнення 720000,00 грн основного боргу, а також строкової заборгованості зі сплати відсотків за період з 8 серпня по 11 вересня 2017 року у сумі 20712,30 грн. простроченої заборгованості зі сплати відсотків за період з 25 лютого 2014 року по 11 вересня 2017 року у сумі 561697,43 грн. пені за прострочення оплати кредиту за період з 15 червня по 14 грудня 2015 року в сумі 187712,88 грн та пені, нарахованої за прострочені проценти за період з 2 січня 2015 року по 11 вересня 2017 року, в сумі 98784,01 грн.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 8 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року, позов задовольнив повністю.
      3.2. Рішення судів мотивовано невиконанням відповідачем умов кредитних договорів N 2502/1 і N 1205/2, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з останнього на користь позивача.
      3.3. Суди відхилили доводи відповідача щодо відсутності спірної заборгованості внаслідок проведення взаємозаліку між майновим поручителем (фізичною особою) за кредитним договором N 1205/2 і банком, оскільки з початком процедури ліквідації банку, відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі -Закон N 4452-VI), не допускається зарахування грошових коштів за депозитним рахунком в рахунок погашення боргу за кредитним договором.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. 9 липня 2018 року ТОВ "Нива-2000" та ОСОБА_5 звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Судуз касаційними скаргами, у яких просили скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
      4.2. На обґрунтування касаційних скарг ОСОБА_5 і ТОВ "Нива-2000" зазначають, що ОСОБА_5 була майновим поручителем по спірному кредиту та з 12 червня 2015 року обґрунтовано вважала, що виконала своє солідарне зобов'язання перед позивачем (банком) за кредитним договором шляхом надання банку доручення (частина перша статті 1000 ЦК України) в депозитному договорі на договірне списання грошових коштів з її депозитного рахунку в сумі, що повністю покривала суму кредиту та відсотків, на дату закінчення строку, на який був виданий кредит.
      4.3. ТОВ "Нива-2000" також вказує на те, що суди попередніх інстанцій кваліфікували спірні правовідносини (в частині спору між сторонами щодо факту виконання договору кредиту) на підставі положення статті 601 ЦК України, що виключає можливість виконання зобов'язань за кредитом в такий спосіб під час ліквідації банку. Тоді як фактично між сторонами мали місце правовідносини з договірного припинення зобов'язання, що врегульовано частиною першою статті 604 ЦК України та не було заборонено законом станом на час настання строку повернення кредиту, та виникнення у банку обов'язку перерахувати грошові кошти з депозиту поручителя та розрахункового рахунку відповідача в рахунок погашення кредиту та відсотків на кінцевий строк повернення кредиту.
      4.4. Таким чином, на переконання ТОВ "Нива-2000", спір у цій справі стосується прав та обов'язків фізичної особи, яка не є підприємцем, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк" зазначає про безпідставні посилання скаржників на можливість зарахування зустрічних вимог за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк.
      5.2. ПАТ "Імексбанк" вказує на те, що скаржниками подано до банку заяви про зарахування зустрічних вимог 28 травня 2015 року, тобто в період, коли в банку вже було розпочато процедуру ліквідації.
      5.3. ПАТ "Імексбанк" наголошує на тому, що в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону N 4452-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що не припускає задоволення вимог окремих кредиторів поза межами ліквідаційної процедури.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      6.1. Оскільки ТОВ "Нива-2000" оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил суб'єктноїюрисдикції, справа разом із касаційними скаргами була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.
      Щодо підстав для припинення зобов'язання шляхом договірного списання коштів з депозитного рахунку майнового поручителя.
      6.2. Частинами першою та шостою статті 20 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" (далі - Закон N 2654-XII) визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
      6.3. Відповідно до статті 23 Закону N 2654-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.
      6.4. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права.
      6.5. Аналіз зазначених вище норм чинного законодавства свідчить, що набуте заставодержателем внаслідок невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання право звернення стягнення на предмет застави - майнові права реалізується шляхом відступлення заставодавцем права майнової (грошової) вимоги заставодержателю, тобто таке відступлення права вимоги і є безпосередньо способом звернення стягнення на вказаний предмет забезпечення.
      6.6. При цьому положення статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним нормативним актом у регулюванні правовідносин неплатоспроможного банку, у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_5 із заявою до банку, не містили обмежень для задоволення власних вимог банку як кредитора, у тому числі шляхом відступлення права вимоги.
      6.7. Посилаючись на статтю 602 ЦК України, положення якої визначають випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам відповідача про те, що у спірному випадку реалізація набутого банком права задоволення своїх вимог кредитора за рахунок заставного майна мала бути задоволена шляхом звернення стягнення на заставне майно внаслідок відступлення заставодавцем на користь заставодержателя права вимоги отримання грошових коштів за договором банківського вкладу.
      6.8. Водночас Велика Палата Верховного Суду визнає помилковим застосування судом апеляційної інстанції пункту 8 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI щодо заборони здійснювати припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (шляхом договірного списання) з дня початку процедури ліквідації банку, оскільки цієї норми не існувало як на час звернення 28 травня 2015 року ОСОБА_5 до банку про зарахування предмета застави в рахунок заборгованості за кредитним договором, так і на час настання кінцевого терміну повернення кредиту - 12 червня 2015 року (включно).
      6.9. Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій відповідач наголошував на тому, що позивач, ухиляючись від реалізації набутого ним права задоволення своїх вимог кредитора за рахунок заставного майна, незважаючи на відсутність заборони на час вчинення таких дій спеціальним законодавством про систему гарантування вкладів фізичних осіб, одночасно утримуючи у себе належні заставодавцю кошти на депозитному рахунку, діє у такий спосіб з порушенням меж здійснення цивільних прав. Проте належної оцінки зазначеним доводам в оскаржуваних судових рішеннях немає.
      6.10. Відповідно до приписів статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
      6.11. З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням пунктів 1.5, 4.1, а також пункту 4.3 договору застави щодо дотримання порядку відступлення права майнової (грошової) вимоги заставодержателю в разі порушення позичальниками умов кредитного договорута можливості задоволення банком своїх вимог одним зі способів на його вибір.
      6.12. Тобто звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
      6.13. Водночас під час розгляду справи як у суді першої, так і в апеляційній інстанціях відповідач наголошував на достатності депозитних коштів заставодавця у розмірі 800000,00 грн для погашення кредитної заборгованості відповідача на момент настання відповідного строку.
      6.14. Матеріали справи, з яких убачаються наведені вище обставини, попередніми судовими інстанціями не досліджувались, оскільки суди виходили виключно з обставин неповернення відповідачем грошових коштів та посилання на відсутність підстав для зарахування грошових коштів за депозитним рахунком в рахунок погашення боргу за кредитним договором.
      6.15. Попередні судові інстанції мали б перевірити зазначені вище доводи та встановити дійсний розмір заборгованості відповідача на час настання кінцевого терміну повернення кредиту, а відтак і обґрунтованість заявленої позивачем суми боргу.
      6.16. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили всі зібрані у справі докази, чим припустилися порушень норм процесуального та матеріального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      6.17. Відповідно до частин першої, другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      6.18. За таких обставин відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю рішення по суті справи, тому постановлені рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо юрисдикції спору
      6.19. Доводи ТОВ "Нива-2000" про порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, з огляду на те, що фізична особа ОСОБА_5 не є підприємцем, визнаються Великою Палатою Верховного Суду необґрунтованими, оскільки ОСОБА_5 не є стороною кредитного договору та позовні вимоги до неї не заявлялись, а відтак вирішення спору у цій справі відноситься до юрисдикції господарських судів.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      6.20. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      6.21. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      6.22. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ТОВ "Нива-2000" та ОСОБА_5 слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      6.23. З огляду на висновок щодо суті касаційних скарг судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року у справі N 904/9713/17 скасувати.
      3. Справу N 904/9713/17 передати на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська