Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора по увольнению помощника судьи и незаконности такого увольнения при наличии представления о назначении на должность


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      1


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

13 березня 2019 року

м. Київ

справа N 308/4431/17

провадження N 14-555цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Апеляційного суду Закарпатської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Апеляційного суду Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року, ухвалене у складі судді Лемак О.В., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів Павлишина О.Ф., Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Апеляційного суду Закарпатської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

2. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначала, що наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 13 листопада 2012 року її призначено помічником судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_4 за переведенням із Закарпатського окружного адміністративного суду із залишенням 11 рангу державного службовця на підставі подання цього судді. Після звільнення ОСОБА_4 з посади судді Апеляційного суду Закарпатської області (у зв'язку з поданням заяви про відставку) її переведено на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді тимчасово - з 09 по 26 грудня 2016 року - на підставі письмового подання судді ОСОБА_6 та її письмової заяви. Наказами від 26 грудня 2016 року та 31 січня 2017 року з нею було продовжено строковий трудовий договір до 31 січня та 01 березня 2017 року відповідно. З 13 лютого по 03 березня 2017 року вона перебувала на лікарняному, але 27 лютого 2017 року нею на вимогу в. о. керівника апарату суду було подано письмову заяву та подання судді ОСОБА_6 про призначення її додатковим помічником судді на час виконання ним повноважень судді, чим нею були дотримані та виконані всі умови згідно з чинним законодавством для продовження роботи на посаді додаткового помічника судді ОСОБА_6 Незважаючи на вищезазначене, 06 березня 2017 року після виходу на роботу з лікарняного вона дізналася про те, що 01 березня 2017 року керівником апарату Апеляційного суду Закарпатської області видано наказ про звільнення її з займаної посади додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 з 01 березня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з закінченням строку трудового договору.

3. Позивач вважала, що наказ про звільнення є незаконним і таким, що не відповідає чинному законодавству та грубо порушує її права, оскільки на момент звільнення письмової відмови у призначенні помічником судді ОСОБА_6 не надходило і вказаний суддя перебуває у штаті суду. Крім того, вона є одинокою матір'ю дитини-інваліда до трьох років і має гарантії, передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України, що не було враховано відповідачем при її звільненні.

4. У зв'язку з цим ОСОБА_3 просила визнати дії керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 щодо її звільнення з посади помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області неправомірними, скасувати наказ керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 від 01 березня 2017 року про звільнення її з посади додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області як незаконний та протиправний, поновити її на посаді помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року, стягнути з Апеляційного суду Закарпатської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02 березня 2017 року по день поновлення на роботі та 65 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

5. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано неправомірними дії керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 щодо звільнення ОСОБА_3 з посади помічника судді. Скасовано наказ керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 від 01 березня 2017 року "Про звільнення ОСОБА_3" як незаконний та протиправний. Поновлено ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року. Стягнуто з Апеляційного суду Закарпатської області на користь ОСОБА_3 середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 02 березня по 11 грудня 2017 року у сумі 76 455 грн 40 коп. та моральну шкоду у розмірі 35 тис. грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

6. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доводи позивача щодо порушення її трудових прав у зв'язку зі звільненням є обґрунтованими і доведеними, оскільки за наявності подання судді на призначення додатковим помічником судді вона була звільнена незаконно. Крім того, при звільненні позивача працедавець не врахував, що вона є одинокою матір'ю дитини-інваліда до трьох років і має гарантії, передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

7. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року залишено без змін.

8. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому наявні підстави для поновлення ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року і стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. У червні 2018 року Апеляційний суд Закарпатської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

10. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та виходячи із цього безпідставно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3 При цьому суди не врахували того, що суддя ОСОБА_6. відкликав своє подання на призначення позивача його додатковим помічником, а тому підстав для залишення ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника цього судді немає.

11. Крім того, заявник вважає, що ОСОБА_3 перебувала на публічній службі, а тому спір повинен розглядатися в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Щодо меж розгляду судом касаційної скарги

12. 03 вересня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував справу із суду першої інстанції.

13. 31 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.

14. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

15. 14 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

16. 29 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Позиція інших учасників справи

17. У жовтні 2018 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому вона погодилася з висновками судів попередніх інстанцій щодо часткового задоволення її позовних вимог, а тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Позиція Верховного Суду

18. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

19. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

20. У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") (далі - Закон N 2147-VIII), визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

21. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

22. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).

23. Відповідно до частини другої статті 4, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

24. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII).

25. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

26. 01 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року N 889-VIII "Про державну службу", преамбула якого визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

27. Указаний вище Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

28. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

29. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.

30. Пунктом 18 частини третьої статті 3 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що дія цього Закону не поширюється на працівників патронатних служб.

31. Згідно з частинами 1-3 статті 92 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до посад патронатної служби належать, зокрема, посади помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах. Працівник патронатної служби призначається на посаду на строк повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Трудові відносини з працівником патронатної служби припиняються в день припинення повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Акт про звільнення приймається керівником державної служби. Працівник патронатної служби може бути достроково звільнений з посади за ініціативою особи, працівником патронатної служби якої він призначений, або керівника патронатної служби.

32. У той же час частина четверта зазначеної вище статті передбачає, що на працівників патронатної служби поширюється дія законодавства про працю, крім статей 391, 41-431, 492 КЗпП України. Особливості патронатної служби в судах, органах та установах системи правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів.

33. Відповідно до частин першої, третьоїстатті 157 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожний суддя має помічника, статус і умови діяльності якого визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.

34. Згідно з пунктом 17 Положення про помічника судді загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України від 25 березня 2011 року N 14 (у редакції, чинній на час звільнення позивача з посади), у випадку тривалої відсутності судді (тривале відрядження, відсторонення судді від посади, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка для догляду за дитиною тощо), а також у період з моменту припинення повноважень судді зі здійснення правосуддя або з моменту звільнення судді із займаної посади у встановленому законом порядку, помічник судді може тимчасово виконувати обов'язки помічника, додаткового помічника іншого судді, про що на підставі особистої заяви помічника судді та подання відповідного судді видається наказ керівника апарату суду.

35. У справі встановлено, що 09 грудня 2016 року на підставі письмового подання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 та письмової заяви ОСОБА_3 наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 09 листопада 2016 року ОСОБА_3 переведено на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді тимчасово - з 09 грудня по 26 грудня 2016 року. У подальшому - 26 грудня 2016 року наказом N 6.3.1-381 та 01 лютого 2017 року наказом N 6.3.1-39 з ОСОБА_3 було продовжено строковий трудовий договір до 31 січня та до 01 березня 2017 року відповідно з зазначенням, що вона призначається на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді на час виконання суддею повноважень судді цього суду в межах кількісного складу діючого штатного розпису до визначення нового персонального та кількісного складу суддів та помічників суддів в Апеляційному суді Закарпатської області. 27 лютого 2017 року суддя Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6. вніс подання на призначення ОСОБА_3 його помічником. Наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 01 березня 2017 року ОСОБА_3 звільнено з посади додаткового помічника судді у зв'язку з закінченням строку трудового договору з 01 березня 2017 року.

36. Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

37. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Цивільного кодексу України суди загальної юрисдикції розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

38. Ураховуючи зазначені вище норми права, слід зробити висновок про те, що станом на час звільнення ОСОБА_3 01 березня 2017 року посада помічника (додаткового помічника) судді відносилася до патронатної служби, не належала до державної служби, а тому на спірні правовідносини не поширювалася дія Закону України "Про державну службу", у той же час поширювалася дія гарантій, передбачених КЗпП України.

39. Отже, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що справа повиннарозглядатися в порядку цивільного судочинства, а доводи наведені у касаційній скарзі щодо розгляду справи в порядку КАС України є необґрунтованими.

40. Разом із цим, вирішуючи питання правомірності звільнення позивача з займаної посади, суди обґрунтовано виходили із того, що таке звільнення відбулося з порушенням трудових прав позивача.

41. Так, з урахуванням вищезазначених положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та пунктів 2, 7, 8 Положення про помічника судді загальної юрисдикції помічник судді - це працівник патронатної служби в суді, який забезпечує виконання суддею повноважень щодо здійснення правосуддя. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. Помічник судді призначається на посаду на строк повноважень безпосереднього керівника та не довше ніж на період перебування безпосереднього керівника у штаті суду. Призначення на посаду помічника судді здійснюється на підставі письмового подання судді без конкурсного відбору наказом керівника апарату відповідного суду.

42. У справі встановлено, що станом на час звільнення позивача із займаної посади повноваження судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 не були припинені, цей суддя не звільнений із посади судді вказаного суду. У той же час станом на 01 березня 2017 року було наявне подання судді ОСОБА_6, датоване 27 лютого 2017 року, на призначення ОСОБА_3 його помічником на час виконання ним повноважень судді цього суду.

43. Суддя ОСОБА_6. не вносив подання про звільнення ОСОБА_3 з посади помічника, а звільнення без такого подання є неправомірним.

44. Доводи відповідача щодо відкликання суддею ОСОБА_6. свого подання від 27 лютого 2017 року про призначення ОСОБА_3 на посаду помічника судді з 01 березня 2017 року правового значення не мають, оскільки таке відкликання відбулось 19 квітня 2017 року, тобто після видачі оспорюваного наказу про її звільнення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

45. Таким чином, врахувавши зазначені вище обставини у справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність звільнення ОСОБА_3 із займаної посади та наявність підстав для задоволення її позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі на посаді помічника судді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

46. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

47. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для їхскасування немає.

Щодо судових витрат

48. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

49. Оскільки касаційна скарга заявника залишається без задоволення, то судові витрати, пов'язані з касаційним розглядом, покладаються на його рахунок.

Керуючись статтями 402-404, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Апеляційного суду Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Ткачук

Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.М. Ситнік

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что не во всех случаях увольнения госслужащих спор подлежит рассмотрению в административных судах. Обоснование решения крайне слабое. Я не понимаю зачем было это делать вообще и так всю страну ломать через колено. Теперь целая категория дел, включая и судей не совсем понятно в какой юрисдикции должна рассматриваться. Это полный провал судебной реформы. Теперь помощник судьи - ЭТОНЕ ПУБЛИЧНАЯ СЛУЖБА по логике Большой палаты.

Суд указал, что пунктом 18 части третьей статьи 3 Закона Украины "О государственной службе" (в редакции, действующей на момент возникновения спорных правоотношений) установлено, что действие этого Закона не распространяется на работников патронатных служб. Правда по такой логике еще на 20 категорий он не распространяется.

Суд пришел к очень сомнительному выводу о том, что по состоянию на момент увольнения истца 1 марта 2017 должность помощника (дополнительного помощника) судьи относилась к патронатной службы, не относилась к государственной службе, а потому на спорные правоотношения не распространялось действие Закона Украины "О государственной службе", в то же время распространялось действие гарантий, предусмотренных КЗоТ Украины.

По сути спора суд указал, что с учетом вышеупомянутых положений Закона Украины "О судоустройстве и статусе судей" и пунктов 2, 7, 8 Положения о помощнике судьи общей юрисдикции помощник судьи - это работник патронатной службы в суде, который обеспечивает выполнение судьей полномочий по осуществлению правосудия. Судьи самостоятельно осуществляют подбор помощников. Помощник судьи назначается на должность и освобождается от должности руководителем аппарата соответствующего суда по представлению судьи. Помощник судьи назначается на должность на срок полномочий непосредственного руководителя и не более чем на период пребывания непосредственного руководителя в штате суда. Назначение на должность помощника судьи осуществляется на основании письменного представления судьи без конкурсного отбора приказом руководителя аппарата соответствующего суда.

В деле установлено, что по состоянию на момент увольнения истца с занимаемой должности полномочия судьи Апелляционного суда Закарпатской области ОСОБА_6 не были приостановлены, этот судья не уволен с должности судьи указанного суда. В то же время по состоянию на 1 марта 2017 имелось представление судьи ОСОБА_6, датированное 27 февраля 2017, на назначение истца его помощником на время выполнения им полномочий судьи этого суда.

На мой взгляд - это заведомо неправосудное решение.

Link to post
Share on other sites

Сторона в этом деле: Керецман Надія Валеріївна, а вто ее декларация: https://declarations.com.ua/declaration/nacp_4a4dd470-e65b-4664-89a3-7a3786ce9786

Удивительно, что как кандидата на должность судьи ее допустили: https://vkksu.gov.ua/ua/news/pro-riezultati-rozgliadu-komisieiu-20-wieriesnia-2017-roku-pitannia-dopusku-osib-do-utchasti-u-dobori-kandidatiw-na-posadu-suddi-misciewogo-sudu/

Но деклараций родственніх связей и доброчестности нет.

  • Thanks 1
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 712/8916/17
      Провадження № 14-448цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію
      за касаційною скаргою відповідачки на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Пересуньком Я. В., й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Сіренка Ю. В., Пономаренка В. В., Ювшина В. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 17 липня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив стягнути солідарно з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 станом на 1 лютого 2017 року: 45 686,17 грн - заборгованості за спожиту теплову енергію, 5 703,23 грн - інфляційних витрат і 1 285,34 грн - три проценти річних.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Позивач постачає теплову енергію для потреб опалення та гарячого водопостачання, зокрема, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
      2.2. Відповідачі мають заборгованість перед позивачем за надані у квартирі житлово-комунальні послуги (поставлену теплову енергію), оскільки з січня 2011 року не вносять відповідну оплату, чим завдають шкоду позивачеві.
      2.3. 11 квітня 2017 року позивач звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки.
      2.4. 12 травня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси відмовив у прийнятті зазначеної заяви через наявність спору про право.
      2.5. Крім повернення боргу за спожиті послуги, відповідачі мають сплатити позивачеві три проценти річних й інфляційні втрати згідно з наданим розрахунком за період заборгованості з травня 2016 року до травня 2017 року включно.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 вересня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу про залишення без розгляду позову в частині вимог до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог (з урахуванням ухвали цього ж суду від 6 жовтня 2017 року про виправлення описки), а саме: стягнув з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року «по 1 лютого 2017 року» у сумі 30 804,96 грн, три проценти річних - 983,39 грн, інфляційні втрати - 5 703,23 грн; в іншій частині позову відмовив через пропуск позовної давності.
      4. Мотивував рішення так:
      4.1. Сторони перебувають у фактичних договірних відносинах, в яких відповідачка як власниця квартири має обов`язок оплатити позивачеві надані ним послуги відповідно до кількості зареєстрованих у квартирі осіб.
      4.2. У вересні 2017 року відповідачка подала заяву про сплив позовної давності.
      4.3. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, подання кредитором (виконавцем послуг) згідно з розділом ІІ Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Тому, оскільки позивач у квітні 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки, перебіг позовної давності був перерваний.
      4.4. Отже, обґрунтованою є вимога позивача про стягнення заборгованості у межах позовної давності за період з квітня 2014 року «по 31 січня 2017 року».
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 22 листопада 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, висловленому у постанові від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13.
      6.2. Правовідносини сторін є грошовим зобов`язанням, в якому на боржника покладений обов`язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, а цьому обов`язку кореспондує право кредитора вимагати сплату грошей за надані ним послуги.
      6.3. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Оскільки за прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг відповідальність несе відповідачка, а заборгованість за послуги позивач нараховував щомісяця, то загальна позовна давність починає спливати за кожним таким щомісячним платежем окремо.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 7 грудня 2017 року відповідачка подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 1 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи, що є достатньо обґрунтованих підстав для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15. Мотивував ухвалу так:
      8.1. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виснував, що відповідачка з січня 2011 року жодного разу не вносила оплату за поставлені позивачем до її квартири послуги, а позивач 20 квітня 2017 року звертався із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованості, внаслідок чого перебіг позовної давності перервався. Тому суд стягнув заборгованість з урахуванням звернення позивача із заявою про видачу судового наказу за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно.
      8.2. Суд першої інстанції застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, згідно з яким «судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
      8.3. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14, згідно з яким, оскільки «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
      8.4. У зазначених висновках Верховний Суд України надав розширювальне тлумачення приписів статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо підстав для переривання перебігу позовної давності. Причиною для такого розширювального тлумачення стала неузгодженість матеріальних і процесуальних норм: на момент прийняття ЦК України у процесуальному законі не було правил про наказне провадження, а тому ЦК України не передбачав такої підстави для переривання перебігу позовної давності як подання кредитором заяви про видачу судового наказу. Із запровадженням у ЦПК України 2004 року інституту наказного провадження зміни до статті 264 ЦК України внесені не були. Тому у судовій практиці були спроби узгодити матеріальні та процесуальні норми щодо застосування позовної давності у наказному провадженні.
      8.5. У листі від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ у порядку наказного провадження» Верховний Суд України вказав, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частин другої та третьої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це, суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов`язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».
      8.6. Натомість згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» «наявність спору про право (пункт 2 частини третьої статті 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити, коли із доданих документів убачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».
      8.7. Фактично існували два підходи до застосування позовної давності у наказному провадженні: а) позовна давність підтверджує наявність спору про право та виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; б) суд не має враховувати позовну давність без заяви особи, а тому відсутні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Протилежні висновки у подібних правовідносинах не сприяють єдності правозастосовної практики.
      8.8. Навряд чи були підстави розширити зміст припису статті 264 ЦК України та виснувати про те, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Ця інтерпретація зроблена в інтересах кредитора без урахування інтересів боржника, в якого фактично немає можливості заявити про застосування позовної давності у наказному провадженні, а у суду - її врахувати.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Відповідачка мотивувала касаційну скаргу так:
      9.1. У позивача з відповідачкою відсутній укладений договір про надання відповідних житлово-комунальних послуг.
      9.2. Позивач втратив право на судовий захист відповідно до статей 264 і 267 ЦК України.
      9.3. Суди допустили порушення норм процесуального права; у їхніх рішеннях є «неправдиві факти»; ці рішення є «завідомо неправосудними та незрозумілими», а докази, які підтверджують заборгованість відповідачки, є необґрунтованими.
      9.4. Суди помилково вказали 11 квітня 2017 року датою постановлення ухвали Соснівського районного суду міста Черкаси про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості, оскільки цю ухвалу суд постановив 12 травня 2017 року.
      (2) Позиція позивача
      10. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо обов`язку власниці квартири оплатити фактично надані житлово-комунальні послуги
      11. Суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідачка не надала належних і допустимих доказів того, що у квартирі відсутнє централізоване опалення чи гаряче водопостачання, а також виснували, що у сторін склалися фактичні договірні відносини за відсутності письмового договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг. Проте відповідачка заперечує наявність таких відносин, акцентуючи на відсутності зазначеного договору у письмовій формі.
      12. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідачку від обов`язку оплати за надані такі послуги.
      13. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).
      14. Спірні правовідносини виникли у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг і регулюються, зокрема, Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон).
      15. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник (частина друга статті 19 Закону). Власником Закон визначає фізичну або юридичну особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку (абзац сьомий частини першої статті 1 Закону). А споживачем є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону).
      16. Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону).
      17. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
      18. Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону).
      19. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону).
      20. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).
      21. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
      22. За змістом частини перша статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      23. Вирішуючи питання про те, чи правильно суди першої й апеляційної інстанцій застосували норми права, Велика Палата Верховного Суду з огляду на наведений припис процесуального закону бере до уваги обставини, які встановили ці суди, та вважає неприйнятними аргументи касаційної скарги про «неправдиві факти», встановлені у судових рішеннях, необґрунтованість» доказів, що підтверджують ці факти, а також про «завідому неправосудність і незрозумілість» таких рішень.
      24. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідачка є одноосібною власницею квартири, в якій мають зареєстроване місце проживання, окрім відповідачки, ще 5 осіб, і що позивач надав послуги з постачання теплової енергії. З огляду на це відповідачка як власник квартири, в якій були отримані житлово-комунальні послуги, мала обов`язок оплатити позивачеві їхню вартість. Але, як також установили суди, оскільки з січня 2011 року вона жодного разу не оплачувала за поставлені позивачем до квартири послуги, чим порушила його право, за захистом якого він звернувся до суду. З огляду на висновки судів Велика Палата Верховного Суду має перевірити, за який період можливе стягнення заборгованості, яка виникла у відповідачки.
      (1.2) Щодо переривання перебігу позовної давності
      25. Позивач звернувся до суду з позовом 17 липня 2017 року та заявив вимогу про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги станом на 1 лютого 2017 року, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат за період заборгованості з травня 2016 року до травня 2017 року включно (згідно з наданим розрахунком), вважаючи, що позовна давність стосовно оплати за постачання теплової енергії, яку відповідачка не вносила, починаючи з січня 2011 року, перервалася поданням заяви про видачу судового наказу. Відповідачка у суді першої інстанції до ухвалення ним рішення подала письмову заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до всіх вимог позивача.
      26. Суд першої інстанції вважав, що позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за вказаний період була перервана поданням до суду у квітні 2017 року заяви про видачу судового наказу, але стягнув з відповідачки борг за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно. Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції щодо вирішення спору. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що інститут переривання позовної давності до спірних відносин незастосовний.
      27. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(пункт 138)).
      28. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний закономінтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний закономінтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).
      29. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
      30. Отже, переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
      31. Відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та частини першої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, судовий наказ є особливою формою судового рішення за певними вимогами, зокрема, і про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості (пункт 3 частини першої статті 96 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, пункт 3 частини першої статті 161 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
      32. Верховний Суд України сформулював висновок про те, що оскільки судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому ЦПК України, перериває перебіг позовної давності (постанови від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15). Аналогічно застосував приписи про переривання позовної давності і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц.
      33. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведена інтерпретація норм права не врахувала інтересу боржника, зокрема у тому, щоби заявити про застосування позовної давності, а такої можливості у наказному провадженні немає. Більше того, стаття 100 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не встановлювала підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи її повернення ні те, що з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, ні те, що пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою. Натомість пункт 5 частини першої статті 165 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати, таку підставу для відмови у видачі судового наказу передбачає.
      34. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      35. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України чи Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 41)).
      36. Вирішуючи поставлене в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 серпня 2019 року питання про наявність підстав для відступу від наведеного вище висновку Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке:
      36.1. Інститут наказного провадження був запроваджений у цивільному процесі України з 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України. ЦК України набрав чинності 1 січня 2004 року. З того часу приписи статті 264 цього кодексу про переривання перебігу позовної давності залишаються незмінними, а перелік підстав такого переривання є вичерпним.
      36.2. Наказне провадження як особливий спрощений вид провадження у цивільному судочинстві спрямоване на швидкий та ефективний захист безспірних прав особи шляхом видачі судового наказу, що одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом, без судового засідання та без виклику заявника (стягувача) і боржника. Процес доказування для першого починається з моменту подання заяви про видачу судового наказу та закінчується прийняттям цієї заяви судом, тоді як для боржника цей процес розпочнеться, якщо він вирішить подати заяву про скасування судового наказу після отримання копії останнього. Звернення до суду із заявою про видачу судового наказу є правом, а не обов`язком особи, якій належить право вимоги, а також органів і осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частина друга статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
      37. Як встановили суди попередніх інстанцій, до звернення з позовом позивач 20 квітня 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 і ОСОБА_3 заборгованості за період з 1 січня 2011 року до 1 лютого 2017 року. А 12 травня 2017 року, як вірно стверджує відповідачка у касаційній скарзі, Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу у справі № 712/5031/17 про відмову у прийнятті зазначеної заяви про видачу судового наказу (описка у даті постановлення цієї ухвали в описових частинах рішення суду першої інстанції від 29 вересня 2017 року й ухвали апеляційного суду від 22 листопада 2017 року у справі № 712/8916/17 не впливає на висновки Великої Палати Верховного Суду).
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 640/2704/16-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 травня 2018 року у справі № 903/509/17).Новий перебіг позовної давності (після його переривання) починається наступного дня після пред`явлення позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
      39. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, висловленого у постановах від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, та від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленого у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц, про те, що подання кредитором (зокрема виконавцем послуг) в порядку, передбаченому ЦПК України, заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності.
      (1.3) Щодо стягнення заборгованості за надані послуги
      40. Спірні правовідносини виникли з приводу несплати відповідачкою наданих позивачем житлово-комунальних послуг з постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання квартири. Суди попередніх інстанцій задовольнили позов частково, стягнувши з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно у сумі 30 804,96 грн, а також 983,39 грн розрахованих трьох процентів річних і 5 703,23 грн розрахованих інфляційних втрат за вказаний період та відмовивши в іншій частині вимог через пропуск позовної давності. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що позов слід задовольнити частково, проте період розрахунку заборгованості та сума, яку слід стягнути, є відмінними від тих, які визначили суди.
      41. Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону).
      42. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у редакції, що була чинною впродовж періоду, за який позивач просить стягнути заборгованість).
      43. Як установили суди попередніх інстанцій, з січня 2011 року відповідачка жодного разу не оплачувала за надані позивачем послуги. Суди дослідили, зокрема, розрахунок заборгованості, згідно з яким позивач її нараховував за кожен календарний місяць надання послуг, починаючи з січня 2011 року.
      44. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      45. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).
      46. Оскільки заборгованість за житлово-комунальні послуги нараховувалась позивачем щомісяця, то, як правильно вказали суди попередніх інстанцій, перебіг загальної позовної давності слід відраховувати від кожного щомісячного платежу.
      47. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд першої інстанції, розраховуючи інфляційні втрати, правильно вказав, що платіж за квітень відповідачка мала внести до 20 травня відповідного року. Однак для розрахунку заборгованості власне за послуги з постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання квартири суди не взяли до уваги нормативно визначений термін внесення відповідних платежів, а тому неправильно визначили день, з якого настало прострочення відповідачки за кожним місячним платежем.
      48. З огляду на те, що у позивача з відповідачкою є фактичні договірні відносини, тобто не визначений інший, ніж встановлений у пункті 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення термін внесення платежів, саме з 21 числа кожного місяця, наступного за тим, в якому були надані відповідні послуги, починається прострочення оплати цих послуг, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожним місячним платежем.
      49. Оскільки подання позивачем 20 квітня 2017 року заяви про видачу судового наказу не перервало загальної позовної давності, остання не спливла до тих щомісячних платежів, від моменту прострочення яких до дня звернення до суду з позовом не минуло 3 роки. Послуги, надані у червні 2014 року, відповідачка мала оплатити до 20 липня 2014 року включно (тобто позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за червень 2014 року минала 21 липня 2017 року). А позивач звернувся з позовом 17 липня 2017 року. Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на стягнення заборгованості за період з квітня, а не з червня 2014 року.
      50. Суд першої інстанції, висновки якого підтримав апеляційний суд, перевірив наданий позивачем розрахунок і встановив у межах підставних, на думку суду, вимог розмір заборгованості відповідачки, починаючи з квітня 2014 року. Велика Палата Верховного Суду, користуючись дослідженим судами розрахунком, визначила, що за виключенням вартості послуг, наданих у квітні та травні 2014 року, сума заборгованості за надані у період з червня 2014 року до січня 2017 року включно послуги становить 30 319,76 грн.
      (1.4) Щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат
      51. У позовній заяві позивач вказав, що, окрім повернення боргу за надані ним послуги, відповідачі мають сплатити позивачеві три проценти річних й інфляційні втрати та надав розрахунок, згідно з яким нарахував три проценти річних й інфляційні втрати за період прострочення з травня 2016 року до травня 2017 року включно. Проте суди стягнули з відповідачки такі проценти і втрати за період з червня 2014 року до січня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів не погоджується.
      52. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 45)).
      53. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      54. За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15).
      55. З огляду на те, що відповідачка, як встановили суди попередніх інстанцій, прострочила виконання грошового зобов`язання, вона на вимогу позивача повинна сплатити інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми.
      56. За змістом частин першої та другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (аналогічні приписи є у частинах першій і третій статті 13 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      57. З огляду на принцип диспозитивності та заявлений позивачем у розрахунку період нарахування трьох процентів річних й інфляційних втрат за період прострочення оплати послуг з травня 2016 року до травня 2017 року включно (т. 1, а. с. 4-6), суди попередніх інстанцій помилково стягнули ці проценти та втрати за інший період (з квітня 2014 року до 1 лютого 2017 року), аніж заявив позивач.
      58. Окрім того, розраховуючи три проценти річних, суди не врахували, що початок періоду прострочення за кожним щомісячним платежем припадає на 21 число кожного наступного місяця. Тому сума заборгованості за процентами з травня 2016 року до травня 2017 року включно відповідно до заявленого позивачем та дослідженого судами розрахунку становить: за прострочення оплати послуг за травень 2016 року - 21,57 грн, за червень 2016 року - 20,37 грн, за липень 2016 року - 29,56 грн, за серпень 2016 року - 21,42 грн, за вересень 2016 року - 7,17 грн, за жовтень 2016 року - 25,99 грн, за листопад 2016 року - 28,61 грн, за грудень 2016 року - 23,63 грн, за січень 2017 року - 20,67 грн, за лютий 2017 року - 15,63 грн, за березень 2017 року - 6,56 грн, за квітень 2017 року - 1,34 грн, а разом - 222,52 грн, розрахованих за формулою: 3% річних від суми боргу за місячним платежем = сума боргу за один щомісячний платіж * 3 : 100 : кількість днів у році, коли мало місце прострочення * кількість днів прострочення цього щомісячного платежу у відповідному році.
      59. Оскільки індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць, то якщо сума боргу сплачується з 16 до останнього дня місяця включно, розрахунок інфляційних втрат починається з наступного за цим місяцем і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 916/1883/16 (пункт 43), від 8 травня 2019 року у справі № 904/2156/18, від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18 (пункт 46), від 14 січня 2020 року у справі № 924/532/19 (пункт 23), від 29 квітня 2020 року у справі № 910/1193/19 (пункт 5.2.8), від 18 червня 2020 року у справі № 904/3491/19 (пункт 9.11)).
      60. З огляду на вказане інфляційні втрати за прострочення оплати за послуги, надані, наприклад, у травні 2016 року, які мали бути оплачені до 20 червня 2016 року включно, слід розраховувати, з липня 2016 року. А станом на 31 травня 2017 року інфляційні втрати за оплату послуг, наданих у квітні та травні того року, не виникли у періоді, який позивач зазначив у його розрахунку, дослідженому судами. Тому відповідно до заявленого у цьому розрахунку заборгованості, на яку слід нарахувати інфляційні втрати за період з травня 2016 року до травня 2017 року, сума таких втрат, що має компенсувати відповідачка, становить: за прострочення оплати послуг за травень 2016 року - 104,78 грн, за червень 2016 року - 109,27 грн, за липень 2016 року - 180,2 грн, за серпень 2016 року - 125,68 грн, за вересень 2016 року - 37,44 грн, за жовтень 2016 року - 118,72 грн, за листопад 2016 року - 134,24 грн, за грудень 2016 року - 121 грн, за січень 2017 року - 101,88 грн, за лютий 2017 року - 58,42 грн, за березень 2017 року - 25,31 грн, а разом - 1 116,95 грн.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      62. Оскільки відповідачка подала касаційну скаргу у справі № 712/8916/17 7 грудня 2017 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      63. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      64. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції).
      65. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      66. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо застосування позовної давності, періоду нарахування заборгованості та розподілу судового збору; крім того, рішення суду першої інстанції, залишене без змін ухвалою апеляційного суду, треба змінити у резолютивній частині щодо періоду та сум стягнутих з відповідачки заборгованості за житлово-комунальні послуги, трьох процентів річних й інфляційних втрат; а у решті оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      68. За подання позовної заяви позивач заплатив 1 600 грн судового збору (т. 1, а. с. 1).
      69. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд першої інстанції зазначив, що позов спочатку поданий до трьох відповідачів, і за умови задоволення позову у первісному вигляді, кожен з них мав би сплатити по 533,33 грн судового збору. Оскільки позов до двох з них залишений без розгляду за заявою позивача, то з відповідачки на користь позивача відповідно до статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на той час, підлягає стягненню судовий збір у розмірі 533,33 грн. Суд апеляційної інстанції указане рішення залишив без змін.
      70. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками. По-перше, суд першої інстанції розглянув позов по суті лише до відповідачки. По-друге, суд першої інстанції задовольнив частково позовні вимоги. З огляду на припис частини першої статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві -пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
      71. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідачки, судові рішення у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідачки на користь позивача, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      72. За подання апеляційної скарги відповідачка заплатила 1 760 грн судового збору (т. 2, а. с. 90). Позивач теж подавав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції і заплатив таку ж суму судового збору (т. 2, а. с. 95). За подання касаційної скарги відповідачка сплатила 1 920 грн судового збору (т. 3, а. с. 106).
      73. Позивач заявив до стягнення 52 674,74 грн. Велика Палата Верховного Суду вважає підставними до стягнення загалом 31 659,23 грн, що складає приблизно 60,10 % від заявленої позивачем вимоги. З огляду на наведене позивач має право на стягнення з відповідачки (1 600 грн +1 760 грн) х 60,10 % : 100% = 2 019,36 грн. Своєю чергою відповідачка має право на стягнення з позивача (1 760 грн +1 920 грн) х (100% - 60,10 %) : 100% = 1 468,32 грн.
      74. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
      75. З огляду на те, що на відповідачку покладається більша сума судових витрат, вона має сплатити позивачеві різницю: 2 019,36 грн - 1 468,32 грн = 551,04 грн.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      76. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
      77. Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року).Надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах (частина перша статті 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      78. Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку (частина перша статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      79. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
      80. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
      81. Переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників.
      82. Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
      83. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина перша статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      84. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у первинній редакції).Розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 року № 633, чинної з 30 серпня 2017 року).
      85. Якщо договором не встановлений інший термін, то з 21 числа кожного місяця починається період прострочення оплати наданих у попередньому місяці послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, а отже, і перебіг позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу, за яким споживач допустив прострочення.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, статтею 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо застосування позовної давності, періоду нарахування заборгованості та розподілу судового збору.
      3. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, змінити у резолютивній частині, виклавши абзац другий останньої у такій редакції:
      «Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) на користь Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (ідентифікаційний код 02082522; вул. Остафія Дашковича, 62, м. Черкаси, 18001) заборгованість з оплати за постачання теплової енергії з червня 2014 року до січня 2017 року включно у розмірі 30 319 (тридцять тисяч триста дев`ятнадцять) грн 76 коп., а також нараховані за період прострочення оплати послуг з травня 2016 року до травня 2017 року включно три проценти річних - 222 (двісті двадцять дві) грн 52 коп. й інфляційні втрати - 1 116 (одну тисячу сто шістнадцять) грн 95 коп.».
      4. У решті рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року залишити без змін.
      5. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) на користь Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (ідентифікаційний код 02082522; вул. Остафія Дашковича, 62, м. Черкаси, 18001) 551(п`ятсот п`ятдесят одну) грн 04 коп. витрат зі сплати судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91460925
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      01 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 198/305/15-ц
      Провадження № 14-704 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Златобанк» до Фермерського господарства «Зоря», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Златобанк», треті особи: Фермерське господарство «Зоря», ОСОБА_1 , про визнання припиненим зобов`язання за кредитним договором
      за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року, ухвалене суддею Гайдар І. О., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Красвітної Т. П., Котушенко С. П., Романюк М. М., та
      УСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Златобанк» (далі - ПАТ «Златобанк», банк) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Златобанк» (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд відповідно) звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з Фермерського господарства «Зоря» (далі - ФГ «Зоря», фермерське господарство), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 11 квітня 2012 року № 72/12-KL (далі - кредитний договір) у розмірі 1 355 467,84 грн, у тому числі: 880 273,97 грн - тіло кредиту, 46 123,94 грн - проценти за кредитом, 398 917,56 грн - пеня, 5 000,00 грн - штраф, 25 152,37 грн - 3 % річних.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 11 квітня 2012 року ПАТ «Златобанк» та ФГ «Зоря» уклали кредитний договір, за умовами якого банк надав фермерському господарству кредит у формі відкриття відкличної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості у розмірі 20 млн грн, на строк кредитування до 08 лютого 2013 року, зі сплатою 21,5 % річних. 30 серпня 2012 року, 07 лютого 2013 року, 25 липня 2013 року та 07 лютого 2014 року сторони укладали додаткові угоди, якими, зокрема, змінювали максимальний ліміт заборгованості та розмір процентної ставки. На забезпечення виконання зобов`язань ФГ «Зоря» 11 квітня 2012 року ПАТ «Златобанк» та ОСОБА_1 уклали договір поруки № 72/12-KL/P-1, який 07 лютого 2013 року та 07 лютого 2014 року погоджувався сторонами у новій редакції шляхом укладення додаткових угод. Крім того, 07 лютого 2014 року ПАТ «Златобанк» уклало договір поруки № 72/12-KL/P-3 з ОСОБА_2 . У зв`язку з неналежним виконанням фермерським господарством своїх зобов`язань станом на 28 квітня 2015 року за кредитним договором рахується заборгованість у заявленому у цій справі розмірі.
      3. У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати припиненими свої зобов`язання за кредитним договором у сумі 1 355 467,84 грн шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
      4. Позовна заява мотивована тим, що за договором банківського вкладу від 09 квітня 2014 року він вніс 15 млн грн на відкритий в ПАТ «Златобанк» рахунок, проте банк не виконав зобов`язань та не повернув йому вклад у розмірі 12 265 113,00 грн. Посилаючись на те, що між ПАТ «Златобанк» та ним існують взаємні невиконані грошові зобов`язання, у яких він одночасно є кредитором за договором банківського вкладу та поручителем за кредитним договором, ОСОБА_2 зазначив, що у справі є підстави для визнання припиненими його зобов`язань перед ПАТ «Златобанк», що виникають на підставі договору поруки від 11 квітня 2012 року № 72/12-KL/P-3, у розмірі 1 355 467,84 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      5. Рішенням Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року позов ПАТ «Златобанк» задоволений частково; стягнута солідарно з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 1 350 467,84 грн, у тому числі: 880 273,97 грн - тіло кредиту, 46 123,94 грн - проценти за кредитом, 398 917,56 грн - пеня, 25 152,37 грн - 3 % річних; стягнуто з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у дохід держави по 1 218,00 грн судового збору; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив.
      6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ФГ «Зоря» прострочило платежі за кредитним договором, у зв`язку із чим у рахунок погашення заборгованості банк списав кошти з рахунку поручителя ОСОБА_2 . Проте заборгованість ФГ «Зоря» перед ПАТ «Златобанк» за кредитним договором погашена не в повному обсязі, її розмір відповідачі не оспорюють, тому позивач має право стягнути з позичальника та поручителів тіло кредиту, проценти за кредитом, неустойку та 3 % річних. Відмовляючи у зустрічному позові, суд виходив з того, що ОСОБА_2 звернувся до банку із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог після віднесення ПАТ «Златобанк» до категорії неплатоспроможних та призначення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації, що передбачає регулювання таких правовідносин відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про гарантування вкладів). При цьому суд також виходив із того, що норма пункту 8 частини другої статті 46 Закону про гарантування вкладів про непоширення заборони зарахування зустрічних однорідних вимог на випадки, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов`язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами, не підлягає застосуванню при вирішенні справи, оскільки ОСОБА_2 відповідає перед ПАТ «Златобанк» за договором поруки, а не за кредитним договором за яким проводиться стягнення.
      7. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року у частині солідарного стягнення з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 350 467,84 грн та в частині стягнення з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у дохід держави по 1 218,00 грн судового збору скасоване, провадження в частині позову ПАТ «Златобанк» до ФГ «Зоря» закрите; стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» по 1 350 467,84 грн заборгованості за кредитним договором, у тому числі: 880 273,97 грн - тіло кредиту, 46 123,94 грн - проценти за кредитом, 398 917,56 грн - пеня, 25 152,37 грн - 3 % річних; стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у дохід держави по 1 218,00 грн судового збору; у решті рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року залишене без змін.
      8. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що провадження в частині вимог ПАТ «Златобанк» до ФГ «Зоря» підлягає закриттю, оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, договори поруки були укладені банком з кожним поручителем окремо, тому вони відповідають лише за неналежне виконання ФГ «Зоря» основного зобов`язання за кредитним договором.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) з касаційною скаргою на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що до запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Златобанк» ОСОБА_2 звертався до банку з вимогою про зарахування зустрічних однорідних вимог. Закон не містить заборони зарахування зустрічних однорідних вимог поручителя до кредитора та кредитора до поручителя, умови договору поруки передбачають право банку самостійно списувати з будь-якого поточного чи вкладного рахунка поручителя кошти для погашення заборгованості за кредитним договором, утримувати комісійні винагороди, податки, витрати, пов`язані з купівлею-продажем/обміном валюти для погашення кредитної заборгованості. За договором відступлення застави майнових прав від 07 лютого 2014 року ОСОБА_2 відступив ПАТ «Златобанк» право щодо відкритого на його ім`я вкладного рахунка за договором банківського вкладу з відкладальною умовою, якою є невиконання або неналежне виконання будь-яких зобов`язань щодо сплати боргових зобов`язань за кредитним договором. Банк не мав права нараховувати пеню до закінчення строку кредитування; 12 лютого 2015 року ПАТ «Златобанк» списало з його банківського рахунка частину заборгованості за кредитним договором, тому з цього моменту мало право нараховувати проценти на залишок неповерненого кредиту; за період з 05 до 11 лютого 2015 року за кредитним договором не було прострочення платежу, тому банк не мав права нараховувати за цей період пеню та 3 % річних.
      Позиція інших учасників справи
      11. У запереченнях, поданих у жовтні 2017 року до ВССУ, ПАТ «Златобанк» просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року - без змін, мотивуючи це тим, що вимоги ОСОБА_2 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог та щодо оцінки доказів є необґрунтованими і не дають підстав для перегляду судових рішень.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      12. Ухвалою ВССУ від 31 серпня 2017 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження в цій справі.
      13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» ( далі - Закон № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      14. Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      15. У травні 2018 року касаційна скарга разом з матеріалами цієї цивільної справи передана до Верховного Суду.
      16. 04 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України. Згідно із цією нормою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      17. Свою ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтовує необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.
      18. 08 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      20. Оскільки ОСОБА_2 подав касаційну скаргу у серпні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанції на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      Щодо вирішення спору в частині позовних вимог до ФГ «Зоря»
      21. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      22. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      23. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      24. Проте разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб`єктний критерій.
      25. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов`язаних солідарним обов`язком.
      26. Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов`язання.
      27. Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основний з яких зазначено в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      28. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      29. Тому з огляду на солідарний обов`язок боржника за основним зобов`язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      30. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
      31. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      32. Отже, правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов`язання, та має солідарні з позичальником зобов`язання, що випливають з договорів кредиту та поруки.
      33. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства.
      34. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      35. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою (ПАТ «Златобанк») до юридичної особи (ФГ «Зоря») як позичальника за кредитним договором, а також до поручителів (фізичних осіб), кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язань за кредитним договором.
      36. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем - фізичною особою.
      37. При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      38. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      39. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз`єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов`язання залежно від суб`єктного складу останнього.
      40. Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово висловлювала у постановах від 13 березня 2018 року (провадження № 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження № 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження № 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження № 14-123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження № 14-258цс18), 24 квітня 2019 року (провадження № 14-159цс19), 26 червня 2019 року (провадження № 14-275цс19) та інших, і підстав для відступу від неї немає.
      41. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в частині позовних вимог до ФГ «Зоря» підлягає закриттю з огляду на те, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2017 року у справі № 904/1529/17 за позовом ПАТ «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію АТ «Златобанк» до ФГ «Зоря» про стягнення заборгованості, яке набрало законної сили, вже було вирішено спір щодо стягнення з ФГ «Зоря» на користь ПАТ «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду АТ «Златобанк» заборгованості за кредитом.
      Щодо суті спору
      42. З 14 лютого 2015 року за рішенням Фонду від 13 лютого 2015 року № 30 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Златобанк» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Златобанк».
      43. 13 травня 2015 року Фонд прийняв рішення № 99 «Про початок процедури ліквідації АТ «Златобанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації АТ «Златобанк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію банку.
      44. Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.
      45. Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зокрема: зарахуванням (стаття 601 ЦК України).
      46. Відповідно до статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.
      47. У пункті 5 частини першої статті 602 ЦК України вказано, що не допускається зарахування зустрічних вимог у випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 36 Закону про гарантування вкладів (тут і далі цей Закон застосовується у редакції, чинній з 12 серпня 2015 року) під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
      49. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 46 Закону про гарантування вкладів з дня початку процедури ліквідації банку забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї зі сторін.
      50. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судами першої та апеляційної інстанцій не у повній мірі досліджені зібрані у справі докази та відповідно не надана належна правова оцінка таким доказам, що унеможливлює вирішення питання про застосування відповідних норм матеріального права щодо спірних правовідносин.
      51. Відповідно до частини першої статі 36 Закону про гарантування вкладів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Лише Уповноважена особа Фонду має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку (пункт 1 частини другої статті 37 Закону України про гарантування вкладів).
      52. На підтвердження звернення до уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Златобанк» із заявою про закриття заборгованості за кредитним договором за рахунок коштів, розміщених на депозитному вкладному рахунку № НОМЕР_1 «Весняний», позивач подав заяву на ім`я Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Златобанк» Славінського В. І., датовану 27 лютого 2015 року (т. 3, а.с. 59).
      53. Суд першої інстанції не вважав, що цей документ є таким, що безумовно свідчить про звернення ОСОБА_2 до банку із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог ще до початку процедури ліквідації банку, оскільки відсутні відомості про отримання заяви саме уповноваженою особою Фонду Славінським В. І., також відсутні відповідні відмітки банківської установи. Натомість на листі міститься лише підпис, прізвище та ініціали ОСОБА_3 , повноваження якої на вчинення будь-яких дій від імені банку або ОСОБА_4 не підтверджені.
      54. Апеляційний суд так само, як і суд першої інстанції, спростовуючи доводи ОСОБА_2 , не перевірив та не надав належної оцінки наданим на їх підтвердження доказам щодо звернень ОСОБА_2 до ПАТ «Златобанк» до запровадження в ньому ліквідаційної процедури.
      55. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий «спрощений» підхід до оцінки доводів та доказів сторін є неприйнятним і не відповідає вимогам статей 89, 265, 382 ЦПК України щодо оцінки доказів, мотивування кожного аргументу учасника процесу.
      56. Так, без належної оцінки суду залишились доводи та надані докази ОСОБА_2 , зокрема листи від керуючого Павлоградського відділення АТ «Златобанк» Пантелєєвої Н. А. (т. 3, а.с. 97, 98) та лист від Уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Златобанк» Славінського В. І., наданому у відповідь на лист ОСОБА_2 від 27 лютого 2015 року (т. 3, а.с. 99).
      57. Велика Палата Верховного Суду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлена можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відтак, вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      58. З огляду на наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень саме через необхідність належного встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду не вбачає можливим вирішити питання щодо необхідності відступати від висновку, викладеного раніше Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      59. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      60. За приписами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      61. У частині першій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
      62. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
      63. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій із закриттям провадження у справі в частині позовних вимог до ФГ «Зоря» та направленням справи в іншій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      64. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      65. Оскільки справа в частині стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» заборгованості за кредитним договором підялгає передачі до суду першої інстанції на новий розгляд, тобто її розгляд не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      66. Разом з тим сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 255, 406, 409, 411, 414, статтями 416-419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      постановила :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      2. Рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року скасувати.
      3. Провадження у справі в частині позовних вимог до Фермерського господарства «Зоря» - закрити, в іншій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Н. П. Лященко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      О. С.Ткачук
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91460916
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      Справа №  120/112/20-а
      Головуючий у 1-й інстанції: Альчук Максим Петрович
      Суддя-доповідач:  Кузьменко Л.В.
      11 серпня 2020 року
      м. Вінниця
      Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
      головуючого судді:  Кузьменко Л.В.
      суддів:  Совгири Д. І.  Франовської К.С.
      за участю:
      секретаря судового засідання:  Стаднік Л. В.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року (рішення ухвалено суддею Альчуком М.П. 13 квітня 2020 року в м.Вінниці, дату складання повного судового рішення не зазначено) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора, Шостої кадрової  комісії про визнання протиправним та скасування індивідуального акту, поновлення на роботі, стягнення коштів,
      В С Т А Н О В И В :
      У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора, шостої кадрової комісії, у якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати рішення шостої кадрової комісії, яка створена наказом Генеральної прокурори України №287 від 15.11.2019 року "Про створення шостої кадрової комісії",  №24 від 13.12.2019 року про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 ;
      - визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2134ц  про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої ст.51 Закону України "Про прокуратуру" з 24 грудні 2019 року на підставі рішення кадрової комісії №6;
      - поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України, або на рівнозначній посаді в органах прокуратури  (Офісу Генерального прокурора) за погодженням з ОСОБА_1 з  25.12.2019 року.
      - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 року по день постановлення судом рішення у справі.
      Також просив допустити судове рішення до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць.
      Позов обґрунтований протиправністю звільнення позивача з посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з підстави неуспішного проходження атестації відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури". Вказав на порушення Генеральним прокурором порядку формування кадрових комісій, порушення шостою кадровою комісією процедури проведення співбесіди в рамках атестації, на невмотивованість та необґрунтованість рішення комісії про його професійну некомпетентність, порушення відповідачами вимог трудового законодавства щодо персонального попередження про звільнення, заборони звільнення під час тимчасової непрацездатності, а також на відсутність підстав для звільнення у зв`язку з реорганізацією, ліквідацією або скорочення кількості прокурорів, оскільки такі не мали місця.
      Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент. номер НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька,13/15, ЄДРПОУ 00034051, Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15), шостої кадрової комісії (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15), задоволено частково.
      Суд першої інстанції визнав протиправним та скасував рішення шостої кадрової комісії № 24 від 13.12.2019 року про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 .
      Визнав протиправним та скасував наказ Генерального прокурора №2134ц від 21.12.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.
      Суд поновив ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній посаді начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 25.12.2019 року.
      Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 669684,10 грн. без урахування обов`язкових відрахувань.
      В іншій частині позовних вимог суд першої інстанції відмовив.
      Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць суд допустив до негайного виконання.
      З рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач - ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
      В обґрунтування апеляційної скарги Офіс Генерального прокурора вказує на те, що Законом №113 запроваджено реформування органів прокуратури. На виконання приписів Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" цього Закону, з метою переведення позивача на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора за його заявою, під час атестації, яка здійснювалася відповідною кадровою комісією, за наслідками проведеної співбесіди прийнято рішення про неуспішне проходження атестації, що стало законною підставою для видання Генеральним прокурором наказу про звільнення позивача з посади та органів прокуратури у відповідності до пп. 2 п. 19 Розділу ІІ Закону. Вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо невмотивованості висновків шостої кадрової комісії про неуспішне проходження атестації позивачем, оскільки саме на останню покладено обов`язок за результатами обговорення матеріалів атестації та виконаного практичного завдання, після надання прокурором відповідей на поставлені запитання щодо його професійної компетентності та після обговорення членами комісії результатів проведеної співбесіди, ухвалити рішення шляхом відкритого голосування. Відповідач акцентує увагу на тому, що такі повноваження комісії є дискреційними, тому, на думку скаржника, суд не може перебирати на себе повноваження щодо оцінки якостей, здібностей та характеристик прокурорів. Покликається також на безпідставне застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, позаяк вважає, що норми Закону України "Про прокуратуру" в даному випадку є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному застосуванню та виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами.  Також вказує на неправильний розрахунок розміру стягнутого середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача.
      У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення. Звертає увагу суду на помилку суду першої інстанції у розрахунку сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу,  рішення суду першої інстанції в цій частині просить змінити в сторону зменшення.
      Відповідно до приписів ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково  поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів  та вимог апеляційної скарги.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких підстав.    
      Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 19.08.2009 року по 24.12.2019 року працював в органах прокуратури України на різних посадах, що підтверджується записами в його трудовій книжці (т. 1 а.с. 42-47).
      Наказом Генерального прокурора України №1182-ц від 22.12.2017 року позивача призначено на посаду начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України  (т. 1 а.с. 52).
      Наказом Генерального прокурора № 2134ц від 21.12.2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24.12.2019 року (т. 1 а.с. 50).
      Вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, виходив з того, що оскаржуване рішення кадрової комісії щодо ОСОБА_1 не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачами не наведено обставин та доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для прийняття комісією негативного висновку щодо позивача, не вказано які достовірні дані були взяті кадровою комісією до уваги і вплинули на негативну оцінку ділових, професійних та особистих якостей позивача, на оцінку його кваліфікаційного рівня, що не узгоджується з успішним проходженням прокуром попередніх етапів  атестації. Суд першої інстанції вказав, що відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації, мотивів, з яких кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором, слугує підставою для його судового оскарження та скасування. Інші доводи позивача щодо порушення відповідачем приписів Закону при його звільненні, суд першої інстанції відхилив.
      Колегія суддів з висновками суду першої інстанції щодо невмотивованості висновків кадрової комісії та щодо необґрунтованості інших доводів позивача погоджується та вважає за необхідне зазначити таке.
      За приписами частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      За приписами ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
      При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
      За змістом ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
      Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      Статті 38, 43 Конституції України передбачають, що  громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.
      Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
      При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
      Правові основи діяльності прокуратури визначені статтею 3 Закону України "Про прокуратуру" (далі за текстом - Закон №1789) і окреслюють, що повноваження  прокурорів,  організація,  засади  та   порядок діяльності  прокуратури  визначаються  Конституцією  України,  цим Законом, іншими законодавчими актами.
      Органи  прокуратури  у  встановленому  порядку  в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають  із  загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених  Україною  міждержавних договорів.
      Статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначені повноваження Генерального прокурора, зокрема щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів на адміністративні посади, призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
      Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена ст. 16 Закону України "Про прокуратуру"  (далі - Закон № 1789), є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
      З приписами ч. 3  статті 16 Закону №1789 прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
      19 вересня 2019 року прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" №113-IX (далі - Закон № 113), який набрав чинності 25.09.2019 року.
      Відповідно до абзацу першого пункту 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX, прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих та військових прокуратур можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
      Згідно з положеннями пункту 10 розділу II Закону прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
      Суд першої інстанції цілком обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо застосування до процедури переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та щодо організації проведення  атестації  приписів КЗпПУ. Разом з тим, суд першої інстанції правильно виходив з того, що за приписами ст.222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством. Суд першої інстанції керувався положеннями  ст. 16 Закону України "Про прокуратуру", якою визначено як одну з  гарантій незалежності прокурора, особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
      Суд першої інстанції при ухваленні рішення врахував правові позиції Верховного Суду України, викладені у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та Верховного Суду, викладені, зокрема у постановах від 31.01.2018 року у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 року у справі №804/406/16, від 08.08.2019 року у справі №813/150/16, де Верховний Суд вказав, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
      Висновки суду першої інстанції щодо не поширення приписів КЗпП України на спірні правовідносини в частині персонального попередження про звільнення та заборони звільнення під час тимчасової непрацездатності, оскільки викладені питання врегульовані спеціальним законодавством є правильними.
      Так, в силу приписів п. п. 6, 19 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Тому суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що перебування прокурора на лікарняному у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту Закону.
      Разом з тим, статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначено повноваження Генерального прокурора, зокрема щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів на адміністративні посади, призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
      Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.
      За приписами пп. 2 п. 19 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX звільнення прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури,  з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" може мати місце за умови прийняття рішення кадровою комісією про неуспішне проходження атестації прокурором.
      Згідно із п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
      Відповідно до наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 року №358 від 27.12.2019 року "Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора", юридичну особу "Генеральна прокуратура України" перейменовано в "Офіс Генерального прокурора" без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т. 1 а.с. 144-145). Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно наказу Генерального прокурора від 23.12.2019 року № 351 визначено 02.01.2020 року (т. 1 а.с. 143).
      Аналіз змісту означених наказів дає підстави для висновку лише  про перейменування юридичної особи. Щодо скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, то судом встановлено, що наказами Генерального прокурора №99-шц та №100-шц від 21.12.2019 року затверджено структуру Офісу Генерального прокурора та його штатний розпис, які набрали чинності також з 02.01.2020 року /т. 1 а.с. 140/. При цьому, скорочення посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії Департаменту кадрової роботи та державної служби, а також ліквідація вказаного підрозділу станом на дату звільнення позивача з посади не проводилася.
      Суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, де позивач обіймав посаду на день його звільнення, вказавши при цьому, що скорочення кількості прокурорів органу прокуратури відбулось після прийняття оскаржуваного наказу про звільнення.
      Суд першої інстанції, відхиливши доводи позивача, правильно виходив з того, що даному випадку юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №113-IX є не закінчення процедури ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а виключно наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.
      Суд першої інстанції, на думку колегії суддів, цілком обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо порушення Генеральним прокурором порядку формування кадрових комісій, оскільки положеннями пп. пп. 7, 8 п. 22 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" визначено, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року в Офісі Генерального прокурора, у кожній обласній прокуратурі утворюються відповідні кадрові комісії як органи для забезпечення, в тому числі, проведення атестації прокурорів Генеральної прокуратури відповідно до цього розділу. При цьому саме Генерального прокурора наділено правом визначати перелік, склад і порядок роботи кадрових комісій Офісу Генерального прокурора.
      За змістом п. 3 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
      З матеріалів справи встановлено, що затвердження порядку роботи кадрових комісій та створення шостої кадрової комісії проведено за наказами Генерального прокурора від 17.10.2019 року №233 та від 15.11.2019 року №287 в межах повноважень та порядку, передбаченому п. п. 9, 11, пп. 8 п. 22 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX та на виконання його мети - проведення заходів із реформування органів прокуратури (т. 1 а.с. 64, 75).
      Кадрові комісії є дорадчими колегіальними органами, що не входять до структури Генеральної прокуратури України чи Офісу Генерального прокурора, а створені тимчасово для забезпечення проведення атестації прокурорів. Відтак, з огляду на те, що до початку створення Офісу Генерального прокурора його повноваження виконувала Генеральна прокуратура України, створення кадрової комісії № 6 та її функціонування відбулося у спосіб та порядок, що передбачений законодавством.
      Слід зазначити, що  на виконання вимог Закону №113-IX, наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (надалі - Порядок №221).
      За визначенням, що міститься в пункті 1 розділу 1 Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена Розділом II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
      Атестація включає в себе три етапи:
      1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора;
      2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки;
      3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання (п. 6 розділу І Порядку №221).
      Згідно п. 8 розділу І Порядку №221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень:
      1) рішення про успішне проходження прокурором атестації;
      2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
      Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.
      Згідно із п. 2 розділу IV Порядку № 221 до початку співбесіди прокурор виконує практичне завдання з метою встановлення комісією його рівня володіння практичними уміннями та навичками.
      Співбесіда проводиться кадровою комісією з прокурором державною мовою в усній формі. Співбесіда з прокурором може бути проведена в один день із виконанням ним практичного завдання (п. 8 розділу IV Порядку № 221).
      Відповідно до п. п. 9, 10, 11 розділу IV Порядку № 221 для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про:
      1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати;
      2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг;
      3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора;
      4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.
      Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).
      Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.
      Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).
      Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання (п. 12 розділу IV Порядку № 221).
      Співбесіда прокурора складається з таких етапів:
      1) дослідження членами комісії матеріалів атестації;
      2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання;
      Співбесіда проходить у формі засідання комісії (п. 13 розділу IV Порядку № 221).
      Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності (п. 14 розділу IV Порядку № 221).
      Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання (п. 15 розділу IV Порядку № 221).
      Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації (п. 16 розділу IV Порядку № 221).
      Судами встановлено та не заперечувалося учасниками справи, що позивач успішно пройшов перших два етапи  атестації та був допущений до співбесіди.
      09.12.2019 року позивач на запит від 05.12.2019 року надіслав пояснення на електронну адресу комісії з підтверджуючими документами згідно п. 11 розділу IV Порядку № 221 /т. 1 а.с. 94-104/.
      Також перед проведенням співбесіди з позивачем, яка відбулась 13.12.2019 року, ним, у відповідності до Порядку № 221, виконано практичне завдання.
      Зі змісту оскаржуваного рішення шостої кадрової комісії від 13.12.2019 року "Про неуспішне проходження прокурором" слідує, що підставами для висновку про не проходження атестації позивачем ОСОБА_1 стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, зокрема через наявні обґрунтовані сумніви щодо його професійної компетентності в частині рівня знань законодавства та практики його застосування.
      Разом з тим, відповідно до приписів п. 5 розділу І Порядку № 221 предметом атестації є оцінка:
      1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок);
      2) професійної етики та доброчесності прокурора.
      При цьому, ні Порядок №221, ні Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" не містять чітких критеріїв/показників збирання, дослідження та оцінки інформації, що є необхідною для цілей атестації.
      Так, з аналізу п. 5 та пп. 3 п. 6 розділу І Порядку № 221 можливо прийти до висновку, що встановлення рівня професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок) та перевірка дотримання ним професійної етики та доброчесності  мають різні критерії. Відтак, ухвалюючи рішення про неуспішне проходження атестації з підстав недостатнього рівня професійної компетентності прокурора чи за наявності сумніві в у його доброчесності та професійної етики, комісія має зазначити на чому базуються такі висновки.
      У справі, що розглядається комісією оцінено рівень володіння практичними уміннями та навичками позивача на підставі виконаного письмового практичного завдання.
      Результати попередніх іспитів щодо виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, а також на загальні здібності та навички комісія мала можливість дослідити. Офісом Генерального прокурора долучено до матеріалів справи витяг з переліку варіантів практичних завдань для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурора, затвердженого Генеральним прокурором 27.11.2019 року, із   практичним завданням, яке виконувалося позивачем 13.12.2019 року (т. 1 а.с. 226, 227-229). До матеріалів справи позивачем також долучено правильну відповідь на запитання, надану йому Офісом Генерального прокурора на електронну пошту згідно листа від 24.03.2020 року № 27/3-1350вих-20 (т. 2 а.с. 59, 60-61).  Аналіз вказаних доказів свідчить про те, що ОСОБА_1 практичне письмове завдання виконано правильно, у повному обсязі, відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України та з урахуванням усіх можливих подій, що в свою чергу вказує на його відповідність вимогам професійної компетенції в частині рівня знань та практичного застосування законодавства.
      Тому будь-які сумніви щодо достовірності попередніх іспитів чи наявності інших недоліків рівня знань у позивача  мають бути вмотивовані кадровою комісією.
      Крім того, а ні в рішенні комісії не зазначено,  а ні до справи відповідачем не долучено доказів щодо наявності інформації, одержаної  в порядку п. п. 9, 10 розділу IV Порядку № 221, які комісією покладено в основу негативного висновку щодо рівня професійної етики та доброчесності прокурор, наявність "обгрунтованого сумніву" нічим не вмотивована.
      Відтак, оскаржуване рішення кадрової комісії щодо ОСОБА_1 критеріям обґрунтованості та безсторонності не відповідає.
      Відповідно до п. 6 розділу V Порядку № 221 рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.
      Отже, відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації, мотивів, з яких кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором, слугує підставою для його скасування. У свою чергу, це покладає на кадрові комісії обов`язок обґрунтувати рішення про проходження або не проходження атестації прокурором в такий спосіб, щоб рішення достатнім чином містило мотиви, на яких воно базується.
      Наведене узгоджується із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практикою Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (ст. 32).
      У рішенні від 10.02.2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський Суд з прав людини наголосив, що "... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9.12.1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 1.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001 року)."
      З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає правильними висновки  суду першої інстанції щодо відхилення доводів представника Офісу Генерального прокурора з огляду на наявність дискреційних повноважень кадрових комісії та відсутність повноважень суду здійснювати оцінку предмету атестації.
      Слід зауважити, що в частині судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейським Судом з прав людини вироблено позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі "Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки" від 31.07.2008 року, рішення у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства"  від 22.11.1995 року,  рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру" від 21.07.2011 року,  рішення у справі "Путтер проти Болгарії" від 02.12.2010 року).
      Крім того, виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення у справі "Волохи проти України" від 02.11.2006 року, рішення у справі "Malone v. United Kindom" від 02.08.1984 року).
      З огляду на вказане колегія суддів відхиляє доводи скаржника щодо втручання суду в дискреційні повноваження шостої кадрової комісії.
      Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо  наявності підстав для скасування наказу Генерального прокурора про звільнення позивача з посади та органів прокуратури.
      В силу приписів частини 1 статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню на попередній посаді. Разом з тим, вході розгляду справи встановлено, та не заперечувалося відповідачами про закінчення процедури атестації працівників Генеральної прокуратури України.
      Відповідно до п. 17 Розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.
      Таким чином, суд позбавлений можливості зобов`язати відповідачів повторно здійснити атестацію або прийняти інше рішення.
      Відповідно до ст. 8 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
      Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
      Нормами ч. 2 ст. 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235 та ст. 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
      Відповідно до абз. 2 п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
      У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з  нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 3 ст. 36 КЗпП). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві,  де  збереглося його попереднє місце роботи.
      Згідно з п. 18 вказаної Постанови Пленуму Верховного суду України при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
      У випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235  КЗпП України).
      Виходячи зі змісту п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України та обставин справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість поновлення ОСОБА_1 на посаді в Генеральній прокуратурі України, у зв`язку з реорганізацією останньої в Офіс Генерального прокурора.
      Отже в цьому випадку збереження місця роботи можливе лише в новоутвореній установі. А, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність та скасування наказу Генерального прокурора про звільнення позивача з посади у Генеральній прокуратурі України, а також протиправності рішення кадрової комісії, яке є підставою для переведення до Офісу Генерального прокурора, порушені права позивача, відповідно до вимог ч. 2 ст. 40 та ч. 1 ст. 235 КЗпП України, суд відновив шляхом поновлення позивача на рівнозначній посаді з 25.12.2019 року.
      Разом з тим, висновок суду першої інстанції, наведений в мотивувальній частині рішення щодо поновлення прав позивача шляхом поновлення позивача на рівнозначній посаді з 25.12.2019 року "з урахуванням вимог з проходження атестації" колегія суддів вважає некоректним, оскільки питання проходження атестації після поновлення на посаді може вирішуватись виключно у відповідності до приписів Закону, якими врегульовано порядок такого проходження.
      Частиною 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
      Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 року у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
      Постановою Кабінету Міністрів України від 8.02.1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (Порядок № 100).
      Відповідно до п. 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
      У п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.
      Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
      Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
      Зі змісту довідки Офісу Генерального прокурора від 27.03.2020 року, загальна сума заробітної плати за останні два повні місяці проходження служби позивача становить 76253,48 грн., у тому числі за 22 дня жовтня 2019 року - 37903,24 грн., за 21 день листопада 2019 року - 38350,24 грн. (т. 2 а.с. 68-69).
      Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 1773,34 грн.
      Разом з тим, суд першої інстанції припустився помилки у визначені розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосувавши при його обрахунку постанову Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року №1155 "Про умови оплати праці прокурорів", (набрала чинності 16.01.2020 року), якою затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора, також судом невірно визначено кількість днів вимушеного прогулу та невірно розраховано грошовий розмір такого середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      На думку колегії суддів, поновивши ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній посаді начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 25.12.2019 року, суд першої інстанції безпідставно застосував у розрахунку розміру його середньоденного заробітку положень постанови КМУ №1155, оскільки вказаною постановою нові посадові оклади застосовуються для прокурорів, які обіймають відповідні посади. Колегія суддів вважає, що  в межах цього спору поширення постанови КМУ №1155 на спірні правовідносини є передчасним, позаяк коригування посадового окладу на коефіцієнт підвищення  відбувалося вже після звільнення позивача з посади, яку він обіймав у Генеральній прокуратурі України.
      Судом апеляційної інстанції встановлено, що тривалість вимушеного прогулу позивача становить 76 робочих днів (у грудні 2019 року - 4 робочих дні, а саме: 226.12, 27.12, 30.12 та 31.12. 2019 року; у січні 2020 року - 21 робочий день, у лютому - 20 робочих днів, у березні - 22 робочих дні, у квітні - 9 робочих днів). Середньоденна заробітна плата позивача становить 1773,34 грн., отже за час вимушеного прогулу на користь позивача належить стягнути 136547, 18 грн.  = (76*1773,34 грн).
      Відтак, в цій частині судове рішення належить змінити.
      Інші доводи апеляційної скарги, висновків суду першої інстанції не спростовують.
      Відносно інших тверджень апелянта у розглядуваній адміністративній справі, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
      Згідно з частиною другою статті 6 КАС України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
      У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010р. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
      Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
      Відтак, інші, зазначені скаржником в апеляційній скарзі твердження, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на трактуванні фактичних обставин справи, норм матеріального і процесуального права, не впливають та формування висновків адміністративного суду в межах заявлених позовних вимог, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
      Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
      П О С Т А Н О В И В:
      апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити  частково.
      Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора, Шостої кадрової  комісії про визнання протиправним та скасування індивідуального акту, поновлення на роботі, стягнення коштів змінити в частині визначення розміру середнього заробітку, який належить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 року по 13.04.2020 року, вказавши суму до стягнення 134773 (сто тридцять чотири тисячі сімсот сімдесят три гривні) 84 коп без урахування податків, зборів та обов`язкових відрахувань.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
      Постанова суду складена в повному обсязі 12 серпня 2020 року.
      Головуючий
      Кузьменко Л.В.
      Судді
      Совгира Д. І.  Франовська К.С.
      Джерело: ЄДРСР 90950712
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 921/730/13-г/3
      Провадження № 12-6гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      представників учасників справи:
      ОСОБА_1 - ОСОБА_8,
      Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (яке в подальшому змінило назву на Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України») - Манчуленка Я.В. , Кічули В.М.,
      Приватного підприємства «Продекспорт» - Осіва П.В.,
      Закритого акціонерного товариства «Агропродукт» - Осіва П.В.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1
      на ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року, постановлену колегією суддів у складі Зварич О.В., Бойко С.М., Бонк Т.Б.,
      у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (яке в подальшому змінило назву на Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України»)
      до відповідачів:
      1) Приватного підприємства «Продекспорт»,
      2) Закритого акціонерного товариства «Агропродукт»,
      про стягнення заборгованості.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У липні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - АТ «Укрексімбанк» або банк)звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Приватного підприємства «Продекспорт» (далі - ПП «Продекспорт») та Закритого акціонерного товариства «Агропродукт» (далі - ЗАТ «Агропродукт») про солідарне стягнення з останніх заборгованості за кредитними договорами від 13 липня 2005 року №18105К15/2102 та №6605К48, укладеними між АТ «Укрексімбанк» та ПП «Продекспорт», та договорами поруки від 13 липня 2005 року №18105Р1 та №6605Р8, укладеними між АТ «Укрексімбанк» (кредитором), ПП «Продекспорт» (позичальником) та ЗАТ «Агропродукт» (поручителем),а також про стягнення з ПП «Продекспорт» як позичальника заборгованості за кредитними договорами №6606К35 від 19 липня 2006 року, №6606К38 від 27 липня 2006 року, №6606К44 від 06 вересня 2006 року, №6607К23 від 05 листопада 2007 року, №6609К5 від 01 червня 2009 року, №6609К9 від 01 липня 2009 року, укладеними між банком та ПП «Продекспорт».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2. 31 жовтня 2013 року Господарський суд Тернопільської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      3. У липні 2019 року ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі у цій справі, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати вищевказане рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      4. Вважав, що рішення суду першої інстанції від 31 жовтня 2013 року впливає на його права й обов`язки як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт» за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, згідно з яким заставодавці ОСОБА_1 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 поручилися перед заставодержателем - АТ «Укрексімбанк» за виконання боржником - ПП «Продекспорт» своїх зобов?язань за кредитними договорами № 6605К48 від 13 липня 2005 року, № 6606К35 від 19 липня 2006 року, № 6606К38 від 27 липня 2006 року, № 6606К44 від 06 вересня 2006 року, № 6607К23 від 05 листопада 2007 року, № 6609К5 від 01 червня 2009 року, № 6609К9 від 01 липня 2009 року, № 18105К15/2102 від 13 липня 2005 року та передали у заставу АТ «Укрексімбанк» належні їм корпоративні права ПП «Продекспорт», з яких 10 % належать ОСОБА_1 , 30 % - ОСОБА_3 та 60 % - ОСОБА_4
      5. Ухвалою від 28 жовтня 2019 року Західний апеляційний господарський суд на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) закрив апеляційне провадження на тій підставі, що місцевий господарський суд у цій справі вирішував спір за позовом АТ «Укрексімбанк» як кредитора до ПП «Продекспорт» як позичальника та ЗАТ «Агропродукт» як поручителя за укладеними між ними договорами та не вирішував питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт» за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року і такий договір відсутній серед підстав позову у цій справі. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року у цій справі не містить жодних висновків або посилань суду на права, інтереси та обов?язки ОСОБА_1 Суд також зазначив, що ОСОБА_1 не є стороною кредитних договорів та договорів поруки, що були предметом розгляду у цій справі, і такі правовідносини не слід ототожнювати із правовідносинами, які виникли на підставі тих же кредитних договорів, стороною яких він є.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      6. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції від 28 жовтня 2019 року та передати справу до апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      7. Скаржник послався на те, що суд першої інстанції вирішив спір у цій справі про стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитними договорами, виконання яких забезпечено заставою ОСОБА_1 , і в разі невиконання ПП «Продекспорт» рішення про стягнення заборгованості АТ «Укрексімбанк» може звернутися з вимогою до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      8. Послався при цьому на постанови Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №1519/2-4141/11, від 28 серпня 2019 року у справі № 466/104/14-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі №756/409/17-ц, у яких з посиланням на приписи частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» зазначено про необхідність залучення поручителя/майнового поручителя при розгляді справи про стягнення боргу з іншого поручителя, оскільки в разі неоскарження рішення у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, адже така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      Доводи інших учасників справи
      9. У відзиві на касаційну скаргу АТ «Укрексімбанк» просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      10. Вважає безпідставними посилання ОСОБА_1 на договір застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, укладений між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , оскільки він не є підставою позову у цій справі, не містить інформації щодо предмета доказування та не має значення для розгляду цієї справи.
      11. Крім того, посилається на те, що ОСОБА_1 , який є одним із засновників ПП «Продекспорт» та його майновим поручителем, не брав участі в розгляді цієї справи і місцевий господарський суд не вирішував питання про його права й обов?язки. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 рокуу цій справі присуджено до солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитними договорами та договорами поруки, стороною яких не є ОСОБА_1 Це рішення не містить жодних висновків або посилань суду на права, інтереси та обов?язки скаржника, і договір, на який він посилається, не був предметом розгляду у справі.
      12. У відзиві також зазначено, що Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ще 06 листопада 2013 року ухвалив рішення у справі № 607/13901/13-ц, яким задовольнив позовні вимоги АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, і під час розгляду справи ці фізичні особи визнавали заявлені до них позовні вимоги (заява від 05 листопада 2013 року), про що й зазначено в цьому судовому рішенні. Крім того, за заявою ОСОБА_1 цей суд ухвалами від 31 грудня 2013 року та від 09 лютого 2015 року відстрочував виконання рішення. Тому АТ «Укрексімбанк» зауважує про обізнаність ОСОБА_1 із рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі № 607/13901/13-ц, ухваленим 06 листопада 2013 року. Скаржник не скористався правом на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року у справі № 921/730/13-г/3 протягом установленого законом десятиденного строку, а звернувся з апеляційною скаргою лише у липні 2019 року. Такі обставини, на думку позивача, є зловживанням скаржником процесуальними правами і безпідставним поновленням судом апеляційної інстанції більш ніж через п?ять з половиною років строку на апеляційне оскарження судового рішення.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      13. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, згідно з яким із застосуванням приписів частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець (особа, яка не брала участі у справі, в якій вирішувалося питання про стягнення кредитної заборгованості з позичальника) буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на те, що колегією суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц не враховано положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, відповідно до яких встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      15. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 не є її учасником, проте вважає, що ухвалене судом першої інстанції рішення суду стосується його прав, інтересів та обов`язків.
      16. Відповідно до частини першої статті 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      17. Згідно із частиною першою статті 254 цього ж Кодексу учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
      18. Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статті 254 ГПК України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки.
      19. Отже, ГПК України у чинній редакції передбачає необхідність з`ясування апеляційним господарським судом питання про те, чи вирішено оскаржуваним рішенням місцевого господарського суду питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи.
      20. Якщо скаржник лише робить припущення, що оскаржуване рішення може вплинути на його права, інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що оскаржуваним рішенням вирішено його права, інтереси та/або обов`язки, то такі посилання з огляду на наведене вище не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду апеляційної скарги.
      21. Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, буде встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційний господарський суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України.
      22. Суд апеляційної інстанції встановив, що в поданій у липні 2019 року апеляційній скарзі на рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року у цій справі ОСОБА_1 зазначив, що він має частку у розмірі 10 % корпоративних прав ПП «Продекспорт» та на підставі договору застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, укладеного ним, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з банком, є заставодавцем (майновим поручителем) ПП «Продекспорт» за виконання ним перед банком своїх зобов?язань за кредитними договорами №6605К48 від 13 липня 2005 року, № 6606К35 від 19 липня 2006 року, № 6606К38 від 27 липня 2006 року, № 6606К44 від 06 вересня 2006 року, № 6607К23 від 05 листопада 2007 року, № 6609К5 від 01 червня 2009 року, № 6609К9 від 01 липня 2009 року, № 18105К15/2102 від 13 липня 2005 року.
      23. Тому, посилаючись на приписи частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» та правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 1519/2-4141/11, від 28 серпня 2019 року у справі № 466/104/14-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 756/409/17-ц, ОСОБА_1 стверджує, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з ПП «Продекспот» заборгованості за кредитними договорами, він як майновий поручитель буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      24. Утім 06 листопада 2013 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив рішення у справі №607/13901/13-ц, яким задовольнив позовні вимоги АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року. Крім того, за заявою ОСОБА_1 цей суд ухвалами від 31 грудня 2013 року та від 09 лютого 2015 року відстрочував виконання рішення. Тобто спір між банком та ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно за цим договором уже вирішений. При цьому заставодавці мали право спростувати суму заборгованості позичальника - ПП «Продекспорт» під час вирішення Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області спору про звернення стягнення на предмет застави, натомість вони повністю визнали позовні вимоги банку до них (заява від 05 листопада 2013 року), про що зазначено у цьому судовому рішенні від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц.
      25. Таким чином, своє право спростувати суму заборгованості саме у спірних правовідносинах ОСОБА_1 уже використав, визнавши борг перед банком у справі Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 607/13901/13-ц під час вирішення спору про звернення стягнення на предмет застави. Про обізнаність із цим рішенням також свідчать його заяви до суду про відстрочення його виконання.
      26. Частина п`ята статті 75 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачає, що обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
      27. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, зміст судового рішення, фактичні обставини справи, суть спору у цій справі, вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у цій постанові.
      28. Так, предметом спору у справі № 752/21064/15-ц було стягнення заборгованості за кредитним договором і рішенням суду першої інстанції від 12 травня 2016 року задоволено позов та стягнуто з позичальника на користь кредитора заборгованість.
      29. У березні 2019 року особа, яка не була її учасником (іпотекодавець/майновий поручитель), подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що судовим рішенням вирішено питання про її права та обов`язки.
      30. Київський апеляційний суд ухвалою від 22 березня 2019 року відмовив у її прийнятті з тих підстав, що суд першої інстанції не вирішував питання про права й обов`язки іпотекодавця (скаржника). Апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі здійснювався відповідно до приписів ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      31. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, посилаючись на приписи частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», скасував цю ухвалу суду апеляційної інстанції, зазначивши, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець (особа, яка не брала участі у справі, в якій вирішувалося питання про стягнення кредитної заборгованості з позичальника) буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума вже буде встановлена преюдиційним судовим рішенням.
      32. Утім, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не врахував положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, згідно з якими обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
      33. Крім того, відповідно до пункту 4 частини третьої статті 2 ЦПК України, пункту 4 частини третьої статті 2 ГПК України змагальність сторін належить до основних засад (принципів) цивільного та господарського судочинства. Тому судове рішення у справі не може бути використане проти особи, яка не брала участі у цій справі. До того ж протилежний підхід призвів би до порушення статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      34. Оскільки у висновку колегії суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц не враховано положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку.
      35. З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.
      36. Отже при розгляді справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі. Рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржено в апеляційному порядку такою особою у разі її не залучення до участі у справі.
      37. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги доводи банку про існування рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц, ухваленого за позовом АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 6609Z29 від 24 листопада 2009 року, яке набрало законної сили і згідно з яким звернуто стягнення на предмет на належну ОСОБА_1 частку в розмірі 10% у статутному фонді ПП «Продекспорт».
      38. Це рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц на сьогоднішній день переглядається в апеляційному порядку.
      39. Так, Тернопільським апеляційним судом відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , за апеляційною скаргою ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , за апеляційною скаргою Приватного підприємства «Продекспорт» - 19 грудня 2019 року, за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Агро-Продукт» - 17 березня 2020 року. Розгляд цієї справи призначено на 19 травня 2020 року.
      40. Поряд з цим ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у справі № 607/13901/13-ц у зв?язку з ненаданням ним доказів пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Указано на те, що ОСОБА_1 був обізнаний про розгляд справи та про наявність рішення суду ще у грудні 2013 року, про що свідчать заяви ОСОБА_1 про розгляд справи без його участі із визнанням повністю позовних вимог та про відстрочку виконання оскаржуваного рішення суду, які задоволені ухвалами Тернопільського міськрайонного суду від 31 грудня 2013 року та 09 лютого 2015 року.
      41. Утім ОСОБА_1 не позбавлений права спростовувати суму, в межах якої звертається стягнення на предмет застави, та надавати свої міркування з цього приводу під час апеляційного перегляду рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року як один з відповідачів у справі № 607/13901/13-ц. Учасники справи № 921/730/13-г/3 не вправі посилатися на встановлену суму заборгованості як на преюдиційний факт у спорі з ОСОБА_1 , який не є відповідачем у цій справі.
      42. Отже, у цій справі, установивши відсутність порушення прав чи законних інтересів зазначеної особи, апеляційний господарський суд правильно відхилив твердження ОСОБА_1 про те, що оскаржуваним судовим рішенням у справі № 921/730/13-г/3 вирішено питання про його права, інтереси та/або обов?язки і обґрунтовано закрив апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України.
      43. З огляду на викладене ухвала Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року про закриття апеляційного провадження є законною і підстави для її скасування відсутні.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      44. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      45. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу).
      Щодо судових витрат
      46. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року у справі № 921/730/13-г/3 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 89903933
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 145/2047/16-ц
      Провадження № 14-499цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
      1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.
      1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.
      1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
      1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.
      1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.
      3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.
      5. Рух справи в суді касаційної інстанції
      5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
      5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
      5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій
      6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.
      6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.
      6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
      6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).
      6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.
      6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .
      6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.
      6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.
      6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.
      6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.
      6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.
      6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:
      - ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;
      - ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.
      6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
      7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
      7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
      7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
      7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
      7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
      7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
      7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
      7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
      7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
      7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
      7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
      7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
      7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
      7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.
      7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.
      7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
      7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).
      7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
      7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо відступу
      7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».
      7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
      7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
      7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
      7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
      7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
      7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
      8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).
      9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.
      Джерело: ЄДРСР 90933484