ANTIRAID

Определение КАС оставленное в силе ВС-КУС о возврате прокуратуре ходатайства об определении территориальной подсудности суда в Киеве для рассмотрения дела по крымчанам

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України
 
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:

судді-доповідача ІгнатоваР.М., 

суддів Маліновського О.А., Кияшка О.А.

секретаря судового засідання Бендюжик Ю.А.

розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні у місті Києві клопотання прокурора відділу прокуратури АРК Романюк Л.М. про визначення територіальної підсудності розгляду кримінального провадження №42017010000000197 по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.111 КК України,

за участі:

прокурорів Джегеріс Д.В., Косяченко Т.М., Романюк Л.М.

захисників Кравець Р.Ю., Черненко П.С.

ВСТАНОВИЛА

Від прокурора відділу прокуратури АРК Романюк Л.М. надійшло клопотання щодо визначення територіальної підсудності розгляду кримінального провадження №42017010000000197 по обвинуваченню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.111 КК України.

В обґрунтування поданого клопотання прокурор посилається на те, що досудовим розслідуванням встановлено, що місцем вчинення кримінального правопорушення є АДРЕСА_1, а тому відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» просить визначити один із районних судів міста Києва, який здійснюватиме розгляд обвинувального акту відносно ОСОБА_3

Заслухавши суддю доповідача, думки учасників - захисників які не підтримали дане клопотання як таке, що вже не передбачено ст. 12 ЗУ " Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 1207-VII та їх обґрунтування, думку прокурорів, які підтримали клопотання прокурора у кримінальному провадженні, заслухавши відповіді на питання суду, перевіривши доводи клопотання, колегія суддів приходить до висновку про необхідність його повернення, зважаючи на наступне.

У відповідності до вимог кримінального процесуального закону України в частині визначення територіальної підсудності, кримінальне провадження здійснює суд, у межах якого вчинено кримінальне правопорушення, а якщо їх вчинено кілька - суд, у межах юрисдикції якого вчинено більш тяжке чи останнє за часом кримінальне правопорушення, або у разі неможливості встановлення місця вчинення - суд у межах юрисдикції якого закінчено досудове розслідування.

Виключення з цього правила складають випадки щодо обвинувачення судді, або проведення досудового розслідування управлінням НАБ України, коли кримінальне провадження здійснює суд, найбільш територіально наближений до суду, в якому обвинувачений обіймав посаду судді, або за місцезнаходженням територіального управління антикорупційного бюро ( ст. 32 КПК України) .

Крім того, таке виключення складають питання визначення підсудності відносно кримінальних правопорушень вчинених на території АРК, підсудність яких була змінена з 2014 року окремим Законом . Так, відповідно до вимог ч.1 ст1 КПК України, кримінальне провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Відповідно до ч.2 зазначеної статті КПК, кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу ( КПК України) та інших законів України. Кримінальний процесуальний закон України (відповідні статті параграфу один глави 3 КПК України і зокрема ст. 32 КПК України), взагалі не регулюють визначення підсудності щодо розгляду кримінальних правопорушень вчинених на території АРК. Це питання врегульоване спеціальною нормою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 1207-VII. Відповідно до статті 12 вищезазначеного Закону України, у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд: кримінальних проваджень, підсудних місцевим ( районним, міським, районним у містах, міськрайонним судам), розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - одним з районних судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва

Проте Указом Президента України №452/2017 від 29.12.2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд міста Києва ліквідовано і утворено новий суд - Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає не тільки місто Київ але і Київську область, з місцезнаходженням у місті Києві. Тобто новий суд створено не в порядку правонаступництва .

Нової спеціальної норми закону, яка б визначала апеляційний суд для визначення підсудності справ, які підсудні судам розташованим на тимчасово окупованій території - АРК, або змін до вказаного Закону або до КПК в цій частині, наразі не прийнято. Окрім того, суд враховує принцип відповідно до якого, за аналогією закону не можуть застосовуватися норми, які встановлюють виключення або спеціальне правове регулювання, що знайшло відображення в практиці ЕСПЛ. Також, суд приймає до уваги Рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" в частині якості національного закону, вимагаючи щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні ( п.51 вказаного Рішення). Відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які предбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону". ( п.56 вказаного Рішення ) .

Відтак, оскільки Київський апеляційний суд за приписами ст.12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» наразі не є судом, який визначає територіальну підсудність з розгляду кримінальних проваджень, підсудних судам, що розташовані на території АРК та м. Севастополя, то подане прокурором Романюк Л.М. клопотання разом з матеріалами кримінального провадження №42017010000000197 по обвинуваченню ОСОБА_3 за ч.1 ст.111 КК України підлягає поверненню як таке, що не підлягає розгляду в цьому суді.

Керуючись ст.12 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 207-VII та ст.ст.34,376,399, 419 КПК України, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду, ?

ПОСТАНОВИЛА

Клопотання разом з кримінальним провадженням, відомості про яке внесене до ЄРДР за №42017010000000197 по обвинуваченню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.111 КК України ? повернути прокурору відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих прокуратури та підтримання державного обвинувачення управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури АРК Романюк Л.М. як таке, що не підлягає розгляду в цьому суді апеляційної інстанції.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення судом апеляційної інстанції.

С У Д Д І:

Ігнатов Р.М. Маліновський О.А. Кияшко О.А.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79685750

Share this post


Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Ухвала
іменем України

5 квітня 2019 року

м. Київ

провадження № 51-1620ск19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

судді-доповідача Кишакевича Л.Ю
суддів Слинька С.С., Щепоткіної В.В.,

розглянувши касаційну скаргу прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих прокуратури та підтримання державного обвинувачення з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури АРК Романюк Л.М. на ухвалу Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року про повернення прокурору клопотання про визначення територіальної підсудності розгляду кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_3,

встановив

Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року прокурору повернено клопотання про визначення територіальної підсудності розгляду кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК.

Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції прокурор Романюк Л.М. звернулась до суду з касаційною скаргою в якій оскаржене судове рішення просить скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції

Перевіривши доводи касаційної скарги та надану до неї копію оскарженого судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що прокурору необхідно відмовити у відкритті касаційного провадження з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 424 КПК ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження.

Ухвала Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року постановлена в порядку статті 34 КПК до початку судового розгляду в суді першої інстанції та не перешкоджає кримінальному провадженню, тому не є судовим рішенням, що відповідно до ст. 424 КПК може бути оскаржене в касаційному порядку.

Крім того, за змістом ст. 34 КПК рішення суду щодо вирішення питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого оскарженню не підлягають, а спори про підсудність не допускаються.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження в разі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

Таким чином, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 428 КПК з урахуванням того, що касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає оскарженню в касаційному порядку, колегія суддів дійшла висновку, що прокурору необхідно відмовити у відкритті касаційного провадження.

Керуючись ч. 2 ст. 428 КПК, Суд

постановив

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих прокуратури та підтримання державного обвинувачення з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури АРК Романюк Лілії Михайлівни на ухвалу Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Л.Ю. Кишакевич С.С. СлинькоВ.В. ЩепоткінаСудді:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80980608

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это наше решение. Суд со ссылкой на практику ЕСПЧ указал, что Указом Президента Украины №452 / 2017 от 29.12.2017 «О ликвидации апелляционных судов и образовании апелляционных судов в апелляционных округах» Апелляционный суд города Киева ликвидировано и создан новый суд - Киевский апелляционный суд в апелляционном округе, включающем не только город Киев, но и Киевскую область, с местонахождением в городе Киеве. То есть новый суд создан не в порядке правопреемства. Новой специальной нормы закона, которая бы определяла апелляционный суд для определения подсудности дел, которые подсудны судам расположенным на временно оккупированной территории - АРК, или изменений в указанный Закон или в УПК в этой части, пока не принято.

Таким образом, поскольку Киевский апелляционный суд по предписаниям ст.12 Закона Украины «Об обеспечении прав и свобод граждан и правовой режим на временно оккупированной территории Украины» пока не является судом, который определяет территориальную подсудность по рассмотрению уголовных производств, подсудных судам, расположенных на территории АРК и г.. Севастополя, то поданное прокурором ходатайство вместе с материалами уголовного производства подлежит возврату как такое, что не подлежит рассмотрению в этом суде.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 522/1021/16-ц
      Провадження N 14-136цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідачі: Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - ГУ ДКС України в Одеській області), Прокуратура Одеської області,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та ГУ ДКС України в Одеській області
      на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року у складі судді Свяченої Ю.Б. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Черевка П.М., Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДКС України в Одеській області, Прокуратури Одеської області про відшкодування майнової та моральної шкоди, і
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів на свою користь 284 871,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 800 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Вимоги мотивував тим, що 05 червня 2009 року, 17 та 24 липня 2009 року відносно нього порушено кримінальні справи за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 162, частинами першою та другою статті 365, частиною першою статті 366, частиною першою статті 371, статтею 386 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Вироком Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року його засуджено до позбавлення волі з випробувальним терміном на 2 роки згідно зі статтею 75 КК України з позбавленням права займати посади в системі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) терміном на 2 роки та звільнено з-під варти з зали суду. Цей вирок ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2010 року скасовано, а кримінальну справу направлено на новий розгляд. Постановою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 березня 2014 року кримінальна справа повернута на додаткове розслідування до Прокуратури Кілійського району Одеської області. Постановою слідчого Прокуратури Одеської області від 30 серпня 2016 року зазначену кримінальну справу закрито з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
      Зазначав, що протягом 7 років і 2 місяців він перебував під слідством та судом, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, негативно вплинуло на стосунки з оточуючими людьми, вимагало від нього додаткових і тривалих зусиль для організації свого життя, що завдало значної моральної шкоди. Крім того, у зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи він втратив роботу і заробіток у розмірі 284 871,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
      Стягнуто з Державного бюджету України через ДКС України на користь ОСОБА_1 124 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 284 871,00 грн на відшкодування майнової шкоди шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач незаконно перебував під слідством та судом протягом 7 років і 2 місяців, відносно нього закрито кримінальне провадження за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, у зв'язку з чим у нього виникло право звернення до суду із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди з підстав, передбачених статтею 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), розмір якої визначено з урахуванням усіх обставин справи. У зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи позивач втратив заробіток, розмір якого обраховано виходячи із середньої заробітної плати позивача і часу його перебування під слідством і судом.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та заступника прокурора Одеської області відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції обґрунтовано частково задоволено позовні вимоги, повно та об'єктивно встановлено фактичні обставини справи і дано їм належну правову оцінку, досліджено надані сторонами докази.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      У травні 2017 року ГУ ДКС України в Одеській області звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року, заступник прокурора Одеської області просив скасувати судові рішення в частині відшкодування майнової шкоди та закрити в цій частині провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ГУ ДКС України в Одеській області
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначений судами розмір моральної шкоди є значно завищеним. Позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між діями органу державної влади та тяжкими моральними стражданнями, на які посилається позивач. Крім того, суди вирішили питання про права та обов'язки ДКС України, яка до участі у розгляді цієї справи залучена не була.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - заступника прокурора Одеської області
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір в частині відшкодування майнової шкоди не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки визначення розміру грошових доходів, які втратив позивач унаслідок незаконних дій, належить до компетенції інших органів, а не суду.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги ГУ ДКС України в Одеській області, заступника прокурора Одеської області підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди установили, що 05 червня 2009 року, 17 та 24 липня 2009 року відносно ОСОБА_1 як співробітника міліції Вилківського міського відділу міліції Кілійського районного відділу Головного управління МВС України в Одеській області (далі - Вилківський МВМ Кілійського РВ ГУ МВС України в Одеській області), Прокуратурою Кілійського району Одеської області порушені кримінальні справи за ознаками посадових злочинів, передбачених частиною другою статті 162, частинами першою і другою статті 365, частиною першою статті 366, частиною першою статті 371, статтею 386 КК України.
      08 липня 2009 року ОСОБА_1 слідчим Прокуратури Кілійського району Одеської області затримано за підозрою у вчиненні вказаних злочинів з наступним утриманням його під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі.
      Вироком Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року ОСОБА_1 засуджено за частиною першою статті 371, частиною другою статті 162, частиною першою статті 366, частинами першою і другою статті 365, статтею 386 КК України до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки згідно зі статтею 75 КК України з позбавленням права займати посади в системі МВС України терміном на два роки та звільнено з-під варти з зали суду.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2010 року вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції іншим суддею.
      31 березня 2014 року за письмовим клопотанням представника Прокуратури Кілійського району Одеської області кримінальна справа відносно ОСОБА_1, який обвинувачувався за частиною першою статті 371, частиною другою статті 162, частиною першою статті 366, частинами першою і другою статті 365, статтею 386 КК України, була повернута Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області на додаткове розслідування прокурору Кілійського району Одеської області.
      06 травня 2015 року кримінальна справа відносно ОСОБА_1 внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42015160310000006, прийнята до провадження Першим слідчим відділом слідчого управління Прокуратури Одеської області (далі - Перший СВ СУ Прокуратури Одеської області).
      Постановою слідчого Першого СВ СУ Прокуратури Одеської області від 28 грудня 2015 року на підставі статті 110, пункту 2 частини першої статті 284 КПК України закрито кримінальне провадження N 42015160310000006 від 06 травня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
      Постановою Прокуратури Одеської області від 14 квітня 2016 року скасовано постанову про закриття провадження у справі від 28 грудня 2015 року, матеріали кримінального провадження відносно ОСОБА_1 направлено до СУ Прокуратури Одеської області для проведення досудового розслідування.
      Постановою слідчого Першого СВ СУ Прокуратури Одеської області від 30 серпня 2016 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42015160310000006 від 06 травня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, закрито у зв'язку із встановленням відсутності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
      Із метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон N 266/94-ВР, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
      У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону).
      Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
      Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
      На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діях складу кримінального правопорушення.
      Відповідно до частини першої статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
      Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      За змістом положень частини першої статті 12 Закону N 266/94-ВР розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пункті 1 статті 3 цього Закону (тобто заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (далі - Положення N 6/5/3/41), пунктом 6 якого встановлено, зокрема, що відповідний орган одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які даний громадянин має право претендувати.
      Згідно з пунктами 11, 12 Положення N 6/5/3/41 для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може, зокрема, звернутися при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів.
      У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в пункті 11 Положення N 6/5/3/41, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення N 6/5/3/41 містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян.
      Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися. У чинному КПК України це право закріплене вперше.
      Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
      Внаслідок закриття кримінального провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій; моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР.
      Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      Стосовно ОСОБА_1 не виконано передбаченого статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язку роз'яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення N 6/5/3/41 порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті його порушеного права.
      Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії").
      Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції").
      Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі N 755/13879/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі N 686/23731/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі N 383/596/15, від 20 березня 2019 року у справі N 161/15362/16-ц, від 22 квітня 2019 року у справі N 236/893/17, і підстав для відступу від нього не вбачається.
      Суди правильно встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у порядку цивільного судочинства із позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, та обґрунтовано розглянули спір у порядку цивільного судочинства.
      За таких обставин помилковими є наведені у касаційній скарзі доводи про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, не підтверджені нормами чинного законодавства, а тому немає підстав для закриття провадження у справі.
      Щодо розгляду справи по суті Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій.
      Пунктом 8 Положення N 6/5/3/41 передбачено, що згідно з частиною першою статті 4 Закону N 266/94-ВР розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.
      Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок N 100) та від 05 травня 1995 року N 348 "Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100" (підпункт 1 пункту 9 Положення).
      Відповідно до положень пункту 2 частини II "Період, за яким обчислюється середня заробітна плата" Порядку N 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
      Згідно з пунктом 8 Порядку N 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
      У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
      Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
      Проте суди, визначаючи розмір заробітку, який позивач втратив у зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи, неправильно виходили із заробітної плати позивача за червень 2009 року у розмірі 3328,17 грн. а не за останні два календарні місяці роботи, що передували події, з якою пов'язана відповідна виплата (тобто взяття ОСОБА_1 у липні 2009 року під варту).
      Крім того, суди не врахували вимоги пункту 4 Порядку N 100, згідно з яким при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема, одноразові виплати (матеріальна допомога), яка у червні 2009 році була виплачена ОСОБА_1.
      У матеріалах справи наявна відомість заробітної плати ОСОБА_1 за період з січня по грудень 2009 року (т. 1, а. с. 94), проте відсутні будь-які документи про кількість робочих днів позивача у травні - червні 2009 року, у зв'язку з чим неможливо провести обчислення середньоденної та середньомісячної заробітної плати.
      При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначенням розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи вона позбавлена процесуальної можливості ухвалити рішення у справі у цій частині позовних вимог.
      Стосовно висновків судів про відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.
      Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
      Суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на підставі положень Закону N 266/94-ВР ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом протягом 7 років та 2 місяців.
      Суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2016 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
      Крім того, судами з'ясовано чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування, а саме негативні наслідки, які продовжувалися для позивача після закриття кримінального провадження стосовно нього, врахували характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
      За таких обставин оскаржувані судові рішення в частині стягнення 124 700 грн на відшкодування моральної шкоди є законними та обґрунтованими.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційні скарги заступника прокурора Одеської області, ГУ ДКС України в Одеській області необхідно задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині судові рішення попередніх інстанції - залишити без змін.
      Оскільки суд касаційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нове, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області задовольнити частково.
      Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Прокуратури Одеської області про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 757/12726/18-ц
      Провадження N 14-97 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_6 (далі також - позивач) до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України про визнання права на умовно-дострокове звільнення
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року, постановлену суддею Писанець В.А., та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Оніщука М.І., Українець Л.Д. та Шебуєвої В.А.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_6;
      відповідач: Держава Україна в особі Міністерства юстиції України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 6 березня 2018 року позивач звернувся з позовом, в якому просив припинити дискримінацію осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, визнавши їх право на умовно-дострокове звільнення.
      2. Мотивував вимогу тим, що в Україні відсутні механізм перегляду строку покарання у вигляді довічного позбавлення волі та можливість умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до такого покарання, що, на думку позивача, є порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Вважає, що в Україні існує дискримінація засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки вони не можуть бути звільнені умовно-достроково.
      3. Вимогу позовної заяви обґрунтовує:
      3.1. Рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N Rec (2003)22 "Про умовно-дострокове звільнення" та N Rec (2003)23 "Про здійснення виконання покарання у вигляді довічного ув'язнення та інших тривалих термінів ув'язнення адміністраціями місць позбавлення волі";
      3.2. Ухвалами Чортківського районного суду Тернопільської області від 1 грудня 2017 року й Апеляційного суду Тернопільської області від 17 січня 2018 року у справі N 7-20 к 2002 про відмову у задоволенні клопотання позивача його звільнення від відбування покарання;
      3.3. Рішеннями Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 9 липня 2013 року у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" ("Vinter and Others v. the United Kingdom", заяви N 66069/09, 130/10, 3896/10), від 17 січня 2017 року у справі "Гатчінсон проти Сполученого Королівства" ("Hutchinson v. the United Kingdom", заява N 57592/08), від 10 грудня 2013 року у справі "Мюррей проти Нідерландів" ("Murray v. the Netherlands", заява N 10511/10), від 28 травня 1985 року у справі "Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства" ("Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom", заяви N 9214/80, 9473/81, 9474/81), від 7 лютого 2006 року у справі "D. H. та інші проти Чеської Республіки" ("D. H. and Others v. the Czech Republic", заява N 57325/00), від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви N 22083/93, 22095/93);
      3.4. Рішеннями Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012, від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 і від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      4. 23 квітня 2018 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки позов засудженого до довічного позбавлення волі, який відбуває покарання у Державній установі "Чортківська установа виконання покарань (N 26)", має розглядатися за правилами кримінального судочинства.
      5. Мотивував ухвалу тим, що перелік питань, які вирішуються судом під час виконання вироку, та порядок їх вирішення визначені статтями 537 та 539 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України, а питання звільнення від відбування покарання - у главі 23 розділу V Кримінально-виконавчого кодексу України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 15 серпня 2018 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року.
      7. Апеляційний суд вважав, що спір виник щодо звільнення позивача від відбування покарання, а тому має розглядатися за правилами кримінального судочинства. Зазначив, що позивач раніше звертався до суду за правилами, визначеними КПК України, з клопотанням про звільнення його від відбування покарання. Але 1 грудня 2017 року Чортківський районний суд Тернопільської області постановив ухвалу про відмову у задоволенні вказаного клопотання, яку Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 17 січня 2018 року залишив без змін.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 20 вересня 2018 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій вказує на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права. Просить скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року, а справу направити на новий розгляд.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 20 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржив ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Вимога про визнання права, на думку позивача, має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки такий спосіб захисту передбачений у статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      12. Позов не має нічого спільного з вирішенням питання про умовно-дострокове звільнення позивача. Задоволення позову має надати позивачеві можливість реалізувати відповідне право у майбутньому.
      13. Апеляційний суд не вирішив клопотання від 27 червня 2018 року про розгляд справи в режимі відеоконференції та розглянув справу за відсутності позивача, чим порушив частину дванадцяту статті 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статтю 6 Конвенції. Обґрунтовує ці доводи рішенням Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012.
      (2) Позиції інших учасників справи
      14. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      15. ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      16. Питання звільнення від відбування покарання врегульоване главою 23 розділу V Кримінально-виконавчого кодексу (далі - КВК) України.
      17. Відповідно до абзацу 7 статті 152 КВК України умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є однією з підстав звільнення від відбування покарання.
      18. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 537 КПК України під час виконання вироків питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання має право вирішувати суд, визначений частиною другою статті 539 цього кодексу. Тобто, вказане питання слід вирішувати за правилами кримінального судочинства.
      19. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач, який засуджений до довічного позбавлення волі та відбуває покарання у Державній установі "Чортківська установа виконання покарань (N 26)", вже звертався до суду з клопотанням про звільнення від відбування покарання за правилами КПК України. І 1 грудня 2017 року Чортківський районний суд Тернопільської області постановив ухвалу у справі N 7-20 к 2002, залишену без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 17 січня 2018 року, якою відмовив у задоволенні вказаного клопотання.
      20. Натомість, 6 березня 2018 року позивач звернувся до суду з вимогою припинити дискримінацію всіх осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, визнавши їх право на умовно-дострокове звільнення, оскільки в Україні механізм такого звільнення засуджених до довічного позбавлення волі відсутній.
      21. Дійшовши висновку, що таку вимогу слід розглядати за правилами кримінального судочинства, суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що позивач не просив про його умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. Більше того, позивач прямо вказує на те, що подав позов за правилами цивільного судочинства, щоби отримати судове рішення, яке слугуватиме підставою для звернення з відповідною заявою до суду за правилами кримінального судочинства.
      22. Тому, враховуючи предмет і підставу позову, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що заявлена позивачем вимога має розглядатися за правилами кримінального судочинства.
      23. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі N 331/6927/16-ц).
      24. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України).
      25. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      26. У касаційній скарзі позивач зазначив, що звернувся з позовом про визнання права, оскільки такий спосіб захисту передбачений у статті 16 ЦК України, зокрема, і для захисту цивільного права, гарантованого у частині другій статті 289 ЦК України.
      27. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою подання позову про визнання права є усунення невизначеності щодо суб'єктивного цивільного права особи, а також створення сприятливих умов для здійснення нею цього права. Вимогу про визнання права можна заявити у випадках, коли цивільне право певної особи не визнається, оспорюється або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують належність їй відповідного права.
      28. Стаття 289 ЦК України не гарантує права на умовно-дострокове звільнення засуджених. А тому його реалізація, зокрема захист шляхом визнання такого права, неможливі за правилами цивільного судочинства.
      29. Крім того, за загальним правилом право на звернення до суду за захистом особа має у разі порушення, невизнання або оспорювання її власних прав, свобод чи інтересів (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).
      30. Можливість звернення до суду з позовом для захисту прав та інтересів неперсоніфікованого кола осіб, зокрема всіх засуджених до довічного позбавлення волі, законодавство України не передбачає. А тому позовна вимога, спрямована на захист прав неперсоніфікованого кола осіб, не може розглядатися у суді.
      31. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висловлювання "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), "справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовних вимог, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядатися судами (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у пункті 66 постанови від 21 листопада 2018 року у справі N 757/43355/16-ц, у пункті 59 постанови від 13 червня 2018 року у справі N 454/143/17-ц, у пункті 37 постанови від 13 березня 2019 року у справі N 331/6927/16-ц).
      32. З огляду на наведене позов з вимогою про визнання за особами, засудженими до довічного позбавлення волі, права на умовно-дострокове звільнення не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
      33. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" ("Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine") від 21 грудня 2010 року, заяви N 17160/06 та N 35548/06, § 33).
      34. Відсутність юридичної можливості визнати за неперсоніфікованим колом осіб певне право є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті, яка досягається гарантуванням юридичної можливості кожній особі звернутися до відповідного суду за захистом, насамперед, її власних прав та інтересів.
      35. Доводи касаційної скарги щодо необхідності застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у рішеннях у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" ("Vinter and Others v. the United Kingdom", заяви N 66069/09, 130/10, 3896/10) та "Ласло Магяр проти Угорщини" ("Laszlo Magyar v. Hungary", заява N 73593/10), Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими. У вказаних справах ЄСПЛ не вирішував питання про те, чи може розглядатися у національному суді та за правилами якого саме судочинства позовна вимога про визнання за всіма особами, засудженими до довічного позбавлення волі, права на умовно-дострокове звільнення.
      36. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 12 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Петухов проти України" ("Petukhov v. Ukraine", заява N 41216/13), яке поки що не набуло статусу остаточного. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав, що довічне позбавлення волі засудженого без гарантування йому права перегляду вироку в частині скорочення строку відбування такого покарання та перспективи можливого звільнення суперечить статті 3 Конвенції. Для вирішення цієї проблеми у разі набуття вказаним рішенням ЄСПЛ статусу остаточного держава повинна буде вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоби гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи ґрунтується їх тривале ув'язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоби дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачати, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці ЄСПЛ (§ 194).
      (1.2) Щодо клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції
      37. 31 травня 2018 року позивач звернувся до Апеляційного суду міста Києва з апеляційною скаргою на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року, до якої долучив оригінал позову з додатками (а. с. 21-27).
      38. Серед вказаних додатків позивач зазначив "заяву про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції на 1 арк. 2 прим. " і долучив до позову примірник цієї заяви від 5 березня 2018 року (а. с. 34).
      39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач адресував заяву від 5 березня 2018 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції Печерському районному суду м. Києва, який цю заяву не розглянув, оскільки відмовив у відкритті провадження. А клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції від 27 червня 2018 року, з яким, як стверджує позивач у касаційній скарзі, він звертався до апеляційного суду, у матеріалах справи відсутнє.
      40. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права та пункту 1 статті 6 Конвенції через ігнорування клопотання позивача про участь у розгляді справи в режимі відеоконференції.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      41. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      42. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини (частини перша, друга та четверта статті 412 ЦПК України).
      43. З огляду на оцінку доводів позивача і висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині ці рішення залишити без змін.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      44. За загальним правилом право на звернення до суду за захистом особа має у разі порушення, невизнання або оспорювання її власних прав, свобод чи інтересів (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).
      45. Можливість звернення до суду з позовом для захисту прав та інтересів неперсоніфікованого кола осіб законодавство України не передбачає. А тому позовна вимога, спрямована на захист прав неперсоніфікованого кола осіб, не може розглядатися у суді. У разі заявлення такої вимоги суд залежно від стадії цивільного процесу застосовує пункт 1 частини першої статті 186 або пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою, другою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
      2. Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 463/5896/14-ц
      Провадження N 14-90 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Державний ощадний банк України" (далі також - позивач) до ОСОБА_7 (далі також - відповідач) про визнання договору нікчемним
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Приколоти Т.І., Павлишина Ф.О., Копняк С.М.
      Учасники справи:
      позивач: ПАТ "Державний ощадний банк України",
      відповідач: ОСОБА_7.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 5 листопада 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати нікчемним "Договір N 1230475 на вклад "Депозитний" на ім'я фізичної особи" від 8 липня 2013 року (далі - договір банківського вкладу), укладений позивачем, від імені якого діяла ОСОБА_8, із відповідачем.
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. Личаківський районний суд м. Львова розглядає кримінальне провадження у справі N 463/5082/14-к щодо вчинення ОСОБА_8 і ОСОБА_9 злочинів (далі - кримінальне провадження);
      2.2. У межах кримінального провадження відповідач заявив до позивача цивільний позов про стягнення 74 710,70 грн. а підставою заявленого цивільного позову відповідач визначив саме договір банківського вкладу;
      2.3. Відповідач не має доказів на підтвердження укладення договору банківського вкладу, а надана ним "заява про прихід готівки" від 8 липня 2013 року N 1230475 (далі - заява) не відповідає за формою та змістом вимогам нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності;
      2.4. У заяві зазначені неправильне найменування банку; неіснуючий дебетний рахунок відділення банку; номер рахунку платника - відмінний від номера, зазначеного у депозитному договорі; сума вкладу відображена у графі "дебет", а не "кредит"; відсутній відбиток печатки (штампу) банку та/або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом Системи автоматизації банку (далі - САБ). Томузаява не підтверджує укладення договору банківського вкладу;
      2.5. З наданих ОСОБА_8 і ОСОБА_9 свідчень у кримінальному провадженні слідує, що договір банківського вкладу вони виготовили вдома на власній оргтехніці без внесення коштів у касу банку;
      2.6. Відповідач кошти як вклад у банк не вносив, а тому жодних зобов'язальних відносин між сторонами не виникло. З огляду на це згідно з частиною другою статті 1059 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України договір банківського вкладу є нікчемним.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 14 червня 2016 року Личаківський районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так:
      4.1. Письмова форма договору банківського вкладу є дотриманою, якщо внесення коштів на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленими законом, іншим нормативно-правовим актами у сфері банківської діяльності і звичаям ділового обороту;
      4.2. Заява, видана відповідачу на підтвердження внесення ним коштів на вкладний (депозитний) рахунок, не відповідає пункту 1.4 Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року N 174 (далі - Інструкція N 174) і чинної на момент укладення договору банківського вкладу;
      4.3. Письмова форма договору банківського вкладу не була дотримана, а отже, цей договір є нікчемним;
      4.4. Рішення суд першої інстанції також мотивував висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-118цс14.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 10 листопада 2016 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував; ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.
      6. Мотивував рішення так:
      6.1. Висновок щодо належного способу захисту вкладника банку у разі викрадення вкладу працівником банку сформулював Верховний Суд України у постанові від 6 квітня 2016 року у справі N 6-352цс16. Відповідно до цього висновку після того, як вкладник на підставі договору банківського вкладу передав гроші уповноваженій особі банку, власником грошей став банк. А тому в разі їх викрадення шкода завдана банку, а не вкладнику. Вкладник повинен вимагати від банку не відшкодування шкоди, а виконання обов'язку за договором банківського вкладу - повернення суми вкладу та процентів за користування ним;
      6.2. Договір банківського вкладу має наслідком те, що готівкові гроші вкладник передає у власність банку, а безготівкові - у повне розпорядження банку. Ці дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з'являється право вимагати від банку повернення суми вкладу та виплати відсотків, а на стороні банку - відповідний обов'язок. З договору банківського вкладу, укладення якого зумовлене переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов'язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника);
      6.3. Не може бути підставою для визнання нікчемним договору банківського вкладу те, що заява не відповідає вимогам Інструкції N 174, а описка чи помилка в номері рахунку не може бути обставиною, яка впливає на дійсність правочину.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 5 грудня 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції
      8. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Вказану ухвалу суд обґрунтував існуванням виключної правової проблеми застосування статті 1059 ЦК України в аналогічних справах, зокрема, і щодо дій тих самих посадових осіб позивача.
      11. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що суд касаційної інстанції при вирішенні аналогічних справ по-різному застосував норми матеріального права, а саме вимоги закону до форми договору банківського вкладу, за умови виконання яких письмова форма цього договору вважається дотриманою. Документ, виданий на підтвердження внесення коштів, має відповідати вимогам, встановленим законодавством у сфері банківської діяльності й умовам договору. Недотримання вимог закону до форми договору банківського вкладу можна кваліфікувати як невиконання банком обов'язків за договором банківського вкладу.
      12. Крім того, колегія суддів вказала, що у судовій практиці непоодинокі випадки розгляду справ за позовами банків до вкладників про визнання договорів недійсними (нікчемними) та за позовами вкладників про стягнення коштів за договором банківських вкладів, в яких банки оспорюють дійсність таких правочинів через те, що договори були укладені уповноваженими особами банку, які, зловживаючи службовим становищем, заволоділи коштами вкладників без оформлення реальних договорів банківського вкладу, без внесення договорів до електронних автоматизованих банківських систем і без обліку коштів на банківських рахунках.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      13. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      13.1. Сторони не дотримали письмової форми договору банківського вкладу;
      13.2. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою неналежне оформлення касового документа та неправильно застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 6 квітня 2016 року у справі N 6-352цс16, оскільки обставини в останній стосувались розгляду позову вкладника до банку про повернення вкладу/відшкодування шкоди за умови дотримання письмової форми договору.
      14. 25 січня 2018 року позивач подав додаткове пояснення щодо підстав касаційного провадження. Вказує на таке:
      14.1. Аргументи позивача додатково підтвердив Верховний Суд України у постанові від 29 листопада 2017 року у справі N 6-109цс17 за позовом ОСОБА_10 до позивача про стягнення коштів за договором банківського вкладу та за зустрічним позовом позивача до ОСОБА_10 про визнання договору банківського вкладу нікчемним.
      14.2. У справі N 6-109цс17 Верховний Суду України скасував ухвалу касаційного суду та рішення апеляційного суду і залишив в силі рішення суду першої інстанції про визнання нікчемним укладеного позивачем і ОСОБА_10 договору банківського вкладу;
      14.3. Обставини у справі N 6-109цс17 та у справі N 463/5896/14-ц є аналогічними.
      14.4. Аргументи позивача також підтверджує обвинувальний вирок Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року й ухвала Апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2017 року у справі N 463/3982/14-к щодо визнання ОСОБА_8 винною, зокрема, у службовому підробленні.
      15. 14 серпня 2018 року позивач подав додаткові пояснення. Звертає увагу на таке:
      15.1. У позивача з відповідачем не виникали договірні зобов'язання щодо банківського вкладу (депозиту), а мали місце деліктні відносини, в яких ОСОБА_8, будучи працівником позивача, імітуючи договірні відносини позивача з відповідачем, без укладення депозитних договорів, без відкриття депозитних рахунків і без внесення коштів на ці рахунки через касу банку, заволоділа коштами потерпілої ОСОБА_11 (матері відповідача) у розмірі 49 946 грн (сторінки 60-61 вироку Галицького районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року у справі N 463/3982/14-к);
      15.2. Відповідач звернувся до позивача з позовом про стягнення коштів за договором банківського вкладу. 14 листопада 2017 року Галицький районний суд м. Львова відкрив провадження у справі N 461/7775/17. Під час розгляду цієї справи відповідач збільшив свої позовні вимоги і просив суд стягнути вклад у розмірі 61 500 грн. 11 009,34 грн процентів на вклад, 39 144,32 грн процентів на вклад за період прострочення повернення коштів, три проценти річних у розмірі 8 391,22 грн. 80 630,43 грн інфляційних втрат і 2 597 760 грн пені, хоча сума заволодіння коштами потерпілої ОСОБА_12 становила 49 946 грн.
      (2) Доводи відповідача
      16. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо форми договору банківського вкладу (депозиту)
      17. Суд першої інстанції дійшов висновку, що письмова форма договору банківського вкладу не була дотримана, а тому цей договір є нікчемним з огляду на такі обставини:
      17.1. 8 липня 2013 року відповідач і ПAT "Державний ощадний банк України" в особі завідуючої відділенням ОСОБА_8 уклали договір банківського вкладу;
      17.2. За умовами цього договору відповідач вніс, а банк прийняв на депозитний рахунок N НОМЕР_2 кошти у сумі 61 500 грн строком на 1 рік і 1 місяць під 16,5 % річних;
      17.3. Відповідач отримав заяву, в якій: неправильно зазначена назва банку; вказаний неіснуючий дебетний рахунок відділення банку; номер рахунку платника - відмінний від номера, зазначеного у депозитному договорі; сума вкладу відображена у графі "дебет", а не "кредит"; відсутній відбиток печатки (штампу) банку та/або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом.
      18. Суд апеляційної інстанції з висновком суду першої інстанції не погодився та вказав на таке:
      18.1. 8 липня 2013 року позивач, від імені якого діяла ОСОБА_8, уклав із відповідачем договір банківського вкладу на суму 61 500 грн. Договір виконаний у письмовій формі, підписаний сторонами, скріплений печаткою. Сторони оформили заяву на зазначену суму;
      18.2. На час укладення договору банківського вкладу ОСОБА_8 перебувала у трудових відносинах з позивачем, а саме працювала на посаді завідувача одного з Територіально відокремлених безбалансових відділень (далі - ТВБВ) філії - Львівського обласного управління АТ "Ощадбанк" і мала повноваження на укладення договорів банківського вкладу;
      18.3. 8 травня 2014 року ОСОБА_8 була звільнена із займаної посади;
      18.4. У провадженні Личаківського районного суду м. Львова перебуває кримінальна справа про обвинувачення ОСОБА_8 у заволодінні за попередньою змовою групою осіб чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовою особою її службовим становищем і у внесенні до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, які спричинили тяжкі наслідки, тобто у вчиненні злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України;
      18.5. У цій кримінальній справі визнаний потерпілим відповідач подав цивільний позов до позивача про стягнення коштів на підставі договору банківського вкладу;
      18.6. Не може бути підставою для визнання нікчемним договору банківського вкладу те, що заява не відповідає вимогам Інструкції N 174, а описка чи помилка в номері рахунку не може бути підставою, яка впливає на дійсність правочину.
      19. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
      20. Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).
      21. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним (частина друга цієї статті).
      22. Згідно з пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року N 516, залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
      23. Відповідно до пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції N 174 банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп "вечірня" чи "післяопераційний час"), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      24. Пункт 10.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року N 492, передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунка кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.
      25. Відповідно до пункту 1.1 статті 1 розділу IV Інструкції N 174 до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать, зокрема, заява на переказ готівки (додаток 8) та заява на видачу готівки (додаток 10).
      26. Інструкція N 174 визначає зразки касових документів, на підставі яких здійснюються приймання і видача готівки з операційної каси. Бланки касових документів виготовляються з урахуванням їх зразків друкарським способом або з використанням комп'ютерної техніки з відображенням обов'язкових реквізитів, передбачених цією Інструкцією, крім грошових чеків, які виготовляються лише друкарським способом (пункт 1.2 статті 1 розділу IV Інструкції N 174).
      27. Відповідно до пункту 1.3 статті 1 розділу IV Інструкції N 174 касові документи мають містити такі обов'язкові реквізити: найменування банку, який здійснює касову операцію, дату здійснення операції, зазначення платника та отримувача, суму касової операції, призначення платежу, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію.
      28. З огляду на вказане письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджене договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 6 червня 2012 року у справі N 6-17цс12 і від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-118цс14). Квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі (див. також висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 25 квітня 2012 року у справі N 6-20цс12 та від 6 квітня 2016 року у справі N 6-352цс16).
      29. Додержання письмової форми договору є обов'язковою умовою взаємовідносин між банком і вкладником (пункт 2.2 глави 2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року N 516).
      30. Банк під час здійснення касових операцій має забезпечувати, зокрема, своєчасне повне оприбутковування готівки національної та іноземної валюти, що надійшла до каси банку, її зарахування на зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-правових актів і належний внутрішній контроль за касовими операціями (пункт 8 розділу I Інструкції N 174).
      31. Відповідно до пункту 1.6 статті 1 розділу IV Інструкції N 174 банк (філія) визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати касові документи, і визначає систему контролю за виконанням касових операцій.
      32. Відтак, оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.
      33. Вказане апеляційний суд не врахував, хоча і встановив, що на момент укладення договору банківського вкладу та видання заяви завідувач відділення ОСОБА_8 була уповноваженою банком особою на вчинення вказаних дій. Заяву підписали як відповідач, так і уповноважена особа позивача. Зміст договору банківського вкладу та заяви підтверджують те, що між банком і вкладником виникли договірні відносини.
      34. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що описка чи помилка в номері рахунку за встановлених обставин не впливають на дійсність правочину.
      35. Крім того, апеляційний суд вказав, що у провадженні Личаківського районного суду м. Львова перебуває кримінальна справа N 463/3982/14-к за обвинуваченням ОСОБА_8 і ОСОБА_9, в якій відповідач визнаний потерпілим.
      36. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень:
      36.1. 9 березня 2017 року Личаківський районний суд м. Львова ухвалив вирок (номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень - 65222959), яким визнав ОСОБА_8 винною у вчиненні злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 191, частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України.
      36.2. 23 жовтня 2017 року Апеляційний суд Львівської області постановив ухвалу, якою підтвердив вирок суду першої інстанції в частині встановлених обставин кримінального провадження та кваліфікації дій ОСОБА_8, зокрема, щодо умисного заволодіння чужим майном шляхом зловживання своїм службовим становищем, складання завідомо неправдивого офіційного документа та внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей (номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень - 70283977).
      37. У вироку Личаківський районний суд м. Львова у справі N 463/3982/14-к встановив, зокрема, такі обставини:
      37.1. 8 липня 2013 року ОСОБА_8, знаходячись на своєму робочому місці у приміщенні відповідного ТВБВ філії - Львівського обласного управління АТ "Ощадбанк", заволоділа коштами ОСОБА_12, які остання мала намір внести на банківський рахунок, відкритий на ім'я її сина - ОСОБА_7, продовживши дію раніше відкритого строкового депозитного вкладу у більшому розмірі шляхом переукладення відповідного договору строком на 13 місяців на суму 61 500 грн під 16,5 % річних;
      37.2. Судовий експерт у висновку N 6/558 від 16 вересня 2014 року підтвердив, що підпис від імені ОСОБА_8 на договорі банківського вкладу та на заяві виконаний ОСОБА_8
      38. Отже, суди встановили, які дії ОСОБА_8 як уповноваженої особи банку, стосовно якої ухвалений вирок, мали місце, і ці обставини узгоджуються з перевіреними доказами та підтвердженими судом апеляційної інстанції фактами у справі N 463/5896/14-ц.
      39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 29 листопада 2017 року Верховний Суд України розглянув справу N 6-109цс17 за позовом фізичної особи-вкладника (потерпілої у кримінальній справі N 463/3982/14-к ОСОБА_10) до ПАТ "Державний ощадний банк України" про стягнення коштів за договором банківського вкладу та за зустрічним позовом ПАТ "Державний ощадний банк України" до фізичної особи-вкладника про визнання договору банківського вкладу нікчемним. Верховний Суд України, як і у справах N 6-17цс12 та N 6-118цс14, теж зазначив, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. У справі N 6-109цс17 Верховний Суд України погодився з висновком суду першої інстанції про те, що заява на внесення готівки не є прибутковим касовим документом, передбаченим Інструкцією N 174, та не засвідчує факт прийняття банком від відповідача готівки, а судам нижчих інстанцій необхідно у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи і докази сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу та щодо розмірів вкладів, досліджувати документи про укладення договорів, перевіряти проведення розрахунків, внесення сум і наводити відповідні висновки у судовому рішенні.
      40. З огляду на наведені вище мотиви Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне цей висновок конкретизувати: суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.
      41. Отже, беручи до уваги зазначений висновок й обставини, встановлені судами у справі N 463/5896/14-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, укладаючи договір банківського вкладу, сторони дотримали його письмової форми.
      42. Позивач також вказував, що всупереч вимогам чинного законодавства за договором банківського вкладу не відкривався депозитний рахунок, і кошти до каси банку не вносилися.
      43. Відповідно до частини третьою стаття 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
      44. Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом (частина друга статті 1068 ЦК України).
      45. Грошові кошти в національній та іноземній валюті або банківські метали, залучені від юридичних і фізичних осіб, обліковуються банками на відповідних рахунках, відкриття яких здійснюється банком на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу (депозиту) або договору банківського рахунку та інших документів відповідно до законодавства України (пункт 2.1 глави 2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року N 516).
      46. Отже, відкриття відповідних рахунків та облік на них коштів у національній та іноземній валютах, залучених згідно з чинним законодавством від юридичних і фізичних осіб на підставі укладених у письмовій формі договорів банківського вкладу (депозиту), є обов'язком банку. Необлікування банком таких коштів не можна вважати недодержанням сторонами відповідного договору банківського вкладу (депозиту) його письмової форми.
      47. Окрім того, за змістом частини першої статті 1058 ЦК України договір банківського вкладу є реальним договором, тобто вважається укладеним у разі прийняття банком від вкладника або від третьої особи на користь вкладника грошової суми. Такі дії вкладника чи третьої особи в його інтересах є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника з'являється право вимагати від банку повернення суми вкладу та виплати відсотків на неї, а у банку - відповідні обов'язки. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов'язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) та банку (боржника) (див. також висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 6 квітня 2016 року у справі N 6-352цс16).
      48. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд правильно вказав, що наведений висновок Верховного Суду України не суперечить його висновкам у справах N 6-17цс12 і N 6-118цс14, які Верховний Суд України у справі N 6-352цс16 врахував, формуючи підхід до застосування норм матеріального права у правовідносинах, що виникли у вкладника з банком внаслідок викрадення/привласнення працівниками останнього коштів під час виконання ними їх службових обов'язків.
      (1.2) Щодо способу захисту прав позивача
      49. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      50. Предметом позову є визнання договору банківського вкладу нікчемним.
      51. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17).
      52. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України).
      53. Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
      54. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
      55. З огляду на вказане апеляційний суд у резолютивній частині його рішення дійшов правильного висновку про необхідність відмовити у задоволенні вимоги про визнання договору банківського вкладу нікчемним.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги
      56. Згідно з частиною першою статті 330 ЦПК України у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.
      57. Відповідно до статті 325 ЦПК України у вказаній редакції строк на подання касаційної скарги становив двадцять днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      58. Згідно зі статтею 319 ЦПК України у зазначеній редакції рішення апеляційного суду набирало законної сили з моменту його проголошення.
      59. Позивач подав касаційну скаргу 5 грудня 2016 року, а додаткові пояснення, які за своїм змістом доповнюють доводи касаційної скарги, 25 січня та 14 серпня 2018 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      60. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позивачем додаткових пояснень).
      61. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає вказані додаткові пояснення без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      62. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      63. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      64. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      65. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосував норми права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року в редакції цієї постанови.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      66. Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України). У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним (частина друга цієї статті).
      67. Оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства та/чи умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.
      68. Відкриття відповідних рахунків та облік на них коштів у національній та іноземній валютах, залучених згідно з чинним законодавством від юридичних і фізичних осіб на підставі укладених у письмовій формі договорів банківського вкладу (депозиту), є обов'язком банку. Необлікування банком таких коштів не можна вважати недодержанням сторонами відповідного договору банківського вкладу (депозиту) його письмової форми.
      69. Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України).
      70. Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
      71. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України).
      72. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
      73. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 1-24/2009
      Провадження N 13-1 зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Перга Олевського району Житомирської області про перегляд вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року й ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,
      за участю секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      учасників судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      заявника- ОСОБА_5., і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року засуджено ОСОБА_5 за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 375, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в установах та організаціях незалежно від форм власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, строком на 3 роки.
      2. На підставі ст. 75 КК України заявника звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із іспитовим строком 3 роки.
      3. Відповідно до вимог ст. 54 КК України ОСОБА_5 позбавлено кваліфікаційного класу судді.
      4. Цим же вироком засуджено ОСОБА_7, щодо котрого не ставиться питання про перегляд судових рішень.
      5. За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, з корисливих мотивів використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадянина у виді підриву престижу та авторитету органу державної влади, та в постановленні суддею завідомо неправосудної постанови з корисливих мотивів.
      6. ОСОБА_5 обіймаючи посаду судді Радомишльського районного суду Житомирської області, знаючи, що ОСОБА_8 відбуває адміністративний арешт в ізоляторі тимчасового тримання Радомишльського райвідділу (далі - ІТТ Радомишльського райвідділу), 26 квітня 2007 року звернувся до керівництва установи з проханням про направлення останнього для виконання суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Замість цього, за допомогою ОСОБА_9, котрий не був обізнаним про його злочинні наміри, ОСОБА_5 залучив ОСОБА_8 до виконання робіт на будівництві будинку свого батька за адресою: АДРЕСА_1
      7. На початку листопада 2007 року ОСОБА_5 вирішив повторно безоплатно використати ОСОБА_8 на будівельних роботах. Зловживаючи службовим становищем із корисливих мотивів, він вступив у злочинну змову з дільничним інспектором Радомишльського райвідділу - ОСОБА_7 та схилив його до вчинення службового злочину.
      8. ОСОБА_7, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби та в інтересах судді ОСОБА_5, у ранці 08 листопада 2007 року, звернувся з проханням до начальника ІТТ Радомишльського райвідділу - ОСОБА_10, доставити ОСОБА_8
      9. Усвідомлюючи, що ОСОБА_8 будь-якого правопорушення не вчиняв, ОСОБА_7, умисно склав на нього протокол про адміністративне правопорушення - дрібне хуліганство, ніби вчинене ОСОБА_8 08 листопада 2007 року об 11 год. 30 хв. у стані алкогольного сп'яніння за адресою вул. Русанівська, м. Радомишля, який власноруч підписав. До цього протоколу ОСОБА_7 долучив підроблені пояснення очевидців, після чого виніс постанову за справою про адміністративне правопорушення та разом із підробленими матеріалами передав заступнику начальника Радомишльського райвідділу для ознайомлення та скерування до суду.
      10. У цей же день, суддя ОСОБА_5. усвідомлюючи, що ОСОБА_8 адміністративного правопорушення не вчиняв, розглянув у своєму кабінеті справу про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення за ст. 173 КУпАП, визнав його винним та ухвалив завідомо неправосудну постанову, застосувавши до ОСОБА_8 стягнення у виді адміністративного арешту строком на 15 діб.
      11. Оскільки ОСОБА_8 на виконання постанови Радомишльського районного суду Житомирської області відбував адміністративне стягнення в ІТТ Радомишльського райвідділу, ОСОБА_5 погодив питання про його залучення до суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Водночас, замість цього, за допомогою ОСОБА_9, 11, 12, 17, 19, 20 та 21 листопада 2007 року залучав ОСОБА_8 до безоплатних робіт на будівництві свого батька.
      12. Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року вирок апеляційного суду, який переглядався щодо засуджених, змінено. Виключено з вироку суду додаткове покарання, призначене ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на підставі ст. 54 КК України. Виключено з мотивувальної частини вироку посилання на показання свідка ОСОБА_9 В решті вирок суду залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Гриб проти України" (заява N 65078/10) від 14 грудня 2017 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_5 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України (пункти 39, 72 Рішення ЄСПЛ).
      14. Щодо тверджень скарги заявника за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а саме, неявки у судове засідання свідків Ш. та І., використання їхніх показань, Суд постановив, що не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку із використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання та у зв'язку з визнанням допустимим доказом наданих ним під час досудового слідства показань І. проти заявника.
      15. Розглянувши інші доводи заявника з урахуванням усіх наявних документів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
      16. Тому в решті вимог заява ОСОБА_5 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 64 Рішення ЄСПЛ).
      17. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_5. 1 000 (одну тисячу) євро на відшкодування моральної шкоди і 105 євро - компенсації судових та інших витрат.
      Рух справи за заявою про перегляд судових рішень
      18. ОСОБА_5 не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      19. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 03 січня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_5 про поновлення процесуального строку, витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 рокута відповідно до вимог статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року), норми якої є застосовними відповідно до пункту 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України), 463, 464 КПК України відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами та призначено до судового розгляду.
      20. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень заявою ОСОБА_5 за виключними обставинами мають застосовуватись положення Глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень Глави 34 КПК України.
      II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      21. У своїй заяві ОСОБА_5 порушує питання про перевірку законності та вмотивованості ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року, вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року. В обґрунтування своїх вимог посилається на встановлення рішенням ЄСПЛ факту порушення Україною міжнародних зобов'язань, яке виразилось у недотриманні пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.
      22. Крім того, заявник зазначив, що вирок та ухвалу суду в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 375 КК України належить скасувати, а провадження у справі закрити за недоведеністю його винуватості у вчиненні злочину, а в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 364 КК України, провадження у справі закрити за відсутністю складу злочину.
      23. На цих підставах ОСОБА_5 просить скасувати вирок та ухвалу суду, а кримінальну справу щодо нього закрити.
      24. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник ОСОБА_5 підтримав заявлені вимоги, просив їх задовольнити.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження
      25. Прокурор частково підтримала вимоги заяви ОСОБА_5 Вважає, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування лише таких заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_5 як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      26. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження і з дотриманням передбачених законодавством меж та підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      27. Як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України щодо ОСОБА_5 виходячи з наступного.
      28. З матеріалів кримінальної справи видно, що до Верховного Суду України на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року надійшло подання прокурора та касаційні скарги засуджених ОСОБА_7, ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О.
      29. Заявник в своїй касаційній скарзі вказував, що письмові показання свідка Ш. не можуть бути покладені в обґрунтування вироку суду, оскільки він їх не підписав і не був допитаним безпосередньо судом. Заявник також посилався на викривлення судом першої інстанції показань І. та поставив під сумнів їх достовірність.
      30. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 2010 року в судовому засіданні задоволено клопотання засудженого ОСОБА_5 та його захисника про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 479-480).
      31. Зі змісту судового рішення вбачається, що розгляд справи перенесено на 22 квітня 2010 року, про що було відомо ОСОБА_5, оскільки він був особисто присутнім у судовому засіданні.
      32. На виконання вимог ч. 3 ст. 392 КПК України 1960 року, 23 березня 2010 року іншим учасникам процесу, а також ОСОБА_5, було направлено письмове повідомлення про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 481). Разом із тим, заявник у заяві до ЄСПЛ стверджував, що його не викликали на засідання Верховного Суду України, в якому був присутнім прокурор.
      33. 22 квітня 2010 року колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянуто кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, касаційними скаргами засудженого ОСОБА_7, засудженого ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О., лише за участі прокурора, інші учасники в судове засідання не з'явилися.
      34. Розгляд справи касаційним судом проведено за правилами статей 394 КПК України 1960 року, за якими неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено Кодексом або рішенням суду.
      35. Мотивуючи свої висновки про порушення Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу заявника за відсутності його та його захисника, тоді як прокурор був присутнім у засіданні. ЄСПЛ зазначив, що прокурор мав перевагу бути присутнім у засіданні Верховного Суду України та на відміну від сторони захисту мав можливість зробити усні зауваження, що мало на меті вплинути на думку суду. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, ЄСПЛ вказав, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявнику також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь.
      36. Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
      37. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: "Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності... ".
      38. ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має "першорядне значення". Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем ("Мулен проти Франції" (3710/406), (2010) § 118; "Оджалан проти Туреччини" (46221/99), Велика палата (2005) § 103; "Медведєв проти Франції" (3394/03), Велика палата (2010) § 118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.
      39. Водночас, обвинувачений можедобровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, проте така відмова має бути встановлена недвозначним чином, бажано в письмовій формі; супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом ("Колоцца проти Італії" (9024/80), (1985) § 28; "Пуатрімоль проти Франції" (14032/88), (1993) § 31; "Ермі проти Італії" (18114/02), Велика палата (2006) § 73).
      40. До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов'язаний переконатися, що обвинувачений був належним чином повідомлений про судовий розгляд, а також про час і місце слухань. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов'язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді і вибрав захист за допомогою адвоката ("Пелладоах проти Нідерландів" (16737/90), (1994) § 41; "Пуатрімоль проти Франції" (14032 / 88), (1993) § 34).
      41. Однак, відповідно до матеріалів кримінальної справи, заявник та його адвокат були відсутні під час касаційного розгляду і були позбавлені можливості взяти особисту участь у ньому.
      42. Важливо також зауважити, що суд касаційної інстанції не встановив недвозначним чином відмову заявника та його адвоката від особистої присутності під час касаційного розгляду. Тим більше, що слухання справи попередньо було відкладено з ініціативи сторони захисту, що, в свою чергу, свідчило про бажання заявника та його адвоката бути присутніми особисто під час касаційного розгляду.
      43. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      44. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною.
      45. Згідно зі статтею 1 Закону N 3477-ІVпід виконанням рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального та загального характеру.
      46. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону N 3477-IV є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      47. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_5, у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      48. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_5 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
      49. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_5 судом касаційної інстанції.
      50. Відповідно до ч. 5 ст. 31, ч. 3 ст. 33 КПК України, кримінальне провадження у касаційному порядку здійснюється колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
      51. Доводи заяви ОСОБА_5 щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів, його сумніви у висновках досудового слідства та суду, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, оскільки такі заяви не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_5 - задовольнити частково.
      Ухвалу Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року щодо ОСОБА_5 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.М. Ситнік Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 2-3392/11
      Провадження N 14-105цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Генеральної прокуратури України та ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 19 червня 2014 року у складі судді Мартинишин М.О. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року у складі колегії суддів Шеремети Н.О., Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова, Генеральної прокуратури України, ОСОБА_15 про зняття арешту з майна,
      ВСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2011 року ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 звернулися до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова (далі - ДПІ у Франківському районі м. Львова), Генеральної прокуратури України, ОСОБА_15 про зняття арешту з майна.
      ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 зазначали, що 16 лютого 2011 року слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи відносно ОСОБА_15 було накладено арешт на будинок АДРЕСА_1, земельну ділянку за вказаною адресою та на інші речі, які знаходилися в будинку, зазначені у пунктах 1-57 протоколу про накладення арешту на майно.
      Позивачі вважали, що накладення арешту на майно є безпідставним та неправомірним у зв'язку з тим, що зазначений будинок належить ОСОБА_14 на праві особистої приватної власності.
      Для обслуговування будинку ОСОБА_15 було передано у приватну власність земельну ділянку за указаною адресою. ОСОБА_14 придбала за особисті кошти котел для обслуговування будинку, а також інше майно, яке зазначене у пунктах 3, 4, 6, 8, 10 протоколу про накладення арешту від 16 лютого 2011 року, а саме: холодильник двокамерний Samsung, пральна машинка AEG 72630, шкіряний куточок світло-жовтого кольору, ванна джакузі POOL SPA та спальний гарнітур. При цьому ОСОБА_14 належить більярдний стіл, що був залишений на горищі в занедбаному стані попередніми мешканцями будинку та кольоровий телевізор Sharp, який ОСОБА_14 було подаровано на її день народження у 2006 році. Майно, зазначене у пунктах 5, 7, 9, 11 указаного протоколу від 16 лютого 2011 року, а саме: холодильник Samsung ДА 990630 ОВ, телевізор кольоровий SONY, шкіряний куточок темно-зеленого кольору та гарнітур модель, належить ОСОБА_12, яка разом із сином ОСОБА_16 з 2004 року зареєстрована та проживає у будинку на АДРЕСА_1 та користується зазначеним майном. Позивачі також просили зняти арешт із золотих виробів, зазначених у пунктах 14-57 протоколу від 16 лютого 2011 року, які належать їм та їх дітям на праві особистої приватної власності, які були ними придбані за власні кошти, подаровані їм, успадковані та які були вилучені, але в подальшому їм повернуті.
      Накладення арешту на вказане майно позбавляє позивачів можливості повноправно здійснювати свої права власника, на власний розсуд володіти, користуватись та розпоряджатись належним їм майном.
      Ураховуючи зазначене, ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 просили суд зняти арешт із зазначеного будинку, земельної ділянки та майна, який було накладено згідно з протоколом про накладення арешту від 16 лютого 2011 року.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 19 червня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 не довели, що майно, вказане у пунктах 1-57 протоколу про накладення арешту, є їх особистим. При цьому позивачі не вказали конкретного майна згідно з протоколом, з якого вони просили зняти арешт. Крім того, суд першої інстанції посилався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 15 травня 2013 року у справі N 6-26цс13, за якою вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. У порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено в кримінальному провадженні, розглядаються заяви боржників на обґрунтованість арешту майна.
      Суд першої інстанції вважав, що обраний позивачами спосіб захисту не відповідає статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_14, яка діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_13, ОСОБА_12, задоволено частково.
      Звільнено з-під арешту майно, зазначене в протоколі про накладення арешту на майно від 16 лютого 2011 року, складеного слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_15, а саме:
      1/2 частину земельної ділянки площею 0,100 га для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, належну на праві власності ОСОБА_14 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку НОМЕР_1, виданого 22 березня 2000 року (пункт 1 протоколу);
      1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 372 кв. м, житловою площею 122,4 кв. м, належного на праві власності ОСОБА_14 на підставі витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим 05 липня 2004 року N 4038736 (пункт 1 протоколу);
      шкіряний куточок (диван, два крісла), виготовлені зі шкіри світло-жовтого кольору;
      каркас дивана та крісел, виготовлені з дерева темно-коричневого кольору, приблизна вартість 35 тис. грн (пункт 6 протоколу);
      спальний гарнітур (ліжко, трюмо із дзеркалом та дві тумби), виготовлений із деревини темно-коричневого кольору, модель LS Kontrol STS, серія 246, приблизна вартість 15 тис. грн (пункт 11 протоколу);
      телевізор проекційний кольоровий, діагональ 60 дюймів, марки SONY, приблизна вартість 16 тис. грн (пункт 7 протоколу);
      котел опалювальний фірми Buderus Logano 124 вартістю 30 тис. грн (пункт 13 протоколу).
      ланцюг з металу жовтого кольору із шилдіком ЗАТ "Сардонікс" (маса 8,2 г, код 282, вартість 836 грн. (пункт 14 протоколу);
      годинник з металу жовтого кольору Cornavin (пункт 15 протоколу);
      підвіску з металу жовтого кольору з каменем червоного кольору по центру (пункт 16 протоколу);
      перстень з металу жовтого кольору з шилдіком "Львівський державний ювелірний завод" (маса 2,66 г) (пункт 17 протоколу);
      підвіску з металу жовтого кольору круглої форми зі знаком " Лев " (пункт 18 протоколу);
      підвіску з металу жовтого кольору круглої форми з обличчям жінки (пункт 19 протоколу);
      перстень з металу жовтого кольору з каменем синього кольору із шилдіком "Львівській державний ювелірний завод" (маса 3,79 г) (пункт 20 протоколу);
      підвіску з металу жовтого кольору у вигляді риби із шилдіком "Одеській ювелірний завод" (маса 1,96 г) (пункт 21 протоколу);
      перстень з металу жовтого кольору з червоним каменем по середині із шилдіком "ЕЮЗ" (маса 8,06 г) (пункт 22 протоколу);
      кільце з металу жовтого кольору із шилдіком "Львовское ПО "Ювелирпром" (пункт 23 протоколу);
      перстень із жовтого металу із чорною прямокутною та білою прямокутною вставкою (пункт 24 протоколу);
      перстень із жовтого металу із вставками камінців білого кольору (пункт 25 протоколу);
      перстень із жовтого металу із вставками білого кольору (пункт 26 протоколу);
      перстень із жовтого металу з надписом "Москва 80" (пункт 27 протоколу);
      перстень із жовтого металу із вставкою рубінового кольору (пункт 28 протоколу);
      перстень із жовтого металу із вставкою рубінового кольору (пункт 29 протоколу);
      перстень із жовтого металу із вставками каміння білого кольору та перлинами (пункт 30 протоколу);
      кільце жовтого кольору (пункт 31 протоколу);
      кулон у вигляді підкови із металу жовтого кольору (пункт 32 протоколу);
      кулон із зображенням жінки із металу жовтого та білого кольору (пункт 33 протоколу);
      перстень із жовтого металу із трьома вставками камінчиків білого кольору (пункт 34 протоколу);
      кулон у вигляді ромба з металу жовтого кольору (пункт 35 протоколу);
      ланцюжок з металу жовтого кольору із трьома рулончиками 1 - хрестик, 2 - овальної форми, 3 - овальної форми із вставками білого кольору) (пункт 36 протоколу);
      перстень жовтого кольору із вставками двох камінчиків білого кольору (пункт 37 протоколу);
      хрестик із застібкою жовтого кольору (пункт 38 протоколу);
      ланцюжок із металу жовтого кольору із хрестиком жовтого кольору Ісуса Христа білого кольору (пункт 39 протоколу);
      кульчики із жовтого металу із вставкою металу білого кольору (пункт 40 протоколу);
      кульчики із жовтого металу із вставкою металу білого кольору (пункту 41 протоколу);
      ланцюжок із металу жовтого кольору (пункт 42 протоколу);
      хрестик із металу жовтого кольору із вставкою металу білого кольору (пункт 43 протоколу);
      кулон круглої форми із зображенням стрільця жовтого кольору (пункт 44 протоколу);
      ланцюжок із металу жовтого кольору (пункт 45 протоколу);
      шпильку із металу жовтого кольору з камінчиком жовтого кольору (пункту 48 протоколу);
      кулон круглої форми з металу жовтого кольору (пункт 50 протоколу);
      ланцюжок із металу жовтого кольору (пункт 51 протоколу);
      браслет із металу жовтого кольору (пункт 52 протоколу);
      сережку з металу жовтого кольору з білою вставкою та вставкою з металу білого кольору (пункт 53 протоколу).
      У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з урахуванням положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, тому житловий будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя. Отже, з огляду на вимоги статті 79 СК України, відповідно до якої частки майна дружини та чоловіка є рівними, 1/2 частина спірного житлового будинку належить на праві власності ОСОБА_14, у зв'язку із чим вона підлягає виключенню з протоколу про накладення арешту на майно від 16 лютого 2016 року.
      Наказом департаменту землеустрою та планування забудови міста від 02 грудня 1999 року N 322, державним актом про право приватної власності на землю, виданим 22 березня 2000 року, підтверджується безоплатна передача у власність ОСОБА_14 земельної ділянки площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, тобто зазначена земельна ділянка безоплатно набута ОСОБА_14 у власність за час шлюбу внаслідок приватизації нею земельної ділянки, що перебувала у її користуванні, цільове призначення якої - обслуговування житлового будинку.
      Спільна сумісна власність подружжя належить подружжю незалежно від того, на чиє ім'я видано та оформлено документи.
      Щодо іншого майна, зазначеного в протоколі накладення арешту на майно від 16 лютого 2011 року, з якого позивачі просили зняти арешт, та свої вимоги обґрунтовували посиланням на положення частини другої статті 57 СК України, указуючи, що частина ювелірних виробів була придбана ними за їх власні кошти, частина з них була подарована, апеляційний суд вважав, що ювелірні вироби є особистою приватною власністю позивачів, право власності на які належить виключно їм, а тому ювелірні вироби (коштовності) підлягають звільненню з-під арешту.
      У січні 2017 року Генеральна прокуратура України звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постановлені у справі судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства. Генеральна прокуратура України зазначала, що за наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок. Генеральна прокуратура України вважала, що обставини справи та вимоги закону унеможливлюють вирішення судом спору про звільнення майна з-під арешту в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки арешт на майно ОСОБА_15 було накладено у кримінальному провадженні, питання про його зняття необхідно вирішувати за правилами кримінального судочинства у суді, який ухвалив вирок.
      У лютому 2017 року ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просять скасувати постановлені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди безпідставно не застосували положення статті 30 Земельного кодексу України 1990 року та не врахували вимог статті 59 Кримінального кодексу України.
      Скаржники зазначали, що з 1997 року до березня 2005 року вони проживали окремо, фактично припинивши шлюб, у зв'язку із чим ОСОБА_14 вважала, що придбаний нею будинок є її особистим майном, а тому просила суд застосувати до спірних правовідносин статтю 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України, яку помилково не застосував суд, хоч вона на неї посилалася, та не навів у рішенні мотивів відхилення цих доводів.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Генеральної прокуратури України, витребувано її із суду першої інстанції.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2019 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України, у редакції Закону N 2147-VIII,справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
      Частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до частини першої статті 174 КПК України 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
      Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України 2012 року).
      Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частинна 4 статті 174 КПК України 2012 року).
      Отже, порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлено статтею 174 КПК України 2012 року, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.
      Проте, арешт на спірні приміщення було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_15 на підставі положень КПК України 1960 року.
      При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI "Перехідні положення" КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
      Відповідно до протоколу накладення арешту на майно від 16 лютого 2011 року слідчим Генеральної прокуратури України у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи щодо ОСОБА_15 за місцем його проживання на АДРЕСА_1 було накладено арешт на майно (пункти 1-57), а саме, на житловий будинок на АДРЕСА_1, земельну ділянку за цією ж адресою, телевізори Sharp (пункт 2), Sony (пункт 7), два холодильники Samsung (пункти 3, 5), два шкіряних куточки (пункти 6, 9), два спальних гарнітури (пункти 10, 11), пральну машинку (пункт 4), ванну "Джакузі" (пункт 8), більярдний стіл (пункт 12), опалювальний котел (пункт 13), годинники, ювелірні вироби (пункти 14-57).
      Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що арешт на спірне майно було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_15, а з позовом про зняття арешту з майна звернулися ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, які не є сторонами кримінального провадження.
      Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 травня 2015 року ОСОБА_15 засуджено за частиною третьою статті 368 КК України (в редакції Закону N 1508-VI від 11 червня 2009 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням правосуддя, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна.
      Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства.
      За викладених обставин наведені в касаційній скарзі Генеральної прокуратури України доводи про відсутність підстав для розгляду справи в порядку цивільного судочинства є необґрунтованими, а отже, касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Стосовно доводів, наведених у касаційній скарзі ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, слід зазначити таке.
      Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
      Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.
      А частина друга цієї статті визначає, що особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
      Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_14 у 1999 році придбала дві квартири АДРЕСА_1 загальною площею 64 кв. м та 65,3 кв. м та з дозволу уповноважених органів провела реконструкцію у житловому будинку, після закінчення якої оформила на своє ім'я правовстановлюючі документи на житловий будинок.
      На підставі розпорядження голови Франківської районної адміністрації Львівської міської ради N 845 від 23 червня 2004 року загальна площа житлового будинку після його реконструкції збільшилася до 372 кв. м
      Суд апеляційної інстанції надав оцінку твердженням ОСОБА_14 про те, що квартири АДРЕСА_1 було придбано та їх реконструкцію було вчинено лише за її особисті кошти та кошти її матері, але вказаних обставин за допомогою належних та допустимих доказів позивачкою не підтверджено.
      Оскільки спірний житловий будинок ОСОБА_14 та ОСОБА_15 набули за час перебування в шлюбі, то з урахуванням положень статті 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя.
      З огляду на положення статті 79 СК України, відповідно до якої частки майна дружини та чоловіка є рівними, 1/2 частина спірного житлового будинку належить на праві власності ОСОБА_14, а тому саме 1/2 частина будинку підлягає виключенню з протоколу накладення арешту на майно.
      У частині вимог щодо спірної земельної ділянки суд апеляційної інстанції встановив, що земельна ділянка площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1 безоплатно набута ОСОБА_14 у власність за час шлюбу внаслідок приватизації нею земельної ділянки, що перебувала у її користуванні, а цільове призначення ділянки - обслуговування житлового будинку.
      Перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок врегульовано статтями 120 Земельного кодексу України та 377 ЦК України.
      У разі, якщо одним із подружжя під час шлюбу, дійсного на момент виникнення спірних правовідносин, придбано будинок, то в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право другого з подружжя на частину будинку. У зв'язку з тим, що земельну ділянку виділено у власність для обслуговування цього будинку, то в чоловіка, за яким визнається право власності на 1/2 частину будинку, в такій же частці виникає і право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку.
      На підставі наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог у частині звільнення з-під арешту 1/2 частини спірної земельної ділянки.
      Щодо іншого майна, зазначеного в протоколі накладення арешту на майно, суд апеляційної інстанції, врахувавши положення частини другої статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів, врахувавши також обставини щодо придбання частини ювелірних виробів позивачами самостійно за їх власні кошти та щодо частини подарованих виробів, визнав ювелірні вироби їх особистою приватною власністю, а тому такі коштовності також підлягають звільненню з-під арешту.
      Аналізуючи доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, можна дійти висновку про те, що вони не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
      Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нелюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного та обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи та постановлення нового рішення.
      Таким чином, наведені у касаційній скарзі ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не уповноважена встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Суд касаційної інстанції не встановив фундаментальних порушень судом апеляційної інстанції при розгляді спору у цій справі.
      Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час розгляду справи суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду апеляційної інстанції відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги Генеральної прокуратури України та ОСОБА_14, ОСОБА_12, ОСОБА_13 залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко