ANTIRAID

Постановление БП-ВС о недопустимости внесудебного взыскания ипотеки после решения суда об обращении взыскания и надлежащих ответчиках в таком деле

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2019 року

м. Київ

Справа N 202/30/17

Провадження N 14-643цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3

на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.

03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін.

Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства.

З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.

Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.

У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк".

За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі.

Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду.

Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит.

Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається.

Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними.

У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.

У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України.

Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что частный нотариус оспариваемым решением зарегистрировал за Банком право собственности на предмет ипотеки по договору об ипотечном кредите - недвижимое имущество после обращения взыскания, хотя и иным образом (путем продажи) на этот же предмет ипотеки на основании решения суда. То есть Банк дважды обратил взыскание на предмет ипотеки двумя различными способами, что прямо противоречит условиям договора об ипотечном кредите.

Также суд указал, что поскольку спорные правоотношения связаны с защитой права собственности истца и с надлежащим исполнением условий гражданского договора (договора об ипотечном кредите) этот спор не является публично-правовым и должен решаться судами по правилам гражданского судопроизводства.

Надлежащим ответчиком по такому делу является лицо, право на имущество которой оспаривается и в отношении которого принято оспариваемое решение о регистрации права собственности. В делах об оспаривании решений, действий или бездействия нотариуса, принятых или совершенных им во время реализации функций государственного регистратора, если исковые требования направлены на защиту основанного на предписаниях гражданского или хозяйственного законодательства частного (имущественного) права в отношениях с другими лицами, нотариус привлекается к участию в деле в качестве третьего лица, не заявляющего самостоятельных требований на предмет спора, а само такое дело - рассматриваться в зависимости от субъектного состава ее участников по правилам ГПК Украины или ХПК Украины.

  • Like 5

Share this post


Link to post
Share on other sites
19 часов назад, ANTIRAID сказал:

згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів

т.е. если было бы написало в договоре "каким-либо из способов", то иск бы удовлетворили. Так получается?

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, ais сказал:

т.е. если было бы написало в договоре "каким-либо из способов", то иск бы удовлетворили. Так получается?

Думаю, позиция должна быть такая, что если уже обратились в суд, то суд должен быть финальной инстанцией, и после его решения, любые флуктуации не уместны.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
38 минут назад, Pismoshnyi сказал:

Думаю, позиция должна быть такая, что если уже обратились в суд, то суд должен быть финальной инстанцией, и после его решения, любые флуктуации не уместны.

Мне показалось, что акцент был, как основание, именно на фразу в договоре "одним из способов", т.е. только одним из списка, и это стало решающим.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 755/12638/15
      Провадження N 14-167цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк", треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія", Приватне підприємство "Ангропродукт", про зміну управителя фонду фінансування будівництва, зобов'язання вчинити певні дії,
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" (далі - ПАТ "УПБ"), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія" (далі - ТОВ "ФК "Олімпія"), Приватне підприємство "Ангропродукт" (далі - ПП "Ангропродукт"), про зміну управителя фонду фінансування будівництва (далі - ФФБ), зобов'язання вчинити певні дії.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 27 березня 2014 року рішенням правління ПАТ "УПБ" затверджено Правила фонду фінансування будівництва (далі - Правила ФФБ) виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, управителем якого є зазначений банк. 03 жовтня 2012 року між ПАТ "УПБ" та ПП "Ангропродукт" укладено угоду про фінансування будівництва. Також між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (як довірителями ФФБ) і ПАТ "Український професійний банк" укладені договори про участь у ФФБ. Діяльність управителя ФФБ з довірчого управління коштами за договорами з юридичними та фізичними особами ПАТ "УПБ" здійснював на підставі банківської ліцензії N 132 від 18 жовтня 2011 року. 28 травня 2015 року Правлінням Національного банку України (далі - НБУ) прийнято постанову N 348, якою ПАТ "УПБ" віднесено до неплатоспроможних. Також виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28 травня 2015 року N 107 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "УПБ". У зв'язку з викладеним у позивачів виникли сумніви щодо належного виконання відповідачем своїх обов'язків з управління ФФБ.
      З огляду на це ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили здійснити заміну управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія"; передати ФФБ виду А, створений для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", його документацію в повному обсязі та кошти оперативного резерву цього фонду від ПАТ "УПБ" до ТОВ "ФК "Олімпія"; визнати нового управителя ТОВ "ФК "Олімпія" правонаступником за угодою про фінансування будівництва N 10131-ВСІБ від 03 жовтня 2012 року, іпотечним договором від 03 жовтня 2012 року (зі змінами та доповненнями), договором доручення з відкладальними умовами N 10132-ВСІБ від 03 жовтня 2012 року, договором відсутплення майнових прав на нерухомість з відкладальними умовами N 10133-ВСІБ від за цією ж датою та всіма укладеними з фізичними особами договорами про участь у ФФБ.
      Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року позов задоволено частково. Замінено управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія". Зобов'язано ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" ФФБ виду А, створений для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", його документацію в повному обсязі та кошти оперативного резерву цього фонду. У задоволенні решти позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "УПБ" не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ визначеним у Законі України від 19 червня 2003 року N 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон N 978-IV), тому не може виконувати взяті на себе зобов'язання, передбачені договорами про участь у ФФБ. Кошти оперативного резерву є частиною ФФБ, у зв'язку із чим кошти такого фонду у повному обсязі мають бути передані в управління іншій фінансовій установі на підставі статті 23 Закону N 978-IV.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А залишено без змін.
      Рішення суду першої інстанції в іншій частині сторонами оскаржене не було, тому в апеляційному порядку не перевірялося.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що позовна вимога про зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1 відповідає вимогам закону, тому наявні підстави для задоволення позову в цій частині.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Ухвалу суду касаційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд не зауважив, що кошти, які обліковуються на рахунках ФФБ, підлягають поверненню довірителям у межах ліквідаційної процедури у порядку, визначеному статтею 52 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі також - Закон N 4452-VI), та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про передачу коштів оперативного резерву.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року залишено без змін рішення суду першої інстанції в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу АДРЕСА_1.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ. Посилання в апеляційній скарзі на приписи статті 52 Закону N 4452-VI, згідно з якими задоволення вимог кредиторів банку здійснюється за рахунок одержаних від реалізації майна банківської установи грошових коштів у порядку черговості, апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки спірні кошти не є майном банку, а сформовані довірителями ФФБ і передані управителю в довірчу власність. Суд також зазначив, що включення вимог довірителів до банку - управителя ФФБ до сьомої черги вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом N 4452-VI, свідчить про намір Фонду гарантування вкладів фізичних осіб використати вказані кошти на задоволення вимог інших кредиторів банку, вимоги яких підлягають задоволенню перед сьомою чергою кредиторів, що не ґрунтується на законі та є несправедливим. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що кошти оперативного резерву є частиною ФФБ, у зв'язку із чим кошти ФФБ у повному обсязі мають бути передані в управління іншій фінансовій установі в порядку, встановленому статтею 23 Закону N 978-IV.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "УПБ", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати до ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди неправильно застосували Закон N 4452-VI. Під час здійснення ліквідації банку не виникає жодних додаткових зобов'язань, крім витрат, безпосередньо пов'язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури. Суди не врахували, що задоволення вимог кредиторів банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, зокрема повернення коштів, які обліковуються на рахунках ФФБ, може бути здійснено виключно у процедурі ліквідації банку та в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI. Законодавець не наділяє суди загальної юрисдикції правом змінювати черговість задоволення кредиторських вимог до неплатоспроможного банку, який визначений спеціальним законом.
      У червні 2017 року ТОВ "ФК "Олімпія" подало до суду заперечення на касаційну скаргу, зазначивши, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги.
      Інші учасники справи своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги не скористалися.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      14 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до розгляду.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 06 лютого 2019 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає, що справа містить виключну правову проблему.
      Зокрема, норми частини другої статті 23 Закон N 978-IV є неоднозначними та потребують роз'яснення щодо їх застосування. На думку колегії суддів, положення частини другої зазначеної статті не узгоджуються з нормами Закону N 4452-VI та Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 липня 2012 року N 2.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2019 року справу прийнято до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установили суду під час розгляду справи та вбачається з її матеріалів, рішенням правління ПАТ "УПБ" від 27 березня 2014 року затверджено Правила ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1.
      Між ПАТ "УПБ" та позивачами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договори про участь у ФФБ від 11 вересня 2013 року за N 10131-ВСІБ-010, від 23 лютого 2015 року N 10131-ВСІБ-008 та від 27 грудня 2013 року N 10131-ВСІБ-026 відповідно, за якими довірителі на підставі повного визнання ними Правил ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за вищевказаною адресою, дали згоду на участь у ФФБ виду А та взяли на себе зобов'язання виконувати Правила ФФБ, передати управителю грошові кошти в управління з метою отримання у власність об'єктів інвестування, а управитель зі свого боку взяв на себе зобов'язання прийняти в управління кошти відповідно до Правил ФФБ.
      На підставі постанови Правління НБУ від 28 травня 2015 року N 348 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" до категорії неплатоспроможних" рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 28 травня 2015 року N 107 запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "УПБ", у зв'язку із чим останнє не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ, а тому не може виконувати взятих на себе зобов'язань, передбачених договорами про участь у ФФБ.
      Натомість ТОВ "ФК "Олімпія" відповідає вимогам Закону N 978-IV до управителя ФФБ, оскільки має ліцензію від 02 жовтня 2014 року N 2839 на право діяльності із залученням коштів установників управління майном для фінансування об'єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю і його статутний фонд становить 25 000 000,00 грн.
      Згідно з довідкою ПАТ "УПБ" залишок коштів на оперативному резерві згідно з угодою про фінансування будівництва від 03 жовтня 2012 року N 10131-ВСІБ складає 392 960,65 грн.
      Відповідно до статті 1 Закону N 978-IV цей Закон встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, а також правові засади та особливості випуску, розміщення та обліку сертифікатів фондів операцій з нерухомістю.
      Стаття 2 зазначеного Закону визначає ФФБ як кошти, передані управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах Правил ФФБ та договорів про участь у ФФБ.
      Управитель ФФБ - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами ФФБ та відповідає вимогам, встановленим цим Законом (стаття 2 Закону N 978-IV).
      Установником управління майном Закон N 978-IV визначає особу, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном. Для ФФБ - це довіритель.
      Згідно з пунктом 2.1 Правил ФФБ управитель відповідно до рішення правління управителя створює ФФБ виду А з метою фінансування будівництва житлового комплексу, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Основною метою створення ФФБ є отримання довірителями у власність об'єктів інвестування (пункт 2.3 Правил ФФБ).
      Відповідно до статті 11 Закону N 978-IV ФФБ вважається створеним після затвердження управителем Правил ФФБ, укладання договору із забудовником та відкриття рахунків ФФБ. Для кожного ФФБ відкриваються окремі рахунки. Будь-які обмеження щодо кількості об'єктів будівництва, що можуть споруджуватися в рамках кожного ФФБ, а також щодо обсягів залучених управителем ФФБ в управління коштів не встановлюються. Банк-управитель відкриває рахунки ФФБ у своєму балансі.
      Рахунки ФФБ управитель використовує для: обліку залучених в управління коштів; здійснення розрахунків за операціями з управління ФФБ; зберігання оперативного резерву, сформованого за рахунок залучених в управління коштів.
      Облік коштів, внесених довірителями до ФФБ, а також облік коштів, спрямованих управителем з ФФБ на фінансування будівництва, управитель здійснює відокремлено від іншого майна управителя, а також від інших ФФБ.
      Відповідно до пункту 3.1 Правил ФФБ управитель ФФБ здійснює управління ФФБ на правах довірчої власності відповідно до Правил ФФБ та договорів про участь у ФФБ. Управитель ФФБ здійснює облік коштів довірителів, залучених до ФФБ, та активів ФФБ окремо від обліку результатів своєї господарської діяльності та складає відокремлений баланс ФФБ.
      Таким чином, ПАТ "УПБ" як управителю ФФБ були передані грошові кошти довірителів на праві довірчої власності.
      Правова природа довірчої власності полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Довірчий власник здійснює право власності на об'єкт довірчої власності лише для досягнення визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. У справі, яка переглядається, такою метою є фінансування будівництва житлового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
      Суд першої інстанції, встановивши, що ПАТ "УПБ" не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ та не може виконувати взятих на себе зобов'язань, передбачених договорами про участь у ФФБ, дійшов висновку про заміну управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія".
      Рішення суду першої інстанції було оскаржено в апеляційному порядку лише в частині задоволення позовних вимог щодо зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині рішення суду першої інстанції оскаржене не було.
      Таким чином, предметом перегляду в касаційному порядку є рішення суду першої інстанції від 01 лютого 2016 року виключно в частині позовних вимог щодо передачі новому управителю ФФБ - ТОВ "ФК "Олімпія" коштів оперативного резерву ФФБ та ухвала апеляційного суду від 23 лютого 2017 року.
      Відповідно до частини третьої статті 17 Закону N 978-IV оперативний резерв, сформований управителем за конкретним об'єктом будівництва на окремих рахунках ФФБ, є строковими коштами, які після введення цього об'єкта будівництва в експлуатацію управитель перераховує забудовнику в порядку, визначеному договором між управителем та забудовником. Для ФФБ виду А оперативний резерв перераховується забудовнику в повному обсязі.
      Кошти оперативного резерву, сформованого управителем відповідно до встановлених обмежень за рахунок отриманих в управління коштів, управитель використовує для виконання таких операцій: виплата довірителям коштів з ФФБ; перерозподіл отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями операції зміни об'єкта інвестування (частина перша статті 17 Закону N 978-IV).
      Правилами ФФБ для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1 визначено, що оперативний резерв формується за рахунок коштів довірителів, що вносяться ними до ФФБ (пункт 6.3). Кошти, що формують оперативний резерв, знаходяться на рахунках ФФБ та використовуються управителем виключно для виплати довірителям коштів з ФФБ та перерозподілу отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями ФФБ операцій щодо зміни об'єктів інвестування (пункт 6.3.2).
      Отже, кошти оперативного резерву є коштами ФФБ, сформованого довірителями ФФБ, з цільовим призначенням, обмеженим нормами Закону N 978-IV.
      Відповідно до статті 23 Закону N 978-IV за рішенням суду, що набрало законної сили, прийнятим за зверненням довірителів ФФБ або відповідного органу, що здійснює нагляд та регулювання діяльності управителя, у зв'язку з порушенням управителем законодавства про фінансові послуги ФФБ може передаватися в управління іншій фінансовій установі, що відповідає вимогам цього Закону, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. До нового управителя переходять усі права та обов'язки щодо довірителів цього ФФБ та відповідного забудовника.
      У разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      Порядок передачі фонду фінансування будівництва або фонду операцій з нерухомістю в управління іншій фінансовій установі за рішенням суду затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 року N 490.
      У свою чергу Правилами ФФБ для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, продубльовано положення Закону N 978-IV щодо можливості передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі за рішенням суду (пункт 15.6), а також визначено, що у випадку прийняття управителем рішення про ліквідацію: управитель узгоджує із забудовником іншу фінансову установу (нового управителя) для передачі в управління ФФБ; управитель погоджує із забудовником та довірителями ФФБ порядок передачі для управління ФФБ іншій фінансовій установі (новому управителю); управитель проводить акти звіряння розрахунків із забудовником; управитель звертається до суду для встановлення факту передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі - новому управителю (пункт 15.7).
      Відповідно до пункту 15.8 Правил ФФБ у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      Пункт 3.4.8 Правил ФФБ установлює заборону управителю відповідати за своїми боргами активами ФФБ.
      При передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі (новому управителю) за рішенням суду майно, передане в управління, передається новому управителю ФФБ (пункт 15.9 Правил).
      Таким чином, нормами Закону N 978-IV та Правилами ФФБ визначено порядок дій управителя в разі прийняття рішення про ліквідацію та закріплено пріоритетність передачі ФФБ новому управителю серед інших способів урегулювання правовідносин між суб'єктами системи фінансово-кредитних механізмів при будівництві житла у разі ліквідації управителя.
      Оскільки кошти оперативного резерву є коштами довірителів ФФБ, тобто майном ФФБ, яке обліковується на його рахунках, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення вимог позивачів у частині вимог щодо передачі коштів оперативного резерву ФФБ від ПАТ "УПБ" до ТОВ "ФК "Олімпія".
      Стосовно доводів касаційної скарги про пріоритетність застосування до спірних правовідносин норм Закону N 4452-VI Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до частини п'ятої статті 50 Закону N 4452-VI іпотечні активи, що перебувають в управлінні банку або є забезпеченням виконання зобов'язань за сертифікатами з фіксованою дохідністю, емітентом яких є банк, а також кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та Закону N 978-IV.
      Отже, зазначена норма встановлює заборону на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси банку, має бланкетний характер та відсилає до норм спеціального Закону N 978-IV.
      Таким чином, аналіз положень законів N 978-IV та N 4452-VI дає підстави стверджувати, що у правовідносинах щодо ФФБ пріоритетними є норми Закону N 978-IV, оскільки саме цей Закон визначає основні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, а також особливості управління цими коштами. При цьому слід зауважити, що норми законів N 978-IV та N 4452-VI не є суперечливими між собою та містять чітку позицію щодо заборони включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси банку.
      Разом з тим безпосередньо Законом N 4452-VI не визначено чергу для задоволення вимог кредиторів банку щодо коштів ФФБ. Зазначене підтверджує пріоритетність заміни управителя ФФБ у разі його ліквідації, на нового управителя.
      Натомість Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку затверджене рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 05 липня 2012 року N 2, є підзаконним нормативно-правовим актом, який може застосовуватися до спірних правовідносин лише в частині, яка не суперечить законам України та актам, які мають вищу юридичну силу.
      Таким чином, доводи, наведені в касаційній скарзі, щодо пріоритетності правозастосування норм Закону N 4452-VI до спірних правовідносини не знайшли свого підтвердження.
      Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог щодо зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1, на правильність судових рішень не впливають.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      У силу частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      З урахуванням викладеного та з огляду на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення в оскаржуваній до касаційного суду частині слід залишити без змін як такі, що прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а касаційну скаргу слід залишити без задоволення.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення Верховний Суд залишає без змін, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" залишити без задоволення.
      Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року в частині позовних вимог щодо зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія" кошти оперативного резерву фонду фінансування будівництва виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1, та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 607/6865/2018
      Провадження N 14-212цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року (суддя Позняк В.М.) та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року (судді Дикун С.І., Парандюк Т.С., Храпак Н.М.)
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби України у Тернопільській області, Державної казначейської служби України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби України у Тернопільській області (далі - ГУ ДФС у Тернопільській області), Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди.
      Позовну заяву мотивував тим, що рішеннями ГУ ДФС у Тернопільській області, прийнятими щодо Приватного малого підприємства "Галактика" (далі - ПМП "Галактика"), принижено його честь, гідність та ділову репутацію, оскільки він є єдиним засновником та власником ПМП "Галактика", а також ділову репутацію самого підприємства. ДКС України зазначив відповідачем, оскільки справа пов'язана з виплатою коштів з державного бюджету, а законодавством України відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань покладено саме на зазначений орган. З огляду на викладене позивач просив суд: установити, що протиправними рішеннями ГУ ДФС у Тернопільській області від 08 грудня 2014 року N 36439 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року, від 07 червня 2017 року N 0004581202 про сплату штрафу в розмірі 4364,43 грн та N 0004591202 про сплату штрафу у розмірі 1993,33 грн. а також протиправними діями, направленими для їх прийняття, відповідач принизив його честь, гідність, ділову репутацію та ділову репутацію ПМП "Галактика". Крім того, просив стягнути солідарно з відповідачів моральну шкоду у розмірі 1 000000,0 грн. та судові витрати.
      Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДФС у Тернопільській області, ДКС України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди відмовлено.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вказаний спір виник щодо захисту честі, гідності, ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідачів не ОСОБА_1 як фізичній особі, а саме ПМП "Галактика" та ОСОБА_1 як засновнику та власнику цього підприємства, тобто спір виник між юридичними особами та повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції постановив ухвалу з додержанням норм процесуального права, врахував суть спірних правовідносин, суб'єктний склад спору, що фактично виник між юридичними особами, а також відсутність спору про право цивільне, тому підстав для скасування ухвали суду першої інстанції немає.
      У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач звернувся до суду як фізична особа з вимогами відшкодувати завдану йому моральну шкоду.
      Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
      Відзив на касаційну скаргу від відповідачів не надходив.
      Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 березня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що кінцевим бенефіціарним власником ПМП "Галактика" є ОСОБА_1, що ним не заперечується та підтверджується витягом про державну реєстрацію юридичної особи (а. с. 10).
      08 грудня 2014 року Тернопільська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Тернопільській області прийняла рішення N 36439 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року.
      22 січня 2015 року постановою Тернопільського окружного адміністративного суду у справі N 819/3310/14-а визнано протиправним та скасовано рішення Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Тернопільській області від 08 грудня 2014 року N 3639 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Згідно з пунктом 14 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою.
      Положеннями частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
      ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Тернопільській області, ДКС України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що, на його думку, незаконними діями першого відповідача порушено його особисті немайнові права, чим завдано моральної шкоди.
      Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач також указав, що діями ГУ ДФС у Тернопільській області завдано шкоди і діловій репутації ПМП "Галактика", разом з тим ОСОБА_1 не зазначає, що діє на захист інтересів цієї юридичної особи, ПМП "Галактика" не є стороною (позивачем) у цій справі.
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 наголосив, що він звернувся до суду саме як фізична особа з метою захисту власних прав та інтересів.
      Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та третьої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
      Оскільки за своїм характером спори щодо захисту честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди є цивільно-правовими, ЦПК України не визначає обмежень щодо розгляду таких спорів між фізичною і юридичними особами в порядку цивільного судочинства.
      Натомість ГПК України обмежує компетенцію судів господарської юрисдикції справами у спорах про захист ділової репутації та відшкодування моральної шкоди сторонами яких є юридичні особи та/або фізичні особи - підприємці, самозайняті особи.
      Таким чином, з огляду на предмет позову, суб'єктний склад спору та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу, а встановлення обґрунтованості позову - це обов'язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
      Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про належність цього спору до юрисдикції господарських судів України.
      Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_1 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 461/10610/13-ц
      Провадження N 14-108 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_8 (далі також - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс" (далі також - поручитель) про стягнення боргу
      за касаційною скаргою позичальника на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Юрківим О.Р., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Савуляка Р.В., Крайник Н.П., Мельничук О.Я.
      Учасники справи:
      позивач: Публічне акціонерне товариство "Ідея Банк",
      відповідачі: ОСОБА_8, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс".
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 6 вересня 2013 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмета просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя заборгованість у сумі 25 000 грн. а також з позичальника заборгованість у сумі 320 443,21 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 1 лютого 2012 року позивач уклав із позичальником кредитний договір N 910.13099 (далі також - кредитний договір), відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн для купівлі транспортного засобу;
      2.2. 2 липня 2013 року для забезпечення виконання кредитного договору позивач уклав із поручителем договір поруки, за умовами якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед позивачем солідарно з позичальником у межах 25 000 грн;
      2.3. Станом на 11 березня 2015 року загальна заборгованість позичальника через невиконання ним умов кредитного договору разом з процентами та неустойкою становила 345 443,21 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 вересня 2017 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Місцевий суд вважав, що оскільки позичальник не виконав обов'язки за кредитним договором у встановлений строк, виникла заборгованість, яка станом на 11 березня 2015 року становила 345 443,21 грн. Враховуючи умови кредитного договору та договору поруки, суд першої інстанції вирішив, що з позичальника та поручителя на користь позивача слід стягнути солідарно заборгованість у сумі 25 000 грн. а решту заборгованості у сумі 320 443,21 грн - з позичальника.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 12 липня 2018 року Апеляційний суд Львівської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, стягнувши на користь позивача за наявності належних і законних для того підстав 25 000 грн солідарно з позичальника та поручителя і 320 443,21 грн - з позичальника.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 21 вересня 2018 року позичальник подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Обґрунтував ухвалу тим, що позичальник оскаржує рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позичальник стверджує, що він був позбавлений права взяти участь у судовому засіданні, призначеному апеляційним судом на 12 липня 2018 року, оскільки не отримав судової повістки про виклик на це судове засідання.
      11. Суди попередніх інстанцій не врахували, що у наданому позивачем розрахунку є недостовірні відомості.
      12. Вимоги позивача до поручителя мали розглядатися за правилами господарського судочинства, а тому провадження у цій частині суди мали закрити.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. Позивач і поручитель відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      14. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
      17. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      19. У касаційній скарзі позичальник вказує на те, що вимогу до поручителя слід розглядати за правилами господарського, а не цивільного судочинства.
      20. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони.
      22. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.
      23. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      24. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою.
      25. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      26. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір порукиз поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно.
      28. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      29. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      30. У цій справі позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя у межах обсягу відповідальності, визначеного договором поруки.
      31. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що такі вимоги мали розглядатися спільно за правилами цивільного судочинства. Тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції суду - правильними (аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11, від 5 грудня 2018 року у справі N 524/4996/13-ц).
      (1.2) Щодо суті спору
      32. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      33. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 1 лютого 2012 року ПАТ "Ідея Банк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн зі сплатою 21,99 % річних.
      35. Позивач вказував у позові, що сторони у § 4 кредитного договору погодили погашення заборгованості за цим договором відповідно до Графіку щомісячних платежів (Додаток N 1 до кредитного договору). Згідно з Графіком щомісячних платежів позичальнику розстрочено повернення кредитних коштів і визначено сплату процентів шляхом внесення кожного місяця не пізніше 1 числа періодичних платежів у розмірах, визначених цим Графіком.
      36. Тобто, сторони кредитного договору встановили, зокрема, місячний строк виконання позичальником обов'язків з внесення регулярних платежів для виконання основного зобов'язання, і цей строк згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливав у відповідне число останнього місяця строку.
      37. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу (пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12).
      38. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      39. Отже, прострочення повернення кожного періодичного платежу є порушенням позичальником зобов'язання за кредитним договором.
      40. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору.
      41. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      42. Позивач зазначав у позові, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання ним графіку погашення як кредиту, так і процентів за користування кредитом, позивач направив поручителеві вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847, в якій повідомив про те, що позичальники, вказані у додатку до цієї вимоги (зокрема, і позичальник за кредитним договором), не вносять платежі в рахунок погашення заборгованості за договорами, а тому поручитель у межах 25 000 грн зобов'язаний виконати обов'язок позичальника впродовж 7 днів з моменту пред'явлення зазначеної вимоги.
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили умови кредитного договору щодо порядку реалізації позивачем права на дострокове повернення кредиту, а також вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847 на предмет її вручення поручителеві, це унеможливило повне, всебічне й об'єктивне встановлення обставин справи.
      44. Позичальник у касаційній скарзі також вказує на те, що суди не дослідили зроблений позивачем розрахунок заборгованості.
      45. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 140 894,21 грн. Але не звернули увагу на те, що позивач додав до заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2015 року (т. 1, а. с. 141-143) розрахунок, в якому зазначив станом на час звернення до суду іншу суму заборгованості за кредитним договором. Тому необґрунтованим є стягнення судом 140 894,21 грн заборгованості без дослідження зазначеного розрахунку.
      46. Крім того, за умови пред'явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання (див. пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). У разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України строк повернення неохопленої попередніми періодами заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, а право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12).
      47. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди, не дослідивши належним чином зібрані у справі докази, не перевірили обґрунтованість заперечення позичальника щодо належності розрахунку заборгованості за кредитним договором. Досліджуючи відповідний розрахунок, суди мають враховувати наведені висновки щодо застосування норм права.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      49. З огляду на вказане доводи позичальника про обґрунтованість розрахунку заборгованості за кредитним договором, а також про встановлення інших обставин, які суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, суд касаційної інстанції перевірити не може.
      (1.3) Щодо належного повідомлення позичальника про розгляд справи
      50. Позичальник у касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд не повідомив його належно про судове засідання, призначене на 12 липня 2018 року і на якому суд прийняв постанову.
      51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що лист, яким апеляційний суд надсилав позичальникові повістку про судове засідання на 12 липня 2018 року, відділення поштового зв'язку повернуло без вручення з відмітками "за закінченням терміну зберігання" й "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення".
      52. Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, днем вручення судової повістки є: 1) день вручення її під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про її доставлення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
      53. Отже, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" чи "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі N 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі N 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не виконав належно зазначений процесуальний обов'язок з інформування позичальника.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта цієї статті).
      56. З огляду на висновки щодо порушення норм процесуального права судами першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томуслід скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      57. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
      (2.2) Щодо судових витрат
      58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити.
      2. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська