ANTIRAID

Постановление БП-ВС об истребовании земельного участка из незаконного владения и применении исковой давности

Recommended Posts

Постанова
Іменем України

14 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 183/1617/16

Провадження N 14-208 цс 18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д.А.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю.

розглянула справу за позовом в. о. керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області (далі також - прокурор) в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі також - Дніпропетровська ОДА) до Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області (далі також - Піщанська сільська рада), ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство (далі також - ДП) "Новомосковське лісове господарство", Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області, про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки

за касаційною скаргою Піщанської сільської ради на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року, ухвалене суддею Дубовенко І.Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Баранніка О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є.

Учасники справи:

позивач: Дніпропетровська ОДА, від імені якої в інтересах держави позов подав в. о. керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області;

відповідачі: Піщанська сільська рада, ОСОБА_3,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:ДП "Новомосковське лісове господарство", Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 21 березня 2016 року прокурор звернувся з позовом в інтересах держави, в якому просив:

1.1. Визнати неправомірним і скасувати пункт 32 рішення Піщанської сільської ради "Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акта на право власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова" від 12 березня 2008 року N 1-18/V (далі також - оскаржене рішення) про передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка);

1.2. Визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, виданий на ім'я ОСОБА_3, на право приватної власності на земельну ділянку, надану для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (далі - державний акт);

1.3. Витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та зобов'язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА.

2. Мотивував позов такими обставинами:

2.1. Земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, які знаходяться у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство". Факт належності земельної ділянки до зазначеної категорії підтверджується, зокрема, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012.

2.2. Піщанська сільська рада розпорядилася земельною ділянкою державного лісового фонду з перевищенням повноважень, а повноваження щодо розпорядження нею мала Дніпропетровська ОДА.

2.3. Відбулося незаконне відчуження земель державної власності на користь фізичної особи.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 28 лютого 2017 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги:

3.1. Визнав неправомірним і скасував пункт 32 оскарженого рішення;

3.2. Визнав недійсним державний акт;

3.3. Зобов'язав ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА земельну ділянку.

4. Рішення суд мотивував так:

4.1. Прокурор має право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпропетровської ОДА, до компетенції якої належить розпорядження земельною ділянкою, тобто вона є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

4.2. 13 листопада 2013 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд прийняв постанову у справі N 20/5005/9915/2012, яка набрала законної сили. У цій постанові суд встановив, що на підставі рішень Піщанської сільської ради N 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У від 29 грудня 2007 року (далі - рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року) були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанки Новомосковського району Дніпропетровської області (далі - село Піщанка) земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство"; їх цільове призначення було змінене на землі житлової і громадської забудови. Суд визнав зазначені рішення Піщанської сільської ради недійсними та скасував. А тому земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу належать до складу земель державної власності.

4.3. Прокурор довів факти незаконного вилучення земельної ділянки із земель лісового фонду та незаконного включення її у межі села Піщанки, внаслідок чого землі державної власності були незаконно відчужені на користь фізичної особи. Цим права й охоронювані законом інтереси держави були порушені.

4.4. Позовна давність не була пропущена, а земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, з огляду на що вимога про витребування цієї ділянки також має бути задоволена.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 26 жовтня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення суду першої інстанції.

6. Мотивував ухвалу так:

6.1. Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, перевірив доводи сторін і дав їм належну правову оцінку;

6.2. Доводи Піщанської сільської ради, що суд не встановив факту належності земельної ділянки до лісового фонду спростовуються, зокрема, наявною у матеріалах справи інформацією Державного підприємства "Новомосковське лісове господарство", згідно з якою земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду цього підприємства і з 2002 року не змінювала цільового призначення (землі лісогосподарського призначення);

6.3. Право розпорядження земельними ділянками державної власності у межах території області надане саме обласній державній адміністрації;

6.4. Враховуючи те, що про факт виділу земель з державного лісового фонду Дніпропетровська ОДА довідалася з листа Новомосковської місцевої прокуратури від 3 березня 2016 року, перебіг позовної давності слід починати обраховувати з моменту, коли Дніпропетровська ОДА дізналася про те, що земельна ділянка, яка була виділена ОСОБА_3, належить до земель державного лісового фонду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. 14 листопада 2017 року Піщанська сільська рада звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

8. У касаційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення; провадження у цій частині закрити та повністю скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

9. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

10. Обґрунтував ухвалу тим, що Піщанська сільська рада оскаржує рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11. Порушення норм процесуального права Піщанська сільська рада мотивує у касаційній скарзі так:

11.1. Прокурор не надав суду обґрунтування наявності підстав для представництва Дніпропетровської ОДА;

11.2. Вимоги щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про передання земельної ділянки у приватну власність з підстав незаконності його прийняття мали розглядатися за правилами адміністративного судочинства;

11.3. Суд першої інстанції порушив принцип змагальності, відмовляючи у задоволенні клопотання Піщанської сільської ради від 24 січня 2017 року про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду в судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006 за обвинуваченням ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10

11.4. Суди не встановили зміст оскарженого рішення, оскільки в матеріалах справи відсутній його повний текст;

11.5. Суди вирішили питання про захист права власності на земельну ділянку, не встановивши особи чи осіб, які мали право від імені держави володіти, користуватися та розпоряджатися нею;

11.6. Факт віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення не доведений належними доказами;

11.7. ДП "Новомосковське лісове господарство" погоджувало передання земельної ділянки у власність ОСОБА_3;

11.8. У матеріалах справи відсутня копія рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року про зміну цільового призначення саме земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_3 А тому неможливо встановити, чи є серед рішень Піщанської сільської ради, скасованих постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, рішення, яке стосується справи N 183/1617/16;

11.9. Суди не оцінили рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року у справі N 23/5005/16619/2011, який відмовив у задоволенні вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування оскарженого рішення.

12. Неправильне застосування норм матеріального права Піщанська сільська рада мотивує у касаційній скарзі так:

12.1. Суди неправильно застосували припис пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу (далі - ЗК) України (тут і далі - на час виникнення спірних правовідносин), оскільки на час прийняття оскарженого рішення розмежування земель державної та комунальної власності було відсутнє, а тому повноваження щодо розпорядження землями у межах села Піщанки здійснювала відповідна сільська рада, а не Дніпропетровська ОДА.

12.2. Суди застосували припис пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", частини п'ятої статті 122 ЗК України у редакціях, які були відсутні на час прийняття оскарженого рішення;

12.3. Оскільки перебіг позовної давності починається від дня, коли особа могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, суди залишили поза увагою те, що Дніпропетровська ОДА могла довідатися про наявність оскарженого рішення до подання позову прокурором у цій справі, а прокуратура, знаючи про прийняття Піщанською сільською радою зазначеного рішення, з 2009 року бездіяла:

12.3.1. У 2009 році заступник Генерального прокурора України звертався до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного комітету України із земельних ресурсів, Новомосковської районної державної адміністрації (далі - РДА) Дніпропетровської області до Піщанської сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - ДП "Новомосковське лісове господарство", про визнання права власності на земельні ділянки, розташовані на території НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталів цього лісового господарства. 23 вересня 2009 року Господарський суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою припинив провадження у справі N 30/172-09 за вказаним позовом через те, що спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки відповідачами були залучені фізичні особи - набувачі земельних ділянок, зокрема і ОСОБА_3;

12.3.2. Перебіг позовної давності не міг розпочатися пізніше, ніж у 2012 році, коли до Господарського суду Дніпропетровської області звернувся Новомосковський міжрайонний прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Державного управління з охорони навколишнього природного середовища у Дніпропетровській області до Піщанської сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділу Держкомзему у Новомосковському районі, про визнання незаконним і скасування рішення Піщанської сільської ради від 12 березня 2008 року N 1-18-V. 31 січня 2012 року Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив рішення у справі N 23/5005/16619/2011 про відмову у задоволенні позову;

12.3.3. 29 лютого 2012 року Новомосковський міжрайонний прокурор звернувся в інтересах держави в особі Новомосковської РДА Дніпропетровської області до Новомосковського міжрайонного суду з позовом до Піщанської сільської ради, ОСОБА_11, Відділу Держкомзему у Новомосковському районі Дніпропетровської області, ДП "Центр державного земельного кадастру" в особі Дніпропетровської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" Держкомзему України (справа N 0427/1871/2012) і з позовом до Піщанської сільської ради, ОСОБА_12, Відділу Держкомзему у Новомосковському районі Дніпропетровської області, ДП "Центр державного земельного кадастру" в особі Дніпропетровської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" Держкомзему України (справа N 0427/2108/2012) про визнання незаконним і скасування оскарженого рішення у частині передання земельних ділянок ОСОБА_7 і ОСОБА_13 (які надалі відчужили їх ОСОБА_11 та ОСОБА_12 відповідно), визнання недійсним державних актів та повернення цих ділянок у власність держави в особі Новомосковської РДА Дніпропетровської області. Під час розгляду справ N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012 за вказаними позовами прокурор, представляючи інтереси держави, 22 травня 2015 року замінив особу, через яку держава діє у спірних правовідносинах, з Новомосковської РДА Дніпропетровської області на Дніпропетровську ОДА. Тому остання могла дізнатись про порушення права державної власності не пізніше 2012 року;

12.3.4. У 2009 році про оскаржене рішення знав орган, який постійно звітує Дніпропетровській ОДА, -Новомосковська РДА Дніпропетровської області; 4 серпня 2011 року про це рішення довідався орган, діяльність якого координує Дніпропетровська ОДА, - Головне управління Держкомзему в Дніпропетровській області, що склало за вказівкою прокуратури Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 4 квітня 2011 року, копія якого є у матеріалах справ N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012); а Дніпропетровська ОДА з 2008 року могла дізнатися про передання земельної ділянки за відомостями з Дніпропетровського обласного центру охорони історико-культурних цінностей Управління культури Дніпропетровської ОДА.

(2) Позиція прокурора

13. 6 квітня 2018 року прокурор подаввідзив на касаційну скаргу. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

14. Мотивує відзив так:

14.1. Спір стосується права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, а тому вимога про скасування пункту 32 оскарженого рішення мала розглядатися за правилами цивільного судочинства;

14.2. Позов поданий у межах позовної давності, оскільки об'єктивна можливість дізнатися про порушення права у Дніпропетровської ОДА виникла з часу, коли прокурор у цивільних справах N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012, які розглядалися Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області, 22 травня 2015 року подав уточнену позовну заяву, в якій була замінена особа, через яку держава діє у спірних правовідносинах, з Новомосковської РДА Дніпропетровської області на Дніпропетровську ОДА.

14.3. Прокуратура виконала вимоги частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" і повідомила Дніпропетровську ОДА про те, що готує звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі цієї ОДА. Суд першої інстанції підтвердив факт наявності підстав представництва прокурором таких інтересів. А тому довід касаційної скарги про недоведеність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА вважає необґрунтованим.

14.4. Суд першої інстанції не порушив принцип змагальності, відмовляючи у задоволенні клопотання про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду в судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006. Вказане провадження стосувалося обвинувачення, зокрема, голови Піщанської сільської ради ОСОБА_8, а тому Піщанська сільська рада ознайомлена з усіма його матеріалами.

14.5. Крім того, оскільки оскаржене рішення прийняла Піщанська сільська рада, яка впродовж розгляду справи не заперечувала проти його змісту, встановленого судами першої й апеляційної інстанцій, довід касаційної скарги щодо невстановлення судами дійсного змісту оскарженого рішення є необґрунтованим.

(3) Позиція інших учасників справи

15. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо юрисдикції суду

16. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа має розглядатися за правилами певного виду судочинства, є, насамперед, характер спірних правовідносин, їх суб'єктний склад і предмет спору.

17. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

18. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).

19. Суб'єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (підпункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).

20. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду).

21. ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.

22. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).

23. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб'єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб'єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

24. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

25. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

26. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

27. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, 12 березня 2008 року Піщанська сільська рада прийняла оскаржене рішення, пунктом 32 якого передала земельну ділянку у власність ОСОБА_3 На підставі цього рішення 31 березня 2008 року був оформлений відповідний державний акт. І 21 березня 2016 року прокурор звернувся до суду з позовом про визнання незаконним і скасування пункту 32 зазначеного рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки, оскільки Піщанська сільська рада не мала повноважень на розпорядження землями лісогосподарського призначення, а їх власник згоду на зміну цільового призначення земельної ділянки та на її відчуження не надавав.

28. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов'язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, їхні рішення можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов'язків.

29. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

30. Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 24 квітня 2018 року у справі N 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі N 126/1373/17).

31. Тобто, якщо у результаті прийняття рішення суб'єктом владних повноважень особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

32. Оскільки прокурор оспорює правомірність як оскарженого рішення, так і набуття фізичною особою земельної ділянки, такий спір щодо права власності слід вирішувати за правилами цивільного судочинства. А тому необґрунтованим є довід Піщанської сільської ради щодо юрисдикції адміністративного суду.

(1.2) Щодо цільового призначення земельної ділянки

33. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

34. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу (далі - ЛК) України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

35. Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

36. За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України).

37. Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

38. До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

39. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України).

40. Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 6-224цс14).

41. Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

42. Суди встановили, що земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належить до земель ДП "Новомосковське лісове господарство" (квартал 75 виділ 2), що підтверджують: Проект організації розвитку лісового господарства Новомосковського лісництва станом на 2014 рік з планом-схемою (Т. 1, а. с. 213-215); протокол другої лісовпорядної наради від 17 червня 2014 року (Т. 1, а. с. 217); лист ДП "Новомосковське лісове господарство" за вих. N 46 від 28 лютого 2017 року про те, що земельна ділянка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2004 та 2014 років знаходиться у 75 кварталі ДП "Новомосковське лісове господарство", належить до земель Державного лісового фонду та з 2002 року не змінювала свого цільового призначення - землі лісогосподарського призначення (Т. 1, а. с. 216).

43. Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи касаційної скарги щодо встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення на підставі неналежних доказів Велика Палата Верховного Суду вважає немотивованими.

(1.3) Щодо органу, уповноваженого державою розпоряджатися земельною ділянкою

44. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

45. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження стосовно розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Дніпропетровської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

47. До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України).

48. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

49. Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

50. Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті.

51. Відповідно до частини п'ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.

52. Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство", і передання у власність такої ділянки належало до повноважень Дніпропетровської ОДА.

53. З огляду на наведене, враховуючи висновки Дніпропетровського апеляційного господарського суду, викладені у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 щодо визнання недійсними та скасування рішень Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід Піщанської сільської ради щодо неправильного застосування судами у цій справі пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, на підставі якого право розпорядження земельною ділянкою, на думку цієї ради, належало саме їй.

54. Той факт, що суд першої інстанції застосував приписи частини п'ятої статті 122 ЗК України у редакції, яка не була чинною на час прийняття оскарженого рішення, не вплинув на правильний висновок цього суду про те, що повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою належало до компетенції Дніпропетровської ОДА. Довід касаційної скарги щодо неправильного застосування приписів пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", які, за твердженням Піщанської сільської ради, були відсутні на час прийняття оскарженого рішення, є необґрунтованим, оскільки, вказавши неправильну дату редакції приписів вказаних законів, суд першої інстанції навів їх у редакції, що була чинною на час прийняття оскарженого рішення.

(1.4) Щодо відсутності волевиявлення власника на відчуження земельної ділянки

55. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

56. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що Дніпропетровський апеляційний господарський суд 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 прийняв постанову, якою визнав недійсними та скасував рішення Піщанської сільської ради N 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У, на підставі яких земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство" були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанка зі зміною їх цільового призначення на землі житлової і громадської забудови.

57. На підставі зазначених рішень до їх скасування судом Піщанська сільська рада 12 березня 2008 року прийняла оскаржене рішення, яким передала у власність громадян 133 земельні ділянки, одну з яких згідно з пунктом 32 цього рішення - у власність ОСОБА_3

58. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

59. З огляду на висновки судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід Піщанської сільської ради про те, що неможливо встановити, чи є серед її рішень, скасованих постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, те рішення, яке стосується справи N 183/1617/16.

60. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 рокупро вилучення із земель лісового фонду та введення у межі села Піщанки земельної ділянки є незаконним як таке, що прийняте за відсутності волевиявлення власника - держави. Тому це рішення не створює правових наслідків незалежно від того, чи було воно скасоване судовим рішенням в іншій справі.

61. Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Дніпропетровської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Суди дійшли правильного висновку, що вона вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.Відсутність заперечення користувача земельної ділянки проти її вилучення, на що звертає увагу Піщанська сільська рада, не свідчить про належний спосіб вилучення цієї ділянки із земель лісогосподарського призначення, а також про те, що був вияв волі повноважної особи на її відчуження.

62. Таким чином, оскільки держава в особі Дніпропетровської ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Піщанська сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

(1.5) Щодо позовної давності за заявленими прокурором вимогами

63. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захистсвого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

64. Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

65. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі N 362/44/17).

66. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

67. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

68. І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі N 362/44/17).

69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК Українипоняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

71. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

72. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

73. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц).

74. Прокурор у цій справі 21 березня 2016 року пред'явив три позовні вимоги: про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення; про визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_3; про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 Отже, перша вимога звернута до Піщанської сільської ради, яка прийняла оскаржене рішення, а дві інші вимоги - до ОСОБА_3

75. Суд першої інстанції дійшов висновку, що прокурор не пропустив позовну давність з огляду на таке:

75.1. Дніпропетровська ОДА дізналася про порушення права на земельну ділянку лише у 2016 році, коли прокурор листом повідомив її про відповідні порушення;

75.2. Відсутні докази того, що Дніпропетровська ОДА могла дізнатися про порушення цього права до її залучення позивачем у справах N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012;

75.3. Відсутні докази того, що Дніпропетровська ОДА з наявних у неї відомостей могла знати про розпорядження Піщанською сільською радою земельною ділянкою.

76. Апеляційний суд також вказав про початок перебігу позовної давності з моменту, коли Дніпропетровська ОДА дізналась від прокурора про те, що земельна ділянки належить до земель держаного лісового фонду, а саме у березні 2016 року (лист від 3 березня 2016 року за N 01-84-626вих16) (Том 1, а. с. 16).

77. У касаційній скарзі наведені доводи щодо неправильного застосування судами статті 261 ЦК України, зокрема, через те, що прокурор знав про порушення інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА ще з 2009 року, однак суди вважали, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли прокурор у зазначеному листі повідомив ОДА про відповідне порушення її прав.

78. Піщанська сільська рада заявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності щодо всіх позовних вимог (Т. 1, а. с. 63-64, 108-109), тоді як ОСОБА_3 не заявляла про сплив позовної давності щодо пред'явлених до неї вимог. Отже, з огляду на наведені вище висновки (пункти 70-71 цієї постанови) суди не мали підстав вирішувати питання стосовно застосування приписів про позовну давністю до вимог, заявлених до ОСОБА_3 А тому доводи Піщанської сільської ради про сплив позовної давності до цих вимог є необґрунтованими. Оцінка доводів стосовно застосування приписів про позовну давність до вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення буде надана після оцінки застосування судами інших норм права при розгляді цієї вимоги.

(1.6) Щодо суті позовних вимог

79. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.

(1.6.1) Про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення

80. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, яка набрала законної сили, земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство" є власністю держави, тоді як Піщанська сільська рада на підставі рішень від 29 грудня 2007 року незаконно вилучила ці земельні ділянки із земель лісового фонду, ввела їх у межі села Піщанки та змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Зазначеною постановою Дніпропетровський апеляційний господарський суд визнав недійсними та скасував вказані рішення Піщанської сільської ради, оскільки держава в особі уповноваженого органу як власник відповідних земельних ділянок рішення про їх відчуження Піщанській сільській раді не приймала, а остання, вилучивши земельні ділянки з державного лісового фонду та змінивши їх цільове призначення, перевищила свої повноваження.

81. Суди також вказали що з цих земельних ділянок Піщанська сільська рада на підставі оскарженого рішення передала у власність громадян 133 земельні ділянки, зокрема і ОСОБА_3 згідно з пунктом 32 зазначеного рішення.

82. З огляду на те, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі N 6-53цс12), відсутність у справі N 183/1617/16 такого рішення з боку держави як власника земельних ділянок НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", включно із земельною ділянкою, наданою згідно з пунктом 32 оскарженого рішення ОСОБА_3 (квартал 75 виділ 2), свідчить про відсутність рішення уповноваженого органу виконавчої влади, на підставі якого територіальна громада села Піщанки набула право власності на земельні ділянки НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство". Отже, оскаржене рішення не є первинною підставою вибуття земельних ділянок з власності держави в особі Дніпропетровської ОДА.

83. ВеликаПалата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17).

84. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

85. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

86. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

87. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення. А тому не було підстав вирішувати питання щодо застосування приписів про позовну давність до цієї вимоги (див. пункт 73 цієї постанови).

(1.6.2) Про визнання недійсним державного акта

88. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом (з 14 жовтня 2008 року абзац перший частини першої статті 116 ЗК України доповнений словами "або за результатами аукціону").

89. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України у зазначеній редакції).

90. Право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, яка була чинною на час видання державного акта та до 1 травня 2009 року; з 1 травня 2009 року стаття 125 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права).

91. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року - державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

92. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року N 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).

93. Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

94. Аналогічно наведеним вище висновкам щодо вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення (пункт 87 цієї постанови)ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння. А тому суди мали відмовити у задоволенні цієї позовної вимоги.

(1.6.3) Про витребування земельної ділянки

95. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

96. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168).

97. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

97.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

97.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

97.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).

98. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

99. Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі "Гамер проти Бельгії" (Hamer v. Belgium, заява N 21861/03) щодо зобов'язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

99.1. Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

99.2. Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

99.3. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п'ять років, перш ніж були пред'явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

100. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Дніпропетровської ОДА та Піщанської сільської ради, але й ОСОБА_3

101. Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

102. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

103. Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

104. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, яка набула земельну ділянку на підставі оскарженого рішення.

105. Останнє Піщанська сільська рада прийняла, керуючись статтею 40, пунктом "б" частини першої статті 81, статтями 118 і 121 ЗК України, що передбачають безоплатне набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Відтак, Дніпропетровська ОДА згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_3 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та була набута у порядку безоплатної приватизації від Піщанської сільської ради, що не мала права відчужувати цю ділянку.

106. Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

107. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

108. В силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_3, проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц).

109. ОСОБА_3 судові засідання у судах першої й апеляційної інстанцій не відвідувала, проти позову не заперечувала, про застосування позовної давності не заявляла. У суді першої інстанції подала письмову заяву про розгляд справи за її відсутності, покладаючись на розсуд суду. Зазначила, що жодних документів стосовно земельної ділянки не має, нею не користується, а для розпорядження цією ділянкою після її набуття видала довіреність ОСОБА_14, якому передала державний акт і адреси проживання якого не знає (Т. 1, а. с. 100).

110. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що відсутність у ОСОБА_3 інтересу у збереженні земельної ділянки у власності, видання довіреності на розпорядження цією ділянкою особі, точної адреси місцезнаходження якої ОСОБА_3 не знає, відсутність у неї заперечень проти позову та небажання брати участь у судових засіданнях характеризує певним чином ставлення ОСОБА_3 до результату розгляду спору та свідчить про те, що витребування у неї земельної ділянки не становитиме надмірний тягар.

111. З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_3 у збереженні права на земельну ділянку. Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_3 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

112. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

113. Прокурор просив витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та зобов'язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА. Задовольняючи цю вимогу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зобов'язав ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА земельну ділянку.

114. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц).

115. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

116. З огляду на вказане у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

(1.7) Щодо інших доводів касаційної скарги

117. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

118. Відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої вказаної статті наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень.

119. Прокурор у позовній заяві вказував, що Дніпропетровська ОДА не вживала заходів для скасування оскарженого рішення, визнання недійсним державного акта та повернення земельної ділянки.

120. У листі від 3 березня 2016 року за N 01-84-626вих16 (Том 1, а. с. 16) прокурор відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру" просив Дніпропетровську ОДА надати інформацію, зокрема, з приводу того, чи вживала вона заходи з повернення земельної ділянки у власність держави. Однак у відповіді ОДА на вказаний лист за N 01-88-775вх16 від 16 березня 2016 року (Т. 1., а с. 17) інформація з цього питання відсутня.

121. У листі від 21 березня 2016 року за N 01-84-785вих16 відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор повідомив Дніпропетровську ОДА про звернення до суду з позовом у цій справі.

122. Дніпропетровська ОДА наявність підстав для представництва не оскаржувала, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в особі цієї ОДА не висловлювала, а, навпаки, вважала його вимоги обґрунтованими та такими, що слід задовольнити (Т. 1., а. с. 47-49, 164-166).

123. З огляду на викладене довід Піщанської сільської ради щодо відсутності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим.

124. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід Піщанської сільської ради щодо порушення принципу змагальності через відмову суду першої інстанції у задоволенні клопотання цього відповідача про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду на судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006, в яких є оригінали доданих прокурором до позовної заяви доказів.

125. Метою такого витребування Піщанська сільська рада вказувала необхідність з'ясування дійсного змісту оскарженого рішення, того, чи були встановлені у зазначеному кримінальному провадженні факти перевищення головою Піщанської сільської ради ОСОБА_8 службових повноважень при прийнятті рішень щодо земельних ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а також, які органи влади і з якого часу мали відомості щодо земельної ділянки.

126. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом (частини друга - четверта статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції).

127. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ (частини перша та друга статті 137 ЦПК України у вказаній редакції).

128. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду не вважає порушенням принципу змагальності реалізацію судом права відмовити за невмотивованістю у задоволенні клопотання Піщанської сільської ради про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області матеріалів зазначеного кримінального провадження. Піщанська сільська рада не обґрунтувала ні обставини, які могли би підтвердити ці матеріали щодо позовних вимог у цій справі, ні складнощі з отриманням таких матеріалів за обвинуваченням голови зазначеної ради. Справа N 183/1617/16 не стосується встановлення фактів перевищення головою Піщанської сільської ради службових повноважень при прийнятті цією радою рішень щодо земельних ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а інформація про те, які органи влади та з якого часу мали відомості щодо земельної ділянки, не є необхідною з огляду на висновки щодо суті позовних вимог.

129. Необґрунтованим є довід касаційної скарги щодо невстановлення судами змісту оскарженого рішення через відсутність у матеріалах справи його повного тексту. Оскаржене рішення прийняла Піщанська сільська рада, а предметом позову є не все рішення, а його пункт 32 (Т. 1, а. с. 11-12). Окрім того, Піщанська сільська рада не заперечувала проти того змісту цього рішення, який встановили суди першої й апеляційної інстанцій.

130. Обставини, встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (частина третя статті 61 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

131. На момент ухвалення 31 січня 2012 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі N 23/5005/16619/2011 ще не були скасовані рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, на підставі яких вона незаконно вилучила із земель лісового фонду та ввела у межі села Піщанка земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а їх цільове призначення змінила на землі житлової і громадської забудови. Ці рішення визнав недійсними та скасував Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012.

132. Вимагаючи визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення, прокурор вказував на те, що рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, на підставі яких земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", включно із земельною ділянкою, виділеною ОСОБА_3, були вилучені із земель лісового фонду та віднесені до меж села Піщанки, визнані Дніпропетровським апеляційним господарським судом 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 недійсними та скасовані. Тоді як Господарський суд Дніпропетровської області у справі N 23/5005/16619/2011 питання законності включення вказаних земельних ділянок до меж села Піщанки та зміни їх категорії за цільовим призначенням із земель лісогосподарського призначення на землі житлової та громадської забудови не з'ясовував. А крім того, у справі N 23/5005/16619/2011 не брали участь всі особи, щодо прав та обов'язків яких Господарський суд Дніпропетровської області встановив обставини.

133. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає невмотивованим аргумент Піщанської сільської ради про те, що суди не оцінили рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року у справі N 23/5005/16619/2011.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

134. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

135. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

136. З урахуванням наведеної вище мотивації Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 рокупотрібно скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення та про визнання недійсним державного акта. Щодо цих вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій щодо вимоги про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 слід змінити у мотивувальній і резолютивній частинах, витребувавши земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Дніпропетровської ОДА з мотивів, викладених у цій постанові.

(3) Висновки щодо застосування норм права

137. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

138. Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

139. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

140. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

141. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

142. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

143. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

144. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

145. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

146. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

147. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

148. У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження.Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити пропорційність такого втручання.

З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Піщанської сільської ради задовольнити частково.

2. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 рішення Піщанської сільської ради "Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акту на право власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова" від 12 березня 2008 року N 1-18/V про передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1, та про визнання недійсним зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 01-08-126-01052 Державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, виданого на ім'я ОСОБА_3 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер НОМЕР_2), надану для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

3. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 рокузмінити щодо вимоги про витребування земельної ділянки: витребувати з мотивів, викладених у цій постанові, земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер НОМЕР_2), надану для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1, з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что в случае удовлетворения искового требования об истребовании недвижимого имущества из чужого незаконного владения суд истребует такое имущество в пользу истца, а не обязывает ответчика возвратить это имущество владельцу. Такое решение суда является основанием для внесения в Государственный реестр вещных прав на недвижимое имущество записи о государственной регистрации за истцом права собственности на недвижимое имущество, зарегистрированное в этом реестре за ответчиком.

Кроме того, в споре с несколькими надлежащими ответчиками, у которых нет солидарной обязанности (к которым не обращено солидарное требование), один из них может заявить суду о применении исковой давности только тех требований, которые обращены к нему, а не к другим ответчикам. Последние не лишены, в частности, прав признать те требования, которые истец ставит в них, заявить о применении к этим требованиям исковой давности.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 331/5054/15-ц
      Провадження N 14-164 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" (далі також - відповідач) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, ухвалене суддею Жуковою О.Є., та на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Кримської О.М., Дашковської А.В. і Подліянової Г.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_1 (представник - адвокат Гришин Станіслав Володимирович);
      відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Дієса" (представник - адвокат Білека Юрій Іванович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 22 липня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача 708 335,74 грн за придбаний товар, інфляційні втрати в розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У період з 14 до 31 березня 2015 року включно позивач замовив і купив у відповідача через магазин " Ельдорадо ", розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53 (далі - магазин), пральні машини у кількості 89 штук (далі - товар) вартістю 708 335,74 грн. яку сплатив готівкою.
      2.2. Відповідач не виконав обов'язок передати товар, який придбав позивач.
      2.3. 30 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з грошовою вимогою, яку той проігнорував, товар не передав, а отримані гроші не повернув.
      Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи
      3. 26 лютого 2016 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю.
      4. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      5. 2 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили характер спірних правовідносин, норми матеріального права, які слід застосувати; не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як підприємець; не надали належної правової оцінки договору N 15/839, який позивач 23 лютого 2015 року уклав з відповідачем як фізична особа-підприємець; дійшли передчасного висновку про розгляд справи за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 13 березня 2017 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув з відповідача на користь позивача 708 335,74 грн. інфляційні втрати у розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      7. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у сторін господарсько-правового зобов'язання з огляду на таке:
      7.1. Позивач придбав товар не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який має ознаки договору поставки.
      7.2. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог, оскільки у нього таких документів немає.
      7.3. З огляду на відсутність будь-яких елементів господарсько-правового зобов'язання на спірні відносини поширюються приписи Закону України "Про захист справ споживачів".
      7.4. Грошова вимога, яку позивач додав до позовної заяви, не відповідає ознакам належного доказу в розумінні статті 58 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки у цій вимозі немає інформації щодо предмета доказування.
      7.5. Квитанції, які позивач додав до позовної заяви, підтверджують факт готівкового розрахунку між сторонами, тоді як у господарських зобов'язаннях оплата має бути у безготівковій формі.
      7.6. Згідно з фіскальними чеками 25 березня 2015 року сума готівкового розрахунку між позивачем і відповідачем становила 162 356,78 грн. а 26 березня 2015 року - 164 027,78 грн. Якби позивач оплатив 162 356,78 грн і 164 027,78 грн протягом одного дня саме як фізична особа-підприємець, то це означало би, що відповідач має нести адміністративну відповідальність за перевищення меж готівкового розрахунку з фізичною особою-підприємцем за статтею 163-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак у матеріалах справи немає постанови про притягнення посадових осіб відповідача до адміністративної відповідальності за перевищення суми готівкових розрахунків з позивачем як з фізичною особою-підприємцем.
      7.7. Проведення сторонами готівкового розрахунку на суму, що значно перевищує 10 000 грн протягом доби, свідчить, що позивач придбав товар як фізична особа, а не фізична особа-підприємець.
      7.8. Торгівельний об'єкт, розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53, не є товарним складом або магазин-складом, тобто він не призначений для оптової торгівлі. А тому правовідносини сторін засновані на договорах роздрібної купівлі-продажу побутової техніки. Роздрібна купівля-продаж виключає будь-яку господарську діяльність зі сторони позивача, оскільки він є кінцевим споживачем продукції як фізична особа.
      7.9. Факт реєстрації позивача як суб'єкта підприємницької діяльності не обмежує його право бути споживачем, якщо купівля товару має ознаки цивільно-правового договору.
      8. Наявність підстав для задоволення позову суд обґрунтував так:
      8.1. Свідки ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і допитаний як свідок позивач, підтвердили факт придбання позивачем у березні 2015 року товару в магазині шляхом оплати готівкою.
      8.2. Наданий відповідачем відеозапис не є належним доказом на підтвердження відсутності факту оплати позивачем товару, оскільки у деяких записах неможливо встановити час, дату та місце їх здійснення.
      8.3. Виявлення у квітні 2015 року в магазині нестачі коштів на суму 794 160,63 грн. а також звернення відповідача із заявою до прокуратури щодо вчинення керівництвом цього магазину шахрайських дій не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки споживач не несе відповідальності за дії матеріально-відповідальних працівників відповідача. Останній має право у спосіб, встановлений чинним законодавством, стягнути з винних осіб кошти, нестачу яких він виявив.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      9. 2 серпня 2018 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив постанову, якою залишив рішення суду першої інстанції без змін.
      10. Мотивував постанову так:
      10.1. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог та визначені умовами договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року як обов'язкові під час виконання вказаного договору. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні відносини сторін виникли поза межами зазначеного договору та на підставі Закону України "Про захист прав споживачів".
      10.2. У матеріалах справи відсутні відомості про те, що позивач придбав товар з метою здійснення підприємницької діяльності.
      10.3. Наявність в особи статусу підприємця не обмежує її цивільну право- та дієздатність як фізичної особи.
      10.4. Позивач придбав товар у роздрібному магазині за готівку.
      10.5. Претензія фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. від 24 квітня 2015 року та грошова вимога фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 25 червня 2015 року не підтверджують існування у сторін господарських відносин щодо товару. Таким підтвердженням можуть бути первинні документи.
      10.6. Доводи апелянта про те, що господарські відносини відповідача та фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 існували більше трьох років (до моменту подання позову), і впродовж них позивач придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн. не є підставою вважати, що товар, якого стосується цей спір, позивач придбав як фізична особа-підприємець.
      10.7. У матеріалах справи немає первинних документів, які свідчили би про передання товару позивачеві.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 7 серпня 2018 року відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 20 серпня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою зупинив виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      13. 20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1.1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Відповідач обґрунтовує касаційну скаргу так:
      15.1. З 2001 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємецьі регулярно здійснював діяльність з оптового та роздрібного продажу електропобутової техніки через низку торговельних точок.
      15.2. Протягом усього періоду співпраці фізична особа-підприємець ОСОБА_1 придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн.
      15.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили докази у справі, а саме: претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 24 квітня 2015 року; претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 25 червня 2015 року; договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року; видаткові та товарно-транспортні накладні, які є у матеріалах справи; адвокатський запит адвоката Яценка Д.В. від 25 квітня 2015 року N 20/04/2015; обставини придбання позивачем товару як споживачем у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"; документальне оформлення передання товару від продавця (магазину) до споживача відповідно до чинних правил продажу; матеріали кримінального провадження N 12015080020001178.
      15.4. Претензії від 24 квітня 2015 року та від 25 червня 2016 року, а також фіскальні чеки підтверджують системність практики придбання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 товарів у відповідача дрібним оптом за готівку на підставі фіскальних чеків. А тому суди розглянули справу з порушенням правил юрисдикції.
      15.5. Суди першої й апеляційної інстанцій не зазначили, для яких особистих потреб позивач придбав товар.
      15.6. Відповідач повністю виконав зобов'язання перед позивачем.
      15.7. Досудове розслідування у кримінальному провадженні N 1201500020001178 встановило, що старший касир ОСОБА_2 надавала незаконні вказівки на видання товару без фактичної оплати, зокрема, фізичній особі-підприємцюОСОБА_1. Обґрунтовує висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України N 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року.
      (1.2) Позиції інших учасників справи
      16. 4 січня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишити без змін.
      17. Мотивував відзив так:
      17.1. Відповідач не довів обставини, зазначені у касаційній скарзі. Так, сторони проводили розрахунки, форма яких неприпустима для господарсько-правових зобов'язань, що, на думку позивача, підтверджує цивільно-правовий характер спору.
      17.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю виконали сформульовані в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 рокувказівки, встановили дійсний суб'єктний склад правовідносин, а також правильно оцінили договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року.
      17.3. Суди не встановили, а відповідач не довів, що позивач мав намір використовувати товар для підприємницьких цілей.
      17.4. Обвинувальний акт щодо ОСОБА_2 не є допустимим доказом у цивільній справі, оскільки вину у вчиненні кримінального правопорушення підтверджує лише обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, а такого вироку щодо вказаної особи нема.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      21. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у зазначеній редакції підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      23. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, мали право бути позивачами у господарському суді лише у випадках, передбачених законодавчими актами України.
      24. Частина друга статті 55 Господарського кодексу (далі -ГК) України визначає суб'єктами господарювання: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
      25. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу.
      26. У справі, яка розглядається, позивач звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача кошти через невиконання останнім зобов'язання за договором купівлі-продажу.
      27. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд цього спору за правилами цивільного судочинства, не оцінивши належно докази, зокрема, договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який уклали позивач як фізична особа-підприємець і відповідач. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що суди не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як фізична особа-підприємець.
      28. Під час нового розгляду справи суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      28.1. Позивач придбав у відповідача товар на суму 708 335,74 грн через магазин роздрібної торгівлі, що не є товарним складом чи магазин-складом.
      28.2. Позивач оплатив товар готівкою через касу відповідача, а останній видав позивачеві розрахункові документи (фіскальні чеки) на підтвердження факту оплати. Вказане підтверджують документальні докази, а також свідки ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і допитаний у судовому засіданні як свідок позивач.
      28.3. 30 квітня 2015 року позивач як фізична особа згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" звернувся до відповідача з грошовою вимогою на суму 708 335,74 грн. яку останній не задовольнив.
      28.4. Відповідач не надав заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що визначені обов'язковими згідно з пунктами 2.1.3, 2.3.1, 2.3.3, 2.3.8, 3.1, 4.3, 6.2 договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який відповідач уклав з позивачем як з фізичною особою-підприємцем. Представник відповідача на судовому засіданні не заперечував, що зазначені документи у відповідача відсутні.
      28.5. Грошову вимогу, датовану 25 червня 2015 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 не підписав, а зміст цієї вимоги не стосується предмета спору.
      29. Частина третя статті 175 ГК України передбачає, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства.
      30. Суди не встановили, що спірні правовідносини пов'язані зі здійсненням позивачем господарської діяльності, і що саме у цих відносинах позивач діяв як фізична особа-підприємець, як і не встановили обставини придбання чи фактичного використання позивачем товару для здійснення господарської діяльності.
      31. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи суди першої й апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який він з відповідачем укладав як фізична особа-підприємець.
      32. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц). Змістовно близьких висновків дійшли суди першої й апеляційної інстанцій у цій справі.
      33. Отже, той факт, що позивач і відповідач мають фінансово-господарські відносини, зокрема, за договором N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який суди дослідили, не може свідчити про те, що позивач придбав товар саме як фізична особа-підприємець і для зайняття підприємницькою діяльністю.
      34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами відповідача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. Крім того, необґрунтованими є і доводи касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій не виконали вказівки касаційного суду під час нового розгляду справи.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про юрисдикцію суду у цій справі, суди встановили правовий статус позивача у спірних правовідносинах, визначилися з характером цих відносин і надали оцінку доказам, на необхідність належного дослідження яких вказав суд касаційної інстанції.
      (1.2) Щодо суті спору
      35. Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      36. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).
      37. Стаття 663 ЦК України передбачає, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
      38. Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
      39. Згідно з частиною першою статті 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
      40. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).
      41. Відповідно до частин першої і третьої статті 698 ЦК України за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
      42. Отже, у законодавстві України щодо регулювання договору роздрібної купівлі-продажу встановлений пріоритет ЦК України перед актами законодавства про захист прав споживачів (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі N 362/2159/15-ц).
      43. У пункті 7 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.
      44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов'язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав.
      45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року N 1193 "Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів". Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити.
      46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача вартості оплаченого позивачем товару.
      47. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      48. Оскільки відповідач не виконав зобов'язання з передання товару позивачеві та не повернув на вимогу позивача сплачену останнім вартість товару, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову і в частині стягнення з відповідача боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних.
      49. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      50. Отже, з огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги щодо неналежного встановлення судами обставин справи та відхиляє доводи відповідача, спрямовані на переоцінку доказів.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      52. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      53. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанова Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. А тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      54. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      55. Враховуючи наведений припис, Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, виконання якого зупинив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду згідно з ухвалою від 20 серпня 2018 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" залишити без задоволення.
      2. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року залишити без змін.
      3. Поновити виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      14 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 910/16979/17
      Провадження N 12-260гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      позивача Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед (представник адвокат Бережний Д.С.),
      відповідачів Національного банку України (представник Ходюк О.Я.), Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (представники адвокати Лазовський О.В. та Бауліна В.О.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року (головуючий Пашкіна С.А., судді Калатай Н.Ф., Сітайло Л.Г.,) у справі N 910/16979/17 за позовом Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед до Національного банку України (далі НБУ) та Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (попередні назви Закрите акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", пізніше Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", далі АТ "КБ "Приватбанк"), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Міністерства фінансів України, про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити дії.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до НБУ та АТ "КБ "Приватбанк" про:
      - визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо неприйняття від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором від 3 березня 2009 року N 19 (далі кредитний договір), укладеним між НБУ і АТ "КБ "Приватбанк";
      - зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості;
      - зобов'язання НБУ прийняти від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором шляхом зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок.
      1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про незаконну бездіяльність НБУ, яка виразилася у неприйнятті від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за кредитним договором, укладеним між відповідачами, за якими Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед є майновим поручителем згідно іпотечного договору від 30 травня 2014 року N 38 (далі іпотечний договір). Такі дії відповідачів, за твердженням позивача, порушують його право власності на предмет іпотеки. Позивач указує, що на рахунку АТ "КБ "Приватбанк" було достатньо грошових коштів для задоволення НБУ своїх вимог за кредитним договором, однак останній, незважаючи на приписи статті 73 Закону України "Про Національний банк України", пункти 43, 44 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ від 31 березня 2016 року N 220, не вчинив дій щодо безспірного списання грошових коштів з рахунку АТ "КБ "Приватбанк", необхідних для погашення заборгованості за указаним договором.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовані відсутністю порушених прав та інтересів позивача як іпотекодавця, які підлягають судовому захисту, що унеможливлює задоволення його позову. Відповідачі зазначають про безпідставне посилання позивача на положення частини другої статті 386 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), оскільки звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника визначено статтею 346 цього Кодексу і є законною підставою для припинення права власності іпотекодавця на передане в іпотеку майно.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 3 березня 2009 року між НБУ, як кредитором, та АТ "КБ "Приватбанк", як позичальником, укладено кредитний договір.
      2.2. Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори N N 1-81 до кредитного договору, якими, зокрема, змінювалися загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості, тощо.
      2.3. Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору, з урахуванням внесених до нього змін, за цим кредитним договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7714900000,00 грн на строк з 3 березня 2009 року по 23 грудня 2016 року.
      2.4. Пунктом 1.4 кредитного договору визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належать на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.
      2.5. На виконання умов кредитного договору НБУ надав АТ "КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а АТ "КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківською випискою, оборотно-сальдовою відомістю та платіжними дорученнями за кредитним договором.
      2.6. В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, 30 травня 2014 року між НБУ (іпотекодержатель) та Компанією Тровелко Холдінгз Лімітед, юридичною особою за законодавством Республіки Кіпр (іпотекодавець), укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір, згідно з пунктом 1 якого цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, у тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між іпотекодержателем та АТ "КБ "Приватбанк".
      2.7. Відповідно до пункту 5 іпотечного договору в забезпечення виконання АТ "КБ "Приватбанк" зобов'язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно згідно опису, що міститься в додатку 1 до договору.
      2.8. За змістом пункту 15.8 іпотечного договору з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право:
      - звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані;
      - звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за кредитним договором у випадках: порушення АТ "КБ "Приватбанк" зобов'язань, передбачених кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться в кредитному договорі або в цьому договорі; невиконання вимог пункту 17.1 цього договору; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом, чи про визнання недійсним його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; ліквідації юридичної особи іпотекодавця.
      2.9. 19 серпня 2017 року НБУ звернувся до Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед з вимогою N 41-0009/57931 щодо усунення порушень за кредитним договором, відповідно до якої вимагав сплати заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 4406807568,50 грн у тридцятиденний строк та повідомив, що у випадку невиконання цих вимог він буде змушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно з метою погашення заборгованості за кредитним договором в примусовому порядку.
      2.10. Як зазначає позивач, зазначені вище обставини свідчать про умисну бездіяльність НБУ щодо небажання прийняти від боржника (АТ "КБ "Приватбанк") належне виконання зобов'язань за кредитним договором, що у свою чергу порушує права позивача як майнового поручителя за іпотечним договором, оскільки за наявності в боржника грошових коштів для погашення заборгованості він зобов'язаний виконати своє грошове зобов'язання, невиконання якого призводить до прострочення та збільшення загальної суми заборгованості, що унеможливить виконання такого зобов'язання у майбутньому самим боржником і майновим поручителем та фактично призведе до втрати позивачем права власності на предмет іпотеки.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 21 листопада 2017 року позов задовольнив частково.
      3.2. Зобов'язав АТ "КБ "Приватбанк" погасити заборгованість за кредитним договором шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості. В іншій частині позову відмовив. Стягнув з АТ "КБ "Приватбанк" на користь Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед судовий збір у розмірі 1600,00 грн.
      3.3. Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджуються обставини, які свідчать про невиконання АТ "КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед НБУ за кредитним договором з підстав утрати останнім інтересу у виконанні зобов'язання саме боржником, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в іпотеку незалежно від можливості АТ "КБ "Приватбанк" погасити такий кредит. Суд першої інстанції зазначив, що з огляду на встановлені обставини, які свідчать про можливість виконання АТ "КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед НБУ, проте неприйняття останнім такого виконання та невчинення жодних дій на стягнення коштів з банку, цілком обґрунтованим є звернення Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед з позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага та недопущення втрати права власності на передане в іпотеку майно, яким було забезпечено виконання банком основного зобов'язання.
      3.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 16 серпня 2018 року скасував рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року. Постановив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
      3.5. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення НБУ дій, які свідчать про перешкоджання АТ "КБ "Приватбанк" виконання його обов'язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором, оскільки судом установлено, що боржником частково сплачується, а НБУ приймається сплата заборгованості за кредитним договором. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач добровільно обмежив своє право власності на предмет іпотеки у встановлений чинним законодавством спосіб, у зв'язку з чим можливість звернення стягнення на передане в іпотеку майно не може порушити його права власності.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року, Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед звернулася з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просило скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року.
      4.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед зазначила, що:
      - обставини, які стали підставою для подання позову у цій справі, відносяться до суб'єктної та предметної юрисдикції адміністративних, а не господарських судів, оскільки пов'язані із вчиненням та/або невчиненням дій (бездіяльністю) НБУ як суб'єктом владних повноважень, який регулює діяльність комерційних банків в Україні, у тому числі шляхом надання стабілізаційних кредитів;
      - апеляційний господарський суд безпідставно не врахував наявності обґрунтованого ризику порушення права власності позивача, який має місце внаслідок узгодженої недобросовісної поведінки сторін кредитного договору щодо навмисного невиконання умов цього договору з метою звернення стягнення на майно позивача;
      - оскільки строк виконання зобов'язань за кредитним договором сплив і відповідно до наявних у матеріалах справи доказів на рахунках боржника у НБУ знаходиться достатньо коштів для погашення боргу, НБУ мав би надіслати вимогу АТ "КБ "Приватбанк" про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором та за результатами невиконання такої вимоги списати у безспірному порядку суму заборгованості в повному обсязі з рахунків АТ "КБ "Приватбанк" відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України";
      - прострочення АТ "КБ "Приватбанк" (за наявності достатніх коштів для погашення), яке може мати наслідком звернення стягнення на майно позивача, є втручанням у право останнього на мирне володіння майном, оскільки ризик втрати майна внаслідок умисних дій зі сторони боржника та кредитора не вбачається ані із загальних положень законодавства, ані із умов іпотечного договору.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Оскільки Компанія Тровелко Холдінгз Лімітедоскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Щодо порушення права власності позивача на предмет іпотеки невиконанням відповідачами зобовязань за кредитним договором
      5.2. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      5.3. У силу приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) у редакції, чинній на час подання позову, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      5.4. Згідно зі статтею 2 цього ж Кодексу господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
      5.5. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
      5.6. Таким чином правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні способом встановленим для захисту права та інтересу, внаслідок чого право або інтерес будуть імперативно відновлені.
      5.7. Позивач зазначає, що він звернувся із цим позовом з метою захисту права власності на предмет іпотеки превентивним способом (про вчинення відповідачами певних дій, спрямованих на виконання зобов'язань за укладеним ними кредитним договором), встановленим частиною другою статті 386 ЦК України.
      5.8. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
      5.9. Згідно із частиною другою статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
      5.10. Для захисту права власності особи в порядку частини другої статті 386 ЦК України суд повинен установити наявність реальної можливості порушення вказаного права в майбутньому внаслідок протиправного впливу іншої особи.
      5.11. Загальне правило щодо набуття права звернення стягнення на передане в іпотеку майно законодавчо закріплено як можливість іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку".
      5.12. Відповідно до статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
      5.13. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
      5.14. Відповідно до статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      5.15. Крім того, статтею 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності визначено звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника.
      5.16. Отже в силу зазначеного зобов'язання іпотекодержатель має право ініціювати звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, з посиланням на обставини щодо невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, або у позасудовому порядку, внаслідок чого право власності іпотекодавця на майно може бути припинено в порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку".
      5.17. Тому встановлене законом право іпотекодержателя за умови доведення певних обставин отримати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна не може бути кваліфіковано як протиправний вплив іпотекодержателя на права майнового поручителя, що виключає застосування до правовідносин сторін положень частини другої статті 386 ЦК України, якою унормовано засади захисту права власності саме від порушення.
      5.18. Оскільки укладаючи іпотечний договір, його сторони діяли у порядку та у спосіб, установлені статтями 3, 6, 11 ЦК України, дії іпотекодержателя, спрямовані на реалізацію ним своїх прав, що виникають внаслідок невиконання зобов'язання, забезпеченого іпотекою, не можуть визначатися як порушення прав майнового поручителя щодо переданого в іпотеку майна.
      5.19. Викладене є підставою для висновку, що у позивача відсутнє право вимоги до відповідачів на підставі норми частини другої статті 386 ЦК України.
      Щодо позовних вимог про визнання незаконною бездіяльності НБУ стосовно неприйняття від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором
      5.20. За змістом положень статей 1, 2 ГПК України, у редакції, чинній на час подання позову, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
      5.21. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
      5.22. Розпорядження своїм правом на захист є засадничим принципом цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
      5.23. Положеннями статті 20 Господарського кодексу України та статті 16 ЦК України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.
      5.24. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
      5.25. Вимогу про визнання незаконною бездіяльності НБУ позивач обґрунтовує неналежним виконанням НБУ своїх обов'язків за кредитним договором щодо неприйняття, як кредитором, виконання зобов'язання боржника. Отже, у спірних правовідносинах НБУ не діє в якості суб'єкта владних повноважень, а діє в якості суб'єкта цивільних правовідносин.
      5.26. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вимога про визнання незаконною бездіяльності суб'єкта договірних відносин, по своїй суті є вимогою про встановлення обставин та надання їм правової оцінки як неналежного виконання зобов'язання учасником господарської діяльності. Таким чином, звертаючись до суду з вимогою щодо визнання незаконною бездіяльності НБУ стосовно неприйняття від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором, позивач фактично просить встановити певні обставини, які, за його твердженнями, мали місце у минулому, та надання їм правової оцінки, а саме неналежне виконання НБУ, як кредитором, своїх зобов'язань за договором.
      5.27. Законом не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав або інтересів, як визнання незаконною бездіяльності суб'єкта цивільних правовідносин, адже задоволення відповідної вимоги не здатне призвести до захисту прав, а лише може бути використане для захисту інших прав або інтересів. Тому, встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.
      5.28. Доводи позивача про недобросовісність поведінки сторін кредитного договору можуть бути предметом перевірки під час вирішення судом спору про звернення стягнення на майно позивача як іпотекодавця.
      5.29. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки попередніх судових інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення зазначених позовних вимог.
      Щодо юрисдикції спору в частині визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо неприйняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобовязань (погашення заборгованості) за кредитним договором
      5.30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      5.31. Статтею 12 ГПК України, у редакції, чинній на момент подання позову, визначено, що господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      5.32. Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), тут і далі в редакції, чинній на момент подання позову, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      5.33. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      5.34. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      5.35. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      5.36. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, коли один з його учасників суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      5.37. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого права та інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      5.38. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      5.39. Згідно з пунктом 16 частини першої статті 4 КАС України адміністративний договір - це спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері й укладається на підставі закону:
      а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень;
      б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;
      в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;
      г) замість видання індивідуального акта;
      ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
      5.40. Зміст адміністративного договору, зокрема передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від господарських угод, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. У випадку, якщо суб'єкт владних повноважень у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС ознак справи адміністративної юрисдикції. Отже, не можуть вважатися адміністративними договорами угоди, укладені відповідно до цивільного або господарського законодавства.
      5.41. За змістом статті 2 Закону України "Про національний банк України" НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
      5.42. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і закріплено за ним на праві господарського відання (частина друга статті 4 вказаного Закону).
      5.43. НБУ, серед інших його функцій, у тому числі, виступає кредитором останньої інстанції для банків (пункт 3 статті 7 вказаного Закону).
      5.44. У справі, що розглядається спір виник у зв'язку з порушеним на думку позивача юридичної особи, його права на предмет іпотеки, де кредитором за основним зобов'язанням є юридична особа НБУ, та направлений на перевірку законності дій кредитора за кредитним договором.
      5.45. Отже, спірними у цій справі є договірні правовідносини, не пов'язані зі здійсненням НБУ владних управлінських функцій як суб'єкта владних повноважень.
      5.46. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного договору), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спірний договір не є адміністративним, а спір у цій справі не є публічно-правовим та має вирішуватися судами за правилами ГПК України.
      5.47. Матеріали справи свідчать, що позивач звернувся з вимогою до НБУ про визнання незаконною бездіяльності, обґрунтовуючи таку вимогу порушенням та необхідністю захисту свого особистого майнового права власності на предмети іпотеки за договором N 38.
      5.48. Крім того, спірні правовідносини ґрунтуються на виконанні договорів при здійсненні юридичними особами господарської діяльності, а саме кредитного договору (основного зобов'язання) та іпотечного договору (забезпечувального зобов'язання). В спірних правовідносинах НБУ діє як кредитодавець та іпотекодержатель, і не виступає в якості суб'єкта владних повноважень.
      5.49. У зв'язку з викладеним заявлені позовні вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.
      Щодо позовних вимог про зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати, а НБУ прийняти виконання зобовязання за кредитним договором
      5.50. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
      5.51. Зі змісту прохальної частини позовної заяви вбачається, що позивач, звертаючись до суду з позовом про захист порушеного, на його думку, права власності, обрав спосіб захисту свого права шляхом зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати, а НБУ прийняти виконання зобов'язання за кредитним договором щодо перерахування/прийняття грошових коштів у повній сумі заборгованості.
      5.52. Отже, в частині вимоги про зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання позивач обрав установлений статтею 16 ЦК України спосіб захисту права у вигляді примусового виконання обов'язку в натурі.
      5.53. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спосіб захисту застосовується у зобов'язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов'язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов'язку в натурі має наслідком імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо), і не спрямоване на підсилення існуючого зобов'язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як воно було унормовано сторонами у договорі.
      5.54. У цій же справі позивач просить суд зобов'язати АТ "КБ "Приватбанк" вчинити дії з виконання зобов'язання за кредитним договором, крім того, не на свою користь, а на користь третьої особи НБУ, який також є відповідачем у справі. Тобто заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав позивача, оскільки стосуються зобов'язання, стороною якого позивач не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитного договору, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного, на його думку, права.
      5.55. При цьому в частині вимоги про зобов'язання НБУ прийняти виконання зобов'язання від АТ "КБ "Приватбанк" фактично позивач вимагає зобов'язати НБУ вчинити дії на користь самого ж НБУ. У цій частині вимога позивача не відповідає частині першій статті 12 ЦК України, відповідно до якої особа (у цьому випадку НБУ) здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
      5.56. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      5.57. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі N 910/16979/17 залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий: суддя В. С.
      Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б.
      Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 522/1021/16-ц
      Провадження N 14-136цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідачі: Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - ГУ ДКС України в Одеській області), Прокуратура Одеської області,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та ГУ ДКС України в Одеській області
      на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року у складі судді Свяченої Ю.Б. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Черевка П.М., Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДКС України в Одеській області, Прокуратури Одеської області про відшкодування майнової та моральної шкоди, і
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів на свою користь 284 871,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 800 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Вимоги мотивував тим, що 05 червня 2009 року, 17 та 24 липня 2009 року відносно нього порушено кримінальні справи за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 162, частинами першою та другою статті 365, частиною першою статті 366, частиною першою статті 371, статтею 386 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Вироком Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року його засуджено до позбавлення волі з випробувальним терміном на 2 роки згідно зі статтею 75 КК України з позбавленням права займати посади в системі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) терміном на 2 роки та звільнено з-під варти з зали суду. Цей вирок ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2010 року скасовано, а кримінальну справу направлено на новий розгляд. Постановою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 березня 2014 року кримінальна справа повернута на додаткове розслідування до Прокуратури Кілійського району Одеської області. Постановою слідчого Прокуратури Одеської області від 30 серпня 2016 року зазначену кримінальну справу закрито з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
      Зазначав, що протягом 7 років і 2 місяців він перебував під слідством та судом, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, негативно вплинуло на стосунки з оточуючими людьми, вимагало від нього додаткових і тривалих зусиль для організації свого життя, що завдало значної моральної шкоди. Крім того, у зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи він втратив роботу і заробіток у розмірі 284 871,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
      Стягнуто з Державного бюджету України через ДКС України на користь ОСОБА_1 124 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 284 871,00 грн на відшкодування майнової шкоди шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач незаконно перебував під слідством та судом протягом 7 років і 2 місяців, відносно нього закрито кримінальне провадження за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, у зв'язку з чим у нього виникло право звернення до суду із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди з підстав, передбачених статтею 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), розмір якої визначено з урахуванням усіх обставин справи. У зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи позивач втратив заробіток, розмір якого обраховано виходячи із середньої заробітної плати позивача і часу його перебування під слідством і судом.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та заступника прокурора Одеської області відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції обґрунтовано частково задоволено позовні вимоги, повно та об'єктивно встановлено фактичні обставини справи і дано їм належну правову оцінку, досліджено надані сторонами докази.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      У травні 2017 року ГУ ДКС України в Одеській області звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року, заступник прокурора Одеської області просив скасувати судові рішення в частині відшкодування майнової шкоди та закрити в цій частині провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ГУ ДКС України в Одеській області
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначений судами розмір моральної шкоди є значно завищеним. Позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між діями органу державної влади та тяжкими моральними стражданнями, на які посилається позивач. Крім того, суди вирішили питання про права та обов'язки ДКС України, яка до участі у розгляді цієї справи залучена не була.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - заступника прокурора Одеської області
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір в частині відшкодування майнової шкоди не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки визначення розміру грошових доходів, які втратив позивач унаслідок незаконних дій, належить до компетенції інших органів, а не суду.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги ГУ ДКС України в Одеській області, заступника прокурора Одеської області підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди установили, що 05 червня 2009 року, 17 та 24 липня 2009 року відносно ОСОБА_1 як співробітника міліції Вилківського міського відділу міліції Кілійського районного відділу Головного управління МВС України в Одеській області (далі - Вилківський МВМ Кілійського РВ ГУ МВС України в Одеській області), Прокуратурою Кілійського району Одеської області порушені кримінальні справи за ознаками посадових злочинів, передбачених частиною другою статті 162, частинами першою і другою статті 365, частиною першою статті 366, частиною першою статті 371, статтею 386 КК України.
      08 липня 2009 року ОСОБА_1 слідчим Прокуратури Кілійського району Одеської області затримано за підозрою у вчиненні вказаних злочинів з наступним утриманням його під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі.
      Вироком Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року ОСОБА_1 засуджено за частиною першою статті 371, частиною другою статті 162, частиною першою статті 366, частинами першою і другою статті 365, статтею 386 КК України до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки згідно зі статтею 75 КК України з позбавленням права займати посади в системі МВС України терміном на два роки та звільнено з-під варти з зали суду.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2010 року вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції іншим суддею.
      31 березня 2014 року за письмовим клопотанням представника Прокуратури Кілійського району Одеської області кримінальна справа відносно ОСОБА_1, який обвинувачувався за частиною першою статті 371, частиною другою статті 162, частиною першою статті 366, частинами першою і другою статті 365, статтею 386 КК України, була повернута Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області на додаткове розслідування прокурору Кілійського району Одеської області.
      06 травня 2015 року кримінальна справа відносно ОСОБА_1 внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42015160310000006, прийнята до провадження Першим слідчим відділом слідчого управління Прокуратури Одеської області (далі - Перший СВ СУ Прокуратури Одеської області).
      Постановою слідчого Першого СВ СУ Прокуратури Одеської області від 28 грудня 2015 року на підставі статті 110, пункту 2 частини першої статті 284 КПК України закрито кримінальне провадження N 42015160310000006 від 06 травня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
      Постановою Прокуратури Одеської області від 14 квітня 2016 року скасовано постанову про закриття провадження у справі від 28 грудня 2015 року, матеріали кримінального провадження відносно ОСОБА_1 направлено до СУ Прокуратури Одеської області для проведення досудового розслідування.
      Постановою слідчого Першого СВ СУ Прокуратури Одеської області від 30 серпня 2016 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42015160310000006 від 06 травня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, закрито у зв'язку із встановленням відсутності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
      Із метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон N 266/94-ВР, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
      У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону).
      Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
      Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
      На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діях складу кримінального правопорушення.
      Відповідно до частини першої статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
      Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      За змістом положень частини першої статті 12 Закону N 266/94-ВР розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пункті 1 статті 3 цього Закону (тобто заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (далі - Положення N 6/5/3/41), пунктом 6 якого встановлено, зокрема, що відповідний орган одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які даний громадянин має право претендувати.
      Згідно з пунктами 11, 12 Положення N 6/5/3/41 для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може, зокрема, звернутися при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів.
      У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в пункті 11 Положення N 6/5/3/41, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення N 6/5/3/41 містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян.
      Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися. У чинному КПК України це право закріплене вперше.
      Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
      Внаслідок закриття кримінального провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій; моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР.
      Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      Стосовно ОСОБА_1 не виконано передбаченого статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язку роз'яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення N 6/5/3/41 порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті його порушеного права.
      Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії").
      Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції").
      Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі N 755/13879/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі N 686/23731/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі N 383/596/15, від 20 березня 2019 року у справі N 161/15362/16-ц, від 22 квітня 2019 року у справі N 236/893/17, і підстав для відступу від нього не вбачається.
      Суди правильно встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у порядку цивільного судочинства із позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, та обґрунтовано розглянули спір у порядку цивільного судочинства.
      За таких обставин помилковими є наведені у касаційній скарзі доводи про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, не підтверджені нормами чинного законодавства, а тому немає підстав для закриття провадження у справі.
      Щодо розгляду справи по суті Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій.
      Пунктом 8 Положення N 6/5/3/41 передбачено, що згідно з частиною першою статті 4 Закону N 266/94-ВР розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.
      Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок N 100) та від 05 травня 1995 року N 348 "Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100" (підпункт 1 пункту 9 Положення).
      Відповідно до положень пункту 2 частини II "Період, за яким обчислюється середня заробітна плата" Порядку N 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
      Згідно з пунктом 8 Порядку N 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
      У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
      Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
      Проте суди, визначаючи розмір заробітку, який позивач втратив у зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи, неправильно виходили із заробітної плати позивача за червень 2009 року у розмірі 3328,17 грн. а не за останні два календарні місяці роботи, що передували події, з якою пов'язана відповідна виплата (тобто взяття ОСОБА_1 у липні 2009 року під варту).
      Крім того, суди не врахували вимоги пункту 4 Порядку N 100, згідно з яким при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема, одноразові виплати (матеріальна допомога), яка у червні 2009 році була виплачена ОСОБА_1.
      У матеріалах справи наявна відомість заробітної плати ОСОБА_1 за період з січня по грудень 2009 року (т. 1, а. с. 94), проте відсутні будь-які документи про кількість робочих днів позивача у травні - червні 2009 року, у зв'язку з чим неможливо провести обчислення середньоденної та середньомісячної заробітної плати.
      При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначенням розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи вона позбавлена процесуальної можливості ухвалити рішення у справі у цій частині позовних вимог.
      Стосовно висновків судів про відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.
      Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
      Суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на підставі положень Закону N 266/94-ВР ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом протягом 7 років та 2 місяців.
      Суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2016 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
      Крім того, судами з'ясовано чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування, а саме негативні наслідки, які продовжувалися для позивача після закриття кримінального провадження стосовно нього, врахували характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
      За таких обставин оскаржувані судові рішення в частині стягнення 124 700 грн на відшкодування моральної шкоди є законними та обґрунтованими.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційні скарги заступника прокурора Одеської області, ГУ ДКС України в Одеській області необхідно задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині судові рішення попередніх інстанції - залишити без змін.
      Оскільки суд касаційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нове, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області задовольнити частково.
      Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Прокуратури Одеської області про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 908/85/16
      Провадження N 12-38гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державного підприємства "Дослідне господарство "Таврія" Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України" (далі - Держпідприємство) на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року (головуючий Березкіна О.В., судді Кузнецов В.О., Вечірко І.О.) та ухвалу Господарського суду Запорізької області від 29 жовтня 2018 року (головуючий Дроздова С.С., судді Корсун В.Л., Азізбекян Т.А.), прийняті за наслідками розгляду скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнасінняпром" (далі - ТОВ "Укрнасінняпром") на неправомірні дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Половнікова Р.С. (далі - державний виконавець) у справі N 908/85/16 за позовом ТОВ "Укрнасінняпром" до Держпідприємства про стягнення заборгованості.
      1. Історія справи, зміст та підстави скарги, зміст заперечень проти скарги
      1.1. Господарський суд Запорізької області рішенням від 2 червня 2016 року у справі N 908/85/16 стягнув з Держпідприємства на користь ТОВ "Укрнасінняпром" 415921,73 грн основного боргу, 29063,57 грн 3 % річних, 251171,81 грн втрат від інфляції та 10442,36 грн судового збору.
      1.2. 22 серпня 2016 року на виконання зазначеного рішення Господарський суд Запорізької області видав відповідний наказ.
      1.3. Державний виконавець Веселівського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області постановою від 2 вересня 2016 року N 52093762 у порядку статей 17, 19, 20, 25 Закону України "Про виконавче провадження" відкрив виконавче провадження з примусового виконання зазначеного вище виконавчого документа.
      1.4. Відповідно до постанови про передачу виконавчого провадження від 7 жовтня 2016 року матеріали виконавчого провадження N 52093762 передано на виконання до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області для приєднання до зведеного виконавчого провадження.
      1.5. 7 жовтня 2016 року державним виконавцем було винесено постанови про прийняття до виконання виконавчого провадження N 52093762 та про його приєднання до зведеного виконавчого провадження N 44561389.
      1.6. Державний виконавець постановою від 19 вересня 2018 року виконавчий документ - наказ N 908/85/16, виданий 22 серпня 2016 року Господарським судом Запорізької області, повернув стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
      1.7. ТОВ "Укрнасінняпром" звернулося до Господарського суду Запорізької області зі скаргою на неправомірні дії державного виконавця щодо порушення строків і способу надіслання стягувачу постанови про повернення виконавчого документа від 19 вересня 2018 року у виконавчому провадженні N 52093762; винесення постанови у виконавчому провадженні N 52093762 від 19 вересня 2018 року про повернення стягувачу виконавчого документа - наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 року у цій справі та зобов'язання державного виконавця чи/або іншої посадової особи вказаного органу усунути порушення (поновити порушене право заявника).
      1.8. Скаргу мотивовано тим, що зазначену постанову винесено державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" з огляду на те, що ТОВ "Укрнасінняпром" не здійснило додаткового авансування витрат виконавчого провадження. Проте, за твердженням скаржника, згідно з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій на примусову реалізацію об'єктів нерухомого майна поширюється на нерухоме майно боржника (у статутному капіталі якого частка держави становить 100 %), тому на погашення заборгованості перед ТОВ "Укрнасінняпром" не можуть бути спрямовані кошти, отримані від примусової реалізації нерухомого майна такого боржника (Держпідприємства), що виключає об'єктивну необхідність здійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження на відповідні цілі. Також скаржник посилався на те, що державним виконавцем рішення про повернення виконавчого документа стягувачу прийнято передчасно, оскільки не з'ясовано наявність у боржника оборотних активів та іншого майна, коштів, на які можна звернути стягнення, та на які не поширюється дія мораторію.
      1.9. Заперечення проти скарги мотивовані тим, що нормами чинного законодавства визначено та покладено обов'язок на стягувача здійснити авансування витрат на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання, зокрема і тих, що здійснюють оціночну діяльність, у зв'язку з чим відмова від здійснення авансування таких витрат є підставою для повернення виконавчого документа. Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області зазначає про безпідставність доводів ТОВ "Укрнасінняпром" щодо відсутності необхідності здійснення останнім додаткового авансування витрат виконавчого провадження на проведення оцінки вартості описаного майна, оскільки за наслідками отримання від боржника коштів, не тільки від примусової реалізації описаного державним виконавцем майна, а й списаних з арештованих розрахункових рахунків боржника внаслідок надходження на ці рахунки грошових коштів та інших джерел, першочергово державним виконавцем буде повернуто витрачений авансовий внесок. Крім того, за доводами відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), що, у свою чергу, свідчить про наявність підстав для закриття провадження за скаргою позивача.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 29 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року, скаргу ТОВ "Укрнасінняпром" задовольнив частково: визнав неправомірними дії державного виконавця щодо винесення постанови від 19 вересня 2018 року у виконавчому провадженні N 52093762 про повернення стягувачу виконавчого документа - наказу N 908/85/16 від 22 серпня 2016 року. В іншій частині скарги суд відмовив.
      2.2. Частково задовольнивши скаргу та визнавши неправомірними дії щодо повернення виконавчого документа стягувачу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що державний виконавець не здійснив усіх заходів для перевірки наявності у боржника майна, за рахунок якого можливо здійснювати задоволення вимог кредиторів. Окрім цього, суд апеляційної інстанції зазначив, що доводи Держпідприємства щодо необхідності закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, є неспроможними, оскільки згідно з Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року N 512/5, за наявності підстав для повернення виконавчого документа виконавчий документ виводиться із зведеного виконавчого провадження за постановою виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження. Тобто первинним є виведення з виконавчого провадження, а вторинним повернення виконавчого документа. А тому скарга на дії державного виконавця обґрунтовано подана в порядку господарського судочинства.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погоджуючись з постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року та ухвалою Господарського суду Запорізької області від 29 жовтня 2018 року, Держпідприємство звернулося з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та закрити провадження за скаргою ТОВ "Укрнасінняпром".
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги Держпідприємство зазначило про те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки Держпідприємство оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, а провадження за скаргою на дії державного виконавця просить закрити, справа разом із касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Щодо юрисдикції суду з розгляду цієї скарги
      4.2. Відповідно до частини першої статті 326 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      4.3. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 ГПК України).
      4.4. При цьому гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      4.5. Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
      4.6. Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
      4.7. Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      4.8. Крім того, порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби встановлено Законом України "Про виконавче провадження", згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      4.9. З наведених правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", з урахуванням вимог статей 339, 340 ГПК України, вбачається, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконанні рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства відповідно.
      4.10. Разом з тим, оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      4.11. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі N 906/530/17, від 17 жовтня 2018 року у справах N 927/395/13, 5028/16/2/2012, від 05 грудня 2018 року у справі N 904/7326/17, від 13 лютого 2019 року у справі N 808/2265/16.
      4.12. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що для визначення предметної юрисдикції, зокрема й стосовно судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, вирішальне значення має суть оспорюваних дій.
      4.13. Матеріали справи свідчать, що предмет скарги ТОВ "Укрнасінняпром" на дії державного виконавця (тобто суть оскаржуваних дій) стосується правомірності повернення виконавчого документа стягувачу в межах виконавчого провадження ВП N 52093762 (з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі), яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389.
      4.14. Предмет скарги позивача стосується оскарження дій державного виконавця саме з повернення виконавчого документа (наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі) у виконавчому провадженні ВП N 52093762, при цьому дії державного виконавця щодо зобов'язання ТОВ "Укрнасінняпром" здійснити додаткове авансування витрат виконавчого провадження (сплатити вартість робіт з оцінки арештованого нерухомого майна боржника) в межах зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389 чи дії цього державного виконавця стосовно виведення виконавчого провадження ВП N 52093762 зі зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389 не оскаржуються. Тобто скарга ТОВ "Укрнасінняпром" не стосується судового оскарження дій зазначеного державного виконавця під час виконання ним зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389.
      4.15. Отже, скарга ТОВ "Укрнасінняпром" щодо винесення державним виконавцем постанови від 19 вересня 2018 року про повернення йому (стягувачу) виконавчого документа у виконавчому провадженні ВП N 52093762 з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі повинна розглядатися судом, який видав виконавчий документ, у передбаченому ГПК України порядку, тобто в межах цієї справи за правилами господарського судочинства.
      Щодо обґрунтованості вимог скарги на дії державного виконавця
      4.16. У статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      4.17. За приписами статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
      4.18. Відповідно до статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:
      1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;
      2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;
      3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;
      4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа.
      4.19. Відповідно до статті 43 указаного Закону, у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов'язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов'язаний додатково здійснити авансування таких витрат.
      4.20. Повертаючи виконавчий документ стягувачу, державний виконавець виходив із того, що в ході проведення виконавчих дій 12 липня 2018 року постановою було описано та арештовано нерухоме майно боржника, а тому він 16 липня 2018 року звернувся до суб'єкта оціночної діяльності щодо надання інформації відносно вартості проведення оцінки зазначеного вище майна, яка згідно з листом суб'єкта оціночної діяльності складає 177000 грн.
      4.21. Оскільки стягувач не здійснив додаткового авансування витрат виконавчого провадження, державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
      4.22. Разом з цим, відповідно до статті 20 Закону України "Про виконавче провадження" для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Експерт, спеціаліст і суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання мають право на винагороду за надані ними послуги. Винагорода та інші витрати, пов'язані з проведенням експертизи, наданням висновку спеціаліста або звіту суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, належать до витрат виконавчого провадження.
      4.23. Втім, з матеріалів справи не вбачається і попередніми судовими інстанціями не встановлено, що державний виконавець у межах виконавчого провадження виносив постанову про залучення для проведення оцінки майна суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання.
      4.24. Направлення листа щодо надання інформації відносно вартості проведення оцінки зазначеного вище майна та відповідь на лист не свідчить про зобов'язання стягувача здійснити авансування не визначених витрат.
      4.25. Крім того, положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 %, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.
      4.26. Організаційно-правова форма підприємства боржника - державне підприємство, у статутному капіталі якого частка держави становить 100 %, а отже, дія встановленого зазначеним вище Законом мораторію поширюється на нерухоме майно Держпідприємства.
      4.27. Згідно з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій не розповсюджується на рішення щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішення щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також на застосування примусової реалізації майна для погашення заборгованості перед Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та її дочірніми підприємствами, що здійснювали постачання природного газу на підставі ліцензії.
      4.28. Отже, кошти, отримані виконавчою службою від примусової реалізації нерухомого майна боржника, не можуть бути спрямовані на погашення заборгованості перед ТОВ "Укрнасінняпром", що виключає об'єктивну необхідність здійснення додаткового авансування товариством витрат виконавчого провадження на вказані цілі.
      4.29. Під час розгляду скарги державним виконавцем також не спростовано доводів ТОВ "Укрнасінняпром" про передчасність повернення виконавчого документа стягувачу з тих підстав, що обставини наявності у боржника оборотних активів та іншого майна, коштів, за рахунок яких можливо здійснювати задоволення вимог кредиторів, залишилися належним чином не з'ясованими, адже з матеріалів справи не вбачається здійснення державним виконавцем всіх передбачених законодавством заходів для перевірки наявності у боржника майна, на яке не поширюється дія мораторію.
      4.30. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи встановлено статтею 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", за приписами пункту 1 якої виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
      4.31. У частинах другій та третій цієї статті визначено, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; в разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, передбачених пунктами 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, керівник органу ДВС протягом десяти днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів.
      4.32. З огляду на наведені вище норми законодавства, навіть за умови встановлення державним виконавцем обставин нездійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження, в якому боржником є державне підприємство, це повинно мати наслідком подачу керівником органу ДВС до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документів та відомостей, необхідних для перерахування стягувачу коштів, а не повернення виконавчого документа стягувачу.
      4.33. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      4.34. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      4.35. З огляду на викладене касаційну скаргу Держпідприємства слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.
      4.36. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      4.37. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Дослідне господарство "Таврія" Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України" залишити без задоволення, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року у справі N 908/85/16 - без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 755/12638/15
      Провадження N 14-167цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк", треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія", Приватне підприємство "Ангропродукт", про зміну управителя фонду фінансування будівництва, зобов'язання вчинити певні дії,
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" (далі - ПАТ "УПБ"), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія" (далі - ТОВ "ФК "Олімпія"), Приватне підприємство "Ангропродукт" (далі - ПП "Ангропродукт"), про зміну управителя фонду фінансування будівництва (далі - ФФБ), зобов'язання вчинити певні дії.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 27 березня 2014 року рішенням правління ПАТ "УПБ" затверджено Правила фонду фінансування будівництва (далі - Правила ФФБ) виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, управителем якого є зазначений банк. 03 жовтня 2012 року між ПАТ "УПБ" та ПП "Ангропродукт" укладено угоду про фінансування будівництва. Також між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (як довірителями ФФБ) і ПАТ "Український професійний банк" укладені договори про участь у ФФБ. Діяльність управителя ФФБ з довірчого управління коштами за договорами з юридичними та фізичними особами ПАТ "УПБ" здійснював на підставі банківської ліцензії N 132 від 18 жовтня 2011 року. 28 травня 2015 року Правлінням Національного банку України (далі - НБУ) прийнято постанову N 348, якою ПАТ "УПБ" віднесено до неплатоспроможних. Також виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28 травня 2015 року N 107 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "УПБ". У зв'язку з викладеним у позивачів виникли сумніви щодо належного виконання відповідачем своїх обов'язків з управління ФФБ.
      З огляду на це ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили здійснити заміну управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія"; передати ФФБ виду А, створений для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", його документацію в повному обсязі та кошти оперативного резерву цього фонду від ПАТ "УПБ" до ТОВ "ФК "Олімпія"; визнати нового управителя ТОВ "ФК "Олімпія" правонаступником за угодою про фінансування будівництва N 10131-ВСІБ від 03 жовтня 2012 року, іпотечним договором від 03 жовтня 2012 року (зі змінами та доповненнями), договором доручення з відкладальними умовами N 10132-ВСІБ від 03 жовтня 2012 року, договором відсутплення майнових прав на нерухомість з відкладальними умовами N 10133-ВСІБ від за цією ж датою та всіма укладеними з фізичними особами договорами про участь у ФФБ.
      Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року позов задоволено частково. Замінено управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія". Зобов'язано ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" ФФБ виду А, створений для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", його документацію в повному обсязі та кошти оперативного резерву цього фонду. У задоволенні решти позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "УПБ" не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ визначеним у Законі України від 19 червня 2003 року N 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон N 978-IV), тому не може виконувати взяті на себе зобов'язання, передбачені договорами про участь у ФФБ. Кошти оперативного резерву є частиною ФФБ, у зв'язку із чим кошти такого фонду у повному обсязі мають бути передані в управління іншій фінансовій установі на підставі статті 23 Закону N 978-IV.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А залишено без змін.
      Рішення суду першої інстанції в іншій частині сторонами оскаржене не було, тому в апеляційному порядку не перевірялося.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що позовна вимога про зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1 відповідає вимогам закону, тому наявні підстави для задоволення позову в цій частині.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Ухвалу суду касаційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд не зауважив, що кошти, які обліковуються на рахунках ФФБ, підлягають поверненню довірителям у межах ліквідаційної процедури у порядку, визначеному статтею 52 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі також - Закон N 4452-VI), та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про передачу коштів оперативного резерву.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року залишено без змін рішення суду першої інстанції в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу АДРЕСА_1.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ. Посилання в апеляційній скарзі на приписи статті 52 Закону N 4452-VI, згідно з якими задоволення вимог кредиторів банку здійснюється за рахунок одержаних від реалізації майна банківської установи грошових коштів у порядку черговості, апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки спірні кошти не є майном банку, а сформовані довірителями ФФБ і передані управителю в довірчу власність. Суд також зазначив, що включення вимог довірителів до банку - управителя ФФБ до сьомої черги вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом N 4452-VI, свідчить про намір Фонду гарантування вкладів фізичних осіб використати вказані кошти на задоволення вимог інших кредиторів банку, вимоги яких підлягають задоволенню перед сьомою чергою кредиторів, що не ґрунтується на законі та є несправедливим. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що кошти оперативного резерву є частиною ФФБ, у зв'язку із чим кошти ФФБ у повному обсязі мають бути передані в управління іншій фінансовій установі в порядку, встановленому статтею 23 Закону N 978-IV.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "УПБ", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати до ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди неправильно застосували Закон N 4452-VI. Під час здійснення ліквідації банку не виникає жодних додаткових зобов'язань, крім витрат, безпосередньо пов'язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури. Суди не врахували, що задоволення вимог кредиторів банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, зокрема повернення коштів, які обліковуються на рахунках ФФБ, може бути здійснено виключно у процедурі ліквідації банку та в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI. Законодавець не наділяє суди загальної юрисдикції правом змінювати черговість задоволення кредиторських вимог до неплатоспроможного банку, який визначений спеціальним законом.
      У червні 2017 року ТОВ "ФК "Олімпія" подало до суду заперечення на касаційну скаргу, зазначивши, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги.
      Інші учасники справи своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги не скористалися.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      14 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до розгляду.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 06 лютого 2019 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає, що справа містить виключну правову проблему.
      Зокрема, норми частини другої статті 23 Закон N 978-IV є неоднозначними та потребують роз'яснення щодо їх застосування. На думку колегії суддів, положення частини другої зазначеної статті не узгоджуються з нормами Закону N 4452-VI та Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 липня 2012 року N 2.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2019 року справу прийнято до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установили суду під час розгляду справи та вбачається з її матеріалів, рішенням правління ПАТ "УПБ" від 27 березня 2014 року затверджено Правила ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1.
      Між ПАТ "УПБ" та позивачами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договори про участь у ФФБ від 11 вересня 2013 року за N 10131-ВСІБ-010, від 23 лютого 2015 року N 10131-ВСІБ-008 та від 27 грудня 2013 року N 10131-ВСІБ-026 відповідно, за якими довірителі на підставі повного визнання ними Правил ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за вищевказаною адресою, дали згоду на участь у ФФБ виду А та взяли на себе зобов'язання виконувати Правила ФФБ, передати управителю грошові кошти в управління з метою отримання у власність об'єктів інвестування, а управитель зі свого боку взяв на себе зобов'язання прийняти в управління кошти відповідно до Правил ФФБ.
      На підставі постанови Правління НБУ від 28 травня 2015 року N 348 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" до категорії неплатоспроможних" рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 28 травня 2015 року N 107 запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "УПБ", у зв'язку із чим останнє не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ, а тому не може виконувати взятих на себе зобов'язань, передбачених договорами про участь у ФФБ.
      Натомість ТОВ "ФК "Олімпія" відповідає вимогам Закону N 978-IV до управителя ФФБ, оскільки має ліцензію від 02 жовтня 2014 року N 2839 на право діяльності із залученням коштів установників управління майном для фінансування об'єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю і його статутний фонд становить 25 000 000,00 грн.
      Згідно з довідкою ПАТ "УПБ" залишок коштів на оперативному резерві згідно з угодою про фінансування будівництва від 03 жовтня 2012 року N 10131-ВСІБ складає 392 960,65 грн.
      Відповідно до статті 1 Закону N 978-IV цей Закон встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, а також правові засади та особливості випуску, розміщення та обліку сертифікатів фондів операцій з нерухомістю.
      Стаття 2 зазначеного Закону визначає ФФБ як кошти, передані управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах Правил ФФБ та договорів про участь у ФФБ.
      Управитель ФФБ - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами ФФБ та відповідає вимогам, встановленим цим Законом (стаття 2 Закону N 978-IV).
      Установником управління майном Закон N 978-IV визначає особу, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном. Для ФФБ - це довіритель.
      Згідно з пунктом 2.1 Правил ФФБ управитель відповідно до рішення правління управителя створює ФФБ виду А з метою фінансування будівництва житлового комплексу, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Основною метою створення ФФБ є отримання довірителями у власність об'єктів інвестування (пункт 2.3 Правил ФФБ).
      Відповідно до статті 11 Закону N 978-IV ФФБ вважається створеним після затвердження управителем Правил ФФБ, укладання договору із забудовником та відкриття рахунків ФФБ. Для кожного ФФБ відкриваються окремі рахунки. Будь-які обмеження щодо кількості об'єктів будівництва, що можуть споруджуватися в рамках кожного ФФБ, а також щодо обсягів залучених управителем ФФБ в управління коштів не встановлюються. Банк-управитель відкриває рахунки ФФБ у своєму балансі.
      Рахунки ФФБ управитель використовує для: обліку залучених в управління коштів; здійснення розрахунків за операціями з управління ФФБ; зберігання оперативного резерву, сформованого за рахунок залучених в управління коштів.
      Облік коштів, внесених довірителями до ФФБ, а також облік коштів, спрямованих управителем з ФФБ на фінансування будівництва, управитель здійснює відокремлено від іншого майна управителя, а також від інших ФФБ.
      Відповідно до пункту 3.1 Правил ФФБ управитель ФФБ здійснює управління ФФБ на правах довірчої власності відповідно до Правил ФФБ та договорів про участь у ФФБ. Управитель ФФБ здійснює облік коштів довірителів, залучених до ФФБ, та активів ФФБ окремо від обліку результатів своєї господарської діяльності та складає відокремлений баланс ФФБ.
      Таким чином, ПАТ "УПБ" як управителю ФФБ були передані грошові кошти довірителів на праві довірчої власності.
      Правова природа довірчої власності полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Довірчий власник здійснює право власності на об'єкт довірчої власності лише для досягнення визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. У справі, яка переглядається, такою метою є фінансування будівництва житлового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
      Суд першої інстанції, встановивши, що ПАТ "УПБ" не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ та не може виконувати взятих на себе зобов'язань, передбачених договорами про участь у ФФБ, дійшов висновку про заміну управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія".
      Рішення суду першої інстанції було оскаржено в апеляційному порядку лише в частині задоволення позовних вимог щодо зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині рішення суду першої інстанції оскаржене не було.
      Таким чином, предметом перегляду в касаційному порядку є рішення суду першої інстанції від 01 лютого 2016 року виключно в частині позовних вимог щодо передачі новому управителю ФФБ - ТОВ "ФК "Олімпія" коштів оперативного резерву ФФБ та ухвала апеляційного суду від 23 лютого 2017 року.
      Відповідно до частини третьої статті 17 Закону N 978-IV оперативний резерв, сформований управителем за конкретним об'єктом будівництва на окремих рахунках ФФБ, є строковими коштами, які після введення цього об'єкта будівництва в експлуатацію управитель перераховує забудовнику в порядку, визначеному договором між управителем та забудовником. Для ФФБ виду А оперативний резерв перераховується забудовнику в повному обсязі.
      Кошти оперативного резерву, сформованого управителем відповідно до встановлених обмежень за рахунок отриманих в управління коштів, управитель використовує для виконання таких операцій: виплата довірителям коштів з ФФБ; перерозподіл отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями операції зміни об'єкта інвестування (частина перша статті 17 Закону N 978-IV).
      Правилами ФФБ для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1 визначено, що оперативний резерв формується за рахунок коштів довірителів, що вносяться ними до ФФБ (пункт 6.3). Кошти, що формують оперативний резерв, знаходяться на рахунках ФФБ та використовуються управителем виключно для виплати довірителям коштів з ФФБ та перерозподілу отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями ФФБ операцій щодо зміни об'єктів інвестування (пункт 6.3.2).
      Отже, кошти оперативного резерву є коштами ФФБ, сформованого довірителями ФФБ, з цільовим призначенням, обмеженим нормами Закону N 978-IV.
      Відповідно до статті 23 Закону N 978-IV за рішенням суду, що набрало законної сили, прийнятим за зверненням довірителів ФФБ або відповідного органу, що здійснює нагляд та регулювання діяльності управителя, у зв'язку з порушенням управителем законодавства про фінансові послуги ФФБ може передаватися в управління іншій фінансовій установі, що відповідає вимогам цього Закону, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. До нового управителя переходять усі права та обов'язки щодо довірителів цього ФФБ та відповідного забудовника.
      У разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      Порядок передачі фонду фінансування будівництва або фонду операцій з нерухомістю в управління іншій фінансовій установі за рішенням суду затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 року N 490.
      У свою чергу Правилами ФФБ для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, продубльовано положення Закону N 978-IV щодо можливості передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі за рішенням суду (пункт 15.6), а також визначено, що у випадку прийняття управителем рішення про ліквідацію: управитель узгоджує із забудовником іншу фінансову установу (нового управителя) для передачі в управління ФФБ; управитель погоджує із забудовником та довірителями ФФБ порядок передачі для управління ФФБ іншій фінансовій установі (новому управителю); управитель проводить акти звіряння розрахунків із забудовником; управитель звертається до суду для встановлення факту передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі - новому управителю (пункт 15.7).
      Відповідно до пункту 15.8 Правил ФФБ у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      Пункт 3.4.8 Правил ФФБ установлює заборону управителю відповідати за своїми боргами активами ФФБ.
      При передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі (новому управителю) за рішенням суду майно, передане в управління, передається новому управителю ФФБ (пункт 15.9 Правил).
      Таким чином, нормами Закону N 978-IV та Правилами ФФБ визначено порядок дій управителя в разі прийняття рішення про ліквідацію та закріплено пріоритетність передачі ФФБ новому управителю серед інших способів урегулювання правовідносин між суб'єктами системи фінансово-кредитних механізмів при будівництві житла у разі ліквідації управителя.
      Оскільки кошти оперативного резерву є коштами довірителів ФФБ, тобто майном ФФБ, яке обліковується на його рахунках, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення вимог позивачів у частині вимог щодо передачі коштів оперативного резерву ФФБ від ПАТ "УПБ" до ТОВ "ФК "Олімпія".
      Стосовно доводів касаційної скарги про пріоритетність застосування до спірних правовідносин норм Закону N 4452-VI Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до частини п'ятої статті 50 Закону N 4452-VI іпотечні активи, що перебувають в управлінні банку або є забезпеченням виконання зобов'язань за сертифікатами з фіксованою дохідністю, емітентом яких є банк, а також кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та Закону N 978-IV.
      Отже, зазначена норма встановлює заборону на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси банку, має бланкетний характер та відсилає до норм спеціального Закону N 978-IV.
      Таким чином, аналіз положень законів N 978-IV та N 4452-VI дає підстави стверджувати, що у правовідносинах щодо ФФБ пріоритетними є норми Закону N 978-IV, оскільки саме цей Закон визначає основні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, а також особливості управління цими коштами. При цьому слід зауважити, що норми законів N 978-IV та N 4452-VI не є суперечливими між собою та містять чітку позицію щодо заборони включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси банку.
      Разом з тим безпосередньо Законом N 4452-VI не визначено чергу для задоволення вимог кредиторів банку щодо коштів ФФБ. Зазначене підтверджує пріоритетність заміни управителя ФФБ у разі його ліквідації, на нового управителя.
      Натомість Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку затверджене рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 05 липня 2012 року N 2, є підзаконним нормативно-правовим актом, який може застосовуватися до спірних правовідносин лише в частині, яка не суперечить законам України та актам, які мають вищу юридичну силу.
      Таким чином, доводи, наведені в касаційній скарзі, щодо пріоритетності правозастосування норм Закону N 4452-VI до спірних правовідносини не знайшли свого підтвердження.
      Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог щодо зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1, на правильність судових рішень не впливають.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      У силу частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      З урахуванням викладеного та з огляду на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення в оскаржуваній до касаційного суду частині слід залишити без змін як такі, що прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а касаційну скаргу слід залишити без задоволення.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення Верховний Суд залишає без змін, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" залишити без задоволення.
      Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року в частині позовних вимог щодо зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія" кошти оперативного резерву фонду фінансування будівництва виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1, та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська