Постановление ВС-КАС об отсутствии необходимости уплаты судебного сбора за оспаривание в апелляционном и кассационном порядке постановлений в делах об административных правонарушениях
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
2 members have voted
-
Пользователи
No members to show
-
Similar Content
-
By Dmytro Chy
В першій інстанції Позивачем заявлено на суму 322 456,48 грн., за подання якого сплачено судовий збір у сумі 3 224,56 грн., а задоволено позов в першій інстанції на суму 195 008,55 грн.
За подання апеляційної скарги на рішення про стягнення з Відповідача 195 008,55 грн. - Відповідач сплатив судовий збір в сумі 2925,31 грн.
Суд апеляційної інстанції зменшив суму заборгованості до 183 520,71 грн.
Суд касаційної інстанції вказав що:
Ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, становить 1 % ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати (підпункт перший пункту першого частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»», в редакції, чинній станом на дату подання позовної заяви у даній справі).
Розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2014 року становив 1 218,00 грн.
Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги справляється судовий збір, який відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої цієї статті становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України на день сплати.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 необхідно надати до суду квитанцію про сплату судового збору в розмірі необхідної до сплати суми судового збору за подання даної касаційної скарги, з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого НБУ на день сплати ним судового збору.
Шановні форумчани, підскажіть скільки потрібно сплатити Відповідачу судового збору в касаційній інстанції та навіщо суд згадує про курс долара до гривні на день пред’явлення позову(позивач в позовній заяві конвертував та виразив заборгованість у грн.) ???
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
Справа N 817/649/16
Провадження N 11-1032апп18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі за його позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною,
УСТАНОВИЛА:
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року про залишення апеляційної скарги без руху повернув заявнику, оскільки вона не відповідає вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив провадження у цій справі.
До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.
На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 вересня 2018 року адміністративну справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, оскільки така справа підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат у адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 жовтня 2018 року прийняла до розгляду заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року.
Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2019 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши заяву ОСОБА_1., Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів справи N 817/649/16 та касаційного провадження N К/800/17881/16, уквітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду про зобов'язання виплатити, перерахувати безготівково належні позивачу кошти (відсотки, еквівалент 3 490,47 дол. США) та визнання бездіяльності протиправною.
Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 повернув позивачу, оскільки він не усунув недоліків цієї заяви, а саме - не сплатив судовий збір.
Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу.
Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та надав йому строк для усунення недоліків скарги - сплати судового збору.
У червні 2016 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вказану ухвалу суду апеляційної інстанції.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, а касаційну скаргу позивача на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишив без руху у зв'язку з тим, що заявник не додав документа про сплату судового збору та копії оскаржуваного судового рішення.
Оскільки заявник не усунув недоліків скарги, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернув заявнику, тому що вона не відповідає вимогам статті 213 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
Як убачається із заяви ОСОБА_1, позивач вважає, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми права щодо підстав звільнення від сплати судового збору.
Так, ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявив клопотання про звільнення його від сплати судового збору з посиланням на частину третю статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовив. При цьому суд виходив з того, що предметом заявлених позовних вимог є відносини, які виникли внаслідок укладання договору і не вважаються відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, що унеможливлює звільнення позивача від сплати судового збору.
У справі N 565/562/15-ц, рішення у якій надано для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" (далі - Банк) про визнання дій протиправними, стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу, нарахованих процентів за користування чужими коштами, трьох процентів річних, дійшов висновку, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII, тому немає необхідності у вирішенні питання про звільнення його від сплати судового збору.
Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти.
Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон N 1023-XII, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов'язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.
Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав.
Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у зв?язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
За приписами частин першої та третьої статті 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує оскаржуване рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
Справа N 817/777/16 (К/9901/6605/18)
Провадження N 11-11апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Саприкіної І.В.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов?язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИЛА:
У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд) та зобов?язати відповідача виплатити та перерахувати позивачці відсотки по договору банківського вкладу (депозиту) у розмірі 3 537,20 дол. США в гривневому еквіваленті.
На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначила, що рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року з Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" (далі - ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива") на користь ОСОБА_3 стягнуто 3 537,20 дол. США, що еквівалентно 83 188,41 грн ненарахованих відсотків за договором банківського вкладу. Однак ці кошти ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" не виплатив, оскільки постановою Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року N 408 цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних.
За позицією позивачки, після запровадження з 24 червня 2015 року в ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію спірні кошти (відсотки за договором банківського вкладу) підлягають стягненню саме з ФГВФО.
Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2016 року залишив позов ОСОБА_3 без руху та встановив позивачці строк для сплати судового збору.
06 червня 2016 року позивачка направила до суду першої інстанції заяву, у якій зазначила, що вона звільнена від сплати судового збору за цей позов на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), як споживач послуг банку.
14 червня 2016 року Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою повернув ОСОБА_3 її позовну заяву разом з доданими до неї документами.
Не погоджуючись із зазначеною вище ухвалою, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, яка ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року була повернута скаржниці у зв?язку з несплатою судового збору.
ОСОБА_3 оскаржила в касаційному порядку ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року про повернення її позову. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 серпня 2016 року повернув цю касаційну скаргу скаржниці, оскільки вона не сплатила судовий збір за подання такої скарги. При цьому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування у розумінні Закону N 1023-XII, а тому позивачка не звільнена від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 цього Закону.
Не погодившись з таким рішенням касаційного суду, 05 вересня 2016 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року з підстав, установлених п. 2 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), у якій просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції від 18 серпня 2016 року та направити справу до відповідного суду для продовження розгляду.
Верховний Суд України ухвалою від 17 жовтня 2016 року відкрив провадження в цій справі за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року в порядку п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали суду).
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказана заява разом зі справою передана до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 грудня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАСУкраїни (у редакції Закону N 2147-VIII).
За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Оскільки справа за заявою ОСОБА_3 згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та цивільних справах, то її подальший розгляд здійснює Велика Палата Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
17 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" було укладено договір банківського вкладу "Пенсійний" N 211808 (далі - Депозитний договір), за умовами якого ОСОБА_3 розмістила у ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" 500 дол. США терміном до 22 липня 2014 року під 11,5 % річних, з правом поповнення вкладу протягом перших 180 календарних днів з дати внесення вкладу.
16 серпня 2013 року ОСОБА_3 на підставі укладеного між сторонами додаткового договору N 1 поповнила суму депозитного вкладу на 22 000,00 дол. США.
У строк, встановлений Депозитним договором (22 липня 2014 року), суму депозитного вкладу та відсотків ОСОБА_3 не було повернуто.
Кузнецовський міський суд Рівненської області рішенням від 04 листопада 2014 року у справі N 565/1087/14-ц визнав протиправним порушення ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Депозитного договору та стягнув з ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 заборгованість за Депозитним договором у сумі 22 954,56 дол. США; ненараховані відсотки за Депозитним договором у сумі 314,45 дол. США та 3 % річних від простроченої суми за Депозитним договором у розмірі 75,47 дол. США.
Крім того, рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року у справі N 565/1042/15-ц визнано дії ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" щодо неповернення ОСОБА_3 коштів за Депозитним договором суми депозитного вкладу та процентів у строки, встановлені цим договором, порушенням права приватної власності позивачки та стягнуто з банку на користь ОСОБА_3. 3 537,20 дол. США, що еквівалентно 83 188,41 грн ненарахованих процентів за Депозитним договором. Також стягнуто з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 503,74 дол. США, що еквівалентно 11 847,03 грн. 3 % річних від простроченої суми за Депозитним договором.
З матеріалів справи також убачається, що 23 червня 2015 року Правлінням Національного банку України винесено постанову N 408 "Про віднесення ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" до категорії неплатоспроможних", на підставі якого цього ж дня виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення N 121 про запровадження з 24 червня 2015 року тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" та призначення уповноваженої особи Фонду на її здійснення.
Вважаючи неправомірною бездіяльність Фонду щодо невиплати їй відсотків за Депозитним договором, ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про зобов?язання ФГВФО виплатити їй зазначені кошти на підставі п. 1 ч. 6 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року підлягає задоволенню з огляду на таке.
За правилами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підставою перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарження судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року ОСОБА_3 зазначила неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у побідних правовідносинах положень ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII стосовно звільнення позивачів від сплати судового збору за подання позовів про стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу.
На підтвердження вказаного заявниця долучила до справи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій зазначено, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову про стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII.
Разом із цим, у справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, повертаючи ОСОБА_3 її касаційну скаргу у зв?язку з несплатою судового збору, зазначив, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII на позивачку в цій справі не поширюється, оскільки відносини, які виникли внаслідок укладання договору банківського вкладу, не є споживчими у розумінні Закону N 1023-XII.
Зокрема, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до преамбули Закону N 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Пунктом 22 ч. 1 Закону N 1023-XII визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 зазначено, що положення п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону N 1023-XII у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
За таких обставин Вищий адміністративний суду України дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, а тому на позивачку не розповсюджується дія ч. 3 ст. 22 зазначеного Закону.
Однак, Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок суду касаційної інстанції помилковим з огляду на таке.
Відповідно до ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, за змістом ст. 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п. 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).
З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов'язаний з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII.
Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку.
Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач, як споживач фінансових послуг, звільнений від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом його порушених прав, серед іншого, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII.
Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та ФГВФО під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI).
Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивачку, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_3 у зв?язку з несплатою судового збору, є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
Водночас при постановленні спірної ухвали від 18 серпня 2016 року про повернення ОСОБА_3 її касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України залишив поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору.
З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
За змістом ст. 107 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя після одержання позовної заяви, серед іншого, з?ясовує чи належить розглядати такий позов у порядку адміністративного судочинства. Тобто питання юрисдикції спору вирішується на стадії відкриття провадження у справі.
Предметом спору у цій справі є стягнення суми відсотків за Депозитним договором з Фонду, який, на думку позивачки, після введення тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" уповноважений здійснювати відповідні розрахунки.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що визначена в позові сума вже була предметом судового розгляду, і рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року у справі N 565/1042/15-ц стягнута з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону N 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.
Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, установленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.
Однак, заявлені позовні вимоги стосуються не виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, а стягнення з ФГВФО відсотків за Депозитним договором. Такі позовні вимоги зумовлені, на думку позивачки, несвоєчасним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу, представництво інтересів якого після введення тимчасової адміністрації та (або) ліквідації банку здійснює Фонд.
При цьому, у своєму позові ОСОБА_3 не зазначає про необхідність її включення до переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, та чи отримала вона від ФГВФО суму відшкодування коштів за вкладом (у тому числі суму депозитного вкладу).
Велика Палата Верховного Суду наголошує й на тому, що юрисдикція спору, однією зі сторін якого є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи. Першочергово суд повинен визначити чи має цей спір ознаки публічно-правового характеру або є приватноправовим, що обумовлений порушенням прав позивачки неналежним виконанням банком узятих на себе договірних зобов'язань.
Вказаний висновок узгоджується з висновком, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі N 569/1437/16-ц.
За приписами ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує судове рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду.
Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241, 242, 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов?язання вчинити певні дії - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
Судді:
Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук Л.І. Рогач
Д.А. Гудима О.М. Ситнік
О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
В.С. Князєв О.Г. Яновська
Лобойко Л.М.
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
26 лютого 2019 року
м. Київ
Справа N 907/9/17
Провадження N 12-76гс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Рогач Л.І.,
суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.
розглянула касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк", скаржник) на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року (судді Кордюк Г.Т., - головуючий, Давид Л.Л., Малех І.Б.) у справі N 907/9/17 за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Карпати М" (далі - ТОВ "Транс Карпати М") про звернення стягнення на майно.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
1.1. У січні 2017 року ПАТ "ВіЕс Банк" звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ "Транс Карпати М", у якому просило в рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. звернути стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним Публічним акціонерним товариством "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк") (змінило найменування на ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М", а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11 реєстраційний номер АО 8203 АІ, 2007 року випуску; - напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350 реєстраційний номер АО 4861 XX, 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю, за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів усіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 15 березня 2017 року).
1.2. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач відповідно до умов кредитного договору N KU 010143 від 21 березня 2011 року відкрив Малому підприємству "Нова" моновалютну кредитну лінію з лімітом 34 500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення не пізніше 21 березня 2014 року. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у цивільній справі N 303/8746/13-ц позовні вимоги задоволено в повному обсязі та стягнуто заборгованість з позичальника в повному обсязі, рішення набрало законної сили.
1.3. У зв'язку з несплатою відповідачем основного боргу та відсотків у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного судового рішення про стягнення кредитної заборгованості позивач скористався правом звернути стягнення на заставлене майно шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" (ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М".
1.4. Відповідач проти позовних вимог ні усних, ні письмових заперечень не висловив, проте надіслав до суду клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду апеляційної скарги у справі N 303/8746/13-ц Мукачівського міськрайонного суду, у задоволенні якого місцевий господарський суд відмовив.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року (суддя Бобрик Г.Й.) позов задоволено повністю. У рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 6268,29 доларів США, що еквівалентно 167 054,13 грн. заборгованість за процентами - 4268,49 доларів США, що еквівалентно 113 758,12 грн та пеня - 28 831,01 грн. звернуто стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" та ТОВ "Транс Карпати М", посвідченим приватним нотаріусом Герцускі-Тормаш В.Л. Мукачівського міського нотаріального округу 21 березня 2011 року та зареєстрованим за N 1678, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, реєстраційний номер АО 8203АІ, 2007 року випуску;- напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, реєстраційний номер АО 4861 XX 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів всіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу. Стягнуто з ТОВ "Транс Карпати М" на користь ПАТ "ВіЕс Банк" суму 1378,00 грн на відшкодування сплачених позивачем судових витрат.
2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що у зв'язку з несплатою основного боргу та відсотків позичальником у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного рішення суду про стягнення кредитної заборгованості від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц у позивача виникло право звернути стягнення на заставлене майно, з огляду на що суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог та задоволення їх у повному обсязі шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року.
2.3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року скасовано; прийнято у справі нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з позивача на користь відповідача суму судового збору.
2.4. Обґрунтовуючи прийняту у справі постанову, суд апеляційної інстанції вказав, що у зв'язку з установленням як преюдиціального факту погашення боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року рішенням суду у справі N 303/8746/13-ц, зобов'язання за договором застави є припиненими. Отже, відсутні підстави для задоволення позову у даній справі про звернення стягнення на заставлене майно.
2.5. Подану вперше на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" Вищий господарський суд України ухвалою від 23 жовтня 2017 року повернув з підстав недотримання скаржником вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на момент винесення ухвали). Суд, зокрема, вказав, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет застави відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" повинна оплачуватися судовим збором у розмірі 120 відсотків від ставки судового збору, що підлягала сплаті на час звернення з позовом, як з вимоги майнового характеру. Ураховуючи, що ціна позову визначається за вартістю предмета застави згідно з умовами договору застави та становить 422 268 грн. суд визначив, що сума судового збору, сплаченого скаржником за подання касаційної скарги, є недостатньою.
3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
3.1. У листопаді 2017 року позивач удруге подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 рокузалишити в силі.
3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про помилковість та передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо погашення в повному обсязі заборгованості за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, яку в справі N 907/9/17 обчислено за станом на час звернення з цим позовом та з урахуванням коштів, сплачених на виконання скасованого заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 червня 2014 року у справі N 303/8746/13-ц, при тому, що чинне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року по справі N 303/8746/13-ц про стягнення заборгованості у валютному еквіваленті у повному обсязі і досі не виконано.
3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку/заставу майно, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13.
3.4. Крім того, скаржник навів доводи про те, що Вищий господарський суд України, ухвалою від 23 жовтня 2017 року помилково повернув йому подану вперше касаційну скаргу на підставі пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Вказав, що Вищий господарський суд України не звернув уваги на той факт, що позов про звернення стягнення на майно є вимогою немайнового характеру і відповідно судовий збір за перегляд касаційної скарги у цій справі сплачено саме у встановленому законом розмірі. На підтвердження цих доводів скаржник послався на пункт 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин".
4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 907/9/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 27 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20 березня 2018 року.
4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2018 року справу разом з касаційною скаргою ПАТ "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що існує висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/816-ц, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме визначення ставки судового збору, яка підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, як у спорі немайнового характеру.
4.4. З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність різної практики у визначенні ставки судового збору, що підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, та, не погодившись з висновками щодо немайнового характеру відповідного позову, дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.
5. Позиція учасників справи
5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив по суті позовних вимог, зауважив, що вимоги позивача є безпідставними й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, а існування боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, на який посилається позивач, є недоведеним.
6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
6.1. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" (згідно з рішенням позачергових загальних зборів акціонерів перейменовано на ПАТ "ВіЕс Банк") та Мале підприємство "Нова" (позичальник) уклали кредитний договір N KU 010143, за умовами якого ПАТ "ВіЕс Банк" відкрив позичальнику моновалютну кредитну лінію з лімітом 34500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення до 21 березня 2014 року, а 3 жовтня 2012 року сторони уклали додаткову угоду N 1, яка є невід'ємною частиною кредитного договору.
6.2. Позивач виконав умови кредитного договору та надав кредит у сумі, визначеній цим договором.
6.3. У зв'язку з невиконанням позичальником узятих на себе зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитними коштами позивач з метою захисту своїх прав та законних інтересів звернувся до Мукачівського міськрайонного суду з позовом про солідарне стягнення з позичальника та фінансових поручителів заборгованості за кредитним договором, який було задоволено в повному обсязі. Рішення від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц набрало законної сили.
6.4. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" і ТОВ "Транс Карпати М", уклали договір застави, який забезпечує вимогу заставодержателя - ПАТ "Фольксбанк", що випливає з кредитного договору N KU 010143, укладеного 21 березня 2011 року заставодержателем та боржником - Малим підприємством "Нова" (далі по тексту - договір основного зобов'язання), згідно з яким заставодержатель відкрив боржнику моновалютну кредитну лінію на суму 34 500,00 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України становить на 21 березня 2011 року 274 195,65 грн.
6.5. Згідно з пунктами 2.1.1, 2.1.2 кредитного договору та пунктом 1.2 договору застави для забезпечення своєчасного та повного виконання умов договору основного зобов'язання та вимог чинного законодавства України, відшкодування інших витрат та збитків відповідно до статті 19 Закону України "Про заставу" з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника за договором основного зобов'язання заставодавець передає заставодержателю в заставу належне йому на праві власності рухоме майно з усіма приналежностями та покращеннями, які є на момент укладення цього договору та які можуть виникнути в майбутньому, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, 2007 року випуску; напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, 2007 року випуску.
6.6. За пунктом 2.1 договору застави банк набуває право звернення стягнення на предмет застави, якщо в момент настання будь-якого строку/терміну виконання умов договору основного зобов'язання хоча б одна з таких умов не буде виконана позичальником.
6.7. Відповідно до пункту 3.2 договору застави право застави за цим договором припиняється в разі, зокрема, припинення забезпеченого заставою зобов'язання.
6.8. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц задоволено позов ПАТ "ВіЕс Банк"; з позичальника за кредитним договором Малого підприємства "Нова" та поручителів стягнуто заборгованість за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в розмірі 11 677,35 дол. США, що становить 102 611,54 грн у гривневому еквіваленті (в тому числі 86 196,52 грн. заборгованості за основним боргом, 7140,55 грн заборгованості за відсотками та 9274,48 грн пені).
6.9. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у справі N 303/8746/13-ц, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.
6.10. З огляду на наявність договору про забезпечення основного зобов'язання, покликаючись на несплату боржником основного боргу та відсотків у розмірі і строки, обумовлені кредитним договором, і наявність невиконаного рішення міськрайонного суду про стягнення кредитної заборгованості, позивач у січні 2017 року звернувся до господарського суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року щодо боргу в розмірі 10 536,78 дол. США та 28 831,01 грн пені.
7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
7.2. За приписами статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договору.
7.3. Відповідно до статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом.
7.4. За змістом частини першої статті626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
7.5. Частиною першою статті1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
7.6. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
7.7. За змістом статті 564 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
7.8. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
7.9. Частинами першою та другою статті 20 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
7.10. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
7.11. Відповідно до частин першої та другої статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
7.12. Згідно із частиною третьою статті 3 Закону України "Про заставу" застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Статтею 29 цього Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання.
7.13. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
7.14. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що під час розгляду справи N 303/8746/13-ц суди визнали таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.
7.15. На час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду вищевказані ухвали міськрайонного та апеляційного судів залишено без змін постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 303/8746/13-ц від 4 червня 2018 року.
7.16. В силу приписів частини третьої статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення постанови апеляційного суду) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
7.19. За частиною другою статті 369 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
7.20.За частиною четвертою вказаної вище статті суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
7.21. Відповідне правове регулювання міститься також у статті 432 ЦПК України у чинній редакції.
7.22.Таким чином, суд вирішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, в межах чого також визнає таким, що не підлягає виконанню повністю чи частково виконавчий лист, встановивши, що обов'язок боржника відсутній повністю чи частково (у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин).
7.23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
7.24. Отже, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, правильно взяв до уваги обставини щодо стану виконання боржником свого обов'язку з погашення заборгованості, що був предметом розгляду Мукачівського міськрайонного суду у справі N 303/8746/13-ц, відповідно до ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у цій справі, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року.
7.25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи законодавчо обумовлене припинення зобов'язань за договором застави, як похідних від зобов'язань за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року.
7.26. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відмову в позові про звернення стягнення на заставлене майно є законними та обґрунтованими.
8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно
8.1. Відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України (у чинній редакції) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
8.2. Як уже зазначалося вище, повертаючи вперше подану скаржником касаційну скаргу, Вищий господарський суд України вказав про невідповідність розміру сплаченого судового збору за подання касаційної скарги вимогам статті 4 Закону України "Про судовий збір". Відповідно суд констатував, що вимога про звернення стягнення на предмет застави визначена у вартісному еквіваленті за договором застави від 21 березня 2011 року, отже вимога позивача має визначену і погоджену сторонами оцінку вартості майна і не може розглядатися як вимога немайнового характеру.
8.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, мотивуючи своє рішення про передачу справи з поданою вдруге касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погодився з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц про те, що при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки судовий збір має сплачуватись як за вимогу немайнового характеру.
8.4. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
8.5. Відповідно до змісту частини другої статті 6 цього Закону у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.
8.6. У разі коли визначена (встановлена) позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, господарський суд з урахуванням припису наведеної норми Закону і частин першої - четвертої статті 49 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) попередньо визначає розмір судового збору виходячи із ціни позову, вказаної позивачем, а за результатами вирішення спору або стягує недоплачену суму судового збору з належної сторони, або повертає суму переплати цього збору.
8.7. За пунктом 3 частини другої статті 54 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову належала до обов'язкових реквізитів позовної заяви, якщо позов підлягає грошовій оцінці.
8.8. За змістом частини першої статті 55 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребовується.
8.9. Статті 162 та 163 чинної редакції ГПК України також містять положення, за яким у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку.
8.10. За пунктом 3 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.
8.11. За статтею 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
8.12. Таким чином, наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.
8.13. Зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача. Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов.
8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц, суперечать наведеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене визнає за необхідне відступити від них.
9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
9.3. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" - без задоволення.
10. Щодо судового збору
10.1. За змістом пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 120 відсотків, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви майнового характеру (за подання позову - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).
10.2. Ураховуючи наведені висновки щодо майнового характеру спору зі скаржника слід стягнути недоплачену суму судового збору відповідно до вимог пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" у вказаній редакції.
10.3. Оскільки позивач, звертаючись з позовом, визначив, що до грошових вимог, які підлягають задоволенню за рахунок звернення стягнення на заставлене майно, належить сума боргу за кредитним договором у розмірі 10 536, 78 дол США (що еквівалентно 280 805 грн 19 коп. за курсом НБУ на момент подачі позову) та пеня у розмірі 28 831, 01 грн. загальна ціна позову становить 309 636 грн 20 коп.
10.4. Отже, сума, яка підлягала сплаті при поданні цієї позовної заяви до суду першої інстанції, становить 4 644, 55 грн (1,5 % від ціни позову). Судовий збір за подання до суду касаційної скарги у цій справі становить 5 573,46 грн (120 % від суми, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви).
10.5. Ураховуючи сплачену скаржником суму за платіжним дорученням N 424530 від 24 липня 2017 року (1 653, 60 грн), сума недоплаченого судового збору за розгляд касаційної скарги у цій справі становить 3 919, 86 грн (5 573,46 грн - 1 653, 60 грн = 3 919, 86 грн).
10.6. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України за загальними правилами розподілу судових витрат у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року залишити без задоволення.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 залишити без змін.
3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (78000 м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: УК у Печерському районі/22030102; код отримувача: 38004897; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: 31219207026007; код банку отримувача (МФО): 899998; код класифікації доходів бюджету 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)"; символ звітності банку 207) суму судового збору у розмірі 3 919 грн (три тисячі дев'ятсот дев'ятнадцять) гривень 86 коп за подання касаційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
-
By ANTIRAID
Державний герб України
ПОСТАНОВА
Іменем України
30 січня 2019 року
м. Київ
Справа № 910/4518/16
Провадження № 12-301гс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача УркевичаВ.Ю.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Яновської О. Г.,
учасники справи:
ініціюючий кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ»,
боржник - Приватне акціонерне товариство «Азовелектросталь»,
заявник - ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна боржника ОСОБА_4,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 910/4518/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ» до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» про банкрутство за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року (головуючий суддя Доманська М. Л., судді Верховець А. А., Пантелієнко В. О.) за заявою ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядника майна боржника ОСОБА_4, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст і підстави позовних вимог
1. У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду міста Києва з майновими вимогами до боржника - Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» (далі - ПрАТ «Азовелектросталь») у межах справи про його банкрутство про стягнення 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати та 12 541,34 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України ПрАТ «Азовелектросталь» станом на день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Господарський суд міста Києва рішенням від 14 березня 2018 року позов задовольнив частково. Стягнув з ПрАТ «Азовелектросталь» 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати, а також витрати зі сплати судового збору в дохід Державного бюджету України. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
4. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що в день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) підприємство-боржник як роботодавець не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати, у зв'язку з чим за період з вересня 2015 року по лютий 2016 року утворилася відповідна заборгованість розміром 19 555,64 грн, яка підлягає стягненню з ПрАТ «Азовелектросталь». Також підлягає стягненню й компенсація розміром 4 589,74 грн за втрату частини заробітної плати. При цьому суд першої інстанції, виходячи з відсутності в матеріалах справи відомостей, на підставі яких здійснюється розрахунок компенсаційної виплати в разі порушення права звільненого працівника на оплату праці, відмовив у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
5. У травні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14 березня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скаржниці щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у вказаній частині.
6. Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 21 травня 2018 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про відстрочення сплати судового збору та залишив апеляційну скаргу без руху зі встановленням строку для усунення недоліків (надання суду апеляційної інстанції доказів, що підтверджують сплату судового збору), а ухвалою від 14 червня 2018 року зазначену апеляційну скаргу з доданими до неї документами повернув скаржниці.
7. Обґрунтовуючи ухвалу, суд апеляційної інстанції вказав, що з огляду на положення статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільнялися позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин, однак, починаючи з 01 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, які випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі. Тому оскільки ОСОБА_3 не навела обставин, які б свідчили про наявність належних підстав для відстрочення сплати судового збору, а наведені нею обставини не мають характеру виключних, то підстави для відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги відсутні.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
8. У липні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, а справу у відповідній частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 липня 2018 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 27 листопада 2018 року передав цю справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору»), викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження
№ 6-1121цс16).
10. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 грудня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки відповідно до приписів частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, проте суд апеляційної інстанції помилково не врахував скрутне матеріальне становище ОСОБА_3 та відсутність у неї на момент звернення до суду з апеляційною скаргою коштів для сплати судового збору, тому протиправно відмовив у задоволенні клопотання зазначеної фізичної особи про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги та повернув подану цією особою апеляційну скаргу.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
12. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_3 письмово не виклали.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій
13. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) Верховний Суд України, розглянувши справу, яка виникла з правовідносин щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, дійшов висновку про те, що вказана вимога в розумінні пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року) є «іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин», тому, починаючи з 01 вересня 2015 року, не відноситься до вимог про стягнення заробітної плати, за пред'явлення яких до роботодавця працівники-позивачі звільнені від сплати судового збору.
14. Проте, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні працівника як компенсаційна виплата входить до структури заробітної плати та відноситься до додаткової заробітної плати в силу приписів статті 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці». Тому при поданні звільненими працівниками з 01 вересня 2015 року позовів про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні як складової заробітної плати до таких працівників застосовуються пільги щодо сплати судового збору, передбачені пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» в редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», а в разі апеляційного (та касаційного) оскарження прийнятих судами рішень за результатами розгляду таких позовних вимог працівники звільняються й від сплати судового збору за подання апеляційних (та касаційних) скарг на зазначені судові рішення.
15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на таке.
16. Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».
17. Відповідно до статті 1 цього Закону судовим збором є збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
18. Водночас статтею 5 Закону України «Про судовий збір» установлено пільги щодо сплати судового збору, згідно з пунктом 1 частини першої якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
19. Отже, для встановлення наявності чи відсутності підстав для відступлення від указаного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» необхідно визначити, чи входить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати, у справах про стягнення якої позивачі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.
20. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (відповідно до преамбули цього Кодексу).
21. Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
22. Так, відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
23. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
24. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
25. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
26. Як установили суди першої й апеляційної інстанцій, підставою для подачі апеляційної скарги, яку оскаржуваною ухвалою суду апеляційної інстанції повернуто ОСОБА_3, була відмова суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог скаржниці в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
27. Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
28. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
29. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
30. Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
31. Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).
32. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
33. При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.
34. З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
35. З огляду на викладене пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
36. Висновок стосовно застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладений у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, тому підстави для відступлення від нього відсутні.
37. Крім того, мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на постанову Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-139цс12, в якій викладено висновок про те, що норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України структурно віднесені до розділу VII «Оплата праці» зазначеного Кодексу; за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку.
38. Подібні правові висновки викладено, зокрема, в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 жовтня 2018 року у справі № 910/3262/16 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 234/6607/17 (провадження № 61-8015св18), в яких суди зазначили про те, що позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який входить до структури заробітної плати.
39. Проте такі висновки суперечать викладеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від них.
40. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати.
41. Стосовно викладених у касаційній скарзі доводів щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про відстрочення сплати судового збору за подання ОСОБА_3 апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з тих міркувань, що питання про відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати вирішується судом у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та обґрунтованості доводів сторони належними і допустимими доказами на підтвердження наявності передбачених законом обставин, а також на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
42. Обов'язок доказування і подання доказів визначено статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
43. Водночас за змістом частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
44. Ураховуючи те, що ОСОБА_3 всупереч вимогам статті 74 Господарського процесуального кодексу України не надала належних доказів наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», і що перевірка таких доказів не належить до компетенції суду касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду відхиляє відповідні доводи касаційної скарги як необґрунтовані.
45. Інші доводи касаційної скарги стосуються незгоди ОСОБА_3 з ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21 травня 2018 року про залишення апеляційної скарги без руху, яка не є предметом перегляду.
46. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про її необґрунтованість, а звідси про відсутність підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 з доданими до неї документами повернуто скаржниці.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
47. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
48. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
49. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення.
Щодо судових витрат
50. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
51. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 315 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
52. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
53. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
54. За подання до господарського суду касаційної скарги на ухвалу суду встановлено ставку судового збору, що становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
55. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України.
56. З матеріалів справи вбачається, що звернувшись у липні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, ОСОБА_3 не було сплачено судовий збір за подачу касаційної скарги, а отже, зі скаржника підлягає стягненню до Державного бюджету України судовий збір розміром 1 762,00 грн за подання відповідної касаційної скарги.
Висновок щодо застосування норм права
57. За змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
58. Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року - без змін.
2. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України 1 762,00 грн (одну тисячу сімсот шістдесят дві гривні) судового збору за подання касаційної скарги.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В.Ю. УркевичСудді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С.Золотніков О.М. Ситнік О.Р.Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684987
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)