• Optionally enter a message with your report.

    ×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

      Only 75 emoji are allowed.

    ×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 638/13683/15-ц
      Провадження № 14-680цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту
      за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1).
      2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних.
      2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2).
      2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною.
      2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково:
      3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн.
      3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн.
      3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      4. Суд першої інстанції рішення мотивував так:
      4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви.
      4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню.
      4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами.
      5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень.
      5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам.
      5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким :
      7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів.
      7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту.
      7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.
      7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.
      8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення.
      8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору.
      8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн.
      9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами.
      11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами
      12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти:
      12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася.
      12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав.
      12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення.
      13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції).
      17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості.
      25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів.
      27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника.
      28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості.
      29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.
      (1.2) Щодо припинення поруки
      30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково.
      31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року).
      32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються.
      33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором».
      34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
      37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року.
      38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж.
      39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10).
      40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)).
      41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами.
      42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами.
      44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги
      46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.
      50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України).
      51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).
      53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті).
      57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
      (2.2) Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.
      2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458954
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      30 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 264/5957/17
      Провадження № 14-37 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
      розглянула справу запозовом ОСОБА_1 (далі - позивач, позичальник) (представник - адвокат Маштаков Сергій Анатолійович) до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - відповідач, ПАТ «Банк Форум») про захист прав споживача фінансових послуг шляхом визнання договорів недійсними
      за касаційною скаргою позивача на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року, ухваленого суддею Литвиненком Н. В. і постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Зайцевої С. А., Гаврилової Г. Л., Пономарьової О. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 20 листопада 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсними укладені позивачем з відповідачем кредитний договір № 0307/08/15-Z від 29 липня 2008 року (далі - кредитний договір) і договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору від 18 липня 2012 року (далі - договір про внесення змін і доповнень).
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. 29 липня 2008 року Акціонерний комерційний банк «Форум», правонаступником якого є відповідач, уклав із позивачем кредитний договір, згідно з яким надав позивачу кредит у сумі 10 000 дол. США для споживчих потреб до 29 липня 2018 року зі сплатою 13,5 % річних.
      2.2. 18 липня 2012 року сторони уклали договір про внесення змін і доповнень, згідно з яким пункт 5.5 кредитного договору виклали у новій редакції.
      2.3. Відповідач не надав позивачу графік платежів, що є складовою кредитного договору, із зазначенням сум погашення основного боргу, відсотків за користування кредитом та інших супутніх послуг і фінансових зобов`язань позивача за кожним платіжним періодом. Такий графік сторони не підписували, а у кредитному договорі він відсутній.
      2.4. Умови кредитного договору про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, є несправедливими (див. постанову Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13).
      2.5. Позивач підписав кредитний договір під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. У цьому договорі є невигідні для позивача як позичальника умови, що передбачають отримання банком прихованого прибутку та виникнення у позивача непередбачених у договорі втрат. Відповідач умисно приховав реальну ціну пропонованої фінансової послуги.
      2.6. Оскільки кредитний договір укладений із порушенням установлених законом вимог, є підстави для визнання такого договору недійсним.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 13 листопада 2018 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Мотивував так :
      3.1. Позивач тривалий час виконував умови оскаржених договорів, чим підтвердив відсутність під час їхнього укладення порушення його законних прав та інтересів.
      3.2. Позивач не скористався правом відмовитися в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом 14 днів з моменту отримання копії примірника договору та погодився на запропоновану вартість споживчого кредиту, суму щомісячного платежу, а також на розмір процентної ставки та на строк повернення отриманого кредиту, вважаючи їх прийнятними для себе.
      3.3. Позивач був вільним у виборі фінансової установи для отримання кредиту та валюти кредитування, а його особистий підпис на кредитному договорі та визнання обставин отримання кредиту на споживчі цілі підтверджує вільне волевиявлення на вчинення правочинів.
      3.4. Кредитний договір підписали сторони, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їхнє волевиявлення відповідало внутрішній волі. Відповідач надав позивачу документи, необхідні для укладення кредитного договору, зокрема щодо сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки.
      3.5. Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила), не передбачали обов`язку банку надавати позивачу додаткові повідомлення про умови кредитування й орієнтовну сукупну вартість кредиту під час укладення договору про внесення змін і доповнень.
      3.6. Доводи про те, що під час укладення кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень позивача ввели в оману, спростовані доказами, що є у матеріалах справи.
      3.7. 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц за позовом відповідача до позивача. Згідно з цим рішенням суд стягнув на користь відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 3 158,31 дол. США.
      3.8. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, відсутні підстави для застосування позовної давності, про яку заявив відповідач.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      4. 22 січня 2019 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року. Мотивував так :
      4.1. Перед укладенням кредитного договору позивач отримав умови кредитування, що підтверджує пункт 7.2 цього договору.
      4.2. Волевиявлення позивача під час укладання кредитного договору було вільним, свідомим, повністю відповідало внутрішній волі та було направлене на реальне настання юридичних наслідків, тобто відповідало вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      4.3. Позивач не скористався правом на відкликання згоди на укладення кредитного договору.
      4.4. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони взяли на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладання кредитного договору не мали підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. Будучи ознайомленим із умовами кредитування та повідомленим про валютні ризики, позивач усвідомлював, що курс української гривні стосовно долара США не є незмінним, і враховував підвищений валютний ризик за таким кредитом.
      4.5. Позивач не надав судам першої й апеляційної інстанцій будь-які належні та допустимі докази, які би підтверджували недійсність оскаржених договорів.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      5. 19 лютого 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      6. 27 січня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц. В останній Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі з огляду на припинення юридичної особи-позивача та відсутність у нього правонаступників згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР).
      7. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для означеного відступу, зазначив, що підстави для закриття провадження у справі № 264/5957/17 відсутні, оскільки, хоч згідно з даними з ЄДР 4 липня 2019 року ПАТ «Банк Форум» припинено без правонаступництва, але відповідно до листа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2019 року № 27-19833/19 відповідач відступив право вимоги до позивача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста».
      8. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, вказавши, що не є підставою для закриття провадження у справі ліквідація юридичної особи без з`ясування того, чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, та чи відбулося правонаступництво до такої ліквідації.
      9. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на відмінність практики Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду щодо закриття провадження у справах в аналогічних ситуаціях. Обґрунтувала таку відмінність висновками, викладеними у постановах зазначених колегій від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12:
      9.1. У постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що закриття провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) можливе за наявності таких умов: 1) «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, настала смерть фізичної особи-сторони у справі або її оголошено померлою; 2) відсутність правонаступництва.
      9.2. У постанові від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи-позивача, яка була ліквідована після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і не мала правонаступників, та залишення в силі судових рішень в іншій частині (аналогічний висновок колегія того ж суду зробила у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17).
      9.3. У постановах від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду направив справи на новий розгляд, мотивуючи тим, що суди мають дослідити, чи відбувся перехід прав і обов`язків припиненого суб`єкта господарювання, та чи допускають спірні правовідносини правонаступництво.
      10. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року зазначив, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, оскільки на розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ за участю ПАТ «Банк Форум», серед яких: № 333/3655/14-ц, № 522/11973/15-ц, № 761/15795/17, № 455/643/15, № 161/20492/18, № 639/4836/17, № 300/668/15-ц, № 755/15352/15-ц, № 266/2844/15-ц і № 425/1482/16-ц.
      11. Також Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для з`ясування таких питань : 1) чи допускається «часткове закриття» провадження у справі у разі ліквідації юридичної особи-сторони у справі? 2) які саме обставини треба встановити при ліквідації юридичної особи-сторони у справі? (чи допускають спірні правовідносини правонаступництво? чи існує правонаступник в юридичної особи, яка припинилася? чи відбулося правонаступництво до припинення юридичної особи?).
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      12. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      12.1. Кредитний договір, укладений із використанням нечесної підприємницької практики, передбачає заборонені дискримінаційні умови щодо боржника та є недійсним відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18, частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
      12.2. Умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, передбачають істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків і спрямовані на погіршення становища позивача. Останній був уведений в оману стосовно всіх істотних умов кредитного договору, що є підставою для визнання останнього недійсним.
      12.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не врахували відсутність належних і допустимих доказів надання банком позивачеві повної інформації про кредитні умови, а саме про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та у грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних із одержанням кредиту й укладенням кредитного договору; податковий режим сплати відсотків і про державні субсидії, на які споживач має право, або про те, від кого споживач може одержати такі відомості.
      12.4. Всупереч Правилам позичальнику не було роз`яснено, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, та не було надано інформації щодо методики, яку використовує банк для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним.
      12.5. Суди, дійшовши висновку, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не врахували висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, і не звернули увагу на те, що, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги з такого обслуговування буде надавати позивачеві.
      12.6. Суди не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, а також висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц.
      (3) Позиція інших учасників процесу
      13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо суті спору
      14. У касаційній скарзі, заперечуючи обґрунтованість судових рішень у справі № 264/5957/17, позивач наголосив на тому, що оскаржені договори не відповідають закону, вчинені під впливом обману, а їхні умови є несправедливими. Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсними такими, що не ґрунтуються на належному дослідженні доказів, які є у матеріалах справи.
      15. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет відповідності закону пункти 4.1 і 4.4 кредитного договору, згідно з якими за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів і сплату процентів позичальник повинен сплатити пеню у розмірі 0,2 відсотка за кожен день прострочення, а також може бути стягнутий штраф у розмірі 5 000,00 грн.
      15.1. За статтею 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому можливість їх одночасного застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором підтверджує недотримання припису частини першої статті 61 Конституції України про заборону повторного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17, висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц).
      16. Суди не дослідили пункт 3.3.7 кредитного договору та графік сплачених відсотків і повернення кредиту (а. с. 36) на предмет правомірності покладення на позивача обов`язку здійснити страхування предмета застави та страхування життя. А крім того, залишили поза увагою доводи позивача про неправомірність включення плати за обслуговування кредиту (пункт 2.10 кредитного договору) до складу послуг зі споживчого кредитування та правомірності покладення її на споживача.
      16.1. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банки не мали права встановлювати платежі, які споживач мав сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснював на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або за дії, що їх вчиняв банк або споживач з метою встановлення, зміни чи припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
      16.2. Оцінюючи зазначені аргументи позивача, суди мають застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, і висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц, від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15 і від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц.
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет дотримання принципу справедливості пункт 5.2 кредитного договору щодо права банку без добровільної згоди позичальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, як і не встановили, чи не порушують істотно баланс договірних прав й обов`язків і чи не покладають на споживача надмірний тягар йому на шкоду вищевказані пункти 2.10 і 3.3.7 кредитного договору.
      17.1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частини перша та друга статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).
      18. Суди не дослідили, чи був ознайомлений позивач у письмовій формі з відомостями, вказаними у частині другій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у вказаній редакції.
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після оцінки обґрунтованості доводів позивача стосовно недійсності кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень суд має вирішити питання про застосування позовної давності згідно з поданою відповідачем заявою, та враховуючи висновки з цього приводу Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 137-140).
      20. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості за тим договором станом на 22 вересня 2015 року у розмірі 3 158,31 доларів США, з яких: 3 027,93 доларів США - заборгованість за кредитом, а 130,38 доларів США - заборгованість за нарахованими процентами.
      20.1. У справі № 264/2673/16-ц суд першої інстанції встановив, зокрема, те, що 19 липня 2017 року на судовому засіданні був присутній представник позичальника, який просив відмовити у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» з огляду на таке: копія кредитного договору не є належним і допустимим доказом існування кредитних правовідносин; відсутні оригінали документів, які би підтверджували виконання зобов`язань ПАТ «Банк Форум» з надання кредиту позичальнику; немає доказів відкриття поточних або карткових рахунків, на які би був перерахований виданий кредит; в умовах кредитного договору немає чіткого графіку повернення кредитних коштів;позичальник не отримав вимогу ПАТ «Банк Форум» про дострокове повернення кредиту; штрафні санкції нараховані позичальникові незаконно.
      20.2. Отже, у справі № 264/2673/16-ц позичальник не висловлював доводів про недійсність кредитного договору. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалення рішення суду у справі про стягнення кредитної заборгованості не створило перешкоди для окремого розгляду спору про дійсність кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень.
      21. З огляду на викладене, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (1.2) Щодо процесуального правонаступництва у випадку припинення юридичної особи
      22. Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі» мають різний зміст.
      23. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України).У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106 - 109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).
      24. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.
      25. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 і 4 частини другої вказаної статті). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина третя цієї статті). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України), наприклад, смерті фізичної особи.
      26. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).
      27. Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 ЦК України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (див., наприклад, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 ЦК України, сформульований у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 59-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц(пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39)).
      28. Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Крім випадків, коли заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України), кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним його прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України) чи правонаступництва (пункт 2 вказаної частини), яке за змістом тієї ж частини є універсальним). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, правонаступництво прав чи обов`язків юридичної особи (кредитора або боржника) можливе і без правонаступництва юридичної особи у випадках заміни сторони у зобов`язанні.
      29. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.
      30. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, то у разі смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, суд зупиняє провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 251 ЦПК України) до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (частина друга статті 55 ЦПК України). Заміна сторони правонаступником можлива також на стадії виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК України).
      31. Суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.
      32. У випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, - закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України).
      33. Приймаючи 12 грудня 2018 року постанову у справі № 703/1181/16-ц, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що згідно з повідомленням арбітражного керуючого, надісланим до суду після відкриття касаційного провадження у справі, до ЄДР внесено відомості про припинення юридичної особи-позивача. Проте, оскільки рішення судів у тій справі не були законними й обґрунтованими, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відсутні підстави застосувати частину третю статті 414 ЦПК України. А тому на підставі частини першої цієї статті Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу-позивача, який не мав правонаступників.
      34. Стосовно справи № 264/5957/17, то, хоча під час її касаційного розгляду до ЄДР були внесені відомості про припинення ПАТ «Банк Форум» без вказівки даних про юридичних осіб-правонаступників, але згідно з інформацією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наданою на запит суду касаційної інстанції, ПАТ «Банк Форум» до його ліквідації відступило право вимоги до позивача за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». Отже, незважаючи на припинення відповідача шляхом ліквідації, тобто без універсального правонаступництва цієї юридичної особи, потребує вирішення питання щодо її процесуального правонаступництва з огляду на наявність інформації про перехід права вимоги за кредитним договором до іншої особи (сингулярне правонаступництво).
      35. Відомості з ЄДРможуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в ЄДР щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.
      36. З огляду на зазначене не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.
      37. У матеріалах справи № 264/5957/17 є тільки лист Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому вказано, що відповідач відступив право вимоги до позивача за кредитним договором іншій юридичній особі. Проте відсутня інформація щодо предмета й істотних умов договору, за яким відбулося відступлення такого права. Тому Велика Палата Верховного Суду не може встановити точний зміст і обсяг правонаступництва права відповідача за зобов`язаннями, визначеними кредитним договором, а також те, чи відповідач уклав договір про відступлення права вимоги, чи договір факторингу, та чи відповідає вчинений правочин ознакам, які мають бути притаманні відповідним договорам (див. пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16).
      38. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року у справі № 264/5957/17 навів приклади неоднакового застосування приписів пункту 6 частини першої статті 231 та частин першої і третьої статті 313 ГПК України (зміст яких є аналогічним змісту приписів пункту 7 частини першої статті 255 та частин першої і третьої статті 414 ЦПК України) у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в справах, які, як і справа № 264/5957/17, стосувалися заміни сторони у зобов`язанні після ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій:
      1) щодо необхідності закриття провадження у справі, зокрема, коли «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, та відсутнє правонаступництво (від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14);
      2) щодо можливості суду касаційної інстанції закрити провадження (у випадку ліквідації юридичної особи-позивача після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і відсутності її правонаступників) лише у частині позовних вимог цієї юридичної особи та залишити в силі зазначені рішення у частині інших її позовних вимог (від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17);
      3) щодо неможливості встановити обставини, пов`язані із процесуальним правонаступництвом сторони у справі, у суді касаційної інстанції (від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15).
      39. Крім того, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 ЦПК України.
      40. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      41. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      42. З огляду на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду її висновки, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, частин першої та третьої статті 414 ЦПК України, а також висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стосовно застосування пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, частин першої та третьої статті 313 ГПК України, сформульовані у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15, слід конкретизувати таким чином:
      42.1. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі.
      42.2. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
      42.3. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах.
      43. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      45. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 264/5957/17 у лютому 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції).
      47. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
      48. Оскільки суди попередніх інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      49. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
      (2.2) Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а також у судах попередніх інстанцій, слід буде розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      51. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 52 ГПК України та у статті 52 КАС України.
      52. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.
      53. Суд будь-якої інстанції незалежно від стадії судового процесу зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.
      54. Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.
      55. За змістом пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (аналогічний зміст має припис пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, тоді як за змістом пункту 5 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі у разі припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва).
      56. Зазначені приписи слід розуміти так, що суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі (крім суб`єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві), коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема не допускають заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.
      57. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України). Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи-сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті (частина третя статті 414 ЦПК України). Аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 313 ГПК України та частинах першій і другій статті 354 КАС України.
      58. За змістом вказаних приписів рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
      Керуючись статтею 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90458888
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110
      факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
      Унікальний номер справи № 759/17465/18 Апеляційне провадження № 22-ц/824/7772/2020
      Головуючий у суді першої інстанції - Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      08 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі:
      суддя-доповідач Оніщук М.І.,
      судді Шебуєва В.А., Крижанівська Г.В.,
      секретар Ющенко Я.М.,
      за участю:
      представника позивача Чередніченка М .М. ,
      представника відповідача ОСОБА_3,
      розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      В С Т А Н О В И В:
      У листопаді 2018 року ТОВ «Порше Мобіліті» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , згідно з яким просило:
      - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість за кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924 грн. 86 коп.;
      - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. 00 коп.;
      - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» судовий збір у розмірі 16 843 грн. 87 коп.
      В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними.
      Відповідно до п. 1.4 Загальних умов кредитування термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року.
      Також, згідно з п. 1.6 Загальних умов кредитування зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва.
      Разом з тим, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором, позивачем було надіслано на адресу його проживання вимогу (повідомлення) від 17.02.2015 року щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за договором у загальному розмірі 543 333 грн. 32 коп.
      Однак, позивач вказував, що вищенаведена вимога про дострокове повернення кредиту відповідачем була проігнорована.
      За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що станом на 12.10.2018 року загальна заборгованість відповідача за кредитним договором становить 1 122 924 грн. 86 коп., позивач звернувся до суду з цим позовом, який просив задовольнити.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.09.2019 року у задоволенні позову відмовлено (т. 2, а.с. 39-48).
      В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
      Так, в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки у зв`язку з вчиненням виконавчого напису від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, у позивача не було підстав звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості.
      При цьому, вказує, що, незважаючи на документальне підтвердження заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, в порушення вимог ЦК України, безпідставно відмовив у її стягненні з відповідача (т. 2, а.с. 51-65).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 28.04.2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження у справі та надано учасникам справи строк для подання відзиву (т. 2, а.с. 87, 88).
      22.05.2020 року до суду надійшов відзив відповідача на апеляційну скаргу (т. 2, а.с. 93-100).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 01.06.2020 року справу призначено до розгляду (а.с. 107, 108).
      В судовому засіданні представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити.
      Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.
      Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
      Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними.
      При цьому, підписуючи вказаний кредитний договір, відповідач підтвердив свою згоду на те, що договір між сторонами складають цей Кредитний договір, загальні умови кредитування, Графік погашення кредиту, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані сторонами у відношенні Кредиту.
      Як передбачено п. 1.6 Загальних умов кредитування, зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва.
      Крім того, відповідно до п.п. 10.1 Загальних умов кредитування між ПАТ «СК «Українська страхова група», як страховиком, та ОСОБА_2 , як страхувальником, було укладено Договір добровільного страхування № 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 року. Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті».
      Умовами п. 10.4 Загальних умов кредитування передбачено, що додатковий кредит надається компанією позичальнику шляхом перерахування компанією на користь страхової компанії, зазначеної у Кредитному договорі або документі, грошових коштів за страхові премії відповідно до Договору страхування, що підлягають сплаті компанією рівними місячними платежами.
      Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Звертаючись до суду, позивач, в обґрунтування заявлених позовних вимог, посилався на те, що станом на 12.10.2018 року відповідач має перед ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість у розмірі 1 122 924 грн. 86 коп., яка складається з:
      - простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568 грн. 63 коп., з яких: 59 565 грн. 90 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за кредитом; 6 816 грн. 43 коп. - сума 3 % річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом; 45 186 грн. 30 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом;
      - простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом у сумі 187 625 грн. 95 коп., з яких: 146 732 грн. 57 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим кредитом; 8 687 грн. 67 коп. - сума 3 % річних за час прострочення за додатковим кредитом; 29 787 грн. 59 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим кредитом; 2 418 грн. 12 коп. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим кредитом;
      - заборгованості з дострокового повернення кредиту у сумі 765 383 грн. 13 коп., з яких: 507 017 грн. 19 коп. - сума заборгованості за кредитом; 184326 грн. 10 коп. - сума заборгованості по процентам; 74 040 грн. 02 коп. - сума 3 % річних;
      - штрафу на підставі п. 8.2 кредитного договору у розмірі 20% суми кредиту, який складає 42 817 грн. 75 коп.;
      - штрафу на підставі п. 8.3 кредитного договору, який складає 6 854 грн. 13 коп.;
      - збитків на підставі п. 8.5 кредитного договору у розмірі 8 675 грн. 09 коп.
      Так, відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Крім того, ст. 530 ЦК України визначає, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Як вбачається зі змісту п. 1.4 Загальних умов кредитування, термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. До 10 числа кожного місяця компанія надсилає позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту.
      Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      При цьому, відповідно до п. 3.2.1 Договору про внесення змін/Додаткова угода № 1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору № 50008196 від 15.04.2013 року, сторони погодили, що компанія має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання кредитного договору у випадку порушення позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць.
      Як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача 16.09.2014 року.
      Отже, враховуючи те, що перша прострочка за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, а право дострокового повернення кредиту за вимогою компанії встановлений згідно з п. 3.2.1 додаткової угоди в один календарний місяць з дня виникнення прострочення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року.
      Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах кого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      У відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      За змістом положень ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
      При цьому, виходячи з аналізу положень ст.ст. 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного з щомісячних платежів.
      Тобто, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
      Крім того, як роз`яснила Велика палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 року, якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Таким чином, встановивши, що про порушення свого права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року, про те пред`явив свої позовні вимоги до відповідача лише у жовтні 2018 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування заявлених відповідачем наслідків пропуску строку позовної давності та відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором.
      Водночас, слід наголосити, що позивач, направивши відповідачу вимогу від 17.02.2015 року про дострокове погашення всієї суми кредиту, змінив строк виконання основного зобов`язання, а до суду звернувся з цим позовом лише 31.10.2018 року (т. 1, а.с. 142), тобто поза межами трирічного строку позовної давності.
      Доводи апелянта про безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом через наявність виконавчого напису нотаріуса від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач не був обмежений у можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису звернутися до суду із позовом про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором.
      При цьому, звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису не перериває строку позовної давності.
      Більш того, як вбачається, під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не заперечував факту пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом та просив визнати поважними причини такого пропуску саме з підстав звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису від 08.04.2015 року.
      Щодо стягнення з відповідача збитків у розмірі 8 675 грн. 09 коп., які, на думку позивача, було понесені останнім у зв`язку з укладенням із ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» Договору про надання колекторських послуг від 01.08.2011 року щодо забезпечення звернення стягнення на предмет застави в позасудовому порядку, слід зазначити, що, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем не було надано доказів, які б свідчили про те, що, в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення прав позивача.
      Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.
      Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      З огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, а рішення суду без змін.
      Також слід зазначити, що у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені позивачем судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають.
      Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
      П О С Т А Н О В И В:
      Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» - залишити без задоволення.
      Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
      Повний текст постанови складений 14 липня 2020 року.
      Суддя-доповідач М.І. Оніщук
      Судді В.А. Шебуєва
      Г.В. Крижанівська
      Джерело: ЄДРСР 90410573
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 червня 2020 року
      м. Київ
      справа № 753/217/17
      провадження № 61-3176св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва
      від 12 червня 2017 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Вербової І. М. та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Вербової І. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», зараз акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення грошових коштів.
      Позовна заява мотивована тим, що 12 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN80000734539772, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав АТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти для розміщення на депозитному вкладі у сумі 25 000,00 доларів США на строк по 12 жовтня 2013 року включно. Відсоткова ставка за договором становить 8,5 % річних.
      05 липня 2013 року ОСОБА_1 через касу банку вніс 11 854,08 доларів США в рахунок поповнення вкладу, що підтверджується квитанцією від 05 липня 2013 року № SIFV0000NN.
      Позивач неодноразово звертався до банку з проханням повернути суму вкладу та нараховані на нього відсотки. Проте, кожного разу банк відмовляв у вчиненні таких дій.
      ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» 1 118 233,93 доларів США, з яких: 40 350,65 доларів США - сума вкладу та невиплачені відсотки, 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, 1 074 941,31 доларів США - пеня 3 % за кожен день прострочення відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року позовні вимоги задоволено частково.
      Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором депозитного вкладу від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772, а саме: 40 350,65 доларів США - суму вкладу та невиплачені відсотки, 2 941,97 доларів США - 3 % річних з 26 червня 2014 року 2014 року по 30 листопада 2016 року у відповідності до вимог статті 625 ЦПК України, 36 854,08 доларів США - пеню з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, всього стягнуто 80 146,70 доларів США, що станом на 12 червня 2017 року складає 2 093 431,81 грн (1 долар = 26,12 грн).
      Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави витрати по сплаті судового збору в сумі 8 000,00 грн.
      У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
      Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що АТ КБ «ПриватБанк» взяті на себе зобов`язання за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 не виконав, банківський вклад не повернув, суд дійшов висновку про наявність підстав про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача суми банківського вкладу та невиплачених відсотків у розмірі 40 350,65 доларів США, 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом зменшено.
      Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року у задоволенні заяви АТ КД «ПриватБанк» про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
      Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2016 року в частині вирішення вимог про стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США, апеляційний суд виходив із наявності рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року, по справі № 753/13530/14-ц, яким зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США. При цьому, апеляційний суд вказав про рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, яким рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_1 в цій частині позовних вимог. В решті рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року залишено без змін. 02 червня 2016 року на вказану суму видано виконавчий лист.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом першої інстанції зменшено.
      Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      02 січня 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків в розмірі 40 350,65 доларів США, та залишити в силі в цій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року.
      Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції прийшов до помилкового висновку, що у зв?язку з тим, що на суму 40 350,65 доларів США вже видавався виконавчий лист, то в цій частині позову повинно бути відмовлено, оскільки в даному виконавчому листі було зазначено про зобов?язання вчинити дію, а не про стягнення даних коштів з боржника. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки тим обставинам, що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року про зобов?язання вчинити дії неможливо виконати. А отже у позивача існують всі законні підстави звертатися з позовом про стягнення коштів АТ КБ «ПриватБанк». У зв?язку з винесеною державним виконавцем Жовтневого відділу ДВС міста Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області Коломойцевим К. В. постанови від 25 жовтня
      2016 року про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа у зв?язку з його невиконанням боржником, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц так і не було виконане, внаслідок чого позивач позбавлений можливості отримати свої грошові кошти. Дане рішення не підлягає виконанню взагалі, у зв?язку з чим і було винесено постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. У зв?язку з тим, що постанова про закінчення виконавчого провадження від 25 жовтня 2016 року унеможливлює повторне звернення до виконавчої служби з заявою про відкриття виконавчого провадження і виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року. За вказаних обставин, заявник вважає, що ОСОБА_1 цілком обґрунтовано і законно звернувся до суду з позовною заявою до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, оскільки попереднє рішення суду про зобов?язання вчинити дію неможливо виконати, що вбачається з постанови про закінчення виконавчого провадження. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав про стягнення грошових коштів є відмінним від попереднього способу захисту, який обрав позивач, а саме - зобов?язання вчинити дії. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня
      2015 року у справі № 753/13530/14-ц винесено за позовною заявою немайнового характеру, у зв?зку із чим державний виконавець не має права накладати арешт на майно та рахунки боржника, а також здійснювати ряд інших виконавчих дій. Оскаржуване рішення Апеляційного суду міста Києва
      від 14 грудня 2017 року винесено за позовом майнового характеру, відповідно і спосіб виконання за таким рішенням передбачений інший.
      17 січня 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити
      ОСОБА_1 у задоволенні цих вимог.
      Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що суди всебічно і повно не з?ясували обставини справи з огляду на їх особливість та не надали відповідну правову оцінку документам (доказам), розрахункам, які надані позивачем, а також належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв?язку у їх сукупності. Позивачем у підтвердження доводів та обставин на які він посилається, не були надані до суду в оригіналах та не містять обов?язкових ознак для документів, які підтверджуються внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника та належним чином підтверджують наявність правовідносин між сторонами, а деякі твердження та доводи позивача взагалі не підтверджені жодним доказом. Позивачем пропущено строк спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки (пені, штрафу). Судами не перевірено правомірність нарахування 3 % річних та пені.
      Доводи інших учасників справи
      Відзиви на касаційні скарги не надходили.
      Рух касаційної скарги та матеріалів справи
      Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2018 року поновлено АТ КБ «ПриватБанк» процесуальний строк на касаційне оскарження заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Дарницького районного суду міста Києва.
      07 лютого 2018 року матеріали цивільної справи надійшли д Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у даній справ.
      Розпорядженням від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-3176св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.
      Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями
      від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
      Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
      № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року та касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. підлягає задоволенню з таких підстав.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи
      У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» відхилено.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року залишено без змін.
      Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 20015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов?язання АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку скасовано.
      У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов?язання АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку відмовлено.
      В решті рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня
      2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року залишено без змін.
      Вказаними судовими рішеннями встановлено, що 12 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір
      № SAMDN80000734539772, за умовами якого ОСОБА_1 вніс на депозитний рахунок грошову суму у розмірі 25 000,00 доларів США на строк 6 місяців до
      12 жовтня 2013 року включно, під 8,5 % річних. Пунктом 1 вказаного договору передбачено право вкладника здійснювати поповнення вкладу, на підставі чого 15 липня 2013 року ОСОБА_1 вніс на свій депозитний рахунок грошову суму у розмірі 11 854,08 доларів США в рахунок поповнення вкладу.
      28 травня 2014 року, 02 червня 2014 року та 23 червня 2014 оку ОСОБА_1 звертався до банку із заявами щодо повернення його депозитного вкладу в повному обсязі.
      Під час розгляду справи № 753/13530/14-ц судами встановлено невиконання банком вимог вкладника.
      02 червня 2016 року на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, районним судом видано виконавчий лист.
      За правилами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Вирішуючи спір, та стягуючи з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та
      36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом першої інстанції зменшено, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд виходив із того, що оскільки банком не повернуто позивачу депозитні кошти на його вимогу, 3 % річних, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та пеня за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» підлягають стягненню банку на користь позивача.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США, апеляційний суд виходив із наявності судових рішень, якими зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 , належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США, на виконання яких судом 02 червня 2016 року на вказану суму видано виконавчий лист.
      Проте повністю з висновком суду апеляційної інстанції погодитися не можна.
      У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду повністю не відповідає.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Факт доведеності позивачем договірних відносин з відповідачем, які виникли на підставі договору від 12 квітня 2013 року № SАMDN80000734539772, за умовами якого ОСОБА_1 вніс кошти на депозит та факт невиконання банком вимог вкладника щодо повернення депозитних коштів встановлено рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року та рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а тому додаткового встановлення факту наявності договірних відносин між сторонами та факту невиконання банком вимог вкладника згідно правил частини 4 статті 82 ЦПК України не потребується.
      Враховуючи, що факт укладення договору банківського вкладу та внесення позивачем коштів підтверджено та встановлено судовими рішеннями, а грошові кошти за договором банківського вкладу (сума депозиту разом із нарахованими відсотками в межах дії договору) позивачу на його вимогу не виплачені, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про їх стягнення у примусовому порядку.
      Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не містить доводів щодо незгоди з розрахунками суду в указаній частині.
      З урахуванням наведеного Верховний Суд не приймає аргументи касаційної скарги банку про те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту знаходження грошових коштів на депозитному рахунку (за депозитним договором), а наявність у вкладника договору банківського вкладу та квитанції не є належним доказом невиконання банком умов договорів щодо повернення коштів за вкладом після закінчення строку його дії.
      У зв`язку із наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя у зв`язку із чим таке рішення в цій частині не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2016 року на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого.
      Висновок апеляційного суду про те, що судовими рішення вже було стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суми вкладу та невиплачених відсотків є помилковим, оскільки вказаними судовими рішення зобов?язано банк видати грошові кошти позивачу, а не стягнуто в судовому порядку належні грошові кошти позивача.
      Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
      Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді 3 % річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
      Враховуючи вказану норму права, суди зробили обґрунтований висновок про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 % річних від простроченої суми.
      Обґрунтованим є і висновок судів про наявність правових підстав для нарахування та стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому правильно, з урахуванням принципу співмірності, розумності, пропорційності та обґрунтованості міри відповідальності з оцінкою дійсного розміру збитків, заподіяних у результаті правопорушення (невиплати позивачу на його вимогу коштів), дійшли правильного висновку про зменшення розміру пені за правилами частини третьої статті 551 ЦК України.
      Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
      Отже, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
      У зв`язку з цим висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу - це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага.
      Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів.
      Тлумачення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
      До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19) та від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19).
      Враховуючи наведене, колегія суддів відповідно до правил статті 410 ЦПК України вважає за необхідне залишити касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» без задоволення, а заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення 3 % річних та пені - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в цій частині відсутні.
      Щодо судових витрат
      За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      У зв`язку із задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1 , та враховуючи те, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подачу касаційної скарги на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», судові витрати, які повинен був сплатити позивач за подання касаційної скарги в розмірі
      4 027,68 грн слід стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави.
      Керуючись статтями 141, 400, 410, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича задовольнити.
      Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків скасувати, та залишити в силі в цій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року.
      В іншій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
      Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь Державної судової адміністрації України (отримувач коштів ГУК у м. Києві/м.Київ/22030106; код ЄДРПОУ 37993783; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача UA908999980313111256000026001; код класифікації доходів бюджету 22030106 судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 4 027,68 грн (чотири тисячі двадцять сім гривень шістдесят вісім копійок).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      С. Ю. Бурлаков
      А. Ю. Зайцев
      Є. В. Коротенко
      В. М. Коротун
      Джерело: ЄДРСР 89977529