• Optionally enter a message with your report.

    ×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

      Only 75 emoji are allowed.

    ×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 серпня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 804/173/17
      Провадження № 11-132апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «Фідобанк» відповідно), треті особи: Фонд, ПАТ «Фідобанк», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року (судді Дадим Ю. М., Лукманова О. М., Уханенко С. А.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила:
      - визнати неправомірною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення вимоги у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк»;
      - зобов`язати відповідача включити вимогу у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк».
      На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що уповноваженою особою Фондупротиправно не включено вимогу позивача до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк», чим порушено її майнові права. Вважає, що бездіяльність відповідача щодо невключення її вимоги у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк» є неправомірною та такою, що порушує її права та законні інтереси як кредитора банку.
      У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини справи.
      27 серпня 2014 року між позивачем - ОСОБА_1 і ПАТ «Фідобанк» укладено договір банківського (поточного) рахунку з використанням електронного платіжного засобу № ДКБО 2274601, відповідно до умов якого ОСОБА_1 відкрито банківський (поточний) рахунок з використанням електронного платіжного засобу № НОМЕР_1 на умовах Правил надання банківських послуг на умовах комплексного банківського обслуговування для клієнтів - фізичних осіб в ПАТ «Фідобанк» з метою зарахування на нього грошових коштів і здійснення розрахунково-касових операцій відповідно до режиму використання поточних рахунків, передбаченого чинним законодавством України.
      18 травня 2016 року позивачем здійснено поповнення рахунку № НОМЕР_1 у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» в м. Дніпропетровську на суму 150 тис. грн, що підтверджується копією квитанції від 18 травня 2016 року № 383663609.
      Листом від 20 травня 2016 року (накладна кур`єрської служби від 20 травня 2016 року № 21-3232-9881), який отриманий у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» в м. Дніпропетровську від 20 травня 2016 року за № 1319-ВРД ОСОБА_1 звернулася до банку з проханням надати виписку по її рахунку.
      27 травня 2016 року ОСОБА_1 отримано виписку по рахунку № НОМЕР_1 за період з 1 травня по 26 травня 2016 року, згідно з якою ПАТ «Фідобанк» не виконало розпорядження клієнта щодо зарахування грошових коштів у сумі 150 тис. грн, що були внесені до каси банку 18 травня 2016 року та не зарахувало ці грошові кошти на поточний рахунок позивача.
      20 травня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду, на підставі рішення Національного банку України від 20 травня 2016 року № 8 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» до категорії неплатоспроможних», прийнято рішення № 783 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», відповідно до якого розпочато процедуру виведення ПАТ «Фідобанк» з ринку шляхом запровадженням в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 20 травня 2016 року до 19 червня 2016 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано повноваження тимчасового адміністратора.
      Рішенням від 9 червня 2016 року № 959 повноваження уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію ПАТ «Фідобанк» подовжено з 20 червня 2016 року до 19 липня 2016 року включно.
      Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 18 липня 2016 року № 142-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 19 липня 2016 року № 1265 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень ліквідатора банку», відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Фідобанк» з 20 липня 2016 року до 19 липня 2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Фідобанк» Коваленку О. В. з 20 липня 2016 року до 19 липня 2018 року включно.
      10 серпня 2016 року ОСОБА_1 на ім`я уповноваженої особи Фонду направлено заяву про задоволення вимог кредитора та виплату їй гарантованої суми відшкодування за договором банківського (поточного) рахунку з використанням електронного платіжного засобу № ДКБО 2274601, укладеним з ПАТ «Фідобанк».
      18 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про надання довідки про включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог із зазначенням суми та черги виплат.
      Проте уповноважена особа Фонду відповідну довідку ОСОБА_1 не надала, вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів не включила.
      ОСОБА_1 , вважаючи дії уповноваженої особи Фонду протиправними, звернулася з адміністративним позовом до суду.
      Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що на підтвердження поповнення свого рахунку № НОМЕР_1 у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» у м. Дніпропетровськ у розмірі 150 тис. грн позивачем надано копію квитанції від 18 травня 2016 року № 383663609, яка не може бути прийнята як належний та допустимий доказ внесення вказаної суми, оскільки згідно з випискою по особовому рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Фідобанк» за період з 1 травня по 26 травня 2016 року, грошові кошти у сумі 150 тис. грн за вказаний період та станом на момент розгляду справи не надходили, у зв`язку з чим не були зараховані на зазначений поточний рахунок позивача, доказів протилежного позивачем не надано.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 березня 2018 року постанову суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення - про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
      Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги позивачки, дійшов висновку про бездіяльність відповідача, яка полягає у невключенні вимоги ОСОБА_1 у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк», оскільки в судовому засіданні було встановлено, що позивач поповнювала рахунок, що підтверджується квитанцією, а чому гроші не надійшли на рахунок, відповідач пояснень не надав.
      Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, уповноважена особа Фонду звернулася до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі постанову суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
      Також у касаційній скарзіуповноважена особа Фонду просить скасувати судове рішення, зокрема, у тому числі й у зв`язку із порушенням правил предметної юрисдикції, вважаючи, що з урахуванням положень статті 12 Господарського процесуального кодексу України на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      5 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у цій справі, а ухвалою від 13 лютого 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного кодексу України (далі - КАС).
      Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 лютого 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 березня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд в порядку письмового провадження.
      30 травня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 9/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.
      Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 травня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      Позивачка вказує на протиправне невключення її до реєстру акцептованих вимог вкладників, при цьому слід зазначити, що грошові кошти ОСОБА_1 (150 тис. грн) внесені на поточний банківський рахунок, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування.
      У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між ОСОБА_1 , Фондом та уповноваженою особою Фонду і визначення яких залежить від з`ясування прав позивачки, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.
      Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
      Статтею 6 КАС у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду,установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - в редакції, чинній на момент звернення позивачки з цим позовом, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у чинній редакції), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
      На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті.
      У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другоюстатті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку(частина шоста статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      Нормами статті 27 цього Закону встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує, зокрема, перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному вебсайті Фонду; Фонд також оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».
      Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Щодо посилань скаржника на те, що цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, слід зазначити таке.
      Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки.
      Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами.
      Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак - підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного чи господарського судочинства немає.
      Зокрема, правова позиція щодо підсудності цих спорів адміністративним судам була неодноразово висловлена, зокрема, у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справі № 820/3664/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 27 березня 2019 року у справі № 826/6930/15, від 3 липня 2019 року у справі № 813/576/15 та інших.
      Разом з тим предметом спору у цій справі є право фізичної особи на відшкодування вкладу за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами, відтак зазначені посилання скаржника є безпідставні, оскільки вони не впливають на визначення предметної юрисдикції цього спору.
      Окрім того, Велика Палата вважає за необхідне переглянути оскаржуване судове рішення апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи.
      Як уже було зазначено, статті 26 та 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають набуття вкладником права на одержання гарантованої суми відшкодування за вкладом, а також порядок визначення уповноваженою особою Фонду вкладників, які мають право на таке відшкодування за рахунок Фонду.
      Крім того, відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 9 серпня 2012 року № 14 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Положення,) уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує та надає до Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку переліки, зокрема, Перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, згідно з додатком 2 до цього Положення; перелік рахунків вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26Закону, згідно з додатком 3до цього Положення. Протягом дії тимчасової адміністрації та ліквідації банку уповноважена особа Фонду може надавати зміни та доповнення до переліків.
      Пунктами 2-4 розділу ІІІ Положення визначено, що Фонд складає на підставі Переліку реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат за формою, наведеною у додатку 5 до цього Положення (далі - Загальний реєстр), що затверджується виконавчою дирекцією Фонду. Фонд складає зміни та доповнення до Загального реєстру, що затверджуються виконавчою дирекцією Фонду на підставі змін та доповнень до Переліку, прийнятих Фондом. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Таким чином, уповноважена особа Фонду наділена повноваженнями на формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а також і на внесення додаткової інформації щодо вкладників до такого переліку.
      Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладником є фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
      Як установлено судами, позивачка внаслідок укладення договору про відкриття банківського рахунку набула статусу вкладниці банку в розумінні зазначених вище норм.
      На дату введення тимчасової адміністрації на рахунку позивачки мали обліковуватись кошти в сумі 150 тис. грн, що підтверджується квитанцією, при цьому договір банківського рахунку було відкрито до введення тимчасової адміністрації. Проте факт зарахування коштів на рахунок позивачки відповідачем заперечується.
      Згідно зі статтею 71 КАС (статтею 77 КАС у чинній редакції) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що досліджений оригінал квитанції поповнення ОСОБА_1 карткового банківського рахунку є доказом проведення банківської операції, а відповідачем не надано пояснень, з яких причин гроші не надійшли на поточний рахунок позивачки.
      Відповідно до абзаців чотирнадцятого, п`ятнадцятого пункту 4 розділу І Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 174 від 1 червня 2011 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Інструкція) касове обслуговування - надання послуг з приймання, видачі та обміну готівки; касовий документ - документ, який оформляється для здійснення касової операції.
      Пунктом 5 розділу І Інструкції встановлено, що банк (філія) зобов`язаний здійснювати касове обслуговування клієнтів на підставі договірних відносин через касу банку.
      Відповідно до пункту 8 розділу І Інструкції банк під час здійснення касових операцій має, серед іншого, забезпечувати: своєчасне повне оприбутковування готівки національної та іноземної валюти, що надійшла до каси банку, та її зарахування на зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-правових актів; документальне оформлення руху готівки національної та іноземної валюти в касі банку; своєчасне відображення касових операцій у бухгалтерському обліку.
      За абзацом першим пункту 1.1 глави 1 розділу IV Інструкції до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать: заява на переказ готівки (додаток 8), прибутково-видатковий касовий ордер (додаток 9), заява на видачу готівки (додаток 10), прибутковий касовий ордер (додаток 11), видатковий касовий ордер (додаток 12), грошовий чек (додаток 13), квитанція про прийняття на інкасо банкнот іноземних держав (додаток 22), квитанція про приймання до сплати на інкасо чеків в іноземній валюті, рахунки на сплату платежів, а також сліп, квитанція, чек банкомата, що формуються платіжними пристроями, та документи для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій формі, установлені відповідною платіжною системою.
      Згідно з пунктом 2.1 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні банк (філія, відділення) приймає від клієнта готівку для здійснення її переказу через операційну касу і платіжні пристрої.
      У відповідності до пункту 2.9. глави 2 розділу IV Інструкції банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп "вечірня" чи "післяопераційний час"), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Зі змісту наведених правових норм убачається, що клієнту після завершення приймання готівки видається квитанція, яка, крім іншого, має містити підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Таким чином, квитанція, яка видається банком за наслідками її прийняття, є підтвердженням факту проведення відповідної операції. Лише у разі встановлення її недостовірності на підставі належних та допустимих доказів суд вправі прийняти її як доказ, який підтверджує чи спростовує факт прийняття готівки банком та її розмір.
      Уповноважена особа Фонду посилалася на те, що нею подавалася заява про вчинення кримінального правопорушення.
      Відповідно до частини четвертої статті 9 КАС суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
      Згідно з положеннями статті 72 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
      Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
      Відповідно до частини другої статті 73 КАС предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
      Згідно з частиною першою статті 102 КАС суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:
      1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;
      2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не скористались усіма наданими процесуальними засобами для офіційного з`ясування всіх обставин справи з метою винесення законного та обґрунтованого рішення.
      За змістом частин першої та другої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      Відповідно до частини другої статті 353 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
      Частиною четвертою статті 353 КАС визначено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами не з`ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.
      Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід надати правову оцінку заявленим позовним вимогам та запереченням уповноваженої особи Фонду, дослідити порядок проведення спірної банківської операції, з`ясувати достовірність квитанції від 18 травня 2016 року та результати кримінального провадження (у разі їх наявності), врахувавши їх при винесенні рішення.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича задовольнити частково.
      2. Постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року та Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2017 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича, треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство «Фідобанк», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 91520461
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      01 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 198/305/15-ц
      Провадження № 14-704 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Златобанк» до Фермерського господарства «Зоря», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Златобанк», треті особи: Фермерське господарство «Зоря», ОСОБА_1 , про визнання припиненим зобов`язання за кредитним договором
      за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року, ухвалене суддею Гайдар І. О., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Красвітної Т. П., Котушенко С. П., Романюк М. М., та
      УСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Златобанк» (далі - ПАТ «Златобанк», банк) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Златобанк» (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд відповідно) звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з Фермерського господарства «Зоря» (далі - ФГ «Зоря», фермерське господарство), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 11 квітня 2012 року № 72/12-KL (далі - кредитний договір) у розмірі 1 355 467,84 грн, у тому числі: 880 273,97 грн - тіло кредиту, 46 123,94 грн - проценти за кредитом, 398 917,56 грн - пеня, 5 000,00 грн - штраф, 25 152,37 грн - 3 % річних.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 11 квітня 2012 року ПАТ «Златобанк» та ФГ «Зоря» уклали кредитний договір, за умовами якого банк надав фермерському господарству кредит у формі відкриття відкличної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості у розмірі 20 млн грн, на строк кредитування до 08 лютого 2013 року, зі сплатою 21,5 % річних. 30 серпня 2012 року, 07 лютого 2013 року, 25 липня 2013 року та 07 лютого 2014 року сторони укладали додаткові угоди, якими, зокрема, змінювали максимальний ліміт заборгованості та розмір процентної ставки. На забезпечення виконання зобов`язань ФГ «Зоря» 11 квітня 2012 року ПАТ «Златобанк» та ОСОБА_1 уклали договір поруки № 72/12-KL/P-1, який 07 лютого 2013 року та 07 лютого 2014 року погоджувався сторонами у новій редакції шляхом укладення додаткових угод. Крім того, 07 лютого 2014 року ПАТ «Златобанк» уклало договір поруки № 72/12-KL/P-3 з ОСОБА_2 . У зв`язку з неналежним виконанням фермерським господарством своїх зобов`язань станом на 28 квітня 2015 року за кредитним договором рахується заборгованість у заявленому у цій справі розмірі.
      3. У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати припиненими свої зобов`язання за кредитним договором у сумі 1 355 467,84 грн шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
      4. Позовна заява мотивована тим, що за договором банківського вкладу від 09 квітня 2014 року він вніс 15 млн грн на відкритий в ПАТ «Златобанк» рахунок, проте банк не виконав зобов`язань та не повернув йому вклад у розмірі 12 265 113,00 грн. Посилаючись на те, що між ПАТ «Златобанк» та ним існують взаємні невиконані грошові зобов`язання, у яких він одночасно є кредитором за договором банківського вкладу та поручителем за кредитним договором, ОСОБА_2 зазначив, що у справі є підстави для визнання припиненими його зобов`язань перед ПАТ «Златобанк», що виникають на підставі договору поруки від 11 квітня 2012 року № 72/12-KL/P-3, у розмірі 1 355 467,84 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      5. Рішенням Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року позов ПАТ «Златобанк» задоволений частково; стягнута солідарно з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 1 350 467,84 грн, у тому числі: 880 273,97 грн - тіло кредиту, 46 123,94 грн - проценти за кредитом, 398 917,56 грн - пеня, 25 152,37 грн - 3 % річних; стягнуто з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у дохід держави по 1 218,00 грн судового збору; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив.
      6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ФГ «Зоря» прострочило платежі за кредитним договором, у зв`язку із чим у рахунок погашення заборгованості банк списав кошти з рахунку поручителя ОСОБА_2 . Проте заборгованість ФГ «Зоря» перед ПАТ «Златобанк» за кредитним договором погашена не в повному обсязі, її розмір відповідачі не оспорюють, тому позивач має право стягнути з позичальника та поручителів тіло кредиту, проценти за кредитом, неустойку та 3 % річних. Відмовляючи у зустрічному позові, суд виходив з того, що ОСОБА_2 звернувся до банку із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог після віднесення ПАТ «Златобанк» до категорії неплатоспроможних та призначення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації, що передбачає регулювання таких правовідносин відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про гарантування вкладів). При цьому суд також виходив із того, що норма пункту 8 частини другої статті 46 Закону про гарантування вкладів про непоширення заборони зарахування зустрічних однорідних вимог на випадки, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов`язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами, не підлягає застосуванню при вирішенні справи, оскільки ОСОБА_2 відповідає перед ПАТ «Златобанк» за договором поруки, а не за кредитним договором за яким проводиться стягнення.
      7. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року у частині солідарного стягнення з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 350 467,84 грн та в частині стягнення з ФГ «Зоря», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у дохід держави по 1 218,00 грн судового збору скасоване, провадження в частині позову ПАТ «Златобанк» до ФГ «Зоря» закрите; стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» по 1 350 467,84 грн заборгованості за кредитним договором, у тому числі: 880 273,97 грн - тіло кредиту, 46 123,94 грн - проценти за кредитом, 398 917,56 грн - пеня, 25 152,37 грн - 3 % річних; стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у дохід держави по 1 218,00 грн судового збору; у решті рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року залишене без змін.
      8. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що провадження в частині вимог ПАТ «Златобанк» до ФГ «Зоря» підлягає закриттю, оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, договори поруки були укладені банком з кожним поручителем окремо, тому вони відповідають лише за неналежне виконання ФГ «Зоря» основного зобов`язання за кредитним договором.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) з касаційною скаргою на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що до запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Златобанк» ОСОБА_2 звертався до банку з вимогою про зарахування зустрічних однорідних вимог. Закон не містить заборони зарахування зустрічних однорідних вимог поручителя до кредитора та кредитора до поручителя, умови договору поруки передбачають право банку самостійно списувати з будь-якого поточного чи вкладного рахунка поручителя кошти для погашення заборгованості за кредитним договором, утримувати комісійні винагороди, податки, витрати, пов`язані з купівлею-продажем/обміном валюти для погашення кредитної заборгованості. За договором відступлення застави майнових прав від 07 лютого 2014 року ОСОБА_2 відступив ПАТ «Златобанк» право щодо відкритого на його ім`я вкладного рахунка за договором банківського вкладу з відкладальною умовою, якою є невиконання або неналежне виконання будь-яких зобов`язань щодо сплати боргових зобов`язань за кредитним договором. Банк не мав права нараховувати пеню до закінчення строку кредитування; 12 лютого 2015 року ПАТ «Златобанк» списало з його банківського рахунка частину заборгованості за кредитним договором, тому з цього моменту мало право нараховувати проценти на залишок неповерненого кредиту; за період з 05 до 11 лютого 2015 року за кредитним договором не було прострочення платежу, тому банк не мав права нараховувати за цей період пеню та 3 % річних.
      Позиція інших учасників справи
      11. У запереченнях, поданих у жовтні 2017 року до ВССУ, ПАТ «Златобанк» просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року - без змін, мотивуючи це тим, що вимоги ОСОБА_2 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог та щодо оцінки доказів є необґрунтованими і не дають підстав для перегляду судових рішень.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      12. Ухвалою ВССУ від 31 серпня 2017 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження в цій справі.
      13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» ( далі - Закон № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      14. Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      15. У травні 2018 року касаційна скарга разом з матеріалами цієї цивільної справи передана до Верховного Суду.
      16. 04 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України. Згідно із цією нормою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      17. Свою ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтовує необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.
      18. 08 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      20. Оскільки ОСОБА_2 подав касаційну скаргу у серпні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанції на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      Щодо вирішення спору в частині позовних вимог до ФГ «Зоря»
      21. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      22. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      23. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      24. Проте разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб`єктний критерій.
      25. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов`язаних солідарним обов`язком.
      26. Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов`язання.
      27. Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основний з яких зазначено в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      28. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      29. Тому з огляду на солідарний обов`язок боржника за основним зобов`язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      30. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
      31. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      32. Отже, правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов`язання, та має солідарні з позичальником зобов`язання, що випливають з договорів кредиту та поруки.
      33. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства.
      34. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      35. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою (ПАТ «Златобанк») до юридичної особи (ФГ «Зоря») як позичальника за кредитним договором, а також до поручителів (фізичних осіб), кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язань за кредитним договором.
      36. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем - фізичною особою.
      37. При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      38. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      39. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз`єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов`язання залежно від суб`єктного складу останнього.
      40. Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово висловлювала у постановах від 13 березня 2018 року (провадження № 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження № 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження № 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження № 14-123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження № 14-258цс18), 24 квітня 2019 року (провадження № 14-159цс19), 26 червня 2019 року (провадження № 14-275цс19) та інших, і підстав для відступу від неї немає.
      41. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в частині позовних вимог до ФГ «Зоря» підлягає закриттю з огляду на те, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2017 року у справі № 904/1529/17 за позовом ПАТ «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію АТ «Златобанк» до ФГ «Зоря» про стягнення заборгованості, яке набрало законної сили, вже було вирішено спір щодо стягнення з ФГ «Зоря» на користь ПАТ «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду АТ «Златобанк» заборгованості за кредитом.
      Щодо суті спору
      42. З 14 лютого 2015 року за рішенням Фонду від 13 лютого 2015 року № 30 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Златобанк» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Златобанк».
      43. 13 травня 2015 року Фонд прийняв рішення № 99 «Про початок процедури ліквідації АТ «Златобанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації АТ «Златобанк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію банку.
      44. Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.
      45. Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зокрема: зарахуванням (стаття 601 ЦК України).
      46. Відповідно до статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.
      47. У пункті 5 частини першої статті 602 ЦК України вказано, що не допускається зарахування зустрічних вимог у випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 36 Закону про гарантування вкладів (тут і далі цей Закон застосовується у редакції, чинній з 12 серпня 2015 року) під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
      49. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 46 Закону про гарантування вкладів з дня початку процедури ліквідації банку забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї зі сторін.
      50. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судами першої та апеляційної інстанцій не у повній мірі досліджені зібрані у справі докази та відповідно не надана належна правова оцінка таким доказам, що унеможливлює вирішення питання про застосування відповідних норм матеріального права щодо спірних правовідносин.
      51. Відповідно до частини першої статі 36 Закону про гарантування вкладів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Лише Уповноважена особа Фонду має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку (пункт 1 частини другої статті 37 Закону України про гарантування вкладів).
      52. На підтвердження звернення до уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Златобанк» із заявою про закриття заборгованості за кредитним договором за рахунок коштів, розміщених на депозитному вкладному рахунку № НОМЕР_1 «Весняний», позивач подав заяву на ім`я Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Златобанк» Славінського В. І., датовану 27 лютого 2015 року (т. 3, а.с. 59).
      53. Суд першої інстанції не вважав, що цей документ є таким, що безумовно свідчить про звернення ОСОБА_2 до банку із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог ще до початку процедури ліквідації банку, оскільки відсутні відомості про отримання заяви саме уповноваженою особою Фонду Славінським В. І., також відсутні відповідні відмітки банківської установи. Натомість на листі міститься лише підпис, прізвище та ініціали ОСОБА_3 , повноваження якої на вчинення будь-яких дій від імені банку або ОСОБА_4 не підтверджені.
      54. Апеляційний суд так само, як і суд першої інстанції, спростовуючи доводи ОСОБА_2 , не перевірив та не надав належної оцінки наданим на їх підтвердження доказам щодо звернень ОСОБА_2 до ПАТ «Златобанк» до запровадження в ньому ліквідаційної процедури.
      55. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий «спрощений» підхід до оцінки доводів та доказів сторін є неприйнятним і не відповідає вимогам статей 89, 265, 382 ЦПК України щодо оцінки доказів, мотивування кожного аргументу учасника процесу.
      56. Так, без належної оцінки суду залишились доводи та надані докази ОСОБА_2 , зокрема листи від керуючого Павлоградського відділення АТ «Златобанк» Пантелєєвої Н. А. (т. 3, а.с. 97, 98) та лист від Уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Златобанк» Славінського В. І., наданому у відповідь на лист ОСОБА_2 від 27 лютого 2015 року (т. 3, а.с. 99).
      57. Велика Палата Верховного Суду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлена можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відтак, вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      58. З огляду на наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень саме через необхідність належного встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду не вбачає можливим вирішити питання щодо необхідності відступати від висновку, викладеного раніше Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      59. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      60. За приписами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      61. У частині першій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
      62. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
      63. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій із закриттям провадження у справі в частині позовних вимог до ФГ «Зоря» та направленням справи в іншій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      64. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      65. Оскільки справа в частині стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Златобанк» заборгованості за кредитним договором підялгає передачі до суду першої інстанції на новий розгляд, тобто її розгляд не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      66. Разом з тим сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 255, 406, 409, 411, 414, статтями 416-419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      постановила :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      2. Рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 10 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2016 року скасувати.
      3. Провадження у справі в частині позовних вимог до Фермерського господарства «Зоря» - закрити, в іншій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Н. П. Лященко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      О. С.Ткачук
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91460916
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      30 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 264/5957/17
      Провадження № 14-37 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
      розглянула справу запозовом ОСОБА_1 (далі - позивач, позичальник) (представник - адвокат Маштаков Сергій Анатолійович) до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - відповідач, ПАТ «Банк Форум») про захист прав споживача фінансових послуг шляхом визнання договорів недійсними
      за касаційною скаргою позивача на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року, ухваленого суддею Литвиненком Н. В. і постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Зайцевої С. А., Гаврилової Г. Л., Пономарьової О. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 20 листопада 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсними укладені позивачем з відповідачем кредитний договір № 0307/08/15-Z від 29 липня 2008 року (далі - кредитний договір) і договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору від 18 липня 2012 року (далі - договір про внесення змін і доповнень).
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. 29 липня 2008 року Акціонерний комерційний банк «Форум», правонаступником якого є відповідач, уклав із позивачем кредитний договір, згідно з яким надав позивачу кредит у сумі 10 000 дол. США для споживчих потреб до 29 липня 2018 року зі сплатою 13,5 % річних.
      2.2. 18 липня 2012 року сторони уклали договір про внесення змін і доповнень, згідно з яким пункт 5.5 кредитного договору виклали у новій редакції.
      2.3. Відповідач не надав позивачу графік платежів, що є складовою кредитного договору, із зазначенням сум погашення основного боргу, відсотків за користування кредитом та інших супутніх послуг і фінансових зобов`язань позивача за кожним платіжним періодом. Такий графік сторони не підписували, а у кредитному договорі він відсутній.
      2.4. Умови кредитного договору про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, є несправедливими (див. постанову Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13).
      2.5. Позивач підписав кредитний договір під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. У цьому договорі є невигідні для позивача як позичальника умови, що передбачають отримання банком прихованого прибутку та виникнення у позивача непередбачених у договорі втрат. Відповідач умисно приховав реальну ціну пропонованої фінансової послуги.
      2.6. Оскільки кредитний договір укладений із порушенням установлених законом вимог, є підстави для визнання такого договору недійсним.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 13 листопада 2018 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Мотивував так :
      3.1. Позивач тривалий час виконував умови оскаржених договорів, чим підтвердив відсутність під час їхнього укладення порушення його законних прав та інтересів.
      3.2. Позивач не скористався правом відмовитися в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом 14 днів з моменту отримання копії примірника договору та погодився на запропоновану вартість споживчого кредиту, суму щомісячного платежу, а також на розмір процентної ставки та на строк повернення отриманого кредиту, вважаючи їх прийнятними для себе.
      3.3. Позивач був вільним у виборі фінансової установи для отримання кредиту та валюти кредитування, а його особистий підпис на кредитному договорі та визнання обставин отримання кредиту на споживчі цілі підтверджує вільне волевиявлення на вчинення правочинів.
      3.4. Кредитний договір підписали сторони, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їхнє волевиявлення відповідало внутрішній волі. Відповідач надав позивачу документи, необхідні для укладення кредитного договору, зокрема щодо сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки.
      3.5. Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила), не передбачали обов`язку банку надавати позивачу додаткові повідомлення про умови кредитування й орієнтовну сукупну вартість кредиту під час укладення договору про внесення змін і доповнень.
      3.6. Доводи про те, що під час укладення кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень позивача ввели в оману, спростовані доказами, що є у матеріалах справи.
      3.7. 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц за позовом відповідача до позивача. Згідно з цим рішенням суд стягнув на користь відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 3 158,31 дол. США.
      3.8. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, відсутні підстави для застосування позовної давності, про яку заявив відповідач.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      4. 22 січня 2019 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року. Мотивував так :
      4.1. Перед укладенням кредитного договору позивач отримав умови кредитування, що підтверджує пункт 7.2 цього договору.
      4.2. Волевиявлення позивача під час укладання кредитного договору було вільним, свідомим, повністю відповідало внутрішній волі та було направлене на реальне настання юридичних наслідків, тобто відповідало вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      4.3. Позивач не скористався правом на відкликання згоди на укладення кредитного договору.
      4.4. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони взяли на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладання кредитного договору не мали підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. Будучи ознайомленим із умовами кредитування та повідомленим про валютні ризики, позивач усвідомлював, що курс української гривні стосовно долара США не є незмінним, і враховував підвищений валютний ризик за таким кредитом.
      4.5. Позивач не надав судам першої й апеляційної інстанцій будь-які належні та допустимі докази, які би підтверджували недійсність оскаржених договорів.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      5. 19 лютого 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      6. 27 січня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц. В останній Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі з огляду на припинення юридичної особи-позивача та відсутність у нього правонаступників згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР).
      7. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для означеного відступу, зазначив, що підстави для закриття провадження у справі № 264/5957/17 відсутні, оскільки, хоч згідно з даними з ЄДР 4 липня 2019 року ПАТ «Банк Форум» припинено без правонаступництва, але відповідно до листа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2019 року № 27-19833/19 відповідач відступив право вимоги до позивача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста».
      8. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, вказавши, що не є підставою для закриття провадження у справі ліквідація юридичної особи без з`ясування того, чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, та чи відбулося правонаступництво до такої ліквідації.
      9. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на відмінність практики Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду щодо закриття провадження у справах в аналогічних ситуаціях. Обґрунтувала таку відмінність висновками, викладеними у постановах зазначених колегій від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12:
      9.1. У постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що закриття провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) можливе за наявності таких умов: 1) «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, настала смерть фізичної особи-сторони у справі або її оголошено померлою; 2) відсутність правонаступництва.
      9.2. У постанові від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи-позивача, яка була ліквідована після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і не мала правонаступників, та залишення в силі судових рішень в іншій частині (аналогічний висновок колегія того ж суду зробила у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17).
      9.3. У постановах від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду направив справи на новий розгляд, мотивуючи тим, що суди мають дослідити, чи відбувся перехід прав і обов`язків припиненого суб`єкта господарювання, та чи допускають спірні правовідносини правонаступництво.
      10. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року зазначив, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, оскільки на розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ за участю ПАТ «Банк Форум», серед яких: № 333/3655/14-ц, № 522/11973/15-ц, № 761/15795/17, № 455/643/15, № 161/20492/18, № 639/4836/17, № 300/668/15-ц, № 755/15352/15-ц, № 266/2844/15-ц і № 425/1482/16-ц.
      11. Також Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для з`ясування таких питань : 1) чи допускається «часткове закриття» провадження у справі у разі ліквідації юридичної особи-сторони у справі? 2) які саме обставини треба встановити при ліквідації юридичної особи-сторони у справі? (чи допускають спірні правовідносини правонаступництво? чи існує правонаступник в юридичної особи, яка припинилася? чи відбулося правонаступництво до припинення юридичної особи?).
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      12. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      12.1. Кредитний договір, укладений із використанням нечесної підприємницької практики, передбачає заборонені дискримінаційні умови щодо боржника та є недійсним відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18, частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
      12.2. Умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, передбачають істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків і спрямовані на погіршення становища позивача. Останній був уведений в оману стосовно всіх істотних умов кредитного договору, що є підставою для визнання останнього недійсним.
      12.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не врахували відсутність належних і допустимих доказів надання банком позивачеві повної інформації про кредитні умови, а саме про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та у грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних із одержанням кредиту й укладенням кредитного договору; податковий режим сплати відсотків і про державні субсидії, на які споживач має право, або про те, від кого споживач може одержати такі відомості.
      12.4. Всупереч Правилам позичальнику не було роз`яснено, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, та не було надано інформації щодо методики, яку використовує банк для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним.
      12.5. Суди, дійшовши висновку, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не врахували висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, і не звернули увагу на те, що, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги з такого обслуговування буде надавати позивачеві.
      12.6. Суди не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, а також висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц.
      (3) Позиція інших учасників процесу
      13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо суті спору
      14. У касаційній скарзі, заперечуючи обґрунтованість судових рішень у справі № 264/5957/17, позивач наголосив на тому, що оскаржені договори не відповідають закону, вчинені під впливом обману, а їхні умови є несправедливими. Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсними такими, що не ґрунтуються на належному дослідженні доказів, які є у матеріалах справи.
      15. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет відповідності закону пункти 4.1 і 4.4 кредитного договору, згідно з якими за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів і сплату процентів позичальник повинен сплатити пеню у розмірі 0,2 відсотка за кожен день прострочення, а також може бути стягнутий штраф у розмірі 5 000,00 грн.
      15.1. За статтею 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому можливість їх одночасного застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором підтверджує недотримання припису частини першої статті 61 Конституції України про заборону повторного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17, висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц).
      16. Суди не дослідили пункт 3.3.7 кредитного договору та графік сплачених відсотків і повернення кредиту (а. с. 36) на предмет правомірності покладення на позивача обов`язку здійснити страхування предмета застави та страхування життя. А крім того, залишили поза увагою доводи позивача про неправомірність включення плати за обслуговування кредиту (пункт 2.10 кредитного договору) до складу послуг зі споживчого кредитування та правомірності покладення її на споживача.
      16.1. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банки не мали права встановлювати платежі, які споживач мав сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснював на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або за дії, що їх вчиняв банк або споживач з метою встановлення, зміни чи припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
      16.2. Оцінюючи зазначені аргументи позивача, суди мають застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, і висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц, від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15 і від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц.
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет дотримання принципу справедливості пункт 5.2 кредитного договору щодо права банку без добровільної згоди позичальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, як і не встановили, чи не порушують істотно баланс договірних прав й обов`язків і чи не покладають на споживача надмірний тягар йому на шкоду вищевказані пункти 2.10 і 3.3.7 кредитного договору.
      17.1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частини перша та друга статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).
      18. Суди не дослідили, чи був ознайомлений позивач у письмовій формі з відомостями, вказаними у частині другій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у вказаній редакції.
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після оцінки обґрунтованості доводів позивача стосовно недійсності кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень суд має вирішити питання про застосування позовної давності згідно з поданою відповідачем заявою, та враховуючи висновки з цього приводу Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 137-140).
      20. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості за тим договором станом на 22 вересня 2015 року у розмірі 3 158,31 доларів США, з яких: 3 027,93 доларів США - заборгованість за кредитом, а 130,38 доларів США - заборгованість за нарахованими процентами.
      20.1. У справі № 264/2673/16-ц суд першої інстанції встановив, зокрема, те, що 19 липня 2017 року на судовому засіданні був присутній представник позичальника, який просив відмовити у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» з огляду на таке: копія кредитного договору не є належним і допустимим доказом існування кредитних правовідносин; відсутні оригінали документів, які би підтверджували виконання зобов`язань ПАТ «Банк Форум» з надання кредиту позичальнику; немає доказів відкриття поточних або карткових рахунків, на які би був перерахований виданий кредит; в умовах кредитного договору немає чіткого графіку повернення кредитних коштів;позичальник не отримав вимогу ПАТ «Банк Форум» про дострокове повернення кредиту; штрафні санкції нараховані позичальникові незаконно.
      20.2. Отже, у справі № 264/2673/16-ц позичальник не висловлював доводів про недійсність кредитного договору. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалення рішення суду у справі про стягнення кредитної заборгованості не створило перешкоди для окремого розгляду спору про дійсність кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень.
      21. З огляду на викладене, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (1.2) Щодо процесуального правонаступництва у випадку припинення юридичної особи
      22. Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі» мають різний зміст.
      23. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України).У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106 - 109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).
      24. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.
      25. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 і 4 частини другої вказаної статті). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина третя цієї статті). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України), наприклад, смерті фізичної особи.
      26. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).
      27. Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 ЦК України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (див., наприклад, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 ЦК України, сформульований у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 59-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц(пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39)).
      28. Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Крім випадків, коли заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України), кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним його прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України) чи правонаступництва (пункт 2 вказаної частини), яке за змістом тієї ж частини є універсальним). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, правонаступництво прав чи обов`язків юридичної особи (кредитора або боржника) можливе і без правонаступництва юридичної особи у випадках заміни сторони у зобов`язанні.
      29. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.
      30. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, то у разі смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, суд зупиняє провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 251 ЦПК України) до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (частина друга статті 55 ЦПК України). Заміна сторони правонаступником можлива також на стадії виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК України).
      31. Суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.
      32. У випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, - закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України).
      33. Приймаючи 12 грудня 2018 року постанову у справі № 703/1181/16-ц, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що згідно з повідомленням арбітражного керуючого, надісланим до суду після відкриття касаційного провадження у справі, до ЄДР внесено відомості про припинення юридичної особи-позивача. Проте, оскільки рішення судів у тій справі не були законними й обґрунтованими, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відсутні підстави застосувати частину третю статті 414 ЦПК України. А тому на підставі частини першої цієї статті Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу-позивача, який не мав правонаступників.
      34. Стосовно справи № 264/5957/17, то, хоча під час її касаційного розгляду до ЄДР були внесені відомості про припинення ПАТ «Банк Форум» без вказівки даних про юридичних осіб-правонаступників, але згідно з інформацією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наданою на запит суду касаційної інстанції, ПАТ «Банк Форум» до його ліквідації відступило право вимоги до позивача за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». Отже, незважаючи на припинення відповідача шляхом ліквідації, тобто без універсального правонаступництва цієї юридичної особи, потребує вирішення питання щодо її процесуального правонаступництва з огляду на наявність інформації про перехід права вимоги за кредитним договором до іншої особи (сингулярне правонаступництво).
      35. Відомості з ЄДРможуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в ЄДР щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.
      36. З огляду на зазначене не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.
      37. У матеріалах справи № 264/5957/17 є тільки лист Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому вказано, що відповідач відступив право вимоги до позивача за кредитним договором іншій юридичній особі. Проте відсутня інформація щодо предмета й істотних умов договору, за яким відбулося відступлення такого права. Тому Велика Палата Верховного Суду не може встановити точний зміст і обсяг правонаступництва права відповідача за зобов`язаннями, визначеними кредитним договором, а також те, чи відповідач уклав договір про відступлення права вимоги, чи договір факторингу, та чи відповідає вчинений правочин ознакам, які мають бути притаманні відповідним договорам (див. пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16).
      38. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року у справі № 264/5957/17 навів приклади неоднакового застосування приписів пункту 6 частини першої статті 231 та частин першої і третьої статті 313 ГПК України (зміст яких є аналогічним змісту приписів пункту 7 частини першої статті 255 та частин першої і третьої статті 414 ЦПК України) у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в справах, які, як і справа № 264/5957/17, стосувалися заміни сторони у зобов`язанні після ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій:
      1) щодо необхідності закриття провадження у справі, зокрема, коли «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, та відсутнє правонаступництво (від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14);
      2) щодо можливості суду касаційної інстанції закрити провадження (у випадку ліквідації юридичної особи-позивача після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і відсутності її правонаступників) лише у частині позовних вимог цієї юридичної особи та залишити в силі зазначені рішення у частині інших її позовних вимог (від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17);
      3) щодо неможливості встановити обставини, пов`язані із процесуальним правонаступництвом сторони у справі, у суді касаційної інстанції (від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15).
      39. Крім того, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 ЦПК України.
      40. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      41. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      42. З огляду на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду її висновки, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, частин першої та третьої статті 414 ЦПК України, а також висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стосовно застосування пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, частин першої та третьої статті 313 ГПК України, сформульовані у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15, слід конкретизувати таким чином:
      42.1. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі.
      42.2. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
      42.3. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах.
      43. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      45. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 264/5957/17 у лютому 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції).
      47. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
      48. Оскільки суди попередніх інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      49. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
      (2.2) Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а також у судах попередніх інстанцій, слід буде розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      51. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 52 ГПК України та у статті 52 КАС України.
      52. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.
      53. Суд будь-якої інстанції незалежно від стадії судового процесу зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.
      54. Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.
      55. За змістом пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (аналогічний зміст має припис пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, тоді як за змістом пункту 5 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі у разі припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва).
      56. Зазначені приписи слід розуміти так, що суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі (крім суб`єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві), коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема не допускають заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.
      57. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України). Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи-сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті (частина третя статті 414 ЦПК України). Аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 313 ГПК України та частинах першій і другій статті 354 КАС України.
      58. За змістом вказаних приписів рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
      Керуючись статтею 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90458888
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 червня 2020 року
      м. Київ
      справа № 753/217/17
      провадження № 61-3176св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва
      від 12 червня 2017 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Вербової І. М. та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Вербової І. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», зараз акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення грошових коштів.
      Позовна заява мотивована тим, що 12 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN80000734539772, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав АТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти для розміщення на депозитному вкладі у сумі 25 000,00 доларів США на строк по 12 жовтня 2013 року включно. Відсоткова ставка за договором становить 8,5 % річних.
      05 липня 2013 року ОСОБА_1 через касу банку вніс 11 854,08 доларів США в рахунок поповнення вкладу, що підтверджується квитанцією від 05 липня 2013 року № SIFV0000NN.
      Позивач неодноразово звертався до банку з проханням повернути суму вкладу та нараховані на нього відсотки. Проте, кожного разу банк відмовляв у вчиненні таких дій.
      ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» 1 118 233,93 доларів США, з яких: 40 350,65 доларів США - сума вкладу та невиплачені відсотки, 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, 1 074 941,31 доларів США - пеня 3 % за кожен день прострочення відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року позовні вимоги задоволено частково.
      Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором депозитного вкладу від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772, а саме: 40 350,65 доларів США - суму вкладу та невиплачені відсотки, 2 941,97 доларів США - 3 % річних з 26 червня 2014 року 2014 року по 30 листопада 2016 року у відповідності до вимог статті 625 ЦПК України, 36 854,08 доларів США - пеню з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, всього стягнуто 80 146,70 доларів США, що станом на 12 червня 2017 року складає 2 093 431,81 грн (1 долар = 26,12 грн).
      Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави витрати по сплаті судового збору в сумі 8 000,00 грн.
      У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
      Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що АТ КБ «ПриватБанк» взяті на себе зобов`язання за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 не виконав, банківський вклад не повернув, суд дійшов висновку про наявність підстав про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача суми банківського вкладу та невиплачених відсотків у розмірі 40 350,65 доларів США, 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом зменшено.
      Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року у задоволенні заяви АТ КД «ПриватБанк» про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
      Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2016 року в частині вирішення вимог про стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США, апеляційний суд виходив із наявності рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року, по справі № 753/13530/14-ц, яким зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США. При цьому, апеляційний суд вказав про рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, яким рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_1 в цій частині позовних вимог. В решті рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року залишено без змін. 02 червня 2016 року на вказану суму видано виконавчий лист.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом першої інстанції зменшено.
      Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      02 січня 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків в розмірі 40 350,65 доларів США, та залишити в силі в цій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року.
      Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції прийшов до помилкового висновку, що у зв?язку з тим, що на суму 40 350,65 доларів США вже видавався виконавчий лист, то в цій частині позову повинно бути відмовлено, оскільки в даному виконавчому листі було зазначено про зобов?язання вчинити дію, а не про стягнення даних коштів з боржника. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки тим обставинам, що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року про зобов?язання вчинити дії неможливо виконати. А отже у позивача існують всі законні підстави звертатися з позовом про стягнення коштів АТ КБ «ПриватБанк». У зв?язку з винесеною державним виконавцем Жовтневого відділу ДВС міста Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області Коломойцевим К. В. постанови від 25 жовтня
      2016 року про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа у зв?язку з його невиконанням боржником, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц так і не було виконане, внаслідок чого позивач позбавлений можливості отримати свої грошові кошти. Дане рішення не підлягає виконанню взагалі, у зв?язку з чим і було винесено постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. У зв?язку з тим, що постанова про закінчення виконавчого провадження від 25 жовтня 2016 року унеможливлює повторне звернення до виконавчої служби з заявою про відкриття виконавчого провадження і виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року. За вказаних обставин, заявник вважає, що ОСОБА_1 цілком обґрунтовано і законно звернувся до суду з позовною заявою до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, оскільки попереднє рішення суду про зобов?язання вчинити дію неможливо виконати, що вбачається з постанови про закінчення виконавчого провадження. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав про стягнення грошових коштів є відмінним від попереднього способу захисту, який обрав позивач, а саме - зобов?язання вчинити дії. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня
      2015 року у справі № 753/13530/14-ц винесено за позовною заявою немайнового характеру, у зв?зку із чим державний виконавець не має права накладати арешт на майно та рахунки боржника, а також здійснювати ряд інших виконавчих дій. Оскаржуване рішення Апеляційного суду міста Києва
      від 14 грудня 2017 року винесено за позовом майнового характеру, відповідно і спосіб виконання за таким рішенням передбачений інший.
      17 січня 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити
      ОСОБА_1 у задоволенні цих вимог.
      Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що суди всебічно і повно не з?ясували обставини справи з огляду на їх особливість та не надали відповідну правову оцінку документам (доказам), розрахункам, які надані позивачем, а також належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв?язку у їх сукупності. Позивачем у підтвердження доводів та обставин на які він посилається, не були надані до суду в оригіналах та не містять обов?язкових ознак для документів, які підтверджуються внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника та належним чином підтверджують наявність правовідносин між сторонами, а деякі твердження та доводи позивача взагалі не підтверджені жодним доказом. Позивачем пропущено строк спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки (пені, штрафу). Судами не перевірено правомірність нарахування 3 % річних та пені.
      Доводи інших учасників справи
      Відзиви на касаційні скарги не надходили.
      Рух касаційної скарги та матеріалів справи
      Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2018 року поновлено АТ КБ «ПриватБанк» процесуальний строк на касаційне оскарження заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Дарницького районного суду міста Києва.
      07 лютого 2018 року матеріали цивільної справи надійшли д Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у даній справ.
      Розпорядженням від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-3176св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.
      Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями
      від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
      Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
      № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року та касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. підлягає задоволенню з таких підстав.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи
      У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» відхилено.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року залишено без змін.
      Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 20015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов?язання АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку скасовано.
      У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов?язання АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку відмовлено.
      В решті рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня
      2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року залишено без змін.
      Вказаними судовими рішеннями встановлено, що 12 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір
      № SAMDN80000734539772, за умовами якого ОСОБА_1 вніс на депозитний рахунок грошову суму у розмірі 25 000,00 доларів США на строк 6 місяців до
      12 жовтня 2013 року включно, під 8,5 % річних. Пунктом 1 вказаного договору передбачено право вкладника здійснювати поповнення вкладу, на підставі чого 15 липня 2013 року ОСОБА_1 вніс на свій депозитний рахунок грошову суму у розмірі 11 854,08 доларів США в рахунок поповнення вкладу.
      28 травня 2014 року, 02 червня 2014 року та 23 червня 2014 оку ОСОБА_1 звертався до банку із заявами щодо повернення його депозитного вкладу в повному обсязі.
      Під час розгляду справи № 753/13530/14-ц судами встановлено невиконання банком вимог вкладника.
      02 червня 2016 року на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, районним судом видано виконавчий лист.
      За правилами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Вирішуючи спір, та стягуючи з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та
      36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом першої інстанції зменшено, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд виходив із того, що оскільки банком не повернуто позивачу депозитні кошти на його вимогу, 3 % річних, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та пеня за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» підлягають стягненню банку на користь позивача.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США, апеляційний суд виходив із наявності судових рішень, якими зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 , належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США, на виконання яких судом 02 червня 2016 року на вказану суму видано виконавчий лист.
      Проте повністю з висновком суду апеляційної інстанції погодитися не можна.
      У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду повністю не відповідає.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Факт доведеності позивачем договірних відносин з відповідачем, які виникли на підставі договору від 12 квітня 2013 року № SАMDN80000734539772, за умовами якого ОСОБА_1 вніс кошти на депозит та факт невиконання банком вимог вкладника щодо повернення депозитних коштів встановлено рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року та рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а тому додаткового встановлення факту наявності договірних відносин між сторонами та факту невиконання банком вимог вкладника згідно правил частини 4 статті 82 ЦПК України не потребується.
      Враховуючи, що факт укладення договору банківського вкладу та внесення позивачем коштів підтверджено та встановлено судовими рішеннями, а грошові кошти за договором банківського вкладу (сума депозиту разом із нарахованими відсотками в межах дії договору) позивачу на його вимогу не виплачені, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про їх стягнення у примусовому порядку.
      Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не містить доводів щодо незгоди з розрахунками суду в указаній частині.
      З урахуванням наведеного Верховний Суд не приймає аргументи касаційної скарги банку про те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту знаходження грошових коштів на депозитному рахунку (за депозитним договором), а наявність у вкладника договору банківського вкладу та квитанції не є належним доказом невиконання банком умов договорів щодо повернення коштів за вкладом після закінчення строку його дії.
      У зв`язку із наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя у зв`язку із чим таке рішення в цій частині не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2016 року на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого.
      Висновок апеляційного суду про те, що судовими рішення вже було стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суми вкладу та невиплачених відсотків є помилковим, оскільки вказаними судовими рішення зобов?язано банк видати грошові кошти позивачу, а не стягнуто в судовому порядку належні грошові кошти позивача.
      Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
      Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді 3 % річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
      Враховуючи вказану норму права, суди зробили обґрунтований висновок про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 % річних від простроченої суми.
      Обґрунтованим є і висновок судів про наявність правових підстав для нарахування та стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому правильно, з урахуванням принципу співмірності, розумності, пропорційності та обґрунтованості міри відповідальності з оцінкою дійсного розміру збитків, заподіяних у результаті правопорушення (невиплати позивачу на його вимогу коштів), дійшли правильного висновку про зменшення розміру пені за правилами частини третьої статті 551 ЦК України.
      Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
      Отже, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
      У зв`язку з цим висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу - це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага.
      Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів.
      Тлумачення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
      До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19) та від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19).
      Враховуючи наведене, колегія суддів відповідно до правил статті 410 ЦПК України вважає за необхідне залишити касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» без задоволення, а заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення 3 % річних та пені - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в цій частині відсутні.
      Щодо судових витрат
      За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      У зв`язку із задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1 , та враховуючи те, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подачу касаційної скарги на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», судові витрати, які повинен був сплатити позивач за подання касаційної скарги в розмірі
      4 027,68 грн слід стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави.
      Керуючись статтями 141, 400, 410, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича задовольнити.
      Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків скасувати, та залишити в силі в цій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року.
      В іншій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
      Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь Державної судової адміністрації України (отримувач коштів ГУК у м. Києві/м.Київ/22030106; код ЄДРПОУ 37993783; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача UA908999980313111256000026001; код класифікації доходів бюджету 22030106 судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 4 027,68 грн (чотири тисячі двадцять сім гривень шістдесят вісім копійок).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      С. Ю. Бурлаков
      А. Ю. Зайцев
      Є. В. Коротенко
      В. М. Коротун
      Джерело: ЄДРСР 89977529
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 червня 2020 року
      місто Київ
      справа № 757/75443/17
      провадження № 61-3108св19
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Гулька Б. І.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
      розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2018 року у складі судді Цокол Л. І. та постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року у складі колегії суддів: Мельника Я. С., Іванової І. В., Матвієнко Ю. О.,
      ВСТАНОВИВ:
      І . ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Стислий виклад позиції позивача
      У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, в якому просила стягнути з Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» (далі - АТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) на її користь грошові кошти за депозитними договорами.
      Позивач обґрунтовувала позов тим, що між сторонами укладено декілька депозитних договорів та 08 грудня 2017 року вона звернулася до банку з письмовою заявою, в якій просила видати грошові кошти, які були внесені за договорами банківського вкладу, але відповіді від банку так і не було отримано, що, на її думку, є неналежним виконанням банком своїх договірних зобов`язань із своєчасного і належного повернення банківських вкладів, сум нарахованих відсотків та порушенням умов цих договорів і норм законодавства України.
      Стислий виклад заперечень відповідача
      Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.
      Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року, позов задоволено, стягнуто з АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у загальному розмірі 80 753, 62 дол. США за договорами банківського вкладу, а також стягнуто з відповідача в дохід держави 8 000, 00 грн судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що, оскільки позивач довела факт укладення між сторонами депозитних договорів, подавши до суду копії договорів на оформлення депозитного вкладу та копії квитанцій про поповнення депозитних рахунків, а також надала суду оригінали зазначених документів, на підставі яких обґрунтовувала заявлені вимоги, тому позовні вимоги про стягнення суми банківського вкладу та відсотків ґрунтуються на вимогах закону та підлягають задоволенню.
      ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2019 року, АТ КБ «ПРИВАТБАНК» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у позові.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтовується тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      Позивач не довела факт існування спірних правовідносин між сторонами, наявності грошових коштів на рахунках у банку та невиконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за договорами банківських вкладів. За законодавством Російської Федерації та відповідно до рішення Центрального Банку цієї держави від 21 квітня 2014 року і рішень судів Російської Федерації відповідальність за повернення грошових коштів за вкладами покладено на Автономну некомерційну організацію «Фонд захисту вкладників» (далі - АНО «ФЗВ»).
      Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      У наданому відзиві позивач просила касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на її необґрунтованість та безпідставність.
      ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
      Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
      Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
      (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      Враховуючи , що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
      За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
      З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
      Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПРИВАТБАНК» 09 квітня 2013 року укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті № SAMDN25000734447036 «Стандарт на 12 міс.» із сумою вкладу 6 000, 00 дол. США.
      У подальшому між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПРИВАТБАНК» 24 травня 2013 року укладено договори банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті № SAMDN25000735422117 «Стандарт на 12 міс.» із сумою вкладу 17 000, 00 дол. США, № SAMDN25000735594789 «Стандарт на 12 міс.» із сумою вкладу 25 000, 00 дол. США, № SAMDN25000736330879 «Стандарт на 12 міс.» із сумою вкладу 11 000, 00 дол. США.
      На підтвердження своїх вимог позивач надала копії цих договорів та квитанції банку про внесення зазначених грошових коштів на депозит, а також надала для огляду суду оригінали цих документів.
      08 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до банку з письмовою заявою, у якій просила видати грошові кошти, які внесені за зазначеними договорами банківського вкладу, однак ця заява залишилася без належного реагування, свої зобов`язання банк щодо повернення вкладів зі сплатою процентів за договорами № SAMDN25000734447036, № SAMDN25000735422117, № SAMDN25000735594789 , № SAMDN25000736330879 не виконав.
      Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
      Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
      Відповідно до статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
      Під час вирішення питання щодо дотримання письмової форми договору необхідно врахувати також пункт 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516 (далі - Положення).
      Відповідно до пункту 1.4 Положення, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492), письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.
      Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет. Банк зобов`язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у тому числі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (пункт 1.9 Інструкції № 492).
      Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10 Інструкції № 492).
      Пункт 10.1 Інструкції № 492 передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред`явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.
      Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174 (далі - Інструкція) банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку (далі - САБ).
      Аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час -час її виконання), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.
      Відповідно до глави 1 розділу IV Інструкції до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, в тому числі належать: квитанція, чек банкомата, що формуються платіжними пристроями (пункт 1.1). Касові документи, що формуються із застосуванням платіжних пристроїв, мають містити такі обов`язкові реквізити: ідентифікатор банку (філії, відділення) або інші реквізити, за допомогою яких є можливість його ідентифікувати; номер платіжного пристрою; дату та час здійснення операції; суму та валюту операції; вид операції; реквізити електронного платіжного засобу, які передбачені правилами безпеки платіжної системи, якщо операція здійснювалася з її використанням; код авторизації або інший код, що ідентифікує операцію в платіжній системі; суму комісійної винагороди.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що укладання договору банківського вкладу під час відкриття банком депозитного рахунка клієнту є обов`язковим, а надання володільцем такого рахунка виписки (у паперовій чи електронній формі) про рух (наявність) коштів на його картрахунках за операціями є доказом укладення такого договору. Отже, за змістом наведених норм письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.
      Пунктом 1.2 статті 1 розділу IV Інструкції визначені зразки касових документів, на підставі яких здійснюються приймання і видача готівки з операційної каси. Бланки касових документів виготовляються з урахуванням їх зразків друкарським способом або з використанням комп`ютерної техніки з відображенням обов`язкових реквізитів, передбачених цією Інструкцією, крім грошових чеків, які виготовляються лише друкарським способом.
      Відповідно до пункту 1.3 статті 1 розділу IV Інструкції касові документи мають містити такі обов`язкові реквізити: найменування банку, який здійснює касову операцію, дату здійснення операції, зазначення платника та отримувача, суму касової операції, призначення платежу, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію.
      Додержання письмової форми договору є обов`язковою умовою взаємовідносин між банком і вкладником.
      Відповідно до пункту 1.6 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 банк (філія) визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати касові документи, і визначає систему контролю за виконанням касових операцій.
      Відтак, оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зробила висновок, що суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.
      Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши та дослідивши всі фактичні обставини справи, оцінивши всі надані за час розгляду справи докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що надані позивачем докази у сукупності підтверджують факт укладення згаданих договорів банківських вкладів, а АТ КБ «ПРИВАТБАНК» не виконав свої зобов`язання перед позивачем за цими договорами з повернення коштів за вкладами та процентів за користування ними.
      Верховний Суд виходить з того, що банк не повернув позивачу суму вкладу та нараховані відсотки за його заявою про повернення банківського вкладу, надані у справі докази, а саме, договори та квитанції про отримання коштів відповідають письмовій формі договору банківського вкладу є доказами укладення вказаного договору та внесення грошової суми на вкладні (депозитні) рахунки вкладника.
      Суди першої та апеляційної інстанцій також обґрунтовано відхилили доводи банку про те, що банк позбавлений доступу до документів Кримської філії у зв`язку з тимчасовою окупацією Російською Федерацією Автономної Республіки Крим.
      Згідно із статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.
      Банк має право відкривати відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) на території України (частина перша статті 33 Закону).
      Згідно зі статтею 47 цього Закону банк має право здійснювати банківську діяльність шляхом надання банківських послуг. До банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку.
      Тобто надання послуг з розміщення вкладу (депозиту) здійснює саме банк як юридична особа, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте, якщо структурній одиниці надано відповідні повноваження (згідно з положенням, статутом, довіреністю), то вона має право укладати договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Відтак саме банк, а не його структурна одиниця, має відповідати за зобов`язаннями, взятими на себе за укладеним договором.
      Відповідно до частини третьої статті 95 ЦК України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
      За правилом статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
      Оскільки стороною укладених договорів банківських вкладів є АТ КБ «ПРИВАТБАНК», то згідно зі статтями 526, 631, 651, 653, 1058, 1075 ЦК України зобов`язання за договором має виконувати саме банк як юридична особа. Ліквідація філій або припинення у будь-який спосіб їх діяльності не звільняє відповідача від виконання обов`язків за укладеними і дійсними договорами. А тому посилання заявника у касаційній скарзі на те, що зобов`язання за договорами виконує АНО «ФЗВ» за рахунок майна банку, яке знаходиться на території АРК та міста Севастополь, не відповідає зазначеним нормам права.
      Європейський суд з прав людини у справі «ZOLOTAS ПРОТИ ГРЕЦІЇ» зазначив, що якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини нагадав, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави («Nejdet Sahin і Perihan Sahin проти Туреччини», № 13279/05, § 56, рішення від 20 жовтня 2011 року).
      Перевіряючи доводи касаційної скарги, які свідчать про незгоду із судовими рішеннями у справі та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, Верховний Суд зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи, надали належну оцінку доводам сторін та наданим у справі доказам, правильно здійснили тлумачення норм матеріального та процесуального права і застосували їх до спірних правовідносин.
      Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
      «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      ЄСПЛ визначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
      Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
      Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
      Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» залишити без задоволення.
      Рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді С. О. Погрібний
      С. Ю. Бурлаков
      Б. І. Гулько
      Джерело: ЄДРСР 90073802