ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о возможности применения исковой давности к требованию об обращении взыскания на предмет ипотеки

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

04 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 372/3223/16-ц

провадження № 61-1432св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,

відповідач - ОСОБА_2

третя особа - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , на постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі -ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов мотивовано тим, що 10 червня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого банк зобов`язувався надати останньому грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000,00 доларів США зі сплатою 13,5% річних строком до 09 червня 2023 року.

Крім того, 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, згідно з умовами якого в іпотеку банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1

В зв`язку з порушення умов кредитного договору, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 676 013,40 доларів США, що за курсом НБУ станом на 08 квітня 2016 року еквівалентно 17 442 017,21 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок з господарськими будівлями, загальною площею 463,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1549 га, кадастровий номер 3223186801:01:020:0018, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна; стягнути судовий збір у розмірі 261 630,26 коп.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 вересня 2017 року відмовлено у задоволенні позову.

Рішення районного суду мотивовано тим, що ПАТ «Укрсоцбанк» пропустив строк звернення до суду, не надав до суду належних доказів, які б підтверджували законність прав його вимоги до відповідача та суму нарахованої ним заборгованості.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року, з урахуванням постанови апеляційного суду Київської області про виправлення описки від 22 грудня 2017 року про виправлення описки, рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено.

У рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту ОСОБА_1 за договором про надання відновлювальної кредитної лінії від 10 червня 2008 року № 10-29/7325 в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000,00 дол. США та має заборгованість у розмірі 17 442 017,21 грн звернути стягнення на предмети іпотеки, житловий будинок з господарськими будівлями, загальною площею 463,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1549 га, кадастровий номер 3223186801:01:020:0018, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом їх продажу ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві з початковою ціною предметів іпотеки: житловий будинок - на рівні не нижче за 4 698 219,67 грн, а земельної ділянки - на рівні не нижче за 249 962,13 грн від 10 червня 2008 року відповідно до іпотечного договору № 02-10/2233, укладеного між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 549 423,55 грн судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 належним чином свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, а тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січня 2018 року ОСОБА_3 , який представляє інтереси ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій просив скасувати постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року та залишити в силі рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 вересня 2017 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив задовольнити позов та звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, натомість суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві.

Крім того, суду не надано доказів на підтвердження наявності заборгованості позичальника, а тому позовні вимоги є необґрунтованими.

Апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність, зважаючи на те, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 23 січня 2009 року, а тому звернувшись до суду з вказаним позовом лише в листопаді 2016 року, позивач пропустив строк позовної давності.

У березні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому вказав на те, що доводи касаційної скарги є безпідставним та надуманими, оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованими, підстави для його скасування відсутні.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 10-29/7325, відповідно до умов якого банк зобов`язувався надати ОСОБА_1 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000,00 доларів США зі сплатою 13,5% річних, строком до 09 червня 2023 року.

10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір № 02-10/2233. В іпотеку банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з розрахунком заборгованості відповідач умови кредитного договору належним чином не виконав, допустив утворення заборгованості, яка становить 676 013,40 дол. США та складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 334 908,78 дол. США; заборгованості за відсотками у розмірі 341 104,62 дол. США.

15 жовтня 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до ОСОБА_1 з листом № 19.301-86/10924 в якому повідомив останньому, що неналежне виконання взятих на себе зобов`язань за договором кредиту, а саме відмова від повернення чергових частин кредиту згідно з графіком, передбаченим договором кредиту, несплата відсотків за користування кредитними коштами, призвело до виникнення заборгованості. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 було запропоновано повернути заборгованість за кредитом та відсоткам.

Аналогічна вимога 15 жовтня 2013 року була направлена ОСОБА_2 яка згідно із зворотним повідомленням отримала її 26 жовтня 2013 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Така правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

15 жовтня 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» скористалося своїм правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України, та змінило строк виконання основного зобов`язання, звернувшись до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з листом № 19.301-86/10924 в якому запропоновано повернути заборгованість за кредитом та відсоткам.

Згідно копією зворотного повідомлення ОСОБА_1 отримав вказаний лист 26 жовтня 2013 року (а. с. 62).

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ., в поданих до суду запереченнях на позов, просив суд відмовити у задоволенні позову з підстав передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, на зазначене вище уваги не звернув, не надав належної правової оцінки доказам у справі, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин позовної давності.

Крім того, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та виклав резолютивну частину рішення, визначивши спосіб реалізації іпотечного майна, про який позивач в позові не просив.

У разі невиконання чи неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року, справа № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19 зазначено, що за змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону).

За таких обставин, позивач скористався своїм правом та звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів, однак апеляційний суд визначив спосіб реалізації іпотечного майна, про який позивач в позові не просив, а саме шляхом продажу від свого імені будь-якій особі-покупцеві.

Таким чином, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права (стаття 367 ЦПК України), обставини у справі від яких залежить правильне вирішення спору не встановив, що призвело до ухвалення незаконного рішення, постанова апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 рокувідповідно до положень статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий

М. Є. Червинська

Судді:

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

В. П. Курило

http://reyestr.court.gov.ua/Review/84343934

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это наше дело. Надеюсь, что при новом рассмотрении суд все таки прочитает прямую норму Гражданского кодекса Украины, а именно ст. 266 ГК, которая гласит, что с истечением исковой давности к основному требованию считается, что исковая давность истекла и к дополнительному требованию (взыскание неустойки, наложение взыскания на заложенное имущество и т.д.). И прекратится ноу-хау безграмотных юристов считающих возможным существование акцессорных (обеспечительных мер) к основному обязательству без наличия такого обязательства.

И вся эта чушь и правовой нигилизм созданный заведомо сознательно искаженным восприятием реальности будет устранен из украинской юриспруденции и правоприменения. Формула в гражданском праве всех стран и правовых систем была всегда одна: с прекращением основного обязательства прекращаются и обязательства его обеспечивающие. Именно это прямо и указано в Гражданском кодексе Украины и именно это и необходимо применять.

  • Like 9

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      1 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 520/13067/17
      Провадження № 14-397 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула матеріали справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни (далі - приватний нотаріус) про визнання незаконною та скасування реєстрації права власності
      за касаційною скаргою ТзОВ «Кей-Колект» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року, ухвалене суддею Бескровним Я. В., і постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Калараша А. А., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 30 жовтня 2017 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності за ТзОВ «Кей-Колект» на квартиру АДРЕСА_1 - квартира ), з відкриттям розділу та присвоєнням об`єкту нерухомого майна нового реєстраційного номера 896497551101, проведену 4 квітня 2016 року приватним нотаріусом як державним реєстратором нерухомого майна.
      2. Мотивувала позов такими обставинами :
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_2 (далі - позичальник) уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (далі - АКІБ) «УкрСиббанк» (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «УкрСиббанк») договір про надання споживчого кредиту № 942-11 ДОУ 1 П (далі - кредитний договір), згідно з яким банк надав позичальникові кредит у розмірі 60 000 дол. США на строк до 9 листопада 2016 року.
      2.2. 9 листопада 2006 року позивачка та позичальник як іпотекодавці уклали з АКІБ «УкрСиббанк» іпотечний договір за реєстровим номером 4575 (далі - договір іпотеки). Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк» квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      2.3. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором позивачка уклала з АКІБ «УкрСиббанк» договір поруки № 942-11.
      2.4. 11 червня 2012 року ПАТ «УкрСиббанк» уклало з ТзОВ «Кей-Колект» договір факторингу № 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ «Кей-Колект» право вимоги за кредитним договором, а також договір відступлення права вимоги за договором іпотеки.
      2.5. ІНФОРМАЦІЯ_2 позичальник помер.
      2.6. 4 квітня 2016 року приватний нотаріус внесла запис № 14066626 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект».
      2.7. 7 квітня 2016 року, тобто після державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», що відбулася 4 квітня 2016 року, приватний нотаріус прийняла відповідне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      2.8. Оскільки предметом спору не є оскарження дій або бездіяльності приватного нотаріуса як державного реєстратора прав на нерухоме майно, і цей спір не є спором фізичної особи із суб`єктом владних повноважень з приводу виконання ним владних управлінських функцій, справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      2.9. З огляду на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс19, ТзОВ «Кей-Колект» могло пред`явити вимогу до спадкоємців позичальника лише у межах строку, встановленого статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      2.10. Позивачка не отримувала від ТзОВ «Кей-Колект» повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є порушенням вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      2.11. Приватний нотаріус порушила приписи пунктів 15, 36 і 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.
      2.12. Позивачка та позичальник передали квартиру в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за споживчим кредитом, що був наданий у доларах США; площа квартири становить 82,1 кв. м; позивачка та члени її сім`ї постійно проживають у квартирі. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 26 квітня 2018 року Київський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. ТзОВ «Кей-Колект» не надало суду доказів повідомлення іпотекодавців відповідно до пункту 2.2.1 договору іпотеки про відступлення прав за кредитним чи іпотечним договорами, а також не надало доказів отримання позивачкою вимоги ТзОВ «Кей-Колект» від 19 листопада 2014 року, адресованої спадкоємцям позичальника.
      4.2. Про смерть позичальника ТзОВ «Кей-Колект» стало відомо 13 серпня 2013 року, а заяву про задоволення вимог кредитора цей відповідач надіслав до нотаріальної контори лише 13 листопада 2014 року, тобто поза встановленим статтею 1281 ЦК України шестимісячним строком.
      4.3. З огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16, після смерті позичальника ТзОВ «Кей-Колект» могло звернути стягнення на частину квартири цього боржника у порядку, визначеному пунктом 2 частини другої статті 1282 ЦК України, лише шляхом звернення з позовом до суду.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 18 жовтня 2018 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив постанову, якою залишив без змін рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Спір виник з приводу порушення права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» і приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТзОВ «Кей-Колект». Враховуючи те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом права власності позивачки та з належністю виконання договору іпотеки, цей спір не є публічно-правовим. Тому його згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 686/2036/15-ц, треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      6.2. У матеріалах справи відсутні докази отримання позивачкою повідомлення ТзОВ «Кей-Колект» про намір звернути стягнення на предмет іпотеки. Суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 62), оскільки у цьому повідомленні немає особистого підпису отримувача, а на судовому засіданні позивачка заперечувала факт отримання повідомлення ТзОВ «Кей-Колект» про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
      6.3. Приватний нотаріус порушила приписи статей 9 і 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому «рішення зазначеного суб`єкта владних повноважень від 04.04.2016 року № 896497551101 про реєстрацію права власності є протиправним».
      6.4. У матеріалах справи немає доказів звернення спадкоємців до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини, а також рішення суду про визнання їх такими, що прийняли спадщину, як і немає доказів того, що ТзОВ «Кей-Колект» пред`являло вимоги до спадкоємців позичальника.
      6.5. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що ТзОВ «Кей-Колект» мало право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, яке є в іпотечному договорі.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 грудня 2018 року ТзОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року і прийняти нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог або «постановити ухвалу про закриття провадження у справі» «у разі неухвалення рішення про залишення без задоволення позовних вимог». Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що ТзОВ «Кей-Колект» оскаржує рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року через порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. ТзОВ «Кей-Колект» мотивує касаційну скаргу так :
      9.1. У позовній заяві позивачка просить оцінити дії та рішення державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень. Мотивує позов доводами про порушення приватним нотаріусом як державним реєстратором процедури державної реєстрації. Заявлена позовна вимога не є похідною від спору стосовно майна, а тому її має розглядати адміністративний суд з огляду на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15, Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17 та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц.
      9.2. Позивачка порушила територіальну підсудність, оскільки звернулася до суду за власним місцезнаходженням, а не за місцезнаходженням ТзОВ «Кей-Колект».
      9.3. Товариство надіслало «іпотекодавцю» вимогу про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яка є у матеріалах реєстраційної справи. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про невиконання ТзОВ «Кей-Колект» вказаного обов`язку є припущенням.
      9.4. ТзОВ «Кей-Колект» надало приватному нотаріусу усі документи, необхідні для проведення державної реєстрації права власності на квартиру.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. Позивачка та приватний нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо предметної та суб`єктної юрисдикції суду
      11. ТзОВ «Кей-Колект» у касаційній скарзі вказує на те, що позов стосується оцінки дій приватного нотаріуса як суб`єкта владних повноважень, яка, за твердженням позивачки, порушила процедуру державної реєстрації.Проте Велика Палата Верховного Суду з аргументами касаційної скарги про розгляд справи за правилами адміністративного судочинства не погоджується.
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
      15. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції).
      18. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      19. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      20. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
      21. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17)).
      22. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      23. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      24. У справі № 520/13067/17 позивачка просить визнати незаконною та скасувати проведену приватним нотаріусом державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект».Такий спір не є спором учасників публічно-правових відносин. Приватний нотаріус, здійснюючи державну реєстрацію права власності на квартиру, не мала публічно-правових відносин з позивачкою, оскільки така реєстрація права відбувалася за ТзОВ «Кей-Колект», а не за позивачкою.Остання обґрунтувала позов незаконністю вибуття у неї права власності на квартиру та відсутністю у ТзОВ «Кей-Колект» правомірного інтересу щодо реєстрації такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      25. Вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за іншою, ніж позивачка, особоює вимогою про захист позивачкою права власності на цей об`єкт від порушення особою, за якою це право зареєстроване на момент звернення позивачки до суду. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір має приватноправовий характер, а з огляду на суб`єктний склад сторін цього спору його слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.
      26. Близькі за змістом висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/10475/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16, 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.
      27. Доводи ТзОВ «Кей-Колект» про застосування для визначення юрисдикції суду висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними:
      27.1. У постанові від 14 червня 2016 року в адміністративній справі № 826/4858/15 (провадження № 21-41а16) Верховний Суд України у складі колегії суддів судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах, скасовуючи судові рішення та закриваючи провадження у справі, вказав, що позов фізичної особи-іпотекодавця щодо незаконності дій державного реєстратора, який зареєстрував право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в рахунок виконання кредитного договору за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладення якого було передбачене кредитним договором, слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки сторонами спору є сторони договору іпотеки, а не іпотекодавець і державні реєстратори й орган державної реєстрації прав на рухоме майно.
      27.2. У постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції у спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених, зокрема, у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17, щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами до державного реєстратора осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, про скасування рішення та запису державного реєстратора у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      27.3. У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц за позовом фізичної особи до приватного нотаріуса про визнання протиправними дій останнього з реєстрації за фактором права власності на нерухоме майно (звернення стягнення на предмет іпотеки) та про скасування відповідних рішень цього нотаріуса Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, закриваючи провадження у справі, застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від якого надалі вона відступила у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88)).
      (1.2) Щодо територіальної юрисдикції суду (підсудності справи)
      28. ТзОВ «Кей-Колект» у касаційній скарзі стверджує, що суди порушили територіальну підсудність, визначену частиною другою статті 27 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, оскільки позивачка звернулася до суду за власним місцезнаходженням, а не за місцезнаходженням ТзОВ «Кей-Колект». Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід необґрунтованим.
      29. На час звернення позивачки до суду чинним був ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року. Тому частина друга статті 27 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, незастосовна до цієї справи.
      30. Відповідно до частини другої статті 109 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду, позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред`являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача (частина перша статті 113 зазначеної редакції кодексу).
      31. Проте територіальна юрисдикція суду за позовами з приводу нерухомого майна визначається за правилами виключної підсудності. Такі позови пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша статті 114 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).
      32. Позивачка подала позовну заяву до Київського районного суду м. Одеси за місцезнаходженням квартири, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на яку за ТзОВ «Кей-Колект» вона вимагає. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дотримали правило виключної підсудності цієї справи.
      (1.3) Щодо суті спору
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовної вимоги.Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» як такої, яка була проведена з порушеннями норм права.
      (1.3.1) Щодо повідомлення іпотекодавців про відступлення прав за договором іпотеки
      34. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням (частина друга статті 24 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час відступлення ПАТ «УкрСиббанк» на користь ТзОВ «Кей-Колект» прав вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки).
      35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ТзОВ «Кей-Колект» набуло права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки від ПАТ «УкрСиббанк» згідно з договорами, укладеними 11 червня 2012 року.
      36. Крім того, суд першої інстанції встановив, що хоч згідно з пунктом 2.2.1 договору іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний повідомити іпотекодавців про відступлення прав за цим договором чи за кредитним договором, однак докази такого повідомлення позивачки чи позичальника відсутні.
      (1.3.2) Щодо вимоги до спадкоємців позичальника (стаття 1281 ЦК України)
      37. У разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (частини перша та друга статті 23 Закону України «Про іпотеку» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      38. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті у тій же редакції).
      39. Оскільки зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Сплив цих строків має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права) за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 57-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 69.5)).
      40. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини:
      40.1. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер позичальник, про що ТзОВ «Кей-Колект» знало з огляду на зміст ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року у справі № 520/1392/13-ц за позовом ТзОВ «Кей-Колект»до позичальника та позивачки про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      40.2. 13 листопада 2014 року ТзОВ «Кей-Колект» згідно зі статтею 1281 ЦК України направило до Третьої одеської державної нотаріальної контори вимогу до спадкоємців померлого позичальника, а 19 листопада 2014 року була заведена спадкова справа № 02-14. Немає доказів того, що позивачка отримала вказану вимогу.
      40.3. ТзОВ «Кей-Колект» пропустило строк, встановлений у статті 1281 ЦК України у редакції, що була чинною на час смерті позичальника та звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вимогою до спадкоємців.
      41. З огляду на обставини, встановлені судами першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права вимоги ТзОВ «Кей-Колект»щодо частини квартири, яка належала позичальнику, після його смерті могло реалізувати відповідно до правил, визначених статтями 1281 і 1282 ЦК України. Але з огляду на пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України, ТзОВ «Кей-Колект» не мало юридичних підстав для звернення до приватного нотаріуса з метою реєстрації за собою права власності на квартиру та для такої реєстрації, оскільки право вимоги до позичальника за договором іпотеки, а також його зобов`язання за цим договором припинилося.
      (1.3.3.) Щодо вимоги про усунення порушення зобов`язання (стаття 35 Закону України «Про іпотеку»)
      42. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      43. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції).
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку» (частина перша та друга статті 36 цього Закону у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      45. Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у зазначеній редакції).
      46. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір іпотеки передбачав застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
      47. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вказаною вимогою).
      48. За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 41)).
      49. Приписи частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті у редакції, чинній на час звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вимогою, передбаченою у частині першій цієї ж статті).
      50. Суд апеляційної інстанції встановив, що ТзОВ «Кей-Колект» направило на ім`я позичальника та позивачки повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки лише 20 січня 2015 року, але відсутні докази отримання цього повідомлення адресатами.
      (1.3.4) Щодо порушення порядку державної реєстрації права власності
      51. Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      52. Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції).
      53. Державний реєстратор, яким може бути і нотаріус (пункт 2 частини першої статті 10 вказаного Закону у зазначеній редакції): 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону у відповідній редакції).
      54. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (абзац перший частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Так, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, зокрема, подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі (пункт 57 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      55. Суд апеляційної інстанції встановив, що ТзОВ «Кей-Колект» направило на ім`я позичальника, який помер ще 7 травня 2013 року, про що знало ТзОВ «Кей-Колект», а також на ім`я позивачки повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки лише 20 січня 2015 року. Наявність доказів отримання вказаного повідомлення позивачкою суди попередніх інстанцій не встановили.
      56. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (пункт 4 частини першої, абзац перший частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      57. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що за відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», така реєстрація проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції.
      (1.3.5) Щодо способу захисту права власності позивачки
      58. Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (абзац перший частини першої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      59. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» фактично стосується запису про це право від 4 квітня 2016 року.
      60. Саме скасування такого запису є належним способом захисту прав та інтересів позивачки. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а). А крім того, як встановив суд апеляційної інстанції, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень стосовно державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» приватний нотаріус прийняла 7 квітня 2016 року, тобто після внесення 4 квітня 2016 року запису про таку реєстрацію.
      61. За змістом абзацу першого частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», а також на час ухвалення судами першої й апеляційної інстанцій оскаржених рішень, у разі скасування на підставі рішення суду записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
      62. Відтак, позивачка, звертаючись до суду, обрала спосіб захисту її порушеного права, який узгоджувався зі змістом статей 26 і 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у вказаній редакції.
      (1.4) Щодо неналежності відповідача-приватного нотаріуса
      63. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), що набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      64. Оскільки ТзОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу у справі № 520/13067/17 3 грудня 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      65. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      66. Позивач заявив вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права власності до ТзОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса. Суди вважали останнього належним відповідачем. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів не погоджується.
      67. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи були викладені у частинах першій і третій статті 12 ЦПК України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року).
      68. Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 29 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати).
      69. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду).
      70. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати).
      71. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).
      72. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та іпотекодержателем через невиконання договірних зобов`язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 24 квітня 2018 року у справі № 825/478/17, від 29 травня 2018 року у справі № 826/19487/14, від 30 травня 2018 року у справі № 826/9417/16, від 6 червня 2018 року у справі № 804/3509/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15, від 14 листопада 2018 року № 826/1656/18, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц). Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 36)).
      73. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки є саме з ТзОВ «Кей-Колект» з приводу порушення ним права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» щодо реєстрації за ним такого права. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо.
      74. Отже позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
      75. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).
      76. З огляду на те, що позивачка заявила позов також до неналежного співвідповідача-приватного нотаріуса, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову щодо нього та про покладення на останнього судових витрат є помилковими.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      77. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      78. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду не перевіряє ті доводи касаційної скарги, які спрямовані на переоцінку доказів і на встановлення інших обставин справи, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій.
      79. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      80. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункти 1 та 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      81. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      83. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права у частині вимоги позивачки до ТзОВ «Кей-Колект» і помилково задовольнили ту саму вимогу, звернуту до приватного нотаріуса, поклавши на останню судові витрати позивачки.
      84. Оскільки приватний нотаріус, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, є неналежним відповідачем у справі, слід скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року в частині задоволення позову до приватного нотаріуса та покладення на неї судових витрат позивачки; ухвалити у цій частині нове рішення: відмовити у задоволенні позову до вказаного відповідача та покласти судові витрати позивачки на ТзОВ «Кей-Колект»; в іншій частині - щодо задоволення позову до ТзОВ «Кей-Колект» - судові рішення залишити без змін.
      Керуючись частиною першою статті 141, частинами першою та третьою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою та другою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК Україниу редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року скасувати в частині задоволення позову до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни та стягнення з неї на користь ОСОБА_1 судових витрат у сумі 640 грн.
      У цій частині ухвалити нове рішення:
      - у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни відмовити;
      - стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (01042, м. Київ, вул. Іоанна Павла ІІ, буд. 4/6, корпус «В», поверх 4, кабінет 402; ідентифікаційний код: 37825968) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) 640,00 грн судового збору.
      3. У частині задоволення позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89251545
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 161/6253/15-ц
      Провадження № 14-32цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»),
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2
      на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року у складі судді Гриня О. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року у складі колегії суддів Здрилюк О. І., Карпук А. К., Бовчалюк З. А.
      у цивільній справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на майно та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 865 360,07 грн ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 звернути стягнення на належне ОСОБА_3 майно, що перебуває в іпотеці згідно з договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, шляхом проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При розгляді справи відповідачку ОСОБА_3 було замінено відповідачем ОСОБА_1 , якому на час звернення до суду з позовом належало нерухоме майно, передане в іпотеку.
      Позов мотивовано тим, що 24 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № СМ-SME А00/028/2006, відповідно до умов якого банк надав позичальниці 66 500,00 дол. США кредиту з терміном повернення до 22 листопада 2013 року, а остання зобов`язалася в порядку, передбаченому умовами кредитного договору, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, а також інші платежі.
      На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № СМ-SME А00/028/2006 27 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно: нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11 ), що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить на праві власності ОСОБА_3 .
      Усі права вимоги за зазначеними договорами перейшли до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі договору від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», про відступлення права вимоги - купівлі-продажу кредитного портфеля.
      Позичальниця узятих на себе зобов`язань належним чином не виконувала, унаслідок чого станом на 24 березня 2015 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором визначена у сумі 2 865 360,07 грн, яка складається з: 48 594,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 1 124 477,19 грн - заборгованості за основною сумою боргу за кредитом; 16 138,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 373 445,35 грн - заборгованості за нарахованими та несплаченими відсотками; 5 469 750,13 грн - пені за невиконання умов кредитного договору, з яких позивач просив стягнути пеню у розмірі 1 367 437,53 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 у сумі 1 497 922,64 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., зареєстрованим у реєстрі за № 3893, - на нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2»), загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить ОСОБА_1 на праві власності, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» з початковою ціною продажу предмета іпотеки, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції вказав, що належним способом реалізації предмета іпотеки є проведення прилюдних торгів. При цьому не враховував пеню при визначенні розміру заборгованості, у рахунок погашення якої здійснюється стягнення на предмет іпотеки, оскільки розрахунок розміру пені відсутній у матеріалах справи. Суд зазначив, що ОСОБА_1 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Зазначив, що в разі невиконання боржником зобов`язання кредитор має переважне право вимоги на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і при переході права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, навіть у випадку недоведення до цієї особи-набувача інформації про обтяження майна.
      Постановою Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції вчастині визначення розміру заборгованості за кредитним договором змінено. В абзаці другому резолютивної частини рішення слова і цифри «у сумі 1 497 922,64 грн» замінено словами і цифрами «яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 48 594,52 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 11 239,92 дол. США та пені у розмірі 161 397,65 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції помилково зарахував у розмір заборгованості, на погашення якої необхідно звернути стягнення на іпотечне майно, нараховані проценти за користування кредитом після набрання чинності попереднім судовим рішенням. Оскільки рішення суду від 21 серпня 2012 року боржниками не виконане, то правильним є висновок про наявність передбачених частиною першою статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність у сторони справи статусу фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття у власність спірного приміщення. У разі позбавлення сторони статусу підприємця вона не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи. Спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за фізичною особою, а не ФОП. Крім того, боржником за кредитним договором є фізична особа ОСОБА_2 , у зв`язку із чим зазначений спір розглядається у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У січні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції на порушення норм чинного законодавства відкрито провадження, де сторонами, а саме позивачем і відповідачем, є два суб`єкта підприємницької діяльності - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ФОП ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 безпідставно зазначена відповідачем у цьому позові, адже до неї жодних позовних вимог не пред`являється, оскільки предметом позову є звернення стягнення на нерухоме майно, яке набуто та належить ФОП ОСОБА_1 . Це підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що 26 березня 2010 року прийнято рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 нежитлового приміщення на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі про затвердження мирової угоди між ФОП ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кажан люкс» (далі - ТОВ «Кажан люкс»). Також посилалася на пропуск позивачем строку позовної давності та неможливість відступу права вимоги за споживчим кредитним договором.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      05 лютого 2019 року ухвалою судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      16 січня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду. 29 січня 2020 року ухвалою - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      03 березня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Судами встановлено, що 24 листопада 2006 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №СМ-SМЕ А00/028/2006, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти в розмірі 66 500 дол. США з кінцевим терміном повернення - до 22 листопада 2013 року (т. 1, а. с.11-14).
      27 вересня 2007 року на забезпечення зобов`язань за цим кредитним договором між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» укладено договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, згідно якого в іпотеку банку передано належне на праві власності ОСОБА_3 нерухоме майно - нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11), що знаходиться на АДРЕСА_3 (т. 1 , а. с.15-17).
      При розгляді справи Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду (постанова від 04 червня 2018 року)№ 161/14473/16-ц за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», ПАТ «ОТП Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., про визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договорів кредиту, іпотеки, додаткового договору, установлено, що 28 липня 2009 року ТОВ «Кажан люкс» відповідно до протоколу установчих зборів на підставі акту приймання-передачі прийняло до статутного фонду товариства приміщення № 11 на АДРЕСА_3 площею 24,8 кв. м від засновника - ОСОБА_3 .
      Ухвалою Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року затверджено мирову угоду між ТОВ «Кажан люкс» та ФОП ОСОБА_1 , згідно з якою в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за договором від 02 березня 2010 року перед ОСОБА_1 , указане нежитлове приміщення передано останньому.
      З 26 березня 2010 року власником іпотечного майна є ФОП ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 204).
      10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк», яке є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відповідно до умов якого та на підставі укладеного договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення кредитних договорів з правом звернення стягнення на заставлене майно (т. 1, а. с.18-19).
      Також 10 грудня 2010 року між цими ж сторонами відповідно до статей 514, 1077-1079, 1082, 1084 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відчужило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» кредитний портфель (т. 1, а. с.21-27).
      Згідно з додатком 1 до цього договору до кредитного портфеля входить право вимоги, у тому числі за кредитним договором № CM-SME A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року (т. 1, а. с. 28-39).
      Таким чином, до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права щодо вимоги заборгованості за кредитним договором № CM-SME A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року.
      21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № CM-SME А00/028/2006 від 24 листопада 2006 року в сумі 637 344 (шістсот тридцять сім тисяч триста сорок чотири) гривні 72 копійки. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Основним питанням, на яке має надати відповідь Велика Палата Верховного Суду, є визначення юрисдикції у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Для вирішення вказаного питання необхідно встановити, що є судовою юрисдикцією, критерії її визначення.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
      Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак у апеляційній і касаційній скаргах особа, яка їх подала, зазначала, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Оскільки позов було подано за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а розгляд справи впершій та апеляційній інстанціях, а також перегляд справи вкасаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли як начасвирішення питання про відкриття провадження у справі, так і на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій та на час перегляду справи в касаційній інстанції.
      ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
      По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України), у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
      За положеннями статті 1 ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до цього суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України в названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи ФОП, а предметна - правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      Оскільки юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, то і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на вказаний час. Ухвала про відкриття провадження у справі постановлена суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області 27 квітня 2015 року (т. 1, а. с.55). Тому і ЦПК України та ГПК України підлягають застосуванню із врахування вимог частини третьої статті 2 ЦПК України про те, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      На обгрунтування доводів про господарську юрисдикцію спору особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на вимоги статтей 4, 20, 30 ГПК України. Такі посилання є безпідставними, оскільки зазначені норми набули чинності вже після відкриття провадження у справі, а відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Також не можна враховувати посилання на статтю 45 ГПК України, оскільки ця норма на час звернення до суду з позовом виключена на підставі Закону № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) з указаного Кодексу.
      У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - первісного власника предмета іпотеки ОСОБА_3 з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
      22 жовтня 2015 року представником позивача подано клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем ОСОБА_1 . Клопотання мотивовано тим, що станом на 24 вересня 2015 року предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року про укладення мирової угоди від 01 березня 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Кажан люкс».
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2015 року клопотання задоволено.
      Судом враховано, що вказане нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_3 04 вересня 2007 року на підставі договору про поділ нерухомого майна від 01 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., що вбачається з інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
      17 вересня 2009 року вказане нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Кажан люкс» на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 03 - 07 вересня 2009 року, видане виконкомом Львівської міської ради, оскільки 28 липня 2009 року прийнято до статутного фонду ТОВ «Кажан люкс» як внесок засновника ОСОБА_3
      Відповідно до ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-48 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Кажан люкс» затверджено мирову угоду між сторонами спору, за умовами якої, зокрема, відповідач - ТОВ «Кажан люкс» на погашення заборгованості передає ОСОБА_1 у тому числі і нежитлове приміщення № 11 , частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м, розташовану у АДРЕСА_3 .
      Тобто зазначене майно перейшло у власність ОСОБА_1 у результаті господарського спору, який виник при здійсненні ним господарської діяльності.
      26 березня 2010 року зазначене нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-38. (т. 2, а. с.176-177)
      Разом з тим при вирішенні вказаного спору Велика Палата Верховного Суду при визначенні юрисдикційності бере до уваги таке.
      21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором стягнуто з відповідачок солідарно заборгованість за кредитним договором від 24 листопада 2006 року в розмірі 637 344 грн 72 коп. (т. 1, а. с.136-138).
      Тобто питання стягнення заборгованості з позичальниці ОСОБА_2 уже вирішено судом.
      Разом з тим суди частково задовольнили і позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 .
      Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитися з урахуванням такого.
      Суд може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за основним зобов`язанням у разі, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положень статті 11 Закону № 898-ІV, якщо одночасно заявлені вимоги про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником.
      ОСОБА_2 не є іпотекодавцем, не несе солідарної відповідальності перед іпотекодаржателем при зверненні стягнення на предмет іпотеки, як з позичальника з неї за рішенням суду від 21 серпня 2012 року стягнуто заборгованість за кредитним договором. Тому в позові до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки необхідно відмовити.
      Фактично позовні вимоги заявлені до іпотекодавця, яким є ОСОБА_1 , та щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Правовідносини з іпотеки врегульовані як у ЦК України так і у Законі № 898-IV.
      Відповідно до Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      Визначення іпотеки передбачено й у статті 575 ЦК України, згідно з якою іпотека - це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
      Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону № 898-IV).
      Відповідно до визначення термінів у статті 1 Закону № 898-IV основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
      Згідно із чинним законодавством іпотекою забезпечуються зобов`язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
      Безпосередньо Законом № 898-IV визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а отже, іпотека не може існувати самостійно без основного зобов`язання.
      Суб`єктами іпотечних правовідносин Закон № 898-IV визначає іпотекодавця та іпотекодержателя.
      Відповідно до визначень, що містяться в статті 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов`язанням.
      Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
      Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника.
      Необхідно враховувати, що згідно зі статтею 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов`язань. Поручитель і майновий поручитель є суб`єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб`єктом такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як порука, а майновий поручитель є суб`єктом іншого виду забезпечення виконання зобов`язання - застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосередного застосування відповідних норм цивільного закону.
      Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 глави 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14).
      Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавцем.
      Отже, можна зробити висновок, що боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель - іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).
      Законом № 898-IV солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя в разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Крім того, у цьому Законі в частині першій статті 11 визначено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто обсяг відповідальності майнового поручителя обмежений вартістю майна, переданого ним в іпотеку, у зв`язку із чим збільшення обсягу відповідальності майнового поручителя неможливе.
      Відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, оскільки у момент передачі майна в іпотеку іпотекодавець не був її власником.
      Іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
      Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року (провадження № 6-201цс14), від 05 лютого 2014 року (провадження № 6-131цс13) та Вищий господарський суд України у своїй постанові від 09 лютого 2015 року (провадження № 54/315), з якими мав бути обізнаний і суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, залучити до участі у справі власника майна переданого в іпотеку, і який отримав це майно у результаті розгляду господарського спору як суб`єкт підприємницької діяльності.
      У даному випадку всі обов`язки іпотекодавця перейшли до ОСОБА_1 у момент переходу до нього права власності на предмет іпотеки і при цьому не має значення чи був він обізнаний з тим, що вказане майно обтяжене.
      Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-ІV іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.
      Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки виникає також з підстав, установлених статтею 12 Закону № 898-ІV, а саме: у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідно до статті 16 ЦПК України (у редакції, на час відкриття провадження у справі) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      Не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
      Таку правову позицію висловлено і в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року(провадження № 6-229цс14).
      При вирішенні питання щодо юрисдикції спору Велика Палата Верховного Суду враховує, що ОСОБА_1 набув право власності на предмет іпотеки саме в результаті здійснення господарської діяльності як ФОП, на підставі ухвали господарського суду при вирішенні господарського спору, стороною якого він був.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.
      Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
      У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
      За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
      У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
      З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплене й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
      Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «ФОП» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
      Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      Тому у вказаних правовідносинах з одного боку є юридична особа - ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а з іншого - ФОП ОСОБА_1 . І в цьому випадку ОСОБА_2 не є стороною спору про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки спір з нею вже вирішено, а солідарна відповідальність з іпотекодавцем у боржника за основним договором відсутня.
      Спір з ОСОБА_1 , який набув право власності на предмет іпотеки як ФОП і у результаті здійснення підприємницької діяльності, заявлений юридичною особою, за своїм суб`єктним складом і відповідно до вимог ЦПК України та ГПК України, що були чинними на час відкриття провадження у справі, мав розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Тому провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_1 підлягає закриттю відповідно до пункта 1 частини першої статті 255 ЦПК України, у якому вказано, що суд закриває провадження у справі якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) ФОП. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
      З указаної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300 гс 18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).
      Згідно із частиною першою статті 256 ЦПК України в редакції Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      З огляду на вказані положення ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що розгляд справи в частині позовних вимог до ФОП ОСОБА_1 віднесено до господарської юрисдикції, а також про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Інші доводи касаційної скарги не впливають на висновок суду касаційної інстанції. Так, на виконання рішення Луцького міського суду Волинської області від 21 серпня 2012 року не вчинено належних дій боржником, доводи щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором були предметом розгляду у іншому провадженні, та не є істотними.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      Відповідно до пункту «в» частини четвертої статті 416 ЦПК України в резолютивній частині судового рішення повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача - ОСОБА_2 задоволено частково та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то відповідачу необхідно компенсувати судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 5 481,00 грн, що підтверджується відповідними квитанціями (на суму 4 481,00 грн - т. 5, а. с. 108; на суму 1 000,00 грн - т. 5, а. с. 124), та за подання касаційної скарги в розмірі 7 308,00 грн, що підтверджується квитанцією (т. 5, а. с. 196), а всього - у розмірі 12 789,00 грн, за рахунок позивача - ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
      Керуючись статтями 141, 255, 409, 412, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 рокускасувати.
      У частині позовних вимог до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки провадження закрити.
      У частині позовних вимог до ОСОБА_2 ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (03680, м. Київ, вул. Фізкультури, 28-Д, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 36789421) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий 12 вересня 2003 року Ківерцівським РВ УМВС України в Волинській області) 12 789 (дванадцять тисяч сімсот вісімдесят дев`ять) гривень сплаченого судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 89316420
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      7 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 743/534/16-ц
      Провадження № 14-689цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, третя особа - приватний нотаріус Ріпкинського районного нотаріального округу Мишко Марина Анатоліївна, про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, визнання договору іпотеки припиненим у зв`язку з виконанням основного зобов`язання, стягнення надлишково сплачених коштів за кредитним договором, виключення записів з державних реєстрів та зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року, ухвалене суддею Сташківом В. Б., та ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, постановлену у складі суддів Лакізи Г. П., Скрипки А. А., Харечко Л. К.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк», Банк), посилаючись на те, що 21 березня 2013 року між нею та Банком було укладено договір кредиту, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 101 тис. грн. На забезпечення виконання умов кредитного договору між ними того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку будівлю магазину загальною площею 121,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,03 га, розташовані по АДРЕСА_1 .
      1.2. Позивачка зазначила, що виконала умови кредитного договору у повному обсязі, заборгованість за кредитом погасила, проте відповідач відмовляється визнати належне виконання нею кредитного договору та зняти обтяження на предмет іпотеки.
      1.3. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати правовідносини за кредитним договором припиненими у зв`язку з виконанням нею зобов`язань; стягнути з відповідача на її користь надлишково сплачені кошти у розмірі 5574 грн 29 коп.; визнати іпотеку припиненою; виключити з Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи про обтяження зазначеного вище предмета іпотеки та зняти з них заборону щодо відчуження.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано правовідносини за договором кредиту, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк», такими, що припинені у зв`язку з виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за цим договором. Стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 5574 грн 29 коп. надлишково сплачених коштів за договором кредиту, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк». Визнано припиненою іпотеку згідно з іпотечним договором, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк», у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Знято заборону відчуження з належних ОСОБА_1 на праві власності нежитлової будівлі магазину та земельної ділянки. Вирішено питання розподілу судових витрат.
      2.2. Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 належним чином виконала взяті на себе за кредитним договором зобов`язання, сплатила кредитну заборгованість у повному обсязі та навіть сплатила на 5574 грн 29 коп. більше, ніж була зобов`язана за договором, що є підставою для визнання правовідносин за договором кредиту припиненими, стягнення надлишково сплачених коштів та визнання іпотеки припиненою.
      2.3. Доводи відповідача про те, що спір у цій справі виник з приводу виконання кредитного договору на фінансування поточної діяльності позивача - фізичної особи - підприємця відхилено з тих підстав, що, уклавши кредитний договір, ОСОБА_1 стала споживачкою фінансових послуг Банку, тож на правовідносини щодо виконання та припинення кредитного договору поширюються положення Закону України «Про захист прав споживачів».
      3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      3.1. У червні 2017 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення у справі - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що спір виник між двома суб`єктами господарювання, ОСОБА_1 при укладенні договору іпотеки діяла як фізична особа - підприємець, відтак вимоги заявленого позову підлягають розгляду за правилами різного судочинства, зокрема, припинення зобов`язання за кредитним договором має розглядатися у порядку господарського судочинства, а припинення іпотеки - у порядку цивільного судочинства.
      3.3. Крім того, заявник посилався на те, що з 3 березня 2015 року у ПАТ «Дельта Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тому суди зобов`язані скасувати штрафні санкції, нараховані після цієї дати.
      4. Рух справи в суді касаційної інстанції
      4.1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
      4.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) викладений у новій редакції.
      4.3. Відповідно до п. п. 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції вказаного Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      4.4. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      4.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України.
      4.6. Ухвалу суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивовано тим, що ПАТ «Дельта Банк» оскаржує рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, зокрема, з підстав порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, вважаючи, що спірні правовідносини кредитування виникли між двома суб`єктами господарювання та підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства.
      4.7. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      4.8. 6 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного провадження.
      5. Фактичні обставини справи
      5.1. Суди встановили, що 21 березня 2013 року ОСОБА_1 та Банк уклали договір кредиту, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 101 тис. грн.
      5.2. На забезпечення виконання умов кредитного договору ними того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку будівлю магазину загальною площею 121,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,03 га, розташовані по АДРЕСА_1 .
      5.3. Рішенням Ріпкинського районного суду від 30 листопада 2015 року, що було залишено без змін ухвалами апеляційного та касаційного судів і набрало законної сили, зобов`язано ПАТ «Дельта-Банк» провести перерахунок заборгованості за договором кредиту від 21 березня 2013 року шляхом переказу (перерахування) з розрахункового рахунку № НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_2 , коштів у строки їх сплати: 2 березня, 6 квітня 2015 року та 5 травня 2015 року; визнано такими, що безпідставно нараховані ОСОБА_1 та скасовано: прострочену суму за кредитом у розмірі 3958 грн 43 коп.; суму заборгованості за відсотками у розмірі 5224 грн 20 коп.; суму пені за несвоєчасне повернення боргу у розмірі 1714 грн 60 коп.; 3% річних від суми простроченого боргу у розмірі 85 грн 73 коп.; пеню за несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 1517 грн 51 коп.; 3% річних від суми прострочених відсотків у розмірі 76 грн 83 коп.; штраф у розмірі 16 160 грн, а всього 28 737 грн 27 коп.; визнано безпідставно нарахованими ОСОБА_1 та скасовано штраф за відсутність страхування життя позичальника у 2015 році в сумі 2020 грн.; визнано безпідставно збільшеними з 22 березня 2014 року, відсотки за користування кредитом до розміру 31,99 % та зобов`язано ПАТ «Дельта-Банк» провести відповідний перерахунок суми кредитного зобов`язання ОСОБА_1
      5.4. Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 своєчасно виконувала взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, проте Банк безпідставно відмовився зараховувати сплачені у травні 2015 року кошти та зарахував їх лише 10 червня 2015 року, що потягло штучне створення заборгованості і нарахування штрафних санкцій.
      6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      6.1. Статтею 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.2. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      6.3. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності.
      6.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      6.5. За змістом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
      6.6. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      6.7. Частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) було установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      6.8. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      6.9. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      6.10. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням; справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, розглядаються господарськими судами.
      6.11. Разом з тим за приписами частини другої статті 22 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) позивачами в господарському процесі є підприємства та організації, зазначені в статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.
      6.12. Тож господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли: склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) за наявності між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; за наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; за відсутності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення зазначеного вище спору судом іншої юрисдикції.
      6.13. Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України як господарську діяльність у цьому Кодексі розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
      6.14. За статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
      6.15. Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець, зокрема, самостійно формує програму діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, що виробляється, залучає матеріально-технічні, фінансові та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлює ціни на продукцію та послуги відповідно до закону (стаття 44 ГК України).
      6.16. За частиною першою статті 333 ГК України фінанси суб`єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку; кредитування суб`єктів господарювання врегульовано, крім положень ЦК України, також спеціальною нормою - статтею 346 ГК України.
      6.17. Тож залучення суб`єктом господарювання за кредитним договором коштів для фінансування власної поточної діяльності є складовою частиною господарської діяльності, здійснюваної з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, а правовідносини, що виникають у зв`язку з укладенням, виконанням та припиненням такого договору, - господарськими.
      6.18. Правові основи для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України станом на час вирішення спору були визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у відповідній редакції.
      6.19. У силу пунктів 5 та 7 статті 1 наведеного вище Закону операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів є фінансовою послугою, а учасниками ринку фінансових послуг є, зокрема, споживачі фінансових послуг.
      6.20. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вжите у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на час вирішення спору) поняття споживача фінансових послуг було застосовним саме для регулювання правовідносин, передбачених цим Законом, не розмежовувало суб`єктний склад споживачів фінансових послуг (фізичні чи юридичні особи), мети отримання таких послуг (для особистих потреб чи для забезпечення покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку), а тому не може бути безпосередньо ототожнено з поняттям споживача у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».
      6.21.Разом з тим за пунктом 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у значенні цього Закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
      6.22. Відтак на правовідносини між позивачем та відповідачем щодо укладення, виконання та припинення спірного кредитного договору не поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів», а відповідні висновки суду апеляційної інстанції є помилковими.
      6.23. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).
      6.24. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України).
      6.25. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
      Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (абзаци сьомий і восьмий статті 1 Закону України «Про іпотеку»).
      6.26. За встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи позивач як боржник за кредитним договором, укладеним для забезпечення його поточної діяльності, також уклав договір іпотеки в забезпечення виконання зобов`язань за таким договором, тобто узгодив інший спосіб виконання ним своїх зобов`язань за господарським договором.
      6.27. Спір про виконання позичальником - фізичною особою - підприємцем господарського кредитного договору, господарське зобов`язання за яким забезпечене іпотекою комерційної нерухомості такого позичальника належить до юрисдикції господарських судів.
      6.28. Як уже зазначалося вище, у справі, яка переглядається, позивачка просила визнати припиненими зобов`язання за укладеними нею кредитним договором та іпотекою. При цьому в кредитному договорі відображено статус позивачки як фізичної особи - підприємця, а договір іпотеки містить вказівку про підписання його фізичною особою, не зазначаючи про статус іпотекодавця як суб`єкта господарювання.
      6.29. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
      6.30. Статтями 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
      6.31. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
      6.32. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи - підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
      6.33. Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
      6.34. Набуття статусу фізичної особи - підприємця не означає, що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно.
      6.35. Водночас лише та обставина, що фізична особа - підприємець не відобразила наявність у неї такого статусу в тексті укладеного договору, не змінює характеру набутих нею прав та обов`язків як таких, що виникли з господарських правовідносин, якщо такі правовідносини мають ознаки здійснення їх у межах господарської діяльності.
      6.36. Відтак висновки судів попередніх інстанцій про розгляд справи судом загальної юрисдикції не відповідають наведеним вище нормам процесуального права, а отже, й оскаржувані судові рішення є такими, що постановлені з порушенням норм процесуального права.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
      7.2. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      7.3. Згідно з частиною другою статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      7.4. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року слід скасувати, а провадження у справі - закрити.
      8. Щодо розподілу судових витрат
      8.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.
      Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року скасувати.
      Провадження у справі № 743/534/16-ц закрити.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      Н. П. Лященко
      Д.А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О.М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89180559
    • By ANTIRAID
      Справа № 759/17465/18
      Провадження № 2/761/3421/2019
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 вересня 2019 року Шевченківський районний суд м.Києва в складі:
      головуючого судді Юзькової О.Л.
      при секретарі Горюк В.А.,
      за участі
      представників позивача ЛітвіноваЄ.В. , Чередніченко М.М. ,
      представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      ВСТАНОВИВ:
      Представник ТОВ «Погрще Мобіліті» звернувся до суду з позовом, мотивуючи свої вимоги наступним. 15.04.2013 року між позивачем та ОСОБА_3 (надалі - «Відповідач» або «Позичальник») укладено Кредитний договір № 50008196 в якому зазначено, що Договір між Сторонами складають цей Кредитний договір, Загальні умови кредитування («Загальні умови»), Графік погашення кредиту (, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані Сторонами у відношенні Кредиту. На підставі та на виконання вимог чинного законодавства та умов укладеного Кредитного договору, Товариство надало відповідачу суму кредиту у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентом 26 297, 60 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90% на рік, які відповідно до п.2.2. Загальних умов є змінними, з кінцевим терміном повернення кредиту - 15.04.2018 року, для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, кузов № НОМЕР_1 з об`ємом двигуна 1 390 куб. см. В Кредитному договорі Сторони погодили, що усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту Суми кредиту в доларах США, визначеному вище, відповідно до п. 1.3. Загальних умов кредитування. Відповідач, згідно з п. 1.2. Загальних умов, зобов`язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Позивачу Кредит у повному обсязі, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов Кредитного договору. В свою чергу, термін кредитування (строк повернення Кредиту), відповідно до п. 1.4.1. Загальних умов, погоджений Сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення Кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. Окрім того, відповідно до п. 1.6. Загальних умов зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року забезпечено Договором застави 50008196 від 27.04.2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрованим в реєстрі за № 853, згідно з умовами якого Відповідач надав в заставу автомобіль VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, що належав йому на праві власності. Так, позивачем, відповідно до п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, в порушення викладених норм чинного законодавства та положень укладеного Кредитного договору, залишилися несплаченими Відповідачем, внаслідок чого виникла заборгованість останнього. Крім того, відповідно до Кредитного договору, між ПАТ «СК Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 . Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті». Позивач сплачував страхові платежі Страховику на користь відповідача, проте в порушення п. 10.10.3. Загальних умов повернення Додаткового кредиту Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту не було здійснено. За змістом п. 8.1. Загальних умов, у разі порушення Відповідачем терміну сплати будь-якого чергового платежу з повернення Кредиту та/або Додаткового Кредиту відповідно до Графіка погашення кредиту, Відповідач сплачує Позивачу пеню у розмірі 10 % річних від суми заборгованості за кожен день прострочення до моменту повного погашення заборгованості включно. На підставі викладених положень ЦК України, Позивачем нараховані 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання Відповідачем зі спати періодичних платежів за Кредитом в розмірі 6 816, 43 грн. Крім того, представник позивача зазначає про необхідність застосування положень ст. 625 ЦК України. Пунктом 8.5 Загальних умов передбачено, що збитки, заподіяні у зв`язку з неналежним виконанням Кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною Стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Враховуючи факт порушення відповідачем умов Кредитного договору, для забезпечення відновлення порушеного Відповідачем права Позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» були понесені витрати за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які згідно Акту наданих послуг № 17 від 30.09.2014 року становлять 170, 20 грн., згідно Акту наданих послуг № 17 від 31.10.2014 року становлять 3 553,79 грн., згідно Акту наданих послуг № 20 від 28.11.2014 року становлять 1 051, 10 грн. Крім того, згідно рахунку № 23 від 08.04.2015 Позивач сплатив приватному нотаріусу Маринець О. С. 3 900,00 грн. разом з ПДВ за вчинення виконавчого напису. За таких обставин представник позивача просить суд стягнути на користь ТОВ «Порше Мобіліті» з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924, 86 гривень, витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 (дванадцять тисяч) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 16 843,87 грн.
      08.11.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва матеріали позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором передано за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.
      19.12.2018 р. Шевченківським районним судом м. Києва відкрито провадження по даній цивільній справі, вирішено відповідно до приписів ст. ст. 19,274 ЦПК України про її розгляд за правилами загального позовного провадження.
      Представником відповідача направлено відзив на позов, де зазначено наступне. Відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості та вважає, що розрахунки заборгованості Позичальника здійснено неправильно і вони є абсолютно необґрунтованим, тому неправомірним буде винесене судове рішення, яке б ґрунтувалося на таких розрахунках. У даних розрахунках відсутні дати погашення Відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування після виникнення заборгованості. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів за Кредитним договором Позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобов`язання. Дані обставини є підставою розглядати надані Позивачем розрахунки заборгованості як не неналежні та недопустимі докази. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (далі - «Додаткова угода»), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. У зв`язку з вищевикладеним, представник відповідача просить суд д застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення Позивачем строку звернення до суду з позовом. Крім того, звертає увагу суду, що як стверджує сам Позивач ним неодноразово надсилалися вимоги (повідомлення) щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором. Так, до позовної заяви додано копію такої Вимоги за вих.№50008196 від 17.02.2015 року. Тобто, Компанія реалізувала своє право на дострокове повернення Кредиту ще на початку 2015 року. Більш того, такі вимоги надсилалися Відповідачу і раніше в 2014 році. Також відповідач категорично не погоджується з вимогами щодо стягнення збитків відповідно до положень ст. 22 ЦК України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2018 року у справі №761/12539/15-ц, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25.04.2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 19.07.2016 року були скасовані і винесено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 було задоволено, визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. від 08.04.2015 року №383 таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, судом було встановлено, що виконавчий напис було вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а, отже, незаконно. Таким чином, вважаємо, що відсутні підстави для стягнення суми збитків у розмірі 8 675,09 грн. з Відповідача на користь Компанії. Індексація внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, яке визначене у гривні. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 27.01.2016 року у справі №6-771цс15. Отже не може бути застосована ст. 625 ЦК України щодо індексації суми заборгованості. Відповідно до умов Кредитного договору між ПрАТ «СК «Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (крім залізничного) №28-0199-РМ2-14-00098 від 15.04.2014 року. 11 березня 2015 року ПАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» відповідно до умов договору страхування, було здійснено виплату страхового відшкодування в розмірі 45 513,43 грн. ТОВ «Порше Мобіліті». Проте, дана сума не зазначена в розрахунках заборгованості, наданих Позивачем. За таких обставин представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову
      У відповідь на відзив представник ТОВ «Порше Мобіліті» зазначив, що всі розрахунки було здійснено у встановленому законом порядку. Також просить від визнати поважними строки пропуску позовної давності, оскільки 98.04.2015 р. позивач звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, який в подальшому було оскаржено ОСОБА_3 .. Верховним Судом 26.06.2018 р. позов задоволено, рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано. . Тому,зважаючи на те, що виконавчий напис був чинним до 26.06.2018 р. товариство і не зверталось до суду з позовом про стягнення заборгованості. Крім того, цілком законні вимоги по стягнення збитків в розмірі 8 675,09 грн. - як витрат, які були здійснені на відновлення порушеного права. Інфляційні також було нараховано відповідно до приписів Закону, оскільки було порушено умови кредитного договору.
      У запереченнях на відповідь на відзив представник ОСОБА_3 вказав, що відповідач вважає обставини вказані позивачем як поважні щодо пропуску строку позовної давності такими, що не можуть вважатися поважними. З іншого боку рішенням суду встановлено, що виконавчий напис від 08.04.2015 року було вчинено з порушенням вимог законодавства та визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому, згідно обставин встановлених у вищезазначеному рішенні від 26.06.2018 року, протиправна поведінка на завдання збитків, тобто, додаткових витрат Позивача, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису, відсутня, оскільки, Відповідачу навіть не було надіслано повідомлення про намір реалізація Предмета застави, яке відповідно і не могло бути виконано Відповідачем. У Кредитному договорі від 15.04.2013 року зазначається: усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквіваленту Суми кредиту в дол. США, визначеному вище, відповідно до статті 1.3 Загальних умов кредитування. У Графіку погашення кредиту, також вказується суми платежів у еквіваленті у доларах США. Тобто відсутні підстави для індексації заборгованості.
      В судовому засіданні представник позивач просив задовольнити заявлені вимоги.
      Представник відповідача просив відмовити у їх задоволенні.
      Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши надані докази та надавши їм відповідну оцінку суд приходить до висновку, що заявлені вимоги задоволенню н підлягають, виходячи з наступного.
      Відповідно до положень ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Встановлено і не заперечується сторонами, що 15 квітня 2013 року між ОСОБА_3 (Позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (Компанія) укладено Кредитний договір №50008196 разом із Загальними умовами кредитування та графіком погашення кредиту, згідно з яким Компанія зобов`язується надати позичальнику кредит у сумі 214 088,76 грн., що в еквіваленті у доларах США становить 26 297,60 дол. США, строком на 60 місяців - 15.04.2018 року, зі сплатою процентів у розмірі 9,90% на рік, на придбання автомобіля марки Volkswagen Beetle, кузов № НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1390 куб. см, рік випуску 2013.
      Згідно до положень ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою,порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.
      З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Позивачем та Відповідачем укладено договір застави транспортного засобу від 27 квітня 2013 року №50008196, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрований в реєстрі за №853. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 267 610,95 грн.
      Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов, погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року.
      До 10 числа кожного місяця ТОВ «Порше Мобіліті» надсилає Відповідачу відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту (п. 1.4.2. Загальних умов).
      Позивачем відповідно до умов п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, як стверджує Позивач залишилися несплаченими, внаслідок чого виникла заборгованість Позичальника.
      Крім того, п. 10.1. Загальних умов передбачено: Компанія надає Позичальнику Додатковий кредит на страхування у сумі та на умовах, зазначених у Кредитному договорі.
      Цільовим призначенням Додаткового кредиту є сплата страхових платежі до Договору страхування, укладеного Позичальником на виконання умов Кредитного договору (п. 10.2. Загальних умов).
      Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Як зазначає Позивач невиконання Відповідачем своїх обов`язків з оплати чергових платежів з повернення кредиту призвело до виникнення станом на 12.10.2018 року заборгованості у розмірі 1 122 924,86 грн., а саме: прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568,63 грн. з яких: 59 565,90 грн. - сума простроченої заборгованість по сплаті чергових платежів за Кредитом; 6816,43 грн. - сума 3% річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; 45 186,30 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; Прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом в сумі 187 625,95 грн., з яких: 146 732,57 грн. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим Кредитом; 8687,67 грн. - сума 3% річних за час прострочення за додатковим Кредитом; 29 787,59 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим Кредитом; 2 418,12 грн. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим Кредитом.
      Крім того, відповідачу нараховано штраф ,на підставі п. 8.3. Кредитного договору, який складає 6 854,13 грн. та збитки на підставі пункту 8.5. Кредитного договору в сумі 8 675,09 грн.
      Представник позивача вважає, що зазначена сума має бути стягнута з відповідача за для захисту прав Товариства.
      В свою чергу представник відповідача вказує, що підстави для задоволення вимог відсутні.
      За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, за приписами ст. 526 ЦК України.
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦПК України.
      При цьому відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      В свою чергу ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Так, суд погоджується з доводами представника відповідача, що в предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість.
      Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог».
      Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов кредитування, до 10 числа кожного місяця Компанія надсилає Позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті відповідно до Графіка погашення кредиту.
      Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.
      Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року.
      Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (Додаткова угода), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках:
      Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць.
      Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року.
      Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань.
      Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13.
      Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, як це визначено ч. 4 ст. 267 ЦК України.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки за приписами ст. 257 ЦК України.
      За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила за ч. 1 ст. 261 ЦК України.
      У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року, Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування статей 261, 530, 631 ЦК України:
      Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів.
      Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
      Велика палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 р. (провадження №14-10цс18) приходить до наступного висновку: «Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Разом з тим, відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Так, представник позивача вказує на те, що існують поважні причини пропуску строк позовної давності - 08.04.2015 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. було вчинено виконавчий напис щодо стягнення з ОСОБА_4 суми боргу у розмірі 543333,32 грн. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який був чинним до прийняття Верховним Судом 26.06.2018 року рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та скасування виконавчого напису.
      Разом з тим, суд не може вважати таку причину поважною, зважаючи на те, що Товариство не було обмежено в можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису, подати позовну заяву до суду, з огляду серед іншого на п. 5.4. Договору застави транспортного засобу №50008196 від 27.04.2013 року, звернення стягнення на Предмет застави здійснюється за рішенням суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      Як вже зазначалося у п. 3.2.1. Додаткової угоди, якою було викладено п. 3.2.1. Загальних умов кредитування у новій редакції, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів.
      Як вже зазначалося, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року, а тому за визначенням пункту 3.2.1. Кредитного договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, тобто, з 16.10.2014 року.
      Оскільки, строк виконання основного зобов`язання було змінено - на 16.10.2014 року, то саме з цього моменту в Позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак, Компанія звернулася до суду із зазначеним позовом лише у жовтні 2018 року, тобто, зі спливом строку позовної давності.
      За змістом ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
      У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності.
      На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України.
      Виходячи з вищенаведеного, з огляду на те, що про порушення права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року й протягом трьох років від цієї дати не було позбавлено можливості звернутися до суду із позовом, проте пред`явив вимоги лише у жовтні 2018 року, суд вважає за можливе застосувати наслідки пропуску строку позовної давності та відмовити у задоволенні вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором.
      Крім вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням кредитного договору, ТОВ «Порше Мобіліті» заявлено вимоги про стягнення збитків, відповідно до положень ст. 22 ЦК України та п. 8.5 Загальних умов.
      Як зазначає представник позивача збитки полягають у понесених Товариством витратах за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які складають загальну суму у розмірі 8 675,09 грн.
      Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України.
      Збитками, згідно до ч. 2 ЦК України, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
      Проте, під час розгляду справи не було отримано доказів, які б свідчили про те, що в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення права.
      З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе відмовити ТОВ «Порше Мобіліті» у задоволенні вимог в повному обсязі.
      Розподіляючи судові витрати суд керується приписами ст. 141 ЦПК України.
      Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,133-141,196,200,258,259,263,268,352,354 ЦПК України, ст. ст. 22,256,257,267, 625, 1048,1054 ЦК України,
      ВИРІШИВ:
      ПозовТовариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення.
      Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .
      Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
      Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Суддя:
      Джерело: ЄДРСР 88397253
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 372/1684/14-ц
      Провадження № 14-740цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Головного управління Держземагенства в Київській області до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання державних актів недійсними, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року, ухваленого суддею Зінченком О.М., та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, постановлену у складі суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С., Березовенко Р.В.,
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У березні 2014 року міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області (далі - прокурор) звернувся до суду із позовом в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Головного управління Держземагенства в Київській області посилаючись на те, що 14 березня 2008 року ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,2212 га для ведення особистого селянського господарства, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,3746 га для ведення особистого селянського господарства. Обидві земельні ділянки розташовані на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області. 16 березня 2008 року вони отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки.
      2. 21 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відчужили за договорами купівлі-продажу зазначені земельні ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які в подальшому, 03 червня 2009 року, продали їх ОСОБА_5
      3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із порушенням норм земельного законодавства, оскільки сільська рада розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду, прокурор просив визнати незаконними та скасувати зазначені вище рішення сільської ради в частині передачі земельних ділянок відповідачам, а також витребувати з незаконного володіння на користь Держави ці земельні ділянки.
      Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій
      4. Справа переглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, в задоволенні позову прокурора відмовлено.
      5. Судові рішення, мотивовані тим, що позовні вимоги прокурора є доведеними, проте при зверненні до суду ним пропущено строк позовної давності, про застосування наслідку спливу якого просили відповідачі, що є підставою для відмови в позові.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2017 року перший заступник прокурора Київської області звернувся із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій просив судові рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі.
      7. Касаційна скарга мотивована тим, що Обухівська районна державна адміністрація Київської області, Головне управління Держземагенства в Київській області не брали участі у процедурі оформлення права власності на спірні землі відповідачів, а отже не знали та не могли знати про порушення прав держави прийняттям оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування до моменту пред`явлення прокурором позову, а тому строк позовної давності для них не пропущено.
      8. Крім того, прокурор посилався на те, що позов пред`явлено на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення в державну власність земель водного фонду, які фактично протиправно залишаються у власності фізичних осіб.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      11. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2019 року дану справу призначено до судового розгляду.
      13. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України.
      14. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
      15. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на те, що у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) Велика Палата Верховного Суду визначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України необхідно розглядати як непов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
      16. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від зазначеного вище висновку Великої Палати Верховного Суду, оскільки до 2018 року судова практика була іншою, зокрема суди виходили із того, що позови про витребування (повернення) незаконно виділених земельних ділянок розглядалися судами як віндикаційні на підставі статей 387, 388 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16).
      17. Відхід від роками виробленої практики щодо можливості оспорювання в судовому порядку незаконних рішень органів місцевого самоврядування та державної влади, непоширення позовної давності на вимоги про витребування земельних ділянок, на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, суперечить принципу правової визначеності.
      18. Крім того, на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, правові висновки, висловлені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), суперечать принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю (п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц), який системно впроваджується у практику Верховного Суду. Зокрема, з одного боку, зроблено висновок, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, а з іншого - земельні ділянки витребовуються від громадян, які є їх власниками згідно записів у відповідних державних реєстрах.
      19. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що поданий прокурором позов у частині вимоги про витребування спірних земельних ділянок у державну власність є віндикаційним позовом. При цьому колегія суддів зазначила, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, повинно поширюватися положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності повинен починатися від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
      20. 15 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      21. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      22. Судами встановлено, що рішенням Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 14 березня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передано у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області площами 0,2212 га (кадастровий номер 3223186800:03:027:0024) та 0,3746 га (кадастровий номер 3223186800:03:027:0023) відповідно. 16 березня 2008 року вони отримали державні акти на право власності на зазначені земельні ділянки.
      23. 21 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договори купівлі-продажу вказаних земельних ділянок із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вказані земельні ділянки належали ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частинах.
      24. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 травня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (в рівних частинах) видано державні акти на право власності на земельні ділянки площами 0,2212 га та 0,3747 га для ведення особистого селянського господарства на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровими номерами 3223186800:03:027:0024, 3223186800:03:027:0023.
      25. 03 червня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу належної їм на праві спільної власності (в рівних частинах) земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:03:027:0024, площею 0,2212 га з ОСОБА_5 . За ОСОБА_5 зареєстровано право власності на вищевказану земельну ділянку, однак державний акт на право власності на згадану земельну ділянку в управлінні Держземагенства в Обухівському районі Київської області відсутній.
      26. Крім того, стосовно земельної ділянки із кадастровим номером 3223186800:03:027:0023 була проведена реєстрація права власності на ім`я ОСОБА_6 в реєстраційній службі на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 664864, виданого 25 липня 2008 року.
      27. 20 березня 2015 року ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу відчужила земельну ділянку із кадастровим номером 3223186800:03:027:0023 ОСОБА_7
      28. Пред`являючи позов, прокурор посилався на те, що сільська рада, приймаючи оскаржені рішення, розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду, а відтак, не можуть бути передані у власність фізичним особам.
      29. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України).
      30. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
      31. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
      32. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
      33. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173, і додаток 13 до цих правил).
      34. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
      35. Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
      36. Згідно з п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст.ст. 50, 54 Закону України «Про землеустрій».
      37. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
      38. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
      39. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
      40. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.
      41. Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(провадження № 14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) (пункт 63.2). Відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Наведене положення кореспондується із нормою ч. 1 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України у сучасній редакції.
      42. Згідно з ч.ч. 3 та 4 ст. 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      43. Суд першої інстанції у порушення наведених вище вимог процесуального закону належним чином не перевірив тверджень прокурора щодо приналежності спірних земельних ділянок до земель водного фонду та не оцінив подані сторонами докази, хоча однією із підстав позову було посилання на те, що на цих земельних ділянках облаштовано пляж, вони знаходяться у безпосередній близькості від урізу води «Голубого озера».
      44. Разом з тим, від встановлення цих фактичних обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки у позові прокурора відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі.
      45. Проте, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц) (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).
      46. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення земельної ділянки водного фонду.
      47. У рішенні суду першої інстанції міститься посилання на рішення Підгірцівської сільської ради Київської області від 22 листопада 2013 року про визнання «Голубого озера» недіючим закинутим кар`єром, який залитий водою, проте це рішення судом взагалі не проаналізовано. Інших доказів щодо визначення статусу спірних земельних ділянок на момент їх передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у 2008 році судом не наведено та не проаналізовано. Тобто, суд уникнув оцінки доказів та встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. А крім того, не визначив, яким з огляду на практику Великої Палати Верховного Суду має бути належне матеріально правове регулювання спірних правовідносин (приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння чи статті 391 цього ж кодексу та частини другої статті 152 ЗК України щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності), та чи всі заявлені прокурором вимоги є належними способами захисту інтересів держави у цій справі. У разі, якщо суд дійде висновку про належність обраного способу захисту, він має оцінити дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянок законному володільцеві (див. пункти 125-128 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункти 125-126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).
      48. Згідно з ч. 2 ст. 303 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      49. Апеляційний суд наведеного порушення норм процесуального законодавства щодо оцінки доказів та відображення у рішенні результатів цієї оцінки, допущених районним судом, не виправив, а лише констатував, що суд першої інстанції визнав позовні вимоги прокурора доведеними. Відтак, суд апеляційної інстанції сам припустився порушення вимог ЦПК України щодо належної оцінки доказів у справі.
      50. Велика Палата Верховного Суду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлена можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відтак, вважає за необхідне скасувати судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      51. За таких умов підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) не вбачається.
      Щодо судових витрат
      52. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      53. Оскільки справа передана до суду першої інстанції на новий розгляд, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Обухівського районного суду Київської області.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      С .В. Бакуліна В.С. Князєв
      Ю.Л. Власов Л.М. Лобойко
      М.І. Гриців Н.П. Лященко
      Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88739760