Постановление БП-ВС после ЕСПЧ об отказе в пересмотре решения и гражданской юрисдикции в части обязательств перенести данные реестра

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
Іменем України

8 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 813/2119/17

Провадження № 11-416апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, відділу Держгеокадастру у Пустомитівському районі Львівської області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року (судді Затолочний В. С., Бруновська Н. В., Матковська З. М.),

УСТАНОВИЛА:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідачів щодо невиконання рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 20 жовтня 2011 року «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) (далі - рішення ЄСПЛ), неперенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номера земельній ділянці ДА 060378 Б, нездійснення виправлень помилок в Державному земельному кадастрі, відмови в приватизації;

- зобов`язати відповідачів вчинити дії щодо виконання рішення ЄСПЛ в частині вжиття заходів індивідуального характеру, виправлення помилок в Державному земельному кадастрі, перенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням земельній ділянці кадастрового номера ДА 060378 Б, передачі земельної ділянки за наказом господарського суду у справі від 13 жовтня 1994 року № 5/79 площею 4 га у приватну власність.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що у 1993 році позивачу у постійне користування для ведення фермерського господарства надано 4 га землі та винесено межі в натурі, про що видано державний акт на землю за № 060378 серії Б та зареєстровано в книзі записів державних актів на право користування землею за № 550, а ухвалою Арбітражного суду Львівської області від 10 березня 1994 року у справі № 5/79 зобов`язано виділити позивачу 4 га землі із вільних земель запасу, що не виконано відповідачами та було підставою для винесення рішення ЄСПЛ. Стверджує, що відповідачами проігноровано судові рішення, а інформацію про земельну ділянку ДА 060378 Б з Державного реєстру земель не перенесено до Державного земельного кадастру, і кадастровими реєстраторами Пустомитівського району Львівської області в межах саме вищеназваної земельної ділянки проведено реєстрацію та присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам.

Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 2 березня 2018 року позов задовольнив частково: визнав протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, відділу Держгеокадастру у Пустомитівському районі Львівської області щодо невиконання рішення ЄСПЛ; зобов`язав Головне управління Держгеокадастру у Львівській області та відділ Держгеокадастру у Пустомитівському районі Львівської області виконати рішення ЄСПЛ в частині, що їх стосується. У задоволенні решти позовних вимог суд першої інстанції відмовив.

Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 листопада 2018 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 2 березня 2018 року скасував та виніс нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, відділу Держгеокадастру у Пустомитівському районі Львівської області про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невиконання рішення ЄСПЛ та зобов`язання відповідачів виконати рішення ЄСПЛ в частині вжиття заходів індивідуального характеру відмовив, у частині інших позовних вимог провадження у справі закрив.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ні резолютивна, ні описова частини рішення ЄСПЛ не містили посилань на необхідність застосування будь-яких додаткових заходів індивідуального характеру. Відповідачі до виконання рішення ЄСПЛ жодним чином не дотичні, а тому відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невиконання рішення ЄСПЛ та зобов`язання їх його виконати шляхом вжиття заходів індивідуального характеру. Щодо решти позовних вимог апеляційний суд вказав на те, що цей спір стосується права власності та користування ОСОБА_1 і фізичних осіб, які не є учасниками цього адміністративного процесу, земельною ділянкою, тобто наявним є спір про право, який має розглядатись в порядку цивільного судочинства.

Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що вимоги позивача обґрунтовані, поміж іншого, тривалим невиконанням суб`єктами владних повноважень рішення господарського суду від 13 жовтня 1994 року № 5/79. Разом з тим виконання такого рішення здійснюється відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України та Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).

Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга обґрунтована, серед іншого, порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права в частині закриття провадження у справі. Так, скаржник наголосив на тому, що висновок апеляційного суду щодо заявлення позивачем ідентичних позовних вимог не відповідає дійсності, оскільки ідентичність спору стосується лише частини земельної ділянки площею 1,15 га, що розглядається в межах справи № 450/2524/17 за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК).

Крім того, вказано, що приватизація земельної ділянки є похідною вимогою від вирішення позовних вимог щодо виконання судового рішення і має бути вирішена саме в порядку адміністративного судочинства.

ОСОБА_1 вказує на те, що при введенні в дію Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про державний земельний кадастр» першочерговою та обов`язковою умовою є спочатку перенесення відомостей з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру, а при допущенні помилки при державній реєстрації відповідач зобов`язаний її виправити відповідно до положень вказаного Закону . Проте апеляційний суд вказаних положень не врахував та, на думку скаржника, помилково закрив провадження у справі.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки у касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції у зв`язку з порушенням правил предметної юрисдикції.

Відзивів на касаційну скаргу на час розгляду справи до суду не надійшло.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ухвалою Пустомитівської районної ради народних депутатів Львівської області від 11 травня 1992 року «Про надання земельних угідь у постійне користування для ведення фермерських господарств» вирішено вилучити із землекористування заготхудобовідготівельного підприємства «Львівське» 537 га та надано у постійне користування земельні ділянки для ведення фермерських господарств. Зокрема, згідно з пунктом 65 вказаної ухвали ОСОБА_1 надано земельну ділянку в розмірі 4 га.

Згідно з Державним актом на право постійного користування землею від 27 квітня 1993 року серії Б № 060378 ОСОБА_1 належить на праві постійного користування 4,0 га землі, що надані з метою ведення селянського (фермерського) господарства.

Державний акт на право постійного користування від 27 квітня 1993 року зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 550.

Арбітражним судом Львівської області 10 березня 1994 року у справі № 5/79 за позовом Фермерського господарства «Рисовський» (далі - ФГ «Рисовський») до Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради та Пустомитівської районної державної адміністрації (далі - Пустомитівська РДА) про примусове виділення 4 га землі зобов`язано Зубрянську сільську раду до 10 квітня 1994 року виділити позивачеві 4 га землі із 55 га вільних земель запасу (станом на 15 березня 1994 року).

В подальшому, Арбітражним судом Львівської області 4 вересня 1996 року у справі № 5/79 винесено ухвалу, якою уточнено пункт 2 резолютивної частини рішення від 10 березня 1994 року, а саме: зобов`язано Зубрянську сільську раду до 13 листопада 1994 року виділити ФГ «Рисовський» 4 га землі із ділянки площею 17 га, яку додатково відведено Зубрянській сільській раді в запас земель із заготхудобовідгодівельного господарства «Львівське».

17 грудня 2010 року Господарським судом Львівської області у цій справі винесено ухвалу про видачу дубліката наказу від 13 жовтня 1994 року на примусове виконання рішення Арбітражного суду Львівської області від 10 березня 1994 року з урахуванням ухвали Арбітражного суду Львівської області від 4 вересня1996 р. у справі № 5/79.

Рішення арбітражного суду у справі № 5/79 набрало законної сили, наказ арбітражного суду та його дублікат перебували на виконанні у Пустомитівському районному суді Львівської області, а згодом у відділі Державної виконавчої служби Пустомитівського районного управління юстиції.

У зв`язку з тривалим невиконанням рішення арбітражного суду ОСОБА_1 звернувся до ЄСПЛ.

Остаточним рішенням ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) встановлено, що рішення Арбітражного суду Львівської області від 10 березня 1994 року про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки в натурі, яке не було оскаржене та набрало законної сили, виконано не було, що є порушенням вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Хоча 4 грудня 1998 року рішення районної ради 1992 року, яким заявнику було виділено спірну земельну ділянку та на підставі якого ухвалено відповідне судове рішення, було скасоване як таке, що прийняте помилково, це скасування не мало формального впливу на обов`язковий характер рішення суду від 10 березня 1994 року. Таким чином, ЄСПЛ у рішенні від 20 жовтня 2011 року констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 13 Конвенції.

Також матеріалами справи підтверджується, що Господарський суд Львівської області 11 січня 2013 року у справі № 5/79 задовольнив частково заяву ФГ «Рисовський» та здійснив заміну відповідача Зубрянської сільської ради її правонаступником у спірних правовідносинах - Пустомитівською РДА.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області від 13 лютого 2013 року відкрито виконавче провадження ВП № 36443777 з примусового виконання наказу № 5/79, виданого 13 жовтня 1994 року, про зобов`язання боржника Пустомитівської РДА виділити ФГ «Рисовський» 4 га землі із ділянки площею 17 га, яку додатково відведено Зубрянській сільській раді в запас земель із заготхудобовідгодівельного господарства «Львівське».

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 9 квітня 2013 року допущено заміну сторони відповідача - Пустомитівської РДА її правонаступником у спірних правовідносинах - Головним управлінням Держземагентства у Львівській області.

Таким чином, Головне управління Держземагентства у Львівській області зобов`язано виконати наказ № 5/79, виданий 13 жовтня 1994 року Господарським судом Львівської області, про виділення ФГ «Рисовський» 4 га землі із ділянки площею 17 га, яку додатково відведено Зубрянській сільській раді в запас земель з заготхудобовідгодівельного господарства «Львівське».

Позивач неодноразово звертався до Головного управління Держземагентства з метою передачі йому 4 га землі, однак вказане рішення виконане не було.

Аналізуючи встановлені обставини справи та відповідні їм норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невиконання рішення ЄСПЛ та зобов`язання їх виконати це рішення з таких міркувань.

Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ), іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV рішення є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.

Порядок виконання рішення визначається цим Законом, Законом № 1404-VІІІ, іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені Законом № 3477-IV.

Частиною першою статті 7 Закону № 3477-IV визначено, що протягом трьох днів від дня отримання повідомлення ЄСПЛ про набуття рішенням суду статусу остаточного орган представництва: а) надсилає стягувачеві повідомлення з роз`ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів, б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення Суду у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення Суду щодо дружнього врегулювання у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення Суду про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України. Автентичність перекладу засвідчується органом представництва.

Державна виконавча служба упродовж десяти днів з дня надходження документів, зазначених у пункті «б» цієї частини, відкриває виконавче провадження.

Відповідно до статті 8 Закону № 3477-IV виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у рішенні.

У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до рішення.

Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого провадження за рішенням орган представництва надсилає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, постанову про відкриття виконавчого провадження та документи, передбачені у пункті «б» частини першої статті 7 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом 10 днів від дня надходження зазначених у частині третій цієї статті документів здійснює списання на вказаний стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності - на депозитний рахунок державної виконавчої служби коштів з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України. Порядок збереження коштів на депозитному рахунку державної виконавчої служби визначається Законом № 1404-VІІІ.

Підтвердження списання відшкодування, отримане від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, та підтвердження виконання всіх вимог, зазначених у резолютивній частині остаточного рішення Суду у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, резолютивній частині остаточного рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України, у рішенні Суду щодо дружнього врегулювання у справі проти України, у рішенні Суду про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України, є для державної виконавчої служби підставою для закінчення виконавчого провадження.

Державна виконавча служба протягом трьох днів надсилає органу представництва постанову про закінчення виконавчого провадження та підтвердження списання коштів.

Згідно зі статтями 10-12 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.

Додатковими заходами індивідуального характеру є:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum);

б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом:

а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;

б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття рішенням статусу остаточного орган представництва:

а) надсилає стягувачеві повідомлення з роз`ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства;

б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання передбачених у рішенні додаткових заходів індивідуального характеру, про зміст, порядок і строки виконання цих заходів. До повідомлення додається переклад рішення, автентичність якого засвідчується органом представництва.

Контроль за виконанням додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у рішенні, що здійснюються під наглядом Комітету Міністрів Ради Європи, покладається на орган представництва.

Орган представництва в рамках здійснення передбаченого частиною другою цієї статті контролю має право отримувати від органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у рішенні, інформацію про хід і наслідки виконання таких заходів, а також вносити Прем`єр-міністрові України подання щодо забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального характеру.

Органи, відповідальні за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, зобов`язані:

а) невідкладно та у визначений рішенням та/або чинним законодавством строк виконати додаткові заходи індивідуального характеру;

б) надавати інформацію на запити органу представництва про перебіг і наслідки виконання додаткових заходів індивідуального характеру;

в) дієво та без зволікань реагувати на подання органу представництва;

г) про виконання додаткових заходів індивідуального характеру повідомити орган представництва.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що Законом № 3477-IV органами, відповідальними за виконання рішень ЄСПЛ, визначені орган представництва, державна виконавча служба, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, а у разі, коли рішенням ЄСПЛ передбачені додаткові заходи індивідуального характеру, - органи, які є відповідальними за виконання передбачених у рішенні додаткових заходів індивідуального характеру. Ці органи визначаються індивідуально, залежно від особливостей рішення, шляхом відповідного повідомлення органом представництва.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в ЄСПЛ та виконання його рішень покладено на Міністерство юстиції України.

Резолютивна частина рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» містила виключно визнання порушених прав позивача, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 13 Конвенції, а також зобов`язання відповідача, тобто державу Україна, виплатити позивачу 8000 євро на відшкодування моральної шкоди.

Жодних додаткових заходів індивідуального характеру ні резолютивна, ні описова частини вказаного рішення ЄСПЛ не містять.

Відповідачі жодним чином до виконання рішення ЄСПЛ не дотичні.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до копії листа Відділу примусового виконання Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України від 27 липня 2018 року № 7669-26-18/20.1/23 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» виконане у зв`язку з перерахуванням заявнику стягнутої ЄСПЛ суми.

Докази зобов`язання саме відповідачів вжити додаткових заходів індивідуального характеру для виконання рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» у справі відсутні.

Враховуючи, що відповідачем у справі «Рисовський проти України» є держава Україна в цілому, вимоги позивача щодо визнання протиправною бездіяльності відповідачів у справі, що розглядається, щодо виконання рішення ЄСПЛ та покладення на них обов`язку з виконання даного рішення виходячи з положень Закону № 3477-IV не є належним способом захисту (відновлення) порушеного права позивача.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в зазначеній частині.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо неперенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номера земельній ділянці ДА 060378 Б, нездійснення виправлень помилок в Державного земельному кадастрі, відмову в приватизації та зобов`язання відповідачів вчинити дії з виправлення помилок в Державному земельному кадастрі, перенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням земельній ділянці кадастрового номера ДА 060378 Б, передачі земельної ділянки за наказом господарського суду у справі № 5/79 від 13 жовтня 1994 року площею 4 га у приватну власність, слід зазначити таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Також пунктом 7 частини першої статті 4 КАС визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції виходив із того, що цей спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що між позивачем, який отримав державний акт на право користування землею, та іншими особами, які не залучені до участі у цій справі та яким передані у власність спірні земельні ділянки, існує спір про право щодо цих земельних ділянок.

При цьому апеляційний суд встановив, що спір в частині вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо неперенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номера земельній ділянці ДА 060378Б, нездійснення виправлень помилок в Державного земельному кадастрі, відмову в приватизації та зобов`язання відповідачів вчинити дії з виправлення помилок в Державному земельному кадастрі, перенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням земельній ділянці кадастрового номера ДА 060378 Б, передачі земельної ділянки за наказом господарського суду у справі № 5/79 від 13 жовтня 1994 року площею 4 га у приватну власність - є ідентичним вимогам, які були предметом розгляду у справі № 813/7654/14.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі й обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Спір у справі, що розглядається, виник щодо законності розпорядчих дій (бездіяльності), що ґрунтуються на юридичних фактах, стосовно яких існує спір про право на земельну ділянку, до вирішення якого не можуть бути розв`язані питання, пов`язані з передачею землі у користування або власність.

Оскільки цей спір стосується права власності та користування ОСОБА_1 і фізичних осіб, які не є учасниками цього адміністративного процесу,земельною ділянкою, тобто цивільного права, такий спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Такі ознаки притаманні цивільним правовідносинам (які з урахуванням суб`єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді), а не адміністративним.

Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Одним зі способів захисту цивільного права є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини першої статті 16 Цивільного кодексу України).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі в частині вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо неперенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номера земельній ділянці ДА 060378 Б, нездійснення виправлень помилок в Державного земельному кадастрі, відмови в приватизації та зобов`язання відповідачів вчинити дії з виправлення помилок в Державному земельному кадастрі, перенесення інформації з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру з присвоєнням земельній ділянці кадастрового номера ДА 060378 Б, передачі земельної ділянки за наказом господарського суду у справі № 5/79 від 13 жовтня 1994 року площею 4 га у приватну власність, оскільки спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. При цьому рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації свого права в порядку цивільного (або господарського) судочинства.

Зазначена вище позиція відповідає висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 4 квітня 2018 року у справі № 813/7654/14 під час розгляду аналогічного спору.

Апеляційний суд належним чином визначив характер спору, суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку щодо неналежності спору до юрисдикції адміністративного суду, а отже, наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір має розглядатися саме в порядку адміністративного судочинства, є безпідставними.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. Б. Прокопенко

Судді:

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

В. В. Пророк

Ю. Л. Власов

Л. І. Рогач

М. І. Гриців

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна

О. Г. Яновська

О. С. Золотніков

Джерело: ЄДРСР 85647025

[ANTIRAID]

Большая палата в очередной раз указала, что в связи с тем, что резолютивная часть решения ЕСПЧ по делу «Рисовський против Украины» содержала исключительно признание нарушенных прав истца, предусмотренных пунктом 1 статьи 6 Конвенции, статьи 1 Протокола, статьи 13 Конвенции, а также обязательства ответчика, то есть государства Украина, выплатить истцу 8000 евро на возмещение морального вреда и никаких дополнительных мер индивидуального характера ни резолютивная, ни описательная части указанного решения ЕСПЧ не содержат, то отсутствуют основания для пересмотра решений.