ANTIRAID

Постановление БП-ВС о нераспротсранении исковой давности на иски прокурора при признании недействительными договоров об отчуждении земель лесного фонда, рекреационных зон, водного фонда с нарушением Закона

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

12 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 487/10128/14-ц

Провадження № 14-473 цс 18

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі також - прокурор) в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року, ухвалене суддею Карташевою Т. А., й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Самчишиної Н. В., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Короткий зміст позовних вимог

1. 16 жовтня 2014 року прокурор звернувся з позовом, в якому просив:

1.1. Визнати незаконним і скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (далі - оскаржене рішення) в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка).

1.2. Визнати недійсним договір купівлі продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2012 року, укладений ОСОБА_1 із ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу).

1.3. Визнати недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯИ № 140146 від 28 жовтня 2009 року (далі - державний акт), і скасувати його державну реєстрацію.

1.4. Повернути спірну земельну ділянку з грошовою оцінкою 206 177,42 грн до комунальної власності.

1.5. Визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити строк на звернення до суду.

2. 27 січня 2016 року прокурор подав заяву, в якій виклав позовні вимоги так:

2.1. Визнати незаконними та скасувати пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення, згідно з якими затверджений проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Миколаївбудпроект» «з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд», а сама ця ділянка передана у власність ОСОБА_1

2.2. Визнати недійсним державний акт.

2.3. Повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.

3. Мотивував позовні вимоги так :

3.1. На підставі пунктів 48 і 48.1 оскарженого рішення ОСОБА_1 отримала державний акт, а 31 травня 2012 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу.

3.2. Оскаржене рішення у відповідній частині прийняте, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману.

3.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, спірна земельна ділянка також віднесена до території зелених насаджень загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва.

3.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади не з її волі.

3.5. Строк для звернення до суду з цим позовом прокурор не пропустив, оскільки порушення законодавства під час відведення у власність громадянам земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки, органи прокуратури виявили у березні 2013 року.

3.6. Миколаївська міська рада, яка є представником територіальної громади та відповідачем у справі, всупереч інтересам територіальної громади розпорядилася спірною земельною ділянкою, а тому до суду з позовом в інтересах держави звернувся прокурор.

4. Крім того, у заяві прокурор просив також залишити без розгляду позов у частині вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

(2) Короткий зміст рішень суду першої інстанції

5. 9 червня 2016 року Заводський районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу, якою залишив без розгляду вимогу прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

6. Того ж дня Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким позов задовольнив :

6.1. Визнав незаконними та скасував пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення.

6.2. Визнав недійсним державний акт.

6.3. Зобов`язав ОСОБА_2 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку.

7. Мотивував рішення так :

7.1. Спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, а її цільове призначення не було змінене в установленому законом порядку.

7.2. Землі у межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не можна передавати у власність громадян, оскільки ці землі належать до земель водного фонду України.

7.3. Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 та від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14.

7.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування на підставі приписів статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.

7.5. Доводи представників ОСОБА_1 щодо пропуску прокурором позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке:

7.5.1. Прокурор подав позов в інтересах держави. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада. Чинне законодавство України визначає орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державну інспекцію сільського господарства України). Однак у цього органу немає повноваження звертатися до суду з такими вимогами як у цій справі.

7.5.2. У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14).

7.5.3. Підставою для звернення до суду з цим позовом стало те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду. Ці порушення прокуратура виявила під час проведеної у березні 2013 року перевірки на підставі постанови прокурора від 11 березня 2013 року № (15-30)203вих.-13, винесеної після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману.

7.5.4. Немає доказів того, що Державній інспекції сільського господарства України було або могло бути відомо про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 Тільки 30 квітня 2013 року на виконання постанови прокурора від 11 березня 2013 року зазначена інспекція провела перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради, та встановила низку порушень законодавства України.

7.5.5. Присутність працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства, які органи прокуратури встановили лише під час системної та детальної перевірки землевпорядної документації у березні 2013 року.

7.5.6. Про порушення прав та інтересів держави прокурору стало відомо у березні 2013 року, а до суду з позовом він звернувся у 2014 році, тобто у межах позовної давності.

(3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

8. 19 вересня 2016 рокуАпеляційний суд Миколаївської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.

9. Ухвалу апеляційний суд мотивував так :

9.1. Висновок суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду обґрунтований належними та допустимими доказами.

9.2. У затвердженому проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення спірної земельної ділянки у приватну власність для індивідуального будівництва.

9.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належать до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво.

9.4. Не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.

9.5. Приймаючи оскаржене рішення, Миколаївська міська рада порушила вимоги чинного законодавства, права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави.

9.6. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор просив застосувати приписи статті 388 ЦК України.

9.7. Стан і збереження прибережних захисних смуг мають загальнодержавне значення. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

9.8. Суд першої інстанції позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишив без розгляду, і ця ухвала не є предметом апеляційного перегляду. Тому необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що юридичною підставою повернення спірної земельної ділянки є припис статті 216 ЦК України.

9.9. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не вирішив вимогу прокурора про скасування державної реєстрації державного акта, зазначену у позовній заяві від 16 жовтня 2014 року, є необґрунтованим, оскільки прокурор, письмово уточнивши позовні вимоги 27 січня 2016 року, не пред`явив такої вимоги.

9.10. З огляду на те, що позовні вимоги, які задовольнив суд, були предметом судового розгляду, стосовно них сторони надали суду пояснення, заперечення та відповідні докази, не є підставою для скасування рішення довід апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції приписів статті 31 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом, оскільки прокурор уточнив позовні вимоги після початку розгляду справи по суті.

9.11. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, у приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно поза волею власника вибула з володіння останнього через порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади й інтересів держави, з`явилася у лютому 2013 року. Через повідомлення у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт 11 березня 2013 року прокурор виніс постанову про проведення перевірки. Внаслідок такої перевірки прокурор виявив факти грубих порушень законодавства незаконним наданням в оренду та в приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману загальною площею 31,7 га та подав 19 позовних заяв до суду про повернення відповідних земельних ділянок у Заводському районі м. Миколаєва у власність територіальної громади міста. З огляду на вказане позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України, прокурор не пропустив.

9.12. Рішення суду першої інстанції щодо суті спору є законним та обґрунтованим.

(4) Короткий зміст вимог касаційної скарги

10. У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

11. У касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

(5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

12. 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

13. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності та врахування дати прокурорської перевірки, викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16.

14. Як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у вказаних постановах Верховного Суду України є висновок про те, що приписи про початок перебігу позовної давності поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На думку цієї колегії суддів, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду за аналогічних фактичних обставин вказала протилежне:

14.1. У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що «висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковими».

14.2. У постанові 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, «вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які би засвідчили поважність причин пропуску позовної давності. Такої ж позиції дотримував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.Разом з тим, всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України суди належним чином не з`ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були».

15. Вказане, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не є вираженням позиції Великої Палати Верховного Суду у конкретних справах, оскільки воно екстраполюється на всі земельні спори, в яких позов подав прокурор і в яких необхідно обчислювати початок перебігу позовної давності, а також враховувати значення дати ініційованої прокурором перевірки.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

16. ОСОБА_2 . мотивує касаційну скаргу так:

16.1. Суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, від якої позивач не відмовився, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстави позову. Крім того, прокурор Каткова В. А. не мала права подавати таку заяву.

16.2. Фактичні розміри та межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а відсутність «відповідного проекту» та виділення на його підставі водоохоронних зон і прибережних захисних смуг не підтверджує встановлення останніх.

16.3. Суди касаційних інстанцій у 2011-2013 роках, розглядаючи справи щодо застосування статей 60 і 88 Водного кодексу України (далі - ВК України), доходили висновків, що відсутність проекту землеустрою підтверджує невстановлення прибережної захисної смуги (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11, від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 і від 3 жовтня 2012 року у справі № 6-31385св12, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166). Окрім того, у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц за подібними позовами прокурора суди дійшли такого ж висновку про застосування статей 60 та 88 ВК України.

16.4. Суди попередніх інстанцій не оцінили належно витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , рішення Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» і лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови.

16.5. Прокурор згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України мав зазначити позивачем Миколаївську міську раду, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, і саме рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Однак суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції та територіальної громади м. Миколаєва.

16.6. Миколаївська міська рада розпорядилася спірною земельною ділянкою з власної волі.

16.7. Апеляційний суд ніяк не мотивував свою ухвалу, зокрема в частині «співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з нормами національного права й обставинами конкретної справи», що є безумовним порушенням права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та неврахуванням висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04).

16.8. Суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom, заява № 44277/98). Окрім цього, у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine, заява № 22603/02), оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу.

16.9. Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року (Raimondo v. Italy, заява № 12954/87), «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року (Arcuri and Others v. Italy, заява № 52024/99) та «Ріела й інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року (Riela and Others v. Italy, заява № 52439/99), які офіційно не перекладені українською мовою, з їхніми текстами можна ознайомитися лише на офіційному сайті ЄСПЛ на англійській або французькій мові, а з рішенням «Ріела й інші проти Італії» - тільки на французькій мові. Крім того, ці рішення та застосовані апеляційним судом рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року (Phillips v. the United Kingdom, заява № 41087/98) та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року (Ismayilov v. Russia, заява № 30352/03) стосуються суттєво відмінних від справи № 487/10128/14-ц обставин.

16.10. Суди порушили приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, оскільки « ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не знали та не могли знати про те, що майно відчужується поза межами повноважень державного органу» - Миколаївської міської ради. Суди поклали на ОСОБА_2 індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння її майном.

16.11. Земельна ділянка, яку суд повернув у комунальну власність, не зможе бути використана для встановлення прибережної захисної смуги чи створення рекреаційної зони, оскільки на ній споруджений будинок ОСОБА_2 Остання буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо розпорядження майном з огляду на вимоги статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що утворює самостійний склад порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

16.12. Суди першої й апеляційної інстанцій порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, не встановивши жодної компенсації за помилку державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), які мали бути застосовані у цій справі, потреба виправити помилку не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Таку компенсацію за помилки має надати саме держава, а не продавець спірної земельної ділянки, яка також є потерпілою стороною від незаконних дій органів влади.

16.13. Суд апеляційної інстанції дослівно та з повним збереженням стилістики процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, про застосування ЄСПЛ статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак апеляційний суд не оцінив те, чи був чітким і передбачуваним закон, на якому ґрунтується вимога про втручання у право на мирне володіння майном, та чи може бути застосований обраний прокурором спосіб захисту суспільного інтересу з огляду на обставини цієї конкретної справи.

16.14. Суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України та не врахували висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15.

16.15. Суди попередніх інстанцій не врахували, що 17 лютого 2016 року Верховний Суд України задовольнив частково заяву власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 та прийняв постанову у справі № 6-2407цс15, якою скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, вказавши, що треба було з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, яке пов`язане з моментом, коли саме уповноваженому органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Цей висновок також застосував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, постановивши ухвалу у справі № 487/10114-ц, якою касаційну скаргу ще одного власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 задовольнив частково: скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

(2) Позиція прокурора

17. У листопаді 2016 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні та залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін.

18. Мотивує заперечення на касаційну скаргу так :

18.1. Уточнюючи позовні вимоги, прокурор не змінював обставини (підстави), на яких вони ґрунтуються.

18.2. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, набувши статус позивача, оскільки Миколаївська міська рада, яка прийняла незаконне оскаржене рішення, не може бути позивачем за вимогою про визнання незаконним і скасування цього рішення.

18.3. Витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 відповідає публічному інтересу та не порушує принцип пропорційності.

18.4. Під час розгляду справи ОСОБА_2 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушувала. А тому без її ініціативи суд не мав права вирішувати це питання. Крім того, той факт, що під час розгляду справи суд не вирішив питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів статті 661 ЦК України ОСОБА_2 не позбавлена можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків.

18.5. В органів прокуратури не було об`єктивної можливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва під час прийняття Миколаївською міською радою оскарженого рішення, а громадські слухання щодо можливості прийняття оскарженого рішення не проводилися. Лише після встановлення у лютому 2013 року металевої огорожі для будівництва та початку вирубування зелених насаджень, зокрема, на земельній ділянці, територіальна громада дізналася про порушення її прав, а прокуратура - у березні 2013 року, коли провела відповідну перевірку.

(3) Позиція інших учасників справи

19. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо повноважень прокурора

20. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

21. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

22. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

23. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду (далі - Закон № 1789-XII)).

24. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).

25. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону № 1789-XII). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої зазначеної статті).Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою статті 36-1 Закону № 1789-XII, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення, зокрема, інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту (частина шоста вказаної статті).

26. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).

27. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

28. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва.

29. Прокурор вказував, що повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, а визначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі.

30. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що прокурор без достатніх підстав не зазначив позивачем відповідача - Миколаївську міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах.

31. Крім того, необґрунтованим є довід касаційної скарги і про те, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції. У рішенні суд першої інстанції чітко вказав, що Держсільгоспінспекція не мала повноважень для звернення до суду з вимогами, які заявив у позовній заяві прокурор. Жодних висновків про те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції в оскаржених судових рішеннях немає.

32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у м. Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману (див. також пункти 108-123 цієї постанови), прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.

(1.2) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою

33. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

34. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

35. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

36. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право:

36.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

36.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

36.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

37. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

(1.2.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі?

(1.2.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки

38. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).

39. До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

40. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).

41. Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

42. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадкомпередання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті «ґ» частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів (див. також пункт 125.4.1 цієї постанови).

43. Суд апеляційної інстанції процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, стосовно практики ЄСПЛ щодо критеріїв, які слід оцінювати, визначаючи сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, як слушно зауважила ОСОБА_2 у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції не оцінив чіткість і передбачуваність норм, на яких ґрунтується втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном. З огляду на це, виправляючи порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами нижчих інстанцій, оцінку доступності, чіткості та передбачуваності відповідних норм надає Велика Палата Верховного Суду у цій постанові (див. також пункт 125.4.1 останньої).

44. На підставі наданих сторонами доказів суди встановили, а ОСОБА_2 не заперечує, що ОСОБА_1 безоплатно отримала у власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд спірну земельну ділянку. Причому, як встановили суди, ця ділянка розташована за 9 м від урізу води.

45. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

46. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).

47. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

48. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

49. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

50. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Однак передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав.

Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України).

51. ОСОБА_2 вважає, що відсутність відповідного проекту землеустрою підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, незважаючи на законодавче закріплення їх існування та на встановлене судами першої й апеляційної інстанцій вкрай близьке розташування спірної земельної ділянки до урізу води. Тоді як заступник прокурора Миколаївської області вказує на те, що суди дійшли правильного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність.

52. Суди з урахуванням наведених вище приписів, акта обстеження державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції від 14 березня 2013 року (т. 1, а. с. 14-15), схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, ситуаційного плану з експлікацією земельних угідь за формою 6-зем (т. 1, а. с. 74) встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману та її розташування за 9 м від урізу води. З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій.

53. Згідно із застосованим судом першої інстанції висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (статтею 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

54. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо необхідності врахування висновків касаційних судів, викладених у рішеннях у справах № 6-11401св11, № 6-48577ск11, № 6-31385св12, № 12/5166, а також висновків судів у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц з огляду на таке:

54.1. Відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, а не у судових рішеннях судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, мали враховувати інші суди загальної юрисдикції, застосовуючи відповідні норми права.

54.2. У жодній з указаних вище справ Верховний Суд України рішення не ухвалював. Ті ж висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, які він виклав у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, застосував у справі № 487/10128/14-ц суд першої інстанції, рішення якого залишив без змін апеляційний суд.

54.3. Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11 і від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 та Вищий господарський суд України у постанові від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166 не ухвалили рішень щодо суті спору, направивши зазначені справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

54.4. У справі № 487/4442/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні апеляційного суду не перевіряв суд касаційної інстанції, а у справі № 487/4454/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні суду першої інстанції не перевіряли ні апеляційний, ні касаційний суди (відсутні їхні рішення щодо суті спору).

55. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 2 грудня 2010 року).

56. На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486).

57. Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України).

58. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).

59. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавство, чинне на момент прийняття оскарженого рішення, вимагало визначати прибережні захисні смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері (а не на підставі «відповідного проекту», як зазначає у касаційній скарзі ОСОБА_2 ) та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості (у цій справі - виходячи з існування фактичної забудови спірної земельної ділянки).

60. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , земельної ділянки, частину якої 4 вересня 2009 року ця рада відповідно до пунктів 48-48.1 оскарженого рішенняпередала у приватну власність ОСОБА_1 як спірну земельну ділянку. Відповідно до пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 ця ділянка була вільна від забудови та вкрита багаторічними земельними насадженнями. Факт належності спірної земельної ділянки до території зелених насаджень загального користування встановив і суд апеляційної інстанції.

61. Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).

62. У пункті 1.4 глави 1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції.

63. Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєваміська рада вказала на те, що обов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, у тому числі питань нової їх забудови.

64. Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).

65. Тому, плануючи виділення земельних ділянок у м. Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі - ДБН) 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшки не менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми. Натомість спірна земельна ділянка, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, розташована за 9 м від урізу води, що всупереч Правилам використання та забудови території м. Миколаєва унеможливлює дотримання положень, які стосуються організації водоохоронних зон.

66. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (абзац восьмий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).

67. Ураховуючи, зокрема, встановлені судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що порушують конкретні умови забудови, які склалися на спірній земельній ділянці до прийняття оскарженого рішення, і такими, що унеможливлюють дотримання режиму прибережної захисної смуги, передання у приватну власність спірної земельної ділянки для нового житлового будівництва, а також з цією метою знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, про що зазначалось у публікаціях мас-медіа, які стали приводом для проведення у березні 2013 року прокурорської перевірки (т. 2, а. с. 244-261).

68. Заперечуючи у касаційній скарзі проти встановленого судами першої й апеляційної інстанцій факту (який не може переоцінити суд касаційної інстанції) належності спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману, ОСОБА_2 не висловлює заперечень щодо встановленого судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, факту належності земельних ділянок на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а також факту віднесення відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірної земельної ділянки до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво.

69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 1 вересня 2016 року ОСОБА_2 подала до апеляційного суду заяву, в якій просила врахувати прийняття Миколаївською міською радою рішення № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» та лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги, які зводилися до переоцінки доказів, а також вказав, що не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.

70. З огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України, а також враховуючи те, що зазначеного рішення Миколаївської міської ради не існувало на час виникнення спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним рішенню Миколаївської міської ради та листу Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року.

71. Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина друга стаття 52 ЗК України).

72. Тому передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило приписам ЗК України (аналогічний висновок викладений у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц).

73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, як встановив суд першої інстанції, на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТзОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила) була накладена заборона. Суд першої інстанції встановив, що на таку заборону вказала Миколаївська міська рада у пункті 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року (т. 1, а. с. 8), передаючи в оренду земельну ділянку для ТзОВ «Миколаївбудпроект». А суд апеляційної інстанції встановив, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідну заборону, згадану у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, «віднесла» спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні.

74. З огляду на викладене, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України і ВК України щодо цільового призначення спірної земельної ділянки.

(1.2.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду

75. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

76. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

77. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

78. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

79. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

80. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

82. Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України.

83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

84. У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем, ОСОБА_2 і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

85. В ухвалі від 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити, зокрема, від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах у справах № 6-2304цс16, № 6-3089цс15, № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 за позовами прокурорів в інтересах держави до міських рад та фізичних осіб. Ці справи, як і справа № 487/10128/14-ц, також стосувалися незаконності передання земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, а справи № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 стосувалися земельних ділянок, переданих за оскарженим рішенням фізичним особам у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. В усіх цих справах через невстановлені суттєві обставини, зокрема момент, з якого позивач дізнався чи мав дізнатися про порушення його права, Верховний Суд України остаточне рішення не ухвалив, а направив справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

86. У постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 Верховний Суд України, використовуючи різні формулювання, дійшов висновку про можливість захисту порушеного права власника земельної ділянки водного фонду у межах загальної позовної давності. А крім того, у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 Верховний Суд України правильно вказав на те, що неможливим є одночасне подання віндикаційного та негаторного позову, й у випадках, коли такі вимоги заявлені одночасно, суд має самостійно визначити, яку вимогу по суті, а не за формою, поставив позивач, і застосувати належні норми права.

87. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

88. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.

89. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм, або повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок(див. окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).

90. Оскільки наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і в пунктах 70-71 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, щодо застосування норм матеріального права про позовну давність і про усунення власником перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду неповністю узгоджуються з відповідними висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Велика Палата Верховного Судувважає за необхідне конкретизувати ці висновки Верховного Суду України з огляду на те, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

91. Зазначене не впливає на висновки щодо суті касаційної скарги у справі № 487/10128/14-ц, зокрема, з огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій дослідили обставини початку перебігу позовної давності та встановили, що прокурор не пропустив трирічний строк на звернення до суду з дня, коли дізнався або мав дізнатися про порушення права комунальної власності на спірну земельну ділянку.

(1.2.1.3) Щодо позовної давності

92. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

93. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

94. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

95. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).

96. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, колипро порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

97. З огляду на вказане відсутні підстави вважати, що у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 вересня 2018 року у справі № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду за аналогічних обставин дійшла протилежних висновків.

98. У касаційній скарзі є довід про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України, оскільки прокурор мав можливість провести перевірку правомірності прийняття оскарженого рішення з власної ініціативи та звернутися з відповідним позовом у межах перебігу позовної давності.

99. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що з позовом до суду прокурор звернувся у межах перебігу позовної давності.

99.1. Суд першої інстанції вказав на те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду під час проведеної у березні 2013 року перевірки після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. Доказів того, що Державна інспекція сільського господарства України до цього знала або могла знати про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , немає, а власну перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради зазначена інспекція провела 30 квітня 2013 року, тобто пізніше, ніж прокурор. Крім того, суд першої інстанції встановив, що факт присутності працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства; такі порушення органи прокуратури встановили лише під час перевірки у березні 2013 року.

99.2. Апеляційний суд також підтвердив, що тільки у лютому 2013 року за повідомленнями у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення там підготовчих будівельних робіт з`явилася об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника, і у березні того ж року прокурор провів відповідну перевірку.

Share this post


Link to post
Share on other sites

100. З огляду на те, що за змістом частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати чи вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги, спрямовані на встановлення інших обставин стосовно початку перебігу позовної давності, ніж ті, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій.

101. Щодо аргументів касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, а також стосовно обґрунтування Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду необхідності відступити як від висновків, наведених у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 та від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, так і від тих, які наведені у постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке:

101.1. У постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 Верховний Суд України, зокрема, вказав на таке: у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї; для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Суди першої й апеляційної інстанцій застосували цей висновок Верховного Суду України, про що чітко зазначили у рішеннях. Тому довід касаційної скарги щодо неврахування висловленого у постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 висновку є явно необґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на обставини справи № 487/10128/14-ц немає підстав відступати від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

101.2. 1 липня 2015 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 6-178цс15 і зробив висновок про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах носія порушеного права. І у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення до суду прокурора із заявою про захист державних інтересів.

101.3. Аналогічні висновки щодо застосування приписів ЦК України про позовну давність Верховний Суд України виклав у постановах від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16 і від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17.

101.4. У постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, в якій прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства в Дніпропетровській області, Верховний Суд України додатково зазначив про те, що з огляду на положення статті 261 ЦК України та статті 45 ЦПК України суди повинні були з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, а це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

101.5. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у справі № 6-178цс15 прокуратура подала позов в інтересах Бучанської міської ради Київської області, яка підтримала позов і якій було відомо про її порушене право з часу державної реєстрації фізичною особою права власності на земельну ділянку. Бучанська міська рада була позивачем за вимогою про стягнення нею відновної вартості зелених насаджень на земельній ділянці, яку вона раніше передала у приватну власність. Справа № 6-178цс15 не стосувалася вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою та передання у приватну власність земельної ділянки, за якою такий орган є відповідачем у справі № 487/10128/14-ц.

101.6. Крім того, у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 Верховний Суд України прямо вказав, що позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор, тоді, коли у передбачених законом випадках з позовом до суду прокурор звернувся в інтересах відповідного органу (підприємства).

101.7. Керуючись таким підходом, у висновку, викладеному у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 (який застосував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 27 квітня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц), Верховний Суд України зазначив, що, враховуючи те, що у справі № 6-2407цс15 прокурор заявив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, суди не з`ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, та дійшли помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного та містобудівного законодавства під час здійснення перевірки.

Натомість у справі № 487/10128/14-ц прокурор не представляв інтереси Держсільгоспінспекції, про що правильно зазначила ОСОБА_2 .

101.8. Враховуюче особливе правове регулювання набуття у приватну власність земельних ділянок водного фонду, а також те, що за визначених у процесуальному законі умов прокурор може набувати статус позивача, зазначені вище висновки Верховного Суду України отримали подальший розвиток у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(пункт 71), від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 65-66) і не можуть застосовуватися без урахування обставин справи № 487/10128/14-ц.

101.9. З огляду на викладене неприйнятним є довід касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 487/10128/14-ц мали застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

101.10. Оскільки у справі № 487/10128/14-ц прокурор не звертався до суду в особі певного органу влади та відповідно до абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову,набув статус позивача, відсутні підстави для відступу від відповідних висновків Верховного Суду України щодо застосування приписів ЦК України про позовну давність, наведених у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16 і від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17.

101.11. Так само немає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів ЦК України про позовну давність, викладеного у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15. Цей висновок стосувався не початку перебігу позовної давності за позовом прокурора, який згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, набув статус позивача, а застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI) до позову прокурора, який, звернувшись до суду в інтересах держави, представляв інтереси позивачів - Головного управління Держземагентства у Київській області та регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області.

101.12. У постанові від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16 Верховний Суд України вказав, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. І з урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою. На думку Верховного Суду України, у зазначеній справі з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з`ясувати, з якого моменту в прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київлісгосп». Верховний Суд України вказав, що судові рішення у цій справі не можна визнати законними й обґрунтованими, оскільки суди, вважаючи моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки момент їх незаконного вилучення у 2007 році з постійного користування державного підприємства, не врахували положень закону та не з`ясували можливості позивачів реалізувати право на судовий захист у вказаному році.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставин справи № 487/10128/14-ц відсутні підстави для відступу і від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16.

101.13. Щодо доводу касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15 і від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обставини цих справ істотно відрізняються від обставин справи № 487/10128/14-ц.

У справах № 3-21гс15, № 3-54гс15 і № 3-194гс14 прокурор звертався до суду в інтересах держави як представник відповідних органів-позивачів, тобто не набув згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України статус позивача як у справі № 487/10128/14-ц. Окрім того, справа № 3-21гс15 стосувалася перегляду рішень судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог про визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на будівлі та споруди туристичного комплексу, справа № 3-54гс15 - вимоги про визнання договору недійсним, а справа № 3-194гс14 - ситуації, за якої Одеська обласна рада, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не підтримала цей позов і зазначила, що про оскаржені рішення та договір оренди землі їй було відомо з 2001 року.

101.14. У касаційній скарзі ОСОБА_2 також вказує на те, що відповідно до висновку, висловленого у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність. Тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу ОСОБА_2 на те, що цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах на землях комунальної власності, є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи частин другої - четвертої статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України. Вказане стосується і земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах уздовж лиманів (див. також пункти 39-50, 108-117 цієї постанови). Крім того, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, прокурор позовну давність не пропустив (див. пункти 91, 99-100 цієї постанови).

Висловлений у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15 висновок стосувався не повернення земельної ділянки водного фонду за негаторним позовом, а правовідносин щодо витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння. Цей висновок Верховного Суду України узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо поширення на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) загальної позовної давності (див. постанову від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17). Проте підстави для його застосування за обставин справи № 487/10128/14-ц відсутні, враховуючи як предмет позову в останній, так і відмінність обставин згаданих справ.

(1.2.1.4) Щодо волевиявлення власника на відчуження спірної земельної ділянки

102. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

103. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

104. Виключно на пленарних засіданнях сільської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).

105. Отже, Миколаївська міська рада повноважна діяти від імені та в інтересах територіальної громади м. Миколаєва як власник земельної ділянки виключно відповідно до закону, тобто у визначених ним спосіб і межах, враховуючи обмеження та заборони, зокрема ті, що передбачені ЗК України та ВК України.

106. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності, знаходиться у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та взагалі не могла передаватися у приватну власність.

107. З огляду на вказане, враховуючи те, що приписи статті 388 ЦК України не застосовуються до вирішення спору за негаторним позовом, а наявність волі на відчуження спірної земельної ділянки не входить до предмета доказування за цим позовом, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як неприйнятний довід касаційної скарги про те, що територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради виявила волю на розпорядження спірною земельною ділянкою.

(1.2.2) Чи переслідувало втручання у право мирного володіння майном легітимну мету, що випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції?

108. Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що вона належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману, та, як зазначив апеляційний суд, знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

109. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

110. У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВК України).

111. Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

112. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).

113. Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому та конкретному водному об`єкту зокрема.

114. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

115. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

116. Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

117. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

(1.2.3) Чи є задоволення вимоги про повернення спірної земельної власникові пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном?

118. Суд першої інстанції не оцінив пропорційність втручання у право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. Виправляючи цю помилку та спростовуючи відповідний довід апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків:

118.1. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

118.2. У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

(1.2.3.1) Щодо переважання суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, над приватним інтересом у заволодінні такими ділянками для житлового будівництва.

119. Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження Бузького лиману, у збереженні його водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокрема зелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво.

120. Крім того, у пункті 3.3 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, також зазначено, що основним недоліком існуючої системи озеленених територій є недостатнє озеленення прибережних територій і недостатньо високий рівень їх благоустрою.

121. Тому, на думку Великої Палати Верховного Суду, надання спірної земельної ділянки за 9 м від урізу води Бузького лиману у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд і знищення з цією метою зелених насаджень у прибережній захисній смузі не допомагає виправити зазначений недолік системи озеленених територій м. Миколаєва.

122. Особливий суспільний інтерес до контролю за забезпеченням використання спірної земельної ділянки водного фонду за цільовим призначенням підтверджує й те, що приводом для проведення прокурорської перевірки у березні 2013 року стали публікації у ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, де знаходиться вказана ділянка: «В Николаеве жители протестовали против вырубки деревьев в Леваневцем и намерены сносить забор» (т. 2, а. с. 244-247); « Пока ОСОБА_3 проводит пресс-конференции, противозаконные действия продолжаются, - жители «Леваневцев» (т. 2, а. с. 248-250); «В «Леваневском» уже почти все деревья вырубили: «Николаевцев приучают к мысли, что власть в городе осуществляет 10 застройщиков, а не губернатор» (т. 2, а. с. 251-255); «В Николаеве по вине депутатов снова рубят деревья - готовят землю под строительство» (т. 2, а. с. 256-261).

123. З огляду на викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності. Тому Велика Палата Верховного Суду повинна встановити, чи забезпечує така перевага за обставин цієї справи справедливий баланс між вказаними інтересами.

(1.2.3.2) Щодо пропорційності повернення спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном

124. У касаційній скарзі ОСОБА_2 стверджує, що суди поклали на неї індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом приватного інтересу у мирному володінні її майном.

125. Велика Палата Верховного Суду з цим доводом касаційної скарги не погоджується з огляду на таке:

(1.2.3.2.1) Щодо обізнаності із фактичним місцезнаходженням спірної земельної ділянки та законодавчими обмеженнями на її передання у приватну власність

125.1. Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майномі конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

125.2. ОСОБА_2 у касаційній скарзі обґрунтовує порушення приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції зокрема тим, що вона та ОСОБА_1 не знали та не могли знати про те, що спірна земельна ділянка відчужується поза межами повноважень органу місцевого самоврядування.

125.3. Велика Палата Верховного Суду оцінює такий довід критично. За обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності зацікавлених у набутті у приватну власність спірної земельної ділянки - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (остання рішення судів не оскаржувала; щодо її необізнаності з незаконним характером відчуженням спірної земельної ділянки висловлюється у касаційній скарзі ОСОБА_2 , яка інтереси ОСОБА_1 не представляє).

125.4. На думку Великої Палати Верховного Суду, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 9 м від урізу води, як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 могли і повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться у зеленій зоні м. Миколаєва - на території зелених насаджень загального користування (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц):

125.4.1. Як на час прийняття оскарженого рішення щодо ОСОБА_1 , так і на час укладення нею договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки з ОСОБА_2 , діяли, зокрема, такі акти:

1) ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджені наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, що встановлювали мінімальну ширину прибережної захисної смуги (не менше 20 м від урізу води);

2) Правила використання та забудови території м. Миколаєва, затверджені рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, які вказували на наявність прибережної захисної смуги Бузького лиману як частини природоохоронних планувальних обмежень, а також передбачали, зокрема, необхідність дотримання положень стосовно організації водоохоронних зон при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях;

3) Генеральний план м. Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, згідно з яким спірна земельна ділянка належала до території зелених насаджень загального користування.

4) ВК України та ЗК України, які: визначали чіткі обмеження на передання у приватну власність земельної ділянки із земель водного фонду; передбачали встановлення умежах існуючих населених пунктів прибережної захисної смуги з урахуванням містобудівної документації та конкретних умов, що склалися (зокрема існуючої забудови відповідної земельної ділянки); виключали можливість виникнення приватного власника земельних ділянок, зайнятих прибережною захисною смугою; обмежували господарську діяльність на цих природоохоронних територіях. Крім того, ЗК України забороняв на земельних ділянках зелених насаджень міст будь-яку діяльність, що може перешкодити використанню цих ділянок за призначенням;

5) Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, які: передбачали виділення уздовж морів і навколо морських заток та лиманів прибережних захисних смуг; встановлювали, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, зокрема з суворими обмеженнями щодо капітального будівництва.

Всі ці акти були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що як перед безоплатним отриманням спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , так і перед придбанням в останньої цієї ділянки у 2012 році ОСОБА_2 , існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

125.4.2. Більше того, як зазначав прокурор, спірна земельна ділянка поруч з урізом води була вкрита зеленими насадженнями, а в лютому 2013 року - майже через рік після придбання ОСОБА_2 цієї ділянки - навколо останньої була встановлена металева огорожа. Суди також встановили як розташування спірної земельної ділянки, так і те, що у лютому 2013 року розпочалися підготовчі будівельні роботи та масове знищення зазначених насаджень.

125.4.3. З огляду на вказане і ОСОБА_1 , і ОСОБА_2 не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка, і якими є її межі на місцевості, як на час затвердження ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у приватну власність, так і на час придбання ОСОБА_2 цієї ділянки та встановлення на ній металевої огорожі. Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

125.4.4. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду земельної ділянки площею 22 156 кв. м ТзОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , і що в пункті 54 цього рішення встановлена заборона на зміну цільового призначення цієї земельної ділянки.

Договір оренди з ТзОВ «Миколаївбудпроект» укладений не був, але, як вказав суд апеляційної інстанції, це товариство надало нотаріально посвідчену згоду на вилучення у нього земельних ділянок, зокрема, й ОСОБА_1

Суд першої інстанції зазначив, що згідно з оскарженим рішенням від 4 вересня 2009 року Миколаївська міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 . В оскарженому рішенні рада вказала, що дозвіл на складання проекту землеустрою вона надала згідно з рішенням від 19 червня 2009 року № 35/70, прийнятим у той самий день, коли рада затвердила документацію із землеустрою та вирішила передати в оренду земельну ділянку (до якої належить і спірна земельна ділянка) ТзОВ «Миколаївбудпроект».

Отож, ОСОБА_1 , на замовлення якої був розроблений проект землеустрою щодо відведення їй у власність спірної земельної ділянки, могла та повинна була знати не тільки, як було встановлено вище (див. пункти 40-42, 44, 47-50, 52, 60, 65, 67-68, 72-73, 121 цієї постанови), про наявність законодавчих обмежень на передання такої ділянки у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд і про її фактичне розташування, але й про наявність обмежень на зміну цільового призначення всієї земельної ділянки, наданої за рішенням Миколаївської міської ради в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» і з якої згідно з оскарженим рішенням була «виділена» спірна земельна ділянка. Отже, від отримання останньої ОСОБА_1 не була позбавлена можливості відмовитися, проте вирішила її набути та надалі відчужити на користь ОСОБА_2

125.5. Усе зазначене у сукупності спростовує довід касаційної скарги про те, що фізичні особи-відповідачі не могли знати про незаконність набуття спірної земельної ділянки у приватну власність.

(1.2.3.2.2) Щодо належної компенсації за втручання у право власності

125.6. Згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання (частина перша та друга статті 11, частини перша - третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

125.6.1. Під час розгляду цієї справи ОСОБА_2 розпорядилася її процесуальними правами та не заявила зустрічний позов про надання належного відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв`язку з вимогою про повернення спірної земельної ділянки.

125.6.2. Крім того, суди у справі № 487/10128/14-ц не мали жодних об`єктивних даних, які би могли дозволити оцінити розмір шкоди, заподіяної ОСОБА_2 (див. mutatis mutandis § 77 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України»). Тому як майновий тягар, так і тягар розчарування у результаті задоволення позовних вимог і повернення спірної земельної ділянки власникові, може бути належно компенсований ОСОБА_2 в іншому судовому процесі.

125.6.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавство України надає ОСОБА_2 після завершення цього судового процесу додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Вона не позбавлена можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_1 , в якої придбала спірну земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також пункт 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

За змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

Отже, як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 мають можливість заявити до Миколаївської міської ради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна кожному з них внаслідок прийняття неправомірного оскарженого рішення про передання у приватну власність спірної земельної ділянки, кінцевим набувачем якої стала ОСОБА_2 , а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові.

125.6.4. Викладене вище спростовує довід касаційної скарги про те, що суд мав з власної ініціативи та за рахунок саме держави (а не місцевого бюджету та ОСОБА_1 ) вирішити питання компенсації ОСОБА_2 за втручання в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що аргументи ОСОБА_2 про необхідність стягнення у цьому судовому процесі означеної компенсації з держави, тобто з Державного бюджету України, а не з ОСОБА_1 і Миколаївської міської ради, спрямовані на уникнення застосування чітких і зрозумілих приписів Конституції України, ЦК України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

125.6.5. Велика Палата Верховного Суду вважає, що на відміну від обставин справи «Депаль проти Франції» (Depalle v. France, заява № 34044/02, рішення від 29 березня 2010 року) (далі - справа Депаля), в якій заявник з дружиною у 1960 році придбали будинок, частково збудований на ділянці, що належить до морських земель державної власності (§ 9, 85), і до грудня 1992 року користувалися тимчасовими дозволами на займання цих земель (§ 14), у справі № 487/10128/14-ц ОСОБА_1 не придбавала спорудженого будинку, а безоплатно отримала у власність спірну земельну ділянку у межах прибережної захисної смуги для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, тоді як ОСОБА_2 придбала спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 .

Крім того, якщо у справі Депаля «закон про узбережжя» 1986 року змінив становище заявника, яке той мав, починаючи з 1960 року, встановивши, що надалі не буде можливості продовжувати дозвіл на займання морських земель державної власності на попередніх умовах (§ 86), то у справі № 487/10128/14-ц, як було зазначено вище, ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не могли сподіватися на те, щоби набути у власність спірну земельну ділянку, оскільки за законом вона не могла перейти у приватну власність, а в оренду - лише за певних умов, але не для житлового будівництва.

У 2002 році Державна рада як вищий адміністративний суд Франції постановила у справі Депаля рішення, в якому вказала, що на земельну ділянку та на зведені там будівлі ніяке речове право у заявника не виникло, і що покладання на нього обов`язку привести ділянку до попереднього стану без відшкодування не є заходом, забороненим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 28).

ЄСПЛ, вказавши на належність земельної ділянки, на якій збудований будинок, до земель публічних угідь (§ 79), дійшов висновку, що втручання держави у здійснення заявником його прав переслідувало легітимну мету забезпечення загального інтересу у вільному доступі до берегової смуги, а необхідність забезпечення такого інтересу є очевидною (§ 81). Відмова продовжити дозволи та покладення на заявника обов`язку привести місцевість у стан, що передував будівництву будинку, зроблені з метою послідовного і суворішого дотримання закону з погляду зрослої необхідності захистити прибережну зону та публічне користування нею, а також виконати правила забудови (§ 89).

З урахуванням норм про публічну власність і того, що заявник не міг не знати про принцип невідшкодування, який відображений у всіх виданих йому з 1961 року тимчасових дозволах на володіння публічними угіддями, відсутність компенсації, на думку ЄСПЛ, не була непропорційною (§ 91), як і покладений на заявника тягар щодо знесення будинку. Тому у справі Депаля ЄСПЛ дійшов висновку, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не була порушена (§ 93).

У справі № 487/10128/14-ц з огляду на вимоги законодавства України суди не заперечували проти права фізичних осіб-відповідачів отримати обґрунтовану компенсацію чи інший вид належного відшкодування матеріальної та моральної шкоди через повернення спірної земельної ділянки власникові. Проте Велика Палата Верховного Суду зауважує, що таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогами, що підтверджені доказами, а не так, як просить ОСОБА_2

125.7. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що ситуації, в яких опинилися ОСОБА_2 у справі № 487/10128/14-ці заявники у справах «Кривенький проти України» та «Рисовський проти України» є відмінними.

Так, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 за законом не могли набути у приватну власність спірну земельну ділянку, розташовану за 9 м від урізу води на території зелених насаджень загального користування, про що ці відповідачі могли та мали дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співвіднісши чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

З огляду на це Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що ОСОБА_2 не має підстав вважати, що в її ситуації, як вона вказує у касаційній скарзі, мали місце «помилки» лише з боку Миколаївської міської ради. А крім того, законодавство України надає і ОСОБА_2 , і ОСОБА_1 зазначені вище ефективні засоби відновлення їхніх прав, якими вони на цей час, виходячи зі змісту матеріалів справи, не скористалися.

Натомість згідно з обставинами справи «Рисовський проти України» заявник з 1992 року мав право на користування земельною ділянкою, що могла бути надана для ведення фермерського господарства, але впродовж майже 20 років не міг добитися виділення йому цієї земельної ділянки в натурі через непослідовний і некоординований підхід державних органів (§ 75-76): сільська рада відмовлялася виконати рішення суду 1994 року про зобов`язання виділити фермерському господарству заявника земельну ділянку в натурі, оскільки відсутні вільні ділянки; районна рада на підставі протесту прокурора скасувала власне рішення 1992 року про виділення заявникові земельної ділянки, а судовий порядок захисту не дозволив заявникові захистити його право (§ 6-32).

Оцінюючи тягар, якого заявник зазнав через тривалу невизначеність, зумовлену лише діями органів влади, ЄСПЛ звернув увагу на доводи заявника про сплату ним земельного податку та марне придбання сільськогосподарської техніки і товарів. Проте через загальний характер доводів заявника, які не були підкріплені достатніми документами, ЄСПЛ не мав можливості оцінити розмір майнової шкоди, якої він нібито зазнав. Однак ЄСПЛ визнав, що розчарування, яке природно могло виникнути у результаті триваючої ситуації невизначеності, саме по собі становило непропорційний тягар (§ 77).

З огляду на вказане у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції і присудив заявникові за рахунок держави 8 000 євро відшкодування моральної шкоди.

На відміну від ОСОБА_2 і ОСОБА_1 заявник у справі «Кривенький проти України» мав право отримати у приватну власність земельну ділянку, якою володів з 1997 року, і оформив це право у 2003 році. Жодних законодавчих обмежень на набуття вказаної ділянки у приватну власність не було. Національний суд визнав недійсним право власності заявника на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення заявникові відповідної ділянки її надали третій особі (§ 43); земельна ділянка була вилучена у заявника на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар`єр з видобутку каолінів (§ 44).

Оскільки заявник отримав і володів земельною ділянкою відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно (сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належно оформив право власності), ЄСПЛ дійшов висновку, що вилучення цієї ділянки у 2006 році без виплати компенсації чи іншого виду належного відшкодування є достатнім для висновку про непропорційний тягар, покладений на заявника в результаті позбавлення його земельної ділянки (§ 46). Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зобов`язав державу сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди у справі № 487/10128/14-ц мали застосувати висновки ЄСПЛ, сформульовані у рішенні в справі «Рисовський проти України», та встановити для ОСОБА_2 компенсацію саме за рахунок держави (а не ОСОБА_1 чи Миколаївської міської ради), тобто самостійно, на власний розсуд, без відповідної вимоги ОСОБА_2 , заявленої у встановлений процесуальним законом спосіб, і без належних і допустимих доказів, якими може бути обґрунтований розмір такої компенсації.

(1.2.3.2.3) Щодо права власності на житловий будинок, споруджений на спірній земельній ділянці

125.8. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ОСОБА_2 повідомляла суд першої інстанції (т. 1, а. с. 127-129) про те, що на спірній земельній ділянці вже споруджений і експлуатується житловий будинок, надавши витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на цей будинок.

125.9. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вирішення заявлених у цій справі позовних вимог, зокрема про повернення власникові спірної земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 61 постанови від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц і в пунктах 8.5, 8.18 постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки. А тому немає підстав вважати, що повернення власникові спірної земельної ділянки унеможливить реалізацію ОСОБА_2 її прав на житловий будинок.

125.10. Відтак, довід касаційної скарги про те, що внаслідок задоволення позову ОСОБА_2 буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо її будинку, є неприйнятним.

126. Отже, враховуючи наведене, а також встановлені судами першої й апеляційної інстанцій обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що повернення власникові спірної земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність (про що з огляду навіть на її об`єктивні, видимі природні властивості не могли не знати фізичні особи-відповідачі), є пропорційним вищевказаній легітимній меті заходом (див. також пункти 108-117, 119-123 цієї постанови), який сам по собі не може вважатися перешкодою для ОСОБА_2 використовувати споруджений на частині спірної земельної ділянки житловий будинок.

127. Небажання ОСОБА_2 використовувати ефективні національні засоби юридичного захисту для отримання відповідної компенсації від ОСОБА_1 і Миколаївської міської ради, на думку Великої Палати Верховного Суду, не дає підстав вважати задоволення позову індивідуальним і надмірним тягарем, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння майном.

128. З огляду на викладене вище довід касаційної скарги про порушення принципу пропорційності у цій справі є необґрунтованим.

(1.2.3.2.4) Щодо застосовності рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства»

129. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що обставини справи «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи № 487/10128/14-ц є відмінними.

129.1. У справі Стретча заявник уклав з муніципалітетом договір оренди земельної ділянки на 22-річний строк. За умовами цього договору заявник мав побудувати за свій власний рахунок до шести будинків для цілей легкої промисловості; одна з умов договору передбачала можливість продовження заявником строку оренди на наступні 21 рік. Проте, коли заявник надіслав повідомлення про бажання реалізувати право на продовження строку оренди, місцевий орган влади-правонаступник муніципалітету вирішив, що останній діяв, не усвідомлюючи неправомірності його дій, давши згоду включити до договору оренди таку умову, яка є недійсною (§ 33). ЄСПЛ зауважив, що ніщо не вказувало на те, що місцевий орган влади діяв всупереч суспільним інтересам, коли розпорядився майном, що перебувало в його управлінні, або що реалізація договірної умови про продовження строку оренди могла би завдати шкоди інтересам тієї чи іншої третьої особи або інтересам виконання цим органом якихось інших передбачених законом функцій (§ 39).

129.2. Натомість у справі № 487/10128/14-ц все вказувало на те, що Миколаївська міська рада діяла всупереч суспільним інтересам у використанні прибережної захисної смуги для досягнення цілей, визначених ЗК України, ВК України, Генеральними планами міста Миколаєва, Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, й існує загальний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки її власнику (див. також пункти 108-117, 119-123 цієї постанови).

129.3. У справі Стретча, на думку ЄСПЛ, мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння його майном, оскільки заявник не лише мав сподівання на отримання у майбутньому прибутку від його інвестицій, але також розглядав умову про продовження строку оренди як важливу частину договору оренди, бо зобов`язання заявника за цим договором були пов`язані з будівництвом, і без зазначеної умови він мав би обмежені строки для того, щоби компенсувати вкладені ним кошти (§ 40, 41).

129.4. На противагу цьому у справі № 487/10128/14-ц не лише Миколаївська міська рада не могла передати спірну земельну ділянку у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, але й ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не могли набути її у власність.

130. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства».

(1.2.3.2.5) Щодо застосовності рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України»

131. У касаційній скарзі ОСОБА_2 висловила думку про те, що у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України», оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу.

131.1. У справі «Україна-Тюмень» проти України» заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стверджуючи, зокрема, що внаслідок скасування постанови колегії Вищого арбітражного суду від 11 березня 1999 року його було незаконно позбавлено майна. ЄСПЛ встановив, що підставою для постанови, згідно з якою заявника було позбавлено будинку, стало те, що орган державної влади (Фонд державного майна України) передав будинок заявнику ultra vires, оскільки він належав органу місцевої влади (§ 53). ЄСПЛ дійшов висновків, що заявник добросовісно отримав будинок в якості внеску до статутного капіталу, не знаючи про те, що Фонд державного майна України не мав повноважень на його передання, і що не було підстав вважати, що заявник мав знати про це (§ 58). ЄСПЛ не встановив виняткові обставини, здатні виправдати відсутність відшкодування у національній справі проти заявника (§ 60) та з огляду на наведені висновки констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

131.2. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що на відміну від зазначеної справи справа № 487/10128/14-ц стосується не стільки органу, уповноваженого розпоряджатися спірною земельною ділянкою, скільки об`єкта, який взагалі не можна було набувати у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. Велика Палата Верховного Суду повторює, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 9 м від урізу води, і ОСОБА_1 , і ОСОБА_2 могли та повинні були знати як про те, що ця ділянка належить до земель водного фонду, так і про те, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на передання вказаної ділянки у приватну власність ОСОБА_1

131.3. Відтак, висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні «Україна-Тюмень» проти України», не можна застосувати до справи № 487/10128/14-ц. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає відповідний довід касаційної скарги необґрунтованим.

(1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги

(1.3.1) Щодо заяви прокурора від 27 січня 2016 року

132. ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстава позову.

132.1. Крім прав та обов`язків, визначених у статті 27 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред`явити зустрічний позов (частина друга статті 31 ЦПК України у тій же редакції).

132.2. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога.

132.3. 27 січня 2016 року прокурор подав до суду першої інстанції заяву, в якій просив залишити без розгляду вимогу про визнання недійсним договору купівлі продажу, зазначену в первісній позовній заяві (суд задовольнив цю заяву ухвалою від 9 червня 2016 року), а також змінив предмет позову: просив суд визнати незаконними та скасувати пункти 48 та 48.1 оскарженого рішення, визнати недійсним державний акт і повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.

132.4. Як у первісній позовній заяві, так і в заяві прокурора від 27 січня 2016 року викладені одні й ті ж обставини, якими прокурор обґрунтовував позовні вимоги (ті самі підстави позову). У вказаній заяві прокурор змінив лише предмет позову. А тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, але безпідставно розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінені предмет і підстава позову. Крім того, зазначений довід обґрунтовано відхилив суд апеляційної інстанції.

133. Велика Палата Верховного Суду вважає невмотивованим аргумент касаційної скарги про те, що прокурор Каткова В. А. не була повноважною подавати заяву від 27 січня 2016 року.

133.1. Вказаний довід ОСОБА_2 ніяк не підтвердила. Прокурор Каткова В. А. брала участь у судових засіданнях суду першої інстанції як до подання заяви від 27 січня 2016 року (24 липня 2015 року (т. 1, а. с. 106) і 29 вересня 2015 року (т. 1, а. с. 112)), так і після (14 квітня 2016 року (т. 2, а. с. 32-34) і 9 червня 2017 року (т. 2, а. с. 74-76)). Відповідачі у справі жодних заперечень щодо відсутності у цього прокурора повноважень з представництва, зокрема права подати заяву від 27 січня 2016 року, не висловлювали.

133.2. Крім того, про відсутність у прокурора Каткової В. А. повноважень на подання заяви від 27 січня 2016 року не було доводів і в апеляційній скарзі ОСОБА_2 (т. 2, а. с. 90-107).

(1.3.2) Щодо відсутності офіційного перекладу згаданих апеляційним судом рішень ЄСПЛ і їхньої невідповідності обставинам цієї справи

134. Стосовно доводів касаційної скарги про відсутність офіційного перекладу згаданих в ухвалі суду апеляційної інстанції рішень ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії», «Аркурі й інші проти Італії», «Ріела й інші проти Італії» а також того, що як ці рішення, так і рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» й «Ісмаїлов проти Російської Федерації» стосуються інших обставин, ніж справа № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке:

134.1. Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору (пункт 1 статті 31). Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення (підпункт «b» пункту 3 статті 31).

134.2. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції).

134.3. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

134.4. Згідно з правилом 34 Регламенту ЄСПЛ офіційними мовами в цьому суді є англійська та французька мови. А відповідно до правил 57 і 76 цього Регламенту ухвали та рішення викладаються або англійською, або французькою мовою, окрім випадку, коли ЄСПЛ вирішує викласти рішення обома офіційними мовами.

134.5. Для цілей посилання на рішення та ухвали ЄСПЛ та на ухвали Європейської комісії з прав людини суди використовують переклади текстів рішень ЄСПЛ та ухвал Європейської комісії з прав людини, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. У разі відсутності таких перекладів суд користується оригінальним текстом (частини друга та третя статті 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

134.6. Отже, хоча справді, як стверджує ОСОБА_2 , всі згадані в ухвалі апеляційного суду рішення ЄСПЛ стосуються ситуацій, які суттєво відрізняються від правової ситуації учасників справи № 487/10128/14-ц, однак вказане не впливає на загальний висновок про неприйнятність доводів касаційної скарги щодо неможливості користування суддями рішень ЄСПЛ, викладених офіційними мовами цього суду.

(1.3.3) Щодо порушення судами гарантій умотивованості судових рішень (пункт 1 статті 6 Конвенції)

135. У касаційній скарзі ОСОБА_2 вказала, що апеляційний суд ніяк не мотивував ухвалу, що є безумовним порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції та неврахуванням висновків ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України».

135.1. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що хоча обставини справи № 487/10128/14-ц і справи «Серявін та інші проти України» суттєво відрізняються (оскільки в останній заявники стали жертвами прямого порушення закону місцевим органом влади, який, уклавши з третьою особою контракт на реконструкцію горища, позбавив заявників права спільної власності на горище будинку), проте, вочевидь, mutatismutandis застосовними є загальні принципи тлумачення пункту 1 статті 6 Конвенції, згадані ЄСПЛ у зазначеному рішенні.

135.2. Так, у § 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ нагадав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

136. У цій справі порушення норм процесуального права, що виявилися, зокрема, у неналежній обґрунтованості судових рішень, відповідно до пункту 3 частини першої статті 409, частини першої та частини четвертої статті 412 ЦПК України з урахуванням вимог статті 400 цього кодексу має виправити суд касаційної інстанції.

137. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, незважаючи на правильні висновки судів стосовно вирішення спору, їхні судові рішення, як вірно стверджує ОСОБА_2 , не є належно обґрунтованими. Проте для забезпечення реалізації її права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду усунула зазначений процесуальний недолік, належно оцінивши всі суттєві аргументи ОСОБА_2 і виправивши допущені судами помилки щодо юридичної кваліфікації спірних правовідносин. А тому є підстави вважати, що суд почув сторони у справі та належно відреагував на їхні доводи та заперечення.

137.1. З огляду на наведене немає порушення права ОСОБА_2 на справедливий суд у частині належного обґрунтування судових рішень.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

138. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд(пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

139. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

140. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

141. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року й ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року в редакції цієї постанови.

(3) Висновки щодо застосування норм права

142. Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.

143. Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

144. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред`явити зустрічний позов (частина друга статті 31 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близькі за змістом приписи закріплює частина друга статті 49 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати.

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх в редакції цієї постанови.

В інших частинах рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. М. Ситнік

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

Д. А. Гудима

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

О. Г. Яновська

Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.

Джерело: ЄДРСР 85541621

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это решение должно занять первое место в списке самых циничных и незаконных решений, а также примером того, как можно обосновать что угодно. Я понимаю почему его не стала готовить судья-докладчик, а судя по всему готовил даже не тот судья который указан, а чей-то довольно грамотный помощник. Фактически тут Большая палата отработала свои космические и не оправданные зарплаты.

Большая палата пришла к заключению:

1. Иски по защите земель со специальным статусом не имеют сроков исковой давности. И фактически являются негаторными, а не виндикационными.

2. Прокурорам разрешено одновременно менять предмет и основания, а судьи должны это трактовать как возможность самого суда принять решение вне исковых требований.

3. Это решение является примером возможности как угодно трактовать условия решений и их похожести.

4. Суды могут в своей практике применять решения ЕСПЧ не переведенные на украинский язык.

5. Пострадавший хоть и имеет права заявить требования о компенсации изъятого участка, но суд не может его удовлетворить т.к. пострадавший не мог не знать о нарушении Закона.

6. При удовлетворении иска изымается только участок, а дом на нем построенный и введенный в эксплуатацию, так и остается в собственности пострадавшего и его права на проживание в нем не нарушено.

Я вот не знаю какие еще аргументы нужны для ликвидации Верховного суда и отмене механизмов фильтрации дел для кассации. Даже в этом деле судьи Верховного суда и Большой палаты Верховного суда по разному трактуют одни и теже решения и правоотношения. Это уже полный финиш.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
38 минут назад, ANTIRAID сказал:

Я вот не знаю какие еще аргументы нужны для ликвидации Верховного суда и отмене механизмов фильтрации дел для кассации. Даже в этом деле судьи Верховного суда и Большой палаты Верховного суда по разному трактуют одни и теже решения и правоотношения. Это уже полный финиш.

Да уж, кассация в таком виде в каком она есть оставаться долго не может, это противоестественно...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 916/1423/17
      Провадження № 12-208гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.
      та представника Одеської місцевої прокуратури № 2 та Прокуратури Одеської області —Гудзя О.М.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Українсько-болгарського спільного підприємства з іноземними інвестиціями «Вітінформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) (далі – СП «Вітінформ»)
      на рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, ухвалене суддею Усатенко І.В.,
      та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Андрієнка В.В., Буравльова С.І., Власова Ю.Л.,
      у справі за позовом СП «Вітінформ»
      до відповідачів:
      1. Одеської місцевої прокуратури № 2
      2. Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі – слідчого управління ГУНП в Одеській області),
      3. Малиновського відділу поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі – Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області),
      4. Державної казначейської служби України
      5. Прокуратури Одеської області,
      за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:
      1. Департаменту комунальної власності Одеської міської ради,
      2. Комунального підприємства «Одесміськтранскомплекс»,
      3. Комунального міського ремонтно-будівельного підприємства «Одесрембуд»,
      про стягнення 1 582 027,447 грн.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. СП «Вітінформ» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області, Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області, Державної казначейської служби України (далі – Казначейство), Прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди у сумі 60 500 доларів США (що в еквіваленті складало 1 582 027,447 грн), заподіяної бездіяльністю посадових осіб відповідачів при проведенні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484, шляхом стягнення цих коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.
      2. На думку позивача, відповідачі більше 6 років розшукують викрадене майно СП «Вітінформ» і своєю бездіяльністю – непроведенням досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні завдали йому матеріальної шкоди.
      3. Як на нормативно-правове обґрунтування позовних вимог СП «Вітінформ» послалося на статтю 26 Закону України «Про режим іноземного інвестування», статті 123, 124 Господарського процесуального кодексу у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, статтю 397 Господарського кодексу України (далі – ГК України) і статтю 1173 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. 02 січня 2002 року між СП «Вітінформ» як орендарем та Комунальним міським ремонтно-будівельним підприємством «Одесрембуд» (далі – КП «Одесрембуд») як орендодавцем укладено договір, на підставі якого позивачу надано в оренду нежитлові приміщення загальною площею 278,5 кв. м, розташовані у будівлі на вул. Промисловій, 27 у м. Одесі, строком до 11 січня 2012 року.
      5. 07 грудня 2004 року між СП «Вітінформ» та КП «Одесрембуд» укладена додаткова угода до цього договору оренди, якою строк оренди продовжено до 07 грудня 2019 року.
      6. 11 травня 2011 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради на підставі рішення Одеської міської ради від 28 квітня 2011 року № 192 передав за актом приймання-передачі приміщення нежитлового фонду на вул. Промисловій, 27 у м. Одесі загальною площею 1109,9 кв.м разом із приміщеннями, орендованими позивачем, у господарське відання Комунальному підприємству «Одесміськтранскомплекс» (далі – КП «Одесміськтранскомплекс»).
      7. 04 грудня 2012 року СП «Вітінформ» звернулося до СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області з заявою про те, що посадові особи КП «Одесміськтранскомплекс» заволоділи орендованим позивачем приміщенням, зламали замки на вхідних дверях та викрали його матеріальні цінності на суму 60 500 доларів США. Цю заяву зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 05 грудня 2012 року за реєстраційним № 12012170470000484 та розпочато у звʼязку з цим досудове розслідування.
      8. Позивач зазначив, що в орендованому ним приміщенні знаходилось майно, яке перебувало на його балансі як іноземна інвестиція, в тому числі обладнання вартістю 60 500 доларів США (автомат пакувально-фасувальний вартістю 51 000 доларів США та установка для кондиціювання вартістю 9 500 доларів США).
      9. Цивільний позов СП «Вітінформ» до Виконавчого комітету Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та КП «Одесміськтранскомплекс» Одеської міської ради прийнятий слідчим 19 квітня 2013 року. У цьому позові СП «Вітінформ» вказало підозрюваних у вчиненні злочину – Виконавчий комітет Одеської міської ради і Департамент комунальної власності Одеської міської ради, які, як вважає позивач, спочатку привласнили чуже майно шляхом зловживання службовим становищем, а потім передали його КП «Одесміськтранскомплекс» в особі директора Стрия А.Г., тобто здійснили крадіжку (стаття 185 Кримінального кодексу України (далі – КК України)). СП «Вітінформ» просило стягнути солідарно з указаних осіб завдану їхніми діями матеріальну шкоду в розмірі 826 020,56 грн.
      10. За скаргами представника потерпілого СП «Вітінформ» в кримінальному провадженні Воскобойникова В. О. на бездіяльність слідчого СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області слідчим суддею Малиновського районного суду міста Одеси 19 грудня 2013 року та 24 лютого 2014 року винесено ухвали у справах № 521/20224/13-к, 521/1938/14-к відповідно, якими визнано бездіяльність слідчого та начальника СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, зобов'язано слідчого СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, в провадженні якого перебуває кримінальне провадження № 12012170470000484, за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК України, розглянути протягом 24 годин клопотання представника потерпілого – Воскобойникова В. О. та сповістити його про результати розгляду. Також позивач неодноразово звертався із заявами та листами щодо цього кримінального провадження до СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, Прокуратури Одеської області, Одеської місцевої прокуратури № 2.
      11. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року зазначено, що за період з 05 грудня 2012 року по 17 липня 2017 року в даному кримінальному провадженні № 12012170470000484 змінилося понад 11 слідчих та 7 прокурорів – процесуальних керівників, на теперішній час прийняти остаточне та законне рішення в указаному провадженні не видається можливим у зв'язку із частою зміною слідчих та невиконанням останніми всіх запланованих заходів, досудове розслідування триває.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      12. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.
      13. Судові рішення обґрунтовані недоведенням позивачем складу цивільного правопорушення як необхідної умови для покладення на відповідачів відповідальності у вигляді відшкодування шкоди.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      14. У березні 2018 року СП «Вітінформ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення – про задоволення позову.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. СП «Вітінформ», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права й ухвалення рішень без дослідження всіх фактичних обставин справи, зазначило, що йому завдано шкоди державою Україною у зв'язку з бездіяльністю відповідачів, оскільки 6 років триває кримінальне провадження, а винні особи не притягнуті до відповідальності, а також у зв’язку з порушенням гарантій, наданих іноземним інвесторам законами України «Про режим іноземного інвестування» та «Про зовнішньоекономічну діяльність», статтею 397 ГК України і статтями 1173 і 1174 ЦК України. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій установили факти бездіяльності відповідачів та завдання позивачу шкоди, але безпідставно відмовили в задоволенні позову.
      Доводи інших учасників справи
      16. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура Одеської області заперечила проти доводів скаржника у зв’язку з недоведенням бездіяльності її посадових осіб при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні. При цьому наголосила на відсутності у господарського суду повноважень вирішувати питання про визнання бездіяльності прокурора при проведенні досудового розслідування, адже представником потерпілого – Воскобойниковим В. О. оскаржено лише бездіяльність слідчого і начальника СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області. Прокурор зазначив, що позивачем не оскаржувалась бездіяльність Прокуратури Одеської області, на яку позивач посилається як на підставу завдання йому шкоди. Адже для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди на підставі статей 1166 і 1176 ЦК України необхідно довести наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу прокуратури, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинно-наслідкового зв’язку між його діями та шкодою, що підлягає доказуванню на загальних підставах та є обов’язком позивача. Крім того, прокурор указав на правильність висновку судів попередніх інстанцій про те, що цей спір не є спором між іноземним інвестором і державою, адже позивач є підприємством з іноземною інвестицією, а не іноземним інвестором, позивач також не є іноземним суб’єктом господарювання, чим спростовуються його посилання на необхідність застосування до цих правовідносин законів України «Про режим іноземного інвестування» і «Про зовнішньоекономічну діяльність» та статті 397 ГК України.
      17. Наведені у відзиві Одеської місцевої прокуратури № 2 доводи є тотожними доводам Прокуратури Одеської області. При цьому Одеська місцева прокуратура № 2 наголошувала на безпідставності позовних вимог унаслідок відсутності доказів, що підтверджують бездіяльність посадових осіб Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області та Прокуратури Одеської області при здійсненні досудового розслідування у вказаному вище кримінальному провадженні, а за відсутності цих доказів позовні вимоги не підлягають задоволенню.
      18. У поясненні до відзиву на касаційну скаргу Одеської місцевої прокуратури № 2 позивач наполягав на відшкодуванні йому шкоди та достатності доказів, що підтверджують бездіяльність посадових осіб цієї прокуратури.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п’ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) ухвалою від 19 липня 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається більше 14 років, комплексного застосування частини шостої статті 1176 і статті 1177 ЦК України та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      20. Представник скаржника у судове засідання не з’явився. Представник прокуратури підтримав висновки судів попередніх інстанцій та просив залишити касаційну скаргу без задоволення.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо відповідальності держави за шкоду, завдану бездіяльністю відповідачів
      21. Предметом спору у цій справі є вимога позивача про стягнення з держави матеріальної шкоди, заподіяної бездіяльністю органів досудового розслідування, які протягом тривалого часу не завершили розслідування у кримінальному провадженні щодо розшуку викраденого майна позивача, чим завдали йому майнової шкоди у вигляді вартості цього майна.
      22. Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
      23. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
      24. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).
      25. За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).
      26. Конституція України (стаття 56) проголошує право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      27. Згідно з положеннями статті 1176 ЦК України, якою врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
      28. Оскільки у цій справі йдеться про шкоду, спричинену юридичній особі бездіяльністю посадових осіб органів, що здійснюють досудове розслідування, та прокуратури, то відповідно до положень частини шостої статті 1176 ЦК України така шкода відшкодовується на загальних підставах.
      29. Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади, передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України.
      30. Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
      31. Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
      32. Застосовуючи стаття 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
      33. Згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у цій справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. Суди дійшли висновку про недоведеність, необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для задоволення позову, зокрема:
      - недоведеність позивачем незаконності дій/бездіяльності посадових осіб всіх відповідачів, крім Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області;
      - недоведеність позивачем факту нанесення йому шкоди саме посадовими особами відповідачів;
      - відсутність причинно-наслідкового зв'язку між незаконними діями/бездіяльністю посадових осіб відповідачів та шкодою, про відшкодування якої заявлено позов (втрати внаслідок крадіжки майна вартістю 1 582 027,447 грн, за оцінкою позивача).
      34. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими судами, з таких підстав.
      35. Позивач довів, що при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484 начальником СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області та слідчим СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в провадженні якого перебувало кримінальне провадження № 12012170470000484, була допущена бездіяльність у частині нездійснення ними процесуальних дій, які слідчий зобов'язаний вчинити у визначений КПК України строк, що встановлено в ухвалах слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі № 521/20224/13-К та від 24 грудня 2014 року у справі № 521/1938/14-к.
      36. Так, звертаючись зі скаргами до Малиновського районного суду м. Одеси, Воскобойников В.О. указував на те, що кримінальна справа не розглядалася з 10 червня 2011 року. 04 грудня 2012 року ним повторно подавалася заява про те ж саме кримінальне правопорушення. Однак на багаточисельні звернення на адресу прокуратури, слідчого у відношенні пошуку осіб, які скоїли кримінальне правопорушення, обгрунтованої відповіді він не отримав. Крім того, слідчим не задоволено клопотання про арешт майна для забезпечення цивільного позову у порядку статей 170–173 КПК України та не розглянуто цивільного позову у кримінальному провадженні. Також залишились невиконаними зроблені у порядку статті 39 КПК України вказівки заступника начальника ГУ МВС – начальника слідчого управління Сакал В.М. СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області від 21 серпня 2013 року. Ухвалами слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі № 521/20224/13-К та від 24 грудня 2014 року у справі № 521/1938/14-к слідчий СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в провадженні якого перебувало кримінальне провадження № 12012170470000484, був зобов’язаний розглянути клопотання представника потерпілого протягом 24 годин та сповістити його про результати розгляду.
      37. Бездіяльність посадових осіб інших відповідачів доведена не була. Суди попередніх інстанцій установили, що протягом багатьох років органами досудового розслідування вчинялися певні слідчі дії, перелік яких зазначено у довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року (а.с. 19, т. 2). Ці дії або бездіяльність не були оскаржені відповідачем у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством.
      38. Позовні вимоги мотивовані тим, що без викраденого інвестиційного обладнання, яке розшукується відповідачами більше ніж 6 років, підприємство не може працювати у повну силу і його доведеться закривати. У звʼязку із цим позивач просить суд за рахунок Державного бюджету України відшкодувати йому суму інвестицій, даних інвестором підприємству, вартість яких складає (на момент їх внесення) 60 500 доларів США, що на 14 червня 2017 року становило 1 582 027,447 грн за курсом Національного банку України. Тобто по суті позивач просить суд відшкодувати йому за рахунок Державного бюджету України вартість викраденого в нього майна. Позивач вважає, що бездіяльністю відповідачів йому завдано шкоди в розмірі вартості викраденого майна. Аргументуючи розмір завданої шкоди, позивач посилається на те, що у 1993 році до статутного капіталу СП «Вітінформ» внесені іноземні інвестиції вартістю 60 500 доларів США. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з 1993 по 2012 роки пройшло 19 років. Як зазначили суди попередніх інстанцій, відповідно до наданих позивачем документів (а.с. 254, т. 1) балансова вартість майна станом на 01 лютого 2010 року становила: автомат пакувально-фасувальний – 31 691,84 грн та витяжна вентиляція – 18 013,41 грн, що у загальному розмірі складало 49 705, 25 грн, натомість позивач заявив шкоду в розмірі 1 582 027,447 грн відповідно до вартості обладнання на момент внесення до статутного фонду СП «Вітінформ» у 1993 році. Крім того, рганами досудового розслідування так і не був установлений факт викрадення майна.
      39. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).
      40. Також частиною першою статті 74 цього ж Кодексу на кожну сторону покладено обовʼязок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
      41. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 77 та частина перша статті 86 ГПК України).
      42. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
      43. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не надано доказів, що підтверджують завдану шкоду та її розмір, з урахуванням зносу основних засобів.
      44. Суди дійшли правильних висновків, що за приписами статті 1166 ЦК України шкода, завдана злочином, відшкодовується особою, яка її завдала, а не відповідачами.
      45. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 56 КПК України протягом кримінального провадження потерпілий має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом. Частина перша статті 128 цього Кодексу передбачає, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
      46. Як зазначалося вище, позивач у межах кримінального провадження звернувся з цивільним позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та юридичних осіб (КП «Одесрембуд» та КП «Одесміськтранскомплекс»), які були колишніми орендодавцями приміщення. Саме цих осіб він вважає винними у заподіянні збитків у розмірі 60 500 доларів США через викрадення належного йому майна.
      47. Отже, звертаючись із позовом про відшкодування вартості викраденого майна у справі №916/1423/17, позивач намагається отримати відшкодування за ті самі збитки, але від інших осіб, ніж за цивільним позовом, заявленим у кримінальному провадженні.
      48. Установлений судами факт бездіяльності слідчого та начальника слідчого відділу у кримінальному провадженні щодо викрадення майна не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування потерпілому шкоди, яка дорівнює вартості викраденого майна.
      49. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між бездіяльністю відповідачів і шкодою, завданою викраденням майна, про яке заявляє позивач.
      Щодо відповідальності держави України за шкоду, спричинену злочином (вирішення виключної правової проблеми)
      50. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стверджує про наявність виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної та справедливої правозастосовчої практики, зокрема щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається вже більше 14 років, комплексного застосування частини шостої статті 1176 і статті 1177 ЦК України та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      51. Позивач обґрунтовував свої вимоги не тільки окремими фактами бездіяльності в ході розслідування, а його неефективністю в цілому, оскільки протягом більш як 6 років після початку кримінального провадження, винні у вчинення кримінального порушення особи не знайдені і не притягнуті до кримінальної відповідальності. На думку позивача, саме внаслідок такої ситуації він не має можливості повернути своє майно чи стягнути з винної особи вартість збитків, спричинених злочином і тому хоче отримати таке відшкодування з єдиного казначейськог рахунку Державного бюджету України.
      52. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).
      53. Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
      54. Положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі.
      55. У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року (не була ратифікована). Втім, ця Конвенція передбачає обов’язок держави щодо виплати компенсації не всім потерпілим від злочину, а лише фізичним особам – жертвам насильницьких злочинів.
      56. Отже, держава Україна зобов’язалася компенсувати шкоду, спричинену злочином, перед фізичними особами відповідно до ЦК України та спеціального закону, тоді як відносно юридичних осіб держава Україна такого позитивного обов’язку не має.
      57. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими – фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
      58. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду не вважає можливим комплексне застосування частини шостої статті 1176 та статті 1177 ЦК України у справах про відшкодування державою шкоди, завданої юридичній особі внаслідок кримінального правопорушення, якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      Щодо ефективного способу захисту прав позивача
      59. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      60. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
      61. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов’язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов’язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов’язків є самостійною підставою відповідальності держави.
      62. Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      63. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
      64. Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (див. mutatis mutandis $. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; $. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв’язку з порушенням.
      65. ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції(див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01) . Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
      66. Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
      67. Суди попередніх інстанцій встановили певні факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість досудового розслідування. Так, двічі ухвалами слідчих суддів була констатована бездіяльність органу досудового розслідування. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року зазначено, що за період з 05 грудня 2012 року по 17 липня 2017 року в даному кримінальному провадженні № 12012170470000484 змінилося понад 11 слідчих та 7 прокурорів – процесуальних керівників, на теперішній час прийняти остаточне та законне рішення в указаному провадженні не надається можливим у зв'язку із частою зміною слідчих та невиконанням останніми всіх запланованих заходів, досудове розслідування триває.
      68. Ураховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується, що встановлені судами попередніх інстанцій факти можуть свідчити про надзвичайну тривалість досудового розслідування у справі, яка не є занадто складною (майно, про викрадення якого заявив позивач, знаходилося на території з обмеженим доступом, майно є доволі великим за розміром). Розслідування тривало з 05 грудня 2012 року, що на дату звернення до суду позивача з позовною заявою у 2017 році становило майже 5 років. За такий строк орган досудового розслідування мав би або закрити провадження, або звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
      69. Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.
      70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обгрунтує її розмір.
      71. Позивач мав право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом цієї справи по суті (частина четверта статті 22 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), однак таким правом не скористався. Тому позивач може захистити свої права та законні інтереси, звернувшись до суду із новим позовом до держави Україна.
      Щодо застосування норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»
      72. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргумент скаржника про помилкове незастосування судами попередніх інстанцій норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Суди попередніх інстанцій правильно спростували посилання позивача на норми цього Закону як на підставу відшкодування шкоди. Закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на потерпілих осіб, зокрема юридичних, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб.
      Щодо застосування норм законодавства стосовно гарантій іноземним інвесторам та підприємствам з іноземними інвестиціями
      73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до публічної інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань на момент відкриття кримінального провадження (04 грудня 2012 року) і до дати звернення до суду з позовом у складі учасників СП «Вітінформ» вже не було іноземних інвесторів, його учасниками були лише громадяни України, а саме: Шульте Наталя Віталіївна, що мешкає за адресою: індекс 65039, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, вулиця Середньофонтанська, будинок 32, квартира 41, розмір внеску до статутного фонду становив 600,00 грн, Воскобойнікова Світлана Леонідівна, що мешкає за адресою: індекс 65012, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, вулиця Мала Арнаутська, будинок 43, квартира 10, розмір внеску до статутного фонду становив 600,00 грн. Повне найменування позивача протягом зазначеного періоду було не Українсько-болгарське спільне підприємство з іноземними інвестиціями «Вітінформ», а Товариство з обмеженою відповідністю «Вітінформ». За даними Реєстру відповідні зміни до установчих документів юридичної особи (зміна повного та скороченого найменування, зміна статутного або складеного капіталу, зміна видів діяльності, зміна складу або інформації про засновників) були зареєстровані 16 лютого 2012 року за номером 15561050009009866, тобто до початку кримінального провадження за заявою СП «Вітінформ».
      74. Оскільки підставою позову у цій справі є бездіяльність органів досудового розслідування саме в указаному кримінальному провадженні, то Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи скаржника про наявність іноземного інвестора у складі учасників СП «Вітінформ» у період, коли, за твердженням позивача, було вчинено злочин з викрадення майна.
      75. Крім того, позивачем не надано судам попередніх інстанцій доказів здійснення ним зовнішньоекономічної діяльності протягом 2012 – 2017 років.
      76. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме незастосування положень щодо гарантій держави іноземним інвесторам та суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, закріплених у Законі України «Про режим іноземного інвестування» та статтях 34, 39 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      77. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу – без задоволення.
      78. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      79. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу СП «Вітінформ» залишити без задоволення, а судові рішення – без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      80. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права.
      Щодо судових витрат
      81. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 – 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Українсько-болгарського спільного підприємства з іноземними інвестиціями «Вітінформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 916/1423/17 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич 
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87527961
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      16 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 752/10984/14-ц
      Провадження № 14-351 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Приватного акціонерного товариства «По виробництву інсулінів «Індар» (далі - ПрАТ «Індар»), ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Головного управління юстиції у місті Києві, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору (далі разом - треті особи): Публічне акціонерне товариство «Укрмедпром» (далі - ПАТ «Укрмедпром»), Міністерство охорони здоров'я України, Кабінет Міністрів України, компанія «Mindar Holdings Limited», про визнання незаконними та скасування рішень наглядової ради і рішень загальних зборів акціонерів, скасування записів і зобов'язання вчинити дії
      за касаційними скаргами ПАТ «Укрмедпром» і Міністерства охорони здоров'я України на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року, ухвалене суддею Мирошниченко О. В., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року, прийняту колегією суддів у складі Чобіток А. О., Немировської О. В., Соколової В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 9 липня 2014 року позивачка звернулася з позовною заявою, в якій з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 8 лютого 2016 року (поданої 22 лютого 2016 року вх. № 8768), заяви про залишення без розгляду частини позовних вимог від 6 квітня 2017 року, заяви про залишення без розгляду частини позовних вимог від 13 квітня 2017 року просила:
      1.1. Визнати незаконними та скасувати всі рішення позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «Індар», оформлені протоколом від 21 липня 2014 року № 2/14.
      1.2. Визнати незаконним і скасувати рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року, у частині відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар».
      1.3. Визнати незаконним і скасувати рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року, у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_2.
      1.4. Визнати незаконним і скасувати рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року, у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_3.
      1.5. Визнати незаконним і скасувати рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 17 від 2 липня 2014 року, у частині відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар».
      1.6. Визнати незаконним і скасувати рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 17 від 2 липня 2014 року, у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_4.
      1.7. Скасувати запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про проведення державної реєстрації змін до відомостей про ПрАТ «Індар» у частині державної реєстрації ОСОБА_3. тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар».
      1.8. Скасувати запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про проведення державної реєстрації змін до відомостей про ПрАТ «Індар» у частині державної реєстрації ОСОБА_4. тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар».
      2. Мотивувала позов такими обставинами:
      2.1. 20 квітня 2012 року загальні збори акціонерів ПрАТ «Індар» прийняли рішення, оформлене протоколом № 1/12, про обрання позивачки головою правління ПрАТ «Індар».
      2.2. 21 квітня 2012 року позивачка приступила до виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар» відповідно до наказу № 52/К.
      2.3. 23 квітня 2012 року між ПрАТ «Індар» в особі голови наглядової ради Політко Д. В. і позивачкою був укладений трудовий договір.
      2.4. 10 квітня 2014 року наглядова рада ПрАТ «Індар» прийняла рішення, оформлене протоколом № 15, про відсторонення позивачки від виконання повноважень голови правління ПрАТ «Індар» і призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_2. Підставою для відсторонення стало невиконання позивачкою доручення наглядової ради ПрАТ «Індар» від 27 березня 2014 року (протокол № 13) щодо підготовки загальних зборів акціонерів.
      2.5. 28 квітня 2014 року наглядова рада ПрАТ «Індар» прийняла рішення, оформлене протоколом № 16, про внесення змін до рішення наглядової ради, оформленого протоколом № 15, щодо призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління товариства та призначила особою, яка тимчасово здійснюватиме повноваження голови правління ПрАТ «Індар», заступника голови правління товариства з питань якості ОСОБА_3.
      2.6. 2 липня 2014 року наглядова рада ПрАТ «Індар» прийняла рішення, оформлене протоколом № 17, про відсторонення позивачки від здійснення повноважень голови правління ПрАТ «Індар» і призначила тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_4.
      2.7. Відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 27 травня 2014 року та 7 липня 2014 року були внесені записи щодо включення відомостей про ОСОБА_3. і ОСОБА_4. як про керівників.
      2.8. 21 липня 2014 року акціонери ПрАТ «Індар» провели позачергові загальні збори, на яких прийняли рішення, оформлене протоколом № 2/14, про припинення позивачкою повноважень голови ПрАТ «Індар» і обрання головою правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_5 (далі - рішення загальних зборів № 2/14).
      2.9. Відсторонення позивачки від роботи не відповідає приписам статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      2.10. Оскаржені рішення наглядова рада ПрАТ «Індар» прийняла з порушенням його статуту, оскільки прийняття рішення про відсторонення голови правління товариства належить до виключної компетенції загальних зборів акціонерів.
      2.11. Наглядова рада ПрАТ «Індар» також порушила умови пунктів 6.3 і 7.1 трудового договору, оскільки припинила його до закінчення строку дії.
      2.12. Оскаржені рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» є незаконними. Разом з ними слід скасувати відповідні записи щодо керівника юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      3. 20 квітня 2017 року Голосіївський районний суд міста Києва ухвалив рішення про задоволення позовних вимог.
      4. Суд мотивував рішення так :
      4.1. У матеріалах справи відсутні докази, які би підтверджували аргументованість підстав для відсторонення чи припинення повноважень позивачки як голови правління ПрАТ «Індар». Тому оскаржені рішення є необґрунтованими.
      4.2. Рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлені протоколами № 15, № 16 і № 17, прийняв неуповноважений на це орган усупереч статті 46 КЗпП України та підпункту 11.4.17 пункту 11.4 статуту ПрАТ «Індар», затвердженого 12 квітня 2013 року оформленим протоколом № 1/13 рішенням загальних зборів акціонерів цього товариства (далі - статут ПрАТ «Індар»).
      4.3. Рішення загальних зборів № 2/14 є незаконним, оскільки прийняте за відсутності реєстрації та голосування акціонерів ПрАТ «Індар» з питань порядку денного.
      4.4. Суд не встановив, а відповідачі та треті особи не надали належних і допустимих доказів того, що завдання представникам держави на прийняття рішення наглядової ради та загальних зборів акціонерів щодо припинення повноважень/відкликання позивачки були погодженні Прем'єр-міністром України або Першим віце-прем'єр-міністром України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 15 червня 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року.
      6. Мотивував ухвалу тим, що цей спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства з огляду на характер правовідносин і висновки Господарського суду міста Києва про юрисдикцію суду, зроблені у справі № 910/6863/14 в ухвалі від 10 червня 2014 року, залишеній без змін Київським апеляційним господарським судом у постанові від 9 вересня 2014 року. Тому доводи ПАТ «Укрмедпром» в апеляційній скарзі про те, що цю справу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, та доводи Міністерства охорони здоров'я України про те, що спірні правовідносини не є трудовим спором, суд апеляційної інстанції відхилив.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 5 липня 2017 року ПАТ «Укрмедпром» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року, а справу направити на новий розгляд. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      8. 6 липня 2017 року Міністерство охорони здоров'я України подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 19 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Обґрунтував ухвалу тим що Міністерство охорони здоров'я України та ПАТ «Укрмедпром» оскаржують рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року з підстав порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. ПАТ «Укрмедпром» мотивує касаційну скаргу так :
      11.1. Позивачка просила поновити її на роботі, однак після уточнення позовних вимог за заявою від 6 квітня 2017 року оспорює лише рішення наглядової ради та загальних зборів акціонерів ПрАТ «Індар». Отже, з моменту уточнення позовних вимог спір набув ознак корпоративного, який треба розглядати за правилами господарського судочинства.
      11.2. Порушення процедури прийняття рішень не змінює юрисдикцію суду.
      11.3. Позивачка не є уповноваженою особою для оскаржень рішення наглядової ради та загальних зборів акціонерів ПрАТ «Індар», оскільки не має статусу учасника цього товариства. Тому вона обрала неналежний спосіб захисту її прав та інтересів.
      11.4. Вимога про скасування записів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань належить до юрисдикції адміністративного суду, оскільки у цій частині спір є публічно-правовим.
      11.5. Головне управління юстиції у місті Києві є неналежним відповідачем у справі, оскільки реєстраційні дії щодо ПрАТ «Індар» відповідно до пункту 14 статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» повинні здійснювати виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, нотаріуси, акредитовані суб'єкти. Тому суд у задоволенні позову до Головного управління юстиції у місті Києві мав відмовити.
      11.6. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 52 Закону України «Про акціонерні товариства» у редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень (далі - Закон України «Про акціонерні товариства») до виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про відсторонення голови або члена виконавчого органу від здійснення повноважень та обрання особи, яка тимчасово здійснюватиме повноваження голови виконавчого органу. Тому необґрунтованим є висновок судів щодо відсутності у наглядової ради ПрАТ «Індар» відповідних повноважень для прийняття оскаржених рішень.
      12. Міністерство охорони здоров'я України мотивує касаційну скаргу так :
      12.1. Спірні правовідносини щодо скасування рішень органів управління товариства є корпоративними, на які не поширюються норми трудового законодавства.
      12.2. Суди необґрунтовано залишили поза увагою те, що немає вимоги про поновлення позивачки на посаді, а тому норми трудового законодавства до спірних правовідносин не можна застосувати.
      12.3. Керуючись рішенням Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-рп/2010, уповноважений орган товариства на підставі статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) може у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу від виконання обов'язків члена виконавчого органу товариства. Зазначене усунення не є відстороненням працівника від роботи у розумінні статті 46 КЗпП України. Тому до спірних правовідносин слід застосовувати норми цивільного законодавства.
      12.4. Оскаржені рішення наглядова рада ПрАТ «Індар» прийняла в межах її повноважень відповідно до частини другої статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства».
      12.5. Безпідставною є вказівка судів першої й апеляційної інстанцій на судові рішення господарського суду у справі № 910/6863/14. У вимогах, які розглянули суди попередніх інстанцій у справі № 752/10984/14-ц позивачка не просила поновити її на роботі, а саме через пов'язаність вимог у справі № 910/6863/14 зі звільненням позивачки з посади господарські суди припинили провадження у тій справі.
      12.6. У позивачки немає права звертатись із позовом про оскарження рішень органів управління товариством, оскільки таке право мають лише акціонери, які були учасниками товариства на дату прийняття відповідних рішень.
      (2) Доводи позивачки
      13. 24 жовтня 2017 року позивачка подала заперечення на касаційні скарги Міністерства охорони здоров'я України та ПАТ «Укрмедпром».
      14. Мотивує заперечення так :
      14.1. Спори, пов'язані з оскарженням рішень виконавчих органів товариства про звільнення з посади їх членів, які мають укладений з товариством трудовий договір, слід розглядати за правилами цивільного судочинства як трудові спори згідно з роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, наданим у постанові від 24 жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів».
      14.2. Цивільний характер спору підтверджує також вирішення зустрічного позову позивачки до ПрАТ «Індар» у справі № 755/16199/15-ц щодо права безстроково працювати на посаді голови правління цього товариства за трудовим договором, продовженим на невизначений строк, а також щодо права здійснювати адміністративно-господарські, організаційно-розпорядчі та інші повноваження голови правління ПрАТ «Індар».
      14.3. За правилами цивільного судочинства також слід розглядати вимогу про скасування записів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, оскільки вказаний спосіб захисту передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України. Крім того, ця вимога є похідною від вимог про захист трудових прав.
      14.4. Спір не належить до юрисдикції господарського суду, оскільки пов'язаний зі звільненням позивачки з посади голови правління товариства, з яким укладений трудовий договір. Повторне звернення до господарського суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Провадження у цій справі не можна закрити, оскільки позивачка буде позбавлена можливості захистити її порушене право.
      14.5. Позивачка не відмовлялась від частини позовних вимог, а просила залишити їх без розгляду, що тягне інші, ніж відмова, правові наслідки.
      14.6. Позивачка володіє правом самостійно обрати спосіб захисту її права; вона звернулась до суду як найманий працівник, а не як акціонер. Тому приписи статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства» у цій справі застосувати не можна.
      14.7. Повноваження вирішувати питання про відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар» належало загальним зборам акціонерів цього товариства, про що вказує підпункт 11.4.17 пункту 11.4 статуту ПрАТ «Індар». Отже, приписи статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства» не можна застосувати.
      14.8. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позачергові загальні збори акціонерів ПрАТ «Індар», скликані на 18 липня 2014 року, не відбулись оскільки порушений порядок їх скликання та проведення.
      14.9. Позивачка обґрунтовано вказала відповідачем Головне управління юстиції у місті Києві, оскільки на час її звернення до суду уповноваженими на здійснення реєстраційних дій були територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» з урахуванням змін, чинних на час звернення до суду з позовом.
      Доводи ПрАТ «Індар»
      15. 25 жовтня 2017 року ПрАТ «Індар» подало письмові пояснення щодо касаційних скарг Міністерства охорони здоров'я України та ПАТ «Укрмедпром». Вказані пояснення обґрунтувало так:
      15.1. Позивачка на підставі статті 55 Конституції України має право звернутися до суду за захистом порушеного права. Тому необґрунтованим є аргумент Міністерства охорони здоров'я України та ПАТ «Укрмедпром» у касаційних скаргах щодо обмеження права на такий захист за правилами цивільного судочинства.
      15.2. Позивачка не володіє корпоративними правами у ПрАТ «Індар», а тому спір не можна розглядати за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України).
      15.3. Спірні правовідносини мають трудовий, а не корпоративний характер.
      15.4. Вимога про скасування записів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є похідною від вимог про захист трудових прав позивачки та належним способом їх захисту.
      15.5. Суди у цій справі дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог і про визнання незаконним відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар», оскільки відповідні дії наглядова рада та загальні збори акціонерів ПрАТ «Індар» вчинили з порушенням трудового законодавства, Закону України «Про акціонерні товариства», статуту ПрАТ «Індар» та умов трудового договору, укладеного з позивачкою.
      (3) Позиція інших учасників процесу
      16. Інші учасники процесу відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      17. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      18. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з трудових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      19. На час звернення до суду підвідомчість господарських справ була встановлена статтею 12 ГПК України у відповідній редакції, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      20. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3 частини першої статті 20 цього кодексу).
      21. Отже, правильне визначення юрисдикції суду щодо розгляду цього спору залежить, насамперед, від характеру правовідносин сторін спору.
      22. Позивачка з урахуванням заяв, зазначених у пункті 1 цієї постанови, оскаржує рішення позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «Індар», рішення його наглядової ради про відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління товариства та призначення тимчасово виконуючого обов'язки голови правління.
      23. Суд апеляційної інстанції в оскарженій ухвалі визнав необґрунтованими доводи ПАТ «Укрмедпром» і Міністерства охорони здоров'я України про те, що цю справу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, та вказав, що спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства з огляду як на характер правовідносин, так і на висновки Господарського суду міста Києва щодо юрисдикції, зроблені у справі № 910/6863/14 в ухвалі від 10 червня 2014 року, залишеній без змін Київським апеляційним господарським судом у постанові від 9 вересня 2014 року.
      24. У касаційних скаргах Міністерство охорони здоров'я України та ПАТ «Укрмедпром» стверджують, що оскаржені рішення органів управління ПрАТ «Індар» стосуються, насамперед, відсторонення голови виконавчого органу цього товариства на підставі частини третьої статті 99 ЦК України. А тому відповідні вимоги слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      25. Суди вказали, що рішення наглядової ради прийняті усупереч статті 46 КЗпП України без аргументованих підстав для відсторонення чи припинення повноважень позивачки як голови правління ПрАТ «Індар». Тому дійшли висновку, що оскаржені рішення є незаконними.
      26. Суд першої інстанції зазначив, що наглядова рада ПрАТ «Індар» 10 квітня 2014 року прийняла рішення, оформлене протоколом № 15, про відсторонення позивачки від виконання посадових обов'язків голови правління цього товариства. Мотиви такого рішення були пов'язані з тим, що позивачка не виконувала доручень наглядової ради ПрАТ «Індар» щодо підготовки та проведення загальних зборів акціонерів. Приймаючи зазначене рішення, наглядова рада ПрАТ «Індар» керувалась приписами статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства». А 21 липня 2014 року загальні збори акціонерів ПрАТ «Індар» прийняли рішення про припинення повноважень позивачки як керівника підприємства.
      27. Міністерство охорони здоров'я України у касаційній скарзі вказує, що наглядова рада ПрАТ «Індар», приймаючи рішення про відсторонення позивачки від виконання повноважень голови правління ПрАТ «Індар», керувалася частиною другою статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства».
      28. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).
      29. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить: 1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу; 2) утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів товариства, обрання та відкликання членів наглядової ради; 3) затвердження річного звіту товариства; 4) рішення про ліквідацію товариства. До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань (частина друга статті 159 ЦК України).
      30. За змістом частини першої статті 160 ЦК України наглядова рада акціонерного товариства у разі її створення здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства (частина друга цієї статті).
      31. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом (частина перша статті 161 ЦК України).
      32. Згідно з частиною четвертою статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об'єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України (абзац перший пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).
      33. Відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України у редакції, чинній до набрання чинності 1 червня 2014 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. З 1 червня 2014 року вказана частина була викладена у новій, термінологічно узгодженій з частиною другою статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства» редакції, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      34. У разі, якщо відповідно до статуту товариства обрання та припинення повноважень голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) віднесено до компетенції загальних зборів, наглядова рада має право відсторонити від виконання повноважень голову колегіального виконавчого органу (особу, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу), дії або бездіяльність якого порушують права акціонерів чи самого товариства, до вирішення загальними зборами питання про припинення його повноважень. До вирішення загальними зборами питання про припинення повноважень голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) наглядова рада зобов'язана призначити особу, яка тимчасово здійснюватиме повноваження голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу), та скликати позачергові загальні збори (частина друга статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства»).
      35. Згідно з абзацом третім пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України у тій редакції, яка була чинною до 1 червня 2014 року, усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов'язків (частина третя статті 99 ЦК України) або відсторонення голови виконавчого органу товариства від виконання повноважень (абзац перший частини другої статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства») за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання ним обов'язків міститься не в приписах Кодексу законів про працю, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (абзац четвертий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).
      36. У зв'язку з цим «усунення» відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України (у тій редакції, яка була чинною до 1 червня 2014 року) є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень (абзац п'ятий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).
      37. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов'язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення (абзац шостий пункту 3.2 мотивувальної частини, абзац перший пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).
      38. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 КЗпП України (абзац сьомий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов'язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України (абзац другий пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).
      39. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини стосовно припинення повноважень і тимчасового відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень згідно зі статтею 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та частиною третьою статті 99 ЦК України у редакції, чинній з 1 червня 2014 року, також не є відстороненням працівника від роботи у розумінні статті 46 КЗпП України. Хоча відповідні рішення уповноваженого на їх прийняття органу товариства можуть мати наслідки і в межах трудових відносин, але визначальними за таких обставин є відносини корпоративні.
      40. Отже, припинення повноважень члена виконавчого органу чи його тимчасове відсторонення від виконання повноважень відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України, статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства» є діями уповноваженого органу відповідного товариства, необхідними для оперативного реагування на певні діяння такого члена й унеможливлення здійснення ним повноважень з управління товариством.
      41. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що застосування частини третьої статті 99 ЦК України щодо керівника або іншого члена виконавчого органу товариства не обов'язково впливає на трудові права відповідної особи. Так, застосування інституту припинення повноважень керівника товариства, який є членом виконавчого органу, зумовлює втрату повноважень у відповідному виконавчому органі товариства, без яких ця особа не може здійснювати керівництво товариством і виконувати інші функції члена його виконавчого органу. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України припинення повноважень посадової особи може бути підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу та виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток (стаття 44 КЗпП України). Проте за згодою працівника його також може бути переведено на іншу роботу (стаття 32 КЗпП України). Якщо особа відсторонена від виконання повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу та обрана інша особа для тимчасового здійснення таких повноважень, то це також не означає звільнення керівника або іншого члена виконавчого органу, бо чинним законодавством не передбачена така підстава для звільнення (див. пункти 4.15-4.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18).
      42. Натомість, відносини сторін трудового договору щодо оплати праці відстороненої посадової особи-члена виконавчого органу чи особи, повноваження якої як члена виконавчого органу припинені, переведення таких осіб на іншу роботу (у тому числі тимчасового) чи звільнення регулюються нормами КЗпП України. Спори з цього приводу є трудовими, а тому їх слід розглядати за правилами цивільного судочинства (див. пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18).
      43. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      44. За обставинами, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, органи управління (загальні збори акціонерів та наглядова рада) ПрАТ «Індар» вживали заходи оперативного реагування шляхом відсторонення позивачки як члена виконавчого органу цього товариства від виконання посадових обов'язків. Проте рішення загальних зборів № 2/14 стосується не тільки припинення повноважень позивачки, але й інших питань, як-от: обрання голови загальних зборів; затвердження порядку голосування на загальних зборах; обрання членів лічильної комісії загальних зборів; обрання секретаря загальних зборів; затвердження регламенту загальних зборів); затвердження річного звіту товариства за 2013 рік; розподіл збитків і прибутку товариства за 2013 рік; прийняття рішення за наслідками розгляду звіту правління, звіту наглядової ради, звіту ревізійної комісії товариства за 2013 рік; про обрання голови та членів правління товариства; про відкликання голови та членів ревізійної комісії товариства; про обрання голови та членів правління ревізійної комісії товариства; про внесення змін до статуту товариства шляхом викладення його в новій редакції; про внесення змін та затвердження в новій редакції положень про загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління та ревізійну комісію товариства.
      45. З огляду на те, що позивачка оскаржує рішення органів управління ПрАТ «Індар» (загальних зборів і наглядової ради), пов'язані з його діяльністю і управлінням цим товариством, розгляд таких вимог вимагає оцінювання законності дій зазначених органів, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства (ЦК України, Закону України «Про акціонерні товариства» тощо). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи позивачки у запереченні на касаційні скарги стосовно порушення норм трудового законодавства й умов її трудового договору під час відсторонення від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар».
      46. Оскільки позовні вимоги про скасування записів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про проведення державної реєстрації змін до відомостей про ПрАТ «Індар» є тісно пов'язаними з вимогами про визнання незаконними та скасування рішень наглядової ради цього товариства, розгляд вимог про скасування відповідних записів і вирішення питання про належність (ефективність) обраного позивачкою способу захисту у частині таких вимог, належить до юрисдикції господарського суду.
      47. Отже, враховуючи наведені приписи законодавства України та зміст правовідносин сторін спору, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір в цілому належить до юрисдикції господарського суду (близькі за змістом висновки щодо юрисдикції викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18). А тому суди попередніх інстанцій, зробивши помилкові висновки стосовно змісту спірних правовідносин, необґрунтовано відхилили доводи Міністерства охорони здоров'я України та ПАТ «Укрмедпром» щодо необхідності розгляду цього спору за правилами господарського судочинства.
      48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивачка у запереченні на касаційні скарги Міністерства охорони здоров'я України й ПАТ «Укрмедпром» вказує на можливість виникнення юрисдикційного конфлікту та порушення права на судовий захист у випадку визначення господарської юрисдикції суду для вирішення цього спору.
      49. Суд апеляційної інстанції, відхиляючи аргумент ПАТ «Укрмедпром» щодо юрисдикції, зважав на ухвалу Господарського суду міста Києва про припинення провадження у справі № 910/6863/14.
      50. У вказаній господарській справі ОСОБА_1 звернулась із позовною заявою з вимогами, зокрема, до ПрАТ «Індар»:
      50.1. Визнати недійсним рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 13 від 27 березня 2014 року, про проведення 30 квітня 2014 року загальних зборів акціонерів цього товариства.
      50.2. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 1 «Про відсторонення від виконання повноважень голови правління Товариства», яким відсторонено позивачку від виконання повноважень голови правління ПрАТ «Індар».
      50.3. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 2 «Про призначення особи, яка тимчасово здійснюватиме повноваження голови правління товариства», яким призначено тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_2.
      50.4. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 3 «Про проведення позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «Індар», визначення дати, часу та місця проведення позачергових загальних зборів», яким вирішено провести позачергові загальні збори акціонерів товариства 30 квітня 2014 року о 15 год. 00 хв. за адресою: Україна, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 7.
      50.5. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 4 «Про затвердження порядку денного позачергових загальних зборів ПрАТ «Індар», яким затверджено перелік питань, що виносяться на голосування (порядок денний) загальних зборів ПрАТ «Індар».
      50.6. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 5 «Про затвердження переліку документів та матеріалів, необхідних для прийняття рішень з порядку денного позачергових загальних зборів, визначення порядку та місця ознайомлення акціонерів з документами та матеріалами, необхідними для прийняття рішень з питань порядку денного позачергових загальних зборів, визначення особи, уповноваженої забезпечити ознайомлення акціонерів з документами та здійснювати таке», яким затверджений перелік документів та матеріалів, необхідних для прийняття рішень з питань порядку денного загальних зборів ПрАТ «Індар», доручено тимчасово виконуючому обов'язки голови правління (ОСОБА_2) у строк до 28 квітня 2014 року забезпечити складення фінансової звітності товариства за 2013 рік, аудиторського висновку щодо фінансової звітності товариства за 2013 рік, звіту правління товариства; голові ревізійної комісії товариства у строк до 28 квітня 2014 року забезпечити складення звіту ревізійної комісії; визначено місце ознайомлення акціонерів з документами; визначено особу, відповідальну за ознайомлення акціонерів з документами (ОСОБА_2.); визначено порядок ознайомлення з документами.
      50.7. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 6 «Про встановлення дати складання переліку акціонерів, які мають бути повідомлені про позачергові загальні збори акціонерів, а також визначення дати, станом на яку має бути складено перелік акціонерів товариства, які мають право на участь у позачергових загальних зборах, визначення осіб, відповідальних за складання таких переліків акціонерів», яким визначено: 15 квітня 2014 року - датою складання переліку акціонерів товариства для здійснення повідомлення про проведення позачергових загальних зборів; 24 квітня 2014 року - датою, станом на яку має бути складено перелік акціонерів товариства, які мають право на участь у позачергових загальних зборах; тимчасово виконуючого обов'язки голови правління товариства (ОСОБА_2.) - особою, відповідальною за складання вищезазначених переліків.
      50.8. Визнати недійсним оформлене протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» № 7 «Про обрання реєстраційної комісії загальних зборів акціонерів», яким обрано реєстраційну комісію позачергових загальних зборів акціонерів товариства, призначених на 30 квітня 2014 року, у складі ОСОБА_4 та ОСОБА_16.
      50.9. Визнати недійсним оформлене протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», яким внесені зміни до рішення наглядової ради, оформленого протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року, щодо призначення ОСОБА_3. особою, яка тимчасово здійснюватиме повноваження голови правління товариства.
      50.10. Визнати недійсним оформлене протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», яким затверджений порядок денний засідання наглядової ради, призначене на той самий день.
      51. Господарський суд міста Києва, припиняючи провадження у справі у справі № 910/6863/14, вважав, що спір за вказаними вимогами не належить до юрисдикції господарських судів України, а за суб'єктним складом його слід розглянути у загальному суді. З таким висновком погодився Київський апеляційний господарський суд у постанові від 9 вересня 2014 року.
      52. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (частина третя статті 231 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      53. Оскільки Господарський суд міста Києва 10 червня 2014 року припинив провадження у справі № 910/6863/14 за позовом позивачки до ПрАТ «Індар» про визнання недійсними рішень наглядової ради, оформлених протоколами від 27 березня 2014 року та № 15 від 10 квітня 2014 року, Велика Палата Верховного Суду погоджується з позивачкою у тому, що з огляду на припис частини третьої статті 231 ГПК України вона не зможе реалізувати її право на доступ до суду за правилами господарського судочинства у частині заявлених у справі № 752/10984/14-ц вимог про:
      53.1. Визнання незаконним і скасування оформленого протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» у частині відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління цього товариства та призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ОСОБА_2.
      53.2. Визнання незаконним і скасування оформленого протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління цього товариства ОСОБА_3.
      54. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте, такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
      55. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      56. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у разі закриття провадження у справі № 752/10984/14-ц стосовно позовних вимог про визнання незаконним і скасування оформленого протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» у частині відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління цього товариства та призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ОСОБА_2., а також про визнання незаконним і скасування оформленого протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління зазначеного товариства ОСОБА_3. сутність гарантованого Конвенцією права позивачки на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту буде поставлене під загрозу з огляду на припинення господарським судом провадження за аналогічними вимогами у справі № 910/6863/14. А тому з метою недопущення порушень Конвенції розгляд спору за означеними вимогами слід завершити за правилами цивільного судочинства, тоді як для розгляду у господарському суді решти позовних вимог, заявлених у справі № 752/10984/14-ц, перешкод немає.
      58. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що необґрунтованими є доводи позивачки, висловлені у запереченні на касаційні скарги, про те, що цивільний характер спору у справі № 752/10984/14-ц підтверджує розгляд за правилами цивільного судочинства справи № 755/16199/15-ц за іншим позовом позивачки. Наявність спору з іншими предметом і підставами позову на розгляді загального суду не може бути підтвердженням необхідності розгляду вимог, заявлених у справі № 752/10984/14-ц, також за правилами цивільного судочинства.
      59. Визначення Великою Палатою Верховного Суду юрисдикції належного суду є підставою для поновлення строку на звернення з позовом до такого суду (аналогічний висновок щодо підстави для поновлення строку див. у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 205/8482/15-ц, від 4 вересня 2019 року у справі № 752/2422/17).
      (1.2) Щодо суті спору
      60. З урахуванням наведеного висновку про можливий конфлікт юрисдикцій за частиною позовних вимог і з метою недопущення порушення права позивачки на судовий захист Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення у цій справі в частині вимог про визнання незаконними та скасування оформлених протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішень наглядової ради ПрАТ «Індар» про відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління цього товариства та про призначення тимчасово виконуючим обов'язки такого голови ОСОБА_2., а також оформленого протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» про призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління вказаного товариства ОСОБА_3.
      61. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 70,7016 % акцій ПрАТ «Індар» належать ПАТ «Укрмедпром» (100 % акцій якого належать державі в особі Міністерства охорони здоров'я України).
      62. Суд першої інстанції вказав, що 19 вересня 2011 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення у справі № 50/380, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2012 року, в якому визнав право власності на 11 437 581 акцій ПрАТ «Індар», що становить 70,7 % статутного капіталу цього товариства, за державою в особі ДАК «Укрмедпром».
      63. Об'єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій; державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; державне майно, передане в оренду, лізинг; державне майно, передане та/або створене (збудоване) на підставі договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (у тому числі концесійного договору); державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду (частина перша статті 3 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).
      64. Відповідно до статті 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» суб'єктами управління об'єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління об'єктами державної власності; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку; міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління); Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; Національна академія наук України, галузеві академії наук. Державна керуюча холдингова компанія має статус уповноваженого органу управління щодо об'єктів управління державної власності, що передані до її статутного капіталу та статутного капіталу її корпоративних підприємств.
      65. Члени наглядової ради, що представляють інтереси держави, голосують на наглядових радах відповідно до наданих Фондом державного майна України або уповноваженим органом управління завдань щодо голосування (частина чотирнадцята статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).
      66. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до пункту 12.4 Статуту ПрАТ «Індар» представник акціонера - члена наглядової ради - юридичної особи - здійснює свої повноваження на підставі довіреності відповідно до вказівок акціонера, інтереси якого він представляє у наглядовій раді та вказав про те, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання управління корпоративними правами держави» від 29 березня 2010 року № 297, чинною на час прийняття оскаржених рішень наглядової ради ПрАТ «Індар», завдання на голосування представникам держави на загальних зборах і засіданнях наглядової ради господарських товариств, у статутному капіталі яких державна частка становить понад 50 відсотків, погоджуються Прем'єр-міністром України або Першим віце-прем'єр-міністром України за умови попереднього розгляду віце-прем'єр-міністром згідно з розподілом функціональних повноважень.
      67. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до оформленого протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» повноваження для голосування на засіданні цієї ради щодо відсторонення позивачки було надане представникам ДАК «Укрмедпром» «дорученням Міністерства охорони здоров'я України від 08.04.2014 року».
      68. Суди першої й апеляційної інстанції вказали, що 27 червня 2014 року Окружний адміністративний суд міста Києва прийняв постанову у справі № 826/5583/14, якою визнав протиправним і скасував надане Міністерством охорони здоров'я України «доручення від 08.04.2014 року». Учасниками справи № 826/5583/14 були: ОСОБА_1 як позивачка, Міністерство охорони здоров'я України як відповідач і ПрАТ «Індар», ДАК «Укрмедпром», Кабінет Міністрів України як треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Вказане рішення у справі № 826/5583/14 щодо «доручення від 08.04.2014 року», як зазначив суд першої інстанції у справі № 752/10984/14-ц, підтримали суди апеляційної та касаційної інстанцій.
      69. Окружний адміністративний суд міста Києва у постанові від 27 червня 2014 року у справі № 826/5583/14, врахувавши, що, оформлюючи розпорядчий документ - завдання на голосування, Міністерство охорони здоров'я діяло не у спосіб, визначений законодавством України, визнав протиправним і скасував рішення Міністерства охорони здоров'я України від 8 квітня 2014 року №14.01-06/58/1322 про надання представникам ДАК «Укрмедпром» завдань щодо голосування на засіданні наглядової ради ПрАТ «Індар». Київський апеляційний адміністративний суд у постанові від 18 вересня 2014 року залишив зазначену постанову у резолютивній частині без змін, підтримавши висновки щодо протиправності розпорядчого акта Міністерства охорони здоров'я. Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 березня 2015 року постанови судів нижчих інстанцій залишив без змін, вказавши, зокрема, що, приймаючи оскаржене рішення, Міністерство охорони здоров'я діяло не у спосіб, визначений законодавством України, що, врешті, потягло прийняття загальними зборами ПрАТ «Індар» рішення з кадрових питань та порушення прав позивачки.
      70. Ні у справі № 826/5583/14, ні у справі № 752/10984/14-ц суди не встановили наявність у представників ДАК «Укрмедпром» належно оформлених завдань для голосування на засіданнях наглядової ради ПрАТ «Індар» 10 і 28 квітня та 2 липня 2014 року як щодо відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління цього товариства, так і для призначення тимчасово виконуючим обов'язки його голови правління, а також на голосування на позачергових загальних зборах акціонерів ПрАТ «Індар» 21 липня 2014 року, зокрема про припинення позивачкою повноважень голови правління й обрання іншої особи на цю посаду.
      71. Згідно з частиною третьою статті 61 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій у справі № 752/10984/14-ц, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині четвертій статті 82 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      72. З огляду на вказане, враховуючи те, що 10 квітня 2014 року представники ПАТ «Укрмедпром» під час голосування на засіданні наглядової ради акціонерів ПрАТ «Індар» щодо відсторонення позивачки від виконання обов'язків його голови правління та про призначення тимчасово виконуючим обов'язки такого голови ОСОБА_2. не мали завдання на голосування, оформленого відповідно до вимог чинного законодавства України, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про визнання незаконними та скасування оформлених протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року зазначених рішень наглядової ради ПрАТ «Індар».
      73. Зазначений висновок впливає і на оцінку рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформленого протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року, згідно з яким (враховуючи те, що позивачка була відсторонена від виконання обов'язків голови правління цього товариства за рішенням наглядової ради, оформленим протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року) були внесені зміни до відповідного рішення наглядової ради, оформленого протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року, та призначено тимчасово виконуючим обов'язки голови правління заступника голови правління ПрАТ «Індар» з питань якості ОСОБА_3.
      74. Оскільки суд дійшов висновку про визнання незаконними та скасування оформлених протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішень наглядової ради ПрАТ «Індар» щодо відсторонення позивачки від виконання обов'язків його голови правління та про призначення тимчасово виконуючим обов'язки такого голови ОСОБА_2., незаконним і таким, що підлягає скасуванню, є рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлене протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року, у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління цього товариства ОСОБА_3.
      75. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що оскаржені рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформлені протоколами № 15 від 10 квітня 2014 року і № 16 від 28 квітня 2014 року, слід визнати незаконними та скасувати. Інші аргументи касаційних скарг на цей висновок Великої Палати Верховного Суду не впливають.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      76. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункти 1 і 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
      77. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      78. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтею 19 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 414 ЦПК України).
      79. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року в частині вимог про визнання незаконними та скасування оформленого протоколом № 15 від 10 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» про відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління цього товариства та про призначення тимчасово виконуючим обов'язки такого голови ОСОБА_2., а також оформленого протоколом № 16 від 28 квітня 2014 року рішення наглядової ради ПрАТ «Індар» про призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління вказаного товариства ОСОБА_3., слід залишити без змін; у частині вирішення інших позовних вимог - скасувати, а провадження у справі закрити. Повідомити позивачці відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України про її право на звернення до суду з вимогами, щодо яких Велика Палата Верховного Суду закрила провадження, у порядку, передбаченому ГПК України.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      80. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень (частина третя статті 99 ЦК України).
      81. Повноваження голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) припиняються за рішенням наглядової ради з одночасним прийняттям рішення про призначення голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) або особи, яка тимчасово здійснюватиме його повноваження, якщо статутом акціонерного товариства це питання не віднесено до компетенції загальних зборів (абзац перший частини першої статті 61 Закону України «Про акціонерні товариства»). У разі, якщо відповідно до статуту товариства обрання та припинення повноважень голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) віднесено до компетенції загальних зборів, наглядова рада має право відсторонити від виконання повноважень голову колегіального виконавчого органу (особу, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу), дії або бездіяльність якого порушують права акціонерів чи самого товариства, до вирішення загальними зборами питання про припинення його повноважень (частина друга вказаної статті).
      82. Правовідносини стосовно припинення повноважень і тимчасового відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень згідно зі статтею 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та частиною третьою статті 99 ЦК України у редакції, чинній з 1 червня 2014 року, не є відстороненням працівника від роботи у розумінні статті 46 КЗпП України. Хоча відповідні рішення уповноваженого на їх прийняття органу товариства можуть мати наслідки і в межах трудових відносин, але визначальними за таких обставин є відносини корпоративні.
      83. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      84. Спори щодо оскарження рішень органів управління товариства про припинення повноважень члена виконавчого органу товариства або про тимчасове відсторонення такого члена від виконання його повноважень згідно з частиною третьою статті 99 ЦК України, статтею 61 Закону України «Про акціонерні товариства» належать до юрисдикції господарського суду.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, статтею 400, пунктом 1 і 5 частини першої статті 409, статтею 410, частиною першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Укрмедпром» і Міністерства охорони здоров'я України задовольнити частково.
      2. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року скасувати та закрити провадження у справі в частині позовних вимог про:
      - визнання незаконним і скасування всіх рішень позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «Індар», оформлених протоколом від 21 липня 2014 року № 2/14;
      - визнання незаконним і скасування рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформленого протоколом від 2 липня 2014 року № 17, у частині відсторонення позивачки від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар»;
      - визнання незаконним і скасування рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформленого протоколом від 2 липня 2014 року № 17, в частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_4.;
      - скасування запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про проведення державної реєстрації змін до відомостей про ПрАТ «Індар» у частині державної реєстрації ОСОБА_3. тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар»;
      - скасування запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про проведення державної реєстрації змін до відомостей про ПрАТ «Індар» у частині державної реєстрації ОСОБА_4. тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар».
      3. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року залишити без змін у частині вирішення спору за вимогами про:
      - визнання незаконним і скасування рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформленого протоколом від 10 квітня 2014 року № 15, у частині відсторонення ОСОБА_1 від виконання обов'язків голови правління ПрАТ «Індар»;
      - визнання незаконним і скасування рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформленого протоколом від 10 квітня 2014 року № 15, у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_2;
      - визнання незаконним і скасування рішення наглядової ради ПрАТ «Індар», оформленого протоколом від 28 квітня 2014 року № 16, у частині призначення тимчасово виконуючим обов'язки голови правління ПрАТ «Індар» ОСОБА_3.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      Ж. М. Єленіна
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 87527949
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      4 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 826/10228/17
      Провадження № 11-1405апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційні скарги Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) та Комунальної аварійно-рятувальної служби «Київська служба порятунку» (далі - КАРС «Київська служба порятунку») на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2017 року (суддя Кузьменко В. А.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року (судді Аліменко В. О., Кучма А. Ю., Лічевецький І. О.) у справі № 826/10228/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Київ Інвест Груп» (далі - ТОВ «Київ Інвест Груп», ТОВ відповідно) до Департаменту, КАРС «Київська служба порятунку», Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київблагоустрій» (далі - КП «Київблагоустрій», КП відповідно) про визнання дій протиправними, визнання протиправним і скасування доручення, зобов`язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У серпні 2017 року ТОВ «Київ Інвест Груп» звернулося до суду з позовом до Департаменту, КАРС «Київська служба порятунку» та КП «Київблагоустрій», у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просило:
      - визнати протиправними дії Департаменту, КП «Київблагоустрій» щодо включення до переліку елементів благоустрою, щодо яких слід вжити заходів демонтажу встановлених з порушенням автомобільних газозаправних пунктів (далі - АГЗП) та елементів благоустрою, які викладені в дорученні від 10 серпня 2017 року № 064-8334;
      - визнати протиправним і скасувати доручення Департаменту від 10 серпня 2017 року № 064-8334;
      - зобов`язати КАРС «Київська служба порятунку» на безоплатній основі повернути ТОВ «Київ Інвест Груп» вилучені 16 серпня 2017 року ємності для зберігання газу скрапленого вуглеводневого № 517, раму під ємність, колонку для заправлення автомобілів скрапленим газом № 493/16 та газ скраплений вуглеводневий у кількості 2657 л;
      - зобов`язати КП «Київблагоустрій» повернути ТОВ «Київ Інвест Груп» демонтоване обладнання: металеву огорожу, ролет чорний, білий запірний пристрій, металеву круглу трубу.
      2. На обґрунтування позову ТОВ «Київ Інвест Груп» зазначило, що дорученням Департаменту від 10 серпня 2017 року № 064-8634, наданим КП «Київблагоустрій» та КАРС «Київська служба порятунку» на підставі протоколу постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 23 березня 2017 року № 10, зобов`язано: вжити заходів демонтажу (переміщення) об`єктів та елементів благоустрою, встановлених з порушенням Правил благоустрою м. Києва (далі - Правила),які прийняті рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051, відповідно до таблиці; вжити заходів із запобігання виникненню надзвичайних ситуацій та мінімізації їх наслідків під час проведення зливно-наливних операцій та вжиття необхідних заходів реагування щодо самовільно розміщених (установлених) АГЗП відповідно до таблиці, а саме: приміщення для перебування охорони та працівників за адресою: вул. Драгоманова, 1-К, м. Київ, АГЗП за адресою: вул. Драгоманова, 1н (приписи від 03 серпня 2017 року № 1716848 та № 1716847); АГЗП за адресою: вул. Чорнобильська, ріг вул. Академіка Єфремова, м. Київ (припис від 07 серпня 2017 року № 1716739).
      3. На підставі вказаного доручення згідно з актом виконання аварійно-попереджувальних робіт другим аварійно-рятувальним взводом КАРС «Київська служба порятунку» від 16 серпня 2017 року виконано роботи із забезпечення безпеки під час зливно-наливних операцій та демонтажу газового обладнання незаконно встановлених АГЗС, у ході яких у ТОВ «Київ Інвест Груп» вилучено: ємність для зберігання СГ (ДП) № 517, 2012 року випуску; колонку для заправлення автомобілів СГ (ДП) № 493/16 у кількості 1 одиниця, в тому числі рукав у кількості 2 одиниці, заправний пістолет - 2 одиниці; рама під ємність - 1 одиниця; скраплений газ (СГ) у кількості 2657 л. Відповідно до акта проведення демонтажу (переміщення) від 16 серпня 2017 року здійснено демонтаж огорожі металевої, ролета чорного, запірного пристрою, металевої труби, розміщених за адресою вул. Академіка Єфремова (Командарма Уборевича), 26, на підставі приписів від 13 та 14 квітня 2017 року № 1709717, 1709716, 1709718 та доручення Департаменту від 28 квітня 2017 року № 204/04-17.
      4. На думку позивача, газове обладнання розташоване ним на об`єктах благоустрою законно, за наявності необхідних дозволів та погоджень та на підставі договорів; натомість під час прийняття оскаржуваного доручення та вчинення дій з вилучення майна відбулись процедурні порушення, а отже, такі дії відповідачів є протиправними, суперечать вимогам чинного законодавства.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      5. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 27 грудня 2017 року адміністративний позов задовольнив частково: визнав протиправними дії Департаменту щодо включення до переліку елементів благоустрою, щодо яких слід вжити заходів шляхом демонтажу встановлених з порушенням АГЗП та елементів благоустрою, які викладені в дорученні від 10 серпня 2017 року № 064-8334; визнав протиправним та скасував доручення Департаменту від 10 серпня 2017 року № 064-8334; зобов`язав КАРС «Київська служба порятунку»на безоплатній основі повернути ТОВ «Київ Інвест Груп»вилучені 16 серпня 2017 року ємності для зберігання газу скрапленого вуглеводневого № 517, раму під ємність, колонку для заправлення автомобілів скрапленим газом № 493/16 та газ скраплений вуглеводневий у кількості 2657 л; зобов`язав КП «Київблагоустрій» повернути позивачу демонтоване обладнання: металеву огорожу, ролет чорний, білий запірний пристрій, металеву круглу трубу. У задоволенні інших вимог до КП «Київблагоустрій»суд відмовив.
      6. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
      - припис від 6 квітня 2017 року з вимогою усунути порушення, у зв`язку з невиконанням якого було видано оскаржуване доручення, складений з порушенням чинного законодавства, адже не містить інформації з приводу того, вимоги якого саме нормативного акта порушено та в чому полягає порушення (який документ не надано тощо); відповідачі не надали доказів уповноваження працівника «КП «Київблагоустрій» на складання припису з вимогою усунення порушень, як вимагається пунктом 19.2.1 Правил;
      - оскаржуване доручення є протиправним, адже матеріалами справи підтверджується факт відсутності порушення, яке стало підставою для його видачі; також протиправними є дії Департаменту щодо включення до переліку елементів благоустрою, щодо яких слід вжити заходів демонтажу встановлених з порушенням АГЗП та елементів благоустрою;
      - при цьому дії КП «Київблагоустрій» не можуть бути визнані протиправними, адже саме Департамент вчинив дії з включення до переліку елементів благоустрою;
      - визнання протиправними дій та доручення має наслідком задоволення вимоги про зобов`язання КАРС «Київська служба порятунку»на безоплатній основі повернути позивачу вилучене 16 серпня 2017 року майно.
      7. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 червня 2018 року залишив без змін рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2017 року, зазначивши при цьому таке:
      - наявні в матеріалах справи приписи КП «Київблагоустрій» не містять вимоги демонтувати АГЗП самостійно, з установленням строку такого демонтажу, натомість саме ці приписи були підставою вчинення оскаржуваних дій;
      - позивач на виконання вимог припису надав пояснення щодо підстав використання земельної ділянки, як і необхідну дозвільну та погоджувальну документацію, що, однак, не було взято до уваги до винесення оскаржуваного доручення, як і не враховано відсутності правового регулювання вказаного виду господарської діяльності;
      - визначення протиправними дій Департаменту не є необхідним, оскільки їх оцінка охоплюється позовною вимогою про скасування доручення, у зв`язку із чим у цій частині позовні вимоги підлягають частковому задоволенню;
      - перед тим, як розпочати господарську діяльність з експлуатації АГЗП, позивач та третя особа зверталися до органів державної влади та органів місцевого самоврядування у м. Києві щодо ведення вказаної діяльності та отримання дозвільних документів, проте жоден із цих органів не повідомив позивача про неможливість ведення такої діяльності, тоді як у подальшому органи місцевого самоврядування в особі Департаменту міського благоустрою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та підпорядкованих їм підприємств і організацій фактично визнали провадження позивачем господарської діяльності незаконним, тобто допустили непослідовне ставлення до позивача. З огляду на відсутність належного правового регулювання вказаної господарської діяльності позивач мав підстави покладатися на поведінку державних органів та органів місцевого самоврядування, які своїми діями з видачі дозвільних документів та погодження діяльності позивача дали йому підстави для висновку про дотримання ним усіх необхідних вимог законодавства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      8. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Департамент у касаційній скарзі зазначив, що судові рішення є необґрунтованими та незаконними.
      9. На думку Департаменту, суди помилково визнали встановленими та належно доведеними обставини, що мають значення для справи, а саме:
      -не взяли до уваги, що позивач усупереч вимогам законодавства не надав паспорт прив`язки, дозвільні документи для розміщення тимчасових споруд, як то передбачено Правилами, Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі - Порядок № 244), затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244, як і доказів надання йому укладеними договорами права з надання послуг за спірною адресою з реалізації скрапленого газу та продажу супутніх товарів, у тому числі підакцизних, за адресою: місто Київ, Святошинський район, вул. Академіка Єфремова (Командарма Уборевича), 26;
      - не врахували доводів скаржника щодо чинності пункту 15.1.1 Правил та необхідності надання позивачем передбачених цим пунктом документів, як і документів, зазначених у пункті 15.3.26 Правил, а саме: розпорядження районної у м. Києві державної адміністрації; договору оренди земельної ділянки; висновку Головного управління екологічної безпеки; генплану або схеми розміщення; ліцензії підрядної організації; чинного договору про сплату пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, виданого Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
      10. Суди неправильно застосували нормативно-правові акти у сфері регулювання земельних відносин, залишивши поза увагою те, що на порушення норм статті 24 Закону України «Про оренду землі» та рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» позивач використовував земельні ділянки не за цільовим призначенням, без доказів володіння земельними ділянками в розумінні статті 125 Земельного кодексу України.
      11. Департамент вважав, що суди порушили вимоги статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), адже не залучили як третю особу ТОВ «Де-Люкс», чиї дозволи на проведення господарської діяльності з реалізації скрапленого газу перевірялися при визначенні правомірності дій ТОВ «Київ Інвест Груп».
      12. Суди не врахували, що спірне доручення було надано і є похідним від приписів від 3 та 7 серпня 2017 року № 1716847 та № 1716739 відповідно, які позивач не оскаржив, тож доручення видано відповідно до вимог законодавства.
      13. На думку скаржника, спір з повернення майна позивачу від КП «Київблагоустрій» та КАРС «Київська служба порятунку» необхідно розглядати в порядку господарського судочинства.
      14. КАРС «Київська служба порятунку» у касаційній скарзі зазначила, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      15. На думку скаржника, суди не врахували, що в матеріалах справи відсутні всі необхідні документи на розміщення АГЗП, які мав отримати позивач. Наявні документи (висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи від 5 лютого 2016 року № 05.03.02-07/3167; декларації відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства з питань пожежної безпеки (листи від 23 квітня 2016 року № 26-5829/261 та від 9 вересня 2016 року № 26-13214/261); дозвіл Головного управління Держпраці у Київській області від 25 серпня 2016 року № 2268.16.32 на експлуатацію технологічного устаткування згідно з переліком для експлуатації АГЗП, розташованого, у тому числі, на вул. Командарма Уборевича, 26; листи Департаменту від 17 лютого 2016 року № 2570/0/02-16 та від 02 березня 2016 року № 3257/0/02-16 щодо погодження розміщення АГЗП модульного типу на території паркувального майданчика за адресою: м. Київ, вул. Командарма Уборевича, 26 та вул. Драгоманова, 1-н; концепція на розміщення АГЗП модульного типу на території асфальтованого майданчика за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н, з урахуванням чинних державних будівельних та санітарних норм та вимог безпеки, розробленої ПАТ «УкрНДІінжпроект» (лист від 5 квітня 2016 року № 7/17-3742)) надавались ТОВ «Де-Люкс», а не позивачу - ТОВ «Київ Інвест Груп».
      16. Скаржник також зазначив, що суди: не встановили, на землях якої категорії розміщувались АГЗП; не взяли до уваги, що відповідно до частини третьої статті 21 Закону України «Про охорону праці» саме ТОВ «Київ Інвест Груп» мало отримати дозвіл Головного управління Держпраці у Київській області на експлуатацію технологічного устаткування для експлуатації АГЗП, розташованого на вул. Командарма Уборевича, 26 у м. Києві.
      17. Приймаючи рішення у справі, суд вирішив питання щодо прав та інтересів ТОВ «Де-Люкс», яке не було залучено до розгляду справи.
      18. У зв`язку з викладеним скаржники просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.
      Позиція інших учасників справи
      19. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Київ Інвест Груп» зазначило, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили обставини справи та ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому просило залишити касаційну скаргу Департаменту без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанції - без змін.
      20. ТОВ «Київ Інвест Груп» також указало, що перш ніж розпочати господарську діяльність з експлуатації АГЗП, позивач звертався до органів державної влади та органів місцевого самоврядування у м. Києві з питанням ведення вказаної діяльності та отримання дозвільних документів, але жоден із цих органів не повідомив позивача про неможливість ведення такої діяльності, тоді як у подальшому органи місцевого самоврядування в особі КП «Київблагоустрій», Департаменту та підпорядкованих йому підприємств і організацій фактично визнали провадження позивачем господарської діяльності незаконним, тобто допустили непослідовне ставлення до позивача.
      21. На думку позивача, незалучення до участі у цій справі ТОВ «Де-Люкс» не є підставою для скасування ухвалених судових рішень.
      Рух касаційних скарг
      22. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалами від 6 та 24 липня 2018 року відкрив касаційні провадження за вказаними касаційними скаргами.
      23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 30 листопада 2018 року справу передав до Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      24. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      25. Рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» визначено перелік адрес паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс».
      26. Паркувальний майданчик на 33 місця для паркування транспортних засобів у м. Києві на перетині вул. Уборевича та вул. Чорнобильської входить до цього переліку.
      27. 31 грудня 2014 року КП «Київтранспарксервіс» і ТОВ «Сістем кепітал груп» уклали договір № ДНП-2015-01/11 про надання права на експлуатацію фіксованих місць для паркування на паркувальному майданчику, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Уборевича/вул. Чорнобильська. ТОВ «Сістем кепітал груп» отримало право на організацію та експлуатацію 30 місць для платного паркування на вул. Уборевича/вул. Чорнобильській.
      28. У подальшому ТОВ «Сістем кепітал груп» і ТОВ «Де-Люкс» уклали договір № 10-15/02 від 1 жовтня 2015 року, за яким ТОВ «Де-Люкс» прийняло від ТОВ «Сістем кепітал груп» у платне строкове користування та експлуатацію 5 місць для паркування транспортних засобів на паркувальному майданчику за адресою: вул. Уборевича/вул. Чорнобильська (вул. Командарма Уборевича, 26, біля будівлі на вул. Командарма Уборевича, 19-д, літ. «А»).
      29. Листом від 19 лютого 2016 року № 2450/0/16-2/27-16 Департамент містобудування та архітектури повідомив, що принципово не заперечує щодо розміщення АГЗП модульного типу та операторної на території паркувального майданчика за адресою: вул. Командарма Уборевича, 26, м. Київ.
      30. Крім цього, ТОВ «Де-Люкс» прийняло у тимчасове платне користування територію площею 250 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н для експлуатації АГЗП модульного типу за договором від 1 лютого 2016 року № Д1Н/О/1, укладеним з ТОВ «Євротехнології Плюс».
      31. У листі від 3 березня 2016 року № 3037/0/16-2/27-16 Департамент містобудування та архітектури повідомив ТОВ «Де-Люкс», що принципово не заперечує щодо розміщення АГЗП модульного типу та операторної на асфальтованому майданчику за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н.
      32. 23 травня 2016 року ТОВ «Де-Люкс» і ТОВ «Київ Інвест Груп» уклали договір господарського відання № 01-В/У-26, на підставі якого ТОВ «Київ Інвест Груп» прийняло у господарське відання та експлуатацію АГЗП модульного типу, його складові, які призначені для реалізації скрапленого газу та продажу супутніх товарів, у тому числі й підакцизних, що знаходяться за адресою: м. Київ, Святошинський район, вул. Командарма Уборевича, 26.
      33. Також за договором господарського відання від 28 листопада 2016 року № 01-ДЛ-КІГ-Д/1Н, укладеним із ТОВ «Де-Люкс», ТОВ «Київ Інвест Груп» прийняло у господарське відання та експлуатацію АГЗП модульного типу, його складові, які призначені для реалізації скрапленого газу та продажу супутніх товарів, у тому числі й підакцизних, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н.
      34. Після прийняття в господарське відання вказаного майна позивач розпочав діяльність з експлуатації АГЗП.
      35. Крім наведених вище договорів щодо використання земельної ділянки та обладнання, вказана діяльність здійснюється на підставі таких документів, як:
      - концепція на розміщення АГЗП модульного типу на території автостоянки (паркувального майданчика) за адресою: м. Київ, вул. Командарма Уборевича, 26 (біля будівлі на вул. Командарма Уборевича, 19-д, літ. «А») з урахуванням чинних державних будівельних і санітарних норм та вимог безпеки, розробленої ПАТ «УкрНДІінжпроект», затверджена Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (лист від 11 листопада 2015 року № 7/17-13301 щодо погодження ТОВ «Де-Люкс»);
      - витяг з протоколу від 6 листопада 2015 року № 7 засідання секції житлового будівництва, промислової та інженерно-транспортної забудови, будівельних матеріалів і виробів Науково-технічної ради Мінрегіону, відповідно до якого розміщення виконано з урахуванням чинних державних норм щодо виконання, розміщення та експлуатації подібних об`єктів як на території України, так і в державах Європи. За рахунок використання для виготовлення модуля АГЗП сучасного високотехнологічного обладнання і застосування останніх досягнень в галузі телекомунікацій, зв`язку та управління технологічними процесами досягнуто високого ступеня автономності та безпеки експлуатації; модуль АЗГП є заводським виробом і виготовлений відповідно до технічних умов ТУ У 28.1-39681088-001:2015 та за технічною документацією, що погоджена і затверджена в установленому порядку, його розміщення не має ознак будівництва;
      - висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи від 05 лютого 2016 року № 05.03.02-07/3167 Державної санітарно-епідеміологічної служби України, згідно з яким АГЗП ТОВ «Де-Люкс» за адресою: м. Київ, вул. Командарма Уборевича, 26 відповідає встановленим медичним критеріям безпеки;
      - протокол державної санітарно-епідеміологічної експертизи від 5 лютого 2016 року № 3-793, згідно з яким АГЗП ТОВ «Де-Люкс» за адресою: м. Київ, вул. Командарма Уборевича, 26 відповідає вимогам чинного санітарного законодавства України за умови дотримання вимог і може використовуватись у заявленій сфері застосування (оптова та роздрібна торгівля твердим, рідким, газоподібним паливом);
      - декларація відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства з питань пожежної безпеки на територію та приміщення АГЗП стаціонарного типу за адресами згідно з переліком, зареєстрована Державною службою України з надзвичайних ситуацій (лист від 23 квітня 2016 року № 26-5829/261);
      - концепція на розміщення АГЗП модульного типу на території асфальтованого майданчика за адресою: вул. Драгоманова, 1-н, м. Київ з урахуванням чинних державних будівельних і санітарних норм та вимог безпеки, яка розроблена ПАТ «УкрНДІінжпроект», затверджена Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (лист від 5 квітня 2016 року № 7/17-3742 щодо погодження ТОВ «Де-Люкс»);
      - витяг з протоколу від 1 квітня 2016 року № 13 засідання секції житлового будівництва, промислової та інженерно-транспортної забудови, будівельних матеріалів і виробів Науково-технічної ради Мінрегіону, відповідно до якого розміщення виконано з урахуванням чинних державних норм щодо виконання, розміщення та експлуатації подібних об`єктів як на території України, так і в державах Європи. За рахунок використання для виготовлення модуля АГЗП сучасного високотехнологічного обладнання і застосування останніх досягнень в галузі телекомунікацій, зв`язку та управління технологічними процесами досягнуто високого ступеня автономності та безпеки експлуатації; модуль АЗГП є заводським виробом і виготовлений відповідно до технічних умов ТУ У 28.1-39681088-001:2015 та за технічною документацією, що погоджена і затверджена в установленому порядку, його розміщення не має ознак будівництва;
      - декларація відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства з питань пожежної безпеки на територію та приміщення АГЗП стаціонарного типу за адресами згідно з переліком, зареєстрована Державною службою України з надзвичайних ситуацій (лист від 9 вересня 2016 року № 26-13214/261);
      - дозвіл Головного управління Держпраці у Київській області від 25 серпня 2016 року № 2268.16.32, згідно з яким ТОВ «Де-Люкс» має право експлуатувати технологічне устаткування згідно з переліком для експлуатації АГЗП, розташованого, в тому числі, на вул. Командарма Уборевича, 26 у м. Києві;
      - дозвіл Головного управління Держпраці у Київській області від 15 березня 2017 року № 702.17.32, згідно з яким ТОВ «Київ Інвест Груп» має право на виконання газонебезпечних робіт;
      - дозвіл Головного управління Держпраці у Київській області від 19 квітня 2017 року № 1078.17.32, згідно з яким ТОВ «Київ Інвест Груп» може експлуатувати АГЗП, у тому числі за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н;
      - дозвіл Головного управління Держпраці у Київській області від 3 травня 2017 року № 1228.17.32, згідно з яким ТОВ «Київ Інвест Груп» може виконувати газонебезпечні роботи та роботи у вибухопожежонебезпечних зонах і зберігати ємності зі зрідженим, вибухонебезпечним газом, їх заповнювати (в т. ч. балонів автомобілів), спорудження, зокрема, за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н;
      - листи Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 17 лютого та 2 березня 2016 року № 2570/0/02-16 та № 3257/0/02-16 відповідно, згідно з якими ТОВ «Де-Люкс» погоджено розміщення АГЗП модульного типу на території паркувального майданчика за адресою: м. Київ, вул. Командарма Уборевича, 26 (біля будівлі на вул. Командарма Уборевича, 19-д, літ. «А») та за адресою: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-н. При цьому Департамент повідомив, що розміщення та експлуатація АГЗП модульного типу потребує оформлення паспорта прив`язки об`єкта до місцевості, виконаного відповідно до вимог наказу Мінрегіону від 21 жовтня 2011 року № 244, виконання вимог та отримання погоджень, передбачених ДБН В.1.2.-7-2008 «Основні вимоги до будівель і споруд. Пожежна безпека» та концепцією щодо розміщення наведеного АГЗП модульного типу. Разом з тим на час складання листа Київська міська рада не затвердила Порядку розміщення АГЗП модульного типу, а Департамент містобудування та архітектури не оформлює паспортів прив`язки цих об`єктів до місцевості. Департамент принципово не заперечує щодо розміщення АГЗП модульного типу та операторної на території вказаного паркувального майданчика;
      - договір від 1 січня 2017 року № ОПП/ОА/04 на постійне та обов`язкове обслуговування об`єкта КАРС «Київська служба порятунку» та Аварійно-рятувальним загоном спеціального призначення ГУ ДСНС України у м. Києві, укладений позивачем, КАРС «Київська служба порятунку» та Аварійно-рятувальним загоном спеціального призначення ГУ ДСНС України у м. Києві, згідно з яким останні організовують цілодобове функціонування своїх структурних підрозділів у режимі постійної готовності до виконання необхідного комплексу аварійно-рятувальних робіт в умовах надзвичайних ситуацій або загрози їх виникнення, забезпечують і виконують аварійно-рятувальні роботи та заходи, спрямовані на запобігання та профілактику виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, в тому числі на об`єктах на вул. Командарма Уборевича, 26 та вул. Драгоманова, 1-н у м. Києві.
      36. 28 липня, 3 та 7 серпня 2017 року ТОВ «Київ Інвест Груп» отримало приписи № 1716733, 1716847, 1716848 та № 1716739, складені інспектором І категорії КП «Київблагоустрій», згідно з якими встановлено порушення пунктів 15.3.26 та 13.3.1 Правил на об`єктах за адресою: вул. Академіка Єфремова, 13, вул. Драгоманова, 1-н, вул. Драгоманова, 1-к та вул. Чорнобильська /ріг вул. Єфремова, м. Київ та запропоновано позивачу надати проектно-дозвільну документацію на встановлення АГЗП та ТС (приміщення для охорони).
      37. Листами від 28 липня, 4 та 8 серпня 2017 року № 132-КІГ, 138-КІГ, 139-КІГ позивач повідомив КП «Київблагоустрій» про вищезазначені договори, листи Мінрегіонбуду України від 11 листопада 2015 року № 7/17-13301 та від 5 квітня 2016 року № 7/17-3742 щодо погодження концепції розміщення об`єкта, листи Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 лютого та від 3 березня 2016 року № 2465/0/16-2/27-16, 3097/0/16-2/27-16, а також інші документи, що за відсутності Порядку розміщення АГЗП є достатніми і свідчать про відсутність порушень Правил.
      38. 10 серпня 2017 року Департамент надав доручення № 064-8634 КП «Київблагоустрій» та КАРС «Київська служба порятунку» на підставі протоколу засідання постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вжити заходів демонтажу (переміщення) об`єктів та елементів благоустрою, встановлених з порушенням Правил, відповідно до таблиці; вжити заходів із запобігання виникненню надзвичайних ситуацій та мінімізації їх наслідків під час проведення зливно-наливних операцій та вжиття необхідних заходів реагування щодо самовільно розміщених (установлених) АГЗП відповідно до таблиці, а саме приміщення для перебування охорони та працівників, АГЗП за адресами: м. Київ, вул. Драгоманова, 1-к, вул. Драгоманова, 1-н (приписи від 3 серпня 2017 року № 1716848, 1716847); вул. Чорнобильська/ріг вул. Єфремова (припис від 07 серпня 2017 року № 1716739).
      39. На підставі цього доручення згідно з актом виконання аварійно-попереджувальних робіт другим аварійно-рятувальним взводом КАРС «Київська служба порятунку» від 16 серпня 2017 року виконано роботи із забезпечення безпеки під час зливно-наливних операцій та демонтажу газового обладнання незаконно встановлених АГЗС, у ході яких у ТОВ «Київ Інвест Груп» вилучено: ємність для зберігання СГ (ДП) № 517, 2012 року випуску; колонку для заправлення автомобілів СГ (ДП) № 493/16 у кількості 1 одиниця, в тому числі рукав - 2 одиниці, заправний пістолет - 2 одиниці, рама під ємність - 1 одиниця; скраплений газ (СГ) у кількості 2657 л.
      40. Відповідно до акта проведення демонтажу (переміщення) від 16 серпня 2017 року проведено демонтаж огорожі металевої, ролета чорного, запірного пристрою, металевої труби, розміщених за адресою вул. Академіка Єфремова (Командарма Уборевича), 26 на підставі приписів від 13 та 14 квітня 2017 року № 1709717, 1709716, 1709718 та доручення Департаменту міського благоустрою Київської міської ради від 28 квітня 2017 року № 204/04-17.
      41. Не погодившись із такими діями відповідачів, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      42. Обставини справи її учасниками під сумнів не ставляться.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      Щодо юрисдикції спору
      43. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      44. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      45. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      46. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      47. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      48. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      49. Як убачається з матеріалів справи, ТОВ «Київ Інвест Груп» звернулося до суду з позовом до Департаменту, КАРС «Київська служба порятунку» та КП «Київблагоустрій» про: визнання протиправними дій Департаменту, КП «Київблагоустрій» щодо включення до переліку елементів благоустрою, щодо яких слід вжити заходів демонтажу встановлених з порушенням АГЗП та елементів благоустрою, які викладені в дорученні від 10 серпня 2017 року № 064-8334; визнання протиправним і скасування доручення Департаменту від 10 серпня 2017 року № 064-8334; зобов`язання КАРС «Київська служба порятунку» на безоплатній основі повернути ТОВ «Київ Інвест Груп» вилучені 16 серпня 2017 року ємності для зберігання газу скрапленого вуглеводневого № 517, раму під ємність, колонку для заправлення автомобілів скрапленим газом № 493/16 та газ скраплений вуглеводневий у кількості 2657 л; зобов`язання КП «Київблагоустрій» повернути ТОВ «Київ Інвест Груп» демонтоване обладнання: металеву огорожу, ролет чорний, білий запірний пристрій, металеву круглу трубу.
      50. Положеннями Закону України від 6 вересня 2005 року № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів» (далі - Закон № 2807-IV) визначено, що дії з демонтажу є заходами з відновлення благоустрою населеного пункту (демонтаж - роботи щодо відновлення території благоустрою).
      51. Відповідно до пунктів 13.3.1 та 13.3.2 Правил демонтаж, перевезення, зберігання самовільно встановлених малих архітектурних форм та тимчасових споруд, власники яких ухиляються від демонтажу або власники яких невідомі, відновлення благоустрою на місці самовільного встановлення малих архітектурних форм та тимчасових споруд здійснюється Головним управлінням контролю за благоустроєм міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та підпорядкованими йому організаціями за кошти міського бюджету. Рішення про демонтаж самовільно встановлених (розміщених) малих архітектурних форм та тимчасових споруд приймається Головним управлінням контролю за благоустроєм міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з урахуванням пропозицій органів, що виявили самовільне розміщення малих архітектурних форм і тимчасових споруд.
      52. Згідно з Положенням про Департамент міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Положення), затвердженим розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради від 27 січня 2011 року № 94, Департамент є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), підпорядковується Київському міському голові, підзвітний та підпорядкований Київській міській раді, з питань виконання функцій державної виконавчої влади - відповідним центральним органам державної виконавчої влади.
      53. Пунктом 6 Положення визначено, що Департамент має право, зокрема, здійснювати в установленому порядку заходи з демонтажу та очищення території міста від безхазяйного майна, самовільно розміщених (встановлених) тимчасових споруд, малих архітектурних форм, елементів благоустрою, рекламних носіїв, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, об`єктів сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, покинутих будівельних матеріалів і конструкцій, транспортних засобів у місті Києві тощо та давати доручення на їх демонтаж (пункт 6.7); давати в межах повноважень профільним структурним підрозділам районних у місті Києві державних адміністрацій з питань благоустрою, цивільного захисту, охорони праці та підпорядкованим комунальним підприємствам обов`язкові для виконання доручення та контролювати їх виконання (пункт 6.25).
      54. Таким чином, Департамент наділений контролюючими повноваженнями та здійснює владні управлінські функції у сфері благоустрою міста, приймає рішення про демонтаж та вживає заходи з демонтажу елементів благоустрою.
      55. На підставі Статуту КП «Київблагоустрій», затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 21 лютого 2007 року № 167 (далі - Статут), метою діяльності КП «Київблагоустрій», зокрема, є здійснення заходів, які забезпечують дотримання юридичними та фізичними особами Правил, у тому числі шляхом внесення приписів та складання протоколів про адміністративні правопорушення.
      56. КП «Київблагоустрій» підпорядковане Департаменту з питань, визначених чинним законодавством та цим Статутом (пункт 2.2 Статуту).
      57. При цьому повноваження КП «Київблагоустрій» у частині забезпечення благоустрою міста Києва передбачені Положенням та делеговані КП «Київблагоустрій», які були реалізовані ним у цій справі як владні управлінські функції при виконанні рішення зазначеного Департаменту.
      58. Відповідно до частин першої та п`ятої статті 21 КАС України позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов`язані між собою. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
      59. Згідно із частиною четвертою статті 22 Цивільного кодексу України на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
      60. Оскільки між сторонами немає спору щодо права на тимчасову споруду, відповідачем не оскаржує та не заперечує право власності позивача на це майно, тож вимоги щодо повернення майна в цьому випадку є заходами відновлення його прав, порушених відповідачем у процесі владно-управлінської діяльності, і охоплюються поняттям restitutio in integrum, тобто спір у цій частині є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КАС України.
      61. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 826/10330/17 (провадження № 11-1264апп18).
      Щодо розгляду справи по суті
      62. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      63. Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів визначені Законом № 2807-IV, за змістом статті 13 якого до об`єктів благоустрою населених пунктів належать території загального користування, зокрема: майдани, площі, бульвари, проспекти; вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки; інші території загального користування; території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.
      64. Частиною другою статті 10 Закону № 2807-IV визначено, що до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема: забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо; визначення місць стоянок транспортних засобів та майданчиків для паркування на об`єктах благоустрою; визначення обсягів пайової участі власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення в утриманні об`єктів благоустрою; видача дозволу на порушення об`єктів благоустрою у випадках та порядку, передбачених цим Законом.
      65. На підставі частини першої статті 34 Закону № 2807-IV, згідно з якою вимоги щодо благоустрою території населеного пункту установлюються правилами благоустрою території населеного пункту, рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 були прийняті Правила, які визначають правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою міста і спрямовані на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини.
      66. За наведеним у пункті 1 Правил визначенням, тимчасова споруда - це споруда функціонального (в тому числі для здійснення підприємницької діяльності), декоративно-технологічного призначення, в тому числі мала архітектурна форма, яка виготовляється з полегшених збірних конструкцій та встановлюється без улаштування заглибленого фундаменту, тощо.
      67. Згідно з пунктом 13.1.1 Правил (тут і далі - в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розміщення малих архітектурних форм та тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності проводиться відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Закону № 2807-IV, Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року № 198, наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244 «Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року за №1330/20068, інших нормативно-правових актів, а також рішень Київської міської ради та розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
      68. Відповідно до пункту 13.2.3 Правил самовільно встановлені (розміщені) малі архітектурні форми та тимчасові споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, тимчасові споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, паспорти прив`язки яких анульовані або строк дії яких закінчився, підлягають демонтажу власником об`єкта (особою, яка здійснила встановлення (розміщення) об`єкта) за власні кошти у строки, визначені в приписі Департаменту. У разі якщо власник малої архітектурної форми або тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності (особа, яка здійснила встановлення (розміщення) об`єкта) не провів демонтажу відповідно до абзацу першого цього пункту, демонтаж об`єкта здійснюється в порядку, встановленому пунктом 13.3 цих Правил.
      69. Згідно з пунктом 13.3.1 Правил протягом зазначеного у приписі строку власник (користувач або особа, яка здійснила розміщення (встановлення)) зобов`язаний за власний рахунок здійснити демонтаж самовільно розміщеної (встановленої) малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, демонтаж (переміщення) засобу пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі та провести відновлення порушеного благоустрою на місці їх розміщення (встановлення). У разі невиконання припису уповноважена особа, яка внесла припис, у триденний строк складає протокол про адміністративне правопорушення за статтею 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
      70. У разі якщо власники (користувачі або особи, які здійснили розміщення (встановлення)) малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі не здійснили демонтаж у строки, зазначені в приписі, Департамент, районні в місті Києві державні адміністрації вживають заходів демонтажу самовільно розміщеної (встановленої) малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності (пункт 13.3.2 Правил).
      71. За змістом пункту 13.3.3 Правил рішення про демонтаж самовільно розміщеної (встановленої) малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі приймається Департаментом, районними в місті Києві державними адміністраціями, Департаментом промисловості та розвитку підприємництва (щодо об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі). Рішення про демонтаж (переміщення) самовільно розміщеного (встановленого) засобу пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі приймається Департаментом, Департаментом промисловості та розвитку підприємництва.
      72. Для проведення демонтажу малих архітектурних форм, тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі створюється комісія у складі представників Департаменту та/або структурного підрозділу з питань контролю за благоустроєм районної в місті Києві державної адміністрації, Департаменту промисловості та розвитку підприємництва (у разі демонтажу об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі), підприємства, яке здійснює демонтаж, перевезення, зберігання малих архітектурних форм, тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, представника міліції, власника (користувача або особи, яка здійснила розміщення (встановлення)) (у разі його присутності). За результатами проведеної роботи комісії складають акти демонтажу (переміщення) у двох примірниках.
      73. Відповідно до пункту 13.3.4 Правил після складання акта демонтажу (переміщення) мала архітектурна форма, тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкт сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, засіб пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі опечатується (окрім об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі) та перевозиться на майданчик тимчасового зберігання, де передається відповідальній особі під розписку в акті демонтажу (переміщення). Працівники Департаменту, структурного підрозділу з питань контролю за благоустроєм районної в місті Києві державної адміністрації, Департаменту промисловості та розвитку підприємництва, працівники підприємства (що здійснює демонтаж тощо), які брали участь у проведенні демонтажу (переміщення), перевезенні малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, засобу пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, не несуть відповідальність за цілісність, неушкодженість та зберігання майна, що знаходиться в середині малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, засобу пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі.
      74. Демонтовані малі архітектурні форми, тимчасові споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об`єкти сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі повертаються власнику (користувачу) на підставі акта приймання-передачі після відновлення благоустрою на місці їх самовільного розміщення (встановлення) та відшкодування витрат з їх демонтажу, перевезення, розвантаження та зберігання в установленому порядку (пункт 13.3.5 Правил).
      75. В свою чергу пунктом 19.1.1 Правил передбачено, що контроль за станом благоустрою міста, а також контроль за дотриманням та здійсненням заходів, спрямованих на виконання вимог Закону № 2807-IV, цих Правил здійснює Департамент, який виконує функції інспекції з питань благоустрою в м. Києві, та управління (відділи) контролю за благоустроєм виконавчих органів районних у м. Києві рад (районних у м. Києві державних адміністрацій), а також Головне управління МВС України в м. Києві, інші структурні підрозділи виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в межах наданих повноважень, комунальні підприємства, установи та організації, які несуть відповідальність за належне утримання об`єктів благоустрою.
      76. Як уже вказано вище, задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій, виходили, зокрема, з установлених ними обставин порушення Департаментом порядку складання документів на підтвердження порушення Правил, що, на їх думку, спростовує факт наявності порушення позивачем правил розміщення та діяльності з експлуатації АГЗП як і виключає настання наслідків у вигляді його демонтажу.
      77. Однак такі висновки є помилковими, адже формальні недоліки складеного Департаментом припису стосуються порядку доведення до позивача змісту вчиненого порушення. Самі по собі такі недоліки (навіть у разі їх наявності) не спростовують самого факту порушення правил розміщення та діяльності з експлуатації АГЗП як підстави для дій з демонтажу.
      78. Тож для правильного вирішення спору передусім слід з`ясувати, чи мав позивач законне право розташовувати та здійснювати експлуатацію АГЗП на відповідних об`єктах благоустрою.
      79. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що надані позивачем документи свідчать про здійснення ним діяльності з експлуатації АГЗП та розміщення таких пунктів відповідно до укладених ним договорів щодо використання земельної ділянки та обладнання.
      80. Так, суди виходили з того, що ТОВ «Київ Інвест Груп» прийняло у господарське відання АГЗП модульного типу, що знаходяться за адресою: м. Київ, Святошинський район, вул. Командарма Уборевича 26 від ТОВ «Де-Люкс», яке прийняло у платне строкове користування та експлуатацію 5 місць для паркування транспортних засобів на паркувальному майданчику за адресою: вул. Уборевича/вул. Чорнобильська за договором з ТОВ «Сістем кепітал груп», яке у свою чергу отримало право на експлуатацію фіксованих місць для паркування на паркувальному майданчику, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Уборевича/вул. Чорнобильська, за договором з КП «Київтранспарксервіс».
      81. Однак за статтею 14 Закону № 2807-IV об`єкти благоустрою використовуються відповідно до їх функціонального призначення для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини на засадах їх раціонального використання та охорони з урахуванням вимог правил благоустрою території населених пунктів, інших вимог, передбачених законодавством.
      82. Підприємства, установи та організації у сфері благоустрою населених пунктів зобов`язані: утримувати в належному стані об`єкти благоустрою (їх частини), що перебувають у їх власності або користуванні, а також визначену правилами благоустрою території населеного пункту прилеглу до цих об`єктів територію; утримувати в належному стані закріплені за ними на умовах договору з балансоутримувачем об`єкти благоустрою (їх частини) (частина друга статті 18 Закону № 2807-IV).
      83. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону № 2807-IV, призначена для руху транспортних засобів і пішоходів мережа вулиць, доріг, внутрішньоквартальні та інші проїзди, тротуари, пішохідні та велосипедні доріжки, набережні, майдани, площі, а також автомобільні стоянки та майданчики для паркування транспортних засобів з інженерними та допоміжними спорудами, технічними засобами організації дорожнього руху складає собою вулично-дорожню мережу, складовою частиною утримання якої в належному стані власниками та балансоутримувачами є використання її за призначенням відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, правил благоустрою території населеного пункту.
      84. Розділом XVII Правил є Правила паркування транспортних засобів у місті Києві, що розроблені відповідно до чинного законодавства та з метою впровадження у системі платного паркування населених пунктів єдиної політики з питань нормативного регулювання, організації, функціонування, ціноутворення, координації і контролю.
      85. За змістом пункту 17.2. Правил комунальне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є оператором (уповноваженою організацією), що визначений органом місцевого самоврядування для здійснення організації та експлуатації місць платного паркування транспортних засобів згідно з чинним порядком.
      86. За пунктом 17.3.1. Правил платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням. Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір.
      87. Особливі умови користування земельними ділянками, на яких розташовані спеціально обладнані та відведені місця, полягають у розробці та погодженні в установленому цими Правилами порядку схем організації дорожнього руху, згідно з якими в оператора виникає право надання платних послуг паркування транспортних засобів, що не потребує розроблення проектів відведення цих земельних ділянок. На таких земельних ділянках оператор не має права здійснювати будь-яку діяльність, окрім надання платних послуг з паркування транспортних засобів та обладнання таких місць, що полягає у запровадженні інноваційних технологій (сучасних систем паркування), нанесенні дорожньої розмітки, встановленні відповідних дорожніх знаків, огорожі та інших елементів благоустрою, у порядку, визначеному цими Правилами. Допускається відсутність дорожньої розмітки залежно від погодних умов, бруду тощо при наявності установлених відповідних за змістом дорожніх знаків, що позначають межі та спосіб поставлення транспортного засобу на стоянку (пункт 17.3.2 Правил).
      88. Отже, за правилами паркування в місті Києві, обов`язок забезпечення організації та експлуатації місць для паркування транспортних засобів покладено на оператора (КП «Київтранспарксервіс») або підприємства, з якими оператор уклав відповідний договір, а здійснення будь-якої діяльності, окрім надання платних послуг з паркування транспортних засобів та обладнання таких місць з відповідною метою, не допускається.
      89. Однак, наведеним обставинам суди не надали оцінки, не зважаючи на те, що відповідачі упродовж розгляду спору зазначали про відсутність у позивача необхідних для розміщення АГЗП документів, що передбачені пунктом 15.3.26 Правил, зокрема і щодо оренди (чи іншого права користування) земельними ділянками для відповідних цілей.
      90. Суди не перевірили, чи передбачають наявні в матеріалах справи договори про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування КП «Київтранспарксервіс» дозвіл на передачу права на експлуатацію «фіксованих місць для паркування» або права на здійснення діяльності з паркування транспортних засобів третім особам, не з`ясували особу, відповідальну за здійснення таких повноважень.
      91. За частиною третьою статті 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      92. З урахуванням наведеного не можуть вважатись обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про визнання протиправними дій відповідачів за відсутності порушень з боку позивача, позаяк обставини, що входять до предмета дослідження у цій справі, належним чином не встановлені, як і не надана належна оцінка аргументам відповідачів.
      Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      93. За частиною першою статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      94. Відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      95. За таких підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди встановили такі обсавини без дослідження належних доказів, що відповідно до частини другої статті 353 КАС України є підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційні скарги Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Комунальної аварійно-рятувальної служби «Київська служба порятунку» задовольнити частково.
      2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Золотніков
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      В. С. Князєв
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л. І.
      Джерело: ЄДРСР 87541523
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 січня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 401/500/17
      Провадження № 11-824апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Світловодського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Кіровоградської області (далі - Світловодське УПФУ) на ухвалу Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 27 березня 2017 року (суддя Баранець А. М.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року (судді Чумак С. Ю., Гімон М. М., Юрко І. В.) у справі № 401/500/17 за позовом Світловодського УПФУ до ОСОБА_1 про стягнення надміру виплачених коштів та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У лютому 2017 року Світловодське УПФУ звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення надміру виплачених коштів.
      2. Позов мотивовано тим, що 14 березня 2016 року позивач здійснив перевірку пенсійної справи ОСОБА_1 , за результатами якої виявив подвоєння сум заробітної плати за період з 01 січня по 30 червня 2002 року, внаслідок чого виникла переплата пенсії в розмірі 10 тис. 333 грн. На думку позивача, вказана сума має бути стягнута з відповідача.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області ухвалою від 27 березня 2017 року закрив провадження у справі на підставі статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 квітня 2017 року ухвалу Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 27 березня 2017 року залишив без змін.
      5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що спір має приватноправовий, а не публічно-правовий характер, відтак його вирішення не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Світловодське УПФУ в касаційній скарзі зазначило, що суди неповно з`ясували обставини, що мають значення для справи, та порушили норми матеріального й процесуального права.
      7. На думку скаржника, аналіз суб`єктного складу сторін та характер спірних правовідносин свідчить про те, що справа про стягнення переплати пенсії підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      8. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким направити справу для продовження розгляду до адміністративного суду першої інстанції.
      Позиція інших учасників справи
      9. На час розгляду справи відповідач відзиву на касаційну скаргу не надіслав.
      Рух касаційної скарги
      10. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 23 травня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким КАС України викладено в новій редакції.
      12. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      13. У березні 2018 року касаційну скаргу Світловодського УПФУ передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін.
      Обставини справи, установлені матеріалами справи
      16. 14 березня 2016 року Світловодське УПФУ здійснило перевірку пенсійної справи ОСОБА_1 , за результатами якої виявило подвоєння сум заробітної плати за період з 01 січня по 30 червня 2002 року, внаслідок чого виникла переплата пенсії в розмірі 10 тис. 333 грн.
      17. Вважаючи, що вказана сума переплати повинна бути стягнута з відповідача, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування, оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      18. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      19. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      20. Частиною другою цієї ж статті визначено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      21. Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав і свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема обов`язком доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи місцевого самоврядування. Тобто однією з визначальних особливостей КАС України є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.
      22. Частиною четвертою статті 50 КАС України визначено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.
      23. Правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС України свідчить про те, що з наведених у цих пунктах підстав громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.
      24. Однак і в цих випадках водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб`єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб`єктів владних повноважень.
      25. Крім того, пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС України, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, яка б надавала право для розширеного тлумачення права суб`єкта владних повноважень на адміністративний позов.
      26. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, сторони.
      27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      28. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      29. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      30. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      31. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      32. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      33. Оскільки спірні правовідносини стосуються права ОСОБА_1 на грошові кошти, отримані ним внаслідок виплати пенсії, тобто цивільного права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      34. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 819/1324/15 (провадження № 11-602апп18) та від 27 лютого 2019 року у справі № 802/461/17-а (провадження № 11-1408апп18).
      35. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      36. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про непоширення юрисдикції адміністративного суду на цей спір є правильними.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      37. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      38. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      39. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      40. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято судами першої та апеляційної інстанцій з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Світловодського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Кіровоградської області залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 27 березня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді : Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 87485406