• Optionally enter a message with your report.

    ×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

      Only 75 emoji are allowed.

    ×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 438/610/14-ц
      Провадження № 14-577цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Малого приватного підприємства «Перспектива» (далі - позивач) до приватного нотаріуса Бориславського міського нотаріального округу Львівської області Фірмана Бориса Ілліча (далі - відповідач) (представник - адвокат Парамонов Сергій Олексійович) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» (далі - ТзОВ «Владо») про визнання нотаріальної дії незаконною та скасування нотаріального акта
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Крайник Н. П. і Савуляка Р. В., та
      за касаційною скаргою ТзОВ «Владо» на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року, ухвалене суддею Посисень Л. М., і рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Крайник Н. П. і Савуляка Р. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 12 травня 2014 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив :
      1.1. Визнати незаконною нотаріальну дію, а саме: видачу 17 жовтня 2013 року відповідачем свідоцтва, зареєстрованого за № 532 (далі - свідоцтво), в якому «посвідчено», що позивачу (ідентифікаційний код юридичної особи 13832469), який знаходиться за адресою: Львівська обл., смт. Східниця, вул. Шевченка, 60-А, належить на праві власності майно, що складається з: бювету мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) вартістю 32 122 грн, що знаходиться за адресою: Львівська обл., смт. Східниця, вул. Шевченка, 6, і зареєстроване Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 13 травня 2006 року в реєстровій книзі № 6 за реєстровим № 18 (реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) 14737975) на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі № 1/1120-20-408 і яке придбало ТзОВ «Владо» за 32 141,86 грн.
      1.2. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане відповідачем 17 жовтня 2013 року.
      2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :
      2.1. 20 серпня 2012 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Добош Г. В. відкрила виконавче провадження № 34020511 з виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України коштів в розмірі 94 198,30 грн.
      2.2. 20 лютого 2013 року державний виконавець склала акт опису і арешту майна, що належало позивачу, серед якого: свердловина № 1К з благоустроєм території; свердловина № 18КД з благоустроєм території; надкаптажна споруда № 18С з благоустроєм території; каптаж колодязя № 1С з благоустроєм території; каптаж колодязя № 10; каптаж колодязя № 15; свердловина № 4С; бак з нержавіючої сталі; огорожа джерела № 2С з благоустроєм території; обмостка джерела № 13 з благоустроєм території; обмостка джерела № 2С; технологічна установка по відбору мінеральної води з нержавіючої сталі та труб, розташована на свердловині № 2С в смт. Східниця, вул. Шевченка, 124; сходи декоративні сталеві з огорожею до міні-бювету № 2С; альтанка декоративна, розташована в смт. Східниця на вул. Зарічна; бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6 (далі разом - спірне майно).
      2.3. 16 серпня 2013 року Львівська філія Приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» провела прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (далі - прилюдні торги), належного позивачу, які були оформлені протоколом № 03/281/13/а-1, затвердженим 16 серпня 2013 року директором вказаної філії Семків Н. Б. (далі - протокол від 16 серпня 2013 року).
      2.4. На прилюдних торгах було реалізоване спірне майно, розміщене в одному лоті під № 1.
      2.5. 22 серпня 2013 року був складений акт про проведені прилюдні торги, затверджений начальником відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинським А. В. (далі - акт від 22 серпня 2013 року), згідно з яким переможцем прилюдних торгів стало ТзОВ «Владо».
      2.6. У березні 2014 року після ознайомлення з матеріалами справи № 914/4116/13, яку розглядав Господарський суд Львівської області, позивачу стало відомо, що 17 жовтня 2013 року відповідач на підставі акта від 22 серпня 2013 року видав свідоцтво та прийняв рішення (індексний номер 6915331) про державну реєстрацію за ТзОВ «Владо» права власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10), про що до Державного реєстру прав був внесений запис № 2931967.
      2.7. 25 березня 2014 року Господарський суд Львівської області ухвалив рішення у справі № 914/4116/13, згідно з яким визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року. Тому слід скасувати видане відповідачем на їх підставі свідоцтво.
      2.8. Відповідач не мав права видавати свідоцтво, тому що акт від 22 серпня 2013 року не відповідав вимогам законодавства України, зокрема пункту 6.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі - Тимчасове положення), з подальшими змінами, пунктам 3.1, 3.2 частини третьої Глави 12 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), з наступними змінами, й іншим нормативно-правовим актам.
      2.9. Акт від 22 серпня 2013 року був складений і підписаний з порушенням вимог чинного на той час законодавства не державним виконавцем Добош Г. В., яка здійснювала примусове виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 15 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом, а державним виконавцем Бачинським А. В. Крім того, цей акт був скріплений гербовою печаткою юридичної особи з назвою, яка не була зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, адже станом на 17 жовтня 2013 року у вказаному реєстрі не було зареєстровано «відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області», а був «відділ державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції».
      2.10. В акті від 22 серпня 2013 року протиправно не були зазначені (і не були зазначені станом на 17 жовтня 2013 року) адреси кожного з покупців, адреса місцезнаходження позивача, вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також дані про правовстановлюючі документи, що підтверджували право власності позивача на спірне майно.
      2.11. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року й актом від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» на прилюдних торгах придбало, зокрема, об'єкт з назвою «бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6», хоча таке майно позивачу не належало. А центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 (далі - бювет), які належали позивачу, на прилюдних торгах не були реалізовані, відповідно - не були придбані ТзОВ «Владо».
      2.12. Відповідач мав перевірити відповідність оформлення поданих документів, зокрема акта від 22 серпня 2013 року законодавству України, а виявивши невідповідність, - відмовити у вчиненні оскарженої нотаріальної дії згідно з вимогами Закону України «Про нотаріат» і Порядку № 296/5 у відповідній редакції.
      2.13. На підставі оскарженої нотаріальної дії та свідоцтва відповідач прийняв рішення про державну реєстрацію права власності за ТзОВ «Владо» на бювет (індексний номер 6915331), про що в Державному реєстрі прав був вчинений запис № 2931967. Це рішення позивач оскаржує в адміністративному суді з огляду на те, що у вказаному реєстрі є два записи: перший - посвідчує право власності позивача на «центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету № 10, що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» (реєстраційний номер 14737975), а другий - право власності ТзОВ «Владо» на «бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10), що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» (реєстраційний номер 184678546103). Іншими словами, відповідач вніс до Державного реєстру прав інформацію про об'єкт нерухомого майна, який нібито належав позивачу, незаконно присвоївши цьому об'єкту нові назву та поштову адресу.
      2.14. У свідоцтві відповідач зазначив неправильні адресу місцезнаходження позивача, назву належного позивачу об'єкта нерухомого майна та безпідставно вказав вартість бювету, яка суперечить тій вартості цього об'єкта, що вказана у звіті про оцінку нерухомого майна.
      2.15. Відповідач вказав у свідоцтві, що вартість, за яку ТзОВ «Владо» придбало об'єкт, становить 32 141,86 грн, незважаючи на те, що все спірне майно згідно з актом від 22 серпня 2013 року було придбане без конкретизації такої вартості.
      2.16. Відповідач діяв з порушенням встановленого законодавством порядку вчинення реєстраційних дій, а тому є підстави для визнання незаконним і недійсним свідоцтва та визнання незаконною оскарженої нотаріальної дії.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (первинний розгляд справи)
      3. 12 червня 2015 року Бориславський міський суд Львівської області ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Мотивував рішення так :
      3.1. 25 березня 2014 року Господарський суд Львівської області ухвалив рішення у справі № 914/4116/13, яке залишив без змін Львівський апеляційний господарський суд постановою від 17 червня 2014 року та Вищий господарський суд України постановою від 11 вересня 2014 року, про визнання недійсними прилюдних торгів, протоколу від 16 серпня 2013 року й акта від 22 серпня 2013 року. А тому слід скасувати видане відповідачем на їх підставі свідоцтво.
      3.2. Оскаржена нотаріальна дія є незаконною, оскільки акт від 22 серпня 2013 року не відповідав станом на 17 жовтня 2013 року вимогам законодавства України, зокрема пункту 6.1 Тимчасового положення, пунктам 3.1 і 3.2 частини третьої Розділу 12 Порядку № 296/5 й іншим нормативно-правовим актам України у відповідній редакції.
      3.3. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року й актом від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» придбало на прилюдних торгах нерухоме майно, а саме: «бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6», власником якого позивач не був. Натомість належний позивачу центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 не були реалізовані на прилюдних торгах, оскільки зазначені об'єкти не згадані в акті опису і арешту майна від 20 лютого 2013 року, у протоколі від 16 серпня 2013 року та в акті від 22 серпня 2013 року.
      3.4. Відповідач мав перевірити відповідність акта від 22 серпня 2013 року й інших поданих документів законодавству України, чинному станом на 17 жовтня 2013 року, а, виявивши невідповідність, - відмовити у вчиненні оскарженої нотаріальної дії з підстав, передбачених Законом України «Про нотаріат» і Порядком № 296/5 у відповідній редакції.
      3.5. За позивачем в Державному реєстрі прав на праві власності зареєстрований центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 (реєстраційний номер: 14737975), що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6. А за ТзОВ «Владо» у вказаному реєстрі відповідач зареєстрував право власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) (реєстраційний номер: 184678546103), що знаходиться за тією ж адресою. Отже, відповідач вніс до Державного реєстру прав інформацію про новий об'єкт нерухомого майна, якому присвоїв нову назву, новий реєстраційний номер і поштову адресу, а також безпідставно зазначив вартість придбання ТзОВ «Владо» цього майна за 32 141,86 грн, оскільки всі п'ятнадцять об'єктів спірного майна у лоті № 1 з акта від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» придбало без конкретизації вартості кожного об'єкта у цьому лоті.
      3.6. У свідоцтві відповідач вказав неправильні адресу місцезнаходження позивача (замість правильної адреси «82391, Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» вказав таку: «Львівська обл., смт. Східниця вул. Шевченка, 60-А») та назву належного позивачу об'єкта нерухомого майна, що нібито було придбане ТзОВ «Владо» на прилюдних торгах (замість правильної назви «центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10» відповідач зазначив «бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10)»).
      3.7. Згідно з листом начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинського А. В.від 16 жовтня 2013 року № 4417/09-14, надісланим у відповідь на лист в. о. директора ТзОВ «Владо» від 10 жовтня 2013 року, на підставі винесеної Бачинським А. В. постанови від 16 жовтня 2013 року про виправлення помилок відділ державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області видав «у новій редакції» акт від 22 серпня 2013 року, який був приведений у відповідність до вимог Тимчасового положення. Але всупереч вимогам Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року № 43/5, з наступними змінами постанова від 16 жовтня 2013 року про виправлення помилок не була внесена до Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень.
      3.8. 6 жовтня 2014 року Львівський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 813/6403/14, залишену без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року, якою задовольнив адміністративний позов позивача в повному обсязі, а саме: визнав протиправними дії начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Бачинського А. В. щодо винесення 16 жовтня 2013 року постанови про виправлення помилок при примусовому виконанні виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України 94 198,30 грн, а також визнав протиправною та скасував зазначену постанову державного виконавця.
      3.9. Акт від 22 серпня 2013 року (у первинній редакції) та акт від 22 серпня 2013 року (у другій редакції), який фактично є невід'ємною частиною постанови про виправлення помилок від 16 жовтня 2013 року, визнаної судом незаконною, не відповідали станом на 17 жовтня 2013 року вимогам Тимчасового положення та Порядку № 296/5. А тому відповідач мав відмовити у видачі свідоцтва.
      3.10. В акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) відповідач не зазначив адреси (місцезнаходження) одного з покупців (учасника торгів) - ТзОВ «ОВІП» - і вказав адресу переможця прилюдних торгів ТзОВ «Владо», що не відповідає тій, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      3.11. У первинному акті від 22 серпня 2013 року серед об'єктів реалізації був зазначений бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, тоді як в акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) протиправно зазначено про реалізацію бювету мінеральних вод (центрального міні-бювету джерела № 10 та технічного приміщення центрального міні-бювету джерела № 10).
      3.12. В акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) не зазначено про правовстановлюючі документи на чотирнадцять інших об'єктів рухомого майна, що продавалися на торгах.
      3.13. Відповідач порушив приписи статті 5, частини першої статті 7, частини третьої статті 47, частини другої статті 49 Закону України «Про нотаріат», пункту 1 Глави 8, пунктів 1 і 2 Глави 13 Розділу І Порядку № 296/5 у відповідній редакції.
      3.14. 10 листопада 2014 року Господарський суд Львівської області постановив ухвалу у справі № 914/4116/13, якою відмовив у задоволенні заяви ТзОВ «Владо» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 25 березня 2014 року та залишив його без змін.
      3.15. 12 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу у справі № 2а-8414/11/1370, якою відмовив Дрогобицькій об'єднаній державній податковій інспекції Головного управління Міндоходів у Львівській області у відкритті касаційного провадження за її касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2014 року, згідно з якою було скасовано постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2011 року та відмовлено у задоволенні позову Державної податкової інспекції в м. Бориславі до позивача про стягнення податкової заборгованості у розмірі 94 198,30 грн. Через це неможливим є проведення повторних прилюдних торгів чи аукціону на підставі виконавчого листа Львівського окружного адміністративного суду № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року у справі № 2а-8414/11/1370.
      3.16. Об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6, з 2008 року перебуває у власності позивача і станом на час вирішення справи судом знаходиться в податковій заставі (публічне обтяження), зареєстрованій відповідним податковим органом в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Запис про таке обтяження не вилучався через відсутність підстав, передбачених Податковим кодексом України.
      3.17. Справу не можна розглядати в адміністративному чи господарському суді, а тому позивач обґрунтовано звернувся за правилами цивільного судочинства з позовом до приватного нотаріуса, який з порушенням встановлених законом вимог вчинив оскаржену нотаріальну дію, що порушує інтереси позивача як власника спірного нерухомого майна.
      3.18. Не відповідають приписам статті 50 Закону України «Про нотаріат» та практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) доводи відповідача про те, що позивач не має права на звернення з позовом про оскарження нотаріальної дії, вчиненої на користь іншої особи.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (первинний розгляд справи)
      4. 5 листопада 2015 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Мотивував рішення так :
      4.1. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, які посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину неправомірними діями нотаріуса (пункт 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»).
      4.2. Спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спори про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії, а позивач не порушує питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства (пункт 16 вказаної постанови Пленуму).
      4.3. У справах, які стосуються оспорюваних прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій - посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні), - нотаріуси у розумінні статей 30, 34, 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи.
      4.4. Позивач заперечує законність набуття ТзОВ «Владо» у власність спірного майна, а тому у такому спорі нотаріус не може бути відповідачем.
      4.5. Господарський суд Львівської області у рішенні від 25 березня 2014 року у справі № 914/4116/13 не встановив, що акт від 22 серпня 2013 року, на підставі якого було вчинено оскаржену нотаріальну дію та видано свідоцтво, був неналежно оформлений. Тому позов можна пред'явити до суб'єкта спірних правовідносин, а не до приватного нотаріуса.
      (4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції (первинний розгляд справи)
      5. 7 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2015 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Мотивував так :
      5.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову через те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, а саме приватного нотаріуса, який видав свідоцтво, апеляційний суд не врахував, що предмет позову стосується оскарження незаконної нотаріальної дії та свідоцтва (акта), виданого нотаріусом. Тому цей суд передчасно виснував, що нотаріус не може бути відповідачем у справі.
      5.2. Апеляційний суд не оцінив усі доводи сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      (5) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, згідно з яким з урахуванням ухвали цього суду від 12 квітня 2017 року про виправлення описки скасував рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року у частині визнання незаконною нотаріальної дії та вирішення питання про розподіл судових витрат й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував рішення так :
      6.1. Позивач як власник спірного майна, яке згідно зі свідоцтвом вибуло у власність ТзОВ «Владо», мав законні підстави звернутися з позовом.
      6.2. Акт від 22 серпня 2013 року на час звернення ТзОВ «Владо» із заявою про вчинення нотаріальної дії, пов'язаної із видачею свідоцтва, був дійсним і не був скасованим ні у судовому, ні в іншому порядку. Тому станом на 17 жовтня 2013 року відповідач мав достатньо підстав для видачі свідоцтва.
      6.3. Суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що є підстави для скасування свідоцтва, оскільки визнані недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року, які стали підставою для видачі свідоцтва.
      6.4. Відсутні підстави для стягнення з відповідача судових витрат, оскільки його дії законні та вчинені у межах повноважень.
      (6) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 28 березня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. У ній, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року та залишити в силі рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року. Також просить постановити окрему ухвалу на адресу Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України щодо незаконних дій відповідача (процедури їх вчинення) та притягнення його до юридичної відповідальності шляхом скасування свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
      8. 20 квітня 2017 року ТзОВ «Владо» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва й ухвалити у цій частині вимог нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      (7) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 11 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що ТзОВ «Владо» оскаржує рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року з підстав порушення юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      (1.1) Доводи позивача
      10. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Апеляційний суд у резолютивній частині рішення зазначив про скасування рішення суду першої інстанції у частині «визнання незаконною нотаріальної дії, вчиненої відповідачем 17 жовтня 2013 року щодо свідоцтва», бо позивач з такою вимогою не звертався, а просив «визнати незаконною нотаріальну дію - видачу 17 жовтня 2013 року відповідачем свідоцтва».
      10.2. Суд першої інстанції задовольнив вимогу позивача про визнання незаконною нотаріальної дії з видачі відповідачем свідоцтва, і суд апеляційної інстанції з таким висновком, на думку позивачка, погодився, скасувавши рішення суду першої інстанції у частині вимоги, яку той не розглядав, а позивач не заявляв. Тому в апеляційного суду не було підстав скасовувати рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат, мотивуючи тим, що вчинена відповідачем нотаріальна дія є законною.
      10.3. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва від 10 жовтня 2013 року, про яке, однак, відсутня згадка у рішенні суду першої інстанції, і про наявність такого свідоцтва позивач не знає.
      10.4. «Спір про право» вирішує Львівський окружний адміністративний суд у справі № 813/7447/14, провадження в якій зупинене до вирішення справи № 438/610/14-ц.
      10.5. Є ознаки кримінального правопорушення у тому, що «апеляційним судом Львівської області незаконно подана та прийнята (на нашу думку, минулим часом) та розглянута апеляційна скарга, подана громадянином Парамоновим Сергієм Олексійовичем» і датована 9 липня 2015 року.
      10.6. Суд апеляційної інстанції мав повернути апеляційну скаргу, оскільки подані з нею документи не відповідають опису вкладення у цінний лист, в якому вона надійшла.
      10.7. На конверті, в якому була відправлена апеляційна скарга, є дата 9 липня 2015 року, а надійшла вона до суду першої інстанції 17 липня 2015 року. Згідно з довідкою Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» (далі - ПАТ «Укрпошта») доставка кореспонденції в межах області здійснюється протягом двох днів. Працівник пошти, який «поставив штемпель на конверті з датою» 9 липня 2015 року, насправді «вчиняв такі дії» 16 липня 2015 року, а тому не зміг внести в електронну систему інформацію про відправлення вказаного листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874.
      10.8. Суд апеляційної інстанції незаконно прийняв і розглянув «апеляційну скаргу громадянина Парамонова С. О.», оскільки: поштове відправлення зі штрих-кодовим ідентифікатором № 7900042040874, вказаним на конверті, в якому надійшла апеляційна скарга, не зареєстроване у системі ПАТ «Укрпошта»; апеляційну скаргу подав представник відповідача від імені громадянина Фірмана Б. І., а не приватного нотаріуса, з яким у позивача виник спір; Фірман Б. І. сплатив суму судового збору у меншому розмірі, аніж той, який передбачений приписами Закону України «Про судовий збір» і подав апеляційну скаргу з порушенням встановленого апеляційним судом строку на усунення недоліків.
      10.9. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що до апеляційної скарги долучена довіреність громадянина Фірмана Б. І., якою він уповноважив громадянина Парамонова С. О. на представництво його особистих інтересів у суді, тобто Фірман Б. І. не наділяв громадянина Парамонова С. О. повноваженнями на представництво його інтересів як приватного нотаріуса, який є відповідачем у цій справі.
      10.10. Апеляційний суд не вирішив «вчасно жодних законних клопотань представника позивача до Бориславського міського суду Львівської області, як і клопотань до Апеляційного суду Львівської області», а саме: клопотання позивача від 22 березня 2017 року (вх. 5252), скаргу від 14 березня 2017 року (вх. № 4707/17), заяви від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) і від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) «та інших, що призвело до поверхневого розгляду справи, а відтак в другий раз до незаконного рішення суду апеляційної інстанції».
      10.11. Оскаржену нотаріальну дію відповідач вчинив у межах неіснуючого нотаріального округу: Бориславського міського нотаріального округу Львівської області, до якого нібито належить відповідач, не існує.
      10.12. Відповідач вчинив оскаржену нотаріальну дію на підставі документів неіснуючого станом на 17 жовтня 2013 року державного органу - відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області (це підтверджує окрема ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2014 року у справі № 813/1292/14, яка набрала законної сили та є чинною).
      10.13. Відповідач міг видати свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, якби воно було предметом застави (іпотеки). Проте бювет таким не був, і немає судового рішення про звернення на нього стягнення.
      11. Позивач вважає, що, враховуючи численні та грубі порушення відповідачем норм законодавства, введення в оману суддів різних судових інстанцій, є підстави для постановлення окремої ухвали на адресу Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України про незаконні дії відповідача та притягнення його до юридичної відповідальності шляхом скасування виданого відповідачу свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
      (1.2) Доводи касаційної скарги ТзОВ «Владо»
      12. ТзОВ «Владо» мотивує касаційну скаргу так :
      12.1. Оскільки оскаржена позивачем нотаріальна дія вчинена на підставі Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      12.2. Дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можна оскаржити до суду. Суди повинні мати на увазі, що під діями також слід розуміти рішення, прийняті зазначеними суб'єктами владних повноважень з питань реєстрації. Спори, які виникають у цих відносинах, треба розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»).
      12.3. Суд першої інстанції не розглянув заяву ТзОВ «Владо» про закриття провадження у справі, що призвело до ухвалення цим судом незаконного рішення.
      12.4. Належним відповідачем у спорах щодо оскарження нотаріального акта є не нотаріус, а суб'єкт спірних матеріальних правовідносин, на користь якого було вчинено нотаріальну дію та видано відповідний нотаріальний акт, що, на думку позивача, порушує його право; нотаріус у таких спорах може залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача, оскільки рішення судів у таких спорах на нотаріусів не впливають.
      12.5. Нотаріус не може бути відповідачем у цій справі, оскільки у позивача та ТзОВ «Владо» існує спір про право. Тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
      12.6. Позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом до ТзОВ «Владо» про визнання недійсним свідоцтва.
      (2) Позиції інших учасників справи
      (2.1) Доводи відповідача, якими він обґрунтував заперечення на касаційну скаргу позивача
      13. 26 червня 2017 року відповідач подав заперечення на касаційну скаргу позивача, які мотивував так :
      13.1. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус є фізичною особою, а тому він може видати довіреність на представництво своїх інтересів лише як фізична особа.
      13.2. Апеляційну скаргу на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року подала уповноважена на те особа у межах строку на апеляційне оскарження з дотриманням форми та змісту апеляційної скарги, які встановлені ЦПК України.
      13.3. Інформація про наявність та стан пересилання поштових відправлень, розміщена на офіційному вебсайті ПАТ «Укрпошта», постійно оновлюється й зберігається в системі протягом шести місяців з моменту реєстрації; цінний лист з апеляційною скаргою відповідача був надісланий 9 липня 2015 року, а тому відсутність інформації про це поштове відправлення через 1 рік та 8 місяців не означає, що представник відповідача не відправив апеляційну скаргу у межах строку на апеляційне оскарження.
      13.4. Помилковими є доводи позивача про те, що його спір про право з відповідачем розглядає адміністративний суд у справі № 813/7447/14, оскільки у ній предметом розгляду є вимоги про визнання протиправними (незаконними) дій відповідача з прийняття 17 жовтня 2013 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6915331), на підставі якого до Державного реєстру прав був внесений запис за № 2931967, і визнання протиправним (незаконним) та скасування вказаного рішення.
      13.5. Безпідставними є доводи позивача про те, що відповідач видав свідоцтво на підставі документів неіснуючого державного органу - відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції. В оригіналі акта від 22 серпня 2013 року, на підставі якого вчинена оскаржена нотаріальна дія, був відбиток печатки вказаного органу з його ідентифікаційним кодом, за яким вказаний відділ був ідентифікований за адресою: 82300, Львівська обл., м. Борислав, вул. Дрогобицька, 5; іншого відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції з місцем знаходження у Львівській області не існує.
      13.6. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував про наявність підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконною оскарженої нотаріальної дії, оскільки у відповідача не було визначених статтею 49 Закону України «Про нотаріат» підстав відмовляти у її вчиненні.
      13.7. Господарський суд Львівської області у рішенні від 25 березня 2014 року у справі № 914/4116/13 підставою для визнання недійсними прилюдних торгів, на яких було реалізоване спірне майно, вважав порушення правил, які регламентують процедуру підготовки та проведення прилюдних торгів, пов'язаних із неналежним інформуванням потенційного покупця стосовно окремої категорії майна (рухомого, нерухомого), що виставляється на торги. Господарський суд у вказаному рішенні не встановив факту неналежного оформлення акта від 22 серпня 2013 року, який слугував підставою для видачі свідоцтва. Вказане спростовує твердження позивача про невідповідність цього акта вимогам чинного законодавства та про наявність передумов для відмови у вчиненні оскарженої нотаріальної дії.
      13.8. Право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали відмову в їх вчиненні, тобто безпосередньо брали участь у нотаріальному процесі. Особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права чи охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, мають право звернутися до суду з відповідним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб'єктів спірних правовідносин, що відповідає змісту статті 50 Закону України «Про нотаріат».
      13.9. Нотаріус не є належним відповідачем у цій справі, оскільки спір стосується права на бювет, який до вчинення оскарженої нотаріальної дії належав позивачеві.
      13.10. Згідно з відомостями про адміністративно-територіальний устрій Львівської області, які є на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, смт. Східниця знаходиться у віданні Бориславської міської ради. Тому юрисдикція Бориславського міського нотаріального округу Львівської області, приватним нотаріусом якого є відповідач, розповсюджується на смт. Східниця, а доводи касаційної скарги про те, що Бориславського міського нотаріального округу Львівської області не існує, є необґрунтованими.
      13.11. Приписи пункту 2.2 Порядку виготовлення та знищення печатки приватного нотаріуса, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2012 року № 1924/5, спростовують доводи позивача про невідповідність назви нотаріального округу, вказаної на відтиску печатки відповідача, назві, зазначеній у його посвідченні про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності № 189.
      (2.2) Доводи відзиву позивача на касаційну скаргу ТзОВ «Владо»
      14. 23 вересня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу ТзОВ «Владо», а також на заперечення відповідача на касаційну скаргу позивача. Мотивував цей відзив так :
      15. Не можна погодитися з доводами касаційної скарги ТзОВ «Владо» про те, що справу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач оскаржує не реєстраційні дії чи рішення, а нотаріальну дію та нотаріальний акт. Тому справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      15.1. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем порядку вчинення нотаріальних дій. Тому нотаріус є належним відповідачем.
      15.2. Свідоцтво не засвідчує виникнення у ТзОВ «Владо» права власності на бювет, оскільки таке право у нього винило з моменту проведення відповідачем державної реєстрації права власності у Державному реєстрі прав.
      15.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги ТзОВ «Владо» про те, що позивач оспорює право власності ТзОВ «Владо» на майно, оскільки жодних вимог до цієї юридичної особи, які, зокрема, стосувалися б оскарження законності набуття ним права власності на бювет, позивач не заявляв.
      15.4. Оскільки позивач оскаржує вчинені приватним нотаріусом нотаріальні дії та виданий ним нотаріальний акт, саме він, а не ТзОВ «Владо», має бути відповідачем у справі.
      15.5. Акт від 22 серпня 2013 року (у другій редакції), що став підставою для вчинення оскарженої нотаріальної дії, не відповідав вимогам чинного законодавства та був скасований згідно з постановою Львівського окружного адміністративного суду від 6 жовтня 2014 року у справі № 813/6403/14.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини :
      16.1. 20 серпня 2012 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Добош Г. В. відкрила виконавче провадження № 34020511 з виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України 94 198,30 грн.
      16.2. 20 лютого 2013 року вказана державний виконавець склала акт опису і арешту належного позивачу майна,.
      16.3. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року, затвердженим директором Львівської філії Приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», 16 серпня 2013 року були проведені прилюдні торги з реалізації спірного майна, переможцем яких стало ТзОВ «Владо».
      16.4. 22 серпня 2013 року начальник відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинський А. В. склав і затвердив акт про проведені прилюдні торги, в якому зазначив, зокрема, таке :
      право власності позивача (ідентифікаційний код юридичної особи 13832469, що знаходиться за адресою: 82300, м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6) на реалізований центральний міні-бювет джерела № 10 і технологічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 загальною площею 161,7 кв. м (реєстраційний номер майна у реєстрі прав власності на нерухоме майно 10597770) виникло на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі №1/1120-20-408, про що 13 травня 2006 року до реєстрової книги № 6 Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки був внесений запис № 18;
      переможцем (покупцем) на прилюдних торгах стало ТзОВ «Владо», яке має законні підстави для переоформлення права власності на спірне майно.
      16.5. 17 жовтня 2013 року відповідач видав свідоцтво, в якому на підставі акта від 22 серпня 2013 року посвідчив перехід права власності на бювет від позивача до ТзОВ «Владо».
      16.6. Того ж дня відповідач прийняв рішення (індексний номер 6915331) про державну реєстрацію права власності ТзОВ «Владо» на бювет і вніс до Державного реєстру прав відповідний запис за номером 2931967.
      (1.1) Загальні принципи щодо розмежування цивільної й адміністративної юрисдикцій
      17. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      18. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
      20. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      21. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      22. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції).
      24. Пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначав, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      25. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      26. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
      27. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
      28. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      29. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, підприємства мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Позивачами є, зокрема, підприємства, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є, зокрема, юридичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній редакції).
      30. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно, реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 6 частини першої статті 20). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина друга статті 45 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у вказаній редакції).
      31. Отже, юрисдикція господарського суду поширюється, насамперед, на приватноправові спори суб'єктів господарювання щодо господарських відносин, врегульованих цивільним законодавством України.
      (1.2) Застосування загальних принципів розмежування юрисдикцій у цій справі
      (1.2.1) Щодо юрисдикції суду за вимогою про визнання незаконною нотаріальної дії
      32. Підставою звернення з позовом стали протиправні, на думку позивача, дії відповідача з видачі ТзОВ «Владо» з порушенням встановленого законом порядку свідоцтва про придбання з прилюдних торгів нерухомого майна, яке позивач вважає своїм. Предметом спору є визнання незаконною вчиненої відповідачем нотаріальної дії з видачі такого свідоцтва на користь ТзОВ «Владо» та визнання незаконним і скасування самого цього свідоцтва. ТзОВ «Владо» вважає, що спір в цілому треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як позивач наполягає на розгляді справи за правилами судочинства цивільного. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами сторін не погоджується.
      33. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, підприємств як цілісного майнового комплексу, інших приміщень, земельних ділянок, що є нерухомим майном, на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства, а також розрахунків за придбане майно, були визначені Тимчасовим положенням.
      34. Прилюдні торги - продаж майна, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну (пункт 2.2 Тимчасового положення (тут і далі - в редакції, чинній на час проведення прилюдних торгів)).
      35. Спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не пізніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує в порядку, визначеному Положенням про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року № 43/5, зареєстрованим у Мін'юсті 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами), на відповідному вебсайті інформацію про нерухоме майно, що реалізується. Оголошення про проведення прилюдних торгів має бути розміщене не пізніше семи днів з моменту укладення договору про реалізацію майна, а у випадку проведення повторних торгів - не пізніше семи днів з моменту переоцінки майна (абзац перший пункту 3.5 Тимчасового положення). Перелік відомостей, які має містити відповідне інформаційне повідомлення, визначений пунктами 3.6-3.10 Тимчасового положення.
      36. На підставі копії затвердженого протоколу переможець прилюдних торгів протягом семи банківських днів з дня затвердження протоколу, не враховуючи дня проведення прилюдних торгів, здійснює розрахунки за придбане на прилюдних торгах майно в такому порядку: покупець перераховує на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби зазначену в затвердженому протоколі прилюдних торгів суму грошових коштів, яка дорівнює різниці між продажною ціною придбаного ним лота і сумою винагороди спеціалізованої організації за цим лотом, сплаченої на поточний рахунок організатора прилюдних торгів; сума гарантійного внеску, зарахованого на рахунок організатора аукціону, визнається частиною оплати покупцем придбаного ним на прилюдних торгах майна і залишається спеціалізованій організації в рахунок оплати наданих нею послуг з реалізації цього майна (пункт 5.1 Тимчасового положення).
      37. Після повного розрахунку покупців за придбане майно на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний виконавець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби (абзац перший пункту 6.1 Тимчасового положення).
      38. Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів за плату. Така процедура полягає в укладенні та виконанні договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги (близький за змістом підхід застосував Верховний Суд України у висновку, викладеному у постановах від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 та від 13 лютого 2013 року у справі № 6-174цс12 і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
      39. Вказане підтверджують приписи частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах, та відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
      40. За змістом частини другої статті 638 та частини першої статті 640 ЦК України моментом укладення договору купівлі-продажу на прилюдних торгах є момент визначення переможця торгів, тобто момент акцепту пропозиції останнього щодо ціни. Оформлення та підписання договору купівлі-продажу як окремого документа Тимчасове положення не передбачало. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підставою набуття у власність нерухомого майна, придбаного на прилюдних торгах, є договір купівлі-продажу та дії, спрямовані на передання такого майна у володіння покупця, що підтверджують відповідний протокол, акт про проведені прилюдні торги та державна реєстрація права власності за покупцем, а не свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, яке оспорює позивач.
      41. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній на час видачі свідоцтва, до нотаріальних дій, які вчиняють нотаріуси, належить видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів). Така нотаріальна дія спрямована на фіксацію (підтвердження) факту продажу майна боржника покупцеві та переходу до останнього права власності на відповідне майно.
      42. Згідно зі статтею 50 Закону України «Про нотаріат» у вказаній редакції, нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Аналогічні за змістом приписи закріплені у пунктах 1 і 2 глави 14 Розділу І Порядку № 296/5.
      43. Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має бути ефективним, тобто призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що закріплене у статті 50 Закону України «Про нотаріат» право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб. Втім, нотаріальна дія з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є одномоментною та не має самостійного значення, оскільки завершується виданням свідоцтва. Тому оскарження нотаріальної дії з його видачі не дозволить ефективно захистити та відновити права позивача.
      44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30)). Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зробила і щодо словосполучень «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) та «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) (постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42 і 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 20)).
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовну вимогу про те, щоби визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, не можна розглядати за правилами будь-якого судочинства. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, як і відповідні доводи позивача, наведені у його касаційній скарзі, про можливість розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства є помилковими.
      46. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33).
      47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Господарський суд Львівської області визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року, та зауважує, що порушене чи оспорюване право або інтерес зазвичай мають бути ефективно захищені в одному судовому процесі та в одному виді судочинства. Відсутність юридичної можливості використати для захисту права чи інтересу позивача вимогу визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за наявності іншого ефективного способу захисту є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням позивачеві як власникові права звернутися з віндикаційним позовом про витребування з володіння ТзОВ «Владо» бювету, а якщо право власності на останній, як стверджує позивач, зареєстроване з різними реєстраційними номерами та назвами і за ним, і за ТзОВ «Владо», то звернутися з позовом до цього товариства про скасування державної реєстрації права власності на бювет за ТзОВ «Владо».
      (1.2.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про визнання незаконним і скасування свідоцтва
      48. У касаційній скарзі ТзОВ «Владо» стверджує, що вимогу про визнання незаконним і скасування свідоцтва треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Проте, Велика Палата Верховного Суду з таким доводом не погоджується.
      49. Згідно з пунктом 6.4 Тимчасового положення на підставі акта про проведені прилюдні торги нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Подібні за змістом приписи є у пунктах 1.1 і 3.1 Порядку № 296/5 у редакції, чинній на час видачі свідоцтва.
      50. За змістом пункту 6 частини першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час видачі свідоцтва, державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      51. Суд першої інстанції встановив, що свідоцтво стало підставою для державної реєстрації права власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) за ТзОВ «Владо». Тобто, нотаріус, маючи повноваження на вчинення нотаріальних дій, реалізував волю ТзОВ «Владо», яке вважало себе власником відповідного об'єкта. Незважаючи на те, що позивач доводить неправомірність дій нотаріуса-відповідача внаслідок порушення останнім встановленого законом порядку вчинення нотаріальних дій з оформлення права власності на придбане на прилюдних торгах майно, спірні правовідносини у справі № 438/610/14-ц виникли між суб'єктами господарювання, які у різний період часу вважали себе власниками одного й того ж майна: позивач - на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі № 1/1120-20-408, а ТзОВ «Владо» - за результатами проведення прилюдних торгів з продажу належного позивачу майна. Тому вимогу про визнання незаконним і скасування свідоцтва позивач заявив для поновлення його порушеного майнового права, вважаючи такий спосіб захисту належним; наслідки розгляду справи можуть впливати на зміст і стан речового права позивача та ТзОВ «Владо», а не на права й обов'язки нотаріуса-відповідача. Тому вирішення такого спору виходить за межі компетенції адміністративного суду. А те, чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту (зокрема, з огляду на висновки цієї постанови) має вирішити суд належної юрисдикції.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст, характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір існує у позивача саме з ТзОВ «Владо» з приводу порушення останнім права власності позивача на бювет внаслідок дій ТзОВ «Владо» щодо реєстрації за ним такого права. Тобто учасниками такого спору є позивач і ТзОВ «Владо». Той факт, що на розгляді Львівського окружного адміністративного суду перебуває справа № 813/7447/14 за позовом позивача до нотаріуса-відповідача про визнання протиправними (незаконними) дій останнього з прийняття 17 жовтня 2013 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6915331), на підставі якого 17 жовтня 2013 року до Державного реєстру прав ним було внесено запис № 2931967, та про визнання протиправним (незаконним) і скасування вказаного рішення не може впливати на визначення юрисдикції суду у справі № 438/610/14-ц. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 73)). Участь у справі співвідповідачем особи, яка вчинила реєстраційну дію (якщо позивач вважає її винною у порушенні його прав) не змінює характеру цього спору на цивільний чи адміністративний (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 36), від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 24)). Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача та ТзОВ «Владо» щодо юрисдикції суду.
      53. Враховуючи наведені висновки, з огляду на приписи частин першої та другої статті 1, частин другої та третьої статті 21 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, а також частини другої статті 4, пункту 6 частини першої статті 20, частини другої статті 45 ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявний спір з огляду на його суб'єктний склад слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      54. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 75)).
      55. Ефективність обраного позивачем способу захисту в частині визнання незаконним і скасування свідоцтва має оцінити господарський суд, перевіривши, зокрема, чи є необхідним для відновлення права власності позивача визнання незаконним і скасування свідоцтва (див., для прикладу, постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 93-94)). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (див. постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).
      56. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що застосування у ситуації позивача двосторонньої реституції за наслідками визнання недійсними прилюдних торгів є неможливим з огляду на те, що у випадку примусового продажу майна боржник (власник майна) не є стороною договору купівлі-продажу (частина перша статті 658 ЦК України): продавцями майна є державна виконавча служба й організатор прилюдних торгів, а покупцем - переможець прилюдних торгів. Вказане виключає можливість застосування боржником (власником майна) правових наслідків недійсності правочину, передбачених абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги позивача
      57. Позивач скаржиться також на такі порушення, допущені у суді апеляційної інстанції :
      57.1. Апеляційний суд незаконно подав, прийняв «минулим часом» і розглянув апеляційну скаргу, що вказує на наявність у таких діях ознак кримінального правопорушення.
      Велика Палата Верховного Суду критично оцінює вказане твердження позивача хоча би тому, що жодних доказів самостійного подання судом апеляційної інстанції апеляційної скарги немає, як і немає доказів такого подання та розгляду «минулим часом». У разі виявлення ознак кримінального правопорушення позивач має, зокрема, можливість звернутися до компетентного органу, який може розпочати досудове розслідування такого порушення. Крім того, в іншому фрагменті касаційної скарги позивач зазначав, що апеляційну скаргу від імені відповідача подав Парамонов С. М., а не апеляційний суд.
      57.2. Поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874, вказаним на конверті, в якому надійшла апеляційна скарга, незареєстроване у системі ПАТ «Укрпошта».
      З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність на офіційному вебсайті ПАТ «Укрпошта» відомостей про зазначене поштове відправлення не є безумовною підставою вважати, що відповідна кореспонденція на адресу суду не надсилалася. Термін зберігання інформації для відстеження руху рекомендованих листів - обмежений, і після спливу встановленого терміну неможливо з даних вказаного вебсайту встановити, зокрема, факт відправлення кореспонденції про що обґрунтовано вказав відповідач у відзиві на касаційну скаргу.
      57.3. Апеляційна скарга, відправлена у конверті, на якому стоїть відтиск штемпелю відділення поштового зв'язку за 9 липня 2015 року, була отримана у суді 17 липня 2015 року, тобто з перевищенням визначеного строку доставки кореспонденції у межах області. А тому працівник пошти, який «поставив штемпель на конверті з датою» 9 липня 2015 року, насправді «вчиняв такі дії» 16 липня 2015 року, через що не зміг внести в електронну систему інформацію про відправлення листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874, в якому була апеляційна скарга.
      Ці доводи Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними, оскільки вони не вказують на порушення норм процесуального права саме судом апеляційної інстанції. А припущення позивача про неналежність роботи організації поштового зв'язку та її працівника не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
      57.4. Суд апеляційної інстанції мав повернути апеляційну скаргу, оскільки подані з нею документи не відповідають опису вкладення у цінний лист, в якому вона надійшла. Крім того, апеляційний суд перекрутив у його рішенні зміст позовних вимог, зазначив про згоду з судом першої інстанції щодо визнання незаконним і скасування свідоцтва від 10 жовтня 2013 року, про яке той у рішенні не згадував, а також безпідставно скасував рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат.
      На думку Великої Палати Верховного Суду, ці доводи є неприйнятними з огляду на її висновок про те, що спір не належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      57.5. До апеляційної скарги долучена довіреність громадянина Фірмана Б. І., згідно з якою він уповноважив громадянина Парамонова С. О. на представництво його особистих інтересів у суді, а не інтересів приватного нотаріуса, який є відповідачем справі.
      Велика Палата Верховного Суду зауважує, що процесуальний закон прямо вказує, що у цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати). Вид діяльності, який здійснює фізична особа, не змінює її статусу як такої особи у цивільному процесі. Нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (частина перша статті 3 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги).
      Отже, здійснюючи нотаріальну діяльність, Фірман Б. І. залишається фізичною особою і бути стороною у цивільному процесі може саме в такій якості. Тому відносини процесуального представництва виникають між фізичною особою-стороною цивільного процесу та її представником (частина перша статті 37 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 58 ЦПК України у редакції, чинній зі вказаної дати) незалежно від виду діяльності, який здійснює така фізична особа. А за загальним правилом довіреність останньої має бути посвідчена нотаріально (частина друга статті 42 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 62 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати). З огляду на це неприйнятним є довід касаційної скарги позивача про неможливість фізичної особи, яка працює нотаріусом і заявлена в якості останнього відповідачем, видавати довіреність на її представництво у цивільному процесі як фізичної особи.
      57.6. Суд апеляційної інстанції незаконно прийняв і розглянув «апеляційну скаргу громадянина Парамонова С. О.».
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим доводом касаційної скарги, оскільки за змістом приписів частини першої статті 44 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою та її розгляду, і частини першої статті 64 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, дії, які вчиняє представник учасника справи, зокрема підписання та подання до суду процесуальних документів, є такими, що вчинені цим учасником.
      57.7. Суд апеляційної інстанції вчасно не розглянув: заяви позивача від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) про надання копії рішення суду першої інстанції з відміткою про набрання цим рішенням законної сили та від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) про видачу головою суду першої інстанції розпорядження для відповідального працівника цього суду скласти акт щодо невідповідності опису вкладення у цінний лист документів, поданих з апеляційною скаргою; скаргу від 14 березня 2017 року (вх. № 4707/17) та клопотання від 22 березня 2017 року (вх. № 5252) про надання копій процесуальних документів, які є у матеріалах справи, «та інших, що призвело до поверхневого розгляду справи, а відтак в другий раз до незаконного рішення суду апеляційної інстанції».
      Велика Палата Верховного Суду вважає такий довід неприйнятним і звертає увагу на те, що заяви від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) та від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) були адресовані суду першої інстанції, який їх розглянув та у відповідь надіслав позивачу листи від 17 липня 2015 року (вих. № 1373/04-68/15) (т. 4, а. с. 79) і від 27 липня 2015 року (вих. № 1396/04-68/15) (т. 4, а. с. 80). У відповідь на клопотання від 22 березня 2017 року (вх. № 5252) Апеляційний суд Львівської області надіслав позивачу лист від 27 березня (вих. № 438/610/14/9906/2017) (т. 6, а. с. 27), а вимогу позивача про надання йому копій процесуальних документів, заявлену у скарзі від 14 березня 2017 року (вх. № 4690), апеляційний суд виконав, надіславши позивачеві копії затребуваних ним документів з листом від 20 березня 2017 року (вих. № 438/610/14/9005/2017) (т. 6, а. с. 6). Більше того, позивач не навів жодних аргументів на користь того, що розгляд зазначених заяв, скарг і клопотань вплинув на зміст рішення суду апеляційної інстанції. А стосовно невчасності вирішення останнім «інших документів», то позивач такі у касаційній скарзі не конкретизував.
      57.8. Фірман Б. І. сплатив суму судового збору у меншому розмірі, аніж той, що передбачений приписами Закону України «Про судовий збір».
      Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент касаційної скарги необґрунтованим. Згідно з квитанцією (т. 4, а. с. 101) сплачена відповідачем сума судового збору відповідає тій, яку вказав суд апеляційної інстанції в ухвалі від 14 вересня 2015 року про залишення апеляційної скарги без руху. Окрім того, зазначивши про сплату відповідачем за подання апеляційної скарги суми судового збору у меншому розмірі, аніж встановлений відповідним Законом, позивач не пояснив, яку, на його думку, суму такого збору мав сплатити відповідач.
      57.9. Фірман Б. І. усунув недоліки апеляційної скарги з порушенням встановленого апеляційним судом строку.
      Велика Палата Верховного Суду з цим доводом позивача погоджується та зазначає, що 14 вересня 2015 року Апеляційний суд Львівської області постановив ухвалу про залишення апеляційної скарги відповідача без руху через несплату судового збору та надав відповідачу строк для усунення цього недоліку тривалістю п'ять днів з дня отримання вказаної ухвали. Відповідач її отримав 19 вересня 2015 року, що підтверджує відповідна відмітка на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення (т. 4, а. с. 98). Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 69 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали та її виконання). Тому останнім днем встановленого апеляційним судом процесуального строку для виконання вимог його ухвали від 14 вересня 2015 року було 24 вересня 2015 року. Але відповідач звернувся до апеляційного суду з клопотанням про долучення доказу сплати судового збору у визначеному в ухвалі розмірі 25 вересня 2015 року (т. 4, а. с. 100), тобто з пропуском встановленого цим судом строку.
      Апеляційний суд Львівської області це не врахував і 25 вересня 2015 року відкрив апеляційне провадження. Однак, оскільки Велика Палата Верховного Суду встановила порушення у справі № 438/610/14-ц правил юрисдикції, що є обов'язковою підставою для скасування судових рішень незалежно від доводів касаційної скарги, наведене порушення апеляційним судом норм процесуального права не впливає на висновок касаційного суду про скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій і закриття провадження у справі.
      58. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з касаційною скаргою).
      59. З урахуванням наведеного припису суд касаційної інстанції не може перевірити наведені у касаційних скаргах і відзивах на них доводи, які стосуються встановлення обставин справи та переоцінки доказів.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційних скарг
      60. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      61. Оскільки позивач і ТзОВ «Владо» подали касаційні скарги у березні та квітні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      62. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
      63. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      64. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      65. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила юрисдикції, розглядаючи спір, який за змістом є господарським, за правилами цивільного судочинства. Тому касаційні скарги слід задовольнити частково: рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року скасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України
      67. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частини третя та четверта статті 258 ЦПК України).
      68. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що зміни до ЦПК України, внесені Законом № 460-IX, пов'язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі».
      69. Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.
      70. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи в частині вимоги про визнання незаконним і скасування свідоцтва до відповідного суду господарської юрисдикції.
      (2.3) Щодо клопотання позивача про постановлення окремої ухвали
      71. Згідно з частиною першою статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього кодексу, може постановити окрему ухвалу.
      72. Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України).
      73. Отже, постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору. Втім, Велика Палата Верховного Суду, визначивши юрисдикцію суду за заявленими позовними вимогами, спір не вирішувала, порушення законодавства чи недоліки у діяльності приватного нотаріуса Фірмана Б. І. не встановлювала. Тому у задоволенні відповідного клопотання позивача слід відмовити.
      (2.4) Щодо судових витрат
      74. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Тобто сплачену суму судового збору за розгляд касаційної скарги можна повернути у разі заявлення відповідного клопотання.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, частиною першою статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційні скарги Малого приватного підприємства «Перспектива» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» задовольнити частково.
      2. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року скасувати.
      3. Провадження у справі за позовом Малого приватного підприємства «Перспектива» до приватного нотаріуса Бориславського міського нотаріального округу Львівської області Фірмана Бориса Ілліча за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» про визнання нотаріальної дії незаконною та скасування нотаріального акта закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 91466482
    • By ANTIRAID
      Україна
      Донецький окружний адміністративний суд
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 серпня 2020 р. Справа№200/7563/20-а
      приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1
      Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Аляб`єва І.Г. розглянувши у порядку загального позовного провадження (у письмовому проваджені) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (вул.Самарська, буд.5, смт.Олександрівка, Донецька обл., ЄДРПУ 34125433) про скасування постанов, -
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА _1 звернулася до суду з позовом до Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), у якій просить:
      - скасувати постанову головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. про стягнення виконавчого збору у ВП № 61121669 від 31 січня 2020 року;
      - скасувати постанову головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. про відкриття виконавчого провадження № 61370687 від 24 лютого 2020 року.
      В обґрунтування вимог зазначено, що постановою від 31.01.2020 державним виконавцем Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. відкрито виконавче провадження № 61121669 на підставі виконавчого листа № 2/225/418/2019, виданого 04.07.2019 року Дзержинським міським судом Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «ПроКредит Банк» боргу у розмірі 1486209,91 грн.
      Одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження надійшла постанова від 31.01.2020 про стягнення виконавчого збору в сумі 148620,99 грн.
      Постановою державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. від 24.02.2020 року ВП №61121669 повернуто виконавчий лист стягувачу на підставі заяви стягувача про повернення виконавчого листа (п.1 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження»).
      Постановою державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. від 24.02.2020 року відкрито виконавче провадження №61370687 на підставі постанови ВП №461121669 від 31.01.2020 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) виконавчого збору у розмірі 148620,99 грн.
      Позивач з цією постановою не згоден, оскільки вважає, що обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору є: фактичне виконання судового рішення, вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. Відтак, за своїм змістом виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.
      Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2020 року відкрито провадження за правилами загального позовного провадження. Судове засідання призначене на 25.08.2020 року.
      Одночасно з позовом, позивач заявила клопотання про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі постанови головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. про стягнення виконавчого збору у ВП № 61121669 від 31 січня 2020 року.
      Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2020 року відкрито провадження зупинено виконання постанови головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. про стягнення виконавчого збору у ВП № 61121669 від 31 січня 2020 року до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.
      Відповідач до суду відзив на позовну заяву не надав.
      Сторони у судове засідання не з`явились, про дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
      Відповідно до частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
      Дослідивши докази, що містяться у матеріалах справи, суд встановив наступне.
      ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
      Постановою від 31.01.2020 державним виконавцем Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. відкрито виконавче провадження № 61121669 на підставі виконавчого листа № 2/225/418/2019, виданого 04.07.2019 року Дзержинським міським судом Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «ПроКредит Банк» боргу у розмірі 1486209,91 грн.
      Постановою головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. від 24.02.2020 року ВП №61121669 повернуто виконавчий лист стягувачу на підставі заяви стягувача (п.1 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження»).
      Постановою державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. від 24.02.2020 року відкрито виконавче провадження №61370687 на підставі постанови ВП №461121669 від 31.01.2020 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) виконавчого збору у розмірі 148620,99 грн.
      Не погодившись з постановами від 31.01.2020 року ВП №61121669 та від 24.02.2020 року №61370687 позивач звернулася до суду з позовом про визнання протиправною та скасування зазначених постанов.
      Здійснивши оцінку обставин справи та надавши їм юридичної кваліфікації, суд прийшов до висновку про задоволення позову, виходячи з такого.
      Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих написів нотаріусів.
      Згідно ч. 1, п. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 18 названого Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
      Отже, виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а також зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
      За приписами статей 40, 42 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VІІІ унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      Згідно з частиною 4 статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
      За приписами пунктів 1-6 частини 5 статті 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавчий збір не стягується:
      1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню;
      2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;
      3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";
      4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;
      5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;
      6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.
      Також, частиною 4 статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
      Згідно з частинами 1, 2 статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
      Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
      Тобто, підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
      Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, 24.02.2020 року головним державним виконавцем Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. винесено постанову ВП №61121669 про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.1 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».
      Виконавчий лист №2/225/418/2019 від 04.07.2019 року повернуто стягувачу на підставі заяви про повернення виконавчого листа без виконання (п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону № 1404-VІІІ).
      В подальшому, 24.02.2020 року головним державним виконавцем Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. винесено постанову ВП №61370687 про відкриття виконавчого провадження №61370687 на підставі постанови ВП №461121669 від 31.01.2020 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) виконавчого збору у розмірі 148620,99 грн.
      З огляду на вищевикладене, та беручи до уваги те, що фактично кошти за виконавчим листом не були ані стягнуті, ані повернуті, суд вважає, що постанова від 24.02.2020 року про стягнення виконавчого збору ВП № 61370687 винесена в супереч вимогам ст. 27 Закону № 1404-VІІІ.
      Також, з аналізу вищенаведених норм Закону № 1404-VІІІ вбачається, що обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.
      Суд звертає увагу, що законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми, при цьому розмір виконавчого збору вираховується саме з фактично стягнутої суми.
      За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.
      Відповідно до пункту 21 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону.
      При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
      Отже, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документу стягувача виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збору тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.
      Аналогічний правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 819/1116/17, від 11 вересня 2019 року у справі №553/196/18, від 19 червня 2019 року у справі №824/172/18-а.
      За таких обставин, суд дійшов висновку про визнання скасування постанов від 31.01.2020 року ВП №61121669 про стягнення виконавчого збору та від 24.02.2020 року ВП № 61370687 про відкриття виконавчого провадження.
      Крім того, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
      Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Суд, аналізуючи рішення суб`єкта владних повноважень в розрізі положень ст.2 КАС України дійшов до висновку, що оскаржуване рішення прийнято не на підставі, не у межах та не у спосіб визначений законодавством, а також без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
      Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
      Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
      Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
      Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).
      Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
      Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      Таким чином, суд вважає, що судові витрати підлягають стягненню шляхом їх безспірного списання з рахунків відповідача на користь ОСОБА_1 .
      Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 139, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
      ВИРІШИВ:
      Адміністративний позов ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (вул.Самарська, буд.5, смт.Олександрівка, Донецька обл., ЄДРПУ 34125433) про скасування постанов - задовольнити.
      Скасувати постанову головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. від 31.01.2020 року про стягнення з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) виконавчого збору за виконавчим провадженням №61121669.
      Скасувати постанову головного державного виконавця Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Дівиченко Г.О. від 24.02.2020 року про відкриття виконавчого провадження №61370687 зі стягнення з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) виконавчого збору у розмірі 148 620,99 гривень.
      Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Олександрівського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (вул.Самарська, буд.5, смт.Олександрівка, Донецька обл., ЄДРПУ 34125433) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суму судового збору у розмірі 2957,70 грн.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
      Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
      Повний текст судового рішення складено 27.08.2020 року.
      Суддя І.Г. Аляб`єв
      Джерело: ЄДРСР 91168339
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      05 серпня 2020 року
      м. Київ
      справа № 553/3288/15-ц
      провадження № 61-45324св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
      суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
      учасники справи:
      позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області в складі колегії суддів: Обідіної О. І., Гальонкіна С. А., Прядкіної О. В. від 12 вересня 2018 року,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «Вектор Плюс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 14 887 098,78 грн, а також судовий збір в розмірі 3 654 грн.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та позичальником укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 700 000 дол. США під 14% річних зі строком повернення до 18 вересня 2018 року. Взяті на себе зобов`язання ОСОБА_1 не виконував, у зв`язку з чим станом на 28 липня 2015 року утворилась заборгованість, яку позивач, до якого на підставі укладеного з ПАТ «Сведбанк» договору факторингу, перейшло право вимоги, і просив стягнути з відповідача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач пропустив позовну даність за вказаними вимогами.
      Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      Постановою апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Вектор Плюс» задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» заборгованість за кредитним договором в розмірі 23 720,65 грн та 674 776,14 дол. США, що разом в сумі за офіційним курсом Національного банку України станомить 14 887 098,78 грн. Вирішено питання про судовий збір.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовна давність позивачем пропущена з поважних причин, що є підставою для його поновлення. За вказаних обставин порушене право кредитора підлягає захисту шляхом задоволення вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по кредиту, в заявленому позивачем розмірі.
      Узагальнені доводи касаційної скарги
      У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції було безпідставно визнано поважними причини пропуску позовної давності позивачем. Порушення принципу рівності сторін при розгляді справи судом апеляційної інстанції полягало у тому, що суд не розглянув та не взяв до уваги докази відповідача щодо обізнаності позивача про місце реєстрації ОСОБА_1 ще у 2011 році. При цьому, за відсутності клопотання та будь-яких доказів поважності строку позовної давності ТОВ «ФК «Фектор Плюс» апеляційний суд визнав такі причини поважними та задовольнив позов. Також апеляційний суд, задовольняючи позов, не перевірив розрахунку заборгованості, наданого позивачем, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову.
      У жовтні 2018 року на адресу суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшли доповнення до касаційної скарги, у яких заявник надає документи, які на його думку, свідчать про поінформованість позивача про місце проживання відповідача.
      У листопаді 2018 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, аналогічні викладеним в касаційній скарзі заявника.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано цивільну справу № 553/3288/15-ц з Ленінського районного суду м. Полтави.
      Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судом
      Суд установив, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримував кредит в розмірі 700 000 дол. США, під 14% річних з датою повного повернення згідно до графіка погашення - 18 вересня 2018 року.
      Указаний кредит було надано для придбання земельної ділянки загальною площею 0,1748 га та нежитлового приміщення загальною площею 1541,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      Правонаступником ЗАТ «Тас-Інвестбанк» за кредитним договором стало ЗАТ «Сведбанк Інвест», яке в подальшому було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ «Сведбанк».
      26 травня 2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, відповідно до умов якого сторони вирішили вважати таким, що втратив чинність підпункт 5.1.1 пункту 5.1 договору, який стосувався забезпечення кредитного договору іпотекою - належною відповідачу трикімнатною квартирою.
      Крім того, 18 травня 2009 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, яким сторони внесли зміни та доповнення стосовно порядку та розмір комісій, сплата якої визначена умовами договору.
      Останній платіж в рахунок погашення кредиту та процентів відповідачем здійснено 05 травня 2011 року в сумі 5 554,65 дол. США.
      Згідно положень пунктів 8.1, 8.2 кредитного договору, банк вправі вимагати дострокового повернення кредиту, наданого за договором, разом із сплатою процентів і передбачених договором неустойок, а також відшкодування збитків, завданих банку в результаті невиконання чи неналежного виконання позичальником умов договору, а позичальник зобов`язаний повернути банку одержану суму кредиту, сплатити проценти та неустойку, а також відшкодувати завдані банку збитки, зокрема, у випадку порушення строків сплати процентів та/або погашення кредиту, встановлених підпунктами 4.1 та 4.2 договору. Вимога про дострокове повернення кредиту згідно пункту 8.1 договору направляється позичальнику у письмовій формі та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 10 календарних днів з дати її одержання або у інші строки, визначені банком у листі вимозі.
      Ураховуючи невиконання умов кредитного договору після травня 2011 року, ПАТ «Сведбанк» 05 вересня 2011 року направило боржнику письмову вимогу № 6450 про дострокове повернення кредиту в розмірі 475 256,48 дол. США, процентів в розмірі 23 922,33 дол. США та пені в розмірі 3 521,18 грн.
      Указана вимога отримана ОСОБА_1 09 вересня 2011 року.
      Після спливу десятиденного строку для погашення заборгованості в добровільному порядку, тобто невиконання ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредитних коштів до 19 вересня 2011 року, у банку виникло право на судовий захист своїх цивільних інтересів, який він повинен був реалізувати в межах загального строку позовної давності до 19 вересня 2014 року.
      Перехід до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав первісного кредитора ПАТ «Сведбанк підтверджується договором факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року.
      2.Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.
      Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення.
      Пред`явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов`язання та зумовлює перебіг позовної давності.
      Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд суд правильно виходив із того, що, пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов`язання в обумовлений сторонами строк кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
      Тобто, у випадку пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, такими діями кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
      Зважаючи на те, що із вимогою про дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості з ОСОБА_1 банк звернувся 05 вересня 2011 року (яка отримана позичальником 09 вересня 2011 року), а до суду з цим позовом - 14 серпня 2015 року, місцевий суд правильно вважав, що банком пропущено трирічний строк позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач.
      При цьому, суд дав оцінку обставині, пов`язаній із зверненням в листопаді 2012 року ПАТ «Сведбанк» до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 вказаної заборгованості, як такій, що не перериває строку позовної давності, зважаючи на те, що вказане звернення відбулось з порушенням правил територіальної підсудності, наслідком чого стало повернення позовної заяви позивачу для пред`явлення до належного суду за зареєстрованим місцем проживання відповідача. Зазначене узгоджується з постановою Великої Палата Верховного Суду від 24 квітня 2019 року № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19).
      Апеляційний суд, скасувавши рішення місцевого суду про відмову в позові за пропуском позовної давності, дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність з поважних причин, оскільки новий кредитор не був обізнаний про зміну реєстрації відповідача. Матеріали справи містять докази про обізнаність ПАТ «Сведбанк» про зміну місця проживання відповідача ще у 2011 році, оскільки вимога про дострокове поверненя кредитних коштів боржнику була направлена банком за новою адресою. Виходячи з умов договору факторингу, позивач мав отримати всю інформацію щодо боржника ще в листопаді 2012 року, що у свою чергу дає підстави вважати, що зазначена адреса відповідача і була відома новому кредитору - ТОВ «ФК «Вектор Плюс».
      Заміна сторін у зобов`язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 28 лисопада 2012 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ТОВ «ФК «Вектор Плюс» строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ «Сведбанк».
      З огляду на викладене суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.
      Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
      Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      С. Ю. Бурлаков
      А. Ю. Зайцев
      Є. В. Коротенко
      В. М. Коротун
      Джерело: ЄДРСР 90850537
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 145/2047/16-ц
      Провадження № 14-499цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
      1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.
      1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.
      1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
      1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.
      1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.
      3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.
      5. Рух справи в суді касаційної інстанції
      5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
      5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
      5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій
      6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.
      6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.
      6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
      6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).
      6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.
      6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .
      6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.
      6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.
      6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.
      6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.
      6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.
      6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:
      - ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;
      - ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.
      6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
      7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
      7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
      7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
      7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
      7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
      7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
      7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
      7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
      7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
      7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
      7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
      7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
      7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
      7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.
      7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.
      7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
      7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).
      7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
      7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо відступу
      7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».
      7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
      7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
      7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
      7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
      7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
      7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
      8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).
      9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.
      Джерело: ЄДРСР 90933484
    • By ANTIRAID
      Ухвала
      29 липня 2020 року
      м . Київ
      справа № 761/14537/15-ц
      провадження № 61-43456св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      скаржник - ОСОБА_1 ,
      заінтересована особа - Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»,
      суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович,
      розглянувши заяву Бяліка Дана про ухвалення додаткового рішення та визначення порядку виконання додаткового рішення,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та Кредит»).
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року скаргу Бяліка Дана задоволено частково.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги Бяліка Дана про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа від 05 лютого 2018 року скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року касаційну скаргу Бяліка Дана задоволено.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасовано та постановлено в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині.
      Визнано неправомірним та скасовано рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      Зобов`язано Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
      Короткий зміст заяви про ухвалення додаткового рішення
      У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про ухвалення додаткового рішення.
      Свої вимоги мотивував тим, що АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» звернулося до Верховного Суду із заявою про розяснення постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2019 року, при цьому не сплатило судовий збір за подання такої заяви.
      Ухвалою Верховного Суду України від 18 березня 2020 року у задоволенні заяви АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» про розяснення постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відмовлено. Проте питання про судові витрати не вирішено.
      Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави судовий збір у розмірі 1 051 грн.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Заява про ухвалення додаткового рішення підлягає задоволенню з огляду на наступне.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
      Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).
      Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Правові засади справляння судового збору, платників, обєкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору регулюються Законом України «Про судовий збір».
      Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» (в редакції передбачено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
      За приписами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, повязані з розглядом справи, у разі відмови в позові, покладаються на позивача.
      Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням: розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Ураховуючи те, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у задоволенні заяви АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» про розяснення постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відмовлено, питання про судові витрати не вирішено, колегія суддів дійшла висновку про задоволення заяви Бяліка Дана та ухвалення додаткового рішення суду про розподіл судових витрат.
      Висновки за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення суду
      Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про стягнення з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави несплачений судовий збір у розмірі 1 051 грн.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, при вирішенні заяви про визначення порядку виконання додаткового рішення суду
      ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про визначення порядку виконання додаткового судового рішення та вжиття заходів забезпечення його виконання, посилаючись на те, що 23 травня 2020 року набрав чинності Закон України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», яким частину четверту статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено пунктом 11, згідно з яким виконавчий документ повертається виконавцем стягувачу без прийняття до виконання, якщо Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку.
      Зазначав, що унаслідок внесення вказаних змін до процесуального законодавства кредитори позбавлені можливості предявити до виконання виконавчі документи, боржниками за якими є неплатоспроможні банки.
      Посилаючись на те, що додаткове рішення про стягнення судового збору з банку-боржника, який є неплатоспроможним, виконати неможливо, просив визначити порядок виконання додаткового рішення про розподіл судових витрат шляхом зобов`язання керівника АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» Міхна С.С. перерахувати судовий збір з рахунку ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на відповідний рахунок Верховного Суду, призначений для сплати судового збору, а також з метою забезпечення виконання додаткового судового рішення - тимчасово, до моменту фактичного виконання судового рішення, обмежити у праві виїзду за межі України ОСОБА_3 - керівника АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит».
      Порядок виконання рішень суду на користь держави регулюється Законом України «Про виконавче провадження», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція) та іншими нормативно-правовими актами.
      Відповідно до статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.
      Стягнення коштів на користь держави здійснюється в загальному порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
      Пунктом 3 статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за виконавчим документом про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступає орган, за позовом якого судом винесено відповідне рішення, або орган державної влади (крім суду), який відповідно до закону прийняв таке рішення. За іншими виконавчими документами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступають органи державної податкової служби.
      Отже, ОСОБА_1 не є стороною у виконавчому провадженні про стягнення судового збору в дохід держави.
      Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви Бяліка Дана про визначення порядку виконання додаткового рішення.
      Керуючись статтями 141, 267, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      УХВАЛИВ:
      Заяву Бяліка Дана про ухвалення додаткового судового рішення задовольнити.
      Ухвалити додаткове судове рішення у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В., заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит».
      Стягнути з Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави 1 051 грн судового збору не сплаченого при поданні заяви про роз`яснення постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2019 року.
      У задоволенні заяви Бяліка Дана про визначення порядку виконання додаткового судового рішення відмовити.
      Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді: А. І. Грушицький
      І . В. Литвиненко
      Є. В. Петров
      І. М. Фаловська
      Джерело: ЄДРСР 90784314