ANTIRAID

Постановление БП-ВС о начислении по ч.2 ст. 625 ГК суммы за последние три года от момента полного исполнения решения суда

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 127/15672/16-ц

Провадження № 14-254цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк»), подану його представником Нижником Дмитром Петровичем , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року (у складі судді Бойка В. М.) та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017року (у складі суддів Берегового О. Ю., Голоти Л. О., Луценка В. В.) у цивільній справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ПАТ «Універсал банк» (далі також - банк, товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.

На обґрунтування позовних вимог товариство посилалося на те, що 24 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі - ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №13/191к-07 (далі -Кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 50 000 дол. США строком до 23 липня 2027 року зі сплатою визначених договором процентів за користування кредитом.

Цього ж дня між ВАТ «Банк Універсальний» і ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору.

Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у цивільній справі № 2-4129/2009, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у сумі 358 073,97 грн, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним.

Оскільки вказане рішення суду боржники виконали у повному обсязі лише 6 липня 2015 року, ПАТ «Універсал банк» просило на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 нараховані на суму боргу інфляційні втрати за період з липня 2012 року по липень 2015 року у розмірі 272 136,22 грн та 3 % річних, нараховані за цей період, у розмірі 59 920,98 грн, а всього 332 057,20 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року ПАТ «Універсал банк» у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року не виконувалося більше трьох років саме з вини стягувача: виконавчий лист на виконання цього рішення виданий 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Оскільки про причини пропуску цього строку банк не повідомив, не вказав на їх поважність і не просив його поновити, а представники відповідачів у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності, суд дійшов висновку про існування визначених статтею 267 ЦК України підстав для відмови в задоволенні позову

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року скасовано. Провадження у справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року закрито. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Закриваючи провадження у частині вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за період з липня 2012 року по травень 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в іншій справі (№ 127/13364/15-ц), яке набрало законної сили, ці вимоги вже вирішено.

Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з червня по липень 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року в повному обсязі виконано 21 квітня 2015 року.

Вирішуючи справу в частині позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що банк пропустив установлений законодавством трирічний строк на звернення до суду з вимогами про стягнення коштів у порядку частини другої статті 625 ЦК України, оскільки таке право виникло у позивача з дня набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року про стягнення боргу за кредитним договором, а саме 7 грудня 2009 року, проте до суду з цим позовом банк звернувся лише 20 липня 2016 року.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Прийняття судового рішення про стягнення боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов`язання як такого, що визначене в іноземній валюті. Оскільки кредит надавався позичальнику в іноземній валюті - доларах США, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, суд відмовив у стягненні з відповідачів інфляційних нарахувань на суму боргу.

У червні 2017 року ПАТ «Універсал банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року і рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що, закриваючи провадження у справі про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року з тих підстав, що це питання уже вирішив Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 6 грудня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц, апеляційний суд не звернув уваги на різний зміст позовних вимог і обставини у цих справах. Зокрема, у цій справі виник спір щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, натомість у справі № 127/13364/15-ц порушувалося питання про стягнення кредитної заборгованості, нарахованої після ухвалення рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року.

Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не врахував, що питання тотожності позовних вимог у вказаних справах уже розглядав суд першої інстанції, ухвалу якого про закриття провадження у цій справі скасував суд апеляційної інстанції з передачею справи для продовження розгляду.

На думку скаржника, обов`язок зі сплати заборгованості за кредитним договором виник у боржників з часу набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у цивільній справі № 2-4129/2009, проте боржники виконали рішення лише у липні 2015 року. Вказане порушення, на думку скаржника, за своєю правовою природою є триваючим, тому позовна давність до таких правовідносин не застосовується.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в указаній справі та в подальшому передав її до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України з мотивів необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду.

Зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду обґрунтовано тим, що Касаційний цивільній суд у складі Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 331/3787/16?ц (касаційне провадження № 61-6863зпв18), від 5 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (касаційне провадження № 61-10516св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (касаційне провадження № 61?5214св18) дійшов висновку, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів розпочинається від дня, коли кредитор дізнався про порушення грошового зобов`язання боржником, яким у цих справах є день набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості. Оскільки відповідно до положень статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, то спливає вона через три роки після набрання законної сили таким рішенням. А тому вимоги про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів, які заявлено пізніше, ніж через три роки після набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості є такими, що заявлені після спливу позовної давності.

Разом з тим у постанові від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судупогоджується з тим, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, аргументуючи цю позицію відповідними нормами. Вважає, що рішення апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_4 3 % річних з підстав спливу позовної давності ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права і з додержанням норм процесуального права, а тому необхідно відступити від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України у взаємозв`язку з положеннями глави 19 цього Кодексу у подібних правовідносинах.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року справу прийнято до розгляду.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Під час розгляду справи суди встановили, що 24 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала у кредит 50 000 доларів США на строк до 23 липня 2027 року із сплатою визначених договором процентів за користування кредитом.

У цей же день між ВАТ «Банк Універсальний» та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору.

Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у справі № 2-4129/2009, стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 358 073,97 гривень та судові витрати.

13 березня 2010 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання цього рішення за виконавчим листом № 2-4129/2009, виданим Замостянським районним судом м. Вінниці 24 листопада 2009 року.

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 4 травня 2011 року рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року залишено без змін.

25 січня 2012 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009, який пред`явлено до виконання.

Останню постанову про відкриття виконавчого провадження за цим виконавчим листом прийнято 16 квітня 2015 року. Надано строк до 23 квітня 2015 року для добровільного виконання боржниками рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009.

Згідно з квитанціями від 17 квітня 2015 року № 17-3950590/С, від 20 квітня 2015 року № 20-3955847/С і від 21 квітня 2015 року № 21-395681/С ОСОБА_3 погасив заборгованість, стягнену зазначеним рішенням, окремими платежами в розмірі 140 000 гривень, 140 000 гривень та 72 167 гривень відповідно.

24 квітня 2015 року заступником начальника Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 47253128 з примусового виконання виконавчого листа № 2-4129/2009, виданого 25 січня 2012 року Замостянським районним судом м. Вінниці, у зв`язку з добровільним виконанням боржником цього рішення суду в повному обсязі у встановлений строк.

Вказані кошти зараховані на рахунок кредитора 6 липня 2015 року.

Суди також установили, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 33 894,35 дол. США, а також інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих у зв`язку з невиконанням рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року за період з травня 2012 року по травень 2015 року. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили.

За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Суди встановили, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов`язань за Кредитним договором, яким їй надано кредит строком до 23 липня 2027 року. У зв`язку із цим банк звернувся до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування коштами з позичальниці та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які поручилися за виконання відповідачкою цього договору на підставі укладених із банком договорів поруки. Судовим рішенням від 24 листопада 2009 року про стягнення заборгованості за кредитним договором підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальниці перед банком та його порушення. Виконавчий лист, виданий на підставі цього рішення, пред`явлений до примусового виконання та після тривалого виконавчого провадження добровільно виконано одним із боржників у наданий державним виконавцем строк до 23 квітня 2015 року.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року.

Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21 квітня 2015 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим.

Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

У цій справі ПАТ «Унівесал банк» пред`явило позов 20 липня 2016 року.

З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності за вимогами банку до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим.

Оскільки позивач звернувся за стягненням з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року по липень 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду. Крім того, позивач надав розрахунок суми річних, який судом не перевірявся та охоплює увесь зазначений період. За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню.

Рішення суду першої інстанції, в тому числі й у цій частині, взагалі мотивовано пропуском позовної давності з вини позивача, яку суд вбачав у тому, що саме з його (товариства) вини судове рішення про стягнення заборгованості не виконувалося більше трьох років, оскільки виконавчий лист було видано 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Тобто суд фактично обчислив перебіг позовної давності від дати видачі виконавчого листа, що не відповідає вищезазначеним вимогам закону. А тому й рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення підлягає скасуванню.

Разом з тим оскільки судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконано 21 квітня 2015 року і з цього дня зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося в силу положень статті 599 ЦК України, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог банку про стягнення коштів, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за період із червня по липень 2015 року.

Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 205, частини третьої статті 206 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Закриваючи провадження у справі в частині вимог ПАТ «Універсал банк» про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, за період з травня 2012 року по травень 2015 року, апеляційний суд виходив з того, що такий спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав уже розглянутий у справі № 127/13364/15-ц. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог, серед яких було заявлено й цю вимогу, відмовлено. Рішення не оскаржувалось і набрало законної сили

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині зазначених вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Щодо мотивів вирішення апеляційним судом вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга жодних доводів не містить, а тому рішення апеляційного суду в цій частині в силу положень статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.

Рішення суду першої інстанції ПАТ «Універсал банк» оскаржило з підстав неправильного застосування тих самих норм матеріального права, на які послалося, оскаржуючи рішення апеляційного суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі щодо позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України за період з липня 2012 року по травень 2015 року, щодо відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення зазначених коштів за період із червня по липень 2015 року, а в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга доводів не містить, то судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, які регулюють обчислення перебігу позовної давності, до вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, не надав оцінки наданим сторонами розрахункам про стягнення коштів.

З огляду на викладене оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення частково підлягають залишенню без змін, а частково - скасуванню з направленням справи на новий розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

Н. П. Лященко

Судді:

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

В. В. Пророк

Ю. Л. Власов

Л. І. Рогач

М. І. Гриців

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна

О. Г. Яновська

О. С. Золотніков

Джерело: ЄДРСР 85743708

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата продолжает пробивать очередное дно в интересах банкиров. История с кончиной Верховного суда Украины повторяется.

Не смотря на то, что кредитор просрочил открытие исполнительного производства и фактически утратил право на взыскание долга суд указал на возможность начисления 3% годовых согласно ч.2 ст. 625 ГК за последние три года до момента исполнения решения суда. Таким образом суд перевернул с ног на голову исчисление исковой давности и теперь ее нужно считать не с момента нарушения, а с момента обращения в суд и за последние три года предшествующие этому обращению.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites

здесь вообще не должно быть никакой исковой давности, инфляция и 3% годовых по статье 625 применяются ко всему сроку просрочки денежного обязательства, поскольку речь идёт не о бездействии истца по защите своего права, а бездействии ответчика при исполнении обязательств

 

а "обратный отсчёт" исковой давности применял ещё ВСУ в делах о неустойке

  • Like 1
  • Confused 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

73-процентнутая власть урезала зарплату верховным судьям. Стали искать альтернативу...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Абсолютно правильное и обоснованное решение, никакого переворачивания не произошло. Просто те, кто не согласен, не до конца понимают суть инфляционных потерь и 3% годовых. То, что кредитор пропустил срок предъявления исполнительного документа, не означает прекращения обязательства. А в течении всего срока нарушения обязательства, идут инфляционные потери, и кредитор вправе их насчитать и предъявить. Срок давности три года: к примеру за сентябрь 2016 инфляцию можно взыскать до сентября 2019 и так по каждому месяцу. По 3% аналогично, к примеру 3% за 01 сентября 2016 можно взыскать до 01 сентября 2019, и так за каждый день. В этом вопросе главное не пропустить срок исковой давности по основному обязательству. В этом деле, именно сей срок не пропущен 

  • Sad 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Если взыскатель пропустил срок на открытие ИП, то как можно взыскать 3% и инфляционные? Решение явно заказное...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 28.11.2019 в 09:40, Лев сказал:

Если взыскатель пропустил срок на открытие ИП, то как можно взыскать 3% и инфляционные? Решение явно заказное...

Тут по тексту, на сколько понял, ответчик сам добровольно исполнил решение после окончания срока предъявления ИЛ. Вопрос - зачем? Но об этом история умалчивает. Ну а наши банки же никогда не прочь поживится. Как уже не раз тут писал, если заплатил раз - будешь платить потом постоянно. Это решение в очередной раз подтверждает мою теорию.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
21 час назад, Pismoshnyi сказал:

Тут по тексту, на сколько понял, ответчик сам добровольно исполнил решение после окончания срока предъявления ИЛ. Вопрос - зачем? Но об этом история умалчивает. Ну а наши банки же никогда не прочь поживится. Как уже не раз тут писал, если заплатил раз - будешь платить потом постоянно. Это решение в очередной раз подтверждает мою теорию.

А почему бы и нет, если судьи не против...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 часа назад, Лев сказал:

А почему бы и нет, если судьи не против...

Я бы сказал, если должник не против и всё признаёт своими такими действиями...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

В данном случае речь идёт о начислении 3% годовых на задолженность, взысканную по судебному решению. На такую задолженность не может распространяться исковая давность по определению, а 3% взыскиваются в пределах начислений за три года перед до обращения в суд ( при условии заявления об применении исковой давности).

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 02.03.2020 в 23:45, LMD сказал:

В данном случае речь идёт о начислении 3% годовых на задолженность, взысканную по судебному решению. На такую задолженность не может распространяться исковая давность по определению, а 3% взыскиваются в пределах начислений за три года перед до обращения в суд ( при условии заявления об применении исковой давности).

По какому определению? Вами придуманному? Вы, никак, своей "властью" отменили ст.ст. 257, 267 ГКУ? Или запретили ответчику подавать заявление о применении исковой давности?..

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

По определению исковой давности - ст. 256 ЦК Украины - исковая давность - срок, в пределах которого лицо может обратиться в суд за защитой своего гражданского права или интереса. Если задолженность уже взыскана по решению суда, то на эту сумму может начисляться 3% годовых в пределах срока исковой давности для начисления таких процентов если заявлена исковая давность. Речь об этом. Придуманных мною определений нет))). В данном случае речь не о ст.ст.257, 267 ГКУ. Поэтому не следует так нервничать по поводу какой-то моей «власти»)))

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Базовая» сумма для начисления 3% годовых уже не подпадает под исковую давность, так как уже взыскана по решению суда.

Share this post


Link to post
Share on other sites

От того, что взыскатель пропустил срок на предъявление ИЛ (для открытия ИП) сама задолженность, взысканная по решению суда не аннулировалась, а начисление 3% годовых идёт каждый день, поэтому и срок исковой давности для такого начисления ограничивается тремя годами до предъявления иска в суд. В этом деле идёт речь о задолженности, взысканной по решению суда.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      7 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 916/2791/13
      Провадження № 12-115гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року (судді Желєзна С. П., Щавинська Ю. М., Літвінов С. В.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року (судді Аленін О. Ю., Мишкіна М. А., Таран С. В.) у справі № 916/2791/13 за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області (далі -Інспекція) до Публічного акціонерного товариства «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» (далі - ПАТ «ТВФ «Чорне море»), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «Імексбанк» (далі - ПАТ «Імексбанк») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Матвієнка Андрія Анатолійовича, про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду та
      УСТАНОВИЛА
      1. Короткий зміст заявлених вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2013 року Прокуратура звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції про зобов`язання відповідача знести самовільно побудовану споруду, а саме приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків АДРЕСА_4
      1.2. Позовні вимоги мотивовано доводами про те, що відповідач розпочав будівельні роботи без відповідного дозволу та оформлення документів на будівництво, а виданий Інспекцією дозвіл від 29 грудня 2007 року № 583/07 є незаконним, оскільки стосується будівельних робіт з реконструкції двоповерхової частини готелю з надбудовою поверху, у той час як за цією адресою знаходиться двоповерховий житловий будинок з квартирами приватної власності, власники яких не надавали згоду на будь-яку реконструкцію; земельна ділянка, на якій самочинно споруджено будівлю, на момент початку робіт не була передана ні у власність, ні в користування ПАТ «ТВФ «Чорне море». При цьому відповідач 20 грудня 2001 року уклав договір оренди земельної ділянки, у пункті 4 якого встановлено обмеження з використання земельної ділянки у вигляді заборони будівництва на ній. Спірними спорудами, які знаходяться впритул до п`яти житлових будівель, зайнято ділянку, необхідну для їх належного обслуговування та експлуатації. Самовільно побудована відповідачем споруда функціонує, проте не прийнята в експлуатацію в порядку, визначеному чинним законодавством.
      1.3. Позов обґрунтовано приписами статті 80, частини другої статті 116, статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частини першої статті 35 Закону України «Про охорону земель», статті 319, пункту 2 частини другої статті 331, частини другої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 1, 9 Закону України «Про архітектурну діяльність», статей 34, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статей 2, 5, 12 Закону України «Про основи містобудування», Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Справа судами розглядалась неодноразово. Так, постановою Вищого господарського суду України від 19 липня 2017 року в цій справі рішення судів попередніх інстанцій були скасовані та направлено справу на новий розгляд.
      2.2. Рішенням Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року в позові відмовлено.
      2.3. Місцевий господарський суд, посилаючись на приписи статті 15, частин першої, сьомої статті 376, частини другої статті 321, частини другої статті 331, статті 182 ЦК України, пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вказав, що відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статті 376 ЦК України, оскільки 28 березня 2014 року ПАТ «ТВФ «Чорне море» отримало свідоцтво про право власності на торговельно-допоміжну прибудову загальною площею 3 184,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Факт набуття ПАТ «ТВФ «Чорне море» права власності на об`єкт нерухомого майна виключає можливість знесення такого об`єкту нерухомості в порядку, установленому для самочинно побудованих об`єктів. Адже факт набуття права власності на нерухоме майно, навіть якщо будівництво такого майна було самочинним, дозволяє зробити висновок про втрату правового режиму такого майна як самочинного.
      2.4. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року в частині позовних вимог Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції скасовано, провадження в цій частині вимог закрито, у решті рішення залишено без змін, викладено його резолютивну частину в такій редакції: «У задоволенні позову заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради - відмовити. Провадження у справі за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області закрити».
      2.5. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради. Вказав, що за змістом положень чинного законодавства реєстрація права власності на нерухоме майно є офіційним визнанням права власності з боку держави. Тож задоволення позову про знесення самовільно побудованої споруди з урахуванням визнання державною права власності особи на це нерухоме майно матиме наслідком втручання у право на майно і таке втручання зумовить порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на останнього, а відтак буде непропорційним і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
      2.6. Разом з тим суд дійшов висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог в інтересах держави в особі Інспекції, адже спір у правовідносинах з органом, який діє в межах своїх владних повноважень, не належить до господарської юрисдикції; враховуючи вимоги чинного законодавства та практику Верховного Суду, зазначив, що такі вимоги (суб`єкта владних повноважень) зумовлені правовідносинами публічно-правового характеру й повинні розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
      3. Вимоги та зміст касаційної скарги, надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У липні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верхового Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13, просила вказані судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3.2. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанції, вказала, що суди попередніх інстанцій не з`ясували обставин справи, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, суди також неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, внаслідок чого фактичні обставини справи не були встановлені. ОСОБА_1 . вважає, що суди дійшли помилкового висновку про втручання держави в право власності, яке вказує на правомірність набуття особою такого права, та що факт реєстрації права власності виключає можливість задоволення позовної вимоги про знесення самовільно побудованої споруди. На думку скаржниці, факт реєстрації права власності не є предметом доказування в цьому спорі про знесення самочинного будівництва і не має ніякого значення для вирішення спору.
      3.3. За доводами скаржниці, суди не дослідили обставин наявності у відповідача документів, що дають право виконувати будівельні роботи, наявності затвердженого та погодженого у встановленому порядку проекту будівництва, суди також не врахували порушення відповідачем під час здійснення будівництва будівельних і санітарних норм та правил, законодавства в сфері охорони культурної спадщини.
      3.4. Крім того, на думку скаржниці, суди безпідставно розділили між позивачами підстави позову, адже за змістом частини сьомої статті 376 ЦК України орган місцевого самоврядування може звертатися до суду з вимогою про знесення самочинної будівлі з тих самих підстав, що й Інспекція, на підставах, передбачених частиною четвертою цієї статті. Отже, спір за позовом Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції про знесення самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, адже справа за позовом такого суб`єкта не належить до компетенції адміністративних судів.
      3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 липня 2019 року справу № 916/2791/13 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України).
      3.6. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що скаржниця, зокрема, не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про часткове закриття провадження у справі, оскільки вважає, що спір за позовом Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції про знесення самовільно побудованої споруди підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, адже заявлена вимога є приватноправовим способом захисту порушеного права, тобто має місце порушення правил предметної юрисдикції.
      3.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 серпня 2019 року прийняла справу № 916/2791/13 до розгляду та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 повністю підтримала доводи касаційної скарги, не погоджуючись із висновками судів про часткову непідсудність спору суду господарської юрисдикції, вказала, що спір про знесення самовільно побудованої споруди підлягає розгляду господарськими судами, та просила задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 . в повному обсязі. Щодо суті позовних вимог зазначила, що висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки факт наявності або відсутності права власності на об`єкт самочинного будівництва не є предметом дослідження у справі про знесення такого об`єкту.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Суди встановили, що 20 грудня 2001 року Одеська міська рада (Орендодавець) та ВАТ «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» (Орендар) уклали договір про право тимчасового користування землею на умовах оренди, за умовами якого Орендодавець на підставі статей 3, 10 ЗК України, Закону України «Про оренду землі», рішення Одеської міської ради № 975-ХХІІІ від 28 квітня 2000 року та рішення Одеської міської ради № 2718-ХХІІІ від 15 жовтня 2001 року надає, а Орендар приймає у строкове платне володіння та користування земельну ділянку загальною площею 3 417 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, за рахунок земель міста та згідно з планом земельної ділянки (додаток № 1). Зазначена земельна ділянка (код УКЦВЗ - 1.11.6 - землі іншої комерційної діяльності) надається у володіння і користування Орендаря терміном до 50 (п`ятдесяти) років для експлуатації та обслуговування готельного комплексу (пункти 1.1., 1.2. договору).
      5.2. Згідно з рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 26 липня 2007 року №877 ПАТ «ТВФ «Чорне море» надано дозвіл на проектування та реконструкцію будівель на АДРЕСА_4 для розміщення торгового комплексу і допоміжних приміщень готелю «Чорне море» за адресою: АДРЕСА_2 після оформлення документів на землекористування відповідно до чинного законодавства.
      5.3. 29 грудня 2007 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю м. Одеси (далі - Інспекція ДАБК) видала ПАТ «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» дозвіл № 583/07 на виконання будівельних робіт з реконструкції двоповерхової частини будівлі готелю з надбудовою поверху на АДРЕСА_4 відповідно до проектної документації, затвердженої та зареєстрованої за № 877 від 26 липня 2007 року.
      5.4. 26 жовтня 2011 року Інспекцією зареєстровано декларацію про початок будівельних робіт (реконструкції) № ОД 08311064981, яка подана ПАТ «ТВФ «Чорне море».
      5.5. 21 березня 2012 року Інспекцією винесено припис № 138 про усунення порушень містобудівного законодавства та припинення виконання робіт на об`єкті у зв`язку з наданням ПАТ «ТВФ «Чорне море» недостовірної інформації щодо обмежень у вигляді заборони на будівництво, які були передбачені в договорі про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 20 грудня 2001 року, укладеного з Одеською міською радою. 17 червня 2013 року Інспекцією винесено припис № 569, у якому викладено вимогу привести у відповідність до чинного законодавства документацію на об`єкт з огляду на виявлену в процесі перевірки експлуатації ПАТ «ТВФ «Чорне море» незавершеного будівництва всупереч частині восьмій статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      5.6. 25 червня 2013 року Інспекцією винесено постанову № 144 про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, яке виявляється у використанні об`єкту, не введеного в експлуатацію, відповідно до якої ПАТ «ТВФ «Чорне море» було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого пунктом 6 частини другої статті 6 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та накладено на останнього штраф у розмірі 103 230 грн.
      5.7. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року у справі № 815/5005/13-а, яка набрала законної сили, визнано протиправною та скасовано постанову Інспекції від 25 червня 2013 року № 144 про накладення штрафу через недоведеність висновку Інспекції належними доказами. Цією ж постановою суду було відмовлено в позові про скасування припису від 17 червня 2013 року № 569, оскільки останній фактично виконано, а тому дія припису вичерпувалася його виконанням.
      5.8. Суди також установили, що 16 серпня 2013 року Одеська міська рада та ПАТ «ТВФ «Чорне море» уклали договір про внесення змін до договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди.
      5.9. Пунктом 8.1. вказаного договору сторони визначили, що відповідно до статей 99, 111 ЗК України на земельну ділянку поширюються обмеження, а саме заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту (без затвердженої за встановленим порядком проектної документації - діє на всю площу земельної ділянки), заборона провадження окремих видів діяльності (заборона будівництва та реконструкції об`єкта без відповідного дозволу згідно з діючим законодавством - діє на всю площу земельної ділянки, заборона будівництва без містобудівних умов і обмеження забудови земельної ділянки з урахуванням планувальних рішень району - діє на всю площу земельної ділянки).
      5.10. 10 лютого 2014 року Інспекцією було зареєстровано декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, будівництво чотириповерхової торговельно-допоміжної прибудови з мансардним поверхом до будівлі готельного комплексу в АДРЕСА_2
      5.11. 28 березня 2014 року Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області було видано ПАТ «ТВФ «Чорне море» свідоцтво про право власності з індексним номером 19675744 на торговельно-допоміжну прибудову загальною площею 3 184,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 Відомості щодо реєстрації за відповідачем права власності на торговельно-допоміжну прибудову були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом № 19676250 від 28 березня 2014 року.
      5.12. Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 червня 2017 року у справі № 916/516/16 позовні вимоги ПАТ «Імексбанк» були задоволені частково, у рахунок погашення заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Мідель» за кредитним договором про відкриття кредитної лінії № 11/14 від 20 березня 2014 року, загальний розмір якої становить 271 637 970 грн 61 коп., з яких 119 595 000 грн - це заборгованість за кредитом, 34 802 943,18 грн - заборгованість за відсотками, 30 876 216 грн 41 коп. пені, 4 373 753 грн 82 коп. 3 % річних, 81 990 057 грн 20 коп. індексу інфляції було звернено стягнення на нежитлові приміщення третього поверху загальною площею 579,9 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 приміщення 301 та належать ПАТ «ТВФ «Чорне море» на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області 28 березня 2014 року з індексним номером 19673009, право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 325247851101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 19673368 від 28 березня 2014 року; торговельно-допоміжну прибудову загальною площею 3 184,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та належить ПАТ «ТВФ «Чорне море» на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області 28 березня 2014 року з індексним номером 19675744, право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 325296251101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 19676250 від 28 березня 2014 року, шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору, укладеного ПАТ «Імексбанк» від власного імені в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, яка визначена висновком № 2407/24 від 30 березня 2017 року судової оціночно-будівельної експертизи за матеріалам справи № 916/516/16.
      5.13. Вважаючи, що відповідач розпочав та здійснив самочинне будівництво з порушенням будівельних норм і правил, всупереч вимог земельного та природоохоронного законодавства, на землях комунальної власності, Прокуратура звернулася з позовом на захист порушеного права територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
      6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо юрисдикції спору
      6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.3. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      6.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      6.5. За приписами частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      6.6. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
      6.7. Справою адміністративної юрисдикції відповідно до частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      6.8. За змістом частини четвертої статті 5 КАС України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
      6.9. За пунктом 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
      6.10. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» є органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою, іншим суб`єктом при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      6.11. Отже, до розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.
      6.12. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
      6.13. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      6.14. За змістом статті 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. До уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені у статті 13 Закону України «Про архітектурну діяльність». До органів державного архітектурно-будівельного контролю належать: структурні підрозділи з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
      6.15. Передбачене частиною сьомою статті 376 ЦК України знесення самочинного будівництва за рішенням суду за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування відбувається в межах реалізації такими органами наданих їм функцій з контролю та нагляду за додержанням суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції, захисту суспільних інтересів.
      6.16. Таким чином, Інспекція, як контролюючий орган є суб`єктом владних повноважень, оскільки здійснює повноваження у сфері державного архітектурно-будівельного контролю, тож висновки суду про закриття провадження в частині вимог такого органу відповідають вищевказаним обставинам, нормам права та не суперечать практиці Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах (див. постанову від 11 червня 2019 року у справі № 917/375/18, провадження № 12-12гс19).
      6.17. Водночас спір, що виник у правовідносинах щодо захисту прав Одеської міської ради на земельну ділянку комунальної власності від порушення відповідачем при здійсненні ним самочинного будівництва (частина четверта статті 376 ЦК України) належить до юрисдикції господарських судів.
      Щодо суті позовних вимог
      6.18. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).
      6.19. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.
      6.20. Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.
      6.21. Щодо змісту прав орендаря земельної ділянки, то приписами статті 25 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендар має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження. При цьому орендар зобов`язаний виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
      6.22. Зазначене відповідає частині першій статті 628 ЦК України, яка передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини шостої цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 Кодексу).
      6.23. За положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
      6.24. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
      6.25. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).
      6.26. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
      6.27. За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
      6.28. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).
      6.29. Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
      6.30. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
      6.31. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
      6.32. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
      6.33. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
      6.34. У справі, що розглядається, підставою для відмови в задоволенні позову в частині вимог органів державної влади та місцевого самоврядування суди визнали факт набуття відповідачем права власності на об`єкт нерухомого майна після закінчення його будівництва та, посилаючись на встановлений факт, вказали про неможливість знесення об`єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об`єктів.
      6.35. Проте, вказуючи про порушення гарантованого Конституцією права власності, суди разом з тим не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови не змінюють режиму такого об`єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва.
      6.36. Водночас суди, приймаючи рішення у справі, не надали оцінки наявним доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності цього об`єкта (приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків № АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4) встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору.
      6.37. Окрім того, суд апеляційної інстанції з посиланням на вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо втручання держави у право на мирне володіння майном вказав, що принцип «пропорційності» втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Протоколу за умов недотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.
      6.38. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      6.39.Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
      6.40. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
      6.41. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
      6.42. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
      6.43. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
      6.44. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      6.45. За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
      6.46. Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов`язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються.
      6.47. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, застосував практику ЄСПЛ (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі») та надав оцінку правовідносинам у цьому спорі з точки зору відносин особи та держави, втручання держави у право особи на майно, аналізуючи співмірність та пропорційність таких правовідносин. Разом з тим суд не обґрунтував зв`язок між обставинами наведених вище справ, які розглянув ЄСПЛ, і справою № 916/2791/13.
      6.48. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду наголошує, що не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності. Проте суд апеляційної інстанції не навів жодних мотивів для висновку про порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача як її орендаря і про покладення на останнього такого тягаря, який буде надмірним.
      6.49.Застосовуючи до спірних правовідносин статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, суд на підставі зібраних доказів мав проаналізувати:
      1) чи здійснює власник земельної ділянки, який звернувся до суду, втручання відповідно до приписів національного законодавства у право відповідача як її орендаря на мирне володіння майном останнього, зокрема з огляду на норми права у сфері містобудування й охорони культурної спадщини;
      2) чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки через здійснення відповідачем самочинного будівництва на орендованій ним земельній ділянці легітимну мету, зокрема, чи є вимога власника цієї ділянки зобов`язати відповідача знести самовільно побудовану на такій ділянці спорудузаходом з контролю власником за користуванням його ділянкою відповідно до загальних інтересів, у тому числі інтересів в охороні культурної спадщини;
      3) чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті (зокрема з огляду на те, що законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритеті захисту прав власника земельної ділянки над інтересами орендаря, який хоче спорудити певний об`єкт на цій ділянці), та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням поведінки відповідача у відносинах з власником земельної ділянки, а також суспільних інтересів у збереженні культурної спадщини.
      6.50. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди попередніх інстанцій всупереч наведеним вище нормам матеріального права, виходячи з висновків про втрату спірним майном правового режиму самочинного будівництва, не дослідили зібрані у справі докази щодо обставин здійсненого відповідачем будівництва, чим припустилися порушень норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      7.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови в цій справі в частині відмови в задоволенні позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду та про направлення справи в цій частині на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
      7.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо наявності чи відсутності визначених законодавчо підстав для визначення спірного майна як об`єкта самочинного будівництва та щодо застосування правових наслідків самочинного будівництва (у разі наявності такого), зокрема, з урахуванням означених у цій постанові вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      7.4. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13 щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції слід залишити без змін.
      8. Щодо розподілу судових витрат
      8.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      8.2. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи в частині на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено після вирішення спору в цій справі.
      Керуючись статтями 306, 308, 310-315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13 в частині відмови в задоволенні позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради до Публічного акціонерного товариства «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду скасувати, справу в цій частині позовних вимог Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
      У решті рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 4 квітня 2019 року у справі № 916/2791/13 залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89564248
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 квітня 2020року
      м. Київ
      Справа № 182/18/17
      Провадження № 14-702 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до Відкритого акціонерного товариства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», Товариства з обмеженою відповідальністю «Степ», ОСОБА_1 про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння
      за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У січні 2017 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (далі - Фонд) звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило визнати право державної власності в особі Фонду на об`єкти нерухомого майна «ІНФОРМАЦІЯ_1 » та «Будівництво бази відпочинку » і витребувати на користь держави в особі Фонду з чужого незаконного володіння Відкритого акціонерного товариства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» (далі - ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій») майно «Будівництво бази відпочинку» та з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Степ» (далі - ТОВ «Степ») і ОСОБА_1 майно «ІНФОРМАЦІЯ_1».
      1.2. Позов мотивовано тим, що 29 грудня 1993 року Фонд та організація орендарів Нікопольського заводу залізобетонних конструкцій № 27 уклали договір купівлі-продажу державного майна - цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», посвідчений старшим державним нотаріусом Першої Нікопольської державної нотаріальної контори Пахомовською Ж. Н. за реєстровим № 1-1681(к), зареєстрований виконкомом Нікопольської міської ради народних депутатів 28 лютого 1994 року за № 115.
      1.3. Відповідно до акта оцінки вартості Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» від 21 жовтня 1993 року, затвердженого начальником Фонду, зі статутного капіталу підприємства виключалась вартість майна, у тому числі того, щодо якого встановлені пільги на загальну суму 541 321,00 крб. Розділом VІІ Плану приватизації Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», затвердженого 24 грудня 1993 року начальником Фонду, на балансі підприємства станом на 1 жовтня 1993 року обліковуються об`єкти соціально-побутового призначення на загальну суму 541 321,00 крб, у тому числі «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які були передані підприємству безоплатно.
      1.4. Однак указані об`єкти соціально-побутового призначення в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», а були передані йому на баланс та залишилися у державній власності. За даними Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності спірні об`єкти нерухомості (« ІНФОРМАЦІЯ_1» ( АДРЕСА_3) та «База відпочинку» ( м. Нікополь, вул. Курортна, 14 , що значиться як об`єкт незавершеного будівництва), обліковуються за ВАТ «Нікопольський завод бетонних конструкцій».
      1.5. За результатами перевірки об`єктів державної власності «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та «ІНФОРМАЦІЯ_1» на додержання вимог законів України «Про управління об`єктами державної власності» та «Про оренду державного та комунального майна» відповідно до акта контрольного візуального обстеження від 11 липня 2013 року та усного пояснення охоронця бази встановлено, що об`єкт «База відпочинку» належить фізичній особі ОСОБА_2 , але документів щодо приватного права власності на цей об`єкт відпочинку для перевірки не надано; відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за адресою: м. Нікополь, вул. Курортна, 14 відсутні. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 31 серпня 2015 року власниками нерухомого майна « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_3 є: ОСОБА_1 у розмірі 1/29 частини приватної спільної частки власності; ТОВ «Степ» у розмірі 28/29 частини колективної власності; Акціонерне товариство закритого типу Спеціалізоване ремонтно-монтажне підприємство «Ліфт» на праві колективної власності будівлі оздоровчого корпусу полігону № 2, 3 з часткою 1/1 загальною площею 745,1 кв. м.
      1.6. Передача спірних об`єктів нерухомого майна по завершенню приватизації не обумовлює передачу майна у власність, а передбачає лише право користування. Передача безпосередньо у власність має бути обумовлена нормативними актами, на підставі яких здійснюють свою діяльність державні органи приватизації відповідно до Конституції України. Фондом не було укладено жодних правочинів щодо відчуження об`єктів нерухомості «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та «ІНФОРМАЦІЯ_1».
      1.7. Отже, спірні об`єкти нерухомого майна не увійшли до статутного капіталу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», а перебувають на його балансі.
      1.8. ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» не мало права відчужувати на користь третіх осіб спірні об`єкти нерухомості, які залишилися у державній власності.
      1.9. Регіональне відділення Фонду державного майна України з метою захисту порушених прав держави 23 листопада 2015 року зверталося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою про визнання права державної власності та витребування майна із чужого володіння, однак ухвалою від 29 березня 2016 року по справі № 904/2109/16 господарський суд відмовив у прийнятті позовної заяви з тих підстав, що право власності зареєстровано також за фізичною особою ОСОБА_1 , який має брати участь у цій справі як співвідповідач, тож заява не підлягає розгляду господарськими судами України.
      2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 рокув задоволені позову відмовлено.
      2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за Орендним підприємством «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 1993 року у відповідності до Плану приватизації від 24 грудня 1993 року, тож вибуло з державної власності та з володіння позивача з волі Фонду та на законних підставах. ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» як правонаступник Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» є добросовісним набувачем спірного майна, яке не може бути в нього витребувано у відповідності до положень статей 377 та 378 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      2.3. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 9 липня 2019 року апеляційна скарга Фонду задоволена частково, рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог Фонду до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ«Степ» про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння скасоване. Провадження у справі в цій частині закрите.
      2.4. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір у частині вимог Фонду до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ «Степ» виник між юридичними особами у правовідносинах із захисту речового права на нерухоме майно, що відповідає критеріям належності справи в цій частині позовних вимог до господарського судочинства. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, яка діяла на час звернення до суду з позовом) суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
      2.5. При цьому суд дійшов висновку, що позовні вимоги до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ «Степ» не мають спільного предмета позовних вимог, оскільки оспорюється право державної власності на різні об`єкти нерухомого майна, спори за якими, з огляду на їх суб`єктний склад, розглядаються за правилами різних юрисдикцій (цивільної та господарської), а відтак провадження у справі у відповідній частині слід закрити як відкрите помилково.
      2.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у витребуванні майна від фізичної особи ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із встановлених ним обставин справи про те, що спірне майно вибуло з державної власності під час проведеної приватизації, а ОСОБА_1 євласником 1/29 частини вказаного нерухомого майна на підставідоговору купівлі-продажу, який не оскаржувався у встановленому законом порядку.
      3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      3.1. У серпні 2019 року Фонд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що пред`явлені Фондом вимоги як до фізичної особи, так і до юридичних осіб взаємопов`язані та мають розглядатися в одному позові в межах однієї юрисдикції. Крім того, у березні 2016 року Фонд вже звертався до господарського суду з аналогічними вимогами, але йому було відмовлено у відкритті провадження.
      3.2. Скаржник також послався на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог приписам статті 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції від 6 березня 1993 року), яка не передбачає відчуження об`єктів соціально-побутового призначення, а лише їх перехід у безоплатне користування - при умові використання їх за призначенням.
      4. Рух справи в суді касаційної інстанції
      4.1. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 серпня 2019 року, серед іншого, відкрите касаційне провадження у справі.
      4.2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року справа прийнятадо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      5.2. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      5.3. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      5.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      5.5. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      5.6. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      5.7. Статтею 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      5.8. ЦПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у вказаній редакції).
      5.9. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) право звертатися до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності.
      5.10. Пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (у відповідній редакції) передбачалося, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна.
      5.11. Статтею 30 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) було встановлено, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.
      5.12. Аналогічні положення про розгляд господарськими судами справ у спорах щодо приватизації майна у чинних редакціях містять і пункт 2 частини першої статті 20 ГПК України та стаття 30 Закону України «Про приватизацію державного майна».
      5.13. За змістом пункту 22 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного або комунального майна» приватизацією є платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.
      5.14. Спори щодо приватизації державного (або комунального) майна виникають у зв`язку з його відчуженням, зміною чи припиненням правомочностей держави на таке майно та виникненням відповідного обсягу прав у суб`єктів права приватної власності. За загальним правилом спори щодо приватизації державного майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб`єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних так і фізичних осіб.
      5.15. Як вже зазначалось вище, у позовній заяві Фонд наголошував про те, що відсутні передбачені законодавством підстави для вибуття спірних об`єктів з державної власності, адже ці об`єкти соціально-побутового призначення в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу орендного підприємства, а були лише передані йому на баланс та залишилися у державній власності. Тому набуття цих об`єктів у приватну власність порушує норми Закону України «Про приватизацію державного майна».
      5.16. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог (як повністю, так і частково), суди попередніх інстанцій досліджували матеріали справи та встановлювали обставини справи щодо відчуження спірного нерухомого майна (зміст договору купівлі-продажу від 29 грудня 1993 року, Плану приватизації від 24 грудня 1993 року, акта оцінки вартості Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», затвердженого начальником Регіонального відділення Фонду від 21 жовтня 1993 року, вартість майна, виключеного зі статутного капіталу підприємства, у тому числі того, до якого встановлені пільги), тобто зміст волевиявлення держави у правовідносинах щодо приватизації.
      5.17. Тож при визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру та змісту спірних правовідносин, у межах яких і за захистом яких звернувся позивач.
      5.18. Спосіб, який обрав позивач для захисту порушених прав держави, не змінює правової природи спору, який виник щодо приватизації спірного майна. Адже в позовній заяві позивач посилається на відповідність обраного ним для захисту прав держави на спірне майно способу шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, змісту стверджуваного позивачем порушення та забезпечення таким витребуванням на користь держави належного відновлення порушеного права.
      5.19. Відтак, враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку позивача, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
      5.20. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою від 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області відмовив Фонду у прийнятті позовної заяви за аналогічними вимогами про визнання права державної власності та витребування спірних об`єктів із чужого незаконного володіння з тих підстав, що співвласником цього майна є фізична особа ОСОБА_1 , а тому цей спір має бути розглянутий судом загальної юрисдикції.
      5.21. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплений принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      5.22. Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
      5.23. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
      5.24. Так, у рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ установив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122, 125).
      5.25. У рішенні від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38, 40).
      5.26. У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції (пункти 13, 18, 24).
      5.27. Отже, непослідовність національного суду створила перешкоди та невизначеність у реалізації права на судовий захист.
      5.28. Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду, вважаючи, що спір у цій справі має розглядатися в порядку господарського судочинства, одночасно враховує те, що, закриваючи провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб, суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував обставин справи та обмежив право на доступ до правосуддя, не врахувавши неможливість повторного звернення позивача в цьому спорі до господарського суду після того, як 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області виніс ухвалу про відмову у відкритті провадження в такому ж спорі.
      5.29. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для розгляду цієї справи та вирішення спору в межах єдиного судового провадження, постанову апеляційного суду слід скасувати також у частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1
      6. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
      6.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      6.2. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      6.3. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, закривши провадження у справі в частині вимог до відповідачів - юридичних осіб, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а тому постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року слід скасувати, а справу передати до цього суду для продовження розгляду.
      7. Щодо судових витрат
      7.1. З огляду на висновок за результатами розгляду касаційної скарги про направлення справи для продовження розгляду судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях задовольнити частково.
      Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Т. О. Анцупова
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      О. С. Ткачук
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Рогач Л. І.
      Джерело: ЄДРСР 89537005
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      28 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/11287/16
      Провадження № 12-139гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Уркевича В. Ю.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» (представники - адвокати Луговець Л. А., Отенко П. В.),
      відповідача - Державного підприємства «Молдавська залізниця» (Calea Ferata din Moldova) (представник - адвокат Мойса Є. В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 910/11287/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» до Державного підприємства «Молдавська залізниця» (Calea Ferata din Moldova), Товариства з обмеженою відповідальністю «Іволга-2», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фірми «Nistas GmbH», про стягнення 70 080 000,00 євро, що еквівалентно 2 116 416 000,00 грн, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року (головуючий суддя Хрипун О. О., судді Разіна Т. І., Сулім В. В.) та
      УСТАНОВИЛА :
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» (далі - ТОВ «Трансзалізничсервіс») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Молдавська залізниця» (Calea Ferata din Moldova) (Республіка Молдова) (далі - ДП «Молдавська залізниця»), ТОВ «Іволга-2» та з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь збитки в розмірі 8 837,75 євро, що еквівалентно 266 900,00 грн, а також стягнути з ДП «Молдавська залізниця» на свою користь 70 071 162,25 євро, що еквівалентно 2 116 149 100,00 грн.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням ДП «Молдавська залізниця» своїх зобов`язань за договором від 31 грудня 1997 року № 02/12-97 оренди з правом викупу 128 танко-контейнерів (зі змінами та доповненнями).
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Як установили суди попередніх інстанцій, 31 грудня 1997 року між Фірмою «Nistas GmbH» та Транспортно-експедиційним підприємством «ЧФМ-Експедиція», правонаступником якого є ДП «Молдавська залізниця» (замовник), було укладено договір оренди 128 танко-контейнерів № 02/12-97 із подальшими змінами та доповненнями (далі - основний договір), відповідно до пункту 1.1 якого фірма здає в оренду замовнику 128 танко-контейнерів для перевезення наливанням харчових продуктів строком на 5 років з дня підписання договору та приймально-передавальних актів з подальшим правом їх викупу. Вказаний договір укладено в м. Кишиневі (Республіка Молдова).
      4. Пунктом 4.1 основного договору передбачено, що плата за надані замовнику танко-контейнери встановлюється з моменту підписання договору та приймально-передавальних актів у розмірі 20 дол. США за один танко-контейнер за добу.
      5. Змінами від 05 січня 1998 року до основного договору сторони погодили змінити предмет договору (з оренди майна на лізинг) та викласти його умови відповідно до положень законодавства про лізинг.
      6. На виконання умов основного договору Фірмою «Nistas GmbH» було передано, а замовником прийнято 128 танко-контейнерів.
      7. Відповідно до положень основного договору замовник зобов`язаний виплатити орендну плату на користь Фірми «Nistas GmbH», зобов`язання повинне було бути виконаним до дати закінчення терміну дії основного договору, а саме до 05 січня 2003 року (згідно зі змінами до основного договору від 05 січня 1998 року).
      8. Як установили суди попередніх інстанцій, продовжуючи користуватись майном, що належало Фірмі «Nistas GmbH» на праві власності, з березня 2001 року замовник припинив виплати на порушення умов основного договору.
      9. Заборгованість за період з березня 2001 року по 05 січня 2003 року відповідно до умов основного договору була примусово стягнута, що вбачається з постанови Верховного Суду Республіки Молдова від 24 лютого 2003 року у справі № 4-2га/е-5/2003.
      10. Крім того, невиконання умов основного договору визнається ДП «Молдавська залізниця» в його листі № NF 11/90 від 24 березня 2003 року на адресу Фірми «Nistas GmbH».
      11. Таким чином, суди попередніх інстанцій установили, що 05 січня 2003 року строк дії основного договору закінчився, після спливу цього строку зобов`язання замовника щодо виплати платежів, передбачених цим договором, у повному обсязі не виконано, викупу замовником майна за ціною, погодженою сторонами, не здійснено, строк дії основного договору між замовником та Фірмою «Nistas GmbH» не продовжено.
      12. Також суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що право власності на майно, використовуване за основним договором, до ДП «Молдавська залізниця» не перейшло, а власником майна залишилась Фірма «Nistas GmbH», про що вказано у постанові Пленуму Верховного Суду Республіки Молдова від 24 лютого 2003 року у справі № 4-2ra/е-5/2003.
      13. 22 липня 2002 року між ТОВ «Іволга-2» (поручитель за договором поруки) та Фірмою «Nistas GmbH» (кредитор за договором поруки) укладено договір поруки № П/01-17 (далі - договір поруки), відповідно до умов пункту 1.1 якого поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов`язань ДП «Молдавська залізниця» (боржник за договором поруки), які виникли згідно з договором оренди (основним договором), укладеним між кредитором та боржником.
      14. Згідно з пунктом 4.1 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язань боржника за основним договором у сумі, яка дорівнює 10 000,00 дол. США, в тому числі за відшкодування основного боргу, сплату неустойки прострочення виконання зобов`язання, відшкодування понесених ним збитків або упущеної вигоди та повернення 128 танко-контейнерів кредитору.
      15. Суд першої інстанції встановив, що, керуючись положеннями пункту «d» частини другої статті 13 Закону Республіки Молдова «Про лізинг», 31 грудня 2002 року Фірма «Nistas GmbH» звернулась до ДП «Молдавська залізниця» з листом № 31/12, у якому повідомила про те, що термін дії основного договору, укладеного строком на 5 років, закінчується 5 січня 2003 року.
      16. Також Фірма «Nistas GmbH» в цьому листі зазначила, що 10 січня 2003 року планує укласти контракт з ТОВ «Терра» (Україна) про оренду зазначених танко-контейнерів. У зв`язку із цим Фірма «Nistas GmbH» просила ДП «Молдавська залізниця» повернути танко-контейнери не пізніше 10 січня 2003 року.
      17. 03 січня 2003 року ДП «Молдавська залізниця» направило Фірмі «Nistas GmbH» гарантійний лист № NF 11/05, у якому підтвердило доставку танко-контейнерів у строк не пізніше 10 січня 2003 року за вказаними в листі № 31/12 від 31 грудня 2002 року реквізитами.
      18. Суди попередніх інстанцій установили, що 10 січня 2003 року у місті Києві між Фірмою «Nistas GmbH» (орендодавець) та ТОВ «Терра» (орендар) укладено договір оренди, за пунктом 1.1 якого орендодавець надає, а орендар приймає на правах оренди танко-контейнери для перевезення наливанням харчових продуктів.
      19. Майно постачається орендарю за адресою: Україна, м. Київ (пункт 1.7 цього договору оренди). Загальна вартість договору становить 7 008 000,00 євро (пункт 1.8 договору). Додатковою угодою № 2 від 13 січня 2003 року до договору його пункт 7.8 викладено в новій редакції, а саме: якщо орендодавець порушив строки поставки танко-контейнерів орендарю більше ніж на 6 місяців, то штраф складатиме десятикратний розмір вартості непоставлених танко-контейнерів.
      20. На обґрунтування факту понесення витрат у розмірі 70 080 000,00 євро позивач указує на виконання Фірмою «Nistas GmbH» рішення Господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/487, яким позов задоволено повністю, стягнуто з Фірми «Nistas GmbH» на користь ТОВ «Терра» 70 080 000,00 євро штрафних санкцій за договором оренди від 10 січня 2003 року.
      21. 20 жовтня 2012 року між Фірмою «Nistas GmbH» (первісний кредитор) та ТОВ «Трансзалізничсервіс» (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги № 20/10/2012 (далі - договір про відступлення права вимоги), відповідно до умов якого первісний кредитор передає належне йому згідно з основним договором, який був укладений між первісним кредитором та ДП «Молдавська залізниця», право вимоги належного виконання боржником зобов`язань з повернення об`єкта оренди кредитору, а також з відшкодування основного боргу, неустойки, інфляційних витрат, 3 % річних та збитків за порушення виконання зобов`язань, у тому числі згідно з договором, укладеним між первісним кредитором і ТОВ «Іволга-2», а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що випливають з основного договору, в об`ємі та на умовах, які існують на момент укладення цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору про відступлення права вимоги). Первісний кредитор зобов`язався передати новому кредитору всі необхідні документи, які підтверджують права, що передаються, а також інформацію, яка необхідна, для їх здійснення, у строк до 30 жовтня 2012 року, що підтверджується актом приймання-передачі документів (пункт 2.1.2 договору про відступлення права вимоги).
      22. Звідси ТОВ «Трансзалізничсервіс» на розгляд суду передано дві вимоги майнового характеру щодо стягнення збитків: з відповідачів солідарно 8 837,75 євро, що еквівалентно 266 900,00 грн, та з ДП «Молдавська залізниця» 70 071 162,25 євро, що еквівалентно 2 116 149 100,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2017 року позов задоволено повністю. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача збитки в розмірі 8 837,75 євро, що еквівалентно 266 900,00 грн, та судовий збір; стягнуто з ДП «Молдавська залізниця» на користь позивача збитки в розмірі 70 071 162,25 євро, що еквівалентно 2 116 149 100,00 грн, та 206 673,93 грн судового збору.
      24. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції виходив з наявності всіх елементів складу цивільного правопорушення, оскільки фактичні обставини свідчать про наявність вини та протиправної поведінки ДП «Молдавська залізниця» при неналежному виконанні ним умов договору оренди з правом викупу 128 танко-контейнерів від 31 грудня 1997 року № 02/12-97 (зі змінами та доповненнями), а також причинного зв`язку між неналежним виконанням відповідачем умов зазначеного договору оренди та понесеними збитками у господарській діяльності Фірми «Nistas GmbH». Суд також указав, що позивач набув права вимоги до відповідачів, уклавши з Фірмою «Nistas GmbH» договір про відступлення права вимоги за договорами оренди й поруки.
      25. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2017 року скасовано. Провадження у справі № 910/11287/16 закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      26. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ТОВ «Трансзалізничсервіс» указує на невиконання ДП «Молдавська залізниця» своїх зобов`язань, насамперед щодо оплати лізингових платежів, у зв`язку із чим виникає вимога про повернення предмета лізингу лізингодавцю та про відповідальність за невиконання основного договору у вигляді відшкодування збитків. Оскільки порушення умов основного договору, на які вказує позивач як на підставу притягнення до цивільно-правової відповідальності ДП «Молдавська залізниця», територіально не пов`язані з Україною, підстави для застосування приписів статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» відсутні.
      27. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що хоч ТОВ «Іволга-2» є резидентом України, але заявлені у цій справі до нього вимоги також не належать до юрисдикції господарських судів України, оскільки спірні правовідносини виникли не з договору поруки чи договору про відступлення права вимоги, а з основного договору, тому з огляду на статтю 9 Конституції України, пункт 2 частини першої статті 1 та статті 5, 25, 26 Закону України «Про міжнародне приватне право», а також статтю 514 Цивільного кодексу України при вирішенні цих правовідносин слід застосовувати умови договору оренди, в яких міститься арбітражне застереження.
      Короткий зміст касаційної скарги
      28. У січні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ «Трансзалізничсервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року, в якій скаржник просить оскаржуване судове рішення скасувати та направити справу № 910/11287/16 для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      29. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 лютого 2019 року поновив скаржнику строк на касаційне оскарження, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Трансзалізничсервіс», призначив розгляд справи, витребував матеріали справи № 910/11287/16 з Господарського суду міста Києва та надав учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
      30. 06 березня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою поновив касаційне провадження, призначив розгляд справи, зобов`язав ТОВ «Трансзалізничсервіс» протягом десяти днів з дня вручення ухвали здійснити переклад російською мовою ухвали, судового доручення про надання правової допомоги з підтвердженням про вручення документа та надати по 3 (три) нотаріально засвідчені примірники цих перекладів Касаційному господарському суду у складі Верховного Суду, а після отримання від ТОВ «Трансзалізничсервіс» зазначених документів направити їх ДП «Молдавська залізниця» в порядку, визначеному статтею 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, та звернувся через Міністерство юстиції України із судовим дорученням до Міністерства юстиції Республіки Молдова про вручення ДП «Молдавська залізниця» ухвали суду від 06 березня 2019 року в порядку, визначеному Договором між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах.
      31. 07 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 910/11287/16 разом з касаційною скаргою ТОВ «Трансзалізничсервіс» на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      32. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16 наведено такі висновки:
      - третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду є не відмовою від права на звернення до суду, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав. У зв`язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов`язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається;
      - відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, унеможливлює розгляд спору таким судом;
      - у разі відсутності такого застереження господарський суд зобов`язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду;
      - у справі, яка розглядається, суд установив, що передбачене в пункті 7.2 контракту третейське застереження було укладено між Публічним акціонерним товариством «Укрнафта» (далі - ПАТ «Укрнафта») і ТОВ «Індустрія феросплавів». Між ТОВ «Промислово-інноваційний союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів;
      - таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) є правильними.
      33. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про необхідність відступити від наведеного правового висновку Верховного Суду України у справі № 910/8318/16 з огляду на те, що перш ніж вирішувати спір з вимогою до юридичної особи - нерезидента за нормам Господарського процесуального кодексу України, суд повинен визначити, чи підсудна справа за участю іноземної особи господарським судам України на підставі норм Закону України «Про міжнародне приватне право» та чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      34. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, то Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 серпня 2019 року прийняла справу № 910/11287/16 та призначила її до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      35. ТОВ «Трансзалізничсервіс» у своїй касаційній скарзі зазначає, що оскільки у цій справі беруть участь декілька відповідачів з місцезнаходженням на територіях різних договірних сторін, то спір розглядається за місцезнаходженням будь-якого відповідача на вибір позивача, тобто позивач обрав місце розгляду цієї справи за місцезнаходженням ТОВ «Іволга-2» відповідно до частини першої статті 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах і статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності.
      36. Також указує, що спір виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, сторони цього спору не передбачали розгляду спорів третейським судом або міжнародним комерційним арбітражем.
      37. Скаржник зазначає, що розгляд господарської справи № 6/487, у зв`язку з якою Фірмі «Nistas GmbH» було завдано збитків, здійснювався Господарським судом міста Києва, тобто на території України, що відповідно до положень статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» свідчить про підсудність цього спору господарським судам України.
      38. У судовому засіданні представники скаржника підтримали доводи, викладені в касаційній скарзі, та зауважили, що відповідно до вимог законодавства на момент укладання угоди сторони не могли відсилатися до арбітражних судів як до державної установи, тому в договорі лізингу арбітражне застереження відсутнє. Також зазначили, що відповідно до статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі. Оскільки відповідачі не висловлювали заперечень відносно підсудності в суді першої та апеляційної інстанцій, то справа підсудна господарським судам. Крім того, з огляду на положення статті 76 цього Закону та статті 15 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) ця справа повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Зазначили про те, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду України у справі № 910/8318/16, оскільки у справі, що розглядається, питання дійсності арбітражного застереження, зазначеного в договорі, не постає. Вказали, що арбітражне застереження є невиконуваним, оскільки не зазначена конкретна арбітражна установа. Звернули увагу на те, що ця справа підсудна судам України за трьох обставин: наявність рухомого майна на території України, поручитель є резидентом України та шкода заподіяна позивачеві на території України.
      Позиція ДП «Молдавська залізниця»
      39. Відповідач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що відповідно до пункту 9.1 основного договору (зі змінами і доповненнями) у випадку неможливості вирішення спору, що виникає в межах цього договору, шляхом переговорів, спір передається до економічного суду м. Кишинева, для прийняття рішення, отже, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права та встановив, що ця справа не може розглядатися судами України.
      40. Також зазначає, що у справі № 910/22947/17, у якій спір виник між тими ж сторонами та на підставі тих самих договорів, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 16 січня 2019 року дійшов висновку про закриття провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду в судах України.
      41. У судовому засіданні представник відповідача зазначив, що не погоджується з наведеними у касаційній скарзі доводами, та вказав, що спір уже розглядався в інших країнах, а позивач штучно створює умови для розгляду цієї справи господарськими судами України. Погоджується з постановою суду апеляційної інстанції та просить відмовити в задоволенні касаційної скарги.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      42. Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      43. Як уже зазначалось, ТОВ «Трансзалізничсервіс» на розгляд суду передано дві вимоги майнового характеру щодо стягнення збитків: з ДП «Молдавська залізниця» 70 071 162,25 євро, а також з ДП «Молдавська залізниця» та ТОВ «Іволга-2» солідарно 8 837,75 євро.
      44. ДП «Молдавська залізниця» створене за законодавством Республіки Молдова, є іноземною юридичною особою.
      45. До приватноправових відносин з іноземним елементом застосовуються приписи Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право». Приватноправові відносини - це відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи; іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (пункти 1 і 2 частини першої статті 1 названого Закону).
      46. Статтею 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплено право сторін договору на вибір права, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.
      47. Загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом визначені статтею 366 Господарського процесуального кодексу України, якою встановлено, що підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
      48. Згідно із частиною першою статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
      49. Стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України (пункт 3 частини першої).
      50. Правові норми щодо відшкодування збитків та інших способів відшкодування майнової шкоди закріплені у статті 22 Цивільного кодексу України, згідно із частиною першою якої особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
      51. Частиною другою статті 22 Цивільного кодексу України визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
      52. Статтею 224 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
      53. За матеріалами справи умовами основного договору місце передачі в оренду 128 танко-контейнерів та їх повернення не визначене.
      54. Змінами від 05 січня 1998 року до основного договору (пункт 1.2) визначено, що майно підлягає поставці лізингоотримувачу за адресою: Республіка Молдова, місто Кишинів, вул. Мунчештська, 15 (т. 1, а. с. 38). Місце повернення майна не встановлене.
      55. Листом від 31 грудня 2002 року № 31/12 Фірма «Nistas GmbH» проінформувала ДП «Молдавська залізниця» про те, що строк дії основного договору, укладеного 31 грудня 1997 року між Фірмою «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця», про оренду 128 танко-контейнерів на 5 років закінчується 05 січня 2003 року. Фірма «Nistas GmbH» повідомила про намір укладення договору оренди обладнання з ТОВ «Терра» та надала реквізити, за якими ДП «Молдавська залізниця» повинне повернути обладнання у строк не пізніше 10 січня 2003 року, а саме: вантажоотримувач - Фірма «Nistas GmbH», станція призначення - Київ-Ліски (Україна), код станції - 321000 (т. 1, а. с. 102).
      56. У відповідь 03 січня 2003 року ДП «Молдавська залізниця» направило Фірмі «Nistas GmbH» лист № NF 11/05, у якому повідомила, що по закінченню строку дії основного договору готова повернути 128 танко-контейнерів та підтвердила доставку танко-контейнерів не пізніше 10 січня 2003 року за вказаними у листі № 31/12 від 31 грудня 2002 року реквізитами (т. 1, а. с. 103).
      57. Отже, хоч місце повернення танко-контейнерів умовами основного договору та змінами до нього встановлено не було, але зазначеними вище листами від 31 грудня 2002 року та 03 січня 2003 року Фірма «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця» визначили місцем повернення спірного майна територію України (станція призначення - Київ-Ліски).
      58. Позивач наголошує, що вказані збитки в розмірі 70 080 000,00 євро понесені у зв`язку з невиконанням договору оренди від 10 січня 2003 року щодо своєчасності поставки танко-контейнерів, що підтверджено рішенням Господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/487.
      59. Однак Велика Палата Верховного Суду з такими твердженнями позивача не погоджується. Адже рішенням Господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/487 не підтверджено спричинення Фірмі «Nistas GmbH» збитків (майнової шкоди) в жодному розмірі, натомість підтверджено обов`язок Фірми «Nistas GmbH» сплатити штраф на користь ТОВ «Терра» за невиконання договору, укладеного між цими юридичними особами, стороною якого ДП «Молдавська залізниця» не є. У справі ж, яка розглядається, позивач просить стягнути з ДП «Молдавська залізниця» збитки, які, на думку позивача, спричинені невиконанням ДП «Молдавська залізниця» обов`язку щодо повернення Фірмі «Nistas GmbH» танко-контейнерів, який, як стверджує позивач, виник з договору, укладеного між ДП «Молдавська залізниця» та Фірмою «Nistas GmbH». Місцем завдання стверджуваних збитків є узгоджене сторонами договору, укладеного між ДП «Молдавська залізниця» та Фірмою «Nistas GmbH», місце повернення ДП «Молдавська залізниця» танко-контейнерів, яким є станція призначення - Київ-Ліски (Україна).
      60. Тому ця справа в частині позовних вимог ТОВ «Трансзалізничсервіс» (як особи, яка отримала право вимоги Фірми «Nistas GmbH» до ДП «Молдавська залізниця» за договором про відступлення права вимоги) щодо стягнення з ДП «Молдавська залізниця» збитків підсудна господарським судам України в силу пункту 3 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» як справа про відшкодування шкоди, яку було завдано на території України.
      61. Апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові зазначив, що підставою звернення з цим позовом ТОВ «Трансзалізничсервіс» указує невиконання ДП «Молдавська залізниця» своїх зобов`язань, насамперед щодо оплати лізингових платежів, у зв`язку із чим виникає вимога про повернення предмета лізингу лізингодавцю та відповідальність за невиконання договору у вигляді відшкодування збитків. Також суд зазначив, що оскільки порушення умов договору, на які вказує позивач як на підставу притягнення до цивільно-правової відповідальності ДП «Молдавська залізниця», територіально не пов`язані з Україною, підстави для застосування приписів статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» відсутні.
      62. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками суду апеляційної інстанції не погоджується. Суд не врахував того, що за договором про відступлення права вимоги від 20 жовтня 2012 року Фірма «Nistas GmbH» передалапозивачу - ТОВ «Трансзалізничсервіс» належне первісному кредитору згідно з основним договором, який був укладений між Фірмою «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця», право вимоги належного виконання боржником зобов`язань з повернення об`єкта оренди кредитору, а також з відшкодування основного боргу, неустойки, інфляційних витрат, 3 % річних та збитків за порушення виконання зобов`язань, у тому числі згідно з договором, укладеним між первісним кредитором та ТОВ «Іволга-2», а новий кредитор прийняв право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор зайняв місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що випливають з основного договору, в об`ємі та на умовах, які існують на момент укладення цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору про відступлення права вимоги). Звідси до ТОВ «Трансзалізничсервіс» перейшло право вимоги й щодо стверджуваних збитків, які, на думку позивача, спричинені невиконанням ДП «Молдавська залізниця» обов`язку щодо повернення Фірмі «Nistas GmbH» танко-контейнерів за основним договором.
      63. За таких обставин суд апеляційної інстанції необґрунтовано закрив провадження у справі в частині позовних вимог ТОВ «Трансзалізничсервіс» до ДП «Молдавська залізниця» про стягнення збитків.
      64. За змістом частини першої статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.
      65. Поняття поруки закріплено у статті 553 Цивільного кодексу України, відповідно до якої порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
      66. Виходячи із формулювання статті 553 цього Кодексу договір поруки - двосторонній правочин, для укладення якого достатнім є волевиявлення кредитора і поручителя. Чинним законодавством України також не встановлений обов`язок поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов`язань перед кредитором.
      67. Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      68. Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України порука створює права для кредитора та обов`язки для поручителя, безпосередньо на права та обов`язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов`язань не впливає, оскільки зобов`язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються.
      69. Частиною першою статті 543 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      70. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій установили, що між ТОВ «Іволга-2» (поручитель за договором поруки) та Фірмою «Nistas GmbH» (кредитор за договором поруки) укладено 22 жовтня 2002 року договір поруки, відповідно до пункту 1.1 якого поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов`язань ДП «Молдавська залізниця» (боржник за договором поруки), які виникли згідно з договором оренди, укладеним між кредитором та боржником.
      71. Відповідно до пункту 4.1 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язань боржника за основним договором у сумі, яка дорівнює 10 000,00 дол. США, в тому числі за відшкодування основного боргу, сплату неустойки за прострочення виконання зобов`язання, відшкодування понесених ним збитків або упущеної вигоди та повернення 128 танко-контейнерів кредитору.
      72. Згідно з пунктом 7.3, 7.4 договору поруки сторони передбачили, що всі спори, пов`язані з цим договором, вирішуються шляхом переговорів між сторонами. Якщо спір не може бути вирішений шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку у Господарському суді міста Києва. Сторони передбачили, що при вирішення спорів застосовується матеріальне право України.
      73. Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах». Конвенція набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном (лист Міністерства юстиції України від 21 січня 2006 року № 26-53/7).
      74. Абзацом другим частини першої статті 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах встановлено, що якщо в справі беруть участь кілька відповідачів, що мають місце проживання (місцезнаходження) на територіях різних Договірних Сторін, спір розглядається по місцю проживання (місцезнаходженню) будь-якого відповідача на вибір позивача.
      75. Аналогічно й частина перша статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності», участь в якій бере й Республіка Молдова, встановлює, що якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, що знаходяться на території різних держав - учасниць Співдружності, спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача.
      76. Таким чином, оскільки відповідачі в цій справі - ДП «Молдавська залізниця» та ТОВ «Іволга-2» знаходяться на території різних держав, то цей спір (у частині солідарних вимог до зазначених відповідачів) може розглядатися за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача - ТОВ «Трансзалізничсервіс».
      77. Звідси ТОВ «Трансзалізничсервіс» обґрунтовано звернулося з цим позовом до Господарського суду міста Києва, обравши його за місцем знаходження відповідача - ТОВ «Іволга-2».
      78. Натомість апеляційний господарський суд наведених норм права до спірних правовідносин не застосував, оцінки змісту договору поруки не надав.
      79. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення солідарно з ДП «Молдавська залізниця» та ТОВ «Іволга-2» збитків у розмірі 8 837,75 євро, оскільки розгляд вимог про стягнення збитків з поручителя в обсязі, визначеному пунктом 4.1 договору поруки, належить до юрисдикції господарських судів України.
      Щодо правового висновку Верховного Суду України
      80. Згідно зі статтею 124 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) підсудність справ за участю іноземних суб`єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
      81. Відповідно до частини першої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      82. Частинами першою, другою статті 3 Господарського процесуального кодексу України (у чинній редакції) передбачено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
      83. Статтею 366 Господарського процесуального кодексу України (у чинній редакції) визначено, що підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
      84. Як уже зазначалось, згідно зі статтею 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
      85. Статтею 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено підстави визначення підсудності справ судам України, а статтею 77 цього Закону - виключна підсудність справ з іноземних елементом судам України.
      86. Таким чином, перш ніж вирішувати спір з вимогою до юридичної особи - нерезидента за нормами Господарського процесуального кодексу України, суд повинен визначити, чи підсудна справа за участю іноземної особи господарським судам України на підставі норм Закону України «Про міжнародне приватне право» та чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      87. Як установили суди попередніх інстанцій, під час укладення основного договору сторони погодили, що всі спори, які виникають між сторонами при виконанні зобов`язань за цим договором, повинні бути вирішені шляхом переговорів. У випадку неможливості вирішення спорів шляхом переговорів справа підлягає передачі на вирішення економічного суду м. Кишинева (пункт 6.1 основного договору).
      88. Відповідно до пункту 9 угоди від 05 січня 1998 року про внесення змін до основного договору «у випадку, якщо сторони не можуть дійти згоди, всі спори та розбіжності, які виникають в результаті невиконання даного договору або у зв`язку з ним, підлягають вирішенню в арбітражному суді відповідності до законодавства Республіки Молдова».
      89. Як уже вказувалося, 20 жовтня 2012 року між Фірмою «Nistas GmbH», - юридичною особою, створеною відповідно до законодавства Німеччини (первісний кредитор), та ТОВ «Трансзалізничсервіс» (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор передає належне йому згідно з основним договором, який був укладений між первісним кредитором та ДП «Молдавська залізниця», право вимоги належного виконання боржником зобов`язань з повернення об`єкта оренди кредитору, а також з відшкодування основного боргу, неустойки, інфляційних витрат, 3 % річних та збитків за порушення виконання зобов`язань, у тому числі згідно з договором поруки, укладеним між первісним кредитором та ТОВ «Іволга-2», а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що випливають з основного договору в об`ємі та на умовах, які існують на момент укладення цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору відступлення права вимоги).
      90. Частиною другою статті 1 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що за угодою сторін можуть передаватися до міжнародного комерційного арбітражу спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв`язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об`єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб`єктами права України.
      91. Згідно із частиною першою статті 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Провадження у справі в цих випадках припинялося на підставі статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      92. Частиною першою статті 8 цього ж Закону (у чинній редакції) встановлено, що суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
      93. Пунктом 7 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу цього спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
      94. Господарський суд закриває провадження у справі, якщо після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 5 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України).
      95. Верховний Суд України у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16 зазначив таке:
      - відповідно до пункту 5 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду;
      - третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду є не відмовою від права на звернення до суду, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав. У зв`язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов`язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається;
      - відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, унеможливлює розгляд спору таким судом;
      - у разі відсутності такого застереження господарський суд зобов`язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.
      96. Як уже вказувалось, апеляційний господарський суд закрив провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      97. За таких обставин підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16, відсутні. Наведений висновок Верховного Суду України стосується застосування статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) щодо припинення провадження у справі. Натомість провадження у цій справі закрито апеляційним господарським судом на підставі іншої норми права - статті 231 цього ж Кодексу (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).
      98. Більше того, заперечення сторін цієї справи проти вирішення спору в господарському суді України, подані не пізніше подання першої заяви по суті спору, обґрунтовані наявністю укладеної між ними угоди про передачу цього спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу (арбітражної угоди), до суду не надходили.
      99. Лише під час розгляду справи судом апеляційної інстанції 03 грудня 2018 року у своїх письмових поясненнях на апеляційну скаргу ДП «Молдавська залізниця» виклало клопотання про закриття провадження у справі, яке обґрунтовано посиланням на пункт 9.1 основного договору (зі змінами та доповненнями), згідно з яким сторони узгодили, що всі спори, які виникли в межах цього договору, підлягають розгляду в арбітражному суді відповідно до законодавства Республіки Молдова (т. 7, а. с. 110-114).
      100. Апеляційний господарський суд указав на це клопотання ДП «Молдавська залізниця» в описовій частині оскаржуваної постанови, проте питання дійсності, чинності або виконуваності арбітражної угоди за основним договором не досліджував.
      101. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, у справі № 910/22947/17, на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року в якій посилається ДП «Молдавська залізниця», Товариство з обмеженою відповідальністю «Нафтогазові технології» звернулося з позовом до ДП «Молдавська залізниця», ТОВ «Іволга-2» про стягнення з відповідачів лізингових платежів з підстав неналежного виконання зобов`язань за договором оренди від 31 грудня 1997 року № 02/12-97, а також невиконання зобов`язань за договором поруки від 22 липня 2002 року № П/01-17, укладеним на забезпечення зазначеного договору оренди.
      102. Суд касаційної інстанції вказав: як установили суди попередніх інстанцій, укладаючи договір оренди № 02/12-97 від 31 грудня 1997 року, сторони в пункті 6.1 узгодили, що всі спори, які виникають між сторонами при виконанні зобов`язань за цим договором, повинні бути вирішені шляхом переговорів. У випадку неможливості вирішення спорів шляхом переговорів справа підлягає передачі на вирішення економічного суду м. Кишинева. Відповідно до пункту 9 угоди від 05 січня 1998 року про внесення змін до договору № 02/12-97 арбітражне застереження викладено в такій редакції: «У випадку, якщо сторони не можуть дійти згоди, всі спори та розбіжності, які виникають в результаті невиконання даного договору або у зв`язку з ним, підлягають вирішенню в арбітражному суді у відповідності до законодавства Республіки Молдова». Оскільки сторони договору № 02/12-97 від 31 грудня 1997 року та угоди від 05 січня 1998 року про внесення змін до цього договору не узгодили питання передачі спорів, що випливають з указаного правочину, до підсудності господарських судів України, суди дійшли правильного висновку про закриття відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з ДП «Молдавська залізниця» як нерезидента України лізингових платежів, адже такий спір не підлягає розгляду в судах України. Крім того, як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, переданий на вирішення Господарському суду міста Києва позов у частині стягнення з нерезидента лізингових платежів не віднесено до переліку справ, які підсудні судам України згідно з вимогами статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право (пункти 20, 21 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 910/22947/17).
      103. Тобто оскільки спір у справі № 910/22947/17 про стягнення лізінгових платежів за договором оренди, а у справі № 910/11287/16 - про стягнення майнової шкоди, завданої на території України, який згідно з пунктом 3 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» з огляду на домовленість, досягнуту у листах від 31 грудня 2002 року та від 03 січня 2003 року між Фірмою «Nistas GmbH» та ДП «Молдавська залізниця», про визначення території України (станції призначення - Київ-Ліски) місцем повернення спірного майна мають розглядати суди України, то висновки суду касаційної інстанції, зроблені у справі № 910/22947/17, не є застосовними до справи № 910/11287/16.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      104. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      105. Відповідно до частини шостої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      106. Отже, оскільки суд апеляційної інстанції припустився порушень наведених вище норм матеріального та процесуального права, касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, а справа - направленню до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
      Щодо судових витрат
      107. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи для продовження розгляду до Північного апеляційного господарського суду, розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансзалізничсервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі № 910/11287/16 задовольнити.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі № 910/11287/16 скасувати.
      3. Справу № 910/11287/16 направити до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя
      -доповідач
      В
      . Ю. Уркевич
      Судді
      :
      Т
      . О. Анцупова
      О
      . С. Золотніков
      В
      . В. Британчук
      Л
      . М. Лобойко
      Ю
      . Л. Власов
      О
      . Б. Прокопенко
      М
      . І. Гриців
      В
      . В. Пророк
      Д
      . А. Гудима
      Л
      . І. Рогач
      В
      . І. Данішевська
      О
      . С. Ткачук
      Ж
      . М. Єленіна
      О
      . Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89519042
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      6 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа 826/7957/18
      Провадження № 11-643апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУ НП у м. Києві), третя особа - Святошинське управління поліції ГУ НП у м. Києві (далі - Святошинське управління поліції), про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року (суддя Кузьменко А. І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року (судді Турецька І. О., Стас Л. В., Косцова І. П.),
      УСТАНОВИЛА :
      У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП у м. Києві від 13 квітня 2018 року № 533 в частині призначення і проведення службового розслідування щодо заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції ОСОБА_1 ;
      - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 в частині накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з посади заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції ОСОБА_1 ;
      - поновити ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України на посаді заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції з 11 травня 2018 року;
      - допустити негайне виконання постанови в частині поновлення на роботі.
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема, зазначив, що описані в наказі від 11 травня 2018 року № 302 події та їх аналіз, наведені порушення норм чинного законодавства та відомчих актів не відповідають дійсності.
      Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 23 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив.
      Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Разом з тим ОСОБА_1 указує на помилковість визначення судами тієї обставини того, що спір у справі стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, адже позов заявлено щодо захисту порушених трудових прав відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України. На думку позивача, розгляд справи має відбуватися за правилами цивільного судочинства.
      У відзиві на касаційну скаргу ГУ НП м. Києві зазначає про безпідставність касаційної скарги ОСОБА_1 та заперечує проти її задоволення. Вважає, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті законно та обґрунтовано, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, з правильною оцінкою наданих суду доказів.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою 5 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, з 30 березня 2009 року по 6 листопада 2015 року ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України.
      Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року № 1016 позивач звільнений у запас Збройних Сил України.
      Наказом ГУ НП у м. Києві від 7 листопада 2015 року № 172 прийнятий на службу до відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції на посаду старшого оперуповноваженого.
      З 5 травня 2016 року займав посаду заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції.
      13 березня 2018 року на адресу т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 надійшов рапорт начальника Святошинського управління поліції полковника поліції ОСОБА_2 про те, що Святошинським управлінням поліції 10 березня 2018 року розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018100080001945 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною gthij. статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК), за фактом умисного вбивства громадянина ОСОБА_3 , труп якого виявлено 10 березня 2018 року близько 00 :30 на АДРЕСА_2 зі слідами насильницької смерті.
      Згідно з указаним рапортом у ході досудового слідства встановлено, що в день вчинення вбивства ОСОБА_4 близько 18:00 був затриманий працівниками відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщгівка») Святошинського управління поліції, а саме: начальником відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції підполковником поліції ОСОБА_5 , заступником начальника цього відділу капітаном поліції ОСОБА_1 , начальником сектору кримінальної поліції цього відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_23 та оперуповноваженим цього ж відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_7 .
      Відповідно до наявної інформації вказані працівники Святошинського управління поліції 9 березня 2018 року в період з 20:00 по 21:00 здійснювали огляд помешкання за місцем тимчасового проживання ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 нібито за підозрою його у зберіганні вогнепальної зброї та вилучили за місцем його мешкання пістолет. При цьому вказані працівники поліції не доповіли керівництву управління про наявність у них інформації про можливу причетність ОСОБА_4 до вчинення кримінальних правопорушень та проведення щодо останнього заходів, що можуть порушувати його конституційні права, а також не зареєстрували в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події управління матеріалів за фактом вилучення зброї. Крім того, після виявлення трупа ОСОБА_4 , та наявності ознак, що вказували на вчинення особливо тяжкого злочину, вказані працівники не доповіли керівництву управління та відділу кримінальної поліції про наявність у них інформації щодо ОСОБА_4 , його зв`язків та причин, що могли призвести до вчинення щодо нього злочину.
      За фактами, вказаними у рапорті начальника Святошинського управління поліції ОСОБА_2 , за вказівкою т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 наказом ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 призначено службове розслідування.
      22 березня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 162 КК, за заявою ОСОБА_10 . Фабула правопорушення: 9 березня 2018 року о 20:00 співробітники Святошинського управління поліції, незаконно, без відповідних процесуальних повноважень, провели обшук приміщення кімнати в будинку АДРЕСА_3 , що на праві власності належить ОСОБА_10 , порушивши тим самим недоторканність житла громадян.
      13 квітня 2018 року ГУ НП у м. Києві видано наказ № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування».
      4 травня 2018 року начальником ГУ НП у м. Києві полковником поліції ОСОБА_11 затверджено висновок службового розслідування за фактами, вказаними у рапорті начальника Святошинського управління поліції ОСОБА_2
      11 травня 2018 року наказом ГУ НП у м. Києві № 302 на позивача накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, у проникненні до житлового приміщення без добровільної згоди власника з метою проведення слідчих (розшукових) дій, а також у проведенні обшуку кімнати без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 12, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 Кримінально процесуального кодексу України (далі - КПК), абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2016 року № 1179 (далі - Правила етичної поведінки), абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV (далі - Дисциплінарний статут) та пунктів 1 - 3 частини першої статті 8 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII)
      Вказане стало підставою для звернення позивача з цим позовом до суду.
      Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий.
      Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      За визначенням пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункти 8, 9 частини першої статті 4 КАС).
      Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування(пункт 17 частини першої статті 4 КАС).
      За правилами пункту 2 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) спеціальними нормативно-правовими актами.
      Положення Закону № 580-VIIIвизначають правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
      Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом послугувало звільнення його з посади заступника начальника відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції.
      За викладених обставин, ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, щоспори, пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
      Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом № 580-VIII, Дисциплінарним статутом та Інструкцією про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230 (далі - Інструкція) (втратила чинність 21 грудня 2018 року).
      Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 580-VIII Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 580-VIII у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
      Згідно із частинами першою, другою статті 7 Закону № 580-VIII під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції.
      Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не підтвердив достатніми та належними доказами факту порушення його прав та охоронюваних інтересів у межах спірних правовідносин, тоді як відповідач довів правомірність своїх дій з урахуванням вимог, установлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС.
      Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, 13 квітня 2018 року ГУ НП у м. Києві видано наказ № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування», зі змісту якого вбачається, що 11 квітня 2018 року до управління кадрового забезпечення зі Святошинського управління поліції надійшла інформація про неналежне виконання службових обов`язків окремими працівниками відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка»), у зв`язку з чим відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту й на підставі Закону України від 23 грудня 2015 року № 901-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» призначено проведення службового розслідування комісією у складі: голови комісії - начальника управління кадрового забезпечення полковника поліції ОСОБА_12 ; членів комісії: заступника начальника управління - начальника відділу інспекції з особового складу управління кадрового забезпечення майора поліції ОСОБА_13 ; заступника начальника інспекторського відділу управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування капітана поліції ОСОБА_14 ; старшого інспектора з особливих доручень відділу інспекції з особового складу управління кадрового забезпечення старшого лейтенанта поліції ОСОБА_15 .
      Пунктом 3 вказаного наказу вирішено відсторонити на період проведення службового розслідування, у тому числі майора поліції ОСОБА_1 , від виконання службових обов`язків за посадою заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції.
      Як установили суди та вбачається зі змісту наказу ГУ НП у м. Києві від 13 квітня 2018 року № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування», підставою для видання вказаного наказу стало надходження зі Святошинського управління поліції 11 квітня 2018 року до управління кадрового забезпечення інформації про неналежне виконання службових обов`язків окремими працівниками відділу поліції №2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, зокрема, начальником цього відділу ОСОБА_5, заступником начальника цього відділу ОСОБА_1, начальником сектору кримінальної поліції цього відділу ОСОБА_23
      Відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту з метою з`ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу (далі - РНС), начальник призначає службове розслідування.
      Порядок проведення службового розслідування встановлюється міністром внутрішніх справ України.
      Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 2 квітня 2013 року за № 541/23073, затверджено Інструкцію.
      Відповідно до пункту 2.1 Інструкції підставами для проведення службового розслідування є порушення особами РНС службової дисципліни, у тому числі скоєння кримінальних або адміністративних правопорушень, знищення або втрата службових документів, доручених або охоронюваних матеріальних цінностей, вчинення особами РНС діянь, які порушують права і свободи громадян, службову дисципліну, інші події, пов`язані із загибеллю (смертю) осіб РНС чи їх травмуванням (пораненням), а також події, які сталися за участю осіб РНС і можуть викликати суспільний резонанс.
      Підстави для призначення службового розслідування можуть міститися в службових документах осіб РНС, матеріалах перевірок, письмових зверненнях громадян України, осіб без громадянства та іноземців, депутатських запитах та зверненнях народних депутатів України, повідомленнях уповноважених органів досудового розслідування, заявах і повідомленнях інших правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації або в інших документах, отриманих в установленому законодавством України порядку (пункт 2.5 Інструкції).
      Згідно із частиною третьою статті 14 Дисциплінарного статуту забороняється проводити службове розслідування особам, які є підлеглими порушника, а також особам - співучасникам проступку або зацікавленим у наслідках розслідування. Розслідування проводиться за участю безпосереднього начальника порушника.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що відповідачем під час видання оскаржуваного наказу від 13 квітня 2018 року № 533 не порушено вимог, зокрема, статті 14 Дисциплінарного статуту та пунктів 2.5, 3.4 Інструкції, оскільки в зазначених нормах Інструкції не вказано обов`язкової умови щодо наявності саме відповідного письмового повідомлення (інформації), а також не вимагається зазначення змісту такого повідомлення (інформації) у тексті наказу про призначення та проведення службового розслідування або наведення обґрунтувань у самому змісті наказу.
      Щодо посилання ОСОБА_1 про незаконність наказу ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 слід зазначити таке.
      Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, відповідно до копії рапорту начальника Святошинського управління поліції полковника міліції ОСОБА_2, адресованого на ім`я т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 , який зареєстрований 13 березня 2018 року за № 1714/125/05/54-2018, начальник Святошинського управління поліції ОСОБА_2 повідомив т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 про те, що Святошинським управлінням поліції проводиться досудове слідство у кримінальному провадженні за частиною першою статті 115 КК, внесеному до ЄРДР 10 березня 2018 року № 12018100080001945 за фактом умисного вбивства ОСОБА_3 .
      За вчинення вказаного злочину працівниками відділу кримінальної поліції управління 10 березня 2018 року був затриманий громадянин ОСОБА_18 , якому 11 березня 2018 року оголошено підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК.
      У ході проведення досудового слідства встановлено, що в день вчинення вбивства ОСОБА_4 приблизно о 18:00 ОСОБА_18 був затриманий на проспекті Перемоги, 136 у м. Києві працівниками територіального відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, а саме: начальником територіального відділу підполковником поліції ОСОБА_5 .; заступником начальника територіального відділу капітаном поліції ОСОБА_1; начальником сектору кримінальної поліції територіального відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_23; оперуповноваженим СКП старшим лейтенантом поліції ОСОБА_7
      Зазначені працівники Святошинського управління 9 березня 2018 року з 20:00 по 21:00 здійснили огляд помешкання за місцем тимчасового проживання ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_3 , нібито за підозрою його у зберіганні вогнепальної зброї та вилучили за місцем його мешкання пістолет. При цьому вказані працівники не доповіли керівництву управління про наявність у них інформації про можливу причетність ОСОБА_4 до вчинення кримінальних правопорушень та проведення щодо нього заходів, що можуть порушувати його конституційні права, а також не зареєстрували в журналі єдиного обліку управління матеріалів за фактом вилучення зброї.
      Крім того, після виявлення трупа ОСОБА_4 та наявності ознак, що вказували на вчинення особливо тяжкого злочину, вказані працівники не доповіли керівникам управління та відділу кримінальної поліції про наявність у них інформації щодо ОСОБА_4 , його зв`язків та причин, що могли призвести до вчинення щодо нього злочину.
      За вказаним фактом проведено службове розслідування.
      Відповідно до копії наказу ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 «Про призначення та проведення службового розслідування» за наслідками розгляду рапорту начальника Святошинського управління поліції полковника поліції ОСОБА_2 , зареєстрованому за № 1714/125/05/54-2018 від 13 березня 2018 року, у якому зазначено про факти неналежного виконання своїх службових обов`язків та можливі неправомірні дії з боку окремих працівників відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту та на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» призначено службове розслідування.
      Від ОСОБА_1 в межах проведення службового розслідування, призначеного наказом ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 «Про призначення та проведення службового розслідування», відбиралися письмові пояснення, які враховані під час проведення службового розслідування, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.
      За наслідками проведеного службового розслідування комісією у складі начальника управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_19 , заступника начальника КМУ ДВБ ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_20 , старшого оперуповноваженого в ОВС КМУ ДВБ НП майора поліції ОСОБА_21 та оперуповноваженого організаційно-методичного відділу управління карного розшуку капітана поліції ОСОБА_22 складено висновок від 4 травня 2018 року, який затверджено заступником голови Національної поліції України - начальником ГУ НП у м. Києві полковником поліції ОСОБА_11 , відповідно до якого комісія вважає за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, проникненні до житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_3 , без добровільної згоди власника, з метою проведення слідчих (розшукових) дій, проведенні обшуку кімнати в цьому ж будинку без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої та другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1-3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII на заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції майора поліції ОСОБА_1 накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади (пункт 3 висновку).
      Так, частиною першою статті 13 КПК передбачено, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
      Відповідно до частини другої статті 41 КПК під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.
      Згідно із частиною першої статті 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.
      Частинами першою, другою статті 234 КПК передбачено, що обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді.
      Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, комісією встановлено факт порушення позивачем вимог частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII, що підтверджується зібраними під час проведення службового розслідування доказами. При цьому жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки службового розслідування, позивачем ані під час його проведення, ані під час судового розгляду справи не надано.
      На підставі висновку службового розслідування від 4 травня 2018 року наказом ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих працівників Святошинського управління поліції» на заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції майора поліції ОСОБА_1 за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, проникненні до житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_3 , без добровільної згоди власника з метою проведення слідчих (розшукових) дій, проведенні обшуку кімнати в цьому ж будинку без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1-3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже спір пов`язаний з проходженням позивача публічної служби та його звільненням з публічної служби, одним з різновидів якої є служба в органах внутрішніх справ.
      При цьому наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують зазначених вище висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      З огляду на викладене касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 89519153
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 травня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 592/5164/16-а
      Провадження № 11-76апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу № 592/5164/16-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Ковпаківського районного суду міста Суми від 17 серпня 2016 року (суддя Фоменко І. М.) та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року (у складі колегії суддів Яковенка М. М., Ляха О. П., Старосуда М. М.),
      УСТАНОВИЛА:
      Рух справи
      1. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області, у якому з урахуванням уточнень просив:
      - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області щодо відмови в перерахунку пенсії відповідно до частини третьої статті 63 Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-ХІІ) та Закону України від 15 липня 2015 року № 614-VIII «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 614-VIII) з 01 червня 2011 року;
      - зобов`язати відповідача провести такий перерахунок відповідно до грошового забезпечення, визначеного в довідці Сумського обласного військового комісаріату від 19 травня 2012 року № 46550, у розмірі 90 % від грошового забезпечення, яке складає 4 363,50 грн з урахуванням проведених виплат.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є військовим пенсіонером, перебуває на обліку у відповідача та отримує пенсію за вислугу років на підставі Закону № 2262-ХІІ.
      Позивач вважає, що з 01 червня 2011 року у зв`язку з нарахуванням військовослужбовцям щомісячної премії в розмірі 90 % посадового окладу на підставі наказів Міністра оборони України від 28 січня 2011 року № 50 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2011 рік» та від 25 червня 2011 року № 355 «Про внесення змін до наказу Міністра оборони України від 28 січня 2011 року № 50» (далі - наказ № 50, наказ № 355 відповідно) він має право на перерахунок пенсії з урахуванням зазначеної премії. Однак відповідач при проведенні перерахунку його пенсії врахував розмір премії 10 %. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують вимоги закону.
      3. Ковпаківський районний суд міста Суми постановою від 17 серпня 2016 року позовні вимоги задовольнив частково.
      Визнав неправомірними дії та бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області щодо відмови позивачу в перерахунку пенсії згідно з довідкою Сумського обласного військового комісаріату про грошове забезпечення від 19 травня 2012 року.
      Зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області провести перерахунок пенсії позивачу згідно з довідкою Сумського обласного військового комісаріату про розмір грошового забезпечення від 19 травня 2012 року з урахуванням зазначеної в довідці премії в розмірі 90 % з часу звернення до Головного управління Пенсійного фонду в Сумській області - з 06 лютого 2016 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      4. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 05 жовтня 2016 року скасував постанову Ковпаківського районного суду міста Суми від 17 серпня 2016 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 в задоволенні позову.
      5. Не погодившись з такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року, а постанову Ковпаківського районного суду міста Суми від 17 серпня 2016 року змінити в частині дати перерахунку пенсії, зазначивши з 01 листопада 2011 року.
      6. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      7. 27 січня 2017 року до Вищого адміністративного суду України від Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області надійшло заперечення на касаційну скаргу, у якому останнє просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні касаційної скарги.
      8. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      9. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VІІІ передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      10. У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 24 лютого 2020 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України.
      12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 березня 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Фактичні обставини
      13. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач перебуває на пенсійному обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Сумській області та з 2003 року отримує пенсію відповідно до Закону № 2262-ХІІ.
      14. Згідно з довідкою Сумського обласного військового комісаріату від 19 травня 2012 року № 46550, виданої позивачу на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2012 року № 355 «Про збільшення розмірів пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Постанова КМУ № 355), до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 включено посадовий оклад, оклад за звання, надбавку за вислугу років 40 %, надбавку за виконання особливо важливих завдань 50 %, надбавку за таємність 20 % та премію в розмірі 90 %, всього - 4363,50 грн.
      16. Згідно з повідомленням відповідача від 09 лютого 2015 року № 572 станом на 01 січня 2015 року розмір пенсії ОСОБА_1 складав 4 672,69 грн, який розраховано з грошового забезпечення, до складу якого включено: посадовий оклад, оклад за військове звання, процентну надбавку за вислугу років 40 %, надбавку за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці 20 %, надбавку за виконання особливо важливих завдань 50 %, премію 10 % та підвищення за Постановою КМУ № 355.
      17. 06 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області із заявою про перерахунок пенсії згідно з довідкою Сумського обласного військового комісаріату від 19 травня 2012 року № 46550 відповідно до вимог Закону № 614 та просив надати розрахунок (за складовими) призначеної йому пенсії станом на 01 лютого 2016 року.
      18. Листом Сумського обласного військового комісаріату від 09 лютого 2016 року № 11/327 позивача повідомлено про те, що грошове забезпечення, з якого йому обчислювалась пенсія станом на 01 січня 2007 року, складалось з посадового окладу, окладу за звання, надбавки за вислугу років 40 %, надбавки за виконання особливо важливих завдань 50 %, надбавки за таємність 20 % та премії 33,3 %. Основний розмір пенсії станом на 01 січня 2007 року за 35 років вислуги становив 90% грошового забезпечення в сумі 2249,79 грн. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» (далі - Постанова КМУ № 1294) грошове забезпечення позивача для перерахунку пенсії з 01 січня 2008 року складалось з: посадового окладу, окладу за звання, надбавки за вислугу років 40 %, надбавки за виконання особливо важливих завдань 50 %, надбавки за таємність 20 % та премії 10 %, всього в розмірі 3343,50 грн.
      19. Крім того, позивача повідомлено про те, що на виконання Постанови КМУ № 355 військовим комісаріатом складено довідку № 46550 від 19 травня 2012 року про його грошове забезпечення за нормами, чинними станом на 01 квітня 2012 року, яку надіслано до відповідача.
      20. Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області від 19 лютого 2016 року № 71/С-11 позивача повідомлено про те, що на підставі довідки Сумського обласного військового комісаріату від 19 травня 2012 року № 46550 йому проведено підвищення основного розміру пенсії на виконання Постанови КМУ № 355. При цьому враховано премію в розмірі 10 %.
      21. Вважаючи дії відповідача щодо зменшення при проведенні перерахунку пенсії розміру премії з 90 % до 10 % протиправними, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій
      22. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач безпідставно не застосував до позивача при здійсненні перерахунку його пенсії положення частини третьої статті 43, статті 63 Закону № 2262-ХІІ.
      23. Водночас з посиланням на статті 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) суд першої інстанції зауважив, що позовні вимоги підлягають задоволенню із часу звернення за таким перерахунком пенсії.
      24. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що Постановою КМУ № 1294 Міністру оборони України надано право здійснювати преміювання військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби), осіб рядового і начальницького складу відповідно до їх особистого вкладу в загальний результат служби в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 % посадових окладів та економії фонду грошового забезпечення. На виконання цієї постанови Міністр оборони України наказами № 50 та 355 встановив розміри премій військовослужбовцям у межах видатків, передбачених для їх грошового забезпечення в 2011 році.
      При цьому за висновками апеляційного суду премія є складовою грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців. Премія, яку встановлено, зокрема, наказами № 50, 355, носить індивідуальний характер і залежить від результатів служби конкретного військовослужбовця, індивідуальні заслуги якого не можуть бути розповсюджені на осіб, що перебували на цій посаді в попередні роки. Отже, встановлення такої премії не є підставою для перерахунку пенсії відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ.
      25. В обґрунтування такого висновку, суд апеляційної інстанції посилався на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постановах від 26 лютого 2013 року у справі № 21-5а13, від 18 червня 2013 року у справі № 21-165а13, від 04 листопада 2014 року у справі № 21-248а14, від 31 березня 2015 року у справі № 21-101а15.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      26. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що з прийняттям наказу Міністра оборони України № 50 відбулась зміна одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, а саме премії в розмірі 90 %, що в розумінні Закону № 2262-ХІІ є підставою для включення такого розміру премії при будь-якому подальшому перерахунку його пенсії.
      Виключення або зменшення цієї премії у вказаному розмірі порушує його права та вимоги закону.
      27. Крім того, скаржник зауважує, що вимога про перерахунок пенсії позивача підлягає задоволенню, починаючи із часу порушення права на перерахунок з вини органу Пенсійного фонду (з 01 листопада 2011 року) на підставі статті 51 Закону № 2262-ХІІ. На переконання скаржника, застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин статті 99 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) є недоречним, оскільки встановлений цією статтею строк звернення до суду не розповсюджується на правовідносини щодо строків перерахунку пенсій військовослужбовцям (такі правовідносини регулюються статтею 51 Закону № 2262-ХІІ).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      28. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначила, що у справі № 592/5164/16-а є необхідність відступити від висновку Верховного Суду України, висловленого в постановах від 14 травня 2013 року (справа № 21-109а13), від 18 червня 2013 року (справа № 21-165а13), від 22 жовтня 2013 року (справа № 21-346а13), від 26 лютого 2013 року (справа № 21-5а13), від 04 листопада 2014 року (справа № 21-248а14) та від 31 березня 2015 року (справа № 21-101а15) стосовно необхідності врахування під час обчислення та перерахунку пенсій військовослужбовцям премій, передбачених наказами Міністра оброни України № 50 та 355.
      29. За позицією колегії Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, премії, встановлені відповідними наказами Міністра оборони України на підставі Постанови КМУ № 1294, належать до додаткових видів грошового забезпечення в розумінні частин другої, третьої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ), частини третьої статті 43 Закону № 2262-ХІІ та Постанови КМУ № 1294.
      30. На думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, оскільки зазначені премії були встановлені наказами Міністра оборони України на виконання та в межах повноважень наданих урядовою постановою, такі премії носили регулярний, щомісячний і загальний характер, а тому за правилами частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ підлягали врахуванню під час перерахунку пенсії.
      31. Ініціюючи питання відступу від правового висновку Верховного Суду України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначає, що Закон № 2262-ХІІ, який визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення, зокрема, осіб, звільнених з військової служби, та має на меті реалізацію цими особами конституційного права на державне пенсійне забезпечення і спрямований на встановлення єдності умов та норм пенсійного забезпечення зазначеної категорії громадян України, передбачає включення до грошового забезпечення, з розміру якого обчислюється пенсія, лише щомісячні основні види грошового забезпечення, до яких належать: посадовий оклад, оклад за військовим званням, процентна надбавка за вислугу років, а також щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії.
      32. При цьому Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на те, що:
      - право на врахування премій при призначенні/перерахунку пенсій військовослужбовцям передбачено Законом № 2011-ХІІ та Законом № 2262-ХІІ. Водночас законом не конкретизовано, які саме премії повинні бути враховані при обчисленні/перерахунку пенсії;
      - Постановою КМУ № 1294 керівникам державних органів надано право встановлювати конкретні розміри премій і Міністр оборони України скористався наданим йому правом та встановив розмір премій військовослужбовцям наказами № 50 та 355;
      - премії, визначені наказами Міністра оборони України, не є персональними, а встановлені в однаковому розмірі усім військовослужбовцям певних категорій;
      - інших щомісячних премій на рівні урядових рішень у спірний період військовослужбовцям не встановлювалось;
      - пенсійний орган враховує під час обчислення/перерахунку пенсії позивача спірну премію, однак в меншому розмірі ніж встановлено наказами Міністра оборони України.
      Оцінка Великої Палати Верховного Суду
      33. Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши обґрунтованість підстав для відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування положення частини третьої статті 43, статті 63 Закону № 2262-ХІІ та Постанови КМУ № 1294 до спорів щодо перерахунку пенсій військовослужбовцям з урахуванням премій у розмірах, встановлених наказами Міністра оброни України № 50 та 355, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      34. Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      35. Відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у строки, встановлені частиною другою статті 51 цього Закону.
      36. За змістом наведеної норми права, підставою для проведення перерахунку пенсії є фактична зміна хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, проведена на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, наділеного правом встановлювати чи змінювати види грошового забезпечення військовослужбовців.
      37. Частина вісімнадцята статті 43 Закону № 2262-ХІІ встановлює, що у разі якщо на момент призначення або виплати пенсії відбулася зміна розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення та/або були введені для зазначених категорій осіб нові щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії у розмірах, встановлених законодавством, пенсія призначається з урахуванням таких змін та/або нововведень, а призначена пенсія підлягає невідкладному перерахунку.
      38. Відповідно до частини третьої статті 51 Закону № 2262-ХІІ перерахунок пенсій у зв`язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком.
      39. Згідно з пунктом 1 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45, перерахунок раніше призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ пенсій проводиться в разі прийняття рішення Кабінетом Міністрів України про зміну розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв`язку із введенням для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, установлених законодавством.
      40. Відповідно до Постанови КМУ № 1294 Міністру оборони України дозволено здійснювати преміювання військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби), осіб рядового і начальницького складу відповідно до їх особистого вкладу в загальний результат служби в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 % посадових окладів та економії фонду грошового забезпечення (підпункт 2 пункту 5 зазначеної постанови).
      41. На виконання цієї постанови Міністр оборони України наказом № 50, із змінами, внесеними наказом № 355, встановив розміри премій військовослужбовцям у межах видатків, передбачених для їх грошового забезпечення в 2011 році. Зазначеними наказами встановлено премію особам рядового, сержантського та старшинського складу - 125 % посадового окладу; іншим військовослужбовцям - 90 % посадового окладу.
      42. Верховний Суд України в постановах від 14 травня 2013 року у справі № 21-109а13, від 18 червня 2013 року у справі № 21-165а13, від 22 жовтня 2013 року у справі № 21-346а13, у яких спір є аналогічний тому, який розглядається в цій справі (№592/5164/16-а), висловив правову позицію, згідно якої, встановлені наказами № 50, 355 премії мають тимчасовий характер, їх виплата дозволена за наявності певних умов тільки в межах видатків, передбачених у кошторисі Міністерства оборони України для грошового забезпечення військовослужбовців у 2011 році. Отже, встановлення таких премій не є підставою для перерахунку пенсії відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ.
      43. У постановах Верховного Суду України від 26 лютого 2013 року у справі № 21-5а13, від 18 червня 2013 року у справі № 21-165а13, від 04 листопада 2014 року у справі № 21-248а14, від 31 березня 2015 року у справі № 21-101а15 висловлено правову позицію, згідно з якою, премія є складовою грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців. У свою чергу премія, встановлена наказами Міністра оборони України № 50 та 355 носить індивідуальний характер і залежить від результатів служби конкретного військовослужбовця, індивідуальні заслуги якого не можуть бути розповсюджені на осіб, що перебували на цій посаді в попередні роки, а тому встановлення такої премії не є підставою для перерахунку пенсії відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ.
      44. Аналізуючи зазначені висновки Верховного Суду України стосовно перерахунку пенсій відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ з урахуванням премії в розмірі, встановленому наказами Міністра оборони України № 50 та 355, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.
      45. Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону № 2011-XII, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
      46. Постановою КМУ № 1294 (із змінами і доповненнями) установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
      47. Наказом Міністра оборони України від 11 червня 2008 року № 260 (чинним, на час виникнення спірних правовідносин) відповідно до Постанови КМУ № 1294 затверджено Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.
      48. Відповідно до цієї Інструкції командири (начальники) військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України мають право преміювати осіб офіцерського складу, осіб рядового, сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, за їх особистий внесок у загальні результати служби. Командир військової частини має право позбавляти військовослужбовців премії повністю або частково.
      Преміювання здійснюється згідно з інструкцією про преміювання військовослужбовців, яка розробляється у військових частинах, виходячи зі специфіки та особливостей виконання завдань конкретної військової частини і затверджується вищим командуванням. Розміри премії, але не менше 10 % посадових окладів, установлюються за рішенням Міністра оборони України, виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України, та особливостей проходження служби.
      Для визначення розміру премії враховуються: норми грошового забезпечення відповідно до законодавства; спискова чисельність військовослужбовців. Орієнтовна спискова чисельність військовослужбовців у розрізі бюджетних програм та категорій особового складу визначається Генеральним штабом Збройних Сил України за станом на початок року та за кожен місяць року і доводиться до відома Департаменту фінансів Міністерства оборони України протягом тижня після затвердження Державного бюджету України на відповідний рік. Протягом року залежно від стану використання фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України, розмір премії може бути переглянутий. Преміювання здійснюється в межах фонду грошового забезпечення, затвердженого для військової частини в кошторисі.
      49. Аналіз наведених норм свідчить про те, що премія, яку позивач просив врахувати для обчислення нового розміру пенсії, має тимчасовий характер. Виплата такої премії дозволена за наявності підстав тільки в межах видатків, передбачених у кошторисі Міністерства оборони України для грошового забезпечення військовослужбовців у 2011 році.
      50. При цьому розмір такої премії для конкретного військовослужбовця заздалегідь не є фіксованим, а здебільшого залежить від якості та особливостей проходження ним військової служби.
      51. Наведене свідчить, що накази Міністра оборони України № 50 та 355, якими встановлювався розмір премії для військовослужбовців у 2011 році, є відомчими, внутрішніми документами, які носять тимчасовий характер, не містять нормативно-правових приписів та не породжують будь-яких правових підстав для проведення перерахунку пенсії. Встановлені зазначеними наказами премії не можуть розповсюджуватися на колишніх військовослужбовців.
      52. З огляду на вказане Велика Палата Верховного дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, висловленого в постановах від 14 травня 2013 року (справа № 21-109а13), від 18 червня 2013 року (справа № 21-165а13), від 22 жовтня 2013 року (справа № 21-346а13), від 26 лютого 2013 року (справа № 21-5а13), від 04 листопада 2014 року (справа № 21-248а14) та від 31 березня 2015 року (справа № 21-101а15) стосовно того, що встановлення премій наказами Міністра оброни України № 50 та 355 не є підставою для перерахунку пенсії військовослужбовців відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ.
      53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, дійшов правильного висновку про те, що встановлення премії, передбаченої наказами Міністра оброни України № 50 та 355, не є підставою для перерахунку пенсій військовослужбовців відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 2262-ХІІ.
      54. При цьому надаючи оцінку оскаржуваним діям відповідача щодо не проведення перерахунку пенсії з урахування премії, передбаченої наказами Міністра оброни України № 50 та 355, у розмірі 90 %, Велика Палата Верховного Суду враховує таке.
      55. Як свідчать доводи ОСОБА_1 , наведенні ним на обґрунтування позовних вимог, своє право на перерахунок пенсії з урахуванням премії у розмірі 90 % позивач пов`язує з тим, що такий розмір премії визначений в довідці Сумського обласного військового комісаріату від 19 травня 2012 року № 46550.
      56. При цьому зміст такої довідки свідчить про те, її було видано на виконання Постанови КМУ № 355.
      57. Цією Постановою передбачено з 01 липня 2012 року підвищення до пенсій, призначених до зазначеної дати відповідно до Закону № 2262-ХІІ, у розмірі 11 % пенсій, обчислених відповідно до статей 13, 21 і 36 Закону № 2262-ХІІ, збільшивши його з 01 вересня 2012 року до 23 % та з 01 січня 2013 року до 35 %.
      58. Водночас зі змісту вказаної постанови вбачається, що Кабінетом Міністрів України рішень щодо зміни розмірів хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військовослужбовців, які мають право на пенсію за Законом № 2262-ХІІ, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не приймалось.
      59. При цьому, довідка Сумського обласного військового комісаріату від 19 травня 2012 року № 46550 не може бути підставою для перерахунку пенсії, оскільки враховує граничні розміри надбавок, а не фактичну зміну хоча б одного з видів грошового забезпечення військовослужбовця на підставі належного рішення суб`єкта владних повноважень.
      60. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для перерахунку пенсії ОСОБА_1 з урахуванням довідки про розмір грошового забезпечення від 19 травня 2012 року № 46550, наданої Сумським обласним військовим комісаріатом та правильно відмовив у задоволенні позову.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      61. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      62. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      63. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      64. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      65. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 89564250