Постановление БП-ВС в образцовом деле о перерасчете пенсий прокурорам в зависимости от наличия нормативных актов и действия их во времени


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 825/506/18 (Пз/9901/16/18)

Провадження № 11-577заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г,

за участю секретаря судового засідання Сороки Л. П.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

скаржники : ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

заявник ОСОБА_8 ,

представник Генеральної прокуратури України - Конакова В. О.,

розглянула в судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , а також заяви ОСОБА_8 , Професійної спілки працівників державних установ України про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 , на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року (судді Гриців М. І., Берназюк Я. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Мороз Л. Л.) у зразковій справі № 825/506/18 (Пз/9901/16/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Прокуратури Чернігівської області, у якому просив визнати неправомірними дії цього органу щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату та зобов`язати відповідача видати таку довідку відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівникам прокуратури» (далі - постанова № 657) станом на 01 вересня 2017 року. Позивач також просив встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.

2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що на його звернення від 20 жовтня 2017 року щодо видачі довідки про заробітну плату з метою її пред`явлення до органу Пенсійного фонду України (далі - ПФУ) для перерахунку пенсії на підставі постанови № 657 Прокуратура Чернігівської області відмовила у видачі довідки, повідомивши про відсутність підстав для перерахунку пенсії. На повторне звернення позивача від 15 листопада 2017 року в порядку частини другої статті 19 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) щодо надання інформації про складові частини заробітної плати на посаді прокурора Городнянського району Чернігівської області, з якої йому призначено пенсію, відповідач також відмовив, а відтак діяв не в межах своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції

3. Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду ухвалою від 26 січня 2018 року відкрив провадження в цій справі.

4. 07 лютого 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Чернігівського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

5. Вирішуючи питання про відкриття провадження у зазначеній справі, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 лютого 2018 року витребував у Чернігівського окружного адміністративного суду матеріали типових справ.

6. На виконання цієї ухвали 23 лютого 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли матеріали типових справ № 825/453/18, 825/439/18, 825/429/18, 825/491/18, 825/421/18, 825/478/18, 825/718/18.

7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 березня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії.

8. Рішенням від 16 квітня 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що на час звернення ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області із заявою про надання довідки про заробітну плату, складові якої відповідають заробітній платі працюючого працівника органів прокуратури, який обіймає посаду, подібну до тієї, що обіймав позивач, для здійснення перерахунку пенсії за вислугу років на підставі Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-ХІІ) та постанови № 657 станом на 01 вересня 2017 року, нормативного акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі, не було. Відсутність цього акта зумовлена тим, що на рівні закону не передбачено (не врегульовано) можливості, умов і порядку перерахунку пенсії за вислугу років для непрацюючих пенсіонерів органів прокуратури, для досягнення мети якої й існує потреба у довідці з відомостями про заробітну плату.

10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ухвалюючи зазначене вище рішення за результатами розгляду зразкової справи, зазначив, що ознаками типової справи є:

1) позивач - фізична особа, якій призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ;

2) відповідач - орган прокуратури;

3) позивач звернувся до відповідача із заявою про видачу довідки про заробітну плату за посадою, з якої йому було призначено пенсію, для пред`явлення до органів ПФУ у зв`язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури згідно з постановою № 657;

4) предмет спору: визнання неправомірними дій Прокуратури Чернігівської області щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату за посадою, з якої пенсіонеру було призначено пенсію, для пред`явлення до органів ПФУ у зв`язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури згідно з постановою № 657, та зобов`язання видати таку довідку.

11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що обставинами зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм, є звернення пенсіонера, якому призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ, після 15 липня 2015 року (з дня набуття чинності Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VІІ)) до органу прокуратури із заявою про надання довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії, тобто в період, протягом якого Кабінет Міністрів України не прийняв відповідного нормативно-правового акта і не визначив умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури відповідно до вимог статті 86 Закону № 1697-VІІ.

12. При цьому суд описав такі варіанти правової оцінки дій та рішень суб`єкта владних повноважень за цими правовідносинами:

1) якщо на час звернення із заявою про видачу довідки про заробітну плату непрацюючий пенсіонер органів прокуратури аргументує своє прохання бажанням здійснити перерахунок пенсії за вислугу років на підставі закону, який діє й передбачає право, умови та підстави її перерахунку, таку довідку зобов`язаний видати той орган прокуратури, в якому до виходу на пенсію працював заявник;

2) якщо непрацюючий пенсіонер органів прокуратури звертається до органу прокуратури із заявою видати довідку відповідної форми та змісту про заробітну плату, необхідну для перерахунку пенсії за вислугу років, за умови, коли закон про право, форми і види пенсійного забезпечення на час звернення із заявою не передбачає підстав, умов та порядку перерахунку пенсії і у зв`язку із цим не встановлює загальнообов`язкових положень про форму, зміст і механізм її видачі, відмова органу прокуратури видати таку довідку не є протиправною;

3) якщо пенсіонер органів прокуратури просить видати довідку про заробітну плату за умови, коли матеріальний закон про право, форми і види пенсійного забезпечення передбачає право, підстави, розмір та види складових перерахунку пенсії, але не унормовує порядок видачі довідки про заробітну плату, відмова у видачі такого документа із посиланням на відсутність нормативного акта про порядок і умови видачі довідки має визнаватися протиправною, оскільки право на перерахунок пенсії не може і не має залежати від механізму його реалізації;

4) якщо на час звернення закон не встановлює права на перерахунок пенсії за вислугу років і не передбачає обов`язку надання довідки про заробітну плату, орган прокуратури не може видавати довідки довільної форми чи за аналогією з іншими нормативними актами, оскільки відсутність законної мети, для якої витребовується довідка, унеможливлює використання будь-якого із засобів для її досягнення;

5) якщо суб`єкт звернення запитує довідку про заробітну плату для перерахунку пенсії в часі, коли закон не передбачає такого права, суб`єкт владних повноважень, якому адресований запит, має розглянути його і відповісти на нього. Ненадання відповіді тільки тому, що позивач не має права на перерахунок пенсії, має визнаватись протиправною дією, оскільки відсутність законодавчих підстав для видачі довідки не означає, що орган прокуратури, якому адресовано звернення, не повинен виконувати відведену йому функцію з розгляду таких звернень та надання на них відповідей, зокрема й із зазначенням причини відмови видати запитувану довідку.

13. Суд також зазначив, що до обставин, які можуть вплинути на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, слід віднести прийняття Кабінетом Міністрів України відповідних нормативно-правових актів, якими буде визначено умови і порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури.

Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційних скаргах і заявах про приєднання до апеляційної скарги вимог

14. Не погодившись із таким судовим рішенням, позивач ОСОБА_1 та пенсіонери органів прокуратури, яким призначено пенсію згідно із Законом № 1789-ХІІ: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 подали апеляційні скарги, на обґрунтування яких зазначили, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи.

15. На думку ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість застосування принципу зворотної дії закону, неналежно оцінив погіршення стану пенсіонерів прокуратури, яким призначено пенсії за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, внаслідок змін, внесених Законом України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 76-VIII), а саме - розмір пенсії з квітня 2014 року знижений до 60 відсотків від середньої заробітної плати замість 70 відсотків. Таким його визначає і стаття 86 чинного Закону № 1697-VІІ. Нині діючі норми передбачають, що порядок та умови перерахунку пенсії визначаються Кабінетом Міністрів України, а на момент призначення та численних перерахунків пенсії позивача забезпечення цього порядку покладалося Законом № 1789-ХІІ на територіальні органи ПФУ. За таких обставин, на думку позивача, спірні правовідносини регулюються статтями 8 та 58 Конституції України, оскільки Закон № 1697-VІІістотно погіршує майнове право позивача, набуте ним до набрання чинності цим Законом. ОСОБА_1 , отримавши пенсійне забезпечення згідно зі статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ, отримав також гарантії, що на підставі частини вісімнадцятої вказаної статті при наявності у нього додаткових документів про збільшення заробітної плати працюючого працівника прокуратури на тій категорії посад, з якої він вийшов на пенсію, позивач має право на перерахунок пенсії. Саме тому відмова відповідача у видачі довідки обмежує право позивача в отриманні суми коштів, яка була визначена статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ та гарантується статтями 41, 46 Конституції України. На думку скаржника, посилання суду першої інстанції на те, що порядок та підстави перерахунку пенсії прокурорам визначаються Кабінетом Міністрів України, не відповідає нормам не лише Конституції України, але й національного законодавства. Обов`язковою умовою утворення нових регуляторів суспільних відносин в Україні є недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).

16. ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_10 вказують на те, що оскільки предметом позову ОСОБА_1 є неправомірні дії прокуратури Чернігівської області щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату та зобов`язання відповідача видати таку довідку, то суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин статтю 86 Закону № 1697-VІІ та зазначив про відсутність нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України щодо умов і порядку перерахунку пенсії працівникам прокуратури. Ця стаття не врегульовує спірні правовідносини, а вказує на умови і порядок перерахунку пенсії, про що позивач питання не ставив, оскільки орган прокуратури не наділений повноваженнями щодо перерахунку пенсії. Відмовляючи в задоволенні позову, суд послався на відсутність нормативного акта, який би регламентував підстави видачі довідки, її форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі. При цьому суд проаналізував законодавство та нормативні акти щодо видачі довідок державним службовцям, військовослужбовцям та іншим особам, які жодного відношення до Закону № 1789-ХІІ не мають. В той же час ці питання детально прописані у законах України, які суд не врахував у своїх висновках. Так, у статті 49 Закону № 1789-ХІІ, статті 84 чинного Закону № 1697-VІІвизначені складові, які входять до структури заробітної плати працівника прокуратури. Більш того, у статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, статті 86 чинного Закону № 1697-VІІвказано, які складові враховуються при призначенні й перерахунку пенсії. На думку скаржників, працівникам прокуратури, яким пенсія призначена в період дії Закону № 1789-ХІІ, органи прокуратури повинні видавати довідки про заробітну плату відповідно до вимог статті 50-1 вказаного Закону.

17. ОСОБА_6 , ОСОБА_7 також зазначають, що суд першої інстанції, дійшовши висновку про відсутність нормативно-правового акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта видачі довідки про заробітну плату, не взяв на себе обов`язок роз`яснити причину, чому Кабінет Міністрів України не виконує положення статті 86 Закону № 1697-VІІ, та не врахував у своїх висновках положення законів України від 24 березня 1995 року№ 108/95-ВР«Про оплату праці», від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV), Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління ПФУ від 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846).

18. ОСОБА_9 та ОСОБА_11 вказують на те, що відсутність визначеного Кабінетом Міністрів України порядку та умов перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури не може бути підставою для відмови як у видачі довідки про заробітну плату (така відмова унеможливлює перерахунок пенсії), так і в перерахунку пенсії, оскільки це порушує гарантоване Конституцією України право на перерахунок пенсії та належне пенсійне забезпечення. До того ж подібна бездіяльність Кабінету Міністрів України була предметом розгляду Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Саруханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10 від 06 вересня 2014 року), «Будченко проти України» (заява № 38677/06 від 24 липня 2014 року). Крім цього, скаржники не погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що якщо на час звернення закон не встановлює права на перерахунок пенсії за вислугу років і не передбачає обов`язку надання довідки про заробітну плату, орган прокуратури не може видавати довідки довільної форми чи за аналогією з іншими нормативними актами, оскільки відсутність законної мети, для якої витребовується довідка, унеможливлює використання будь-якого із засобів для її досягнення. На думку скаржників, право на видачу довідки про заробітну плату закріплене в статті 49 Кодексу законів про працю України. Для надання довідки закон не вимагає наявності мети, наявності чи відсутності механізму перерахунку пенсії. Проте суд, дійшовши висновку про відсутність у прокурорів права на перерахунок пенсії, вийшов за межі позовних вимог, які стосуються лише видачі довідки про заробітну плату. При цьому, як зазначають скаржники, суд, дійшовши висновку про те, що нормативного акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі, на сьогоднішній день немає, повинен був виходити із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), застосувавши принцип верховенства права.

19. ОСОБА_4 вважає неправильним висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду про те, що на час звернення позивача до прокуратури області із заявою про надання довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ та постанови № 657 нормативного акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі, не було, а також на рівні закону не передбачено (не врегульовано) можливості, умов і порядку перерахунку пенсії за вислугу років для непрацюючих пенсіонерів органів прокуратури, для досягнення мети якої й існує потреба у довідці з відомостями про заробітну плату, оскільки суд удався до констатації змін правового регулювання перерахунку пенсії працівникам прокуратури та проігнорував при цьому вимоги статті 58 Конституції України щодо незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі. Водночас суд першої інстанції проігнорував той факт, що Кабінет Міністрів України понад три роки на порушення пункту 13 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону № 1697-VІІ не прийняв порядок та не визначив умов перерахунку пенсій, що свідчить лише про невиконання Урядом України вимог цього Закону і ніяк не може трактуватися судом як підстава для позбавлення прокурорів права на перерахунок пенсії. До того ж Верховний Суд у складі цієї ж колегії суддів Касаційного адміністративного суду, приймаючи рішення від 20 березня 2018 року у справі № 819/1249/17 щодо права особи, яка набуває житло вперше, на повернення сплаченого під час укладання договору купівлі-продажу пенсійного збору дійшов протилежного висновку - про те, що держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію; в протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.

20. На підставі викладеного скаржники просять скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

21. До Великої Палати Верховного Суду надійшли заяви ОСОБА_8 , який також є пенсіонером органів прокуратури, та Професійної спілки працівників державних установ України про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 . Заявники підтримують вимоги апеляційної скарги позивача.

Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги

22. Прокуратура Чернігівської області у відзиві на апеляційні скарги заперечує проти їх вимог й зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, прийнятим на підставі та відповідно до норм чинного законодавства.Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов правильного висновку про те, що оскільки ОСОБА_1 звернувся із заявами про видачу довідки для перерахунку пенсії після втрати чинності Законом № 1789-ХІІ, то цей Закон не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Відповідач зазначає, що внаслідок створеної Кабінетом Міністрів України правової невизначеності пенсіонери з числа прокурорів позбавлені можливості перерахунку пенсії. Питання можливості врегулювання спірних правовідносин безпосередньо Урядом узгоджується з чинною практикою ЄСПЛ, висловленою при розгляді подібних справ, а саме: «Великода проти України», «Ейрі проти Ірландії», а також з Рішенням Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року у справі № 3-рп/2012. З огляду на відсутність нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України щодо визначення порядку перерахунку пенсій, а відповідно і складових заробітної плати та їх розмірів, які необхідно врахувати у відповідних довідках, та зважаючи на матеріальну відповідальність посадових осіб за видачу необґрунтованої довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії, такі довідки органами прокуратури не видавалися.

Рух апеляційних скарг

23. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 травня 2018 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В.

24. Велика Палата Верховного Суду ухвалами від 05 червня 2018 року відкрила апеляційні провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ухвалами від 07 червня 2018 року - за апеляційними скаргами ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ухвалою від 25 червня 2018 року - за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року, а ухвалою від 14 червня 2018 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.

25. 31 травня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 10/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.

26. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 травня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Золотнікову О. С.

27. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 23 жовтня 2019 року позивач, його представник та інші скаржникипідтримали апеляційні скарги, просили їх задовольнити з викладених у них мотивів. Особа, яка приєдналася до апеляційної скарги позивача, також просила задовольнити його апеляційну скаргу.

28. Представник Генеральної прокуратури України, вважаючи рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просив відмовити в задоволенні апеляційних скарг та заяв про приєднання до апеляційної скарги позивача.

Обставини справи, установлені судом першої інстанції

29. ОСОБА_1 отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ.

30. У зв`язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури відповідно до постанови № 657 позивач 20 жовтня 2017 року звернувся до Прокуратури Чернігівської області з проханням надати довідку про заробітну плату на посаді прокурора Прокуратури Городнянського району Чернігівської області, з якої йому призначено пенсію, станом на 06 вересня 2017 року з метою подальшого звернення до пенсійного органу для перерахунку пенсії.

31. 23 жовтня 2017 року відповідач листом № 18-414 вих. 17 повідомив ОСОБА_1 про те, що у зв`язку із прийняттям Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (далі - Закон № 2148-VІІІ) у прокурорів відсутнє право на перерахунок пенсії відповідно до Закону № 1789-ХІІ.

32. 15 листопада 2017 року позивач повторно звернувся до відповідача із проханням надати інформацію, якою володіє Прокуратура Чернігівської області, про складові заробітної плати на посаді прокурора Прокуратури Городнянського району Чернігівської області, з якої йому призначено пенсію.

33. Листом від 17 листопада 2017 року № 19-996 вих. 17 Прокуратура Чернігівської області повідомила позивача про те, що вирішення порушених питань підлягає розгляду в порядку, передбаченому Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР«Про звернення громадян», тому запит розглядатиметься як звернення відповідно до вимог цього Закону та відповідь буде надана додатково.

34. Листом від 24 листопада 2017 року № 18-476 вих. 17 Прокуратура Чернігівської області надала відповідь ОСОБА_1 про те, що складові заробітної плати за посадою прокурора Прокуратури Городнянського району Чернігівської області зазначити неможливо у зв`язку із відсутністю зазначеної посади у структурі та штатному розписі Прокуратури Чернігівської області. На даний час нормативно-правовий акт щодо перерахунку пенсії відповідно до нової структури органів прокуратури не прийнято, а прокуратура не наділена повноваженнями щодо тлумачення зазначеного питання на власний розсуд. Також відповідач звернув увагу на те, що форма довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії та її складові відсутня.

35. Вважаючи такі дії Прокуратури Чернігівської області неправомірними, позивач оскаржив їх до суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається

36. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

37. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

38. Умови пенсійного забезпечення прокурорів і слідчих прокуратури до 15 липня 2015 року визначалися статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ.

39. Згідно із частиною тринадцятою вказаної статті Закону № 1789-ХІІ обчислення (перерахунок) пенсій провадиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.

40. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв`язку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок призначених пенсій провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, у якому настали обставини, що тягнуть зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій провадиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи (частина вісімнадцята статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ).

41. 01 січня 2015 року набрав чинності Закон № 76-VIII, яким, зокрема, частину вісімнадцяту статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ викладено у новій редакції, відповідно до якої умови на порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України.

42. Прийняття зазначеного Закону, як убачається із пояснювальної записки до його законопроекту, було обумовлено необхідністю реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів та приведення до фінансових можливостей держави дії положень окремих законів України, створення умов для стабілізації фінансового стану держави та удосконалення окремих положень соціальної політики.

43. Таким чином, законодавець повноваження на встановлення умов та порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратурипісля 01 січня 2015 року делегував Кабінету Міністрів України.

44. 15 липня 2015 року набрав чинності Закон № 1697-VІІ, згідно з підпунктом 1 пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення» якого визнано таким, що втратив чинність із набранням чинності цим Законом, Закон № 1789-ХІІ, крім, зокрема, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1.

45. За частиною двадцятою статті 86 Закону № 1697-VІІ умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України.

46. Таким чином, на час прийняття постанови № 657, з якою позивач пов`язує виникнення у нього права на перерахунок пенсії, а також на час його звернення до органу прокуратури із заявою про видачу довідки про заробітну плату з метою її пред`явлення до органу ПФУ для перерахунку пенсії, частини тринадцята та вісімнадцята статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, які визначали право на перерахунок пенсії працівникам прокуратури, втратили чинність, а визначення умов та порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України. При цьому Уряд України відповідний нормативно-правовий акт не прийняв і умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури не визначив .

47. Крім цього, 11 жовтня 2017 року набрав чинності Закон № 2148-VІІІ, яким викладено у новій редакції, зокрема, пункт 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого у разі якщо особі призначено пенсію, зокрема, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», її виплата продовжується до переведення за бажанням особи на пенсію на інших підставах або за бажанням особи поновлюється у розмірі, який було встановлено до переведення. До такого переведення розмір пенсії, встановлений до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», не переглядається та пенсія не індексується. Різниця між розміром пенсії, на який має право особа відповідно до зазначених законодавчих актів, та розміром пенсії із солідарної системи відповідно до цього Закону фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України.

48. Згідно зі статтею 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

49. Посилання позивача на порушення статті 22 Конституції України у зв`язку зі зміною правого регулювання спірних правовідносин є безпідставними, адже ні Закон № 76-VIII, яким, зокрема, частину вісімнадцяту статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ викладено у новій редакції, ні частина двадцята статті 86 Закону № 1697-VІІ не визнані неконституційними Конституційним Судом України, який до того ж у пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 вказав, що одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

50. Щодо доводів позивача про те, що, отримавши пенсійне забезпечення згідно зі статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ, він отримав також гарантії, що на підставі частини вісімнадцятої вказаної статті при наявності у нього додаткових документів про збільшення заробітної плати працюючого працівника прокуратури на тій категорії посад, з якої він вийшов на пенсію, має право на перерахунок пенсії, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за висновком Конституційного Суду України, викладеним у вказаному вище Рішенні, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов`язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства. При цьому зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

51. Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано й у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Сьорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) «спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов`язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» (Rees v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що, з`ясовуючи, чи існує позитивне зобов`язання стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини».

52. ЄСПЛ у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland) констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland) від 12 жовтня 2004 року.

53. У рішенні від 03 червня 2014 року у справі «Великода проти України» ЄСПЛ, розглянувши скаргу, зокрема, за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19 січня 2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів, вказав на відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку ЄСПЛ дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не відповідно до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними.

54. У цьому рішенні ЄСПЛ також вказав на відсутність підстав для висновку про те, що, передавши Кабінету Міністрів України право на встановлення розміру соціальних пільг, Парламент України діяв на порушення якихось положень Конвенції, та зазначив, що зменшення пенсії заявниці очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава. За відсутності будь-яких доказів щодо протилежного та визнаючи, що держава-відповідач має широке поле свободи розсуду щодо досягнення балансу між правами, що є предметом спору, та економічною політикою, не вважав, що таке зменшення було непропорційним переслідуваній легітимній меті або що воно поклало надмірний тягар на заявницю.

55. В Рішенні від 02 березня 1999 року № 2-рп/99 Конституційний Суд України визначив, що згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту. Здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України. Як і політика ціноутворення, політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, і забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України.

56. Таким чином, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а ПФУ - органом, який реалізує таку політику, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України.

57. Крім того, в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

58. Враховуючи, що Закон № 76-VIII є чинним, а також те, що відповідно до Закону № 1697-VII визначення умов та порядку перерахунку призначених пенсій покладено на Кабінет Міністрів України, беручи до уваги наведені вище правові висновки Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що посилання позивача на звуження його прав та соціальних гарантій є помилковими, оскільки саме Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту, а наслідки внесення змін до законодавства, що врегульовували правовідносини, пов`язані з пенсійним забезпеченням працівників прокуратури, не відносяться до компетенції відповідача та органів ПФУ.

59. Наказом від 03 грудня 2003 року № 319/144 Міністерство праці та соціальної політики України й Головне управління державної служби України затвердили Порядок видачі довідок про заробітну плату для перерахунку пенсій державним службовцям у разі ліквідації органів, з яких особа вийшла на пенсію, а також перейменування (відсутності) посад (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09 грудня 2003 року за № 1134/8455; далі - Порядок № 319/144), у якому, зокрема, встановлено форму, зміст та зразок довідки, визначено, які елементи складу заробітної плати належить включати до неї, на підставі якого нормативного положення вона видається і для яких цілей.

60. Наказом від 19 липня 2010 року № 195 Міністерство праці та соціальної політики України затвердило Порядок видачі довідок про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії особам, звільненим з військової служби, та деяким іншим особам, що відряджалися для виконання службових обов`язків до органів державної влади, місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, ліквідованих без визначення правонаступника, та були звільнені зі служби у зв`язку з виходом на пенсію безпосередньо з посад, на яких вони перебували, або у разі перейменування (відсутності) посад (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12 серпня 2010 року за № 675/17970). Пунктом 3 цього Порядку визначено, що якщо на момент виникнення права на перерахунок пенсії посада, з якої особа звільнена зі служби у зв`язку з виходом на пенсію, відсутня у схемах посадових окладів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України для відповідного органу державної влади, до якого відряджалися особи для виконання службових обов`язків, довідки видають ці органи державної влади в порядку, визначеному пунктом 6 Порядку № 319/144.

61. Постановою правління ПФУ від 04 вересня 2013 року № 15-1 «Про виконання рішень Окружного адміністративного суду міста Києва по справах № 2а-8893/12/2670, № 2а-4753/09/2670» затверджено форму довідки про складові заробітної плати (посадовий оклад, надбавка за ранг, або кваліфікаційні класи, або класний чин, або спеціальні звання, або дипломатичний ранг, надбавка (винагорода) за вислугу років), що подається для призначення пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2013 року за № 1661/24193).

62. Як установив суд першої інстанції, за наявності права на перерахунок пенсії за вислугу років пенсіонерам органів прокуратури на підставі статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ органами прокуратури України визнавалися і застосовувалися вказані вище порядки як універсальні для забезпечення права на перерахунок пенсії за вислугу років пенсіонерам органів прокуратури.

63. Проте постановою правління ПФУ від 04 липня 2016 року № 15-2 «Про внесення змін до постанови правління Пенсійного фонду України від 04 вересня 2013 року № 15-1» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 липня 2016 року за № 1020/29150) з пункту 1 цієї постанови виключений, зокрема, абзац третій щодо затвердження форми довідки про заробітну плату, що подається для перерахунку пенсії непрацюючим державним службовцям, а також державним службовцям, які на момент перерахунку пенсії працюють на інших посадах, ніж ті, з яких їм призначено (перераховано) пенсію.

64. Постанови правління ПФУ від 04 вересня 2013 року № 15-1 та 04 липня 2016 року № 15-2 втратили чинність на підставі постанови правління ПФУ від 17 січня 2017 року № 1-3 «Про форми довідок про заробітну плату для призначення пенсії державним службовцям» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України08 лютого 2017 року за № 180/30048).

65. Згідно з наказом Міністерства соціальної політики України, Національного агентства України з питань державної служби від 23 березня 2017 року № 454/64 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 червня 2017 року за № 767/30635) наказ Міністерства праці та соціальної політики України, Головного управління Державної служби України від 03 грудня 2003 року № 319/144 визнаний таким, що втратив чинність. Наказ набрав чинності з 21 липня 2017 року.

66. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області із заявою про видачу довідки про заробітну плату, складові якої відповідають заробітній платі працюючого працівника органів прокуратури, який обіймає посаду, подібну до тієї, що обіймав позивач, для здійснення перерахунку пенсії за вислугу років на підставі Закону № 1789-ХІІ та постанови № 657 станом на 01 вересня 2017 року, положення нормативно-правових актів, якими затверджувалась форма такої довідки та визначався порядок її заповнення, втратили чинність, а іншого нормативного-правового акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта видачі відповідної довідки, немає.

67. За таких обставин, а також ураховуючи відсутність правових підстав для перерахунку пенсії позивача, у відповідача не було підстав для видачі позивачу відповідної довідки, у зв`язку із чим відмова в її видачі з одночасним роз`ясненням при цьому суті змін до пенсійного законодавства України не порушила прав та законних інтересів ОСОБА_1

68. До того ж відповідно до статті 101 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.

69. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним.

70. Доводи та міркування інших скаржників, викладені в апеляційних скаргах, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

71. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року.

Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг

72. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

73. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

74. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційні скарги та заяви про приєднання до апеляційної скарги позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року - без змін.

Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , а також заяви ОСОБА_8 , Професійної спілки працівників державних установ України про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 , - залишити без задоволення.

2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Князєв

Суддя -доповідач О. С. Золотніков

Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко

Т. О. Анцупова Н. П. Лященко

С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л. І. Рогач

Ю. Л. Власов О. М. Ситнік

В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська

О. Р. Кібенко

Джерело: ЄДРСР 85776329

Link to post
Share on other sites

В этом образцовом деле судьи большой палаты продемонстрировали образцовый цинизм и извращенное понимания Верховенства права. В одних делах они даже не заикаются о неконституционности указывая на доброчестность и справедливость, а также несправедливость Законов тут же просто цинично рассказали об отсутствии неконституционности Закона и прямо проигнорировали прямые нормы Конституции.

Большая плата поддержала ВС-КАС и указала следующие варианты, которые могут быть применены ко всем пенсионным выплатам:

1) если на момент обращения с заявлением о выдаче справки о заработной плате неработающий пенсионер органов прокуратуры аргументирует свою просьбу желанием осуществить перерасчет пенсии за выслугу лет на основании закона, который действует и предусматривает право, условия и основания ее пересчета, такую справку обязан выдать тот орган прокуратуры, в котором до выхода на пенсию работал заявитель;

2) если неработающий пенсионер органов прокуратуры обращается в орган прокуратуры с заявлением выдать справку установленной формы и содержания о заработной плате, необходимую для перерасчета пенсии за выслугу лет, при условии, что закон о праве, формы и виды пенсионного обеспечения на момент обращения с заявлением не предусматривает оснований, условий и порядка перерасчета пенсии и в связи с этим не устанавливает общеобязательного положений о форме, содержании и механизм ее выдачи, отказ органа прокуратуры выдать такую справку не является противоправным;

3) если пенсионер органов прокуратуры просит выдать справку о заработной плате при условии, что материальный закон о праве, формы и виды пенсионного обеспечения предусматривает право, основания, размер и виды составляющих перерасчета пенсии, но не нормирует порядок выдачи справки о заработной плате, отказ в выдачи такого документа со ссылкой на отсутствие нормативного акта о порядке и условиях выдачи справки должен признаваться противоправным, поскольку право на перерасчет пенсии не может и не должен зависеть от механизма его реализации;

4) если на момент обращения закон не устанавливает права на перерасчет пенсии за выслугу лет и не предусматривает обязанности предоставления справки о заработной плате, орган прокуратуры не может выдавать справки произвольной формы или по аналогии с другими нормативными актами, поскольку отсутствие законной цели, для которой требуется справка, делает невозможным использование любого из средств для ее достижения;

5) если субъект обращения просит предоставить справку о заработной плате для перерасчета пенсии во времени, когда закон не предусматривает такого права, субъект властных полномочий, которому адресован запрос, он должен рассмотреть его и ответить на него. Непредоставление ответа только потому, что истец не имеет права на перерасчет пенсии, должен признаваться противоправным действием, поскольку отсутствие законодательных оснований для выдачи справки не означает, что орган прокуратуры, которому адресовано обращение, не должен выполнять отведенную ему функцию по рассмотрению таких обращений и предоставления на них ответов, в том числе с указанием причины отказа выдать запрашиваемую справку.

 

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 серпня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 804/173/17
      Провадження № 11-132апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «Фідобанк» відповідно), треті особи: Фонд, ПАТ «Фідобанк», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року (судді Дадим Ю. М., Лукманова О. М., Уханенко С. А.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила:
      - визнати неправомірною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення вимоги у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк»;
      - зобов`язати відповідача включити вимогу у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк».
      На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що уповноваженою особою Фондупротиправно не включено вимогу позивача до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк», чим порушено її майнові права. Вважає, що бездіяльність відповідача щодо невключення її вимоги у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк» є неправомірною та такою, що порушує її права та законні інтереси як кредитора банку.
      У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини справи.
      27 серпня 2014 року між позивачем - ОСОБА_1 і ПАТ «Фідобанк» укладено договір банківського (поточного) рахунку з використанням електронного платіжного засобу № ДКБО 2274601, відповідно до умов якого ОСОБА_1 відкрито банківський (поточний) рахунок з використанням електронного платіжного засобу № НОМЕР_1 на умовах Правил надання банківських послуг на умовах комплексного банківського обслуговування для клієнтів - фізичних осіб в ПАТ «Фідобанк» з метою зарахування на нього грошових коштів і здійснення розрахунково-касових операцій відповідно до режиму використання поточних рахунків, передбаченого чинним законодавством України.
      18 травня 2016 року позивачем здійснено поповнення рахунку № НОМЕР_1 у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» в м. Дніпропетровську на суму 150 тис. грн, що підтверджується копією квитанції від 18 травня 2016 року № 383663609.
      Листом від 20 травня 2016 року (накладна кур`єрської служби від 20 травня 2016 року № 21-3232-9881), який отриманий у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» в м. Дніпропетровську від 20 травня 2016 року за № 1319-ВРД ОСОБА_1 звернулася до банку з проханням надати виписку по її рахунку.
      27 травня 2016 року ОСОБА_1 отримано виписку по рахунку № НОМЕР_1 за період з 1 травня по 26 травня 2016 року, згідно з якою ПАТ «Фідобанк» не виконало розпорядження клієнта щодо зарахування грошових коштів у сумі 150 тис. грн, що були внесені до каси банку 18 травня 2016 року та не зарахувало ці грошові кошти на поточний рахунок позивача.
      20 травня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду, на підставі рішення Національного банку України від 20 травня 2016 року № 8 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» до категорії неплатоспроможних», прийнято рішення № 783 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», відповідно до якого розпочато процедуру виведення ПАТ «Фідобанк» з ринку шляхом запровадженням в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 20 травня 2016 року до 19 червня 2016 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано повноваження тимчасового адміністратора.
      Рішенням від 9 червня 2016 року № 959 повноваження уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію ПАТ «Фідобанк» подовжено з 20 червня 2016 року до 19 липня 2016 року включно.
      Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 18 липня 2016 року № 142-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 19 липня 2016 року № 1265 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень ліквідатора банку», відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Фідобанк» з 20 липня 2016 року до 19 липня 2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Фідобанк» Коваленку О. В. з 20 липня 2016 року до 19 липня 2018 року включно.
      10 серпня 2016 року ОСОБА_1 на ім`я уповноваженої особи Фонду направлено заяву про задоволення вимог кредитора та виплату їй гарантованої суми відшкодування за договором банківського (поточного) рахунку з використанням електронного платіжного засобу № ДКБО 2274601, укладеним з ПАТ «Фідобанк».
      18 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про надання довідки про включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог із зазначенням суми та черги виплат.
      Проте уповноважена особа Фонду відповідну довідку ОСОБА_1 не надала, вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів не включила.
      ОСОБА_1 , вважаючи дії уповноваженої особи Фонду протиправними, звернулася з адміністративним позовом до суду.
      Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що на підтвердження поповнення свого рахунку № НОМЕР_1 у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» у м. Дніпропетровськ у розмірі 150 тис. грн позивачем надано копію квитанції від 18 травня 2016 року № 383663609, яка не може бути прийнята як належний та допустимий доказ внесення вказаної суми, оскільки згідно з випискою по особовому рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Фідобанк» за період з 1 травня по 26 травня 2016 року, грошові кошти у сумі 150 тис. грн за вказаний період та станом на момент розгляду справи не надходили, у зв`язку з чим не були зараховані на зазначений поточний рахунок позивача, доказів протилежного позивачем не надано.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 березня 2018 року постанову суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення - про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
      Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги позивачки, дійшов висновку про бездіяльність відповідача, яка полягає у невключенні вимоги ОСОБА_1 у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк», оскільки в судовому засіданні було встановлено, що позивач поповнювала рахунок, що підтверджується квитанцією, а чому гроші не надійшли на рахунок, відповідач пояснень не надав.
      Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, уповноважена особа Фонду звернулася до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі постанову суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
      Також у касаційній скарзіуповноважена особа Фонду просить скасувати судове рішення, зокрема, у тому числі й у зв`язку із порушенням правил предметної юрисдикції, вважаючи, що з урахуванням положень статті 12 Господарського процесуального кодексу України на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      5 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у цій справі, а ухвалою від 13 лютого 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного кодексу України (далі - КАС).
      Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 лютого 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 березня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд в порядку письмового провадження.
      30 травня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 9/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.
      Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 травня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      Позивачка вказує на протиправне невключення її до реєстру акцептованих вимог вкладників, при цьому слід зазначити, що грошові кошти ОСОБА_1 (150 тис. грн) внесені на поточний банківський рахунок, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування.
      У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між ОСОБА_1 , Фондом та уповноваженою особою Фонду і визначення яких залежить від з`ясування прав позивачки, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.
      Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
      Статтею 6 КАС у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду,установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - в редакції, чинній на момент звернення позивачки з цим позовом, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у чинній редакції), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
      На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті.
      У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другоюстатті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку(частина шоста статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      Нормами статті 27 цього Закону встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує, зокрема, перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному вебсайті Фонду; Фонд також оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».
      Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Щодо посилань скаржника на те, що цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, слід зазначити таке.
      Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки.
      Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами.
      Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак - підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного чи господарського судочинства немає.
      Зокрема, правова позиція щодо підсудності цих спорів адміністративним судам була неодноразово висловлена, зокрема, у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справі № 820/3664/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 27 березня 2019 року у справі № 826/6930/15, від 3 липня 2019 року у справі № 813/576/15 та інших.
      Разом з тим предметом спору у цій справі є право фізичної особи на відшкодування вкладу за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами, відтак зазначені посилання скаржника є безпідставні, оскільки вони не впливають на визначення предметної юрисдикції цього спору.
      Окрім того, Велика Палата вважає за необхідне переглянути оскаржуване судове рішення апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи.
      Як уже було зазначено, статті 26 та 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають набуття вкладником права на одержання гарантованої суми відшкодування за вкладом, а також порядок визначення уповноваженою особою Фонду вкладників, які мають право на таке відшкодування за рахунок Фонду.
      Крім того, відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 9 серпня 2012 року № 14 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Положення,) уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує та надає до Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку переліки, зокрема, Перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, згідно з додатком 2 до цього Положення; перелік рахунків вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26Закону, згідно з додатком 3до цього Положення. Протягом дії тимчасової адміністрації та ліквідації банку уповноважена особа Фонду може надавати зміни та доповнення до переліків.
      Пунктами 2-4 розділу ІІІ Положення визначено, що Фонд складає на підставі Переліку реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат за формою, наведеною у додатку 5 до цього Положення (далі - Загальний реєстр), що затверджується виконавчою дирекцією Фонду. Фонд складає зміни та доповнення до Загального реєстру, що затверджуються виконавчою дирекцією Фонду на підставі змін та доповнень до Переліку, прийнятих Фондом. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Таким чином, уповноважена особа Фонду наділена повноваженнями на формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а також і на внесення додаткової інформації щодо вкладників до такого переліку.
      Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладником є фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
      Як установлено судами, позивачка внаслідок укладення договору про відкриття банківського рахунку набула статусу вкладниці банку в розумінні зазначених вище норм.
      На дату введення тимчасової адміністрації на рахунку позивачки мали обліковуватись кошти в сумі 150 тис. грн, що підтверджується квитанцією, при цьому договір банківського рахунку було відкрито до введення тимчасової адміністрації. Проте факт зарахування коштів на рахунок позивачки відповідачем заперечується.
      Згідно зі статтею 71 КАС (статтею 77 КАС у чинній редакції) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що досліджений оригінал квитанції поповнення ОСОБА_1 карткового банківського рахунку є доказом проведення банківської операції, а відповідачем не надано пояснень, з яких причин гроші не надійшли на поточний рахунок позивачки.
      Відповідно до абзаців чотирнадцятого, п`ятнадцятого пункту 4 розділу І Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 174 від 1 червня 2011 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Інструкція) касове обслуговування - надання послуг з приймання, видачі та обміну готівки; касовий документ - документ, який оформляється для здійснення касової операції.
      Пунктом 5 розділу І Інструкції встановлено, що банк (філія) зобов`язаний здійснювати касове обслуговування клієнтів на підставі договірних відносин через касу банку.
      Відповідно до пункту 8 розділу І Інструкції банк під час здійснення касових операцій має, серед іншого, забезпечувати: своєчасне повне оприбутковування готівки національної та іноземної валюти, що надійшла до каси банку, та її зарахування на зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-правових актів; документальне оформлення руху готівки національної та іноземної валюти в касі банку; своєчасне відображення касових операцій у бухгалтерському обліку.
      За абзацом першим пункту 1.1 глави 1 розділу IV Інструкції до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать: заява на переказ готівки (додаток 8), прибутково-видатковий касовий ордер (додаток 9), заява на видачу готівки (додаток 10), прибутковий касовий ордер (додаток 11), видатковий касовий ордер (додаток 12), грошовий чек (додаток 13), квитанція про прийняття на інкасо банкнот іноземних держав (додаток 22), квитанція про приймання до сплати на інкасо чеків в іноземній валюті, рахунки на сплату платежів, а також сліп, квитанція, чек банкомата, що формуються платіжними пристроями, та документи для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій формі, установлені відповідною платіжною системою.
      Згідно з пунктом 2.1 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні банк (філія, відділення) приймає від клієнта готівку для здійснення її переказу через операційну касу і платіжні пристрої.
      У відповідності до пункту 2.9. глави 2 розділу IV Інструкції банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп "вечірня" чи "післяопераційний час"), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Зі змісту наведених правових норм убачається, що клієнту після завершення приймання готівки видається квитанція, яка, крім іншого, має містити підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Таким чином, квитанція, яка видається банком за наслідками її прийняття, є підтвердженням факту проведення відповідної операції. Лише у разі встановлення її недостовірності на підставі належних та допустимих доказів суд вправі прийняти її як доказ, який підтверджує чи спростовує факт прийняття готівки банком та її розмір.
      Уповноважена особа Фонду посилалася на те, що нею подавалася заява про вчинення кримінального правопорушення.
      Відповідно до частини четвертої статті 9 КАС суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
      Згідно з положеннями статті 72 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
      Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
      Відповідно до частини другої статті 73 КАС предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
      Згідно з частиною першою статті 102 КАС суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:
      1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;
      2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не скористались усіма наданими процесуальними засобами для офіційного з`ясування всіх обставин справи з метою винесення законного та обґрунтованого рішення.
      За змістом частин першої та другої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      Відповідно до частини другої статті 353 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
      Частиною четвертою статті 353 КАС визначено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами не з`ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.
      Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід надати правову оцінку заявленим позовним вимогам та запереченням уповноваженої особи Фонду, дослідити порядок проведення спірної банківської операції, з`ясувати достовірність квитанції від 18 травня 2016 року та результати кримінального провадження (у разі їх наявності), врахувавши їх при винесенні рішення.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича задовольнити частково.
      2. Постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року та Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2017 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича, треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство «Фідобанк», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 91520461
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      09 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 1-27/10
      Провадження № 13-22 зво 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Яновської О. Г.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., ЛобойкаЛ.М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситник О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л. Ю.,
      засудженого ОСОБА_1 ,
      захисника Бєжанової А. В.,
      прокурора Трояна О. Л.
      розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою та доповненням до заяви ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2011 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА :
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Тіньки Чигиринського району Черкаської області, громадянина України, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 6, 13 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187, частини 3 статті 185, частини 1 статті 263 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК України).
      2. На підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим засудженому визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні особливо тяжких та тяжких злочинів проти життя особи, проти власності, а також у незаконному придбанні, перевезенні та зберіганні бойових припасів. Указані злочинні дії вчинено засудженим за таких обставин.
      4. ОСОБА_1 у 2004 році, проживаючи в с. Тіньки Чигиринського району Черкаської області, не маючи джерела доходу, вирішив відслідковувати самотніх пенсіонерів з метою вчинення розбійних нападів та умисних вбивств із корисливих мотивів. Для приховання слідів злочину засуджений розташовував тіла потерпілих так, щоб настання смерті виглядало як нещасний випадок.
      5. Так, 4 жовтня 2004 року приблизно о 7 год. ОСОБА_1 із метою вчинення розбійного нападу та умисного вбивства прийшов на подвір`я домоволодіння ОСОБА_2 в АДРЕСА_1 , де, зустрівшись із нею на подвір`ї, переконався, що у домоволодінні нікого немає, поблизу відсутні сторонні особи, та із застосуванням фізичної сили, відібрав із рук потерпілої молоток і ним завдав останній два удари по голові. Діями засудженого спричинено ОСОБА_2 черепно-мозкову травму у виді перелому кісток склепіння та основи черепа, тяжкі тілесні ушкодження, чим протиправно заподіяно смерть із корисливих мотивів. Шляхом вільного доступу засуджений проник у будинок та відкрито заволодів грошима у сумі 20 000 грн., після чого покинув місце злочину.
      6. Він же як особа, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК України, 10 листопада 2007 року приблизно о 7 год. прийшов у домоволодіння ОСОБА_3 на АДРЕСА_2 , де з метою вчинення розбійного нападу напав на потерпілу, з метою заподіяння смерті з корисливих мотивів, вдарив її декілька разів головою об мурований стовп опори житлового будинку, штовхнув із силою на землю, вдарив головою та тулубом об металеву решітку. Унаслідок спричинення черепно-мозкової травми у виді перелому кісток основи та склепіння черепу, закритої травми грудної клітки з численними переломами ребер - тяжких тілесних ушкодженьнаступила смерть потерпілої. ОСОБА_1 шляхом вільного доступу проник у будинок із метою відкритого заволодіння майном, обшукав його, але гроші та цінні речі не знайшов із незалежних від нього причин.
      7. Також засуджений 22 грудня 2007 року близько 7 год. прийшов на подвір`я домоволодіння ОСОБА_4 на АДРЕСА_3 . З метою розбою та заподіяння смерті з корисливих мотивів напав на ОСОБА_4 , схопивши її за голову, вдарив об дерев`яний одвірок приміщення літньої кухні, а після цього вдарив тулубом об ребристі виступи плити в приміщенні кухні. Унаслідок спричинення ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень, закритої травми грудної клітки, двосторонніх переломів ребер наступила смерть потерпілої. ОСОБА_1 шляхом вільного доступу проник у приміщення будинку і заволодів грошима у сумі 3400 грн. Переконавшись, що ОСОБА_4 померла, ОСОБА_1 , маскуючи злочин під нещасний випадок, викрутив у приміщенні кухні лампочку і поклав її в руку вбитої, а поруч залишив перевернутий кухонний стілець, імітуючи падіння, внаслідок якого начебто були отримані смертельні травми.
      8. Крім того, 17 травня 2009 року приблизно о 7 год. засуджений прийшов на подвір`я домоволодіння потерпілої ОСОБА_5 в АДРЕСА_4 та напав на неї з метою умисного вбивства з корисливих мотивів, взявшись за ручку вхідних дверей, завдав ними удар по голові потерпілої, від якого вона впала на підлогу. ОСОБА_1 знайшов поряд дерев`яну палицю з металевою насадкою на кінці, якою наніс декілька ударів потерпілій по голові. Діями засудженого спричинено рани та крововиливи в м`які тканини голови потерпілої. Від отриманих тілесних ушкоджень потерпіла померла на місці події. Шляхом вільного доступу ОСОБА_1 проник у будинок та заволодів грошима потерпілої в сумі 11 294,66 грн.
      9. 06 липня 2009 року приблизно об 11 год. ОСОБА_1 прийшов на подвір`я до ОСОБА_6 , що розташоване на АДРЕСА_5 , де з метою розбою та заподіяння смерті з корисливих мотивів штовхнув ОСОБА_6 в приміщення гаража, внаслідок чого остання впала і вдарилась головою об металевий газовий балон. Засуджений дерев`яною палицею завдав декілька ударів ОСОБА_6 по голові. Внаслідок спричинення потерпілій черепно-мозкової травми у виді крововиливів під м`які мозкові оболонки головного мозку та мозочка, крововиливів у м`які тканини голови заподіяно смерть ОСОБА_6 . Засуджений шляхом вільного доступу проник до будинку потерпілої, де відкрито заволодів її грошима в сумі 1700 грн., після чого покинув місце злочину.
      10. ОСОБА_1 24 березня 2008 року приблизно о 21 год. прийшов до домоволодіння потерпілої ОСОБА_7 , де шляхом зриву скоби навісного замка вхідних дверей проник у її будинок, звідки таємно викрав її майно, а саме: гроші в сумі 1000 грн. та 3000 дол. США, що згідно з курсом Національного банку України становило 15 150 грн., а всього на загальну суму 16 150 грн., після чого з місця вчинення злочину зник, розпорядившись викраденими грішми на власний розсуд.
      11. Окрім того, влітку 2005 року, працюючи по найму на ліквідації цукрового заводу в селі Липняжка, під час проведення газозварювальних робіт в одній із кімнат адміністративного приміщення заводу ОСОБА_1 виявив, привласнив і тим самим незаконно придбав 76 бойових патронів калібру 5,6 мм до нарізної вогнепальної зброї. Зберігаючи при собі боєприпаси, незаконно перевіз їх до місця свого проживання, де і зберігав.
      12. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі -Вищий спеціалізований суд) від 15 лютого 2011 року вирок суду щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
      13. 09 січня 2020 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «Сіянко проти України» встановлено порушення Україною пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо його права на захист у зв`язку з відсутністю захисника 10 липня 2009 року, коли заявник давав зізнавальні показання.
      14. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Верховного Суду про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, за виключними обставинами.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      15. ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2020 року в справі «Сіянко проти України» (заява №52571/11), яке набуло статусу остаточного, констатовано порушення Україною вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв`язку з відсутністю захисника 10 липня 2009 року, коли заявник зізнався у вчиненні умисних вбивств.
      16. За висновками Суду, вказане порушення Конвенції наступило у зв`язку з тим, що 10 липня 2009 року, коли заявник надавав зізнавальні показання, його право на правову допомогу було обмежено.
      17. Водночас решту скарг заявника ЄСПЛ визнано неприйнятними.
      18. Міжнародною судовою установою постановлено, що встановлення порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.
      19. У рішенні ЄСПЛ у справі «Сіянко проти України», визнаючи порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, Суд указав, що 10 липня 2009 року під час досудового розслідування кримінальної справи слідчий з 09 год. 00 хвл. до 09 год. 20 хвл. проінформував заявника про його процесуальні права, у тому числі про право на правову допомогу, і заявник письмово відмовився від свого права на захисника. Потім заявнику пред`явили обвинувачення у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_6 і в період з 09 год. 30 хвл. по 10 год. 30 хвл. ОСОБА_1 повторно підтвердив раніше повідомлені ним показання, вказуючи, що вбив ОСОБА_6 випадково.
      20. Того ж дня з 11 год. 00 хвл. до 15 год. 20 хвл. слідчим було послідовно складено п`ять явок з повинною заявника, в яких було зазначено, що заявник прийшов до нього та зізнався у вчиненні низки злочинів: крадіжки грошей з будинку, розбійному нападі та чотирьох убивствах.
      21. Розглядаючи питання порушення положень Конвенції, ЄСПЛ указав, що з показань, наданих працівниками міліції у справі, вбачається, що їм було відомо, що ОСОБА_1 мав намір зізнатися у вчиненні вбивств, оскільки він ніби повідомив про це перед написанням явок з повинною за епізодами умисних убивств ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (пункт 40 рішення).
      22. Міжнародна судова установа вказала, що органи влади мали усвідомлювати правові наслідки, до яких може призвести обвинувачення, у тому числі ризик довічного позбавлення волі. Тим більше, національне законодавство не передбачало відмови від права на правову допомогу в такій ситуації, а вимагало обов`язкову участь захисника (стаття 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі- КПК України 1960 року).
      23. Суд проаналізував указану обставину та дійшов висновку, що зроблена заявником заява 10 липня 2009 року про відмову від правової допомоги не могла вважатися дійсною у зв`язку з наступними зізнавальними показаннями і ці показання, відповідно, не могли вважатися такими, що були надані після ефективної відмови.
      24. З огляду на зазначене міжнародною судовою установою встановлено, що 10 липня 2009 року, коли заявник давав зізнавальні показання, його право на правову допомогу було обмежено.
      25. Виходячи з наведеного явки з повинною ОСОБА_1 за епізодами щодо потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не можуть вважатися допустимими доказами у зв`язку з невідповідністю способу їх одержання вимогам Конвенції і нормам національного законодавства.
      26. Як убачається з матеріалів справи, в судовому засіданні ОСОБА_1 , заперечуючи свою причетність до всіх убивств, крім ОСОБА_6 , вказував на недотримання органами досудового розслідування його права на захист у зв`язку з відібранням у нього перших зізнань у злочинах щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 без участі адвоката.
      27. Указаних доводів засудженого щодо порушення законності одержання явок з повинною суди першої та касаційної інстанцій належним чином не перевірили і не дали на них вичерпних відповідей.
      28. Досліджуючи цю обставину, ЄСПЛ указав, що апеляційний суд послався на первинні зізнавальні показання заявника від 10 липня 2009 року як на докази, обґрунтовуючи доведеність його винуватості у вчиненні вбивств, при цьому не дав оцінки порушенням права ОСОБА_1 на правову допомогу або правовим наслідкам відсутності захисника.
      29. Вищий спеціалізований суд, перевіряючи доводи касаційної скарги, встановив, що засудження заявника ґрунтувалося на допустимих доказах. Проте цей аналіз не включав первинних зізнавальних показань заявника від 10 липня 2009 року та їхньої ролі, яку вони відіграли під час досудового розслідування, а стосувався лише показань заявника, які він давав як підозрюваний та обвинувачений.
      30. Наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження у доступі до захисника, ЄСПЛ дійшов висновку, що в розглянутому кримінальному провадженні щодо заявника не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства внаслідок обмеження права заявника на правову допомогу 10 липня 2009 року, коли він надав свої первинні зізнавальні показання у вчиненні вбивств.
      31. Водночас у пункті 67 рішення ЄСПЛ послався на те, що під час затримання та першого допиту ОСОБА_1 за обвинуваченням у вчиненні вбивства ОСОБА_6 , крадіжки з будинку ОСОБА_7 та незаконному володінні боєприпасами, які були предметами різних проваджень, заявнику було чітко роз`яснено його право на правову допомогу та він чітко відмовився від свого права на захисника (пункти 9, 12, 18 і 20 рішення), а в пункті 75 міжнародною судовою установою наголошено, що низка фактів у справі вказує на користь визнання провадження справедливим.
      32. Суд указав, що такі відмови від правової допомоги могли бути прийняті відповідно до національного законодавства, оскільки відповідні обвинувачення не вимагали обов`язкової участі захисника, і тому органи влади не можуть нести відповідальність за будь-які наслідки цих відмов, які призвели до його засудження за цим обвинуваченням.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      33. У заяві та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд судових рішень, посилаючись на рішення ЄСПЛ, просить скасувати вирок Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду від 15 лютого 2011 року, а кримінальну справу щодо нього закрити. У своїх доповненнях до заяви ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Черкаського районного суду Черкаської області від 21 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2017 року, якими засудженому відмовлено у задоволенні його заяви про перегляд вирокуАпеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року за нововиявленими обставинами.
      34. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 навів аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      35. У судовому засіданні засуджений та захисник частково підтримали позицію, викладену у заяві ОСОБА_1 . Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду від 15 лютого 2011 року в тій частині, щодо якої ЄСПЛ встановив порушення його прав, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд.
      36. Прокурор висловився про необхідність часткового задоволення заяви ОСОБА_1 шляхом виключення з судових рішень посилань як на докази на явки з повинною та показання заявника як підозрюваного від 10 липня 2009 року, надані без участі захисника.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      37. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві, зокрема, з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
      38. Крім того, відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      39. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      40. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру .
      41. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      42. Згідно із частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      43. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      44. З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) має вирішити питання щодо наявності підстав для застосування до заявника заходів індивідуального характеру, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)
      45. Відповідно до статті 59 Конституції України, статей 43, 43-1 КПК України 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства.
      46. Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45 КПК України 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      47. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною особи, відібрання її первинних показань при допиті або вже обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину.
      48. Згідно з вимогами пункту 3, частини 2 статті 370 КПК України 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_2 .
      49. Висновки про винуватість ОСОБА_1 в умисному вбивстві ОСОБА_2 суд обгрунтував його показаннями, наданими під час допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та в ході відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. У цих свідченнях заявник зазначав, що прийшов до потерпілої позичити гроші, оскільки вважав, що вона має значні статки. У відповідь на відмову ОСОБА_2 дати кошти у борг засуджений, як слідувало з цих показань, розлютився, двічі вдарив її молотком по голові і штовхнув у приміщення сараю, після чого потерпіла перестала подавати ознаки життя (т. 4, а. с. 4, 5, 12, 21, 22).
      50. Показання ОСОБА_1 щодо способу вбивства об`єктивно підтверджені даними досліджених у судовому засіданні протоколів ексгумації, огляду трупа ОСОБА_2 та висновків судово-медичних експертиз про спричинення їй черепно-мозкової травми з переломами кісток склепіння й основи черепа та крововиливами у м`які тканини голови, що могли утворитися за обставин, повідомлених заявником у ході відтворення обстановки і обставин події (т. 2, а. с. 24, 25, 32, 33, 36, 37).
      51. Початкові показання засудженого під час досудового слідства і результати судово-медичних експертних досліджень відносно характеру заподіяних ОСОБА_2 тілесних ушкоджень узгоджувалися з показаннями в судовому засіданні потерпілої ОСОБА_8 (доньки загиблої) про те, що коли тіло матері піднімали з підлоги, у неї з вуха пішла кров. ОСОБА_8 також вказувала на те, що ОСОБА_2 незадовго до смерті наймала ОСОБА_1 для виконання робіт по господарству. ОСОБА_8 , а також свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 повідомили, що їх родина передавала ОСОБА_2 на зберігання 20 000 грн, які після її загибелі зникли.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_3 .
      52. Визнаючи обвинувачення заявника доведеним, суд узяв до уваги показання ОСОБА_1 , отримані в ході допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. За цими показаннями, станом на осінь 2007 року засуджений мав значні кредитні борги, а тому прийшов до ОСОБА_3 позичити кошти. Заявник зазначав, що коли ОСОБА_3 відмовила, він ударив її головою спочатку об опору навісу біля будинку, а потім - об бетонну поверхню між порогом і решіткою для чищення взуття. Підтверджував ОСОБА_1 і факт пошуку ним після вбивства матеріальних цінностей у будинку загиблої (т. 4, а. с. 5, 6, 13-15, 22).
      53. Ці показання щодо характеру насильницьких дій підтверджено даними протоколів ексгумації, огляду трупа ОСОБА_3 , висновками судово-медичних експертиз про спричинення загиблій черепно-мозкової травми з переломами кісток склепіння й основи черепа і крововиливами у м`які тканини голови, а також закритої травми грудної клітини з численними двосторонніми переломами ребер, які могли утворитися за обставин, повідомлених ОСОБА_1 під час відтворення обстановки і обставин події (т. 2, а. с. 100, 101, 114, 115, 119, 120, 124).
      54. Початкові свідчення засудженого і результати судово-медичних експертних досліджень відносно способу вбивства узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 про виявлення ОСОБА_3 на території її домоволодіння мертвою з тілесними ушкодженнями на голові й обличчі.
      55. При цьому ОСОБА_13 і потерпілий ОСОБА_14 уточнювали, що під час підготовки тіла до поховання та похорону на голові загиблої було видно рану, що кровоточила. Звертали увагу і на те, що після смерті ОСОБА_3 в її помешканні була порушена обстановка та зникли гроші.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_4 .
      56. Висновки суду про винуватість ОСОБА_1 в умисному вбивстві ОСОБА_4 ґрунтуються на його показаннях, отриманих у ході допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. У показаннях як підозрюваного засуджений зазначав, що прийшов до ОСОБА_4 попросити позичити гроші, водночас заздалегідь вирішив у разі відмови вбити її та знайти їх самостійно. Як стверджував ОСОБА_1 під час слідчих дій, коли потерпіла не погодилася дати йому кошти у борг, він вдарив ОСОБА_4 головою об одвірок літньої кухні, штовхнув у це приміщення і вона вдарилася головою об металевий кутник труби. Повідомляв заявник і про те, що він намагався інсценувати загибель ОСОБА_4 унаслідок нещасного випадку, тому поклав у її руку патрон від електричної лампи і перекинув стілець, щоб подія виглядала як падіння при спробі замінити лампу (т. 4, а. с. 7, 16-18, 24,25).
      57. У результаті проведених судово-медичних експертиз трупа ОСОБА_4 було встановлено спричинення їй закритої травми грудної клітки з численними двосторонніми переломами ребер, які могли утворитися за обставин, повідомлених ОСОБА_1 у ході відтворення обстановки і обставин події (т. 2, а. с. 183-188, 190-194, 200, 201, 207). За даними висновку судово-медичної імунологічної експертизи на вилученій у домоволодінні ОСОБА_4 ковдрі було виявлено кров людини, яка могла походити від загиблої ( т. 2, а. с. 212-217).
      58. Початкові свідчення ОСОБА_1 щодо способу вбивства і спроби замаскувати сліди узгоджувалися з показаннями потерпілої ОСОБА_15 та свідка ОСОБА_16 , котрі знайшли ОСОБА_4 у приміщенні літньої кухні мертвою зі слідами крові на голові. При цьому у руці покійної знаходилася колба від електричної лампи. Повідомили потерпіла і свідок також про факт зникнення з будинку загиблої її заощаджень на поховання.
      59. ОСОБА_15 указала на те, що наявність у руці трупа патрона від лампи виглядала неприродньо і викликала підозру. Окрім наведеного, згідно з показаннями ОСОБА_15 , загибла зберігала в помешканні 3 000 грн. Наголошувала потерпіла і на тому, що ОСОБА_1 незадовго до смерті ОСОБА_4 просив у неї позичити гроші, мав матеріальні труднощі.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_5 .
      60. Доводячи винуватість ОСОБА_1 у навмисному вбивстві ОСОБА_5 , суд взяв до уваги показання заявника, отримані в ході допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. У цих свідченнях засуджений повідомляв, що прийшов до ОСОБА_5 позичити гроші, оскільки кілька років тому вона добре заплатила ОСОБА_1 за виконані ремонтні роботи і тому він вирішив, що ця людина має значні статки. Після відмови ОСОБА_5 дати гроші в борг, засуджений ударив її по голові дверима, а потім - кілька разів палицею з гострим наконечником. Коли потерпіла перестала подавати ознаки життя, ОСОБА_1 обшукав будинок і заволодів грошима в сумі 7 000 грн, які в подальшому витратив на погашення кредиту. Зазначав заявник і про те, що під час пошуку в хаті матеріальних цінностей він побачив у вікно, як до ОСОБА_5 приїхали племінник та онук, котрі одразу пішли на город, а він після цього залишив місце події (т. 4, а. с. 7, 8, 18-20, 23, 24).
      61. Ці показання ОСОБА_1 узгоджуються з показаннями потерпілого ОСОБА_17 , свідків ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 . Відповідно до цих показань 17 травня 2009 року ОСОБА_17 та ОСОБА_18 приїхали до ОСОБА_5 допомогти по господарству й одразу вирушили на город. Виконавши городні роботи, вони зайшли в будинок і виявили свою родичку мертвою з розбитою головою, а також побачили численні сліди крові на підлозі й одвірку вхідних дверей. Повідомляли і про зникнення з помешкання загиблої заощаджень.
      62. Як указувала свідок ОСОБА_19 , за кілька днів до смерті ОСОБА_5 отримала пенсію, субсидію, 3 000 грн. за земельні паї, а також зняла 4 000 грн. зі свого рахунка в ощадній касі. Займалася ОСОБА_5 і торгівельною діяльністю, від якої мала доходи. Згідно з цими ж показаннями незадовго до смерті їх родички ОСОБА_1 просив у ОСОБА_19 позичити гроші, а після відмови став цікавитися, чи допомагає ОСОБА_5 фінансово їх сім`ї. Дізнавшись про вбивство тітки свого чоловіка, ОСОБА_19 зрозуміла, що шляхом таких запитань засуджений намагався з`ясувати, чи зберігає ОСОБА_5 гроші у власному домоволодінні. Свідок ОСОБА_20 підтвердила наявність на голові загиблої рани, яка сильно кровоточила, і слідів крові на гачку вхідних дверей (т. 3, а. с. 104-106).
      63. Початкові свідчення заявника про спосіб убивства узгоджуються із показаннями потерпілого і свідків щодо завданих ОСОБА_5 тілесних ушкоджень, підтверджуються даними протоколів ексгумації, огляду трупа та висновків судово-медичних експертиз про виявлення на тілі загиблої ран і крововиливів у м`які тканини голови, що могли утворитися за обставин, повідомлених ОСОБА_1 під час відтворення обстановки і обставин події (т. 3, а. с. 27, 28, 34, 35, 45, 46).
      64. За результатами судово-медичної імунологічної експертизи у змивах з місця події було виявлено кров людини, яка могла походити від ОСОБА_5 . Показання ОСОБА_1 щодо використання коштів, отриманих унаслідок злочину, об`єктивно підтверджено даними вилучених у ході виїмки з Комерційного банку «Приватбанк» і досліджених у судовому засіданні матеріалів кредитної справи засудженого і роздруківки руху коштів на його кредитних рахунках. На підставі цих документів суд установив, що 18 травня 2009 року, тобто наступного дня після смерті ОСОБА_5 , заявник, не працюючи та не маючи законних джерел доходу, сплатив на погашення кредиту 11 294 грн. (т. 3, а. с. 334, 360).
      65. Як убачається з матеріалів справи, допит ОСОБА_1 13 липня 2009 року та відтворення обстановки і обставин події за його участю 29 липня 2009 року зафіксовано відповідно до вимог КПК України 1960 року у відповідних протоколах та проведено відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45, статті 107 КПК України 1960 року за участю адвоката. Будь-яких обставин, які могли би свідчити про обмеження права ОСОБА_1 на свободу вибору захисника чи ставити під сумнів якість наданих йому юридичних послуг, з матеріалів справи не вбачається і ЄСПЛ не встановлено.
      66. Викладені висновки в рішенні ЄСПЛ також не дають правових підстав для визнання результатів цих слідчих дій недопустимими доказами.
      67. Велика Палата звертає увагу на те, що після забезпечення кваліфікованою правовою допомогою засуджений у ході допиту як підозрюваного дав показання значно інформативніші порівняно з явками з повинною про вчинені злочини і детально вказав способи смертельного травмування потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
      68. Зокрема, після забезпечення кваліфікованою правовою допомогою засуджений мав можливість одразу відмовитися від явок з повинною, заявивши про відібрання початкових зізнань у злочинах унаслідок порушення його процесуальних прав.
      69. Однак ОСОБА_1 цього не зробив, а навпаки, в ході допиту як підозрюваного дав показання значно розгорнутіші. У показаннях за участю захисника заявник докладно й послідовно розповідав про своє скрутне матеріальне становище, наявність кредитної заборгованості, наміри отримати від потерпілих гроші, пошук їх у помешканнях після вбивств і заволодіння майном загиблих, способи приховування слідів злочинів, а також детально відтворював зміст своїх розмов із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , конкретизував та уточнював механізм заподіяння їм тілесних ушкоджень.
      70. Більш того, якщо в явці з повинною в убивстві ОСОБА_4 засуджений повідомляв, що прийшов до неї з наміром лише позичити кошти, то в показаннях як підозрюваного ОСОБА_1 підтвердив наявність у нього ще до прибуття на місце події умислу вбити ОСОБА_4 і самому знайти гроші в разі відмови потерпілої дати їх добровільно (т. 4, а. с. 6, 7).
      71. Таким чином, після вступу у справу захисника ОСОБА_1 не заперечував зміст явок з повинною, а визнав достовірність попередніх зізнань і повідомив низку нових подробиць, яких явки з повинною не містили.
      72. Жодних обставин, які б ставили під сумнів добровільність процесуальної поведінки ОСОБА_1 під час допиту 13 липня 2009 року, а також усіх подальших слідчих дій, матеріалами справи не підтверджено, не встановлено таких фактів і ЄСПЛ.
      73. Навпаки, доводи заявника про порушення його права за статтею 3 Конвенції у формі примушування до зізнання у злочинах шляхом психологічного насильства ЄСПЛ відхилив як явно необґрунтовані.
      74. Хоч мотивувальна частина рішення Суду містить застереження щодо відсутності доказів на спростування доводів заявника про позбавлення його можливості конфіденційного спілкування з адвокатом до допиту 13 липня 2009 року (пункт 77), але у висновку ЄСПЛ, сформульованому в пункті 79 рішення, зазначено про порушення справедливості судового провадження лише внаслідок обмеження права ОСОБА_1 на юридичну допомогу під час допитів і відібрання явок з повинною 10 липня 2009 року.
      75. Констатації недотримання права заявника за статтею 6 Конвенції у зв`язку з використанням у вироку його показань як підозрюваного від 13 липня 2009 року рішення міжнародної судової установи не містить.
      76. Окрім наведеного, в пункті 78 рішення Суд визнав недотримання державою прав засудженого за статтею 6 Конвенції на стадії касаційного розгляду лише у зв`язку з тим, що Вищий спеціалізований суд погодився з використанням судом першої інстанції у вироку даних явок з повинною заявника від 10 липня 2009 року без належної перевірки законності їх одержання з точки зору дотримання права на захист.
      77. Аналогічних юридичних наслідків невизнання національними судами недопустимими доказами показань заявника як підозрюваного від 13 липня 2009 року ЄСПЛ не встановив (пункт 78 рішення).
      78. Як убачається з матеріалів справи і протоколу судового засідання, під час судового розгляду справи ОСОБА_1 , користуючись професійною юридичною допомогою, заперечуючи свою причетність до вбивств ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , жодного разу не посилався на те, що визнання ним своєї винуватості в цих злочинах у показаннях як підозрюваного від 13 липня 2009 року було зумовлене саме недостатністю часу для конфіденційного спілкування із захисником перед відповідним допитом.
      79. Натомість заявник у судовому засіданні зазначав про порушення його права на захист під час відібрання явок з повинною і самообмову в початкових свідченнях унаслідок застосування недозволених методів слідства. Однак доводи ОСОБА_1 про неправомірний вплив на нього працівників міліції були предметом ретельної перевірки судів першої і касаційної інстанцій та не знайшли свого підтвердження. Недотримання Україною під час судового розгляду даної справи своїх міжнародних зобов`язань у матеріальному та/або процесуальному аспектах статті 3 Конвенції ЄСПЛ не констатував.
      80. Велика Палата звертає увагу на те, що після допиту 13 липня 2009 року до відтворення обстановки і обставин події, проведеного 29 липня 2009 року, заявник мав достатньо часу й можливостей для формування узгодженої позиції захисту з адвокатом. Разом із тим, як видно з матеріалів справи, під час проведення процесуальних дій 29 липня 2009 року, ОСОБА_1 не змінив позицію захисту, а навпаки, в присутності захисника підтвердив свою участь у вчиненні злочинів та на місцях подій продемонстрував обставини позбавлення життя ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та навів нові деталі (т. 4, а. с. 12-25).
      81. Порушень вимог Конвенції під час відтворення обстановки і обставин події за участю заявника 29 липня 2009 року, в тому числі обмеження його права на захист, міжнародною судовою установою не встановлено.
      82. Показання ОСОБА_1 під час допиту 13 липня 2009 року, що за часом передували ексгумаціям і судово-медичним експертизам трупів загиблих, та показання під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року щодо механізму нанесення травм ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , були змістовніші порівняно з результатами експертних досліджень, оскільки в зв`язку з проведенням ексгумацій через тривалий час після вбивств (від 2 місяців до 4,5 років) об`єктивно збереглася можливість виявити лише частину заподіяних загиблим тілесних ушкоджень.
      83. Зокрема, описуючи спосіб убивства ОСОБА_4 , ОСОБА_1 показував про застосування щодо неї насильства, яке призвело до неодноразових ударів головою. Такі свідчення засудженого узгоджувалися з показаннями потерпілої ОСОБА_15 і свідків. Тоді як згідно з висновком судово-медичної експертизи у загиблої було виявлено лише закриту травму грудної клітки з переломами ребер. Із цього слідує, що показання заявника на початку досудового слідства містили дані, що могли бути відомими лише йому як виконавцю злочинів.
      84. Згідно з відеозаписом відтворення обстановки і обставин події й текстовою роздруківкою показань ОСОБА_1 , отриманих під час проведення цієї слідчої дії, він поводився вільно, ініціативно, з активним відстоюванням власної позиції, в тому числі висловлював заперечення щодо окремих запитань і висловлювань слідчого й відмовлявся відповідати на запитання, висвітлення яких вважав для себе невигідним.
      85. Відповідно до висновків судово-психологічних експертиз у поведінці ОСОБА_1 у ході допиту 13 липня 2009 року та відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року констатовано психологічні особливості, характерні для самостійного викладення подій щодо умисних убивств ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , і суттєвого впливу на заявника іншими учасниками процесуальних дій не виявлено (т. 4, а. с. 47-60, 68-88).
      86. Наведені обставини переконливо свідчать про те, що під час допиту як підозрюваного та відтворення обстановки і обставин події засуджений був вільним у своїй процесуальній поведінці і не мав жодних обмежень обирати і змінювати позицію, яку вважав найсприятливішою для себе з урахуванням тактики захисту.
      87. ОСОБА_1 до кінця досудового слідства не скаржився на процедуру його перших допитів і лише в судовому засіданні відмовився від визнавальних показань і почав стверджувати про відібрання їх усупереч установленому законом порядку. Таким чином, самовикриття ОСОБА_1 у явках з повинною, прийнятих правоохоронними органами з порушенням його права на захист, не перешкоджало засудженому змінити показання й заперечити свою причетність до злочинів у момент, коли сам заявник вважав це необхідним і доцільним.
      88. У пункті 80 Рішення ЄСПЛ зазначив, що у низці справ проти України Суд вже встановлював порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у подібних ситуаціях щодо права на правову допомогу (див., mulatis mutandis, згадані рішення у справах «Сітневський га Чайковський проти України» (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine), пункти 64 - 88 та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), пункти 112 - 123).
      89. Велика Палата погоджується з тим, що порушення, встановлені ЄСПЛ у вказаних справі і у справі ОСОБА_1 , є подібними, як і подібними за певними ознаками є ситуації, в якій перебували всі зазначені заявники. Проте у порівнянні із заявниками у у справах «Сітневський та Чайковський проти України» (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine) та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine) ОСОБА_1 не відмовився від визнавальних свідчень у найкоротший строк, підтвердив свою причетність до вбивств у присутності захисника, надав органам слідства додаткову інформацію, яку не надавав без захисника. Суд визнав відсутність у ОСОБА_1 обмежень у праві оскаржувати допустимість доказів або заперечувати проти їх використання в суді. Такі обставини, як і низку інших, ЄСПЛ визнав факторами, що вказують на користь визнання провадження справедливим (пункт 75 Рішення).
      90. Суд визнав, що Уряд переконливо не довів, що за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено внаслідок обмеження права заявника на правову допомогу 10 липня 2009 року, коли він надав свої первинні зізнавальні показання у вчиненні вбивств 3., Цо., Є. та С. (пункт 79 Рішення). Водночас непереконливість доведення Урядом його позиції за наявності низки факторів, які вказують на користь визнання провадження справедливим (пункт 75 Рішення), не дало ЄСПЛ підстав встановити у Рішенні те, що провадження у справі ОСОБА_1 було несправедливим у цілому.
      91. Тож оскільки заявника засуджено за злочини на підставі сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку та ухвалі та які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом згідно з вимогами статті 67 КПК України 1960 року, виключення явок з повинною як доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків судів у частині визнання заявника винуватим в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_21 та ОСОБА_5 , кваліфікації дій ОСОБА_1 та призначення покарання.
      92. На переконання Великої Палати, порушення прав заявника, допущене органами досудового слідства під час відібрання в ОСОБА_1 явок з повинною 10 липня 2009 року, було компенсовано під час наступних процесуальних дій із заявником - допиту його як обвинуваченого та відтворення обстановки і обставин події, що проводились за участю захисника. Матеріали справи не свідчать про те, що показання засудженого, надані в ході зазначених слідчих дій у присутності захисника, були наслідком обмеження його у виборі позиції захисту, зумовленої змістом перших зізнань.
      93. З огляду на зазначене незаконність одержання правоохоронними органами явок з повинною заявника від 10 липня 2009 року не зумовлює недопустимості інших доказів у справі, зокрема показань ОСОБА_1 , отриманих під час допиту як підозрюваного 13 липня 2009 року та в ході відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року.
      94. Не знаходить Велика Палата і перешкод для використання в судових рішеннях як засобів доказування результатів ексгумацій і судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з точки зору сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree).
      95. Зміст цієї доктрини полягає в недопустимості доказів, похідних від джерел, отриманих усупереч вимогам Конвенції (рішення у справах «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany), пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2) (Shabelnik v. Ukraine) (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)» (Yaremenko v. Ukraine (no. 2)). Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
      96. Як видно з матеріалів справи, одразу після смерті ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були поховані без розтинів тіл і відповідних експертних досліджень. Ексгумацію та судово-медичні експертизи трупів здійснено лише після офіційного зізнання ОСОБА_1 в убивствах цих осіб.
      97. Критерієм з`ясування питання про наявність чи відсутність підстав вважати результати ексгумацій та експертиз трупів «плодами отруєного дерева» є можливість або неможливість прийняття правоохоронними органами відповідних процесуальних рішень за відсутності доказів, одержаних унаслідок порушення конвенційних прав заявника.
      98. Однак ініціювання органами досудового розслідування ексгумацій трупів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і відповідних експертних досліджень не було результатом лише зізнань ОСОБА_1 , отриманих усупереч вимогам Конвенції.
      99. Зокрема, призначення ексгумацій та експертиз трупів зумовлювалося відомостями, що містилися не лише в явках з повинною засудженого, а насамперед у його показаннях як підозрюваного від 13 липня 2009 року, що були значно докладнішими, в тому числі, в частині опису способу заподіяння загиблим тілесних ушкоджень, та були надані в присутності захисника. Додаткові судово-медичні експертизи орган досудового розслідування призначив на підставі показань ОСОБА_1 , отриманих у ході відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, що також проводився за участю захисника.
      100. Окрім наведеного, хоч правоохоронні органи не одержували офіційної інформації про можливу загибель ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 внаслідок злочинних дій до зізнання заявника в їх убивствах, родичі всіх загиблих бачили на їх тілах явні сліди насильницької смерті та виявляли зникнення з домоволодінь коштів.
      101. Після викриття ОСОБА_1 в умисному вбивстві з метою заволодіння майном ОСОБА_6 факт попередніх численних смертей самотніх літніх жінок упродовж нетривалого часу в одному селі нібито внаслідок нещасних випадків у сукупності з фактами зникнення з помешкань грошей, найму ОСОБА_2 засудженого для робіт в домоволодінні, звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_4 з проханням позичити кошти незадовго до її смерті, а також одержання ОСОБА_5 за кілька днів до загибелі значної суми коштів та інтересу заявника до її матеріального становища - могли викликати обґрунтовані підозри щодо обставин даних смертей.
      102. З огляду на викладене, факти й обставини справи не свідчать про те, що без зізнання ОСОБА_1 в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виключалася реальна можливість з`ясування органами досудового розслідування причин їх смерті шляхом призначення ексгумацій та судово-медичних експертиз трупів.
      103. Тому, на переконання Великої Палати, відсутні підстави вважати результати інших процесуальних дій «плодами отруєного дерева», а використання їх у вироку як допустимих доказів не суперечить нормам міжнародного права й національного законодавства.
      104. Загалом практика ЄСПЛ свідчить про можливість застосування певних винятків із загальної доктрини заборони використання «плодів отруєного дерева», наприклад, у випадку ситуації так званого «неминучого виявлення» доказів вчинення злочинного діяння (рішення у справі «Свєтіна проти Словенії» (Svetina v. Slovenia)).
      105. Практика Великої Палати також підтверджує можливість використання доказів з так званого незалежного джерела, що призводить до висновків про необхідність виключення доказів, отриманних із порушенням конвенційних прав заявників, але з посиланням у судових рішеннях на інші докази вчинення кримінального правопорушення (постанова Великої Палати від 13 листопада 2019 року у справі № 1-07/07).
      106. У досліджуваній справі Велика Палата не вбачає за можливе використовувати заначені вище виключення з доктрини заборони використання «плодів отруєного дерева». Хоча характер та результати слідчих дій за участю заявника та його захисника, під час яких були надані підтверджуючі та більш деталізовані свідчення щодо обставин та обстановки скоєння інкримінованих ОСОБА_1 злочинів, інші докази винуватості заявника свідчать про застосування процесуальних компенсаторних механізмів, які «очищують від бруду» порушення права заявника на захист у цій справі і дають підстави для повноцінного використання всієї сукупності отриманих доказів за винятком свідчень, наданих у явках з повинною ОСОБА_1 від 10 липня 2009 року.
      107. Згідно із висновками, викладеними Великою Палатою у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 1-305/2009, до необхідних умов, при дотриманні яких видається можливим зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема, на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі:
      - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом;
      - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду;
      - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом);
      - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів;
      - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.
      108. Ураховуючи викладене, Велика Палата вважає, що належним способом забезпечення restitutio in integrum для заявника є усунення правових наслідків порушень конвенційних прав особи шляхом виключення із судових рішень посилань на докази, одержані в результаті таких порушень.
      109. Ухвалюючи за результатом виключного судового провадження рішення, Велика Палата користується повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України (далі- КПК України).
      110. Згідно з частиною першою статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом, зокрема, змінити судові рішення.
      111. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду судових рішень Верховним Судом України були встановлені статтею 400-22 КПК України 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      112. Виходячи з наведеного, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і наслідки, необхідним та можливим способом виправлення таких порушень є зміна вироку й ухвали суду шляхом виключення посилання на явки з повинною засудженого від 10 липня 2009 року як на докази його винуватості в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що відповідатиме принципу юридичної визначеності, який передбачає повагу до засади res judicata - остаточності рішень суду.
      Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами
      113. Як видно з доповнень до заяви ОСОБА_1 , як на підставу для скасування ухвали Черкаського районного суду Черкаської області від 21 березня 2017 року та ухвали апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2017 року, якими йому відмовлено у задоволенні його заяви про перегляд вироку апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року за нововиявленими обставинами, засуджений посилається на рішення ЄСПЛ «Сіянко проти України».
      114. Зазначені доводи заяви ОСОБА_1 . Велика Палата відхиляє, оскільки вказані рішення суду не переглядалися міжнародною судовою установою, а тому не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ні відповідно до Глави 32-1 КПК 1960 року, ні до чинної на момент перегляду Глави 34 КПК України.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 466, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Заяву та доповнення до заяви ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2011 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2011 року щодо ОСОБА_1 змінити.
      Виключити з вироку та ухвали суду посилання на явки з повинною засудженого від 10 липня 2009 року як на докази винуватості в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
      У решті вирок та ухвалу суду залишити без зміни.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      О. Г. Яновська
      Судді:
      Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко Л. М. Лобойко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 91572019
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      1 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 907/29/19
      Провадження № 12-17гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року (головуючий Бонк Т. Б., судді Бойко С. М., Зварич О. В.) у справі № 907/29/19 за позовом Фермерського господарства «Колос» до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області про визнання незаконним та скасування рішення про реєстрацію права власності.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2019 року Фермерське господарство «Колос» (далі - позивач, ФГ «Колос», фермерське господарство) звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (далі - Держгеокадастр) та Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області (далі - Управління юстиції) про визнання незаконним і скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності за Головним управлінням Держземагентства у Закарпатській області на зазначені у позові земельні ділянки, що зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме:
      - на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 19,4942 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 222 , кадастровий номер 2121210100:06:001:0003,номер запису про право власності 8719775, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 573791821212, дата реєстрації - 10 лютого 2015 року, індексний номер 19322281 від 13 лютого 2015 року;
      - на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 14,6939 га за межами населених пунктів Дротинської сільської ради, контур № 123 , кадастровий номер 2121282100:03:001:0014,номер запису про право власності 8733422, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574731221212, дата реєстрації - 13 лютого 2015 року, індексний номер 19348867 від 14 лютого 2015 року;
      - на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 4,8951 га за межами населених пунктів Дротинської сільської ради, контур № 123 , кадастровий номер 2121282100:03:001:0010, номер запису про право власності 8733205, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574715321212, дата реєстрації - 13 лютого 2015 року, індексний номер 19348430 від 14 лютого 2015 року.
      1.2. Позов мотивовано тим, що рішенням державних реєстраторів Управління юстиції та діями Держгеокадастру, що незаконно заволодів зазначеними земельними ділянками, порушено права та інтереси ФГ «Колос» як правонаступника Колективного сільськогосподарського підприємства «8 Березня» (далі - КСП «8 Березня») та законного правонабувача на земельні ділянки, які знаходилися у власності КСП «8 Березня» на підставі державного акта на право колективної власності на землю серії ІІ-ЗК № 00005 (далі також - державний акт), виданого Виноградівською районною радою 29 листопада 1996 року, та згідно з рішенням зборів уповноважених членів КСП «8 Березня» (протокол від 30 грудня 1998 року № 7) були передані ФГ «Колос» відповідно до акта приймання-передачі матеріальних цінностей (земельних ресурсів) від 26 червня 2000 року.
      1.3. Заперечуючи проти позову, Держгеокадастр та Управління юстиції вказувалина відсутність прав позивача, на захист яких він звернувся з позовом. Так, вважали, що позивач не довів власного правонаступництва за КСП «8 Березня», оскільки правонаступництво виникає у разі реорганізації підприємства і стосується прав і обов`язків реорганізованого підприємства, проте у спірному випадку з Єдиногодержавного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) (запис від 26 червня 2000 року) вбачається, що здійснювалась реєстрація ФГ «Колос», а не його перереєстрація.
      1.4. Держгеокадастр також наголошує, що у рішенні зборів уповноважених членів КСП «8 Березня» від 30 грудня 1998 року (протокол № 7), на яке посилається позивач, не йдеться про реорганізацію КСП «8 Березня»шляхом перетворення його у ФГ «Колос»; відсутній передавальний (розподільчий) баланс між КСП «8 Березня»та ФГ «Колос»; майно КСП «8 Березня» ні на баланс, ні як внесок до статутного фонду ФГ «Колос» не передавалося. Посилається також на відсутність у тексті статуту ФГ «Колос» даних про землю, яка належала на праві колективної власності КСП «8 Березня».
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. КСП «8 Березня» відповідно до державного акта було передано у колективну власність 1338,2 га землі для ведення сільського господарства (т. 1, а. с. 85, 86).
      2.2. Позивач - ФГ «Колос» відповідно до даних ЄДР є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 03747509 (за яким раніше було зареєстровано КСП «8 Березня»), яке було створене 26 червня 2000 року.
      2.3. Відповідно до пункту 1.1 статуту ФГ «Колос», затвердженого його головою та зареєстрованого розпорядженням голови Виноградівської райдержадміністрації від 26 червня 2000 року № 331, господарство є самостійним господарюючим суб`єктом, який створений у відповідності із Законом України від 20 грудня 1991 року № 2009-XII «Про селянське (фермерське) господарство» (далі - Закон № 2009-XII) і є правонаступником КСП «8 Березня».
      2.4. Відповідно до пункту 7.2 статуту КСП «8 Березня» розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів, які згідно з пунктом 11.1 статуту є вищим органом управління підприємством.
      2.5. Відповідно до акта приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів) КСП «8 Березня» та ФГ «Колос»від 26 червня 2000 року, складеного на підставі рішення загальних зборів КСП «8 Березня» (протокол від 30 грудня 1998 року № 7), проведено приймання-передачу залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів) з балансу КСП «8 Березня» на баланс ФГ «Колос» включно зі спірною земельною ділянкою (т. 1, а. с. 79 - 84).
      2.6. Суди також установили, що державним реєстратором Виноградівського районного управління юстиції було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 19322281 від 13 лютого 2015 року) стосовно земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 19,4942 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 222 , кадастровий номер 2121210100:06:001:0003, номер запису про право державної власності 8719775, власник - Головне управління Держземагентства у Закарпатській області; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 573791821212. Підстава виникнення права власності - Закон України від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності»; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, - Управління Держземагентства у Виноградівському районі, дата державної реєстрації земельної ділянки - 5 листопада 2013 року (т. 1, а. с. 19).
      2.7. Також державним реєстратором Виноградівського районного управління юстиції було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 19348867 від 14 лютого 2015 року) стосовно земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 14,6939 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 123 , кадастровий номер 2121282100:03:001:0014, номер запису про право державної власності 8733422, власник - Головне управління Держземагентства у Закарпатській області; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574731221212. Підстава виникнення права власності - Закон України від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності»; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, - Управління Держземагентства у Виноградівському районі, дата державної реєстрації земельної ділянки - 28 листопада 2013 року (т. 1, а. с. 20).
      2.8. У подальшому державним реєстратором Виноградівського районного управління юстиції було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 19348430 від 14 лютого 2015 року) стосовно земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 4,8951 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 123, кадастровий номер 2121282100:03:001:0010, номер запису про право державної власності 8733205, власник - Головне управління Держземагентства у Закарпатській області; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574715321212. Підстава виникнення права власності - Закон України від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності»; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, - Управління Держземагентства у Виноградівському районі, дата державної реєстрації земельної ділянки - 24 жовтня 2013 року (т. 1, а. с. 21).
      2.9. Вищевказані рішення про державну реєстрацію прав та записи про державну реєстрацію права власності є предметом оскарження у цій справі.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Закарпатської області рішенням від 6 червня 2019 року у позові відмовив, зазначивши про те, що реєстрація ФГ «Колос» у ЄДР за тим же ідентифікаційним кодом, за яким було зареєстровано КСП «8 Березня», не може бути належним та достатнім доказом набуття в порядку правонаступництва права на спірні земельні ділянки, що були складовою частиною земель, які належали на праві колективної власності КСП «8 Березня» відповідно до вищезазначеного державного акта. Суд першої інстанції встановив, що позивач не оформляв у встановленому порядку право власності або користування на спірні земельні ділянки.
      3.2. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності власного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу щодо цих земельних ділянок як обов`язкової передумови реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства.
      3.3. Західний апеляційний господарський суд постановою від 3 грудня 2019 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року скасував;прийняв нове рішення, яким позов задовольнив;визнав незаконним та скасував рішення про державну реєстрацію права власності та записи про державну реєстрацію права власності за Держгеокадастром на земельні ділянки, що зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      3.4. Суд апеляційної інстанції, пославшись на приписи частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та врахувавши висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 299/3439/16-ц, виходив з доведеності позивачем обставин правонаступництва ФГ «Колос» з КСП «8 Березня», а відтак і його суб`єктивного матеріального права та охоронюваного законом інтересу щодо спірних земельних ділянок як обов`язкової передумови реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства.
      3.5. При цьому суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованим посилання Держгеокадастру на сплив позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено у справі, з огляду на те, що позивач дізнався про порушення свого права лише 26 грудня 2018 року під час виготовлення технічної документації із землеустрою на спірні земельні ділянки.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року, Держгеокадастр звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року.
      4.2. На обґрунтування касаційної скарги Держгеокадастр, зокрема, зазначає, що постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судувід 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, на яку посилався суд апеляційної інстанції, не може мати преюдиційного значення для вирішення спору у справі № 907/29/19, оскільки у цій справі беруть участь інші відповідачі, а отже, ця постанова не може бути прийнята судом як належний доказ правонаступництва позивача.
      4.3. Скаржник наголошує, що суд апеляційної інстанції, надавши оцінку доказам позивача на підтвердження правонаступництва, не оцінив кожен доказ окремо та в сукупності, допустивши порушення норм матеріального права та дійшовши помилкових висновків про підтвердження факту правонаступництва ФГ «Колос» за КСП «8 Березня».
      4.4. Таким чином, на переконання скаржника, матеріали справи не містять жодних доказів, які б підтверджували право власності позивача - ФГ «Колос» на земельні ділянки, що є предметом позову.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У наданому до суду відзиві позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
      5.2. ФГ «Колос», зокрема, зазначило, що Держгеокадастром не надано жодного належного та допустимого доказу щодо переходу у державну власність спірних земельних ділянок, зазначених у державному акті на право колективної власності на землю серії ІІ-ЗК № 00005, що належать на праві власності КСП «8 Березня», а відтак не доведено правомірного набуття права власності на спірні земельні ділянки за Головним управлінням Держземагентства у Закарпатській області та, відповідно, законності вчинених реєстраційних записів.
      5.3. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      6. Рух касаційної скарги
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 січня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Держгеокадастру на постанову Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року та зупинив дію цієї постанови до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
      6.2. У подальшому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 лютого 2020 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц.
      6.3. Так, у постанові від 6 листопада 2019 року, прийнятої у справі № 299/3439/16-ц, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, пославшись на те, що положеннями частини шостої статті 31 Закону України від 14 лютого 1992 року № 2114-XII «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (далі - Закон № 2114-XII) в редакції, чинній на момент перетворення КСП «8 Березня», передбачено, що при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов`язки колишнього підприємства, а також що аналогічні положення містилися в частині сьомій статті 34 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 887-XII), дійшов висновку, що частина земельної ділянки колективної власності, що належала КСП «8 Березня» на підставі державного акта на право колективної власності на землю серії ІІ-ЗК № 000054, яка є предметом спору, перейшла у власність правонаступника, тобто позивача (ФГ «Колос») у справі.
      6.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування наведених вище норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, зазначивши, що нормами спеціальних законів (закони № 2009-XII та № 2114-XII)не передбачалося можливості створення фермерського господарства саме шляхом перетворення з іншої юридичної особи, в тому числі і з колективного сільськогосподарського підприємства, з наступним правонаступництвом прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема і права власності на земельні ділянки.
      6.5. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, справа № 907/29/19 передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Як стверджував позивач, ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня»; його створено 26 червня 2000 року та зареєстровано згідно з розпорядженням голови Виноградівської районної державної адміністрації від 26 червня 2000 року № 331. Згідно з державним актом КСП «8 Березня» на праві колективної власності належала земельна ділянка загальною площею 1338,2 га для ведення сільського господарства, розташована в межах Виноградівської міської ради, Дротинської та Буківської сільських рад Виноградівського району Закарпатської області, яка в подальшому в порядку правонаступництва перейшла у власність позивача. Серед додатків до позову ФГ «Колос» додано рішення зборів «уповноважених КСП «8 Березня» від 30 грудня 1998 року (протокол № 7), акт приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей від 26 червня 2000 року та акт приймання-передачі земельних ресурсів від 26 червня 2000 року.
      7.2. Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, виходив, зокрема, з того, що за даними ЄДР, що містяться у матеріалах справи, у ЄДР відсутні відомості про те, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня».
      7.3. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим мотивуванням виходячи з таких міркувань. Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до ЄДР. Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19). Отже, відсутність у ЄДР відомостей про правонаступництво юридичної особи не позбавляє заінтересовану сторону права доводити наявність правонаступництва.
      7.4. Суд першої інстанції також установив, що за змістом наведеного протоколу № 7 йдеться про збори уповноважених КСП «8 Березня», на вирішення яких було винесено питання, зокрема, прийняття рішення щодо передачі залишку майна та земель, що не підлягають розпаюванню і не розпайовані, підприємству правонаступника ФГ «Колос»; затвердження розподільчого балансу; зняття з реєстрації КСП «8 Березня». Разом з тим матеріали справи не містять інформації про те, що таке рішення - щодо передачі залишку майна та земель, що не підлягають розпаюванню і не розпайовані, підприємству правонаступника ФГ «Колос» - було прийнято.
      7.5. Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги, що відповідно до пункту 7.2 статуту КСП «8 Березня» розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів, які згідно з пунктом 11.1 статуту є вищим органом управління підприємством. Статутом КСП «8 Березня» не передбачено такого органу самоуправління підприємства, як збори уповноважених.
      7.6. Виходячи з цього суд першої інстанції зробив висновок, що неспроможними є посилання на протокол № 7 зборів уповноважених та на акт приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів) від 26 червня 2000 року, складений на підставі протоколу № 7, як на підтвердження передачі ФГ «Колос» як правонаступнику КСП «8 Березня» земельних ділянок.
      7.7. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цими висновками, оскільки прийняття від імені юридичної особи рішення органом, який не передбачений статутом цієї юридичної особи, не створює правових наслідків, на які таке рішення спрямоване. Відповідно й акти приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів), складені на підставі такого рішення, не спричиняють і не підтверджують перехід права власності до ФГ «Колос».
      7.8. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, зробив висновок, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня». Зазначений висновок суд апеляційної інстанції обґрунтував, зокрема, посиланням на постанову Верховного Суду від 6 листопада 2019 року у справі №299/3439/16-ц за позовом ФГ «Колос» до Виноградівської міської ради про визнання частково недійсним та скасування рішення міської ради, визнання права власності на земельну ділянку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Верховний Суд у справі № 299/3439/16-ц підтвердив правильне встановлення судами попередніх інстанцій обставин у справі, в тому числі що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня», що підтверджується підпунктом 1.1 пункту 1 статуту ФГ «Колос».
      7.9. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком і звертає увагу, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи (частина перша статті 300 ГПК України). Отже, суд касаційної інстанції не має повноважень підтверджувати правильне встановлення судами нижчих інстанцій обставин у справі. Тому посилання на постанову суду касаційної інстанції як на таку, чиї висновки мають преюдиційне значення, є помилковим.
      7.10. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
      7.11. Таким чином, висновок суду про наявність правонаступництва є правовою оцінкою, яка не має преюдиційного значення. Відповідно до частини сьомої статті 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
      7.12. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє довід про те, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня», оскільки це підтверджується підпунктом 1.1 пункту 1 статуту ФГ «Колос». Статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону.
      7.13. Отже, суди не встановили обставин, які б засвідчували прийняття КСП «8 Березня» рішення про реорганізацію підприємства шляхом перетворення.
      7.14. Крім того, Указом Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» установлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі майна радгоспів. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства відповідно до списку, який додається до державного акта на право колективної власності на землю.
      7.15. Також необхідно зазначити, що Указом Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» передбачалося реформування протягом грудня 1999 року - квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом: забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб`єктів господарювання, заснованих на приватній власності.
      7.16. Отже, відповідно до зазначених указів паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність, зокрема, колективним сільськогосподарським підприємствам. Позивач не пояснив, а суди не встановили, яким чином у КСП «8 Березня» могли залишитися спірні землі сільськогосподарського призначення, які не підлягали розпаюванню та не були розпайовані. При цьому передання сільськогосподарських угідь від колективного сільськогосподарського підприємства до власності юридичної особи, землі якої не підлягають розпаюванню відповідно до вказаних указів, спричинило б порушення прав членів колективного сільськогосподарського підприємства на одержання відповідних земельних ділянок.
      7.17. Таким чином, на момент державної реєстрації за Держгеокадастром права власності на спірні земельні ділянки ФГ «Колос» не було ані власником зазначених земельних ділянок, ані землекористувачем на законних підставах.
      7.18. Посилання позивача - ФГ «Колос» на те, що до передачі спірних земельних ділянок у власність відповідача - Держгеокадастру необхідно було вилучити ці земельні ділянки у позивача, так само не ґрунтуються на нормах закону, що регулює спірні правовідносини, оскільки позивач не набув права на земельні ділянки і тому останні не підлягали вилученню від нього. Так само відсутні будь-які підстави для того, щоб отримувати дозвіл чи згоду позивача на передачу земельних ділянок.
      7.19. Позивач наголошував, що відповідно до даних ЄДР ФГ «Колос»є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 03747509, за яким раніше було зареєстровано КСП «8 Березня», що, в свою чергу, також указує на обставини правонаступництва.
      7.20. Так, ЄДР є компонентом інфраструктури державної статистики. На його основі органи статистики забезпечують ведення державного обліку та ідентифікацію суб`єктів господарської дальності, однак повноваженнями на проведення реєстраційних дій щодо підприємства не наділені.
      7.21. Функція органів статистики щодо ведення ЄДР визначена Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 118 (у новій редакції постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 року № 499, далі - Положення про ЄДР).
      7.22. Відповідно до пункту 6 Положення про ЄДР (в чинній редакції) ідентифікаційний код зберігається за суб`єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним; у разі перетворення юридичної особи, крім центральних органів виконавчої влади, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код; у разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом; в інших випадках припинення юридичної особи присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб`єктам забороняється. Відповідно до пункту 15 Положення про ЄДР (в редакції станом на день створення ФГ «Колос») ідентифікаційний код є єдиним для всього інформаційного простору України і зберігається за суб`єктом протягом усього періоду його існування; у разі перереєстрації (створення) суб`єкта господарської діяльності, що є правонаступником прав і майнових зобов`язань свого попередника, за ним зберігається ідентифікаційний код попередника.
      7.23. Отже, відповідно до наведених норм ідентифікаційний код юридичної особи має бути унікальним, а присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником новоствореної юридичної особи, не допускається. Водночас помилкове присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником цієї новоствореної юридичної особи, свідчить про порушення законодавства, але така помилка не є підставою правонаступництва.
      7.24. Крім того, суди не встановили обставин, які б засвідчували вихід членів КСП «8 Березня» з його складу.
      7.25. При цьому відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2114-XII у редакції, чинній станом на момент створення ФГ «Колос», колективне сільськогосподарське підприємство (далі - підприємство) є добровільним об`єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування.
      7.26. Згідно зі статтею 5 указаного Закону членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу зі складу його членів. Членами підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут.
      7.27. Тобто, колективне сільськогосподарське підприємство створювалося як добровільне об`єднання необмеженого кола громадян, з єдиною вимогою, що такі громадяни досягли 16-річного віку.
      7.28. У свою чергу, на момент створення ФГ «Колос» відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, були врегульовані Законом № 2009-XII.
      7.29. Відповідно до частин першої - третьої та п`ятої статті 2 Закону № 2009-XII у редакції, чинній на момент створення ФГ «Колос», селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. При створенні одним із членів сім`ї селянського (фермерського) господарства інші члени сім`ї та родичі самостійно приймають рішення про участь у його діяльності.
      7.30. Аналіз вищевказаних норм свідчить, що, на відміну від колективного сільськогосподарського підприємства, селянське (фермерське) господарство визначалося як підприємництво саме сімейного типу, коли членами селянського (фермерського) господарства могли бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі.
      7.31. Отже, колективне сільськогосподарське підприємство, члени якого не є подружжям, їх батьками, дітьми, які досягли 16-річного віку, іншими родичами, не могло бути перетворене на селянське (фермерське) господарство.
      7.32. Таким чином, згідно з відомостями, які містяться у витягу з ЄДР, 26 червня 2000 року проводилась реєстрація нового підприємства - ФГ «Колос», а не перетворення КСП «8 Березня».
      7.33. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що навіть у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП «8 Березня» шляхом перетворення в іншу юридичну особу колишні члени КСП «8 Березня» автоматично повинні були б стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників.
      7.34. Натомість згідно зі статутом ФГ «Колос», єдиним засновником останнього є ОСОБА_1 . Тобто перетворення з КСП «8 Березня» у ФГ «Колос» не відбулося, оскільки склад засновників (учасників) КСП «8 Березня» та ФГ «Колос» не співпадають.
      7.35. Посилання ж позивача на прийняття 30 грудня 1998 року зборами уповноважених КСП «8 Березня» рішення про зняття з реєстрації цього підприємства у всіх реєстраційних органах з метою ліквідації заборгованості останнього (пункт 5 протоколу № 7) визнається Великою Палатою Верховного Суду необґрунтованим, оскільки таке рішення є рішенням не про реорганізацію, а про припинення юридичної особи способом, який не відповідав чинному на той час законодавству.
      7.36. Отже, реорганізація КСП «8 Березня» шляхом перетворення у ФГ «Колос» не відбувалася, оскільки 26 червня 2000 року було проведено реєстрацію нового підприємства - ФГ «Колос».
      7.37. За таких обставин ФГ «Колос» не набуло статусу землекористувача чи статусу власника спірних земельних ділянок КСП «8 Березня», що є предметом спору.
      7.38. Обов`язковою передумовою для реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства є наявність у позивача суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, які порушуються, не визнаються або оспорюються іншими особами - відповідачами, та на захист якого спрямоване звернення до суду з позовом.
      7.39. Частиною першою статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.40. Вирішуючи спір по суті, суд повинен установити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні спричиняє прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших установлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
      7.41. Таким чином, як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень у справі права позивача оскаржуваними рішеннями про реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки не порушені.
      7.42. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, а відтак дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.
      7.43. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, наведеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, про можливість перетворення колективного сільськогосподарського підприємства на фермерське господарство за подібних обставин справи.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      8.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.2. Частинами першою, третьою та четвертою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      8.3. Відповідно до частини першої статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      8.4. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції та наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції з мотивів, наведених у цій постанові.
      Щодо судових витрат
      8.5. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      8.6. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування постанови апеляційного господарського суду та залишення в силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 306, 308, 311, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській областізадовольнити частково.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року у справі № 907/29/19 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року у справі № 907/29/19 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року у справі № 907/29/19 залишити в силі.
      5. Стягнути з Фермерського господарства «Колос» (код ЄДРПОУ 03747509) на користь Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (код ЄДРПОУ 39766716) 11525 (одинадцять тисяч п`ятсот двадцять п`ять) гривень 89 коп. судового збору за розгляд касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91555342
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 серпня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 813/402/17
      Провадження № 11-609апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області (далі - управління ДСНС, ДСНС відповідно), третя особа - Мостиський районний військовий комісаріат (далі - Військкомат), про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середньомісячного заробітку
      за касаційною скаргою управління ДСНСна постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року (суддя Сакалош В. М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року (судді Старунський Д. М., Багрій В. М., Рибачук А. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
      - визнати протиправним і скасувати наказ управління ДСНС від 24 листопада 2016 року № 413о/с про звільнення зі служби у запас Збройних Сил України молодшого сержанта служби цивільного захисту ОСОБА_1 , пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС;
      - поновити на службі цивільного захисту ОСОБА_1 на посаді молодшого сержанта служби цивільного захисту, пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС з 25 листопада 2016 року;
      - стягнути з управління ДСНС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток з часу звільнення до дня поновлення на роботі.
      Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказав на протиправність звільнення його з посади у зв`язку з призовом на військову службу, оскільки звільнення відбулося під час дії особливого періоду, а тому відповідно до статті 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) місце служби та інші гарантії позивача підлягали збереженню.
      Львівський окружний адміністративний суд постановою від 23 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року, позов задовольнив.
      У ході розгляду справи суди встановили такі обставини.
      21 вересня 2015 року ОСОБА_1 прийнятий на службу цивільного захисту в ДСНС за контрактом відповідно до пункту 2 статті 101, пункту 1 статті 102 Кодексу цивільного захисту України та пункту 33 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 року № 593 (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин; далі - Положення № 593), йому присвоєно спеціальне звання - рядовий служби цивільного захисту та призначено на посаду контролера контрольно-пропускного пункту відділення охорони центру забезпечення діяльності управління ДСНС.
      Згідно з укладеним ДСНС з ОСОБА_1 контрактом від 15 вересня 2015 року, який набрав чинності 21 вересня 2015 року, він укладений на 3 роки (пункт 3) та може бути припинений достроково з ініціативи ДСНС, зокрема у зв`язку з призовом на строкову військову службу (пункт 5).
      23 листопада 2016 року під час проходження позивачем служби цивільного захисту його було призвано на строкову військову службу Військкоматом та відправлено на Львівський обласний збірний пункт у складі команди 55/8062.
      Наказом від 24 листопада 2016 року № 413о/с ОСОБА_1 звільнений зі служби в запас Збройних Сил України на підставі пункту 173 та підпункту 9 пункту 176 Положення № 593, а саме у зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
      На момент звільнення молодший сержант служби цивільного захисту ОСОБА_1 перебував на посаді пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС. Згідно з довідкою 1 держаної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС у Львівській області від 28 лютого 2017 року № 1/Д-7 середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 за жовтень і листопад 2016 року становило 3195 грн 17 коп.
      Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про незаконність звільнення позивача з посади, зазначивши, що оскільки звільнення відбулось під час дії визначеного статтею 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»(далі - Закон № 3543-XII) особливого періоду, відповідач допустив порушення частини третьої статті 119 КЗпП, а тому позивач підлягає поновленню на раніше займаній посаді з виплатою середньомісячного заробітку.
      Управління ДСНС подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, порушує питання про скасування ухвалених цими судами рішень та прийняття нового - про відмову в задоволенні позову.
      Скаргу мотивовано тим, що на позивача не поширюється дія частини третьої статті 119 КЗпП, оскільки положення Кодексу цивільного захисту України та Положення № 593 є спеціальними нормами, які регулюють спірні правовідносини, передбачають розірвання контракту в разі призову на строкову військову службу.
      Крім того, відповідач стверджує, що дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, а оскільки Закон України від 17 березня 2014 року № 1126-VII «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» набрав чинності 18 березня 2014 року та тривалість особливого періоду становила 45 діб і закінчилась 2 травня 2014 року.
      ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, у якій, посилаючись на безпідставність її вимог, просить відмовити в задоволенні скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Так, позивач наполягає на поширенні на нього як на службовця цивільної (публічної) служби встановлених статтею 119 КЗпП гарантій, зокрема, збереження місця роботи за працівником, призваним на військову службу, на особливий період, який в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та й досі триває.
      19 червня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Таке рішення касаційного суду мотивоване необхідністю відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 року (справа № 355/1218/17).
      У зазначеному судовому рішенні, ухваленомуза результатами розгляду трудового спору щодо оскарження з підстав незастосування визначених частиною третьою статті 119 КЗпП гарантій наказу роботодавця про звільнення працівника на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП (призов працівника на військову службу), суд, проаналізувавши положення статті 1 Закону № 3543-XII, дійшов висновку про неправомірність звільнення особи, адже рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, а тому на призваного працівника поширюються гарантії щодо збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, встановлені статтею 119 КЗпП та частиною другою статті 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII).
      Так, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, визначений у статті 1 Закону № 3543-XII особливий період, за відсутності воєнного стану в Україні та воєнних дій, розпочинається з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації та завершується після закінчення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України, його завершення не потребує додаткового рішення про демобілізацію. Після завершення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України, норми частини другої статті 39 Закону № 2232-XII та частин третьої, четвертої статті 119 КЗпП не підлягають застосуванню до наведених у цих нормах категорій працівників.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, дослідивши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги управління ДСНС з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
      Пункт 9 частини першої статті 106 Кодексу цивільного захисту України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, серед підстав для звільнення осіб рядового і начальницького складу із служби цивільного захисту виокремлює призов на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призивної комісії.
      Відповідно до підпункту 9 пункту 176 Положення № 593 контракт про проходження служби цивільного захисту припиняється (розривається), а особи рядового і начальницького складу звільняються із служби цивільного захисту у зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
      Пункт 179 Положення № 593 визначає, що у випадках, передбачених підпунктом 9 пункту 176 цього Положення, особи рядового і начальницького складу, які відповідно до Закону № 2232-XII підлягають призову на строкову військову службу, звільняються зі служби цивільного захисту у триденний строк з дня надходження до відповідного органу чи підрозділу цивільного захисту рішення районної (міської) призовної комісії про призов цієї особи на строкову військову службу.
      Водночас порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.
      Так, саме Закон № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.
      Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
      За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
      Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
      Видами військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII є:
      строкова військова служба;
      військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;
      військова служба за контрактом осіб рядового складу;
      військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
      військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки;
      військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
      військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
      Призов громадян України на строкову військову службу регламентовано статтею 15 Закону, яка, зокрема, передбачає таке:
      - на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (частина перша);
      - строки проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу визначаються Указом Президента України. Такий указ публікується в засобах масової інформації не пізніш як за місяць до закінчення року, що передує року призову (призовів) громадян України на строкову військову службу, крім указу про призов (призови) громадян України на строкову військову службу в особливий період, який публікується не пізніш як за місяць до початку проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу (частина шоста).
      Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 1 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
      Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII затверджено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303, яким глава держави у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі постановив про оголошення та проведення часткової мобілізації.
      1 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від27 березня 2014 року № 1169-VII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації», пунктом 6 частини другої якого статтю 39Закону № 2232-XII, що регламентує призов на військову службу під час мобілізації, доповнено, зокрема, частиною другою такого змісту:
      « 2. За громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності».
      У подальшому Президентом України ще тричі видавалися укази про часткову мобілізацію, які були затверджені законами України від 6 травня 2014 року № 1240-VII, 22 липня 2014 року № 1595-VII, 15 січня 2015 року № 113-VIII та, крім іншого, встановлювали строки проведення мобілізації (протягом 45 діб у перших двох випадках та 210 діб - в останньому).
      Крім того, Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15 «Про часткову мобілізацію» (пункт 5) Кабінету Міністрів України було доручено, зокрема, перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду в обсягах, що гарантують безперебійне забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань України під час виконання покладених на них завдань, привести визначені галузі, підприємства, установи та організації у ступінь «повна готовність», а пунктом 7 доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону № 2232-XII, статтею 119 КЗпП за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.
      8 лютого 2015 року Законом України від 15 січня 2015 року № 116-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» частину другу статті 39 Закону № 2232-XII викладено в такій редакції:
      «2. За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання».
      Таким чином,законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період, а йприйнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.
      11 червня 2015 року набрав чинності Закон України від 14 травня 2015 № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду»,метою прийняття якого згідно з пояснювальною запискою до нього є посилення соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду. Зазначеним Законом частину другу статті 39 Закону № 2232-XIIвикладено в такій редакції:
      «2. Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
      1 червня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким, зокрема частину третю та четверту статті 119 КЗпП викладено в редакції, яка (і на час виникнення спірних правовідносин у цій справі) передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
      Аналіз наведених норм, у редакціях, чинних на час призову та звільнення зі служби ОСОБА_1 , дає підстави для висновку, що громадяни України, призвані на строкову військову службу під час особливого періоду, користувалися передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП гарантіями щодо збереження місця роботи та середньомісячного заробітку.
      Визначення «особливого періоду» наведено у Законі України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, відповідно до статті 1 якого:
      мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;
      особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;
      демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
      Відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» особливий період -період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
      Вирішуючи питання щодо темпоральних меж дії особливого періоду в розумінні Закону № 3543-XII, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом наведених визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.
      Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
      Такої ж позиції дотримувалося й Міністерство оборони України, про що свідчить його лист від 1 жовтня 2015 року № 322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на Сході України.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, яка, передаючи справу, дійшла висновку про непоширення встановлених частиною другої статті 39 Закону № 2232-XII та частиною третьої, четвертої статті 119 КЗпП гарантій на перелічених у них військовослужбовців після завершення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 355/1218/17 та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про те, що оскільки ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого періоду, то за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до статті 39 Закону № 2232-XII та статті 119 КЗпП.
      Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про протиправність та наявність підстав для скасування оскаржуваного наказууправління ДСНС від 24 листопада 2016 року № 413о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби у запас Збройних Сил України ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права. Наведені в касаційній скарзі доводи таких висновків не спростовують.
      Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
      Із урахуванням положень наведеної норми КЗпП суди попередніх інстанцій, визнавши протиправним та скасувавши наказ управління ДСНС про звільнення позивача зі служби, дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визначаючи розмір середнього заробітку позивача, правомірно керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, яким затверджено Інструкцію про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, на підставі яких та згідно з довідкою 1 держаної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС у Львівській області від 28 лютого 2017 року №1/Д-7 про середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 обґрунтовано вказав на необхідність стягнення на користь останнього з відповідачасередньомісячного заробітку з часу звільнення до дня поновлення на роботі в сумі 8 710 грн 83 коп. без урахування сум обов`язкових до сплати податків та внесків.
      За правилами частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про задоволення позову, не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, касаційну скаргу управління ДСНС слід залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області залишити без задоволення.
      2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 91520463
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 712/8916/17
      Провадження № 14-448цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію
      за касаційною скаргою відповідачки на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Пересуньком Я. В., й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Сіренка Ю. В., Пономаренка В. В., Ювшина В. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 17 липня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив стягнути солідарно з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 станом на 1 лютого 2017 року: 45 686,17 грн - заборгованості за спожиту теплову енергію, 5 703,23 грн - інфляційних витрат і 1 285,34 грн - три проценти річних.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Позивач постачає теплову енергію для потреб опалення та гарячого водопостачання, зокрема, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
      2.2. Відповідачі мають заборгованість перед позивачем за надані у квартирі житлово-комунальні послуги (поставлену теплову енергію), оскільки з січня 2011 року не вносять відповідну оплату, чим завдають шкоду позивачеві.
      2.3. 11 квітня 2017 року позивач звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки.
      2.4. 12 травня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси відмовив у прийнятті зазначеної заяви через наявність спору про право.
      2.5. Крім повернення боргу за спожиті послуги, відповідачі мають сплатити позивачеві три проценти річних й інфляційні втрати згідно з наданим розрахунком за період заборгованості з травня 2016 року до травня 2017 року включно.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 вересня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу про залишення без розгляду позову в частині вимог до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог (з урахуванням ухвали цього ж суду від 6 жовтня 2017 року про виправлення описки), а саме: стягнув з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року «по 1 лютого 2017 року» у сумі 30 804,96 грн, три проценти річних - 983,39 грн, інфляційні втрати - 5 703,23 грн; в іншій частині позову відмовив через пропуск позовної давності.
      4. Мотивував рішення так:
      4.1. Сторони перебувають у фактичних договірних відносинах, в яких відповідачка як власниця квартири має обов`язок оплатити позивачеві надані ним послуги відповідно до кількості зареєстрованих у квартирі осіб.
      4.2. У вересні 2017 року відповідачка подала заяву про сплив позовної давності.
      4.3. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, подання кредитором (виконавцем послуг) згідно з розділом ІІ Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Тому, оскільки позивач у квітні 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки, перебіг позовної давності був перерваний.
      4.4. Отже, обґрунтованою є вимога позивача про стягнення заборгованості у межах позовної давності за період з квітня 2014 року «по 31 січня 2017 року».
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 22 листопада 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, висловленому у постанові від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13.
      6.2. Правовідносини сторін є грошовим зобов`язанням, в якому на боржника покладений обов`язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, а цьому обов`язку кореспондує право кредитора вимагати сплату грошей за надані ним послуги.
      6.3. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Оскільки за прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг відповідальність несе відповідачка, а заборгованість за послуги позивач нараховував щомісяця, то загальна позовна давність починає спливати за кожним таким щомісячним платежем окремо.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 7 грудня 2017 року відповідачка подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 1 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи, що є достатньо обґрунтованих підстав для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15. Мотивував ухвалу так:
      8.1. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виснував, що відповідачка з січня 2011 року жодного разу не вносила оплату за поставлені позивачем до її квартири послуги, а позивач 20 квітня 2017 року звертався із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованості, внаслідок чого перебіг позовної давності перервався. Тому суд стягнув заборгованість з урахуванням звернення позивача із заявою про видачу судового наказу за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно.
      8.2. Суд першої інстанції застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, згідно з яким «судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
      8.3. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14, згідно з яким, оскільки «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
      8.4. У зазначених висновках Верховний Суд України надав розширювальне тлумачення приписів статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо підстав для переривання перебігу позовної давності. Причиною для такого розширювального тлумачення стала неузгодженість матеріальних і процесуальних норм: на момент прийняття ЦК України у процесуальному законі не було правил про наказне провадження, а тому ЦК України не передбачав такої підстави для переривання перебігу позовної давності як подання кредитором заяви про видачу судового наказу. Із запровадженням у ЦПК України 2004 року інституту наказного провадження зміни до статті 264 ЦК України внесені не були. Тому у судовій практиці були спроби узгодити матеріальні та процесуальні норми щодо застосування позовної давності у наказному провадженні.
      8.5. У листі від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ у порядку наказного провадження» Верховний Суд України вказав, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частин другої та третьої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це, суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов`язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».
      8.6. Натомість згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» «наявність спору про право (пункт 2 частини третьої статті 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити, коли із доданих документів убачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».
      8.7. Фактично існували два підходи до застосування позовної давності у наказному провадженні: а) позовна давність підтверджує наявність спору про право та виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; б) суд не має враховувати позовну давність без заяви особи, а тому відсутні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Протилежні висновки у подібних правовідносинах не сприяють єдності правозастосовної практики.
      8.8. Навряд чи були підстави розширити зміст припису статті 264 ЦК України та виснувати про те, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Ця інтерпретація зроблена в інтересах кредитора без урахування інтересів боржника, в якого фактично немає можливості заявити про застосування позовної давності у наказному провадженні, а у суду - її врахувати.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Відповідачка мотивувала касаційну скаргу так:
      9.1. У позивача з відповідачкою відсутній укладений договір про надання відповідних житлово-комунальних послуг.
      9.2. Позивач втратив право на судовий захист відповідно до статей 264 і 267 ЦК України.
      9.3. Суди допустили порушення норм процесуального права; у їхніх рішеннях є «неправдиві факти»; ці рішення є «завідомо неправосудними та незрозумілими», а докази, які підтверджують заборгованість відповідачки, є необґрунтованими.
      9.4. Суди помилково вказали 11 квітня 2017 року датою постановлення ухвали Соснівського районного суду міста Черкаси про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості, оскільки цю ухвалу суд постановив 12 травня 2017 року.
      (2) Позиція позивача
      10. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо обов`язку власниці квартири оплатити фактично надані житлово-комунальні послуги
      11. Суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідачка не надала належних і допустимих доказів того, що у квартирі відсутнє централізоване опалення чи гаряче водопостачання, а також виснували, що у сторін склалися фактичні договірні відносини за відсутності письмового договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг. Проте відповідачка заперечує наявність таких відносин, акцентуючи на відсутності зазначеного договору у письмовій формі.
      12. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідачку від обов`язку оплати за надані такі послуги.
      13. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).
      14. Спірні правовідносини виникли у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг і регулюються, зокрема, Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон).
      15. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник (частина друга статті 19 Закону). Власником Закон визначає фізичну або юридичну особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку (абзац сьомий частини першої статті 1 Закону). А споживачем є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону).
      16. Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону).
      17. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
      18. Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону).
      19. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону).
      20. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).
      21. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
      22. За змістом частини перша статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      23. Вирішуючи питання про те, чи правильно суди першої й апеляційної інстанцій застосували норми права, Велика Палата Верховного Суду з огляду на наведений припис процесуального закону бере до уваги обставини, які встановили ці суди, та вважає неприйнятними аргументи касаційної скарги про «неправдиві факти», встановлені у судових рішеннях, необґрунтованість» доказів, що підтверджують ці факти, а також про «завідому неправосудність і незрозумілість» таких рішень.
      24. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідачка є одноосібною власницею квартири, в якій мають зареєстроване місце проживання, окрім відповідачки, ще 5 осіб, і що позивач надав послуги з постачання теплової енергії. З огляду на це відповідачка як власник квартири, в якій були отримані житлово-комунальні послуги, мала обов`язок оплатити позивачеві їхню вартість. Але, як також установили суди, оскільки з січня 2011 року вона жодного разу не оплачувала за поставлені позивачем до квартири послуги, чим порушила його право, за захистом якого він звернувся до суду. З огляду на висновки судів Велика Палата Верховного Суду має перевірити, за який період можливе стягнення заборгованості, яка виникла у відповідачки.
      (1.2) Щодо переривання перебігу позовної давності
      25. Позивач звернувся до суду з позовом 17 липня 2017 року та заявив вимогу про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги станом на 1 лютого 2017 року, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат за період заборгованості з травня 2016 року до травня 2017 року включно (згідно з наданим розрахунком), вважаючи, що позовна давність стосовно оплати за постачання теплової енергії, яку відповідачка не вносила, починаючи з січня 2011 року, перервалася поданням заяви про видачу судового наказу. Відповідачка у суді першої інстанції до ухвалення ним рішення подала письмову заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до всіх вимог позивача.
      26. Суд першої інстанції вважав, що позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за вказаний період була перервана поданням до суду у квітні 2017 року заяви про видачу судового наказу, але стягнув з відповідачки борг за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно. Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції щодо вирішення спору. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що інститут переривання позовної давності до спірних відносин незастосовний.
      27. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(пункт 138)).
      28. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний закономінтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний закономінтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).
      29. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
      30. Отже, переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
      31. Відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та частини першої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, судовий наказ є особливою формою судового рішення за певними вимогами, зокрема, і про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості (пункт 3 частини першої статті 96 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, пункт 3 частини першої статті 161 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
      32. Верховний Суд України сформулював висновок про те, що оскільки судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому ЦПК України, перериває перебіг позовної давності (постанови від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15). Аналогічно застосував приписи про переривання позовної давності і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц.
      33. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведена інтерпретація норм права не врахувала інтересу боржника, зокрема у тому, щоби заявити про застосування позовної давності, а такої можливості у наказному провадженні немає. Більше того, стаття 100 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не встановлювала підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи її повернення ні те, що з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, ні те, що пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою. Натомість пункт 5 частини першої статті 165 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати, таку підставу для відмови у видачі судового наказу передбачає.
      34. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      35. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України чи Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 41)).
      36. Вирішуючи поставлене в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 серпня 2019 року питання про наявність підстав для відступу від наведеного вище висновку Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке:
      36.1. Інститут наказного провадження був запроваджений у цивільному процесі України з 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України. ЦК України набрав чинності 1 січня 2004 року. З того часу приписи статті 264 цього кодексу про переривання перебігу позовної давності залишаються незмінними, а перелік підстав такого переривання є вичерпним.
      36.2. Наказне провадження як особливий спрощений вид провадження у цивільному судочинстві спрямоване на швидкий та ефективний захист безспірних прав особи шляхом видачі судового наказу, що одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом, без судового засідання та без виклику заявника (стягувача) і боржника. Процес доказування для першого починається з моменту подання заяви про видачу судового наказу та закінчується прийняттям цієї заяви судом, тоді як для боржника цей процес розпочнеться, якщо він вирішить подати заяву про скасування судового наказу після отримання копії останнього. Звернення до суду із заявою про видачу судового наказу є правом, а не обов`язком особи, якій належить право вимоги, а також органів і осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частина друга статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
      37. Як встановили суди попередніх інстанцій, до звернення з позовом позивач 20 квітня 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 і ОСОБА_3 заборгованості за період з 1 січня 2011 року до 1 лютого 2017 року. А 12 травня 2017 року, як вірно стверджує відповідачка у касаційній скарзі, Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу у справі № 712/5031/17 про відмову у прийнятті зазначеної заяви про видачу судового наказу (описка у даті постановлення цієї ухвали в описових частинах рішення суду першої інстанції від 29 вересня 2017 року й ухвали апеляційного суду від 22 листопада 2017 року у справі № 712/8916/17 не впливає на висновки Великої Палати Верховного Суду).
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 640/2704/16-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 травня 2018 року у справі № 903/509/17).Новий перебіг позовної давності (після його переривання) починається наступного дня після пред`явлення позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
      39. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, висловленого у постановах від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, та від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленого у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц, про те, що подання кредитором (зокрема виконавцем послуг) в порядку, передбаченому ЦПК України, заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності.
      (1.3) Щодо стягнення заборгованості за надані послуги
      40. Спірні правовідносини виникли з приводу несплати відповідачкою наданих позивачем житлово-комунальних послуг з постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання квартири. Суди попередніх інстанцій задовольнили позов частково, стягнувши з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно у сумі 30 804,96 грн, а також 983,39 грн розрахованих трьох процентів річних і 5 703,23 грн розрахованих інфляційних втрат за вказаний період та відмовивши в іншій частині вимог через пропуск позовної давності. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що позов слід задовольнити частково, проте період розрахунку заборгованості та сума, яку слід стягнути, є відмінними від тих, які визначили суди.
      41. Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону).
      42. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у редакції, що була чинною впродовж періоду, за який позивач просить стягнути заборгованість).
      43. Як установили суди попередніх інстанцій, з січня 2011 року відповідачка жодного разу не оплачувала за надані позивачем послуги. Суди дослідили, зокрема, розрахунок заборгованості, згідно з яким позивач її нараховував за кожен календарний місяць надання послуг, починаючи з січня 2011 року.
      44. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      45. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).
      46. Оскільки заборгованість за житлово-комунальні послуги нараховувалась позивачем щомісяця, то, як правильно вказали суди попередніх інстанцій, перебіг загальної позовної давності слід відраховувати від кожного щомісячного платежу.
      47. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд першої інстанції, розраховуючи інфляційні втрати, правильно вказав, що платіж за квітень відповідачка мала внести до 20 травня відповідного року. Однак для розрахунку заборгованості власне за послуги з постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання квартири суди не взяли до уваги нормативно визначений термін внесення відповідних платежів, а тому неправильно визначили день, з якого настало прострочення відповідачки за кожним місячним платежем.
      48. З огляду на те, що у позивача з відповідачкою є фактичні договірні відносини, тобто не визначений інший, ніж встановлений у пункті 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення термін внесення платежів, саме з 21 числа кожного місяця, наступного за тим, в якому були надані відповідні послуги, починається прострочення оплати цих послуг, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожним місячним платежем.
      49. Оскільки подання позивачем 20 квітня 2017 року заяви про видачу судового наказу не перервало загальної позовної давності, остання не спливла до тих щомісячних платежів, від моменту прострочення яких до дня звернення до суду з позовом не минуло 3 роки. Послуги, надані у червні 2014 року, відповідачка мала оплатити до 20 липня 2014 року включно (тобто позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за червень 2014 року минала 21 липня 2017 року). А позивач звернувся з позовом 17 липня 2017 року. Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на стягнення заборгованості за період з квітня, а не з червня 2014 року.
      50. Суд першої інстанції, висновки якого підтримав апеляційний суд, перевірив наданий позивачем розрахунок і встановив у межах підставних, на думку суду, вимог розмір заборгованості відповідачки, починаючи з квітня 2014 року. Велика Палата Верховного Суду, користуючись дослідженим судами розрахунком, визначила, що за виключенням вартості послуг, наданих у квітні та травні 2014 року, сума заборгованості за надані у період з червня 2014 року до січня 2017 року включно послуги становить 30 319,76 грн.
      (1.4) Щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат
      51. У позовній заяві позивач вказав, що, окрім повернення боргу за надані ним послуги, відповідачі мають сплатити позивачеві три проценти річних й інфляційні втрати та надав розрахунок, згідно з яким нарахував три проценти річних й інфляційні втрати за період прострочення з травня 2016 року до травня 2017 року включно. Проте суди стягнули з відповідачки такі проценти і втрати за період з червня 2014 року до січня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів не погоджується.
      52. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 45)).
      53. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      54. За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15).
      55. З огляду на те, що відповідачка, як встановили суди попередніх інстанцій, прострочила виконання грошового зобов`язання, вона на вимогу позивача повинна сплатити інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми.
      56. За змістом частин першої та другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (аналогічні приписи є у частинах першій і третій статті 13 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      57. З огляду на принцип диспозитивності та заявлений позивачем у розрахунку період нарахування трьох процентів річних й інфляційних втрат за період прострочення оплати послуг з травня 2016 року до травня 2017 року включно (т. 1, а. с. 4-6), суди попередніх інстанцій помилково стягнули ці проценти та втрати за інший період (з квітня 2014 року до 1 лютого 2017 року), аніж заявив позивач.
      58. Окрім того, розраховуючи три проценти річних, суди не врахували, що початок періоду прострочення за кожним щомісячним платежем припадає на 21 число кожного наступного місяця. Тому сума заборгованості за процентами з травня 2016 року до травня 2017 року включно відповідно до заявленого позивачем та дослідженого судами розрахунку становить: за прострочення оплати послуг за травень 2016 року - 21,57 грн, за червень 2016 року - 20,37 грн, за липень 2016 року - 29,56 грн, за серпень 2016 року - 21,42 грн, за вересень 2016 року - 7,17 грн, за жовтень 2016 року - 25,99 грн, за листопад 2016 року - 28,61 грн, за грудень 2016 року - 23,63 грн, за січень 2017 року - 20,67 грн, за лютий 2017 року - 15,63 грн, за березень 2017 року - 6,56 грн, за квітень 2017 року - 1,34 грн, а разом - 222,52 грн, розрахованих за формулою: 3% річних від суми боргу за місячним платежем = сума боргу за один щомісячний платіж * 3 : 100 : кількість днів у році, коли мало місце прострочення * кількість днів прострочення цього щомісячного платежу у відповідному році.
      59. Оскільки індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць, то якщо сума боргу сплачується з 16 до останнього дня місяця включно, розрахунок інфляційних втрат починається з наступного за цим місяцем і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 916/1883/16 (пункт 43), від 8 травня 2019 року у справі № 904/2156/18, від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18 (пункт 46), від 14 січня 2020 року у справі № 924/532/19 (пункт 23), від 29 квітня 2020 року у справі № 910/1193/19 (пункт 5.2.8), від 18 червня 2020 року у справі № 904/3491/19 (пункт 9.11)).
      60. З огляду на вказане інфляційні втрати за прострочення оплати за послуги, надані, наприклад, у травні 2016 року, які мали бути оплачені до 20 червня 2016 року включно, слід розраховувати, з липня 2016 року. А станом на 31 травня 2017 року інфляційні втрати за оплату послуг, наданих у квітні та травні того року, не виникли у періоді, який позивач зазначив у його розрахунку, дослідженому судами. Тому відповідно до заявленого у цьому розрахунку заборгованості, на яку слід нарахувати інфляційні втрати за період з травня 2016 року до травня 2017 року, сума таких втрат, що має компенсувати відповідачка, становить: за прострочення оплати послуг за травень 2016 року - 104,78 грн, за червень 2016 року - 109,27 грн, за липень 2016 року - 180,2 грн, за серпень 2016 року - 125,68 грн, за вересень 2016 року - 37,44 грн, за жовтень 2016 року - 118,72 грн, за листопад 2016 року - 134,24 грн, за грудень 2016 року - 121 грн, за січень 2017 року - 101,88 грн, за лютий 2017 року - 58,42 грн, за березень 2017 року - 25,31 грн, а разом - 1 116,95 грн.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      62. Оскільки відповідачка подала касаційну скаргу у справі № 712/8916/17 7 грудня 2017 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      63. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      64. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції).
      65. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      66. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо застосування позовної давності, періоду нарахування заборгованості та розподілу судового збору; крім того, рішення суду першої інстанції, залишене без змін ухвалою апеляційного суду, треба змінити у резолютивній частині щодо періоду та сум стягнутих з відповідачки заборгованості за житлово-комунальні послуги, трьох процентів річних й інфляційних втрат; а у решті оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      68. За подання позовної заяви позивач заплатив 1 600 грн судового збору (т. 1, а. с. 1).
      69. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд першої інстанції зазначив, що позов спочатку поданий до трьох відповідачів, і за умови задоволення позову у первісному вигляді, кожен з них мав би сплатити по 533,33 грн судового збору. Оскільки позов до двох з них залишений без розгляду за заявою позивача, то з відповідачки на користь позивача відповідно до статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на той час, підлягає стягненню судовий збір у розмірі 533,33 грн. Суд апеляційної інстанції указане рішення залишив без змін.
      70. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками. По-перше, суд першої інстанції розглянув позов по суті лише до відповідачки. По-друге, суд першої інстанції задовольнив частково позовні вимоги. З огляду на припис частини першої статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві -пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
      71. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідачки, судові рішення у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідачки на користь позивача, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      72. За подання апеляційної скарги відповідачка заплатила 1 760 грн судового збору (т. 2, а. с. 90). Позивач теж подавав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції і заплатив таку ж суму судового збору (т. 2, а. с. 95). За подання касаційної скарги відповідачка сплатила 1 920 грн судового збору (т. 3, а. с. 106).
      73. Позивач заявив до стягнення 52 674,74 грн. Велика Палата Верховного Суду вважає підставними до стягнення загалом 31 659,23 грн, що складає приблизно 60,10 % від заявленої позивачем вимоги. З огляду на наведене позивач має право на стягнення з відповідачки (1 600 грн +1 760 грн) х 60,10 % : 100% = 2 019,36 грн. Своєю чергою відповідачка має право на стягнення з позивача (1 760 грн +1 920 грн) х (100% - 60,10 %) : 100% = 1 468,32 грн.
      74. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
      75. З огляду на те, що на відповідачку покладається більша сума судових витрат, вона має сплатити позивачеві різницю: 2 019,36 грн - 1 468,32 грн = 551,04 грн.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      76. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
      77. Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року).Надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах (частина перша статті 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      78. Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку (частина перша статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      79. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
      80. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
      81. Переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників.
      82. Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
      83. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина перша статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      84. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у первинній редакції).Розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 року № 633, чинної з 30 серпня 2017 року).
      85. Якщо договором не встановлений інший термін, то з 21 числа кожного місяця починається період прострочення оплати наданих у попередньому місяці послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, а отже, і перебіг позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу, за яким споживач допустив прострочення.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, статтею 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо застосування позовної давності, періоду нарахування заборгованості та розподілу судового збору.
      3. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, змінити у резолютивній частині, виклавши абзац другий останньої у такій редакції:
      «Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) на користь Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (ідентифікаційний код 02082522; вул. Остафія Дашковича, 62, м. Черкаси, 18001) заборгованість з оплати за постачання теплової енергії з червня 2014 року до січня 2017 року включно у розмірі 30 319 (тридцять тисяч триста дев`ятнадцять) грн 76 коп., а також нараховані за період прострочення оплати послуг з травня 2016 року до травня 2017 року включно три проценти річних - 222 (двісті двадцять дві) грн 52 коп. й інфляційні втрати - 1 116 (одну тисячу сто шістнадцять) грн 95 коп.».
      4. У решті рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року залишити без змін.
      5. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) на користь Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (ідентифікаційний код 02082522; вул. Остафія Дашковича, 62, м. Черкаси, 18001) 551(п`ятсот п`ятдесят одну) грн 04 коп. витрат зі сплати судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91460925