Постановление БП-ВС о возможности взыскания со страховщика морального ущерба и отсутствии необходимости досудебного урегулирования со страховщиком


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 465/4287/15

Провадження № 14-406цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - ПрАТ «УПСК»),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року у складі колегії суддів Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Федоришина А. В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з ПрАТ «УПСК» на свою користь страхове відшкодування в сумі 33 444,65 грн, компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 3 344,00 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 09 березня 2015 року близько 13 год. 30 хв. на вул. Кондукторській у м. Львові ОСОБА_2 ., керуючи транспортним засобом марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , порушив Правила дорожнього руху України, здійснивши зіткнення із керованим ним автомобілем марки «Oпель», номерний знак НОМЕР_2 , що призвело до механічного пошкодження автомобілів.

Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 застрахована в ПрАТ «УПСК». 10 березня 2015 року позивач звернувся до Львівського представництва ПрАТ «УПСК» та повідомив про страховий випадок.

19 березня 2015 року в офіційного дилера «Oпель» складено калькуляцію ремонту автомобіля на суму 69 461,12 грн та передано до представництва страхової компанії.

Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 за фактом дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), яка сталася 09 березня 2019 року, визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

06 травня 2015 року представник ПрАТ «УПСК» повідомив позивача, що розмір страхового відшкодування складає близько 20 000,00 грн.

Завдана позивачу майнова шкода в добровільному порядку не відшкодована, він самостійно звертався до експерта, який визначив її розмір у сумі 33 444,65 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача.

Крім цього, посилаючись на статті 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач просив стягнути з відповідача на свою користь завдану моральну шкоду, яку оцінив у 3 344,00 грн (10 % від 33 444,65 грн). Обґрунтовував це тим, що затягування відповідачем виплати відшкодування, порушення зобов`язань за договором страхування призвело до душевних хвилювань позивача та вимагало додаткових зусиль і часу для вирішення цього питання, вплинуло на особисті, сімейні стосунки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПрАТ «УПСК» на користь ОСОБА_1 33 444,65 грн невиплаченої страхової суми, 3 344,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач виконав усі вимоги та умови, передбачені Законом України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV). Невиплата відповідачем страхового відшкодування суперечить чинному законодавству та свідчить про намагання уникнути виконання своїх зобов`язань. Моральні страждання, завдані позивачу, пов`язані з незаконними діями останнього, які полягають у небажанні відшкодувати вартість відновлювального ремонту автомобіля.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року відмовлено у задоволенні заяви ПрАТ «УПСК» про перегляд заочного рішення від 02 грудня 2015 року.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ «УПСК» задоволено, рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що страховик протягом десяти робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП направив свого представника для визначення розміру збитків, але ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. Крім того, Законом № 1961-IV не встановлено обов`язку страховика відшкодувати моральну шкоду у зв`язку із пошкодженням транспортного засобу та за відсутності факту ушкодження здоров`я позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не визначився з характером правовідносин сторін, неправильно застосував норми матеріального права, не надав належної оцінки поданим доказам та порушив норми процесуального права.

Відповідач не надав судам першої й апеляційної інстанцій оригіналу або копії заяви від 19 березня 2015 року про виплату страхового відшкодування, яку ОСОБА_1 подавав до страхової компанії.

Позивач самостійно залучив експерта для визначення розміру збитків, оскільки не погоджувався з розміром визначеного ПрАТ «УПСК» страхового відшкодування. Складення звіту про визначення розміру страхового відшкодування трьома різними спеціалістами, залученими страховою компанією, є порушенням вимог Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092.

Позиція інших учасників справи

У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу ПрАТ «УПСК» просило скаргу відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 16 січня 2017 року - призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19).

У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що для розгляду цивільного позову потерпілого до МТСБУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України в межах кримінального провадження, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим.

Необхідність відступлення від цього висновку, на думку колегії суддів, зумовлена різною практикою касаційного суду щодо вирішення питання про отримання потерпілим відшкодування завданої йому шкоди, а саме таким.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що всупереч вимогам законодавства позивачем не доведено факт його звернення до страховика із заявою про здійснення страхової (регламентної) виплати у строк, передбачений пунктом 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням потерпілим заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), протягом певного строку, який законодавець обмежує роком з моменту скоєння ДТП.

У постанові від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зазначив, що законом визначений чіткий механізм звернення до страховика (МТСБУ) для отримання відшкодування шкоди, який, зокрема, передбачає звернення потерпілого із відповідною заявою у порядку, передбаченому статтею 35 Закону № 1961-IV.

У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що уразі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити страхове відшкодування, а інші умови договору страхування є підставою для відмови у виплаті лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатись, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку.

У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к відхилено доводи представника цивільного відповідача (страховика), що потерпілий не звертався до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18) суд не погодився, що виплата страхового відшкодування здійснюється виключно після подання потерпілим заяви про страхове відшкодування, оскільки зібраними у справі доказами встановлено факт настання страхового випадку, причини його настання, розмір заподіяної шкоди, виконання потерпілим вимог закону щодо повідомлення про страховий випадок і надання документів для отримання відшкодування.

У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.

В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що заява потерпілого про страхове відшкодування не заперечує його права у разі ігнорування страховиком такої заяви, незгоди із розміром визначеної страхової виплати чи із рішенням страховика про відмову у страховому відшкодуванні звернутися за судовим захистом.

Також колегія суддів зазначила, що підставою для звернення до Великої Палати Верховного Суду у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) є наявність різної судової практики, наведеної Касаційним кримінальним судом, а саме: у Касаційному цивільному суді, Касаційному кримінальному суді, Касаційному господарському суді, проте Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступ від жодного із висновків касаційних судів про застосування норм права.

Разом з цим, на думку колегії суддів, необхідність відступлення від указаного висновку Великої Палати Верховного Суду пов`язано з тим, що безпосереднє звернення до суду, а не до страховика, унеможливлює обчислення неустойки, чи сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки для цього слід визначити початок прострочення грошового зобов`язання.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Суди встановили, що 12 лютого 2015 року ОСОБА_2 уклав з Акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - АТ «УПСК»), яке перейменовано в ПрАТ «УПСК», договір - поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/1240722, у якому застрахував автомобіль марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , 1990 року випуску.

За умовами цього договору страхова сума становить 50 тис. грн.

09 березня 2015 року близько 13.30 год. на вул. Кондукторській у м. Львові сталася ДТП за участю автомобіля марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 .

Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено адміністративне стягнення.

Установлено, що винним у вказаній ДТП є ОСОБА_2 , який порушив Правила дорожнього руху України, внаслідок чого автомобілю позивача завдано механічних пошкоджень.

ОСОБА_1 повідомив АТ «УПСК» про настання страхового випадку, що підтверджується відповідною заявою від 10 березня 2015 року (а. с. 68).

10 березня 2015 року складено акт огляду пошкодженого транспортного засобу, у якому встановлено деталізований перелік пошкоджень транспортного засобу - автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 . Огляд проводився у присутності ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_3

20 березня 2015 року суб`єкт оціночної діяльності фізична особа - підприємець ОСОБА_4 склав калькуляцію ремонту пошкодженого автомобіля на суму 33 356,50 грн з ПДВ (а. с. 72 - 74).

Відповідно до звіту № 826/1350 оцінювача ОСОБА_5 коефіцієнт фізичного зносу транспортного засобу - автомобіля «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , складає 0,57 %.

07 травня 2015 року позивач звернувся до незалежного експерта Петричковича Б. С., який склав висновок експертного авто-товарознавчого дослідження від 27 травня 2015 року № 39/15, у якому вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , на момент огляду становила 33 444,65 грн (а. с. 16 - 45).

Вартість проведення експертного авто-товарознавчого дослідження експертом ОСОБА_6 становить 1800,00 грн, що підтверджується товарним чеком від 27 травня 2015 року (а. с. 45).

Право на звернення до суду закріплено у Конституції України і на час звернення позивача із позовом відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширювалася на всі правовідносини, що виникали у державі.

На час розгляду справи були внесені зміни до статті 124 Конституції України та передбачено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Тобто, якщо на час звернення з позовом не було будь-яких обмежень для такого звернення, то з набранням чинності змін до Конституції України від 02 червня 2016 року, можливість звернення до суду пов`язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов`язковий.

Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату).

До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV.

Закон № 1961-IV регулює правовідносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1).

За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.

Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).

Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія,транспортного засобу, причетного до дорожньо транспортної пригоди, тобто потерпілого, так і страховика.

У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально.

Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35).

Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку.

Відповідно до пунктів 37.1.1, 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є:

? навмисні дії особи, відповідальність якої застрахована (страхувальника), водія транспортного засобу або потерпілого, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на осіб, дії яких пов`язані з виконанням ними громадянського чи службового обов`язку, вчинені у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або під час захисту майна, життя, здоров`я. Кваліфікація дій таких осіб встановлюється відповідно до закону;

? неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.

При цьому зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає.

Із аналізу наведених норм спеціального Закону № 1961-IV можна зробити висновок, що підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування передбачені у статті 37 Закону № 1961-IV, їх перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування.

Разом з тим у Законі № 1961-IV прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов`язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов`язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування.

Тому у контексті вказаних обставин справи можна зробити висновок, що у Законі № 1961-IV не передбачено обов`язкового досудового порядку врегулювання питання з приводу виплати страхового відшкодування, особа, яка вимагає такої виплати, за власним розсудом може звернутися із заявою безпосередньо до страховика, з дотриманням вимог, передбачених у статті 35 названого Закону, чи звернутися безпосередньо до суду.

У будь-якому разі строк звернення обмежується щодо стягнення майнової шкоди річним строком.

Інших обмежень щодо порядку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування норми Закону № 1961-IV не містять.

У разі звернення із заявою безпосередньо до суду, страховик з цього моменту має діяти відповідно до статті 36 Закону № 1961-IV, та не позбавлений можливості, у разі відсутності заперечень проти позову, його визнати та сплатити страхове відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.

У межах справи, що розглядається, підлягає з`ясуванню питання, чи є обов`язковим попереднє звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування для задоволення судом вимог про відшкодування шкоди, заявлених таким потерпілим до страховика.

Вирішуючи питання про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), від висновків якої вважала за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначено, що у системному зв`язку зі статтею 36 вимоги підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, загалом не є обов`язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду із позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду при цьому послалася на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц, у якій зроблено висновок про необхідність стягнення страхового відшкодування незважаючи на те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах річного строку.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, викладеними в її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), та не вбачає підстав для відступлення від них.

Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18), Касаційний кримінальний суду складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18).

Висновки, зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18), Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к, Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) у подібних правовідносинах, теж їм не суперечать. Хоч у цих постановах і зазначено про необхідність звернення до страховика із заявою про здійснення страхової виплати у строк, передбачений статтею 35 Закону № 1961-IV, однак обставини вказаних справ свідчать про те, що судом досліджувалися обставини дотримання заявниками саме річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування, а не про порядок такого звернення.

У справі, що розглядається, встановлено, що страховий випадок (ДТП) стався 09 березня 2015 року, а позов до суду подано в червні 2015 року, тобто в межах установленого законом річного строку.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та відмовив у позові про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, оскільки жодним законодавчим актом не передбачено обов`язку потерпілого звернутися попередньо до страховика, а незвернення до страховика не позбавляє права позивача звернутися до суду для стягнення страхового відшкодування.

Зі змісту апеляційної скарги відповідача (т. 1, а. с. 144 - 150) убачається, що він не погоджувався з рішенням суду першої інстанції у частині розміру страхового відшкодування, однак апеляційний суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів, обмежившись лише висновком про незвернення до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування.

Тобто, в апеляційному порядку не перевірялося рішення суду першої інстанції на предмет законності й обгрунтованості у частині розміру страхового відшкодування, а між сторонами існує спір стосовно цього питання.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи в касаційному порядку, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, то вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та зазначає таке.

Питання відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому, врегульовано статтею 26-1 Закону № 1961-IV, згідно з якою, зокрема, страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю.

Однак позивач, обґрунтовуючи свої вимоги про відшкодування моральної шкоди, не посилався як на підставу своїх вимог на ушкодження здоров`я під час ДТП, як і не зазначав про завдання моральної шкоди внаслідок пошкодження транспортного засобу. Позивач зазначав, що моральна шкода спричинена невиплатою страхового відшкодування.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою 2 цієї статті.

Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача.

Позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 мотивував затягуванням відповідачем виплати відшкодування, порушенням зобов`язань за договором страхування, що, за його твердженнями, призвело до душевних хвилювань та вимагало додаткових зусиль і часу, вплинуло на особисті, сімейні стосунки.

Апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Рішення апеляційного суду не можна вважати законним та обґрунтованим.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 400, 402, 403, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова В. С. Князєв

С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко

В. В. Британчук Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 86402010
 

Link to comment
Share on other sites

Большая палата пришла к двум важным выводам:

1. в Законе № 1961-IV не предусмотрено обязательного досудебного порядка урегулирования вопроса по поводу выплаты страхового возмещения, лицо, требующее такой выплаты, по собственному усмотрению может обратиться с заявлением непосредственно к страховщику, с соблюдением требований, предусмотренных в статье 35 названного Закона, или обратиться непосредственно в суд. В любом случае срок обращения ограничивается по взысканию имущественного ущерба летним сроком.

2. Часть первая статьи 1167 ГК Украины устанавливает общее правило, согласно которому ответственность за причинение морального вреда наступает при наличии общего основания - наличие морального (неимущественного) вреда, а также при наличии всех основных условий ответственности, а именно: неправомерного поведения, причинной связи и вины причинителя. Таким образом если заявлен моральный ущерб связанный с несвоевременной выплатой за ДТП, то он также может быть выплачен.

Link to comment
Share on other sites

ну по основной теме - взыскание страхового возмещения в принципе все верно, были и ранее подавляющее большинство аналогичных правовых позиций (право непосредственного обращения в суд к страховщику), но по моралке  - молодцы!!!наконец-то дошло!!!

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 серпня 2021 року
      м. Київ
      справа № 201/15310/16
      провадження № 61-547св21
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Крата В. І.,
      суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
      учасники справи:
      позивач -Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів:
      Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому, з урахуванням уточнень, просило звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки згідно договору іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року і додаткового договору до нього № 1 від 14 квітня 2009 року; паркувальне місце поз. АДРЕСА_2, що є предметом іпотеки згідно договорів іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року та № DNHLGB00000749/1 від 14 квітня 2009 року, шляхом продажу вказаних предметів іпотеки на прилюдних торгах із установленням початкової ціни продажу на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити ОСОБА_1 з житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGB00000749, вид кредитування - непоновлювана кредитна лінія з цільовим призначенням - купівля нерухомості. Відповідно до умов кредитного договору позивач надав відповідачу кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 17 липня 2037 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,80 % річних. Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором було забезпечено укладеним між сторонами договорами іпотеки, відповідно до яких в іпотеку банку ОСОБА_1 передано нерухоме майно: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та паркувальне місце, поз. АДРЕСА_2 . Зі свого боку позивач виконав зобов`язання за кредитним договором, проте відповідач умови кредитного договору належним чином не виконувала та допустила прострочення виконання зобов`язань, у зв`язку з чим станом на 06 травня 2016 року заборгованість за договором становила 722 575,68 дол. США, з яких: 576 105,14 дол. США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 14 287,40 дол. США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 39 301,50 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Суди керувалися тим, що кредитний договір між сторонами укладено в 2007 році, умови пункту 2.3.3, які визначають право банку розірвати договір в односторонньому порядку, недійсними не визнані; зміни до умов пунктів 2.3.1 та 2.3.3 договору сторонами не вносилися; викладені в листі № Г25.0.0.0./272 від 22 червня 2010 року про одностороннє розірвання договору з 01 липня 2010 року вимоги банком відкликані не були й у подальшому банком вчинені дії щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог станом на 01 липня 2010 року (включаючи повністю суму боргу за тілом кредиту). Тому суди зробили висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року. Після настання строку повернення кредиту у зв`язку з розірванням договору з 01 липня 2010 року АТ КБ "ПриватБанк", як кредитор, втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою, визначеною в кредитному договорі № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Виходячи з розрахунку заборгованості станом на 01 липня 2010 року, який наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, заборгованість становила 597 156,91 дол. США. Згідно розрахунку відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 01 липня 2010 року та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором в повному обсязі відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США, отже різниця між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів складала 280 508,71 дол. США. Тому позивач, як кредитор, має право вимоги до боржника в розмірі 280 508,71 дол. США, які АТ КБ "ПриватБанк", як іпотекодержатель, вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки.
      Відмовляючи у задоволенні позову в зв`язку зі спливом позовної давності, суд першої інстанції посилався на те, що позовна давність щодо стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки спливла 02 липня 2013 року, оскільки право звернення до суду з відповідним позовом після встановленої банком дати розірвання договору 01 липня 2010 року виникло у позивача з 02 липня 2010 року, з позовною заявою до суду банк звернувся 03 листопада 2016 року, тобто з пропуском загальної позовної давності за вимогами до боржника.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
      Враховуючи , що кредитний договір, укладений сторонами в 2007 році, положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо заборони розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника з пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу, не можуть бути підставою для визнання нікчемною письмової вимоги Банку про розірвання кредитного договору в односторонньому порядку, оскільки на момент укладення кредитного договору вказаної заборони законодавством передбачено не було і сторони кредитного договору погодили між собою можливість розірвання кредитного договору.
      У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні підстави для задоволення вимоги АТ КБ "ПриватБанк" про виселення, як похідної.
      Аргументи учасників справи
      У січні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права; ненадання судами належної оцінки зібраним доказам, неврахування висновків Верховного Суду; неповне дослідження обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи; невідповідність висновків судів фактичним обставинами справи; застосування висновків, викладених у постановах Вищого господарського суду України, які не підлягають застосуванню, просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі; стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" судовий збір.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, щосудами неправильно визначено початок перебігу позовної давності у цій справі, оскільки позивач дізнався про порушене право 26 травня 2014 року, тобто з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку
      з визнанням виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню за рішенням суду, тому з цієї дати виникло право на позов. Судом апеляційної інстанції не досліджено та не враховано зазначені документи виконавчого провадження № 23303443, які мають істотне значення для правильного вирішення даної справи.
      Апеляційним судом не враховано переривання позовної давності, жодні висновки з цього приводу оскаржувана постанова не містить. Апеляційний суд в порушення вимог процесуального закону не дослідив зібрані у справі докази, не врахував виписки по рахункам з платіжними дорученнями, письмові заяви по суті спору щодо здійснених відповідачем погашень в межах позовної давності. Відповідно до виписок по рахунку за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року за період з 17 липня 2007 року по 16 травня 2018 року (01 жовтня 2018 року) за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 регулярно з 2010 по 2014 роки періодично здійснювала погашення заборгованості за кредитним договором, що свідчить про визнання боржником свого боргу. Так, згідно виписок та розрахунку заборгованості - 25 листопада 2014 року позичальником здійснено останнє погашення у розмірі 6 500 дол. США та 02 грудня 2014 року - у розмірі 64 дол. США, що за сукупністю складає визначений кредитним договором (пункт 7.1) щомісячний платіж 6 563,94 дол. США. Після цієї дати погашення не проводилися позичальником, тому вже 26 грудня 2014 року, після несплати щомісячного платежу, з`являється прострочене тіло кредиту у розмірі 148,90 дол. США та відповідно починає перебіг позовна давність, виникає право кредитора звернутися до суду за захистом своїх прав. Кожен із цих платежів перериває позовну давність, тому звернувшись із позовом 03 листопада 2016 року, позивач не пропустив позовну давність.
      Розрахунок заборгованості здійснено позивачем станом на 06 травня 2016 року, тобто вже після усіх погашень та платежів зі сторони позичальника, отже борг відповідача складає 722 575,68 дол. США. Таким чином, висновки судів, що позивач як кредитор має право вимоги до боржника лише розмірі 280 508,71 дол. США є необґрунтовані, не відповідають обставинам та матеріалам справи.
      Згідно довідки Банку від 02 квітня 2012 року № 25.000/1-34 станом на 02 квітня 2012 року за кредитним договором № ОННЬОВ00000749 від 17 липня 2007 року, що діє до 17 липня 2037 року, поточна заборгованість складає - 590 654,91 дол. США, в тому числі: 587 519,20 дол. США - заборгованість за кредитом, 2 291,51 дол. США - заборгованість за проценти, 844,20 дол. США - заборгованість за комісією. На 02 квітня 2012 року прострочена заборгованість відсутня.
      Виконавчий напис № 1869 від 07 грудня 2010 року визнаний таким, що не підлягає виконанню згідно рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2012 року у справі № 2-10635/11, яке набрало законної сили. Виконавчий напис № 1870 від 07 грудня 2010 року визнаний таким, що не підлягає виконанню згідно рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2011 року у справі № 2-7132/11, яке набрало законної сили. 26 травня 2014 року Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ) закрито виконавче провадження № 23303443 на підставі пункту 4 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з визнанням виконавчого напису нотаріуса № 1869 від 07 грудня 2010 року таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, Банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався 26 травня 2014 року, тобто з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому перебіг позовної давності почався саме з цього моменту.
      Після закриття виконавчого провадження (26 травня 2014 року), АТ КБ «ПриватБанк» 13 жовтня 2015 року звернувся з позовом до ОСОБА_1 та до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що також свідчить про переривання строку позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України. 09 листопада 2015 року ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі № 200/22545/15-ц та справа не розглянута.
      Суди помилково посилалися на листи від 22 червня 2010 року за № Г25.0.0.0./272 та від 14 липня 2010 року за № 25.0.0.0/1-303 як на підставу для розірвання кредитного договору Банком, оскільки відповідні листи не мали наслідків розірвання банком договору в односторонньому порядку. Згідно наведених листів позичальника повідомлено про дострокове розірвання з 01 липня 2010 року кредитного договору в односторонньому порядку на підставі пункту 2.3.3 договору з посиланням на те, що позичальник не надала своєї згоди на підвищення відсоткової ставки за договором до 14,21 %. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2011 року у справі № 2-7132/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2011 року, встановлено, що позичальник не отримувала та їй не надіслано повідомлення про зміну процентної ставки до 14,21 %, тому позичальник продовжила сплачувати щомісяця кошти для погашення кредиту (том 1, а. с. 199 - 204). Оскільки позичальник не погодився на підвищення процентної ставки та розірвання договору, Банк продовжив обслуговування кредиту на обумовлених сторонами первісних умовах без підвищення процентної ставки та без розірвання договору, а позичальник в свою чергу продовжив виконувати зобов`язання на підставі кредитного договору, що додатково підтверджується виписками по рахунках, розрахунком заборгованості та поясненнями відповідача по справі. Таким чином, висновки судів про розірвання банком договору, зміну строку його виконання, пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту, відсутність підстав для нарахування процентів та неустойки - не відповідають дійсності, не ґрунтуються на нормах закону та не відповідають матеріалам справи й умовам кредитного договору.
      Суди зробили помилковий висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року і не звернули уваги, що зміни законодавства відбулися 21 січня 2010 року, а листи датовані 22 червня 2010 року та 14 липня 2010 року, тобто після набрання чинності змін. Викладені в цих листах вимоги Банка з наведених в них підстав є нікчемними в силу закону, тому такі листи не створюють юридичних наслідків для сторін правочину.
      Відповідач підлягає виселенню з житла, яке є предметом іпотеки.
      У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником - адвокатом Іванчуком В. Я., у якому просила оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
      Рух справи
      Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
      Межі та підстави касаційного перегляду
      Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      В ухвалі Верховного Суду від 23 березня 2021 року вказано, що: наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18), від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц (№ 61-765св18); Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-2891цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16), від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15)).
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року в справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), зроблено висновок, що «вжитий банком спосіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Отже, до часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса».
      Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18).
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18) зазначено, що «правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
      Досліджуючи надані позивачем розрахунок заборгованості та виписку по рахунку, апеляційним судом установлено, що останній платіж у сумі 500 грн відповідачем було здійснено у серпні 2012 року, шляхом внесення нею сум на погашення заборгованості за кредитним договором. Факт здійснення вказаного платежу також не заперечувалось і самим відповідачем. Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про вчинення відповідачем дій, які, відповідно до положень статті 264 ЦК України, свідчать про переривання строку позовної давності».
      У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
      Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16) та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18).
      У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15) зазначено, що «частина друга статті 109 цього Кодексу встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення».
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      17 липня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGB00000749, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на купівлю нерухомості з кінцевим терміном повернення до 17 липня 2037 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,08 % річних.
      Банк взяті на себе зобов`язання по видачі кредитних коштів виконав належним чином, що підтверджується випискою по позичковому рахунку НОМЕР_1 , згідно якої 17 липня 2007 року здійснено видачу кредитних коштів в сумі 603 000 дол. США. Відповідні обставини не заперечувалися відповідачем під час розгляду справи.
      Того ж дня в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року сторони уклали договір іпотеки № DNHLGB00000749, за умовами якого ОСОБА_1 надала в іпотеку майнові права на отримання у власність згідно договору № 15-ИП про спільну діяльність у будівництві, укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Перспектива Інвестмент», нерухомого майна, будівництво якого незавершене, а саме:
      - квартири, будівельний номер АДРЕСА_1 .
      - паркувального місця, поз. АДРЕСА_2 .
      14 квітня 2009 року між сторонами укладений додатковий договір № 1 до договору іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, яким пункти 38.3 та 38.4 договору іпотеки № DNHLGB00000749 викладені в іншій редакції, зокрема: пункт 38.3 - в забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно: квартиру, третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірній» за АДРЕСА_1 . Майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 , виданого 08 січня 2009 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 11 січня 2009 року.
      14 квітня 2009 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року сторони уклали договір іпотеки № DNHLGB00000749/1, за умовами якого ОСОБА_1 надала в іпотеку паркувальне місце, поз. АДРЕСА_2 . Майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_4 , виданого 11 січня 2009 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 січня 2009 року.
      Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладений додатковий договір № 1 до кредитного договору № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, яким сторони погодили внести зміни до пункту 7.3 договору та викласти його в іншій редакції: пункт 7.3. Забезпеченням виконанням позичальником зобов`язань за даним договором виступає іпотека нерухомого майна, а саме: квартира АДРЕСА _1 ; паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 .
      Умовами пункту 2.3.3 сторонами погоджено підстави та порядок розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку за умови ненадання позичальником у встановлений термін згоди сплачувати запропоновану банком процентну ставку, згідно з якимипри неотриманні Банком протягом 20-ти днів письмової відповіді Позичальника зі згодою сплачувати процентну ставку (запропоновану Банком) відповідно підпункту «в» пункту 2.3.1. Кредитного договору, банк на власний розсуд має право згідно статті 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання Кредитного договору з надісланням відповідного повідомлення. При цьому, позичальник (Відповідач) зобов`язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію за фактичний строк його користування, повністю виконати інші зобов`язання за Кредитним договором.
      22 червня 2010 року банком на адресу ОСОБА_1 надіслано листа № Г25.0.0.0./272, в якому повідомлено про розірвання з 01 липня 2010 року в односторонньому порядку кредитного договору № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року на підставі пункту 2.3.3 договору та зазначено, що на адресу ОСОБА_1 було надіслано листа від 31 грудня 2008 року, в якому позичальника повідомлено про намір банку підвищити відсоткову ставку за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року до 14,21 % річних починаючи з 02 березня 2009 року, а також висунуто вимогу до позичальника строком до 01 липня 2010 року повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію й відсотки за фактичний строк користування кредитними коштами, що на день підписання цього листа складає: 595 375,77 дол. США тіло кредиту, 844,20 дол. США комісій та 5 894,76 дол. США відсотків.
      14 липня 2010 року банком на адресу ОСОБА_1 надіслано листа № 25.0.0.0./1-303, в якому повідомлено, що на підставі пункту 2.3.3 кредитного договору банк з 01 липня 2010 року достроково розірвав кредитний договір та висунуто вимогу про повернення кредиту у повному обсязі. У разі невиконання даної вимоги протягом 30 банківських робочих днів з дня отримання повідомлення, банк буде змушений задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна, яке було передано в іпотеку згідно договорів іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року та № DNHLGB00000749/1 від 14 квітня 2009 року шляхом звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або з позовом до суду.
      07 грудня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. вчинено виконавчий напис № 1869 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА _1 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року в сумі 597 156,91 дол. США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом - 595 192,51 дол. США, суму заборгованості за відсотками - 1 964,40 дол. США.
      У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17 липня 2007 року по 01 липня 2010 року.
      07 грудня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. вчинено виконавчий напис № 1870 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року в сумі 597 156,91 дол. США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом - 595 192,51 дол. США, суму заборгованості за відсотками - 1 964,40 дол. США. У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17 липня 2007 року по 01 липня 2010 року.
      Згідно розрахунку відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з 01 липня 2010 року відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США.
      У порушення умов кредитного договору позичальник взяті на себе зобов`язання по поверненню кредиту, сплати процентів та інших платежів належним чином не виконувала, у зв`язку з чим, згідно розрахунку Банку станом на 06 травня 2016 року, відповідач мала заборгованість в розмірі 722 575,68 дол. США, яка складається з: 576 105,14 дол. США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам; 14 287,40 дол. США - заборгованість по комісії; 39 301,50 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
      Позивач подав до суду банківські виписки по рахункам НОМЕР_5 , НОМЕР_1 за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року з платіжними документами (а. с. 118 - 243, т. 2; а. с. 2 - 49, т. 3).
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
      Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
      Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).
      У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується.
      Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов?язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов?язком, у тому числі забезпечувальним.
      Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов`язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18), на висновки в якій послались суди в оскаржених рішеннях, зазначено, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. У силу положень статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
      У справі, яка переглядається, 14 лютого 2013 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким звернуто стягнення на предмет іпотекиу рахунок погашення всієї заборгованості за кредитом. Даним виконавчим написом установлено, що строк платежу за зобов`язаннями настав 27 липня 2012 року. Тобто, вчинення виконавчого напису у даній справі потягло зміну строку виконання основного зобов`язання. За викладених обставин Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що вжитий банком засіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не бере до уваги висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), відповідно до якого перебіг позовної давності почався саме з моменту, коли виконавчий напис, яким банк задовольнив свої кредиторські вимоги, повернутий без виконання, оскільки містить різні конкретні обставини справи у порівнянні зі справою, яка переглядається. Так, у наведеній постанові встановлено, що банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався з моменту, коли державний виконавець повернув виконавчий документ про звернення стягнення на предмет іпотеки. До часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса. У свою чергу у справі, яка переглядається, банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, разом із тим, не реалізував свого права на стягнення всієї заборгованості за кредитним договором у судовому порядку в межах строку позовної давності».
      Підстав для ініціювання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18) колегія суддів не вбачає.
      Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
      У справі, що переглядається, суди встановили, що АТ КБ «ПриватБанк» позов про звернення стягнення на предмет іпотеки пред`явлено у листопаді 2016 рокузі спливом позовної давності, оскільки внаслідок розірвання кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року банк змінив строк виконання зобов`язання, тому право на позов щодо звернення стягнення на предмет іпотеки виникло у позивача в липні 2010 року. Відповідач заявила про застосування позовної давності. Підстав для переривання перебігу позовної давності по спірному забезпечувальному зобов`язанню суди не встановили, про поважність причин пропуску позовної давності позивач не заявляв.
      За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за спливом позовної давності. У зв`язку з цим правильно відмовили і у задоволенні вимоги про виселення, як похідної.
      Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що про порушення своїх прав за пред?явленим у цій справі позовом банк дізнався з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса, оскільки у цій справі суди встановили, що банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом пред?явлення відповідачувимоги про дострокове розірвання кредитного договору на його умовах з 01 липня 2010 року, разом із тим, не реалізував свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку в межах позовної давності.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені: без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18), від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц (№ 61-765св18); Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-2891цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16), від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15)); без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. І. Крат
      Судді: Н. О. Антоненко
      І. О. Дундар
      Є. В. Краснощоков
      М. М. Русинчук
      Джерело: ЄДРСР 99250652
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/14293/19
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Васьковського О.В. - головуючого, Погребняка В.Я., Ткаченко Н.Г.,
      розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал"
      на рішення Господарського суду міста Києва (суддя - С.О. Турчин) від 19.11.2019
      та постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий - Г.П. Коробенко, судді: О.О. Євсіков, М.Г. Чорногуз) від 24.02.2020
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал"
      до Моторного (транспортного) страхового бюро України
      про стягнення 15 927 грн 94 коп.
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. 11.10.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" (далі - Позивач) звернулося з позовом до Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача заборгованість за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 в сумі 15 927 грн 94 коп.
      1.2. Позовна заява мотивована невиконанням Відповідачем в повному обсязі зобов`язань щодо відшкодування Позивачу шкоди на спірну суму (що складає суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені), завданої невиконанням (через недостатність коштів внаслідок банкрутства та ліквідації) Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" (далі - ПАТ "СК Україна") - учасником Відповідача зобов`язань перед Позивачем з виплати страхового відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 (далі - Договір), право вимоги за яким Позивач набув після Товариства з обмеженою відповідальністю "Престижавтосервіс" (за договором про надання фінансових послуг факторингу), а зобов`язання за яким до Відповідача перейшли внаслідок банкрутства та ліквідації ПАТ "СК Україна".
      1.3. 13.11.2019 Відповідач у відзиві на позовну заяву заявив про застосування до спірних правовідносин позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог до Відповідача.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. 19.11.2019 Господарський суд міста Києва прийняв рішення (залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020) про відмову в задоволені позову.
      2.2. Рішення судів мотивовані відсутністю підстав для сплати Відповідачем замість визнаного банкрутом та ліквідованого учасника Відповідача - Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих на суму шкоди, що складає страхове відшкодування та підлягала відшкодуванню Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" як страховиком внаслідок настання страхового випадку (дорожньо-транспортної пригоди за участі особи, застрахованої Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна"), оскільки до Відповідача, який не є правонаступником Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" через визнання банкрутом та ліквідацію останнього як учасника Відповідача, в силу закону перейшли обов`язки відшкодувати шкоду замість цього учасника, спірні ж суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені не є шкодою, а Відповідач не допускав прострочення щодо сплати Позивачу суми шкоди, на яку нараховані спірні суми.
      Суди також виходили з преюдиції та відсутності необхідності доводити у цій справі встановленого у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" факту обґрунтованості грошової вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені через визнання цих вимог як кредиторських вимог у справі №910/842/18.
      3. Встановлені судами обставини
      3.1. Згідно з копією постанови Дніпровського районного суду міста Києва від 13.05.2015 у справі №755/7195/15-п, 27.03.2015 по Харківському шосе в м. Києві, ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 , не впорався з керуванням, виїхав на смугу зустрічного руху, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем "Деу Лачетті" держаний номерний знак НОМЕР_2 , в результаті якого транспортні засоби отримали механічні пошкодження.
      Станом на дату настання страхового випадку - дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 була застрахована Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" на підставі полісу №АІ/0663216 від 29.04.2014.
      08.04.2015 між власником транспортного засобу "Деу Лачетті", ТОВ "Престиж Авто Сервіс" та ТОВ Експертно-асистуюча компанія "Довіра" укладено договір про проведення автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу державний номерний знак НОМЕР_2 .
      Відповідно до звіту № 11419 від 16.04.2015 матеріальний збиток власника транспортного засобу "Деу Лачетті" державний номерний знак НОМЕР_2 становить 26 360 грн. 40 коп.
      27.05.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" подало до ПрАТ "СК "Україна" заяву про страхове відшкодування.
      24.06.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" (клієнт) та Позивач (фактор) уклали договір про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 (договір), відповідності до пункту 1.1. якого клієнт передає фактору, а фактор приймає і зобов`язується оплатити клієнтові усі права вимоги за грошовими зобов`язаннями, що виникли у клієнта з договору (полісу) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АІ/0663216 від 29 квітня 2014 року.
      В силу цього договору фактор займає місце клієнта (як кредитора) в зобов`язаннях, що виникли із вищезазначеного договору відносно усіх прав клієнта, у тому числі права одержання від боржника сум основного боргу, відсотків, неустойок у повному обсязі (пункт 1.2 договору).
      Згідно з пунктом 1.3 договору, характеристика прав, переданих фактору клієнтом за цим договором - загальна сума боргу 21436 грн. 06 коп.
      Пунктом 1.4 договору передбачено, що зобов`язаною особою (боржником) є ОСОБА_1 ; страхова компанія Приватне акціонерне товариство "СТРАХОВА КОМПАНІЯ "УКРАЇНА"; Моторне (транспортне) страхове бюро України у порядку, передбаченому Законом України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".
      ПрАТ "СК "Україна" на порушення умов договору (полісу) №АІ/0663216 від 29.04.2014 не здійснило виплату грошового зобов`язання.
      3.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2018 відкрито провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна".
      Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із заявою про грошові вимоги до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" за договорами факторингу на загальну суму 14 262 000 грн. 30 коп., в тому числі і за договором №1/24-06/2015 від 24.06.2015 на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені, що ґрунтуються на невиконаних Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" зобов`язаннях з виплати страхового відшкодування потерпілим за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якій просило визнати грошові вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" та включити грошові вимоги у вказаному розмірі до реєстру вимог кредиторів.
      Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 Позивач визнаний кредитором Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", в тому числі за договором 1/24-06/2015 від 24.06.2015.
      Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2019 у справі №910/842/18 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, постановлено ліквідувати ПрАТ "СК Україна" у зв`язку з неможливістю останнього виконати свої зобов`язання перед кредиторами, а також встановлено, що вимоги кредиторів, які визнані судом та включені до реєстру вимог кредиторів, не задоволені, у зв`язку з тим, що ліквідатором не виявлено достатньо майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси для погашення кредиторських вимог
      3.3. У зв`язку з ліквідацією Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" 13.08.2019 Позивач звернувся до Відповідача із заявою про виплату відшкодування в сумі 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені.
      05.09.2019 Відповідач на підставі рішення МТСБУ № 3.1-05/28525 від 05.09.2019 згідно з копією платіжного доручення №1152391 від 05.09.2019 виплатив Позивачу 21 436 грн. 06 коп. як відшкодування шкоди, заподіяної в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 27.03.2015 за участю транспортного засобу "Деу" державний номерний знак НОМЕР_2 .
      3.4. Матеріали справи не містять відомостей щодо прострочення Відповідачем виконання грошового зобов`язання перед Позивачем.
      4. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      4.1. 16.03.2020 Відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги у справі задовольнити повністю.
      4.2. Ухвалюючи про відкриття касаційного провадження за скаргою Відповідача з перегляду судових рішень у цій малозначній справі, Суд виходив з аргументів скаржника, зокрема, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
      5. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      5.1. Суди не застосували до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) щодо виконання Відповідачем обов`язків страховика (який ліквідується, за недостатністю у нього коштів) за договорами обов`язкового страхування в повному обсязі.
      5.2. Суди застосували до спірних правовідносин положення підпункту "ґ" пункту 41.1 статті 41 Закону без системного взаємозв`язку зі статтею 41 цього закону та з іншими статтями Закону, зокрема статтею 20 Закону.
      5.3. Суди не мотивували підстави для невключення до шкоди, яка наведена в преамбулі статті 41 Закону, інфляційних збитків, пені та 3 % річних, які нараховуються у разі несвоєчасного здійснення (нездійснення) страховиком потерпілому виплати відшкодування за договорами обов`язкового страхування, не врахувавши встановлені статтею 29 Закону особливості відшкодування потерпілій особі витрат, пов`язаних з відновлювальним ремонтом пошкодженого в результаті ДТП транспортного засобу.
      5.4. Порушені в касаційній скарзі питання стосуються питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики з огляду на відсутність єдиної правозастосовчої практики судів стосовно порушеного питання; а справа має виняткове значення для Позивача через легалізацію оскаржуваними рішеннями обмеження прав необмеженого кола потерпілих від ДТП на отримання відшкодування у повному обсязі.
      6. Позиція Відповідача, викладена у відзиві на касаційну скаргу
      6.1. Шкоду, яку має відшкодувати Відповідач замість страховика (що ліквідований) за договорами обов`язкового страхування, у розумінні положень статей 22, 1166 ЦК України, статей 22, 29, 41, 42 Закону, це вартість пошкодженого або втраченого майна потерпілого, або вартість відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу, однак до цієї суми не включаються суми пені, 3 % річних та інфляційних втрат, як помилково вважає скаржник, оскільки ці нарахування не є шкодою.
      6.2. У спірних правовідносинах слід відмовити у задоволені позовних вимог через сплив 27.03.2016 спеціальної позовної давності для вимог Позивача.
      7. Касаційне провадження
      7.1 Строк виготовлення Судом цього судового рішення обумовлений вирішенням Судом у цій справі питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
      8. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права
      Щодо меж обов`язків Моторно (транспортного) страхового бюро України у разі недостатності коштів та майна ліквідованого страховика
      8.1 Відповідно до пункту 9.1 статті 9 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування.
      Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.
      Статтею 29 Закону передбачено, що у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.
      Наслідки прострочення страховиком відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну, визначені нормами статті 36 Закону, згідно з пунктом 36.5 якої за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
      8.2 Відповідно до вимог частини другої статті 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк з дня пред`явлення вимоги.
      Грошовим зобов`язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання.
      Зокрема, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      8.3 За змістом викладених норм правовідношення, в якому страховик, у разі настання страхового випадку, зобов`язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов`язанням, на суму якого у разі прострочення його виконання страховиком нараховуються суми, передбачені законом і договором страхування (зокрема, пеня, 3 % річних, інфляційні втрати).
      При цьому Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 30.01.2018 у справі № 910/17993/15, яка викладена з посиланням правову позицію Верховного Суду України у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15.
      8.4 Суди першої і апеляційної інстанцій встановили обставини:
      - нездійснення страховиком - ПАТ "СК "Україна", у встановлений Законом строк страхового відшкодування страхувальнику за Договором (права вимоги за яким набув Позивач);
      - обставини звернення Позивача у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна" з кредиторськими вимогами, що складають як суму несплаченого за Договором страхового відшкодування (суму шкоди, заподіяної майну -транспортному засобу внаслідок ДТП), так і суми, нараховані внаслідок нездійснення страховиком виплати страхового відшкодування у встановлений Законом строк - пені, 3 % річних та інфляційних витрат, за весь період прострочення;
      - обставини визнання цих вимог на зазначені суми як кредиторських вимог у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна";
      - обставини ліквідації страховика - ПАТ "СК "Україна", внаслідок банкрутства без здійснення у межах справи № 910/842/18 про банкрутство погашення Позивачу заборгованості на суму визнаних кредиторських вимог.
      8.5 Правовідносини за договором страхування в процедурі ліквідації страховика і після її завершення врегульовані Законом та Законом про банкрутство.
      За загальним правилом, викладеним в пункті 3 статті 20 Закону України "Про страхування", при настанні страхового випадку страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом.
      Норми статті 87 Закону про банкрутство (відповідно до приписів якого здійснювалось провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна") не регулюють наслідки незадоволення вимог кредиторів в процедурі банкрутства страховика через недостатність у нього майна, а норма частини п`ятої статті 45 Закону про банкрутство встановлює, що вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.
      Натомість спеціальні норми Закону встановлюють виняток з цього правила щодо страховиків та визначають порядок задоволення вимог кредиторів страховика, що не були задоволені у процедурі банкрутства страховика через недостатність майна страховика.
      Зокрема, відповідно до пункту 20.3 статті 20 Закону у разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, приймає на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом.
      Підпунктом "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону передбачено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
      8.6 За змістом викладених норм, що регулюють правила переходу від ліквідованого страховика до МТСБУ обов`язків за договором страхування, МТСБУ виконує обов`язки цього страховика відповідно до умов договору страхування в повному обсязі.
      При цьому преамбула статті 41 Закону - щодо відшкодування МТСБУ шкоди на умовах, визначених цим Законом не може тлумачитись без взаємозв`язку із положеннями підпункту "ґ" пункту 41.1. цієї статті та із положеннями пункту 20.3 статті 20 Закону, пункту 3 статті 20 Закону України "Про страхування". Зазначені нормативні акти в цілому та наведені норми, зокрема, не передбачають винятків із загального правила про майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені) та відповідно до статті 625 ЦК України - сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.
      Оскільки спірні відносини виникли з договірних відносин, і Позивач продовжує реалізовувати їх в межах договірних зобов`язань, має місце винятково договірний характер обов`язку чи то страховика, чи то МТСБУ щодо відшкодування шкоди потерпілому, у зв`язку з чим неправильним є застосування судами першої та апеляційної інстанції норми статті 1166 ЦК України, яка регулює позадоговірну (деліктну) відповідальність за завдану майнову шкоду.
      В спірних правовідносинах акцент потрібно ставити не на відшкодуванні шкоди, яка відшкодовується МТСБУ у випадках, передбачених статтею 41 Закону, а саме не переході до МТСБУ обов`язків за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності тих страховиків, які ліквідовані, що передбачено положеннями пункту 20.3 статті 20 та статтею 41 Закону.
      Отже МТСБУ не звільняється від обов`язку сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування, оскільки ці нарахування в силу закону (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) є невід`ємною/складовою частиною боргу зі сплати страхового відшкодування за договором страхування.
      Правильність цієї позиції узгоджується із фактом визнання у справі про банкрутство кредиторських вимог Позивача до ПАТ "СК "Україна" як на суму страхового відшкодування, так і на спірні у цій справі суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, а також узгоджується з умовами в пункті 1.2 договору про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 від 24.06.2015 - щодо права Позивача (фактора та кредитора за Договором) одержати від боржника суми основного боргу, відсотки, неустойки у повному обсязі (пункт 3.1.).
      Дійшовши цього висновку, для вирішення спору про покладення на МТСБУ (відповідно до пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону) обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування також 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих в силу закону за прострочення виплати страхового відшкодування, допущене страховиком, обставини прострочення МТСБУ виплати страхувальнику цього страхового відшкодування не входять до предмету дослідження та доказування, як такі, що не мають значення.
      8.7 Однак суди наведеного не врахували, неправильно застосувавши до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону.
      Дійшовши цього висновку, Суд погоджується з аналогічними аргументами скаржника (пункти 5.1.-5.4.) та відхиляє протилежні аргументи Відповідача (пункти 6.1.).
      Суд виходить з того, що обставини правильності розрахунків спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, які були визнані як кредиторські вимоги у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна", встановлені згідно з ухвалою від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 (пункт 3.2.).
      8.8 Водночас Суд зазначає про таке.
      Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).
      За змістом норми цієї статті позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.
      Частинами 2, 3 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
      Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      8.9 Отже, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України).
      8.10 Враховуючи наведені норми ЦК України та висновки в пунктах 8.6, 8.7, суди між тим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав відсутності порушеного права у спірних правовідносинах, не надавши, всупереч нормам статті 86 ГПК України, оцінки зібраним у справі доказам, а саме заяві про застосування до спірних правовідносин позовної давності та викладеним в ній обставинам, що подана Відповідачем 13.11.2019 - до ухвалення місцевим судом рішення у цій справі (пункт 1.3).
      У зв`язку із викладеним Суд частково погоджується із аналогічним аргументом Відповідача (пункт 6.2.).
      8.11 Допущені судами процесуальні порушення - недослідження зібраних у справі доказів, унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для вирішення питання про існування права на судовий захист у спірних правовідносинах, а саме: щодо почату перебігу та спливу позовної давності у спірних правовідносинах за вимогами Позивача, а також, у разі встановлення обставин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах - щодо наявності поважних причин її пропуску. Апеляційний суд вказаних помилок суду першої інстанції не виправив.
      8.12 Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      8.13 Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      8.14 Враховуючи викладене, визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та з урахуванням положень пункту 2 частини 1 статті 308 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, Суд доходить висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного суду та ухвала суду першої інстанції - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
      8.15 Дійшовши висновків у цій справі (пункт 8.6) та з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, Суд зазначає, що рішення касаційного суду у цій справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
      П О С Т А Н О В И В :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 у справі № 910/14293/19 скасувати.
      3. Справу № 910/14293/19 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя О.В. Васьковський
      Судді В.Я. Погребняк
      Н.Г. Ткаченко
      Джерело: ЄДРСР 90594594
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 826/16464/13-а
      Провадження № 11-389апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року (судді Беспалов О. О., Губська О. А., Сорочко Є. О.) у справі № 826/16464/13-а за позовом ОСОБА_1 до Конституційного Суду України (далі - КСУ), треті особи: Кабінет Міністрів України, Державна казначейська служба України, про стягнення недоотриманих коштів та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КСУ, у якому з урахуванням неодноразових змін і уточнень позовних вимог просив стягнути з відповідача:
      - заробітну плату в сумі 120 581,55 грн;
      - відпускні в розмірі 1 153,68 грн;
      - допомогу до відпустки в розмірі посадового окладу - 2 680 грн;
      - матеріальну допомогу в розмірі 44 972,25 грн;
      - компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн;
      - щомісячне довічне грошове утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб у сумі 173 736,06 грн;
      - вихідну допомогу в розмірі 881 898,60 грн.
      Позивач також просив стягнути з відповідача судові витрати в розмірі 18 167,37 грн.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що внаслідок застосування посадового окладу в розмірі 1 195 грн, визначеного з порушенням вимог частини другої статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2862-XII), під час роботи на посаді секретаря колегії суддів КСУ йому неправильно розраховано заробітну плату, відпускні, додатковий оклад до відпустки, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічне грошове утримання за січень - грудень 2005 року, а при виході у відставку - компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу.
      3. На переконання позивача, розмір його заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року мав визначатися з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці суддів» (у редакції, чинній на час її прийняття; далі - Постанова № 865). Надання зворотної сили вказаній постанові не суперечить закріпленому у статті 58 Конституції України принципу дії нормативних актів у часі, який допускає можливість надання зворотної сили нормативним актам, що покращують становище особи. Після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 30 червня 2005 року № 513 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України» (далі - Постанова № 513) відповідач мав самостійно, враховуючи положення статті 44 Закону № 2862-XII, здійснити перерахунок посадових окладів суддів КСУ.
      4. ОСОБА_1 зазначив, що за вказаний вище період він повинен був отримувати заробітну плату, до якої входять: посадовий оклад; надбавка за вищий кваліфікаційний клас судді (400 грн); надбавка за напруженість та складність роботи (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за вчений ступінь (15 % від розміру посадового окладу); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за таємність (15 % від розміру посадового окладу); щомісячна премія (25 % від щомісячного заробітку); надбавка за вислугу років (40 % від щомісячного заробітку); надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас, надбавки за вислугу років). При цьому посадовий оклад мав бути обрахований з урахуванням Постанови № 865, виходячи з 12,5 розміру мінімальної заробітної плати, встановлених Законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (далі - Закон № 2285-IV), а саме: з 01 квітня - 290 грн, з 01 липня - 310 грн, з 01 вересня - 332 грн.
      5. ОСОБА_1 також указав на те, що в період з 01 січня по 31 травня 2005 року відповідач на порушення частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII обрахував щомісячну надбавку за вислугу років у відсотковому співвідношенні від розміру посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, а зобов`язаний був здійснити обрахунок указаної надбавки від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. Унаслідок цього позивач отримав заробітну плату за вказаний період у меншому розмірі, ніж установлено цим Законом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      6. Справа розглядалася судами неодноразово.
      7. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: стягнув з КСУ на користь позивача заробітну плату в розмірі 120 581,55 грн, відпускні в розмірі 1 153,68 грн, допомогу до відпустки в розмірі 2 680 грн; матеріальну допомогу в розмірі 44 972,25 грн, компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн, щомісячне довічне грошове утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 173 736,06 грн, вихідну допомогу в розмірі 881 898,60 грн. Суд також стягнув на користь ОСОБА_1 за рахунок КСУ судові витрати в розмірі 18 167,37 грн.
      8. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що розмір заробітної плати позивача з 01 червня 2005 року повинен був визначатися з урахуванням Постанови № 865, а відповідач повинен був організувати з 01 червня 2005 року оплату праці суддів КСУ відповідно до частини другої статті 44 Закону № 2862-XII. Крім цього, обчислення щомісячної надбавки за вислугу років позивача мало здійснюватися від загальної суми щомісячного заробітку.
      9. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 вересня 2018 року задовольнив апеляційну скаргу КСУ, а рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      10. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ані в об`ємі фінансування, ані у виплаті заробітної плати суддів законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, а тому правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було.
      11. При цьому суд апеляційної інстанції послався на правову позицію, наведену в постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 21-1461а15, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 травня 2018 року у справі № 2а-1796/09-10/2270/12.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      12. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що апеляційний суд порушив принцип верховенства права, завдання адміністративного судочинства, норми матеріального права, а саме: статей 3, 6, 8, 19, 43, 129, 129-1 Конституції України, статті 44 Закону № 2862-XII, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також норми процесуального права, а саме: статей 2, 6, 78, 108, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки розглянув справу без повного, об`єктивного та всебічного з`ясування її обставин, з неправильним їх установленням, без належної їх оцінки та аргументації.
      13. Скаржник зазначив, що Верховний Суд України та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 04 листопада 2015 року (справа № 21-1461а15), від 15 грудня 2015 року (справа № 822/2527/13-а) та від 23 травня 2018 року (справа № 2а-1796/09-10/2270/12) відповідно, на які послався суд апеляційної інстанції, правильно встановили, що розмір заробітної плати суддів установлений спеціальним законом, яким був у спірний період Закон № 2862-XII, і фактично визнали загальним Закон України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР). Однак всупереч загальновизнаному теоретичному постулату про пріоритетність спеціального закону над загальним ці суди застосували не спеціальний закон, а загальний. При цьому і суд апеляційної інстанції, і Верховний Суд України та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не взяли до уваги як положення статті 13 Закону № 108/95-ВР, відповідно до яких оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з державного бюджету, здійснюється не тільки в межах бюджетних асигнувань, але й з інших позабюджетних фондів, так і наявність у бюджеті резервного фонду. Такими мотивами зазначені суди, на переконання позивача, надали виключне право Кабінету Міністрів України на власний розсуд регулювати заробітну плату суддів шляхом установлення обсягу фінансування їх заробітної плати у Державному бюджеті України та не лише не брати до уваги розміри їх заробітної плати, встановлені спеціальними законами, а саме законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Конституційний Суд України», а й не виконувати їх. Отримання суддями заробітної плати в установленому статтею 43 Конституції України розмірі поставлено судами в залежність від вищих органів державної влади, які беруть участь у законодавчому бюджетному процесі. За своїм змістом такі мотиви судів спрямовані проти незалежності суддів і ставлять їх у матеріальному залежність від певних вищих органів державної влади.
      14. ОСОБА_1 також указав на те, що апеляційний суд не визнав доведеними обставини неправильності обчислення й виплати відповідачем надбавки за вислугу років за період з 01 січня до 01 червня 2005 року в частині визначення бази її обчислення не з посадового окладу, як це робив відповідач, а із заробітної плати, як це встановлено постановами Верховного Суду України від 17 червня 2014 року у справі № 21-91а14 та від 13 січня 2015 року у справі № 21-582а14, якими визнано, що згідно зі статтею 44 Закону № 2862-XII надбавка за вислугу років суддям має обчислюватися із заробітної плати, а не лише з посадового окладу судді.
      15. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      16. Скаржник також просить стягнути з відповідача на його користь судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги та відповідно до статті 358 КАС України постановити окрему ухвалу щодо порушення судом апеляційної інстанції принципу верховенства права, норм матеріального та процесуального права, завдань адміністративного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      17. У відзиві на касаційну скаргу КСУ зазначив, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального й процесуального права та обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції.
      18. На думку відповідача, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Постанови № 865 з 01 січня 2005 року, внаслідок чого позивачу безпідставно нараховано додаткові кошти за п`ять місяців 2005 року. До того ж усупереч висновку, викладеному в Рішенні КСУ від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), про те, що вказана норма Основного Закону України стосується лише юридичної відповідальності особи, суд першої інстанції дійшов висновку, що надання зворотної сили Постанові № 865 не суперечить закріпленому в статті 58 Конституції України принципу дії нормативних актів у часі, яка допускає можливість надання зворотної сили нормативним актам, що покращують становище особи. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, правильно визначив спірні правовідносини такими, що не пов`язані з юридичною відповідальністю відповідача.
      19. Відповідач зазначив, що у 2005 році застосувати безпосередньо положення статті 44 Закону № 2862-XII до розрахунку заробітної плати суддів КСУ без урахування відповідних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України про оплату праці було неможливо. Відповідно до частини другої статті 8 Закону № 108/95-ВР умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначає Кабінет Міністрів України, а тому КСУ не мав (і наразі не має) права на порушення вимог цього Закону та підзаконних актів самостійно приймати рішення стосовно зміни розмірів оплати праці суддів КСУ.
      20. КСУ вказав і на те, що відповідно до положень пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 1996 року № 1350 «Про забезпечення діяльності Конституційного Суду України» (далі - Постанова № 1350) надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці обраховується з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років. Отже, для розрахунку надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці необхідно спочатку визначити розмір доплати за вислугу років. Однак згідно з частиною четвертою статті 44 Закону № 2862-XII суддям виплачувалася щомісячна надбавка за вислугу років у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. Відтак указана норма Закону № 2862-XII, на переконання відповідача, передбачала, що загальна сума місячного заробітку, основною складовою якого є посадовий оклад, обмежена через включення до нього лише доплати за кваліфікаційний клас судді.
      21. Крім цього, суд апеляційної інстанції врахував висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, та встановив, що в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ані в об`ємі фінансування, ані у виплаті заробітної плати суддів України законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, тобто правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було. На думку відповідача, доводи ОСОБА_1 про те, що деякі постанови Верховного Суду України не можна вважати законними, оскільки вони начебто ухвалені з порушенням норм Конституції та законів України, принципу законності судочинства та Конвенції, є голослівними, оскільки ці постанови не скасовані, продовжують свою дію в часі й підлягають оцінюванню на загальних підставах незалежно від того, подобається комусь їх зміст чи ні.
      22. У зв`язку з викладеним КСУ просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
      Рух касаційної скарги
      23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 листопада 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, а ухвалою від 11 листопада 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.
      24. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 листопада 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      25. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що не погоджується з висновком щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Верховного Суду України, та вважає за необхідне відступити від нього.
      26. Так, Верховний Суд України дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України, діючи відповідно до статті 8 Закону № 108/95-ВР, Постановою № 865 не просто підвищив посадові оклади, а визначив нові розміри та умови оплати праці суддів, у зв`язку із чим нові посадові оклади могли бути застосовані лише з одночасною втратою чинності указами Президента України в частині оплати праці суддів (постанова від 03 листопада 2015 року в справі № 21-527а15).
      27. Крім того, Верховний Суд України у подібних правовідносинах неодноразово зауважував, що, незважаючи на те, що розмір заробітної плати судді встановлений спеціальним законом - статтею 44 Закону № 2862-XII, а не статтею 8 Закону № 108/95-ВР, виплата заробітної плати судді підпорядкована нормам Закону № 108/95-ВР, зокрема статті 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджується одночасно з бюджетом. Оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у Постанові № 513 та постанові Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 року № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України» (далі - Постанова № 514)) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було (постанови від 04 листопада 2015 року у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а).
      28. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, до правовідносин у справі, яка розглядається, підлягають застосуванню висновки ЄСПЛ.
      29. Так, ЄСПЛ у рішеннях у справах «Сук проти України» від 10 березня 2011 року, «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23 рішення у справі «Кечко проти України»).
      30. На переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає, та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. До того ж ЄСПЛ у рішенні від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії» констатував заборону органу державної влади посилатися на брак коштів як на причину неможливості виконання власних зобов`язань.
      31. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виходячи з визначених у частині четвертій статті 7 КАС України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами зазначив, що приписи частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ як правового акта, який має вищу юридичну силу, підлягають застосуванню безвідносно до приведення Кабінетом Міністрів України підзаконного нормативно-правового регулювання у відповідність із вимогами чинного законодавства та забезпечення відповідного фінансування.
      32. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду також зазначив, що такий підхід до правозастосування відображено в численних постановах Верховного Суду України: від 26 лютого 2013 року у справі № 21-29а13, від 21 січня 2014 року у справі № 21-464а13, від 17 червня 2014 року у справі № 21-91а14, від 13 січня 2015 року у справі № 21-582а14, від 03 листопада 2015 року у справі № 21-527а15, від 27 квітня 2016 року у справі № 736/268/14, від 20 вересня 2017 року у справі № 21-2655а16 та інших у різноманітних правовідносинах.
      33. За викладених обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вважає, що в період з 01 червня по 31 грудня 2005 року посадовий оклад судді КСУ повинен був визначатися на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ і пункту 1 Постанови № 513, а саме 80 % від посадового окладу Голови КСУ.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      34. ОСОБА_1 з 18 жовтня 1996 року працював суддею, секретарем Колегії суддів КСУ.
      35. Рішенням VII з`їзду суддів України від 03 листопада 2005 року ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ у відставку у зв`язку із закінченням строку повноважень.
      36. На підставі розпорядження виконувача обов`язків Голови КСУ від 08 листопада 2005 року з позивачем проведено розрахунки при звільненні з роботи (а. с. 6, т. 1).
      37. Відповідно до довідки КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/323, виданої судді КСУ у відставці ОСОБА_1 , його заробітна плата на час звільнення з посади становила 9 639,31 грн і складалася з: посадового окладу в розмірі 1 195 грн; доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у сумі 400 грн, надбавки за вислугу років (40 %) у розмірі 638 грн, надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 %) у розмірі 2 009,70 грн, надбавки за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 %) у розмірі 1 196,25 грн, надбавки за напруженість і складність роботи (90 %) у розмірі 1 435,50 грн, надбавки за таємність (15 %) у розмірі 179,25 грн, надбавки за вчену ступінь (15 %) у розмірі 179,25 грн, надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 %) у розмірі 478,50 грн, щомісячної премії (25 %) у розмірі 1 927,86 грн. Одночасно позивачу як судді, який мав право на відставку та продовжував працювати на посаді, виплачувалось довічне грошове утримання судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) (а. с. 10, т. 1).
      38. Згідно з довідкою про щомісячну заробітну плату судді КСУ у відставці ОСОБА_1 за період його роботи на посаді секретаря Колегії суддів КСУ з 01 січня по 31 жовтня 2005 року, складеною завідувачем відділу фінансування, бухгалтерського обліку та звітності - головним бухгалтером КСУ, позивач за період з 01 січня по 31 жовтня 2005 року одержував такі види виплат:
      - посадовий оклад у розмірі 1 195 грн на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 року № 2288 «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» (зі змінами) (далі - Постанова № 2288), Указу Президента України від 11 грудня 2002 року № 1150/2002 «Про забезпечення діяльності Конституційного Суду України» (далі - Указ № 1150/2002);
      - надбавку за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн на підставі Постанови № 1350, Указу Президента України від 21 серпня 1999 року № 1048/99 «Про розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи» (далі - Указ № 1048/99);
      - надбавку за вислугу років у розмірі 638 грн (40 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Закону № 2862-XII;
      - надбавку за інтенсивність праці в розмірі 2 009,70 грн (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) на підставі Постанови № 1350;
      - надбавку за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі 1 196,25 грн (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» (далі - Указ № 584/95);
      - надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 1 435,50 грн (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Постанови № 1350 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року № 496 «Про доповнення пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 1996 р. № 1350» (далі - Постанова № 496));
      - надбавку за таємність в розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 414 «Про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці» (далі - Постанова № 414);
      - надбавку за вчену ступінь (кандидат наук) в розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 2288;
      - надбавку за почесне звання («Заслужений юрист України») в розмірі 478,50 грн (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 1150/2002;
      - щомісячну премію в розмірі 1 927,86 грн (25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок) на підставі Постанови № 2288;
      - грошове утримання працюючого судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) на підставі Указу № 1150/2002 (а. с. 64, т. 3).
      39. Вважаючи, що виплата щомісячної надбавки за вислугу років за період з 01 січня по 31 травня 2005 року та заробітної плати, відпускних, додаткового окладу до відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року проведені у неналежних розмірах, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      1. Щодо перерахунку надбавки за вислугу років, одержаної позивачем за період з 01 січня по 31 травня 2005 року
      40. Відповідно до частини першої статті 29 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 422/96-ВР) судді КСУ одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів.
      41. Згідно із частиною четвертою статті 44 Закону № 2862-XII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 відсотків, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
      42. Частиною першою статті 44 Закону № 2862-XII визначено, що заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок.
      43. Пізніше у часі законодавець підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу ІІ «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI) вніс зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII, відповідно до яких змінено порядок нарахування суддям щомісячної надбавки за вислугу років (замість її визначення у відсотках до загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи передбачено її обчислення у тих самих відсотках, але від посадового окладу судді).
      44. Рішенням КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення пункту 61 розділу ІІ Закону № 107-VI визнано неконституційними.
      45. Обґрунтовуючи це рішення, КСУ у пункті 7.3 його мотивувальної частини зазначив, що запроваджений Законом № 107-VI порядок обчислення щомісячної надбавки за вислугу років суддів призвів до зменшення її суми, оскільки посадовий оклад є лише частиною щомісячного заробітку судді. Відповідно наслідком такого зменшення є зменшення його заробітної плати і зниження існуючих гарантій незалежності суддів.
      46. Таким чином, КСУ визнав, що за Законом № 2862-XII обчислення щомісячної надбавки за вислугу років мало здійснюватися від загальної суми щомісячного заробітку судді.
      47. Проте у відзиві на касаційну скаргу відповідач інакше тлумачить частину четверту статті 44 Закону № 2862-XII та вважає, що загальна сума місячного заробітку, основною складовою якого є посадовий оклад, обмежена через включення до нього лише доплати за кваліфікаційний клас судді.
      48. Відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд керувався лише тим, що правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постановах від 17 червня 2014 року та 13 січня 2015 року у справах № 21-91а14, 21-582а14 відповідно, не може бути врахована при розгляді цієї справи, оскільки спірні правовідносини в указаних справах стосувалися періоду з 01 січня 2006 року, а пункт 2-2 Постанови № 865 набрав чинності з 01 березня 2008 року.
      49. Натомість суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині, погодився з доводами позивача щодо неправильного обрахунку відповідачем у період з 01 січня по 31 травня 2005 року розміру надбавки за вислугу років.
      50. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з довідкою КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/323, виданою судді КСУ у відставці ОСОБА_1 , його заробітна плата на час звільнення з посади становила 9 639,31 грн і складалася з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас (вищий), надбавки за вислугу років (40 %), надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 %), надбавки за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 %), надбавки за напруженість і складність роботи (90 %), надбавки за таємність (15 %), надбавки за вчену ступінь (15 %), надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 %), щомісячної премії (25 %) (а. с. 10, т. 1).
      51. Відповідно до положень пункту 3 Постанови № 1350 надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці обраховується з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років.
      52. З огляду на викладене суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що надбавки, розмір яких встановлюється з урахуванням надбавки за вислугу років (надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці у розмірі 90 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років), до щомісячного заробітку судді, з якого обчислюється надбавка за вислугу років, не включаються, а їх розмір обчислюється після встановлення розміру надбавки за вислугу років.
      53. Суд першої інстанції, визначаючи розмір недоплаченої ОСОБА_1 надбавки за вислугу років, керувався розрахунком позивача.
      54. Так, з 01 січня по 31 травня 2005 року позивач повинен був отримувати заробітну плату, яка складається з:
      - посадового окладу в розмірі 1 195 грн (Постанова № 2288, Указ № 1150/2002);
      - доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн (Постанова № 1350, Указ № 1048/99);
      - надбавки за напруженість і складність роботи (90 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 1 435,50 грн ((1 195 грн + 400 грн) х 90 %) (Постанова № 1350 зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 496);
      - надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи (75 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 1 196,25 грн ((1 195 грн + 440 грн) х 75%) (Указ № 584/95);
      - надбавки за вчену ступінь (15 % від посадового окладу) в розмірі 179,25 грн (1195 грн х 15 %) (Постанова № 2288);
      - надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 478,50 грн ((1 195 грн + 400 грн) х 30 %) (Указ № 1150/2002);
      - надбавки за таємність (15 % від посадового окладу) в розмірі 179,25 грн (1 195 грн х 15 %) (Постанова № 414);
      - щомісячної премії (25 % від суми посадового окладу та всіх зазначених вище надбавок) у розмірі 1 265,94 грн ((1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн) х 25 %) (Постанова № 2288);
      - надбавки за вислугу років (40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 2 531,88 грн ((1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн + 1 265,94 грн) х 40 %) (стаття 44 Закону № 2862-XII);
      - надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) в розмірі 3 714,19 грн ((1 195 грн + 400 грн + 2 531,88 грн) х 90 %) (Постанова № 1350).
      55. Отже, загальна сума щомісячної заробітної плати позивача за період з 01 січня по 31 травня 2005 року мала становити 12 575,76 грн (1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн + 1 265,94 грн + 2 531,88 грн + 3 714,19 грн).
      56. За вказаний період позивач фактично отримав заробітну плату: у січні - 9 733,31 грн; у лютому - 9 639,31 грн; у березні - 9 639,31 грн; у квітні - 9 639,31 грн; у травні - 9 651,09 грн, що підтверджується довідкою КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/321 (а. с. 9, т. 1).
      57. Таким чином, позивачу недоплачено заробітну плату у січні 2005 року на суму 2 842,45 грн (12 575,76 грн - 9 733,31 грн), у лютому 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у березні 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у квітні 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у травні 2005 року на суму 2 924,67 грн (12 575,76 грн - 9 651,09 грн).
      58. Отже, загальна сума заробітної плати (надбавки за вислугу років), що недоплачена позивачу за період з 01 січня по 31 травня 2005 року, становила 14 576,47 грн (2 842,45 грн + 2 936,45 грн + 2 936,45 грн + 2 936,45 грн + 2 924,67 грн).
      59. Велика Палата Верховного Суду вважає такий розрахунок обґрунтованим, а тому рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині є правильним.
      2. Щодо перерахунку сум заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічного грошового утримання за період з 01 січня по 31 грудня 2005 року та вихідної допомоги позивача
      60. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      61. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      62. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      63. Спір у вказаній частині позовних вимог виник у зв`язку з неправильним обрахунком, на думку позивача, посадового окладу судді КСУ за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, внаслідок чого позивачу неправильно розраховано заробітну плату, відпускні, довічне грошове утримання, а при виході у відставку - компенсацію за невикористану відпустку та вихідну допомогу.
      64. Верховний Суд України у постановах від 04 листопада 2015 року у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а, на які послався суд апеляційної інстанції при вирішенні справи в цій частині, дійшов висновку, від якого пропонує відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, про те, що, незважаючи на те, що розмір заробітної плати судді встановлений спеціальним законом - статтею 44 Закону № 2862-XII, а не статтею 8 Закону № 108/95-ВР, виплата заробітної плати судді підпорядкована нормам Закону № 108/95-ВР, зокрема його статті 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджується одночасно з бюджетом. Оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у постановах № 513 та 514) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було.
      65. Аналогічного висновку в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 2а-1796/09-10/2270/12 дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.
      66. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке.
      67. Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону № 108/95-ВР (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
      Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадку, передбаченого частиною першою статті 10 цього Закону.
      68. Згідно із частинами першою та другою статті 13 Закону № 108/95-ВР оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів.
      Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
      69. Частиною першою статті 29 Закону № 422/96-ВР було встановлено, що судді КСУ одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів.
      70. На підставі частини третьої статті 11 Закону № 2862-XII гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим.
      71. Частиною другою статті 44 Закону № 2862-XII було визначено, що розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.
      72. 30 червня 2005 року Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень прийняв постанови № 513 і 514.
      73. У пункті 1 Постанови № 513 Кабінет Міністрів України установив, що:
      - посадовий оклад Голови КСУ становить 15, заступника Голови - 12,8 розміру мінімальної заробітної плати;
      - преміювання Голови та заступників Голови КСУ здійснюється щомісяця в розмірі до 10 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час;
      - зазначеним посадовим особам надбавка за напруженість та складність роботи, передбачена Постановою № 1350, а також надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбачена Постановою № 2288, не встановлюються, преміювання відповідно до зазначеної постанови не здійснюється.
      74. Ці постанови набрали чинності з 01 червня 2005 року.
      75. Таким чином, у зв`язку зі змінами умов оплати праці Голови КСУ, передбаченими Постановою № 513, та враховуючи зазначені вище положення частини другої статті 44 Закону № 2862-XII, у суддів КСУ з 01 червня 2005 року виникло право на новий обрахунок заробітної плати.
      76. Згідно із частинами першою та другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
      77. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику ЄСПЛ як джерело права.
      78. За змістом правової позиції ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) у межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.
      79. З огляду на те, що гарантовані законом виплати неможливо поставити в залежність від видатків бюджету, Велика Палата Верховного Суду визнає необґрунтованим висновок Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, який покладено в основу рішення суду апеляційної інстанції в цій справі, про те, що оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у постановах № 513 та 514) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було.
      80. Відмова КСУ в перерахунку та виплаті позивачу заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги виходячи з розміру посадового окладу, визначеного на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-XII та пункту 1 Постанови № 513, а саме 80 відсотків від посадового окладу голови КСУ, порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції право мирно володіти своїм майном. Доки відповідне положення цього Закону є чинним, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в такій виплаті. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України»).
      81. Зазначена правова позиція також узгоджується з висновками КСУ, викладеними у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007.
      82. Крім того, Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 07 грудня 2012 року у справі № 21-977во10, від 03 грудня 2010 року у справі № 21-44а10).
      83. Отже, суд апеляційної інстанції у вказаній частині позовних вимог дійшов помилкового висновку про повну відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
      84. Водночас, задовольняючи позов у частині стягнення з КСУ на користь позивача недоплачених сум заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що розмір заробітної плати позивача як судді КСУ у відставці повинен був визначатися з урахуванням Постанови № 865.
      85. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке.
      86. 03 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 865, якою затвердив схеми посадових окладів керівників та суддів КСУ, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду України, апеляційних та місцевих судів.
      87. Цією постановою Уряд України привів оклади суддів у відповідність з установленим частиною другою статті 44 Закону № 2862-XII співвідношенням до посадових окладів Голови Верховного Суду України та голови суду, у якому працює суддя.
      88. Проте згідно з пунктом 5 Постанови № 865 ця постанова набирає чинності з 01 січня 2006 року.
      89. Внаслідок цього з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року оклади суддів усіх судів України не відповідали вимогам статті 44 Закону № 2862-XII.
      90. Постановою від 16 травня 2007 року у справі № К-17634/06 Вищий адміністративний суд України визнав незаконним пункт 5 Постанови № 865 (у першій редакції) та допустив поворот виконання цієї постанови, визнавши, що вона підлягає застосуванню одночасно з постановами № 513 і 514 з питань оплати праці керівників судів, тобто з 01 червня 2005 року.
      91. При цьому станом на час ухвалення Вищим адміністративним судом України вказаного судового рішення пункт 5 Постанови № 865 був викладений в іншій редакції.
      92. Так, Кабінет Міністрів України постановою від 31 грудня 2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 р. № 865» (далі - Постанова № 1310) пункт 5 Постанови № 865 виклав у новій редакції, відповідно до якої остання набирає чинності з дня втрати чинності указами Президента України від 10 липня 1995 року № 584, від 19 вересня 1996 року № 856, від 05 березня 2002 року № 220, від 25 листопада 2002 року № 1061, статей 3 та 4 Указу Президента України від 11 грудня 2002 року № 1150, абзацу першого статті 1 Указу Президента України від 03 лютого 2002 року № 173 у частині встановлення надбавки суддям військових місцевих та військових апеляційних судів.
      93. Оскільки Вищий адміністративний суд України визнав незаконним пункт 5 Постанови № 865 у редакції до часу набрання чинності Постановою № 1310, то у Кабінету Міністрів України не було підстав для виконання постанови цього суду від 16 травня 2007 року, а у КСУ та судів загальної юрисдикції не виникло підстав для застосування Постанови № 865 при обрахунку заробітної плати суддів з 01 червня 2005 року.
      94. Отже, посадовий оклад позивача як судді КСУ в період з 01 червня по 03 листопада 2005 року повинен був визначатися на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ та пункту 1 Постанови № 513 і становити 12 розмірів мінімальної заробітної плати (15 розмірів мінімальної заробітної плати х 80 %).
      95. Суд першої інстанції навів відповідні розрахунки заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги позивача за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, визначивши посадовий оклад позивача у розмірі 12,5 мінімальної заробітної плати, а також помилково включив до відповідних обрахунків надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас, щомісячну премію в розмірі 25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок.
      96. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на підставі Постанови № 513 було змінено умови оплати праці Голови КСУ та його заступників, а не лише збільшено розмір їх посадових окладів. Як зазначалося вище, Кабінет Міністрів України у пункті 1 цієї Постанови установив, зокрема, що:
      - преміювання Голови та заступників Голови КСУ здійснюється щомісяця в розмірі до 10 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час;
      - зазначеним посадовим особам надбавка за напруженість та складність роботи, передбачена Постановою № 1350, а також надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбачена Постановою № 2288, не встановлюються, преміювання відповідно до зазначеної постанови не здійснюється.
      97. Суди попередніх інстанцій установили, що суддя КСУ у відставці ОСОБА_1 за період його роботи на посаді секретаря Колегії суддів КСУ в період з 01 червня по 03 листопада 2005 року одержував такі види виплат:
      - посадовий оклад у розмірі 1 195 грн на підставі Постанови № 2288, Указу № 1150/2002;
      - надбавку за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн на підставі Постанови № 1350, Указу № 1048/99;
      - надбавку за вислугу років у розмірі 638 грн (40 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Закону № 2862-XII;
      - надбавку за інтенсивність праці в розмірі 2 009,70 грн (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) на підставі Постанови № 1350;
      - надбавку за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі 1 196,25 грн (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 584/95;
      - надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 1 435,50 грн (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Постанови № 1350 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 496);
      - надбавку за таємність у розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 414;
      - надбавку за вчену ступінь (кандидат наук) у розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 2288;
      - надбавку за почесне звання («Заслужений юрист України») в розмірі 478,50 грн (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 1150/2002;
      - щомісячну премію в розмірі 1 927,86 грн (25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок) на підставі Постанови № 2288;
      - грошове утримання працюючого судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) на підставі Указу № 1150/2002.
      98. Таким чином, з огляду на вимоги пункту 1 Постанови № 513 щодо виключення із заробітної плати Голови КСУ надбавки за напруженість та складність роботи, передбаченої Постановою № 1350, надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбаченої Постановою № 2288, здійснення преміювання відповідно до зазначеної постанови та враховуючи, що позивач отримував надбавку за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи у розмірі 75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас, установленому Указом № 584/95 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 21 січня 2006 року № 46/2006), а не Постановою № 2288, при перерахунку його заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги необхідно виключити лише надбавку за напруженість і складність роботи (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас), передбачену Постановою № 1350, а щомісячну премію врахувати у розмірі 10 % від суми посадового окладу за фактично відпрацьований час, як було встановлено в пункті 1 Постанови № 513 для Голови та заступників Голови КСУ.
      99. З огляду на викладені вище висновки та встановлені обставини справи з 01 червня по 03 листопада 2005 року позивач повинен був отримувати заробітну плату, яка складається з:
      - посадового окладу в розмірі 12 мінімальних заробітних плат (стаття 44 Закону № 2862-ХІІ, Постанова № 513);
      - доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн (Постанова № 1350, Указ № 1048/99);
      - надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи у розмірі 75 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас (Указ № 584/95);
      - надбавки за вчену ступінь (кандидат наук) у розмірі 15 % від посадового окладу (Постанова № 2288);
      - надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» у розмірі 30 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас (Указ № 1150/2002);
      - надбавки за таємність у розмірі 15 % від посадового окладу (Постанова № 414);
      - щомісячної премії (10 % від посадового окладу за фактично відпрацьований час) (Постанова № 513);
      - надбавки за вислугу років у розмірі 40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас (стаття 44 Закону № 2862-XII);
      - надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) (Постанова № 1350).
      100. Відповідно до статті 83 Закону № 2285-IV у 2005 році розмір мінімальної заробітної плати становив: з 01 квітня - 290 грн, з 01 липня - 310 грн, з 01 вересня - 332 грн.
      101. Як установив суд першої інстанції, у червні 2005 року ОСОБА_1 відпрацював повний місяць (20 робочих днів). У зв`язку з щорічною відпусткою у період з 25 липня до 20 серпня 2005 року у липні позивач відпрацював 16 з 21 робочого дня, а у серпні - 7 з 22 робочих днів. У вересні та жовтні 2005 року позивач відпрацював повні місяці (22 і 21 робочі дні відповідно), а у листопаді 2005 року - 3 з 22 робочих днів.
      102. Таким чином, у червні 2005 року ОСОБА_1 повинен був отримати заробітну плату за такими складовими: посадовий оклад - 3 480 грн (12 х 290 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи - 2 910 грн ((3 480 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 522 грн (3 480 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 164 грн ((3 480 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 522 грн (3 480 грн х 15 %); щомісячна премія - 348 грн (3 480 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 3 738,40 грн ((3 480 грн + 400 грн + 2 910 грн + 522 грн + 1 164 грн + 522 грн + 348 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 6 856,56 грн ((3 480 грн + 400 грн + 3 738,40 грн) х 90 %), а всього 19 940,96 грн.
      103. Оскільки за червень 2005 року позивач отримав заробітну плату в сумі 9 651,09 грн, то недоплачена частина заробітної плати складає 10 289,87 грн (19 940,96 грн - 9 651,09 грн).
      104. У липні та серпні 2005 року заробітна плата ОСОБА_1 повинна була складати: посадовий оклад - 3 720 грн (12 х 310 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи - 3 090 грн ((3 720 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 558 грн (3 720 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 236 грн ((3 720 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 558 грн (3 720 грн х 15 %); щомісячна премія - 372 грн (3 720 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 3 973,60 грн ((3 720 грн + 400 грн + 3 090 грн + 558 грн + 1 236 грн + 558 грн + 372 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 7 284,24 грн ((3 720 грн + 400 грн + 3 973,60 грн) х 90 %), а всього 21 191,84 грн.
      105. Як установлено матеріалами справи, за липень 2005 року позивач отримав заробітну плату у сумі 7 361,91 грн за 16 відпрацьованих днів, а за серпень 2005 року - 3 084,72 грн за 7 відпрацьованих днів.
      106. Отже, за липень 2005 року ОСОБА_1 недоплачено заробітну плату в сумі 8 784,25 грн (21 191,84 грн / 21 день х 16 днів - 7 361,91 грн), за серпень 2005 року - 3 658,14 грн (21 191,84 грн / 22 дні х 7 днів - 3 084,72 грн).
      107. У вересні - листопаді 2005 року заробітна плата ОСОБА_1 повинна була складати: посадовий оклад - 3 984 грн (12 х 332 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи - 3 288 грн ((3 984 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 597,60 грн (3 984 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 315,20 грн ((3 984 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 597,60 грн (3 984 грн х 15 %); щомісячна премія - 398,40 грн (3 984 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 4 232,32 грн ((3 984 грн + 400 грн + 3 288 грн + 597,60 грн + 1 315,20 грн + 597,60 грн + 398,40 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 7 754,69 грн ((3 984 грн + 400 грн + 4 232,32 грн) х 90 %), а всього 22 567,81 грн.
      108. Матеріалами справи встановлено, що за вересень 2005 року позивач отримав 9 656,98 грн, за жовтень 2005 року - 9 656,98 грн, за листопад 2005 року - 1 316,86 грн за 3 відпрацьовані дні.
      109. Отже, ОСОБА_1 за вересень 2005 року недоплачено заробітну плату в сумі 12 910,83 грн (22 567,81 грн - 9 656,98 грн), за жовтень 2005 року - 12 910,83 грн (22 567,81 грн - 9 656,98 грн) та за листопад 2005 року - 1 760,57 грн (22 567,81 грн / 22 дні х 3 дні - 1 316,86 грн).
      110. Таким чином, за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року позивачу недоплачено заробітну плату на суму 50 314,49 грн (10 289,87 грн + 8 784,25 грн + 3 658,14 грн + 12 910,83 грн + 12 910,83 грн + 1 760,57 грн).
      111. У зв`язку з таким перерахунком заробітної плати позивача підлягають також перерахунку його відпускні, додатковий оклад до відпустки, компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, довічне грошове утримання та вихідна допомога.
      112. Відповідно до частини п`ятої статті 44 Закону № 2862-XII суддям надається щорічна відпустка тривалістю 30 робочих днів з наданням додаткового посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.
      113. Як установив суд першої інстанції, ОСОБА_1 у період з 25 липня по 20 серпня 2005 року перебував у щорічній відпустці тривалістю 24 робочих дні (а. с. 7, т. 1).
      114. Для обрахунку відпускних позивача необхідно визначити середньоденний розмір його заробітної плати.
      115. Пунктом 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Порядок № 100), визначено, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях, провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
      116. Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати для нарахування відпускних є період з 01 липня 2004 року по 30 червня 2005 року. Цей період включав 365 календарних днів, на які припадали 10 святкових, неробочих днів (24 серпня - День незалежності України, 01 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво, 8 березня, Великдень, 1, 2 травня, 9 травня, Трійця, 28 червня - День Конституції України).
      117. Відповідно до положень пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються: основна заробітна плата; доплати і надбавки; премії, які мають постійний характер; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років.
      118. Суд першої інстанції встановив, що заробітна плата позивача за липень - грудень 2004 року становила: липень - 11 102,59 грн; серпень - 8 795,45 грн, вересень - 10 764,76 грн; жовтень - 10 764,76 грн; листопад - 10 016,21 грн; грудень - 9 814,61 грн.
      119. Крім цього, суд першої інстанції правильно врахував заробітну плату позивача за січень - травень 2005 року з урахуванням наведеного вище перерахунку надбавки за вислугу років за цей період, а саме по 12 575,76 грн щомісяця.
      120. Проте заробітна плата позивача за червень 2005 року має враховуватися в розмірі 19 940,96 грн як наведено у викладеному вище обрахунку.
      121. Отже, середньоденний розмір заробітної плати для розрахунку відпускних становить 405,85 грн ((11 102,59 грн + 8 795,45 грн + 10 764,76 грн + 10 764,76 грн + 10 016,21 грн + 9 814,61 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 19 940,96 грн) / 355 календарних днів (365 - 10), де: 365 - число календарних днів періоду, 10 - кількість святкових, неробочих днів періоду).
      122. Відпускні позивача за 6 днів липня та 18 днів серпня 2005 року становлять: липень - 2 435,10 грн (405,85 грн х 6); серпень - 7 305,30 грн (405,85 грн х 18).
      123. Як установив суд першої інстанції, за 6 днів липня та 18 днів серпня 2005 року позивач отримав відпускні у розмірі 2 352,84 грн і 7 058,52 грн відповідно.
      124. Таким чином, за 6 днів липня 2005 року позивачу недоплачено відпускні на суму 82,26 грн (2 435,10 грн - 2 352,84 грн), а за 18 днів серпня 2005 року - 246,78 грн (7 305,30 грн - 7 058,52 грн), всього: 329,04 грн.
      125. Крім цього, позивачу недоплачено додатковий посадовий оклад до відпустки. Так, суд першої інстанції установив, що позивач отримав цю виплату у розмірі 1 195 грн. Проте посадовий оклад у липні 2005 року мав становити 3 720 грн, як наведено у викладеному вище обрахунку. Відтак позивачу недоплачено 2 525 грн (3 720 грн - 1 195 грн).
      126. Задовольняючи позов в частині стягнення недоплаченої суми компенсації за невикористану відпустку, суд першої інстанції керувався висновком додаткової судово-бухгалтерської експертизи від 03 березня 2009 року № 10703 (а. с. 230-233, т. 1).
      127. Експертизою встановлено, що ОСОБА_1 при звільненні з посади у зв`язку з виходом у відставку не використав щорічну відпустку в кількості 6 днів за період з 01 серпня 2004 року по 31 липня 2005 року та 9 днів за період з 01 серпня по 03 листопада 2005 року, а також додаткову відпустку за 2005 рік в кількості 15 днів, всього 30 днів.
      128. Для обрахунку компенсації за невикористану відпустку позивача також необхідно визначити середньоденний розмір його заробітної плати.
      129. Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати для нарахування компенсації за невикористану відпустку є період з 01 листопада 2004 року по 31 жовтня 2005 року. Цей період включав 365 календарних днів, на які припадали 10 святкових, неробочих днів (01 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво, 8 березня, Великдень, 1, 2 травня, 9 травня, Трійця, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України).
      130. Заробітна плата позивача за вказаний період становила: листопад 2004 року - 10 016,21 грн, грудень 2004 року - 9 814,61 грн, січень - травень 2005 року - по 12 575,76 грн щомісяця, червень 2005 року - 19 940,96 грн, липень 2005 року - 16 146,16 грн (заробітна плата за 16 днів) та 2 435,10 грн (відпускні за 6 днів), серпень 2005 року - 6 742,86 грн (заробітна плата за 7 днів) та 7 305,30 грн (відпускні за 18 днів), вересень та жовтень 2005 року - по 22 567,81 грн щомісяця.
      131. Отже, середньоденний розмір заробітної плати для розрахунку компенсації за невикористану відпустку становить 508,21 грн ((10 016,21 грн + 9 814,61 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 19 940,96 грн + 16 146,16 грн + 2 435,10 грн + 6 742,86 грн + 7 305,30 грн + 22 567,81 грн + 22 567,81 грн) / 355 календарних днів (365 - 10), де: 365 - число календарних днів періоду, 10 - кількість святкових, неробочих днів періоду).
      132. Розмір компенсації за невикористану відпустку (щорічну та додаткову) становить 15 246,30 грн (508,21 грн х 30).
      133. Матеріалами справи встановлено, що компенсація за невикористану відпустку ОСОБА_1 при звільненні його з посади у зв`язку з виходом у відставку 03 листопада 2005 року нарахована у розмірі 9 855,90 грн (а. с. 11, т. 1).
      134. Таким чином, позивачу недоплачено вказану виплату на суму 5 390,40 грн (15 246,30 грн - 9 855,90 грн).
      135. Згідно з абзацом другим пункту 2 Постанови № 1350 щорічна матеріальна допомога судді Конституційного Суду України для вирішення соціально-побутових питань надається у розмірі двомісячного заробітку.
      136. Суд першої інстанції установив, що позивачу в липні 2005 року було виплачено щорічну матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі 19 302,23 грн.
      137. Заробітна плата позивача у червні 2005 року становила 19 940,96 грн.
      138. Таким чином, позивачу недоплачено матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань на суму 20 579,69 грн (19 940,96 грн х 2 - 19 302,23 грн).
      139. Відповідно до частини четвертої статті 43 Закону № 2862-XII судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробітку судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання.
      140. Абзацом першим пункту 4 Указу № 1150/2002 визначено, що суддя Конституційного Суду України, який має право на відставку та продовжує працювати на цій посаді, одержує заробітну плату та 100 відсотків передбаченого законом щомісячного грошового утримання, належного йому в разі виходу у відставку.
      141. Матеріалами справи встановлено, що судді ОСОБА_1 було призначено щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків, яке в період з січня по грудень 2005 року виплачувалося відповідачем в розмірі 8 675,38 грн щомісяця (а. с. 8-10, т. 1).
      142. З урахуванням викладених вище розрахунків заробітна плата позивача за січень - жовтень 2005 року становила: січень - травень - по 12 575,76 грн щомісяця, червень - 19 940,96 грн, липень та серпень - по 21 191,84 грн щомісяця, вересень та жовтень - по 22 567,81 грн щомісяця.
      143. Отже, позивач протягом 2005 року мав право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в таких розмірах: січень - травень - по 11 318,18 грн (12 575,76 грн х 90 %) щомісяця, червень - 17 946,86 грн (19 940,96 грн х 90 %), липень та серпень - по 19 072,66 грн (21 191,84 грн х 90 %) щомісяця, вересень - грудень - по 20 311,03 грн (22 567,81 грн х 90 %) щомісяця, а всього в сумі 193 927,20 грн.
      144. За вказаний період позивачу фактично було виплачено щомісячне довічне грошове утримання в сумі 104 104,56 грн.
      145. Таким чином, позивачу недоплачено щомісячне довічне грошове утримання за січень - грудень 2005 року на суму 89 822,64 грн (193 927,20 грн - 104 104,56 грн).
      146. Відповідно до частини третьої статті 43 Закону № 2862-XII судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
      147. Абзацом першим пункту 4 Указу № 1150/2002 визначено, що судді Конституційного Суду України, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога в порядку і розмірі, встановлених законодавством, але не менше його річного заробітку.
      148. Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді судді 33 повних роки. При виході у відставку позивачу була виплачена вихідна допомога у розмірі 318 097,23 грн виходячи із виплаченої у жовтні 2005 року заробітної плати у розмірі 9 639,31 грн (а. с. 6, 10, 11, т. 1).
      149. Проте, згідно з наведеним вище обрахунком заробітна плата позивача за жовтень 2005 року (останній повний робочий місяць перед виходом у відставку) становила 22 567,81 грн.
      150. Отже, ОСОБА_1 мав право на отримання вихідної допомоги в розмірі 744 737,73 грн (22 567,81 грн х 33), а тому позивачу недоплачено вихідну допомогу на суму 426 640,50 грн (744 737,73 грн - 318 097,23 грн).
      151. З огляду на викладені вище обрахунки позивачу протягом 2005 року недоплачено відповідачем: 14 576,47 грн заробітної плати (надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року, 50 314,49 грн заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, 329,04 грн відпускних, 2 525 грн додаткового окладу до відпустки, 5 390,40 грн компенсації за невикористану відпустку, 20 579,69 грн матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, 89 822,64 грн щомісячного довічного грошового утримання, 426 640,50 грн вихідної допомоги, а всього 610 178,23 грн.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      152. Відповідно до пунктів 3 і 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      153. За правилами частини першої статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      154. Згідно з частиною першою статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      155. Оскільки Київський апеляційний адміністративний суд порушив норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, то постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню повністю.
      156. Ураховуючи, що Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права в частині обрахунку ОСОБА_1 заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічного грошового утримання за період з 01 січня по 31 грудня 2005 року та вихідної допомоги, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині. В частині ж стягнення з КСУ на користь позивача заробітної плати (щомісячної надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року в розмірі 14 576,47 грн рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року підлягає залишенню в силі.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      157. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      158. Згідно із частинами першою та третьою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
      До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
      159. За правилами частин першої і третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
      160. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірах:
      - 1 700 грн згідно з квитанцією від 07 листопада 2006 року № 145 (а. с. 1, т. 1) - за подання позову;
      - 850 грн згідно з квитанцією від 04 серпня 2010 року № 73 (а. с. 197, т. 3) - за подання касаційної скарги на постанову Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2009 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2010 року;
      - 17 грн згідно з квитанцією від 07 липня 2014 року № 48 (а. с. 45, т. 4) - за отримання копії висновку судово-економічної експертизи;
      - 1 190 грн згідно з квитанцією від 26 січня 2015 року № 97 (а. с. 159, т. 4) - за подання касаційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року;
      - 17 620 грн згідно з квитанцією від 23 жовтня 2018 року № 0.0.1167141889.1 (а. с. 19, т. 6) - за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, а всього 21 377 грн.
      164. Позивач також поніс судові витрати, пов`язані з проведенням експертиз:
      -1 692 грн згідно з квитанцією від 14 квітня 2008 року № 11032.84.3 (а. с. 17, т. 2);
      - 6 768 грн згідно з квитанцією від 28 листопада 2008 року № 11 (а. с. 19, т. 2);
      - 6 673 грн згідно з квитанцією від 18 березня 2014 року № 6591.349.1 (а. с. 72, т. 4), а всього в сумі 15 133 грн.
      161. Отже, загальна сума понесених позивачем судових витрат становить 36 510 грн (21 377 грн + 15 133 грн).
      162. У касаційній скарзі позивач просив стягнути з відповідача на його користь, зокрема, витрати на сплату послуг банку в розмірі 176,20 грн. Проте такі витрати на сплату послуг банку не є судовими витратами в розумінні частини третьої статті 132 КАС України.
      163. Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме 18 039,59 грн.
      Керуючись статями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року скасувати.
      3. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення з Конституційного Суду України на його користь заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року в розмірі 106 005,08 грн (сто шість тисяч п`ять гривень 08 копійок), відпускних в розмірі 1 153,68 грн (одна тисяча сто п`ятдесят три гривні 68 копійок), допомоги до відпустки в розмірі 2 680 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят гривень), матеріальної допомоги в розмірі 44 972,25 грн (сорок чотири тисячі дев`ятсот сімдесят дві гривні 25 копійок), компенсації за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн (десять тисяч п`ять гривень 30 копійок), щомісячного довічного грошового утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 173 736,06 грн (сто сімдесят три тисячі сімсот тридцять шість гривень 06 копійок), вихідної допомоги в розмірі 881 898,60 грн (вісімсот вісімдесят одна тисяча вісімсот дев`яносто вісім гривень 60 копійок) - скасувати.
      4. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
      4.1. Стягнути з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 недоплачені суми: заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року в розмірі 50 314,49 грн (п`ятдесят тисяч триста чотирнадцять гривень 49 копійок); відпускних в розмірі 329,04 грн (триста двадцять дев`ять гривень 04 копійки); допомоги до відпустки в розмірі 2 525 грн (дві тисячі п`ятсот двадцять п`ять гривень); матеріальної допомоги в розмірі 20 579,69 грн (двадцять тисяч п`ятсот сімдесят дев`ять гривень 69 копійок); компенсації за невикористану відпустку в розмірі 5 390,40 грн (п`ять тисяч триста дев`яносто гривень 40 копійок); щомісячного довічного грошового утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 89 822,64 грн (вісімдесят дев`ять тисяч вісімсот двадцять дві гривні 64 копійки); вихідної допомоги в розмірі 426 640,50 грн (чотириста двадцять шість тисяч шістсот сорок гривень 50 копійок).
      4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
      5. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року в частині стягнення з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 заробітної плати (надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року в розмірі 14 576,47 грн (чотирнадцять тисяч п`ятсот сімдесят шість гривень 47 копійок) залишити в силі.
      6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Конституційного Суду України (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України - 00013534) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) витрати на сплату судового збору в розмірі 18 039,59 грн (вісімнадцять тисяч тридцять дев`ять гривень 59 копійок).
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко
      В. С. Князєв І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 98728790
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 916/2813/18
      Провадження № 12-71гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О.,
      учасники справи:
      позивач - адвокат Приміч Д. В.,
      відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І.,
      відповідачка-2 - не з`явився,
      третя особа - не з`явився,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі
      за позовом ОСОБА_1
      до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 , Відповідачка-2),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2» (далі - ПП)
      про визнання договору дарування недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір).
      1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору.
      Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3.
      1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню.
      Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015.
      Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах.
      2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства.
      2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено.
      2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1 , тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні.
      З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя.
      При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України.
      3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
      4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі
      4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
      4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1.
      5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України.
      5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя.
      5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства.
      6. Розгляд справи Верховним Судом
      6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020.
      6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020.
      6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
      6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги.
      7. Встановлені судами обставини
      7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276).
      7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством.
      7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
      7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %.
      7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки.
      7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним.
      7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875.
      7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі.
      7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства.
      7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено.
      8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо юрисдикції
      8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
      8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
      8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
      8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть.
      8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.
      8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.
      8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.
      8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.
      Щодо правової природи приватного підприємства
      8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
      8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
      8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
      8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
      8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
      8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
      8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
      8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого.
      8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства.
      8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
      8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням).
      8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом.
      8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
      8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
      8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке.
      8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії.
      8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
      8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.
      8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України.
      8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон).
      Щодо правового режиму майна приватного підприємства
      8.33. Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності.
      8.34. Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.
      8.35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів.
      8.36. Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
      8.37. Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації.
      8.38. При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки.
      8.39. Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади.
      8.40. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується.
      8.41. Вирішуючи зазначене в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної в Рішенні Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      8.42. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      8.43. Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
      8.44. В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
      8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
      8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:
      перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;
      другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.
      8.47. За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства.
      Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
      8.48. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      8.49. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.
      8.50. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
      8.51. Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      8.52. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
      8.53. За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.
      8.54. Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.
      8.55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності.
      8.56. За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      8.57. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      8.58. Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
      8.59. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
      8.60. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
      8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
      8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
      8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
      8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
      8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16.
      8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором.
      Щодо суті позовної вимоги
      8.68. Судами встановлено, що ПП створено одноособово громадянкою Молдови ОСОБА_3 у 2001 році, статутний фонд становив 500 грн.
      8.69. На підставі рішення засновника ПП ( ОСОБА_3 ) від 19.09.2005 № 2 до складу засновників введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      8.70. У подальшому рішенням загальних зборів від 09.01.2013 № 1 збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та визначено вклади учасників у межах цього капіталу таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. До статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138.
      8.71. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдарована) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдарованій належну дарувальнику частку в статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      8.72. У той же день рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000, що відповідає частці у розмірі 20 % та ОСОБА_4 вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %. Внесено зміни та доповнення до статуту ПП та доручено засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      8.73. Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об`єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України).
      8.74. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору.
      8.75. Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна.
      8.76. Сімейні відносини як вид цивільних правовідносин можуть бути врегульовані крім СК України іншими нормативно-правовими актами.
      8.77. Оскільки СК України допускає регулювання сімейних відносин за допомогою договору, то при укладенні, виконанні і розірванні такого договору можуть застосовуватися й норми ЦК України.
      8.78. Зокрема, стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом.
      8.79. Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом.
      8.80. Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя.
      8.81. СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України).
      8.82. У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства.
      8.83. У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою.
      8.84. Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою.
      8.85. За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру (ЄДР). Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01.09.2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20). Отже, наявність у ЄДР відомостей про належність частки у статутному капіталі юридичної особи лише одному з подружжя не позбавляє іншого з подружжя доводити наявність права спільної сумісної власності на частку.
      8.86. Згідно зі статтею 70 СК у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      8.87. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.
      8.88. Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.
      8.89. Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України.
      8.90. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї.
      8.91. Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні.
      8.92. Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя.
      8.93. Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу).
      8.94. З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна.
      8.95. Позиція ОСОБА_3 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_3 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою.
      8.96. З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
      8.97. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.98. Згідно із частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      8.99. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      8.100. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що хоча доводи, викладені в касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову, проте наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.
      9. Судові витрати
      9.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 цього Кодексу у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      9.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність змінити мотивувальні частини судових рішень судів попередніх інстанцій, якими в задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 916/2813/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков
      Джерело: ЄДРСР 98531899
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 149/1499/18
      Провадження № 14-48цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про стягнення коштів за договором позики
      за касаційною скаргою позивача (представник - адвокат Рибак Ірина Валеріївна) на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року, ухвалене суддею Робак М. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року,прийняту колегією суддів у складі Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., Шемети Т. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач позичив кошти відповідачеві, від якого отримав боргову розписку. У визначений термін позичальник борг не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тоді сторони узгодили нові умови договору позики: встановили терміном повернення позики 30 червня 2015 року, позичальник визнав заборгованість і зобов`язався до визначеної дати повернути як позику, так і плату за користування нею, визначену у твердій сумі (не у процентному відношенні до суми позики). Для підтвердження зобов`язань позичальник видав позикодавцеві нову боргову розписку. Проте кошти так і не повернув.
      2. Позикодавець звернувся до суду з вимогами про стягнення з позичальника: а) основної суми боргу; б) визначеної у твердій сумі плати за користування позикою за період до 30 червня 2015 року; в) процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно; г) трьох процентів річних від простроченої суми за той самий період; ґ) інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно.
      3. Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги: стягнув із позичальника суму позики, розраховані з огляду на цю суму інфляційні втрати та три проценти річних; відмовив у стягненні визначеної у твердій сумі плати за користування позикою (оскільки можливість установлення такої плати не передбачає закон), процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України (бо закон забороняє стягувати такі проценти після настання терміну повернення позики), а також інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на суму, що перевищувала розмір позики. Це судове рішення позикодавця не влаштувало. Він подав апеляційну скаргу на рішення місцевого суду у частині тих вимог, у задоволенні яких останній відмовив. Апеляційний суд підтримав висновки суду першої інстанції.
      4. Позикодавець поскаржився до Верховного Суду на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо принципу свободи договору та помилково виснували, що плату за користування позикою не можна встановити у твердій сумі. Крім того, просив відступити від висновків Верховного Суду щодо неможливості нарахувати проценти за користування позикою після спливу строку, на який її надали. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з цих підстав і передав справу для продовження розгляду до Великої Палати. Вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України про те, що сторони у договорі не можуть обрати спосіб оплати за користування позикою інший, ніж у процентному відношенні до суми боргу.
      5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на два ключові питання: 1) чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі? 2) чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики і після цього? Вирішила, що відповідь на перше питання - «так», а на друге - «ні». Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      6. 8 червня 2018 року позивачзвернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідача 850 000,00 грн «основної суми боргу» (550 000,00 грн суми позики та 300 000,00 грн плати за користування нею за період до 30 червня 2015 року), 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно, 74 473,97 грн - три проценти річних від простроченої суми за той самий період і 301 750,00 грн інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно. Мотивував позов так:
      6.1. 3 листопада 2014 року сторони спору уклали договір позики (далі - договір позики), відповідно до якого позивач позичив відповідачеві 550 000,00 грн, про що останній видав розписку. За умовами договору позики відповідач зобов`язався повернути кошти до 25 грудня 2014 року, проте не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тому 25 грудня 2014 року сторони уклали новий договір позики, за умовами якого відповідач підтвердив отримання у позику 550 000,00 грн, зобов`язався повернути борг і 300 000,00 грн плати за користування позикою не пізніше 30 червня 2015 року. На підтвердження зобов`язання відповідач видав позивачеві ще одну розписку.
      6.2. Відповідач не виконав обов`язки за договором позики. Тому слід стягнути з нього проценти за користування коштами згідно зі статтею 536 і частиною першою статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також три проценти річних та інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 цього кодексу.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      7. 13 листопада 2019 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов частково:
      стягнув з відповідача 793 484,00 грн боргу за договором позики від 25 грудня 2014 року, з яких: 550 000,00 грн - сума позики, 195 250,00 грн - інфляційні втрати від прострочення повернення позики за період з липня 2015 року до травня 2018 року включно, 48 234,00 грн - три проценти річних від простроченої позики за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно;
      стягнув із відповідача 4 221,00 грн судового збору, 6 280,00 грн витрат на проведення почеркознавчої експертизи та 959,00 грн витрат на правничу допомогу;
      у задоволенні позову в іншій частині відмовив.
      8. Мотивував рішення так:
      8.1. Відповідач позичив у позивача 550 000,00 грн, про що 3 листопада 2014 року видав розписку, а 25 грудня 2014 року сторони погодили, що відповідач поверне кошти не пізніше 30 червня 2015 року, про що останній видав ще одну розписку. Відповідач кошти вчасно не повернув, а тому слід стягнути з нього суму позики.
      8.2. Позивач не може нараховувати проценти у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за користування позикою після закінчення встановленого терміну її повернення, тобто після 30 червня 2015 року. Тому, враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, слід відмовити у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн таких процентів.
      8.3. Щодо стягнення 300 000,00 грн, визначених у розписці від 25 грудня 2014 року як плата за користування позикою, то на підставі статті 1048 ЦК України така плата встановлюється у вигляді саме відсотків на суму позики. Встановлення цієї плати у твердій грошовій сумі закон не передбачає. Тому у задоволенні зазначеної вимоги треба відмовити.
      8.4. Оскільки суд задовольнив вимогу про стягнення 550 000,00 грн боргу, то слід стягнути інфляційні втрати за прострочення його повернення: 550 000,00 грн (сума боргу) * 135,50 % (добуток щомісячних індексів інфляції за період з липня 2015 року до травня 2018 року включно) / 100 % - 550 000,00 грн (сума боргу) = 195 250,00 грн.
      8.5. Крім того, треба стягнути три проценти річних від простроченої суми: 550 000,00 грн (сума боргу) * 3% (процентна ставка) / 100 % / 365 днів * 1067 (кількість днів прострочення з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно) = 48 234,00 грн.
      8.6. Необхідно відмовити у задоволенні клопотання відповідача про застосування позовної давності, оскільки термін повернення боргу сторони продовжили до 30 червня 2015 року, про що зазначили у розписці від 25 грудня 2014 року. Тому позовні вимоги заявлені у межах позовної давності.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      9. 5 березня 2020 року Вінницький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так:
      9.1. Предметом апеляційного перегляду є рішення місцевого суду у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою та «розрахунку процентів за договором позики».
      9.2. Суд першої інстанції, керуючись висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, правильно відмовив у стягненні нарахованої позивачем суми процентів за користування позикою після спливу терміну її повернення (30 червня 2015 року), оскільки встановив, що відповідно до розписки від 25 грудня 2014 року «сторони не погодили питання щодо сплати процентів за договором позики».
      9.3. У розписці від 25 грудня 2014 року сторони не погодили сплату процентів за договором позики. Передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу (див. висновок Верховного Суду України у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14). Оскільки статті 536 і 1048 ЦК України визначили, що плата за користування чужими грішми встановлюється та нараховується у вигляді процентів на суму позики, то правильним є висновок місцевого суду про неправомірність установлення сторонами плати за користування позикою у твердій сумі (300 000,00 грн).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      10. 14 квітня 2020 року позивачподав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року, «частково скасувати» рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року й ухвалити нове рішення про повне задоволення позову.
      (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      11. 29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження з таких підстав касаційного оскарження, які зазначив позивач:
      11.1. За пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України): суди першої й апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України про принцип свободи договору; всупереч змісту договору позики суди виснували, що плату за користування коштами можна встановити лише у процентах, а не у твердій грошовій сумі, як це зробили сторони спору у їхньому договорі.
      11.2. За пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України: необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, щодо припинення нарахування процентів за користування коштами після спливу строку, на який їх надав позикодавець. Стверджує, що такий висновок суперечить змісту статей 536 і 1048 ЦК України, відповідно до яких проценти виплачуються до дня повернення позики, а їх розмір і порядок сплати встановлюються договором або законом (див. також постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17).
      12. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так:
      12.1. Необхідно відступити від такого висновку щодо застосування приписів статті 1048 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14:
      12.1.1. За змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов.
      12.1.2. Приписи статей 536 і 1048 ЦК України визначають, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу. Передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою слід розуміти з урахуванням приписів статті 6, частини першої статті 627 ЦК України як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій сумі безвідносно до суми боргу).
      12.2. Оскільки правовідносини сторін за договором позики засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, сторони договору позики на підставі статті 627 ЦК України мають право визначити плату за користування коштами у твердій грошовій сумі. Такі дії учасників договірних правовідносин відповідають принципу свободи договору. Сторони не можуть бути обмежені у виконанні взятих на себе зобов`язань лише з підстав визначення у договорі плати за користування коштами у твердій грошовій сумі.
      12.3. Будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому не можна погодитися з висновками Верховного Суду України про те, що інший спосіб оплати (тверда сума) є безвідносною до суми боргу. Таке тлумачення змісту статті 1048 ЦК України невиправдано звужує свободу договору для сторін, яка відповідно до статті 3 цього кодексу є однією з основних засад цивільного законодавства.
      12.4. Стаття 1048 ЦК України не встановлює заборони визначати спосіб оплати за користування позикою. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі їхні відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, або така домовленість суперечить суті відносин сторін. На підставі принципу свободи договору вони вправі самостійно визначати умови договору, зокрема і плату за користування коштами не лише у відсотках, але й у твердій грошовій сумі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      13. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      13.1. Суди не врахували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, і висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15, щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України. Згідно з цим висновком принцип свободи договору полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати: по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від його укладення); по-друге, можливість на власний розсуд визначити зміст договору, враховуючи зустрічну волю іншого його учасника й обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі відносини лише у випадках, якщо: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; домовленість сторін суперечить суті їхніх відносин.
      13.2. Суди попередніх інстанцій не врахували принцип свободи договору, який є визначальним для вирішення справи. Договір позики - не визнаний недійсним. Отже, його умови є обов`язковими до виконання сторонами. Тому суди безпідставно не врахували, що заборгованість відповідача згідно з розписками складає 550 000,00 грн позики та 300 000,00 грн плати за користування нею.
      13.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, щодо нарахування процентів за користування коштами до дня звернення позикодавця до суду.
      13.4. Необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, щодо застосування абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України, згідно з яким у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Проценти боржник має виплачувати до моменту, поки не поверне кошти. Законодавство не передбачає, що нарахування процентів на суму позики треба припинити станом на день, коли боржник згідно з договором зобов`язаний повернути кошти.
      (2) Позиція інших учасників процесу
      14. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Межі розгляду справи у касаційному суді
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначив позивач у касаційній скарзі.
      16. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      17. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду не переглядає судові рішення у частині задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача суми позики, оскільки в цій частині судові рішення не оскаржені.
      (2) Оцінка аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (2.1) Щодо стягнення визначеної у твердій сумі плати за користування позикою
      18. Невиконання відповідачем зобов`язання з повернення разом із сумою позики плати за користування нею, яку сторони у договорі встановили не у процентному співвідношенні до суми позики, стало однією з підстав позову. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн такої плати, оскільки згідно зі статтею 1048 ЦК України така плата встановлюється лише у вигляді процентів від суми позики, а не у твердій сумі. Перед Великою Палатою Верховного Суду постало питання про те, чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі. З огляду на загальнодозвільний принцип правового регулювання та принцип свободи договору відповідь на це питання - позитивна.
      19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (частина перша статті 19 Конституції України).
      20. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      21. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 ЦК України). Ці приписи визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором. За змістом частини третьої статті 6 ЦК України сторони у договорі на власний розсуд можуть урегулювати у договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства та не можуть відступати від імперативних його положень.
      22. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України).
      23. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 ЦК України).
      24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що за договором позики відповідач отримав від позивача у борг 550 000,00 грн, а повернути зобов`язався як цю суму, так і 300 000,00 грн плати за користування позикою. Це підтверджує розписка від 25 грудня 2014 року, яку дослідили суди. Проте вони відмовили у задоволенні вимоги про стягнення такої плати, оскільки вважали, що на підставі статті 1048 ЦК України її можна встановити у вигляді саме процентів на суму позики, а не у твердій сумі.
      25. Позивач у касаційній скарзі вказав, що, на його думку, сторони на власний розсуд можуть встановити спосіб визначення плати за користування позикою (у процентному відношенні до суми позики чи у твердій сумі). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо сторони встановили плату за користування позикою у процентному відношенні до суми позики, то це дозволяє обчислити розмір такої плати у твердій сумі на час, коли цю плату слід внести. Якщо ж сторони встановили таку плату у твердій сумі на час, коли її слід внести, то це дозволяє зробити зворотний розрахунок і визначити розмір плати за користування позикою у процентному відношенні до суми позики. Отже, способи визначення такої плати у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій помилково відмовили позивачевіу стягненні 300 000,00 грн плати за користування позикою, встановленої сторонами договору позики.
      26. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, за обставинами якої позикодавець просив стягнути з позичальника суму позики, процентів за користування нею, інфляційні втрати та три проценти річних, Верховний Суд України сформулював декілька висновків: щодо відмінностей договору позики та кредитного договору; щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України; щодо способу встановлення плати за користування позикою; щодо виконання зобов`язання належними сторонами або уповноваженими ними особами; щодо валюти виконання грошового зобов`язання за договором позики у разі, коли позика була в іноземній валюті (від останнього висновку Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
      27. За змістом висновку Верховного Суду України про спосіб встановлення плати за користування позикою передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення такої плати з урахуванням приписів статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.
      28. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
      29. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40)).
      30. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висловленим в ухвалі від 24 березня 2021 року у справі № 149/1499/18 аргументом Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому задля забезпечення єдності судової практики щодо застосування приписів частини першої статті 1048 ЦК України щодо визначення способу встановлення плати за користування позикою Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у відповідній частині.
      31. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43)).
      32. Позивач у касаційній скарзі звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року, сформульовані у справі № 915/533/15, щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує:
      32.1. У справі № 755/19197/18 дружина просила визнати недійсними деякі умови шлюбного договору. Спір не стосувався питання про те, чи правомірно сторони включили до договору умову, яка прямо не передбачена ЦК України. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 лютого 2020 року перевірив дотримання, зокрема, вимог частин четвертої та п`ятої статті 93 Сімейного кодексу України про те, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачати передання у власність одного з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
      32.2. У справі № 915/533/15 прокурор в інтересах держави в особі Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся з позовом до підприємства про стягнення заборгованості за договором про передачу зернозбиральних комбайнів на умовах фінансової допомоги на зворотній основі. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року вирішувала, зокрема, чи не є такий договір адміністративним. Вказала, що правовідносини сторін за цим договором засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, відсутні ознаки адміністративної підпорядкованості чи здійснення управлінських адміністративних функцій стосовно один одного у рамках договору, який визначив порядок повернення вартості майна, одержаного відповідачем (пункт 7.28). Висновків щодо застосування принципу свободи договору Велика Палата Верхового Суду у зазначеній постанові не формулювала.
      (2.2) Щодо стягнення процентів за користування позикою, визначених у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України
      33. Позивач також просив стягнути проценти за користування позикою, які розрахував у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з дня настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), до 31 травня 2018 року. Суди попередніх інстанцій застосували висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, і відмовили у задоволенні цієї вимоги, бо позивач не міг нарахувати проценти за договором позики після настання терміну її повернення. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання про те, чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики, з висновком судів попередніх інстанцій загалом погоджується.
      34. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (третє речення першого абзацу частини першої статті 1048 ЦК України). Тобто позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов (висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14).
      35. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, щоправовідносини стосовно здійснення позикодавцем права на визначену договором плату за користування позикою за час, на який він її надав, та правовідносини щодо здійснення позикодавцем права на проценти внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути кошти до визначеного терміну є різними за змістом.
      36. Як неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)).
      37. Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)). Підстав для відступу від цих висновків щодо застосування приписів ЦК України про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами немає.
      38. З огляду на вказане позивач на підставі частини першої статті 1048 ЦК України не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період після настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем. Тому суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні цієї вимоги.
      39. Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, сторони договору позики встановили розмір плати за користування нею у твердій сумі. Тому позивач не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України не тільки після настання терміну повернення позики, але і за останній день користування нею (30 червня 2015 року).
      40. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює доводи позивача у касаційній скарзі щодо правомірності стягнення відповідно до висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, процентів за користування позикою після закінчення строку, на який позивач її надав. З тексту вказаних постанов неможливо достеменно встановити, про стягнення яких саме процентів просив позивач: за період правомірного користування позикою (встановлена у договорі плата за таке користування) чи за період неправомірного користування нею (проценти за прострочення виконання грошового зобов`язання).
      (2.3) Щодо стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми боргу
      41. У касаційній скарзі позивач вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково перерахували розмір інфляційних втрат і трьох процентів річних тільки від простроченої суми позики, не включивши до простроченого зобов`язання визначену у твердій сумі плату за користування позикою. Аналогічні доводи позивач вказав і у апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 31). Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача погоджується.
      42. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 26)).
      43. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      44. Позивач просив стягнути інфляційні втрати за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно (у травні 2018 року індекс інфляції становив 100,00 %), а три проценти річних від простроченої суми боргу - за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно. Як встановили суди попередніх інстанцій на підставі другої розписки відповідача, 30 червня 2015 року - це термін повернення позики з платою за користування нею. Тому прострочення відповідача розпочалося не у цей день, а з наступного, тобто з 1 липня 2015 року. Саме з цього дня слід було розраховувати три проценти річних. З огляду на зазначене слід стягнути з відповідача 301 750,00 грн інфляційних втрат і 74 404,11 грн процентів річних, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити.
      (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (3.1) Щодо суті касаційної скарги
      45. Зважаючи на наведену оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою.
      46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      47. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).
      48. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та третя статті 412 ЦПК України).
      49. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року слід: 1) змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши відповідну частину рішень у редакції цієї постанови; 2) скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги; 3) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення інфляційних втрат й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги повністю - на суму 301 750,00 грн; 4) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення трьох процентів річних й ухвалити нове рішення про часткове задоволення цієї вимоги на суму 74 404,11 грн, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити; 5) залишити без змін у частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача 550 000,00 грн позики.
      (3.2) Щодо судових витрат
      50. Суд першої інстанції стягнув із відповідача 4 221,00 грн судового збору, 6 280,00 грн витрат на проведення почеркознавчої експертизи та 959,00 грн витрат на правничу допомогу. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Проте Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу позивача, а тому має змінити розподіл судових витрат.
      51. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). До витрат, пов`язаних з розглядом справи належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та пов`язані з проведенням експертизи (пункти 1 і 2 частини третьої статті 133 ЦПК України).
      52. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      53. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша та пункт 3 частини другої статті 141 ЦПК України).
      54. Оскільки Велика Палата Верховного Суду скасувала у частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалила у відповідній частині нове рішення про часткове задоволення позову, то розподіл судових витрат, який провів суд першої інстанції, треба змінити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог і з урахуванням витрат позивача у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
      55. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (абзац перший частини восьмої статті 141 ЦПК України).
      56. Розмір витрат на проведення експертизи встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів (частина шоста статті 139 ЦПК України).
      57. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
      58. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).
      59. За результатами касаційного розгляду справи слід розподілити судові витрати позивача на загальну суму 51 925,00 грн, з яких:
      - витрати на судовий збір за подання позовної заяви - 8 810,00 грн (квитанція від 7 червня 2018 року № 0.0.1054276991.1 - т. 1, а. с. 1), апеляційної скарги - 13 215,00 грн (квитанція від 20 грудня 2019 року № 0.0.1560354638.1 - т. 2, а. с. 34) та касаційної скарги - 17 620,00 грн (квитанція від 14 квітня 2020 року № 0.0.1675805618.1 - т. 2, а. с. 93);
      - витрати на професійну правничу допомогу - 6 000,00 грн (договір № 09/18 про надання правничої (правової) допомоги від 1 червня 2018 року - т. 1, а. с. 24, т. 2, а. с. 35-36; рахунок-фактура № СФ-0000009 від 6 червня 2018 року на оплату 2000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 26; акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 7 червня 2018 року на суму 2000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 25; квитанція № 0.0.1054405388.1 від 7 червня 2018 року на суму 2 000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 27; додаткова угода від 20 грудня 2019 року до договору № 09/18 про надання правничої (правової) допомоги від 1 червня 2018 року - т. 2, а. с. 37; рахунок-фактура № СФ-0000020 від 19 грудня 2019 року на оплату 4000,00 грн за правову допомогу щодо вивчення документів, консультування, підготовки та подання апеляційної скарги - т. 2, а. с. 40; меморіальний ордер №@2PL608253 від 20 грудня 2019 року на суму 4 000,00 грн - т. 2, а. с. 41);
      - витрати пов`язані з проведенням експертизи - 6 280,00 грн (лист Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 19 липня 2019 року - т. 1, а. с. 189; рахунок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 2114 від 27 травня 2019 року - т. 1, а. с. 191; квитанція від 7 серпня 2019 року № 0.0.1429384455.1 - т. 1, а. с. 195, 208; лист позивача від 8 серпня 2019 року - т. 1, а. с. 194, 209).
      60. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).
      61. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України).
      62. Позивач заявив позовні вимоги на загальну суму 1 656 144,86 грн. Суд задовольнив ці вимоги у сумі 1 226 154,11 грн, тобто 74,04 % від заявлених. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати, що позивач, його представник затягували розгляд справи, подавали безпідставні клопотання чи іншим чином зловживали процесуальними правами. Всі заявлені до розподілу судові витрати пов`язані з розглядом справи, їхній розмір є обґрунтованим, підтвердженим належними доказами, та пропорційним до предмета спору. Розмір дійсних витрат позивача на професійну правничу допомогу відповідає критерію розумності, співмірний із ціною позову, складністю справи, обсягом зафіксованих у відповідних документах послуг, які надала адвокат і які були необхідними для позивача з огляду на обставини справи (див. додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (пункти 21, 39, 42, 44)).
      63. З огляду на вказане слід покласти на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог такі судові витрати:
      - 6 522,92 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви;
      - 9 784,39 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги;
      - 13 045,85 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги;
      - 4 442,40 грн витрат на професійну правничу допомогу;
      - 4 649,71 грн витрат, пов`язаних із проведенням почеркознавчої експертизи.
      (4) Висновок щодо застосування норм права
      64. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге частини першої статті 1048 ЦК України).
      65. Способи визначення плати за користування позикою у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним.
      Керуючись статтею 133, пунктом 1 частини другої, частиною четвертою статті 137, частиною шостою статті 139, частиною першою, пунктом 3 частини другої, частинами третьою, восьмою, тринадцятою статті 141, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року:
      2.1. Змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 429 920,89 грн (чотирьохсот двадцяти дев`яти тисяч дев`ятисот двадцяти грн 89 коп.) процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши вказану частину рішень у редакції цієї постанови;
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн (трьохсот тисяч грн 00 коп.) плати за користування позикою, часткового задоволення вимоги про стягнення 195 250,00 грн (ста дев`яноста п`яти тисяч двохсот п`ятдесяти грн 00 коп.) інфляційних втрат і часткового задоволення вимоги про стягнення 48 234,00 грн(сорока вісьмох тисяч двохсот тридцяти чотирьох грн 00 коп.) процентів річних від простроченої суми позики.Ухвалити у частині вказаних вимог нове рішення:
      Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення плати за користування позикою, інфляційних втрат і процентів річних від простроченої суми боргу задовольнити частково.
      Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 300 000,00 грн (триста тисяч грн 00 коп.) плати за користування позикою, 301 750,00 грн (триста одну тисячу сімсот п`ятдесят грн 00 коп.) інфляційних втрат, 74 404,11 грн (сімдесят чотири тисячі чотириста чотири грн 11 коп.) процентів річних від простроченої суми, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити.
      2.3. Залишити без змін у частині задоволення вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 550 000,00 грн (п`ятисот п`ятдесяти тисяч грн 00 коп.) позики.
      3. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 38 445,27 грн (тридцять вісім тисяч чотириста сорок п`ять грн 27 коп.) судових витрат, з яких: 6 522,92 грн (шість тисяч п`ятсот двадцять дві грн 92 коп.) судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 9 784,39 грн (дев`ять тисяч сімсот вісімдесят чотири грн 39 коп.) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, 13 045,85 грн (тринадцять тисяч сорок п`ять грн 85 коп.) судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, 4 442,40 грн (чотири тисячі чотириста сорок дві грн 40 коп.) витрат на професійну правничу допомогу, 4 649,71 грн (чотири тисячі шістсот сорок дев`ять грн 71 коп.) витрат, пов`язаних із проведенням почеркознавчої експертизи.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524305