Постанова ВС-КГС щодо відмови Діамантбанку у визнанні недійсним зарахування зустрічних однорідних вимог

[ANTIRAID]

Державний герб України

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2020 року

м. Київ

справа № 917/1335/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство "Діамантбанк",

представник позивача - не з`явився,

відповідач - приватне акціонерне товариство "Кременчуцький завод дорожніх машин",

представник відповідача - Василевська К.М., адвокат (ордер від 24.01.2020 № 1015356, свідоцтво від 07.12.2018 № 7283/10),

розглянув касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 (головуючий Терещенко О.І., судді: Сіверін В.І. і Тихий П.В.)

у справі № 917/1335/18

за позовом публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" (далі - Банк)

до приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" (далі - Товариство) 

про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Банк звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) Товариства від 17.05.2017 № 42/698.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до умов договору кредитної лінії від 18.04.2017 № 048 (далі - Кредитний договір) з урахуванням додаткової угоди від 18.04.2017 № 1 до нього строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. був встановлений до 17.05.2017 включно. Лист (заява) від 17.05.2017 № 42/698 від Товариства отриманий Банком 17.05.2017, а тому строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. на момент подачі вказаного листа ще не настав, бо до кінця дня 17.05.2017 Товариство мало право погасити заборгованість за кредитним траншем у сумі 1 900 000,00 грн. За домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди від 23.06.2017 № 2 був продовжений до 23.06.2017, тому одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 10.09.2019 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, звертаючись з позовом до суду, Банк вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначив, яке його право є порушеним та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Водночас Банком не надано суду належних та допустимих доказів того, що заява від 17.05.2019 № 42/698 містить письмове волевиявлення Товариства на припинення зустрічних вимог зарахуванням та що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 оскаржуване рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним односторонній правочин - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) Товариства від 17.05.2017 № 42/698.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що:

- обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 910/15361/17, яке набрало законної сили, повторного доведення не потребують, оскільки у розгляді даної справи беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини, а при розгляді справи № 910/15361/17 судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що саме лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог;

- за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди № 2 продовжений до 23.06.2017, тобто одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана;

- задоволення вимог Товариства шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698, на чому наполягає Товариство, порушує встановлений Законом України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? порядок та черговість задоволення вимог кредиторів Банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів Банку у порівнянні з Товариством, яке отримує задоволення своїх вимог не у тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Товариство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019, а рішення господарського суду Полтавської області від 10.09.2019 залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції:

- дійшов помилкового висновку про підтвердження рішенням у справі № 910/15361/17, що лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог;

- помилково застосував до спірних правовідносин статтю 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? та не застосував норму права, яка підлягає застосуванню, а саме статтю 46 вказаного Закону;

- не врахував обставини, встановлені у рішеннях господарських судів у справі № 910/15361/17, а саме про дотримання встановлених законодавством вимог щодо наявності підстав для зарахування зустрічних однорідних вимог.

Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника Товариства, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що Банком та Товариством (далі - вкладник) укладено договір банківського вкладу (депозиту) "Терміновий" від 28.03.2017 № 12-02-03-000021.170 (далі - Договір), за умовами якого вкладник розміщує банківський вклад на вкладному (депозитному) рахунку у банку № НОМЕР_1, відкритому вкладнику згідно з генеральним договором банківського вкладу (депозиту) від 03.02.2012 № 12-02-03-00002, сума вкладу - 2 000 000,00 грн., нарахування відсотків за вкладом становить 13,6 %, строк вкладу - 51 день, з 28.03.2017 по 17.05.2017 включно.

Відповідно до пунктів 1.2.1, 2.1, 2.4 Договору дата повернення вкладу 18.05.2017; банк зобов`язаний повернути вкладнику суму вкладу в порядку та на умовах, встановлених Договором, здійснити примусове списання коштів у випадках, передбачених чинним законодавством України; вкладник має право: на отримання суми вкладу та нарахованих процентів у порядку та на умовах, встановлених Договором, на повернення вкладу після спливу строку вкладу в порядку, передбаченому Договором та чинним законодавством України (у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України).

18.04.2017 сторонами укладено Кредитний договір, згідно з умовами якого Банк (далі - кредитодавець) зобов`язується з 18.04.2017 по 17.05.2017 включно відкрити Товариству (далі - позичальник) відновлювальну кредитну лінію у розмірі 1 900 000,00 грн., кредитні кошти надаються позичальнику в межах відкритої за цим договором кредитної лінії зі сплатою позичальником процентів за користування кредитом у розмірі 15,1% річних, на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позичальник у день укладення цього договору забезпечує надання кредитодавцю в заставу визначене в Договорі майно, а також забезпечує надання кредитодавцю поруки відповідно до викладеного нижче: позичальник у день укладення цього договору надає в заставу кредитодавцю майнові права на суму 2 000 000,00 грн., що випливають з Договору (депозиту), укладеного Банком та позичальником, які (майнові права) полягають у праві вимагати від кредитодавця повернення грошових коштів у сумі 2 000 000,00 грн., розміщених позичальником у кредитодавця терміном до 17.05.2017 включно; порука відсутня.

Додатковою угодою від 18.04.2017 № 1 до Кредитного договору передбачено, що кредитодавець надає позичальнику кредитні кошти у розмірі 1 900 000,00 грн., у межах кредитної лінії, відкритої згідно з Кредитним договором.

Відповідно до додаткової угоди від 23.06.2017 № 2 до Кредитного договору кредитодавець відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 1 900 000,00 грн. до 23.06.2017.

18.04.2017 Банком (заставодержатель) та Товариством (заставодавець) укладено договір застави майнових прав на вклад № 048/1 (далі - Договір застави), за умовами якого заставодавець в забезпечення своєчасного та в повному обсязі виконання зобов`язання заставодавця за Кредитним договором передає заставодержателю в заставу належні йому на момент укладення цього договору майнові права вимоги за Договором, що укладений між заставодавцем та боржником (Товариством), предметом застави за цим договором є належні заставодавцю майнові права вимоги за Договором.

Згідно з пунктом 2.2 Договору застави за згодою сторін вартість майнових прав, що належать заставодавцю за Договором та виступають предметом застави за цим договором, складає - 2 000 000,00 грн.

Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 24.04.2017 № 264-рш/БТ "Про віднесення ПАТ "Діамантбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 24.04.2017 № 1684 "Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким було розпочато процедуру виведення Банка з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації.

Товариство листом від 17.05.2017 № 42/698 направлено на адресу позивача, платіжне доручення від 17.05.2017 № 6, яке Банком виконано не було у зв`язку з тим, що перерахування грошових коштів відповідно до наданого платіжного доручення призвело б до задоволення його вимог як кредитора Банку під час тимчасової адміністрації, що забороняється здійснювати в силу пункту 1 частини п`ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Згідно з рішенням Правління Національного банку України від 22.06.2017 № 394-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Діамантбанк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23.06.2017 № 2663 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким розпочата процедура ліквідації Банка за період з 24.06.2017 до 23.06.2019 включно.

Листом від 29.06.2017 Товариство просило Банк здійснити погашення кредитної заборгованості за Кредитним договором коштами, які надані в забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором, а саме: коштами за Договором у сумі 2 000 000,00 грн., на що Банк листом від 19.07.2017 № 316/01л повідомив Товариство про відсутність підстав для заліку зустрічних однорідних вимог до моменту настання обставин, передбачених статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, звертаючись з позовом до суду, Банк вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначив, яке його право є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Проте Банком не надано суду належних та допустимих доказів того, що заява від 17.05.2019 № 42/698 містить письмове волевиявлення Товариства на припинення зустрічних вимог зарахуванням та що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.

З такими висновками суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що при розгляді справи № 910/15361/17 за позовом Товариства до Банка про визнання зобов`язання припиненим судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що саме лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктивний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Немає винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили до предмета доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Таким чином, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Преюдиціальні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Отже, обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 910/15361/17, яке набрало законної сили, повторного доведення не потребують, оскільки у розгляді даної справи беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини.

Що ж до строку виконання зобов`язань, то судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до умов Кредитного договору з урахуванням додаткової угоди від 18.04.2017 № 1 до нього строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. був встановлений до 17.05.2017 включно, лист (заява) від 17.05.2017 № 42/698 від Товариства був отриманий Банком 17.05.2017, тобто строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. на момент подачі вказаного листа ще не настав, оскільки до кінця дня 17.05.2017 позичальник мав право погасити заборгованість за вказаним кредитним траншем у сумі 1 900 000,00 грн.

Водночас за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди № 2 був продовжений до 23.06.2017, а тому одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що постанова Правління Національного банку України ?Про затвердження Інструкції про безготівкові рахунки в Україні в національній валюті? від 29.03.2001 № 135 втратила свою чинність у зв`язку із затвердженням Національним банком України Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (постанова Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22).

Крім того, згідно з частиною четвертою статті 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від продажу майна (активів) банку після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі якщо обсяг коштів, одержаних від продажу майна (активів), недостатній для повного задоволення всіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до суми вимог, що належать кожному кредитору однієї черги. У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги Фонд не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

Отже, стаття 46 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? містить заборону зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань, прощення боргу, тощо та визначає випадки, на які зазначені обмеження не поширюються; стаття 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? визначає черговість задоволення вимог всіх кредиторів неплатоспроможного банку, в тому числі і тих кредиторів, вимоги яких задовольняються в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог.

Разом з тим, порушення визначеного статтею 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? принципу черговості ставить у нерівне становище інших кредиторів банку у порівнянні з кредитором, який отримує задоволення своїх вимог не в тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.

Таким чином, задоволення вимог Товариства шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698 порушує встановлений Законом України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? порядок та черговість задоволення вимог кредиторів Банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів Банку у порівнянні з Товариством, яке отримує задоволення своїх вимог не у тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції не врахував та не надав оцінки обставинам справи, умовам Кредитного договору, Договору та заяві Товариства від 17.05.2017 № 42/698 про зарахування зустрічних однорідних вимог, тому апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким задовольнив позовні вимоги.

Однак Касаційний господарський суд з такими висновками суду апеляційної інстанції не може погодитись, оскільки суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку обставинам справи, залишив поза увагою, що при розгляді справи № 910/15361/17 судами встановлено наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання припиненим зобов`язання Товариства з повернення кредитного траншу в розмірі 1 900 000,00 грн. за Кредитним договором, оскільки наявні всі необхідні умови, передбачені пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для проведення зарахування зустрічних однорідних вимог сторін за Кредитним договором та Договору (депозиту) та для припинення взаємних грошових зобов`язань сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, зі змісту статті 75 ГПК України можна зробити висновок, що однією з цілей цієї норми законодавець визначив, у тому числі, і уникнення можливості різних висновків та тлумачень щодо наявних між сторонами обставин та правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.

Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява № 48553/99): "Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції (995_004), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів." Коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду (справи Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України").

Судами під час розгляду справи № 910/15361/17 надавалася оцінка доводам Банку, з посиланням на положення статей 46, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", щодо неможливості зарахування зустрічних однорідних вимог, за результатами розгляду яких суди дійшли висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання зобов`язання припиненим, у зв`язку із правомірним зарахуванням зустрічних однорідних вимог у порядку статті 601 Цивільного кодексу України відповідно до поданої Товариством заяви.

Отже, у межах розгляду даної справи відповідні обставини, встановлені у межах розгляду справи № 910/15361/17, - є такими, що не доводяться в силу положень частини четвертої статті 75 ГПК України.

Враховуючи судові рішення у справі № 910/15361/17, якими встановлено наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання припиненим зобов`язання Товариства з повернення кредитного траншу в розмірі 1 900 000,00 грн. за Кредитним договором, оскільки наявні всі необхідні умови, передбачені пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для проведення зарахування зустрічних однорідних вимог сторін за Кредитним договором та Договору (депозиту) та для припинення взаємних грошових зобов`язань сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які мають преюдиціальне значення в силу приписів статті 75 ГПК України, та виходячи з наведених положень законодавства, яким регулювалися спірні правовідносини, а також фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції у даній справі № 917/1335/18 про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698, з підстав викладених у даній постанові.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з приписами пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Частиною першою статті 312 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Товариства задовольнити, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі з мотивів, викладених у даній постанові.

У зв`язку з тим, що суд задовольняє касаційну скаргу та скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції, суд покладає на Банк витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 311, 312, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" задовольнити.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 у справі № 917/1335/18 скасувати.

3. Рішення господарського Полтавської області від 10.09.2019 у справі № 917/1335/18 залишити в силі.

4. Стягнути з публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" на користь приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" 3 524,00 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.

Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Полтавської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87214816

[ANTIRAID]

Це наша справа. В даному випадку Діамантбанк замість того щоб займатись стягненням з боржників та власників банку вирішив у незаконний спосіб переглянути рішення, що вже набрало законної сили. Наразі з клієнтом вирішуємо питання, щодо подання заяви про кримінальне правопорушення з боку ліквідатора банку.

Верховний суд зазначив з посиланням на практику ЄСПЛ, що принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Раніше суд вже встановив законність зарахування кредиту з депозитом, що забезпечував цей кредит. Однак посадові особи ФГВФО намагались визнати незаконним повідомлення. При цьому, не дивлячись на наявність рішення, суд апеляційної інстанції став на сторону банку. Тому наразі ще вирішується питання стосовно скарги на суддів Східного апеляційного господарського суду, які підірвали довіру суспільства до судової влади.

[Александр kazna]

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86468250 

это решение кассации по моему делу полностью противоположно, хотя суть одна. 

Уважаемые старожилы форума так и не дали оценку этому решению и возможности оспаривания его в ЕСПЧ.

Жаль.