ANTIRAID

Постанова ВП-ВС щодо стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з банку що ліквідується

Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

26 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 761/9584/15-ц

Провадження № 14-623цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула у письмовому провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач; представник - ОСОБА_2 ) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра», відповідач) про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р., і

за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у складі судді Кондратенко О. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У квітні 2015 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому зазначив, що до 16 лютого 2009 року він працював у Відкритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра».

2. 25 грудня 2008 року письмовим розпорядженням ВАТ «КБ «Надра» № 549 «Про впровадження нового продукту та проведення семінарів для співробітників банку» (далі - Розпорядження № 549) впроваджувався новий продукт «Від тисячі до мільйона», у зв`язку з чим з 27 по 30 грудня 2008 року проводилися семінари для співробітників цього банку департаментом управління персоналом і департаментом змін та інновацій роздрібної мережі.

3. Проведення семінарів серед працівників відповідача передбачалось також відповідно до розпорядження віце-президента ВАТ «КБ «Надра» від 06 січня 2009 року № 3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» (далі - Розпорядження № 3) з 12 по 28 січня 2009 року.

4. Незважаючи на те, що неробочими днями були 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24 та 25 січня 2009 року, у період з 27 по 30 грудня 2008 року та з 12 по 28 січня 2009 року позивач виконував трудові обов`язки з проведення семінарів у Харківському регіональному управлінні ПАТ «КБ «Надра».

5. Вважаючи, що відповідач, порушуючи трудове законодавство, не оплатив роботу у вихідні дні у подвійному розмірі, не надав інших днів відпочинку та під час звільнення з роботи позивача не виплатив йому відповідної компенсації, позивач просив стягнути з відповідача компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 3 443,96 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати (індексацію) у зв`язку з порушенням відповідачем строків її виплати в сумі 1 932,06 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку відповідача при звільненні позивача у сумі 440 529,65 грн.

Короткий зміст судових рішень

6. 28 травня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив. Стягнув з відповідача на користь позивача грошову компенсацію за роботу у вказані вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року в сумі 3 443,88 грн, компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати у сумі 1 932,06 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 451 148,27 грн, а всього - 456 524,21 грн, які визначені судом без утримання податку з доходів фізичних осіб й інших обов`язкових платежів.

7. Заочне рішення суд мотивував тим, що позивач відповідно до розпоряджень № 549 та № 3 залучався до виконання робіт у вихідні дні - 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24, 25 січня 2009 року. Відповідач не оплатив за виконану позивачем роботу у ці вихідні дні, а тому зобов`язаний виплатити йому згідно зі статтею 72 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) компенсацію за роботу у вихідні дні за правилами статті 107 КЗпП України з урахуванням індексації заробітної плати, передбаченої статтею 95 КЗпП України, та відповідно до статей 116, 117 КЗпП України - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача. Зокрема, визначивши середньоденну заробітну плату позивача, суд першої інстанції стягнув середній заробіток за період із 17 лютого 2009 року (наступний день після звільнення) до 28 травня 2015 року (день ухвалення судом першої інстанції заочного рішення у справі).

8. 27 серпня 2015 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні позивача скасував, у задоволенні цієї частини позовних вимог відмовив. У зв`язку із цим зменшив загальну суму стягнення із 456 524,21 грн до 5 375,94 грн. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.

9. 29 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) постановив ухвалу, якою касаційні скарги відповідача в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду) та позивача задовольнив частково: рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 серпня 2015 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

10. 12 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким апеляційну скаргу відповідача в особі уповноваженої особи Фонду задовольнив частково: заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 451 148,27 грн змінив, зменшивши розмір стягнутого з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із 451 148,27 грн до 251 830,81 грн; загальну суму, яка мала бути стягнута з відповідача на користь позивача, зменшив з 456 524,21 грн до 257 206,75 грн; в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.

11. Апеляційний суд, змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, керувався тим, що позивач звільнився з роботи 16 лютого 2009 року та, знаючи про порушене право, звернувся з позовом до суду лише у квітні 2015 року, тобто більше ніж через шість років після його звільнення. Апеляційний суд урахував, що розмір середньої заробітної плати позивача за два останніх місяці перед його звільненням становив 6 170,44 грн, а сума заборгованості - 3 443,88 грн, що становило 55,82 % від зазначеного розміру середньої заробітної плати позивача.

12. Застосувавши принципи справедливості та співмірності, апеляційний суд зменшив розмір стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні позивача із 451 148,27 грн до 251 830,81 грн (55,82 % від суми середнього заробітку позивача за весь час затримки відповідачем розрахунку з ним при його звільненні). Апеляційний суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням № 6-113цс16. Залишаючи в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, порушивши вимоги трудового законодавства, не виплатив позивачеві заробітну плату за роботу у вихідні дні в сумі 3 443,88 грн. Несвоєчасно виплачена працівнику сума заробітної плати за роботу у вихідні дні підлягає індексації у встановленому законодавством порядку (стаття 95 КЗпП України).

Короткий зміст вимог касаційних скарг

13. У вересні 2017 року позивач через його представника звернувся до ВССУ з касаційною скаргою, в якій, стверджуючи про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року - залишити в силі.

14. У жовтні 2017 року відповідач звернувся до ВССУ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову.

Рух справи у суді касаційної інстанції

15. Згідно з ухвалами судді ВССУ від 02 вересня та від 30 жовтня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.

16. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

17. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

18. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

19. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року справа призначена до судового розгляду, а ухвалою від 12 грудня 2018 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю та п`яту статті 403 ЦПК України.

20. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в зазначеній ухвалі від 12 грудня 2018 року вказав, що предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При вирішенні справи виникають різні підходи до застосування принципу співмірності та зменшення розміру середнього заробітку за відсутності спору про розмір належних до виплати сум після звільнення працівника і за умови задоволення таких позовних вимог у повному обсязі.

21. З метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність у межах розгляду цієї справи надати тлумачення статті 117 КЗпП України, оскільки судова практика щодо її застосування різниться.

22. Як приклад різного застосування припису цієї статті права колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду наводить:

22.1. Судові рішення Верховного Суду України від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434цс16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16, від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16 за позовами звільнених працівників відповідача про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року, в яких зроблено висновок, що в разі невиплати працівникові компенсації за роботу у вихідний день у грошовій формі в подвійному розмірі або ненадання іншого дня відпочинку та невиплати звільненому працівникові з вини власника або уповноваженого ним органу зазначеної компенсації за роботу у вихідний день з роботодавця підлягають стягненню: компенсація за роботу у вихідні дні, компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні стягується за весь період його затримки;

22.2. Судові рішення Верховного Суду України від 08 вересня 2010 року у справі за провадженням № 25953св09, від 03 липня 2013 року у справі за провадженням № 6-60цс13, від 20 листопада 2013 року у справі за провадженням № 6-114цс13, від 21 січня 2015 року у справі за провадженням № 6-195цс14, від 05 жовтня 2016 року у справі за провадженням № 6-2405цс16, від 14 грудня 2016 року у справі за провадженням № 6-788цс16, в яких зазначено, що у разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи;

22.3. Постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 за позовом звільненого працівника до підприємства про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якій міститься правовий висновок про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. При розгляді цієї справи суд узяв до уваги і такі обставини як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та застосував принцип співмірності і зменшив розмір відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;

22.4. Постанову Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі за провадженням № 6-837цс15, у якій викладено правовий висновок, аналогічний тому, що міститься у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням № 6-113цс16, але Верховний Суд України скасував рішення суду першої інстанції та ухвалу касаційної інстанції і залишив у силі рішення апеляційного суду, яким суд зменшив суму стягненнясереднього заробітку за час прострочення виконання відповідного зобов`язання роботодавцем;

22.5. Постанову Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі за провадженням № 6-259цс17, в якій суд зазначив, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.

23. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, враховуючи загальнообов`язковість та остаточність судового рішення, кількість протилежних за висновками рішень судів касаційної інстанції, вважав за потрібне запровадження єдиної правозастосовної практики.

24. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду також зазначив, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.

25. 27 грудня 2018 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Узагальнені доводи касаційної скарги позивача

26. Апеляційний суд неправильно застосував положення статей 47, 116, 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд не врахував, що вимоги в частині стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні були задоволені в повному обсязі, а не частково, а тому стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку не підлягав пропорційному зменшенню на частину незадоволених позовних вимог, оскільки таких не було.

27. Апеляційний суд не врахував, що відповідно до норм трудового законодавства саме на роботодавця покладається обов`язок доведення факту здійснення усіх належних працівникові виплат, зокрема при його звільненні, та без будь-яких звернень працівника.

28. Крім того, апеляційний суд не зауважив, що невиконання відповідачем вимог щодо обліку виконаних позивачем робіт та ненарахування оплати праці за ці виконані роботи фактично позбавило позивача можливості бути обізнаним про відповідні невиплачені кошти, а отже, і можливості заявити про це при звільненні.

29. Скаржник також зазначав, що згідно зі статтею 117 КЗпП України при вирішенні справи юридично значимими могли бути лише такі обставини: невиплата належних працівникові сум при звільненні; відсутність на момент судового розгляду спору щодо фактичного та остаточного розрахунку відповідача з позивачем у частині оплати його праці за роботу у зазначені вихідні дні. Положеннями статей 21, 47, 65, 116, 117 КЗпП України, статті 30 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон про оплату праці) на працівника не покладено обов`язку звертатись до роботодавця з досудовими заявами та повідомленнями при звільненні.

30. Крім того, апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду України з питань застосування положень статті 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у його ухвалах від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434ц16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, а також у його постановах від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16 та від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16.

(2) Узагальнені доводи касаційної скарги відповідача

31. Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з положеннями статті 72 КЗпП України передбачено компенсацію саме за роботу у вихідний день, а не факт видання внутрішнього документа про можливість залучення до такої роботи. Проте відповідно до табеля виходу на роботу працівників за грудень 2008 року - січень 2009 року відсутні відомості щодо роботи позивача у вказані ним вихідні дні. У разі направлення працівника у відрядження на нього поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, невикористаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються (пункт 9 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59).

32. На думку відповідача, сам факт наявності розпоряджень від 25 грудня 2008 року № 549 та від 06 січня 2009 року № 3 не створює для відповідача наслідків порушення статей 71, 72 КЗпП України, оскільки доказів про перебування позивача у відрядженні та про фактичну роботу у вихідні дні матеріали справи не містять.

33. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 21 жовтня 2015 року в аналогічній справі за провадженням № 6-176цс15, у якій зазначено, що наявність розпоряджень № 549 та № 3 не дає підстави стверджувати про порушення прав позивача щодо невиплати грошової компенсації за його роботу у вихідні дні, тому відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення компенсації за роботу у вихідні дні.

34. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не застосували до спірних правовідносин статтю 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про гарантування вкладів), відповідно до якого під час запровадження тимчасової адміністрації в банку не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ЯКІ ВСТАНОВИЛИ СУДИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ

35. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач працював у ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, на посаді начальника відділу індивідуального коучингу центру коучингу та супроводження управління розвитку персоналу департаменту управління персоналом та був звільнений із 16 лютого 2009 року наказом від 13 лютого 2009 року № 83-м за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України).

36. Згідно з пунктом 1.2 Розпорядження № 549 відповідальних осіб банку зобов`язано направити співробітників на семінари з 27 по 29 грудня 2008 року згідно зі списками (додатки 2-33).

37. Додатком № 33 до розпорядження № 549 передбачено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. В зазначеному додатку позивача вказано в якості особи, яка з 27 грудня 2008 року по 30 грудня 2008 року проводить семінари в Харківському регіональному управлінні ВАТ КБ «НАДРА». При цьому 27 та 28 грудня 2008 року були неробочими днями - субота та неділя відповідно.

38. Розпорядженням віце-президента банку від 06 січня 2009 року №3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» передбачено, що у зв`язку з впровадженням нового продукту «Від тисячі до мільйону один крок» з 12 по 28 січня 2009 року, п. 1.1 направлено співробітників згідно з додатком 1 та п.2.1 розпорядження зобов`язано прийняти співробітників Управління розвитку персоналу та Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу.

39. Додатком № 1 до розпорядження № 3 передбачено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. У зазначеному додатку позивач вказаний в якості особи, яка в період з 12 січня по 28 січня 2009 року проводить семінари в Харківському регіональному управлінні BAT КБ «НАДРА». Неробочими днями в цей період були 17 січня 2009 року (субота), 18 січня 2009 року (неділя), 24 січня 2009 року (субота), 25 січня 2009 року (неділя).

40. За належним позивачу картковим рахунком в ВАТ КБ «НАДРА», на виконання заходів до вищезазначених розпоряджень, відповідач зарахував 26 грудня 2008 року на картковий рахунок позивача грошові кошти в сумі з 323 грн., а 09 січня 2009 року - 9000 грн., з призначенням: «за відрядження».

41. Пунктом 3.1 колективного договору ВАТ «КБ «Надра» від 31 липня 2007 року (далі - Колективний договір) для працівників банку встановлено п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними.

42. Пунктом 4.7. Колективного договору передбачено, що адміністрація зобов`язується здійснювати оплату праці працівників за роботу у святкові та неробочі дні у подвійному розмірі, що зазначається у наказі або за бажанням працівника, що працював у вихідний чи неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку у визначений ним день.

43. У пункті 5.1.2. Колективного договору визначено, що при відрядженні працівників: якщо датою відрядження є вихідний день, то після повернення з відрядження надається інший день відпочинку; якщо працівник спеціально відряджається для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то йому виплачується компенсація за роботу в ці дні у розмірі, визначеному чинним законодавством України. При виконанні трудових обов`язків у вихідний день таким працівникам за згодою сторін надається інший день відпочинку або грошова компенсація у подвійному розмірі, про що обов`язково зазначається у наказі (п. 5.1.10. колективного договору).

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у справі

(1.1) Щодо позовних вимог про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати

44. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Положення цієї статті КЗпП України кореспондують частині першій статті 1 Закону про оплату праці.

45. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій (частина друга статті 2 Закону про оплату праці).

46. Згідно зі статтею 34 Закону про оплату праці компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством.

47. Згідно з пунктом 2.1.6 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року № 5, фонд основної заробітної плати включає нарахування винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов`язків). До його складу належить оплата праці за час перебування у відрядженні.

48. Дія Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, поширюється на підприємства, установи та організації усіх форм власності і господарювання і застосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.

49. Статтею 72 КЗпП України передбачено, що робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 КЗпП України.

50. Згідно зі статтею 107 КЗпП України робота у святковий і неробочий день оплачується у подвійному розмірі відрядникам - за подвійними відрядними розцінками. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

51. Суди попередніх інстанцій встановили, що мало місце як залучення відповідачем позивача до виконання відповідних робіт у зазначені вихідні дні, так і виконання позивачем цих робіт у ці вихідні дні, заробітну плату за які відповідач не нарахував та не виплатив позивачу. Інші дні відпочинку позивачу не надавалися. При звільненні позивача відповідач не здійснив йому оплати вказаної роботи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що законним і обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо порушення права позивача на оплату праці. Доводи відповідача цих висновків не спростовують та зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи.

52. Виходячи з установлених обставин справи, суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації за його роботу у вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року в сумі 3 443,88 грн та компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати в сумі 1 932,66 грн на підставі статті 34 Закону про оплату праці, згідно з якою компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством.

53. Необґрунтованими є посилання відповідача на невідповідність висновків судів висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 761/7471/14-ц (провадження № 6-176цс15), оскільки в тій справі, відмовляючи в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України вказав, що у наданих для порівняння судових рішеннях в інших справах встановлено різні фактичні обставини справи, що не є неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, тобто не висловлював висновку щодо правильного застосування у подібних правовідносинах норм матеріального чи процесуального права.

(1.2) Щодо непоширення приписів статті 36 Закону про гарантування вкладів на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати

54. У частині вимог про стягнення заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати помилковим є твердження відповідача про те, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені рішення, не застосували до спірних правовідносин положеннястатті 36 Закону про гарантування вкладів, згідно з якою під час тимчасової адміністрації не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку, оскільки пункт 3 частини шостої цієї статті передбачає, що ці обмеження не поширюються на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати.

55. Ураховуючи зазначене про структуру заробітної плати, початок процедуриліквідації банку, про наслідки якої зазначено у статтях 46, 48 Закону про гарантування вкладів, не тягне за собою обмеження прав працівників (колишніх працівників) такого банку на отримання заробітної плати відповідно до пункту 3 частини шостої статті 36 Закону про гарантування вкладів. Крім того, статтею 43 Конституції України гарантоване право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Це право кореспондується з вимогами статті 97 та гарантіями статті 233 КЗпП України, статті 21 Закону про оплату праці.

56. Таким чином, запровадження в банківській установі тимчасової адміністрації чи початок її ліквідації не може бути підставою для відмови у захисті судом права працівника щодо виплати заробітної плати.

(1.3) Щодо застосування положень статті 36 Закону про гарантування вкладів до вимог про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

57. Відповідно до висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25 січня 2018 року у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17), у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17), від 20 січня 2016 року у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15), відступати від яких немає підстав, запровадження тимчасової адміністрації банку та початок його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів.

58. Відповідно до висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), обмеження, встановлені статтею 36 Закону про гарантування вкладів, поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов`язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати.

59. У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), ще раз підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

60. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

61. З огляду на це задоволення позову про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем при звільненні не допускає стягнення з відповідача коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів. Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такі вимоги підлягають задоволенню в сьому чергу.

62. Відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує запровадженню тимчасової адміністрації банку.

63. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Як зазначено вище, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

64. Оскільки розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем 16 лютого 2009 року, а з 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, то розрахунок відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України слід було виконати за період з 17 лютого 2009 року до 05 лютого 2015 року включно.

65. Натомість суд першої інстанції виконав розрахунок за період з 17 лютого 2009 року до 28 травня 2015 року включно, тобто належний період розрахунку збільшений на 112 днів. Суд апеляційної інстанції цієї помилки не виправив.

66. За розрахунком суду першої інстанції, здійсненим, виходячи з 1572 днів прострочення роботодавцем, розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становив 451 148, 27 грн. Отже, такий розрахунок має бути скоригований виходячи з того, що період, за який має здійснюватися нарахування, становить 1572 - 112 = 1460 днів. Таким чином, розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становить 451 148, 27 х 1460 : 1572 = 419 005,39 грн.

(1.4) Щодо зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

67. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

68. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

69. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

70. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захистправа працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

71. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

72. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

73. Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України(зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

74. Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи № 761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.

75. Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

76. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

77. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

78. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

79. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

80. Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.

81. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

82. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

83. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

84. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

85. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

86. Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

87. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

88. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

89. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

90. Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

91. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

91.1. Розмірпростроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

91.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

91.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

91.4. Іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

92. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).

94. Застосування до обставин справи № 761/9584/15-ц критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України:

94.1. Позивач звернувся до суду з цим позовом у квітні 2015 року, тобто зі спливом більш ніж шести років після звільнення з роботи, яке мало місце 16 лютого 2009 року.

94.2. Відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин позивач не довів, що звернувся на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати щодо роботи у вихідні дні. Суд апеляційної інстанції встановив, що таке право позивач реалізував лише у квітні 2015 року, подавши позов. Суди не встановили, що позивач не знав про це його право, зокрема, не був ознайомлений із Колективним договором, або що були інші обставини, які заважали реалізувати зазначене право.

94.3. Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за роботу у вихідні дні, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду.

94.4. Сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні (3 443,88 грн), яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (419 005,39 грн).

94.5. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

94.6. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 11 000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

95. Тому у відповідній частині рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні з ухваленням рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення за статтею 117 КЗпП за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 11 000 грн.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

96. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

97. Ураховуючи зазначене на підставі оцінених аргументів учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги позивача та відповідача необхідно задовольнити частково: змінити рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та зменшивши стягнутий судом першої інстанції з відповідача на користь позивача розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148 грн 27 коп. до 11 000 грн 00 коп., та відповідно зменшивши загальну суму стягнених коштів.

(2.2) Щодо судових витрат

98. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

99. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

100. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

101. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон про судовий збір) у редакції, чинній на час подання позову (квітень 2015 року), позивач був звільнений від сплати судового збору у цій справі. За подання у справі апеляційної та касаційної скарг у серпні 2015 року відповідач судовий збір не сплачував, за подання касаційної скарги у вересні 2015 року та касаційної скарги у вересні 2017 року позивач також не сплачував судовий збір.

102. Відповідно до платіжного доручення від 20 жовтня 2017 року № 31499_6 відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн за подання касаційної скарги. Відповідач не надав інших розрахунків документально підтверджених судових витрат.

103. Учасники справи не заявляли до відшкодування судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

104. З урахуванням висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) з 01 вересня 2015 року працівник не вважається звільненим від сплати судового збору за звернення до суду з позовними вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

105. За результатом касаційного розгляду судові рішення змінені зі зменшенням суми коштів, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Отже, відповідач має право на пропорційну компенсацію за рахунок позивача судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. В іншій частині судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача.

106. Оскільки загальна сума стягнення з відповідача на користь позивача за результатами розгляду касаційної скарги зменшена з 257 206,75 грн до 16 375,94 грн, тобто касаційна скарга задоволена в сумі 257 206,75 - 16 375,94 = 240830,81 грн, то на користь відповідача з позивача підлягає стягненню 4 384,80 х 240830,81 : 257 206,75 = 4 105,63 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Частково задовольнити касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1 .

2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року змінити:

- викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови;

- викласти абзаци третій і четвертий його резолютивної частини у такій редакції:

«Зменшити стягнутий з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148 грн (чотирьохсот п`ятдесяти однієї тисячі ста сорока восьми) грн 27 коп. до 11 000 (одинадцяти тисяч) грн 00 коп.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 змінити з 456 524 грн (чотирьохсот п`ятдесяти шести тисяч п`ятиста двадцяти чотирьох) грн 21 коп. на 16 375 (шістнадцять тисяч триста сімдесят п`ять) грн 94 коп.».

В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року залишити без змін.

3. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» витрати зі сплатисудового збору за подання касаційної скарги у сумі 4 105 (чотири тисячі сто п`ять) грн 63 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Виконавчий лист на примусове виконання постанови може бути отриманий у Шевченківському районному суді міста Києва.

Суддя-доповідач

О. М. Ситнік

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

Д. А. Гудима

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна

О. Г. Яновська

Повний текст постанови складений та підписаний 24 лютого 2020 року

Джерело: ЄДРСР 87952206

Share this post


Link to post
Share on other sites

Це рішення - ганьба всієї судової реформи та яскравий результат відбору слухняних та не дуже розумних, на мій погляд. 9% знання норм права не достатньо для того аби стати суддею взагалі, не говорячи вже про Верховний суд.

Судді що причетні до цього, на мій погляд, завідомо неправосудного рішення та які повинні понести за нього відповідальність: Антонюк Н. О., Анцупова Т. О., Бакуліна С. В., Власова Ю. Л.,  Гудима Д. А., Данішевська В. І., Єленіна Ж. М., Золотніков О. С., Кібенко О. Р., Князєв В. С., Лобойко Л. М., Пророк В. В., Рогач Л. І., Уркевич В. Ю., Яновська О. Г.

Суддя Пророк В.В. у своїй окремій думці взагалі примудрився розкрити тайну нарадчої кімнати.

Ці судді, на мій погляд, свавільно підмінили законодавчі норми своїми припущеннями та позбавили українців права на захист від свавілля роботодавців та зловживань.

Суд, якщо після цього, його взагалі так можна називати, прийшов до висновку можливості зменшення виплат за прямою нормою статті 117 КЗпП, що не передбачено жодним Законом. Окрім цього зазначив в черговий раз, не врахувавши рішення Конституційного суду України, що за такими вимогами потрібно сплачувати судовий збір. А також всупереч прямій нормі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відніс ці виплати до сьомої черги, що взагалі унеможливлює отримання будь-якої компенсації з банку що ліквідується.

 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ткачука О. С.

26 червня 2019 року

м. Київ

у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р., за касаційною скаргою ПАТ «КБ «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду) на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у складі судді Кондратенко О. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р.

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що до 16 лютого 2009 року він працював у Відкритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра».

Письмовим розпорядженням банку від 25 грудня 2008 року № 549 «Про впровадження нового продукту та проведення семінарів для співробітників банку» впроваджувався новий продукт «Від тисячі до мільйона», у зв`язку із чим з 27 по 30 грудня 2008 року проводилися семінари для співробітників банку Департаментом управління персоналом та департаментом змін та інновацій роздрібної мережі.

У період з 27 по 30 грудня 2008 року та з 12 по 28 січня 2009 року неробочими днями були: 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24 та 25 січня 2009 року, проте саме у вказані дні позивач виконував трудові обов`язки з проведення семінарів у Харківському регіональному управлінні відповідача.

Вважаючи, що банк на порушення трудового законодавства не здійснив оплати за роботу у вихідні дні у подвійному розмірі, не надав інших днів відпочинку та під час звільнення з роботи - 16 лютого 2009 року не виплатив відповідної компенсації, ОСОБА_1 просив стягнути з ПАТ «КБ «Надра» компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 3 443,88 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 1 932,84 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 451 148,27 грн.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за роботу у вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року у розмірі 3 443,88 грн, компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати розмірі 1 932,66 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 451 148,27 грн, а всього 456 524,21 грн, які визначені судом без утримання податку з доходів фізичних осіб й інших обов`язкових платежів.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач залучався до виконання робіт у вихідні дні - 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24, 25 січня 2009 року та виконував роботу відповідно до розпоряджень від 25 грудня 2008 року № 549 та від 06 січня 2009 року № 33. Відповідач не здійснив оплату за виконану ОСОБА_1 роботу у вихідні дні, тому зобов`язаний виплатити йому відповідно до статті 72 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) компенсацію за роботу у вихідні дні за правилами статті 107 цього Кодексу, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтями 116117 КЗпП України. Визначив середньоденну заробітну плату, стягнув середній заробіток за період із 17 лютого 2009 року (наступний день після звільнення) до 28 травня 2015 року (день ухвалення судом рішення у справі).

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 27 серпня 2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Зменшено загальну суму стягнення із 456 524,21 до 5 375,94 грн, тобто до розміру заборгованості із заробітної плати та компенсації. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року касаційні скарги ПАТ «КБ «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду та представника ОСОБА_1. - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 серпня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Останнім рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 451 148,27 грн змінено. Зменшено розмір стягнутого з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 451 148,27 до 251 830,81 грн. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 , змінено з 456 524,21 на 257 206,75 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, керувався тим, що позивач звільнився з роботи 16 лютого 2009 року та, знаючи про своє порушене право, звернувся з позовом до суду лише у квітні 2015 року, тобто більше ніж через шість років. При цьому суд урахував, що розмір середньої заробітної плати позивача становив 6 170,44 грн, а сума заборгованості - 3 443,88 грн, що становило 55,82 % від середньої заробітної плати за два останніх місяці перед звільненням, тому, застосувавши принцип справедливості та співмірності, зменшив розмір стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 451 148,27 до 251 830,81 грн (55,82 % від суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні). При цьому апеляційний суд здійснив посилання на правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 27 квітня 2016 року № 6-113цс16. Залишаючи в іншій частині рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, зазначивши також, що відповідач, порушивши вимоги трудового законодавства, не здійснив ОСОБА_1 виплату заробітної плати за роботу у вихідні дні в розмірі 3 443,88 грн. Несвоєчасно виплачена працівнику сума заробітної плати за роботу у вихідні дні підлягає індексації у встановленому законодавством порядку (частина шоста статті 95 КЗпП України).

У вересні 2017 року ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

У жовтні 2017 року ПАТ «КБ «Надра» звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

26 червня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційні скарги ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року змінено: викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; викладено абзаци третій і четвертий його резолютивної частини у такій редакції: «Зменшити стягнутий з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148,27 грн до 11 000,00 грн. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 змінити з 456 524,21 грн на 16 375,94 грн». В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновком судів попередніх інстанцій, що право позивача на оплату праці є порушеним, оскільки мало місце як залучення відповідачем позивача до виконання відповідних робіт у вихідні дні, так і виконання ОСОБА_1 цих робіт у ці вихідні дні, заробітну плату за які відповідач не нарахував та не виплатив позивачу. Інші дні відпочинку позивачу не надавалися. При звільненні позивача відповідач не здійснив йому оплати вказаної роботи.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), обмеження, встановлені статтею 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов`язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати.

У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, оскільки розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем 16 лютого 2009 року, а з 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, то розрахунок відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України слід було виконати за період з 17 лютого 2009 року до 05 лютого 2015 року включно.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Однак у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена ні в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України).

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду вважала, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважала, що не всі чинники, сформульовані у висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 і вважала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Зробила висновок, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

При цьому Велика Палата Верховного Суду застосувала до обставин справи № 761/9584/15-ц критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, а саме:

- позивач звернувся до суду з цим позовом у квітні 2015 року, тобто зі спливом більш ніж шести років після звільнення з роботи, яке мало місце 16 лютого 2009 року;

- відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин позивач не довів, що звернувся на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати щодо роботи у вихідні дні;

- відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за роботу у вихідні дні, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду;

- для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 роки можна розраховувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Постанова Великої Палати Верховного Суду складена більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, оскільки у самій постанові не зазначено її автора, яким не є суддя-доповідач.

З такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Справа на розгляд Великої Палати Верховного Суду передана у зв`язку з необхідністю відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 та у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-837цс15 щодо права суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Разом із тим у касаційній скарзі ПАТ «КБ «Надра» посилався на неналежність висновків судів не лише щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, але і щодо стягнення заборгованості із заробітної плати, допущеної банком при виплаті розрахункових та стягнення компенсаційних виплат.

Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновками судів попередніх інстанцій щодо стягнення грошової компенсації за роботу у вихідні дні у грудні 2008 року - січні 2009 року у сумі 3 443,88 грн, індексації втрати частини заробітної плати у розмірі 1 932,06 грн.

Рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, з урахуванням зменшення розміру стягнення судом апеляційної інстанції, змінено, а розмір відшкодування зменшено до 11 000,00 грн.

При цьому Велика Палата Верховного Суду, в узагальненому вигляді, зробила такі висновки:

Відшкодування, яке сплачується відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.

Таке відшкодування має розраховуватися до початку запровадження у банку тимчасової адміністрації або до початку ліквідації банку.

Стягнення коштів у інший, ніж передбачено статтею 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), спосіб не передбачено.

Такі вимоги відповідно до статті 52 Закону № 4452-VI підлягають задоволенню в сьому чергу.

Зазначено про відступ від правового висновку Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні залежить виключно від прийнятого судом рішення про часткове задоволення вимог працівника про виплату йому заборгованої заробітної плати.

Сформульовано критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні враховуються:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця;

- період затримки виплати заборгованості та причини такої тривалості прострочення;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини, зокрема дії працівника та роботодавця, співмірність ймовірних майнових втрат працівника і розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що працівник звернувся до суду зі спливом більш ніж шести років після звільнення; між сторонами існував спір з приводу роботи позивача у вихідні дні, тому вказане порушення відповідача могло бути встановлене лише при судовому розгляді; розмір компенсації не є співмірним із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку, враховано дані середньозваженої ставки Національного банку України за кредитами при визначенні ймовірних майнових втрат працівника та застосовано принцип пропорційності при визначенні розміру відповідальності за затримку розрахунку при звільненні.

У частині залишення без змін рішення судів про стягнення заборгованості з розрахункових у вигляді заробітної плати за роботу у вихідні дні у грудні 2008 року та січні 2009 року у розмірі 3 443,88 грн та компенсації частини заробітної плати у розмірі 1 932,06 грн погоджуємося.

Щодо доводів касаційної скарги відповідача необхідно вказати, що як міжнародними правовими актами, так і Конституцією України, законами України та підзаконними нормативними актами, рішеннями Конституційного Суду України урегульовано питання оплати праці та захисту прав найманих працівників.

Такими актами є як міжнародні акти, які передбачають захист природніх прав людини, а саме, Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Енцикліка прав людини 1963 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 рокуМіжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року тощо.

Можна навести і міжнародні акти, які безпосередньо стосуються регулювання заробітної плати, якими є Конвенція Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95 (ратифікована Україною 30 червня 1961 року), Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року (ратифікована із заявами Законом № 137-V від 14 вересня 2006 року), Конвенція Міжнародної організації праці № 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року» (ратифікована 04 лютого 1994 року) тощо.

У частині 1 Європейської соціальної хартії (переглянутій) передбачено, що кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає. Усі працівники мають право на справедливі умови праці. Усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей. Усі працівники мають право на захист у випадках звільнення. Усі працівники мають право на захист своїх вимог у разі банкрутства їхнього роботодавця.

У статті 1 Європейської соціальної хартії передбачено ефективний захист права працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає; а стаття 25 вказує, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист їхніх прав у разі банкрутства їхнього роботодавця, Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб права працівників, що випливають з трудових договорів або трудових відносин, гарантувалися тією чи іншою установою-гарантом або будь-яким іншим ефективним засобом захисту.

У Конвенції про захист заробітної плати № 95 (ратифікована 04 лютого 1994 року) у статті 1 надано визначення заробітної плати, відповідно до мети цієї Конвенції термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано.

А стаття 11 Конвенції зазначає, що у разі банкрутства підприємства або ліквідації його в судовому порядку працівники, зайняті на цьому підприємстві, матимуть становище привілейованих кредиторів щодо заробітної плати, яку вони мають одержати за послуги, надані в період, що передував банкрутству чи ліквідації, котрий буде визначено національним законодавством, або щодо заробітної плати, сума якої не перевищує суми, продиктованої національним законодавством. Заробітну плату, яка становить цей привілейований кредит, буде повністю виплачено до того, як звичайні кредитори зможуть зажадати власну частку.

У частині другій статті 12 Конвенції закріплено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Тобто у міжнародних Конвенціях, які ратифіковані Україною, закріплені права найманих працівників не лише на оплату праці, але і гарантії такої оплати, її реальний, а не ефемерний, ілюзорний характер, що пов`язане з природою заробітної плати, як основного засобу існування не лише найманого працівника, але і членів його сім`ї, а відтак забезпечення нормального існування та розвитку суспільства і держави.

Вимоги міжнародних Конвенцій знайшли свій розвиток і закріплення у Конституції України, яка у статті 1 проголосила Україну соціальною державою, визначила обов`язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.

Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 1343 Конституції України).

Таке ставлення до оплати праці є цілком зрозумілим, що знайшло своє пояснення і у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 липня 2005 року № 2783-IV «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» (далі - Закон № 2783-IV) та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції Українистатті 5 Закону № 2783-IV (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення), справа № 1-5/2008 від 29 січня 2008 року, рішення 2-рп/2008, у пункті 6.1.1 якого зазначено, що у міжнародному праві вироблено систему прав людини як визначальних засад правового статусу фізичної особи. Сукупність прав, зазначених у названих документах, дістала відображення у Конституції України 1996 року. За змістом вказаних документів природні права є винятковими, невід`ємними від людини, невідчужуваними і непорушними будь-ким, зокрема державою.

Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Такої правової позиції, зокрема щодо права на працю, яке є невідчужуваним, Конституційний Суд України дотримувався і у своїх попередніх рішеннях (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007).

Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

У РішенніКонституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП Українистатей 112 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР) від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013, рішення № 8-рп/2013, у п. 2.1. зазначено, що Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов`язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 13). Складовою цього обов`язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13частини першадругасьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини) уРішенні.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У Законі № 108/95-ВР у статті 12 зазначено, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України.

Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.

Відповідно до статті 1 КЗпП України цей кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи як зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності виробництва, зміцненню трудової дисципліни, що свідчить про врахування та захист інтересів роботодавців, так і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, всемірну охорону трудових прав працівників.

Тобто у самому кодексі законодавець так урегулював взаємовідносини сторін трудових правовідносин, за яких враховано інтереси кожної із них.

Зазначений нормативний акт уточнює і розвиває конституційне право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А держава, у свою чергу, гарантує на рівні закріплення у Конституції України у статті 43, у тому числі, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, захист від незаконного звільнення та право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.

Саме на деталізацію та гарантування дотримання вказаного конституційного положення і прийнято ряд законодавчих актів, якими є як КЗпП України, так і Закон № 108/95-ВР.

Відповідно до статті 1 Закону № 108/95-ВР заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У статті 5 названого Закону суб`єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об`єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки, об`єднання професійних спілок або їх представницькі органи; працівники.

Згідно зі статтею 24 Закону № 108/95-ВР заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

У статті 25 цього Закону передбачено, що забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством.

А стаття 28 Закону № 108/95-ВР передбачає, що у разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов`язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану у період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Крім того, законодавець передбачив, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати. Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Статтею 72 КЗпП України передбачено, що робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.

Згідно з положеннями статті 107 КЗпП України робота у святковий і неробочий день оплачується у подвійному розмірі відрядникам - за подвійними відрядними розцінками. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

У статті 115 КЗпП України вказано, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

А у статті 116 КЗпП України прямо зазначено, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Негативні для підприємства, установи, організації наслідки невиконання вказаних вимог передбачені у статті 117 КЗпП України, текст якої наведено вище.

Відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини за невиплату належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Тобто із системного аналізу як міжнародних нормативних актів, Конституції України, законів України, норм КЗпП України можна зробити висновок, що на виконання своїх зобов`язань у соціальній сфері Україна урегулювала питання виплати заробітної плати, а також передбачила гарантії того, що її своєчасна і у повному обсязі виплата є реальною, оскільки гарантована негативними для власника наслідками фінансового характеру у разі порушення вказаних імперативних норм. І стаття 117 КЗпП України передбачає не санкції у розумінні ЦК України за невиконання фінансового зобов`язання, а саме гарантії дотримання роботодавцем прав найманого працівника на своєчасне та у повному обсязі отримання заробітної плати.

У даному випадку Велика Палата Верховного Суду мала проаналізувати вказані норми права та зробити висновок, чи є вони такими, що допускають неоднозначне тлумачення та є несправедливими.

На сьогодні переважна більшість суспільних правовідносин урегульовано законодавством. При цьому від законодавства вимагається, щоб воно створювало справедливий порядок та правила поведінки у контексті розумного зважування протилежних інтересів. Тобто при створенні правових норм має бути справедливо вирішено проблеми, що виникають у суспільних відносинах. Тому, якщо законодавець однозначно вирішив певні питання права, то визначені у правовій нормі критерії кваліфікації є обов`язковими для того, хто застосовуватиме таку норму. Якщо законодавець сам вирішив, що вважати справедливим, то при застосуванні вказаної норми втрутитися у її зміст з погляду верховенства права та справедливості можна лише у ситуації, коли закон «стає кричущо несправедливим, несумісним зі справедливістю, коли закон як «несправедливе право» категорично відкидає та заперечує справедливість». У іншому випадку правозастосування не відповідатимуть принципу поділу влади, суперечитимуть конституційним принципам рівності та правопевності.

Для визначення, чи є норма, закріплена у статті 117 КЗпП України щодо необхідності виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку справедливою, необхідно звернути увагу на таке.

Спори щодо виплати заборгованості із заробітної плати за роботу у вихідні та неробочі дні до ПАТ «КБ «Надра» носили масовий характер. Вказані справи перебували на розгляді судів. Значна кількість справ надійшла до Верховного Суду України, рішення якого відрізнялися лише у разі надання чи ненадання позивачами доказів щодо роботи у вихідні та неробочі дні, яка пов`язана з перебуванням працівників у відрядженні, а також виконанням передбачених відповідними розпорядженнями роботодавця заходів у вихідні та неробочі дні. Як приклад, можна навести такі постанови Верховного Суду України у справах за позовами колишніх працівників ПАТ «КБ «Надра» до роботодавця, а саме: від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-176цс15, від 14 вересня 2016 року у справах № 6-1437цс16, № 6-1438цс16, № 6-1442цс16, від 15 вересня 2016 року у справі № 6-1779цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1425цс16 та інші.

Із аналізу постанов Верховного Суду України у справах за позовами колишніх працівників ПАТ «КБ «Надра» про стягнення заборгованості розрахункових у вигляді заробітної плати за роботу у вихідні дні, пов`язану із перебуванням на семінарах, які проводив роботодавець, вбачається, що за період з 2009 по 2017 роки значна кількість позовів задовольнялася у повному обсязі, у тому числі і стягнення, передбачені статтею 117 КЗпП України.

Випадки відмови у позові також мали місце, але ці випадки пов`язані із конкретними обставинами справи, з яких вбачається, що позивачі, яких є незначна кількість, не могли довести, що у вказані ними вихідні дні вони перебували на семінарі, організованому роботодавцем.

Тобто порушення прав позивача у вказаній справі не є одиничним випадком порушення прав працівника і носить системний характер.

Можна зробити висновок, що як ПАТ «КБ «Надра», так і уповноважена особа Фонду, яка виконує функції керівних органів банку після запровадження тимчасової адміністрації, а в наступному і процедуру ліквідації банку, були обізнані зі станом речей щодо реального розрахунку зі звільненими працівниками. Крім того, мали можливість перевірити стан розрахунків, оскільки уся бухгалтерська документація перебуває саме у розпорядженні банку, і до якої не мають доступу колишні працівники банку, та самостійно виправити власні порушення, а також виплатити заборгованість із розрахункових.

Разом із тим банк за період з 2009 року жодним чином не поновив порушені права найманого працівника, заборгованість із заробітної плати у якого становила значну суму, оскільки перебільшувала половину середньомісячної заробітної плати.

Відповідно до статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Тобто сам законодавець чітко передбачив право найманого працівника звертатися до суду про стягнення заробітної плати без обмеження будь-якими часовими межами. Тому, за розсудом суду, не можна встановлювати будь-які часові обмеження для такого звернення чи вважати, що строк такого звернення занадто тривалий, і така поведінка працівника є недобросовісною.

У даному випадку не працівник, а власник чи уповноважений ним орган не здійснив певних дій та не виконав свого обов`язку з оплати виконаної найманим працівником роботи. Іншого способу спонукати роботодавця до здійснення розрахунку з найманим працівником та гарантувати останньому право на отримання заробітної плати як встановлення суворих гарантій з негативними фінансовими наслідками для роботодавця законодавець не вбачав та реалізував саме у такий спосіб своє право на врегулювання спірних правовідносин.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Свої підстави позову позивач неодноразово викладав у відповідних зверненнях до суду, у жодному з яких не зазначено, що його метою є стягнення значної суми із роботодавця, а у зв`язку із цим і тривалий термін не звернення до суду за захистом своїх прав. Тому висновок про те, що позивач умисно не звертався тривалий час до суду за захистом прав, є припущенням.

Разом із тим відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

З урахуванням прямої вказівки закону щодо відсутності часового обмеження на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості із заробітної плати та пов`язаність строку звернення про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні саме із днем фактичного розрахунку, тобто фактичного отримання колишнім працівником заборгованості із заробітної плати у повному обсязі, відсутні підстави для висновку, що у діях позивача вбачається неналежна поведінка та пов`язувати можливість зменшення розміру середнього заробітку із істотним періодом такого прострочення. Навпаки, істотний період прострочення виплати розрахункових свідчить, що роботодавець не бажає виконувати своїх зобов`язань і обмежує колишнього найманого працівника у його природніх правах.

У статті 117 КЗпП України законодавець установив лише одну підставу для зменшення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а саме, якщо спір вирішено на користь працівника частково.

Навіть при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене у статті 117 КЗпП Українивідшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

У даному випадку вимоги позивача про стягнення заборгованості з розрахункових та компенсації заробітної плати задоволені судами у повному обсязі.

У Великої Палати Верховного Суду також не виникло сумнівів щодо наявності указаної заборгованості та її розміру, а відтак не виникло і підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку.

У постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у цивільній справі №6-113цс16 та від 23 грудня 2015 року у цивільній справі № 6-837цс15 визначено такі критерії щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні:

- наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення;

- виникнення спору між вказаними сторонами після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні були сплачені роботодавцем;

- прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при розрахунку сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Такий правовий висновок Верховного Суду України повністю відповідає вимогам статті 117 КЗпП України і підстав для відступу від нього не вбачається.

Звертаємо увагу, що суд не є органом, який творить закони, він є органом правозастосовчим і лише у випадку існування законодавчої прогалини у регулюванні спірних правовідносин може вирішити їх з урахуванням принципу верховенства права, застосовувати аналогію закону чи аналогію права. Суд не наділений повноваженнями на власний розсуд творити чи змінювати норми права та таким чином її тлумачити, щоб вона втрачала свій попередній зміст.

Крім того, таке тлумачення не може ґрунтуватися на принципу доцільності та враховувати позицію лише однієї зі сторін спору, яка до того ж є сильнішою стороною і представлена, у даному випадку Фондом, який є юридичною особою публічного права.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні урегульовано нормами трудового права, як у КЗпП України, так і у Законі № 108/95-ВР, і не потребує додаткового застосування норм ЦК України, оскільки правова природа такого відшкодування здійснює функцію гарантування прав найманих працівників, а не санкційну за невиконання стороною своїх зобов`язань.

До подібних висновків дійшов і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 28 березня 2019 року у справах № 569/12154/17 та № 569/14363/17.

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, постає питання про строк затримки розрахунку, з урахуванням того, що 16 лютого 2009 року позивача було звільнено з посади начальника відділу індивідуального коучингу та супроводження Управління розвитку персоналом Департаменту розвитку персоналом ПАТ «КБ «Надра», 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, з позовом ОСОБА_1 звернувся у квітні 2015 року, а рішення у справі суд першої інстанції ухвалив 28 травня 2015 року.

Спеціальним законом, що регулює діяльність банків, у яких запроваджено тимчасову адміністрацію чи які перебувають у стадії ліквідації є Закон № 4452-VI. До спірних правовідносин вказаний Закон застосовується у редакції, чинній на час запровадження тимчасової адміністрації та звернення ОСОБА_1 з позовом.

Відповідно до пунктів 123 частини п`ятої статті 36 названого Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: 1) задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; 2) примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; 3) нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку.

Тобто під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування штрафних санкцій, передбачених пунктом 3 частини п`ятої статті 36 цього Закону. Однак відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачена статтею 117 КЗпП України, не є штрафною санкцією, а гарантією прав найманого працівника, тому обмеження, передбачені Законом № 4452-VI на нарахування такого відшкодування не поширюється.

Тому вважаємо, що необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 910/23398/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17.

Крім того, звертаємо увагу, що відповідно до пункту 3 частини шостої статті 36 цього Закону обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати, що ще раз підкреслює наявність у відповідача можливості провести виплату заборгованості після звернення позивача до суду у 2015 році.

У статті 52 Закону № 4452-VI передбачено черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплата витрат та здійснення платежів. У частині першій передбачено, що кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у такій черговості:у другу чергу грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; а у сьому - інші вимоги.

Оскільки сама частина перша статті 52 Закону № 4452-VI містить формулювання «грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівником до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії», то вказану вимогу можна тлумачити таким чином, що середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні є грошовою вимогою працівника щодо заробітної плати і таке зобов`язання банку виникло до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії, а отже підлягає стягненню у повному обсязі та задоволенню у другу чергу.

Постанова Правління Національного банку України від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра»прийнята 04 червня 2015 року.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягає стягненню у другу чергу за період до 04 червня 2015 року включно.

Разом із тим суд першої інстанції визначив розмір середнього заробітку за період з 17 лютого 2009 року (наступний день за днем звільнення) по 28 травня 2015 року включно, тобто до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії, а отже вказаний період визначено з урахуванням вимог Закону № 4452-VI.

До вказаних правовідносин не можна застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, оскільки у ній зроблено висновок, що середній заробіток не входить до структури заробітної плати, а відтак це впливає на сплату судового збору.

У справі, яка переглядалася, необхідно було вирішити питання про застосування статтей 36 та 52 Закону № 4452-VIта роз`яснити, як розуміти формулювання «грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівником до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії».

А висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц, не є релевантною практикою, оскільки працівник звільнений після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії.

Доводи щодо зменшення періоду, за який стягується середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, не грунтуються на вимогах закону, а вказані кошти підлягають стягненню у другу чергу.

Вважаємо, що рішення суду апеляційної інстанції про зменшення розміру відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не ґрунтується на нормах трудового законодавства, підлягало у цій частині скасуванню, а рішення суду першої інстанції у цій частині - залишенню без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

В іншій частині рішення суду першої та апеляційної інстанцій необхідно залишити без змін.

Судді:

О. М. Ситнік

В. В. Британчук

М. І. Гриців

Н. П. Лященко

О. Б. Прокопенко

О. С. Ткачук

Окрема думка виготовлена після отримання постанови, яка виготовлена не суддею-доповідачем, відповідно до статті 415 ЦПК України.

Джерело: ЄДРСР 87951361

Share this post


Link to post
Share on other sites

04 травня 2020 року апеляція скасувала рішення суду 1-ї інстанції в сумі 198 000 та присудила аж 3 000 з посиланням на цю ганебну постанову. І що з цим робити?

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/2106/17
      Провадження № 11-1055апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року (суддя Качур І. А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2019 року (судді Собків Я. М., Ісаєнко Ю. А., Файдюк В. В.) у справі № 826/2106/17 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання дій протиправними, зобов`язанням вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувсядо суду з позовом до Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України; далі - ГПУ), в якому просив:
      - визнати протиправною відмову ГПУ надати інформацію та копії документів на підставі адвокатського запиту за підписом адвоката Кравченка А. В. в інтересах ОСОБА_1 , викладену в листі від 29 грудня 2016 року № 14/3-31676-09;
      - зобов`язати службових осіб ГПУ на підставі вищезгаданого адвокатського запиту у порядку статті 24 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) надати адвокату Кравченку А . В. копії: супровідного листа, яким речі, вилучені під час проведення обшуку 19 січня 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 , ГПУ направила до Департаменту юстиції та (або) інших компетентних органів США; листів (звернень, запитів тощо), які надалі направлялись (або станом на момент розгляду цього адвокатського запиту були підготовлені, але не направлені) ГПУ до Департаменту юстиції та (або) інших компетентних органів США з питань, які стосуються використання вищевказаного вилученого майна та (або) можливості його повернення власнику (у разі їх наявності); відповідей, отриманих ГПУ за результатами розгляду визначених вище листів (заяв, звернень тощо) та (або) будь-які інші документи, у яких відображено відомості про подальше спрямування та (або) використання вилучених речей і документів (у разі їх наявності).
      Позовні вимоги мотивував тим, що в адвокатському запиті не ставилося питання щодо предмету розслідування, яке проводиться правоохоронними органами Сполучених Штатів Америки, чи проведення ними слідчих (інших процесуальних) дій у ході такого розслідування; отримання доказів тощо. У письмовому зверненні адвоката йшлося про надання інформації щодо місцезнаходження та процесуального стану майна, належного ОСОБА_1 . Використання службовими особами ГПУ формулювань про те, що така інформація містить конфіденційний зміст, не відповідає вимогам міжнародного та національного законодавства.
      2. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 січня 2019 року позов задовольнив.
      Цей суд дійшов висновку про те, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, в розрізі частини другої статті 24 Закону №5076-VІ зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься інформація з обмеженим доступом.
      Положення законодавства, навіть і Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України), не передбачають віднесення інформації, що запитувалася позивачем, до категорії конфіденційної (з обмеженим доступом) чи захищеної законом таємниці. В адвокатському запиті не ставилось питань, що прямо та (або) опосередковано могли б стосуватись предмету розслідування, яке проводиться правоохоронними органами Сполучених Штатів Америки; проведених ними слідчих (інших процесуальних) дій у ході такого розслідування, отриманих ними доказів тощо, тобто відомостей, які належать до предмету таємниці слідства та доступ до яких обмежується для забезпечення ефективності розслідування.
      Вжиття заходів, спрямованих на недопущення розголошення даних, які розкривають зміст розслідування, що належить до таємниці слідства, не включає в собі надання інформації про місцезнаходження та процесуальний статус майна, що надається його власнику (володільцю).
      3. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 20 травня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      4. ГПУ не примирилася з рішеннями судів попередніх інстанцій і в червні 2019 року звернулася з касаційною скаргою.
      Серед доводів незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій посилається також на порушення судами правил предметної юрисдикції. З посиланням на правозастосовну практику автор касаційної скарги вважає, що спірні відносини стосувалися надання інформації та копій документів, у тому числі листування між ГПУ та Департаментом юстиції США щодо вилученого в ході обшуку майна, який свідчить про необхідність його розгляду за нормами КПК України, а не в адміністративному суді.
      5. У відзиві на касаційну скаргу представник позивача - адвокат Кравченко А. В., зазначив, що надання відомостей щодо належного позивачу майна жодним чином не може зашкодити проведенню досудового розслідування та не може порушувати таємницю досудового розслідування. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
      6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядкуписьмового провадження без виклику учасників справи.
      7. Відповідаючи на порушені в касаційній скарзі питання про порушення правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду перевірила матеріали справи, дослідила доводи касаційної скарги й заперечення проти неї, висловленні у відзиві представника позивача, й дійшла висновку про таке.
      З матеріалів справи вбачається, що 19 січня 2016 року слідчий слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Одеській області (далі - слідчий СВ УСБУ в Одеській області) на підставі ухвали слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси провів обшук в квартирі номер АДРЕСА_2 й вилучив звідти майно ОСОБА_1 . Обшук в квартирі ОСОБА_1 службові особи СВ УСБУ в Одеській області проводили на виконання запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. Кримінальне провадження здійснюється в країні, яка надіслала запит про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні, у справах за фактами комп`ютерного шахрайства. В Україні обшук провадився на прохання компетентних органів США, які в рамках надання міжнародної правової допомоги на виконання умов Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах допомоги, підписаного 22 липня 1998 року та ратифікованого Україною 10 лютого 2000 року (далі - Договір про правову допомогу від 1998 року), звернулися із запитом до ГПУ як центрального органу України, який розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні під час досудового розслідування
      З матеріалів справи, принаймні з пояснень кожної зі сторін, випливає також, що отримані під час обшуку речі були надіслані стороні, що запитувала про них. Надсилання результатів обшуку оформлялись та супроводжувалися відповідними листами.
      Як установили суди, адвокат Кравченко А. В. для отримання інформації, необхідної для забезпечення належного здійснення захисту прав та законних інтересів ОСОБА_1 , звернувся до Управління міжнародно-правового співробітництва та Європейської інтеграції ГПУ. Із адвокатським запитом, у якому просив надати відомості та копії документів щодо процесуального статусу та місцезнаходження майна, належного ОСОБА_1 та вилученого в нього 19 січня 2015 року слідчим СВ УСБУ в Одеській області під час проведення обшуку, а також інші документи, перелік яких наведений у прохальній частині позовної заяви.
      ГПУ листом від 29 грудня 2016 року № 14/3-31676-09 відмовила у наданні запитуваної інформації та копії документів.
      ГПУ звістила запитувача інформації про те, що на підставі Договору про правову допомогу від 1998 року впродовж 2009-2015 років до ГПУ надійшла низка запитів Департаменту юстиції США про надання правової допомоги у кримінальних справах за фактами комп`ютерного шахрайства.
      Департамент США на підставі частини п`ятої статті 5 цього Договору зробив застереження, яке запитувана сторона зобов`язана забезпечити, щодо конфіденційності запитів про міжнародну правову допомогу та таємності даних американського кримінального розслідування.
      У відповіді стисло описується послідовність дій ГПУ з виконання запиту і надсилання його результатів стороні, що надіслала запит, а також повідомляється, що ГПУ контролює питання повернення до України вилученого майна.
      ГПУ запевнила, що в разі надходження до України зазначених предметів вони невідкладно будуть повернуті власнику.
      Послалася прокуратура й на те, що надання копій документів, що стосуються виконання міжнародних доручень, суперечитиме частині першій статті 222 КПК України (недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування) та чинному для України міжнародному договору у сфері правової допомоги.
      Відмову ГПУ надати на оформлений як адвокатський запит документи та інформацію про майно ОСОБА_1 , вилучене під час здійснення процесуальної дії, ОСОБА_1 розцінив як дії суб`єкта владних повноважень, що прямо суперечать положенням чинного законодавства України й тому змусили його звернутися до адміністративного суду за захистом своїх законних прав та інтересів.
      8. У касаційній скарзі ГПУ головним чином акцентує увагу на порушенні судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. Як вважає автор скарги, у розумінні частини першої статті 572 КПК України особи, які вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдання шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дію чи бездіяльність до суду.
      ГПУ вважає, що суб`єкти, визначені в цих нормах, є носіями спеціальних владних процесуальних повноважень, що виконують функцію, обумовлену завданням кримінального судочинства. Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення процесуальних повноважень, не може перевірятись за межами передбаченого законодавством контролю. Оскільки вимоги позивача стосувалися дій органів досудового розслідування під час виконання слідчих дій, тому, як гадає ГПУ, ці відносини є кримінальними, й на спір, який виникає в межах цих правовідносин, поширюються вимоги кримінального процесуального законодавства.
      9. Позивач у позовній заяві й у відзиві на касаційну скаргу щодо доводів останньої про порушення правил предметної юрисдикцій зосереджує увагу насамперед на формі і змісті звернення до ГПУ як суб`єкта владних повноважень. Позивач вважає, що запитування інформації про слідчу дію у формі адвокатського запиту зобов`язує адресата розглядати таке звернення саме як запит на інформацію без фактичного вникання в суть та характерні властивості запитуваних відомостей і документів. Обов`язок прокуратури надати таку інформацію, а звідси - у разі її ненадання - має розцінюватися як порушення і невиконання вимог статей 20 та 24 Закону № 5076-VI, які передбачають, що адвокатський запит є формою отримання адвокатом відомостей та копій документів безпосередньо необхідних адвокату для надання допомоги клієнту.
      З погляду ОСОБА_1 , його вимоги є вимогами зі сфери інформаційних правовідносин. Право на отримання інформації щодо себе прямо передбачено статтею 34 Конституції України та статтями 5, 11 Закону України від 03 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-ХІІ). Реалізувати його право громадянин України має право на власний розсуд як шляхом безпосереднього звернення до компетентного органу, у розпорядженні якого перебуває така інформація, так і через уповноваження на вчинення таких дій інших осіб у порядку, передбаченому законодавством України, навіть чином, регламентованим Законом № 5076-VI.
      У сенсі сказаного позивач підсумовує, що порушення ГПУ гарантій адвокатської діяльності в частині забезпечення оперативного надання інформації за поданим у його інтересах адвокатським запитом про нього та належне йому майно, на підставі частини першої статті 5 КАС України дає йому право звернутися до адміністративного суду за захистом свого означеного права на інформацію.
      10. Суди попередніх інстанцій розглянули спір у цій справі за правилами адміністративного судочинства. Ухвалюючи рішення на користь позивача, суди в основному погодилися з доводами останнього про порушення його права на отримання певних відомостей та копій документів про вилучене під час обшуку майно, яке ГПУ порушила тим, що на адвокатський запит надати відомості та документи про майно позивача, якими вона володіє як розпорядника інформації, відмовила в цьому всупереч вимогам статей 20, 24 Закону № 5076-VI.
      11. Верховний Суд у питаннях дотримання предметної юрисдикції спорів неодноразово констатував, що головним, визначальним критерієм для розмежування і визнання, на які спори поширюється і підлягає застосування те чи те судочинства, є суть (зміст) спірних правовідносин, предмет спору, тобто те благо, відносно якого виникає правове відношення між суб`єктами, які мають суб`єктивні права і юридичні обов`язки.
      Залежно від змісту, природи, якісно-ціннісних ознак правовідносин вони можуть бути регулятивними, якими є більшість цивільних, трудових, сімейних та інших, серед них й інформаційних відносин, які складаються з природних, набутих чи встановлених для осіб юридичних прав та обов`язків, або охоронними, зміст яких полягає в застосуванні зазвичай до правопорушників або іноді до інших осіб, які потрапляють у сферу цих відносин, заходів державного примусу, санкцій; вони зустрічаються в основному в кримінальних чи адміністративно-деліктних правовідносинах і, як правило, пов`язані з юридичною відповідальністю.
      Якщо будь-яким чином видиме право особи зазнає втручання, посягання чи негативного впливу у формі дії, бездіяльності чи рішення з боку іншого суб`єкта відносин, на якому лежить юридичний обов`язок вчинити певні юридично значимі дії або утриматися від них, то може виникнути юридичний конфлікт або правовий спір між кількома суб`єктами (учасниками правовідносин), який знаходить свій вияв у протистоянні, протидії тому, хто через відмінні, протилежні, несумісні інтереси, потреби, знання, систему цінностей посягає на суб`єктивні права особи, яка їх захищає від такого посягання.
      Виникнення спору зумовлює й спонукає до належного застосування матеріально-правової норми, яка регулює спірні відносини та захищає порушене право чи інтереси.
      Вибір, визначення й окреслення відповідного матеріально-правового регулювання спірних відносин тягне застосування вторинних процесуальних норм, які регламентують питання юрисдикції спорів, встановлюють порядок та строк їх розгляду, визначають коло осіб, які є сторонами (учасниками) відповідного судочинства, їх права та обов`язки, а також запроваджують умови, критерії, ознаки, за якими належить визначати суд, встановлений законом, якому юрисдикційно підсудний спір. Процесуальні норми передбачають настання правових наслідків для особи, яка пред`явила спір не до суду відповідної юрисдикції, й покладають обов`язок на суд суворо дотримуватись правил про підсудність спорів.
      Треба також визнати, що Верховний Суд нерідко у своїй практиці зазначав, що визначення юрисдикції спору залежить від положень закону, які відносять той чи інший спір до відповідної (цивільної, господарської, адміністративної) юрисдикції.
      У цих рішення на прикладах конкретних обставин робилися висновки про те, що правильний вибір юрисдикції інколи залежить від суб`єктного складу учасників спірних правовідносин.
      12. Гарантоване Конституцією і регламентоване законами України право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб передбачає можливість вибору форми та порядку захисту стверджуваного порушення своїх прав чи інтересів, часу звернення до суду. Кожен вільний у виборі способу захисту свого права, а у випадках, визначених процесуальним законом, місцезнаходження суду.
      Водночас право на оскарження в розрізі положень частин першої, другої статті 55 та частини третьої статті 124 Основного Закону України про захист прав і свобод людини і громадянина судом, про гарантування права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб те, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а у передбачених законом випадках й на розгляд інших справ, зобов`язує кожного, хто вважає, що його право порушено, звертатися до суду, встановленого законом, тобто до того суду, який наділений повноваженнями на розгляд таких справ. Якщо особа вирішила захистити своє право в суді, який не має юрисдикції на розгляд такої справи, суд, до якого вона звернулася за захистом, повинен ухвалити відповідне рішення з висновком про порушення правил предметної юрисдикції й рекомендувати звернутися до суду, якому підсудний спір. Мірилом для такого висновку має бути істинна фактична та правова оцінка, кваліфікація суті (змісту) спірних правовідносин; визначення, яке право, ким і вимоги яких матеріально-правових норм були порушені. На визначення суті спірних правовідносин не повинна впливати інтерпретація їх автором звернення до суду, якщо із сукупності фактичних передумов об`єктивно можливо визначити правову природу спірних правовідносин.
      У цьому місці в контексті обставин справи, що переглядається, доречно послатися на актуальну й натепер мотивацію Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6рп/2001, у якому суд на підставі чинного на той час законодавства роз`яснив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
      13. Суди попередніх інстанцій, коли ухвалювали оскаржені рішення, насамперед виходили з того, що ініційований ОСОБА_1 спір містить вимоги про порушення права на отримання інформації та низку документів, якими володіє ГПУ як розпорядник інформації і яку вона створила (набула) в рамках надання міжнародної правової допомоги іноземній державі під час здійснення на території останньої кримінального провадження.
      З мотивації судових рішень випливає, що суди не сприймали відомості про обшук в квартирі ОСОБА_1 , віднайдення і вилучення з неї майна позивача, оформлення результатів обшуку і пересилання їх (результатів) державному органу, який на території України на виконання запиту про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні доручив провести обшук, інакше як процесуальну слідчу дію, проведену в межах КПК України. Але поряд із цим процедуру проведення обшуку, наслідки цієї процесуальної слідчої дії та документальне їх оформлення в межах виконання міжнародного правового запиту на правову допомогу за зовнішніми, візуальними ознаками оцінили і поширили на них розуміння чи поняття відомостей та документів, які охоплюються загальним поняттям інформації, право на отримання якої регламентується положеннями Закону № 2657-ХІІ України й, серед іншого, забезпечується у формі обов`язкового надання відомостей чи документів на адвокатський запит, поданий відповідно до вимог Закону № 5076-VI
      У судових рішення справи, що переглядається, зроблено висновок про те, що предмет позову містить безпосередню матеріально-правову вимогу до відповідача зі сфери інформаційних відносин, а також відносин, що виникли та стосуються адвокатської діяльності і регулюються згаданим вище Законом № 5076-VI. За цими характеристиками спір фактично визнано таким, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
      14. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
      Пункти 1-3 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою визначають переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому:
      хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
      хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
      хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи,
      а адміністративним судом - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      У розумінні положень пункту 2 частини шостої статті 12 КАС України до юрисдикції адміністративних судів належать справи щодо оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;
      Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України).
      15. У Преамбулі Закону № 2657-ХІІ записано, що цей Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.
      За частиною першою статті 1 Закону № 2657-ХІІ під документом розуміється матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі; під поняттям захист інформації - сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї; за терміном інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства.
      Відповідно до частини першої статті 2 цього Закону основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
      За статтею 5 Закону № 2657-ХІІ кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
      Згідно з абзацами другим-четвертим частини першої статті 6 цього Закону право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення.
      За частиною другою цією статті право на інформацію не є абсолютним чи безумовним. Це право може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
      У статті 10 наводиться перелік видів інформації, а в наступних статтях розкривається зміст цих видів інформації. Зокрема, згідно зі статтею 17 цього Закону під правовою інформацією розуміються будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань. З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів фізичним та юридичним особам держава забезпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття.
      16. На перший погляд, за зовнішніми, формальними, буквальними вираженнями загального нормативного визначення поняття «інформація» як будь-яких відомостей та/або даних, зафіксованих на певних (матеріальних чи електронних) носіях, наче не відрізняються від поняття «відомості» чи «обставини», які виникають, створюються, здобуваються та закріплюються в межах кримінально-правових відносин, під час кримінального провадження із переслідування особи, яка вчинила діяння заборонене законом про кримінальну відповідальність.
      У межах кримінального провадження, яке складається зі стадій досудового розслідування і судового провадження, під час здійснення процесуальних дій у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, здобуваються, фіксуються й оформляються відомості та документи про фактичний й юридичний склад діяння, яке посягає на об`єкти захисту права.
      Проте відомості про кримінальне правопорушення (про злочин), обставини його скоєння, про процесуальні дії у зв`язку із вчиненням такого діяння, про конкретний склад суб`єктів одного чи кількох кримінальних проваджень, про статус, права та обов`язки учасників таких відносин, про стадії та етапи кримінального провадження, про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, про порядок вчинення процесуальних дій, пов`язаних з наданням міжнародної правової допомоги на території України та оскарження рішення, дій чи без діяльності органів державної влади, їх посадових осіб у зв`язку з наданням такої допомоги та інші відомості, які охоплюються предметом кримінально-правового регулювання, за змістом, значенням, сферою виникнення та функціонування, за причинами виникнення, за правовим механізмом регулювання цих відносин, за способом і джерелами встановлення відомостей про вчинення забороненого нормами закону України про кримінальну відповідальність діяння, або виконання процесуальний дій у зв`язку із вчиненням діяння, не можуть ототожнюватися й охоплюватися загальним поняттям інформації в сенсі положень Закону № 2657-ХІІ.
      Відомості і документи в кримінальному провадження - це конкретне індивідуально виражене знання чи річ про подію порушення об`єкта права, який перебуває під охороною кримінально-правової норми права. Ці відомості встановлюються спеціальними процесуальними засобами. За їх допомогою відбувається вирішення справи, під яким у кримінально-правовому значенні може розумітися встановлення наявності або відсутності події із зовнішніми і внутрішніми ознаками, які мають певне кримінально-правове значення, а також застосування до події відповідної правової норми через пізнання її шляхом тлумачення або аналогії.
      Інформація про подію кримінально-караного діяння та його наслідки із джерела фактичних відомостей про якусь частину події набуває ознак джерела доказу після перетворення, трансформації цієї інформації шляхом застосування процесуальних дій, передбачених КПК України.
      Процесуальні дії провадяться в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. Вони провадяться за наявності для цього відповідних підстав та передумов, передбачених законом. Вони не можуть провадитися за межами кримінального провадження. Сторона обвинувачення не повинна порушувати прав особи, щодо якої здійснюється процесуальна дія. Особа яка вважає, що під час досудового розслідування, яке провадиться на території України, або під час здійснення процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України), має право оскаржити рішення, дія чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування до суду.
      Правила кримінального провадження, проведення окремих процесуальних дій, зокрема обшуку, провадяться однаково на всій території України. Загальні правила досудового розслідування однакової мірою мають застосовуватися й до випадків, коли в рамках міжнародного співробітництва під час кримінального провадження надається міжнародна правова допомога при проведення процесуальних дій.
      17. Міжнародна правова допомога полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою (пункт 1 частина перша статті 541 КПК України).
      Запит про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні складається і надсилається до уповноваженого (центрального) органу України органом, який здійснює це кримінальне провадження, а саме, відповідно до частини першої статті 551 КПК України, судом, прокурором або слідчим за погодженням з прокурором. Уповноваженим (центральним) органом є орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги.
      Такими центральними органами згідно зі статтею 545 КПК України є, зокрема, Офіс Генерального прокурора.
      Порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визначаються КПК України та чинними міжнародними договорами України.
      Зокрема, за частинами першою, другою статті 560 КПК України орган, якому було доручено виконання запиту, після здійснення необхідних процесуальних дій надсилає всі отримані матеріали уповноваженому (центральному) органу України. <�…>. Документи, отримані внаслідок виконання запиту, засвідчуються гербовою печаткою компетентного органу, який проводив процесуальні дії, та передаються уповноваженому (центральному) органу України для передання запитуючій стороні без перекладу, якщо інше не передбачено міжнародним договором.
      Згідно зі статтею 561 цього Кодексу на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або міжнародним договором.
      Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому цим Кодексом, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави. У разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно виконати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібен дозвіл прокурора або суду, така процесуальна дія потребує надання відповідного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому цим Кодексом, лише у разі, якщо це передбачено міжнародним договором або є обов`язковою умовою надання такого виду допомоги за законодавством запитуваної сторони. При цьому строк дії такого дозволу не обмежується, а належно засвідчена копія дозволу долучається до матеріалів запиту (статті 562 КПК України).
      За частинами першою-третьою, сьомою статті 568 КПК України на підставі запиту про міжнародну правову допомогу відповідні органи України проводять передбачені цим Кодексом процесуальні дії, а також інші передбачені спеціальним законом дії з метою виявлення та арешту майна, грошей і цінностей, що відповідають будь-якій з ознак, передбачених частиною першою статті 962 Кримінального кодексу України [випадки застосування спеціальної конфіскації], а також майна, яке належить підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам. При накладенні арешту на майно, зазначене в частині першій цієї статті, забезпечуються необхідні заходи, зокрема передбачені пунктом 5 частини шостої статті 100 цього Кодексу, з метою його збереження до прийняття судом рішення щодо такого майна, про що повідомляють запитуючій стороні. За запитом запитуючої сторони виявлене майно: може бути передане компетентному органу запитуючої сторони як доказ у кримінальному провадженні з дотриманням вимог статті 562 цього Кодексу або для повернення власнику; може бути конфісковане, якщо це передбачено вироком чи іншим рішенням суду запитуючої сторони, які набрали законної сили. Передання майна, на яке накладено арешт, а також конфіскованого майна може бути відкладено, якщо це необхідно для досудового розслідування та судового розгляду в Україні або розгляду спору про права інших осіб.
      Згідно із частинами першою-третьою статті 572 КПК України особи, які вважають, що рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдано шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність до суду. Якщо неправомірними діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, а також присутніх при виконанні запиту представників запитуючої сторони завдана шкода фізичним або юридичним особам, то ці особи мають право вимагати її відшкодування за рахунок держави. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України.
      За частиною першою статті 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
      Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових осіб чи службових осіб здійснюється відповідно до глави 26 КПК України (оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування). У частині першій статті 303 цього Кодексу передбачено перелік рішень, дій та бездіяльності, які можуть бути оскаржені до суду на досудовому провадженні, а також коло осіб, які мають право це зробити, а в частині другій цієї статті - порядок розгляду скарг на інші рішення та дії слідчого чи прокурора, які не передбачені частиною першою цієї статті.
      18. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вжите в частині третій статті 572 КПК України формулювання про те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України, треба розуміти так, що у разі оскарження рішення, дії чи бездіяльності цих органів та осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, які були порушені, недотримані чи не виконані під час здійснення процесуальних дій на досудовому провадженні, застосовуються положення КПК України й передбачені цим Кодексом правила кримінального процесуального судочинства.
      Якщо скарга міститиме вимоги про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадовими чи службовими особами, має застосуватися судочинство, яке поширюється на вимоги про відшкодування завданої шкоди. Коли запитуватиметься будь-яка правова інформація, що перебуває поза сферою кримінального провадження, виконанням процесуальних дій у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, то за наявності для цього підстав й у разі оскарження відмови в наданні такої інформації, застосуються правила юрисдикції, яким підсудні спори в цій сфері правовідносин.
      19. Як зазначено в преамбулі Закону № 5076-VI, цей Законвизначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.
      За пунктами 1, 2, 5-7, 9 частини першої статті 1 цього Закону під терміном «адвокат» розуміється фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту; захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; клієнт - фізична або юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування, в інтересах яких здійснюється адвокатська діяльність; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
      Згідно зі статтею 19 цього Закону видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; <�…>; надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні; представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; <�…>.Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
      У статті 20 цього Закону встановлені професійні права адвоката. За частиною першою цієї статті під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб).
      За частинами першою статті 24 Закону 5076-VI адвокатським запитом визначається письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. <�…>. Адвокатський запит не може стосуватися надання консультацій і роз`яснень положень законодавства. Надання адвокату інформації та копій документів, отриманих під час здійснення кримінального провадження, здійснюється в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.
      20. Наведені законодавчі положення дають підстави стверджувати, що подання адвокатом адвокатського запиту до органу державної влади про надання певної інформації на підставі положень Закону № 5076-VI не робить і не надає такому зверненню форми та якості критерія, що сам по собі визначає форму судочинства, оскільки професійні права адвоката й вибір видів та способів здійснення адвокатської діяльності корелюються умовами природи спірних правовідносин, у яких адвокат у відповідній формі та порядку надає послуги клієнту. Інакше кажучи, якщо адвокат захищає особу, яку звинуватили у злочині, або надає правову допомогу свідку у кримінальному провадженні (пункт 2 частина перша статті 66 КПК України), представляє інтереси фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, його повноваження адвоката мають здійснюватися з урахуванням положень процесуальних норм права, які регулюють порядок звернення за захистом від стверджуваного порушення права і відповідно професійні права адвоката, як представника (захисника, репрезентанта) клієнта.
      21. Повертаючись до обставин справи за позовом ОСОБА_1 , треба зазначити, що ОСОБА_1 звернувся до ГПУ зі зверненням про надання відомостей про слідчу процесуальну дії - про обшук у його помешканні, про результати обшуку, про майно, яке звідти було вилучено, стан майна після обшуку, його місце знаходження, документальні підтвердження того, як вилучене під час обшуку майно відповідно до вимог процесуального закону направлялось, як виконане, стороні, яка запитувала про надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні на території України.
      З обставин та суті спору видно, що обшук проводився в кримінальному провадженні, як процесуальна дія відносно вчиненого діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Обшук проводився відповідно до правил кримінального процесуального законодавства України й на території України. Як згадано вище, незгода з діями органів державної влади, які проводили обшук в рамках надання міжнародної правової допомоги, може бути оскаржена і з огляду на описані предмет та суть спору відповідно до положень статті 572 та глави 26 КПК України оскаржуються за правилами кримінального судочинства.
      Відтак можна виснувати, що прокурори в межах реалізації повноважень із надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні, яка відбувається через виконання процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, не створюють інформації, доступ до якої гарантується положеннями Закону № 2657-ХІІ й у цій частині не здійснюють публічно-владних управлінських функцій.
      Оскільки спір у цій справі виник у зв`язку з протиправними, на переконання позивача, діями та бездіяльністю посадових та службових осіб органів прокуратури, вчинених або не вчинених останніми в рамках надання правової допомоги у кримінальних справах за фактами комп`ютерного шахрайства, перевірка правомірності таких діянь з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду; їх оскарження має здійснюватися, як мовлено вище, у порядку встановленому КПК.
      22. У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій, якщо зважити на суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, неправильно застосували норми матеріального й процесуального права та дійшли хибного й необґрунтованого висновку про поширення юрисдикції адміністративного суду на позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій відповідачів та зобов`язання вчинити дії, перелічені в позовній заяві.
      23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 цього Кодексу суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 КАС України, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі.
      За частиною третьою статті 354 КАС України в редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за позовом ОСОБА_1 положення процесуальних законів про передачу справу до суду відповідної юрисдикції не можуть бути застосовані, позаяк до провадження, яке здійснюється за правилами кримінального процесуального законодавства, не можуть направлятися для розгляду звернення у формі позовної заяви. КПК України не передбачає оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування шляхом подання позовної заяви, які притаманні для інших видів судочинства. Відсутність у КПК України позовної форми оскарження рішень, дій та бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора унеможливлює й передачу цієї справи до суду кримінальної юрисдикції за наслідками касаційного перегляду.
      До сказаного слід додати, що доповнення про передачу справи до суду відповідної юрисдикції після рішення про закриття провадження справи в тій юрисдикцій, у якій вона була розглянута, Законом № 460-IX були внесені до КАС України, Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України, але не в КПК України, що своєю чергою дає підстави вважати, що передача справи з підстав, передбачених статтею 354 КАС України, має відбуватися в межах юрисдикцій, які регулюються цими Кодексами.
      Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне поінформувати позивача ОСОБА_1 , що з оскарженням дій чи рішення ГПУ з підстав, сформульованих в його позовній заяві, він може звернутися до суду кримінальної юрисдикції.
      Керуючись статтями 238, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2019 року скасувати.
      Провадження у справі № 826/2106/17 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання дій протиправними, зобов`язанням вчинити певні дії - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В . В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 90021608
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 160/9696/18
      Провадження № 11-978апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2019 року (суддя Коренев А. О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2019 року (судді Дурасова Ю. В., Божко Л. А., Суховаров А. В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Дніпропетровської області (далі - Рада адвокатів), Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Дніпропетровської області (далі - КДКА), голови КДКА Самарця Олександра Івановича, голови Ради адвокатів Лещенко Тетяни Олександрівни, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання протиправними дій, визнання протиправним і скасування рішення та
      ВСТАНОВИЛА :
      1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з уточненням позовних вимог просив визнати протиправними:
      дії Ради адвокатів щодо скликання та проведення конференції адвокатів Дніпропетровської області 07 грудня 2018 року;
      дії голови Ради адвокатів Лещенко Т. О. з організаційно-технічного забезпечення проведення конференції адвокатів Дніпропетровської області 07 грудня 2018 року та
      скасувати рішення конференції адвокатів Дніпропетровської області від 07 грудня 2018 року, оформлених протоколом від 07 грудня 2018 року, в тексті якого зазначено, що конференція проведена згідно з рішенням Ради адвокатів України від 12 жовтня 2018 року № 161 «Про скликання конференції адвокатів Дніпропетровської області, затвердженого Порядком висування та обрання делегатів конференції адвокатів Дніпропетровської області, Регламенту конференції адвокатів Дніпропетровської області та встановлення квоти представництва» та рішеннями Ради адвокатів Дніпропетровської області від 05 листопада 2018 року № 101 та від 20 листопада 2018 року № 103.
      Вимоги позову ОСОБА_1 мотивував процедурними порушеннями, які були допущені при проведенні конференції адвокатів 07 грудня 2018 року, та фактами незаконного її скликання Радою адвокатів.
      В уточненій позовній заяві від 10 січня 2019 року позивач зазначив одного відповідача - Раду адвокатів і просив адміністративний суд визнати протиправними:
      дії Ради адвокатів Дніпропетровської області щодо організаційно-технічного забезпечення, скликання та проведення конференції адвокатів Дніпропетровської області 07 грудня 2018 року та
      скасувати рішення, прийняті конференцією адвокатів Дніпропетровської області 07 грудня 2018 року, оформлені протоколом від 07 грудня 2018 року, в тексті якого зазначено, що конференцію проведено згідно з рішенням Ради адвокатів України від 12 жовтня 2018 року № 161 «Про скликання конференції адвокатів Дніпропетровської області, затвердження Порядку висування та обрання делегатів конференції адвокатів Дніпропетровської області, Регламенту конференції адвокатів Дніпропетровської області та встановлення квоти представництва» та рішеннями Ради адвокатів Дніпропетровської області від 05 листопада 2018 року № 101 та від 20 листопада 2018 року № 103, а також
      витребувати у Ради адвокатів протокол конференції адвокатів Дніпропетровської області від 07 грудня 2018 року.
      2. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 10 квітня 2019 року відмовив у відкритті провадження у справі.
      Суд першої інстанції зазначив, що предметом спору в цій справі є рішення конференції адвокатів як органу адвокатського самоврядування з питань організації та діяльності адвокатури, зокрема, можливості брати участь у діяльності і бути обраним до органу адвокатського самоврядування - КДКА, а не набуття статусу адвоката чи притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, отже, такий орган не здійснює владних управлінських функцій, тому в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не відноситься до суб`єктів владних повноважень рішення, дії чи бездіяльність яких можуть бути оскаржені до адміністративних судів.
      Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 03 липня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      3. ОСОБА_1 не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій і подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати їх, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вимоги мотивує тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що вирішення цього спору не відноситься до юрисдикції адміністративного суду. Стверджує, що предмет його позову виходить за межі функціонування самого адвокатського самоврядування, оскільки оскаржуване рішення щодо відкликання та виборів нових членів КДКА створює наслідки щодо осіб, які бажають отримати доступ до адвокатської діяльності, а також отримання такого дозволу через допуск та складання іспитів.
      Підтвердженням слушності його позиції про належність його спору до юрисдикцій адміністративних судів називає постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 160/109/19 за позовом ОСОБА_6 до Ради адвокатів Дніпропетровської області, конференції адвокатів Дніпропетровської області в особі головуючого на конференції Лещенко Тетяни Олександрівни, третя особа - КДКА, про визнання протиправним та скасування рішення, у якій за аналогічного предмета спору, складу відповідачів та учасників справи, за аналогічних вимог Велика Палата Верховного Суду визнала, що такий спір належить до юрисдикції адміністративних судів.
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 вересня 2019 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2019 року, а ухвалою від 12 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      5. У відзиві на касаційну скаргу КДКА просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, наголошуючи, що з огляду на предмет спору останній підлягає розгляду судом цивільної юрисдикції.
      6. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи і дійшла такого висновку.
      Позивач ОСОБА_1 , як можна зрозуміти із сформованого і вираженого ним предмета позову, порушення своїх прав з боку відповідача вбачає у тому, що:
      Рада адвокатів Дніпропетровської області неправильно сформувала порядок денний конференції адвокатів і на дату її проведення неправильно, безпідставно включила до нього питання про відкликання його ( ОСОБА_1 ) з посади КДКА Дніпропетровської області;
      усупереч нормативно визначеному порядку забезпечення проведення конференції, Рада адвокатів Дніпропетровської області у день її проведення змінила адресу, де вона мала відбуватися, з будівлі культурно-ділового центру Дніпрогес, що на вул. Єрмолової, 35 у м . Дніпрі, на приміщення на вул . Старокозацькій, 59 у тому самому місті;
      зібрання адвокатів області, яке неправильно іменоване «конференцією», у часі проведено тоді й таким чином, що він через перебування на лікуванні був позбавлений можливості віддати свій голос за вирішення питань порядку денного.
      ОСОБА_1 у первісних та уточнених позовних вимогах, у касаційній скарзі в основному фокусує увагу на тому, що 07 грудня 2018 року відбулося зібрання адвокатів, яке не може породжувати жодних юридичних наслідків, оскільки проведено з порушенням Конституції України та положень Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI). З погляду позивача були порушені матеріально-правові вимоги частини третьої статті 2, частини другої статті 46, частин першої, третьої статті 47, частини четвертої статті 55 та інші цього Закону.
      7. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      За частинами першою, третьою статті 59 Основного Закону України кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
      Згідно з частинами першою, другою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
      В абзаці третьому пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_11 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України Конституційний Суд України наголосив на тому, що праву особи на правову допомогу, закріпленому у статті 59 Конституції України, відводиться важлива роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина в Україні <�…>. Це право є одним із конституційних, невід`ємних прав людини і має загальний характер. Здійснення права на правову допомогу засноване на дотриманні принципів рівності всіх перед законом та відсутності дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, соціального походження <�…> або іншими ознаками.
      Преамбулою до Закону № 5076-VI встановлено, що цей Закон визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.
      За частинами першою, другою, третьою статті 2 Закону № 5076-VI адвокатурою України визнається недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування.
      Згідно зі статтею 3, частиною першою статті 4, пунктами 2, 1 частини першої статті 1 цього ж Закону правовою основою діяльності адвокатури України є Конституція України, Закон № 5076-VI, інші законодавчі акти України. Адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів. Під адвокатською діяльністю розуміється незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Адвокатом визнається фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.
      Згідно зі статтею 5 Закону № 5076-VI адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Держава створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності.
      У пункті 3 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI адвокатське самоврядування визначається як гарантоване державою право адвокатів самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.
      За частиною першою статті 43 та пунктами 1, 2, 3, 6, 7 частини першої статті 44 цього Закону адвокатське самоврядування ґрунтується на принципах виборності, гласності, обов`язковості для виконання адвокатами рішень органів адвокатського самоврядування, підзвітності, заборони втручання органів адвокатського самоврядування у професійну діяльність адвоката.
      Завданнями адвокатського самоврядування є: забезпечення незалежності адвокатів, захист від втручання у здійснення адвокатської діяльності; підтримання високого професійного рівня адвокатів; утворення та забезпечення діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури; забезпечення ведення ЄРАУ; участь у формуванні ВРЮ у порядку, визначеному законом.
      Адвокатське самоврядування реалізується через утворені ним структурні організаційні форми, необхідні для функціонування адвокатури як інституту, на який покладається забезпечення права кожного на отримання правової допомоги.
      Згідно з частиною другою статті 46 Закону № 5076-VI адвокатське самоврядування здійснюється через діяльність конференцій адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рад адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (далі - ВКДКА), ревізійних комісій адвокатів регіонів (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України (далі - РАУ), з`їзду адвокатів України.
      Вищим органом адвокатського самоврядування України в <�…> областях <�…> є конференція адвокатів регіону, адреса робочого місця яких знаходиться відповідно в області та відомості про яких включено до ЄРАУ (частина перша статті 47 Закону № 5076-VI). За частиною п`ятою цієї статті конференція адвокатів регіону: обирає голову та членів ради адвокатів регіону, дострокове відкликає їх з посад; обрає делегатів на з`їзд адвокатів України; визначає кількість членів кваліфікаційної і дисциплінарної палат КДКА, обрає голову та членів КДКА, достроково відкликає їх з посад; затверджує штатний розпис і кошторис ради адвокатів регіону, кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури; розглядає та затверджує звіт ради адвокатів регіону, КДКА, висновки ревізійної комісії адвокатів регіону, представників адвокатів регіону у складі ВКДКА і РАУ; приймає інші рішення відповідно до цього Закону.
      За частинами першою, другою, п`ятою статі 50 цього Закону кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури утворюється з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури підконтрольна та підзвітна конференції адвокатів регіону. Голова та члени КДКА обираються конференцією адвокатів регіону з числа адвокатів, <�…> адреса робочого місця яких знаходиться відповідно в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві, місті Севастополі і відомості про яких включено до Єдиного реєстру адвокатів України, строком на п`ять років. Одна й та сама особа не може бути головою або членом кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури більше ніж два строки підряд. До повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури належать: організація та проведення кваліфікаційних іспитів; прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту; прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю; здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів; вирішення інших питань, віднесених до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури цим Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, ВКДКА, РАУ, з`їзду адвокатів України.
      Відповідно до частин першої, п`ятої статті 52 цього ж Закону в адвокатурі діє колегіальний орган - ВКДКА, завданням якого є розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури. Цей орган за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури має право: залишити скаргу без задоволення, а рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури без змін; змінити рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури; скасувати рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури та ухвалити нове рішення; направити справу для нового розгляду до відповідної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури та зобов`язати кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури вчинити певні дії.
      8. Із системного, сутнісного та цільового підходу до розуміння зазначених конституційних положень та положень профільного (базового) законодавчого акта, який визначає статус, мету, завдання та функції адвокатури, убачається, що адвокатура як інституція та її діяльність в аспекті забезпечення реалізації конституційного права особи на правову допомогу набуває певних особливих властивостей суб`єкта публічних відносин. Ця властивість адвокатури увиразнюється (посилюється) метою її служіння суспільному інтересу шляхом надання своєчасної і належної правової допомоги у поєднанні з виконанням делегованих їй державою окремих владних повноважень. У контексті сказаного має значення й особливий характер адвокатської професії, представники якої є учасниками творення правосуддя, у зв`язку з чим користуються, зокрема, правом участі у суді як захисники чи представники та імунітетом від судового переслідування за свої виступи в залі суду (стаття 23 Закону № 5076-VI).
      9. Отже, коли виникає спір із правовідносин, у яких адвокатура, як особлива формація реалізує надані їй правоможності в означеному сенсі, як-от у разі обмеження права особи на зайняття адвокатською діяльністю або прийняття рішення про зупинення чи припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (пункти 2, 3 частини п`ятої статті 50 Закону № 5076-VI), оскарження рішення про накладення дисциплінарного стягнення, інші подібні за суттю і значенням дії, зокрема й щодо делегованих державою владних повноважень, то такий спір за наявності для цього підстав може підпадати під ознаки публічно-правового, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      10. Водночас, як згадано вище, адвокатура є недержавним самоврядним інститутом (формуванням, об`єднанням), що самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, визначеному Законом № 5076-VI.
      За частинами першою, третьою-шостою статті 45 цього Закону всі адвокати України об`єднуються в Національну асоціацію адвокатів України, яка є недержавною некомерційною професійною організацією та утворюється з метою забезпечення реалізації завдань адвокатського самоврядування. Вона є юридичною особою та діє через організаційні форми адвокатського самоврядування, передбачені цим Законом. Утворюється з`їздом адвокатів України та не може бути реорганізована. Ліквідація Національної асоціації адвокатів України може бути здійснена лише на підставі закону. Статут Національної асоціації адвокатів України затверджується з`їздом адвокатів України та є її установчим документом. З моменту державної реєстрації Національної асоціації адвокатів України її членами стають всі особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Інші особи стають членами Національної асоціації адвокатів України з моменту складення присяги адвоката України.
      У статтях 47-49, 51-54 Закону № 5076-VI визначені структурні організаційні одиниці адвокатського самоврядування, порядок формування, повноваження та правила самоврядної діяльності адвокатури (конференції адвокатів регіону, ради адвокатів регіону, кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури регіонів, голова ради адвокатів регіону, ВКДКА, ревізійні комісії адвокатів регіонів, Вища ревізійна комісія адвокатури, РАУ, голова РАУ, з`їзду адвокатів України).
      У цих нормах встановлено, зокрема, хто входить до складу конференції адвокатів регіону чи з`їзду адвокатів України, як, ким, у якій кількості і в якому порядку висуваються та обираються делегати на таке зібрання адвокатів, прописано, що про день, час і місце початку роботи конференції адвокатів регіону та питання, що вносяться на її обговорення, повідомляються адвокати й встановлюються термін повідомлення - не пізніш як за п`ятнадцять днів до дня початку роботи конференції, а також визначено, що відносини, які виникають з приводу зазначених питань, входять до сфери повноважень органів адвокатського самоврядування.
      Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Відповідно до частини другої статті 2 цього Кодексу до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За частиною третьою цієї статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень належить перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) <�…>; 5) розсудливо <�…>; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження, чи у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, або спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб (пункт 9), або ж у спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб (пункт 10).
      Відповідно до частини другої цієї статті компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, зокрема, щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського обєднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті (пункт 4).
      При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      11. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/чи бездіяльності конференції адвокатів регіону та Ради адвокатів регіону як органів адвокатського самоврядування у питаннях організації та проведення 07 грудня 2018 року конференції адвокатів Дніпропетровської області, формування порядку денного та місця її проведення.
      Вимоги позивача про порушення його прав в основному концентруються навколо тези про порушення порядку скликання та легітимності встановленої законом та застосованої форми статутної діяльності адвокатів регіону.
      ОСОБА_1 не пред`являв вимог про незаконне відкликання його з посади голови КДКА Дніпропетровської області на підставі неналежного виконання своїх професійних обов`язків, що призвело до порушення його права, чи негативно позначилося на широкому колі його фахових, приватних чи інших відносин.
      Чітких, ясних й однозначних вимог визнати рішення конференції адвокатів регіону саме в частині дострокового відкликання й увільнення його з посади очільника КДКА Дніпропетровської області із наведенням обґрунтування незаконності цього рішення позивач не пред`явив. Домінуючим мотивом його позовних вимог було бажання домогтися в судовому порядку скасування рішення конференції адвокатів Дніпропетровської області за 07 грудня 2018 року, оформленого протоколом від 07 грудня 2018 року, у тій частині, де в тексті мовиться, що конференція проведена згідно з рішенням Ради адвокатів України від 12 жовтня 2018 року № 161 «Про скликання конференції адвокатів Дніпропетровської області, затвердженого Порядком висування та обрання делегатів конференції адвокатів Дніпропетровської області, Регламенту конференції адвокатів Дніпропетровської області та встановлення квоти представництва» та рішеннями Ради адвокатів Дніпропетровської області від 05 листопада 2018 року № 101 та від 20 листопада 2018 року № 103, а також тому, що Рада адвокатів Дніпропетровської області організаційно-технічно не забезпечила скликання та проведення конференції адвокатів Дніпропетровської області 07 грудня 2018 року.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що на такі (окреслені в позовній заяві) спірні правовідносини не поширюється не тільки юрисдикція адміністративних судів, але й компетенція судів інших юрисдикцій.
      Зі сказаного випливає, що у разі виникнення спору між адвокатами щодо порядку денного конференції адвокатів, місця її проведення, обирання голови та членів ради адвокатів регіону, обрання делегатів на з`їзд адвокатів України; визначення кількості членів кваліфікаційної і дисциплінарної палат КДКА, обрання голови та членів КДКА, затвердження штатного розпису і кошторису ради адвокатів регіону, кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури; розгляду та затвердження звіту ради адвокатів регіону, представництва делегатів на конференції адвокатів регіону, порядку формування делегацій адвокатів на цей форум, організаційного, методичного, інформаційного забезпечення ведення та контролю за внесенням відомостей до ЄРАУ, інших правовідносин, що стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації, то такі спори можуть чи мають розв`язуватися в позасудовому порядку.
      У справі суди попередніх інстанцій дійшли слушного висновку, що на заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги не поширюються правила адміністративного судочинства, однак помилилися, коли вирішили що ці вимоги належить розглядати за правилами цивільного судочинства. У зв`язку з цим висновки судів про належність спору, заявленого ОСОБА_1 , до юрисдикції цивільного суду підлягають виключенню з рішення, а самі судові рішення зміні в цій частині.
      12. Велика Палата Верховного Суду вважає доречним нагадати, що залежно від суті та характеру фактичних передумов на спір між адвокатом та структурним органом адвокатського об`єднання може поширюватися юрисдикція відповідного суду.
      Приміром, у справі № 750/3192/14 виник спір між адвокатом та адвокатським об`єднанням «Чернігівська обласна колегія адвокатів». Позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення президії адвокатського об`єднання від 6 лютого 2014 року, згідно з яким позивача відрахували зі складу членів цього об`єднання, а також загальних зборів адвокатського об`єднання, оформлене протоколом від 27 лютого 2014 року, про припинення діяльності вказаного об`єднання та безкоштовне передання його майна і всіх активів Громадській організації «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів».
      У постанові від 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду зазначила, що згідно з пунктом 2.1 статуту відповідача адвокатське об`єднання є добровільним професійним некомерційним об`єднанням адвокатів, які отримали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, має статус юридичної особи, печатку, штамп зі своїм найменуванням, самостійний баланс, поточні та інші рахунки в установах банків, у тому числі валютні.
      Члени адвокатського об`єднання, крім прав адвоката, передбачених законодавством, мають право обирати та бути обраними до органів управління адвокатського об`єднання.
      В аспекті вказаного Велика Палата Верховного Суду вирішила, що позивач є носієм корпоративних прав, а відносини між ним і відповідачем щодо членства в адвокатському об`єднанні, діяльності останнього та його припинення, є корпоративними.
      Адвокатське об`єднання є юридичною особою, а спір стосується, зокрема, членства у ньому та пов`язаних з членством прав позивача, який оскаржив управлінські рішення загальних зборів і президії цього об`єднання. Отже, ці вимоги пов`язані зі здійсненням позивачем корпоративних прав й оцінкою діяльності органів управління адвокатського об`єднання. Вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду (31 березня 2014 року).
      Вимоги позивача зобов`язати відповідача повернути робоче місце та відшкодувати матеріальну та моральну шкоду є похідними від вирішення корпоративного спору, а тому такі вимоги теж треба розглядати за правилами господарського судочинства.
      13. Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з доводами скарги ОСОБА_1 про те, що правові висновки постанови Великої Палати від 16 жовтня 2019 року у справі № 160/109/19 за позовом ОСОБА_6 до Ради адвокатів Дніпропетровської області мають преюдиціальне значення для позитивного вирішення питання про віднесення до розгляду судів адміністративної юрисдикції позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки у згаданій постанові із подібним предметом спору, однаковими позовними вимогами, підставами позову та складом учасників спору Велика Палата Верховного Суду визнала, що цей спір має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
      У справі, на яку, як приклад, посилається позивач, встановлено, що у грудні 2018 року ОСОБА_6 звернулась до суду із позовом до Ради адвокатів, конференції адвокатів в особі Лещенко Т. О., третя особа - КДКА, з вимогами визнати протиправним та скасувати рішення конференції адвокатів від 7 грудня 2018 року в частині дострокового відкликання її з посади члена кваліфікаційної палати КДКА, яке оформлене протоколом конференції адвокатів від 7 грудня 2018 року.
      Суди попередніх інстанцій відмовили у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки вважали, що компетентним судом для вирішення спору у цій справі є суд цивільної юрисдикції.
      За висновком судів попередніх інстанцій КДКА наділена владними управлінськими повноваженнями лише в частині діяльності щодо набуття особою статусу адвоката, притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, крайньою формою якої є припинення права на зайняття адвокатською діяльністю. Попри це суди визнали, що у цій справі предметом позову є рішення конференції адвокатів у частині дострокового відкликання ОСОБА_6 з посади члена кваліфікаційної палати КДКА як органу адвокатського самоврядування та стосується питань організації та діяльності адвокатури, зокрема, можливості брати участь у діяльності і бути обраним до КДКА.
      Велика Палата Верховного Суду, коли ухвалювала своє рішення, насамперед відштовхувалася від змісту позовних вимог ОСОБА_6 . Остання оскаржувала незаконність, на її думку, формування складу кваліфікаційної палати КДКА як органу, що реалізує право на отримання доступу до професії адвоката. Вона стверджувала, що оскаржене рішення конференції адвокатів щодо відкликання та виборів нових членів кваліфікаційної палати КДКП створює наслідки щодо осіб, які бажають отримати доступ до адвокатської діяльності, а також отримання такого доступу через допуск та складання іспитів, сформованою у спосіб та в порядку, визначеному Законом № 5076-VI, кваліфікаційною палатою, що виходить за межі функціонування самого адвокатського самоврядування.
      У межах сформованих позовних вимог Велика Палата Верховного Суду у цій справі виснувала, що суди попередніх інстанцій дійшли хибного висновку, що вирішення спору, який виник між сторонами у справі, слід здійснювати в порядку цивільного судочинства.
      Аналіз правозастосовних висновків цієї постанови дає підстави вважати, що позовні вимоги ОСОБА_6 щонайменше текстуально відрізняються від тих, що пред`явив ОСОБА_1 , позаяк ОСОБА_6 доводила, що її незаконно достроково відкликали з посади члена кваліфікаційної палати КДКА, тоді як ОСОБА_1 прямо й безпосередньо таких вимог не заявляв.
      Наступним висновком, який випливає з аналізу цієї постанови, є те, що у межах спору, який ініціювала ОСОБА_6 , Велика Палата Верховного Суду не стільки виводила висновки, що спір із означеним предметом належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, чи, інакше кажучи, що це є спір щодо оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень або публічного органу, скільки про те, що на окреслені спірні правовідносини не поширюється юрисдикція цивільного суду.
      Велика Палата Верховного Суду не ухвалювала кінцевого рішення по суті спору, а після скасування судових рішень направила справу для продовження розгляду й при цьому не орієнтувала суди на те, що заявлений ОСОБА_6 спір є різновидом правового конфлікту, який вирішується судом і не може мати розв`язання в позасудовому порядку.
      14. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками касаційного розгляду скарги може змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      За частиною четвертою статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      Оскільки на підставі касаційної скарги ОСОБА_1 відбувається тільки втручання в ухвалу та постанову судів попередніх інстанцій, тому касаційна скарга скаржника в цій частині підлягає задоволенню.
      Для задоволення решти вимог скарги немає підстав.
      З огляду на наведене, керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Змінити мотивувальні частини ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2019 року та викласти їх в редакції цієї постанови.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т . О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 89961622
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      19 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 761/35141/17
      Провадження № 14-474цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог, за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А., та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Приходька К.П., Таргоній Д.О., Ігнатченко Н.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог з 7 черги до 2 черги акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі -ПАТ «КБ «Надра»).
      2. Позов мотивовано тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      3. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», позивач 08 липня 2015 року звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      4. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) у розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      5. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Короткий зміст судових рішень
      6. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, залишеним без зміни постановою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним включення уповноваженою особою Фонду кредиторських вимог ОСОБА_1 на суму 338 672 грн 64 коп. до ПАТ «КБ «Надра» до 7-ї черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Зобов`язану уповноважену особу Фонду змінити черговість кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра» на суму 338 672 грн 64 коп., стягнутих згідно з рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, до кредиторських вимог другої черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Розподілено судові витрати.
      7. Судові рішення мотивовані тим, що зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації, рішенням суду на користь останньої стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку і ці вимоги згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» входять до другої черги кредиторських вимог як вимоги щодо виплати заробітної плати.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 грудня 2018 року уповноважена особа Фонду Стрюкова І.О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись при цьому на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить у структуру заробітної плати, тому помилково вважали, що вимоги позивача до банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають зарахуванню до другої черги акцептованих вимог кредиторів банку.
      Доводи інших учасників справи
      9. 30 січня 2019 року надійшов відзив від ОСОБА_1 на касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення без змін.
      10. 4 липня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      11. Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з Шевченківського районного суду м. Києва.
      12. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      14. 12 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про відвід суддів Ткачука О.С., Ситнік О.М., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. на підставі пункту 5 частини першої статті 36 та статті 37 ЦПК України.
      15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про відвід суддів Великої Палати Верховного Суду відмовлено.
      Короткий виклад обставин справи
      16. Судами встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      17. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 08 липня 2015 року звернулась до Уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      18. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ «КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ «КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) в розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      19. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить до фонду заробітної плати, тому її вимоги в частині виплати цього заробітку мають бути включені до 2 черги
      20. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Позиція Верховного Суду
      21. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      22. Статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      23. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
      24. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
      25. Водночас відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.
      26. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсація працівникам втрат частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
      27. До такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
      28. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
      29. Зважаючи на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що присуджений до стягнення за рішенням суду середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню відповідно до пункту 7 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в сьому чергу.
      30. Аналогічний висновок щодо черговості задоволення вимог кредитора до боржника, який перебуває у стадії ліквідації, про відшкодування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступати від якої немає підстав.
      31. Отже, уповноважена особа Фонду правомірно включила вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до сьомої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Відтак, позов ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.
      32. Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та безпідставно вважали, що вимоги позивача про стягнення сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, підлягають включенню до другої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра».
      33. Ураховуючи викладене, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
      Щодо судових витрат
      34. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      35. Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      36. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , судові витрати покладаються на неї.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни задовольнити.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення у справі.
      У задоволенні позову ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни (ЄДРПОУ 20025456, адреса: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 15) сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 920 (одна тисяча дев`ятсот двадцять) гривень та касаційної скарги - у розмірі 2 560 (дві тисячі п`ятсот шістдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90021622