Постанова ВП-ВС щодо цивільної юрисдикції спору між юрособами стосовно визнання ордеру на житлове приміщення не дійсним


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

Справа № 688/3440/16-ц

Провадження № 14-569 цс 19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пророка В. В.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М., Ткачука О. С.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький до Виконавчого комітету Шепетівської міської ради, треті особи: ОСОБА_1 , Міністерство оборони України, про скасування рішення, визнання ордеру на житлове приміщення недійсним

за касаційною скаргою Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року, ухвалене суддею Янішевською О. С., та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року, постановлену в складі колегії суддів Грох Л. М., Костенка А. М., Талалай О. І., та

ВСТАНОВИЛА:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог

1. У вересні 2016 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький звернувся до Ізяславського районного суду Хмельницької області із зазначеним позовом, в якому просив скасувати рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14, яким квартира АДРЕСА_1 була розподілена судді Шепетівського міськрайонного суду ОСОБА_1, та визнати ордер на це житлове приміщення недійсним.

2. Позовна заява мотивована тим, що Квартирно-експлуатаційною частиною Шепетівського району квартира АДРЕСА_1 була надана військовослужбовцеві Збройних Сил України ОСОБА_2 та його сім`ї. У подальшому ОСОБА_2 був переведений для проходження служби у місто Київ, вищевказану квартиру не приватизував, органам Міністерства оборони України не здав.

3. У 1999 році Квартирно-експлуатаційна частина Шепетівського району передала будинок по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальної громади м. Шепетівка. Рішенням Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14 квартира була розподілена судді Шепетівського міськрайонного суду ОСОБА_1 з посиланням на рішення Полонського районного суду від 25 грудня 2013 року у справі № 681/2372/13-ц про забезпечення житлом ОСОБА_1

4. Позивач вважає, що зазначене рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради є незаконним, оскільки повторне заселення вищевказаної квартири повинно було проводитись виключно військовослужбовцями Міністерства оборони України. Особа, якій розподілено житло, проживає у цьому житлі неправомірно.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

5. Рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами неправомірність рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14, а також існування обставин, які з огляду на вимоги Житлового кодексу Української РСР є підставами для визнання виданого ОСОБА_1 ордеру недійсним.

7. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року апеляційна скарга Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький задоволена частково: рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року скасоване, провадження у цій справі закрите.

8. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач і відповідач є юридичними особами, а тому справа № 688/3440/16-ц не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. В серпні 2017 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) з касаційною скаргою на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

10. Зокрема, касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не в повній мірі з`ясовані всі фактичні обставини справи, не досліджено і не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції суперечить ухвалі Вищого адміністративного суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 686/9562/14-а, якою закрито провадження у справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький до Виконавчого комітету Шепетівської міської ради Хмельницької області, третя особа - ОСОБА_1 , про скасування рішення та визнання ордеру на житлове приміщення недійсним, в якій зазначено, що цей спір повинен розглядатись в порядку цивільного судочинства. Крім того, суд першої інстанції не врахував, що квартира АДРЕСА_1 входить до житлового фонду Міністерства оборони України, а отже питання щодо її заселення вирішувати повинен був Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький та повторне заселення цього житлового приміщення повинно проводитись військовослужбовцями Міністерства оборони України.

Позиція інших учасників справи

11. У жовтні 2017 року Виконавчий комітет Шепетівської міської ради надіслав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив відхилити касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький, а рішення Ізяславського районного суду від 15 травня 2017 року залишити без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

12. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження в цій справі.

13. У травні 2018 року на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) справа передана до Верховного Суду.

14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

17. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

18. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

19. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

20. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

21. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

22. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

23. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішувати у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

24. Закриваючи провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки фактичний суб`єктний склад спору - позивач та відповідач є юридичними особами, його слід розглядати в порядку господарського судочинства.

25. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

26. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

27. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

28. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій,встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).

29. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 6, 10, 13, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).

30. Отже, під час визначення підвідомчості цієї справи необхідно зважати як на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, так і на відповідний суб`єктний склад учасників у цій справі.

31. Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

32. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).

33. Водночас за змістом статей 58, 61 ЖК Української РСР єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення є ордер, надалі на підставі якого укладається відповідний договір найму такого приміщення.

34. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 відповідно до статей 51, 58, 61 ЖК Української РСР на підставі рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14 та ордера на вселення № 002098 серії ХМО набула право користування спірним жилим приміщенням.

35. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вказує, що оскільки вимоги про скасування зазначеного рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради щодо надання жилого приміщення та про визнання недійсним ордера на вселення у це житлове приміщення безпосередньо пов`язані з оспорюванням позивачем права користування ОСОБА_1 цим об`єктом, то такий приватноправовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства з огляду на те, що його вирішення впливає на права та обов`язки цієї фізичної особи.

36. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зауважити про помилковість висновку суду апеляційної інстанції, що цей спір відповідно лише до суб`єктного складу має розглядатись господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків указаної фізичної особи. У разі оспорювання житлових прав фізичної особи ця фізична особа має бути відповідачем у такому спорі.

37. Схожі висновки вже висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194 цс 19), від 26 червня 2018 року у справі № 909/403/17 (провадження № 12-157 гс 18), від 30 травня 2018 року у справі № 909/911/17 (провадження № 12-99 гс 18).

38. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі.

39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

40. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Щодо судових витрат

41. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року задовольнити частково.

2. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

В. В. Пророк

Судді:

Н. О. Антонюк

О. С. Золотніков

Т. О. Анцупова

О. Р. Кібенко

С. В. Бакуліна

В. С. Князєв

В. В. Британчук

Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов

Н. П. Лященко

М. І. Гриців

О. М. Ситнік

Д. А. Гудима

О. С. Ткачук

Джерело: ЄДРСР 88062443

Link to post
Share on other sites

Чергова пророчеська постанова, що демонструє штучний підхід до вирішення питання юрисдикції, а також протиправного втручання в права позивача шляхом необгрунтованого нав'язування складу сторін спору. Фактично Велика палата констатує необхідність ліквідації як господарських так і адміністративних судів через те, що всі спори зрештою впливають на права фізичної особи.

Велика палата зазначила, що оскільки вимоги про скасування зазначеного рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради щодо надання жилого приміщення та про визнання недійсним ордера на вселення у це житлове приміщення безпосередньо пов`язані з оспорюванням позивачем права користування ОСОБА_1 цим об`єктом, то такий приватноправовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства з огляду на те, що його вирішення впливає на права та обов`язки цієї фізичної особи.

Водночас Велика Палата вважає за необхідне зауважити про помилковість висновку суду апеляційної інстанції, що цей спір відповідно лише до суб`єктного складу має розглядатись господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків указаної фізичної особи. У разі оспорювання житлових прав фізичної особи ця фізична особа має бути відповідачем у такому спорі.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 904/4507/18
      Провадження № 12-171гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянула в судовому засіданні касаційні скарги Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» (далі - ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР») на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року (судді Антонік С. Г., Березкіна О. В., Іванов О. Г.) та додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року (суддя Суховаров А. В.) у справі № 904/4507/18 за первісним позовом ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІО ЕКСПОРТ» (далі -ТОВ «БІО ЕКСПОРТ») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Радушненської селищної ради Криворізького району Дніпропетровської області, про стягнення заборгованості за договором на компенсацію витрат по сплаті орендної плати за земельну ділянку та штрафних санкцій на загальну суму 195 096,33 грн та за зустрічним позовом ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» до ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» про визнання договору недійсним.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2018 року ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» звернулось до господарського суду з позовом про стягнення з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» суми основного боргу за договором на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку від 28 квітня 2017 року (далі - договір) у розмірі 177 360,30 грн, а також штрафних санкцій у розмірі 17 736,03 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач вказав на порушення відповідачем зобов`язань в частині повного та своєчасного розрахунку за договором.
      1.2. Відповідач у відзиві заперечив проти позову, вказав, що договір на компенсацію слід визнати недійсним, оскільки укладення такого договору суперечить нормам Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України «Про оренду землі» та не передбачене чинним законодавством України.
      1.3. 1 листопада 2018 року ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» подало до суду зустрічну позовну заяву до ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» про визнання недійсним договору на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку від 28 квітня 2017 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15 січня 2019 року (суддя Суховаров А. В.) первісний позов ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» до ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» на користь ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» суму заборгованості за договором на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку у розмірі 177 360,30 грн, штраф у розмірі 14 188,82 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 873,23 грн. У решті первісних позовних вимог про стягнення штрафу у розмірі 3 547,21 грн та витрат зі сплати судового збору у розмірі 89,22 грн - відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» до ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» про визнання договору на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку від 28 квітня 2017 року, укладеного ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» та ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР», недійсним - відмовлено у повному обсязі (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 4 лютого 2019 року).
      2.2. У січні 2019 року ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР», керуючись вимогами статей 126, 129, 244 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), звернулося до господарського суду із заявою про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу. Заявник на підставі укладеного між ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» та адвокатом Савенком Олексієм Олександровичем договору № 4 про надання правової допомоги від 3 січня 2018 року, додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року та акта про надання послуг за вказаним договором від 16 січня 2019 року із загальною вартістю послуг адвоката 10 000 грн просив винести додаткове рішення щодо судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу).
      2.3. Додатковим рішенням від 29 січня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області заяву ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» задовольнив частково: стягнув з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» на користь ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» суму витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 909,09 грн. У стягненні решти витрат на підставі пункту 4.2. додаткової угоди до договору відмовив, зазначивши, що така винагорода адвокату не є ціною договору (платою за надані послуги), а є платою за сам результат, досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг.
      2.4. Додатковим рішенням від 11 лютого 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області відмовив у задоволенні заяви ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» про відшкодування суми витрат на професійну правничу допомогу, яку також на підставі вимог статей 126, 129, 244 ГПК України було подано відповідачем.
      2.5. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 22 квітня 2019 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15 січня 2019 року у справі № 904/4507/18 змінив, виклавши його резолютивну частину в такій редакції: «Позов задовольнити частково. Стягнути з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» на користь ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» 147 800,25 грн основного боргу, 11 824,02 грн штрафу та 1 596,42 грн витрат з судового збору. В іншій частині позову відмовити.». Додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року у справі № 904/4507/18 змінив. Стягнув з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» на користь ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» 4 091 грн витрат на послуги адвоката. Додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2019 року у справі № 904/4507/18 залишив без змін.
      2.6. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що умовами договору на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку сторони погодили саме відшкодування компенсації сплаченої відповідачем орендної плати, тож позивач безпідставно нарахував на суму цієї компенсації податок на додану вартість. Відтак, здійснивши перерахунок основного боргу, штрафу та витрат зі сплати судового збору, змінив рішення в цій частині. В іншій частині позову погодився з висновками про відсутність підстав для задоволення позову. Щодо зустрічного позову суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про відмову в його задоволенні, оскільки підстав, передбачених законом для визнання договору недійсним, немає.
      2.7. Також за висновками суду апеляційної інстанції додаткове рішення від 29 січня 2019 року підлягає зміні в частині стягнення витрат на послуги адвоката, оскільки такі вимоги підлягають задоволенню у пропорційному відношенні до задоволених вимог за основним рішенням і, відповідно, підлягають до стягнення у сумі 4091 грн. Щодо додаткової професійної правничої допомоги вказав, що додаткова оплата за успішний кінцевий результат не є правничою допомогою та відповідно до вимог статті 126 ГПК України не відноситься до судових витрат, тож погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви в цій частині.
      2.8. Залишаючи без змін додаткове рішення від 11 лютого 2019 року, суд апеляційної інстанції погодився з висновками господарського суду, що за наслідками вирішення зустрічного позову відсутні підстави для покладення витрат на професійну правничу допомогу на відповідача.
      3. Короткий зміст касаційних скарг, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1.У травні 2019 року ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» подало до Верховного Суду дві касаційні скарги, одна з них на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року в частині визначення суми заборгованості за договором на компенсацію витрат по сплаті орендної плати, в якій просило змінити вказану постанову, стягнувши з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» на користь ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» суму заборгованості за договором на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку у розмірі 177 360, 30 грн, штраф у розмірі 14 188, 82 грн та здійснити новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, та витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      3.2. За доводами касаційної скарги висновок суду апеляційної інстанції щодо вирішення спору за первісним позовом є помилковим, адже суд апеляційної інстанції неправомірно зменшив суму грошових вимог позивача, не врахувавши умови договору, що на порушення норм процесуального права призвело до зміни законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції. Суд помилково надав оцінку правомірності визначення податкових зобов`язань, зокрема й нарахування податку на додану вартість, що не належить до повноважень господарських судів та завдань господарського судочинства, і неправомірно відмовив у позові в частині стягнення сум податку на додану вартість, не надавши оцінки умовам договору щодо суми компенсації на місяць, які підлягали застосуванню в силу вимог статей 6, 11, 14, 509, 629 ЦК України. Крім того, скаржник зазначив, що суд на порушення вимог статті 269 ГПК України вийшов за межі вимог та доводів апеляційної скарги.
      3.3. У другій касаційній скарзі ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» на додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року в частині перегляду додаткового рішення скаржник просив змінити вказане рішення саме в частині відмови у стягненні судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5 000 грн та стягнути з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» витрати на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      3.4. Скаржник навів доводи щодо безпідставності висновків судів про відмову у стягненні 5 000 грн на правничу допомогу та про те, що послуги адвоката не відносяться до судових витрат; вказав, що фактори відповідності (невідповідності) розміру витрат на професійну правничу допомогу для розподілу їх у складі судових витрат чітко визначені у частині четвертій статті 126 та у частині п`ятій статті 129 ГПК України. Серед таких факторів ціна позову і прив`язка до ціни позову в договорі про надання правової допомоги, що має сенс виключно тоді, коли позов задоволено; крім того, законодавець прямо використав у вказаних нормах процесуального кодексу словосполучення «результат вирішення (справи)». Вказаним доводам скаржника суд апеляційної інстанції не надав оцінки та не навів мотивів, за яких такі доводи підлягали відхиленню.
      3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 24 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року та додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року й ухвалою від 15 серпня 2019 року справу разом із вказаними касаційними скаргами передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України з огляду на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      3.6. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що виключна правова проблема полягає у відсутності чітких правових підходів у питанні можливості віднесення до судових витрат, які розподілені за результатами розгляду спору, бонусів, передбачених договором про надання правничої допомоги, залежно від результатів розгляду справи, тобто так званого «гонорару успіху». Обґрунтовуючи підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в частині стягнення додаткової винагороди адвоката за досягнення позитивного рішення у справі у розмірі 5 000 грн, керувалися тим, що за своїм змістом і правовою природою така винагорода не є ціною договору (платою за надані послуги) у розумінні статей 632, 903 ЦК України та статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а є платою за сам результат, досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг. Аналогічна правова позиція була викладена у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 462/9002/14-ц, від 3 липня 2019 року у справі № 757/20995/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 826/8107/16, від 10 липня 2019 року у справі № 912/2391/16. Разом з тим у постанові Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 401/1466/15ц застосовано дещо інший правовий підхід, а саме: відмова сплатити винагороду, на яку при укладенні цього договору розраховував позивач, є істотним порушенням його умов. Отже, існує істотна різниця між тим, на що розраховував позивач, укладаючи цей договір, і тим, що в дійсності він отримав. Такі ж правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13.
      3.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що оскільки законодавство України не містить чіткого врегулювання поняття «гонорар успіху» та за відсутності чітких правових підходів в цьому питанні у судовій практиці про стягнення судових витрат, передбачених договором про надання правничої допомоги у залежності від результатів розгляду справи, зазначене питання складає виключну правову проблему, що є підставою для розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      3.8. Ухвалою від 15 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до провадження справу № 904/4507/18 та призначила її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4.1. 14 липня 2006 року Радушненська селищна рада Криворізького району Дніпропетровської області як орендодавець та Відкрите акціонерне товариство «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» (правонаступником якого є ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР») як орендар уклали договір оренди земельної ділянки, за умовами пункту 1.1 якого орендодавець на підставі рішення Радушненської селищної ради від 4 липня 2006 року № 18-6 надає, а орендар приймає у строкове тимчасове користування на умовах оренди земельну ділянку загальною площею 16,658010 га, кадастровий номер 1221855500:03:001:0217. Земельна ділянка надана в оренду на 49 років для обслуговування виробничих приміщень та зернового складу (пункти 1.2, 2.1 договору).
      4.2. 28 квітня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» набуло право власності на частину нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці площею 16, 658 га, кадастровий номер 1221855500:03:001:0217, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Криворізький р-н, смт. Радушне, вул. Заводська, буд. 6.
      4.3. 28 квітня 2017 року ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» (орендар) і ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» (користувач) уклали договір на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку. Згідно з пунктом 1.1 договору користувач зобов`язався компенсувати орендарю понесені останнім витрати зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою загальною площею 6,52 га, яка розташована за адресою: Дніпропетровська обл., Криворізький район, смт. Радушне, вул. Заводська, буд. 6, до моменту припинення у орендаря права оренди цієї земельної ділянки.
      4.4. Відповідно до пункту 2.1. договору орендна плата за розрахунковий період (місяць) згідно з розрахунком складає 9 853,35 грн. (6,52 х 604500,00 х 3%/12 = 9 853,35, де: 6,52 га - площа земельної ділянки, якою фактично користується користувач; 604500,00 грн - нормативна грошова оцінка 1 га земельної ділянки; 3 % - розрахунковий відсоток для визначення розміру орендної плати). Згідно з пунктом 2.2 договору, сума компенсації орендної плати за розрахунковий період (місяць), яку користувач сплачує орендарю, складає 9 853,35 грн. без ПДВ - 1 970,67 грн, разом з ПДВ - 11 824,02 грн. За пунктом 2.3 договору, користувач компенсує орендну плату орендарю на підставі актів надання послуг, які сторони підписують щомісяця, та розрахункового документа про сплату орендарем орендної плати за договором оренди земельної ділянки від 14 липня 2006 року.
      4.5. Відповідно до пункту 2.4 договору користувач здійснює розрахунок з орендарем щомісяця шляхом перерахування грошових коштів на рахунок орендаря протягом 10-ти робочих днів з моменту підписання сторонами актів надання послуг за розрахунковий місяць. Відповідно до пункту 5.1 договір набирає чинності з 1 травня 2017 року та діє до моменту припинення права оренди земельної ділянки, яке виникло у орендаря за договором оренди земельної ділянки від 14 липня 2006 року.
      4.6. Рішенням Радушненської селищної ради Криворізького району від 12 липня 2017 року № 350-XIV/V11 надано дозвіл ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування будівель і споруд орієнтовною площею 10,138 га за рахунок земель транспорту за адресою: смт Радушне, вул. Заводська, будинок 6 на території Радушненської селищної ради. Рішенням Радушненської селищної ради Криворізького району від 9 листопада 2017 року № 392-XVI/VII надано згоду на поділ земельної ділянки комунальної власності площею 16,6580 га по вул. Заводській, 6 (при цьому не зазначається населений пункт) з кадастровим номером 1221855500:03:001:0217 на дві частини: земельна ділянка площею 10,4358 га та земельна ділянка площею 6,2222 га, кадастровий номер 1221855500:01:001:0877 (витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-1206135542018 від 15 травня 2018 року), на якій розташовані об`єкти нерухомості ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР»; земельна ділянка площею 6,2222 га, кадастровий номер 1221855500:01:001:0878 (витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-1206135472018 від 15 травня 2018 року), на якій розташовані об`єкти нерухомості ТОВ «БІО ЕКСПОРТ».
      4.7. 31 липня 2018 року Радушненська селищна рада та ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2006 року, якою визнано цей договір таким, що припинив свою дію з 31 липня 2018 року у зв`язку з розподілом земельної ділянки. 1 серпня 2018 року Радушненська селищна рада уклала з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» договір оренди земельної ділянки площею 6, 2222 га, кадастровий номер 1221855500:01:001:0878 розташованої за адресою: Криворізький р-н, смт. Радушне, вул. Заводська, 6-А.
      4.8. На виконання умов договору 28 квітня 2017 року ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» нарахував до сплати ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» компенсацію орендної плати за користування земельною ділянкою за період з травня 2017 року по липень 2018 року на загальну суму 177 360,30 грн згідно з підписаними орендарем та користувачем актами надання послуг.
      5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо розгляду справи по суті позовних вимог
      5.2. Згідно з положеннями статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав і обов`язків (зобов`язань) є, зокрема, договір.
      5.3. Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      5.4. За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
      5.5. Порушенням зобов`язання, відповідно до статті 610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, тобто - неналежне виконання.
      5.6. Відповідно до приписів статей 525, 526, частини першої статті 530 ЦК України цивільні та господарські зобов`язання мають бути виконані належним чином і у встановлений договором строк, а одностороння відмова від виконання зобов`язань не допускається, крім випадків, передбачених законом.
      5.7. Згідно зі статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      5.8. Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою (штрафом, пенею).
      5.9. Суди встановили, що належне виконання позивачем умов договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2006 року в частині повного та своєчасного внесення орендних платежів орендодавцю - Радушненській селищній раді підтверджується матеріалами справи, разом з тим відповідач, всупереч умовам договору на компенсацію витрат по сплаті орендної плати за земельну ділянку від 28 квітня 2017 року, не компенсував понесених позивачем витрат щодо внесення орендних платежів за оренду земельної ділянки в частині, на якій розташовано об`єкти нерухомості відповідача та якою фактично користується відповідач.
      5.10. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що за договором сторони передбачили обов`язок відповідача компенсувати позивачу саме орендну плату за земельну ділянку площею 6,52 га, яка, виходячи з розміру всієї орендованої земельної ділянки 6, 658 га та орендної плати за неї 25 174,40 грн, складає 9 853,35 грн.
      5.11. Згідно зі статтею 185.1. Податкового кодексу України об`єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку з: а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; в) ввезення товарів на митну територію України; г) вивезення товарів за межі митної території України; е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
      5.12. З метою оподаткування цим податком до операцій із ввезення товарів на митну територію України та вивезення товарів за межі митної території України прирівнюється поміщення товарів у будь-який митний режим, визначений Митним кодексом України.
      5.13. За договором від 28 квітня 2017 року відповідач не оплачує надані йому позивачем товари чи послуги, а повертає позивачу частину сплаченої останнім орендодавцю - Радушненській селищній раді орендної плати за земельну ділянку, частиною якої на законних підставах користується відповідач. Такі умови є способом договірного врегулювання порядку та умов виконання передбаченого частиною першою статті 1212 ЦК України обов`язку повернути позивачу збережені відповідачем кошти за фактичне користування ним земельною ділянкою за період відсутності окремого договору про землекористування з власником земельної ділянки.
      5.14. Тому суд апеляційної інстанції правильно вказав, що позивач безпідставно нарахував на суму компенсації та заявив до стягнення податок на додану вартість, та з урахуванням цього позовні вимоги в частині орендної плати та інших нарахованих платежів задовольнив частково.
      5.15. Враховуючи предмет укладеного договору та зміст передбачених ним обов`язків відповідача щодо компенсації витрат позивача, вимоги про сплату (компенсацію) сум, обґрунтованих втрат щодо яких позивач не зазнав та не зазнає в силу прямої вказівки законодавства, задоволенню не підлягають, про що правильно вказано у постанові суду апеляційної інстанції.
      Щодо розподілу судових витрат у додатковому рішенні від 29 січня 2019 року
      5.16. Статтею 221 ГПК України визначено, що у разі якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.
      5.17. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, яке ухвалюється в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (стаття 244 ГПК України).
      5.18. Частина перша статті 123 ГПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).
      5.19. За приписами частин першої - третьої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
      5.20. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 126 ГПК України).
      5.21. Звертаючись до суду із заявою про винесення додаткового судового рішення задля вирішення питання про судові витрати, ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» вказало на те, що відповідно до пункту 3.3 договору про надання правової допомоги від 3 січня 2018 року № 4 та додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року до договору про надання правової допомоги № 4 адвокат за дорученням клієнта і за винагороду (гонорар) надав клієнту правову допомогу, передбачену Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а саме: представництво інтересів клієнта в Господарському суді Дніпропетровської області у справі № 904/4507/18; доказом сплати адвокату відповідної винагороди є платіжне доручення від 15 лютого 2019 року № 020029.
      5.22. Розглядаючи заяву, суди попередніх інстанцій з`ясували, що за умовами пункту 1.1 договору про надання правової допомоги № 4 адвокат за дорученням клієнта і за винагороду (гонорар) надає клієнту такі види правової допомоги, передбачені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності клієнта; складення заяв, скарг, договорів, статутів, протоколів та інших документів правового характеру; представництво інтересів клієнта перед фізичними та юридичними особами (під час переговорів з питань укладання договорів та вчинення інших правочинів); представництво інтересів клієнта у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства; представництво інтересів клієнта в інших державних органах; захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; представництво інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні.
      5.23. Згідно з пунктом 1.1 додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року предметом додаткової угоди є права та обов`язки сторін, які не визначені в договорі і стосуються представництва інтересів клієнта у господарських судах з метою стягнення грошових коштів (в т. ч. штрафних санкцій) з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» (ідентифікаційний код 40122718).
      5.24. Відповідно до пункту 4.1 додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року за надання правової допомоги, передбаченої цією додатковою угодою, клієнт, незалежно від того, чи досягнуто мету представництва, сплачує адвокату за представництво: в господарському суді першої інстанції - 5 000 грн; в господарському суді апеляційної інстанції - 1 000 грн; в господарському суді касаційної інстанції - 1 000 грн (Верховному Суді).
      5.25. За умовами пункту 4.2 додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року в разі якщо буде досягнуто мету представництва (прийнято судове рішення про стягнення з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» (ідентифікаційний код 40122718) заборгованості у повній сумі та штрафних санкцій), клієнт додатково сплачує адвокату гонорар в розмірі 5 000 грн.
      5.26. Частково задовольняючи вимоги заявника, суди погодились, що законним вимогам щодо адвокатського гонорару відповідає визначений сторонами у пункті 4.1 додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року розмір загальної вартості послуг адвоката, тож, здійснивши перерахунок витрат на послуги адвоката пропорційно сумі задоволених позовних вимог, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про наявність підстав для задоволення заяви в цій частині.
      5.27. Разом з тим щодо визначеної пунктом 4.2 додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року суми додаткової оплати за успішний кінцевий результат суди дійшли одностайного висновку, що «додаткова винагорода адвокату за досягнення позитивного рішення у справі за своїм змістом і правовою природою не є ціною договору у розумінні статей 632, 903 ЦК України, так як і не є професійною правничою допомогою в розумінні пункту 1 частини другої статті 126 ГПК України, оскільки не є послугою адвоката та не відноситься до судових витрат».
      5.28. Визначаючи суть виключної правової проблеми, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що поняття «гонорар успіху» не містить чіткого врегулювання та навів судову практику як приклад неоднозначного вирішення зазначеного питання судами касаційної інстанції щодо стягнення сум, передбачених договором, та щодо визнання недійсними умов договору про надання правничої допомоги у залежності від результатів розгляду справи.
      5.29.За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
      5.30. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
      5.31. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
      5.32. Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
      5.33. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
      5.34. При встановленні розміру гонорару відповідно до частини третьої статті 30 Закону № 5076-VI врахуванню підлягають складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, витрачений ним час, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.
      5.35. Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно -виборним з`їздом адвокатів України від 9 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
      5.36. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
      5.37. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
      5.38. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
      5.39. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.
      5.40. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
      5.41. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
      5.42. У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
      5.43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72).
      5.44. З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
      5.45. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що у цій справі підставою для звернення із заявою про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу є приписи статей 126, 129, 244 ГПК України, і вимога ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» обумовлена саме необхідністю вирішити питання про розподіл сплачених ним судових витрат (визначених як професійна правнича допомога), що відповідно до вказаних норм процесуального права підлягають розподілу між сторонами.
      5.46. Відмовляючи у задоволенні заяви про розподіл витрат на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн, передбаченому пунктом 4.2 додаткової угоди № 2 від 28 вересня 2018 року, суди не врахували, що відповідна сума, обумовлена сторонами до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою, є складовою частиною гонорару адвоката, тож належить до судових витрат, не навели доводів та доказів нерозумності цих витрат, їх неспівмірності з ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача. При цьому загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, складає 12 000 грн, що не виходить за розумні межі визначення розміру гонорару.
      5.47. Отже, додаткове судове рішення про відмову в стягненні 5 000 грн слід скасувати та прийняти в цій частині нове рішення про відшкодування позивачу цих витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      5.48. Враховуючи, що вимоги позивача задоволені частково на суму 159 624,27 грн і вказана сума від суми позову (195 096,33 грн) складає 81,82 %, у відсотковому співвідношенні до розміру задоволених позовних вимог підлягає до стягнення 4 091 грн витрат на професійну правничу допомогу.
      6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      6.1. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      6.2. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційні скарги поданих і розгляд яких не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ГПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      6.3. Статтею 300 ГПК України передбачено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, тож, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      6.4. За змістом частини першої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 Кодексу).
      6.5. Перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року та їх скасування в частині відмови у задоволенні заяви про стягнення 5 000 грн витрат (гонорару адвоката) з прийняттям у цій частині нового рішення про часткове задоволення заяви пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 4 091 грн. У решті заявлених до стягнення витрат (гонорару адвоката)слід відмовити.
      6.6. Водночас підстав для задоволення касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції від 22 квітня 2019 року, якою змінено рішення від 15 січня 2019 року Господарського суду Дніпропетровської області, немає.
      7. Щодо заяви про стягнення судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції
      7.1. 8 серпня 2019 року ПрАТ «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» відповідно до вимог статті 126 ГПК України та умов договору про надання правової допомоги подало до касаційного суду заяву щодо судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи судом касаційної інстанції, в якій просило стягнути з ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» на свою користь у складі судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, витрати на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог; також просило відшкодувати вартість квитків на проїзд для представництва інтересів адвокатом у суді касаційної інстанції.
      7.2. За приписами підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції у резолютивній частині має зазначати розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      7.3. За змістом вимог частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони та інше.
      7.4. За представництво інтересів довірителя у судах апеляційної та касаційної інстанцій пунктом 4.1 додаткової угоди № 2 до договору про надання правової допомоги № 4 від 3 січня 2018 року сторони погодили, незалежно від досягнутої мети, витрати за таке представництво відповідно у розмірі 1 000 грн. На підтвердження цих витрат, а також оплати вартості квитків на проїзд для представництва інтересів адвокатом у суді касаційної інстанції в розмірі 884,20 грн, позивач надав платіжні доручення від 1 серпня 2019 року № 070105 та № 070106.
      7.5. Відповідно до змісту заяви представництво у суді касаційної інстанції здійснювалося у вигляді складання процесуальних документів - двох касаційних скарг та участі в судовому засіданні з розгляду цих касаційних скарг.
      7.6. Враховуючи висновки суду про часткове задоволення однієї з двох касаційний скарг, відсутність заперечень ТОВ «БІО ЕКСПОРТ» стосовно заяви щодо судових витрат, судові витрати за представництво в суді касаційної інстанції підлягають частковому задоволенню - стягненню на користь скаржника у розмірі 50 % від підтверджених ним витрат та пропорційно задоволеним вимогам касаційної скарги (з 5 000 грн витрат підлягає стягненню сума 4 091 грн, що складає 81,82 % від заявленої суми), тобто стягненню підлягають 409 грн 10 коп. витрат за представництво та 361 грн 73 коп. відшкодування вартості проїзду.
      7.7. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року, якою змінено рішення від 15 січня 2019 року, без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом судових рішень, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 301, 302, 308, 311, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року в частині стягнення суми заборгованості за договором на компенсацію витрат зі сплати орендної плати за земельну ділянку у розмірі 177 360,30 грн та штрафу у розмірі 14 188,82 грн залишити без задоволення.
      Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» на додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року в частині перегляду додаткового рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року задовольнити частково.
      Додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року у справі № 904/4507/18 скасувати в частині відмови у стягненні судових витрат на професійну правничу допомогу.
      Прийняти в цій частині нове рішення, яким заяву Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» про винесення додаткового рішення від 16 січня 2019 року задовольнити частково.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БІО ЕКСПОРТ» (50091, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Центральна, буд. 27-Ж, код 40122718) на користь Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» (49033, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, пр. Б. Хмельницького, буд. 122, код 00954337) 4 091 (чотири тисячі дев`яносто одну) гривню витрат на професійну правничу допомогу (гонорар адвокату).
      У задоволенні решти вимог заяви про винесення додаткового рішення від 16 січня 2019 року відмовити.
      В решті постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року та додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року у справі № 904/4507/18 залишити без змін.
      Заяву Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» щодо судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи судом касаційної інстанції від 8 серпня 2019 року, задовольнити частково.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БІО ЕКСПОРТ» (50091, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Центральна, буд. 27-Ж, код 40122718) на користь Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» (49033, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, пр. Б. Хмельницького, буд. 122, код 00954337) 409 (чотириста дев`ять гривень) 10 копійок за представництво у господарському суді касаційної інстанції та 361 (триста шістдесят одну гривню) 73 копійки відшкодування витрат на проїзд.
      У задоволенні решти вимог заяви щодо судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи судом касаційної інстанції від 8 серпня 2019 року, відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. О. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 91572017
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 438/610/14-ц
      Провадження № 14-577цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Малого приватного підприємства «Перспектива» (далі - позивач) до приватного нотаріуса Бориславського міського нотаріального округу Львівської області Фірмана Бориса Ілліча (далі - відповідач) (представник - адвокат Парамонов Сергій Олексійович) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» (далі - ТзОВ «Владо») про визнання нотаріальної дії незаконною та скасування нотаріального акта
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Крайник Н. П. і Савуляка Р. В., та
      за касаційною скаргою ТзОВ «Владо» на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року, ухвалене суддею Посисень Л. М., і рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Крайник Н. П. і Савуляка Р. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 12 травня 2014 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив :
      1.1. Визнати незаконною нотаріальну дію, а саме: видачу 17 жовтня 2013 року відповідачем свідоцтва, зареєстрованого за № 532 (далі - свідоцтво), в якому «посвідчено», що позивачу (ідентифікаційний код юридичної особи 13832469), який знаходиться за адресою: Львівська обл., смт. Східниця, вул. Шевченка, 60-А, належить на праві власності майно, що складається з: бювету мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) вартістю 32 122 грн, що знаходиться за адресою: Львівська обл., смт. Східниця, вул. Шевченка, 6, і зареєстроване Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 13 травня 2006 року в реєстровій книзі № 6 за реєстровим № 18 (реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) 14737975) на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі № 1/1120-20-408 і яке придбало ТзОВ «Владо» за 32 141,86 грн.
      1.2. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане відповідачем 17 жовтня 2013 року.
      2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :
      2.1. 20 серпня 2012 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Добош Г. В. відкрила виконавче провадження № 34020511 з виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України коштів в розмірі 94 198,30 грн.
      2.2. 20 лютого 2013 року державний виконавець склала акт опису і арешту майна, що належало позивачу, серед якого: свердловина № 1К з благоустроєм території; свердловина № 18КД з благоустроєм території; надкаптажна споруда № 18С з благоустроєм території; каптаж колодязя № 1С з благоустроєм території; каптаж колодязя № 10; каптаж колодязя № 15; свердловина № 4С; бак з нержавіючої сталі; огорожа джерела № 2С з благоустроєм території; обмостка джерела № 13 з благоустроєм території; обмостка джерела № 2С; технологічна установка по відбору мінеральної води з нержавіючої сталі та труб, розташована на свердловині № 2С в смт. Східниця, вул. Шевченка, 124; сходи декоративні сталеві з огорожею до міні-бювету № 2С; альтанка декоративна, розташована в смт. Східниця на вул. Зарічна; бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6 (далі разом - спірне майно).
      2.3. 16 серпня 2013 року Львівська філія Приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» провела прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (далі - прилюдні торги), належного позивачу, які були оформлені протоколом № 03/281/13/а-1, затвердженим 16 серпня 2013 року директором вказаної філії Семків Н. Б. (далі - протокол від 16 серпня 2013 року).
      2.4. На прилюдних торгах було реалізоване спірне майно, розміщене в одному лоті під № 1.
      2.5. 22 серпня 2013 року був складений акт про проведені прилюдні торги, затверджений начальником відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинським А. В. (далі - акт від 22 серпня 2013 року), згідно з яким переможцем прилюдних торгів стало ТзОВ «Владо».
      2.6. У березні 2014 року після ознайомлення з матеріалами справи № 914/4116/13, яку розглядав Господарський суд Львівської області, позивачу стало відомо, що 17 жовтня 2013 року відповідач на підставі акта від 22 серпня 2013 року видав свідоцтво та прийняв рішення (індексний номер 6915331) про державну реєстрацію за ТзОВ «Владо» права власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10), про що до Державного реєстру прав був внесений запис № 2931967.
      2.7. 25 березня 2014 року Господарський суд Львівської області ухвалив рішення у справі № 914/4116/13, згідно з яким визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року. Тому слід скасувати видане відповідачем на їх підставі свідоцтво.
      2.8. Відповідач не мав права видавати свідоцтво, тому що акт від 22 серпня 2013 року не відповідав вимогам законодавства України, зокрема пункту 6.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі - Тимчасове положення), з подальшими змінами, пунктам 3.1, 3.2 частини третьої Глави 12 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), з наступними змінами, й іншим нормативно-правовим актам.
      2.9. Акт від 22 серпня 2013 року був складений і підписаний з порушенням вимог чинного на той час законодавства не державним виконавцем Добош Г. В., яка здійснювала примусове виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 15 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом, а державним виконавцем Бачинським А. В. Крім того, цей акт був скріплений гербовою печаткою юридичної особи з назвою, яка не була зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, адже станом на 17 жовтня 2013 року у вказаному реєстрі не було зареєстровано «відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області», а був «відділ державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції».
      2.10. В акті від 22 серпня 2013 року протиправно не були зазначені (і не були зазначені станом на 17 жовтня 2013 року) адреси кожного з покупців, адреса місцезнаходження позивача, вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також дані про правовстановлюючі документи, що підтверджували право власності позивача на спірне майно.
      2.11. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року й актом від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» на прилюдних торгах придбало, зокрема, об'єкт з назвою «бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6», хоча таке майно позивачу не належало. А центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 (далі - бювет), які належали позивачу, на прилюдних торгах не були реалізовані, відповідно - не були придбані ТзОВ «Владо».
      2.12. Відповідач мав перевірити відповідність оформлення поданих документів, зокрема акта від 22 серпня 2013 року законодавству України, а виявивши невідповідність, - відмовити у вчиненні оскарженої нотаріальної дії згідно з вимогами Закону України «Про нотаріат» і Порядку № 296/5 у відповідній редакції.
      2.13. На підставі оскарженої нотаріальної дії та свідоцтва відповідач прийняв рішення про державну реєстрацію права власності за ТзОВ «Владо» на бювет (індексний номер 6915331), про що в Державному реєстрі прав був вчинений запис № 2931967. Це рішення позивач оскаржує в адміністративному суді з огляду на те, що у вказаному реєстрі є два записи: перший - посвідчує право власності позивача на «центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету № 10, що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» (реєстраційний номер 14737975), а другий - право власності ТзОВ «Владо» на «бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10), що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» (реєстраційний номер 184678546103). Іншими словами, відповідач вніс до Державного реєстру прав інформацію про об'єкт нерухомого майна, який нібито належав позивачу, незаконно присвоївши цьому об'єкту нові назву та поштову адресу.
      2.14. У свідоцтві відповідач зазначив неправильні адресу місцезнаходження позивача, назву належного позивачу об'єкта нерухомого майна та безпідставно вказав вартість бювету, яка суперечить тій вартості цього об'єкта, що вказана у звіті про оцінку нерухомого майна.
      2.15. Відповідач вказав у свідоцтві, що вартість, за яку ТзОВ «Владо» придбало об'єкт, становить 32 141,86 грн, незважаючи на те, що все спірне майно згідно з актом від 22 серпня 2013 року було придбане без конкретизації такої вартості.
      2.16. Відповідач діяв з порушенням встановленого законодавством порядку вчинення реєстраційних дій, а тому є підстави для визнання незаконним і недійсним свідоцтва та визнання незаконною оскарженої нотаріальної дії.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (первинний розгляд справи)
      3. 12 червня 2015 року Бориславський міський суд Львівської області ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Мотивував рішення так :
      3.1. 25 березня 2014 року Господарський суд Львівської області ухвалив рішення у справі № 914/4116/13, яке залишив без змін Львівський апеляційний господарський суд постановою від 17 червня 2014 року та Вищий господарський суд України постановою від 11 вересня 2014 року, про визнання недійсними прилюдних торгів, протоколу від 16 серпня 2013 року й акта від 22 серпня 2013 року. А тому слід скасувати видане відповідачем на їх підставі свідоцтво.
      3.2. Оскаржена нотаріальна дія є незаконною, оскільки акт від 22 серпня 2013 року не відповідав станом на 17 жовтня 2013 року вимогам законодавства України, зокрема пункту 6.1 Тимчасового положення, пунктам 3.1 і 3.2 частини третьої Розділу 12 Порядку № 296/5 й іншим нормативно-правовим актам України у відповідній редакції.
      3.3. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року й актом від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» придбало на прилюдних торгах нерухоме майно, а саме: «бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6», власником якого позивач не був. Натомість належний позивачу центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 не були реалізовані на прилюдних торгах, оскільки зазначені об'єкти не згадані в акті опису і арешту майна від 20 лютого 2013 року, у протоколі від 16 серпня 2013 року та в акті від 22 серпня 2013 року.
      3.4. Відповідач мав перевірити відповідність акта від 22 серпня 2013 року й інших поданих документів законодавству України, чинному станом на 17 жовтня 2013 року, а, виявивши невідповідність, - відмовити у вчиненні оскарженої нотаріальної дії з підстав, передбачених Законом України «Про нотаріат» і Порядком № 296/5 у відповідній редакції.
      3.5. За позивачем в Державному реєстрі прав на праві власності зареєстрований центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 (реєстраційний номер: 14737975), що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6. А за ТзОВ «Владо» у вказаному реєстрі відповідач зареєстрував право власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) (реєстраційний номер: 184678546103), що знаходиться за тією ж адресою. Отже, відповідач вніс до Державного реєстру прав інформацію про новий об'єкт нерухомого майна, якому присвоїв нову назву, новий реєстраційний номер і поштову адресу, а також безпідставно зазначив вартість придбання ТзОВ «Владо» цього майна за 32 141,86 грн, оскільки всі п'ятнадцять об'єктів спірного майна у лоті № 1 з акта від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» придбало без конкретизації вартості кожного об'єкта у цьому лоті.
      3.6. У свідоцтві відповідач вказав неправильні адресу місцезнаходження позивача (замість правильної адреси «82391, Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» вказав таку: «Львівська обл., смт. Східниця вул. Шевченка, 60-А») та назву належного позивачу об'єкта нерухомого майна, що нібито було придбане ТзОВ «Владо» на прилюдних торгах (замість правильної назви «центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10» відповідач зазначив «бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10)»).
      3.7. Згідно з листом начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинського А. В.від 16 жовтня 2013 року № 4417/09-14, надісланим у відповідь на лист в. о. директора ТзОВ «Владо» від 10 жовтня 2013 року, на підставі винесеної Бачинським А. В. постанови від 16 жовтня 2013 року про виправлення помилок відділ державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області видав «у новій редакції» акт від 22 серпня 2013 року, який був приведений у відповідність до вимог Тимчасового положення. Але всупереч вимогам Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року № 43/5, з наступними змінами постанова від 16 жовтня 2013 року про виправлення помилок не була внесена до Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень.
      3.8. 6 жовтня 2014 року Львівський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 813/6403/14, залишену без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року, якою задовольнив адміністративний позов позивача в повному обсязі, а саме: визнав протиправними дії начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Бачинського А. В. щодо винесення 16 жовтня 2013 року постанови про виправлення помилок при примусовому виконанні виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України 94 198,30 грн, а також визнав протиправною та скасував зазначену постанову державного виконавця.
      3.9. Акт від 22 серпня 2013 року (у первинній редакції) та акт від 22 серпня 2013 року (у другій редакції), який фактично є невід'ємною частиною постанови про виправлення помилок від 16 жовтня 2013 року, визнаної судом незаконною, не відповідали станом на 17 жовтня 2013 року вимогам Тимчасового положення та Порядку № 296/5. А тому відповідач мав відмовити у видачі свідоцтва.
      3.10. В акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) відповідач не зазначив адреси (місцезнаходження) одного з покупців (учасника торгів) - ТзОВ «ОВІП» - і вказав адресу переможця прилюдних торгів ТзОВ «Владо», що не відповідає тій, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      3.11. У первинному акті від 22 серпня 2013 року серед об'єктів реалізації був зазначений бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, тоді як в акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) протиправно зазначено про реалізацію бювету мінеральних вод (центрального міні-бювету джерела № 10 та технічного приміщення центрального міні-бювету джерела № 10).
      3.12. В акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) не зазначено про правовстановлюючі документи на чотирнадцять інших об'єктів рухомого майна, що продавалися на торгах.
      3.13. Відповідач порушив приписи статті 5, частини першої статті 7, частини третьої статті 47, частини другої статті 49 Закону України «Про нотаріат», пункту 1 Глави 8, пунктів 1 і 2 Глави 13 Розділу І Порядку № 296/5 у відповідній редакції.
      3.14. 10 листопада 2014 року Господарський суд Львівської області постановив ухвалу у справі № 914/4116/13, якою відмовив у задоволенні заяви ТзОВ «Владо» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 25 березня 2014 року та залишив його без змін.
      3.15. 12 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу у справі № 2а-8414/11/1370, якою відмовив Дрогобицькій об'єднаній державній податковій інспекції Головного управління Міндоходів у Львівській області у відкритті касаційного провадження за її касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2014 року, згідно з якою було скасовано постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2011 року та відмовлено у задоволенні позову Державної податкової інспекції в м. Бориславі до позивача про стягнення податкової заборгованості у розмірі 94 198,30 грн. Через це неможливим є проведення повторних прилюдних торгів чи аукціону на підставі виконавчого листа Львівського окружного адміністративного суду № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року у справі № 2а-8414/11/1370.
      3.16. Об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6, з 2008 року перебуває у власності позивача і станом на час вирішення справи судом знаходиться в податковій заставі (публічне обтяження), зареєстрованій відповідним податковим органом в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Запис про таке обтяження не вилучався через відсутність підстав, передбачених Податковим кодексом України.
      3.17. Справу не можна розглядати в адміністративному чи господарському суді, а тому позивач обґрунтовано звернувся за правилами цивільного судочинства з позовом до приватного нотаріуса, який з порушенням встановлених законом вимог вчинив оскаржену нотаріальну дію, що порушує інтереси позивача як власника спірного нерухомого майна.
      3.18. Не відповідають приписам статті 50 Закону України «Про нотаріат» та практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) доводи відповідача про те, що позивач не має права на звернення з позовом про оскарження нотаріальної дії, вчиненої на користь іншої особи.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (первинний розгляд справи)
      4. 5 листопада 2015 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Мотивував рішення так :
      4.1. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, які посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину неправомірними діями нотаріуса (пункт 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»).
      4.2. Спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спори про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії, а позивач не порушує питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства (пункт 16 вказаної постанови Пленуму).
      4.3. У справах, які стосуються оспорюваних прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій - посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні), - нотаріуси у розумінні статей 30, 34, 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи.
      4.4. Позивач заперечує законність набуття ТзОВ «Владо» у власність спірного майна, а тому у такому спорі нотаріус не може бути відповідачем.
      4.5. Господарський суд Львівської області у рішенні від 25 березня 2014 року у справі № 914/4116/13 не встановив, що акт від 22 серпня 2013 року, на підставі якого було вчинено оскаржену нотаріальну дію та видано свідоцтво, був неналежно оформлений. Тому позов можна пред'явити до суб'єкта спірних правовідносин, а не до приватного нотаріуса.
      (4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції (первинний розгляд справи)
      5. 7 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2015 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Мотивував так :
      5.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову через те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, а саме приватного нотаріуса, який видав свідоцтво, апеляційний суд не врахував, що предмет позову стосується оскарження незаконної нотаріальної дії та свідоцтва (акта), виданого нотаріусом. Тому цей суд передчасно виснував, що нотаріус не може бути відповідачем у справі.
      5.2. Апеляційний суд не оцінив усі доводи сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      (5) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, згідно з яким з урахуванням ухвали цього суду від 12 квітня 2017 року про виправлення описки скасував рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року у частині визнання незаконною нотаріальної дії та вирішення питання про розподіл судових витрат й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував рішення так :
      6.1. Позивач як власник спірного майна, яке згідно зі свідоцтвом вибуло у власність ТзОВ «Владо», мав законні підстави звернутися з позовом.
      6.2. Акт від 22 серпня 2013 року на час звернення ТзОВ «Владо» із заявою про вчинення нотаріальної дії, пов'язаної із видачею свідоцтва, був дійсним і не був скасованим ні у судовому, ні в іншому порядку. Тому станом на 17 жовтня 2013 року відповідач мав достатньо підстав для видачі свідоцтва.
      6.3. Суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що є підстави для скасування свідоцтва, оскільки визнані недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року, які стали підставою для видачі свідоцтва.
      6.4. Відсутні підстави для стягнення з відповідача судових витрат, оскільки його дії законні та вчинені у межах повноважень.
      (6) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 28 березня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. У ній, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року та залишити в силі рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року. Також просить постановити окрему ухвалу на адресу Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України щодо незаконних дій відповідача (процедури їх вчинення) та притягнення його до юридичної відповідальності шляхом скасування свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
      8. 20 квітня 2017 року ТзОВ «Владо» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва й ухвалити у цій частині вимог нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      (7) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 11 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що ТзОВ «Владо» оскаржує рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року з підстав порушення юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      (1.1) Доводи позивача
      10. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Апеляційний суд у резолютивній частині рішення зазначив про скасування рішення суду першої інстанції у частині «визнання незаконною нотаріальної дії, вчиненої відповідачем 17 жовтня 2013 року щодо свідоцтва», бо позивач з такою вимогою не звертався, а просив «визнати незаконною нотаріальну дію - видачу 17 жовтня 2013 року відповідачем свідоцтва».
      10.2. Суд першої інстанції задовольнив вимогу позивача про визнання незаконною нотаріальної дії з видачі відповідачем свідоцтва, і суд апеляційної інстанції з таким висновком, на думку позивачка, погодився, скасувавши рішення суду першої інстанції у частині вимоги, яку той не розглядав, а позивач не заявляв. Тому в апеляційного суду не було підстав скасовувати рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат, мотивуючи тим, що вчинена відповідачем нотаріальна дія є законною.
      10.3. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва від 10 жовтня 2013 року, про яке, однак, відсутня згадка у рішенні суду першої інстанції, і про наявність такого свідоцтва позивач не знає.
      10.4. «Спір про право» вирішує Львівський окружний адміністративний суд у справі № 813/7447/14, провадження в якій зупинене до вирішення справи № 438/610/14-ц.
      10.5. Є ознаки кримінального правопорушення у тому, що «апеляційним судом Львівської області незаконно подана та прийнята (на нашу думку, минулим часом) та розглянута апеляційна скарга, подана громадянином Парамоновим Сергієм Олексійовичем» і датована 9 липня 2015 року.
      10.6. Суд апеляційної інстанції мав повернути апеляційну скаргу, оскільки подані з нею документи не відповідають опису вкладення у цінний лист, в якому вона надійшла.
      10.7. На конверті, в якому була відправлена апеляційна скарга, є дата 9 липня 2015 року, а надійшла вона до суду першої інстанції 17 липня 2015 року. Згідно з довідкою Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» (далі - ПАТ «Укрпошта») доставка кореспонденції в межах області здійснюється протягом двох днів. Працівник пошти, який «поставив штемпель на конверті з датою» 9 липня 2015 року, насправді «вчиняв такі дії» 16 липня 2015 року, а тому не зміг внести в електронну систему інформацію про відправлення вказаного листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874.
      10.8. Суд апеляційної інстанції незаконно прийняв і розглянув «апеляційну скаргу громадянина Парамонова С. О.», оскільки: поштове відправлення зі штрих-кодовим ідентифікатором № 7900042040874, вказаним на конверті, в якому надійшла апеляційна скарга, не зареєстроване у системі ПАТ «Укрпошта»; апеляційну скаргу подав представник відповідача від імені громадянина Фірмана Б. І., а не приватного нотаріуса, з яким у позивача виник спір; Фірман Б. І. сплатив суму судового збору у меншому розмірі, аніж той, який передбачений приписами Закону України «Про судовий збір» і подав апеляційну скаргу з порушенням встановленого апеляційним судом строку на усунення недоліків.
      10.9. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що до апеляційної скарги долучена довіреність громадянина Фірмана Б. І., якою він уповноважив громадянина Парамонова С. О. на представництво його особистих інтересів у суді, тобто Фірман Б. І. не наділяв громадянина Парамонова С. О. повноваженнями на представництво його інтересів як приватного нотаріуса, який є відповідачем у цій справі.
      10.10. Апеляційний суд не вирішив «вчасно жодних законних клопотань представника позивача до Бориславського міського суду Львівської області, як і клопотань до Апеляційного суду Львівської області», а саме: клопотання позивача від 22 березня 2017 року (вх. 5252), скаргу від 14 березня 2017 року (вх. № 4707/17), заяви від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) і від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) «та інших, що призвело до поверхневого розгляду справи, а відтак в другий раз до незаконного рішення суду апеляційної інстанції».
      10.11. Оскаржену нотаріальну дію відповідач вчинив у межах неіснуючого нотаріального округу: Бориславського міського нотаріального округу Львівської області, до якого нібито належить відповідач, не існує.
      10.12. Відповідач вчинив оскаржену нотаріальну дію на підставі документів неіснуючого станом на 17 жовтня 2013 року державного органу - відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області (це підтверджує окрема ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2014 року у справі № 813/1292/14, яка набрала законної сили та є чинною).
      10.13. Відповідач міг видати свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, якби воно було предметом застави (іпотеки). Проте бювет таким не був, і немає судового рішення про звернення на нього стягнення.
      11. Позивач вважає, що, враховуючи численні та грубі порушення відповідачем норм законодавства, введення в оману суддів різних судових інстанцій, є підстави для постановлення окремої ухвали на адресу Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України про незаконні дії відповідача та притягнення його до юридичної відповідальності шляхом скасування виданого відповідачу свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
      (1.2) Доводи касаційної скарги ТзОВ «Владо»
      12. ТзОВ «Владо» мотивує касаційну скаргу так :
      12.1. Оскільки оскаржена позивачем нотаріальна дія вчинена на підставі Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      12.2. Дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можна оскаржити до суду. Суди повинні мати на увазі, що під діями також слід розуміти рішення, прийняті зазначеними суб'єктами владних повноважень з питань реєстрації. Спори, які виникають у цих відносинах, треба розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»).
      12.3. Суд першої інстанції не розглянув заяву ТзОВ «Владо» про закриття провадження у справі, що призвело до ухвалення цим судом незаконного рішення.
      12.4. Належним відповідачем у спорах щодо оскарження нотаріального акта є не нотаріус, а суб'єкт спірних матеріальних правовідносин, на користь якого було вчинено нотаріальну дію та видано відповідний нотаріальний акт, що, на думку позивача, порушує його право; нотаріус у таких спорах може залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача, оскільки рішення судів у таких спорах на нотаріусів не впливають.
      12.5. Нотаріус не може бути відповідачем у цій справі, оскільки у позивача та ТзОВ «Владо» існує спір про право. Тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
      12.6. Позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом до ТзОВ «Владо» про визнання недійсним свідоцтва.
      (2) Позиції інших учасників справи
      (2.1) Доводи відповідача, якими він обґрунтував заперечення на касаційну скаргу позивача
      13. 26 червня 2017 року відповідач подав заперечення на касаційну скаргу позивача, які мотивував так :
      13.1. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус є фізичною особою, а тому він може видати довіреність на представництво своїх інтересів лише як фізична особа.
      13.2. Апеляційну скаргу на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року подала уповноважена на те особа у межах строку на апеляційне оскарження з дотриманням форми та змісту апеляційної скарги, які встановлені ЦПК України.
      13.3. Інформація про наявність та стан пересилання поштових відправлень, розміщена на офіційному вебсайті ПАТ «Укрпошта», постійно оновлюється й зберігається в системі протягом шести місяців з моменту реєстрації; цінний лист з апеляційною скаргою відповідача був надісланий 9 липня 2015 року, а тому відсутність інформації про це поштове відправлення через 1 рік та 8 місяців не означає, що представник відповідача не відправив апеляційну скаргу у межах строку на апеляційне оскарження.
      13.4. Помилковими є доводи позивача про те, що його спір про право з відповідачем розглядає адміністративний суд у справі № 813/7447/14, оскільки у ній предметом розгляду є вимоги про визнання протиправними (незаконними) дій відповідача з прийняття 17 жовтня 2013 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6915331), на підставі якого до Державного реєстру прав був внесений запис за № 2931967, і визнання протиправним (незаконним) та скасування вказаного рішення.
      13.5. Безпідставними є доводи позивача про те, що відповідач видав свідоцтво на підставі документів неіснуючого державного органу - відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції. В оригіналі акта від 22 серпня 2013 року, на підставі якого вчинена оскаржена нотаріальна дія, був відбиток печатки вказаного органу з його ідентифікаційним кодом, за яким вказаний відділ був ідентифікований за адресою: 82300, Львівська обл., м. Борислав, вул. Дрогобицька, 5; іншого відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції з місцем знаходження у Львівській області не існує.
      13.6. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував про наявність підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконною оскарженої нотаріальної дії, оскільки у відповідача не було визначених статтею 49 Закону України «Про нотаріат» підстав відмовляти у її вчиненні.
      13.7. Господарський суд Львівської області у рішенні від 25 березня 2014 року у справі № 914/4116/13 підставою для визнання недійсними прилюдних торгів, на яких було реалізоване спірне майно, вважав порушення правил, які регламентують процедуру підготовки та проведення прилюдних торгів, пов'язаних із неналежним інформуванням потенційного покупця стосовно окремої категорії майна (рухомого, нерухомого), що виставляється на торги. Господарський суд у вказаному рішенні не встановив факту неналежного оформлення акта від 22 серпня 2013 року, який слугував підставою для видачі свідоцтва. Вказане спростовує твердження позивача про невідповідність цього акта вимогам чинного законодавства та про наявність передумов для відмови у вчиненні оскарженої нотаріальної дії.
      13.8. Право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали відмову в їх вчиненні, тобто безпосередньо брали участь у нотаріальному процесі. Особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права чи охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, мають право звернутися до суду з відповідним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб'єктів спірних правовідносин, що відповідає змісту статті 50 Закону України «Про нотаріат».
      13.9. Нотаріус не є належним відповідачем у цій справі, оскільки спір стосується права на бювет, який до вчинення оскарженої нотаріальної дії належав позивачеві.
      13.10. Згідно з відомостями про адміністративно-територіальний устрій Львівської області, які є на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, смт. Східниця знаходиться у віданні Бориславської міської ради. Тому юрисдикція Бориславського міського нотаріального округу Львівської області, приватним нотаріусом якого є відповідач, розповсюджується на смт. Східниця, а доводи касаційної скарги про те, що Бориславського міського нотаріального округу Львівської області не існує, є необґрунтованими.
      13.11. Приписи пункту 2.2 Порядку виготовлення та знищення печатки приватного нотаріуса, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2012 року № 1924/5, спростовують доводи позивача про невідповідність назви нотаріального округу, вказаної на відтиску печатки відповідача, назві, зазначеній у його посвідченні про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності № 189.
      (2.2) Доводи відзиву позивача на касаційну скаргу ТзОВ «Владо»
      14. 23 вересня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу ТзОВ «Владо», а також на заперечення відповідача на касаційну скаргу позивача. Мотивував цей відзив так :
      15. Не можна погодитися з доводами касаційної скарги ТзОВ «Владо» про те, що справу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач оскаржує не реєстраційні дії чи рішення, а нотаріальну дію та нотаріальний акт. Тому справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      15.1. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем порядку вчинення нотаріальних дій. Тому нотаріус є належним відповідачем.
      15.2. Свідоцтво не засвідчує виникнення у ТзОВ «Владо» права власності на бювет, оскільки таке право у нього винило з моменту проведення відповідачем державної реєстрації права власності у Державному реєстрі прав.
      15.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги ТзОВ «Владо» про те, що позивач оспорює право власності ТзОВ «Владо» на майно, оскільки жодних вимог до цієї юридичної особи, які, зокрема, стосувалися б оскарження законності набуття ним права власності на бювет, позивач не заявляв.
      15.4. Оскільки позивач оскаржує вчинені приватним нотаріусом нотаріальні дії та виданий ним нотаріальний акт, саме він, а не ТзОВ «Владо», має бути відповідачем у справі.
      15.5. Акт від 22 серпня 2013 року (у другій редакції), що став підставою для вчинення оскарженої нотаріальної дії, не відповідав вимогам чинного законодавства та був скасований згідно з постановою Львівського окружного адміністративного суду від 6 жовтня 2014 року у справі № 813/6403/14.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини :
      16.1. 20 серпня 2012 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Добош Г. В. відкрила виконавче провадження № 34020511 з виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України 94 198,30 грн.
      16.2. 20 лютого 2013 року вказана державний виконавець склала акт опису і арешту належного позивачу майна,.
      16.3. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року, затвердженим директором Львівської філії Приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», 16 серпня 2013 року були проведені прилюдні торги з реалізації спірного майна, переможцем яких стало ТзОВ «Владо».
      16.4. 22 серпня 2013 року начальник відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинський А. В. склав і затвердив акт про проведені прилюдні торги, в якому зазначив, зокрема, таке :
      право власності позивача (ідентифікаційний код юридичної особи 13832469, що знаходиться за адресою: 82300, м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6) на реалізований центральний міні-бювет джерела № 10 і технологічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 загальною площею 161,7 кв. м (реєстраційний номер майна у реєстрі прав власності на нерухоме майно 10597770) виникло на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі №1/1120-20-408, про що 13 травня 2006 року до реєстрової книги № 6 Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки був внесений запис № 18;
      переможцем (покупцем) на прилюдних торгах стало ТзОВ «Владо», яке має законні підстави для переоформлення права власності на спірне майно.
      16.5. 17 жовтня 2013 року відповідач видав свідоцтво, в якому на підставі акта від 22 серпня 2013 року посвідчив перехід права власності на бювет від позивача до ТзОВ «Владо».
      16.6. Того ж дня відповідач прийняв рішення (індексний номер 6915331) про державну реєстрацію права власності ТзОВ «Владо» на бювет і вніс до Державного реєстру прав відповідний запис за номером 2931967.
      (1.1) Загальні принципи щодо розмежування цивільної й адміністративної юрисдикцій
      17. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      18. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
      20. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      21. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      22. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції).
      24. Пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначав, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      25. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      26. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
      27. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
      28. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      29. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, підприємства мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Позивачами є, зокрема, підприємства, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є, зокрема, юридичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній редакції).
      30. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно, реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 6 частини першої статті 20). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина друга статті 45 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у вказаній редакції).
      31. Отже, юрисдикція господарського суду поширюється, насамперед, на приватноправові спори суб'єктів господарювання щодо господарських відносин, врегульованих цивільним законодавством України.
      (1.2) Застосування загальних принципів розмежування юрисдикцій у цій справі
      (1.2.1) Щодо юрисдикції суду за вимогою про визнання незаконною нотаріальної дії
      32. Підставою звернення з позовом стали протиправні, на думку позивача, дії відповідача з видачі ТзОВ «Владо» з порушенням встановленого законом порядку свідоцтва про придбання з прилюдних торгів нерухомого майна, яке позивач вважає своїм. Предметом спору є визнання незаконною вчиненої відповідачем нотаріальної дії з видачі такого свідоцтва на користь ТзОВ «Владо» та визнання незаконним і скасування самого цього свідоцтва. ТзОВ «Владо» вважає, що спір в цілому треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як позивач наполягає на розгляді справи за правилами судочинства цивільного. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами сторін не погоджується.
      33. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, підприємств як цілісного майнового комплексу, інших приміщень, земельних ділянок, що є нерухомим майном, на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства, а також розрахунків за придбане майно, були визначені Тимчасовим положенням.
      34. Прилюдні торги - продаж майна, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну (пункт 2.2 Тимчасового положення (тут і далі - в редакції, чинній на час проведення прилюдних торгів)).
      35. Спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не пізніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує в порядку, визначеному Положенням про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року № 43/5, зареєстрованим у Мін'юсті 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами), на відповідному вебсайті інформацію про нерухоме майно, що реалізується. Оголошення про проведення прилюдних торгів має бути розміщене не пізніше семи днів з моменту укладення договору про реалізацію майна, а у випадку проведення повторних торгів - не пізніше семи днів з моменту переоцінки майна (абзац перший пункту 3.5 Тимчасового положення). Перелік відомостей, які має містити відповідне інформаційне повідомлення, визначений пунктами 3.6-3.10 Тимчасового положення.
      36. На підставі копії затвердженого протоколу переможець прилюдних торгів протягом семи банківських днів з дня затвердження протоколу, не враховуючи дня проведення прилюдних торгів, здійснює розрахунки за придбане на прилюдних торгах майно в такому порядку: покупець перераховує на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби зазначену в затвердженому протоколі прилюдних торгів суму грошових коштів, яка дорівнює різниці між продажною ціною придбаного ним лота і сумою винагороди спеціалізованої організації за цим лотом, сплаченої на поточний рахунок організатора прилюдних торгів; сума гарантійного внеску, зарахованого на рахунок організатора аукціону, визнається частиною оплати покупцем придбаного ним на прилюдних торгах майна і залишається спеціалізованій організації в рахунок оплати наданих нею послуг з реалізації цього майна (пункт 5.1 Тимчасового положення).
      37. Після повного розрахунку покупців за придбане майно на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний виконавець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби (абзац перший пункту 6.1 Тимчасового положення).
      38. Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів за плату. Така процедура полягає в укладенні та виконанні договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги (близький за змістом підхід застосував Верховний Суд України у висновку, викладеному у постановах від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 та від 13 лютого 2013 року у справі № 6-174цс12 і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
      39. Вказане підтверджують приписи частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах, та відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
      40. За змістом частини другої статті 638 та частини першої статті 640 ЦК України моментом укладення договору купівлі-продажу на прилюдних торгах є момент визначення переможця торгів, тобто момент акцепту пропозиції останнього щодо ціни. Оформлення та підписання договору купівлі-продажу як окремого документа Тимчасове положення не передбачало. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підставою набуття у власність нерухомого майна, придбаного на прилюдних торгах, є договір купівлі-продажу та дії, спрямовані на передання такого майна у володіння покупця, що підтверджують відповідний протокол, акт про проведені прилюдні торги та державна реєстрація права власності за покупцем, а не свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, яке оспорює позивач.
      41. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній на час видачі свідоцтва, до нотаріальних дій, які вчиняють нотаріуси, належить видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів). Така нотаріальна дія спрямована на фіксацію (підтвердження) факту продажу майна боржника покупцеві та переходу до останнього права власності на відповідне майно.
      42. Згідно зі статтею 50 Закону України «Про нотаріат» у вказаній редакції, нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Аналогічні за змістом приписи закріплені у пунктах 1 і 2 глави 14 Розділу І Порядку № 296/5.
      43. Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має бути ефективним, тобто призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що закріплене у статті 50 Закону України «Про нотаріат» право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб. Втім, нотаріальна дія з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є одномоментною та не має самостійного значення, оскільки завершується виданням свідоцтва. Тому оскарження нотаріальної дії з його видачі не дозволить ефективно захистити та відновити права позивача.
      44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30)). Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зробила і щодо словосполучень «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) та «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) (постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42 і 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 20)).
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовну вимогу про те, щоби визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, не можна розглядати за правилами будь-якого судочинства. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, як і відповідні доводи позивача, наведені у його касаційній скарзі, про можливість розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства є помилковими.
      46. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33).
      47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Господарський суд Львівської області визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року, та зауважує, що порушене чи оспорюване право або інтерес зазвичай мають бути ефективно захищені в одному судовому процесі та в одному виді судочинства. Відсутність юридичної можливості використати для захисту права чи інтересу позивача вимогу визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за наявності іншого ефективного способу захисту є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням позивачеві як власникові права звернутися з віндикаційним позовом про витребування з володіння ТзОВ «Владо» бювету, а якщо право власності на останній, як стверджує позивач, зареєстроване з різними реєстраційними номерами та назвами і за ним, і за ТзОВ «Владо», то звернутися з позовом до цього товариства про скасування державної реєстрації права власності на бювет за ТзОВ «Владо».
      (1.2.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про визнання незаконним і скасування свідоцтва
      48. У касаційній скарзі ТзОВ «Владо» стверджує, що вимогу про визнання незаконним і скасування свідоцтва треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Проте, Велика Палата Верховного Суду з таким доводом не погоджується.
      49. Згідно з пунктом 6.4 Тимчасового положення на підставі акта про проведені прилюдні торги нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Подібні за змістом приписи є у пунктах 1.1 і 3.1 Порядку № 296/5 у редакції, чинній на час видачі свідоцтва.
      50. За змістом пункту 6 частини першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час видачі свідоцтва, державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      51. Суд першої інстанції встановив, що свідоцтво стало підставою для державної реєстрації права власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) за ТзОВ «Владо». Тобто, нотаріус, маючи повноваження на вчинення нотаріальних дій, реалізував волю ТзОВ «Владо», яке вважало себе власником відповідного об'єкта. Незважаючи на те, що позивач доводить неправомірність дій нотаріуса-відповідача внаслідок порушення останнім встановленого законом порядку вчинення нотаріальних дій з оформлення права власності на придбане на прилюдних торгах майно, спірні правовідносини у справі № 438/610/14-ц виникли між суб'єктами господарювання, які у різний період часу вважали себе власниками одного й того ж майна: позивач - на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі № 1/1120-20-408, а ТзОВ «Владо» - за результатами проведення прилюдних торгів з продажу належного позивачу майна. Тому вимогу про визнання незаконним і скасування свідоцтва позивач заявив для поновлення його порушеного майнового права, вважаючи такий спосіб захисту належним; наслідки розгляду справи можуть впливати на зміст і стан речового права позивача та ТзОВ «Владо», а не на права й обов'язки нотаріуса-відповідача. Тому вирішення такого спору виходить за межі компетенції адміністративного суду. А те, чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту (зокрема, з огляду на висновки цієї постанови) має вирішити суд належної юрисдикції.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст, характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір існує у позивача саме з ТзОВ «Владо» з приводу порушення останнім права власності позивача на бювет внаслідок дій ТзОВ «Владо» щодо реєстрації за ним такого права. Тобто учасниками такого спору є позивач і ТзОВ «Владо». Той факт, що на розгляді Львівського окружного адміністративного суду перебуває справа № 813/7447/14 за позовом позивача до нотаріуса-відповідача про визнання протиправними (незаконними) дій останнього з прийняття 17 жовтня 2013 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6915331), на підставі якого 17 жовтня 2013 року до Державного реєстру прав ним було внесено запис № 2931967, та про визнання протиправним (незаконним) і скасування вказаного рішення не може впливати на визначення юрисдикції суду у справі № 438/610/14-ц. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 73)). Участь у справі співвідповідачем особи, яка вчинила реєстраційну дію (якщо позивач вважає її винною у порушенні його прав) не змінює характеру цього спору на цивільний чи адміністративний (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 36), від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 24)). Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача та ТзОВ «Владо» щодо юрисдикції суду.
      53. Враховуючи наведені висновки, з огляду на приписи частин першої та другої статті 1, частин другої та третьої статті 21 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, а також частини другої статті 4, пункту 6 частини першої статті 20, частини другої статті 45 ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявний спір з огляду на його суб'єктний склад слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      54. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 75)).
      55. Ефективність обраного позивачем способу захисту в частині визнання незаконним і скасування свідоцтва має оцінити господарський суд, перевіривши, зокрема, чи є необхідним для відновлення права власності позивача визнання незаконним і скасування свідоцтва (див., для прикладу, постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 93-94)). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (див. постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).
      56. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що застосування у ситуації позивача двосторонньої реституції за наслідками визнання недійсними прилюдних торгів є неможливим з огляду на те, що у випадку примусового продажу майна боржник (власник майна) не є стороною договору купівлі-продажу (частина перша статті 658 ЦК України): продавцями майна є державна виконавча служба й організатор прилюдних торгів, а покупцем - переможець прилюдних торгів. Вказане виключає можливість застосування боржником (власником майна) правових наслідків недійсності правочину, передбачених абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги позивача
      57. Позивач скаржиться також на такі порушення, допущені у суді апеляційної інстанції :
      57.1. Апеляційний суд незаконно подав, прийняв «минулим часом» і розглянув апеляційну скаргу, що вказує на наявність у таких діях ознак кримінального правопорушення.
      Велика Палата Верховного Суду критично оцінює вказане твердження позивача хоча би тому, що жодних доказів самостійного подання судом апеляційної інстанції апеляційної скарги немає, як і немає доказів такого подання та розгляду «минулим часом». У разі виявлення ознак кримінального правопорушення позивач має, зокрема, можливість звернутися до компетентного органу, який може розпочати досудове розслідування такого порушення. Крім того, в іншому фрагменті касаційної скарги позивач зазначав, що апеляційну скаргу від імені відповідача подав Парамонов С. М., а не апеляційний суд.
      57.2. Поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874, вказаним на конверті, в якому надійшла апеляційна скарга, незареєстроване у системі ПАТ «Укрпошта».
      З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність на офіційному вебсайті ПАТ «Укрпошта» відомостей про зазначене поштове відправлення не є безумовною підставою вважати, що відповідна кореспонденція на адресу суду не надсилалася. Термін зберігання інформації для відстеження руху рекомендованих листів - обмежений, і після спливу встановленого терміну неможливо з даних вказаного вебсайту встановити, зокрема, факт відправлення кореспонденції про що обґрунтовано вказав відповідач у відзиві на касаційну скаргу.
      57.3. Апеляційна скарга, відправлена у конверті, на якому стоїть відтиск штемпелю відділення поштового зв'язку за 9 липня 2015 року, була отримана у суді 17 липня 2015 року, тобто з перевищенням визначеного строку доставки кореспонденції у межах області. А тому працівник пошти, який «поставив штемпель на конверті з датою» 9 липня 2015 року, насправді «вчиняв такі дії» 16 липня 2015 року, через що не зміг внести в електронну систему інформацію про відправлення листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874, в якому була апеляційна скарга.
      Ці доводи Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними, оскільки вони не вказують на порушення норм процесуального права саме судом апеляційної інстанції. А припущення позивача про неналежність роботи організації поштового зв'язку та її працівника не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
      57.4. Суд апеляційної інстанції мав повернути апеляційну скаргу, оскільки подані з нею документи не відповідають опису вкладення у цінний лист, в якому вона надійшла. Крім того, апеляційний суд перекрутив у його рішенні зміст позовних вимог, зазначив про згоду з судом першої інстанції щодо визнання незаконним і скасування свідоцтва від 10 жовтня 2013 року, про яке той у рішенні не згадував, а також безпідставно скасував рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат.
      На думку Великої Палати Верховного Суду, ці доводи є неприйнятними з огляду на її висновок про те, що спір не належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      57.5. До апеляційної скарги долучена довіреність громадянина Фірмана Б. І., згідно з якою він уповноважив громадянина Парамонова С. О. на представництво його особистих інтересів у суді, а не інтересів приватного нотаріуса, який є відповідачем справі.
      Велика Палата Верховного Суду зауважує, що процесуальний закон прямо вказує, що у цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати). Вид діяльності, який здійснює фізична особа, не змінює її статусу як такої особи у цивільному процесі. Нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (частина перша статті 3 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги).
      Отже, здійснюючи нотаріальну діяльність, Фірман Б. І. залишається фізичною особою і бути стороною у цивільному процесі може саме в такій якості. Тому відносини процесуального представництва виникають між фізичною особою-стороною цивільного процесу та її представником (частина перша статті 37 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 58 ЦПК України у редакції, чинній зі вказаної дати) незалежно від виду діяльності, який здійснює така фізична особа. А за загальним правилом довіреність останньої має бути посвідчена нотаріально (частина друга статті 42 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 62 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати). З огляду на це неприйнятним є довід касаційної скарги позивача про неможливість фізичної особи, яка працює нотаріусом і заявлена в якості останнього відповідачем, видавати довіреність на її представництво у цивільному процесі як фізичної особи.
      57.6. Суд апеляційної інстанції незаконно прийняв і розглянув «апеляційну скаргу громадянина Парамонова С. О.».
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим доводом касаційної скарги, оскільки за змістом приписів частини першої статті 44 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою та її розгляду, і частини першої статті 64 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, дії, які вчиняє представник учасника справи, зокрема підписання та подання до суду процесуальних документів, є такими, що вчинені цим учасником.
      57.7. Суд апеляційної інстанції вчасно не розглянув: заяви позивача від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) про надання копії рішення суду першої інстанції з відміткою про набрання цим рішенням законної сили та від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) про видачу головою суду першої інстанції розпорядження для відповідального працівника цього суду скласти акт щодо невідповідності опису вкладення у цінний лист документів, поданих з апеляційною скаргою; скаргу від 14 березня 2017 року (вх. № 4707/17) та клопотання від 22 березня 2017 року (вх. № 5252) про надання копій процесуальних документів, які є у матеріалах справи, «та інших, що призвело до поверхневого розгляду справи, а відтак в другий раз до незаконного рішення суду апеляційної інстанції».
      Велика Палата Верховного Суду вважає такий довід неприйнятним і звертає увагу на те, що заяви від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) та від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) були адресовані суду першої інстанції, який їх розглянув та у відповідь надіслав позивачу листи від 17 липня 2015 року (вих. № 1373/04-68/15) (т. 4, а. с. 79) і від 27 липня 2015 року (вих. № 1396/04-68/15) (т. 4, а. с. 80). У відповідь на клопотання від 22 березня 2017 року (вх. № 5252) Апеляційний суд Львівської області надіслав позивачу лист від 27 березня (вих. № 438/610/14/9906/2017) (т. 6, а. с. 27), а вимогу позивача про надання йому копій процесуальних документів, заявлену у скарзі від 14 березня 2017 року (вх. № 4690), апеляційний суд виконав, надіславши позивачеві копії затребуваних ним документів з листом від 20 березня 2017 року (вих. № 438/610/14/9005/2017) (т. 6, а. с. 6). Більше того, позивач не навів жодних аргументів на користь того, що розгляд зазначених заяв, скарг і клопотань вплинув на зміст рішення суду апеляційної інстанції. А стосовно невчасності вирішення останнім «інших документів», то позивач такі у касаційній скарзі не конкретизував.
      57.8. Фірман Б. І. сплатив суму судового збору у меншому розмірі, аніж той, що передбачений приписами Закону України «Про судовий збір».
      Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент касаційної скарги необґрунтованим. Згідно з квитанцією (т. 4, а. с. 101) сплачена відповідачем сума судового збору відповідає тій, яку вказав суд апеляційної інстанції в ухвалі від 14 вересня 2015 року про залишення апеляційної скарги без руху. Окрім того, зазначивши про сплату відповідачем за подання апеляційної скарги суми судового збору у меншому розмірі, аніж встановлений відповідним Законом, позивач не пояснив, яку, на його думку, суму такого збору мав сплатити відповідач.
      57.9. Фірман Б. І. усунув недоліки апеляційної скарги з порушенням встановленого апеляційним судом строку.
      Велика Палата Верховного Суду з цим доводом позивача погоджується та зазначає, що 14 вересня 2015 року Апеляційний суд Львівської області постановив ухвалу про залишення апеляційної скарги відповідача без руху через несплату судового збору та надав відповідачу строк для усунення цього недоліку тривалістю п'ять днів з дня отримання вказаної ухвали. Відповідач її отримав 19 вересня 2015 року, що підтверджує відповідна відмітка на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення (т. 4, а. с. 98). Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 69 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали та її виконання). Тому останнім днем встановленого апеляційним судом процесуального строку для виконання вимог його ухвали від 14 вересня 2015 року було 24 вересня 2015 року. Але відповідач звернувся до апеляційного суду з клопотанням про долучення доказу сплати судового збору у визначеному в ухвалі розмірі 25 вересня 2015 року (т. 4, а. с. 100), тобто з пропуском встановленого цим судом строку.
      Апеляційний суд Львівської області це не врахував і 25 вересня 2015 року відкрив апеляційне провадження. Однак, оскільки Велика Палата Верховного Суду встановила порушення у справі № 438/610/14-ц правил юрисдикції, що є обов'язковою підставою для скасування судових рішень незалежно від доводів касаційної скарги, наведене порушення апеляційним судом норм процесуального права не впливає на висновок касаційного суду про скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій і закриття провадження у справі.
      58. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з касаційною скаргою).
      59. З урахуванням наведеного припису суд касаційної інстанції не може перевірити наведені у касаційних скаргах і відзивах на них доводи, які стосуються встановлення обставин справи та переоцінки доказів.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційних скарг
      60. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      61. Оскільки позивач і ТзОВ «Владо» подали касаційні скарги у березні та квітні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      62. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
      63. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      64. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      65. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила юрисдикції, розглядаючи спір, який за змістом є господарським, за правилами цивільного судочинства. Тому касаційні скарги слід задовольнити частково: рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року скасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України
      67. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частини третя та четверта статті 258 ЦПК України).
      68. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що зміни до ЦПК України, внесені Законом № 460-IX, пов'язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі».
      69. Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.
      70. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи в частині вимоги про визнання незаконним і скасування свідоцтва до відповідного суду господарської юрисдикції.
      (2.3) Щодо клопотання позивача про постановлення окремої ухвали
      71. Згідно з частиною першою статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього кодексу, може постановити окрему ухвалу.
      72. Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України).
      73. Отже, постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору. Втім, Велика Палата Верховного Суду, визначивши юрисдикцію суду за заявленими позовними вимогами, спір не вирішувала, порушення законодавства чи недоліки у діяльності приватного нотаріуса Фірмана Б. І. не встановлювала. Тому у задоволенні відповідного клопотання позивача слід відмовити.
      (2.4) Щодо судових витрат
      74. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Тобто сплачену суму судового збору за розгляд касаційної скарги можна повернути у разі заявлення відповідного клопотання.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, частиною першою статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційні скарги Малого приватного підприємства «Перспектива» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» задовольнити частково.
      2. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року скасувати.
      3. Провадження у справі за позовом Малого приватного підприємства «Перспектива» до приватного нотаріуса Бориславського міського нотаріального округу Львівської області Фірмана Бориса Ілліча за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» про визнання нотаріальної дії незаконною та скасування нотаріального акта закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 91466482
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 серпня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 804/173/17
      Провадження № 11-132апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «Фідобанк» відповідно), треті особи: Фонд, ПАТ «Фідобанк», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року (судді Дадим Ю. М., Лукманова О. М., Уханенко С. А.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила:
      - визнати неправомірною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення вимоги у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк»;
      - зобов`язати відповідача включити вимогу у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк».
      На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що уповноваженою особою Фондупротиправно не включено вимогу позивача до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк», чим порушено її майнові права. Вважає, що бездіяльність відповідача щодо невключення її вимоги у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк» є неправомірною та такою, що порушує її права та законні інтереси як кредитора банку.
      У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини справи.
      27 серпня 2014 року між позивачем - ОСОБА_1 і ПАТ «Фідобанк» укладено договір банківського (поточного) рахунку з використанням електронного платіжного засобу № ДКБО 2274601, відповідно до умов якого ОСОБА_1 відкрито банківський (поточний) рахунок з використанням електронного платіжного засобу № НОМЕР_1 на умовах Правил надання банківських послуг на умовах комплексного банківського обслуговування для клієнтів - фізичних осіб в ПАТ «Фідобанк» з метою зарахування на нього грошових коштів і здійснення розрахунково-касових операцій відповідно до режиму використання поточних рахунків, передбаченого чинним законодавством України.
      18 травня 2016 року позивачем здійснено поповнення рахунку № НОМЕР_1 у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» в м. Дніпропетровську на суму 150 тис. грн, що підтверджується копією квитанції від 18 травня 2016 року № 383663609.
      Листом від 20 травня 2016 року (накладна кур`єрської служби від 20 травня 2016 року № 21-3232-9881), який отриманий у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» в м. Дніпропетровську від 20 травня 2016 року за № 1319-ВРД ОСОБА_1 звернулася до банку з проханням надати виписку по її рахунку.
      27 травня 2016 року ОСОБА_1 отримано виписку по рахунку № НОМЕР_1 за період з 1 травня по 26 травня 2016 року, згідно з якою ПАТ «Фідобанк» не виконало розпорядження клієнта щодо зарахування грошових коштів у сумі 150 тис. грн, що були внесені до каси банку 18 травня 2016 року та не зарахувало ці грошові кошти на поточний рахунок позивача.
      20 травня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду, на підставі рішення Національного банку України від 20 травня 2016 року № 8 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» до категорії неплатоспроможних», прийнято рішення № 783 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», відповідно до якого розпочато процедуру виведення ПАТ «Фідобанк» з ринку шляхом запровадженням в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 20 травня 2016 року до 19 червня 2016 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано повноваження тимчасового адміністратора.
      Рішенням від 9 червня 2016 року № 959 повноваження уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію ПАТ «Фідобанк» подовжено з 20 червня 2016 року до 19 липня 2016 року включно.
      Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 18 липня 2016 року № 142-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 19 липня 2016 року № 1265 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень ліквідатора банку», відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Фідобанк» з 20 липня 2016 року до 19 липня 2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Фідобанк» Коваленку О. В. з 20 липня 2016 року до 19 липня 2018 року включно.
      10 серпня 2016 року ОСОБА_1 на ім`я уповноваженої особи Фонду направлено заяву про задоволення вимог кредитора та виплату їй гарантованої суми відшкодування за договором банківського (поточного) рахунку з використанням електронного платіжного засобу № ДКБО 2274601, укладеним з ПАТ «Фідобанк».
      18 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про надання довідки про включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог із зазначенням суми та черги виплат.
      Проте уповноважена особа Фонду відповідну довідку ОСОБА_1 не надала, вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів не включила.
      ОСОБА_1 , вважаючи дії уповноваженої особи Фонду протиправними, звернулася з адміністративним позовом до суду.
      Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що на підтвердження поповнення свого рахунку № НОМЕР_1 у Центральному відділенні ПАТ «Фідобанк» у м. Дніпропетровськ у розмірі 150 тис. грн позивачем надано копію квитанції від 18 травня 2016 року № 383663609, яка не може бути прийнята як належний та допустимий доказ внесення вказаної суми, оскільки згідно з випискою по особовому рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Фідобанк» за період з 1 травня по 26 травня 2016 року, грошові кошти у сумі 150 тис. грн за вказаний період та станом на момент розгляду справи не надходили, у зв`язку з чим не були зараховані на зазначений поточний рахунок позивача, доказів протилежного позивачем не надано.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 березня 2018 року постанову суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення - про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
      Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги позивачки, дійшов висновку про бездіяльність відповідача, яка полягає у невключенні вимоги ОСОБА_1 у розмірі 150 тис. грн до реєстру акцептованих вимог вкладників ПАТ «Фідобанк», оскільки в судовому засіданні було встановлено, що позивач поповнювала рахунок, що підтверджується квитанцією, а чому гроші не надійшли на рахунок, відповідач пояснень не надав.
      Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, уповноважена особа Фонду звернулася до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі постанову суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
      Також у касаційній скарзіуповноважена особа Фонду просить скасувати судове рішення, зокрема, у тому числі й у зв`язку із порушенням правил предметної юрисдикції, вважаючи, що з урахуванням положень статті 12 Господарського процесуального кодексу України на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      5 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у цій справі, а ухвалою від 13 лютого 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного кодексу України (далі - КАС).
      Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 лютого 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 березня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд в порядку письмового провадження.
      30 травня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 9/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.
      Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 травня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      Позивачка вказує на протиправне невключення її до реєстру акцептованих вимог вкладників, при цьому слід зазначити, що грошові кошти ОСОБА_1 (150 тис. грн) внесені на поточний банківський рахунок, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування.
      У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між ОСОБА_1 , Фондом та уповноваженою особою Фонду і визначення яких залежить від з`ясування прав позивачки, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.
      Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
      Статтею 6 КАС у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду,установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - в редакції, чинній на момент звернення позивачки з цим позовом, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у чинній редакції), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
      На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті.
      У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другоюстатті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку(частина шоста статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      Нормами статті 27 цього Закону встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує, зокрема, перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному вебсайті Фонду; Фонд також оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».
      Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Щодо посилань скаржника на те, що цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, слід зазначити таке.
      Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки.
      Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами.
      Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак - підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного чи господарського судочинства немає.
      Зокрема, правова позиція щодо підсудності цих спорів адміністративним судам була неодноразово висловлена, зокрема, у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справі № 820/3664/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 27 березня 2019 року у справі № 826/6930/15, від 3 липня 2019 року у справі № 813/576/15 та інших.
      Разом з тим предметом спору у цій справі є право фізичної особи на відшкодування вкладу за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами, відтак зазначені посилання скаржника є безпідставні, оскільки вони не впливають на визначення предметної юрисдикції цього спору.
      Окрім того, Велика Палата вважає за необхідне переглянути оскаржуване судове рішення апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи.
      Як уже було зазначено, статті 26 та 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають набуття вкладником права на одержання гарантованої суми відшкодування за вкладом, а також порядок визначення уповноваженою особою Фонду вкладників, які мають право на таке відшкодування за рахунок Фонду.
      Крім того, відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 9 серпня 2012 року № 14 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Положення,) уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує та надає до Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку переліки, зокрема, Перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, згідно з додатком 2 до цього Положення; перелік рахунків вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26Закону, згідно з додатком 3до цього Положення. Протягом дії тимчасової адміністрації та ліквідації банку уповноважена особа Фонду може надавати зміни та доповнення до переліків.
      Пунктами 2-4 розділу ІІІ Положення визначено, що Фонд складає на підставі Переліку реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат за формою, наведеною у додатку 5 до цього Положення (далі - Загальний реєстр), що затверджується виконавчою дирекцією Фонду. Фонд складає зміни та доповнення до Загального реєстру, що затверджуються виконавчою дирекцією Фонду на підставі змін та доповнень до Переліку, прийнятих Фондом. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Таким чином, уповноважена особа Фонду наділена повноваженнями на формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а також і на внесення додаткової інформації щодо вкладників до такого переліку.
      Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладником є фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
      Як установлено судами, позивачка внаслідок укладення договору про відкриття банківського рахунку набула статусу вкладниці банку в розумінні зазначених вище норм.
      На дату введення тимчасової адміністрації на рахунку позивачки мали обліковуватись кошти в сумі 150 тис. грн, що підтверджується квитанцією, при цьому договір банківського рахунку було відкрито до введення тимчасової адміністрації. Проте факт зарахування коштів на рахунок позивачки відповідачем заперечується.
      Згідно зі статтею 71 КАС (статтею 77 КАС у чинній редакції) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що досліджений оригінал квитанції поповнення ОСОБА_1 карткового банківського рахунку є доказом проведення банківської операції, а відповідачем не надано пояснень, з яких причин гроші не надійшли на поточний рахунок позивачки.
      Відповідно до абзаців чотирнадцятого, п`ятнадцятого пункту 4 розділу І Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 174 від 1 червня 2011 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Інструкція) касове обслуговування - надання послуг з приймання, видачі та обміну готівки; касовий документ - документ, який оформляється для здійснення касової операції.
      Пунктом 5 розділу І Інструкції встановлено, що банк (філія) зобов`язаний здійснювати касове обслуговування клієнтів на підставі договірних відносин через касу банку.
      Відповідно до пункту 8 розділу І Інструкції банк під час здійснення касових операцій має, серед іншого, забезпечувати: своєчасне повне оприбутковування готівки національної та іноземної валюти, що надійшла до каси банку, та її зарахування на зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-правових актів; документальне оформлення руху готівки національної та іноземної валюти в касі банку; своєчасне відображення касових операцій у бухгалтерському обліку.
      За абзацом першим пункту 1.1 глави 1 розділу IV Інструкції до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать: заява на переказ готівки (додаток 8), прибутково-видатковий касовий ордер (додаток 9), заява на видачу готівки (додаток 10), прибутковий касовий ордер (додаток 11), видатковий касовий ордер (додаток 12), грошовий чек (додаток 13), квитанція про прийняття на інкасо банкнот іноземних держав (додаток 22), квитанція про приймання до сплати на інкасо чеків в іноземній валюті, рахунки на сплату платежів, а також сліп, квитанція, чек банкомата, що формуються платіжними пристроями, та документи для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій формі, установлені відповідною платіжною системою.
      Згідно з пунктом 2.1 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні банк (філія, відділення) приймає від клієнта готівку для здійснення її переказу через операційну касу і платіжні пристрої.
      У відповідності до пункту 2.9. глави 2 розділу IV Інструкції банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп "вечірня" чи "післяопераційний час"), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Зі змісту наведених правових норм убачається, що клієнту після завершення приймання готівки видається квитанція, яка, крім іншого, має містити підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Таким чином, квитанція, яка видається банком за наслідками її прийняття, є підтвердженням факту проведення відповідної операції. Лише у разі встановлення її недостовірності на підставі належних та допустимих доказів суд вправі прийняти її як доказ, який підтверджує чи спростовує факт прийняття готівки банком та її розмір.
      Уповноважена особа Фонду посилалася на те, що нею подавалася заява про вчинення кримінального правопорушення.
      Відповідно до частини четвертої статті 9 КАС суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
      Згідно з положеннями статті 72 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
      Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
      Відповідно до частини другої статті 73 КАС предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
      Згідно з частиною першою статті 102 КАС суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:
      1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;
      2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не скористались усіма наданими процесуальними засобами для офіційного з`ясування всіх обставин справи з метою винесення законного та обґрунтованого рішення.
      За змістом частин першої та другої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      Відповідно до частини другої статті 353 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
      Частиною четвертою статті 353 КАС визначено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами не з`ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.
      Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід надати правову оцінку заявленим позовним вимогам та запереченням уповноваженої особи Фонду, дослідити порядок проведення спірної банківської операції, з`ясувати достовірність квитанції від 18 травня 2016 року та результати кримінального провадження (у разі їх наявності), врахувавши їх при винесенні рішення.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича задовольнити частково.
      2. Постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року та Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2017 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича, треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство «Фідобанк», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 91520461
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      09 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 1-27/10
      Провадження № 13-22 зво 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Яновської О. Г.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., ЛобойкаЛ.М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситник О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л. Ю.,
      засудженого ОСОБА_1 ,
      захисника Бєжанової А. В.,
      прокурора Трояна О. Л.
      розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою та доповненням до заяви ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2011 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА :
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Тіньки Чигиринського району Черкаської області, громадянина України, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 6, 13 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187, частини 3 статті 185, частини 1 статті 263 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК України).
      2. На підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим засудженому визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні особливо тяжких та тяжких злочинів проти життя особи, проти власності, а також у незаконному придбанні, перевезенні та зберіганні бойових припасів. Указані злочинні дії вчинено засудженим за таких обставин.
      4. ОСОБА_1 у 2004 році, проживаючи в с. Тіньки Чигиринського району Черкаської області, не маючи джерела доходу, вирішив відслідковувати самотніх пенсіонерів з метою вчинення розбійних нападів та умисних вбивств із корисливих мотивів. Для приховання слідів злочину засуджений розташовував тіла потерпілих так, щоб настання смерті виглядало як нещасний випадок.
      5. Так, 4 жовтня 2004 року приблизно о 7 год. ОСОБА_1 із метою вчинення розбійного нападу та умисного вбивства прийшов на подвір`я домоволодіння ОСОБА_2 в АДРЕСА_1 , де, зустрівшись із нею на подвір`ї, переконався, що у домоволодінні нікого немає, поблизу відсутні сторонні особи, та із застосуванням фізичної сили, відібрав із рук потерпілої молоток і ним завдав останній два удари по голові. Діями засудженого спричинено ОСОБА_2 черепно-мозкову травму у виді перелому кісток склепіння та основи черепа, тяжкі тілесні ушкодження, чим протиправно заподіяно смерть із корисливих мотивів. Шляхом вільного доступу засуджений проник у будинок та відкрито заволодів грошима у сумі 20 000 грн., після чого покинув місце злочину.
      6. Він же як особа, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК України, 10 листопада 2007 року приблизно о 7 год. прийшов у домоволодіння ОСОБА_3 на АДРЕСА_2 , де з метою вчинення розбійного нападу напав на потерпілу, з метою заподіяння смерті з корисливих мотивів, вдарив її декілька разів головою об мурований стовп опори житлового будинку, штовхнув із силою на землю, вдарив головою та тулубом об металеву решітку. Унаслідок спричинення черепно-мозкової травми у виді перелому кісток основи та склепіння черепу, закритої травми грудної клітки з численними переломами ребер - тяжких тілесних ушкодженьнаступила смерть потерпілої. ОСОБА_1 шляхом вільного доступу проник у будинок із метою відкритого заволодіння майном, обшукав його, але гроші та цінні речі не знайшов із незалежних від нього причин.
      7. Також засуджений 22 грудня 2007 року близько 7 год. прийшов на подвір`я домоволодіння ОСОБА_4 на АДРЕСА_3 . З метою розбою та заподіяння смерті з корисливих мотивів напав на ОСОБА_4 , схопивши її за голову, вдарив об дерев`яний одвірок приміщення літньої кухні, а після цього вдарив тулубом об ребристі виступи плити в приміщенні кухні. Унаслідок спричинення ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень, закритої травми грудної клітки, двосторонніх переломів ребер наступила смерть потерпілої. ОСОБА_1 шляхом вільного доступу проник у приміщення будинку і заволодів грошима у сумі 3400 грн. Переконавшись, що ОСОБА_4 померла, ОСОБА_1 , маскуючи злочин під нещасний випадок, викрутив у приміщенні кухні лампочку і поклав її в руку вбитої, а поруч залишив перевернутий кухонний стілець, імітуючи падіння, внаслідок якого начебто були отримані смертельні травми.
      8. Крім того, 17 травня 2009 року приблизно о 7 год. засуджений прийшов на подвір`я домоволодіння потерпілої ОСОБА_5 в АДРЕСА_4 та напав на неї з метою умисного вбивства з корисливих мотивів, взявшись за ручку вхідних дверей, завдав ними удар по голові потерпілої, від якого вона впала на підлогу. ОСОБА_1 знайшов поряд дерев`яну палицю з металевою насадкою на кінці, якою наніс декілька ударів потерпілій по голові. Діями засудженого спричинено рани та крововиливи в м`які тканини голови потерпілої. Від отриманих тілесних ушкоджень потерпіла померла на місці події. Шляхом вільного доступу ОСОБА_1 проник у будинок та заволодів грошима потерпілої в сумі 11 294,66 грн.
      9. 06 липня 2009 року приблизно об 11 год. ОСОБА_1 прийшов на подвір`я до ОСОБА_6 , що розташоване на АДРЕСА_5 , де з метою розбою та заподіяння смерті з корисливих мотивів штовхнув ОСОБА_6 в приміщення гаража, внаслідок чого остання впала і вдарилась головою об металевий газовий балон. Засуджений дерев`яною палицею завдав декілька ударів ОСОБА_6 по голові. Внаслідок спричинення потерпілій черепно-мозкової травми у виді крововиливів під м`які мозкові оболонки головного мозку та мозочка, крововиливів у м`які тканини голови заподіяно смерть ОСОБА_6 . Засуджений шляхом вільного доступу проник до будинку потерпілої, де відкрито заволодів її грошима в сумі 1700 грн., після чого покинув місце злочину.
      10. ОСОБА_1 24 березня 2008 року приблизно о 21 год. прийшов до домоволодіння потерпілої ОСОБА_7 , де шляхом зриву скоби навісного замка вхідних дверей проник у її будинок, звідки таємно викрав її майно, а саме: гроші в сумі 1000 грн. та 3000 дол. США, що згідно з курсом Національного банку України становило 15 150 грн., а всього на загальну суму 16 150 грн., після чого з місця вчинення злочину зник, розпорядившись викраденими грішми на власний розсуд.
      11. Окрім того, влітку 2005 року, працюючи по найму на ліквідації цукрового заводу в селі Липняжка, під час проведення газозварювальних робіт в одній із кімнат адміністративного приміщення заводу ОСОБА_1 виявив, привласнив і тим самим незаконно придбав 76 бойових патронів калібру 5,6 мм до нарізної вогнепальної зброї. Зберігаючи при собі боєприпаси, незаконно перевіз їх до місця свого проживання, де і зберігав.
      12. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі -Вищий спеціалізований суд) від 15 лютого 2011 року вирок суду щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
      13. 09 січня 2020 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «Сіянко проти України» встановлено порушення Україною пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо його права на захист у зв`язку з відсутністю захисника 10 липня 2009 року, коли заявник давав зізнавальні показання.
      14. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Верховного Суду про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, за виключними обставинами.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      15. ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2020 року в справі «Сіянко проти України» (заява №52571/11), яке набуло статусу остаточного, констатовано порушення Україною вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв`язку з відсутністю захисника 10 липня 2009 року, коли заявник зізнався у вчиненні умисних вбивств.
      16. За висновками Суду, вказане порушення Конвенції наступило у зв`язку з тим, що 10 липня 2009 року, коли заявник надавав зізнавальні показання, його право на правову допомогу було обмежено.
      17. Водночас решту скарг заявника ЄСПЛ визнано неприйнятними.
      18. Міжнародною судовою установою постановлено, що встановлення порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.
      19. У рішенні ЄСПЛ у справі «Сіянко проти України», визнаючи порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, Суд указав, що 10 липня 2009 року під час досудового розслідування кримінальної справи слідчий з 09 год. 00 хвл. до 09 год. 20 хвл. проінформував заявника про його процесуальні права, у тому числі про право на правову допомогу, і заявник письмово відмовився від свого права на захисника. Потім заявнику пред`явили обвинувачення у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_6 і в період з 09 год. 30 хвл. по 10 год. 30 хвл. ОСОБА_1 повторно підтвердив раніше повідомлені ним показання, вказуючи, що вбив ОСОБА_6 випадково.
      20. Того ж дня з 11 год. 00 хвл. до 15 год. 20 хвл. слідчим було послідовно складено п`ять явок з повинною заявника, в яких було зазначено, що заявник прийшов до нього та зізнався у вчиненні низки злочинів: крадіжки грошей з будинку, розбійному нападі та чотирьох убивствах.
      21. Розглядаючи питання порушення положень Конвенції, ЄСПЛ указав, що з показань, наданих працівниками міліції у справі, вбачається, що їм було відомо, що ОСОБА_1 мав намір зізнатися у вчиненні вбивств, оскільки він ніби повідомив про це перед написанням явок з повинною за епізодами умисних убивств ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (пункт 40 рішення).
      22. Міжнародна судова установа вказала, що органи влади мали усвідомлювати правові наслідки, до яких може призвести обвинувачення, у тому числі ризик довічного позбавлення волі. Тим більше, національне законодавство не передбачало відмови від права на правову допомогу в такій ситуації, а вимагало обов`язкову участь захисника (стаття 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі- КПК України 1960 року).
      23. Суд проаналізував указану обставину та дійшов висновку, що зроблена заявником заява 10 липня 2009 року про відмову від правової допомоги не могла вважатися дійсною у зв`язку з наступними зізнавальними показаннями і ці показання, відповідно, не могли вважатися такими, що були надані після ефективної відмови.
      24. З огляду на зазначене міжнародною судовою установою встановлено, що 10 липня 2009 року, коли заявник давав зізнавальні показання, його право на правову допомогу було обмежено.
      25. Виходячи з наведеного явки з повинною ОСОБА_1 за епізодами щодо потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не можуть вважатися допустимими доказами у зв`язку з невідповідністю способу їх одержання вимогам Конвенції і нормам національного законодавства.
      26. Як убачається з матеріалів справи, в судовому засіданні ОСОБА_1 , заперечуючи свою причетність до всіх убивств, крім ОСОБА_6 , вказував на недотримання органами досудового розслідування його права на захист у зв`язку з відібранням у нього перших зізнань у злочинах щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 без участі адвоката.
      27. Указаних доводів засудженого щодо порушення законності одержання явок з повинною суди першої та касаційної інстанцій належним чином не перевірили і не дали на них вичерпних відповідей.
      28. Досліджуючи цю обставину, ЄСПЛ указав, що апеляційний суд послався на первинні зізнавальні показання заявника від 10 липня 2009 року як на докази, обґрунтовуючи доведеність його винуватості у вчиненні вбивств, при цьому не дав оцінки порушенням права ОСОБА_1 на правову допомогу або правовим наслідкам відсутності захисника.
      29. Вищий спеціалізований суд, перевіряючи доводи касаційної скарги, встановив, що засудження заявника ґрунтувалося на допустимих доказах. Проте цей аналіз не включав первинних зізнавальних показань заявника від 10 липня 2009 року та їхньої ролі, яку вони відіграли під час досудового розслідування, а стосувався лише показань заявника, які він давав як підозрюваний та обвинувачений.
      30. Наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження у доступі до захисника, ЄСПЛ дійшов висновку, що в розглянутому кримінальному провадженні щодо заявника не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства внаслідок обмеження права заявника на правову допомогу 10 липня 2009 року, коли він надав свої первинні зізнавальні показання у вчиненні вбивств.
      31. Водночас у пункті 67 рішення ЄСПЛ послався на те, що під час затримання та першого допиту ОСОБА_1 за обвинуваченням у вчиненні вбивства ОСОБА_6 , крадіжки з будинку ОСОБА_7 та незаконному володінні боєприпасами, які були предметами різних проваджень, заявнику було чітко роз`яснено його право на правову допомогу та він чітко відмовився від свого права на захисника (пункти 9, 12, 18 і 20 рішення), а в пункті 75 міжнародною судовою установою наголошено, що низка фактів у справі вказує на користь визнання провадження справедливим.
      32. Суд указав, що такі відмови від правової допомоги могли бути прийняті відповідно до національного законодавства, оскільки відповідні обвинувачення не вимагали обов`язкової участі захисника, і тому органи влади не можуть нести відповідальність за будь-які наслідки цих відмов, які призвели до його засудження за цим обвинуваченням.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      33. У заяві та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд судових рішень, посилаючись на рішення ЄСПЛ, просить скасувати вирок Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду від 15 лютого 2011 року, а кримінальну справу щодо нього закрити. У своїх доповненнях до заяви ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Черкаського районного суду Черкаської області від 21 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2017 року, якими засудженому відмовлено у задоволенні його заяви про перегляд вирокуАпеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року за нововиявленими обставинами.
      34. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 навів аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      35. У судовому засіданні засуджений та захисник частково підтримали позицію, викладену у заяві ОСОБА_1 . Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду від 15 лютого 2011 року в тій частині, щодо якої ЄСПЛ встановив порушення його прав, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд.
      36. Прокурор висловився про необхідність часткового задоволення заяви ОСОБА_1 шляхом виключення з судових рішень посилань як на докази на явки з повинною та показання заявника як підозрюваного від 10 липня 2009 року, надані без участі захисника.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      37. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві, зокрема, з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
      38. Крім того, відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      39. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      40. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру .
      41. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      42. Згідно із частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      43. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      44. З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) має вирішити питання щодо наявності підстав для застосування до заявника заходів індивідуального характеру, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)
      45. Відповідно до статті 59 Конституції України, статей 43, 43-1 КПК України 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства.
      46. Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45 КПК України 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      47. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною особи, відібрання її первинних показань при допиті або вже обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину.
      48. Згідно з вимогами пункту 3, частини 2 статті 370 КПК України 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_2 .
      49. Висновки про винуватість ОСОБА_1 в умисному вбивстві ОСОБА_2 суд обгрунтував його показаннями, наданими під час допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та в ході відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. У цих свідченнях заявник зазначав, що прийшов до потерпілої позичити гроші, оскільки вважав, що вона має значні статки. У відповідь на відмову ОСОБА_2 дати кошти у борг засуджений, як слідувало з цих показань, розлютився, двічі вдарив її молотком по голові і штовхнув у приміщення сараю, після чого потерпіла перестала подавати ознаки життя (т. 4, а. с. 4, 5, 12, 21, 22).
      50. Показання ОСОБА_1 щодо способу вбивства об`єктивно підтверджені даними досліджених у судовому засіданні протоколів ексгумації, огляду трупа ОСОБА_2 та висновків судово-медичних експертиз про спричинення їй черепно-мозкової травми з переломами кісток склепіння й основи черепа та крововиливами у м`які тканини голови, що могли утворитися за обставин, повідомлених заявником у ході відтворення обстановки і обставин події (т. 2, а. с. 24, 25, 32, 33, 36, 37).
      51. Початкові показання засудженого під час досудового слідства і результати судово-медичних експертних досліджень відносно характеру заподіяних ОСОБА_2 тілесних ушкоджень узгоджувалися з показаннями в судовому засіданні потерпілої ОСОБА_8 (доньки загиблої) про те, що коли тіло матері піднімали з підлоги, у неї з вуха пішла кров. ОСОБА_8 також вказувала на те, що ОСОБА_2 незадовго до смерті наймала ОСОБА_1 для виконання робіт по господарству. ОСОБА_8 , а також свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 повідомили, що їх родина передавала ОСОБА_2 на зберігання 20 000 грн, які після її загибелі зникли.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_3 .
      52. Визнаючи обвинувачення заявника доведеним, суд узяв до уваги показання ОСОБА_1 , отримані в ході допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. За цими показаннями, станом на осінь 2007 року засуджений мав значні кредитні борги, а тому прийшов до ОСОБА_3 позичити кошти. Заявник зазначав, що коли ОСОБА_3 відмовила, він ударив її головою спочатку об опору навісу біля будинку, а потім - об бетонну поверхню між порогом і решіткою для чищення взуття. Підтверджував ОСОБА_1 і факт пошуку ним після вбивства матеріальних цінностей у будинку загиблої (т. 4, а. с. 5, 6, 13-15, 22).
      53. Ці показання щодо характеру насильницьких дій підтверджено даними протоколів ексгумації, огляду трупа ОСОБА_3 , висновками судово-медичних експертиз про спричинення загиблій черепно-мозкової травми з переломами кісток склепіння й основи черепа і крововиливами у м`які тканини голови, а також закритої травми грудної клітини з численними двосторонніми переломами ребер, які могли утворитися за обставин, повідомлених ОСОБА_1 під час відтворення обстановки і обставин події (т. 2, а. с. 100, 101, 114, 115, 119, 120, 124).
      54. Початкові свідчення засудженого і результати судово-медичних експертних досліджень відносно способу вбивства узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 про виявлення ОСОБА_3 на території її домоволодіння мертвою з тілесними ушкодженнями на голові й обличчі.
      55. При цьому ОСОБА_13 і потерпілий ОСОБА_14 уточнювали, що під час підготовки тіла до поховання та похорону на голові загиблої було видно рану, що кровоточила. Звертали увагу і на те, що після смерті ОСОБА_3 в її помешканні була порушена обстановка та зникли гроші.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_4 .
      56. Висновки суду про винуватість ОСОБА_1 в умисному вбивстві ОСОБА_4 ґрунтуються на його показаннях, отриманих у ході допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. У показаннях як підозрюваного засуджений зазначав, що прийшов до ОСОБА_4 попросити позичити гроші, водночас заздалегідь вирішив у разі відмови вбити її та знайти їх самостійно. Як стверджував ОСОБА_1 під час слідчих дій, коли потерпіла не погодилася дати йому кошти у борг, він вдарив ОСОБА_4 головою об одвірок літньої кухні, штовхнув у це приміщення і вона вдарилася головою об металевий кутник труби. Повідомляв заявник і про те, що він намагався інсценувати загибель ОСОБА_4 унаслідок нещасного випадку, тому поклав у її руку патрон від електричної лампи і перекинув стілець, щоб подія виглядала як падіння при спробі замінити лампу (т. 4, а. с. 7, 16-18, 24,25).
      57. У результаті проведених судово-медичних експертиз трупа ОСОБА_4 було встановлено спричинення їй закритої травми грудної клітки з численними двосторонніми переломами ребер, які могли утворитися за обставин, повідомлених ОСОБА_1 у ході відтворення обстановки і обставин події (т. 2, а. с. 183-188, 190-194, 200, 201, 207). За даними висновку судово-медичної імунологічної експертизи на вилученій у домоволодінні ОСОБА_4 ковдрі було виявлено кров людини, яка могла походити від загиблої ( т. 2, а. с. 212-217).
      58. Початкові свідчення ОСОБА_1 щодо способу вбивства і спроби замаскувати сліди узгоджувалися з показаннями потерпілої ОСОБА_15 та свідка ОСОБА_16 , котрі знайшли ОСОБА_4 у приміщенні літньої кухні мертвою зі слідами крові на голові. При цьому у руці покійної знаходилася колба від електричної лампи. Повідомили потерпіла і свідок також про факт зникнення з будинку загиблої її заощаджень на поховання.
      59. ОСОБА_15 указала на те, що наявність у руці трупа патрона від лампи виглядала неприродньо і викликала підозру. Окрім наведеного, згідно з показаннями ОСОБА_15 , загибла зберігала в помешканні 3 000 грн. Наголошувала потерпіла і на тому, що ОСОБА_1 незадовго до смерті ОСОБА_4 просив у неї позичити гроші, мав матеріальні труднощі.
      Епізод щодо потерпілої ОСОБА_5 .
      60. Доводячи винуватість ОСОБА_1 у навмисному вбивстві ОСОБА_5 , суд взяв до уваги показання заявника, отримані в ході допиту як обвинуваченого 13 липня 2009 року та під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, проведених за участю захисника. У цих свідченнях засуджений повідомляв, що прийшов до ОСОБА_5 позичити гроші, оскільки кілька років тому вона добре заплатила ОСОБА_1 за виконані ремонтні роботи і тому він вирішив, що ця людина має значні статки. Після відмови ОСОБА_5 дати гроші в борг, засуджений ударив її по голові дверима, а потім - кілька разів палицею з гострим наконечником. Коли потерпіла перестала подавати ознаки життя, ОСОБА_1 обшукав будинок і заволодів грошима в сумі 7 000 грн, які в подальшому витратив на погашення кредиту. Зазначав заявник і про те, що під час пошуку в хаті матеріальних цінностей він побачив у вікно, як до ОСОБА_5 приїхали племінник та онук, котрі одразу пішли на город, а він після цього залишив місце події (т. 4, а. с. 7, 8, 18-20, 23, 24).
      61. Ці показання ОСОБА_1 узгоджуються з показаннями потерпілого ОСОБА_17 , свідків ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 . Відповідно до цих показань 17 травня 2009 року ОСОБА_17 та ОСОБА_18 приїхали до ОСОБА_5 допомогти по господарству й одразу вирушили на город. Виконавши городні роботи, вони зайшли в будинок і виявили свою родичку мертвою з розбитою головою, а також побачили численні сліди крові на підлозі й одвірку вхідних дверей. Повідомляли і про зникнення з помешкання загиблої заощаджень.
      62. Як указувала свідок ОСОБА_19 , за кілька днів до смерті ОСОБА_5 отримала пенсію, субсидію, 3 000 грн. за земельні паї, а також зняла 4 000 грн. зі свого рахунка в ощадній касі. Займалася ОСОБА_5 і торгівельною діяльністю, від якої мала доходи. Згідно з цими ж показаннями незадовго до смерті їх родички ОСОБА_1 просив у ОСОБА_19 позичити гроші, а після відмови став цікавитися, чи допомагає ОСОБА_5 фінансово їх сім`ї. Дізнавшись про вбивство тітки свого чоловіка, ОСОБА_19 зрозуміла, що шляхом таких запитань засуджений намагався з`ясувати, чи зберігає ОСОБА_5 гроші у власному домоволодінні. Свідок ОСОБА_20 підтвердила наявність на голові загиблої рани, яка сильно кровоточила, і слідів крові на гачку вхідних дверей (т. 3, а. с. 104-106).
      63. Початкові свідчення заявника про спосіб убивства узгоджуються із показаннями потерпілого і свідків щодо завданих ОСОБА_5 тілесних ушкоджень, підтверджуються даними протоколів ексгумації, огляду трупа та висновків судово-медичних експертиз про виявлення на тілі загиблої ран і крововиливів у м`які тканини голови, що могли утворитися за обставин, повідомлених ОСОБА_1 під час відтворення обстановки і обставин події (т. 3, а. с. 27, 28, 34, 35, 45, 46).
      64. За результатами судово-медичної імунологічної експертизи у змивах з місця події було виявлено кров людини, яка могла походити від ОСОБА_5 . Показання ОСОБА_1 щодо використання коштів, отриманих унаслідок злочину, об`єктивно підтверджено даними вилучених у ході виїмки з Комерційного банку «Приватбанк» і досліджених у судовому засіданні матеріалів кредитної справи засудженого і роздруківки руху коштів на його кредитних рахунках. На підставі цих документів суд установив, що 18 травня 2009 року, тобто наступного дня після смерті ОСОБА_5 , заявник, не працюючи та не маючи законних джерел доходу, сплатив на погашення кредиту 11 294 грн. (т. 3, а. с. 334, 360).
      65. Як убачається з матеріалів справи, допит ОСОБА_1 13 липня 2009 року та відтворення обстановки і обставин події за його участю 29 липня 2009 року зафіксовано відповідно до вимог КПК України 1960 року у відповідних протоколах та проведено відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45, статті 107 КПК України 1960 року за участю адвоката. Будь-яких обставин, які могли би свідчити про обмеження права ОСОБА_1 на свободу вибору захисника чи ставити під сумнів якість наданих йому юридичних послуг, з матеріалів справи не вбачається і ЄСПЛ не встановлено.
      66. Викладені висновки в рішенні ЄСПЛ також не дають правових підстав для визнання результатів цих слідчих дій недопустимими доказами.
      67. Велика Палата звертає увагу на те, що після забезпечення кваліфікованою правовою допомогою засуджений у ході допиту як підозрюваного дав показання значно інформативніші порівняно з явками з повинною про вчинені злочини і детально вказав способи смертельного травмування потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
      68. Зокрема, після забезпечення кваліфікованою правовою допомогою засуджений мав можливість одразу відмовитися від явок з повинною, заявивши про відібрання початкових зізнань у злочинах унаслідок порушення його процесуальних прав.
      69. Однак ОСОБА_1 цього не зробив, а навпаки, в ході допиту як підозрюваного дав показання значно розгорнутіші. У показаннях за участю захисника заявник докладно й послідовно розповідав про своє скрутне матеріальне становище, наявність кредитної заборгованості, наміри отримати від потерпілих гроші, пошук їх у помешканнях після вбивств і заволодіння майном загиблих, способи приховування слідів злочинів, а також детально відтворював зміст своїх розмов із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , конкретизував та уточнював механізм заподіяння їм тілесних ушкоджень.
      70. Більш того, якщо в явці з повинною в убивстві ОСОБА_4 засуджений повідомляв, що прийшов до неї з наміром лише позичити кошти, то в показаннях як підозрюваного ОСОБА_1 підтвердив наявність у нього ще до прибуття на місце події умислу вбити ОСОБА_4 і самому знайти гроші в разі відмови потерпілої дати їх добровільно (т. 4, а. с. 6, 7).
      71. Таким чином, після вступу у справу захисника ОСОБА_1 не заперечував зміст явок з повинною, а визнав достовірність попередніх зізнань і повідомив низку нових подробиць, яких явки з повинною не містили.
      72. Жодних обставин, які б ставили під сумнів добровільність процесуальної поведінки ОСОБА_1 під час допиту 13 липня 2009 року, а також усіх подальших слідчих дій, матеріалами справи не підтверджено, не встановлено таких фактів і ЄСПЛ.
      73. Навпаки, доводи заявника про порушення його права за статтею 3 Конвенції у формі примушування до зізнання у злочинах шляхом психологічного насильства ЄСПЛ відхилив як явно необґрунтовані.
      74. Хоч мотивувальна частина рішення Суду містить застереження щодо відсутності доказів на спростування доводів заявника про позбавлення його можливості конфіденційного спілкування з адвокатом до допиту 13 липня 2009 року (пункт 77), але у висновку ЄСПЛ, сформульованому в пункті 79 рішення, зазначено про порушення справедливості судового провадження лише внаслідок обмеження права ОСОБА_1 на юридичну допомогу під час допитів і відібрання явок з повинною 10 липня 2009 року.
      75. Констатації недотримання права заявника за статтею 6 Конвенції у зв`язку з використанням у вироку його показань як підозрюваного від 13 липня 2009 року рішення міжнародної судової установи не містить.
      76. Окрім наведеного, в пункті 78 рішення Суд визнав недотримання державою прав засудженого за статтею 6 Конвенції на стадії касаційного розгляду лише у зв`язку з тим, що Вищий спеціалізований суд погодився з використанням судом першої інстанції у вироку даних явок з повинною заявника від 10 липня 2009 року без належної перевірки законності їх одержання з точки зору дотримання права на захист.
      77. Аналогічних юридичних наслідків невизнання національними судами недопустимими доказами показань заявника як підозрюваного від 13 липня 2009 року ЄСПЛ не встановив (пункт 78 рішення).
      78. Як убачається з матеріалів справи і протоколу судового засідання, під час судового розгляду справи ОСОБА_1 , користуючись професійною юридичною допомогою, заперечуючи свою причетність до вбивств ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , жодного разу не посилався на те, що визнання ним своєї винуватості в цих злочинах у показаннях як підозрюваного від 13 липня 2009 року було зумовлене саме недостатністю часу для конфіденційного спілкування із захисником перед відповідним допитом.
      79. Натомість заявник у судовому засіданні зазначав про порушення його права на захист під час відібрання явок з повинною і самообмову в початкових свідченнях унаслідок застосування недозволених методів слідства. Однак доводи ОСОБА_1 про неправомірний вплив на нього працівників міліції були предметом ретельної перевірки судів першої і касаційної інстанцій та не знайшли свого підтвердження. Недотримання Україною під час судового розгляду даної справи своїх міжнародних зобов`язань у матеріальному та/або процесуальному аспектах статті 3 Конвенції ЄСПЛ не констатував.
      80. Велика Палата звертає увагу на те, що після допиту 13 липня 2009 року до відтворення обстановки і обставин події, проведеного 29 липня 2009 року, заявник мав достатньо часу й можливостей для формування узгодженої позиції захисту з адвокатом. Разом із тим, як видно з матеріалів справи, під час проведення процесуальних дій 29 липня 2009 року, ОСОБА_1 не змінив позицію захисту, а навпаки, в присутності захисника підтвердив свою участь у вчиненні злочинів та на місцях подій продемонстрував обставини позбавлення життя ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та навів нові деталі (т. 4, а. с. 12-25).
      81. Порушень вимог Конвенції під час відтворення обстановки і обставин події за участю заявника 29 липня 2009 року, в тому числі обмеження його права на захист, міжнародною судовою установою не встановлено.
      82. Показання ОСОБА_1 під час допиту 13 липня 2009 року, що за часом передували ексгумаціям і судово-медичним експертизам трупів загиблих, та показання під час відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року щодо механізму нанесення травм ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , були змістовніші порівняно з результатами експертних досліджень, оскільки в зв`язку з проведенням ексгумацій через тривалий час після вбивств (від 2 місяців до 4,5 років) об`єктивно збереглася можливість виявити лише частину заподіяних загиблим тілесних ушкоджень.
      83. Зокрема, описуючи спосіб убивства ОСОБА_4 , ОСОБА_1 показував про застосування щодо неї насильства, яке призвело до неодноразових ударів головою. Такі свідчення засудженого узгоджувалися з показаннями потерпілої ОСОБА_15 і свідків. Тоді як згідно з висновком судово-медичної експертизи у загиблої було виявлено лише закриту травму грудної клітки з переломами ребер. Із цього слідує, що показання заявника на початку досудового слідства містили дані, що могли бути відомими лише йому як виконавцю злочинів.
      84. Згідно з відеозаписом відтворення обстановки і обставин події й текстовою роздруківкою показань ОСОБА_1 , отриманих під час проведення цієї слідчої дії, він поводився вільно, ініціативно, з активним відстоюванням власної позиції, в тому числі висловлював заперечення щодо окремих запитань і висловлювань слідчого й відмовлявся відповідати на запитання, висвітлення яких вважав для себе невигідним.
      85. Відповідно до висновків судово-психологічних експертиз у поведінці ОСОБА_1 у ході допиту 13 липня 2009 року та відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року констатовано психологічні особливості, характерні для самостійного викладення подій щодо умисних убивств ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , і суттєвого впливу на заявника іншими учасниками процесуальних дій не виявлено (т. 4, а. с. 47-60, 68-88).
      86. Наведені обставини переконливо свідчать про те, що під час допиту як підозрюваного та відтворення обстановки і обставин події засуджений був вільним у своїй процесуальній поведінці і не мав жодних обмежень обирати і змінювати позицію, яку вважав найсприятливішою для себе з урахуванням тактики захисту.
      87. ОСОБА_1 до кінця досудового слідства не скаржився на процедуру його перших допитів і лише в судовому засіданні відмовився від визнавальних показань і почав стверджувати про відібрання їх усупереч установленому законом порядку. Таким чином, самовикриття ОСОБА_1 у явках з повинною, прийнятих правоохоронними органами з порушенням його права на захист, не перешкоджало засудженому змінити показання й заперечити свою причетність до злочинів у момент, коли сам заявник вважав це необхідним і доцільним.
      88. У пункті 80 Рішення ЄСПЛ зазначив, що у низці справ проти України Суд вже встановлював порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у подібних ситуаціях щодо права на правову допомогу (див., mulatis mutandis, згадані рішення у справах «Сітневський га Чайковський проти України» (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine), пункти 64 - 88 та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), пункти 112 - 123).
      89. Велика Палата погоджується з тим, що порушення, встановлені ЄСПЛ у вказаних справі і у справі ОСОБА_1 , є подібними, як і подібними за певними ознаками є ситуації, в якій перебували всі зазначені заявники. Проте у порівнянні із заявниками у у справах «Сітневський та Чайковський проти України» (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine) та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine) ОСОБА_1 не відмовився від визнавальних свідчень у найкоротший строк, підтвердив свою причетність до вбивств у присутності захисника, надав органам слідства додаткову інформацію, яку не надавав без захисника. Суд визнав відсутність у ОСОБА_1 обмежень у праві оскаржувати допустимість доказів або заперечувати проти їх використання в суді. Такі обставини, як і низку інших, ЄСПЛ визнав факторами, що вказують на користь визнання провадження справедливим (пункт 75 Рішення).
      90. Суд визнав, що Уряд переконливо не довів, що за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено внаслідок обмеження права заявника на правову допомогу 10 липня 2009 року, коли він надав свої первинні зізнавальні показання у вчиненні вбивств 3., Цо., Є. та С. (пункт 79 Рішення). Водночас непереконливість доведення Урядом його позиції за наявності низки факторів, які вказують на користь визнання провадження справедливим (пункт 75 Рішення), не дало ЄСПЛ підстав встановити у Рішенні те, що провадження у справі ОСОБА_1 було несправедливим у цілому.
      91. Тож оскільки заявника засуджено за злочини на підставі сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку та ухвалі та які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом згідно з вимогами статті 67 КПК України 1960 року, виключення явок з повинною як доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків судів у частині визнання заявника винуватим в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_21 та ОСОБА_5 , кваліфікації дій ОСОБА_1 та призначення покарання.
      92. На переконання Великої Палати, порушення прав заявника, допущене органами досудового слідства під час відібрання в ОСОБА_1 явок з повинною 10 липня 2009 року, було компенсовано під час наступних процесуальних дій із заявником - допиту його як обвинуваченого та відтворення обстановки і обставин події, що проводились за участю захисника. Матеріали справи не свідчать про те, що показання засудженого, надані в ході зазначених слідчих дій у присутності захисника, були наслідком обмеження його у виборі позиції захисту, зумовленої змістом перших зізнань.
      93. З огляду на зазначене незаконність одержання правоохоронними органами явок з повинною заявника від 10 липня 2009 року не зумовлює недопустимості інших доказів у справі, зокрема показань ОСОБА_1 , отриманих під час допиту як підозрюваного 13 липня 2009 року та в ході відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року.
      94. Не знаходить Велика Палата і перешкод для використання в судових рішеннях як засобів доказування результатів ексгумацій і судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з точки зору сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree).
      95. Зміст цієї доктрини полягає в недопустимості доказів, похідних від джерел, отриманих усупереч вимогам Конвенції (рішення у справах «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany), пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2) (Shabelnik v. Ukraine) (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)» (Yaremenko v. Ukraine (no. 2)). Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
      96. Як видно з матеріалів справи, одразу після смерті ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були поховані без розтинів тіл і відповідних експертних досліджень. Ексгумацію та судово-медичні експертизи трупів здійснено лише після офіційного зізнання ОСОБА_1 в убивствах цих осіб.
      97. Критерієм з`ясування питання про наявність чи відсутність підстав вважати результати ексгумацій та експертиз трупів «плодами отруєного дерева» є можливість або неможливість прийняття правоохоронними органами відповідних процесуальних рішень за відсутності доказів, одержаних унаслідок порушення конвенційних прав заявника.
      98. Однак ініціювання органами досудового розслідування ексгумацій трупів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і відповідних експертних досліджень не було результатом лише зізнань ОСОБА_1 , отриманих усупереч вимогам Конвенції.
      99. Зокрема, призначення ексгумацій та експертиз трупів зумовлювалося відомостями, що містилися не лише в явках з повинною засудженого, а насамперед у його показаннях як підозрюваного від 13 липня 2009 року, що були значно докладнішими, в тому числі, в частині опису способу заподіяння загиблим тілесних ушкоджень, та були надані в присутності захисника. Додаткові судово-медичні експертизи орган досудового розслідування призначив на підставі показань ОСОБА_1 , отриманих у ході відтворення обстановки і обставин події 29 липня 2009 року, що також проводився за участю захисника.
      100. Окрім наведеного, хоч правоохоронні органи не одержували офіційної інформації про можливу загибель ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 внаслідок злочинних дій до зізнання заявника в їх убивствах, родичі всіх загиблих бачили на їх тілах явні сліди насильницької смерті та виявляли зникнення з домоволодінь коштів.
      101. Після викриття ОСОБА_1 в умисному вбивстві з метою заволодіння майном ОСОБА_6 факт попередніх численних смертей самотніх літніх жінок упродовж нетривалого часу в одному селі нібито внаслідок нещасних випадків у сукупності з фактами зникнення з помешкань грошей, найму ОСОБА_2 засудженого для робіт в домоволодінні, звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_4 з проханням позичити кошти незадовго до її смерті, а також одержання ОСОБА_5 за кілька днів до загибелі значної суми коштів та інтересу заявника до її матеріального становища - могли викликати обґрунтовані підозри щодо обставин даних смертей.
      102. З огляду на викладене, факти й обставини справи не свідчать про те, що без зізнання ОСОБА_1 в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виключалася реальна можливість з`ясування органами досудового розслідування причин їх смерті шляхом призначення ексгумацій та судово-медичних експертиз трупів.
      103. Тому, на переконання Великої Палати, відсутні підстави вважати результати інших процесуальних дій «плодами отруєного дерева», а використання їх у вироку як допустимих доказів не суперечить нормам міжнародного права й національного законодавства.
      104. Загалом практика ЄСПЛ свідчить про можливість застосування певних винятків із загальної доктрини заборони використання «плодів отруєного дерева», наприклад, у випадку ситуації так званого «неминучого виявлення» доказів вчинення злочинного діяння (рішення у справі «Свєтіна проти Словенії» (Svetina v. Slovenia)).
      105. Практика Великої Палати також підтверджує можливість використання доказів з так званого незалежного джерела, що призводить до висновків про необхідність виключення доказів, отриманних із порушенням конвенційних прав заявників, але з посиланням у судових рішеннях на інші докази вчинення кримінального правопорушення (постанова Великої Палати від 13 листопада 2019 року у справі № 1-07/07).
      106. У досліджуваній справі Велика Палата не вбачає за можливе використовувати заначені вище виключення з доктрини заборони використання «плодів отруєного дерева». Хоча характер та результати слідчих дій за участю заявника та його захисника, під час яких були надані підтверджуючі та більш деталізовані свідчення щодо обставин та обстановки скоєння інкримінованих ОСОБА_1 злочинів, інші докази винуватості заявника свідчать про застосування процесуальних компенсаторних механізмів, які «очищують від бруду» порушення права заявника на захист у цій справі і дають підстави для повноцінного використання всієї сукупності отриманих доказів за винятком свідчень, наданих у явках з повинною ОСОБА_1 від 10 липня 2009 року.
      107. Згідно із висновками, викладеними Великою Палатою у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 1-305/2009, до необхідних умов, при дотриманні яких видається можливим зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема, на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі:
      - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом;
      - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду;
      - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом);
      - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів;
      - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.
      108. Ураховуючи викладене, Велика Палата вважає, що належним способом забезпечення restitutio in integrum для заявника є усунення правових наслідків порушень конвенційних прав особи шляхом виключення із судових рішень посилань на докази, одержані в результаті таких порушень.
      109. Ухвалюючи за результатом виключного судового провадження рішення, Велика Палата користується повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України (далі- КПК України).
      110. Згідно з частиною першою статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом, зокрема, змінити судові рішення.
      111. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду судових рішень Верховним Судом України були встановлені статтею 400-22 КПК України 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      112. Виходячи з наведеного, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і наслідки, необхідним та можливим способом виправлення таких порушень є зміна вироку й ухвали суду шляхом виключення посилання на явки з повинною засудженого від 10 липня 2009 року як на докази його винуватості в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що відповідатиме принципу юридичної визначеності, який передбачає повагу до засади res judicata - остаточності рішень суду.
      Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами
      113. Як видно з доповнень до заяви ОСОБА_1 , як на підставу для скасування ухвали Черкаського районного суду Черкаської області від 21 березня 2017 року та ухвали апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2017 року, якими йому відмовлено у задоволенні його заяви про перегляд вироку апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року за нововиявленими обставинами, засуджений посилається на рішення ЄСПЛ «Сіянко проти України».
      114. Зазначені доводи заяви ОСОБА_1 . Велика Палата відхиляє, оскільки вказані рішення суду не переглядалися міжнародною судовою установою, а тому не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ні відповідно до Глави 32-1 КПК 1960 року, ні до чинної на момент перегляду Глави 34 КПК України.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 466, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Заяву та доповнення до заяви ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року, ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2011 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Черкаської області від 19 жовтня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2011 року щодо ОСОБА_1 змінити.
      Виключити з вироку та ухвали суду посилання на явки з повинною засудженого від 10 липня 2009 року як на докази винуватості в умисних убивствах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
      У решті вирок та ухвалу суду залишити без зміни.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      О. Г. Яновська
      Судді:
      Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко Л. М. Лобойко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 91572019
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      1 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 907/29/19
      Провадження № 12-17гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року (головуючий Бонк Т. Б., судді Бойко С. М., Зварич О. В.) у справі № 907/29/19 за позовом Фермерського господарства «Колос» до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області про визнання незаконним та скасування рішення про реєстрацію права власності.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2019 року Фермерське господарство «Колос» (далі - позивач, ФГ «Колос», фермерське господарство) звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (далі - Держгеокадастр) та Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області (далі - Управління юстиції) про визнання незаконним і скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності за Головним управлінням Держземагентства у Закарпатській області на зазначені у позові земельні ділянки, що зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме:
      - на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 19,4942 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 222 , кадастровий номер 2121210100:06:001:0003,номер запису про право власності 8719775, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 573791821212, дата реєстрації - 10 лютого 2015 року, індексний номер 19322281 від 13 лютого 2015 року;
      - на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 14,6939 га за межами населених пунктів Дротинської сільської ради, контур № 123 , кадастровий номер 2121282100:03:001:0014,номер запису про право власності 8733422, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574731221212, дата реєстрації - 13 лютого 2015 року, індексний номер 19348867 від 14 лютого 2015 року;
      - на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 4,8951 га за межами населених пунктів Дротинської сільської ради, контур № 123 , кадастровий номер 2121282100:03:001:0010, номер запису про право власності 8733205, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574715321212, дата реєстрації - 13 лютого 2015 року, індексний номер 19348430 від 14 лютого 2015 року.
      1.2. Позов мотивовано тим, що рішенням державних реєстраторів Управління юстиції та діями Держгеокадастру, що незаконно заволодів зазначеними земельними ділянками, порушено права та інтереси ФГ «Колос» як правонаступника Колективного сільськогосподарського підприємства «8 Березня» (далі - КСП «8 Березня») та законного правонабувача на земельні ділянки, які знаходилися у власності КСП «8 Березня» на підставі державного акта на право колективної власності на землю серії ІІ-ЗК № 00005 (далі також - державний акт), виданого Виноградівською районною радою 29 листопада 1996 року, та згідно з рішенням зборів уповноважених членів КСП «8 Березня» (протокол від 30 грудня 1998 року № 7) були передані ФГ «Колос» відповідно до акта приймання-передачі матеріальних цінностей (земельних ресурсів) від 26 червня 2000 року.
      1.3. Заперечуючи проти позову, Держгеокадастр та Управління юстиції вказувалина відсутність прав позивача, на захист яких він звернувся з позовом. Так, вважали, що позивач не довів власного правонаступництва за КСП «8 Березня», оскільки правонаступництво виникає у разі реорганізації підприємства і стосується прав і обов`язків реорганізованого підприємства, проте у спірному випадку з Єдиногодержавного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) (запис від 26 червня 2000 року) вбачається, що здійснювалась реєстрація ФГ «Колос», а не його перереєстрація.
      1.4. Держгеокадастр також наголошує, що у рішенні зборів уповноважених членів КСП «8 Березня» від 30 грудня 1998 року (протокол № 7), на яке посилається позивач, не йдеться про реорганізацію КСП «8 Березня»шляхом перетворення його у ФГ «Колос»; відсутній передавальний (розподільчий) баланс між КСП «8 Березня»та ФГ «Колос»; майно КСП «8 Березня» ні на баланс, ні як внесок до статутного фонду ФГ «Колос» не передавалося. Посилається також на відсутність у тексті статуту ФГ «Колос» даних про землю, яка належала на праві колективної власності КСП «8 Березня».
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. КСП «8 Березня» відповідно до державного акта було передано у колективну власність 1338,2 га землі для ведення сільського господарства (т. 1, а. с. 85, 86).
      2.2. Позивач - ФГ «Колос» відповідно до даних ЄДР є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 03747509 (за яким раніше було зареєстровано КСП «8 Березня»), яке було створене 26 червня 2000 року.
      2.3. Відповідно до пункту 1.1 статуту ФГ «Колос», затвердженого його головою та зареєстрованого розпорядженням голови Виноградівської райдержадміністрації від 26 червня 2000 року № 331, господарство є самостійним господарюючим суб`єктом, який створений у відповідності із Законом України від 20 грудня 1991 року № 2009-XII «Про селянське (фермерське) господарство» (далі - Закон № 2009-XII) і є правонаступником КСП «8 Березня».
      2.4. Відповідно до пункту 7.2 статуту КСП «8 Березня» розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів, які згідно з пунктом 11.1 статуту є вищим органом управління підприємством.
      2.5. Відповідно до акта приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів) КСП «8 Березня» та ФГ «Колос»від 26 червня 2000 року, складеного на підставі рішення загальних зборів КСП «8 Березня» (протокол від 30 грудня 1998 року № 7), проведено приймання-передачу залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів) з балансу КСП «8 Березня» на баланс ФГ «Колос» включно зі спірною земельною ділянкою (т. 1, а. с. 79 - 84).
      2.6. Суди також установили, що державним реєстратором Виноградівського районного управління юстиції було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 19322281 від 13 лютого 2015 року) стосовно земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 19,4942 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 222 , кадастровий номер 2121210100:06:001:0003, номер запису про право державної власності 8719775, власник - Головне управління Держземагентства у Закарпатській області; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 573791821212. Підстава виникнення права власності - Закон України від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності»; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, - Управління Держземагентства у Виноградівському районі, дата державної реєстрації земельної ділянки - 5 листопада 2013 року (т. 1, а. с. 19).
      2.7. Також державним реєстратором Виноградівського районного управління юстиції було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 19348867 від 14 лютого 2015 року) стосовно земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 14,6939 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 123 , кадастровий номер 2121282100:03:001:0014, номер запису про право державної власності 8733422, власник - Головне управління Держземагентства у Закарпатській області; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574731221212. Підстава виникнення права власності - Закон України від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності»; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, - Управління Держземагентства у Виноградівському районі, дата державної реєстрації земельної ділянки - 28 листопада 2013 року (т. 1, а. с. 20).
      2.8. У подальшому державним реєстратором Виноградівського районного управління юстиції було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 19348430 від 14 лютого 2015 року) стосовно земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 4,8951 га за межами населених пунктів Виноградівської міської ради, контур № 123, кадастровий номер 2121282100:03:001:0010, номер запису про право державної власності 8733205, власник - Головне управління Держземагентства у Закарпатській області; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 574715321212. Підстава виникнення права власності - Закон України від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності»; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, - Управління Держземагентства у Виноградівському районі, дата державної реєстрації земельної ділянки - 24 жовтня 2013 року (т. 1, а. с. 21).
      2.9. Вищевказані рішення про державну реєстрацію прав та записи про державну реєстрацію права власності є предметом оскарження у цій справі.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Закарпатської області рішенням від 6 червня 2019 року у позові відмовив, зазначивши про те, що реєстрація ФГ «Колос» у ЄДР за тим же ідентифікаційним кодом, за яким було зареєстровано КСП «8 Березня», не може бути належним та достатнім доказом набуття в порядку правонаступництва права на спірні земельні ділянки, що були складовою частиною земель, які належали на праві колективної власності КСП «8 Березня» відповідно до вищезазначеного державного акта. Суд першої інстанції встановив, що позивач не оформляв у встановленому порядку право власності або користування на спірні земельні ділянки.
      3.2. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності власного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу щодо цих земельних ділянок як обов`язкової передумови реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства.
      3.3. Західний апеляційний господарський суд постановою від 3 грудня 2019 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року скасував;прийняв нове рішення, яким позов задовольнив;визнав незаконним та скасував рішення про державну реєстрацію права власності та записи про державну реєстрацію права власності за Держгеокадастром на земельні ділянки, що зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      3.4. Суд апеляційної інстанції, пославшись на приписи частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та врахувавши висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 299/3439/16-ц, виходив з доведеності позивачем обставин правонаступництва ФГ «Колос» з КСП «8 Березня», а відтак і його суб`єктивного матеріального права та охоронюваного законом інтересу щодо спірних земельних ділянок як обов`язкової передумови реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства.
      3.5. При цьому суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованим посилання Держгеокадастру на сплив позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено у справі, з огляду на те, що позивач дізнався про порушення свого права лише 26 грудня 2018 року під час виготовлення технічної документації із землеустрою на спірні земельні ділянки.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року, Держгеокадастр звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року.
      4.2. На обґрунтування касаційної скарги Держгеокадастр, зокрема, зазначає, що постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судувід 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, на яку посилався суд апеляційної інстанції, не може мати преюдиційного значення для вирішення спору у справі № 907/29/19, оскільки у цій справі беруть участь інші відповідачі, а отже, ця постанова не може бути прийнята судом як належний доказ правонаступництва позивача.
      4.3. Скаржник наголошує, що суд апеляційної інстанції, надавши оцінку доказам позивача на підтвердження правонаступництва, не оцінив кожен доказ окремо та в сукупності, допустивши порушення норм матеріального права та дійшовши помилкових висновків про підтвердження факту правонаступництва ФГ «Колос» за КСП «8 Березня».
      4.4. Таким чином, на переконання скаржника, матеріали справи не містять жодних доказів, які б підтверджували право власності позивача - ФГ «Колос» на земельні ділянки, що є предметом позову.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У наданому до суду відзиві позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
      5.2. ФГ «Колос», зокрема, зазначило, що Держгеокадастром не надано жодного належного та допустимого доказу щодо переходу у державну власність спірних земельних ділянок, зазначених у державному акті на право колективної власності на землю серії ІІ-ЗК № 00005, що належать на праві власності КСП «8 Березня», а відтак не доведено правомірного набуття права власності на спірні земельні ділянки за Головним управлінням Держземагентства у Закарпатській області та, відповідно, законності вчинених реєстраційних записів.
      5.3. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      6. Рух касаційної скарги
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 січня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Держгеокадастру на постанову Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року та зупинив дію цієї постанови до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
      6.2. У подальшому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 лютого 2020 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц.
      6.3. Так, у постанові від 6 листопада 2019 року, прийнятої у справі № 299/3439/16-ц, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, пославшись на те, що положеннями частини шостої статті 31 Закону України від 14 лютого 1992 року № 2114-XII «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (далі - Закон № 2114-XII) в редакції, чинній на момент перетворення КСП «8 Березня», передбачено, що при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов`язки колишнього підприємства, а також що аналогічні положення містилися в частині сьомій статті 34 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 887-XII), дійшов висновку, що частина земельної ділянки колективної власності, що належала КСП «8 Березня» на підставі державного акта на право колективної власності на землю серії ІІ-ЗК № 000054, яка є предметом спору, перейшла у власність правонаступника, тобто позивача (ФГ «Колос») у справі.
      6.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування наведених вище норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, зазначивши, що нормами спеціальних законів (закони № 2009-XII та № 2114-XII)не передбачалося можливості створення фермерського господарства саме шляхом перетворення з іншої юридичної особи, в тому числі і з колективного сільськогосподарського підприємства, з наступним правонаступництвом прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема і права власності на земельні ділянки.
      6.5. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, справа № 907/29/19 передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Як стверджував позивач, ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня»; його створено 26 червня 2000 року та зареєстровано згідно з розпорядженням голови Виноградівської районної державної адміністрації від 26 червня 2000 року № 331. Згідно з державним актом КСП «8 Березня» на праві колективної власності належала земельна ділянка загальною площею 1338,2 га для ведення сільського господарства, розташована в межах Виноградівської міської ради, Дротинської та Буківської сільських рад Виноградівського району Закарпатської області, яка в подальшому в порядку правонаступництва перейшла у власність позивача. Серед додатків до позову ФГ «Колос» додано рішення зборів «уповноважених КСП «8 Березня» від 30 грудня 1998 року (протокол № 7), акт приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей від 26 червня 2000 року та акт приймання-передачі земельних ресурсів від 26 червня 2000 року.
      7.2. Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, виходив, зокрема, з того, що за даними ЄДР, що містяться у матеріалах справи, у ЄДР відсутні відомості про те, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня».
      7.3. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим мотивуванням виходячи з таких міркувань. Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до ЄДР. Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19). Отже, відсутність у ЄДР відомостей про правонаступництво юридичної особи не позбавляє заінтересовану сторону права доводити наявність правонаступництва.
      7.4. Суд першої інстанції також установив, що за змістом наведеного протоколу № 7 йдеться про збори уповноважених КСП «8 Березня», на вирішення яких було винесено питання, зокрема, прийняття рішення щодо передачі залишку майна та земель, що не підлягають розпаюванню і не розпайовані, підприємству правонаступника ФГ «Колос»; затвердження розподільчого балансу; зняття з реєстрації КСП «8 Березня». Разом з тим матеріали справи не містять інформації про те, що таке рішення - щодо передачі залишку майна та земель, що не підлягають розпаюванню і не розпайовані, підприємству правонаступника ФГ «Колос» - було прийнято.
      7.5. Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги, що відповідно до пункту 7.2 статуту КСП «8 Березня» розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів, які згідно з пунктом 11.1 статуту є вищим органом управління підприємством. Статутом КСП «8 Березня» не передбачено такого органу самоуправління підприємства, як збори уповноважених.
      7.6. Виходячи з цього суд першої інстанції зробив висновок, що неспроможними є посилання на протокол № 7 зборів уповноважених та на акт приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів) від 26 червня 2000 року, складений на підставі протоколу № 7, як на підтвердження передачі ФГ «Колос» як правонаступнику КСП «8 Березня» земельних ділянок.
      7.7. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цими висновками, оскільки прийняття від імені юридичної особи рішення органом, який не передбачений статутом цієї юридичної особи, не створює правових наслідків, на які таке рішення спрямоване. Відповідно й акти приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів), складені на підставі такого рішення, не спричиняють і не підтверджують перехід права власності до ФГ «Колос».
      7.8. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, зробив висновок, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня». Зазначений висновок суд апеляційної інстанції обґрунтував, зокрема, посиланням на постанову Верховного Суду від 6 листопада 2019 року у справі №299/3439/16-ц за позовом ФГ «Колос» до Виноградівської міської ради про визнання частково недійсним та скасування рішення міської ради, визнання права власності на земельну ділянку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Верховний Суд у справі № 299/3439/16-ц підтвердив правильне встановлення судами попередніх інстанцій обставин у справі, в тому числі що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня», що підтверджується підпунктом 1.1 пункту 1 статуту ФГ «Колос».
      7.9. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком і звертає увагу, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи (частина перша статті 300 ГПК України). Отже, суд касаційної інстанції не має повноважень підтверджувати правильне встановлення судами нижчих інстанцій обставин у справі. Тому посилання на постанову суду касаційної інстанції як на таку, чиї висновки мають преюдиційне значення, є помилковим.
      7.10. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
      7.11. Таким чином, висновок суду про наявність правонаступництва є правовою оцінкою, яка не має преюдиційного значення. Відповідно до частини сьомої статті 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
      7.12. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє довід про те, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня», оскільки це підтверджується підпунктом 1.1 пункту 1 статуту ФГ «Колос». Статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону.
      7.13. Отже, суди не встановили обставин, які б засвідчували прийняття КСП «8 Березня» рішення про реорганізацію підприємства шляхом перетворення.
      7.14. Крім того, Указом Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» установлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі майна радгоспів. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства відповідно до списку, який додається до державного акта на право колективної власності на землю.
      7.15. Також необхідно зазначити, що Указом Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» передбачалося реформування протягом грудня 1999 року - квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом: забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб`єктів господарювання, заснованих на приватній власності.
      7.16. Отже, відповідно до зазначених указів паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність, зокрема, колективним сільськогосподарським підприємствам. Позивач не пояснив, а суди не встановили, яким чином у КСП «8 Березня» могли залишитися спірні землі сільськогосподарського призначення, які не підлягали розпаюванню та не були розпайовані. При цьому передання сільськогосподарських угідь від колективного сільськогосподарського підприємства до власності юридичної особи, землі якої не підлягають розпаюванню відповідно до вказаних указів, спричинило б порушення прав членів колективного сільськогосподарського підприємства на одержання відповідних земельних ділянок.
      7.17. Таким чином, на момент державної реєстрації за Держгеокадастром права власності на спірні земельні ділянки ФГ «Колос» не було ані власником зазначених земельних ділянок, ані землекористувачем на законних підставах.
      7.18. Посилання позивача - ФГ «Колос» на те, що до передачі спірних земельних ділянок у власність відповідача - Держгеокадастру необхідно було вилучити ці земельні ділянки у позивача, так само не ґрунтуються на нормах закону, що регулює спірні правовідносини, оскільки позивач не набув права на земельні ділянки і тому останні не підлягали вилученню від нього. Так само відсутні будь-які підстави для того, щоб отримувати дозвіл чи згоду позивача на передачу земельних ділянок.
      7.19. Позивач наголошував, що відповідно до даних ЄДР ФГ «Колос»є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 03747509, за яким раніше було зареєстровано КСП «8 Березня», що, в свою чергу, також указує на обставини правонаступництва.
      7.20. Так, ЄДР є компонентом інфраструктури державної статистики. На його основі органи статистики забезпечують ведення державного обліку та ідентифікацію суб`єктів господарської дальності, однак повноваженнями на проведення реєстраційних дій щодо підприємства не наділені.
      7.21. Функція органів статистики щодо ведення ЄДР визначена Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 118 (у новій редакції постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 року № 499, далі - Положення про ЄДР).
      7.22. Відповідно до пункту 6 Положення про ЄДР (в чинній редакції) ідентифікаційний код зберігається за суб`єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним; у разі перетворення юридичної особи, крім центральних органів виконавчої влади, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код; у разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом; в інших випадках припинення юридичної особи присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб`єктам забороняється. Відповідно до пункту 15 Положення про ЄДР (в редакції станом на день створення ФГ «Колос») ідентифікаційний код є єдиним для всього інформаційного простору України і зберігається за суб`єктом протягом усього періоду його існування; у разі перереєстрації (створення) суб`єкта господарської діяльності, що є правонаступником прав і майнових зобов`язань свого попередника, за ним зберігається ідентифікаційний код попередника.
      7.23. Отже, відповідно до наведених норм ідентифікаційний код юридичної особи має бути унікальним, а присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником новоствореної юридичної особи, не допускається. Водночас помилкове присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником цієї новоствореної юридичної особи, свідчить про порушення законодавства, але така помилка не є підставою правонаступництва.
      7.24. Крім того, суди не встановили обставин, які б засвідчували вихід членів КСП «8 Березня» з його складу.
      7.25. При цьому відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2114-XII у редакції, чинній станом на момент створення ФГ «Колос», колективне сільськогосподарське підприємство (далі - підприємство) є добровільним об`єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування.
      7.26. Згідно зі статтею 5 указаного Закону членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу зі складу його членів. Членами підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут.
      7.27. Тобто, колективне сільськогосподарське підприємство створювалося як добровільне об`єднання необмеженого кола громадян, з єдиною вимогою, що такі громадяни досягли 16-річного віку.
      7.28. У свою чергу, на момент створення ФГ «Колос» відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, були врегульовані Законом № 2009-XII.
      7.29. Відповідно до частин першої - третьої та п`ятої статті 2 Закону № 2009-XII у редакції, чинній на момент створення ФГ «Колос», селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. При створенні одним із членів сім`ї селянського (фермерського) господарства інші члени сім`ї та родичі самостійно приймають рішення про участь у його діяльності.
      7.30. Аналіз вищевказаних норм свідчить, що, на відміну від колективного сільськогосподарського підприємства, селянське (фермерське) господарство визначалося як підприємництво саме сімейного типу, коли членами селянського (фермерського) господарства могли бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі.
      7.31. Отже, колективне сільськогосподарське підприємство, члени якого не є подружжям, їх батьками, дітьми, які досягли 16-річного віку, іншими родичами, не могло бути перетворене на селянське (фермерське) господарство.
      7.32. Таким чином, згідно з відомостями, які містяться у витягу з ЄДР, 26 червня 2000 року проводилась реєстрація нового підприємства - ФГ «Колос», а не перетворення КСП «8 Березня».
      7.33. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що навіть у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП «8 Березня» шляхом перетворення в іншу юридичну особу колишні члени КСП «8 Березня» автоматично повинні були б стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників.
      7.34. Натомість згідно зі статутом ФГ «Колос», єдиним засновником останнього є ОСОБА_1 . Тобто перетворення з КСП «8 Березня» у ФГ «Колос» не відбулося, оскільки склад засновників (учасників) КСП «8 Березня» та ФГ «Колос» не співпадають.
      7.35. Посилання ж позивача на прийняття 30 грудня 1998 року зборами уповноважених КСП «8 Березня» рішення про зняття з реєстрації цього підприємства у всіх реєстраційних органах з метою ліквідації заборгованості останнього (пункт 5 протоколу № 7) визнається Великою Палатою Верховного Суду необґрунтованим, оскільки таке рішення є рішенням не про реорганізацію, а про припинення юридичної особи способом, який не відповідав чинному на той час законодавству.
      7.36. Отже, реорганізація КСП «8 Березня» шляхом перетворення у ФГ «Колос» не відбувалася, оскільки 26 червня 2000 року було проведено реєстрацію нового підприємства - ФГ «Колос».
      7.37. За таких обставин ФГ «Колос» не набуло статусу землекористувача чи статусу власника спірних земельних ділянок КСП «8 Березня», що є предметом спору.
      7.38. Обов`язковою передумовою для реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства є наявність у позивача суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, які порушуються, не визнаються або оспорюються іншими особами - відповідачами, та на захист якого спрямоване звернення до суду з позовом.
      7.39. Частиною першою статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.40. Вирішуючи спір по суті, суд повинен установити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні спричиняє прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших установлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
      7.41. Таким чином, як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень у справі права позивача оскаржуваними рішеннями про реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки не порушені.
      7.42. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, а відтак дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.
      7.43. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, наведеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 6 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, про можливість перетворення колективного сільськогосподарського підприємства на фермерське господарство за подібних обставин справи.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      8.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.2. Частинами першою, третьою та четвертою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      8.3. Відповідно до частини першої статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      8.4. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції та наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції з мотивів, наведених у цій постанові.
      Щодо судових витрат
      8.5. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      8.6. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування постанови апеляційного господарського суду та залишення в силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 306, 308, 311, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській областізадовольнити частково.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 3 грудня 2019 року у справі № 907/29/19 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року у справі № 907/29/19 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Господарського суду Закарпатської області від 6 червня 2019 року у справі № 907/29/19 залишити в силі.
      5. Стягнути з Фермерського господарства «Колос» (код ЄДРПОУ 03747509) на користь Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (код ЄДРПОУ 39766716) 11525 (одинадцять тисяч п`ятсот двадцять п`ять) гривень 89 коп. судового збору за розгляд касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91555342