Постанова ВС-ККС щодо територіальної підсудності за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Ухвала
Іменем України

22 квітня 2020 року

м. Київ

Провадження № 51 - 1901 впс 20

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого - Кравченка С.І.,

суддів: Білик Н.В., Остапука В.І.

розглянув клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12019160240002385, з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів,

встановив:

До Касаційного кримінального суду Верховного Суду в порядку ст. 34 КПК України надійшло клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, із Заводського районного суду м. Миколаєва до Приморського районного суду м. Одеси.

Клопотання мотивовано тим, що досудове розслідування у вказаному провадженні здійснюється Другим слідчим відділом СУ ТУ ДБР, розташованим у м. Миколаєві. Однак, як вбачається із протоколів огляду від 8.10.2019 року та пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 20.09.2019 року, цей відділ розташований за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, буд. 59 , та належить, відповідно, до територіальної юрисдикції Приморського районного суду м. Одеси, а тому, на думку захисника, матеріали провадження необхідно передати на розгляд до цього суду.

Учасники провадження вчасно повідомлені про день і час розгляду клопотання, в судове засідання не з`явились. Заперечень та клопотань про відкладення розгляду не надійшло.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали провадження та перевіривши доводи, наведені у клопотанні, суд дійшов висновку, що воно не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Встановлення правил підсудності має важливе значення для правильного функціонування судової системи, а також для виконання судами покладених на них завдань і визначення суду, компетентного здійснювати кримінальне провадження щодо конкретного кримінального правопорушення. Підсудність є ефективним засобом, який сприяє тому, щоб конкретна кримінальна справа розглядалася і вирішувалася судом законним, компетентним, незалежним і неупередженим, як того вимагають ст. 7 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права .

Згідно з пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) «кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на розгляд судом, встановленим законом». А відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

За допомогою правил про підсудність забезпечується також рівність всіх громадян перед законом і судом (ст. 24 Конституції України та ст. 10 КПК України). Будучи одним з проявів цієї конституційної засади, чітко встановлена законом підсудність набуває ознак суб`єктивного права людини на законного суддю, тобто права будь-якої людини знати наперед, який саме суд і в якому складі відповідно до закону правомочний здійснювати стосовно нього судове провадження, якщо така необхідність виникне.

Важливість суворого дотримання правил про підсудність доводиться і практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, як порушення вимог пункту 1 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ розглядає порушення правил територіальної підсудності внаслідок передання справи з одного суду до іншого без належного законного обґрунтування, незважаючи на наявність чітких підстав зміни територіальної підсудності, встановлених у КПК України (див. пункт 98 рішення ЄСПЛ у справі «Фельдман проти України»).

Відповідно до ч. 1 ст. 34 КПК України кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо: 1) до початку судового розгляду виявилося, що кримінальне провадження надійшло до суду з порушенням правил підсудності; 2) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити склад суду для судового розгляду; 3) обвинувачений чи потерпілий працює або працював у суді, до підсудності якого належить здійснення кримінального провадження; 4) ліквідовано суд або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який здійснював судове провадження.

З огляду на абз. 1 ч. 3 ст. 34 цього Кодексу, питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, вирішується колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду за поданням суду апеляційної інстанції або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п`яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що постановляється вмотивована ухвала.

З наявних у суді касаційної інстанції матеріалів вбачається, що в провадженні слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва Гаврасієнко В.О. перебувало клопотання слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, Васильєва А.О. про застосування до підозрюваного ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту.

Територіальне управління Державного бюро розслідувань розташоване у місті Миколаєві, в межах територіальної юрисдикції Заводського районного суду міста Миколаєва та поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 132 КПК України, клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.

Згідно положень ст. 38 КПК України органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є: 1) слідчі підрозділи: а) органів Національної поліції; б) органів безпеки; в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; г) органів Державного бюро розслідувань; 2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

Тобто, чинний кримінальний процесуальний закон визначає органами досудового розслідування не службових осіб - слідчих цих органів досудового розслідування, - а відповідні державні установи - слідчі підрозділи та підрозділи детективів.

Статтею 1 КПК України передбачено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим Кодексом та іншими законами України.

Частиною 6 ст. 9 КПК України визначено, що у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу.

Тому, слідчий суддя, слідчий та прокурор мають керуватися виключно положеннями КПК України та нормативно-правовими актами, які йому не суперечать.

Таким чином, територіальна підсудність визначається за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ.

Окрім того, слід зазначити, що 17 квітня 2020 року, слідчим суддею Заводського районного суду м. Миколаєва Гаврасієнко В.О. було відмовлено у задоволенні клопотання та обрано ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання.

Враховуючи викладене, підстави для направлення матеріалів клопотання до іншого суду в межах юрисдикції різних апеляційних судів, відсутні.

Керуючись ст. 34 КПК України, суд

постановив:

Клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12019160240002385, із Заводського районного суду м. Миколаєва до Приморського районного суду м. Одеси, залишити без задоволення.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

С.І. Кравченко Н.В. Білик В.І. Остапук

Джерело: ЄДРСР 88880636

https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88880636?from=88880636

Link to comment
Share on other sites

Верховний суд зазначив, що згідно положень ст. 38 КПК України органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є: 1) слідчі підрозділи: а) органів Національної поліції; б) органів безпеки; в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; г) органів Державного бюро розслідувань; 2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

Тобто, чинний кримінальний процесуальний закон визначає органами досудового розслідування не службових осіб - слідчих цих органів досудового розслідування, - а відповідні державні установи - слідчі підрозділи та підрозділи детективів.

Таким чином, територіальна підсудність визначається за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ.

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      06 липня 2021 року
      м. Київ
      Провадження № 13-3зво21
      Справа № 1-7/2010
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Лобойка Л. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
      заявника ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),
      захисника Цику Н. В. (у режимі відеоконференції),
      прокурора Трояна О. Л.
      розглянула в судовому засіданні спільну заяву ОСОБА_1 та його захисника Цику Нелі Василівни про перегляд вироку Апеляційного суду Чернівецької області від 06 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2012 року щодо ОСОБА_1 на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Стислий зміст судових рішень
      1. Вироком Апеляційного суду Чернівецької області від 06 грудня 2010 року ОСОБА_1 засуджено:
      - за пунктами 4, 6, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      - за частиною другою статті 15, пунктами 1, 4, 6, 12 частини другої статті 115 цього Кодексу - до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      - за частиною четвертою статті 187 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      2. На підставі статті 70 зазначеного Кодексу за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання призначених покарань, ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      3. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , питання про перегляд судових рішень щодо яких у заяві не порушується.
      4. Вироком суду першої інстанції ОСОБА_1 визнано винуватим у скоєнні у стані алкогольного сп`яніння за попередньою змовою з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розбійного нападу, поєднаного з проникненням у житло і заподіянням потерпілим тяжких тілесних ушкоджень, умисного вбивства з корисливих мотивів з особливою жорстокістю й замаху на вбивство двох осіб з корисливих мотивів з особливою жорстокістю за таких обставин.
      5. 20 серпня 2008 року близько 02 год. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , заздалегідь розподіливши між собою ролі, приготувавши дерев`яні та металеву палиці, рукавиці й мотузку, з метою заволодіння майном подружжя ОСОБА_5 прибули до розташованого в селі Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області будинку потерпілих, на який вказав ОСОБА_1 . Через вікно співучасники злочину проникли до помешкання, де напали на ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров`я. Зв`язавши потерпілих, діючи з особливою жорстокістю, завдаючи ОСОБА_6 та ОСОБА_5 особливих страждань, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 упродовж тривалого часу наносили їм численні удари палицями в різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи, й вимагали негайно віддати їм гроші. Після відмови потерпілих нападники продовжили побиття з умислом на вбивство, у результаті чого ОСОБА_5 загинув на місці події, а ОСОБА_6 було завдано тяжких тілесних ушкоджень у виді відкритої черепно-мозкової травми з переломами кісток черепа і забоєм головного мозку.
      6. Переконавшись, що потерпілі не подають ознак життя, помилково вважаючи вбитими їх обох, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обшукали будинок і заволоділи майном подружжя ОСОБА_5 загальною вартістю 1465 грн, після чого залишили місце події й розпорядилися викраденим на власний розсуд. Життя ОСОБА_6 було врятовано завдяки наданій у подальшому кваліфікованій медичній допомозі, тобто її смерть не настала з причин, які не залежали від волі співучасників злочину.
      7. Крім цього, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 засуджено за частиною третьою статті 185 КК за вчинення за попередньою змовою між собою в ніч з 30 на 31 серпня 2008 року двох крадіжок у місті Кіцмань, поєднаних із проникненням у приміщення, та однієї крадіжки в селі Мамаївці Кіцманського району, скоєної в ніч з 31 серпня на 01 вересня 2008 року в аналогічний спосіб.
      8. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 24 квітня 2012 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишено без зміни.
      Стислий зміст рішення ЄСПЛ
      9. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 08 жовтня 2020 року у справі «Шуманський проти України», яке набуло статусу остаточного, констатовано недотримання конвенційних прав ОСОБА_1 під час досудового розслідування і судового розгляду справи.
      10. За висновками Суду, Україна порушила міжнародні зобов'язання за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція, ЄКПЛ) у матеріальному і процесуальному аспектах (пункт 55 рішення). Визнавши відповідні доводи заявника обґрунтованими, Суд виходив з того, що під час перебування під контролем правоохоронних органів ОСОБА_1 отримав тілесні ушкодження, і даний факт міг свідчити про жорстоке поводження з ним (пункти 45-48). Однак за небезпідставними скаргами заявника на таке поводження ефективного розслідування не проведено, у зв`язку з чим доводи ОСОБА_1 про застосування щодо нього насильства працівниками міліції не були переконливо спростовані з застосуванням належної правової процедури (пункти 48, 49, 51-54).
      11. Тримання заявника під вартою в період з 05 до 08 вересня 2008 року ЄСПЛ оцінив як свавільне й несумісне з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції, виходячи з того, що попри зовнішнє оформлення позбавлення ОСОБА_1 свободи як адміністративного арешту фактично його в цей період допитували щодо обставин розбійного нападу, вбивства і замаху на вбивство, тобто по суті поводилися з ним як з підозрюваним у злочинах. З огляду на викладене міжнародна судова установа визнала, що по суті адміністративний арешт заявника був частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі без забезпечення зумовлених таким становищем процесуальних прав (пункти 60, 62).
      12. Як установив ЄСПЛ, під час судового розгляду справи щодо ОСОБА_1 не було дотримано вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з використанням судом у вироку як частини доказів обвинувачення даних явки з повинною, відібраної в ОСОБА_1 за відсутності правової допомоги, внаслідок неспростованого факту жорстокого поводження й за обставин, що позбавляли його встановлених законом процедурних гарантій захисту прав підозрюваного (пункт 75).
      ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА, ЙОГО ЗАХИСНИКА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Позиція заявника
      13. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 та його захисник просять суд скасувати вирок та ухвалу в частині засудження заявника та ухвалити нове рішення, яким провадження у справі щодо нього закрити. На обґрунтування своїх вимог автори заяви зазначають, що суд використав у вироку як одне з джерел доказів винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів його явку з повинною, одержану внаслідок констатованих міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника. Звертається увага в заяві і на наявність у матеріалах справи пояснень ОСОБА_1 , датованих 06 вересня 2008 року, відібраних працівниками міліції аналогічним незаконним шляхом.
      14. Аналізуючи докази, на яких ґрунтується вирок, ОСОБА_1 і захисник наводять детальні аргументи щодо недоведеності винуватості заявника у розбої, вбивстві та замаху на вбивство. Автори заяви зазначають, що взяті судом до уваги початкові показання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 містять низку протиріч щодо істотних обставин події і також були отримані в результаті тиску та погроз працівників міліції, потерпіла ОСОБА_6 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 березня 2009 року (за результатами якого постановлений вирок було скасовано у касаційному порядку) не впізнавала ОСОБА_1 як учасника нападу, не могла роздивитися особу в нічний час у темряві, й об`єктивних даних про причетність заявника до злочинів органами досудового слідства й судом не встановлено.
      15. У судовому засіданні ОСОБА_1 і захисник Цику Н. В. підтримали свою спільну позицію, викладену в заяві.
      Позиція інших учасників провадження
      16. Прокурор вважає за необхідне змінити вирок та ухвалу шляхом виключення посилання як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів на дані його явки з повинною, а в решті судові рішення залишити без зміни. Крім цього, прокурор заявив клопотання про виправлення Великою Палатою описки у вступній частині ухвали ВССУ, в якій унаслідок технічної помилки зазначено про участь у розгляді справи судді Крещенка А. М., замість Фурика Ю. П .
      17. Потерпіла ОСОБА_6 у своїй письмовій заяві, яка надійшла на адресу Верховного Суду, виклала власні заперечення проти задоволення вимог ОСОБА_1 та його захисника і прохання залишити вирок та ухвалу без зміни як законні й обґрунтовані.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень вимог Конвенції
      18. Мотивуючи у вироку свої висновки про доведеність пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення, суд використав як одне з джерел доказів протокол явки з повинною заявника від 08 вересня 2008 року, у якій він підтверджував свою участь разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні злочину щодо подружжя ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 195, 196).
      19. Проте дані цього документа не можуть вважатися допустимими доказами у зв'язку з невідповідністю способу їх одержання вимогам Конвенції і нормам національного законодавства.
      20. Як видно з матеріалів справи, після вступу у справу захисника заявник відмовився від своїх початкових зізнань у причетності до нападу на потерпілих, стверджуючи, що ці зізнання були відібрані в нього в результаті погроз і насильства з боку службових осіб правоохоронних органів.
      21. Зазначені доводи ОСОБА_1 об`єктивно підтверджувалися даними висновку судово-медичної експертизи № 2594екс від 16 вересня 2008 року про наявність у нього значної кількості тілесних ушкоджень у виді синців, заподіяння яких у період з 05 до 08 вересня 2008 року за обставин, повідомлених у скаргах заявника на дії працівників міліції, не виключалося (т. 4, а. с. 60). Тоді як після затримання ОСОБА_1 05 вересня 2008 року жодних тілесних ушкоджень у нього зафіксовано не було.
      22. З огляду на виявлення на тілі заявника слідів насильства, яке могло бути застосоване в період фактичного тримання під вартою, і відсутність з боку компетентних органів держави переконливого спростування доводів ОСОБА_1 про отримання ним тілесних ушкоджень у результаті катування працівниками міліції, ЄСПЛ констатував порушення права заявника у матеріальному аспекті статті 3 Конвенції (пункти 45, 54, 55 рішення Суду).
      23. Не було реалізовано право ОСОБА_1 й у процесуальному аспекті цієї статті, оскільки його небезпідставні твердження про застосування недозволених методів слідства не були перевірені у спосіб, який би відповідав міжнародним зобов`язанням України.
      24. Зокрема, за висновками Суду, з`ясування обставин, зазначених у скаргах ОСОБА_1 , без порушення кримінальної справи, у порядку лише дослідчої перевірки, процедура якої включала обмежений перелік процесуальних дій і не передбачала набуття заявником статусу потерпілого, не може вважатися ефективним розслідуванням доводів про жорстоке поводження. Більше того, ОСОБА_1 навіть не було опитано, що вже саме по собі свідчило про однобічний і поверхневий характер перевірки (пункти 51, 52 рішення).
      25. Відмовляючи постановою від 16 січня 2009 року в порушенні кримінальної справи за цими фактами, прокурор обмежився посиланням на проведення судово-медичної експертизи заявника через кілька днів після закінчення строку його адміністративного арешту в Кіцманському районному відділі міліції, на відсутність скарг ОСОБА_1 з приводу застосування недозволених методів слідства впродовж зазначеного строку, а також голослівним припущенням можливості отримання ним тілесних ушкоджень через власну необережність (т. 1, а. с. 68-70).
      26. Проте під час перевірки залишено поза увагою, що після закінчення терміну адміністративного арешту заявника було одразу затримано в порядку статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) й переведено до ізолятора тимчасового тримання. Тобто ОСОБА_1 безперервно продовжував перебувати під контролем правоохоронних органів, що покладало на ці органи обов`язок встановити дійсні обставини отримання ним тілесних ушкоджень.
      27. Що стосується відсутності скарг заявника на дії працівників міліції в період з 05 до 08 вересня 2008 року, то викликає сумніви реальна спроможність ОСОБА_1 зробити це в умовах свавільного позбавлення свободи, цілковитої залежності від зазначених службових осіб і відсутності доступу до юридичної допомоги. Водночас у подальшому заявник подав таку скаргу через свого захисника після вступу останнього у справу 09 вересня 2008 року. Наведене переконливо свідчило про наявність у ОСОБА_1 з перших днів його арешту претензій до правоохоронних органів, які він офіційно заявив одразу після усунення перешкод у реалізації відповідних прав.
      28. Виходячи із зазначеного Суд визнав неефективним розслідування доводів заявника про жорстоке поводження, за результатами якого винесено постанову від 16 січня 2009 року про відмову в порушенні кримінальної справи (пункти 48, 49 рішення).
      29. Таким чином, твердження заявника про застосування щодо нього насильства не були предметом перевірки, процедура якої узгоджувалася б з вимогами Конвенції і практикою ЄСПЛ, а отже не спростовані з дотриманням належної правової процедури. Відтак узяті судом до уваги висновки прокуратури, викладені у постанові про відмову в порушенні кримінальної справи, про непідтвердженя зазначених ОСОБА_1 фактів не могли бути доказом відсутності жорстокого поводження з ним.
      30. Крім цього, ЄСПЛ констатував порушення вимог статті 5 Конвенції у зв`язку з незаконністю тримання ОСОБА_1 під вартою в період з 05 до 08 вересня 2008 року і непроведенням змістовної перевірки доводів заявника щодо фальсифікації матеріалів справи про адміністративне правопорушення для допитів його щодо обставин злочинів в умовах позбавлення свободи без забезпечення процесуальних прав підозрюваного (пункт 75 рішення). Даний факт, на переконання Великої Палати, за цих конкретних обставин справи впливає на допустимість як доказів початкових зізнань заявника у злочинній діяльності.
      31. Зокрема, під час судового розгляду не були переконливо спростовані доводи ОСОБА_1 про те, що поставленого йому за провину адміністративного проступку він не скоював, а одразу після доставлення до Кіцманського районного відділу міліції і впродовж усього часу адміністративного арешту його допитували про обставини розбійного нападу, вбивства і замаху на вбивство. Більше того, наявні в матеріалах справи пояснення заявника про його участь у цих злочинах датовані 06 вересня 2008 року, що охоплюється зазначеним вище періодом і передує написанню явки з повинною та затриманню заявника у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом (т. 1, а. с. 197-200).
      32. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу на те, що офіційне документування затримання ОСОБА_1 за підозрою у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин, за яке кримінальний закон одним з альтернативних покарань передбачає довічне ув`язнення, у силу вимог пункту 4 частини першої статті 45 КПК 1960 року зобов`язувало органи досудового розслідування невідкладно забезпечити його послугами захисника.
      33. Зазначене, в сукупності з фактом відібрання в заявника явки з повинною в останній день адміністративного арешту, дає достатні підстави для висновку, що застосування відносно нього цього заходу було штучним і переслідувало приховану мету - забезпечення перебування ОСОБА_1 під безперервним контролем правоохоронних органів для допиту щодо обставин злочинів у позапроцесуальний спосіб, уникаючи дотримання встановлених законом гарантій захисту прав підозрюваного, що створювало умови для застосування недозволених методів слідства як засобів отримання визнавальних свідчень.
      34. Національні суди, взявши до уваги як допустимі докази дані протоколу явки з повинною заявника від 08 вересня 2008 року, не здійснили ґрунтовної перевірки його доводів про одержання зазначених доказів унаслідок застосування насильства, погроз, порушення права на захист у період позапроцесуального тримання під вартою і не навели у власних рішеннях переконливих аргументів на їх спростування.
      35. Висновки ЄСПЛ свідчать про відібрання явки з повинною в результаті порушення державою міжнародних зобов`язань, за обставин, що викликали сумніви в добровільності зізнання у злочинах. Використання судом даних цього документа на підтвердження висунутого ОСОБА_1 обвинувачення суперечило встановленими пунктом 1, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції гарантіям справедливості судового розгляду.
      36. Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку та ухвали в контексті констатованих міжнародною судовою установою порушень вимог Конвенції, Велика Палата звертає увагу, що на час прийняття цих судових рішень були чинними Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV).
      37. Згідно зі статтею 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
      38. Як передбачено частиною першою статті 15 Закону № 1906-IV, чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права. Органи державної влади, до відання яких віднесені врегульовані цими договорами питання, згідно із частиною першою статті 16 зазначеного Закону забезпечують виконання відповідних міжнародних зобов`язань.
      39. Таким чином, під час розгляду справи суди зобов`язані були дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
      40. Встановлені міжнародно-правовими нормами і сформовані ЄСПЛ стандарти захисту прав людини в межах кримінально-процесуальних процедур доказування відображені і в нормах національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
      41. Зокрема, у розумінні частини першої статті 65 КПК 1960 року доказами можуть вважатися лише дані, на підставі яких передбачені цим Кодексом обставини кримінальної справи встановлюються у визначеному законом порядку.
      42. З наведеної правової норми слідує, що обов`язковим критерієм допустимості доказів є одержання їх у законний спосіб. Порушення цієї вимоги є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже згідно з частиною третьою статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
      43. Частина третя статті 22 КПК 1960 року встановлює заборону домагатись показань обвинувачених та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.
      44. У справах про злочини, за які передбачено покарання у виді довічного ув`язнення, участь захисника згідно з пунктом 4 частини першої статті 45 КПК 1960 року є обов`язковою з моменту пред`явлення обвинувачення чи затримання особи, яке за наявності для того законних підстав має здійснюватися в порядку, встановленому статтею 115 цього Кодексу.
      45. Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий, орган дізнання відповідно до частини шостої статті 106, частини першої статті 115 КПК 1960 року зобов`язані вчинити одну з таких дій: звільнити затриманого або доставити його до судді з поданням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
      46. Суди, які розглядали справу щодо ОСОБА_1 , мали дотримуватися вимог частини першої статті 67, частини третьої статті 323 КПК 1960 року. Згідно з цими нормами процесуального права суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись законом. Зазначене включає обов`язок перевіряти кожний доказ на предмет допустимості за критерієм законності його одержання.
      47. Таким чином, не відповідає нормам міжнародного права і національного кримінально-процесуального закону використання судами як доказів винуватості у злочинах ОСОБА_1 даних протоколу його явки з повинною, відібраної в результаті неспростованих фактів жорстокого поводження, в умовах порушення права на захист і позбавлення свободи у позапроцесуальний спосіб.
      48. Власне зізнання заявника у причетності до нападу на сім`ю ОСОБА_5 було одержане в результаті встановлених Судом порушень його прав, гарантованих статтями 3, 5, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Обґрунтування обвинувального вироку національного суду доказами, отриманими таким шляхом, було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду, встановленими пунктом 1 статті 6 наведеного джерела міжнародного права.
      49. Становище, яке ОСОБА_1 мав до порушення своїх прав за статтями 3 і 5 Конвенції, не може бути відновлене шляхом втручання в оскаржувані судові рішення в будь-який спосіб. Адекватним способом захисту цих прав заявника є присуджена йому ЄСПЛ справедлива сатисфакція, а також проведення ефективного розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження.
      50. Переглядаючи вирок та ухвалу на підставі пункту 2 частини третьої статті 459 КПК, Велика Палата вирішує питання щодо впливу на законність і обґрунтовананість цих рішень констатованого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань, зокрема з точки зору допустимості покладених в основу вироку доказів за критерієм відповідності способу їх одержання вимогам Конвенції.
      51. Водночас Верховний Суд не наділений повноваженнями здійснювати розслідування дій працівників правоохоронних органів, встановлювати факти й обставини можливих порушень ними закону і давати відповідним діям юридичну оцінку на предмет наявності або відсутності в них ознак дисциплінарних чи кримінальних правопорушень. Вжиття таких заходів і прийняття відповідних рішень належать до компетенції дисциплінарних комісій органів (підрозділів) Національної поліції України та/або Державного бюро розслідувань відповідно до «Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України», «Положення про дисциплінарні комісії в Національній поліції України», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 листопада 2018 року № 893, а також пункту 1 частини четвертої статті 216 КПК. Виконання рішення міжнародної судової установи вимагає від держави проведення ефективного розслідування доводів заявника про жорстоке поводження з ним службових осіб органу досудового слідства.
      52. ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися до компетентних правоохоронних органів з заявою про протиправні дії працівників міліції. В разі отримання заяви зазначені органи зобов`язані в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку ретельно перевірити відповідні факти, вжити заходів для повного, всебічного й об`єктивного встановлення дійсних обставин подій і прийняти рішення, яке б відповідало нормам національного права і міжнародним зобов`язанням України.
      53. Однак, оскільки в результаті жорстокого поводження, якому ОСОБА_1 піддавався в період позапроцесуального тримання під вартою, було отримано зафіксовані в явці з повинною і використані судом в обвинувальному вироку його самовикривальні свідчення, Велика Палата оцінює юридичні наслідки цих порушень з точки зору їх впливу на справедливість судового провадження і можливих способів виправлення відповідних процедурних недоліків незалежно від доказової сили даних явки з повинною і того, чи були вони вирішальними для засудження заявника .
      54. Порушення прав ОСОБА_1 за статтями 3, 5, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції тягне недопустимість як доказів даних протоколу його явки з повинною, посилання на які підлягають виключенню з судових рішень.
      55. Пояснень заявника, датованих 06 вересня 2008 року, одержаних аналогічним протиправним шляхом, суди у вироку й ухвалі не використовували. З огляду на викладене процедура відібрання цих пояснень не впливає на законність і обґрунтованість судових рішень, які є предметом перегляду.
      56. Разом із тим, нівелювання доказового значення явки з повинною ОСОБА_1 не ставить під сумнів правильності висновків судів щодо визнання його винуватим у вчиненні розбою, умисного вбивства і замаху на вбивство за наведених у вироку обставин і кримінально-правової оцінки дій заявника.
      57. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що в явці з повинною заявник не підтверджував своєї присутності в будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_6 і вчинення щодо них будь-яких насильницьких дій. Як слідувало зі змісту зазначеного документа, ОСОБА_1 запропонував ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вчинити крадіжку з цього будинку, вказавши іншим співучасникам дорогу, прибув з ними на місце події, однак у житло сім`ї ОСОБА_5 не заходив, а чекав ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в автомобілі (т. 1, а. с. 195, 196).
      58. Висновки суду про безпосередню участь заявника у нападі на потерпілих, вчиненому в їх будинку, ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку й ухвалі та які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом згідно зі статтею 67 КПК 1960 року. Невідповідності вимогам Конвенції процедури одержання цих доказів міжнародною судовою установою не констатовано.
      59. Зокрема, суд узяв до уваги досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як підозрюваних, надані в присутності захисника, у тому числі під час пред`явлення їм ОСОБА_1 для впізнання за фотознімками, а також свідчення ОСОБА_3 під час відтворення обстановки і обставин події та на очній ставці з ОСОБА_1 , зафіксовані у відповідних протоколах і на відеозаписах. У цих показаннях ОСОБА_3 і ОСОБА_2 підтверджували, що заявник, котрий тоді представлявся ОСОБА_8 , запропонував їм заволодіти майном сім`ї ОСОБА_5 з проникненням у їх житло, показав дорогу до цього домоволодіння і разом з ними брав участь у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 201-203, 205-209, 213, 214; т. 4, а. с. 168-173, 268-272). Як зазначав ОСОБА_2 , коли в будинку вони з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зв`язали потерпілих і вимагали гроші, ОСОБА_1 разом з ним бив ОСОБА_5 , завдаючи численних ударів палицею по голові та всьому тілу (т. 4, а. с. 168-173).
      60. Як видно з вироку, суд відповідно до вимог статті 67 КПК 1960 року оцінив свідчення інших співучасників злочинів з точки зору належності, допустимості, достовірності та достатності в сукупності з іншими доказами для визнання пред`явленого заявнику обвинувачення доведеним. За результатами судового розгляду не було встановлено жодних обставин, які могли б давати цим особам підстави для обмови ОСОБА_1 і ставити під сумнів правдивість їх початкових показань.
      61. Доводи ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про те, що наведені вище свідчення вони давали в результаті застосування недозволених методів слідства, ретельно перевірялися судом і не знайшли об`єктивного підтвердження. Постановами прокурора від 19 грудня 2008 року та від 05 липня 2010 року відмовлено в порушенні за відповідними заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 кримінальної справи щодо працівників Кіцманського районного відділу УМВС України в Чернівецькій області (т. 4, а. с. 72, 73). Більше того, у своїх поясненнях під час перевірки, проведеної прокуратурою за дорученням суду, ОСОБА_2 заперечив власні твердження в судовому засіданні про насильство й тиск на нього з боку службових осіб правоохоронних органів.
      62. У передбаченому законом порядку зазначені постанови про відмову в порушенні кримінальної справи не оскаржувались і не скасовані. Оскільки ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_2 до ЄСПЛ не зверталися, Суд не встановлював невідповідності перевірок, за результатами яких прийнято ці рішення, вимогам статті 3 Конвенції у процесуальному аспекті з точки зору ефективності розслідування скарг на жорстоке поводження. Дані матеріалів справи не дають підстав для висновкків про порушення вимог чинного на той час законодавства, які були би допущені в ході цих перевірок і ставили під сумнів їх результати щодо спростування доводів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про застосування щодо них недозволених методів слідства.
      63. Окремі розбіжності в початкових показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на яких акцентується увага в заяві, щодо технічного розподілу функцій між ними та ОСОБА_1 , обстановки в будинку потерпілих та інших деталей свідчили про те, що на час допитів ці особи були вільними у виборі процесуальної поведінки й самостійно розповідали про дії свої та інших співучасників, наскільки кожний пам`ятав і вважав за необхідне повідомляти правоохоронним органам. Певні протиріччя у свідченнях ОСОБА_2 щодо обставин його знайомства з ОСОБА_1 , на які посилаються заявник і захисник, отримали належну оцінку суду і жодним чином не впливають на достовірність показань співвиконавця злочинів про участь і роль ОСОБА_1 у їх вчиненні.
      64. Крім цього, суд обґрунтовано поклав в основу своїх висновків показання в судовому засіданні потерпілої ОСОБА_6 про участь заявника разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у нападі на неї та її чоловіка. Потерпіла стверджувала, що запам`ятала ОСОБА_1 за зростом, статурою і характерною зачіскою - довгим волоссям нижче плечей, заплетеним косичкою.
      65. Під час пред`явлення для впізнання за фотознімками ОСОБА_6 впізнала ОСОБА_1 і зазначила, що він схожий на одного з трьох чоловіків, котрі проникли в будинок, зв`язали їх з ОСОБА_5 та били, вимагаючи гроші (т. 1, а. с. 209).
      66. Наведені свідчення потерпілої узгоджувалися з дослідженими судом її показаннями, даними під час досудового слідства 20 серпня 2008 року, про те, що нападників було троє (т. 1, а. с. 79). Про таку ж кількість учасників злочину ОСОБА_6 розповідала своїй матері ОСОБА_9 , що остання підтвердила під час судового розгляду у своїх показаннях як свідка.
      67. Законності й обґрунтованості висновків суду щодо врахування свідчень ОСОБА_6 в судовому засіданні як допустимих і достовірних доказів не спростовував і зміст показань потерпілої, наданих слідчому під час додаткового допиту 10 вересня 2008 року. У цих показаннях ОСОБА_6 описала зовнішність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яких вона запам`ятала краще (т. 1, а. с. 83, 84). Однак зазначене не суперечило подальшим свідченням потерпілої про те, що третім нападником був ОСОБА_1 .
      68. Доводи захисту на предмет сумнівів у правдивості показань ОСОБА_6 з огляду на неможливість роздивитися особу в обстановці злочину в темний час доби спростовані свідченнями потерпілої про те, що кімната, де було вчинено напад, освітлювалася з вулиці прожектором. Крім цього, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у своїх показаннях як підозрюваних описували зовнішність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та навіть вказували колір одягу потерпілої. Наведене свідчило про те, що фізичні умови на місці події дозволяли візуальне сприйняття в обсязі, необхідному й достатньому для ідентифікації людини.
      69. Вирішуючи в межах своїх повноважень з перегляду судових рішень у порядку виключного провадження питання про законність урахування судами показань ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і потерпілої як прямих доказів винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, Велика Палата бере до уваги те, що інші засуджені до ЄСПЛ не зверталися, і фактів порушень їх конвенційних прав Судом не встановлено.
      70. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 , міжнародна судова установа не оцінювала доводів заявника щодо одержання покладених в основу вироку початкових свідчень ОСОБА_3 та ОСОБА_2 внаслідок жорстокого поводження з ними, а також неусунення судом розбіжностей у показаннях цих осіб і ОСОБА_6 . Як зазначачено в рішенні, Суд не вважав за необхідне розглядати ці додаткові аргументи (пункт 77). Відтак у даній частині ЄСПЛ не констатував невідповідності судового провадження на національному рівні вимогам статті 6 Конвенції.
      71. Спосіб одержання покладених в основу вироку показань ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не був пов`язаний з відібранням у заявника явки з повинною і початкових пояснень.
      72. Крім цього, свідчення інших співучасників злочину на початку досудового слідства і показання потерпілої в судовому засіданні узгоджувалися з даними висновку судово-цитологічної експертизи про виявлення у піднігтьовому вмісті рук трупа ОСОБА_5 клітин травматичного походження чоловічої статі, які могли походити, у тому числі, від ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 182-183).
      73. Не суперечили ці показання і даним висновків судово-медичних експертиз ОСОБА_6 та трупа ОСОБА_5 щодо кількості, характеру, локалізації завданих потерпілим тілесних ушкоджень та механізму їх заподіяння, протоколу огляду місця події із зафіксованими в ньому обстановкою і слідовою картиною злочину, а також іншим доказам, зміст яких докладно наведено у вироку (т. 1, а. с. 39-67, 138-141, 151, 152).
      74. Всупереч твердженням ОСОБА_1 і захисника у заяві, правильності висновків суду про доведеність висунутого заявнику звинувачення не спростовували й ті обставини, що за висновками судових дактилоскопічних експертиз в будинку потерпілих було виявлено відбитки пальців рук, залишені не членами сім`ї ОСОБА_5 і не засудженими, а за результатами судових трасологічних експертиз не встановлено належності заявнику, ОСОБА_3 або ОСОБА_2 взуття, сліди якого зафіксовані на місці події (т. 1, а. с. 39-67; т. 2, а. с. 9-28; 41-51; 62-70; 88-93).
      75. З показань ОСОБА_2 і ОСОБА_3 як підозрюваних слідувало, що під час вчинення злочинів співучасники використовували рукавиці (т. 4, а. с. 170, 269). Наведені свідчення об`єктивно підтверджені даними висновку судової трасологічної експертизи від 17 жовтня 2008 року № 1424 про те, що слід тканини на кухні будинку потерпілих, забарвлений речовиною червоно-бурого кольору, був залишений трикотажними рукавичками (т. 2, а. с. 62-66). Зазначений слід було виявлено всередині тумбочки кухонної стінки на першому поверсі будинку - в одному з місць, в якому, згідно з показаннями ОСОБА_3 під час допиту як підозрюваного та відтворення обстановки і обставин події, засуджені шукали гроші (т. 1, а. с. 43, 202; т. 2, а. с. 62-70; т. 4, а. с. 269). Відтак зібрані у справі і досліджені в судовому засіданні докази не давали суду підстав для висновків, що відбитки пальців у житлі потерпілих залишили нападники.
      76. Під час проведення судової трасологічної експертизи для порівняльного дослідження експерту надавалося лише взуття, виявлене та вилучене у ОСОБА_2 під час обшуку, а також добровільно видане ним (т. 2, а. с. 76-79; 88-93). Відомостей про направлення на експертизу туфель, вилучених під час обшуку у ОСОБА_3 , матеріали справи не містять (т. 2, а. с. 146, 147). Під час обшуку житла ОСОБА_1 будь-яких речей, які могли б мати доказове значення, в тому числі взуття, виявлено й вилучено не було (т. 2, а. с. 131). Водночас обшуки у ОСОБА_2 і ОСОБА_3 проводилися 04 вересня 2008 року, а у ОСОБА_1 - 30 вересня цього ж року, тобто більш як через два тижні після нападу на подружжя ОСОБА_5 . Впродовж зазначеного часу співучасники злочинів мали достатньо можливостей для знищення чи приховання речей, які б дозволяли їх викрити.
      77. Зміст інших доводів заявника зводиться до переоцінки доказів, що не є предметом перевірки Великої Палати під час перегляду судових рішень у порядку виключного провадження. Обираючи спосіб відновлення порушених прав ОСОБА_1 , Верховний Суд враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «ОСОБА_11 проти України» (№ 2) і «ОСОБА_12 проти України» (№ 2). Однак обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору юридичних наслідків недотримання прав особи, передбачених Конвенцією.
      78. Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «ОСОБА_11 проти України» (№ 2) і «ОСОБА_12 проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а насамперед у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду.
      79. Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_11 проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав допустимими доказами винуватості ОСОБА_11 в умисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
      80. У рішенні у справі «ОСОБА_12 проти України» (№ 2) встановлено недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_12 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав ОСОБА_12 , а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52)
      81. Нівелювання доказового значення відомостей, похідних від одержаних з порушенням вимог Конвенції доказів, слідує зі сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree). Згідно з цією доктриною, якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «ОСОБА_12 проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «ОСОБА_11 проти України (№ 2)»). Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
      82. Відділяючи докази, здобуті завдяки даним, отриманим унаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, одержаних із джерел, не пов`язаних з такими даними, Велика Палата перевіряє відповідність нормам процесуального права висновків судів попередніх інстанцій щодо оцінки відповідних засобів доказування. Зазначені логічні операції не потребують повторного дослідження й переоцінки доказів, які з дотриманням принципів справедливого судового розгляду можуть використовуватися для доведення винуватості особи у вчиненні злочинів.
      83. У цій справі покладені в основу вироку свідчення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як підозрюваних, показання в судовому засіданні потерпілої ОСОБА_6 , свідка ОСОБА_9 , результати експертних досліджень і дані всіх інших документів, крім протоколу явки з повинною ОСОБА_1 , не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з установленими ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника.
      84. З урахуванням того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , котрих потерпіла одразу впевнено впізнала, було затримано раніше за ОСОБА_1 , обставини справи не свідчать про те, що власні зізнання заявника були першоджерелом одержаної правоохоронними органами інформації про його причетність до злочинів щодо подружжя ОСОБА_5 (т. 4, а. с. 33, 135, 241).
      85. ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у своїх показаннях як підозрюваних та потерпіла у свідченнях під час судового розгляду повідомляли обставини, відомі їм як безпосереднім учасникам відповідних подій. Показання свідка ОСОБА_9 містили відомості щодо кількості нападників, які вона дізналася зі слів ОСОБА_6 . У протоколі огляду місця події та висновках експертиз зафіксовано об`єктивні дані щодо слідів, наслідків злочинів і результатів їх досліджень. Таким чином, одержання всіх цих доказів не було пов`язане з інформацією, зафіксованою в явці з повинною ОСОБА_1 .
      86. Водночас Велика Палата звертає увагу на те, що в межах виключного судового провадження на підставі пункту другого частини першої статті 40012 КПК 1960 року не здійснюється повторна касаційна процедура, а рішення судів перевіряються лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. Виходячи із наведеного, керуючись принципом юридичної визначеності, Верховний Суд не перевіряє правильність вирішення судами інших питань, які не пов`язані з визнаними міжнародною установою порушеннями конвенційних прав заявника.
      87. Будучи судом права, а не факту, Верховний Суд не вправі самостійно досліджувати докази, давати їм оцінку, перевіряти відповідність висновків судів нижчого рівня фактичним обставинам справи і встановлювати нові обставини, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях. Водночас Велика Палата, як і касаційний суд, відповідно до пункту 1 частини першої статті 398 КПК 1960 року, пункту 1 частини першої статті 438, частини першої статті 466 КПК наділена компетенцією вирішувати питання про дотримання судом першої інстанції вимог кримінально-процесуального закону, зокрема положень статті 323, частини першої статті 334 КПК 1960 року щодо оцінки доказів на основі всебічного, повного й об`єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, обов`язку суду мотивувати прийняття чи неприйняття до уваги кожного засобу доказування і постановлення обвинувального вироку лише за умови доведеності під час судового розгляду винності підсудного у вчиненні злочину.
      88. У разі встановлення за результатами виключного провадження фактів одержання окремих доказів унаслідок порушень вимог Конвенції, що тягне їх недопустимість і незаконність вироку у частині використання зазначених даних, Верховний Суд вправі констатувати відповідність обвинувального вироку нормам процесуального права в тій частині, в якій засудження особи ґрунтується на інших доказах. За умови обгрунтованості висновків суду про їх належність, допустимість, достовірність і достатність для визнання обвинувачення доведеним поза розумним сумнівом, коли перевірка судового рішення за даними критеріями не вимагає повторного дослідження цих доказів, вирок у відповідній частині з огляду на положення частини першої статті 396 КПК 1960 року, статті 436, частини першої статті 466 КПК може бути залишений без зміни.
      89. Посилання у вироку на підтвердження доведеності обвинувачення ОСОБА_1 на інформацію, зафіксовану в його явці з повинною, є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону в розумінні частини першої статті 370 КПК 1960 року. Касаційний суд, переглядаючи справу за скаргами сторони захисту, поданими, в тому числі, в інтересах заявника, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив. Більш того, спростовуючи доводи ОСОБА_1 та його захисника, колегія суддів ВССУ також послалася у своїй ухвалі на дані згаданої явки з повинною, погодившись з викладеними у вироку висновками про допустимість цих засобів доказування.
      90. Водночас зміст наведених порушень обмежується виключно використанням судами як частини доказової бази власних зізнань заявника, одержаних протиправним шляхом, що не зачіпає законності й обґрунтованості судових рішень в іншій частині.
      91. Враховуючи непідтвердження ОСОБА_1 у явці з повинною своєї присутності в будинку сім`ї ОСОБА_5 під час нападу, в результаті виключення даних цього документа з доказової бази обсяг доказів, на підставі яких суди констатували безпосередню участь заявника у вчинених у житлі потерпілих розбої, вбивстві та замаху на вбивство, не зміниться. Велика Палата в межах своїх повноважень з перегляду судових рішень за виключними обставинами не знаходить підстав вважати сумнівними висновки судів про достатність цих доказів для визнання ОСОБА_1 винуватим у скоєнні злочинів.
      92. З огляду на встановлений міжнародною судовою установою факт жорстокого поводження з ОСОБА_1 як способу отримання його самовикривальних свідчень, даний факт не потребує доказування шляхом дослідження й оцінки судом доказів застосування насильства щодо заявника. Відтак Велика Палата , користуючись повноваженнями суду касаційної інстанції, має процесуальні можливості виправити допущену судами помилку шляхом виключення з вироку та ухвали посилань на дані явки з повинною ОСОБА_1 як на докази його винуватості у вчиненні злочинів. Беручи до уваги одержання інших доказів, на яких ґрунтуються висновки суду про доведеність висунутого заявнику обвинувачення, без порушень вимог Конвенції і відсутність «плодів отруєного дерева», зміна вироку й ухвали у наведений спосіб забезпечить у кримінальній справі щодо заявника відновлення порушеної справедливості судового розгляду.
      Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      93. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції Україна взяла на себе зобов`язання виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Відповідно до положень глави 3 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) встановлене цим Судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      94. Як зазначено у статті 10 даного Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      95. Згідно з Рекомендацією № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов`язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд згідно зі статтею 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      96. Пункт перший наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо. Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
      97. Згідно з пунктом другим Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      98. При цьому ні Рекомендація, ні Закон № 3477-IV не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження.
      99. Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою поновлення провадження і повторного розгляду справи.
      100. Станом на сьогодні ОСОБА_1 відбув покарання, призначене йому оскаржуваним вироком, а відтак уже не зазнає відповідних наслідків свого засудження. Окрім наведеного, в розумінні пункту 2 Рекомендації виконання обраного судом кримінально-правового заходу примусу, як і судимість особи після його відбуття, є результатами констатованих міжнародною судовою установою порушень, що зумовлює необхідність скасування вироку, лише у випадках, коли порядок постановлення та/або зміст цього судового рішення загалом є несумісними з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
      101. Констатована ЄСПЛ несправедливість судового розгляду вимагає скасування судових рішень з метою відновлення правового становища, яке особа мала до визнання її судом винуватою у вчиненні злочину, лише у виняткових випадках, якщо це є найбільш ефективним засобом досягнення restitutio in integrum . Підставою для скасування судових рішень у такому разі має бути висновок Великої Палати про помилкове засудження особи і неможливість виправити допущену судами помилку.
      102. За обставин цієї справи констатоване міжнародною установою судовою недотримання статті 6 Конвенції не означає, що ОСОБА_1 було засуджено помилково (див. mutatis mutandis пункт 88 рішення ЄСПЛ від 26 вересня 2019 року у справі «Скоморохов проти України» (Skomorokhov v. Ukraine, заява № 58662/11). У зазначеній ситуації адекватним способом забезпечення restitutio in integrum є анулювання наслідків порушень гарантованих Конвенцією прав людини шляхом виключення з судових рішень посилань на докази, одержані в результаті таких порушень і які не стали джерелом інших доказів, покладених в основу обвинувального вироку. Адже зміст відповідних наслідків полягає не у самому факті засудження ОСОБА_1 , а лише у використанні судом окремих засобів доказування, отриманих всупереч міжнародним зобов`язанням держави.
      103. Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення в зазначений вище спосіб.
      104. Зокрема, як наголошує ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Асоціація проти промислового розведення тварин у Швейцарії (VGT) проти Швейцарії» (Verein Gegen Tierfabriken Schweiz (VGT) v. Switzerland), повторна процедура на національному рівні є не самоціллю, а лише можливим засобом повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
      105. Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов`язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі та Джунта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy).
      106. Як зазначив ЄСПЛ з посиланням на власну попередню практику в пункті 85 рішення в даній справі, у випадках засудження особи за результатами судового розгляду, що не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення в принципі може бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. З наведеного слідує, що новий судовий розгляд не є єдиним способом виправлення помилок, допущених національними судами.
      107. На рівні національного процесуального закону розгляд Великою Палатою справ у порядку екстраординарного провадження на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом регулюється нормами глави 34 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Згідно з частиною першою статті 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
      108. Таким чином, під час прийняття рішення Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом змінити вирок та/або ухвалу.
      109. Згідно з частиною першою статті 467 КПК за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може, зокрема, скасувати цей судовий акт повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, а також ухвалити нове рішення. Проте наведений перелік повноважень Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не є вичерпним, виходячи з системного аналізу змісту частини першої статті 466, частини першої статті 467 в сукупності з положеннями пункту 4 частини першої статті 436 цього Кодексу.
      110. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду вироків та ухвал Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час вирішення справи судом передбачалися статтею 40022 КПК 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      111. Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в цей судовий акт, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
      112. Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 та його захисника, Велика Палата виходить з того, що хоч в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів судового провадження щодо визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, не дають підстав вважати його засудження несправедливим, а вирок - таким, що не відповідає вимогам Конвенції в цілому.
      113. Виходячи з викладеного виконання державою міжнародних зобов`язань за даних конкретних обставин не передбачає необхідності відновлення юридичного становища, яке заявник мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку.
      114. За викладеними у рішенні ЄСПЛ висновками, недотримання судом прав ОСОБА_1 за пунктом 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції полягало у відсутності належної оцінки допустимості як доказів його початкових свідчень і невирішенні питання про їх виключення з матеріалів справи (пункт 75). Аналогічний підхід відображено і в рішенні Суду у справі «Рябов проти Росії» (Ryabov v. Russia), заява № 2674/07). У цьому рішенні ЄСПЛ виснував про несправедливість судового розгляду кримінальної справи щодо заявника з огляду на те, що національний суд не здійснив належної оцінки відповідних медичних та інших доказів для вирішення питання про виключення з доказової бази самовикривальних свідчень ОСОБА_14 , отриманих, за твердженнями заявника, в результаті порушення його права за статтею 3 Конвенії. В цьому ж рішенні міжнародна судова установа звернула увагу на необґрунтованість прийняття національним судом до уваги постанови прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників поліції, оскільки викладені в ній висновки щодо непідтвердження доводів заявника про жорстоке поводження базувалися на розслідуванні, що не відповідало статті 3 Конвенції у процесуальному аспекті (пункти 58-59 рішення).
      115. З огляду на зазначені висновки міжнародної судової установи, за умови виключення з вироку посилання на дані протоколу явки з повинною заявника результати провадження у справі на національному рівні можуть вважатися такими, що відповідають вимогам справедливості судового розгляду.
      116. Констатована ЄСПЛ несправедливість судового провадження, зумовлена визнанням національним судом допустимими доказами одержаних у результаті катування чи жорстокого поводження показань, яка має місце незалежно від доказової сили цих свідчень та їх значення для засудження, продовжує існувати, доки вирок зберігає чинність у частині використання відповідних показань.
      117. Водночас огляду на зміст пункту 24 частини першої статті 3 КПК, перегляд судових рішень за виключними обставини є однією зі стадій судового провадження, перехід до якої вже сам по собі зумовлює його відновлення і продовження на підставах і в порядку, встановлених главою 34 цього Кодексу. На цій стадії реалізація Верховним Судом своїх повноважень змінити вирок і ухвалу шляхом виключення зазначених вище доказів надає результатам судового провадження інших якісних ознак. У зв`язку з такою зміною судові рішення набувають нового вигляду, і підстави для визнання провадження несправедливим, що мали місце на час розгляду справи ЄСПЛ, перестають існувати.
      118. Виходячи з наведеного, на переконання Великої Палати, позиція міжнародної судової установи, висловлена в пункті 71 рішення, не перешкоджає усуненню наслідків порушення конвенційних прав особи в наведений спосіб.
      119. Вирішення поставлених у заяві ОСОБА_1 питань не вимагає повторного дослідження доказів, оскільки матеріали справи і зміст рішення ЄСПЛ не свідчать про порушення процедури їх дослідженя судом першої інстанції, а викладені у вироку висновки суду щодо оцінки інших доказів, крім даних явки з повинною ОСОБА_1 , переконливо аргументовані й жодних сумнівів у своїй правильності не викликають. Виходячи з наведеного окреслені кримінальним процесуальним законом межі повноважень Великої Палати не позбавляють її можливості прийняти у справі остаточне рішеня без призначення нового судового розгляду.
      120. Прийняття такого рішення найбільше відповідатиме принципу юридичної визначеності, який є одним з фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до засади res judicata - остаточності рішень суду.
      121. Наведена засада полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового судового рішення лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61-62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51-52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
      122. Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних стандартів, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «Морейра Феррейра проти Португалії» (Moreira Ferreira v. Portugal), відступ від принципу правової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, який може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
      123. Виходячи з наведеного, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і наслідки, необхідним та можливим способом виправлення таких порушень є зміна вироку та ухвали шляхом виключення з них посилання як на докази винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів на дані протоколу його явки з повинною.
      124. Юридичні наслідки недотримання державою міжнародних зобов`язань під час відібрання в заявника явки з повинною стосуються лише його і не поширюються на ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , котрі до Суду не зверталися і порушення конвенційних прав яких ЄСПЛ не встановлено.
      125. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, у частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною вимог Конвенції, то втручання у вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_3 та ОСОБА_2 становило би вихід за межі правових підстав перегляду і суперечило б засадам юридичної визначеності й остаточності судових рішень.
      126. На предмет клопотання прокурора про виправлення Великою Палатою описки в ухвалі ВССУ необхідно зазначити наступне. Дійсно, у вступній частині цієї ухвали помилково вказано про розгляд справи колегією у складі суддів Животова Г. О., Пузиревського Є. Б. та Крещенка А. М. Водночас підписано прийняте рішення суддями Животовим Г. О., Пузиревським Є. Б. і Фуриком Ю. П . Відповідно до листа ВССУ за вихідним № 60/0/4-21 від 04 квітня 2021 року за підписом голови ліквідаційної комісії ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто в день постановлення згаданої ухвали, суддя Крещенко А. М. перебував у відпустці на підставі наказу ВССУ від 13 лютого 2012 року № 191-к (т. 8, а. с. 147).
      127. Наведене дає підстави для беззаперечного висновку про те, що суддя Крещенко А. М. не міг брати участі у касаційному розгляді в день прийняття за його результатами остаточного рішення, а справу розглянуто колегією у складі суддів Животова Г. О., Пузиревського Є. Б. та Фурика Ю. П., які й підписали ухвалу. Відтак допущена у вступній частині цього рішення помилка має технічний характер, не породжує жодних сумнівів щодо законності складу суду і по суті є опискою.
      128. Відповідно до положень частини першої статті 379 КПК суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки.
      129. Виправлення описок є компетенцією суду, який постановив відповідне рішення, й не належить до повноважень Великої Палати під час перегляду справи в порядку виключного провадження.
      Керуючись статтями 40021, 40022 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 та його захисника Цику Нелі Василівни задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Чернівецької області від 06 грудня 2010 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2012 року щодо ОСОБА_1 змінити шляхом виключення посилання на дані протоколу його явки з повинною як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів.
      У решті вирок та ухвалу залишити без зміни.
      Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Л. М. Лобойко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. Й. Катеринчук
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98327550
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      іменем України
      01 червня 2021 року
      м. Київ
      справа № 1-03/2007
      провадження № 13-105сво19
      Велика Палата Верховного Судуускладі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Єленіної Ж. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Золотнікова О. С., Катеренчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А. А.,
      захисника Левицького О. В.,
      особи, за клопотанням
      якої здійснюється судове провадження ОСОБА_1 ,
      прокурора Трояна О. Л.
      розглянула в судовому засіданні заяву з доповненням захисника Левицького О. В. в інтересах засудженого ОСОБА_2 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Короткий зміст судових рішень
      Апеляційний суд Одеської області вироком від 14 червня 2007 року засудив ОСОБА_2 за ст. 257 Кримінального кодексу України (далі - КК), ч. 2 ст. 17, пунктами «а», «з», «и», «і» ст. 93, пунктами «а», «г», «е», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) із застосуванням положень ст. 70 КК до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. На підставі ст. 71 КК частково приєднав до покарання, призначеного засудженому за цим вироком, частково невідбуте покарання за вироком Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року та призначив ОСОБА_2 остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      Цим же вироком засуджено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , щодо яких міжнародною судовою установою рішення не ухвалювалось і питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
      Ухвалою Верховного Суду України від 21 червня 2011 року частково задоволено касаційне подання прокурора та касаційну скаргу засудженого ОСОБА_2 , вирок щодо останнього змінено.
      Виключено з кваліфікації дій ОСОБА_2 за ст. 93 КК 1960 року кваліфікуючу ознаку, передбачену пунктом «е», а саме - вчинення вбивства з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб.
      Ухвалено вважати його засудженим за пунктами «а», «г», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 КК 1960 року до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257 КК, ч. 2 ст. 17 і пунктами «а», «з», «и», «і» ст. 93 та пунктами «а», «г», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 КК 1960 року, - до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
      Замість положень ст. 71 КК застосовано положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 року, і за сукупністю злочинів, за які ОСОБА_2 засуджено цим вироком та вироком Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року, визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, з зарахуванням в цей строк покарання, відбутого ОСОБА_2 з 29 березня 2002 року по 11 квітня 2003 року за вироком від 25 жовтня 2002 року.
      У решті вирок суду щодо ОСОБА_2 залишено без зміни.
      За вироком суду ОСОБА_2 визнано винним у бандитизмі та вчиненні у складі банди (до якої також входили ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , засуджені за цим же вироком, а також інші особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження) умисних злочинів проти життя і здоров`я особи за таких обставин.
      Як установив суд, невстановлені слідством особи в 1996 році, перебуваючи в м. Одесі, за попередньою змовою між собою, керуючись корисливим мотивом і прагненням до наживи, шляхом вербування створили стійке злочинне об`єднання з числа знайомих, віддаючи перевагу особам, раніше судимим і схильним до скоєння тяжких злочинів, з метою вчинення нападів на підприємства, установи, організації, окремих осіб і умисного вбивства громадян. Створена банда відрізнялася стабільністю і згуртованістю, загальними правилами поведінки і розподілом ролей між її учасниками, глибокою конспірацією і високим рівнем дисципліни, складною й розгалуженою системою ієрархічних зв`язків і мала на озброєнні вогнепальну зброю: два револьвери калібру 7,62 мм і 8 мм з бойовими припасами до них.
      У період з вересня по жовтень 1996 року до складу банди увійшли жителі м. Одеси ОСОБА_6 і ОСОБА_5 , а у жовтні 1996 року - ОСОБА_4 , які достовірно знали про наявність у банді придатної до стрільби вогнепальної зброї з бойовими припасами та усвідомлювали, що вона може бути застосована при нападі для ураження людей.
      Протягом 1997-1999 років до складу банди також увійшли і взяли участь у вчинених нею злочинах житель м. Одеси ОСОБА_8 , а також жителі м. Маріуполя Донецької області ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які із зазначеного часу стали проживати в м. Одесі. Взимку 1998 року ОСОБА_4 завербував у банду жителя м. Одеси ОСОБА_7 , який мав вищу юридичну освіту, для забезпечення заходів безпеки її злочинної діяльності та взаємодії в інтересах всіх учасників угрупування з працівниками правоохоронних органів.
      Члени банди вчиняли злочини її складом відповідно до заздалегідь розроблених планів із чітким розподілом ролей і через керівників структурних підрозділів злочинного об`єднання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 одержували грошову винагороду у виді щомісячних виплат, що визначалися залежно від ролі кожного учасника і були основним джерелом доходів цих осіб.
      Фінансування банди здійснювалося як за рахунок коштів, здобутих злочинним шляхом, так і від зайняття легальними видами діяльності.
      ОСОБА_4 , виступаючи довіреною особою одного з організаторів банди, фактично здійснював керівництво діями її учасників і в період із 1996 до 1998 року займався забезпеченням заходів безпеки її діяльності. З цією метою він втягнув у банду інших осіб, які надавали конфіденційну службову інформацію на жителів м. Одеси, членів інших злочинних об`єднань і своєчасно попереджували про заходи правоохоронних органів, пов`язані з боротьбою з організованою злочинністю, в тому числі безпосередньо спрямовані проти їх банди. Крім цього, ОСОБА_4 організовував і забезпечував навчання учасників угрупування прийомам спостереження, фотографування, зняття інформації з каналів зв`язку, уникнення від переслідування, а також прийомам рукопашного бою і навикам бійців спецпідрозділів. Отримали учасники банди і закордонні паспорти, за наявності яких мали можливість у будь-який час виїхати за межі України.
      У період із 1996 до 2002 року ОСОБА_7 і ОСОБА_6 незаконно придбали в невідомому місці і в невстановлених осіб для злочинної діяльності та озброєння банди вогнепальну зброю, боєприпаси, вибухові пристрої і вибухові речовини. В результаті цього на озброєнні банди знаходилося: п`ять револьверів системи «Наган» калібру 7,62 мм, «Таурус» калібру 38 SPL і «Сміт і Вессон»калібру 38 SPL; вісім автоматів калібру 5,45 мм, п`ять пістолетів-кулеметів «Скорпіон» калібру 7,65 мм, пістолет-кулемет «Узі» калібру 9 мм; три пістолети: «Макарова» калібру 9 мм, «Марголіна» калібру 5,6 мм і «Меліор» калібру 6,35 мм; дві гвинтівки - спортивно-мисливська ТОЗ-8 калібру 5,6 мм і мисливська «Браунінг» з оптичним прицілом; перероблена зброя: газовий пістолет калібру 9 мм, газовий пістолет ІЖ 78-7,6 калібру 5,45 мм, кустарний пістолет-кулемет під патрон 9 мм, два обрізи мисливської рушниці 16 калібру; тротилова шашка марки 400 з електродетонатором марки ЕДП; саморобний пристрій з десятьма гранатами ВОГ-25; граната Ф-1 із запалом, вибухова речовина тротил; стандартний військовий електронно-оптичний приціл нічного бачення активного типу; два метальних кинджали іноземного виробництва; вогнегасники до автоматів, десять приладів для безшумної стрільби - глушників і близько 1500 патронів до нарізної вогнепальної зброї. Зазначена зброя та бойові припаси зберігалися в м. Одесі за різними адресами, в тому числі зберігалися ОСОБА_6 в гаражі на АДРЕСА_1 та в багажнику автомобіля ВАЗ-2108.
      ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та інші невстановлені члени банди достовірно знали про наявність у розпорядженні злочинного об`єднання вогнепальної зброї, бойових припасів та вибухових речовин, а також їх призначення, справність і придатність для стрільби та усвідомлювали, що ці предмети можуть бути застосовані при нападі для ураження людей.
      Наявну в розпорядженні банди зброю її учасники періодично зберігали за місцем як свого проживання, так і своїх родичів і в орендованих приміщеннях на території м. Одеси, а також носили вказану зброю і використовували її при вчиненні злочинів.
      З метою конспірації учасники злочинного угрупування називали один одного на прізвиська, застосовували різні засоби і способи маскування, мали у своєму розпорядженні і використовували мобільні телефони, а також автотранспорт, що належав їм або був викрадений.
      Так, у період з 1996 до 1999 року учасники банди (справи щодо яких закриті у зв'язку зі смертю та виділені в окреме провадження у зв'язку з розшуком) в м. Одесі для вчинення злочинів незаконно заволоділи транспортними засобами:
      - у вересні 1996 року - легковим автомобілем BA3-21063, державний номерний знак НОМЕР_1 , що належав ОСОБА_11 ;
      - у грудні 1996 року - легковим автомобілем BA3-21093, державний номерний знак НОМЕР_2 , що належав ОСОБА_12 ;
      - у червні 1997 року - легковим автомобілем ВАЗ-2108, державний номерний знак НОМЕР_3 , що належав ОСОБА_13 ;
      - у листопаді 1997 року - легковим автомобілем «Москвич-2141», державний номерний знак НОМЕР_4 , що належав ОСОБА_14 ;
      - у лютому 1999 року - легковим автомобілем BA3-21093, державний номерний НОМЕР_5 , що належав ОСОБА_15 .
      З метою приховування злочинної діяльності зазначені члени банди викрали державні реєстраційні номерні знаки автомобілів, у тому числі:
      - у ніч на 2 березня 1997 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_6 , встановлений на легковому автомобілі ВАЗ-2101, що належав ОСОБА_16 ;
      - у ніч на 19 березня 1997 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_7 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-412»,що належав ОСОБА_17 ;
      - у березні - на початку квітня 1998 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_8 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-412»,що належав ОСОБА_18 ;
      - у березні 1998 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_9 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-2140»,що належав ОСОБА_19 ;
      - приблизно в 1999 році - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_10 , встановлений на вантажному автомобілі КрАЗ,що належав ОСОБА_20 ;
      - влітку 2000 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_11 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-403»,що належав ОСОБА_21 .
      За допомогою зазначених номерних знаків маскувалися автомобілі, які використовувалися як засоби вчинення злочинів, а державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_11 ОСОБА_8 і ОСОБА_7 зберігали з вогнепальною зброєю та боєприпасами в підвалі будинку АДРЕСА_2 до виявлення й вилучення цих предметів 29 березня 2003 року.
      ОСОБА_2 , будучи учасником банди, у березні 1999 року незаконно придбав у невстановленої особи, переробив кустарним способом і до 19 березня 1999 року за місцем свого тимчасового проживання у квартирі АДРЕСА_3 зберігав без передбаченого законом дозволу два обрізи мисливських рушниць моделі Б 16 № НОМЕР_12 і моделі ІЖ-К 16 № НОМЕР_13 , які були вилучені працівниками міліції.
      У складі злочинного об`єднання ОСОБА_2 вчинив умисні вбивства ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , замах на вбивство ОСОБА_30 і готування до вбивства ОСОБА_31 за таких обставин.
      На початку жовтня 1998 року в м. Одесі невстановлена слідством особа розробила план вбивства ОСОБА_22 , реалізацію якого доручила учасникам банди ОСОБА_2 і ОСОБА_6 за грошову винагороду із застосуванням переданої їм невстановленою слідством особою вогнепальної зброї - пістолета калібру 7,65 мм з патронами.
      Виконуючи замовлення, ОСОБА_2 і ОСОБА_6 відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілених ролей встановили шляхом прихованого спостереження місця проживання потерпілого, його розпорядок дня та маршрути пересування, з урахуванням чого обрали місце й час вчинення вбивства. 11 жовтня 1998 року поблизу будинку АДРЕСА_9 приблизно о 22:45 ОСОБА_2 за винагороду в сумі 5000 дол. США зробив у ОСОБА_22 15 пострілів з пістолета, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, від яких настала смерть, а ОСОБА_6 , керуючи автомобілем «Форд Сієрра», державний номерний знак НОМЕР_14 , забезпечив транспортування виконавця вбивства до будинку потерпілого та швидкий відхід з місця злочину.
      23 жовтня 1998 року приблизно о 07:20 ОСОБА_2 , будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за попередньою змовою з ОСОБА_6 та невстановленою слідством особою на замовлення іншої невстановленої особи з корисливих мотивів за грошову винагороду в сумі 3000 дол. США вчинив у дворі будинку АДРЕСА_4 умисне вбивство ОСОБА_23 .
      Відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілу функцій ОСОБА_2 і ОСОБА_6 разом з невстановленою слідством особою шляхом прихованого спостереження встановили місце проживання потерпілого ОСОБА_23 , маршрути його пересування і розпорядок дня, з урахуванням чого обрали час і місце скоєння злочину. ОСОБА_2 і невстановлена особа, діючи за попередньою змовою, з корисливих спонукань, на замовлення, з метою умисного вбивства, зробили в ОСОБА_23 кілька пострілів з пістолетів, спричинивши три вогнепальні ушкодження різних частин тіла, внаслідок чого настала смерть, а ОСОБА_6 з використанням автомобіля «Форд Сієрра», державний номерний знак НОМЕР_14 , та викраденого транспортного засобу ВАЗ-21093, на якому для маскування був установлений державний номерний знак НОМЕР_7 , забезпечив транспортування інших співучасників.
      15 січня 1999 року приблизно о 22:00 ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, за попередньою змовою з ОСОБА_6 та двома невстановленими слідством особами на замовлення іншої невстановленої слідством особи з корисливих мотивів за грошову винагороду вчинив у приміщенні бару «Каравела», розташованого на АДРЕСА_5 , умисне вбивство ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 .
      Відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілу ролей ОСОБА_2 та невстановлена особа з метою маскування одягнули шапки та рукавички, зайшли в бар «Каравела» та навмисно вбили ОСОБА_24 , ОСОБА_25 і ОСОБА_26 , зробивши в них прицільні постріли з двох автоматів у різні частини тіла, унаслідок чого були заподіяні: ОСОБА_32 - 54 вогнепальні кульові поранення; ОСОБА_26 - 72 вогнепальні кульові поранення; ОСОБА_25 - 53 вогнепальні кульові поранення, від яких потерпілі отримали ушкодження внутрішніх органів та померли. ОСОБА_6 , керуючи автомобілем «Опель Кадетт», державний номерний знак НОМЕР_15 , транспортував інших співучасників на місце злочину й назад, а ще одна невстановлена слідством особа спостерігала за навколишньою обстановкою для забезпечення безпеки виконавців убивства.
      18 квітня 1999 року приблизно о 04:30 ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_6 та двома невстановленими слідством особами, на замовлення іншої невстановленої особи, з корисливих мотивів, за грошову винагороду, брав участь у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_27 , а також ОСОБА_28 як очевидця цього злочину.
      Відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілу ролей всі співучасники шляхом прихованого спостереження встановили маршрути пересування і розпорядок дня ОСОБА_27 , з урахуванням чого обрали час і місце скоєння вбивства. ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з використанням автомобіля ВАЗ-2109, державний номерний знак НОМЕР_16 , транспортували невстановлених слідством осіб на місце події й назад. Одна із зазначених осіб на автостоянці поблизу нічного клубу «Космо», розташованого на Гагарінському плато, 5 у м. Одесі, пострілами з пістолета «Браунінг» безпосередньо позбавила життя ОСОБА_27 , а також ОСОБА_28 з метою приховування цього вбивства. Інша невстановлена слідством особа спостерігала за навколишньою обстановкою для забезпечення безпеки виконавця злочину.
      11 серпня 1999 року приблизно о 21:30 ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_6 та невстановленою слідством особою, на замовлення іншої невстановленої особи, з корисливих мотивів вчинив поблизу будинку АДРЕСА_6 умисне вбивство ОСОБА_29 .
      Відповідно до заздалегідь розробленого плану та розподілених ОСОБА_6 ролей він, ОСОБА_2 , та невстановлена слідством особа шляхом прихованого спостереження встановили маршрути пересування і розпорядок дня потерпілого, з урахуванням чого обрали час і місце вчинення злочину. ОСОБА_6 з використанням автомобіля «Опель Кадетт», державний номерний знак НОМЕР_15 , забезпечив прибуття виконавців убивства до будинку потерпілого і швидкий відхід з місця події. ОСОБА_2 і невстановлена слідством особа безпосередньо позбавили ОСОБА_29 життя кількома пострілами з пістолетів.
      У серпні 1999 року ОСОБА_4 , будучи одним з керівників структурної групи озброєної банди, з мотивів помсти за придбання ОСОБА_30 квартири, на яку він претендував, вирішив організувати його вбивство.
      Виконання злочину ОСОБА_4 замовив за грошову винагороду іншим учасникам банди - ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 та чотирьом невстановленим слідством особам.
      Відповідно до заздалегідь розробленого ОСОБА_4 плану та розподілу ролей ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 і чотири невстановлені особи шляхом прихованого спостереження встановили місце проживання ОСОБА_30 та його розпорядок дня, з урахуванням чого обрали час і місце втілення свого наміру. Дві невстановлені слідством особи передали ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 знаряддя вбивства - пістолети ПМ та ІЖ 78-7,6, ОСОБА_8 з використанням автомобіля ВАЗ-2109 транспортував інших співучасників на місце події й назад, а ОСОБА_5 спостерігав за потерпілим, а також за навколишньою обстановкою для забезпечення безпеки виконавців злочину.
      ОСОБА_7 та ОСОБА_6 30 серпня 1999 року приблизно о 23:45 у дворі будинку АДРЕСА_7 з метою позбавлення ОСОБА_30 життя здійснили в нього кілька пострілів з пістолетів.
      Унаслідок цих дій потерпілий отримав тяжкі, небезпечні для життя тілесні ушкодження у виді проникаючих вогнепальних кульових поранень з ушкодженням внутрішніх органів. Однак його смерть не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі, тобто з причин, які не залежали від волі засуджених.
      Таким чином, ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, за попередньою змовою з ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 та невстановленими слідством особами брав участь за винагороду в замаху на життя ОСОБА_30 .
      Приблизно в лютому 1999 року невстановлена слідством особа замовила ОСОБА_4 організувати вбивство ОСОБА_31 . Виконуючи замовлення, ОСОБА_4 розробив план злочину і доручив його виконання ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та іншій невстановленій особі.
      Для виконання замовлення ОСОБА_2 за попередньою змовою з ОСОБА_6 і невстановленою слідством особою незаконно придбав мисливські рушниці моделей Б 16 № НОМЕР_12 і НОМЕР_17 , з яких виготовив обрізи і зберігав ці предмети за місцем свого тимчасового проживання у квартирі АДРЕСА_3 до їх виявлення та вилучення працівниками міліції.
      19 березня 1999 року приблизно о 08:00 ОСОБА_2 , керуючи автомобілем ВАЗ-21093, державний номерний знак НОМЕР_16 , разом з невстановленою слідством особою прибули до будинку АДРЕСА_8 і проводили там приховане спостереження для встановлення маршрутів пересування, розпорядку дня ОСОБА_31 і вибору місця нападу на неї.
      Однак цього ж дня приблизно о 08:30 злочинні дії ОСОБА_2 та іншого учасника банди були припинені працівниками міліції, котрі затримали їх біля помешкання потерпілої. Окрім наведеного, 19 березня 1999 року правоохоронними органами було виявлено та вилучено зазначену вище вогнепальну зброю, яку заявник незаконно носив, зберігав і планував використати як знаряддя вбивства.
      Таким чином, умисел ОСОБА_2 та інших співучасників на позбавлення ОСОБА_31 життя не був реалізований з причин, які не залежали від їх волі. Своїми діями ОСОБА_2 як особа, котра раніше вчинила умисні вбивства, за попередньою змовою з ОСОБА_6 і невстановленою слідством особою, вчинив з корисливих мотивів готування до вбивства на замовлення.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 26 вересня 2019 року у справі «Скоморохов проти України», яке набуло статусу остаточного в день його винесення, встановлено недотримання конвенційних прав ОСОБА_2 під час досудового розслідування і судового розгляду справи.
      Зокрема, ЄСПЛ констатував порушення права заявника за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) у матеріальному і процесуальному аспектах у зв`язку з катуванням його у відділі міліції та непроведенням ефективного розслідування цього факту. Використання національним судом як доказів винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів даних його явки з повинною і початкових пояснень, одержаних унаслідок жорстокого поводження, Суд визнав несумісним з установленими пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантіями справедливого судового розгляду.
      Суд присудив заявнику 16 000 євро в рахунок відшкодування моральної шкоди за порушення державою ст. 3 Конвенції, 5000 євро в рахунок відшкодування судових та інших витрат, понесених під час провадження в Суді.
      ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Зміст заяви про перегляд судових рішень
      Захисник Левицький О. В. в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на рішення ЄСПЛ «Скоморохов проти України», подав заяву про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року щодо ОСОБА_2 за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК). У заяві, з урахуванням доповнень та змін до неї, захисник просить судові рішення щодо ОСОБА_2 скасувати, а провадження закрити у зв`язку з відсутністю в діях останнього складів усіх інкримінованих йому злочинів.
      На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що висновки суду про винуватість заявника у бандитизмі та участі у всіх інкримінованих йому закінчених умисних убивствах ґрунтуються, крім іншого, на даних явок з повинною ОСОБА_2 та його початкових показань у статусі свідка, відібраних у результаті встановлених ЄСПЛ фактів жорстокого поводження і порушення права на захист. Посилається захисник і на відсутність доказів участі ОСОБА_2 у замаху на вбивство ОСОБА_30 та готуванні до вбивства ОСОБА_31 .
      Мотивуючи таку позицію, захисник наводить аргументи щодо невинуватості заявника у скоєнні вбивств, за які його засуджено. Зокрема, зазначає, що покладені в основу вироку початкові показання і ОСОБА_2 , і ОСОБА_6 були відібрані внаслідок застосування недозволених методів слідства, за змістом є малоінформативними, містять низку протиріч щодо істотних обставин подій, суперечать показанням свідків-очевидців і викликають обґрунтовані сумніви у своїй достовірності. Захисник, стверджуючи про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, вважає, що суд не навів переконливих мотивів, через які він узяв до уваги одні свідчення ОСОБА_6 та відкинув інші. Крім цього, захисник наводить версію про вчинення вбивства ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 іншими особами, обґрунтовуючи таке твердження власною оцінкою окремих наявних у матеріалах справи доказів та відомостей з інших джерел, зокрема повідомлень у засобах масової інформації.
      Під час розгляду справи захисником надано суду свідоцтво про смерть ОСОБА_2 .
      Дружина померлого ОСОБА_2 - ОСОБА_1 подала клопотання, в якому повідомила, що заперечує проти закриття провадження у зв`язку зі смертю засудженого та наполягає на перегляді судових рішень за виключними обставинами з метою реабілітації померлого. До клопотання долучено договір про надання правової допомоги від 01 червня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Левицьким О. В.
      Отже, провадження про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом щодо ОСОБА_2 не може бути закрито у зв`язку зі смертю, а підлягає продовженню.
      У судовому засіданні захисник Левицький О. В. підтримав своє прохання та просив скасувати судові рішення щодо ОСОБА_2 і закрити провадження у справі за відсутністю у діях останнього складів злочинів.
      Прокурор просив задовольнити заяву частково, на підставі рішення ЄСПЛ виключити з судових рішень посилання як докази на явки з повинною ОСОБА_2 , відібрані за відсутності захисника, та показання засудженого як свідка через істотне порушення вимог Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) під час вчинення процесуальних дій.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисника Левицького О. В. і ОСОБА_1, за клопотанням якої здійснюється судове провадження, та прокурора Трояна О. Л., розглянувши наявні матеріали справи, Велика Палата дійшла таких висновків.
      Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Згідно з вимогами п. 1 ст. 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV) встановлене цим Судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень вимог Конвенції
      Мотивуючи свої висновки про доведеність пред'явленого ОСОБА_2 обвинувачення, суд послався у вироку, крім іншого, на явки з повинною заявника від 04 квітня 2002 року та його показання як свідка від 09 квітня 2002 року, в яких ОСОБА_2 повідомляв про безпосереднє виконання ним убивств ОСОБА_33 , ОСОБА_23 , ОСОБА_26 , ОСОБА_34 , ОСОБА_24 , ОСОБА_29 , а також про свою причетність до вбивства ОСОБА_27 і ОСОБА_28 (т. 58, а. с. 2, 5, 6, 129-137).
      Однак, ці докази не можуть вважатися допустимими у зв'язку з невідповідністю способу їх одержання вимогам Конвенції і нормам національного законодавства.
      Як убачається з матеріалів справи, працівники міліції затримали ОСОБА_2 29 березня 2002 року(т. 21, а. с. 110, 114; т. 75, а. с. 269). Проте затримання було оформлено відповідним протоколом лише 06 квітня 2002 року (т. 21, а. с. 98-114). Таким чином, явки з повинною ОСОБА_2 написав у період незадокументованого тримання під вартою (т. 58, а. с. 2-13).
      09 квітня 2002 року заявника було допитано як свідка без участі захисника в межах кримінальної справи за фактами вбивств, вчинених іншими учасниками банди у м. Маріуполі. У цих показаннях ОСОБА_2 також підтверджував свою участь у вбивствах ОСОБА_33 , ОСОБА_23 , ОСОБА_26 , ОСОБА_34 , ОСОБА_24 , ОСОБА_29 , ОСОБА_27 і ОСОБА_28 (т. 58, а. с. 129-137).
      Проте в усіх подальших показаннях, наданих у статусі підозрюваного й обвинуваченого після вступу у справу 10 квітня 2003 року захисника, заявник свою причетність до цих злочинів заперечував, посилаючись на самообмову внаслідок застосування недозволених методів слідства.
      Твердження засудженого про примушування його до зізнання у вбивствах насильницьким шляхом узгоджувалися з результатами його судово-медичного огляду 21 квітня 2002 року, відображеними у висновку експерта від 25 травня 2002 року. Згідно з наведеним висновком у ОСОБА_2 було виявлено легкі тілесні ушкодження у виді численних саден і крововиливів, які могли утворитися від дії тупих твердих предметів за один або два тижні до проведення експертизи (т. 73, а. с. 41-43). Зазначений час охоплювався періодом затримання заявника міліцією без процесуального оформлення, коли він написав явки з повинною.
      Заподіяння ОСОБА_2 під час перебування під контролем правоохоронних органів серйозних тілесних ушкоджень, походження яких ці органи не змогли переконливо пояснити, за висновками міжнародної судової установи, становило катування і порушення права заявника у матеріальному аспекті ст. 3 Конвенції.
      Не було реалізовано право ОСОБА_2 і в процесуальному аспекті цієї статті Конвенції, оскільки ефективного розслідування за його скаргами на жорстоке поводження не проведено.
      Попри численні письмові звернення заявника до прокуратури, починаючи з 21 травня 2002 року, в яких він докладно повідомляв про застосування щодо нього працівниками міліції насильства в період з 29 березня по 04 квітня 2002 року, за цими фактами не проводилося дослідчої перевірки і рішень, передбачених ст. 97 КПК 1960 року, не приймалося. Органи прокуратури не вжили заходів для встановлення дійсних обставин зазначених ОСОБА_2 подій, а обмежилися формальними відмовами у виді листів про відсутність підстав для вжиття заходів реагування. Відповідні відмови, як і бездіяльність службових осіб у вигляді невчинення необхідних процесуальних дій і неприйняття рішень, заявник не мав можливості оскаржити в порядку, установленому чинним на той час кримінально-процесуальним законом.
      Суди під час розгляду кримінальної справи ґрунтовно не розглянули доводів ОСОБА_2 про написання ним явок з повинною і надання початкових зізнавальних показань внаслідок застосування недозволених методів слідства. Попри встановлений експертним шляхом факт наявності у заявника тілесних ушкоджень, суди, спростовуючи відповідні доводи, обмежилися посиланням на свідчення виключно зацікавлених осіб - працівників міліції, які заперечували протиправні дії зі свого боку.
      Не відповідала вимогам Конвенції і процедура допиту ОСОБА_2 09 квітня 2002 року з огляду на неспростований зв'язок відповідних показань із зазначеними вище фактами жорстокого поводження і порушення права на захист. Адже, незважаючи на фактичне поводження зі ОСОБА_2 як з підозрюваним в умисних убивствах за обтяжуючих обставин, формально він допитаний у статусі свідка. Зазначене позбавляло заявника можливості скористатися процесуальними гарантіями, установленими законом для підозрюваного, у тому числі правом мати захисника і побачення з ним до першого допиту.
      Наведені обставини свідчать про те, що явки з повинною ОСОБА_2 від 04 квітня 2002 року та його показання як свідка від 09 квітня 2002 року були відібрані всупереч міжнародним зобов'язанням України за обставин, що викликають сумніви в їх добровільності. Використання судом цих доказів на підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення було несумісним з установленими п. 1 ст. 6 Конвенції гарантіями справедливості судового розгляду.
      Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку та ухвали Верховного Суду України в контексті констатованих міжнародною судовою установою порушень вимог Конвенції, Велика Палата звертає увагу на те, що на час прийняття цих судових рішень діяли Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV).
      Згідно зі ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
      Як передбачено ч.1 ст. 5 Закону № 1906-IV, чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права. Органи державної влади, до відання яких віднесені врегульовані цими договорами питання, згідно із ч. 1 ст. 16 зазначеного Закону забезпечують виконання відповідних міжнародних зобов`язань.
      Таким чином, під час розгляду справи суди були зобов`язані дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
      Установлені міжнародно-правовими нормами і сформовані ЄСПЛ стандарти доказування відображені і в нормах національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
      Зокрема, у розумінні ч. 1 ст. 65 КПК 1960 року доказами, можуть вважатися лише дані, на підставі яких передбачені цим Кодексом обставини кримінальної справи встановлюються у визначеному законом порядку.
      Таким чином, обов`язковим критерієм допустимості доказів є одержання їх у законний спосіб. Порушення цієї вимоги є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже згідно із ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
      Частина 3 ст. 22 КПК 1960 року встановлює заборону домагатись показань обвинувачених та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.
      Підозрюваному відповідно до ч. 2 ст. 43-1 КПК 1960 року гарантовано право мати захисника і побачення з ним до першого допиту.
      Згідно з вимогами ч. 1 ст. 67, ч. 3 ст. 323 КПК 1960 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись законом. Зазначене включає обов`язок перевіряти кожний доказ на предмет допустимості за критеріями законності його одержання.
      З огляду на викладене не ґрунтується на нормах міжнародного права і національного кримінально-процесуального законодавства використання судами для доведеності винуватості ОСОБА_2 у злочинах даних, в явках з повинною від 04 квітня 2002 року і показаннях як свідка від 09 квітня 2002 року, одержаних унаслідок неспростованих правоохоронними органами фактів насильства і порушення права на захист.
      Отже, посилання на зазначені докази, підлягають виключенню із судових рішень.
      Проте нівелювання доказового значення власних зізнань ОСОБА_2 в кримінально караних діях не впливає на законність і обґрунтованість висновків судів у частині визнання його винуватим у бандитизмі, вчиненні у складі банди вбивств ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_34 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , замаху на вбивство ОСОБА_30 та готування до вбивства ОСОБА_31 , кваліфікації злочинів і призначення покарання.
      Адже ОСОБА_2 засуджено за ці злочини на підставі сукупності інших доказів, які не були отримані внаслідок явок з повинною від 04 квітня 2002 року і показаннях як свідка від 09 квітня 2002 року. Зміст цих доказів докладно наведено у вироку та ухвалі, вони були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом згідно з вимогами ст. 67 КПК 1960 року. Невідповідності процедури одержання цих доказів вимогам Конвенції міжнародною судовою установою не констатовано.
      Участь ОСОБА_2 у банді
      Так , в основу висновків суду щодо існування злочинного об'єднання, наявності в нього юридичних ознак банди й участі в ній ОСОБА_2 покладено показання інших співучасників, свідків, дані, що містяться в матеріалах документування виявлення й вилучення речових доказів, результати їх експертних досліджень та інші відомості, порядок одержання яких не був пов`язаний з установленими ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_2 .
      Зокрема, визнавши доведеною відповідну частину обвинувачення ОСОБА_2 , суд узяв до уваги показання ОСОБА_6 і ОСОБА_7 за участю їх захисників під час досудового слідства і в судовому засіданні, свідчення ОСОБА_3 та ОСОБА_8 на досудовому слідстві про їхню участь в озброєному угрупуванні, а також ОСОБА_35 , ОСОБА_6 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 та ряду інших осіб, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження.
      Як зазначали у своїх показаннях підозрювані та обвинувачені ОСОБА_3 , ОСОБА_7 і ОСОБА_6 , злочинне об`єднання мало складну організаційну структуру і складалося з низки ланок, кожна з яких спеціалізувалася на певному напрямку діяльності. Очолювана ОСОБА_6 ланка, до якої входили ОСОБА_2 та ОСОБА_36 , займалася силовими акціями, насамперед вбивствами на замовлення, а також прихованим спостереженням за особами, на яких вказували керівники банди. Наведені свідчення містили докладну інформацію про стійкість, згуртованість угрупування, його горизонтальну розгалуженість і вертикальну систему ієрархічних зв`язків, жорсткий розподіл ролей і функцій, планування злочинної діяльності, способи її приховування й запобігання викриттю правоохоронними органами. (т. 1, а. с. 122; т. 9, а. с. 2-4; т. 11, а. с. 66, 67; т. 18, а. с. 25; т. 34, а. с. 36-44; т. 54, а. с. 11-13).
      Крім цього, ОСОБА_6 у своїх показаннях за участю захисника як підозрюваний та обвинувачений детально описував заведений з урахуванням ієрархічного підпорядкування порядок виконання його ланкою замовлень на вбивства. Як повідомляв цей засуджений, ОСОБА_7 ставив перед ним завдання фізично усунути людину, надавав її фотографії, анкетні дані й адресу. Він, ОСОБА_6 , передавав замовлення разом з фотографіями й інформацією про майбутню жертву ОСОБА_2 та ОСОБА_36 , встановлював строк вчинення вбивства і про виконання завдання доповідав ОСОБА_7 . За свідченнями ОСОБА_6 , члени його ланки використовували у злочинній діяльності пістолети, пістолети-кулемети, автомати, гранатомет (т. 1, а. с. 128, 129; т. 6, а. с. 2-4; т. 52, а. с. 6-8).
      Про наявність у банди великої кількості вогнепальної зброї з боєприпасами та вибухових пристроїв повідомляли у своїх свідченнях під час досудового слідства, крім ОСОБА_6 , також ОСОБА_8 , ОСОБА_3 і ОСОБА_7 . При цьому ОСОБА_7 уточнював, що один із керівників банди ОСОБА_35 закупив партію пістолетів марки ІЖ, перероблених для стрільби патронами калібру 5,45 мм, і застосування цієї зброї свідчило про вчинення злочинів їх угрупуванням. Зазначалося в усіх наведених свідченнях і про використання бандою транспортних засобів - як належних членам злочинного об`єднання, так і викрадених (т. 1, а. с. 130; т. 9, а. с. 3, 40; т. 11, а. с. 66, 67; т. 18, а. с. 20-28).
      Також у судовому засіданні за участі захисників ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підтвердили факт існування з 1996 року в м. Одесі озброєної банди ОСОБА_39 , до складу якої в різний час, в тому числі через ОСОБА_40 , увійшли вони, а також ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та інші особи, і всі вони брали участь в цій стійкій ієрархічній озброєній організованій групі (якою визнається банда) та у різному складі у вчинюваних нею нападах і вбивствах громадян, в тому числі і членів іншого злочинного угрупування, керівником якого був ОСОБА_41 .
      Повідомлені ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 обставини щодо арсеналу банди об`єктивно підтверджені даними: протоколу виїмки про виявлення та вилучення в підвалі будинку, що належав сім`ї ОСОБА_8 , 12 одиниць вогнепальної зброї - автоматів, пістолетів-кулеметів, пістолетів, револьверів різних марок та моделей, а також 640 патронів до них, гранатомета, десяти гранат і тротилу; висновків судових балістичної та вибухово-технічної експертиз зазначеної зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв і вибухових речовин; протоколу огляду та вилучення за місцем тимчасового проживання ОСОБА_2 двох обрізів мисливських рушниць. У підвалі будинку сім`ї ОСОБА_8 було виявлено, крім іншого, пістолет ІЖ 78 калібру 5,45 мм, використання якого ОСОБА_7 називав характерною ознакою вчинення злочину їх злочинним об`єднанням (т. 10, а. с. 21, 22; т. 11, а. с. 3-8; т. 15, а. с. 22, 129-134, 242, 243; т. 16, а. с. 126, 127).
      Інша частина арсеналу - автомати, гвинтівка, пістолети, 806 патронів до них, оптичні приціли, пристрої для безшумової стрільби, тротилова шашка і тротил, зберігалася за дорученням ОСОБА_38 та невстановленої слідством особи у ОСОБА_42 , засудженого за незаконне поводження із цими предметами вироком Апеляційного суду Донецької області від 06 липня 2004 року, який набрав законної сили. Факти зв`язків ОСОБА_42 з учасниками банди і належності зброї цьому злочинному угрупуванню встановлено на підставі зазначеного вище вироку, свідчень ОСОБА_42 під час досудового слідства, у тому числі в ході відтворення обстановки і обставин події, показань свідків ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , висновків судових балістичної та вибухово-технічної експертиз (т. 3, а. с. 60-68, 90-100; т. 4, а. с. 4-12, 70-80, 101-107).
      Факт використання злочинним об`єднанням як частини матеріально-технічної бази одержаних злочинним шляхом автомобілів зі зміненими реєстраційними номерами і прикриття цих дій за допомогою підроблених документів установлено судом за результатами дослідження й оцінки, зокрема: даних протоколів оглядів автомобілів ВАЗ-21063 та «Москвич-21412», використаних під час вчинення вбивств, автомобілів ВАЗ-21093, ВАЗ -2108 ; показань свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_18 , ОСОБА_11 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_17 , ОСОБА_14 , ОСОБА_49 про незаконне заволодіння цими транспортними засобами й номерними знаками, під якими їх використовували члени банди і які належали іншим автомобілям; інформації органів внутрішніх справ щодо реєстрації відповідних об`єктів; даних протоколу виїмки у домоволодінні сім`ї ОСОБА_8 викраденого номерного знака на автомобіль «Москвич 403» (т. 4, а. с. 19-24, 187, 207, 238-242, 249-251; т. 5, а. с. 169, 242; т. 11, а. с. 150-152, 161-166; т. 12, а. с. 1-40; т. 30, а. с. 116-121, 143-145, 218, 219; т. 31, а. с. 58-64; т. 39, а. с. 233-235).
      На підставі цих та інших доказів у їх сукупності і взаємозв`язку суд дійшов переконливих висновків про доведеність поза розумним сумнівом участі ОСОБА_2 у стійкому озброєному злочинному об`єднанні, створеному для вчинення з метою наживи нападів, убивств та інших тяжких насильницьких злочинів, і кваліфікував його дії як бандитизм.
      Епізод щодо потерпілого ОСОБА_22 .
      Визнаючи доведеним обвинувачення ОСОБА_2 в умисному вбивстві ОСОБА_22 , суд послався на послідовні показання обвинуваченого ОСОБА_6 , дані ним 25 лютого та 25 травня 2002 року за участю захисника, про те, що на замовлення ОСОБА_7 за грошову винагороду він організував цей злочин і разом із заявником брав участь у його вчиненні. З наведених свідчень слідувало, що в жовтні 1998 року ОСОБА_6 передав ОСОБА_2 одержані від ОСОБА_7 фотографію ОСОБА_22 , інформацію про його анкетні дані й адресу, а також пістолет із глушником. Співучасники разом упродовж двох днів стежили за потерпілим, після чого на автомобілі під керуванням ОСОБА_6 прибули до будинку ОСОБА_22 , і ОСОБА_2 убив його кількома пострілами з пістолета. Як зазначав ОСОБА_6 , за виконання замовлення він одержав від ОСОБА_7 6000 дол. США, а ОСОБА_2 - 5000 дол. США (т. 1, а. с. 131, 140, 141).
      Показання ОСОБА_6 щодо застосованого ОСОБА_2 способу вбивства узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_50 та ОСОБА_51 , котрі знаходилися неподалік місця злочину і чули звуки, характерні для пострілів з пістолета з використанням глушника. Бачили свідки і силует чоловіка, котрий тікав від будинку ОСОБА_22 (т. 36, а. с. 68-72, 224-226).
      Повідомлені ОСОБА_6 обставини об'єктивно підтверджені даними протоколу огляду місця події щодо фіксації слідової картини злочину, висновків судово-медичної та судово-балістичних експертиз щодо кількості, характеру, локалізації завданих ОСОБА_22 вогнепальних поранень, які призвели до його смерті і були заподіяні пострілами з пістолета (т. 36, а. с. 34-43, 93-99, 124-127, 154-159).
      Епізод щодо потерпілого ОСОБА_23 .
      В основу своїх висновків про винуватість заявника у вчиненні цього злочину суд обґрунтовано поклав показання в судовому засіданні ОСОБА_6 про те, що у жовтні-листопаді 1998 року ОСОБА_2 та ОСОБА_52 застрелили ОСОБА_23 з пістолетів, а він, ОСОБА_6 , транспортував на автомобілі безпосередніх виконавців убивства.
      Під час досудового слідства в ході допитів як обвинуваченого та відтворення обстановки і обставин події ОСОБА_6 за участю захисника давав аналогічні свідчення щодо факту і способу позбавлення ОСОБА_23 життя ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 131; т. 39, а. с. 12, 13, 16-21).
      Показання ОСОБА_6 щодо використаного співучасниками транспортного засобу, маршруту їх пересування, способу вчинення злочину, а також кількості його безпосередніх виконавців узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 та ОСОБА_56 .
      Зокрема, за змістом показань свідка ОСОБА_54 , перед убивством ОСОБА_23 двоє чоловіків на автомобілі ВАЗ-2109 білого кольору прибули до місця його проживання, а одразу після стрілянини підбігли до цього автомобіля та швидко поїхали на ньому з місця події. Цей транспортний засіб ОСОБА_53 бачила поблизу будинку потерпілого як у день його загибелі, так і за кілька днів до цього. Зазначених двох чоловіків, котрі знаходилися біля помешкання ОСОБА_23 й тікали після стрілянини, бачили також свідки ОСОБА_55 і ОСОБА_56 (т. 38, а. с. 57-59, 63-65, 134, 135, 140, 141; т. 39, а. с. 117, 118, 155, 156, 161-163, 167).
      Повідомлені ОСОБА_6 обставини об'єктивно підтверджені даними: протоколів огляду місця події щодо фіксації слідової картини вбивства, а також виявлення використаного співучасниками злочину автомобіля ВАЗ-2109; висновків судових медичних, медико-криміналістичної та балістичної експертиз щодо кількості, характеру, локалізації завданих ОСОБА_23 вогнепальних поранень, які стали безпосередньою причиною його смерті і були заподіяні пострілами з двох різних пістолетів (т. 38, а. с. 31-36, 172, 209-231; т. 40, а. с. 1-10, 35, 36).
      Епізод щодо потерпілих ОСОБА_24 , ОСОБА_34 та ОСОБА_26 .
      На підтвердження своїх висновків про винуватість заявника в зазначеному злочині суд послався у вироку на показання ОСОБА_6 як обвинуваченого, які були надані в присутності захисника під час досудового слідства, а також у судовому засіданні, про участь ОСОБА_2 і ОСОБА_38 в організованому останнім і вчиненому в січні 1999 року вбивстві трьох членів конкуруючого з їх бандою злочинного угрупування ОСОБА_41 , а саме ОСОБА_24 , ОСОБА_26 та ОСОБА_34 . З наведених свідчень слідувало, що, готуючись до вбивства, ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_38 упродовж півроку стежили за потерпілими, у день убивства ОСОБА_6 на автомобілі привіз інших співучасників на місце події і страхував їх, а ОСОБА_2 та ОСОБА_38 у приміщенні бару «Каравела» розстріляли ОСОБА_24 , ОСОБА_26 та ОСОБА_34 з автоматів (т. 1, а. с. 122-133; т. 44, а. с. 225, 226).
      Факт стеження за ОСОБА_34 та ОСОБА_24 під час підготовки до злочину підтверджували у своїх показаннях також засуджені ОСОБА_3 і ОСОБА_7 (т. 18, а. с. 28; т. 34, а. с. 20, 21).
      Свідчення ОСОБА_6 щодо способу позбавлення потерпілих життя і маршруту пересування ОСОБА_2 та ОСОБА_38 узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 та ОСОБА_64 . Безпосереднім очевидцем злочину була ОСОБА_57 , а решта свідків чули постріли автоматними чергами й бачили чоловіків, котрі тікали від бару «Каравела». ОСОБА_58 також уточнював, що стріляли одночасно з двох автоматів, оскільки одна черга «перебивала» іншу (т. 42, а. с. 121-123, 125, 126, 157-174, 195-210, 228, 229, 246-248).
      Крім цього, наведені ОСОБА_6 відомості про знаряддя вбивства і кількість його безпосередніх виконавців об`єктивно підтверджені даними: протоколу огляду місця події та висновку судово-балістичної експертизи щодо виявлення й вилучення в приміщенні бару «Каравела» великої кількості куль та гільз, стріляних з двох екземплярів автоматів Калашникова; висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз про заподіяння ОСОБА_26 , ОСОБА_24 та ОСОБА_34 численних вогнепальних кульових поранень, які стали безпосередньою причиною смерті і могли бути спричинені пострілами із двох зазначених автоматів (т. 42, а. с. 16-43; т. 43, а. с. 12-43, 67-101, 125-153, 175-184, 195-204, 215-222, 245-250).
      Епізод щодо потерпілих ОСОБА_27 та ОСОБА_28 .
      Визнавши пред`явлене ОСОБА_2 обвинувачення за цим епізодом доведеним, суд використав у вироку показання ОСОБА_6 , надані під час досудового слідства та в судовому засіданні про його участь і участь ОСОБА_2 у вчиненні вказаного злочину. Як зазначав ОСОБА_6 , на початку квітня 1999 року він отримав від ОСОБА_7 завдання знайти ОСОБА_27 - учасника злочинного угрупування ОСОБА_41 з метою його вбивства. 18 квітня 1999 року вони зі ОСОБА_2 знайшли цю особу в барі «Космо», про що ОСОБА_6 повідомив телефоном ОСОБА_38 . Після цього ОСОБА_38 приїхав у бар з ОСОБА_37 і пострілами з вогнепальної зброї вбив ОСОБА_27 й ОСОБА_28 , котрий знаходився разом з ним. Відповідно до свідчень ОСОБА_6 під час убивства вони зі ОСОБА_2 в автомобілі останнього на прохання ОСОБА_38 чекали безпосередніх виконавців злочину, а в подальшому відвезли ОСОБА_38 з місця події (т. 1, а. с. 131; т. 45, а. с. 101, 102).
      Наведені показання щодо способу позбавлення потерпілих життя і використаного знаряддя узгоджувалися з даними: протоколу огляду місця події з фіксацією слідів злочину, а також виявлення неподалік нічного клубу «Космо» пістолета «Браунінг» з глушником; висновків судових медичних, медико-криміналістичних та балістичної експертиз про кількість, характер і локалізацію завданих ОСОБА_27 й ОСОБА_28 вогнепальних поранень, які призвели до їх смерті та були заподіяні пострілами з виявленого пістолета (т. 45, а. с. 17, 20, 39, 40; т. 47, а. с. 17-20, 65-69, 95-98, 133-138, 164-171).
      Об`єктивно підтверджена іншими доказами достовірність показань ОСОБА_6 відносно дій безпосередніх виконавців убивства переконливо свідчила про відсутність підстав не довіряти цим показанням і в іншій частині, у тому числі щодо участі і ролі у злочині ОСОБА_2 .
      Всупереч доводам захисника у заяві, суд дав належну оцінку й деяким неточностям у показаннях ОСОБА_6 щодо деталей подій і обґрунтовано не визнав їх підставами для сумнівів у достовірності показань у цілому щодо обставин, які мали істотне значення для вирішення питання про доведеність пред`явленого заявнику обвинувачення і кримінально-правової кваліфікації його дій. Більш того, окремі розбіжності в показаннях ОСОБА_6 свідчили про вільний вибір ним процесуальної поведінки, самостійне й добровільне відтворення подій, що відбувалися за його участю настільки, наскільки цей засуджений їх пам`ятав і вважав за необхідне повідомляти правоохоронним органам з огляду на обрану позицію.
      Попри те, що заявник безпосередньо не спричиняв ОСОБА_27 та ОСОБА_28 тілесних ушкоджень, які призвели до їх смерті, суд при юридичній оцінці дій ОСОБА_2 обґрунтовано взяв до уваги те, що заявник був об`єднаний з іншими членами банди єдиним умислом на вбивство і відповідно до розробленого плану й технічного розподілу функцій виконав частину обсягу дій, на думку групи співучасників, необхідних для реалізації злочинного наміру. З огляду на викладене суд дійшов правильного висновку про участь ОСОБА_2 у зазначеному вбивстві як співвиконавця.
      Перевіряючи законність і обґрунтованість висновків судів щодо використання у вироку інших доказів винуватості ОСОБА_2 у бандитизмі та умисних убивствах ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_34 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , крім початкових свідчень заявника, ОСОБА_65 не знаходить підстав вважати ці інші докази недопустимими з погляду сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree).
      Зміст даної доктрини полягає в недопустимості як доказів, одержаних безпосередньо внаслідок порушення гарантованих Конвенцією прав людини, так і інших засобів доказування, що випливають з них та є похідними. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є неможливість їх одержання за відсутності даних, отриманих незаконним шляхом (рішення у справі «Гефген проти Німеччини», п. 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», п. 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»).
      Показання ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 є різними джерелами інформації, самостійними та непов`язаними одне з одним. Матеріали справи не містять об`єктивних даних, які би свідчили про неможливість перших допитів інших співучасників як підозрюваних та обвинувачених за умови неотримання працівниками міліції явок з повинною ОСОБА_2 і показань заявника як свідка. Зміст свідчень ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 не був зумовлений відомостями, наданими ОСОБА_2 правоохоронним органам.
      Натомість показання ОСОБА_6 щодо ролі й участі заявника у банді, а також обставин вчинення ОСОБА_2 убивств у складі злочинного об`єднання стосувалися фактів, відомих ОСОБА_6 як учаснику відповідних подій. Показання ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 і свідків містили інформацію, сприйняту ними безпосередньо або одержану від інших осіб незалежно від змісту явок з повинною заявника та його свідчень органам досудового слідства. Таким чином, немає підстав вважати, що за відсутності у розпорядженні працівників міліції початкових зізнань ОСОБА_2 у злочинах характер і обсяг фактичних даних, повідомлених у показаннях іншими засудженими і свідками, був би іншим.
      У протоколах оглядів та виїмок, висновках судових медичних, медико-криміналістичних, балістичних, вибухово-технічних експертиз задокументовано виявлення та вилучення зброї та інших об`єктів матеріально-технічної бази банди, речових доказів вчинених нею злочинів, фіксацію слідів, наслідків убивств та замахів на вбивства і результати їх експертних досліджень. Усі ці засоби доказування відображають об`єктивні відомості, спосіб одержання яких також не має ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з результатами слідчих дій зі ОСОБА_2 .
      Крім цього, оцінюючи в межах своїх повноважень з перегляду судових рішень у порядку виключного провадження законність урахування судами показань ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 як прямих доказів винуватості ОСОБА_2 в убивствах і бандитизмі, Велика Палата бере до уваги те, що порушень їх конвенційних прав під час допитів міжнародною судовою установою не констатовано.
      Доводи ОСОБА_6 на початку судового розгляду, а також твердження інших засуджених та їх захисників про застосування щодо ОСОБА_6 недозволених методів слідства, внаслідок чого він обмовив себе та інших засуджених, у тому числі ОСОБА_2 , у вчиненні злочинів, були предметом ретельної перевірки суду і не знайшли свого підтвердження.
      При цьому суд узяв до уваги, що заподіяння ОСОБА_6 тілесних ушкоджень, виявлених у нього відповідно до висновків судово-медичних експертиз від 25 і 28 травня 2002 року, внаслідок насильства, застосованого працівниками міліції в установлених законом межах у відповідь на опір під час затримання, встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили. Вироком Жовтневого районного суду міста Харкова від 29 грудня 2003 року ОСОБА_6 засуджено за вчинення такого опору за ч. 3 ст. 342; ч. 2 ст. 345 КК. Будь-яких інших тілесних ушкоджень у ОСОБА_6 зафіксовано не було. Таким чином, жодні встановлені у справі об`єктивні дані не свідчили про застосування щодо цього засудженого насильства після затримання, коли він уже перебував під контролем правоохоронних органів і допитувався з приводу обставин вчинених злочинів.
      Постановою прокуратури за результатами перевірки заяв ОСОБА_6 про застосування недозволених методів слідства в порушенні кримінальної справи щодо службових осіб правоохоронних органів відмовлено (т. 7, а с. 147, 148). В установленому законом порядку це процесуальне рішення не оскаржувалось і не скасовано. Невідповідності зазначеної перевірки вимогам статті 3 Конвенції у процесуальному аспекті з погляду ефективності розслідування доводів про жорстоке поводження міжнародною судовою установою не констатовано.
      Крім цього, дані під час досудового розслідування показання про його спільну зі ОСОБА_2 участь у вчиненні вбивств ОСОБА_6 частково підтвердив у судовому засіданні. Обставин вчинення цих злочинів, установлених судом першої інстанції на підставі, в тому числі, його показань як підозрюваного та обвинуваченого, а також висновків суду щодо спростування тверджень про відібрання таких свідчень незаконним шляхом, ОСОБА_6 та його захисник в касаційному порядку не оспорювали. Натомість у поданій захисником в інтересах цього засудженого касаційній скарзі захист посилався на суворість призначеного покарання, яке просив пом`якшити.
      До того ж засуджені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та їх захисники, а також засуджений ОСОБА_3 в порядку апеляційної процедури не заперечили правильність посилань суду у вироку як на докази по справі, на явки цих засуджених та їх показання, які вони давали на досудовому слідстві і в суді в тій частині, в якій ними доводилась винуватість всіх засуджених у вчиненні інкримінованих їм злочинів (стор. 39 ухвали Верховного Суду України).
      Як видно з вироку, суд відповідно до вимог ст. 67 КПК 1960 року перевірив свідчення інших співучасників злочинів з погляду належності, допустимості, достовірності та достатності в сукупності з іншими доказами для визнання пред`явленого ОСОБА_2 обвинувачення доведеним. У ході судового розгляду не було встановлено обставин, які б могли давати ОСОБА_6 , а також ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 підстав для обмови заявника і ставити під сумнів правдивість їх свідчень.
      Водночас Велика Палата звертає увагу, що в порядку виключного судового провадження з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року, не здійснюється повторної касаційної процедури, а судові рішення переглядаються лише на предмет впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. Виходячи із зазначеного, керуючись принципом юридичної визначеності, Велика Палата в межах екстраординарного провадження не перевіряє правильність оцінки судами доказів, встановлення фактичних обставин справи, кримінально-правової кваліфікації діянь, дотримання вимог кримінально-процесуального закону і вирішення інших питань, які не пов`язані з визнаними міжнародною установою порушеннями конвенційних прав заявника.
      У разі встановлення за результатами виключного провадження недопустимості окремих використаних судами доказів у зв`язку з одержанням їх усупереч вимогам Конвенції Верховний Суд вирішує питання про законність і обґрунтованість судових рішень у цілому, зокрема, з погляду достатності решти доказів, покладених в основу вироку, для висновку про доведеність обвинувачення поза розумним сумнівом.
      Доводи захисника про непричетність ОСОБА_2 в убивстві ОСОБА_24 , ОСОБА_34 та ОСОБА_26 з посиланням на докази, які, на його думку, можуть свідчити про вчинення цього злочину іншою особою, по суті є аргументами щодо невідповідності висновків суду обставинам справи і стосуються не питань права, а фактів, жодним чином не пов`язаних з констатованим ЄСПЛ недотриманням вимог Конвенції. За таких обставин наведені доводи не можуть бути предметом перевірки Верховного Суду в межах виключного судового провадження.
      З урахуванням зазначеного Велика Палата не знаходить підстав констатувати неправильність висновків судів у частині аналізу, оцінки й використання інших доказів участі ОСОБА_2 у банді та вчинення вбивств ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_34 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 і ОСОБА_28 , крім явок з повинною заявника та його показань як свідка від 09 квітня 2002 року. Сукупність цих доказів, які не є ні прямим, ні опосередкованим результатом установлених ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, суди обґрунтовано визнали достатніми для визнання ОСОБА_2 винуватим у зазначених злочинах.
      Епізод щодо потерпілого ОСОБА_30 .
      Перевіряючи судові рішення в частині засудження ОСОБА_2 за цим епізодом, Велика Палата виходить із того, що ні в явках з повинною від 04 квітня 2002 року, ні у своїх показаннях як свідка від 09 квітня 2002 року ОСОБА_2 не повідомляв про свою причетність до замаху на вбивство ОСОБА_30 і суд не використовував відповідних доказів на підтвердження пред`явленого йому обвинувачення в цьому злочині.
      Натомість, як видно з вироку, суд умотивував свої висновки про співучасть ОСОБА_2 в посяганні на життя потерпілого іншими доказами, безпосередньо сприйнятими або дослідженими в судовому засіданні й оціненими як кожний окремо на предмет належності, допустимості й достовірності, так і в сукупності та взаємозв`язку з погляду достатності для визнання відповідної частини обвинувачення доведеною.
      Зокрема, суд узяв до уваги показання ОСОБА_8 як обвинуваченого про обставини підготовки до злочину. Як слідувало з наведених показань, ОСОБА_2 разом з ОСОБА_8 , ОСОБА_66 , ОСОБА_36 та ОСОБА_5 впродовж двох-трьох тижнів стежили за ОСОБА_30 з метою його вбивства, встановили адресу потерпілого, транспортний засіб, яким він користувався, і місця, які часто відвідував. Після одержання такої інформації, як зазначав ОСОБА_8 , він привіз ОСОБА_6 і ОСОБА_7 до будинку потерпілого і вони стріляли в ОСОБА_30 з пістолетів (т. 52, а. с 43-48, 121-131).
      Наведені показання узгоджувалися зі: свідченнями в судовому засіданні ОСОБА_6 , показаннями ОСОБА_7 під час досудового слідства та судового розгляду, свідченнями ОСОБА_5 як обвинуваченого, відібраними в присутності захисника, про їх спільну участь у підготовці та вчиненні замаху на вбивство ОСОБА_30 на замовлення ОСОБА_4 і роль у злочинній діяльності кожного зі співучасників; показаннями потерпілого; даними протоколу огляду місця події, висновків судових медичної та балістичної експертиз щодо обставин посягання на життя ОСОБА_30 , у тому числі способу і знарядь злочину, а також з іншими доказами, зміст яких докладно наведено у вироку (т. 18, а. с. 45; т. 51, а. с. 85, 86; т. 51, а. с. 12-24, 156, 157, 207-212; т. 57, а. с. 45).
      Епізод готування до вбивства ОСОБА_31 і незаконного поводження ОСОБА_2 з вогнепальною зброєю
      Визнаючи заявника винуватим у готуванні до вбивства ОСОБА_31 та в незаконному придбанні, виготовленні, носінні і зберіганні з цією метою вогнепальної зброї, суд також не посилався в обґрунтування прийнятого рішення на дані явок з повинною заявника та його показання як свідка, відібрані у квітні 2002 року.
      В основу вироку у відповідній частині покладено сукупність інших доказів, досліджених, проаналізованих та оцінених за результатами судового розгляду, порядок одержання та використання яких не пов`язаний з установленими ЄСПЛ порушеннями Україною міжнародних зобов`язань.
      Зокрема, суд аргументував свої висновки даними явки з повинною ОСОБА_7 про надання ОСОБА_4 восени 1999 року вказівки йому та ОСОБА_8 позбавити ОСОБА_31 життя. При цьому, як зазначав ОСОБА_7 , ОСОБА_4 розповідав їм про спробу ОСОБА_2 , ОСОБА_36 та ОСОБА_6 вчинити зазначений злочин навесні 1999 року, що не було реалізовано у зв`язку із затриманням ОСОБА_2 та ОСОБА_36 працівниками міліції (т. 18, а. с. 20, 21).
      Факт перебування ОСОБА_2 разом з ОСОБА_6 та ОСОБА_36 поблизу будинку ОСОБА_31 вранці 19 березня 1999 року та затримання в цьому місці заявника й ОСОБА_36 підтверджено також дослідженими в судовому засіданні свідченнями самого ОСОБА_2 як підозрюваного від 21 березня 1999 року, показаннями свідка ОСОБА_67 , даними явки з повинною ОСОБА_8 від 27 березня 2003 року, даними рапорту працівника Малиновського районного відділу Одеського міського управління МВС України в Одеській області і протоколу затримання ОСОБА_2 (т. 10, а. с. 26, 56-58, 63, 186-189, 202-206; т. 54, а. с. 8, 9).
      Порушень прав заявника, гарантованих Конвенцією, під час його допиту як підозрюваного 21 березня 1999 року ЄСПЛ установлено не було. ЄСПЛ констатував невідповідність міжнародним зобов`язанням України поводження зі ОСОБА_2 лише в період кінця березня - початку квітня 2002 року. Відтак ці порушення не вплинули на допустимість як доказів початкових показань заявника про обставини його затримання біля помешкання ОСОБА_31 і на законність висновків суду щодо використання цих свідчень в обвинувальному вироку.
      Окрім наведеного, за змістом явки з повинною ОСОБА_8 , після звільнення з ізолятора ОСОБА_6 розповідав, що він разом зі ОСОБА_2 та ОСОБА_36 приїздив до місця проживання ОСОБА_31 з метою її вбивства, проте цьому перешкодило виявлення їх працівниками міліції, у зв`язку із чим у подальшому вони не могли виконати замовлення, оскільки потрапили в поле зору правоохоронних органів (т. 54, а. с. 8, 9).
      Факт озброєння заявника для вчинення вбивства встановлено на підставі протоколу огляду місця події про виявлення та вилучення за місцем тимчасового проживання ОСОБА_2 двох обрізів, а також висновку судово-балістичної експертизи, згідно з яким ці предмети є переробленою вогнепальною зброєю, виготовленою шляхом вкорочення значної частини ствола мисливських рушниць 16 калібру, і придатні для стрільби (т. 10, а. с. 21, 22, 89-91).
      Таким чином, жоден з покладених в основу вироку доказів винуватості ОСОБА_2 у замаху на вбивство ОСОБА_30 та готуванні до вбивства ОСОБА_31 не мав ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з явками з повинною заявника та його показаннями як свідка від 09 квітня 2002 року. Сукупність доказів, на яких ґрунтуються висновки суду про доведеність обвинувачення заявника за вказаними епізодами, в результаті виключення із судових рішень посилань на явку з повинною і початкові зізнавальні свідчення заявника не впливають на доведеність його винуватості. Повноваженнями переоцінювати окремі засоби доказування і перевіряти правильність висновків судів у частині їх використання за іншими критеріями, не пов`язаними з констатованими ЄСПЛ порушеннями Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата в межах екстраординарного судового провадження не наділена.
      З огляду на викладене Велика Палата за результатами перегляду судових рішень у зв`язку з визнаним міжнародною судовою установою недотриманням конвенційних прав заявника під час відібрання явок з повинною та його допиту як свідка у квітні 2002 року не знаходить підстав втручатися у вирок та ухвалу в частині його засудження за епізодами щодо потерпілих ОСОБА_30 та ОСОБА_31 .
      Епізод щодо потерпілого ОСОБА_29 .
      Велика Палата погоджується з аргументами захисника про порушення засади законності при засудженні ОСОБА_2 за окремим епізодом вбивства ОСОБА_29 .
      За цим епізодом сукупність доказів, що залишається після виключення з вироку даних явок з повинною ОСОБА_2 та його показань як свідка від 09 квітня 2002 року, не дає підстав вважати висновки суду про доведеність обвинувачення заявника у відповідній частині такими, що ґрунтуються на вимогах ч. 3 ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 327 КПК 1960 року. Згідно з цими вимогами обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови доведеності в ході судового розгляду винності у злочині підсудного, на чию користь тлумачаться всі сумніви з даного приводу.
      Як на один із доказів винуватості ОСОБА_2 в убивстві ОСОБА_29 суд послався на показання ОСОБА_6 як обвинуваченого. Проте, відповідно до цих свідчень, ОСОБА_6 не знав, хто із членів банди вчинив убивство ОСОБА_29 , а повідомляв лише про наявність у розпорядженні заявника на час позбавлення потерпілого життя автомобіля «Опель Кадетт» (т. 6, а. с. 32-34). Наведені показання у вироку використано шляхом зіставлення з інформацією про переміщення ОСОБА_2 на місце злочину на цьому транспортному засобі, зафіксованою в його явці з повинною.
      Крім цього, суд аргументував свої висновки за цим епізодом показаннями потерпілих ОСОБА_68 та ОСОБА_69 про сам лише факт загибелі ОСОБА_29 , свідків ОСОБА_70 та ОСОБА_71 , котрі лише чули постріли, проте не бачили моменту вбивства й осіб, які його вчинили, даними протоколів огляду місця події та висновку судово-медичної експертизи щодо слідів і наслідків злочину (т. 48, а. с. 39-48, 50, 51, 125, 126).
      У межах своїх процесуальних повноважень з перегляду справи в порядку екстраординарного провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року Велика Палата Верховного Суду не здійснює повторної оцінки доказів і не перевіряє правильності встановлення судом фактичних обставин справи, а вирішує питання про те, чи зумовлюють установлені ЄСПЛ порушення державою міжнародних зобов`язань невідповідність судових рішень у цілому або в окремій частині встановленим ст. 6 Конвенції і нормами національного процесуального права гарантіям справедливості судового розгляду.
      Після виключення з вироку та ухвали даних явки з повинною ОСОБА_2 і його показань як свідка судове провадження в частині засудження заявника за цим епізодом як безпосереднього виконавця вбивства ОСОБА_29 на підставі інших доказів не може вважатися справедливим за критерієм доведеності обвинувачення поза розумним сумнівом.
      Встановлення за результатами касаційного розгляду обставин, передбачених, зокрема п. 2 ст. 213 КПК 1960 року, п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК, зумовлює закриття справи касаційним судом на підставі ст. 440 КПК, враховуючи повноваження Великої Палати, передбачені ч. 1 ст. 467 КПК. Правом вирішити в аналогічний спосіб заяву про перегляд судових рішень на підставі п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року наділявся і Верховний Суд України відповідно до положень ч. 3 ст. 400-22 цього Кодексу.
      Таким чином, у разі встановлення за наслідками перегляду судових рішень у порядку екстраординарного провадження обставин, які виправдовують особу у вчиненні злочину і виключають провадження у кримінальній справі щодо неї, ОСОБА_65 має право скасувати відповідні рішення із закриттям справи, в тому числі в частині пред`явленого обвинувачення, в межах повноважень суду касаційної інстанції.
      Виходячи з наведеного Велика Палата дійшла висновку, що вирок та ухвала в частині засудження ОСОБА_2 за епізодом убивства ОСОБА_29 підлягають скасуванню із закриттям кримінальної справи у відповідній частині у зв`язку з недоведеністю участі заявника у вчиненні злочину.
      Однак ОСОБА_65 не знаходить підстав для скасування вироку та ухвали в іншій частині пред`явленого ОСОБА_2 обвинувачення, визнаного судом доведеним. А доводи захисника про відсутність складів злочину у всіх інших діяннях ОСОБА_2 не ґрунтуються на матеріалах справи, а тому є безпідставними.
      Оцінюючи вплив недотримання конвенційних прав заявника під час проведення окремих процесуальних дій на результати судового провадження в цілому, Верховний Суд враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції процедури провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).
      Проте обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з погляду юридичних наслідків недотримання прав особи, передбачених Конвенцією.
      Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи в порядку виключного провадження, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а насамперед повторним врахуванням доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей, а також обґрунтуванням власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду.
      Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав допустимими доказами винуватості ОСОБА_72 в умисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу на те, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
      Рішенням у справі «Шабельник проти України» (№ 2) встановлено недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_73 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав ОСОБА_73 , а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на зіставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з погляду вимог Конвенції (пункти 51, 52).
      Натомість у цій справі покладені в основу вироку та ухвали в частині засудження ОСОБА_2 за бандитизм та вчинення у складі банди всіх інкримінованих йому злочинів, крім убивства ОСОБА_29 , показання ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , свідків, результати експертних досліджень, дані всіх інших документів, крім явок з повинною ОСОБА_2 та протоколу його допиту як свідка від 09 квітня 2002 року, не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з установленими ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника. Відтак урахування наведених доказів як належних і допустимих, на переконання Великої Палати, не підриває загальної справедливості судового розгляду.
      Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      На підставі п. 1 ст. 46 Конвенції Україна взяла на себе зобов`язання виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      Як зазначено у ст. 10 цього Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Згідно з Рекомендацією № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов`язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд згідно зі ст. 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      Пункт 1 наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.
      Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
      Згідно з п. 2 Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
      коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      При цьому ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження.
      Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою поновлення провадження і повторного розгляду справи.
      Окрім наведеного, в розумінні п. 2 Рекомендації засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень, які можуть бути виправлені виключно шляхом скасування судового рішення в повному обсязі, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісним з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
      За відсутності наслідку визнаних ЄСПЛ порушень прав особи у виді несправедливості її засудження виконання рішення міжнародної судової установи не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину. Адже за таких обставин немає підстав вважати, що за умови недопущення порушень конвенційних прав заявника одержання інших доказів його злочинної діяльності щодо нього й ухвалення на їх основі обвинувального вироку було б неможливим.
      В означеній ситуації адекватним способом забезпечення restitutio in integrum є анулювання наслідків порушень конвенційних прав особи шляхом виключення з судових рішень посилань на докази, одержані в результаті таких порушень. Адже відповідні наслідки не зачіпають законності й обґрунтованості вироку в цілому, а полягають лише в недопустимості засобів доказування, що є результатом недотримання державою міжнародних зобов`язань.
      Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення в означений спосіб.
      Зокрема, як наголошує ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Асоціація проти промислового розведення тварин проти Швейцарії» (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland), повторна процедура на національному рівні є не самоціллю, а лише можливим засобом повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
      Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов`язання за ст. 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі і Джунта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy).
      На рівні національного процесуального закону порядок розгляду Великою Палатою Верховного Суду справ у межах виключного (екстраординарного) судового провадження, в тому числі на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, регулюється нормами глави 34 КПК. Згідно з ч. 1 ст. 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
      Таким чином, під час прийняття рішення Велика Палата Верховного Суду вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
      Відповідно до ч. 1 ст. 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом змінити вирок, ухвалу, постанову, а також скасувати їх із закриттям провадження у справі, в тому числі в частині обвинувачення.
      Як передбачено ч. 1 ст. 467 КПК, за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати це рішення повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте право призначити новий судовий розгляд є лише одним із альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не обмежуються.
      Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду вироків та ухвал Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час вирішення справи судом передбачалися статтею 400-22 КПК 1960 року. Відповідно до ч. 3 цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в цей судовий акт порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного зміна вироку в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
      Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви захисника Левицького О. В. з доповненнями та змінами до неї в інтересах засудженого ОСОБА_2 , Велика Палата виходить з того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів судового провадження щодо визнання ОСОБА_2 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, за винятком убивства ОСОБА_29 , не дають підстав вважати його засудження несправедливим, а зміст вироку - таким, що не відповідає вимогам Конвенції в цілому.
      На користь такого висновку свідчить і зміст рішення ЄСПЛ у справі за заявою ОСОБА_2 . Як зазначено в цьому рішенні, встановлення порушення у справі не означає, що заявника було засуджено помилково (пункт 88).
      Виходячи із зазначеного, для виконання державою міжнародних зобов`язань за наведених конкретних обставин суд відновлює юридичне становище, яке ОСОБА_2 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку у частині вбивства ОСОБА_29 і до використання судом посилання як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на показання ОСОБА_2 як свідка від 09 квітня 2002 року.
      Усунення наслідків допущених у справі порушень конвенційних прав заявника шляхом скасування вироку та ухвали із закриттям справи лише в частині засудження за одним епізодом обвинувачення та зміни судових рішень в іншій частині найбільш відповідатиме принципу юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду.
      Наведена засада полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового судового рішення лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61, 62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51, 52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
      Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «Морейра Феррейра проти Португалії» (Moreira Ferreira v. Portugal), відступ від принципу правової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
      Виходячи з наведеного, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і наслідки, виправлення таких порушень необхідно та можливо здійснити шляхом скасування судових рішень із закриттям справи в частині засудження ОСОБА_2 за епізодом убивства ОСОБА_29 та зміни вироку й ухвали в іншій частині шляхом виключення посилання як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на показання ОСОБА_2 як свідка від 09 квітня 2002 року.
      За епізодом щодо потерпілого ОСОБА_29 дії ОСОБА_2 були кваліфіковані за пунктами «а», «з», «и», «і» статті 93 КК 1960 року як умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів, на замовлення, за попередньою змовою групою осіб, особою, яка раніше вчинила умисні вбивства. Оскільки інші передбачені статтею 93 КК 1960 року злочини, в частині засудження заявника за які судові рішення не скасовуються, містять ці ж самі юридичні ознаки, скасування вироку та ухвали в частині визнання ОСОБА_2 винуватим в умисному вбивстві ОСОБА_29 не призводить до зміни кримінально-правової кваліфікації решти вчинених ним злочинів.
      За результатами перегляду справи в порядку виключного провадження зменшено обсяг обвинувачення ОСОБА_2 , визнаного судом доведеним, однак залишаються в силі судові рішення в частині засудження його за епізодами семи умисних убивств. Усі ці діяння вчинені ОСОБА_2 з корисливих мотивів, у складі банди, метою якої було вчинення найтяжчих корисливо-насильницьких злочинів, у тому числі пов`язаних з посяганням на життя людини. Безпосередньою функцією цього засудженого у злочинному об`єднанні було виконання замовлень на вбивства. Дані злочини він вчиняв із застосуванням вогнепальної зброї у громадських місцях, що становило загрозу для життя і здоров`я інших осіб.
      Виходячи з наведеного, суди дійшли обґрунтованого висновку про виняткову небезпеку ОСОБА_2 для суспільства. Скасування вироку й ухвали в частині засудження заявника за одним епізодом злочинної діяльності, пов`язаним з умисним убивством одного потерпілого, не зумовлює необхідності зміни призначеного йому покарання.
      Водночас Велика Палата звертає увагу на те, що положеннями п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, як і ст. 39 КК 1960 року, передбачено призначення судом покарання в межах санкції статті (частини статті) кримінального закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Таким чином, захід примусу обирається за статтею або частиною статті кримінально-правової норми, за якою кваліфіковано дії винного. За окремими епізодами злочинної діяльності покарання не призначається.
      Юридичні наслідки недотримання державою міжнародних зобов`язань під час проведення окремих процесуальних дій зі ОСОБА_2 стосуються лише його і не поширюються на інших засуджених, котрі до Суду не зверталися і порушення конвенційних прав яких ЄСПЛ не встановлено.
      Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, в частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною вимог Конвенції, то втручання у вирок та ухвалу в частині засудження інших співучасників злочинів становило б вихід за межі правових підстав перегляду і суперечило б засадам юридичної визначеності й остаточності судових рішень.
      Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 КПК 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Заяву захисника Левицького Олега Володимировича з доповненнями та змінами до неї в інтересах засудженого ОСОБА_2 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 21 червня 2011 року щодо засудженого ОСОБА_2 змінити.
      Виключити з цих рішень посилання як на докази вини ОСОБА_2 на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на дані протоколу його допиту як свідка від 09 квітня 2002 року.
      Ці ж судові рішення в частині засудження ОСОБА_2 за умисне вбивство ОСОБА_29 скасувати, а кримінальну справу в цій частині закрити на підставі п. 2 ст. 213 КПК 1960 року у зв`язку з недоведеністю участі засудженого у вчиненні злочину.
      У решті зазначені вирок та ухвалу щодо ОСОБА_2 залишити без зміни.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Суддя-доповідач
      В. В. Князєв Ж. М. Єленіна
      Судді
      :
      Т
      . О. Анцупова
      Л
      . М. Лобойко
      В
      . В. Британчук Ю. Л. Власов
      К
      . М. Пільков Л. І. Рогач
      І. В. Григор`єва
      О
      . М. Ситнік
      Д
      . А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Золотніков Л. Й. Катеринчук
      В
      . М. Сімоненко І. В. Ткач С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 97829121
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 грудня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 752/17832/14-ц
      Провадження № 14-538цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М.,
      Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування майнової та моральної шкоди
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року, ухвалене суддею
      Новаком А. В.,і рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Волошиної В. М., Котули Л. Г., Слюсар Т. А., та за касаційною скаргою Служби безпеки України на рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Волошиної В. М., Котули Л. Г., Слюсар Т. А., та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до Служби безпеки України (далі - СБУ) в особі Головного слідчого управління СБУ (далі - ГСУ СБУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи: Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» (далі - АТ «УКРКАРТ»), Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - АБ «Укргазбанк»), про стягнення майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 05 жовтня 2011 року стосовно позивача була порушена кримінальна справа, її матеріали були направлені для організації подальших слідчих дій до ГСУ СБУ. 06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 був затриманий працівниками СБУ, старшим слідчим органів внутрішніх справ 4 відділу Першого управління ГСУ СБУ була винесена постанова про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно позивача, позивачу обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      3. 05 квітня 2012 року на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва позивачу був змінений запобіжний захід у вигляді взяття під варту на заставу з внесенням коштів у розмірі 5 000 000,00 грн.
      4. Постановою про відмову від підтримання обвинувачення в суді від 22 травня 2014 року прокурор відмовився від обвинувачення ОСОБА_1 за відсутності в його діях складу злочину. Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2015 року провадження у кримінальній справі стосовно позивача було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      5. Позивач вважає, що у зв`язку з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та незаконним взяттям під варту є всі правові підстави для стягнення на його користь майнової та моральної шкоди.
      6. З урахуванням збільшеного розміру позовних вимог позивач просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, яку він оцінює у розмірі 14 991 537,60 грн, шляхом безспірного списання з ДКСУ.
      7. Також позивач просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду в сумі 17 810 455,52 грн шляхом безспірного списання з ДКСУ, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що внаслідок незаконних дій органів досудового слідства він втратив впливову посаду та щомісячний заробіток у розмірі 25 000,00 грн, що за період з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року (32 місяці) загалом складає 800 000,00 грн, а з урахуванням індексу інфляції та 3% річних (частина друга статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) - 1 349 916,53 грн. У зв`язку з неповернення йому застави в розмірі 5 000 000,00 грн просив стягнути грошову заставу з урахуванням валютних втрат, що становить суму 11 883 750,08 грн, а також 4 576 788,91 грн у вигляді індексу інфляції та 3 % річних (частина друга статті 625 ЦК України) на суму боргу.
      8. Загальну шкоду (матеріальну та моральну), спричинену йому незаконними діями органу досудового слідства, позивач після уточнення позовних вимог оцінив у 32 801 993,12 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      9. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року позов задоволений частково: на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з ДКСУ стягнуте відшкодування моральної шкоди в сумі 250 000,00 грн, у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      10. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в силу факту перебування позивача під слідством, а також його перебування в умовах ізоляції тривалий термін позивачу завдана моральна шкода, яку слід відшкодувати на підставі статті 1167 ЦК України та норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон про відшкодування шкоди), з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
      11. Відмовляючи в частині вимог позивача про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). У разі наявності ознак дії чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів оскарження їх дій та/або бездіяльності відбувається у визначеному законом порядку. Відмовляючи в частині вимог про стягнення заробітної плати з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з недоведеності позову в цій частині.
      12. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року скасоване, позов у частині вимог про відшкодування моральної шкоди задоволений частково - стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у сумі 150 000,00 грн, провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн закрите.
      13. Судове рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі мотивоване тим, що відповідні вимоги позивача не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Їх розгляд належить до компетенції органів досудового розслідування та має здійснюватися в порядку, встановленому КПК України.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      14. 23 грудня 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у справі - про задоволення позову.
      15. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у частині позовних вимог щодо стягнення на користь ОСОБА_1 майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн, а суд апеляційної інстанції необґрунтовано закрив провадження в частині цих позовних вимог. Крім того, скаржник не погоджується з визначеною судами попередніх інстанцій сумою моральної шкоди, оскільки, на його думку, її визначено без урахування всіх обставин та доказів у справі.
      16. 23 грудня 2016 року СБУ подала до ВССУ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просила скасувати це судове рішення та ухвалити нове рішення у справі - про відмову в задоволенні позову.
      17. Касаційна скарга мотивована тим, що основні процесуальні дії стосовно позивача у відповідному кримінальному провадженні здійснювались прокуратурою, а не СБУ. Однак апеляційний суд не звернув на це уваги та не залучив органи прокуратури для участі в цій справі. На думку СБУ, позивач не довів незаконність дій СБУ, а також необхідність відшкодування моральної шкоди у відповідній сумі.
      Позиція учасників справи, викладена в запереченнях на касаційні скарги
      18. У січні 2017 року на адресу касаційного суду надійшло заперечення СБУ на касаційну скаргу позивача, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      19. У лютому 2017 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшло заперечення на касаційну скаргу СБУ. В запереченні зазначено, що доводи відповідача є необґрунтованими, а касаційна скарга СБУ такою, що не підлягає задоволенню.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20. Ухвалою ВССУ від 28 грудня 2016 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою ВССУ від 18 січня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі за касаційною скаргою СБУ.
      21. 06 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України).
      22. 11 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України. Згідно із цією частиною справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      24. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      25. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      26. Як установлено судами попередніх інстанцій, 05 жовтня 2011 року щодо ОСОБА_1 була порушена кримінальна справа за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 27 і частиною п`ятою статті 191, частинами другою, третьою статті 27, частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України), підслідність злочину визначена за слідчими ГСУ СБУ, яким доручено провадження досудового слідства в цій справі.
      27. 06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 був затриманий як підозрюваний на підставі пункту 2 частини першої статті 106 Кримінального процесуального кодексу України, затвердженого Законом УРСР від 28 грудня 1960 року (далі - КПК України 1960 року), і в подальшому йому обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      28. 05 квітня 2012 року на підставі постанови Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 був змінений запобіжний захід на заставу та визначено розмір такої в сумі 5 000 000,00 грн.
      29. Таким чином, ОСОБА_1 перебував під вартою починаючи з 06 жовтня 2011 року по 05 квітня 2012 року, що складає 182 доби.
      30. 22 травня 2014 року прокурором Прокуратури Голосіївського району м. Києва була винесена постанова про відмову від підтримання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_1 , за відсутністю складу злочину.
      31. У зв`язку з відмовою прокурора від державного обвинувачення постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року провадження в кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 закрите.
      32. Отже, ОСОБА_1 перебував під слідством та судом з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року, тобто 31 повний місяць.
      33. З метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон про відшкодування шкоди, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
      34. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      35. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      36. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      37. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      38. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      39. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      40. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      41. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      42. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      43. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону про відшкодування шкоди (стаття 1 зазначеного Закону).
      44. Частиною другою статті 1 Закону про відшкодування шкоди встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      45. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону про відшкодування шкоди право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутності у діянні складу кримінального правопорушення або невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливостей їх отримати.
      46. Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди в наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      47. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
      48. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон про відшкодування шкоди, сфера дії якого поширюється, в тому числі, й на осіб, стосовно яких закрите кримінальне провадження у зв`язку з відмовою від підтримання державного обвинувачення.
      49. Відповідно до частини першої статті 4 Закону про відшкодування шкоди відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
      50. Статтею 11 Закону про відшкодування шкоди встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов`язані роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      51. За змістом положень частини першої статті 12 Закону про відшкодування шкоди розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пункті 1 статті 3 цього Закону (тобто заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      52. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      53. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 затверджене Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, зокрема, що відповідний орган одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства направляє громадянинові повідомлення, в якому роз`яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      54. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може, зокрема, звернутися при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і СБУ - відповідно до цих органів.
      55. У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в пункті 11 Положення, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону про відшкодування шкоди ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян.
      56. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      57. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      58. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним з яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися.
      У чинному КПК України це право закріплене вперше.
      59. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов», згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
      60. Отже, внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, що підтверджується закриттям кримінального провадження у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди.
      61. Відтак не ґрунтуються на вимогах закону доводи касаційної скарги представника СБУ про те, що позивачем не доведено незаконності дій з боку СБУ, причинного зв`язку між завданою моральною шкодою і діями слідчого ГСУ СБУ, оскільки правилами статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди визначені спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури або суду. Такі підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу завдавачів шкоди та особливим способом завданої шкоди.
      62. Сукупність зазначених умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Так, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті 1 Закону про відшкодування шкоди). Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема: закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (стаття 2 Закону про відшкодування шкоди).
      63. Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди в разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      64. Відсутність такого роз`яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      65. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі закриття кримінального провадження здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Таким судом у справі, що розглядається, є Голосіївський районний суд міста Києва.
      66. Матеріали справи не містять відомостей про виконання щодо ОСОБА_1 передбаченого статтею 11 Закону про відшкодування шкоди обов`язку роз`яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови судом у захисті його порушеного права.
      67. Оскільки Закон про відшкодування шкоди не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      68. З аналізу положень статті 12 Закону про відшкодування шкоди вбачається, що саме суд, який закрив кримінальне провадження, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.
      69. Суди встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у порядку цивільного судочинства до Голосіївського районного суду міста Києва, який постановив закрити провадження у справі у зв`язку з відмовою від обвинувачення, з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      70. За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, Апеляційний суд міста Києва помилково вважав наявними правові підстави для закриття провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди.
      71. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22); від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункт 4.20); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 33), від 26 червня 2019 року у справі 587/430/16-ц (пункт 26), від 18 грудня 2019 року у справі 688/2479/16-ц (пункт 22), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35)). У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду.
      Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити відповідний позов до Держави України, не є обов`язковою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64), від 11 листопада 2020 року у справі № 9901/845/18 (пункт 38), від 9 грудня 2020 року у справі № 9901/613/18 (пункт 79)).
      72. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      73. Оскільки у справі, що розглядається, апеляційним судом постановлено незаконне рішення, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та враховуючи, що судом допущені порушення норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати судове рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та направити справу в цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      74. При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначення розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Верховний Суд не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи позбавлений процесуальної можливості ухвалити рішення у справі, про що просить у касаційній скарзі позивач.
      75. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      76. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      77. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічне положення міститься й у статті 5 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      78. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.
      79. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      80. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      81. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      82. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      83. Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, наведених у статті 1 цього Закону,громадянинові відшкодовується моральна шкода.
      84. Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      85. Статтею 4 Закону про відшкодування шкоди визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      86. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
      87. Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону про відшкодування шкоди ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом починаючи із часу пред`явлення обвинувачення до закриття провадження в кримінальній справі постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року (з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року, тобто 31 повний місяць).
      88. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
      89. Суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2016 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
      90. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
      91. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що перебування позивача під слідством, а також в умовах ізоляції тривалий термін часу порушило його звичний уклад життя, позбавило можливості реалізації своїх звичок і бажань, вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя та погіршило відносини з оточуючими людьми і відношення останніх до його особистості, чим ОСОБА_1 завдано моральної шкоди, що становить підставу її відшкодування за статтею 1167 ЦК України та нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
      92. При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції врахував глибину фізичних та душевних страждань, завданих ОСОБА_1 , наявність перешкод у реалізації своїх життєвих планів, а також вимоги розумності та справедливості й дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування моральної шкоди частково у розмірі 250 000, 00 грн.
      93. Висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди є правильним, законним та обґрунтованим. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим безпідставним утриманням під вартою, негативними наслідками, які продовжувалися після закриття кримінального провадження стосовно нього,позивачу завдано моральної шкоди, яка полягає в тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану.
      94. Обставини справи в цій частині встановлені судом першої інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто місцевий суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
      95. Відповідно до статей 303, 304 ЦПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      96. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      97. Зменшуючи розмір морального відшкодування, встановлений судом першої інстанції, до 150 000, 00 грн, апеляційний суд дійшов висновку про те, що такий розмір відшкодування є достатнім для розумного задоволення потреб позивача.
      98. При цьому апеляційний суд не зазначив, які нові докази, протилежні висновкам місцевого суду, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, зумовлюють необхідність зменшення встановленого судом першої інстанції відшкодування моральної шкоди.
      99. Переоцінивши докази, які були оцінені місцевим судом з дотриманням вимог процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, які порушення норм процесуального права були допущені судом першої інстанції і в чому полягають ці порушення, які норми матеріального права були неправильно застосовані і в чому полягає таке неправильне застосування, тобто не встановив і не навів правових підстав для скасування рішення.
      100. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статей 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості.
      101. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи.
      102. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
      103. Відмовляючи в частині вимог позивача про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами КПК України. З такими висновками погодився апеляційний суд та прийняв процесуальне рішення про закриття провадження у справі в цій частині. У разі наявності ознак дії чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів оскарження їх дій та/або бездіяльності відбувається у визначеному законом порядку.
      104. За змістом статті 154-1 КПК України 1960 року питання про повернення застави заставодавцю вирішується під час дізнання, досудового слідства в судовому засіданні суддею за клопотанням заставодавця, а після надходження справи до суду - судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.
      105. Пунктом 10 розділу XI КПК України передбачено, що кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій згідно з положеннями цього Кодексу.
      106. Відповідно до пункту 11 статті 182 КПК України застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. При цьому застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, може бути повністю або частково звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень. Застава, внесена заставодавцем, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень тільки за його згодою.
      107. Статтею 203 КПК України визначено, що ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
      108. Отже, що стосується вимог позивача в частині повернення коштів, внесених як застава, то суд обґрунтовано у своєму рішенні зазначив про те, що кошти, внесені 09 квітня 2012 року як застава за ОСОБА_1 , підлягають поверненню повністю або частково у випадках, передбачених КПК України.
      109. Правовідносини щодо застави в межах кримінального провадження регулюються, зокрема, главою 18 «Запобіжні заходи, затримання особи» КПК України. Питання, які стосуються застави, застосованої як запобіжний захід у межах кримінального провадження, є кримінально-процесуальними правовідносинами і повинні вирішуватися в порядку кримінального судочинства. Відповідний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 807/295/18 (провадження № 11-184апп19).
      110. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відмовляє у відкритті провадження у справі в частині вимог, які не належать до цивільної юрисдикції. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами кримінального судочинства.
      111. Крім того, постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року про закриття провадження у кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 скасований після вступу постанови в законну силузапобіжний захід, застосований до позивача, у вигляді застави у розмірі 5 000 000,00 (п`яти мільйонів) грн. Суд постановив після вступу постанови в законну силу повернути ОСОБА_2 3 100 000,00 (три мільйони сто тисяч) грн, внесених ним 09 квітня 2012 року як заставу за ОСОБА_1 , та повернути ОСОБА_3 1 900 000,00 (один мільйон дев`ятсот тисяч) грн, внесених ним 09 квітня 2012 року як заставу за ОСОБА_1 .
      112. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень зазначену постанову позивач не оскаржував, зокрема, в частині вирішення питання про повернення застави. Таким чином, питання повернення застави уже вирішене в рамках кримінального судочинства під час закриття провадження у кримінальній справі.
      113. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      114. Оскільки касаційна скарга в цій справі подана в грудні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      115. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      116. За приписами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      117. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права про те, що призвели до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      118. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційні скарги ОСОБА_1 та СБУ необхідно задовольнити частково, рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (окрім вимог про повернення застави та завданої її неповерненням шкоди) скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції; в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди судове рішення апеляційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Служби безпеки України задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування іншої матеріальної шкоди скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      3. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування моральної шкоди скасувати.
      4. Залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування моральної шкоди.
      5. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      К. М. Пільков
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. М. Сімоненко
      /підпис/
      Л. Й. Катеринчук
      /підпис/
      І. В. Ткач
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 95177479
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 826/9464/18
      Провадження № 11-169апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ГУ ДФС у м. Києві) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року (суддя Федорчук А. Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (судді Пилипенко О. Є., Бужак Н. П., Костюк Л. О.) у справі № 826/9464/18 за позовом Приватного акціонерного товариства «Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку» Корпоративне підприємство ДАК «Укрвидавполіграфія» (далі - Товариство) до ГУ ДФС у м. Києві про визнання протиправним і скасування наказу та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У червні 2018 року Товариство звернулося до суду з позовом до ГУ ДФС у м. Києві, у якому просило визнати протиправним і скасувати наказ відповідача від 12 червня 2018 року № 9849 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ПАТ «Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку» Корпоративне підприємство ДАК «Укрвидавполіграфія» (код 02426463)».
      2. На обґрунтування позову Товариство зазначило, що підставою для видання спірного наказу була ухвала слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства України, зокрема, Товариства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами за період з 01 січня 2014 року по 29 липня 2016 року, постановлена в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015000000000630 від 08 грудня 2015 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205, частиною третьою статті 209, частиною третьою статті 28, частиною третьою статті 212, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Проте згідно з підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) документальна позапланова перевірка здійснюється на підставі отримання судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, а не судового рішення про надання дозволу на проведення перевірки. Крім цього, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України) з 15 липня 2015 року не передбачає повноважень прокурора і слідчого судді призначати ревізії та перевірки, а також повноважень слідчого судді надавати дозвіл на призначення перевірки. На думку позивача, слідчий суддя, надавши слідчому дозвіл на проведення перевірки, вийшов за межі своїх повноважень і прийняв рішення, не передбачене кримінальним процесуальним законодавством. Відтак спірний наказ, виданий на підставі вказаної ухвали слідчого судді, є протиправним і підлягає скасуванню.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 18 грудня 2018 року позов Товариства задовольнив повністю: визнав протиправним і скасував наказ ГУ ДФС у м. Києві від 12 червня 2018 року № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки.
      4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що термін дії ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства позивача становив один календарний місяць відповідно до приписів пункту 7 частини першої статті 164 КПК України, а тому проведення перевірки поза межами строку дії вказаної ухвали є протиправним та, як наслідок, видання спірного наказу відповідачем також є протиправним.Суд першої інстанції вказав, що зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 серпня 2018 року у справі № 812/1212/17 (провадження № К/9901/46913/18) та 19 вересня 2018 року у справі № 822/573/17 (провадження № К/9901/37671/18).
      5. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 14 травня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та на доводи апеляційної скарги ГУ ДФС у м. Києві про те, що у зв`язку з проведенням перевірки спірний наказ вичерпав свою дію виконанням і тому не підлягає скасуванню, зазначив, що право на судовий захист пов`язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення та не ставиться в залежність від наслідків його реалізації. При цьому суд апеляційної інстанції керувався правовим висновком, висловленим Верховним Судом України в постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), який також був викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року (справа № 812/602/17).
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      7. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідачподав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суди, посилаючись на пункт 7 частини першої статті 164 КПК України,дійшли помилкового висновку про те, що термін дії ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства становив один календарний місяць, оскільки вказана норма права застосовується до ухвал про тимчасовий допуск до речей і документів, а не ухвал про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства.До того ж в ухвалі слідчого судді не вказано строку її дії, проте зазначено, що тривалість проведення вказаної позапланової документальної перевірки не повинна перевищувати строку, визначеного пунктом 82.2 статті 82 ПК України. Крім цього, відповідно до норм КПК України вказана ухвала слідчого судді оскарженню не підлягає та є обов`язковою до виконання. Така правова позиція відображена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 15 лютого 2018 року у справі № 757/2200/17-к.
      8. ГУ ДФС у м. Києві також указало, що допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства відбувся та за її наслідками були прийняті податкові повідомлення-рішення, які наразі оскаржуються в межах іншого судового провадження (справа № 826/15941/18). Проте суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладену в постанові від 18 грудня 2018 року в справі № 826/3014/16, відповідно до якої платник податку, який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки щодо нього, зокрема виїзної, має захищати свої права шляхом недопуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки. Якщо ж допуск до податкової перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має були лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а тому цей суд дійшов висновку, що позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту ухвалення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки. В іншому випадку в задоволенні відповідних позовів має бути відмовлено, оскільки правові наслідки оскаржуваних дій за таких обставин є вичерпаними, а отже, задоволення позову не може призвести до відновлення порушених прав платників податків, оскільки після проведення перевірки права платника податків порушують лише наслідки проведення відповідної перевірки.
      9. Відповідач стверджує, що він мав правові підстави прийняття оскаржуваного наказу, при цьому допуск до проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства відбувся, а ГУ ДФС у м. Києві фактично реалізувало свою компетенцію на проведення такої перевірки та оформлення її результатів, тому дії контролюючого органу щодо призначення та проведення перевірки, на думку скаржника, не є такими, що порушують права позивача.
      10. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.
      Позиція інших учасників справи
      11. На час розгляду справи позивач відзиву на касаційну скаргу не надіслав.
      Рух касаційної скарги
      12. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 липня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 21 травня 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 червня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      14. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що вважає безпідставними доводи скаржника про неможливість скасування в судовому порядку спірного наказу з огляду на факт вичерпання ним своєї дії та допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства.
      15. Разом з тим Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» було змінено (доповнено) частину третю статті 341 КАС України, яка визначає межі перегляду судом касаційної інстанції судових рішень, і викладено її положення в такій редакції: «Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги».
      16. Тобто станом на час касаційного перегляду цієї справи колегія суддів не може оминути наявності правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18, після подання касаційної скарги контролюючого органу й ухвалити рішення, яке йому суперечитиме.
      17. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що така ситуація має ознаки виключної правової проблеми й потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
      18. На переконання колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, судові рішення в цій справі, про перегляд яких контролюючим органом подано касаційну скаргу, є правильними по суті, вони відповідають критеріям законності й обґрунтованості. Порушень норм процесуального права, які б призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, суди також не допустили. Підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду (стаття 354 КАС України), на думку колегії суддів, також немає.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      19. 12 червня 2018 року ГУ ДФС у м. Києві видало наказ № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України у зв`язку з надходженням ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к, постановленої в межах кримінального провадження № 12015000000000630 від 08 грудня 2015 року.
      20. Спірним наказом вирішено провести документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами за період з 01 січня 2014 року по 29 липня 2016 року тривалістю 5 робочих днів з 13 червня 2018 року.
      21. Вважаючи наказ ГУ ДФС у м. Києві від 12 червня 2018 року № 9849 протиправним і таким, що виданий без наявності на те законної підстави, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      22. Відповідно до пункту 1.1 статті 1 ПК Украйни цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
      Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
      23. Згідно з підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи, серед іншого, мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.
      24. На підставі абзацу першого пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
      25. Підпунктом 78.4 статті 78 ПК України визначено, що керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення про проведення документальної позапланової перевірки, яке оформлюється наказом, у якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи ? платника податку, який перевіряється) та в разі проведення перевірки в іншому місці ? адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися (абзац третій пункту 81.1 статті 81 ПК України).
      26. Предметом спору в цій справі є наказ ГУ ДФС у м. Києві від 12 червня 2018 року № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства.
      27. Матеріалами справи встановлено, що оскаржуваний наказ був виданий контролюючим органом відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України у зв`язку з надходженням ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства.
      28. Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на те, що термін дії ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства становив один календарний місяць відповідно до приписів пункту 7 частини першої статті 164 КПК України, а тому проведення перевірки поза межами строку дії вказаної ухвали є протиправним та, як наслідок, видання спірного наказу відповідачем також є протиправним.
      29. ГУ ДФС у м. Києві в доводах касаційної скарги зазначило, що суди дійшли помилкового висновку про те, що термін дії ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства Товариства становив один календарний місяць, оскільки пункт 7 частини першої статті 164 КПК України застосовується до ухвал про тимчасовий допуск до речей і документів, а не ухвал про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства. До того ж в ухвалі слідчого судді не вказано строку її дії, проте зазначено, що тривалість проведення вказаної позапланової документальної перевірки не повинна перевищувати строку, визначеного пунктом 82.2 статті 82 ПК України. Крім цього, відповідно до норм КПК України вказана ухвала слідчого судді оскарженню не підлягає та є обов`язковою до виконання.
      30. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.
      31. Зокрема, порядок проведення перевірок контролюючими органами визначається спеціальним податковим законодавством, що зумовлює виокремлення суб`єктів таких правовідносин (контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень та платник податків), зміст правовідносин (здійснення суб`єктом владних повноважень функцій, що передбачені законодавством), а також можливість оскаржити відповідний наказ контролюючого органу в порядку адміністративного судочинства.
      32. Крім того, абзацом другим пункту 75.1 статті 75 ПК України визначається, що документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень та виключно у випадках та в порядку, що визначені цим Кодексом.
      33. Відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, який був правовою підставою для видачі спірного наказу, документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, винесену ними відповідно до закону.
      34. З урахуванням зазначеного нормативного регулювання, а також обставин справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала слідчого судді від 01 серпня 2016 року, якою надано дозвіл на проведення позапланової документальної перевірки, не передбачена пунктом 78.1 статті 78 ПК України як обставина для проведення позапланової перевірки.
      35. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства. Зокрема, така правова позиція Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.
      36. Так, Велика Палата Верховного Суду в пункті 21 указаної постанови зауважила, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України (частина третя статті 392). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК України є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку про те, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2 Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду)).
      Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК України, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.
      З урахуванням зазначеного у справі № 243/6674/17-к Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.
      37. З матеріалів цієї справи слідує, що ухвала слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства, на підставі якої видано оскаржуваний наказ від 12 червня 2018 року № 9849, постановлена в межах кримінального провадження від 08 грудня 2015 року № 12015000000000630 за ознаками кримінальних порушень, передбачених частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205, частиною третьою статті 209, частиною третьою статті 28, частиною третьою статті 212, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205 КК України.
      38. Отже, основною метою проведення співробітниками ГУ ДФС у м. Києві позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства України, зокрема, Товариством на предмет своєчасності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків і зборів під час здійснення фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами, а також дотримання валютного та іншого законодавства відповідно до пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, як слідує зі змісту ухвали слідчого судді від 01 серпня 2016 року, є встановлення можливих порушень податкового законодавства за період 01 січня 2014 року по 29 липня 2016 року для забезпечення досудового розслідування.
      39. З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуваний наказ відповідача від 12 червня 2018 року № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки видано з метою збору доказів у межах кримінального провадження, а не для виконання контролюючим органом визначених ПК України повноважень.
      40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що оскаржуваний наказ виданий ГУ ДФС у м. Києві відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки.
      41. Беручи до уваги зазначене, а також практику Великої Палати Верховного Суду щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні від 08 грудня 2015 року № 12015000000000630, не може бути предметом самостійного оскарження в суді.
      42. Ураховуючи обставини цієї справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.
      43. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15 (провадження № 11-132апп20).
      44. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій, розглянувши цей спір по суті заявленої позовної вимоги про визнання протиправним і скасування оскаржуваного наказу контролюючого органу, дійшли помилкового висновку про те, що цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      45. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      46. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      47. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      48. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.
      49. Велика Палата Верховного Суду також вважає за необхідне зазначити, що частина третя статті 354 КАС України, відповідно до якої у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, не підлягає застосуванню у зв`язку з роз`ясненням Великої Палати Верховного Суду про те, що такий спір не підпадає під юрисдикцію не лише адміністративного суду, а взагалі не підлягає судовому розгляду.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити частково.
      2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 рокускасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      В. С. Князєв С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95177480
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      13 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 0306/7567/12
      Провадження № 13-73кс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Лобойка Л. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю
      секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
      прокурора Шевченко О. О.
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 28 березня 2018 року про закриття кримінального провадження щодо
      ОСОБА _1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Хлівчани Сокальського району Львівської області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , котрий обвинувачувався за статтею 375 Кримінальногокодексу України (далі - КК), і
      ВСТАНОВИЛА :
      Зміст оскаржених судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
      1. За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2015 року ОСОБА_1 засуджено:
      - за частиною третьою статті 368 КК (у редакції закону від 07 квітня 2011 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з відправленням правосуддя, на строк 3 роки та з позбавленням на підставі статті 54 цього Кодексу 2-го кваліфікаційного класу судді;
      за частиною другою статті 375 КК (у редакції закону від 05 квітня 2001 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
      На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з відправленням правосуддя, на строк 3 роки та з позбавленням на підставі статті 54 КК 2-го кваліфікаційного класу судді.
      На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено обов`язки, передбачені пунктами 2-4 частини першої статті 76 зазначеного Кодексу.
      Цим же вироком ОСОБА_1 виправдано за частиною другою статті 369-2 КК.
      2. ОСОБА_1 , обіймаючи посаду судді Червоноградського міського суду Львівської області, маючи статус представника судової влади та службової особи, яка займає відповідальне становище, грубо порушуючи вимоги статей 2, 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та присягу судді, впродовж 04-31 травня 2012 року вимагав та одержав хабара і постановив завідомо неправосудне рішення за обставин, детально викладених у вироку.
      3. Як установив суд, 28 квітня 2012 року суддя ОСОБА_1 отримав для розгляду справу № 1327/2275/2012 щодо ОСОБА_2 за статтею 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі-КУпАП) (порушення правил про валютні операції). Надалі 04 травня 2012 року в приміщенні згаданого суду він висловив ОСОБА_2 вимогу передати 900 дол. США за прийняття в зазначеній справі рішення про накладення мінімального за розміром стягнення у виді штрафу, конфіскацію в дохід держави лише частини коштів, що були предметом правопорушення, у сумі 100 дол. США та 800 грн і повернення решти вилучених грошей - 1470 дол. США та 5130 грн.
      Виконуючи протиправну вимогу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 08 травня 2012 року приблизно о 10 год у приміщенні суду передав, а засуджений одержав хабара у зазначеному розмірі.
      10 травня 2012 року о 13 год ОСОБА_1 висловив ОСОБА_2 вимогу додатково передати 300 дол. США за прийняття раніше обумовленого рішення. 11 травня 2012 року о 17.31 год в приміщенні суду ОСОБА_2 передав кошти ОСОБА_1.
      На виконання протиправної домовленості з ОСОБА_2 за отриману винагороду ОСОБА_1 із корисливих мотивів виніс завідомо неправосудну постанову, датовану 04 травня 2012 року, про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за статтею 162 КУпАП і вручив йому копію рішення 17 травня 2012 року.
      Приймаючи згадану постанову, ОСОБА_1 умисно грубо порушив вимоги статей 245, 249, 268, 277, 279, 280, 283, 285 КУпАП, оскільки судового засідання не проводив, відкритого розгляду справи не здійснював, доказів не досліджував, а рішення постановив за відсутності ОСОБА_2 . Цим самим ОСОБА_1 позбавив останнього права на справедливий, публічний та об`єктивний розгляд справи незалежним та неупередженим судом упродовж встановленого законом строку, зокрема права знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою, оскаржити прийняте рішення. За змістом винесена засудженим постанова ґрунтувалася на умисному очевидно неправильному застосуванні норм матеріального права, оскільки всупереч прямим безальтернативним приписам статті 162 КУпАП про конфіскацію всіх валютних цінностей, що виступали предметом правопорушення, передбачала конфіскацію у ОСОБА_2 лише частини вилучених у нього коштів - 100 дол. США і 800 грн та повернення решти у сумі 1470 дол. США і 5130 грн.
      4. Апеляційний суд Волинської області 22 січня 2016 року скасував вирок місцевого суду в частині застосування заходу примусу і постановив у цій частині свій вирок, яким призначив ОСОБА_1 покарання: за частиною третьою статті 368 КК і на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів - аналогічне призначеному місцевим судом, а за частиною другою статті 375 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу - у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців.
      На підставі статті 75 КК суд апеляційної інстанції звільнив засудженого від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і поклав на нього виконання обов`язків, передбачених пунктами 2-4 частини першої статті 76 цього Кодексу.
      Апеляційний суд також виключив з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції посилання на кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК, - вимагання хабара.
      У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
      5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 05 липня 2016 року вирок Апеляційного суду Волинської області від 22 січня 2016 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 375 КК скасовано і направлено справу в цій частині на новий апеляційний розгляд. В іншій частині вирок змінено шляхом виключення рішення про визначення ОСОБА_1 остаточного покарання на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів та ухвалено вважати його засудженим за частиною третьою статті 368 КК.
      6. За результатами нового апеляційного розгляду Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 28 березня 2018 року скасував вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2015 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 375 КК і закрив кримінальну справу на підставі пункту 2 частини першої статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) за відсутністю в його діях складу злочину.
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що постанова ОСОБА_1 про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності не переглядалася судом вищого рівня, не скасована та є чинною. За викладеними в ухвалі висновками суду, оцінка за результатами розгляду кримінальної справи як неправосудного судового рішення, прийнятого в межах іншого провадження, означатиме перевірку його законності й обґрунтованості в позапроцесуальний спосіб, що є несумісним з гарантованою статтею 124 Конституції України презумпцією законної сили нескасованого судового рішення і становитиме неправомірне втручання у незалежність судової влади.
      Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
      7. У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду від 28 березня 2018 року і направлення справи на новий апеляційний розгляд з підстав істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону та неправильного застосування кримінального закону. Обґрунтовуючи свої вимоги, сторона обвинувачення зазначає, що скасування судового рішення судом вищого рівня не завжди має визнаватися умовою притягнення судді до кримінальної відповідальності за статтею 375 КК. На переконання прокурора, у разі очевидного грубого порушення визначеної законом процедури судового розгляду, явно неправильного застосування норм матеріального права, у сукупності з фактами особистої заінтересованості судді в результатах справи й одержанням хабара, нескасування рішення в установленому процесуальним законом порядку не повинно перешкоджати кримінально-правовому визнанню його завідомо неправосудним.
      8. У судовому засіданні прокурор не підтримав касаційну скаргу.
      Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      9. За викладеними в ухвалі від 03 жовтня 2019 рокувисновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є виключна правова проблема, розв`язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему окреслив необхідність вирішення питання: чи може і за яких умов бути визнане неправосудним у розумінні статті 375 КК судове рішення, що не було скасоване в порядку, встановленому процесуальним законом.
      Мотиви рішення Великої Палати
      10. Виходячи зі змісту частини п`ятої статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі.
      11. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 статтю 375 КК визнано неконституційною, оскільки вона суперечить частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 126, частині першій, пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України.
      12. Мотивуючи прийняте Рішення, орган конституційної юрисдикції наголосив на тому, що зазначена норма кримінального права не встановлює об`єктивних критеріїв визнання судового акта неправосудним, а також не розкриває змісту такої суб`єктивної ознаки злочину, як вчинення суддею відповідних дій завідомо. Зазначене, на переконання Конституційного Суду, уможливлює неоднозначне розуміння змісту складу злочину, що є несумісним з вимогами ясності, передбачуваності закону та юридичної визначеності як елемента принципу верховенства права. Нечіткість диспозиції статті 375 КК створює ризик зловживань з боку правоохоронних органів у виді протиправного впливу на суддів шляхом їх кримінального переслідування за реалізацію своїх повноважень щодо здійснення правосуддя, що нівелює конституційний принцип незалежності судової влади.
      У контексті презумпції законної сили нескасованих судових актів, засади їх обов`язковості і заборони перегляду за межами встановлених законом апеляційної та касаційної процедур Конституційний Суд України висловився про неприпустимість оцінювання рішень суду органами досудового розслідування і прокуратури під час вчинення ними дій, наслідком яких може стати притягнення суддів до кримінальної відповідальності.
      13. Орган конституційної юрисдикції відтермінував на шість місяців втрату чинності цією статтею для приведення законодавцем установленого нею нормативного регулювання у відповідність з Основним Законом України, чого Верховною Радою України зроблено не було.
      14. Таким чином, прийняття рішення за результатами перегляду кримінальної справи щодо ОСОБА_1 у касаційному порядку потребує розв`язання питання про чинність у часі кримінального закону, який зазнав змін на підставі рішення Конституційного Суду України.
      15. За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 4 КК, злочинність, караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час його вчинення. Припинення законної сили кримінально-правової норми тягне неможливість її застосування до діянь, що передбачені чи передбачалися у КК раніше як злочини і скоєні після втрати цією нормою чинності.
      16. Водночас у випадках, коли новий закон про кримінальну відповідальність покращує юридичне становище особи, він поширюється і на діяння, вчинені до набрання ним чинності, тобто застосовується принцип ретроактивності.
      17. Зазначений підхід закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що пом`якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну дію в часі.
      Зміст цієї конституційно-правової норми деталізовано у статті 5 КК. Згідно із частиною першою цієї статті закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом`якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили діяння до набрання законом чинності.
      18. На відміну від статті 284 чинного КПК, стаття 6 КПК 1960 року, за правилами якого здійснюється провадження щодо ОСОБА_1 , не передбачає скасування злочинності діяння як самостійну підставу для закриття кримінальної справи.
      19. Разом з тим втрата чинності нормою Особливої частини КК означає, що передбачені нею дії або бездіяльність вже не містять ознак діяння, за яке цим Кодексом встановлювалася кримінальна відповідальність. Викладене свідчить про відсутність у діянні складу злочину, що тягне закриття кримінальної справи відповідно до пункту 2 частини першої статті 6 КПК 1960 року.
      20. Юридичних наслідків визнання Конституційним Судом України кримінально-правової норми неконституційною, які би були підставою для прийняття процесуальних рішень під час розгляду справи судами першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, ні КПК, ні КПК 1960 року окремо не регламентують.
      21. Водночас діяння, що є злочинами, та відповідальність за них, як унормовано пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України, визначаються виключно законами України.
      22. Підставою кримінальної відповідальності згідно із частиною першою статті 2 КК є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
      23. За визначенням, закріпленим у частині першій статті 11 КК, злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину.
      24. Таким чином, особу може бути піддано кримінальному переслідуванню виключно за діяння, яке визнано злочином за нормами КК.
      25. Визнання Конституційним Судом України неконституційними законів, інших актів або їх окремих положень відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» тягне втрату цими нормативними актами чинності з дня ухвалення рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
      26. Офіційна констатація невідповідності правової норми Конституції України анулює її юридичну силу, що за змістом є рівнозначним виключенню такої норми на законодавчому рівні.
      Відтак дія чи бездіяльність перестають вважатися злочином як на підставі закону про скасування кримінальної відповідальності, так і у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення про неконституційність норми КК, що встановлювала цю відповідальність.
      27. На користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст пункту 1 частини третьої статті 459 КПК. Згідно з цією нормою процесуального права встановлення неконституційності закону, застосованого судом при вирішенні справи, визнається виключною обставиною і підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку екстраординарного провадження. На цій підставі може бути перевірено і скасовано обвинувальний вирок про засудження особи за діяння, скоєні в період чинності зазначеного вище закону, а також ухвалу, постанову судів апеляційної та касаційної інстанцій, винесені до прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення.
      28. З огляду на викладене в означеному випадку положення пункту 2 частини першої статті 6 КПК 1960 року підлягають застосуванню за аналогією із ситуацією, коли б діяння, поставлене особі за провину, було декриміналізоване законодавцем.
      29. У зв`язку з втратою чинності статтею 375 КК відпали необхідність і доцільність вирішення питання про наявність чи відсутність у діях ОСОБА_1 на час скоєння інкримінованого йому діяння складу злочину, передбаченого цією статтею, а також формування правових висновків щодо її застосування. З урахуванням зазначеного Велика Палата не розглядала поставленої перед нею виключної правової проблеми і не перевіряла по суті доводів касаційної скарги, зміст яких зводився до існування підстав для застосування цієї кримінально-правової норми на час винесення оскаржуваної ухвали.
      30. Велика Палата погоджується з рішенням апеляційного суду про закриття кримінальної справи щодо ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК 1960 року, оскільки висновок про відсутність у його діях складу злочину, з огляду на ретроспективність юридичних наслідків декриміналізації, відповідає засаді законності.
      31. На підставі викладеного Велика Палата вважає, що касаційну скаргу прокурора Волинської області необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу апеляційного суду - без змін.
      Керуючись статтями 6, 395-398 КПК 1960 року, пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 28 березня 2018 рокущодо ОСОБА_1 залишити без змін.
      Касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області залишити без задоволення.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач
      В. С. Князєв Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова В. В. Британчук
      В. В. Пророк К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов І. В. Григор`єва В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. Б. Прокопенко Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков Л. Є. Катеринчук
      І. В. Ткач С. М. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 94264631