Постанова ВП-ВС про стягнення судового збору за подання позову, апеляційної та касаційної скарги справах щодо накладення адміністративного стягнення


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2020 року

м. Київ

Справа № 543/775/17

Провадження № 11-1287апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у місті Кременчуці Полтавської області Департаменту патрульної поліції (далі - Управління поліції), інспектора роти № 3 батальйону Управління патрульної поліції Департаменту патрульної поліції молодшого лейтенанта поліції (далі - інспектор поліції) Дуканіча Ігоря Вікторовича про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення

за касаційними скаргами Управління поліції на ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 9 жовтня та 15 листопада 2017 року,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати протиправними дії інспектора поліції Дуканіча І. В. щодо винесення стосовно нього постанови від 19 серпня 2017 року серії АР № 483366 про адміністративне правопорушення;

- визнати протиправною та скасувати постанову від 19 серпня 2017 року серії АР № 483366 про адміністративне правопорушення, якою накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 425 грн за порушення частини другої статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).

Оржицький районний суд Полтавської області постановою від 8 вересня 2017 року позов задовольнив.

Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 9 жовтня 2017 року апеляційну скаргу Управління поліції залишив без руху у зв`язку з ненаданням оригіналу квитанції про сплату судового збору, а ухвалою від 15 листопада 2017 року апеляційну скаргу повернув відповідачу у зв`язку з несплатою судового збору.

Залишаючи без руху апеляційну скаргу у зв`язку з несплатою судового збору за подання апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції, відступивши від правової позиції Верховного Суду України, зазначив, що за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Пунктом 13 розділу VIII «Прикінцевих та перехідних положень» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень; далі - КАС України) встановлено, що закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу.

Отже, за подання апеляційної скарги у справі про адміністративне правопорушення судовий збір сплачується суб`єктом владних повноважень на загальних підставах, у порядку та розмірах, установлених Законом України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI).

Крім того, на думку суду апеляційної інстанції, за відсутності поняття державного мита в межах Закону № 3674-VI, навіть якщо вважати держмито платежем, тотожним судовому збору, то за приписами частини четвертої статті 288 КУпАП саме позивач (особа, на яку накладене адміністративне стягнення) звільняється від сплати держмита. Ця норма є абсолютною та не встановлює можливості для неоднозначного її трактування. Натомість апелянт є не особою, яка оскаржує накладену постанову у справі про адміністративне правопорушення, а є суб`єктом владних повноважень, який приймав спірну постанову.

За таких обставин звільнення від сплати судового збору відповідача - суб`єкта владних повноважень буде суперечити не тільки вимогам частини четвертої статті 288 КУпАП, а також і Закону № 3674-VІ, і жодний ретроспективний аналіз статті 288 КУпАП та Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» щодо права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення не дає підстав вважати, що суб`єкт владних повноважень є особою, яка не повинна сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги.

Не погодившись із такими судовими рішеннями, Управління поліції звернулося до суду касаційної інстанції зі скаргами, у яких, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені ухвали суду апеляційної інстанції та направити справу до цього суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

На обґрунтування касаційної скарги Управління поліції зазначило, що під час вирішення питання про звільнення скаржника від сплати судового збору суд апеляційної інстанції не врахував викладених в апеляційній скарзі пояснень про те, що ставка судового збору за подання позову про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення не встановлена Законом № 3674-VІ, а частина п'ята статті 288 КУпАП звільняє осіб, які оскаржують таку постанову, від сплати державного мита. Таким чином, розмір ставки за подання цього позову становить 0,00 грн, а тому і за подання апеляційної та касаційної скарг необхідно сплатити також 0,00 грн. Отже, безпідставно зобов`язано скаржника усунути недоліки шляхом направлення до Харківського апеляційного адміністративного суду оригіналу квитанції про сплату судового збору.

Крім того, Управління поліції просить суд касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги взяти до уваги висновки колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, викладені в постанові від 13 грудня 2016 року (провадження № 21-1410а16), згідно з якими за подання позивачем або відповідачем - суб`єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VІ, сплаті не підлягає.

Вищий адміністративний суд України ухвалами від 25 жовтня та 29 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження у зазначеній справі.

На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України у чинній редакції касаційна скарга була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 1 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1розділу VII «Перехідні положення» КАС України, оскільки вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 грудня 2016 року (провадження № 21-1410а16) з аналогічними правовідносинами.

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у вказаній постанові, за подання позивачем або відповідачем - суб`єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у порядку і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, дослідивши норми матеріального права щодо застосування судами попередніх інстанцій статті 288 КУпАП і норм, що встановлюють порядок сплати судового збору у справах про адміністративні правопорушення, вважає, що від сплати судового збору звільнені лише позивачі за подання позовної заяви до суду першої інстанції, що передбачено частиною четвертою статті 288 КУпАП, а за звернення з апеляційними скаргами сторони повинні сплачувати судовий збір у загальному порядку, оскільки ані КУпАП, ані Закон № 3674-VІ чи інші закони такої норми, яка б дозволяла звільняти їх від сплати судового збору, не містять.

Крім того, суд зазначив, що розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності необхідно обчислювати та здійснювати в порядку, визначеному Законом № 3674-VІ.

Наведені обставини, на думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, свідчать про те, що справу слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 5 листопада 2018 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 березня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження.

4 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 12/0/30-19, виданим на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 4 червня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б.

На час розгляду справи відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення на них, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Частиною першою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закону № 3674-VІ.

За статтями 1, 2 Закону № 3674-VІ судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. Платниками судового збору є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Частина друга статті 3 Закону № 3674-VІ містить перелік об`єктів, за які не справляється судовий збір, а стаття 5 цього Закону - перелік суб`єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг тощо, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб.

Відповідно до статті 4 цього ж Закону за подання, зокрема, до адміністративного суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано за характером спору (майновий/немайновий), а також за правовим статусом платника судового збору (фізична особа/фізична особа - підприємець/юридична особа/суб`єкт владних повноважень).

Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначені статтею 213 КУпАП, згідно з якою справи про адміністративні правопорушення розглядаються: 1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; 2) виконавчими комітетами (а в населених пунктах, де не створено виконавчих комітетів, - виконавчими органами, що виконують їх повноваження) сільських, селищних, міських рад та їх посадовими особами, уповноваженими на те цим Кодексом; 4) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями), а у випадках, передбачених цим Кодексом, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, Верховним Судом; 5) органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те цим Кодексом.

Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається КУпАПта іншими законами України.

Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах визначається КУпАПта іншими законами України (стаття 246 КУпАП).

За статтею 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

Постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім`я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності)), дату народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, крім даних, визначених частиною другою статті 283 КУпАП, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався); розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), крім даних, визначених частинами другою і третьою статті 283 КУпАП, повинна містити відомості про адресу вебсайту в мережі Інтернет, на якому особа може ознайомитися із зображенням чи відеозаписом транспортного засобу в момент вчинення адміністративного правопорушення, ідентифікатор для доступу до зазначеної інформації та порядок звільнення від адміністративної відповідальності.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами), переліченими у пунктах 1-4 статті 213 КУпАП, одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.

Постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Відповідно до статті 287 КУпАП постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п`ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

Разом з тим, згідно з пунктом 3 частини першої статті 288 КУпАП постанову уповноваженого органу державної влади чи його посадової особи (як і постанову адміністративної комісії чи рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради (пункти 1, 2 цієї частини статті)) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у порядку, визначеному КАС України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Наведеним вище нормам статті 288 КУпАП кореспондують положення підпункту 2 частини першої статті 20 КАС України щодо предметної підсудності адміністративних справ, а також статті 286 КАС України, що встановлюють особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

З цих положень убачається, що оскарження рішень дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється шляхом подання до суду позовної заяви.

За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (у редакцій, чинній до набрання чинності Законом № 3674-VI) державне мито справлялося, зокрема, з позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову.

Частиною четвертою статті 288 КУпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.

Аналіз установленого статтею 288 КУпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення показує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження визначені і діють у редакції Закону України від 24 вересня 2008 року № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху».

З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон № 3674-VI. Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за подання заяв, скарг до суду, в тому числі у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління, сплачується інший платіж - судовий збір, самостійні правові засади справляння якого, платники, об`єкти та розміри його ставок, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення визначено Законом № 3674-VI .

Прийняття Закону № 3674-VI не обмежує можливість дії чи прийняття у майбутньому законодавчих актів, які визначають пільги щодо сплати судового збору, отже, питання справляння судового збору, крім Закону № 3674-VІ, може регулюватися іншим законодавством (наприклад, частиною другою статті 239-1 КАС України в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІI «Про забезпечення права на справедливий суд», згідно з якою за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, судовий збір не сплачується, тоді як у Законі № 3674-VI такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає).

Визначальним у такому випадку є наявність норми, припису про те, що у разі звернення до суду особа не обтяжується обов`язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах при поданні до суду заяви чи скарги.

Відповідно до положень статей 3, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об`єктів оплати судовим збором.

Також Законом України від 19 вересня 2013 року № 590-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» внесені зміни до положень КУпАП щодо сплати судового збору. Так статтею 40-1 КУпАП визначено, що судовий збір у провадженні по справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення, а розмір та порядок сплати судового збору встановлюється законом. Згідно з приписами частини сьомої статті 283 КУпАП постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Розмір судового збору, який підлягає стягненню у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення, складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (частина п`ята статті 4 Закону № 3674-VI).

Інших видів платежів (зокрема, у вигляді державного мита) у випадку звернення особи до суду Закон № 3674-VI не передбачає.

Тож особи, стосовно яких ухвалено судове рішення про накладення адміністративного стягнення, є платниками судового збору. У випадку незгоди із судовим рішенням про накладення адміністративного стягнення, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, учасники справи вправі оскаржити його в апеляційному порядку і Закон № 3674-VI винятків чи застережень щодо сплати судового збору за оскарження таких судових рішень не містить.

За частиною другою статті 171-2 КАС України у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності було остаточним і оскарженню не підлягало. Водночас, положення цієї частини втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 171-2 КАС України. У пункті 3 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно врегулювати питання щодо оскарження судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності. Адже у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів.

Як до, так і після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015, Закон № 3674-VI не визначав і не визначає окремо об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

Водночас, вирішуючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходив з обсягу прав у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, який би забезпечував ефективний судовий захист, включаючи в себе, зокрема, можливість оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, що є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод учасників судового провадження, захисту їх від порушень і протиправних посягань, у тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень, як складової права осіб на доступ до суду.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Отже, за системного, цільового та граматичного тлумачення до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов`язаних зі сплатою судового збору, Велика Палата Верховного Суду в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права зазначає, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Верховний Суд України в постанові від 13 грудня 2016 року (провадження № 21-1410а16) зазначив таке: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, статей 2-4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КУпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об`єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КУпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв`язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб`єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає.»

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку, вказавши, що чинне законодавство містить ставку судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та подальшому оскарженні позивачем та відповідачем судового рішення.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Оскільки оскаржувані рішення суду апеляційної інстанції відповідають вимогам процесуального закону, який установлює порядок прийняття до розгляду апеляційної скарги на рішення суду попередньої інстанції, їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

1. Касаційну скаргу Управління патрульної поліції у місті Кременчуці Полтавської області Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення.

2. Ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 9 жовтня та 15 листопада 2017 року у справі № 543/775/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. Б. Прокопенко

Судді

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

Л. І. Рогач

М. І. Гриців

О. М. Ситнік

Д. А. Гудима

О. С. Ткачук

В. І. Данішевська

В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна

О. Г. Яновська

О. Р. Кібенко

Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л. І.

Джерело: ЄДРСР 88952415

Link to post
Share on other sites

Велика палата Верховного суду (без України) надавши досить сумнівне обґрунтування відступу від правової позиції Верховного суду України щодо відсутності необхідності сплати судового збору вирішила, що платити потрібно. Суддя, що підготувала рішення на цей час забула про добросовісність, справедливість, розумність.

Суд зазначив, що за системного, цільового та граматичного тлумачення до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов`язаних зі сплатою судового збору, Велика Палата Верховного Суду в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права зазначає, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Суд в черговий раз підтвердив, що цей суд без України та українців.

 

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Да, уж, заказной прецедент выше прямых норм закона...

А что дальше? Полное заказное ручное регулирование?..

  • Like 2
Link to post
Share on other sites
  • 4 weeks later...

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 0740/993/18
      Провадження № 11-1154апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року (суддя Гаврилко С. Є.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року (судді Пліш М. А., Шинкар Т. І., Судова-Хомюк Н. М.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:
      визнати бездіяльність Ужгородської міської ради (Управління державного архітектурно-будівельного контролю (далі - ДАБК) Ужгородської міської ради) щодо невнесення до Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (далі - Реєстр) змін до відомостей у декларацію про готовність об`єкта до експлуатації № ЗК142132750687, що містяться в Реєстрі, а саме: у розділі «Об`єкт» замість «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 » зазначити: «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 » протиправною;
      зобов`язати відповідача внести зміни до відомостей, що містяться в Реєстрі, а саме: у розділі «Об`єкт» замість «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 » зазначити: «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 ».
      2. На обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона придбала у громадянки ОСОБА_2 дві земельні ділянки та розташований на них житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , відомості про що було внесено до відповідних державних реєстрів.
      3. З метою з`ясування інформації про будівництво цього будинку та введення його в експлуатацію позивачка звернулася до Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції (далі - ДАБІ) у Закарпатській області з проханням надати інформацію про будівельні роботи щодо цього об`єкта. З отриманого у відповідь листа позивачка дізналася, що у Реєстрі немає інформації про будівельні роботи стосовно об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 , водночас дозвіл на початок будівельних робіт за цим об`єктом видавала Інспекція ДАБК, яку припинено 20 січня 2015 року.
      4. З Реєстру позивачка з`ясувала, що у ньому міститься декларація про готовність об`єкта до експлуатації під № ЗК142132750687, яка стосується будинку АДРЕСА_1 , при цьому в розділі «Проектувальник, підрядник та інформація про земельну ділянку» зазначено відомості про тих осіб, які здійснювали будівельні роботи у належному їй будинку АДРЕСА_2 , що знаходиться на тій же вулиці. Натомість, як стверджує позивачка, за адресою АДРЕСА_1 перебуває недобудова, щодо якої, зі слів її власника, декларація про готовність об`єкта до експлуатації не реєструвалася.
      5. Вважаючи, що наявна в Реєстрі декларація про готовність об`єкта до експлуатації під № ЗК142132750687 стосується належного їй будинку АДРЕСА_2 , а зазначені в ній відомості про будинок АДРЕСА_1 на цій же вулиці є наслідком технічної помилки (описки), допущеної на першій сторінці декларації попередньою власницею будинку ОСОБА_2 , на користь чого свідчать наведені в розділі 11 згаданої декларації відомості щодо місцезнаходження об`єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , позивачка з метою приведення у відповідність зазначеної у Реєстрі інформації направила Управлінню ДАБК Ужгородської міської ради відповідну заяву та декларацію зі змінами.
      6. У відповідь на цю заяву відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що оскільки декларацію № ЗК142132750687 зареєструвала Інспекція ДАБК у Закарпатській області за заявою ОСОБА_2 , яку вказано як замовника будівництва, та 02 жовтня 2013 року на зазначений об`єкт було оформлено право власності, немає передбачених статтею 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» правових підстав для внесення змін у декларацію.
      7. Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невнесення змін до Реєстру протиправною, позивачка звернулася до місцевого адміністративного суду із цим позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      8. Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 26 грудня 2018 року, яку залишив без змін Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 25 лютого 2019 року, закрив провадження в адміністративній справі, роз`яснивши позивачці, що цю справу належить розглядати в порядку цивільного судочинства.
      9. За висновками суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, позивачка звернулася до суду із цим позовом за захистом її речового права, спірні правовідносини стосуються користування належним їй будинком, мають приватноправовий характер і їм передує невирішений спір про право цивільне. Водночас вимоги позивачки не пов`язані із захистом її прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади. Отже, цю справу належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      10. ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      11. Скаржниця категорично не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що метою звернення до суду є захист її речового права, а також, що спірним правовідносинам передує невирішений приватноправовий спір, оскільки у справі ніким не ставиться під сумнів та не оспорюється право власності позивачки на будинок АДРЕСА_2 . Натомість скаржниця стверджує, що підстави подання позовної заяви обумовлені бездіяльністю відповідача як суб`єкта владних повноважень щодо невнесення змін до Реєстру, внаслідок чого наявна у ньому інформація стосовно відомостей у декларації готовності належного їй будинку до експлуатації не відповідає дійсності. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі має приватноправовий, а не публічно-правовий характер.
      Позиція інших учасників справи
      12. Відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.
      Рух касаційної скарги
      13. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 22 березня та 16 жовтня 2019 року відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду справу за скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року.
      14. Ухвалою від 17 жовтня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Обставини справи
      16. Відповідно до договорів купівлі-продажу від 23 серпня 2014 року ОСОБА_1 придбала в ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , та дві земельні ділянки, на яких він розташований, площею 0,04 га та 0,014 га відповідно (кадастрові номери 2110100000:46:002:0050 та 2110100000:46:002:0196).
      17. Право власності на ці об`єкти нерухомого майна було зареєстровано за позивачкою. Відомості про це внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      18. У подальшому, у відповідь на адвокатські запити представника ОСОБА_1 , Управління ДАБІ у Закарпатській області листами від 01 березня та 04 червня 2018 року повідомило, що в Реєстрі немає інформації про будівельні роботи щодо об`єкта за адресою: АДРЕСА_2 , а також надіслало копію декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ЗК142132750687, зареєстровану Інспекцією ДАБК у Закарпатській області 02 жовтня 2013 року.
      19. На першій сторінці цієї декларації об`єктом зазначено індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок АДРЕСА_1 , замовником - ОСОБА_2 .
      20. Водночас у розділі 11 декларації «Відомості про об`єкт» місцезнаходженням об`єкта указано АДРЕСА_2 , а в її розділі 11-1 «Інформація про документ, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію» є посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:46:002:0196.
      21. У Реєстрі стосовно декларації за № ЗК142132750687 відображено інформацію, що об`єктом є індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок АДРЕСА_1 .
      22. Позивачка, посилаючись на те, що внаслідок технічної помилки (описки), зробленої у декларації попередньою власницею, у Реєстрі містяться недостовірні відомості щодо належного їй будинку, з метою приведення їх у відповідність дійсним обставинам звернулася через свого представника до Управління ДАБК Ужгородської міської ради із заявами про внесення до Реєстру відповідних змін.
      23. Управління ДАБК Ужгородської міської ради листом від 23 липня 2018 року № 316-1/16-16 повідомило, що декларацію про готовність об`єкта до експлуатації за № ЗК142132750687 було зареєстровано за заявою ОСОБА_2 , яка зазначена замовником будівництва. Оскільки замовником будівництва є ОСОБА_2 , цей об`єкт зданий в експлуатацію 02 жовтня 2013 року і на нього за замовником зареєстровано право власності, то правових підстав, передбачених статтею 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», для внесення змін немає.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      24. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      25. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      26. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      27. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      28. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      30. За правилами пункту 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала свою правову позицію щодо правил розмежування предметної юрисдикції, а також критеріїв, які при цьому потрібно враховувати.
      32. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      33. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, або їхніх службових чи посадових осіб є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб`єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      34. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      35. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      36. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.
      37. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      38. У справі, яка переглядається, позивачка оскаржує бездіяльність Управління ДАБК Ужгородської міської ради щодо невнесення змін до Реєстру, а саме до відомостей, що стосуються декларації № ЗК142132750687 про готовність об`єкта до експлуатації, у якій, за словами ОСОБА_1 , внаслідок технічної помилки (описки) попередньої власниці неправильно відображено адресу належного позивачці будинку.
      39. Закриваючи провадження в адміністративній справі та роз`яснюючи ОСОБА_1 право на звернення із цим позовом у порядку цивільного судочинства, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір обумовлений потребою захисту її речового права, спірні правовідносини стосуються користування належним їй будинком і їм передує невирішений спір про право цивільне.
      40. Велика Палата Верховного Суду вважає цей висновок помилковим.
      41. Так, механізм прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів визначено в Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461 (у відповідній редакції).
      42. Процедуру внесення інформації до Реєстру та змін до нього унормовано Порядком ведення єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24 червня 2011 року № 92 (у відповідній редакції), зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 19 липня 2011 року за № 885/19623 (далі - Порядок).
      43. За змістом пунктів 2, 3, 4 цього Порядку Реєстр ведеться з метою забезпечення, зокрема, відкритості, доступності інформації щодо документів, які дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.
      44. Ведення, адміністрування, функціонування і супроводження програмного забезпечення реєстру, збереження та захист бази даних реєстру, забезпечення доступу до нього органів державного архітектурно-будівельного контролю здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція України.
      45. Подання даних для внесення їх Держархбудінспекцією до реєстру здійснюється відповідальними посадовими особами органів державного архітектурно-будівельного контролю, які пройшли підготовку до роботи з реєстром.
      46. Згідно з пунктом 8 Порядку підставами для внесення Держархбудінспекцією поданих органом державного архітектурно-будівельного контролю даних до реєстру є, зокрема, отримання цим органом повідомлення про зміну даних у зареєстрованих деклараціях про готовність об`єкта до експлуатації, внесення змін до них у зв`язку з виявленими технічними помилками.
      47. Суди попередніх інстанцій, стверджуючи про те, що позивачка як власниця житлового будинку АДРЕСА_2 звернулася із цим позовом з метою захисту її речового права, залишили поза увагою те, що порушене нею питання про зобов`язання відповідача внести зміни до Реєстру, зокрема до відомостей, що містяться у декларації про готовність об`єкта до експлуатації, не впливає на обсяг цих прав, їх виникнення, зміну чи припинення.
      48. Крім цього, суди жодним чином не обґрунтували своїх тверджень стосовно того, який саме існує невирішений спір, що виник із цивільних правовідносин і передує спірним правовідносинам у цій справі, не вказали на предмет та склад учасників такого спору, адже очевидно, що відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, не висуває вимог щодо належного позивачці майна, водночас суди не встановлювали обставин щодо існування майнового інтересу інших осіб на згадане майно у межах цієї справи та до участі у ній їх не залучали.
      49. Також, зазначаючи про те, що за захистом своїх прав позивачка може звернутися в порядку цивільного судочинства, суди не обґрунтували того, у який саме з передбачених нормами ЦПК способів захисту вона може поставити перед судом питання про внесення змін до відомостей, що містяться у Реєстрі, тобто чи можливе взагалі відновлення її прав у порядку, визначеному положеннями ЦПК.
      50. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили характер спірних правовідносин у цій справі та дійшли передчасних висновків про те, що її належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      51. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      52. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      53. За правилами частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      54. Оскільки оскаржувані судові рішення, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, суди попередніх інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга позивачки підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи до місцевого адміністративного суду для продовження її розгляду.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      55. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      56. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року - скасувати.
      3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії направити до Закарпатського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270703
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 813/2653/18
      Провадження № 11-796апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Авангард» до Львівської міської ради, треті особи - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про скасування рішення
      за касаційною скаргою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Авангард» на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 січня 2019 року
      (суддя Москаль Р. М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду
      від 27 березня 2019 року (судді Бруновська Н. В., Затолочний В. С., Матковська З. М.),
      У С Т А Н О В И Л А:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Авангард» (далі - ОСББ «Авангард») звернулося до суду з позовом до Львівської міської ради, у якому просило скасувати ухвалу Львівської міської ради від 07 червня 2018 року № 3585 в частині надання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на виготовлення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування індивідуальних будинків та ведення садівництва.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2. Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 24 січня 2019 року закрив провадження у справі, роз`яснивши позивачу, що ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      3. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 27 березня 2019 року ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 січня 2019 року залишив без змін.
      4. Судові рішення мотивовано тим, що оскаржуване рішення відповідача стосується прав, свобод та інтересів третіх осіб, а не позивача. У цій справі існує невирішений спір про право користування спірною земельною ділянкою, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності (постійного користування) на земельну ділянку. Вимога про скасування рішення органу місцевого самоврядування, що має майновий характер або пов`язана з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, є способом захисту цивільних прав та інтересів та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      5. ОСББ «Авангард» подало касаційну скаргу, у якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Зазначає, зокрема, про публічно-правовий характер цього спору, оскільки вважає, що предметом судового розгляду є протиправні дії відповідача при здійсненні ним владних управлінських функцій.
      Позиція інших учасників справи
      6. Від відповідача та третіх осіб відзиву на касаційну скаргу не надходило.
      Рух касаційної скарги
      7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 травня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 29 липня 2019 року призначив її до розгляду.
      8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 липня 2019 року справу за позовом ОСББ «Авангард» до Львівської міської ради, треті особи - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про скасування рішення передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      10. Ухвалою Львівської міської ради від 07 червня 2018 року № 3585 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документації із землеустрою» мешканцям будинку
      АДРЕСА _1 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та технічної документації із землеустрою для оформлення землекористування на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      11. ОСББ «Авангард», створене мешканцями багатоквартирного будинку за адресою:
      АДРЕСА _2 , вважаючи ухвалу відповідача протиправною, оскільки вказана земельна ділянка з 1953 року перебуває в користуванні мешканців будинку АДРЕСА_2 , звернулось до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      12. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      13. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      14. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      15. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закономустановлений інший порядок судового вирішення.
      16. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      17. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      18. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      19. За правилами пунктів 1, 3 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      20. Як убачається з матеріалів справи, позивач обґрунтовував позов про скасування рішення органу місцевого самоврядування наявністю в нього існуючого речового права на спірну земельну ділянку, вказавши, що частина земельної ділянки, дозвіл на виготовлення проекту землеустрою якої надано оскаржуваним рішенням відповідача третім особам, перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного житлового будинку, а отже є спір про право.
      21. Ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, постановляючи оскаржувані рішення, суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що спір у цій справі не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      22. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      23. За змістом частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      24. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      25. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Авангард» залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 січня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270702
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 916/1738/19
      Провадження № 12-33гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представника Виконавчого комітету Одеської міської ради - уповноваженої особи Вінюкова В. М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційні скарги:
      Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року (колегія суддів: Діброва Г. І., Принцевська Н. М., Ярош А. І.);
      Виконавчого комітету Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року (суддя Гут С. Ф.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року,
      у справі № 916/1738/19
      за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради
      до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського»
      про зобов`язання вчинити певні дії.
      Історія справИ
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. 21 червня 2019 року Комунальна установа «Одесреклама» Одеської міської ради (далі - КУ «Одесреклама», позивач) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського» (далі - ОК «Жемчужина на Малиновського», відповідач) про зобов`язання усунути перешкоди позивачу у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної дахової рекламної конструкції, зазначеної в акті фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18 та приписі про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, шляхом надання доступу на дах будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А.
      1.2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач усупереч статті 16 Закону України «Про рекламу» (далі - Закон № 270/96-ВР), пункту 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 (далі - Типові правила розміщення зовнішньої реклами), та пункту 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі у новій редакції, затверджених рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Виконком) від 22 квітня 2008 року № 434 (далі - Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі), без отримання відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами самовільно розмістив на даху житлового будинку № 18-А по вул. Маршала Малиновського у місті Одесі рекламний засіб та чинить позивачу перешкоди у здійсненні демонтажу цієї рекламної конструкції.
      1.3. Позивач зазначив, що обов`язковою підставою для розміщення суб`єктом господарювання у населеному пункті зовнішньої реклами є отримання від органу місцевого самоврядування спеціального дозволу, який, зокрема, у місті Одесі видається робочим органом - Управлінням реклами Одеської міської ради (далі - Управління реклами) на підставі відповідного рішення Виконкому. Самовільне розміщення відповідачем рекламного засобу без виданого в установленому порядку дозволу порушує законодавство із розміщення зовнішньої реклами, а невиконання ним вимог припису про усунення порушень та вчинення перешкод КУ «Одесреклама» у здійсненні демонтажу цього рекламного засобу унеможливлює реалізацію робочим органом наданих йому повноважень, а також порушує права територіальної громади міста Одеси.
      1.4. У відзиві на позовну заяву відповідач підтвердив, що у нього на балансі дійсно знаходиться металево-пластикова конструкція, щодо якої заявлено позовні вимоги. Голова ОК «Жемчужина на Малиновського» не допустив представників КУ «Одесреклама» на об`єкт за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А, оскільки вважає, що у вказаних осіб немає законних підстав та повноважень вчиняти дії, спрямовані на проведення демонтажу конструкцій на даху цієї будівлі. Так, з посиланням на статтю 26 Закону № 270/96-ВР та пункт 46 Типових правил розміщення зовнішньої реклами відповідач вказує, що органом, уповноваженим здійснювати контроль за дотриманням законодавства про рекламу, є Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) та її територіальні органи, зокрема Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Позовні вимоги КУ «Одесреклама» є формою втручання в дискреційні повноваження іншого органу, крім того, вони спрямовані на протиправне позбавлення ОК «Жемчужина на Малиновського» права власності на належні йому металево-пластикові конструкції.
      1.5. Також відповідач вважає, що виходячи зі змісту статей 1, 8, 9 Закону № 270/96-ВР металево-пластикові конструкції із сюжетом «Kadorr» та розташованим поруч голубом з гілкою у дзьобі, що символізує мир та Святий дух, не містять ознак реклами, оскільки вони розміщувались виключно для інформування споживачів.
      1.6. Відповідач звертає увагу, що в позовній заяві не зазначено, яким чином порушено права та законні інтереси КУ «Одесреклама» в результаті невиконання ОК «Жемчужина на Малиновського» вимог припису про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, виданого йому Управлінням реклами, та в який спосіб і з яких підстав позивач перейняв функції Управління реклами. Крім того, вимога позивача не належить до юрисдикції господарських судів, оскільки між позивачем та відповідачем відсутній спір, пов`язаний зі здійсненням господарської діяльності.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. Відповідно до акта приймання-передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс від 25 квітня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Діана плюс» передало на баланс ОК «Жемчужина на Малиновского» житловий комплекс, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, буд. 18-А.
      2.2. 01 листопада 2018 року Управління реклами видало старшому інспектору відділу інспекційної роботи КУ «Одесреклама» Гороховській Оксані Юріївні направлення № 116/01-19 на проведення перевірки\інвентаризації правомірності розташування зовнішньої реклами та вивісок у Суворовському, Приморському, Київському та Малиновському районах міста Одеси строком дії до 30 листопада 2018 року.
      2.3. За результатами проведеної перевірки старшим інспектором виявлено факт розміщення ОК «Жемчужина на Малиновського» на даху житлового будинку по вул. Маршала Малиновського, 18-А у місті Одесі зовнішньої реклами у вигляді дахової конструкції розміром 15х3х1(т=0,30) без дозвільних документів, про що складений акт фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18.
      2.4. 04 грудня 2018 року Управлінням реклами на ім`я ОК «Жемчужина на Малиновського» був винесений припис № 01-20/7359 про усунення порушень статті 16 Закону № 270/96-ВР, пункту 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, пункту 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, встановлених актом фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18, з вимогою здійснити демонтаж дахової конструкції протягом п`яти днів з моменту отримання цього припису. У приписі також зазначено, що у разі його невиконання конструкція буде демонтована силами КУ «Одесреклама».
      2.5. Вказаний припис від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359 було надіслано на юридичну адресу ОК «Жемчужина на Малиновського» рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення, яке було повернуто відправнику з відміткою «у зв`язку з закінченням строку зберігання».
      2.6. Внаслідок нездійснення ОК «Жемчужина на Малиновського» демонтажу дахової конструкції 08 травня 2019 року Управлінням реклами було видано направлення № 181/01-21 начальнику технічного відділу Дабкевичу Є. В., заступнику начальника технічного відділу Яворському Ю. М., головним спеціалістам технічного відділу Юрковському В. Ю., Попаз П. П. на проведення демонтажу цієї конструкції.
      2.7. 15 травня 2019 року вказаними особами та начальником юридичного відділу Куцаревим О. М. під час виконання направлення Управління реклами на проведення демонтажу від 08 травня 2019 року № 181/01-21 було складено акт про недопуск до об`єкта демонтажу - дахової конструкції за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А, яка належить ОК «Жемчужина на Малиновського».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року позов задоволено. Зобов`язано відповідача усунути перешкоди позивачу у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної дахової рекламної конструкції, зазначеної в акті фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18 та приписі про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, шляхом надання доступу на дах будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А.
      3.2. Рішення місцевого суду обґрунтовано тим, що дії відповідача по самовільному розміщенню зовнішньої реклами без відповідного на те дозволу грубо порушують встановлені законодавством вимоги щодо порядку розміщення зовнішньої реклами. Винесений робочим органом ОК «Жемчужина на Малиновського» припис про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359 є чинним та обов`язковим до виконання, проте відповідачем не виконаний. КУ «Одесреклама» за наявності направлення на проведення демонтажу від 08 травня 2019 року № 181/01 зобов`язана виконати завдання, передбачене Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, а саме демонтувати цей рекламний засіб, водночас відповідач чинить перешкоди позивачу шляхом недопуску до об`єкта демонтажу. Такими діями ОК «Жемчужина на Малиновського» унеможливлює реалізацію робочим органом наданих йому повноважень у сфері розміщення зовнішньої реклами.
      3.3. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.
      3.4. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі чітко передбачені повноваження саме Управління реклами здійснювати контроль за додержанням цих Правил (у тому числі контроль щодо самовільного розміщення реклами) та звертатися до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк, а також надавати приписи щодо здійснення демонтажу таких об`єктів, що за своєю правовою природою є адміністративними повноваженнями відповідного органу. КУ «Одесреклама» згідно з положеннями Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі створена для реалізації господарської компетенції органів місцевого самоврядування у сфері зовнішньої реклами, виконання інших завдань та функцій, визначених цими Правилами, іншими актами органів місцевого самоврядування та міського голови. Таким чином, КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділена владно-управлінськими функціями (зокрема щодо зобов`язання будь-кого вчиняти дії), а отже, відсутнє право позивача на звернення до суду щодо примусового зобов`язання відповідача усунути перешкоди при здійсненні демонтажу конструкції.
      3.5. Крім того, з посиланням на постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а, апеляційний суд зазначив, що за змістом Закону № 270/96-ВР та Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V) Управління реклами та КУ «Одесреклама» не належать до числа органів, уповноважених на здійснення заходів державного контролю. Отже, видавши направлення на демонтаж рекламних конструкцій і реалізуючи намір здійснити такий демонтаж, Управління реклами та КУ «Одесреклама» вийшли за межі повноважень, визначених законом, оскільки питання демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій має вирішувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким є Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області, а до моменту розгляду цим органом та прийняття ним відповідних заходів реагування звернення із позовом до суду є передчасним.
      3.6. Також суд апеляційної інстанції зауважив, що місцевий господарський суд не надав правової оцінки належності дахової конструкції до елементів зовнішньої реклами, зокрема, не звернув уваги на те, що сюжет, зображений на металево-пластиковій конструкції, за своїм змістом має суто інформативний характер без надання спеціальної інформації про осіб чи продукцію, що розповсюджується у будь-якій формі та у будь-який спосіб з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку.
      4. Короткий зміст вимог касаційних скарг, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. 13 січня 2020 року позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року залишити в силі.
      4.2. Ухвалою від 20 лютого 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      4.3. 08 квітня 2020 року до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції звернувся Виконком, який просить оскаржувані судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити.
      4.4. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 травня 2020 року Виконкому поновлено строк на подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      4.5. Ухвалою від 14 травня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами третьою, шостою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). В ухвалі зазначено, зокрема, про необхідність відступити від висновку щодо застосування статті 26 Закону № 270/96-ВР та норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) в частині повноважень органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг, які стосуються розповсюдження та споживання реклами у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а.
      4.6. Також на обґрунтування ухвали про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною шостою статті 302 ГПК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що Виконком оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      4.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2020 року прийняла справу та призначила її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      5. Доводи КУ «Одесреклама»
      5.1. Позивач вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що ані КУ «Одесреклама», ані Управління реклами не наділені повноваженнями вирішувати питання стосовно демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій, а також що відповідні питання має вирішувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким в Одеській області є Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Зазначає, що наведений висновок апеляційного суду суперечить положенням статей 16 та 27 Закону № 270/96-ВР. Звертає увагу, що закон (зокрема, частина четверта статті 27 Закону № 270/96-ВР, Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 693) надає повноваження спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів за результатами розгляду справ про порушення рекламного законодавства накладати штрафи на винних осіб, а не вирішувати питання демонтажу.
      5.2. Натомість питання демонтажу протиправно розміщених на території міста Одеси рекламних засобів врегульовані локальним нормативно-правовим актом - Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, які затверджені Виконкомом у межах своїх повноважень відповідно до частини першої статті 144 Конституції України та статті 73 Закону № 280/97-ВР. Ці Правила є чинними, не скасовані в судовому порядку, а отже, є обов`язковими до виконання у місті Одесі. Вказані Правила визначають повноваження КУ «Одесреклама» здійснювати у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів. Крім того, правомірність здійснення цих повноважень позивачем уже була перевірена в судовому порядку та підтверджена у постанові Одеського апеляційного господарського суду від 08 серпня 2018 року у справі № 916/239/18.
      5.3. Також позивач зауважує, що апеляційний суд вирішив питання про права Управління реклами, яке не було залучене до участі у справі, зазначивши, що Управління реклами вийшло за межі визначених законом повноважень, оскільки питання демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій має вирішуватись спеціально уповноваженим органом виконавчої влади. Крім того, такий висновок суперечить ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2015 року у справі № К/800/37590/14, в якій зазначено, що Управління реклами наділено повноваженнями щодо складання приписів та демонтажу рекламних конструкцій, вивісок.
      5.4. Керуючись положеннями Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, КУ «Одесреклама» стверджує, що є належним позивачем у справі, оскільки доступ до протиправно розміщеного рекламного засобу є обмеженим, і відповідач не допускає співробітників позивача на дах будівлі, де знаходиться об`єкт демонтажу, а обраний позивачем спосіб захисту - зобов`язання усунути перешкоди у здійсненні демонтажу - забезпечить відновлення порушеного права позивача та сприятиме усуненню порушень порядку розміщення зовнішньої реклами.
      5.5. Стосовно висловлених у постанові суду апеляційної інстанції сумнівів щодо належності спірної дахової конструкції до елементів зовнішньої реклами позивач зазначає, що належна відповідачу конструкція з написом «Kadorr» та голубом миру, встановлена на даху будинку, не відповідає жодному законодавчо визначеному критерію вивіски чи інформаційної таблички. Ця конструкція, поза всяким сумнівом, є зовнішньою рекламою у розумінні статті 1 Закону № 270/96-ВР.
      6. Доводи Виконкому
      6.1. Обґрунтовуючи своє право на звернення до суду із касаційною скаргою, Виконком із посиланням на частину четверту статті 287 ГПК України зазначає, що постановою суду апеляційної інстанції від 23 грудня 2019 року фактично зроблено висновок про безпідставність визначеного ним на виконання статті 16 Закону № 270/96-ВР порядку розміщення зовнішньої реклами у місті Одесі в частині покладення на Управління реклами та КУ «Одесреклама» повноважень з демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів та перекладено ці повноваження на інший орган - Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області, - який таких повноважень насправді не має. Отже, відбулося безпідставне втручання суду у компетенцію Виконкому і Управління реклами та їх законну діяльність з регулювання питань розміщення зовнішньої реклами на території міста Одеси, у тому числі, без залучення вказаних осіб до участі в справі.
      6.2. Виконком наголошує, що Законом № 280/97-ВР та іншими нормативно-правовими актами до компетенції виконавчого комітету міської ради віднесені повноваження з питань розміщення зовнішньої реклами. Зокрема, виконавчий комітет міської ради безпосередньо законом наділений повноваженнями встановлювати власний порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, а також здійснювати контроль за додержанням цього порядку. Звертає увагу, що і Верховний Суд України у постанові від 19 лютого 2013 року у справі № 21-18а13, і Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 461/6414/17 робили висновки про наявність у виконавчого комітету міської ради повноважень зі здійснення контролю за дотриманням правил розміщення зовнішньої реклами, у тому числі вирішення питань щодо демонтажу самовільно встановлених рекламних засобів.
      6.3. Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі прийняті Виконкомом у межах його повноважень та на підставі Типових правил розміщення зовнішньої реклами. Відповідно до статті 144 Конституції України та статті 73 Закону № 280/97-ВР вони є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами, що вступають у правовідносини з питань розміщення зовнішньої реклами у межах території міста Одеси. Водночас визначений цими Правилами порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів заперечується судом апеляційної інстанції, чим, відповідно, нівелюється реалізація відповідних повноважень Виконкому, у той час як самі Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі є чинними та обов`язковими до виконання.
      6.4. Також Виконком стверджує, що справу було розглянуто з порушенням правил юрисдикції, мотивуючи це таким.
      6.4.1. КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою не є комунальним підприємством. Апеляційним судом неправильно визначено правовий статус цієї установи. Завдання та функції КУ «Одесреклама», у тому числі щодо демонтажу рекламних засобів, визначені Виконкомом у розділі 4 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі. Отже, КУ «Одесреклама» - юридична особа публічного права комунальної форми власності, у спірних правовідносинах здійснює владні управлінські функції, надані їй Виконкомом. Саме по собі невіднесення цієї установи до органу влади у розумінні законодавства не позбавляє її статусу суб`єкта владних повноважень за змістом Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та носія повноважень (прав та обов`язків) органу місцевого самоврядування у цій сфері.
      6.4.2. Контрольні заходи (перевірки), вжиття заходів демонтажу вочевидь знаходяться у площині владних управлінських функцій. Отже, правовідносини між владними суб`єктами, що наділені повноваженнями вирішувати питання, пов`язані з розміщенням рекламних засобів у місті Одесі (Виконком, Управління реклами та КУ «Одесреклама»), і розповсюджувачами зовнішньої реклами мають явний публічно-правовий характер. При цьому Управління реклами та КУ «Одесреклама» підконтрольні, підзвітні та підпорядковані Виконкому щодо покладених на них повноважень.
      6.4.3. Недопущення з боку ОК «Жемчужина на Малиновського» до об`єкта демонтажу перешкодило КУ «Одесреклама» реалізувати надані їй Виконкомом повноваження та виконати покладені на неї функції щодо демонтажу протиправно розміщеного рекламного засобу. Отже, позивач має належні правові підстави для звернення до суду, проте спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
      6.4.4. Згідно з частиною четвертою статті 5 КАС України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Відповідне право позивача передбачене статтею 145 Конституції України, в якій зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
      6.5. Виконком зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - щодо визначення юрисдикції спорів за зверненням до суду комунальної установи (іншої юридичної особи публічного права комунальної форми власності), що здійснює покладені на неї органом місцевого самоврядування повноваження з демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів в порядку, встановленому виконавчим органом міської ради на відповідній території, з вимогами до розповсюджувача зовнішньої реклами про усунення перешкод у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної рекламної конструкції. При цьому постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а не є такою, що прийнята у подібних правовідносинах.
      6.6. У судовому засіданні представник Виконкому власну касаційну скаргу підтримав повністю. Касаційну скаргу позивача підтримав частково, зазначив, що вважає дії КУ «Одесреклама» правомірними по суті, проте спір, що виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      7. Доводи ОК «Жемчужина на Малиновського»
      7.1. 19 березня 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОК «Жемчужина на Малиновського» на касаційну скаргу КУ «Одесреклама», у якому відповідач просить залишити постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.
      7.2. Відповідач зазначає, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність порушеного права КУ «Одесреклама» з боку ОК «Жемчужина на Малиновського», а також про те, що КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділена владно-управлінськими функціями. Отже, відсутнє право позивача на звернення до суду із заявленими позовними вимогами.
      7.3. Також ОК «Жемчужина на Малиновського» стверджує, що належна йому металево-пластикова конструкція із сюжетом «Kadorr» та голубом миру не містить ознак реклами.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      8. Щодо юрисдикції спору
      8.1. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      8.2. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 914/1092/18).
      8.3. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання до суду позову) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      8.4. У статті 4 ГПК України зазначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      8.5. Таким чином, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках. При цьому підставою для звернення до господарського суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
      8.6. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання до суду позову) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      8.7. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      8.8. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      8.9. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      8.10. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори між фізичними чи юридичними особами та органами державної влади, місцевого самоврядування, їхніми посадовими або службовими особами, іншими суб`єктами при здійсненні ними владних управлінських функцій, у тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      8.11. КУ «Одесреклама» звернулася до суду з позовом до ОК «Жемчужина на Малиновського» про зобов`язання усунути перешкоди у здійсненні примусового демонтажу протиправно розміщеної рекламної конструкції шляхом надання доступу на дах будинку. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач відмовив позивачу у доступі на дах будинку, чим перешкодив виконанню останнім покладених на нього повноважень щодо демонтажу рекламної конструкції на виконання направлення Управління реклами та Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, які є для нього обов`язковими. Відповідач проти позову заперечив, мотивуючи це тим, що позивач не мав відповідних повноважень, оскільки останні належать Головному управлінню Держпродспоживслужби в Одеській області.
      8.12. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» (далі - Закон № 2807-IV) елементами (частинами) об`єктів благоустрою є засоби та обладнання зовнішнього освітлення та зовнішньої реклами.
      8.13. Згідно з частинами першою, четвертою статті 20 Закону № 2807-IV організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
      8.14. Відповідно до підпункту 13 пункту а) частини першої статті 30 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.
      8.15. Згідно з частиною першою статті 16 Закону № 270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
      8.16. Відповідно до пунктів 3, 5 Типових правил розміщення зовнішньої реклами зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління.
      8.17. Згідно з пунктом 38 Типових правил розміщення зовнішньої реклами розроблення необхідної технічної документації, монтаж (демонтаж) рекламного засобу здійснюється спеціалізованими підприємствами, установами та організаціями.
      8.18. Відповідно до пунктів 45-46 Типових правил розміщення зовнішньої реклами контроль за додержанням цих Правил здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та інші органи відповідно до законодавства. У разі порушення порядку розповсюдження та розміщення реклами уповноважена особа органу, який здійснює контроль за додержанням цих Правил, звертається до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк. У разі невиконання цієї вимоги орган, який здійснює контроль, подає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      8.19. Згідно з пунктом 1.2 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ці Правила регламентують порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами та процедуру їх переоформлення, зміни й анулювання, визначають вимоги до технічного стану, художньо-естетичного вигляду та порядку розміщення рекламних засобів, умови користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, що перебувають у комунальній власності, підстави та порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів, а також порядок здійснення контролю за дотриманням положень цих Правил.
      8.20. Відповідно до пунктів 1.5, 3.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі робочий орган - управління реклами Одеської міської ради, уповноважене Одеською міською радою регулювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами у межах міста Одеси. Робочий орган, у тому числі, реєструє та видає дозволи на підставі відповідних рішень виконавчого комітету Одеської міської ради, видає направлення на здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів.
      8.21. Згідно з пунктом 4.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі КУ «Одесреклама» Одеської міської ради за направленням робочого органу проводить перевірки дотримання фізичними та юридичними особами вимог цих Правил; на підставі направлення робочого органу організовує та/або здійснює власними силами у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів.
      8.22. Відповідно до пункту 13.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі демонтаж рекламних засобів здійснюється КУ «Одесреклама» Одеської міської ради за направленням робочого органу. Для виконання цих функцій підприємство може використовувати послуги суб`єктів господарювання на підставі відповідних договорів.
      8.23. З наведених правових норм та обставин справи вбачається, що між сторонами виник спір у відносинах виконання позивачем делегованих йому органом місцевого самоврядування владних повноважень з демонтажу належної іншій особі рекламної конструкції. Відповідач вважає, що орган місцевого самоврядування та відповідно позивач таких повноважень не мають, оскільки вони належать до компетенції органу виконавчої влади - Держпродспоживслужби, тому перешкоджає позивачу у проведенні зазначеного демонтажу.
      8.24. Отже, між позивачем, який здійснював владні управлінські функції на підставі законодавства на виконання делегованих повноважень, та відповідачем виник публічно-правовий спір щодо законності рішень, дій позивача та інших органів місцевого самоврядування, прийнятих (вчинених) під час здійснення ними владних управлінських функцій.
      8.25. Ураховуючи викладене, а також те, що між сторонами немає спору щодо прав на зазначену рекламну конструкцію, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір між сторонами є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      8.26. Подібні висновки були викладені Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 70, 71 постанови від 30 травня 2018 року у справі № 295/14294/17: функції з надання погоджень (дозволів) на встановлення елементів благоустрою і рекламних конструкцій, а також з контролю за дотриманням правил благоустрою населеного пункту та правил розміщення зовнішньої реклами є управлінськими і здійснюються суб`єктами владних повноважень у порядку, визначеному чинним законодавством України. Спори, які стосуються виконання суб`єктами владних повноважень зазначених функцій, зокрема демонтажу елементів благоустрою, розміщених на фасадах будівель і споруд, а також рекламних конструкцій, є публічно-правовими та мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      9. Щодо суті позовних вимог
      9.1. Оскільки суди попередніх інстанцій вирішили спір з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду під час касаційного перегляду справи в порядку господарського судочинства позбавлена можливості зробити висновки щодо правильного застосування норм матеріального права по суті заявлених позовних вимог та заперечень сторін, у тому числі, стосовно: наявності у позивача передбаченого законом права на звернення до суду з подібним позовом; наявності у позивача та/або інших органів місцевого самоврядування повноважень здійснювати примусовий демонтаж об`єктів зовнішньої реклами у контексті відповідності Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі нормам Типових правил розміщення зовнішньої реклами, Закону № 270/96-ВР та інших законодавчих актів; належності металево-пластикової конструкції з сюжетом «Kadorr» та голубом миру до зовнішньої реклами тощо.
      9.2. Зазначені питання має вирішити адміністративний суд, розглядаючи відповідну адміністративну справу за правилами адміністративного судочинства.
      9.3. З наведених причин Велика Палата Верховного Суду також не може висловити правову позицію стосовно необхідності відступлення від висновку щодо застосування статті 26 Закону № 270/96-ВР та норм Закону № 280/96-ВР в частині повноважень органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг, які стосуються розповсюдження та споживання реклами, у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а.
      10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      10.1. На підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      10.2. Згідно з частиною другою статті 231 ГПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      10.3. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      10.4. За змістом частин першої, другої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      10.5. Згідно з частиною першою статті 22, частиною другою статті 26 КАС України місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами другою - четвертою цієї статті. Позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
      10.6. Враховуючи, що господарськими судами помилково розглянуто в порядку господарського судочинства справу, віднесену до адміністративної юрисдикції Одеського окружного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу КУ «Одесреклама» необхідно задовольнити частково, касаційну скаргу Виконкому - задовольнити повністю, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити.
      10.7. Позивач має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      11. Щодо розподілу судових витрат
      11.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Керуючись статтями 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради задовольнити частково.
      2. Касаційну скаргу Виконавчого комітету Одеської міської ради задовольнити повністю.
      3. Рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року скасувати.
      4. Провадження у справі № 916/1738/19 за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського» про зобов`язання вчинити певні дії закрити.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92173719
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 807/2306/16
      Провадження № 11-1068апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року (судді Глушко І. В., Ільчишин Н. В., Макарик В. Я.) у справі № 807/2306/16 за позовом ОСОБА_1 до Худлівської сільської ради, Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області, Ужгородської районної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій, і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
      - визнати протиправними дії Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі його ОСОБА_2 );
      - визнати протиправною бездіяльність Ужгородської районної державної адміністрації щодо залишення без розгляду по суті звернень від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року, неприйняття рішення про виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та ненадання витребуваних документів, зазначених у зверненнях;
      - зобов`язати Ужгородську районну державну адміністрацію в Закарпатській області розглянути по суті звернення від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року, прийняти рішення щодо виділення ОСОБА_1 у натурі (на місцевості) належної йому земельної частки (паю) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь в урочищах «Лази» - ріллю та «Горб» - пасовище загальною площею 2, 27 га в умовних кадастрових гектарах та видати такі документи: розпорядження про дозвіл на розробку проекту відводу земельних ділянок в урочищах «Лази» та «Горб», місце розташування земельних ділянок, їх площу та межі погодити з позивачем та видати йому уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) в урочищах «Лази» та «Горб».
      Вимоги мотивував тим, що в жовтні 2003 року його матері ОСОБА_2 було видано неправдивий офіційний документ (державний акт приватної власності на землю НОМЕР_1), який підписали Худлівський сільський голова Трембецький Й. М. та начальник відділу земельних ресурсів в Ужгородському районі ОСОБА_3 . Стверджує також, що в державний акт на землю НОМЕР_1, виданий його матері ОСОБА_2 , були внесені завідомо неправдиві відомості. Для реалізації права на земельну частку (пай), виділення її в натурі (на місцевості) позивач листом від 20 вересня 2016 року підтвердив наявність такого права і пред`явив свідоцтво про право на спадщину, яким підтверджується факт успадкування земельної частки (паю) та до свідоцтва додав сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий на ім`я ОСОБА_2 (його матері) НОМЕР_1. У листах від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року до Ужгородської районної державної адміністрації він просив:
      - розглянути заяву щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах;
      - прийняти рішення щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь загальною площею 2,27 га в урочищах «Лази» та «Траса»;
      - враховуючи інформацію заступника начальника Управління Держкомзему в Ужгородському районі Закарпатської області щодо наявності проекту організації території земельних часток (паїв) (лист № 07-35/Б-593 від 16 січня 2013 року), видати або надіслати поштою копії всіх документів стосовно організації території земельних часток (паїв) в урочищах « Горб » та «Лази»;
      - надіслати йому копію розпорядження щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) в урочищах « Лази » та «Горб» та уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) в урочищах «Лази» та «Горб», а також інші документи.
      2. Справа за позовом ОСОБА_1 розглядалася неодноразово.
      Першого разу Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року закрив провадження в цій справі, оскільки дійшов висновку про те, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та повинна пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2017 року скасував ухвалу суду першої інстанції від 30 травня 2017 року й направив справу для продовження розгляду до того самого суду першої інстанції.
      Покликаючись на фактичні передумови спору, точний зміст позовних вимог позивача, суд апеляційної інстанції вирішив, що суд першої інстанції, коли ухвалював рішення про закриття провадження у справі, усупереч дійсним обставинам застосував норми матеріального та процесуального права, що потягло хибний висновок про непідсудність справи з означеним предметом спору судам адміністративної юрисдикції.
      За наслідками нового судового розгляду Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2018 року задовольнив клопотання позивача про його відмову від частини позовних вимог щодо визнання протиправною діяльності Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області (правонаступник Ужгородського районного відділу земельних ресурсів Закарпатської області) зі службового підроблення офіційного документу (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі такого на ім`я ОСОБА_2 ).
      Це рішення суду ніким не оскаржувалося в апеляційному порядку.
      Цей же суд ухвалою від 30 липня 2018 року закрив провадження у справі про визнання протиправною діяльність Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі такого на ім`я ОСОБА_2 ) у зв`язку з неналежністю розгляду цієї позовної вимоги в порядку адміністративного судочинства.
      Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції про закриття провадження в означеній частині вимог залишив без змін.
      Рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання протиправною діяльність Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа в касаційному порядку не оскаржувалися.
      Закарпатський окружний адміністративний суд решту позовних вимог розглянув по суті за правилами адміністративного судочинства і рішенням від 30 липня 2018 року відмовив у їхньому задоволенні.
      Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 08 листопада 2018 року скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрив.
      Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції вказав на те, що в межах спірних правовідносин має місце спір про право власності (право користування) щодо земельної ділянки (паю) в урочищах « Лази » та «Горб», на які позивач вважає, що має право відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай). Натомість згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданим на підставі рішення 16 сесії 3 скликання Худлівської сільської ради, розміри та розташування переданих земельних ділянок відрізняються від заявлених позивачем. З огляду на ці обставини суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а можуть бути розглянуті за правилами цивільного процесуального провадження.
      3. ОСОБА_1 не погодився із судовим рішенням суду апеляційної інстанції і подав касаційну скаргу про його скасування з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду по суті.
      З погляду апелянта, суд апеляційної інстанції належним чином не вивчив матеріали справи, повною мірою не з`ясував справжній перебіг подій, фактично спотворив доводи апеляційної скарги. Вважає, що спір виник через ненадання Худлівською сільською радою належним чином адміністративних послуг, на який поширюється юрисдикція адміністративного суду. Спору про право власності на земельну ділянку не було.
      Коли він заявляв вимоги зобов`язати Ужгородську районну державну адміністрацію в Закарпатській області розглянути по суті його звернення від 22 червня, 14 і 20 вересня 2016 року, а також прийняти рішення про виділення саме йому ( ОСОБА_1 ) у натурі (на місцевості) належної земельної частки (паю) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь в урочищах «Лази» - ріллю та «Горб» - пасовище загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах та надати низку документів, що стосуються рішень органів влади про розробку проекту відводу земельних ділянок в урочищах «Лази» та «Горб» і уточнених списків осіб, які мають праву на земельну частку в цих урочищах, то таким чином домагався в органів влади реалізувати своє право на виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Натомість суд апеляційної інстанції викривив суть його вимог й припустив, що позивач наче володіє названими земельними ділянками й захищає право власності на них.
      Зазначає також, що суд апеляційної інстанції проігнорував правові висновки ухвали цього самого суду від 27 липня 2017 року, який визначив, що на спір з вимогами, які він заявив у цій справі, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2018 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року.
      Цей же суд ухвалою від 30 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      5. У цій справі фактичні обставини справи були такі.
      Худлівська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області рішенням 16 сесії 3 скликання від 03 лютого 2001 року «Про погодження передачі в натурі земельних часток (паїв)» вирішила погодити передачу в натурі земельної частки (паю) площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах громадянам, у тому числі ОСОБА_2 - матері позивача.
      У жовтні 2003 року їй видали державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_1, який підписали Худлівський сільський голова Трембецький Й. М. та начальник відділу земельних ресурсів в Ужгородському районі ОСОБА_3 Акт зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за номером 3, дата запису 19 листопада 2002 року.
      За цим актом ОСОБА_2 передається 5 земельних ділянок загальною площею 2, 27 га в межах згідно з планом (ділянка № 1 - 0, 65 га в урочищі «Лази»; ділянка № 2 - 0 , 2 га в урочищі «Траса»; ділянка № З - 0, 08 га в урочищі «Дубове»; ділянка № 4 - 0 , 2 га в урочищі «Холмці»; ділянка № 5 - 1, 14 га урочище не зазначено).
      Акт був виданий взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) КСП «Гроно» серії ЗК № 018996.
      З відзиву Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 23 квітня 2018 року випливає, що державний акт ОСОБА_2 на право приватної власності на землю НОМЕР_1 Худлівська сільська рада не передала до Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської областідля його державної реєстрації відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2009 року № 844 «Про деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України у 2009 році».
      У відзиві Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області також зазначає, що в Державному фонді документації, наявної у відділі в Ужгородському районі Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області, немає (не значиться) землевпорядної документації, на підставі якої ОСОБА_2 видавався державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_1, архівного екземпляра зазначеного державного акта на право приватної власності на землю також бракує.
      ІНФОРМАЦІЯ_3 мати позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2, померла. З копії свідоцтва про право на спадщину за законом, яке посвідчив державний нотаріус Ужгородської районної державної нотаріальної контори 19 вересня 2016 року, видно, що спадкоємцем майна померлої ОСОБА_2 є її син, позивач. Спадщина складається з права на земельну частку (пай) члена КСП «Гроно», що перебуває у власності КСП «Гроно» с. Худльово Ужгородського району Закарпатської області в розмірі 2, 27 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), належного померлій на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, виданого Ужгородською районного державною адміністрацією 08 квітня 1997 року та зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) від 09 квітня 1997 року за номером 266.
      Згідно з копією сертифіката на право на земельну частку (пай) № 018996 у цьому документі міститься інформація, яка точно відтворена в копії свідоцтва про спадщину. Зазначається також, що сертифікат виданий на підставі рішення Ужгородської державної адміністрації від 07 квітня 1997 року № 189.
      Як стверджує позивач, ОСОБА_2 було виділено лише 2 земельні ділянки в урочищах «Лази» - 0, 65 га та «Траса» - 0, 2 га. Ділянки, зазначені в державному акті на землю під № 3 - 0, 08 га, № 4 - 0,2 га, № 5 - 1,14 га не були виділені в натурі.
      Згідно з наданими позивачем поясненнями виділені ділянки в урочищі «Лази» - 0,65 га та в урочищі «Траса» - 0,2 га, наділені його матері ОСОБА_2 , були відібрані Худлівською сільською радою, та на неодноразові звернення до відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування з вимогою виділити земельні ділянки отримували формальні відповіді.
      У відзиві Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області визнало, що практично всі звернення позивача, і навіть від 22 червня, 14 і 20 вересня 2016 року, до Ужгородської державної адміністрації та органів Держгеокадастру основувалися на відсутності винесення в натурі (на місцевості) деяких земельних ділянок із загальної площі земельної частки (паю), яку отримала його мати ОСОБА_2 як член КСП «Гроно». Причиною цього було оформлення державного акта старого взірця без наявності на той момент геодезичної зйомки території.
      Цей же відповідач також повідомив, що у зв`язку із значною кількістю заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) Худлівська сільська рада звернулася до Ужгородської районної державної адміністрації з клопотанням щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою по організації території земельних часток (паїв). Ужгородська районна державна адміністрації розпорядженням від 13 грудня 2016 року № 537 видала відповідне рішення, на виконання якого було розроблено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) КСП «Гроно» на території Худлівської сільської ради.
      У листі за грудень 2006 року Закарпатське обласне головне управління земельних ресурсів у відповідь на звернення ОСОБА_2 повідомило, що за інформацією Ужгородського районного відділу земельних ресурсів у 2002 році ОСОБА_2 та ще п`ятеро землевласників сертифікатів на право на земельну частку (пай) подали відповідні заяви й отримали державні акти на право на приватну власність на земельні ділянки згідно з проектом організації території земельних часток (паїв), розробленим на окремі поля. ОСОБА_2 були виділені в натурі (на місцевості) частина ріллі площею 0, 65 га та багаторічні насадження (виноградники) площею 0, 20 га. Інша частина ріллі площею 0,20 га (урочище «Хомці») та пасовища площею біля 1,4 га не були виділені в натурі, оскільки не було проведено геодезичної зйомки території. У цьому листі також стосовно права на земельну частку в урочищі «Хомці» багато пайовиків звернулися із заявами про виготовлення державних актів на право власності на земельну частку (пай), для виготовлення яких не вистачало коштів. Тому хоча б для часткового задоволення поданих заяв проектні організації розробили проект землеустрою щодо організації території земельних часток - ріллі на території Худлівської сільської ради, зокрема й в урочищі «Хомці».
      Як убачається зі змісту заяв позивача, які додані до позовної заяви й утворюють предмет спору, останній неодноразово звертався до Ужгородської районної державної адміністрації з проханням виділити саме йому земельні частки (паї) в натурі (на місцевості) з видачею документів, що засвідчують його право власності на ці земельні частки. У своїх зверненнях просив виділити земельну частку для ведення особистого селянського господарства двома земельними масивами загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах, одну з яких в урочищі «Лази» - ріллю, другу в урочищі «Горб» - пасовище. Тоді ж просив надати уточнені списки осіб, які мать право на земельну частку (пай) в названих ним урочищах, та інші означені в позовній заяві документи.
      Право на виділенні земельної частики (паю) в натурі (на місцевості) в розмірі 2,27 га та видачу йому державного акта на право приватної власності на цю землю обґрунтовував посиланням на те, що є спадкоємцем права на земельну частку (пай) члена КСП «Гроно» у визначеному розмірі без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яке належало його матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, а також тим, що попри видання його матері взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 земельні частки, які зазначені в цьому акті, на місцевості не були виділені і право власності на них його мати не набула, а він після її смерті не успадкував.
      Отож, як вважає позивач, спір виник через те, що відповідачі не задовольнили його звернення і не виділили земельну частку на місцевості в місцях, які він позначив.
      6. Стверджуванні порушення норм матеріального та процесуального права й іншу нормативну базу, яка, як правило, матиме значення для вирішення заявленого спору, можна викласти таким чином.
      Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
      Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      У Преамбулі Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 899-IV) сказано, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками, особливості розпорядження землями та використання земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв).
      За абзацами другим, третім частини першої статті 1, частиною першою, абзацом першим частини другої статті 2 цього Закону право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документом, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є свідоцтво про право на спадщину.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 899-IV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
      Відповідно до статті 5 цього Закону сільська рада та районна державна адміністрація в межах їхніх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядає заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймає рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); уточняє списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); уточняє місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв); <�…>; надає землевпорядним організаціям уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); розглядає та погоджує проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); організовує проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та земель, що залишилися у колективній власності, в порядку, визначеному цим Законом; оформляє матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Сільські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.
      У частині першій статті 9 цього Закону передбачено, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
      Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 11 Закону № 899-IV встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Земельні ділянки, які будуть використовуватися їх власниками, самостійно закріплюються межовими знаками встановленого зразка кожна окремо. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
      Відповідно до абзацу третього пункту 1, абзацу першого пункту 2, пунктів 5, 6 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.
      За частиною першою, абзацом другим частини другої, частинами третьою, четвертою, сьомою, дев`ятою, десятою статті 791 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натурі (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування <�…> та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
      За пунктами г) і ґ) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини або виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
      У статтях 125, 126 цього Кодексу передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      Згідно з пунктами 2, 3 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками» в редакції, чинній на час розгляду спору, організація робіт з розподілу земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією за місцем розташування земельних ділянок згідно з проектом. У разі виявлення після розробки проекту факту невключення одного чи кількох громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, спадкоємців права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, інших громадян та юридичних осіб України, які відповідно до законодавства набули право на земельну частку (пай), до списку власників земельних часток (паїв), на підставі якого був складений проект, сільська, селищна, міська рада чи райдержадміністрація може прийняти рішення (розпорядження) про: коригування проекту землевпорядною організацією з метою забезпечення громадян необхідною кількістю земельних ділянок (на підставі відповідного договору); надання зазначеним громадянам земельних ділянок із земель запасу чи резервного фонду у розмірі відповідної земельної частки (паю). У разі неприйняття сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією рішення (розпорядження) щодо коригування проекту або надання таких ділянок із земель запасу чи резервного фонду питання вирішується у судовому порядку.
      Конституційний Суд України в Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України констатував, що системний аналіз положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. <�…>. Відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. <�…>. За Конституцією і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства <�…>. Як далі зазначив Суд, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      7. Вирішуючи питання, порушені у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Як убачається з фактичних обставин, які в цій справі встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 звертався до Ужгородської районної державної адміністрації із заявою прийняти на підставі статей 3 та 5 Закону № 899-IV рішення про виділення в натурі (на місцевості) саме йому і саме земельної частки (паю) із земель КСП «Гроно» в розмірі 2, 27 умовних кадастрових гектарів, одну з яких в урочищі «Лази» - ріллю, другу в урочищі «Горб» - пасовище. Тоді ж просив надати уточнені списки осіб, які мать право на земельну частку (пай) в названих ним урочищах, та інші означені в позовній заяві документи та відомості. Документом, що посвідчує право на земельну частку, назвав свідоцтво про право на спадщину, за яким він має право на виділення йому земельної частки на місцевості в розмірі, що належав його померлій матері, посвідченого сертифікатом. Право на виділення земельної частки (паю) в натурі потвердив сертифікатом на право на земельну частку (пай), який у 1997 році Ужгородська районна державна адміністрація видала його матері ОСОБА_2 , а після смерті право на виділення земельного паю успадкував він і вирішив його реалізувати.
      Відповідно до правил апеляційного провадження за неперевіреними до кінця доводами позивача, що стосуються суті спору, йога мати ОСОБА_2 взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) насправді не отримала державного акта на право приватної власності на землю, оскільки всупереч встановленому законодавством порядку їй виділили лише 2 земельні ділянки в урочищах «Лази» - 0, 65 га та «Траса» - 0, 2 га, а ділянки, номінально зазначені у згаданому вище документі під № 3 - 0, 08 га, № 4 - 0, 2 га, № 5 - 1, 14 га, не були виділені в натурі.
      Як установив суд першої інстанції, те, що земельна частка (пай) у повному розмірі не була виділена матері позивача на місцевості, що державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на землю не пройшов державну реєстрацію, після якої виникає право власності на цю земельну ділянку, що право власності на неї не було оформлено відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також що ОСОБА_1 мав право на подання заяви про виділення йому земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) як особа, яка успадкувала право на виділення такої частки, фактично не заперечила сторона відповідача.
      З правової позиції, якої притримується позивач, випливає, що він звернувся до органу державної влади з проханням виділити земельну частку (пай) із загального масиву землі на місці, право на виділення на якій заявили також й інші власники сертифікатів на земельні частки. Позивач, як видно зі змісту його позовної заяви, розумів, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), передбачає проведення відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок зборів власників земельних часток (паїв), на яких проводитиметься розподіл згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Відповідно до вимог закону і в межах сформульованого ним бажання отримати земельну частку (пай) у власність позивач подавав до відповідачів відповідні звернення, серед яких і ті, що стали предметом цього спору, й мав законні підстави очікувати на них відповідь.
      Питання виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) врегульовані законодавством, насамперед Законом № 899-IV, у якому регламентовано, хто, які особи, які мають право на земельну частку (пай), прописана послідовність дій останніх, визначені підстави для виділення земельних ділянок в натурі, в історичному вимірі визначені компетентні органи, які розглядали звернення щодо виділення земельних часток на місцевості. У цьому та кореспондуючих йому законодавчих актах встановлені повноваження останніх й описано точний і зрозумілий опис послідовності (алгоритм) їхніх дій та рішень. За законом реалізація питання про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) віднесена до повноважень державних органів влади - місцевих державних адміністрацій (принаймні на час виникнення цього спору) і органів місцевого самоврядування (станом на час касаційного перегляду справи).
      Отже, якщо орган, який наділений повноваженнями на прийняття рішення про виділення земельної ділянки на місцевості, ці повноваження буде використовувати чи застосовувати не на підставі чи всупереч вимогам законодавства, то тоді може виникнути спір, в основі якого перебуватиме ймовірне порушення, недотримання або в іншій формі невиконання вимог закону, які зачіпатимуть права чи інтереси особи. Такий спір буде прямо пов`язаний з органом держави або в особі органу місцевого самоврядування з владою (владною діяльністю).
      Коли спір, стороною в якому є орган державної влади чи місцевого самоврядування, суть якого полягатиме в основному в тому, що ці органи не діють у законодавчо визначеному порядку, поза межами повноважень чи із порушеннями, то такий спір набуває ознак публічно-правового спору, оскільки юридичний характер державного розсуду в цих спірних правовідносинах надає діям та рішенням суб`єкта владних повноважень ознак публічності, які регулюються публічно-правовими нормами.
      У такому правовому відношенні суб`єкт владних повноважень не має можливості вирішувати спір, приміром подібний до того, що виник у цій справі, автономно, керуючись власною волею, вільно від законодавчих положень чи іншим способом, характерним для приватноправових відносин.
      Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 2 КАС України під публічно-правовим спором розуміється спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, <�…>, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; <�…>, а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;
      За пунктом першим частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Отож, коли зіставити суть спірних правовідносин у цій справі та суб`єктний склад її учасників, можна дійти висновку, що на розгляд вимог позивача ОСОБА_1 до суб`єктів владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в питанні прийняття рішення про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості), яке відноситься до сфери земельних відносин, і вирішення земельного спору, який виник з приводу цих вимог, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      8. У цій справі немає правових і фактичних підстав вважати, що спірні відносини ґрунтуються на набутому матір`ю позивача права приватної власності на земельну частку, яке засвідчується державним актом на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1.
      Справді, у матеріалах справи є такий документ. Поряд з тим, а про це мовилося вище, реально на місцевості земельні ділянки, перелічені в цьому документі, не були виділені, державна реєстрація права власності на земельну частку в розмірі 2,27 умовних кадастрових гектарах не проводилася, реєстраційні рішення не оформлювалися.
      Як видно з копії свідоцтва про право на спадщину, ОСОБА_1 успадкував право на земельну частку (пай) члена сільського господарського підприємства в означеному вище розмірі без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яка належала його матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, хоча станом на час видачі свідоцтва про право на спадщину (19 вересня 2016 року), якщо б мати позивача набула право власності на земельну частку, то мав би успадкувати земельну ділянку як об`єкт власності в розмірі і місцях, що були зазначені в державному акті на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1. Однак цього не було зроблено.
      ОСОБА_1 заявив про своє право на земельний пай як його спадкоємець, посвідчене сертифікатом, а не як спадкоємець земельної ділянки на підставі державного акта на право приватної власності на землю. Він просив виділити йому земельну частку на місцевостях, які відрізняються від тих, що позначені в акті. У такому сенсі, як можна простежити з позиції відповідачів, його письмові звернення, вимоги сприймали органи, до повноважень яких належить вирішення питання про виділення земельної частки в натурі.
      ОСОБА_1 не оспорює правильність виділення його матері земельної частки на місцевості і не просить наче «дооформити» обмін сертифіката на право на земельну частку (пай) на державний акт на право власності на землю.
      Він, як можна зрозуміти з його доводів, заявляє про своє право на виділення йому земельної ділянки в натурі на підставі свідоцтва про право на спадщину. Чи законні, обґрунтовані й слушні такі його вимоги, а відтак, чи законно й правомірно діяв суб`єкт владних повноважень, належить вирішити за наслідками апеляційного перегляду цієї справи, який має відбутися за правилами адміністративного судочинства.
      Описані фактичні обставини у своїй сукупності дають підстави визнати помилковим висновки апеляційного суду про те, що на ці спірні обставини поширюється юрисдикція цивільного суду.
      9. Доводи скаржника щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції.
      10. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      За змістом частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року скасувати.
      Справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області, Ужгородської районної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т . О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91998642
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 420/3453/19
      Провадження № 11-149апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів : Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року (суддя Харченко Ю. В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року (судді Шеметенко Л. П., Стас Л. В., Турецька І. О.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ректора Національного університету «Одеська юридична академія» Загороднього Віктора Євстафійовича про визнання протиправною бездіяльності і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до ректора Національного університету «Одеська юридична академія» Загороднього В. Є., у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 09 вересня 2019 року просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо:
      - невключення її до плану проходження стажування професорсько-викладацького складу кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія» на 2018-2019 роки, затвердженого ректором Національного університету «Одеська юридична академія» ОСОБА_2 03 вересня 2018 року;
      - невключення її до наказу ректора Національного університету «Одеська юридична академія» Загороднього В. Є. від 06 березня 2019 року № 361-6 «Про підвищення кваліфікації»;
      - ненаправлення її на підвищення кваліфікації/стажування на кафедру кримінального права, процесу і криміналістики Міжнародного гуманітарного університету з 18 березня по 14 квітня 2019 року;
      - невиконання приписів Міністерства освіти і науки України (лист Міністерства освіти і науки України № 3/144-19 від 02 травня 2019 року) стосовно повідомлення ОСОБА_1 про результати розгляду звернення від 04 березня 2018 року щодо забезпечення включення її до поточного плану-графіку підвищення кваліфікації викладачами кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія» та направлення її на підвищення кваліфікації/стажування на кафедру кримінального права, процесу і криміналістики Міжнародного гуманітарного університету з 18 березня по 14 квітня 2019 року.
      2. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року, задовольнив клопотання представника відповідача, провадження у справі закрив та роз`яснив позивачці, що цей спір має вирішуватись за правилами цивільного процесуального законодавства.
      Закриваючи провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір між сторонами в цій справі не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства у зв`язку з тим, що відповідач у справі не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, а позовні вимоги спрямовані на захист суб`єктивного права позивачки у сфері приватноправових договірних відносин, які виникли між вищим навчальним закладом та працівником, який виконує свої посадові обов`язки на підставі трудового договору.
      З огляду на це суди дійшли висновку про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права позивачки на підвищенням кваліфікації та стажування.
      3. ОСОБА_1 не погодилася із цими судовими рішеннями, оскаржила їх у касаційному порядку. У касаційній скарзі просить скасувати вказані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Позивачка в касаційній скарзі зазначає, що суди дійшли хибного висновку щодо розгляду її спору за правилами цивільного процесуального законодавства. Також посилається на те, що виниклі між сторонами правовідносини не мають приватноправового характеру, а є публічно-правовим спором, з огляду на те, що однією зі сторін вказаного спору є суб`єкт, який здійснює публічно-владні управлінські функції; відносини, які виникли між сторонами, пов`язані з управлінською діяльністю відповідача, зокрема, з невиконанням ним публічно-владних управлінських функцій, які були йому делеговано. Вважає, що питання, пов`язані з підвищенням кваліфікації та стажуванням, є невід`ємною складовою освітнього процесу як публічно-правової мети функціонування Національного університету «Одеська юридична академія» і що ректор названого університету як представник цього вищого навчального закладу не виконав у цій сфері свої прямі функціональні обов`язки.
      24 лютого 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
      25 лютого 2020 року до Верховного Суду від позивачки надійшла відповідь на відзив на касаційну скаргу разом з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка мотивована тим, що ця справа містить виключну правову проблему, стосується предметної юрисдикції адміністративних судів, тому вважає, що її передача на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 03 лютого 2020 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 .
      Цей же суд ухвалою від 31 березня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.
      14 травня 2020 року надійшло клопотання ОСОБА_1 про забезпечення її участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
      За положеннями пункту 10 частини першої статті 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
      Велика Палата Верховного Суду, керуючись пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України, за яким суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами в разі перегляду ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, призначила її до розгляду.
      За частиною другою цієї статті якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд касаційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до касаційного розгляду в судовому засіданні.
      Зважаючи на наведені процесуальні положення, вид оскарженого рішення Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення клопотання позивачки та розгляду справи в судовому засіданні.
      5. Велика Палата Верховного Суду перевірилаобґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цими судами правил предметної юрисдикції й дійшла таких висновків.
      Суди попередніх інстанцій, коли закривали провадження в цій справі, виходили з того, що відповідач не є суб`єктом владних повноважень, не є органом управління освітою та не здійснює функції суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності.
      Натомість позивачка вважає, що Національний університет «Одеська юридична академія» є юридичною особою публічного права, а ректор цього університету - суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки здійснює публічно-владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень засновника (Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України) та трудового колективу університету, із чого висновується, що ця справи підсудна адміністративному суду.
      Зазначає, що відносини в цій справі спрямовані передусім на вирішення питань організації освітнього процесу, а не задоволення індивідуальних потреб науково-педагогічного працівника. До того ж підвищення кваліфікації, стажування науково-педагогічних працівників має на меті передусім публічний, а не приватний інтерес, оскільки воно спрямоване на вирішення питань організації освітнього процесу (забезпечення його якості).
      Предметом цього спору, на переконання позивачки, є бездіяльність ректора Національного університету «Одеська юридична академія» у сфері його управлінської діяльності, пов`язаної з виданням ним актів індивідуальної дії, їх реалізацією та ігнорування ним приписів засновника цього навчального закладу. Відтак підсумовує, що характер спірних відносин свідчить про підсудність її спору судам адміністративної юрисдикції.
      6. Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (далі - Закон № 1556-VII) встановлено, що заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
      Частиною сьомою статті 27 цього Закону встановлено, що заклад вищої освіти діє на підставі власного статуту.
      Суди попередніх інстанцій встановили, що за статутом Національного університету «Одеська юридична академія», затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 05 січня 2017 року № 20, університет є окремим видом установи, яка є юридичною особою публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
      За положеннями частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
      Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
      Зазначена стаття ЦК України містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права. У частині третій статті 81 ЦК України вказується, що в ЦК України встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, у той час, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.
      Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади.
      Пунктом 16 частини першої статті 1 Закону № 1556-VII надано визначення поняття освітньої діяльності як діяльність закладів вищої освіти, спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу.
      Відповідно до пункту 16 частини першої статті 1 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (далі - Закон № 2145-VIII) освітній процес - система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.
      Освітній процес у широкому значенні включає різні елементи: форму здобуття освіти, рівні освіти, форми організації освітнього процесу та види навчальних занять, отримання кваліфікації, учасники освітнього процесу: здобувачі вищої освіти, науково-педагогічні працівники, академічна мобільність тощо.
      Отже, з аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених законами № 1556-VII, № 2145-VIII, можна зробити висновок про те, що юридична особа публічного права може бути суб`єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин.
      Юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними та фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. Виступаючи як суб`єкт цивільних правовідносин, юридична особа публічного права користується такими ж правами і несе такі ж обов`язки, як і інші суб`єкти цивільного права.
      7. Згідно з положеннями статті 24 Закону № 2145-VIII система управління закладами освіти визначається законом та установчими документами.
      Управління закладом освіти в межах повноважень, визначених законами та установчими документами цього закладу, здійснюють: засновник (засновники); керівник закладу освіти; колегіальний орган управління закладу освіти; колегіальний орган громадського самоврядування; інші органи, передбачені спеціальними законами та/або установчими документами закладу освіти.
      До органів управління у сфері освіти належать: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки; центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти; постійно діючий колегіальний орган у сфері забезпечення якості вищої освіти; державні органи, яким підпорядковані заклади освіти; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування (стаття 62 Закону № 2145-VIII).
      Зокрема, повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти або уповноваженого ним (ними) органу визначені статтею 15 Закону № 1556-VII, за якою він (вони):
      1) затверджує статут закладу вищої освіти та за поданням вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу вищої освіти вносить до нього зміни або затверджує нову редакцію;
      2) укладає в місячний строк контракт з керівником закладу вищої освіти, обраним за конкурсом у порядку, встановленому цим Законом;
      3) за поданням вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу вищої освіти достроково розриває контракт із керівником закладу вищої освіти з підстав, визначених законодавством про працю, чи за порушення статуту закладу вищої освіти та умов контракту;
      4) здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю закладу вищої освіти;
      5) здійснює контроль за дотриманням статуту закладу вищої освіти;
      6) здійснює інші повноваження, передбачені законом і статутом закладу вищої освіти.
      Засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган може (можуть) делегувати окремі свої повноваження керівникові або іншому органу управління закладу вищої освіти.
      8. Позивачка переконує, що у спірних відносинах ректор Національного університету «Одеська юридична академія» є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки здійснює публічно-владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень засновника та трудового колективу університету.
      Ключовим у розумінні поняття делегування повноважень може (має) бути визначено як наділення (передавання) своїм повноваженням (уповноваження) одним суб`єктом владних повноважень іншого суб`єкта або юридичну особу (приміром, публічного права), яка бере на себе відповідальність за їх виконання. Суб`єкт владних повноважень може делегувати повноваження лише в межах своєї компетенції (не можна передати більше повноважень, ніж має сам суб`єкт, так само не можна передати повноваження, яких він не має). У таких відносинах один орган, маючи власну компетенцію, що визначена нормативними актами, передає іншому, що має відповідно правоздатність на одержання і реалізацію цих повноважень, надає повноваження на певний час зі збереженням права їх повернути до власного виконання.
      Повноваження ректора Національного університету «Одеська юридична академія» визначені, як не заперечує й сама позивачка, у Законах № 1556-VII, № 2145-VIII та статуті цього закладу вищої освіти.
      Так, за частинами першою, другою статті 34 Закону № 1556-VII безпосереднє управління діяльністю закладу вищої освіти здійснює його керівник (ректор, президент, начальник, директор тощо). Його права, обов`язки та відповідальність визначаються законодавством і статутом закладу вищої освіти. Керівник є представником закладу вищої освіти у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених цим Законом і статутом закладу вищої освіти.
      Відповідно до положень частин третьої, четвертої, п`ятої названої статті керівник закладу вищої освіти в межах наданих йому повноважень: 1) організовує діяльність закладу вищої освіти; 2) вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу вищої освіти, затверджує його структуру і штатний розпис; 3) видає накази і розпорядження, дає обов`язкові для виконання всіма учасниками освітнього процесу і структурними підрозділами закладу вищої освіти доручення; 4) відповідає за результати діяльності закладу вищої освіти перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою); 5) є розпорядником майна і коштів; 6) забезпечує виконання фінансового плану (кошторису), укладає договори; 7) призначає на посаду та звільняє з посади працівників; 8) забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку; 9) визначає функціональні обов`язки працівників; 10) формує контингент осіб, які навчаються у закладі вищої освіти; 11) відраховує з закладу вищої освіти та поновлює на навчання в ньому здобувачів вищої освіти за погодженням з органами студентського самоврядування та первинними профспілковими організаціями осіб, які навчаються (якщо дана особа є членом профспілки), з підстав, установлених цим Законом; 12) забезпечує організацію та здійснення контролю за виконанням навчальних планів і програм навчальних дисциплін; 13) контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни; 14) здійснює контроль за якістю роботи педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників; 15) забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю закладу вищої освіти; 16) сприяє та створює умови для діяльності органів студентського самоврядування, організацій профспілок працівників закладу вищої освіти і студентів, громадських організацій, які діють у закладі вищої освіти; 17) сприяє формуванню здорового способу життя у здобувачів вищої освіти, зміцненню спортивно-оздоровчої бази закладу вищої освіти, створює належні умови для занять масовим спортом; 18) спільно з виборними органами первинних організацій профспілок працівників закладу вищої освіти і студентів подає для затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування закладу вищої освіти правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує їх; 19) здійснює інші передбачені статутом повноваження.
      Керівник закладу вищої освіти відповідає за провадження освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності у закладі вищої освіти, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження нерухомого та іншого майна цього закладу.
      Керівник закладу вищої освіти щороку звітує перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування закладу вищої освіти.
      З наведених законодавчих положень убачається чітке розмежування повноважень засновника (профільного Міністерства) та керівника закладу вищої освіти, які не є делегованими засновником, оскільки вони останньому не належать. Звідси немає підстав стверджувати про виконання керівником закладу вищої освіти публічно-владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень засновника вищого навчального закладу.
      9. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      Отже, за наведеною нормою суб`єктами владних повноважень можуть бути не лише органи, їхні посадові чи службові особи, а й юридичні чи фізичні особи, якщо їм делеговано певні владні управлінські повноваження.
      Необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватися суб`єктом саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин.
      Під владними управлінськими функціями, що здійснюються на основі законодавства, зокрема, на виконання делегованих повноважень, слід розуміти будь-які владні повноваження в рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя.
      Заклад вищої освіти хоча і реалізує публічні інтереси держави під час здійснення освітнього процесу, однак не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України, не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, а ректор не є посадовою чи службовою особою суб`єкта владних повноважень.
      Належність Національного університету «Одеська юридична академія» до юридичних осіб публічного права вказує лише на порядок створення цієї юридичної особи.
      10. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом трудових прав позивачки, із чим вона частково погоджується, Велика Палата вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      11. Водночас слід наголосити, що спірні відносини не пов`язані також і з прийняттям, проходженням чи звільненням з публічної служби.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Відносини викладача (науковця) з вищим навчальним закладом освіти, належність викладача до професорсько-викладацького складу, як і відносини вищого навчального закладу з контингентом осіб, які навчаються в закладі вищої освіти і яким цей заклад через здійснення викладачами своїх обов`язків надає вищу освіту, не утворюють того освітнього середовища у сфері вищої школи, на які можна поширити визначення поняття «публічна служба», що сформульоване в процесуальному законі, а на осіб (викладачів, студентів тощо), які творять і перебувають в освітньо-правовому полі, - статусу державного службовця чи особи, яка виконує функції однієї з осіб, перелічених у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України. Своєю чергою вищий навчальний заклад та/чи його очільники по відношенню до таких осіб не наділені владними, субординаційними, примусовими повноваженнями.
      Однаковою мірою характер відносин, які виникають між викладачем і вищим навчальним закладом, можна застосувати й до ситуації, коли викладач домагається від навчального закладу (роботодавця) виконання перед ним зобов`язань чи певних умов, спрямованих на посилення бажання та уміння викладача навчати студентів та/чи для інших цілей, що зумовлені властивостями посади викладача вищого навчального закладу та спрямовані на розвиток її особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.
      12. За загальним правилом, передбаченим у пункті 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових правовідносин.
      Отже, цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір між сторонами не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом, оскільки Національний університет «Одеська юридична академія» та його керівник - ректор у спірних правовідносинах не належать до суб`єктів владних повноважень, які виконують відповідні владні управлінські функції щодо іншого суб`єкта цих відносин.
      13. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко
      В . В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 91998643