Постанова ВП-ВС про можливість стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку по ст. 117 КЗпП у разі несвоєчасного виконання рішення суду

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 821/1083/17

Провадження № 11-1329апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - Управління ДПтС) про стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату за касаційною скаргою комісії з ліквідації Управління ДПтС на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року (судді Бойко А. В., Димерлій О. О., Єщенко О. В.),

УСТАНОВИЛА:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Управління ДПтС з позовом, у якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила визначити розмір відшкодування за період порушення виплати належної їй одноразової грошової допомоги та стягнути цю суму з відповідача на її користь.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що на момент її звернення до суду відповідач не виконав постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, яка набрала законної сили, про стягнення з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 суми недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату та відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги, і не виплатив позивачці зазначені кошти.

Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 8 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, оскільки в неї відсутнє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 жовтня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції та стягнув з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату у розмірі 17 тис. 362 грн 80 коп.

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка має право на отримання відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату за період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року, оскільки Управління ДПтС не виплатило ОСОБА_1 частину такої допомоги, визначену судовим рішенням.

Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, комісія з ліквідації Управління ДПтС подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року і залишити в силі постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2017 року.

Скаргу мотивовано тим, що передумовою звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом про стягнення відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату слугувало невиконання відповідачем постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, якою з Управління ДПтС стягнуто недоплачену частину зазначеної допомоги, а тому, на думку скаржника, за затримку виконання вказаного судового рішення не може стягуватися відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 8 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що 15 вересня 2015 року Верховний Суд України у справі з подібними правовідносинами (позивачка просила стягнути з роботодавця відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, яка була встановлена рішенням суду) прийняв постанову № 21-1765а15, у якій вказав на те, що передбачений частиною першою статі 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, тобто після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум).

На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду наведений вище висновок Верховного Суду України не узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме з висновком, викладеним у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», відповідно до пункту 57 якого частина друга статті 117 КЗпП України, що передбачає право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 цього Кодексу. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як сума такої компенсації була встановлена судом.

Частиною першою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

У ході розгляду справи суди встановили таке.

ОСОБА_1 з 14 серпня 1995 року по 31 жовтня 2016 року проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України.

31 жовтня 2016 року Управління ДПтС видало наказ № 47 о/с про звільнення ОСОБА_1 з Державної кримінально-виконавчої служби України за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штату або проведенням організаційних заходів).

На підставі вказаного наказу позивачці було нараховано та виплачено одноразову грошову допомогу при скороченні штату у розмірі 54 тис. 267 грн 89 коп.

Не погоджуючись з указаною сумою, у грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Херсонського окружного адміністративного суду із позовом про стягнення недоплаченої грошової допомоги.

Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, стягнув з Управління ДПтС суму недоплаченої грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату у розмірі 15 тис. 10 грн 27 коп., а також відшкодування за час затримки одноразової грошової допомоги в сумі 14 тис. 68 грн 14 коп. за період з 1 листопада 2016 року по 30 січня 2017 року.

Відповідно до платіжних доручень від 27 липня 2017 року № 89, 90, 91 Управління ДПтС перерахувало ОСОБА_1 грошову допомогу за рішенням суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16 у сумі 14 тис. 785 грн 12 коп., а також сплатило із зазначеної суми військовий збір у розмірі 225 грн 15 коп. та податок з доходів фізичних осіб у сумі 2701 грн 85 коп.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 липня 2017 року у справі № 821/569/17 стягнув з управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 33 тис. 182 грн 24 коп. суми відшкодування за час затримки виплати у належному розмірі одноразової грошової допомоги при скороченні штату за період з 31 січня по 23 травня 2017 року. Ця постанова була оскаржена Управлінням ДПтС у касаційному порядку до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, однак на даний час зазначена справа касаційним судом не розглянута.

Вважаючи, що відповідач у порушення вимог статті 117 КЗпП України, незважаючи на наявність судового рішення, що набрало законної сили, протиправно не виплатив недоплачену суму одноразової грошової допомоги, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з Управління ДПтС відшкодування за час затримки виплати такої допомоги.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, зазначивши, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статті 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Предметом спору в цій справі, як і у справі № 21-1765а15, є стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, тобто правовідносини у цих справах є подібними. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, є обов`язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору.

Аналізуючи наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпПУкраїни, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпПУкраїни.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).

Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

У справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем її права на належну оплату праці, що встановлено рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16, просила стягнути на її користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штатів за період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року.

Як убачається з платіжних доручень від 27 липня 2017 року № 89, 90, 91 відповідач у вказану дату частково виконав рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16 у частині виплати недоплаченої грошової допомоги при звільненні та перерахував на користь позивача 14 тис. 785 грн 12 коп., а також сплатив із зазначеної суми військовий збір у розмірі 225 грн 15 коп. та податок з доходів фізичних осіб у сумі 2701 грн 85 коп.

Таким чином, Управління ДПтС провело фактичний розрахунок з ОСОБА_1 щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.

Ураховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивачки наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з довідкою про доходи від 1 грудня 2016 року № 23/105 за останні два повні календарні місяці вересень - жовтень 2016 року позивачці нараховано 8425,26 грн та 8166,06 грн відповідно. Протягом цих двох місяців було 43 робочих дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить (8425,26 грн + 8166,06 грн): 43 = 385, 84 грн.

За період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року було 45 робочих днів, а тому, середній заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги у належному розмірі, який підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , складає 17 362, 8 грн.

У справі, що розглядається, суд взяв до уваги наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому касаційна скарга Управління ДПтС не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статі 349, та статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. Б. Прокопенко

Судді: Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

Д. А. Гудима

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

О. Г. Яновська

Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л. І.

Джерело: ЄДРСР 88952400

[ANTIRAID]

Велика палата дійшла висновку, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником включаючи несвоєчасне виконання рішення суду щодо стягнення суми середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штатів є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивачки наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.