Постанова ВП-ВС про господарську юрисдикцію спору щодо витребування майна з незаконного володіння ФДМУ у фізичної особи при відсутності спору щодо приватизації

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2020року

м. Київ

Справа № 182/18/17

Провадження № 14-702 цс 19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пророка В. В.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до Відкритого акціонерного товариства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», Товариства з обмеженою відповідальністю «Степ», ОСОБА_1 про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року та

ВСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2017 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (далі - Фонд) звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило визнати право державної власності в особі Фонду на об`єкти нерухомого майна «ІНФОРМАЦІЯ_1 » та «Будівництво бази відпочинку » і витребувати на користь держави в особі Фонду з чужого незаконного володіння Відкритого акціонерного товариства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» (далі - ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій») майно «Будівництво бази відпочинку» та з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Степ» (далі - ТОВ «Степ») і ОСОБА_1 майно «ІНФОРМАЦІЯ_1».

1.2. Позов мотивовано тим, що 29 грудня 1993 року Фонд та організація орендарів Нікопольського заводу залізобетонних конструкцій № 27 уклали договір купівлі-продажу державного майна - цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», посвідчений старшим державним нотаріусом Першої Нікопольської державної нотаріальної контори Пахомовською Ж. Н. за реєстровим № 1-1681(к), зареєстрований виконкомом Нікопольської міської ради народних депутатів 28 лютого 1994 року за № 115.

1.3. Відповідно до акта оцінки вартості Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» від 21 жовтня 1993 року, затвердженого начальником Фонду, зі статутного капіталу підприємства виключалась вартість майна, у тому числі того, щодо якого встановлені пільги на загальну суму 541 321,00 крб. Розділом VІІ Плану приватизації Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», затвердженого 24 грудня 1993 року начальником Фонду, на балансі підприємства станом на 1 жовтня 1993 року обліковуються об`єкти соціально-побутового призначення на загальну суму 541 321,00 крб, у тому числі «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які були передані підприємству безоплатно.

1.4. Однак указані об`єкти соціально-побутового призначення в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», а були передані йому на баланс та залишилися у державній власності. За даними Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності спірні об`єкти нерухомості (« ІНФОРМАЦІЯ_1» ( АДРЕСА_3) та «База відпочинку» ( м. Нікополь, вул. Курортна, 14 , що значиться як об`єкт незавершеного будівництва), обліковуються за ВАТ «Нікопольський завод бетонних конструкцій».

1.5. За результатами перевірки об`єктів державної власності «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та «ІНФОРМАЦІЯ_1» на додержання вимог законів України «Про управління об`єктами державної власності» та «Про оренду державного та комунального майна» відповідно до акта контрольного візуального обстеження від 11 липня 2013 року та усного пояснення охоронця бази встановлено, що об`єкт «База відпочинку» належить фізичній особі ОСОБА_2 , але документів щодо приватного права власності на цей об`єкт відпочинку для перевірки не надано; відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за адресою: м. Нікополь, вул. Курортна, 14 відсутні. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 31 серпня 2015 року власниками нерухомого майна « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_3 є: ОСОБА_1 у розмірі 1/29 частини приватної спільної частки власності; ТОВ «Степ» у розмірі 28/29 частини колективної власності; Акціонерне товариство закритого типу Спеціалізоване ремонтно-монтажне підприємство «Ліфт» на праві колективної власності будівлі оздоровчого корпусу полігону № 2, 3 з часткою 1/1 загальною площею 745,1 кв. м.

1.6. Передача спірних об`єктів нерухомого майна по завершенню приватизації не обумовлює передачу майна у власність, а передбачає лише право користування. Передача безпосередньо у власність має бути обумовлена нормативними актами, на підставі яких здійснюють свою діяльність державні органи приватизації відповідно до Конституції України. Фондом не було укладено жодних правочинів щодо відчуження об`єктів нерухомості «Будівництво бази відпочинку в місті Нікополі» та «ІНФОРМАЦІЯ_1».

1.7. Отже, спірні об`єкти нерухомого майна не увійшли до статутного капіталу Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», а перебувають на його балансі.

1.8. ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» не мало права відчужувати на користь третіх осіб спірні об`єкти нерухомості, які залишилися у державній власності.

1.9. Регіональне відділення Фонду державного майна України з метою захисту порушених прав держави 23 листопада 2015 року зверталося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою про визнання права державної власності та витребування майна із чужого володіння, однак ухвалою від 29 березня 2016 року по справі № 904/2109/16 господарський суд відмовив у прийнятті позовної заяви з тих підстав, що право власності зареєстровано також за фізичною особою ОСОБА_1 , який має брати участь у цій справі як співвідповідач, тож заява не підлягає розгляду господарськими судами України.

2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 рокув задоволені позову відмовлено.

2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за Орендним підприємством «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 1993 року у відповідності до Плану приватизації від 24 грудня 1993 року, тож вибуло з державної власності та з володіння позивача з волі Фонду та на законних підставах. ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій» як правонаступник Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27» є добросовісним набувачем спірного майна, яке не може бути в нього витребувано у відповідності до положень статей 377 та 378 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

2.3. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 9 липня 2019 року апеляційна скарга Фонду задоволена частково, рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог Фонду до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ«Степ» про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння скасоване. Провадження у справі в цій частині закрите.

2.4. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір у частині вимог Фонду до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ «Степ» виник між юридичними особами у правовідносинах із захисту речового права на нерухоме майно, що відповідає критеріям належності справи в цій частині позовних вимог до господарського судочинства. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, яка діяла на час звернення до суду з позовом) суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

2.5. При цьому суд дійшов висновку, що позовні вимоги до ВАТ «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій», ТОВ «Степ» не мають спільного предмета позовних вимог, оскільки оспорюється право державної власності на різні об`єкти нерухомого майна, спори за якими, з огляду на їх суб`єктний склад, розглядаються за правилами різних юрисдикцій (цивільної та господарської), а відтак провадження у справі у відповідній частині слід закрити як відкрите помилково.

2.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у витребуванні майна від фізичної особи ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із встановлених ним обставин справи про те, що спірне майно вибуло з державної власності під час проведеної приватизації, а ОСОБА_1 євласником 1/29 частини вказаного нерухомого майна на підставідоговору купівлі-продажу, який не оскаржувався у встановленому законом порядку.

3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

3.1. У серпні 2019 року Фонд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що пред`явлені Фондом вимоги як до фізичної особи, так і до юридичних осіб взаємопов`язані та мають розглядатися в одному позові в межах однієї юрисдикції. Крім того, у березні 2016 року Фонд вже звертався до господарського суду з аналогічними вимогами, але йому було відмовлено у відкритті провадження.

3.2. Скаржник також послався на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог приписам статті 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції від 6 березня 1993 року), яка не передбачає відчуження об`єктів соціально-побутового призначення, а лише їх перехід у безоплатне користування - при умові використання їх за призначенням.

4. Рух справи в суді касаційної інстанції

4.1. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 серпня 2019 року, серед іншого, відкрите касаційне провадження у справі.

4.2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року справа прийнятадо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

5. Позиція Великої Палати Верховного Суду

5.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

5.2. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

5.3. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

5.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

5.5. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

5.6. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

5.7. Статтею 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

5.8. ЦПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у вказаній редакції).

5.9. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) право звертатися до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності.

5.10. Пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (у відповідній редакції) передбачалося, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна.

5.11. Статтею 30 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) було встановлено, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.

5.12. Аналогічні положення про розгляд господарськими судами справ у спорах щодо приватизації майна у чинних редакціях містять і пункт 2 частини першої статті 20 ГПК України та стаття 30 Закону України «Про приватизацію державного майна».

5.13. За змістом пункту 22 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного або комунального майна» приватизацією є платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.

5.14. Спори щодо приватизації державного (або комунального) майна виникають у зв`язку з його відчуженням, зміною чи припиненням правомочностей держави на таке майно та виникненням відповідного обсягу прав у суб`єктів права приватної власності. За загальним правилом спори щодо приватизації державного майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб`єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних так і фізичних осіб.

5.15. Як вже зазначалось вище, у позовній заяві Фонд наголошував про те, що відсутні передбачені законодавством підстави для вибуття спірних об`єктів з державної власності, адже ці об`єкти соціально-побутового призначення в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу орендного підприємства, а були лише передані йому на баланс та залишилися у державній власності. Тому набуття цих об`єктів у приватну власність порушує норми Закону України «Про приватизацію державного майна».

5.16. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог (як повністю, так і частково), суди попередніх інстанцій досліджували матеріали справи та встановлювали обставини справи щодо відчуження спірного нерухомого майна (зміст договору купівлі-продажу від 29 грудня 1993 року, Плану приватизації від 24 грудня 1993 року, акта оцінки вартості Орендного підприємства «Нікопольський завод залізобетонних конструкцій № 27», затвердженого начальником Регіонального відділення Фонду від 21 жовтня 1993 року, вартість майна, виключеного зі статутного капіталу підприємства, у тому числі того, до якого встановлені пільги), тобто зміст волевиявлення держави у правовідносинах щодо приватизації.

5.17. Тож при визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру та змісту спірних правовідносин, у межах яких і за захистом яких звернувся позивач.

5.18. Спосіб, який обрав позивач для захисту порушених прав держави, не змінює правової природи спору, який виник щодо приватизації спірного майна. Адже в позовній заяві позивач посилається на відповідність обраного ним для захисту прав держави на спірне майно способу шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, змісту стверджуваного позивачем порушення та забезпечення таким витребуванням на користь держави належного відновлення порушеного права.

5.19. Відтак, враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку позивача, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.

5.20. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою від 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області відмовив Фонду у прийнятті позовної заяви за аналогічними вимогами про визнання права державної власності та витребування спірних об`єктів із чужого незаконного володіння з тих підстав, що співвласником цього майна є фізична особа ОСОБА_1 , а тому цей спір має бути розглянутий судом загальної юрисдикції.

5.21. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплений принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

5.22. Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

5.23. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.

5.24. Так, у рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ установив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122, 125).

5.25. У рішенні від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38, 40).

5.26. У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції (пункти 13, 18, 24).

5.27. Отже, непослідовність національного суду створила перешкоди та невизначеність у реалізації права на судовий захист.

5.28. Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду, вважаючи, що спір у цій справі має розглядатися в порядку господарського судочинства, одночасно враховує те, що, закриваючи провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб, суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував обставин справи та обмежив право на доступ до правосуддя, не врахувавши неможливість повторного звернення позивача в цьому спорі до господарського суду після того, як 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області виніс ухвалу про відмову у відкритті провадження в такому ж спорі.

5.29. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для розгляду цієї справи та вирішення спору в межах єдиного судового провадження, постанову апеляційного суду слід скасувати також у частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1

6. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

6.2. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

6.3. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, закривши провадження у справі в частині вимог до відповідачів - юридичних осіб, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а тому постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року слід скасувати, а справу передати до цього суду для продовження розгляду.

7. Щодо судових витрат

7.1. З огляду на висновок за результатами розгляду касаційної скарги про направлення справи для продовження розгляду судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

Керуючись статтями 400, 402-404, 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

/підпис/

В. В. Пророк

Судді: /підпис/

Т. О. Анцупова

/підпис/

О. С. Золотніков

/підпис/

В. В. Британчук

/підпис/

В. С. Князєв

/підпис/

Ю. Л. Власов

/підпис/

Л. М. Лобойко

/підпис/

М. І. Гриців

/підпис/

О. Б. Прокопенко

/підпис/

Д. А. Гудима

/підпис/

Л. І. Рогач

/підпис/

В. І. Данішевська

/підпис/

О. С. Ткачук

/підпис/

Ж. М. Єленіна

/підпис/

В. Ю. Уркевич

О. Г. Яновська

Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Рогач Л. І.

Джерело: ЄДРСР 89537005

[ANTIRAID]

Чергове рішення Великої палати із серії натягування сови на глобус. І знову приз уходить господарський юрисдикції.

Не дивлячись на те, що спір не стосується приватизації, однак судді вирішили, що стосується і тому, навіть якщо про це не зазначено в позові, то все одно це стосується. От і вся аргументація.

Відтак, враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку позивача, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.

Але у зв'язку з тим, що господарські суди вже відмовили у розгляді цієї справи, то справу може розглянути й цивільний суд. Навіщо та юрисдикція взагалі потрібна при такому підході.