Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ щодо необхідності перегляду рішення замовнику умисного вбивства у зв`язку з відсутністю адвоката при явці з повинною, допиті підозрюваного, відтворенню обстановки й обставин вчинення злочину

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 1-1/07

Провадження № 13-15зво20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Єленіної Ж. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Забєліної О. О.,

прокурора Антонець О. В.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника Похила О. М.,

розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і

ВСТАНОВИЛА:

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів

Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року ОСОБА_1 засуджено: за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини майна, що є його власністю; за ч. 1 ст. 263 КК 1960 року - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 42 КК 1960 року за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини належного йому майна.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , питання про перегляд судових рішень щодо якого не порушується.

Як установив суд, у вересні 2000 року ОСОБА_1 з корисливих мотивів вирішив організувати вбивство ОСОБА_3 як конкурента на ринку металобрухту. Виконання злочину він замовив за винагороду в сумі 3000 дол. США ОСОБА_2 , якому передав для цього незаконно придбаний ним у невстановленої слідством особи пістолет системи Макарова з 8 патронами.

Виконуючи замовлення, ОСОБА_2 15 вересня 2000 року приблизно о 21 год. біля будинку № 24 на вул. Леніна у м. Комсомольську Полтавської області з метою позбавлення ОСОБА_3 життя кілька разів вистрілив у нього із зазначеної вище зброї. Однак, вперше стріляючи в людину, ОСОБА_2 не зміг довести до кінця свій злочинний умисел, а ОСОБА_3 встиг забігти в під`їзд будинку і завдяки цьому врятувався. У результаті замаху на його життя потерпілий отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості у виді двох наскрізних вогнепальних кульових поранень грудної клітини та плеча, після чого йому було надано кваліфіковану медичну допомогу. Таким чином, смерть ОСОБА_3 не настала з причин, що не залежали від волі співучасників злочину.

У подальшому ОСОБА_2 повернув пістолет ОСОБА_1 , котрий заплатив йому обіцяну суму винагороди та з метою приховання слідів злочину розібрав зброю і викинув у річку Дніпро.

Ухвалою Верховного Суду України від 10 липня 2008 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за частиною 1 ст. 263 КК скасовано із закриттям провадження у справі на підставі п. 3 ст. 49 КК у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. У решті вирок щодо цього засудженого залишено без зміни.

Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 23 січня 2020 року у справі «Головко проти України» (Case of Golovko v. Ukraine) констатовано недотримання Україною у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 вимог статті 3 у процесуальному аспекті, пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Як визнала міжнародна судова установа, держава не дотрималася своїх зобов`язань у процесуальному аспекті статті 3 Конвенції у зв`язку з непроведенням за доводами ОСОБА_1 про жорстоке поводження ефективного розслідування.

Порушення права ОСОБА_1 за пунктом 1, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, за висновками ЄСПЛ, полягало в незабезпеченні його обов`язковою правовою допомогою адвоката під час перших допитів щодо обставин посягання на життя ОСОБА_3 04-05 лютого 2003 року, у ході відтворення обстановки і обставин події 11 лютого 2003 року, а також у ненаданні впродовж семи днів доступу до захисника, запрошеного дружиною заявника. Існування вагомих підстав, які б виправдовували обмеження ОСОБА_1 в реалізації права на захист, уповноважені органи держави не довели.

Міжнародна судова установа звернула увагу на те, що хоча станом на 04-05 лютого 2003 року ОСОБА_1 офіційно інкримінувалося вчинення лише адміністративного правопорушення, фактично з ним поводилися як з підозрюваним у замаху на умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Зумовлена цим невизначеність у сукупності із незабезпеченням професійною юридичною допомогою позбавляла ОСОБА_1 можливості скористатися процесуальними гарантіями, встановленими для підозрюваного, обвинуваченого нормами міжнародного права та національного законодавства.

Як установив ЄСПЛ, під час судового розгляду не було виправлено допущених під час досудового слідства процесуальних порушень, оскільки національний суд не здійснив належної перевірки небезпідставних доводів заявника про незаконність одержання його початкових визнавальних показань, у тому числі штучне оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення для затримання й допиту його щодо обставин злочину в позапроцесуальний спосіб. Попри те, що ОСОБА_1 відмовився від своїх початкових свідчень невдовзі після вступу у справу захисників, обраних ним на власний розсуд, суд визнав допустимими доказами показання заявника, відібрані на початку досудового розслідування без участі адвоката, і використав їх в обвинувальному вироку як частину доказової бази.

ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи учасників судового провадження

24 лютого 2020 року (згідно зі штемпелем вхідної кореспонденції на заяві) засуджений ОСОБА_1 , не погоджуючись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами.

У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку й ухвали і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час судового розгляду кримінальної справи щодо нього. На обґрунтування своїх вимог наводить обставини та їх правову оцінку, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.

Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на: відсутність законного представництва під час його первинного допиту 04-05 лютого 2003 року та написання явки з повинною, отриманої під тиском і за відсутності захисника; ненадання йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (доступ до адвоката затягнувся на сім днів); наявність перешкоди на ранніх етапах розслідування адвокатом, який був призначений захищати заявника за рекомендацією слідчого; проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника; сумнівну ефективність та достовірність первинної та вирішальної судово-медичної експертизи від 06 лютого 2003 року його як заявника, яка була проведена в присутності одного з працівників поліції, причетного до жорстокого поводження з ним, та необґрунтоване неприйняття висновку судово-медичної експертизи, складеної ліцензійним приватним центром судово-медичної експенртизи на його прохання 29 травня 2004 року, поряд з ігноруванням експертного висновку, виданого Головним бюро судово-медичних експертиз Міністерства охорони здоров`я України 03 квітня 2007 року за клопотання його адвоката; невідповідність принципам ефективності процедури розслідування його скарг шляхом проведення дізнання без відкриття повномасштабного кримінального провадження та без надання йому статусу потерпілого; проведення його першого допиту з питань жорстокого поводження лише через 3 роки та 5 місяців після цих подій.

У заяві ОСОБА_1 посилається на те, що встановлені порушення Конвенції зробили кримінальне провадження несправедливим в цілому.

Також ОСОБА_1 у своїй заяві наголошує, що з аналогічними доводами він раніше звертався до Верховного Суду України, проте їх не було належним чином розглянуто.

Посилаючись на вимоги Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), ОСОБА_1 вказує на те, що вказані порушення Конвенції є підставою для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у виді скасування постановлених щодо нього судових рішень, а саме вироку судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року, й призначення нового розгляду.

У запереченнях на заяву ОСОБА_1 прокурор просить задовольнити її частково: виключити посилання як на джерела доказів на явку з повинною заявника від 05 лютого 2003 року, протокол відтворення обстановки та обставин події від 11 лютого 2003 року, а також на дані висновків судово-трасологічної експертизи № 3128 від 30 травня 2003 року, судово-балістичної експертизи № 3121 від 27 травня 2003 року та криміналістичної експертизи № 3115 від 27 травня 2003 року як на засоби доказування, похідні від недопустимих доказів. У решті прокурор вважає за необхідне залишити вирок та ухвалу без зміни.

В обґрунтування наведеного прокурор зазначає, що, крім даних явки з повинною ОСОБА_1 та його початкових показань, висновки судів про винуватість заявника у вчиненні злочинів ґрунтуються на сукупності інших доказів, досліджених та оцінених під час судового розгляду, на допустимість яких констатовані міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань не вплинули.

Потерпілий ОСОБА_3 у своїх поясненнях, які за змістом є запереченнями на заяву засудженого, наводить доводи й аргументи, що є аналогічними викладеним у запереченнях прокурора.

До початку судового розгляду від засудженого ОСОБА_2 надійшла заява, в якій він не заперечує судовий розгляд проводити без його участі у зв`язку з відсутністю міжміського пасажирського та будь-якого іншого сполучення, оскільки з 12 березня 2020 року в Україні запроваджено карантин.

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та його захисник Похил О. М. підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 і направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ

Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції

Рішення ЄСПЛ від 23 січня 2020 року у справі «Головко проти України» (Case of Golovko v. Ukraine) набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції.

У цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки. Ці помилки ставлять під сумнів висновки за результатами судового розгляду щодо ОСОБА_1 , свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо заявника та дають підстави вважати його засудження несправедливим.

Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків, зокрема, на явку з повинною ОСОБА_1 від 05 лютого 2003 року, протокол його допиту та на протокол відтворення обстановки та обставин події від 11 лютого 2003 року, проведення яких відбувалось із порушенням права заявника на захист.

ЄСПЛ встановлено, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього.

Суд, враховуючи твердження самих працівників міліції про те, що 04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з ОСОБА_3 та затримали заявника для перевірки цієї інформації, зауважив, що відповідно до практики Суду за пунктом 1 та підпунктом «с» пунктом 3 статті 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції.

Однак, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв`язку з не пов`язаним із цим (дрібним) адміністративним правопорушенням. Суд дійшов висновку, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного.

Проведені надалі із заявником слідчі дії вказували на існування підстав для підозри заявника ще до написання ним явки з повинною. Із цього слідує, що на момент, коли ОСОБА_1 почав писати «явку з повинною», у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту.

Суд послідовно розглядає забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не свідчити проти себе та як основоположну гарантію недопущення жорстокого поводження, відмічаючи особливу уразливість підозрюваного/обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію та зіштовхується з положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток щодо реалізації цього права має бути чітко визначено, а його застосування має бути суворо обмежено в часі. Ці принципи є особливо актуальними у справах з обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати її право на справедливий судовий розгляд.

Водночас ЄСПЛ зауважив, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник, якого заявнику запропонував слідчий, котрий, крім того, з невідомих причин був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази.

Так, згідно з матеріалами справи 06 лютого 2003 року було проведено відтворення обстановки та обставин події на місці, де заявник нібито викинув у річку пістолет і магазин до нього. Двоє залучених водолазів не знайшли нічого вартого уваги слідства. Заявник і захисник при цьому були присутніми. 11 лютого 2003 року відтворення обстановки та обставин події було продовжено. Цього разу заявник був присутній без свого захисника. Водолази підняли з дна річки зворотну пружину та магазин з двома кулями всередині. Згідно з твердженнями заявника ці предмети були підкинуті працівниками міліції. Він посилався на відеозапис проведення цієї слідчої дії, на якому нібито було видно, що слідчий повідомив про знаходження зазначених предметів до того, як водолаз піднявся з ними на поверхню. Заявник на відеокамеру заявив, що до нього було застосовано електричний струм (т. 2, а. с. 9-10).

При цьому ніколи не стверджувалося, що заявник прямо або опосередковано відмовлявся від свого права на захист під час проведення цієї слідчої дії.

Крім того, Суд зауважив, що ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин є затримка у доступі заявника до захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка. Тоді як Уряд стверджував, що не міг прояснити це питання, посилаючись на відсутність відповідних документів (див. п. 129 Рішення ЄСПЛ), вбачається достатньо встановленим те, що захисника вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року. Тобто із затримкою на сім днів.

З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв`язку із: відсутністю захисника під час першого допиту 04-05 лютого 2003 року (не заперечується, що хоча 04 лютого 2003 року заявнику пред`явили обвинувачення, а згодом визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, його допитали у зв`язку зі стрільбою у ОСОБА_3 ); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною.

Констатуючи відсутність яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу, ЄСПЛ зауважив, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.

Висновки й аргументи міжнародної судової установи, зокрема ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України в редакції 1960 року (далі - КПК 1960 року).

Так, відповідно до ст. 59 Конституції України, ст. 43, 43-1 КПК 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 45 КПК 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення, - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.

Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину.

Згідно з вимогами п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку.

Суди зазначені вимоги закону при постановленні судових рішень не врахували.

Як убачається з матеріалів справи, з початку досудового слідства ОСОБА_1 давав зізнавальні показання. Проте ОСОБА_1 відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим, й згодом заперечив будь-яку причетність до вчинення злочину з ОСОБА_3 .

Встановлюючи винуватість ОСОБА_1 , суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів про порушення його права на захист, а саме обмеження права на доступ до захисника, незважаючи на кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи першого допиту.

Не перевірялися судом і твердження ОСОБА_1 стосовно відсутності його захисника 11 лютого 2003 року під час відтворення обстановки та обставин події, а також затримки на сім днів в доступі до захисника, найнятого його дружиною.

Не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу ОСОБА_1 , що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням.

Вказані процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.

Більше того, у суді першої інстанції ОСОБА_1 оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи судом першої інстанції було відхилено.

На аналогічні порушення як на підставу для скасування вироку вказували у касаційних скаргах з доповненнями засуджений ОСОБА_1 та його захисник. Зокрема, порушували питання про скасування вироку та направлення справи на нове розслідування, посилаючись на неповноту та однобічність у дослідженні обставин справи. Зазначали, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Посилались на застосування до нього недозволених методів ведення слідства, внаслідок чого була написана явка з повинною, в якій він обмовив себе у скоєнні злочину. Вказували, що у нього не було мотивів замовляти вбивство ОСОБА_3 . На думку ОСОБА_1 , висновки суду ґрунтувалися на сфальсифікованих доказах.

У своєму рішенні Верховним Судом України, який переглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено та спростовано.

Розглядаючи, зокрема, доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам ст. 395 КПК 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками.

Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав ОСОБА_1 на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди апеляційної й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в замовленні з корисливих мотивів та в організації умисного вбивства ОСОБА_3 , смерть якого не настала з незалежних від його волі обставин, а також в незаконному придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів до неї, використали письмові докази, які отримано з обмеженнямправа заявника на доступ до захисника (зокрема, явка з повинною, допит підозрюваного, відтворення обстановки й обставин вчинення злочину).

Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні інкримінованих злочинів під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

Отже, наведене свідчить про відсутність під час розгляду справи щодо ОСОБА_1 судами апеляційної та касаційної інстанцій відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу та забезпечили загальну справедливість кримінального провадження.

Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції

Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).

Правовими гарантіями держави є внормовані і формалізовані нею обов`язкові принципи (норми), які забезпечують реалізацію прав і свобод відповідно до нормативних приписів їх здійснення, а також їх охорону та захист.

Стаття 3 Конвенції гарантує, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Відповідно до положень статті 6 Конвенції: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (п. 1); кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (підп. «с» п. 3).

Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на ст. 17 Закону № 3477-IV, згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та ст. 2 Закону № 3477-IV рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною.

Відповідно до положень глави 3 Закону № 3477-IV встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.

За ст. 10 цього Закону додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Згідно з п. ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо:

і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Очевидно, що засудження особи та відбуття нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень.

Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні.

Звертаючись із заявою про скасування судових рішень щодо себе ОСОБА_1 фактично порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції ( restitutio in integrum).

Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 467 Кримінального процесуального кодексу України в редакції 2012 року (далі - КПК) при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата Верховного Суду користується повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою ст. 467 КПК.

Відповідно до ст. 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Саме тому особливої уваги Велика Палата Верховного Суду має приділяти оцінці достатності сукупності доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел. Така позиція була висловлена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 1-07/07.

Застосування доктрини «плодів отруєного дерева» вимагає здійснення логічних операцій щодо встановлення джерела походження інформації, завдяки якій було здобуто кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення. Відділяючи докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, отриманих з джерел не пов`язаних ані прямо, ані опосередковано із такою інформацією, суд з повноваженнями касаційної інстанції здійснює перевірку правильності правової оцінки обставин та допустимості кожного окремого доказу.

Зазначені логічні операції не потребують здійснення дослідження доказів та не обумовлюють необхідність здійснення переоцінки достовірності доказів, які все ж були визначені як такі, що можуть бути покладені в основу судового рішення і використані на підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.

Загалом, аналізуючи аргументи, представлені прокурором в судовому засіданні, щодо можливості зміни постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень шляхом виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів, Велика Палата Верховного Суду зауважує наступне.

До необхідних умов, при дотриманні яких представляється за можливе зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі:

- рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом;

- встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду;

- встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом);

- виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів;

- при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.

Лише при дотриманні зазначених вище умов суд при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна змінити судове рішення, не застосовуючи додаткових заходів індивідуального характеру виправлення порушень Конвенції у вигляді скасування постановлених судових рішень та не відновлюючи юридичне становище, яке заявник мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.

Констатуючи порушення прав ОСОБА_1 , ЄСПЛ визнав, що його первинні зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього.

Тому ці докази вини ОСОБА_1 не можуть бути використані внаслідок їх очевидної недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав заявника під час їх отримання.

Іншими доказами, на які апеляційний суд як суд першої інстанції посилався, обґрунтовуючи винуватість ОСОБА_1 в інкримінованих злочинах, були: 1) зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника ОСОБА_2 на стадії досудового слідства, від яких він відмовився під час судового розгляду; 2) показання потерпілого ОСОБА_3 , згідно з якими він впізнав у ОСОБА_2 особу, яка в нього стріляла; 3) протоколи слідчих і судових дій; 4) показання свідків, які не були очевидцями цього злочину тощо.

Разом з тим ЄСПЛ, констатуючи порушення прав заявника, зауважив, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий , якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Дійсно, суд розглянув його показання в контексті інших наявних у нього доказів. Проте жоден з цих доказів - включаючи зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника на стадії досудового слідства, показання потерпілого та речові докази - прямим не був. Крім того, низка недоліків під час оцінки інших доказів, на які вказав заявник у своїй касаційній скарзі, розглянуті касаційним судом не були (пункт 147 рішення ЄСПЛ).

Інші наявні в матеріалах справи процесуальні джерела доказів, а саме показання, речові докази, висновки експертів самі по собі та в сукупності з іншими доказами прямо не вказують на ОСОБА_1 , як особу за замовленням якої вчинено замах на вбивство ОСОБА_3 .

Звідси, зазначені докази мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при отриманні інших доказів, в сукупності з якими вони розглядаються, порядку отримання таких доказів та їх обмеженої доказової сили щодо доведення вини заявника.

Оцінюючи ці докази, Велика Палата Верховного Суду має приділити особливу увагу сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, з точки зору їх достатності.

Ураховуючи той факт, що встановлені порушення прав ОСОБА_1 вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (обмеження в доступі до правової допомоги), Велика Палата Верховного Суду вважає, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини ОСОБА_1 в інкримінованих йому злочинах. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності.

Водночас, ураховуючи констатоване ЄСПЛ порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд у зв`язку із використанням зізнавальних показань заявника, отриманих із порушенням права на захист, що обумовлює необхідність повторного дослідження та оцінки наявних у матеріалах справи доказів, Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, визначених ч. 5 ст. 33, ст. 467 КПК, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, позбавлена можливості змінити судове рішення в цій справі щодо засудженого.

Водночас, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать про істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону національними судовими органами (п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року).

Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлені рішення суду у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 підлягають скасуванню.

Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами та відповідних повноважень Великої Палати Верховного Суду

Констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що виправлення цих порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи про обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року.

Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності, а сукупність зібраних доказів оцінити з точки зору їх достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року.

Констатований міжнародною судовою установою зміст порушень прав ОСОБА_1 під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції дають підстави вважати, що їх виправлення можливо здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист.

Норми ст. 400-21 КПК 1960 року, якими регламентовано повноваження суду за результатами перегляду судових рішень з підстави, встановленої п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року, передбачають можливість скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у відповідній частині.

Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, а порушення Україною Конвенції за результатами перегляду судових рішень щодо ОСОБА_2 констатовано не було, відповідно вони не є предметом розгляду Великої Палати.

Щодо підсудності кримінальної справи під час нового розгляду

Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 розглянув Апеляційний суд Полтавської області, якому на час розгляду були підсудні справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі (п. 2 ч. 1 ст. 34 КПК 1960 року).

Після внесення Законом України від 07 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ змін до КПК 1960 року всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 33 КПК 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 2453-VІ ).

У зв`язку зі зміною кримінально-процесуального законодавства, судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими ст. 37, 38 КПК 1960 року.

З огляду на зазначене, новий розгляд справи має здійснюватися місцевим судом Полтавської області, визначеним Полтавським апеляційним судом.

Зважаючи на викладене та керуючись ст. 148, 149, 149-1, 150, 155, 156, 165, 370, 400-21, 400-22, 400-24 КПК 1960 року, ст. 459, 467 та п. 15 розд. ХІ «Перехідні положення» КПК, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити.

Вирок Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 липня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Полтавському апеляційному суду визначити підсудність справи за конкретним місцевим судом.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя-доповідач

Ж. М. Єленіна

Судді: Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Л. М. Лобойко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Постанова оформлена суддею О.Г. Яновською відповідно до положень ч. 3 ст. 441 КПК України.

Джерело: ЄДРСР 89903946

[ANTIRAID]

Судді кримінальної юрисдикції і не тільки висловили окремі думки з приводу того, що суди належним чином дослідили докази, що встановлюють вину у замовленні злочину.

Велика палата більшістю зазначила, що ураховуючи той факт, що встановлені порушення прав ОСОБА_1 вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (обмеження в доступі до правової допомоги), та вважає, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини ОСОБА_1 в інкримінованих йому злочинах. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності.

Тому, відсутність правової допомоги є підставою для визнання порушення норм Конвенції, та можливого подальшого скасування вироку або не встановлення вини особи.