Поставнова ВП-ВС про скасування реєстрації квартири за Приватбанком під час дії мораторію


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 644/3116/18

Провадження № 14-45цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року (у складі колегії суддів Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.)

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової Алли Валентинівни про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, поновлення права власності, відновлення запису про державну реєстрацію права власності,

ВСТАНОВИЛА :

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. про витребування належної йому на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1 з незаконного володіння АТ «КБ «Приватбанк»; визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. від 04 листопада 2016 року про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за банком; поновлення його права власності на вказану квартиру шляхом скасування відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та відновлення запису про реєстрацію права власності на квартиру за ним.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 23 квітня 2008 року між ним та АТ «КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № HAE2GK01270156, за умовами якого банк надав йому кредит у розмірі 21 тис. доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1 , а на забезпечення виконання кредитного договору того самого дня було укладено договір іпотеки, предметом якого була спірна квартира.

Вказував, що до кінця 2014 року він виконував свої зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі, але потім у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем перестав сплачувати щомісячні платежі.

У листопаді 2016 року він дізнався, що право власності на його квартиру 28 жовтня 2016 року було зареєстровано приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В. за банком на підставі статті 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV).

Вважав, що при здійсненні державної реєстрації переходу права власності на квартиру було порушено вимоги законів України «Про нотаріат», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень» та «Про іпотеку».

Позивач також зазначав, що приватним нотаріусом не враховано положення Закону України № 1304-VII від 03 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), оскільки кредит є споживчим, а тому примусове відчуження квартири без його на те згоди є незаконним.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони в застереженні, що міститься в договорі іпотеки, передбачили передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, що відповідно до статті 37 Закону № 898-IV є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно; приватний нотаріус Бакумова А. В. діяла в межах вимог закону.

Також суд першої інстанції вказав, що мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом № 1304-VII, не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно. Квартира після реєстрації права власності на неї за банком фактично знаходиться у володінні та користуванні позивача.

Постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким його позовні вимоги задоволені частково. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. № 32221794 від 04 листопада 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «КБ «Приватбанк». Поновлено право власності ОСОБА_1 на зазначену квартиру. Скасовано запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведення державної реєстрації права власності № 17278893 від 28 жовтня 2016 року про реєстрацію за АТ «КБ «Приватбанк» права власності на спірну квартиру, здійсненої на підставі договору іпотеки № 3985, посвідченого 29 липня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю. Відновлено в реєстрі запис про реєстрацію права власності на спірну квартиру за позивачем на підставі договору купівлі-продажу № 1484 від 23 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. У задоволенні позову про витребування спірної квартири з володіння АТ «КБ «Приватбанк» відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону № 1304-VII, який передбачає тимчасову заборону на примусове звернення стягнення на нерухоме майно, але вимоги закону залишились поза увагою нотаріуса.

Судом враховано, що квартиру було передано в іпотеку банку в рахунок забезпечення споживчого кредиту в розмірі 21 тис. доларів США для придбання нерухомості у вигляді цієї самої квартири, площа якої становить 37,1 кв. м, квартира використовується ОСОБА_1 як постійне місце проживання.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, АТ «КБ «Приватбанк», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк направляв позивачу рекомендованим листом повідомлення-вимогу про порушення зобов`язань за кредитним договором та наслідки в разі невиконання такої вимоги. Однак вказана вимога була проігнорована, а основне зобов`язання залишилося невиконаним.

Вказує, що дія Закону № 1304-VII стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, цей Закон не регулює порядку вчинення реєстраційних дій державним реєстратором та не може бути правовою підставою для відмови у прийнятті заяви на проведення реєстраційної дії, а також відмови у державній реєстрації. Таким чином, дії банку були правомірними, а положення Закону № 1304-VII не підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Також банк посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц (провадження № 61-155св17), від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16-ц (провадження № 61-33342св18), від 28 лютого 2018 року у справі № 727/100801/815-ц (провадження № 61-2394св18).

Ухвалою Верховного Суду від 03 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 24 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Згідно із частиною п`ятою цієї ж статті суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 березня 2020 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), а також оскільки справа містить виключну правову проблему, яка полягає у формуванні єдиної судової практики застосування положень Закону № 1304-VII у спорах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

Ухвалу мотивувала тим, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що приватний нотаріус вчинила протиправні дії, зареєструвавши квартиру за банком, порушивши положення Закону № 1304-VII, не відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), яка розглядала цю справу у зв`язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції норм права у подібних правовідносинах. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згодуна яке надано іпотекодавцем.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у справі за аналогічних фактичних обставин,застосованих норм права й подібних правовідносинах дійшла протилежних висновків у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), яка була внесена до Єдиного державного реєстру судових рішень 19 грудня 2019 року, тобто після ухвалення судового рішення Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на спірні правовідносини поширюється дія підпункту 1 пункту 1 статті першої Закону № 1304-VII.

Зробивши певний аналіз норм матеріального права і судової практики, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеногоу вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що різний підхід до вирішення аналогічних справ за подібних правовідносин одночасно об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду не може сприятидинамічному розвитку судової практики та забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року справу прийнято до розгляду.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між АТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № HAE2GK01270156, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 21 тис. доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1 , на строк до 20 квітня 2018 року, а останній зобов`язався щомісяця згідно з графіком погашення кредиту сплачувати на рахунок банку відповідні кошти. На забезпечення виконання кредитного договору того самого дня між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого була спірна квартира.

Згідно пункту 27 цього договору звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором банку може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця.

ОСОБА_1 не виконував належним чином свої зобов`язання за договором кредиту, у зв`язку з чим банк листом від 21 вересня 2016 року повідомив його про звернення стягнення на квартиру шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

28 жовтня 2016 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Бакумова А. В. зареєструвала право власності на спірну квартиру за банком на підставі застереження, що міститься в договорі іпотеки відповідно до статті 37 Закону № 898-IV.

Відповідно до статті 1 цього Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3).

За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Стаття 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У цьому випадку умовами іпотечного договору від 23 квітня 2008 року, зокрема підпунктом 16.7.1 пункту 16.7 договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пунктом 22 цього договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані.

Згідно з пунктом 22 договору іпотеки, який кореспондується зі статтею 35 Закону № 898-IV, у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору.

З наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором.

Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, позивачу ОСОБА_1 було направлено повідомлення про усунення порушень від 21 вересня 2016 року № oE.HA.0.0.0.0/17-2679.

07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).

Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира площею 37,10 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 23 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті.

Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк».

Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Підстави для відступу від цього висновку відсутні.

Наведені в касаційній скарзі доводи щодо безумовного права іподекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки виходячи зі змісту договору іпотеки незалежно від претензій іпотекодавця, оскільки рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене лише у випадку доведеності факту повного виконання своїх зобов`язань боржником за кредитним договором, спростовуються вищезазначеними вимогами закону.

Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ним фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову Харківського апеляційного суду слід залишити без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

Н. П. Лященко

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 89903954

Link to post
Share on other sites

Велика палата фактично поставила крапку у питанні звернення стягнення на предмет іпотеки як у судовий, так і позасудовий спосіб.

Суд зазначив, що квартира площею 37,10 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 23 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті.

Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк».

Вважаю, що всі нотаріуси та реєстратори, що вчиняли такі дії в період дії мораторію підлягають позбавлення своїх свідоцтв.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      08 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 916/667/18
      Провадження № 12-145гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      відповідача - ОСОБА_1 (представники - адвокати Бєлих О.В., Чорнолуцький Р.В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року (головуючий Мишкіна М. А., судді Будішевська Л. О., Філінюк І. Г.) та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року (суддя Петренко Н. Д.) у справі № 916/667/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_6 ; треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ; залучена третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Таранська Аліна Миколаївна; про розірвання договору та скасування рішення загальних зборів, визнання права власності на частку в статутному капіталі.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У квітні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (далі - ТОВ «Інвест-курорт-1») про:
      - розірвання договору купівлі-продажу частки в розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрованого за № 3080;
      - скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформленого протоколом від 03 червня 2016 року;
      - визнання за ОСОБА_3 права власності на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 %, яка належала ОСОБА_1 , та на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %, яка належала ОСОБА_2 , а всього на частку в розмірі 60 % в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1».
      1.2. Позов мотивовано тим, що в порушення умов договору купівлі-продажу покупці не сплатили позивачці вартість набутих часток у розмірі 4 141 000 грн. Указані кошти позивачка не отримала ані в готівковій формі, ані в безготівковій формі, ані до підписання договору, ані в період після підписання договору та до дати звернення до суду.
      1.3. Разом із тим позивачка звернула увагу на ту обставину, що причиною відчуження нею частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» була неможливість повернення коштів ОСОБА_6 за договором позики від 16 березня 2015 року, строк повернення яких настав 05 червня 2016 року.
      1.4. З посиланням на норми, зокрема, Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», пункти 1 та 2 постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничних сум розрахунку готівкою» в редакції, що діяла під час виникнення спірних відносин (далі - Постанова № 210), пункт 1 частини першої статті 1 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» позивачка просила позовні вимоги задовольнити.
      1.5. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , серед іншого, зазначали, що чинним законодавством не передбачено обов`язкового укладення договору купівлі-продажу корпоративних прав виключно в нотаріальному порядку, тобто такі правочини можуть відбуватися та укладатися в простій письмові формі, тому в цьому випадку вимоги Постанови № 210 не є обов`язковими до застосування. Відповідачі наголошували, що розрахунки на виконання вимог договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року були проведені до підписання договору, а саме підписання договору сторонами є фактом отримання ОСОБА_3 грошових коштів належним чином у встановленій формі, а тому договір є виконаним належним чином і підстав для задоволення заявленого позову немає.
      1.6.Відповідач ОСОБА_4 також зазначив, що частина оскаржуваного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , не породжує цивільно-правових відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ОСОБА_4 указав, що зобов`язання між ним та ОСОБА_5 виконані в повному обсязі, про що свідчить відсутність судових спорів. Відповідач указав, що підписи сторін у договорі нотаріально посвідчені, а тому позивачка діяла свідомо та цілеспрямовано бажала реального настання наслідків договору, підтверджуючи отримання від покупців оплати за відчужувану нею частку в статутному капіталі.
      1.7. Також третя особа у справі ОСОБА_6 у поясненнях на позов указував, що 16 березня 2015 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір позики, за яким ОСОБА_3 було надано кошти у розмірі 5 000 000 грн, повернення позики позивачкою забезпечено заставою, а саме часткою в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» та ТОВ «Інвест-курорт-2». ОСОБА_6 зазначав, що він звертався до Київського районного суду міста Одеси з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки від 03 червня 2016 року, в межах якого надані пояснення сторін правочину, що підтверджують факт відсутності розрахунків між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. 16 березня 2015 року між ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_6 (кредитор) укладено договір позики (далі - договір позики), за умовами пунктів 1, 1.2, 2.2 якого ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 позику в розмірі 5 000 000 грн зі строком повернення до 05 червня 2016 року (т. 1, а. с. 22).
      2.2. Виконання позичальником зобов`язань зі своєчасного та повного повернення суми отриманого за договором позики забезпечується таким майном: частка в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 60 % статутного капіталу, що становить 4 140 000 грн; частка в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-2» у розмірі 60 % статутного капіталу, що становить 3 060 000 грн (пункт 3.1 договору позики).
      2.3. Станом на 03 червня 2016 року ОСОБА_3 була учасником ТОВ «Інвест-курорт-1»; її частка становила 60 % статутного капіталу цього Товариства. Також учасниками цього Товариства станом на зазначену дату були ОСОБА_5 із часткою 20 % та ОСОБА_7 із часткою 20 %.
      2.4. 03 червня 2016 року були проведені загальні збори учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлені протоколом загальних зборів учасників № 03/03/2016. На цих зборах були присутні учасники: ОСОБА_3 , представник за дорученням ОСОБА_7 та ОСОБА_5 - ОСОБА_9 . Також були присутні запрошені особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
      2.5. Судами також установлено, що на порядок денний загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» були винесені такі питання:
      1. Про продаж учасником товариства ОСОБА_3 своєї частки в статутному капіталі Товариства;
      2. Про прийняття до складу учасників товариства ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
      3. Про продаж учасником Товариства ОСОБА_5 частки в статутному капіталі Товариства;
      4. Про прийняття до складу учасників товариства ОСОБА_4 ;
      5. Про внесення змін до статуту Товариства та державну реєстрацію статуту Товариства у новій редакції.
      2.6.Відповідно до пункту 1 порядку денного протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, ОСОБА_3 повідомила, що має намір відступити свою частку на користь ОСОБА_1 у розмірі 40 %, що становить 2 760 000 грн та ОСОБА_2 у розмірі 20 %, що становить 1 380 000 грн, шляхом укладання договору купівлі-продажу. Будь-яких вимог або претензій до ТОВ «Інвест-курорт-1» вона не має. Збори вирішили погодити рішення ОСОБА_3 відступити належну їй частку в статутному капіталі, рішення прийнято одностайно.
      2.7. Згідно з пунктом 2 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест- курорт-1» від 03 червня 2016 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 включено до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» із частками в розмірі 40 % та 20 % відповідно.
      2.8. Пунктами 3 та 4 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року зафіксовано погодження рішення ОСОБА_5 про відступлення своєї частки в розмірі 20 % на користь ОСОБА_4 та включено ОСОБА_4 до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1».
      2.9. Пунктом 5 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» погоджено внести відповідні зміни до статуту цього Товариства та викласти цей статут у новій редакції.
      2.10. Судами також установлено, що того самого дня, 03 червня 2016 року, між ОСОБА_3 , ОСОБА_10 (продавці) та ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 (покупці) був укладений договір купівлі-продажу (т. 1, а. с. 23-26), за умовами пункту 1 якого продавці передають (продають) у власність покупців належну ОСОБА_3 частку в розмірі 60 %, що становить 4 140 000 грн, та ОСОБА_5 частку в розмірі 20 %, що становить 1 380 000 грн у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а продавці приймають у власність (купують) частку в статутному капіталі цього Товариства в таких розмірах: ОСОБА_1 - частку 40 %, що становить 2 760 000 грн; ОСОБА_2 - частку 20 %, що становить 1380000 грн; ОСОБА_4 - частку 20 %, що становить 1 380 000 грн.
      2.11. Згідно з пунктом 1.1 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року вищевказана частка належить продавцям відповідно до статуту ТОВ «Інвест-курорт-1».
      2.12. Відповідними положеннями договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року визначено: відомості про Товариство (пункт 1.2), розмір відчужуваної частки та відсутність майнових претензії продавців до Товариства (пункт 2), інформованість сторін договору про вартість та натуральний склад частки у статутному капіталі Товариства (пункт 3), перехід до покупців прав та обов`язків учасника Товариства згідно з розміром придбаних часток продавців у статутному капіталі Товариства (пункт 4), продаж частки у розмірі 80 % у статутному капіталі Товариства за домовленістю сторін за 5 520 000 грн та отримання грошових коштів у вказаній сумі продавцями повністю до підписання вказаного договору, відсутність претензій до покупців з оплати з боку продавців (пункт 5), відсутність обтяжень часток (пункт 6), вчинення договору за згодою подружжя продавців, факт перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (пункт 7), вчинення договору без будь-якого тиску та підставі вільного волевиявлення (пункт 8), узгодження договору протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-Курорт-1» від 03 червня 2016 року № 03/06/2016 (пункт 9), згоду співзасновника про вчинення договору (пункт 10), момент виникнення права власності у покупців на частку статутного капіталу Товариства (пункт 13), обов`язок покупців оформити та зареєструвати у державних органах зміни до установчих документів, зумовлені зміною учасників (пункт 14) тощо.
      2.13. Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки в розмірі 80 % у статутному капіталі Товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі Товариства здійснені повністю та немає претензій до покупців з оплати з боку продавців.
      2.14. Договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрований у Реєстрі за № 3080. Відповідно до даних, які містяться у Витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, станом на 19 лютого 2018 року учасниками ТОВ «Інвест-Курорт-1» є ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1
      2.15. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 зазначала, що фактично не отримала оплату в буді-якій формі за договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що є підставою для розірвання договору купівлі-продажу, скасування рішення загальних зборів Товариства та визнання за ОСОБА_3 права власності на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-Курорт-1», яка їй належала до укладання вищезазначеного договору. Позивачка пояснювала причини, через які вона своїм підписом на договорі посвідчила отримання розрахунку, необхідністю прискорення укладення договору без погодження умов здійснення розрахунків, довірчими відносинами з покупцями - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які обіцяли їй здійснити розрахунок в подальшому, чого так і не відбулось.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Одеської області рішенням від 20 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року, позовні вимоги задовольнив частково: розірвав договір купівлі-продажу частки у розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрований за № 3080, у частині продажу ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєї частки у розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1»; скасував рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлене протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 % і на користь ОСОБА_2 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %.; з питання № 2 порядку денного про включення до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ; в іншій частині позовних вимог відмовив.
      3.2. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 , суди першої і апеляційної інстанцій зазначили про те, що доказів, які би підтверджували сплату покупцями на користь позивачки 4 140 000 грн вартості придбаної частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» на підставі договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, надано не було.
      3.3. Установивши істотні порушення договору покупцями, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для розірвання договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року в частині продажу ОСОБА_3 своєї частки на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
      3.4. При цьому суди вважали, що розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі не може не мати юридичних наслідків у вигляді відновлення становища, що існувало до порушення права, ураховуючи сутність спірних правовідносин, в межах яких ОСОБА_3 позбавилась корпоративних прав як учасник ТОВ «Інвест-курорт-1» та втратила право на частку в статутному капіталі, не отримавши при цьому належної грошової компенсації.
      3.5. Із розірванням договору купівлі-продажу має припинити існування підстава для прийняття загальними зборами таких рішень та відповідних змін у складі учасників Товариства.
      3.6. За своєю правовою природою такі вимоги, як «визнання рішення недійсним» та «скасування рішення», є альтернативними, мають різні правові наслідки, зокрема, через різницю в дії у часі. У разі визнання акта недійсним у суду немає потреби скасовувати його, оскільки визнання недійсним означає, що він не породив правових наслідків із дня його вчинення. Скасування ж акта означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням.
      3.7. Розірвання спірного договору тягне за собою відповідні зміни у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а тому рішення загальних зборів ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлене протоколом від 03 червня 2016 року, підлягає частковому скасуванню.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішенням Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначені судові акти в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові, а в решті рішення судів залишити без змін.
      4.2. На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначив, що пунктом 5 спірного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року передбачено, що гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання договору, а підписання договору свідчить, що розрахунки за ним здійснено повністю за відсутності претензії до покупців. Підписи на договорі нотаріально посвідчені, а отже, ОСОБА_3 , підписавши вказаний договір, підтвердила факт отримання нею коштів за продану частку. Таким чином, на думку скаржника, спірний договір виконано належним чином, а тому в судів попередніх інстанцій не було передбачених статтею 651 Цивільного Кодексу України підстав для розірвання вказаного договору. З огляду на це, в порушення приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), суди не надали належної оцінки пункту 5 спірного договору.
      4.3.Скаржник наголошує на тому, що відсутність зі сторони ОСОБА_3 доказів пред`явлення будь-яких претензій чи вимог до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо оплати договору та звернення з позовом майже через два роки свідчить про відсутність у позивачки порушеного права, оскільки розрахунки були проведені повністю. Так, ОСОБА_3 була присутня на загальних зборах учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» під час прийняття рішення про відступлення ОСОБА_1 частки у статутному капіталі Товариства та голосувала за таке рішення, тобто схвалила вказаний правочин.
      4.4. Окрім цього, скаржник указує на неврахування судами приписів частини четвертої статті 653 Цивільного Кодексу України відносно того, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов`язаннями до моменту розірвання договору, а тому ОСОБА_3 не має права повернення частки, переданої за договором.
      4.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року і рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року та призначив її до розгляду.
      4.6. У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із заявою про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року.
      4.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 травня 2019 року в порядку статті 297 ГПК України приєднав заяву ОСОБА_2 до касаційної скарги ОСОБА_1 .
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У відзивах на касаційну скаргу позивачка ОСОБА_3 і третя особа ОСОБА_6 зазначили, що суди попередніх інстанцій всебічно та об`єктивно дослідили всі наявні у справі докази, встановивши всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. За їх твердженнями, скаржники не надали суду доказів здійснення розрахунків з ОСОБА_3 , хоча обов`язок доведення на підставі належних та допустимих доказів факту здійснення такого розрахунку за спірним договором покладався саме на відповідачів.
      5.2. Крім того, за твердженнями ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , факт розрахунку повинен був перевірятися, але не перевірявся нотаріусом під час укладання спірного договору, що додатково підтверджує відсутність такого розрахунку. У разі, якби покупцями дійсно були проведені розрахунки за спірним договором, у нотаріуса повинні були залишитися документи на підтвердження здійснення ним перевірки факту проведення фінансової операції на суму, що перевищує встановлений законодавством ліміт у 150 000 грн.
      5.3. При цьому ОСОБА_3 та ОСОБА_6 наголошують, що посилання скаржників на пункт 5 спірного договору як на доказ проведення розрахунків є безпідставним та суперечить чинному законодавству, оскільки з указаного пункту не можливо встановити, кому з продавців хто з покупців нібито сплатив грошові кошти i в якій сумі;вказаний пункт також не містить посилання на те, яка саме сума та в якій формі нібито була сплачена ОСОБА_1 за себе та за його дружину ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 , і не підтверджує факту передачі коштів ОСОБА_3 .
      6. Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року.
      6.2. Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      6.3. Так, у справі № 308/13400/14-ц судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу садового будинку продаж вчинено за 222554,00 грн, які продавець отримав від покупця до підписання вказаного договору. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує проведення покупцем повного розрахунку за проданий садовий будинок та відсутність до покупця будь-яких претензій фінансового характеру. Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду, пославшись на приписи статті 209 ЦК України, Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, частини першої статті 3 Закону України «Про нотаріат», статті 651 ЦК України та на встановлені обставини щодо посвідчення договору купівлі-продажу нотаріусом, дійшов висновку, що суди безпідставно вказали про позбавлення позивача за первісним позовом того, на що він розраховував під час укладення вказаного договору, оскільки з умов оспорюваного договору купівлі-продажу випливає факт розрахунку за майно до моменту укладення такого правочину, що сторони підтвердили своїми підписами у договорі.
      6.4. У справі № 361/558/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду переглядав судові рішення за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_14 та Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «Приватбанк» про розірвання договору купівлі-продажу, скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання договору іпотеки недійсним та вилучення запису з реєстру. У постанові від 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, дійшов правильного висновку про те, що визнання відповідачем ОСОБА_14 того факту, що за спірним договором ним коштів не сплачено, спростовується змістом договору (пункт 2.1 договору: вартість відчуженого майна склала 80 644 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору). Зокрема, договір укладений відповідно до положень чинного законодавства, недійсним не визнаний і обов`язковий для виконання. При цьому апеляційний суд зауважив, що належність, допустимість і достовірність письмового договору як доказу факту розрахунку між сторонами, що повинен підтверджуватися письмово, не спростована належними, допустимими, достовірними доказами, а усна заява про відсутність розрахунку за наявності такого неспростованого письмового доказу не може мати над ним переваги і братися до уваги, хоча і була зроблена у формі визнання в суді певної обставини.
      6.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що у справі № 916/667/18 предметом позову також є вимоги про розірвання договору купівлі-продажу з підстав несплати вартості проданого майна. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що відповідно до пункту 5 договору гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що претензій до покупців щодо оплати з боку продавців немає. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М.
      6.6. Ураховуючи наведене, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду обґрунтував необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року, зазначивши, що умови навіть посвідченого нотаріусом договору про отримання оплати за товар, за відсутності інших належних та допустимих доказів, у тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, та за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати, не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі статтею 651 ЦК України. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зауважив, що в силу статті 74 ГПК України (частина перша статті 81 Цивільного процесуального кодексу України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд не вправі ухилятись від установлення обставин та перевірки тих доводів, на які посилається позивач, з підстав лише наявності в договорі вказівки про здійснення покупцем оплати.
      6.7. Оскільки Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду обгрунтував необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 916/667/18 до розгляду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.
      6.8. 08 вересня 2020 року на адресу суду надійшли клопотання представника позивачки - адвоката Черкеса В. О. та представника третьої особи - адвоката Вовка О. Є. про відкладення розгляду справи на іншу дату.
      Розглянувши вказане клопотання, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для його задоволення з огляду на нижчезазначене.
      Ухвалою від 13.09.2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 916/667/18 до розгляду. Розгляд справи неодноразово відкладався ухвалами від 03.12.2019, 17.03.2020, 26.05.2020 та від 23.06.2020, у тому числі, за клопотаннями представника позивача - адвоката Черкеса В. О. та представника третьої особи - адвоката Вовка О. Є.
      Ураховуючи, щоучасники справи належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, явка учасників обов`язковою не визнавалась Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що подальше відкладення розгляду справи призведе до невиправданого затягування процесу й порушення розумних строків судового провадження як неодмінної складової його загальної справедливості, визначеної статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України у редакції, чинній до набрання 8 лютого 2020 року чинності Законом № 460-IX, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      7.2. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій по суті лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги - в частині розірвання спірного договору купівлі-продажу та скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1». Тому в частині відмови в позові про розірвання договору повністю (в іншій частині, ніж та, в якій його розірвали суди), про визнання права власності на частку 60 % у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а також про скасування повністю (в іншій частині, ніж та, в якій скасували суди) рішення загальних зборів ТОВ «Інвест-курорт-1» судові рішення Велика Палата Верховного Суду не переглядає.
      Щодо правової оцінки положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів до підписання договору
      7.3. За своєю правовою природою спірний договір від 03 червня 2016 року є договором купівлі-продажу, за яким товаром виступають частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», що належали ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .
      7.4. Чинне на момент укладення спірного договору від 03 червня 2016 року законодавство не встановлювало будь-яких особливостей щодо форми та змісту договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі господарських товариств, тому до таких договорів застосовуються загальні положення цивільного законодавства про купівлю-продаж.
      7.5. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      7.6. Відповідно до частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
      7.7. Судами попередніх інстанцій установлено, що ціну продажу часток ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в договорі не визначено, сторони домовилися виключно про ціну продажу частки 80 % у статутному капіталі Товариства за 5 520 000 грн, що є номінальною вартістю такої частки. Водночас, учасники справи не заперечували, що продавці здійснили продаж належних їм часток за ціною, що є номінальною вартістю часток, а саме: ОСОБА_3 - за 4 140 000 грн, ОСОБА_15 - за 1 380 000 грн.
      7.8. Оскільки підставою позовних вимог ОСОБА_3 визначено неотримання нею плати за договором за відчужену нею частку у статутному капіталі у розмірі 60 % та ніким з учасників справи не заперечувалось, що позивачка продала свою частку саме подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до предмету доказування в цьому спорі входило встановлення обставини проведення відповідачами розрахунку з ОСОБА_3 у будь-якій формі (готівковій чи безготівковій).
      7.9. Відповідно до статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 цього Кодексу. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
      7.10. Як уже зазначалось, договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року посвідчений нотаріально за домовленістю сторін.
      7.11. Відповідно до статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб-підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.
      7.12. Станом на 03 червня 2016 року (дата укладення договору) була чинною Постанова № 210, відповідно до пункту 1 якої (в редакції від 06 червня 2013 року) було установлено граничну суму розрахунків готівкою фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 грн. При цьому пунктом 2 Постанови № 210 було визначено право фізичних осіб здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 грн, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, унесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).
      7.13. Оскільки сума розрахунку за спірним договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року перевищувала 150 000 грн, то з урахуванням положень Постанови № 210 розрахунки за цим договором мали відбуватися лише в безготівковій формі.
      7.14. Судами попередніх інстанцій установлено, що розрахунки з ОСОБА_3 у безготівковій формі покупцями ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не проводились, що визнавалося цими відповідачами та підтверджується зібраними під час розгляду спору в судах попередніх інстанцій доказами.
      7.15. Проте порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.
      7.16. Суд першої інстанції зазначив, що відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження передання обумовленої пунктом 1 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року грошової суми готівкою і відповідних письмових документів (розписок, актів тощо), які б свідчили про передання-приймання коштів у сумі 4 140 000,00 грн. На думку цього суду, наявність договору не замінює собою наявність розрахункових документів, що свідчать про виконання сторонами умов такого договору
      7.17. Суд апеляційної інстанції зазначив, що пункт 5 Договору від 03 червня 2016 року не є розпискою про одержання позивачкою оплати за частку, що відчужується, позаяк не містить притаманних розписці відомостей: яка особа, кому, коли, у якій сумі та згідно з яким правочином (або у зв`язку та перед укладенням якого правочину) передала грошові кошти.
      7.18. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками.
      7.19. Необхідно розрізняти договір як правочин - з одного боку, і договір як документ - з іншого.
      7.20. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц (провадження № 14-321цс18) звернула увагу, що дублікатом договору є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин. Виходячи із цього, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов`язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Отже, за висновком Великої Палати Верховного Суду, недійсним може бути визнаний лише сам договір як правочин, а не документ, у якому відображено текст договору (зокрема, дублікат договору).
      7.21. Суди попередніх інстанцій зробили висновок, що спірний договір купівлі-продажу містить у собі два окремих договори купівлі-продажу часток, укладені ОСОБА_3 з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з ОСОБА_4
      7.22. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком, але звертає увагу, що договір як документ може містити зміст одного договору, декількох договорів, зміст інших правочинів та інші відомості, які правочинами не є.
      7.23. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами.
      7.24. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що немає претензій до покупців щодо оплати з боку продавців.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом.
      7.26. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України.
      7.27. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦКУкраїни в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      7.28. Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою.
      7.29. Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
      7.30. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин. Наприклад, відповідно до наведених вище положень абзацу третього частини першої статті 937 та частини другої статті 1047 ЦК України розписка може підтверджувати укладення договору зберігання в письмовій формі, підтверджувати укладення договору позики та його умов.
      7.31. Суд апеляційної інстанції наголосив, що в пункті 5 спірного договору вказано на здійснення розрахунку саме до його підписання. Цей суд звернув увагу на те, що договір купівлі-продажу є консенсуальним договором, тобто вважається укладеним з моменту досягнення угоди щодо усіх його істотних умов. Звідси суд зробив висновок, що посилання відповідачів на розрахунок за спірним договором до його укладення він оцінює критично, оскільки ані прямий, ані опосередкований зв`язок між розрахунком за правочином, який ще не відбувся, та самим спірним договором установити не видається за можливе.
      7.32. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір купівлі-продажу є консенсуальним договором. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Вислів у цій нормі «передає або зобов`язується передати», «приймає або зобов`язується прийняти» не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов`язується його передати. Натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов`язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому.
      7.33. При цьому ані реальним, ані консенсуальним договором не передбачається виконання зобов`язання, що виникає з договору, в минулому.
      7.34. Водночас відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
      7.35. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.
      7.36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір..
      7.37. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року, та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року.
      7.38. Суди попередніх інстанцій цього не врахували. Унаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди неправильно визначили правову природу пункту 5 спірного договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців. Унаслідок цієї помилки суди попередніх інстанцій порушили також і норми процесуального права, зокрема частину першої статті 86 ГПК України, відповідно до якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
      Щодо позовної вимоги про розірвання спірного договору в частині продажу позивачкою на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1»
      7.39. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про задоволення зазначеної позовної вимоги на підставі частини другої статті 651 ЦК України, відповідно до якої договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом; істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. На думку судів, відсутність проведення розрахунку за частку 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1», а саме передання майнових прав без отримання зустрічного грошового задоволення, дає підстави для висновку, що позивач була позбавлена того, на що розраховувала при укладенні спірного договору купівлі-продажу.
      7.40. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що розірвання договору належить до загальних способів захисту прав сторін договору.
      7.41. Водночас глава 54 ЦК України містить спеціальне регулювання відносин щодо купівлі-продажу, зокрема і щодо способів захисту прав продавця, порушених покупцем.
      7.42. Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу. Таким чином, лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору. Друга можливість надана продавцю, виходячи з того, що якщо покупець не виконав жодного свого обов`язку, не сплатив ціни товару та відмовився його прийняти (наприклад, надіслав продавцю заяву про відмову прийняти товар, безпідставно не прийняв запропоноване продавцем виконання зобов`язання з його боку, безпідставно повернув надісланий товар тощо), то така поведінка свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору. Продавець своєю чергою також може втратити інтерес до договору, при цьому він володіє товаром і має можливість розпорядитися ним, зокрема продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну. Тобто продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов`язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням.
      7.43. Натомість у цій справі покупці отримали товар (частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю), але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третьої статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
      7.44. Натомість такий спосіб захисту, як розірвання договору, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не відповідає суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів. Така несплата (повна або часткова) може бути наслідком не навмисного порушення договору з боку покупця (який бажає збагатитися за рахунок затримки оплати), а добросовісної помилки покупця, наприклад, через існування розбіжностей між сторонами щодо суми, належної до сплати, щодо взаємних розрахунків між сторонами (зокрема, як у цій справі).
      7.45. Крім того, такий спосіб захисту, як розірвання договору, може бути використаний продавцем не з метою відновлення його права на одержання грошових коштів, а з метою невиправданого збагачення, якщо, наприклад, ринкова ціна на продане майно збільшилася, в тому числі завдяки його поліпшенню покупцем. Такі несправедливі наслідки можуть настати через невідповідність зазначеного способу захисту суті порушення права.
      7.46. Виконання судового рішення про стягнення з покупця майна, одержаного ним за договором, розірваним судом, може бути складнішим, ніж виконання судового рішення про стягнення коштів. Зокрема, майно може бути вже відчуженим добросовісній третій особі, щодо якої рішення суду про повернення майна від покупця не матиме значення і від якої це майно не можна буде витребувати в іншому судовому процесі. Натомість застосування способу захисту, встановленого частиною третьою статті 692 ЦК України, призводить до повного поновлення порушеного права продавця.
      7.48. Під час виконання судового рішення про стягнення з покупця грошових коштів у розмірі покупної ціни проданого майна у разі необхідності може бути накладений арешт на це майно (якщо воно зберіглося у покупця), а за рахунок його реалізації може бути задоволено вимогу продавця як стягувача.
      7.49. Відповідно до частини третьої статті 692 ЦК України продавець має право вимагати не тільки оплати товару (тобто стягнення грошових коштів у розмірі покупної ціни проданого майна), а й сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
      7.50. Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - це прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Такі висновки сформульовано в пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18).
      7.51. У частині третій статті 692 ЦК України зазначений термін використано у другому значенні. Тобто під сплатою процентів за користування чужими грошовими коштами розуміється відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України. Така відповідальність виступає способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає в отриманні компенсації його майнових втрат, спричинених неналежним виконанням грошового зобов`язання. Подібні висновки сформульовано, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
      7.52. Отже, у цій справі позивачка, пред`явивши позовну вимогу про розірвання спірного договору, обрала неналежний спосіб захисту її права. У зв`язку із цим судові рішення в цій частині слід скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
      Щодо позовної вимоги про скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» у частині рішень з питань № 1 і № 2 порядку денного
      7.53. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі не може не мати юридичних наслідків у вигляді відновлення становища, що існувало до порушення права. Суди попередніх інстанцій вважали, що позовна вимога про скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» у частині рішень з питань № 1 і № 2 порядку денного спрямована на поновлення позивачки у корпоративних правах, тобто на повернення позивачці часток у статутному капіталі товариства.
      7.54. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що розірвання договору саме по собі не має наслідком ані повернення позивачу майна, яке було передано на виконання розірваного договору без зустрічного задоволення, ані виникнення в позивача права власності на це майно, а є підставою для виникнення обов`язку відповідачів повернути це майно.
      7.55. При цьому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржників про те, що за приписами частини четвертої статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору. По-перше, як було встановлено, у спірних правовідносинах вимога про розірвання договору є неналежним способом захисту прав продавця. По-друге, у разі, якщо б розірвання договору в цій справі було би можливим, то припущення, що сторона договору, яка його виконала, але не одержала від другої сторони зустрічного задоволення, в разі розірвання договору позбавляється як можливості вимагати виконання обов`язку з договору, так і можливості вимагати повернення того, що було виконано цією стороною під час дії договору, означає позбавлення такої сторони будь-якого захисту. Одержання другою стороною того, що було виконано під час дії договору, не можна кваліфікувати як збитки, завдані зміною або розірванням договору (частина п`ята статті 653 ЦК України), оскільки прийняття виконання другою стороною було правомірним, здійсненим на підставі чинного договору. Відповідно до частини третьої статті 653 ЦК України, якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Тому, на відміну від визнання судом недійсним оспорюваного договору, розірвання судом договору створює правові наслідки лише на майбутнє, зокрема за певних умов і можливість вимагати повернення того, що було виконано під час дії договору.
      7.56. Отже, частину четверту статті 653 ЦК України слід розуміти так, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано обома сторонами до моменту розірвання договору, тобто якщо обидві сторони отримали зустрічне задоволення одна від одної. На це вказує використання множини у зазначеній нормі. При цьому, якщо договором було передбачено інші зобов`язання сторін, наприклад щодо передання іншого майна, сплати коштів, які не було виконано, то в разі розірвання договору такі зобов`язання припиняються на майбутнє.
      7.57. Якщо ж зобов`язання з договору було виконано лише однією стороною, то в разі розірвання договору підлягають застосуванню правила про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави або з підстави, яка згодом відпала (глава 83 ЦК України).
      7.58. Договір, за яким одна сторона зобов`язується передати другій стороні певне майно, є правовою підставою для набуття другою стороною переданого їй майна. У разі розірвання такого договору правова підстава набуття другою стороною майна відпадає.
      7.59. Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
      7.60. Отже, якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності. При цьому відповідно до статті 392 ЦК України саме власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула. Водночас унаслідок розірвання договору, на виконання якого одна сторона передала майно, не одержавши зустрічного задоволення, виникає зобов`язання, за яким друга сторона повинна повернути майно першій стороні у володіння і у власність, а перша сторона має кореспондуюче право вимагати виконання цього обов`язку.
      7.61. Способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК України відповідає такому способу захисту.
      7.62. У цій справі майном, яке передано відповідачам за спірним договором, є частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю є підставою для внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (підпункт «е» пункту 3 частини п`ятої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона вже звертала увагу на те, що позовні вимоги про визнання рішення загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю недійсним, визнання недійсним статуту чи недійсними змін до нього, визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства не відповідають належним та ефективним способам захисту, оскільки їх задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 за провадженням № 12-88гс19).
      7.63. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що відповідно до законодавства, яке було чинним на час проведення загальних зборів ТОВ «Інвест-курорт-1» (03 червня 2016 року), статут товариства з обмеженою відповідальністю мав містити, зокрема, відомості про розмір статутного капіталу з визначенням частки кожного учасника (статті 4, 51 Закону України «Про господарські товариства, абзац другий частини першої статті 143 ЦК України).
      7.64. Унесення змін до статуту товариства, зокрема щодо складу учасників та розмірів їх часток, здійснюється за рішенням загальних зборів товариства (пункт «б» статті 41, стаття 59 Закону України «Про господарські товариства, пункт 2 частини четвертої статті 145 ЦК України). Отже, в разі зміни складу учасників або розміру їх часток товариство в особі загальних зборів було зобов`язано прийняти рішення про внесення змін до статуту товариства на підставі волевиявлення учасника товариства та набувача частки про передання частки. Таке волевиявлення могло міститися, зокрема, у заяві учасника товариства та набувача частки, або могло бути доведено до відома товариства іншим чином.
      7.65.Рішення товариства про внесення змін до статуту товариства та його статут були, серед іншого, підставою для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункти 2, 8 частини четвертої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»). З моменту внесення відповідних змін до зазначеного Реєстру рішення товариства про внесення змін до статуту товариства вичерпувало свою дію.
      7.66. У разі відчуження учасником товариства своєї частки у статутному капіталі товариства законом не було передбачено ані погодження товариством такого відчуження, ані прийняття набувача частки до складу учасників товариства. Отже, рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» за пунктами № 1 і № 2 порядку денного про погодження рішення ОСОБА_3 відступити належну їй частку в статутному капіталі та про включення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» не спричинило юридичних наслідків щодо зміни складу учасників цього товариства. Такі зміни у складі учасників відбулися не внаслідок прийняття рішення загальними зборами учасників товариства, а внаслідок звернення продавця та покупців частки до цих зборів, тобто внаслідок доведення їхнього волевиявлення до відома інших учасників, які із цього моменту мають вважати покупців учасниками товариства. У зв`язку із цим надалі були внесені зміни до статуту та здійснена реєстрація відповідних змін, які мають значення для третіх осіб. Тому оскарження рішень загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» за пунктами № 1 і № 2 порядку денного не може призвести до захисту прав колишнього учасника цього товариства.
      7.67. Крім того, оскільки за висновком Великої Палати Верховного Суду позовна вимога про розірвання спірного договору в цій справі не підлягає задоволенню, то немає підстав і для задоволення спрямованої на повернення позивачці часток у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» позовної вимоги про скасування рішеннязагальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» у частині рішень з питань № 1 і № 2 порядку денного.
      7.68. У зв`язку із цим судові рішення в частині задоволення зазначеної позовної вимоги слід скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      8.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.2. За змістом частини першої статті 311 ГПК України в редакції, чинній до набрання чинності 8 лютого 2020 року Законом № 460-IX, підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      8.3. Перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішеньта ухвалення нового рішення про відмову в позові в цілому. Таким чином, касаційна скарга відповідачівпідлягає задоволенню.
      Щодо судових витрат
      8.4. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, в разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування постанови апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в судах касаційної та апеляційної інстанцій, покладаються на позивача.
      8.5. Позовну заяву подано до суду першої інстанції у квітні 2018 року. Судом першої інстанції позов задоволено частково: задоволено дві вимоги немайнового характеру. За подання позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
      8.6. Станом на 01 січня 2018 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становив 1762 грн.
      8.7. ОСОБА_16 та ОСОБА_17 оскаржили рішення першої інстанції та постанову апеляційної інстанції в частині двох задоволених немайнових вимог. За подання апеляційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 4 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»). Оскільки ОСОБА_16 оскаржив рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог (дві вимоги немайнового характеру), то з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_16 за подання апеляційної скарги підлягає стягненню 5286 грн (1762*2*150 %).
      8.8. Крім того, ОСОБА_16 за подання апеляційної скарги надмірно сплатив судовий збір у розмірі 93 150 грн (за майнову вимогу (1,5 % від 4 140 000 грн), який останній має право повернути, звернувшись із відповідним клопотанням до суду апеляційної інстанції (пункт 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      8.9. Відповідно до підпункту 5 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Тому з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_16 за подання касаційної скарги підлягає стягненню 7 048 грн (1762*2*200 %).
      8.10. ОСОБА_2 - інвалід II групи, звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
      8.11. Оскільки Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_2 , постанову та рішення скасовано в частині задоволених вимог (двох немайнових), то з ОСОБА_3 в дохід бюджету належить стягнути 7 048 (сім тисяч сорок вісім) грн 00 коп. за розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 та 5 286 (п`ять тисяч двісті вісімдесят шість) грн 00 коп. за розгляд апеляційної скарги ОСОБА_2 .
      Керуючись статтями 129, 306, 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1.Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити.
      2. ПостановуПівденно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року у справі № 916/667/18 у частині задоволених позовних вимог про:
      1) розірвання договору купівлі-продажу частки в розмірі 80 % статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрованого за № 3080, у частині продажу ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196);
      2) скасування рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196), оформленого протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з таких питань:
      - питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) у розмірі 40 % та ОСОБА_2 частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) у розмірі 20 %;
      - питання № 2 порядку денного про включення до складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 -
      скасувати.
      3. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити.
      4. Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) 7048 (сім тисяч сорок вісім) грн 00 коп. судового збору за подання касаційної скарги та 5 286 (п`ять тисяч двісті вісімдесят шість) грн 00 коп. - за подання апеляційної скарги.
      5. Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) в дохід бюджету 7048 (сім тисяч сорок вісім) грн 00 коп. за розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 та 5 286 (п`ять тисяч двісті вісімдесят шість) грн 00 коп. за розгляд апеляційної скарги ОСОБА_2 .
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 314 Господарського процесуального кодексу України постанова оформлена суддею Данішевською В. І.
      Джерело: ЄДРСР 92284198
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 920/418/19
      Провадження № 12-38гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О.М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Рітейл Девелопмент» (далі - ТОВ «Рітейл Девелопмент») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року (судді Яковлєв М. Л., Коробенко Г. П., Шаптала Є. Ю.) у справі № 920/418/19 за позовом Верхньосироватської сільської ради Сумського району Сумської області (далі - Сільрада) до ТОВ «Рітейл Девелопмент», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, про розірвання договору оренди землі та зобов`язання повернути земельну ділянку.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1.Зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У квітні 2019 року Сільрада звернулася до Господарського суду Сумської області з позовом до ТОВ «Рітейл Девелопмент» про розірвання договору оренди землі від 19 січня 2018 року на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 13,1252 га з кадастровим номером 5924782900:05:005:0533, укладеного Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області та ТОВ «Рітейл Девелопмент» (далі - Договір), та зобов`язання повернути зазначену земельну ділянку.
      1.2. На обґрунтування вимог позивач послався на пункт 36 Договору, згідно з яким перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для розірвання Договору, та зазначив про зміну власника цієї земельної ділянки внаслідок набуття права власності на неї позивачем.
      1.3. 21 серпня 2019 року Сільрада подала заяву про уточнення позовних вимог, в якій просила розірвати Договір, зобов`язати ТОВ «Рітейл Девелопмент» повернути земельну ділянку, відновивши становище, яке існувало, шляхом демонтажу незаконно збудованих споруд.
      1.4. Ухвалою Господарського суду Сумської області від 27 серпня 2019 року відмовлено Сільраді у задоволенні заяви про поновлення строку для подання заяви про уточнення позовних вимог, вказану заяву залишено без розгляду.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Сумської області від 27 серпня 2019 року у задоволенні позову Сільради відмовлено.
      2.2. Суд першої інстанції виходив з того, що підстави для розірвання договору оренди відсутні, оскільки зміна власника спірної земельної ділянки, що орендується відповідачем під господарськими будівлями та дворами, не може бути самостійною та достатньою підставою для розірвання договору оренди землі від 19 січня 2018 року та зобов`язання відповідача повернути вказану земельну ділянку за обставин одержання її відповідачем у користування у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно, що розташоване на ній, без чого існування такого нерухомого майна та його використання є неможливим.
      2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року рішення Господарського суду Сумської області від 27 серпня 2019 року скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги Сільради задоволено, розірвано договір оренди землі від 19 січня 2018 року, укладений Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області та ТОВ «Рітейл Девелопмент», зобов`язано відповідача повернути Сільраді орендовану земельну ділянку.
      2.4. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до пункту 36 Договору перехід права власності на землю до будь-якої особи є підставою для його розірвання, що відповідає положенням Закону України «Про оренду землі»; оскільки до Сільради перейшло право власності на передану в оренду відповідачу земельну ділянку, а згоди щодо зміни умов цього Договору сторони не досягли, наявні правові підстави для задоволення позову про розірвання Договору оренди земельної ділянки від 19 січня 2018 року та, як наслідок, про задоволення позовних вимог щодо зобов`язання відповідача повернути спірну земельну ділянку, у зв`язку з тим, що вони є похідними від вимоги про розірвання Договору.
      2.5. Крім того, розірвання Договору не порушує права власності на майно, яке виникло у відповідача на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 7 березня 2017 року та знаходилося на спірній земельній ділянці, та не позбавляє відповідача права на укладання з новим власником договору оренди, а у разі недосягнення згоди - права звернутися до суду з відповідним позовом.
      2.6. Також апеляційний суд врахував, що в матеріалах справи міститься копія протоколу № 11 засідання тимчасово створеної комісії Верхньосироватської сільської ради від 23 липня 2019 року, в якому вказано, що на спірній земельній ділянці незаконно збудовано споруди, тобто, орендована земельна ділянка використовується не за призначенням, з порушенням вимог чинного законодавства.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У січні 2020 року ТОВ «Рітейл Девелопмент» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року і залишити в силі рішення Господарського суду Сумської області від 27 серпня 2019 року.
      3.2. За доводами касаційної скарги суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги Сільради про розірвання договору оренди земельної ділянки, неправильно застосував положення статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 32 Закону України «Про оренду землі» чим порушив право ТОВ «Рітейл Девелопмент» як власника нерухомого майна.
      3.3. Скаржник зазначив, зокрема, що, укладаючи Договір, ТОВ «Рітейл Девелопмент» виходило з того, що положення пункту 36 Договору щодо визначення обставин переходу права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізації юридичної особи орендаря як підстави для розірвання Договору, можуть бути застосовані виключно в разі активних дій самого відповідача і за його волевиявлення, тобто у разі, якщо відповідач здійснить відчуження власної нерухомості чи реорганізацію товариства.
      3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 лютого 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Рітейл Девелопмент» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року, зупинив виконання вказаної постанови до закінчення її перегляду в касаційному порядку, призначив справу до розгляду у судовому засіданні, надав учасникам строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 травня 2020 року справу № 920/418/19 разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      3.6. Передаючи справу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку, викладеного в постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 626/601/19 про розірвання договору оренди землі щодо застосування частини другої статті 651 ЦК України в частині моменту виникнення підстав для захисту права, із якого випливає, що підстава для захисту права позивача виникла тоді, коли відповідач своєю відмовою розірвати спірний договір оренди землі створив перешкоди реалізації позивачем належного йому права вимагати такого розірвання.
      3.7. Такий висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду після подання касаційної скарги ТОВ «Рітейл Девелопмент».
      3.8. Однак Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду з посиланням, зокрема, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17 зазначив про те, що невикористання стороною спору процедури його позасудового врегулювання не позбавляє її права реалізувати своє суб`єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішення існуючого конфлікту у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 ЦК України.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. Головне управління Держгеокадастру у Сумській області у відзиві на касаційну скаргу просило залишити її без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року - без змін з огляду на її законність та обґрунтованість, зазначивши, що Сільрада як новий власник землі скористалася своїм правом на розірвання Договору, що прямо передбачено його умовами.
      5. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      5.1. 19 січня 2018 року відповідач як орендар та третя особа як орендодавець, уклали Договір, відповідно до умов якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 13,1252 га з кадастровим номером - 5924782900:05:005:0533 для іншого сільськогосподарського призначення, яка розташована за межами населених пунктів на території Верхньосироватської сільської ради Сумського району Сумської області.
      5.2. Згідно із пунктом 2 Договору в оренду передається земельна ділянка державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 13,1252 га, кадастровий номер - 5924782900:05:005:0533 (під господарськими будівлями та дворами).
      5.3. У відповідності до пункту 3 Договору на земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна, які належать відповідачу на праві приватної власності згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 18130659247): корівник - площа 1592,9 кв. м, А; корівник - площа 1474,7 кв. м, Б; телятник - площа 1461,0 кв. м, В; корівник - площа 1555,8 кв. м, Г; підстанція - площа 27,6 кв. м, Д; санпропускник -площа 32,5 кв. м, Е; молочний блок - площа 216,2 кв. м, Ж; силосна траншея - площа 695,6 кв. м, Г; башта Рожновського -1 шт., ІГ.
      5.4. Право власності виникло у відповідача на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрокомбінат «Маяк» 7 березня 2017 року, у пункті 1.2 якого визначено, що відчужуваний виробничий комплекс знаходиться на орендованій земельній ділянці площею 13,1252 га, кадастровий номер 5924782900:05:005:0533, на території Верхньосироватської сільської ради Сумського району Сумської області, що підтверджується договором оренди землі, укладеним Сумською районною державною адміністрацією та продавцем 8 січня 2009 року, зареєстрованим у Сумському районному реєстраційному відділі Сумської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастрі при Держкомземі України» 27 квітня 2009 року за № 0409611300838.
      5.5. Договір укладено строком на 7 років. Після закінчення строку дії Договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії Договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 Договору).
      5.6. Згідно із пунктами 9, 11 Договору річна орендна плата вноситься орендарем виключно у грошовій формі незалежно від результатів діяльності орендаря та становить 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає: земельна ділянка площею 13,1252 га, кадастровий номер 5924782900:05:005:0533 (під господарськими будівлями та дворами) - 51 907,28 грн. Орендна плата вноситься на рахунок Верхньосироватської сільської ради, відкритий у Головному управлінні Державної казначейської служби України в Сумському районі Сумської області.
      5.7. Пунктом 33 Договору передбачено, що дія Договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених цим договором та внаслідок випадкового зношення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.
      5.8. Згідно з пунктом 34 Договору умовами розірвання договору землі в односторонньому порядку є: недотримання орендарем екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил відповідно до статті 24 Закону України «Про оренду землі»та припинення договору оренди землі шляхом його розірвання відповідно до вимог статті 31 Закону України «Про оренду землі»; розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку допускається в разі систематичної (протягом 3 місяців підряд) несплати орендарем орендної плати.
      5.9. Пунктом 36 Договору визначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи орендаря є підставою для розірвання договору.
      5.10. За пунктом 18 Договору після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому від одержав її в оренду.
      5.11. Суди з`ясували, що 19 січня 2018 року вказана земельна ділянка була передана відповідачу за актом приймання-передачі земельної ділянки.
      5.12. Листом від 4 березня 2019 року позивач повідомив відповідача про передачу земельної ділянки з державної власності у комунальну власність територіальної громади. Станом на момент подачі позивачем цього позову відповідач відповіді на лист від 4 березня 2019 року не надав.
      5.13. Рішенням Сільради сьомого скликання двадцять четвертої сесії від 14 березня 2019 року, прийнятим відповідно до пункту 34 статей 26, 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 2, 4, 32 Закону України «Про оренду землі», статей 93, 148-1 ЗК України та пунктів 33, 36 Договору, вирішено звернутися до суду щодо його розірвання.
      5.14. Листом від 3 травня 2019 року № 5-01 ТОВ «Рітейл Девелопмент» звернулося до Сільради з пропозицією внести зміни до Договору оренди землі у зв`язку з переходом до позивача права розпорядження земельною ділянкою. До листа відповідач додав проект додаткової угоди.
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      Щодо відступу від правового висновку, викладеного у постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 626/601/19 у частині моменту виникнення підстав для захисту права.
      6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      6.3. За змістом частини дев`ятої статті 93 ЗК України та частини першої статті 2 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України «Про оренду землі», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      6.4. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
      6.5. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      6.6. Підстави для зміни або розірвання договору передбачені статтею 651 ЦК України і за загальним правилом, викладеним у частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
      6.7. Про зміну або розірвання договору в порядку частини першої статті 651 ЦК України сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).
      6.8. Разом з тим, законодавець передбачає випадки, коли розгляд питання про внесення змін до договору чи про його розірвання передається на вирішення суду за ініціативою однієї із сторін.
      6.9. Так, за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      6.10. Тож іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку, крім істотного його порушення, відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є випадки, встановлені законом або договором, і саме настання таких випадків зумовлює право сторони договору ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.
      6.11. Законодавець у певних правовідносинах може передбачити порядок проведення сторонами договору переговорів щодо добровільної зміни чи розірвання договору. Наприклад, статтею 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України) врегульовано порядок зміни розірвання господарських договорів, за яким сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
      6.12. Водночас те, що сторона договору не скористалася процедурою позасудового врегулювання питання зміни чи розірвання договору, навіть коли порядок здійснення такої процедури врегульовано законодавчо, не позбавляє таку сторону можливості належним чином реалізувати своє суб`єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 ЦК України.
      6.13. Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає статті 16 ЦК України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення) для захисту права, та не може ставитися в залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.
      6.14. Така позиція у подібних правовідносинах викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17 та від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.
      6.15. У постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 626/601/19 про розірвання договору оренди землі у зв`язку зі зміною власника земельної ділянки, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала про те, що підстава для захисту права позивача у спірних правовідносинах виникла тоді, коли відповідач своєю відмовою розірвати спірний договір оренди землі створив перешкоди реалізації позивачем належного йому права вимагати такого розірвання.
      6.16. Ураховуючи викладене вище, положення частини другої статті 16 та частини другої статті 651 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 626/601/19 про розірвання договору оренди землі у зв`язку зі зміною власника земельної ділянки, у частині того, що підстава для захисту права позивача у спірних правовідносинах виникла тоді, коли відповідач своєю відмовою розірвати спірний договір оренди землі створив перешкоди реалізації позивачем належного йому права вимагати такого розірвання.
      6.17. Велика Палата Верховного Суду ще раз наголошує на тому, що реалізація позивачем належного йому права вимагати в судовому порядку розірвання договору оренди землі залежить від настання чи ненастання обставин, які зумовлюють виникнення такого права в силу положення договору чи вказівки закону і пов`язується з моментом виникнення таких обставин. Що ж до питання про наявність чи відсутність підстав для захисту права позивача у спірних правовідносинах, то вони пов`язані з існуванням чи відсутністю тих обставин, які мають наслідком зміну чи припинення відповідних договірних відносин у судовому порядку.
      Щодо розгляду справи по суті
      6.18. Стаття 317 ЦК України надає власнику права володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом власності.
      6.19. Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      6.20. Тож при укладанні договору оренди землі до орендаря переходить право володіти і користуватися об`єктом власності, а право розпоряджатися зберігається за власником. Тому власник може на власний розсуд розпорядитись об`єктом і передати право власності на нього іншій особі.
      6.21. Відповідно до статті 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов`язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім`я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення про перехід права власності від держави до територіальної громади або навпаки підлягає опублікуванню у друкованих засобах масової інформації місцевої сфери розповсюдження із зазначенням кадастрового номера, місця розташування та площі земельної ділянки. За згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки.
      6.22. Частиною третьою статті 9 Закону України «Про оренду землі» також визначено, що до нового власника орендованої земельної ділянки переходять права та обов`язки орендодавця за договором оренди цієї земельної ділянки.
      6.23. Тож чинне законодавство передбачає, що у договорі оренди землі може бути замінено як орендаря, так і орендодавця, і зміст наведеного законодавчого регулювання є спрямованим на збереження попередніх існуючих орендних відносин при переході права власності на земельну ділянку чи реорганізації орендаря.
      6.24. При відчуженні орендованої земельної ділянки попередній власник вибуває із орендних відносин, а новий власник має право і водночас зобов`язаний стати орендодавцем за договором оренди. При цьому законом встановлено обов`язок особи у разі набуття права власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді на підставі чинного договору оренди землі, повідомити орендаря про факт переходу права власності на земельну ділянку, а також надати інформацію, що дозволить орендарю виконувати обов`язок зі сплати орендної плати, а також інші умови договору.
      6.25. За змістом статей 30 та 31 Закону України «Про оренду землі» зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір оренди землі припиняється з підстав, наведених у частині першій статті 31 Закону України «Про оренду землі», а також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
      6.26. Разом з тим частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 вказаного Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
      6.27. Згідно з частиною четвертою статті 32 Закону України «Про оренду землі», який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.
      6.28. Як встановлено судами та не заперечується сторонами спору, умовами Договору обумовлено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи орендаря є підставою для його розірвання (пункт 36 Договору), а згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Сумській області № 18-9638/16-18-СГ, виданим 6 грудня 2018 року, орендована за Договором земельна ділянка була передана у комунальну власність територіальної громади Сільради, що вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
      6.29. Таким чином, земельна ділянка, яка є предметом спірного Договору, була переведена з державної у комунальну власність, а позивач, як орган, уповноважений представляти власника в орендних правовідносинах, став її орендодавцем та стороною договору в силу законодавчих приписів.
      6.30. Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги Сільради про розірвання Договору, дійшов висновку, що Сільрада, набувши право власності на орендовану земельну ділянку та ставши орендодавцем за Договором, вправі ініціювати лише з цих самих підстав припинення договірних відносин у відповідності до пункту 36 цього Договору.
      6.31. Однак перехід права власності на орендовану земельну ділянку для орендодавця цієї земельної ділянки не є сам по собі безумовним правоприпиняючим юридичним фактом, а вказує на відповідну зміну обставин у договірних правовідносинах у зв`язку з таким переходом, порівняно з тими обставинами, за яких укладався договір оренди. Також зміна власника орендованої земельної ділянки сама по собі не свідчить про те, що цим порушується, не визнається чи оспорюється суб`єктивне цивільне право та/або законний інтерес орендодавця як сторони договору оренди.
      6.32. Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, не спричиняє автоматичного припинення спірних договірних правовідносин, а лише створює правову ситуацію, у якій виникає право вимагати судового захисту шляхом розірвання договору у сторони договору, для якої настали відповідні підстави через зміну фактичних обставин.
      6.33. Тож після зміни власника земельної ділянки Договір не припинив свою дію, натомість Сільрада в силу вимог закону набула статусу орендодавця у триваючих правовідносинах оренди разом із належними орендодавцю за Договором правами та обов`язками.
      6.34. Відповідно до частини першої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійснені цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства.
      6.35. Принципи справедливості, добросовісності та розумності - одні з керівних засад цивільно-правового регулювання суспільних відносин, які визначають характер поведінки учасників з точки зору необхідності сумлінного здійснення ними своїх цивільних прав і виконання цивільних обов`язків, а також права та інтереси інших учасників з метою недопущення їх порушення, закріплення можливості адекватного захисту порушеного права або інтересу.
      6.36. Суди з`ясували, що на орендованій земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна, які належать ТОВ «Рітейл Девелопмент» на праві приватної власності.
      6.37. Частиною першою статті 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Подібні положення закріплює й частина перша статті 120 ЗК України, за змістом до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
      6.38. Положення вказаних статей не передбачають безумовне пріоритетне право оренди ТОВ «Рітейл Девелопмент» земельної ділянки, на якій розташоване належне йому на праві власності майно, однак, вочевидь, укладаючи Договір за встановлених судами обставин, позивач мав на меті узаконення користування земельною ділянкою, враховуючи правомірні очікування на вільний доступ до свого майна та можливість його використання. Вказані вище норми, як і положення Договору, не позбавляють ТОВ «Рітейл Девелопмент» права користуватися орендованою земельною ділянкою на тих самих умовах, що мали місце до зміни власника землі .
      6.39. Стаття 27 Закону України «Про оренду землі» визначає, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.
      6.40. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном (у тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
      6.41. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» - «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.
      6.42. Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі «Ентріч проти Франції» (Hentrich v. France) від 22 вересня 1994 року, серія А, № 296-A, с. 19л-20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема, суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з`ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria) від 10 травня 2007 року, № 48191/99, п. 50).
      6.43. Відтак ТОВ «Рітейл Девелопмент» як орендар, яке вчинило усі дії, які від нього вимагалися, та у межах процедур, встановлених законодавством України, використовувало на умовах договору оренди земельну ділянку державної власності, ураховуючи те, що на цій земельній ділянці знаходиться майно, належне йому на праві приватної власності, не має нести негативних наслідків у вигляді розірвання договору на вимогу іншої сторони лише у зв`язку з передачею цієї земельної ділянки у комунальну власність.
      6.44. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що право сторони договору звернутися до суду з вимогою про розірвання договору за наявності відповідних умов, передбачених договором чи законом, не є тотожнім праву на таке розірвання, а свідчить про наявність спору про розірвання договору, який підлягає вирішенню судом з урахуванням усіх істотних обставин.
      6.45. З огляду на наведені вище норми законодавства, умови договору оренди та фактичні обставини справи, встановлені судами, та підстави поданого позову, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      7.2. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 Кодексу).
      7.3. За змістом частини першої статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      7.4. З огляду на наведені вище приписи, здійснюючи перегляд судових рішень у межах доводів касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року у справі № 920/418/19 слід скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 27 серпня 2019 року слід змінити в його мотивувальній частині з підстав, викладених у цій постанові.
      8. Щодо судового збору
      8.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      8.2. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги, судові витрати, понесені ТОВ «Рітейл Девелопмент» у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 308, 311, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Рітейл Девелопмент» задовольнити частково.
      Постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 січня 2020 року у справі № 920/418/19 скасувати.
      Рішення Господарського суду Сумської області від 27 серпня 2019 року у справі № 920/418/19 змінити у мотивувальній частині, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті рішення Господарського суду Сумської області від 27 серпня 2019 року залишити без змін.
      Стягнути з Верхньосироватської сільської ради Сумського району Сумської області (42351, с. Верхня Сироватка, пл. Козацької Слави, 2, код ЄДРПОУ 37970621) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Рітейл Девелопмент» (40000, м. Суми, вул. Супруна, 3а, ЄДРПОУ 40700150) 7684 (сім тисяч шістсот вісімдесят чотири) грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270717
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 205/4196/18
      Провадження № 14-670 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі - Міністерство), Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
      за касаційною скаргою позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року, постановлену колегією суддів у складі Єлізаренко І. А., Свистунової О. В., Красвітної Т. П.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач працював за контрактом на посаді директора державного підприємства. За порушення умов цього договору Міністерство звільнило позивача із займаної посади під час тимчасової непрацездатності. Він звернувся до суду з вимогами визнати незаконним і скасувати наказ про його звільнення, поновити на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що на позивача, з яким трудовий договір припинений з підстав, передбачених у контракті, не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності. Позивач подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має вирішити дві проблеми: 1) за правилами якого судочинства розглядати такий спір? 2) чи можливо припинити трудовий договір з підстав, передбачених контрактом, під час тимчасової непрацездатності працівника?
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. 15 червня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив:
      2.1. Визнати незаконним і скасувати наказ з особового складу Міністерства № 60-п від 17 березня 2017 року (далі - наказ Міністерства) про звільнення позивача з посади директора Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» (теперішня назва та назва на момент звільнення - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод»).
      2.2. Поновити позивача на роботі на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод».
      2.3. Стягнути з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 18 березня 2017 року до дня ухвалення судового рішення.
      3. Мотивував позов такими обставинами:
      3.1. 8 серпня 2014 року позивач уклав з Міністерством промислової політки України контракт № 8 з керівником підприємства, що є у державній власності (далі - контракт).
      3.2. 17 березня 2017 року позивач був звільнений з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» згідно з наказом Міністерства відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з підстав, передбачених контрактом, а саме «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати».
      3.3. 11 червня 2018 року позивач ознайомився із наказом Міністерства, отримав засвідчену копію цього наказу й оригінал трудової книжки у відділі кадрів, про що склав розписку. Тому порушений припис частини другої статті 47 КЗпП України про обов`язок видати працівникові оформлену трудову книжку та копію наказу про звільнення з роботи у день такого звільнення.
      3.4. З 13 до 21 березня 2017 року позивач хворів, проходив лікування в умовах стаціонару (з 14 до 21 березня 2017 року), перебував у стані тимчасової непрацездатності згідно з листком непрацездатності серії АДБ № 559772 та випискою із медичної картки хворого № 1687/4467 від 21 березня 2017 року. А відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.
      3.5. Видаючи оскаржений наказ, Міністерство вважало, що позивач порушив умови контракту, які полягають у «невиконанні підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманні графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Однак це не відповідає дійсності, оскільки згідно з довідкою № 7/76 від 13 березня 2017 року ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» станом на 8 серпня 2014 року підприємство мало заборгованість із виплати заробітної плати у сумі 6 800 051,82 грн. За час перебування позивача на посаді директора працівникам підприємства була виплачена заробітна плата: у 2014 році - у сумі 18 974 031,66 грн; у 2015 році - у сумі 25 647 972,28 грн; у 2016 році - у сумі 30 955 329,71 грн; у 2017 році - у сумі 4 948 997,94 грн. Внаслідок цього станом на 2 березня 2017 року сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилась і становила 6 410 972,04 грн. Тому не заслуговує на увагу та спростовується письмовими доказами те, що за час перебування позивача на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не виплачувалася заробітна плата працівникам чи не дотримувався графік погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 3 серпня 2018 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Мотивував рішення так:
      4.1. Підстави для звільнення позивача з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» підтверджені не були. У суду відсутні докази як того, що саме з вини позивача утворилася заборгованість із заробітної плати перед працівниками ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», так і того, що позивач не дотримав графіка погашення заборгованості із заробітної плати.
      4.2. Наказ Міністерства «з підстав, визначених пунктом 8 контракту», не можна вважати законним і обґрунтованим. Тому його слід скасувати з одночасним ухваленням рішення про поновлення позивача на роботі.
      4.3. Оскільки ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року видало позивачу копію наказу Міністерства та трудову книжку, тобто з порушенням порядку та терміну, передбачених чинним законодавством України, на звернення позивача щодо цього порушення не реагувало, то з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (344 робочі дні), а саме за період з 17 березня 2017 року до 3 серпня 2018 року включно, у розмірі 350 036 (триста п`ятдесят тисяч тридцять шість) гривень 17 коп. без утримання податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 5 лютого 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Мотивував постанову так :
      5.1. На контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Томуз огляду на особливості зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам контракту встановлювати їхні права, обов`язки, відповідальність (як передбачену КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника) та додаткові підстави розірвання договору.
      5.2. Неодноразові та систематичні порушення трудового законодавства з боку позивача як директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» призвели до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати у період з жовтня 2016 року до січня 2017 року включно перед працівниками підприємства. Це підтверджує Аудиторський звіт про результати проведення планового внутрішнього фінансового аудиту ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» від 27 вересня 2016 року № 5202-03/12 на тему «Оцінка діяльності установи щодо законності та достовірності фінансової звітності, правильності ведення бухгалтерського обліку за період з 01.01.2014 по 30.06.2016» (далі - аудиторський звіт) й обставини, встановлені Ленінським районним судом м. Дніпропетровська у вироку від 10 травня 2018 року у справі № 205/2950/17 (далі - вирок), згідно з яким суд визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 175, частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
      5.3. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що за змістом пунктів 4 і 8 частини першої статті 36, частини третьої статті 40, частини третьої статті 41 КЗпП України та враховуючи те, що у сторін є спір щодо припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, гарантія частини третьої статі 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 13 лютого 2019 року позивач подавкасаційну скаргу. Просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року. Скаржиться нанеправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 17 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував, зокрема, тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень частини третьої статті 40 КЗпП України, викладеного у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 та від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, через такі причини:
      7.1. Суд апеляційної інстанції вважав дотриманою процедуру звільнення позивача із займаної посади шляхом припинення трудового договору за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». З урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, вказав, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється з огляду на контрактну форму трудового договору та припинення цього договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічний висновок щодо неправильності застосування припису частини третьої статті 40 КЗпП України до припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом, Верховний Суд України сформулював у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12.
      7.2. Окрім того, у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, за обставинами якої з працівником був укладений строковий трудовий договір, а звільнення з роботи було проведене через закінчення строку дії трудового договору у період тимчасової непрацездатності працівника, Верховний Суд України вказав, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП Українине застосовуються до таких правовідносин, оскільки вона встановлює таку заборону лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто з підстав, передбачених статтями 40і 41 КЗпП України (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України), а позивач звільнений на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
      7.3. Цей висновок Верховного Суду України застосував Верховний Суд у постановах від 3 жовтня 2018 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-9771св18), від 15 лютого 2019 року у справі № 234/560/18-ц (провадження № 46298св18), від 11 квітня 2019 року у справі № 221/6617/16-ц (провадження № 61-42263св18). Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що незастосування до працівників, які працюють за контрактом, гарантії частини третьоїстатті 40 КЗпП України щодо неможливості звільнення у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці зумовить нерівність і дискримінацію працівників, яких звільняють не з підстав, передбачених статтями 40і 41 КЗпП України, ускладнить їх становище та знизить рівень гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцієюта Законами України. Крім того, умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 КЗпП України).
      7.4. Аналогічний висновок сформулював Конституційний Суд України (далі - КС України) у рішенні від 4 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018 (6960/18) (далі- рішення КС України). У рішенні КС України вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивував касаційну скаргу так :
      8.1. Він виконав у повному обсязі обов`язок із виплати заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» у період перебування на посаді директора цього підприємства. Як директор за період з 8 серпня 2014 року до 1 березня 2017 року включно позивач виплатив працівникам нараховану заробітну плату у повному обсязі у загальному розмірі 80 525 331,59 грн, а заборгованість, що залишилась непогашеною, виникла не з вини позивача. Крім того, на ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не існувало жодного графіка погашення заборгованості із заробітної плати ні до 8 серпня 2014 року, ні у період перебування позивача на посаді директора цього підприємства, ні після 17 березня 2017 року.
      8.2. Наказ Міністерства про звільнення позивача був виданий 17 березня 2017 року, тоді як вирок набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після видання зазначеного наказу. Крім того, в останньому формулювання причин звільнення є нечіткими та неконкретизованими.
      8.3. Рішення про звільнення позивача з посади директора не було погоджене згідно з Порядком погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818.
      8.4. Через тимчасову непрацездатність позивача та вжиття щодо нього у справі № 205/2950/17 визначених Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжних заходів у період з 10 березня 2017 року до 12 червня 2018 року позивач не мав можливості отримати Наказ Міністерства й оригінал трудової книжки. Їх він отримав у відділі кадрів ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року.
      8.5. Відповідачі не надали докази, що підтверджують правомірність проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт.
      8.6. 5 лютого 2019 року на судовому засіданні головуюча суддя Дніпровського апеляційного суду відмовила представнику позивача у можливості поставити запитання представнику Міністерства, чим перешкодила у використанні процесуального права, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 43 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      (2) Позиції інших учасників справи
      9. У травні 2019 року Міністерство подало відзив на касаційну скаргу позивача. Мотивувало так :
      9.1. Закон надає право сторонам контракту установлювати підвищену у порівнянні із трудовим законодавством відповідальність особи й додаткові підстави для розірвання контракту.
      9.2. Як уповноважений орган управління ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» Міністерство відповідно до закону наділене повноваженнями з призначення на посаду та звільнення з посади керівників державних підприємств.
      9.3. Відповідно до пункту 8.4 контракту позивач зобов`язаний забезпечувати повну та своєчасну сплату поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості з її виплати - забезпечити погашення.
      9.4. Фінансовий внутрішній аудит дозволив встановити, що керівництво ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не вказувало заборгованості з виплати заробітної плати, що зумовило невідповідність даних «Звіту з праці» даним бухгалтерського обліку.
      9.5. Роботодавець звільнив позивача із займаної посади через невиконання останнім умов контракту. Дострокове припинення трудових відносин відбулося з підстав, передбачених контрактом і не передбачених нормами трудового законодавства. Тому приписи останнього, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин.
      9.6. Позивач пропустив місячний строк для звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України.
      10. ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відзив на касаційну скаргу не подало.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.2) Щодо юрисдикції суду
      11. Позивач оскаржив наказ Міністерства, просив поновити його на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Підставою позову позивач визначив порушення роботодавцем юридичної гарантії неможливості звільнення працівника за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності.
      12. Керівник підприємства є його виконавчим органом, що призначається, звільняється власником цього підприємства, від імені якого діють певні органи. За твердженням Міністерства, приписи трудового законодавства, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин. Тому Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи належить розглядати за правилами цивільного судочинства спір за позовом особи, яка звільнена з посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу) за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстави, передбаченої контрактом, й оскаржує рішення органу, уповноваженого здійснювати управління цією юридичною особою, про звільнення з посади, та просить поновити її на роботі і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
      13. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже вирішувала питання юрисдикції суду щодо спорів у правовідносинах, подібних з тими, які склалися у сторін спору у справі № 205/4196/18 :
      13.1. За обставинами справи № 452/970/17 позивач (директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства) звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення (усунення) від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Оскільки позивач оскаржив відповідні накази, насамперед, через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, і ці вимоги були тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача, Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)).
      13.2. За обставинами справи № 752/10984/14-ц позивачка оскаржувала рішення органів управління акціонерного товариства (загальних зборів і наглядової ради), прийняті на підставі статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. З огляду на вказане, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства, Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
      13.3. У справі № 145/1885/15-ц спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства його ж наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір про визнання незаконним рішення наглядової ради про усунення (відсторонення) голови правління від виконання повноважень і виключення його з числа осіб, які мають право підпису, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року).
      13.4. Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України (постанови від 28 листопада 2018 року № 562/304/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17, від 10 вересня 2019 рокуу справі № 921/36/18, від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від 4 лютого 2020 рокуу справі № 915/540/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц).
      14. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що предмет та підстави позову у справі № 205/4196/18 істотно відрізняються від предмета та підстав позову у справах № 752/10984/14-ц, № 145/1885/15-ц, № 562/304/17, № 510/456/17, № 921/36/18, № 667/1/16, № 915/540/16 і № 361/17/15-ц. Тому сформульовані у перелічених справах висновки щодо юрисдикції господарського суду не можна застосувати для визначення останньої у справі № 205/4196/18.
      15. 1 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, відповідно до підпункту 1 пункту 1 якого частину першу статті 41 КЗпП України доповнено пунктом 5 такого змісту «5) припинення повноважень посадових осіб». Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачення такої підстави розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги у розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
      16. З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення. Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для визначення юрисдикції суду для розгляду ініційованого звільненим з посади керівником юридичної особи (її виконавчого органу) спору з цією юридичною особою, її власником (органом, уповноваженим здійснювати від імені власника управління такою особою) про законність звільнення цього керівника (припинення його повноважень або усунення від посади), слід враховувати таке :
      16.1. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
      16.2. До юрисдикції господарського суду належать спори, в яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). До 28 березня 2014 року, коли відповідно до підпункту 1 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року набрала чинності нова редакція пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.
      17. З огляду на те, що позивач оскаржує його звільнення з посади директора за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а не за пунктом 5 частини першої статті 41 цього кодексу, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо суті спору
      18. Суд апеляційної інстанції виснував, що позивач правомірно звільнений з посади директора з підстав, передбачених контрактом, за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам і недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Позивач заперечив таку правомірність, вважаючи, що він не порушував умови контракту, не міг бути звільненим з посади у період тимчасової непрацездатності та з порушенням процедури. Крім того, на думку позивача, суд для встановлення законності наказу Міністерства не міг брати до уваги вирок у кримінальній справі, а також результати аудиторської перевірки. Велика Палата Верховного Суду з доводами позивача погоджується частково.
      19. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста статті 43 Конституції України).
      20. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці сьомому статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.
      21. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      22. Згідно з пунктом 16 Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» контракт з керівником підприємства може бути розірваний на підставах, установлених чинним законодавством, а також передбачених у контракті.
      23. Суд апеляційної інстанції встановив, зокрема, таке :
      23.1. Керівник підприємства зобов`язаний забезпечити повну та своєчасну сплату обов`язкових платежів і податків до державного бюджету, позабюджетних та інших фондів, поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості із заробітної плати й інших соціальних виплат - їхнє погашення (пункт 8.4 контракту).
      23.2. Міністерство промислової політики України звільняє керівника у разі закінчення контракту, достроково за вимогою керівника, а також у випадку порушень законодавства й умов цього контракту (пункт 11 контракту). Керівник може бути звільнений з посади, а контракт - розірваний з ініціативи Міністерства промислової політики України в односторонньому порядку з дати, вказаної у наказі про звільнення керівника, «у тому числі з пропозицією місцевого органу виконавчої влади до закінчення терміну дії», зокрема, «у разі невиконання підприємством зобов`язань перед бюджетом та Пенсійним фондом України зі сплати податків, зборів та обов`язкових платежів, а також невиконання підприємством зобов`язань із виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати» (підпункт «г» пункту 26 контракту).
      (1.2.1) Щодо порушення позивачем умов контракту
      24. Як зазначив суд апеляційної інстанції, позивач належно не виконав умови контракту в частині виплати заробітної плати та погашення заборгованості із заробітної плати. Так, згідно з дослідженим цим судом аудиторським звітом «керівництво підприємства» не відобразило у «Звіті з праці» (форма № 1-ПВ) заборгованість із заробітної плати розміром 3 834 тис. грн. Внаслідок цього виникла невідповідність даних зазначеного звіту даним бухгалтерського обліку.
      25. Апеляційний суд також врахував те, що факт невиплати позивачем заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» встановлений у вироку. Ленінський районний суд м. Дніпропетровська визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 367 та частиною першою статті 175 КК України. Згідно з вироком позивачне вжив усіх необхідних заходів, спрямованих на погашення заборгованості з виплати заробітної плати співробітникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», а перерахував кошти на виробничі потреби та здійснив інші платежі, які не були першочерговими, на загальну суму 752 842,06 грн.
      26. Вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (частина шоста статті 82 ЦПК України).
      27. З огляду на цей припис Велика Палата Верховного Суду відхиляє як неприйнятний аргумент позивача у касаційній скарзі про те, що вирок суду не міг бути покладений в основу обґрунтування постанови апеляційного суду, оскільки він набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після прийняття рішення про звільнення. Станом на 5 лютого 2019 року, коли прийняв постанову суд апеляційної інстанції, вирок уже набрав законної сили, а тому був обов`язковим для врахування у справі № 205/4196/18 у частині встановлених у кримінальній справі фактів порушення позивачем обов`язку з погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
      28. Установивши, що настала подія, яка зумовила наслідки, визначені підпунктом «г» пункту 26 контракту, суд апеляційної інстанції правильно виснував про обґрунтованість звільнення позивача на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
      (1.2.2) Щодо звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності
      29. Позивач вказував на незаконність його звільнення під час тимчасової непрацездатності. Суди встановили, що таке звільнення справді було під час означеної непрацездатності. Але суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на позивача не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, оскільки він звільнений не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстав, передбачених контрактом. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком апеляційного суду не погоджується.
      30. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
      31. Розірвання контракту з ініціативи органу управління майном або керівника підприємства повинно провадитися з урахуванням гарантій, встановлених чинним законодавством (пункт 17 Положення).
      32. Верховний Суд України у постановах від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 сформулював висновок, згідно з яким припис частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), не є звільненням з такої ініціативи. Тому на працівника, звільненого за вказаною підставою, не поширюється гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України.
      33. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, слідуючи підходу КС України, застосованому у рішенні № 6-р(ІІ)/2019 від 4 вересня 2019 року, виснував, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України, яка встановлює гарантію захисту працівника від незаконного звільнення, поширюється на усі трудові правовідносини (див. постанови від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17-ц, від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
      34. Оскільки позивач звільнений відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а суд апеляційної інстанції встановив факти порушення позивачем умов контракту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для його поновлення на роботі. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності - 22 березня 2017 року (аналогічний підхід застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
      35. Натомість у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за подібних правовідносин виснував про те, що, оскільки позивач був звільнений за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період його тимчасової непрацездатності, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про поновлення позивача на роботі.
      36. Консультативна рада європейських суддів у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      37. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59)).
      38. 4 вересня 2019 року КС України ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні КС України, зокрема, вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).
      39. Враховуючи це та з метою узгодження практики застосування частини третьої статті 40 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12, а також від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
      40. Стосовно висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від нього відсутні, оскільки цей висновок стосувався припинення контракту за пунктом 2, а не пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
      41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов і визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у рішенні помилково включив до відповідного розрахунку день звільнення позивача з роботи.
      (1.2.3) Щодо інших доводів позивача
      42. Обґрунтовуючи у касаційній скарзі порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права, позивач вказав не те, що його звільнення не було погоджене в установленому порядку з головою місцевої державної адміністрації. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним:
      42.1. Повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом з карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 5 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи. У разі коли протягом 5 днів повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації не надіслані, пропозиція вважається погодженою (пункт 6 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818 Порядку погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади).
      42.2. З огляду на вказаний припис встановлення факту наявності чи відсутності погодження звільнення позивача з головою відповідної місцевої державної адміністрації зумовлюватиме необхідність дослідження наявності повідомлення про погодження (картки погодження) або вмотивованої відмови у погодженні звільнення позивача з посади. Такі докази сторони у судах першої й апеляційної інстанцій не подавали, клопотань про їхнє витребування не заявляли. Тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у судах попередніх інстанцій. Так само немає підстав для передання справи згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України на новий розгляд для дослідження судами тих доказів, які вони зібрали, але не дослідили.
      43. У касаційній скарзі позивач стверджував, що відповідачі не надали «докази, що підтверджують правомірність» проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України. Крім того, позивач був звільнений з посади за порушення умов контракту щодо виплати заробітної плати та погашення заборгованості за нею. Суд апеляційної інстанції підтвердив законність такого звільнення на підставі сукупності зібраних доказів, які підтверджують факти існування заборгованості з виплати заробітної плати, а не лише на підставі результатів аудиторської перевірки.
      44. Аналогічно з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України неприйнятними є доводи касаційної скарги про належність виконання позивачем обов`язків із виплати заробітної плати, погашення заборгованості за нею та про відсутність графіка погашення останньої.
      45. Міністерство у відзиві на касаційну скаргу стверджувало, що позивач пропустив строк для звернення до суду. Позивач у касаційній скарзі вказав, що затримка з видачею трудової книжки сталася не з вини роботодавця, а пов'язана з тимчасовою непрацездатністю позивача та із вжитими щодо нього запобіжними заходами у межах кримінального провадження у справі № 205/2950/17. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим зазначений довід Міністерства, оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач ознайомився з наказом Міністерства лише 11 червня 2018 року, а звернувся до суду 15 червня 2018 року. Тобто не пропустив визначений частиною першою статті 233 КЗпП України строк.
      46. Стосовно твердження у касаційній скарзі про порушення судом апеляційної інстанції процесуальних правпозивача, передбачених пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України, на судовому засіданні 5 лютого 2020 року, Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим. Апеляційний суд позбавив учасників судового процесу у можливості ставити запитання один одному, хоча представник позивача таке бажання після всіх виступів сторін і їхніх представників виявив. Вказане підтверджує технічний запис відповідного судового засідання (т. 2, а. с. 148; файл 20190205-093421; час: 00:39:43 - 00:39:46). Однак зазначене процесуальне порушення не знівелювало принципи змагальності та рівності сторін, оскільки позивачеві та його представникові були забезпечені необхідні та достатні можливості для доведення їхніх аргументів, зокрема для вияву недоліків позиції процесуальних опонентів, шляхом надання відзиву на апеляційну скаргу Міністерства (т. 2, а. с. 24-27), письмових пояснень щодо двох апеляційних скарг (т. 2, а. с. 122-141), а також усних пояснень і виступу у судових дебатах на судовому засіданні 5 лютого 2020 року (т. 2, а. с. 149-151; файл технічного запису 20190205-093421). Крім того, встановлене порушення не може тягнути скасування постанови апеляційного суду та задоволення позовних вимог.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      47. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      48. Оскільки касаційну скаргу позивач подав 13 лютого 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      49. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      50. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      51. З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати; ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, змінивши дату звільнення позивача з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року; в іншій частині позову - відмовити.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      52. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      53. До юрисдикції господарського суду за пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень).
      54. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      55. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
      56. Ця гарантія поширюється на випадки припинення трудового договору (договору контракту) з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України,усуваються шляхом зміни дати припинення трудових відносин на перший день після закінчення періоду непрацездатності чи відпустки.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою і третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення:
      2.1. Позов ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.
      Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року.
      2.2. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270735
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 352/1802/18
      Провадження № 14-72 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді - доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі - відповідач, Національне агентство), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Нікром Трейд Груп» - про усунення перешкод у користуванні майном
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року, постановлену суддею Хоминець М. М., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Пнівчук О. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Чоловік, який є підозрюваним у кримінальному провадженні, та його дружина у позові просять суд захистити їхнє право власності на майно, порушене, на їхню думку, безпідставним переданням цього майна Національному агентству для здійснення заходів з управління та перевищенням повноважень цим агентством щодо управління корпоративними правами в юридичних особах. Суди попередніх інстанцій вважали, що вжиті заходи у межах кримінального провадження не можна оскаржувати поза ним. Перед судом касаційної інстанцій постало питання про те, чи мають можливість сторона захисту у кримінальному провадженні й інші особи, майно яких передане відповідачеві для здійснення заходів з управління, отримати захист у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, чи такий захист можливий лише за негаторним позовом, заявленим за правилами цивільного судочинства.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. У вересні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовною заявою, у якій просили усунути перешкоди в користуванні майном, що перебуває в режимі спільної сумісної власності, шляхом припинення відповідачем «організації управління таким майном» (далі - майно):
      - земельною ділянкою з кадастровим номером 2625887800:02:006:0196, розташованою за адресою : Івано-Франківська область, Тисменицький район, Черніївська сільська рада;
      - 43/100 частинами домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ТзОВ «Водне плесо»;
      - корпоративними правами у вигляді 20 % статутного капіталу ТзОВ «Мережа супермаркетів «Плюс Бонус»;
      - корпоративними правами у вигляді 50 % статутного капіталу ТзОВ «Прикарпатська кераміка»;
      - корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ПП «Плюс 999»;
      - корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ТзОВ «Нікром груп ЛТД»;
      - корпоративними правами у вигляді 49,9 % статутного капіталу ТзОВ «Калуський Бровар».
      3. Мотивували позов так:
      3.1. 21 липня 2017 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва у кримінальному провадженні ухвалою наклав арешт на майно, а також на Ѕ квартири за адресою: АДРЕСА_2 (далі - квартира), і на Ѕ нежитлового приміщення № 51 за адресою: АДРЕСА_3 (далі - нежитлове приміщення).
      3.2. 30 травня 2018 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва ухвалою передав в управління відповідачу всі перелічені вище об`єкти.
      3.3. Передання майна відповідачеві є неправомірним, оскільки: в управління помилково перейшли раніше відчужені подружжям об`єкти нерухомості (квартира та нежитлове приміщення); таке передання відбулося без виділення частки ОСОБА_2 , а тому порушує право спільної сумісної власності, обмежує ОСОБА_1 у вільному володінні, користуванні та розпорядженні майном; передані в управління відповідачу активи були набуті подружжям задовго до вчинення дій, які Національне антикорупційне бюро України кваліфікує як кримінальне правопорушення.
      (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      4. 10 вересня 2018 року Тисменицький районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті провадження у справі. Мотивував ухвалу тим, що спір треба розглядати за правилами кримінального судочинства, бо до майна застосовані такі заходи забезпечення кримінального провадження як арешт та передання в управління відповідачу. Всі питання щодо таких заходів належить вирішувати у межах кримінального провадження.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 6 листопада 2018 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що усунення перешкод у користуванні майном шляхом припинення управління ним слід розглядати у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 3 грудня 2018 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаржиться на порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 28 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що ОСОБА_1 в апеляційній і касаційній скаргах зазначає про необхідність розгляду спору за правилами цивільного судочинства.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. ОСОБА_1 мотивувала касаційну скаргу так:
      8.1. КПК України не регулює повернення майна власнику у разі незаконного передання цього майна в управління, не захищає прав добросовісних набувачів, майно яких необґрунтовано перейшло в управління, не дозволяє усунути перешкоди у користуванні таким майном співвласнику, який не має стосунку до кримінального провадження.
      8.2. Стаття 174 КПК України стосується виключно арешту майна та не поширюється на передання активів в управління. Чинний КПК України не передбачає перегляд рішення про передання активів в управління ні в апеляційному, ні в іншому порядку, що є порушенням права особи на ефективний засіб юридичного захисту. Заперечення проти ухвали слідчого судді про передання майна в управління відповідачу можна подати лише в суді під час підготовчого провадження у кримінальній справі.
      8.3. Єдиною підставою припинення управління активами згідно зі статтею 174 КПК України є зняття арешту з майна. Вказана стаття не регулює відносини, коли обтяження у державному реєстрі прав на нерухоме майно відсутні, а майно перебуває в управлінні відповідача.
      8.4. Отже, через прогалини у правовому регулюванні відносин щодо скасування передання активів в управління відповідачу для відновлення порушених прав позивачів належним способом захисту є усунення перешкод у користуванні майном.
      9. 26 березня 2019 року ОСОБА_1 подала письмові пояснення, в яких вказала, що позивачі не оскаржують ухвали про арешт та про передання майна в управління відповідачу, а просять усунути перешкоди, які створені їм у користуванні майном. Тому справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 27 грудня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивує відзив так:
      10.1. Позов не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, за якими суд вирішує спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється, зокрема, за правилами кримінального судочинства.
      10.2. Предметом спору є активи, на які під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 5201000000000439 від 21 листопада 2016 року накладений арешт, а самі ці активи передані в управління відповідачу. Позивачі вважають, що передання активів в управління відповідачу було безпідставним. Тобто, вони не погоджуються з рішеннями, прийнятими у кримінальному провадженні. Надання їм оцінки у цивільній справі є неможливим.
      11. ОСОБА_2 відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо розгляду позову подружжя, один з членів якого є підозрюваним (обвинуваченим) у кримінальному провадженні, про усунення перешкод у користуванні майном (на яке накладений арешт і яке передане для здійснення заходів з управління арештованим майном) шляхом припинення відповідачем «організації управління таким майном». Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі, вважаючи, що, всі питання щодо арешту майна й управління ним належить вирішувати у межах кримінального провадження. ОСОБА_1 у касаційній скарзі стверджує, що у порядку кримінального судочинства позивачі не можуть захистити їхнє право власності, зокрема, через прогалини правового регулювання, а тому тільки цивільне судочинство може забезпечити ефективний захист порушеного права. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами не погоджується та вважає правильним висновок судів щодо юрисдикції за вимогами позивачів.
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      15. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      17. Суди попередніх інстанцій встановили такі обставини:
      17.1. 21 липня 2017 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва у кримінальному провадженні у справі № 760/12922/17 постановив ухвалу, за якою наклав арешт на майно підозрюваного ОСОБА_2
      17.2. 18 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року.
      17.3. 30 травня 2018 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва постановив ухвалу, за якою передав відповідачу в управління за договором на підставах, у порядку та на умовах, визначених статтями 19 і 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», майно підозрюваного ОСОБА_2 , на яке у кримінальному провадженні № 52016000000000439 від 21 листопада 2016 року за ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року (провадження № 1-кс/760/10540/17, справа № 760/12922/17) накладений арешт.
      17.4. 23 липня 2018 року Апеляційний суд міста Києва відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року, оскільки згідно зі статтею 309 КПК України зазначену ухвалу не можна оскаржити в апеляційному порядку. Аналогічно виснував Київський апеляційний суд, постановляючи 11 березня 2019 року ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 як власника майна, в інтересах якого діяв адвокат Пльотка П. Ю., на ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року.
      18. Процесуальними рішеннями, які, на думку позивачів, створюють їм перешкоди у користуванні майном, є ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року про арешт майна ОСОБА_2 і від 30 травня 2018 року про передання майна в управління відповідачу.
      19. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      20. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України).
      21. КПК України надає можливість сторонам кримінального провадження, а також іншим особам, прав та інтересів яких стосується процесуальне рішення, оскаржити останнє (зокрема, рішення слідчого судді) в порядку, визначеному цим кодексом (частина перша статті 24 КПК України).
      22. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України).
      23. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства (див. постанову від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (пункти 21, 37)). Так, якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).
      24. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 як сторона кримінального провадження реалізував право на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року про арешт майна. Крім того, з клопотанням про скасування арешту, накладеного ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року, ОСОБА_2 як обвинувачений у кримінальному провадженні звернувся до Вищого антикорупційного суду. Останній ухвалою від 2 березня 2020 року у справі № 760/17909/18 відмовив у задоволенні цього клопотання.
      25. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення за правилами КПК України 2012 року питання про скасування арешту, накладеного на майно у межах кримінального провадження, не створює можливості звернення з позовом про усунення перешкод у користуванні цим майном за правилами цивільного судочинства. Кримінальний процесуальний закон не передбачає обмеження права на повторне подання клопотання про скасування арешту майна. Тому з таким клопотанням ОСОБА_2 може знову звернутися у порядку, визначеному КПК України, аргументувавши необґрунтованість накладення арешту чи відсутність у ньому потреби.
      26. Якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. І такий порядок захисту прямо передбачений нормами КПК України та є ефективним. Разом з тим чинний ЦПК України не передбачає можливості такого захисту в порядку цивільного судочинства (див.постанови від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).
      27. Отже, ОСОБА_1 теж може звернутись із клопотанням про скасування арешту майна, навівши у порядку, передбаченому КПК України, аргументи щодо порушення її права власності. Стосовно твердження ОСОБА_1 про порушення її прав користуватися та розпоряджатися часткою у спільному майні подружжя Велика Палата Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 не позбавлена можливості вирішити за правилами цивільного судочинства питання поділу майна, що є спільній сумісній власності. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не є уповноваженою на захист прав на майно третіх осіб, які, за її словами, на момент накладення на нього арешту були його власниками (співвласниками), а саме прав ОСОБА_2 , а також тих осіб, яким подружжя ОСОБА_2 раніше відчужило квартиру та нежитлове приміщення.
      28. У касаційній скарзі ОСОБА_1 стверджує, що КПК України не регулює повернення майна власнику у разі незаконного передання цього майна в управління. А тому через відсутність у КПК України процедури оскарження судового рішення про передання майна в управління відповідачу ОСОБА_1 вважає, що її право власності на майно можна захистити лише за правилами цивільного судочинства. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає такі доводи необґрунтованими.
      29. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження (перше речення частини першої статті 170 КПК України). Арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди (частина друга статті 170 КПК України).
      30. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України. Відповідно до частини першої вказаної статті речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166 (тимчасовий доступ до речей і документів), 170-174 (арешт майна) цього кодексу. Речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України).
      31. Управління активами - це діяльність із володіння, користування та/або розпорядження активами, тобто забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості або реалізація таких активів чи передача їх в управління відповідно до цього Закону, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» у редакції, яка була чинною на час передання майна в управління відповідачеві; близький за змістом припис вказаний пункт має і в чинній редакції).
      32. Управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління (частина перша статті 21 вказаного Закону). Управління цими активами здійснюється на умовах ефективності, а також збереження та збільшення їх вартості (речення перше частини четвертої зазначеної статті).
      33. Отже, мета передання відповідачеві арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Іншими словами, передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України. Проте це не дозволяє ототожнювати арешт майна з переданням такого майна на зберігання як речового доказу у кримінальному провадженні, у тому числі з переданням майна для здійснення Національним агентством заходів з управління ним (див. постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 758/16546/18).
      34. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 оскаржив ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року про передання майна в управління відповідачу, однак апеляційний суду відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки таку ухвалу не можна оскаржити в апеляційному порядку. Слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва в ухвалі від 30 травня 2018 року на підставі статей 100, 170-173 КПК України визначив порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом їх передання в управління відповідачу. Слідчий суддя вказав, що застосування такого заходу спрямоване на усунення ризику неможливості виконання покарання у вигляді конфіскації майна ОСОБА_2 як підозрюваного у кримінальному провадженні № 5201000000000439 шляхом втрати, погіршення фізичного стану майна, зменшення його економічної вартості. Тобто, метою передання майна в управління було забезпечення реалізації завдання та досягнення мети арешту цього майна.
      35. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про припинення «організації управління» арештованим майном чи заходів з управління цим майном, вжитих для забезпечення його збереження та збереження його економічної вартості.
      36. У разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов`язаний погоджувати свої дії з власником таких активів (абзац п`ятий частини сьомої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).
      37. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов`язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість (речення перше частини четвертої статті 100 КПК України). Проте це не означає, що такій втраті чи знищенню під час вжиття заходів з управління арештованим майном неможливо запобігти. Оскільки ці заходи мають забезпечувати досягнення мети арешту, особи, вказані у частині першій статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості.
      38. У разі надходження винесеного у межах наданих законом повноважень рішення прокурора, а також судового рішення, що набрало законної сили, яким скасовано арешт прийнятих в управління активів, Національне агентство у триденний строк повертає їх законному власнику, а в разі їх реалізації - повертає одержані від цього кошти, а також проценти, нараховані як плата за користування банком такими коштами (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Отже, саме судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном.
      39. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі щодо відсутності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення «організації управління» арештованим майном і заходів з управління цим майном. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства.
      40. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
      41. Відсутність у позивачівюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені, на їхню думку, на підставі судових рішень, ухвалених у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні арештованим майном шляхом припинення «організації управління таким майном» відповідачем є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи про неналежність «організації управління» відповідачем арештованим майном або заходів з управління цим майном, вжитих для забезпечення його збереження та збереження його економічної вартості, може перевірити суд за правилами кримінального судочинства, зокрема під час розгляду клопотання про скасування арешту майна. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент касаційної скарги про те, що відсутність у КПК України інституту перегляду в апеляційному та касаційному порядку судового рішення про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передання в управління Національному агентству майна, яке є речовим доказом у цьому провадженні і на яке накладено арешт, є порушенням права особи на ефективний засіб юридичного захисту (див. також постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 758/16546/18).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      42. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      43. Оскільки ОСОБА_1 подала касаційну скаргу 3 грудня 2018 року, а її розгляд не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду розглядає цю скаргу за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності зазначеним Законом.
      44. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      45. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).
      46. Зважаючи на надану оцінку доводам касаційної скарги та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає цю скаргу необґрунтованою, а ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року - такими, які ухвалені з додержанням норм права. Тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
      47. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України).
      48. ОСОБА_1 подала касаційну скаргу 3 грудня 2018 року, а «письмові пояснення», які доповнюють доводи цієї скарги, - 26 березня 2019 року. Тому, враховуючи те, що необхідності у поданні таких пояснень не було, відповідно до статті 126 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду залишає їх без розгляду як такі, що подані зі спливом строку, визначеного частиною першою статті 390 та частиною першою статті 398 ЦПК України.
      (2.2) Щодо судових витрат
      49. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      50. Мета передання Національному агентству арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України, пункт 4 частини першої статті 1, частина перша, речення перше частини четвертої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України.
      51. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Особи, вказані в абзаці другому частини першої статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270697
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 753/22860/17
      Провадження № 14-88цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідачка) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 та державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвої Тетяни Михайлівни - про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визначення розміру частки у цьому майні члена подружжя, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визнання недійсним заповіту
      за касаційною скаргою відповідачки на постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О. та Левенця Б. Б.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 7 грудня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив :
      1.1. Визнати факт родинних відносин, а саме те, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - матір).
      1.2. Встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - батько), та ОСОБА_6 як чоловіка та дружини.
      1.3. Визнати будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - будинок) об`єктом спільної сумісної власності подружжя - батьків позивача - та визначити, що частка матері позивача у праві спільної сумісної власності на будинок становила Ѕ його частину.
      1.4. Встановити факт прийняття позивачем спадщини у вигляді ј частини будинку після смерті матері та визнати право власності позивача на цю частину будинку в порядку спадкування за законом.
      1.5. Визнати недійсним заповіт, складений 16 жовтня 2003 року батьком позивача та посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвою Т. М. за реєстровим номером 4-2038.
      2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :
      2.1. Позивач є сином ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , які перебували у шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_5 - його батько. Після смерті батьків залишилася спадщина - будинок, що належав батькові позивача на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, виданим 26 квітня 1974 року на підставі рішення виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 25 березня 1974 року № 209.
      2.2. Оскільки батьки позивача придбали будинок під час перебування у шлюбі, цей будинок був об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і матері позивача належала Ѕ частина цього будинку. Після смерті матері як її спадкоємці за законом першої черги батько позивача став власником ѕ частин будинку, а позивач успадкував ј частину будинку.
      2.3. Відповідачка (до зміни прізвища - ОСОБА_7 ), яка є сестрою позивача та спадкоємцем першої черги за законом, за адресою місця проживання померлої матері не проживала, до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері не зверталася, строк на прийняття спадщини не поновлювала.
      2.4. Після смерті батька позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, у відповідь на яку нотаріус повідомив, що 16 жовтня 2003 року батько позивача склав заповіт, згідно з яким заповів усе своє майно відповідачці.
      2.5. Батько позивача за життя зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, мав проблеми із зором, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними у момент складення заповіту від 16 жовтня 2003 року, що є підставою для визнання такого заповіту недійсним. Замість заповіту від 16 жовтня 2003 року треба брати до уваги заповіт від 2 серпня 1999 року, згідно з яким батько позивача заповів усе належне йому майно в рівних частках позивачу та відповідачці.
      2.6. У свідоцтві про смерть матері позивача її прізвище зазначене як « ОСОБА_8 », тоді як прізвище позивача та його батька згідно з паспортами - « ОСОБА_9 ». Тому для оформлення спадщини необхідно встановити факти родинних відносин позивача з ОСОБА_4 , а також останньої з ОСОБА_5 .
      3. 15 червня 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову. Просив накласти арешт на будинок, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 січня 2018 року. Мотивував заяву так :
      3.1. 19 січня 2018 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок. Оскільки існує ризик відчуження відповідачкою будинку, що ускладнить виконання рішення суду у випадку задоволення позову, на будинок слід накласти арешт.
      3.2. Пропозиції щодо зустрічного забезпечення відсутні, адже позивач офіційно зареєстрований за адресою місцезнаходження будинку, немає доказів незадовільного майнового становища позивача, а заявлене забезпечення позову не може завдати збитків відповідачці.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 15 червня 2018 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову. Мотивував ухвалу так :
      4.1. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, але й інших осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок застосування відповідних заходів.
      4.2. У задоволенні заяви позивача про забезпечення позову необхідно відмовити з огляду на приписи статей 149 і 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», враховуючи предмет спору, пропонований вид забезпечення позову, його співмірність з предметом спору, майно, на яке позивач просить накласти арешт, відсутність ризиків невжиття заходів забезпечення позову та доказів того, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 19 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва за результатами розгляду апеляційної скарги позивача прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року та наклав арешт на ј частину будинку, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 січня 2018 року. Мотивував постанову так :
      5.1. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоби гарантувати виконання у майбутньому рішення суду, і тільки у разі необхідності. Безпідставне застосування таких заходів може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
      5.2. Суд першої інстанції, розглядаючи заяву позивача про забезпечення позову, не перевірив, чи дійсно у позивача з відповідачкою є спір, чи існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; не з`ясував обсяг позовних вимог, дані про особу відповідачки, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати позивач, його вимогам.
      5.3. Матеріали справи підтверджують існування спору, а надані позивачем документи щодо отримання відповідачкою свідоцтва про право на спадщину - існування у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись будинком. Вказане суд першої інстанції не оцінив.
      5.4. Забезпечення позову спрямоване, насамперед, проти дій відповідачки, яка за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити, знецінити його тощо. Припущення позивача про те, що невжиття заходів забезпечення позову можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в разі задоволення позову є достатньо мотивованими.
      5.5. Обґрунтованими є доводи позивача про співмірність заявлених вимог і вартості будинку, проте відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову в повному обсязі. Зміст заявлених позовних вимог не дозволяє виснувати про доцільність накладення арешту на весь будинок, а лише у межах частки в розмірі ј будинку.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 17 жовтня 2018 року відповідачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року та залишити в силі ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 18 травня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував так:
      7.1. Необхідно відступити від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 щодо можливості оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову.
      7.2. Суд касаційної інстанції під час розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, неодноразово доходив висновку, що така постанова суду апеляційної інстанції може бути предметом перегляду судом касаційної інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України (див. ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2019 року у справі № 754/8595/18, від 1 серпня 2019 року у справі № 308/5395/19, від 24 вересня 2019 року у справі № 404/330/19, ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 308/1/15 та постанову цього суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/23242/17, а також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 379/226/19).
      7.3. Існує практика, коли суд касаційної інстанції відмовляв у відкритті касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України з тих підстав, що постанови апеляційного суду про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не підлягають касаційному оскарженню, оскільки переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції, за якою відмовлено у забезпеченні позову, відсутня в переліку ухвал, які можна оскаржити у касаційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції вважав, що постанова апеляційного суду, прийнята за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не може бути предметом перегляду в касаційному порядку (див. ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19, від 7 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 і від 8 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19).
      7.4. У касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її апеляційного перегляду. Визначальне значення має не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яку після апеляційного перегляду можна оскаржити у касаційному порядку.
      7.5. На підставі пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України переглядаються саме ухвали суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанови апеляційного суду. У касаційному порядку можна переглядати ухвали суду апеляційної інстанції, згідно з якими позов був забезпечений під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, а не у порядку оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Це, на думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,відповідає змісту частини другої статті 149 ЦПК України, згідно з якою забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      7.6. Поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на постанови апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову нівелює положення пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, який звужує перелік об`єктів касаційного оскарження.
      7.7. Не можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, якщо суд апеляційної інстанції скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову і згідно з власною постановою вжив заходи такого забезпечення. Можливість оскарження цієї постанови у статті 389 ЦПК України, яка регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачена.
      7.8. У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 5 вересня 2019 року про задоволення заяви фізичної особи про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. Розглянувши касаційну скаргу відповідача-юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду вважала, що можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлену за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову.
      8. Різниця у практиці суду касаційної інстанції щодо оскарження у касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не забезпечує розумну передбачуваність судових рішень. Тому слід відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Відповідачка мотивувала скаргу так :
      9.1. Позивач у заяві про забезпечення позову та суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не обґрунтували, що існує реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Відповідачка не вчиняла дії, що могли би підтверджувати її намір відчужити будинок, який є її єдиним житлом впродовж 10 років, зокрема, не зверталася з цього приводу до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж будинку.
      9.2. Наявність спору позивача з відповідачкою не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, як помилково вважав суд апеляційної інстанції. Позивач неодноразово подавав до відповідачки позови, які стосувалися будинку:
      8 червня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвали у справі № 753/10087/16-ц, згідно з якими залишив без розгляду первісний позов позивача до відповідачки про встановлення факту родинних відносин, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності та визнання заповіту недійсним і зустрічний позов відповідачки до позивача про встановлення факту прийняття спадщини;
      10 серпня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/11265/17, згідно з якою повернув позивачеві аналогічний позов;
      17 грудня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/15277/17, відповідно до якої повернув позивачеві аналогічний позов;
      у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває справа № 753/22860/17 за аналогічним позовом позивача до відповідачки;
      у провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває справа № 757/75086/17 за позовом позивача до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про захист прав споживачів, в якій відповідачка бере участь як третя особа.
      9.3. На час звернення відповідачки із заявою до нотаріуса у національних судах не було проваджень, пов`язаних із вирішенням спору про право власності на будинок, а тому в нотаріуса не було підстав для відмови у видачі відповідачці свідоцтва про право на спадщину.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 19 листопада 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Мотивував відзив тим, що після оформлення відповідачкою на підставі свідоцтва про право на спадщину права власності на будинок існує загроза відчуження нею спірного майна, що ускладнить виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог. Суд апеляційної інстанції, на думку позивача, обґрунтовано вважав, що у відповідачки як в одноособового власника будинку є можливість на власний розсуд розпорядитися будинком, щодо якого є спір.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      (1.1) Щодо можливості касаційного оскарження постанови апеляційного суду про забезпечення позову за наслідками перегляду ухвали про відмову у такому забезпеченні
      11. Апеляційний суд переглянув ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову та прийняв постанову, згідно з якою цю ухвалу скасував і вжив заходи забезпечення позову, наклавши арешт на ј частину будинку, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що постанова апеляційного суду про забезпечення позову, прийнята за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не може бути предметом касаційного перегляду. Велика Палата Верховного Суду з цим не погоджується.
      12. Відповідно до частини другої статті 352 ЦПК України у редакції, що була чинною на час апеляційного оскарження ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року, ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього кодексу.У частині першій останньої є відповідний перелік ухвал суду першої інстанції. Згідно з ним окремо від рішення суду в апеляційному порядку можна оскаржити ухвали суду першої інстанції, зокрема, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову (пункт 3), скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову (пункт 4).
      13. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу III ЦПК України з особливостями, зазначеними у статті 382 цього кодексу. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції (частини перша та друга статті 381 ЦПК України).
      14. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.Перелік судових рішень, що можуть бути оскаржені в касаційному порядку, наведений у частині першій статті 389 ЦПК України. Так, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті (які не підлягають касаційному оскарженню); 2) ухвали суду першої інстанції, вказані, зокрема, у пункті 3 частини першої статті 353 цього кодексу (щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову), після їх перегляду в апеляційному порядку; 3) ухвали суду апеляційної інстанції, зокрема, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення.
      15. Пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України звужує перелік об`єктів касаційного оскарження порівняно з переліком об`єктів оскарження апеляційного. Тому не всі ухвали суду першої інстанції, які можна оскаржити окремо від рішення суду в апеляційному порядку, можна оскаржити окремо від рішення суду і в касаційному порядку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на всі постанови апеляційного суду, прийняті за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, але не можуть бути оскаржені в касаційному порядку.
      16. Оскільки на ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її перегляду в апеляційному порядку за змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України можна подати касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що і прийняту за результатами перегляду вказаної ухвали постанову суду апеляційної інстанції, який таку ухвалу залишив без змін, теж можна оскаржити до суду касаційної інстанції.
      17. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на відсутність у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України серед ухвал суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, ухвали цього суду про відмову у забезпеченні позову (пункт 4 частини першої статті 353 ЦПК України), неможливим є як касаційне оскарження такої ухвали, так і касаційне оскарження постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду першої інстанції за наявності для цього підстав.
      18. У частині першій статті 353 ЦПК України серед об`єктів апеляційного оскарження виокремлені ухвали щодо забезпечення позову (пункт 3) і щодо відмови у забезпеченні позову (пункт 4). Тобто, за змістом зазначеного припису ухвалою щодо забезпечення позову є ухвала про таке забезпечення, а ухвалою щодо відмови у забезпеченні позову - ухвала про відмову у такому забезпеченні. Аналогічно згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України у касаційному порядку можливо оскаржити, зокрема, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, тобто про таке забезпечення, і неможливо оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції щодо відмови у забезпеченні позову, тобто про таку відмову. Іншими словами, у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції, яка передбачає вжиття заходів забезпечення позову. Тоді як ухвала, згідно з якою апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, касаційному оскарженню не підлягає.Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду апеляційної інстанції за наявності для цього підстав.
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є верховенство права, змагальність сторін і рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом (пункти 1, 2 і 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 129 Конституції України, частина перша статті 10 ЦПК України), одним із проявів якого є гарантування права на справедливий суд (справедливої судової процедури). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Така рівність прав гарантується, зокрема, тим, що у випадку вжиття заходів забезпечення позову за заявою позивача, судове рішення, яким вжиті такі заходи забезпечення позову, може оскаржити відповідачка. Причому для гарантій рівності сторін, змагальності та справедливої судової процедури важливо, щоби така можливість оскарження була як у випадку вжиття заходів забезпечення позову у суді першої інстанції, так і у випадку такого вжиття в апеляційному суді. Якщо допустити, що у касаційному порядку може бути оскаржена ухвала апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України) та не може бути оскаржена постанова цього суду, згідно з якою скасована ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову та вжиті заходи такого забезпечення, дія принципів верховенства права, змагальності та рівності сторін буде обмеженою.
      20. Забезпечення позову є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів, насамперед, відповідача в інтересах забезпечення належного виконання в майбутньому рішення суду щодо суті спору. Незважаючи на відмінність форми судового рішення, в якій апеляційний суд може вирішити питання про забезпечення позову, за юридичними наслідками постанова апеляційного суду, згідно з якою він скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову та вжив певні заходи забезпечення позову, а також ухвала суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлена за наслідками розгляду відповідної заяви учасника справи, не відрізняються.
      21. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки процесуальний закон допускає можливість касаційного оскарження ухвали апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову, то неможливість касаційного оскарження постанов апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову лише на тій підставі, що не може бути оскаржена у касаційному порядку за пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову (яку відповідачка у цій справі і не оскаржує), не відповідатиме основним засадам (принципам) цивільного судочинства. Таке застосування приписів ЦПК України, за якого право на касаційне оскарження постанови апеляційного суду, прийнятої за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, не залежить від того, чи забезпечив позов апеляційний суд, а залежить від того, чи зробив це суд першої інстанції, може на тривалий час позбавити відповідача чи інших осіб, прав, свобод або інтересів яких стосуються вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову, можливості судового контролю над цією постановою апеляційного суду. Більше того, за означеного підходу, якщо позов забезпечив суд першої інстанції, відповідач чи інші особи, прав, свобод або інтересів яких стосуються вжиті цим судом заходи такого забезпечення, мають право як апеляційного оскарження вказаного судового рішення, так і касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, який залишив в силі ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову. Натомість, не матимуть права оскарження, якщо суд першої інстанції позов не забезпечив, а його ухвалу скасував апеляційний суд і вжив заходи забезпечення позову.
      22. Тому Велика Палата Верховного Суду не може погодитися із тим, що, як зазначив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 травня 2020 року, визначальним для можливості касаційного оскарження є не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав саме ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яку після апеляційного перегляду можна оскаржити в касаційному порядку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що до касаційного суду також можна оскаржити постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, прийняті за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.
      23. Оскільки за змістом пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України відсутня процесуальна можливість оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у забезпеченні позову, так само неможливим є касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви. Таке обмеження не позбавляє учасника справи права на повторне звернення із заявою про забезпечення позову до суду першої інстанції за наявності для цього підстав.
      24. З огляду на викладене у касаційному порядку можна оскаржити не тільки ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та прийняту за результатами її перегляду постанову апеляційного суду про залишення цієї ухвали без змін, але й постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову. Обмеження права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про відмову у забезпеченні позову, постанови суду апеляційного суду, згідно з якою відмовлено у забезпеченні позову за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову чи залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не нівелюють для учасника справи можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ настільки, щоби завдати шкоди самій суті цього права.
      (1.2) Щодо відступу від висновку Верховного Суду
      25. Згідно з постановою від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 5 вересня 2019 року про задоволення заяви фізичної особи про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. В ухвалі від 18 травня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав про наявність підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18. Проте з огляду на сформульовані вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від її попереднього висновку немає.
      26. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      27. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц(пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59)).
      28. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 755/10786/16-ц сформулював висновок, згідно з яким визначальним при вирішенні питання про можливість касаційного оскарження є не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яка після апеляційного перегляду може бути оскаржена в касаційному порядку.
      29. З огляду на висновки щодо застосування норм процесуального права, сформульовані у цій постанові у справі № 753/22860/17, а також на невідповідність висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, тому висновку, який сформулював Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від15 травня 2019 року у справі № 755/10786/16-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що слід відступити від зазначеного висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
      30. Критерієм для касаційного оскарження постанов апеляційного суду за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про забезпечення позову або про відмову у такому забезпеченні є зміст дій апеляційного суду, а саме те, чи підтримав він висновки суду першої інстанції про забезпечення позову, або чи забезпечив позов за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо на питання відповісти ствердно, відповідні постанови апеляційного суду можуть бути предметом касаційного оскарження. Іншими словами, крім ухвали суду апеляційної інстанції про забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України), у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та постанову апеляційного суду про залишення зазначеної ухвали без змін, а також постанову апеляційного суду про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо апеляційний суд погодився з відмовою суду першої інстанції у забезпеченні позову чи скасував вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, учасник справи, який подавав заяву про вжиття таких заходів до суду першої інстанції, за наявності підстав не позбавлений можливості знову подати відповідну заяву до цього суду.
      (1.3) Щодо вжиття заходів забезпечення позову у цій справі
      31. Позивач звернувся із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на будинок. Мотивував заяву, зокрема, тим, що відповідачка може розпорядитися будинком, і це у разі задоволення позовних вимог утруднить виконання судового рішення.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_5 - його батько. Після смерті батьків залишилася спадщина - будинок, що належав батькові позивача на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, виданим 26 квітня 1974 року на підставі рішення виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 25 березня 1974 року № 209.
      32.2. 2 серпня 1999 року батько позивача склав заповіт, яким заповів все належне йому на день смерті майно в рівних частинах позивачу та відповідачці, а 16 жовтня 2003 року - інший заповіт, яким заповів все належне йому на день смерті майно відповідачці. 19 січня 2018 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок.
      33. Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачені статтею 150цього кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      34. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення (частини сьома та восьма статті 158 ЦПК України).
      35. Отже, за змістом наведених вище приписів умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.
      36. Позов забезпечується, зокрема, шляхом накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України). Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
      37. Цей спір стосується, зокрема, майнових прав на ј частину будинку. Апеляційний суд встановив, що відповідачка під час розгляду справи зареєструвала право власності на будинок. Тому через ризик його відчуження на користь третіх осіб невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту ј частини будинку може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у випадку задоволення його позову. Те, що відповідачка проживає у будинку впродовж десяти років і після державної реєстрації її права власності на нього ще не вчинила дії, що могли би підтвердити намір відчужити будинок, зокрема, не зверталася до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно розпорядитись будинком, якщо не вжити заходи забезпечення позову. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував апеляційний суд, є домірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час лише щодо частини, якої стосується спір.
      38. Ініціювання позивачем інших судових справ із вимогами до відповідачки та розгляд судами тих справ, які відповідачка вважає подібними до справи № 753/22860/17, за визначених процесуальним законом умов можуть зумовлювати настання інших процесуальних наслідків, ніж відмова у задоволенні заяви про забезпечення позову. Підстав вважати, що позивач зловживає правом на звернення із такою заявою у Великої Палати Верховного Суду немає.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      39. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      40. Оскільки відповідачка подала касаційну скаргу у жовтні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      41. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      42. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року).
      43. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року прийнята з додержанням норм процесуального права. А тому її слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      44. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      45. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідачку.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      46. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані, зокрема, у пункті 3 частини першої статті 353 цього кодексу (щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову), після їх перегляду в апеляційному порядку; 3) ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення (частина перша статті 389 ЦПК України).
      47. До суду касаційної інстанції можна оскаржити як ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її перегляду в апеляційному порядку, так і прийняту за результатами перегляду вказаної ухвали постанову суду апеляційної інстанції, який таку ухвалу залишив без змін. Крім того, у касаційному порядку можливо оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції, яка передбачає вжиття заходів забезпечення позову, а також постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.
      48. Критерієм для касаційного оскарження постанов апеляційного суду за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про забезпечення позову або про відмову у такому забезпеченні є зміст дій апеляційного суду, а саме те, чи підтримав він висновки суду першої інстанції про забезпечення позову, або чи забезпечив позов за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо на питання відповісти ствердно, відповідні постанови апеляційного суду можуть бути предметом касаційного оскарження.
      49. Неможливим є касаційне оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, згідно з якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
      2. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270719