Постанова КАС про відмову Порше Мобіліті у стягненні заборгованості за кредитним договором у зв'язку з пропуском поовної давності після звернення стягнення на предмет застави


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110

факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Унікальний номер справи № 759/17465/18 Апеляційне провадження № 22-ц/824/7772/2020

Головуючий у суді першої інстанції - Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Оніщук М.І.,

судді Шебуєва В.А., Крижанівська Г.В.,

секретар Ющенко Я.М.,

за участю:

представника позивача Чередніченка М .М. ,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2018 року ТОВ «Порше Мобіліті» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , згідно з яким просило:

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість за кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924 грн. 86 коп.;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. 00 коп.;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» судовий збір у розмірі 16 843 грн. 87 коп.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними.

Відповідно до п. 1.4 Загальних умов кредитування термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року.

Також, згідно з п. 1.6 Загальних умов кредитування зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва.

Разом з тим, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором, позивачем було надіслано на адресу його проживання вимогу (повідомлення) від 17.02.2015 року щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за договором у загальному розмірі 543 333 грн. 32 коп.

Однак, позивач вказував, що вищенаведена вимога про дострокове повернення кредиту відповідачем була проігнорована.

За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що станом на 12.10.2018 року загальна заборгованість відповідача за кредитним договором становить 1 122 924 грн. 86 коп., позивач звернувся до суду з цим позовом, який просив задовольнити.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.09.2019 року у задоволенні позову відмовлено (т. 2, а.с. 39-48).

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Так, в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки у зв`язку з вчиненням виконавчого напису від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, у позивача не було підстав звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості.

При цьому, вказує, що, незважаючи на документальне підтвердження заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, в порушення вимог ЦК України, безпідставно відмовив у її стягненні з відповідача (т. 2, а.с. 51-65).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28.04.2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження у справі та надано учасникам справи строк для подання відзиву (т. 2, а.с. 87, 88).

22.05.2020 року до суду надійшов відзив відповідача на апеляційну скаргу (т. 2, а.с. 93-100).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 01.06.2020 року справу призначено до розгляду (а.с. 107, 108).

В судовому засіданні представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними.

При цьому, підписуючи вказаний кредитний договір, відповідач підтвердив свою згоду на те, що договір між сторонами складають цей Кредитний договір, загальні умови кредитування, Графік погашення кредиту, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані сторонами у відношенні Кредиту.

Як передбачено п. 1.6 Загальних умов кредитування, зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва.

Крім того, відповідно до п.п. 10.1 Загальних умов кредитування між ПАТ «СК «Українська страхова група», як страховиком, та ОСОБА_2 , як страхувальником, було укладено Договір добровільного страхування № 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 року. Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті».

Умовами п. 10.4 Загальних умов кредитування передбачено, що додатковий кредит надається компанією позичальнику шляхом перерахування компанією на користь страхової компанії, зазначеної у Кредитному договорі або документі, грошових коштів за страхові премії відповідно до Договору страхування, що підлягають сплаті компанією рівними місячними платежами.

Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.

Звертаючись до суду, позивач, в обґрунтування заявлених позовних вимог, посилався на те, що станом на 12.10.2018 року відповідач має перед ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість у розмірі 1 122 924 грн. 86 коп., яка складається з:

- простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568 грн. 63 коп., з яких: 59 565 грн. 90 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за кредитом; 6 816 грн. 43 коп. - сума 3 % річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом; 45 186 грн. 30 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом;

- простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом у сумі 187 625 грн. 95 коп., з яких: 146 732 грн. 57 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим кредитом; 8 687 грн. 67 коп. - сума 3 % річних за час прострочення за додатковим кредитом; 29 787 грн. 59 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим кредитом; 2 418 грн. 12 коп. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим кредитом;

- заборгованості з дострокового повернення кредиту у сумі 765 383 грн. 13 коп., з яких: 507 017 грн. 19 коп. - сума заборгованості за кредитом; 184326 грн. 10 коп. - сума заборгованості по процентам; 74 040 грн. 02 коп. - сума 3 % річних;

- штрафу на підставі п. 8.2 кредитного договору у розмірі 20% суми кредиту, який складає 42 817 грн. 75 коп.;

- штрафу на підставі п. 8.3 кредитного договору, який складає 6 854 грн. 13 коп.;

- збитків на підставі п. 8.5 кредитного договору у розмірі 8 675 грн. 09 коп.

Так, відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Крім того, ст. 530 ЦК України визначає, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як вбачається зі змісту п. 1.4 Загальних умов кредитування, термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. До 10 числа кожного місяця компанія надсилає позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту.

Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.

При цьому, відповідно до п. 3.2.1 Договору про внесення змін/Додаткова угода № 1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору № 50008196 від 15.04.2013 року, сторони погодили, що компанія має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання кредитного договору у випадку порушення позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць.

Як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача 16.09.2014 року.

Отже, враховуючи те, що перша прострочка за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, а право дострокового повернення кредиту за вимогою компанії встановлений згідно з п. 3.2.1 додаткової угоди в один календарний місяць з дня виникнення прострочення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року.

Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах кого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом положень ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).

При цьому, виходячи з аналізу положень ст.ст. 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного з щомісячних платежів.

Тобто, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Крім того, як роз`яснила Велика палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 року, якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Таким чином, встановивши, що про порушення свого права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року, про те пред`явив свої позовні вимоги до відповідача лише у жовтні 2018 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування заявлених відповідачем наслідків пропуску строку позовної давності та відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором.

Водночас, слід наголосити, що позивач, направивши відповідачу вимогу від 17.02.2015 року про дострокове погашення всієї суми кредиту, змінив строк виконання основного зобов`язання, а до суду звернувся з цим позовом лише 31.10.2018 року (т. 1, а.с. 142), тобто поза межами трирічного строку позовної давності.

Доводи апелянта про безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом через наявність виконавчого напису нотаріуса від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач не був обмежений у можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису звернутися до суду із позовом про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором.

При цьому, звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису не перериває строку позовної давності.

Більш того, як вбачається, під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не заперечував факту пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом та просив визнати поважними причини такого пропуску саме з підстав звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису від 08.04.2015 року.

Щодо стягнення з відповідача збитків у розмірі 8 675 грн. 09 коп., які, на думку позивача, було понесені останнім у зв`язку з укладенням із ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» Договору про надання колекторських послуг від 01.08.2011 року щодо забезпечення звернення стягнення на предмет застави в позасудовому порядку, слід зазначити, що, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем не було надано доказів, які б свідчили про те, що, в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення прав позивача.

Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, а рішення суду без змін.

Також слід зазначити, що у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені позивачем судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 14 липня 2020 року.

Суддя-доповідач М.І. Оніщук

Судді В.А. Шебуєва

Г.В. Крижанівська

Джерело: ЄДРСР 90410573

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Це наша справ. Суд з врахуванням позиції ВП-ВС зазначив, що перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Водночас, слід наголосити, що позивач, направивши відповідачу вимогу від 17.02.2015 року про дострокове погашення всієї суми кредиту, змінив строк виконання основного зобов`язання, а до суду звернувся з цим позовом лише 31.10.2018 року (т. 1, а.с. 142), тобто поза межами трирічного строку позовної давності.

Доводи апелянта про безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом через наявність виконавчого напису нотаріуса від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач не був обмежений у можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису звернутися до суду із позовом про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором.

При цьому, звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису не перериває строку позовної давності.

Крім того, було відмовлено і у стягненні збитків за надання колекторських послуг щодо забезпечення звернення стягнення на предмет застави в позасудовому порядку, слід зазначити, у зв'язку з тим, що позивачем не було надано доказів, які б свідчили про те, що, в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення прав позивача.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 469/1044/17
      Провадження № 14-317цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) в інтересах держави до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі також - Коблівська сільрада), ОСОБА_1 (далі - первинний набувач), ОСОБА_2 (далі - проміжна набувачка), ОСОБА_3 (далі - кінцевий набувач) про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння
      за касаційною скаргою кінцевого набувача на заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року, ухвалене суддею Старчеус О. П., і постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Бондаренко Т. З., Данилової О. А., Шаманської Н. О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Справу ініціював прокурор, звернувшись до суду в інтересах держави. Він стверджував, що Коблівська сільрада протиправно передала земельну ділянку водного фонду у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Суди двох інстанцій повністю погодилися з доводами прокурора. Визнали протиправними та скасували два рішення Коблівської сільради, визнали недійсним і скасували виданий первинному набувачеві державний акт на право власності на земельну ділянку та витребували її від кінцевого набувача. Останній подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має з`ясувати: 1) в якій юрисдикції розглядати вимоги про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради? 2) чи має прокурор право заявити позов в інтересах держави в особі територіальної громади села та чи потрібно було для цього інформувати Коблівську сільраду про наявність підстав для звернення до суду? 3) чи дотримали суди, задовольняючи позов, принципи правомірного втручання у право мирного володіння майном?
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. У липні 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом, у якому просив:
      2.1. Визнати незаконними та скасувати рішення Коблівської сільради № 10 від 26 грудня 2012 року (далі також - рішення № 10) у частині затвердження проєкту із землеустрою та надання у власність первинному набувачу земельної ділянки площею 0,0570 га (пасовища) для ведення садівництва із земель, не наданих у власність і постійне користування, у межах села Коблеве Коблівської сільради.
      2.2. Визнати незаконним і скасувати рішення Коблівської сільради № 31 від 10 квітня 2015 року (далі також - рішення № 31) у частині затвердження первинному набувачеві проєкту із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295 з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, що є категорією земель житлової та громадської забудови.
      2.3. Визнати недійсним і скасувати виданий первинному набувачеві державний акт від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582 (далі - державний акт) на право власності на земельну ділянку площею 0,0570 га з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295 у межах села Коблеве Коблівської сільради (далі також - земельна ділянка).
      2.4. Витребувати від кінцевого набувача у власність Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільради земельну ділянку.
      3. Позов мотивував такими обставинами:
      3.1. 26 грудня 2012 року згідно з рішенням № 10 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку.
      3.2. 29 грудня 2012 року на підставі рішення № 10 відділ Держкомзему у Березанському районі Миколаївської області видав первинному набувачеві державний акт.
      3.3. 10 квітня 2015 року згідно з рішенням № 31 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування (категорія земель - землі житлової та громадської забудови).
      3.4. 24 квітня 2015 року реєстраційна служба Березанського районного управління юстиції зареєструвала право власності первинного набувача на земельну ділянку (запис № 94844116).
      3.5. 23 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 302 первинний набувач продав земельну ділянку проміжній набувачці, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис № 13863662.
      3.6. 21 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 433 проміжна набувачка продала земельну ділянку кінцевому набувачу, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис № 14304879.
      3.7. Земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги Чорного моря у зоні рекреації. Зміна цільового призначення та продаж земельних ділянок прибережних захисних смуг законодавством не передбачено. Надання такої земельної ділянки у власність суперечить вимогам земельного законодавства.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 7 вересня 2017 року Березанський районний суд Миколаївської області ухвалив заочне рішення, згідно з яким позов задовольнив. Мотивував рішення так:
      4.1. Передання земельних ділянок прибережних захисних смуг у приватну власність та в оренду для потреб, не зазначених у частині четвертій статті 59 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), законодавство України не передбачає.
      4.2. Будівництво об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування на земельній ділянці суперечить земельному та водному законодавству, містобудівній документації, чинним будівельним нормам, державним стандартам і правилам. Коблівська сільрада всупереч законодавству передала у приватну власність та змінила цільове призначення земельної ділянки, що знаходиться у межах прибережної захисної смуги, надавши цю ділянку для потреб, не передбачених у ЗК України.
      4.3. З огляду на зазначене на підставі частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) прокурор обґрунтовано просить витребувати на користь територіальної громади земельну ділянку в особи, яка не мала права її відчужувати.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 1 червня 2018 року Апеляційний суд Миколаївської області прийняв постанову, за якою залишив без змін заочне рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так:
      5.1. Підставами позову прокурор зазначив порушення прав територіальної громади рішеннями Коблівської сільради, яка є відповідачем у справі, а також інтересів держави без визначення органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції, у тому числі і щодо звернення до суду. У цій справі прокурор набув прав позивача.
      5.2. Справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства, про що також вказав апеляційний суд в ухвалі від 1 червня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання кінцевого набувача про закриття провадження у частині вимог про визнання незаконними та скасування рішень № 10 та № 31.
      5.3. Землі прибережних захисних смуг перебувають виключно у державній або комунальній власності та можуть надаватись у передбаченому законом порядку лише у користування фізичних і юридичних осіб та лише для цілей, визначених земельним і водним законодавством.
      5.4. Відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги. Тому відсутність згаданого проєкту не може підтверджувати правомірність передання у приватну власність земельної ділянки, розташованої у нормативно визначеній смузі від урізу води. Згідно з відомостями Національної кадастрової системи відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м.
      5.5. Первинний набувач набув право власності на земельну ділянку прибережної захисної смуги, яку не могла набути фізична та юридична особа, внаслідок незаконних рішень Коблівської сільради, тобто у спосіб, який лише за формальними ознаками мав вигляд законного.
      5.6. Витребування земельної ділянки та повернення її у комунальну власність з урахуванням незаконного набуття права власності на цю ділянку не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. Тому таку ділянку можна витребувати у кінцевого набувача як незаконного володільця відповідно до статті 388 ЦК України.
      5.7. Уматеріалах справи відсутні докази отримання прокурором рішень Коблівської сільради № 10 і № 31. Відомостей про те, що земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Чорного моря, у тексті тих рішень нема. У 2012 - 2013 роках заяви та повідомлення про порушення законності зазначеними рішеннями Коблівської сільради до органів прокуратури не надходили. Про незаконність дій цієї сільради з прийняття рішень № 10 і № 31 прокурор довідався під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016150000000137, зареєстрованому 17 червня 2016 року за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Коблівської сільради під час прийняття рішень про надання у приватну власність земельних ділянок. Оскільки прокурор звернувся з позовом у липні 2017 року, то позовну давність, строк якої встановлений статтею 257 ЦК України, не пропустив.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У липні 2018 року кінцевий набувач звернувся з касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року і прийняти нове рішенняпро відмову у задоволенні позовних вимог.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що у касаційній скарзі є довід про порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Кінцевий набувач мотивував касаційну скаргу так:
      8.1. Суди не звернули увагу на те, що прокурор, обґрунтовуючи порушення інтересів держави, фактично звернувся з позовом в інтересах територіальної громади. Повноважень на представництво прокурором інтересів територіальної громади законодавство не передбачає.
      8.2. Порушенням процесуальних норм є те, що заяву про забезпечення позову суд першої інстанції розглядав без виклику й участі кінцевого набувача Копію ухвали про забезпечення позову суд відповідачам не надсилав.
      8.3. Суд апеляційної інстанції порушив припис частини восьмої статті 83 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки долучив до матеріалів справи новий доказ - Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, - без зазначення будь-яких причин неможливості його подання до суду першої інстанції.
      8.4. Вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині необхідно закрити.
      8.5. Суди не сприяли повному та всебічному розгляду справи, оскільки у матеріалах справи немає будь-яких заяв Коблівської сільради щодо суті спору. Замість спонукання апеляційним судом останньої до виконання обов`язків відповідача у цивільному процесі, суд апеляційної інстанції з власної ініціативи «витребував від органів архітектури містобудівну документацію та пояснення якісь».
      8.6. Позовна давність щодо оскарження рішення № 10 Коблівської сільради спливла 27 січня 2016 року, оскільки її перебіг почався через один місяць з дня його прийняття. Прокурор повинен був в межах вказаного місячного строку здійснити перевірку законності прийнятого рішення відповідно до пункту 10 наказу Генерального прокурора України від 12 квітня 2011 року № 3гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України» та пункту 3.1 наказу Генерального прокурора України від 7 листопада 2012 року № 3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів».
      8.7. До спірних правовідносин треба застосувати Закон України «Про курорти». Село Коблеве є курортом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року № 1576. Тому забудова та розміщення об`єктів курортного призначення у цьому населеному пункті має відбуватись з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Мета використання земельної ділянки («виправлене цільове використання») для будівництвай обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування повністю відповідає режиму земель рекреаційного призначення.
      8.8. Суди безпідставно не врахували висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висловлених у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), щодо відсутності будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування у зв`язку з позбавлення права на земельну ділянку.
      (2) Доводи прокурора
      9. 11 вересня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити судові рішення без змін. Мотивував так:
      9.1. Враховуючи те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є відповідачем, незаконного рішення, прокурор самостійно звернувся до суду як позивач в інтересах держави, які виражаються в інтересах членів територіальної громади як власника земельної ділянки.
      9.2. Доводи касаційної скарги про незаконність ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову є неприйнятними, оскільки цю ухвалу можна було оскаржити окремо від рішення суду, проте відповідачі не оскаржили.
      9.3. Аргумент кінцевого набувача у касаційній скарзі про те, що справу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, є необґрунтованим і суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 363/2449/14, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16, від 18 квітня 2018 року у справі № 381/3752/16, про те, що у разі прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про передання земельних ділянок у власність чи в оренду подальше оскарження правомірності набуття особою земельної ділянки має відбуватися за правилами цивільного (господарського) судочинства, оскільки існує спір про цивільне право.
      9.4. Перебіг позовної давності починається з моменту, коли прокурор довідався про невідповідність оскаржених рішень Коблівської сільради вимогам закону. Прокурору стало відомо про незаконне відчуження цією радою земельної ділянки на узбережжі Чорного моря у червні 2016 року, а позов подав у 2017 році. Тому позовну давність не пропустив.
      (3) Доводи кінцевого набувача у відповіді на відзив прокурора
      10. У жовтні 2018 року кінцевий набувачподав відповідь на відзив, у якій вказав, що викладені у відзиві на касаційну скаргу доводи є необґрунтованими, бо органи прокуратури перевіряли законність рішень Коблівської сільради ще у лютому 2012 року, що підтверджує «запит-вимога прокуратури від 12 лютого 2012 року». Тому саме з того часу необхідно відраховувати перебіг позовної давності.
      (4) Доводи інших учасників справи
      11. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Кінцевий набувач у касаційній скарзі заявив про наявність юрисдикції адміністративного суду для розгляду вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради. Прокурор у відзиві вказав, що суди правильно розглянули всі вимоги за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом прокурора погоджується.
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункт 1 частини першої статті 15).
      15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      16. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).
      18. Суб`єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).
      19. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).
      20. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.
      21. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
      22. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
      23. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій:
      23.1. 26 грудня 2012 року Коблівська сільрада прийняла рішення № 10, згідно з яким, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку. Він на підставі вказаного рішення отримав державний акт від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582.
      23.2. 10 квітня 2015 року Коблівська сільрада прийняла рішення № 31, зокрема, про зміну цільового призначення земельної ділянки, з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
      24. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.
      25. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
      26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин можна оспорювати з погляду його законності, а вимогу про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядати за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, яких стосується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та заявляти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою такого позову є оскарження речового права (права власності), що виникло у фізичної особи внаслідок реалізації відповідного рішення ради. Тобто, якщо на підставі рішення органу місцевого самоврядування фізична особа набула речове право на земельну ділянку, вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 25-28), від 20 березня 2019 року у справі № 756/5081/14-ц (пункт 32), від 3 липня 2019 року у справі № 756/5080/14-ц (пункт 37), від 16 червня 2020 року у справі № 554/9719/18)).
      27. Прокурор просив повернути земельну ділянку Коблівській об`єднаній територіальній громаді шляхом витребування її у кінцевого набувача-фізичної особи. А, крім того, визначив Коблівську сільраду одним зі співвідповідачів, оскільки оскаржив її рішення № 10 у частині передання первинному набувачеві у власність земельної ділянки, державний акт, рішення № 31, згідно з яким, за твердженням прокурора та судів попередніх інстанцій, Коблівська сільрада незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки. Отже, позовні вимоги, заявлені до цього відповідача, спрямовані на оскарження правомірності передання такої ділянки у власність первинному набувачеві та правомірності зміни її цільового призначення. З огляду на зміст спірних правовідносин, їхній суб`єктний склад і взаємопов`язаність позовних вимог цей спірслід у цілому вирішувати за правилами цивільного судочинства.
      28. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що аргумент кінцевого набувачапро розгляд позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень № 10 та № 31 за правилами адміністративного судочинства правильно відхилив суд апеляційної інстанції в ухвалі від 1 червня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання кінцевого набувача про закриття провадження у справі у частині зазначених вимог.
      (1.2) Щодо повноважень прокурора
      29. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      30. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
      31. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      32. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 76)). Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).А відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      33. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову).Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу (абзац третій тієї ж статті).
      34. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 70)).
      35. ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).
      36. Суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке:
      36.1. Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.
      36.2. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.
      37. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України).
      38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що прокурор оскаржив рішення Коблівської сільради, саме тому визначивши останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40)). Проте за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 77-83)).
      (1.3) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою
      39. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
      40. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
      41. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
      42. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
      42.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
      42.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
      42.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
      43. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      (1.3.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі?
      (1.3.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки
      44. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт «є» частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 Водного кодексу України (далі - ВК України)).
      45. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього Кодексу). А частина друга статті 59 ЗК України передбачає можливість передання земель водного фонду у приватну власність тільки у випадку безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Інших випадків, за яких можна набути право приватної власності на земельні ділянки водного фонду, у ЗК України немає. З огляду на вказане висновки судів попередніх інстанцій про повну неможливість передання у приватну власність земель водного фонду є помилковими.
      46. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду єдиним випадком.Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині другій статті 59, пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.
      47. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
      48. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина дев`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).
      49. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
      50. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
      51. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень). З 13 червня 2013 року визначений у частині четвертій статті 59 ЗК України перелік цілей передання в оренду прибережних захисних смуг доповнений метою догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд, а з 1 липня 2013 року після слів «рибогосподарських потреб» частина четверта доповнена словами «(у тому числі рибництва (аквакультури)». Таким чином, для туристичних і рекреаційних цілей земельну ділянку у прибережній захисній смузі фізична особа могла отримати в оренду, але не у приватну власність.
      52. Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва військових та інших оборонних об`єктів, об`єктів, що виробляють енергію за рахунок використання енергії вітру, сонця і хвиль, об`єктів постачання, розподілу, передачі (транспортування) енергії, а також санаторіїв, дитячих оздоровчих таборів та інших лікувально-оздоровчих закладів з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією, гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд (частина перша статті 90 ВК України). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
      53. Суди встановили, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м(т. 1, а. с .32-34)). З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема інший режим та цільове призначення земельної ділянки, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій.
      54. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції правильно виснував про те, що відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 63.2), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 41)).
      55. У касаційній скарзі є довід про те, що цільове призначення земельної ділянки повністю відповідає призначенню земель рекреаційного призначення, а оскільки с. Коблеве є курортом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року № 1576, то забудова та розміщення об`єктів курортного призначення у цьому населеному пункті має відбуватись з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про курорти».
      56. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України у постанові №1576, яка 25 лютого 2017 року втратила чинність, визначив перелік населених пунктів, віднесених до курортних, для цілей справляння плати за землю, а не для визначення цільового призначення земельних ділянок і порядку їхньої забудови у відповідних населених пунктах. Окрім того, суд апеляційної інстанції установив, що на земельній ділянці знаходиться тимчасова споруда, столи та стільці, «торгівельні зонти для комерційної діяльності»; будівельні роботи на момент огляду не проводилися, будівельні матеріали, споруди й об`єкти нерухомості відсутні (т. 1, а. с. 23-25).
      57. Земельні ділянки курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови курорту (частина друга статті 13 Закону України «Про курорти»).
      58. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації (частина п`ята статті 88 ВК України).
      59. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»).
      60. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
      61. Суди установили, що містобудівною документацією, чинною на момент прийняття рішення № 10, був затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112 Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, (т. 1, а. с. 287-300). Згідно з цим проєктом земельна ділянка знаходиться у «зоні рекреації», в якій можливе розміщення баз відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, піонертаборів, таборів праці, пляжів, пам`яток археології тощо. Суди також вказали, що згідно з рішенням від 16 грудня 2014 року за № 28 Коблівська сільрада затвердила Генеральний план с. Коблеве (т. 1, а. с. 231), відповідно до якого земельна ділянка «розташована на території рекреаційних закладів». Проте поняття «зона рекреації» та «територія рекреаційних закладів» не вказують на категорію земельної ділянки за цільовим призначенням. Так, згідно з листом Управління містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації від 5 липня 2017 року земельна ділянка перебуває в зоні рекреації, а її цільове призначення під час відведення первинному набувачеві (землі сільськогосподарського призначення) та після подальшої зміни такого призначення (землі житлової та громадської забудови) не відповідало чинній на той час містобудівній документації (т. 1, а. с. 26).
      62. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, правильно застосували приписи ЗК України та ВК України щодо цільового призначення земельної ділянки. Хоча суд апеляційної інстанції не звернув увагу на помилкове застосування судом першої інстанції частини четвертої статті 59 ЗК України, але таке застосування не призвело до неправильного вирішення спору у відповідній частині.
      (1.3.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду
      63. Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що слід задовольнити всі заявлені прокурором вимоги. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим не погоджується.
      64. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.
      65. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року).
      66. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      67. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17(пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40),від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
      68. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90)).
      69. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
      70. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
      71. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
      72. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
      73. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово виснувала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45)).
      74. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71); від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).
      75. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (абзац п`ятий пункту 143), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).
      76. Ураховуючи наведене, суди, встановивши, що земельна ділянка належить до земель водного фонду, не мали застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння замість приписів статті 391 цього кодексу та частини другої статті 152 ЗК України, а тому мали відмовити у задоволенні вимог, які не спрямовані на усунення перешкод у користування та розпорядженні цією ділянкою.
      (1.3.1.3) Щодо визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради
      77. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати два рішення Коблівської сільради. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з рішенням № 10 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення садівництва із земель, не наданих у власність і постійне користування, у межах села Коблеве Коблівської сільради. А відповідно до рішення № 31 - затвердила, зокрема, проєкт землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування (змінила категорію земель із земель сільськогосподарського призначення на землі житлової та громадської забудови). Вимоги про визнання цих рішень незаконними та про їхнє скасування у відповідних частинах суди задовольнили. Велика Палата Верховного Суду з такими рішеннями судів погоджується.
      78. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови та землі водного фонду (пункти «а», «б» і «є» частини першої статті 19 ЗК України).
      79. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва (частина перша статті 35 ЗК України) із земель сільськогосподарського призначення.
      80. До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування (стаття 38 ЗК України).
      81. Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 у редакції, чинній на час прийняття рішення № 31, до земель громадської забудови належать ділянки для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
      82. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на цільове призначення спірної земельної ділянки як ділянки водного фонду, що не могла передаватися у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що і передання цієї ділянки у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, і подальша зміна її цільового призначення на землі громадської забудови є протиправними. Вимоги прокурора про визнання рішень № 10 і № 31 незаконними та скасування у частині є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника. Задоволення судами цих вимог є ефективним способом захисту такого права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки.
      83. Кінцевий набувач скаржиться на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України: оскільки перебіг позовної давності щодо оскарження рішення № 10 Коблівської сільради почався через один місяць з дня прийняття цього рішення, така давність спливла 27 січня 2016 року. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52)). Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу. Крім того, доводи кінцевого набувача, спрямовані на переоцінку фактів, встановлених судами попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними.
      (1.3.1.4) Щодо визнання недійсним і скасування державного акта
      84. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу прокурора про визнання недійсним і скасування державного акта. Але з огляду на те, що державний акт тільки посвідчує право, яке з цього акта не виникає, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів про задоволення вказаної вимоги є помилковим.
      85. Суди попередніх інстанцій установили такі факти:
      85.1. 29 грудня 2012 року на підставі рішення № 10 відділ Держкомзему у Березанському районі Миколаївської області видав первинному набувачеві державний акт.
      85.2. 24 квітня 2015 року реєстраційна служба Березанського районного управління юстиції зареєструвала право власності первинного набувача на земельну ділянку (запис № 94844116).
      85.3. 23 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 302 первинний набувач продав проміжній набувачці земельну ділянку, а 21 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 433 проміжна набувачка продала цю ділянку кінцевому набувачеві.
      86. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом або за результатами аукціону.
      87. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).
      88. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України).
      89. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта та до 1 січня 2013 року, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з цієї дати, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      90. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).
      91. Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Враховуючи вказане, а також те, що зміна власника земельної ділянки водного фонду можлива лише у випадку, визначеному у частині другій статті 59 ЗК України і який незастосовний у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним (див. постанову від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99)). Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду. А тому в її задоволенні суди попередніх інстанцій мали відмовити.
      (1.3.1.5) Щодо витребування земельної ділянки
      92. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
      93. Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 69)).
      94. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 цього кодексу у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; аналогічний припис є у частині першій статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду).
      95. Для відновлення порушеного права власності на земельну ділянку водного фонду прокурор заявив вимогу про її витребування від кінцевого набувача, тобто віндикаційний позов. Суди попередніх інстанцій теж вважали, що до спірних правовідносин слід застосовувати інститут витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади (див. пункт 62 цієї постанови). Тому Велика Палата Верховного Суду з наведеним висновком судів не погоджується.
      96. У випадку, якщо власник земельної ділянки залишається її володільцем, для захисту його права застосовується інститут усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном. Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 114)). Оскільки вимога прокурора про витребування земельної ділянки не є належним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди мали відмовити у задоволенні цієї вимоги. Така відмова через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає Коблівській сільраді чи прокурору (у разі, якщо сільрада не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права комунальної власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46), а також від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.28)).
      (1.3.2) Чи переслідувало втручання у право мирного володіння майном легітимну мету, що випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції?
      97. Усунення перешкод територіальній громаді с. Коблеве у здійсненні нею права користування та розпоряджання земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 108), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 115)).
      98. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України). У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81 використовує термін «створюються», частина перша статті 88 ВК України - термін «виділяються»).
      99. Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.
      100. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельними ділянками у межах прибережних захисних смуг - обмеженим переліком цілей (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).
      101. Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоби навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об`єкту зокрема.
      102. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).
      103. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).
      104. Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).
      105. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124)).
      (1.3.3) Чи є задоволення вимог про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном?
      106. Суди попередніх інстанцій виснували, що витребування земельної ділянки не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що указана оцінка стосувалася лише вимоги про витребування земельної ділянки, у задоволенні якої слід відмовити. Але з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані юридичні норми немає невідповідності заходу втручання держави у право мирного володіння майном через визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради критеріям правомірного втручання у таке право, сформованим у практиці ЄСПЛ.
      (1.3.3.1) Щодо переважання суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням над приватним інтересом у заволодінні такими ділянками у власність
      107. У справі, рішення в якій переглядаються, суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей (зокрема, й рекреаційних, і туристичних); у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду одного з найвідоміших чорноморських курортів України шляхом виділення цих земель для ведення садівництва нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі - зміни останнього на землі житлової та громадської забудови.
      108. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що приписи законодавства дозволяли та дозволяють громадянам отримати на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, зокрема для рекреаційних і туристичних цілей (частина четверта статті 59 ЗК України, частина третя статті 85 ВК України). Водночас набувачі земельної ділянки мали намір отримати її не в оренду, а у приватну власність, розуміючи обмеження, визначені у частині другій статті 59 і пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України (див. пункт 45 цієї постанови). Незважаючи на ці обмеження та можливість отримати земельну ділянку водного фонду тільки в оренду для визначених у законі цілей, у касаційній скарзі кінцевий набувач стверджує, що мета використання отриманої ним земельної ділянки («виправленого цільового призначення») для будівництва й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування повністю відповідає режиму земель рекреаційного призначення. А це, на думку кінцевого набувача, означає законність набуття тієї ділянки у приватну власність. Однак Велика Палата Верховного Суду відхиляє такий аргумент як неприйнятний з огляду на відмінність правового режиму земельних ділянок, віднесених до різних категорій за цільовим призначенням (пункти «а», «б», «ґ», «є» частини першої статті 19 ЗК України).
      109. Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади с. Коблеве, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель причорноморського побережжя та їхнє значення для держави, а також те, що люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення Чорного моря, у попередженні вичерпання, виснаження його морських ресурсів, у збереженні його водності, у зменшенні коливань стоку, у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації узбережжя Чорного моря й одного з найвідоміших курортних населених пунктів України на цьому узбережжі.
      110. З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передання, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки на відстані 207 - 212 м від її південної межі до урізу води Чорного моря та 270 - 275 м від північної межі до урізу води Чорного моря, Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність. Тому Велика Палата Верховного Суду повинна встановити, чи забезпечує така перевага за обставин справи справедливий баланс між вказаними інтересами.
      (1.3.3.2) Щодо пропорційності визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном
      111. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні позову про витребування земельної ділянки від кінцевого набувача, вона не оцінює пропорційність її повернення легітимній меті контролю за використанням цієї ділянки згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за її цільовим призначенням задля безпечності довкілля, непогіршення екологічної ситуації і використання власності не на шкоду людині та суспільству. Пропорційність повернення земельної ділянки у випадку заявлення відповідної позовної вимоги потребуватиме оцінки суду, зокрема, з урахуванням висновків цієї постанови (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 118-131), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункти 125-127)).
      112. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона погодилася зі судами попередніх інстанцій щодо протиправності передання земельної ділянки у приватну власність первинному набувачеві. Визнання незаконними та скасування оскаржених рішень Коблівської сільради не становить надмірного тягаря для кінцевого набувача. Суд апеляційної інстанції встановив, що на земельній ділянці не споруджене жодне нерухоме майно, а знаходяться тимчасова споруда, столи, стільці та торгівельні зонти. Крім того, кінцевий набувач має можливість повернути земельну ділянку територіальній громаді й отримати її в оренду для рекреаційних цілей, як це передбачають частина четверта статті 59 ЗК України та частина третя статті 85 ВК України, а також претендувати на відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна, від проміжної набувачки та від Коблівської сільради.
      113. Справедливий баланс між суспільним і приватним інтересами у цій справі не порушений з огляду на таке.
      (1.3.3.2.1) Щодо обізнаності із фактичним місцезнаходженням земельної ділянки та законодавчими обмеженнями на її передання у приватну власність
      114. Заволодіння приватними особами земельними ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.
      115. За обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між приватним і суспільним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності осіб, зацікавлених у набутті у приватну власність земельної ділянки, - первинного набувача, проміжної набувачки (які не оскаржували судові рішення), а також кінцевого набувача, - зокрема, щодо їхньої обізнаності з неможливістю набуття земельної ділянки.
      116. На думку Великої Палати Верховного Суду, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей розташованої в межах прибережної захисної смуги земельної ділянки, відстань від південної межі якої до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м, первинний набувач, проміжна набувачка та кінцевий набувач не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки поблизу моря. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям такої ділянки, ці фізичні особи-відповідачі могли та повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).
      117. Як на час прийняття оскаржених рішень щодо первинного набувача, так і на час укладення ним договору купівлі-продажу земельної ділянки з проміжною набувачкою, а останньою - такого ж договору з кінцевим набувачем, діяли, зокрема, такі акти:
      117.1. ВК України та ЗК України, які: визначали чіткі обмеження на передання у приватну власність земельної ділянки із земель водного фонду, передбачали встановлення умежах існуючих населених пунктів прибережної захисної смуги з урахуванням містобудівної документації, виключали можливість виникнення приватного власника земельних ділянок, зайнятих прибережною захисною смугою, обмежували господарську діяльність на цих природоохоронних територіях.
      117.2. Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, які: передбачали виділення, зокрема уздовж морів, прибережних захисних смуг; встановлювали, що такі смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
      117.3. Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, відповідно до якого земельна ділянка розташована у «зоні рекреації» та Генеральний план с. Коблеве, затверджений рішенням Коблівської сільради від 16 грудня 2014 року за № 28, згідно з яким земельна ділянка належала до «території рекреаційних закладів», що могло підтверджувати можливість надання земельної ділянки в оренду для рекреаційних цілей згідно з частиною четвертою статті 59 ЗК України та частиною третьою статті 85 ВК України, а не у власність.
      117.4. ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджені наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, що встановлювали мінімальну ширину прибережної захисної смуги (не менше 20 м від урізу води).
      118. Всі ці акти були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що як перед безоплатним отриманням земельної ділянки первинний набувач, так і перед придбанням у нього цієї ділянки проміжною набувачкою, а надалі - кінцевим набувачем, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму земельної ділянки. З огляду на вказане фізичні особи-відповідачі не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка, і якими є її межі на місцевості. Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі були добросовісними та не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.
      (1.3.3.2.2) Щодо компенсації за втручання у право мирного володіння майном
      119. У касаційній скарзі є довід про те, що суди безпідставно не врахували висновків ЄСПЛ, висловлених у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України», щодо відсутності будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування у зв`язку з позбавлення кінцевого набувача права на земельну ділянку.
      120. По-перше, Велика Палата Верховного Суду виснувала про відмову у задоволенні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у кінцевого набувача, вказавши що повернення цієї ділянки можливе за негаторним, а не віндикаційним позовом.
      121. По-друге, згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання (частина перша та друга статті 11, частини перша - третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що під час розгляду цієї справи кінцевий набувач розпорядився його процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування земельної ділянки, що не позбавляє кінцевого набувача права заявити такий позов у разі ініціювання повернення земельної ділянки власникові.
      122. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що навіть у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжної набувачки, в якої придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжна набувачка до первинного набувача. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3)).
      123. За змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      124. Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
      125. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).
      126. Отже, законодавство України гарантує право заявити до Коблівської сільради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна набувачеві земельної ділянки внаслідок прийняття оскаржених рішень, а також у разі повернення цієї ділянки власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.
      127. Наостанок Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що, ситуації, в яких опинилися кінцевий набувач у справі № 469/1044/17 і заявник у справі «Кривенький проти України» є суттєво відмінними:
      127.1. Так, фізичні особи-відповідачі у справі № 469/1044/17 за законом не могли набути у приватну власність земельну ділянку, про що ці відповідачі могли та мали дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співвіднісши чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості. За цієї ситуації немає підстав вважати, що «помилки» мали місце лише з боку Коблівської сільради. А крім того, законодавство України надає цим фізичним особам зазначені вище ефективні засоби відновлення їхніх прав, якими вони на цей час, виходячи зі змісту матеріалів справи, не скористалися.
      127.2. На відміну від фізичних осіб-відповідачів у справі № 469/1044/17, зокрема і від кінцевого набувача, заявник у справі «Кривенький проти України» мав право отримати у приватну власність земельну ділянку, якою володів з 1997 року, і оформив це право у 2003 році. Жодних законодавчих обмежень на набуття вказаної ділянки у приватну власність не було. Національний суд визнав недійсним право власності заявника на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення заявникові відповідної ділянки її надали третій особі (§ 43); земельна ділянка була вилучена у заявника на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар`єр з видобутку каолінів (§ 44).
      Оскільки заявник отримав і володів земельною ділянкою відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно (сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належно оформив право власності), ЄСПЛ дійшов висновку, що вилучення цієї ділянки у 2006 році без виплати компенсації чи іншого виду належного відшкодування є достатнім для висновку про непропорційний тягар, покладений на заявника в результаті позбавлення його земельної ділянки (§ 46). Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зобов`язав державу сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
      (1.4) Щодо інших доводів касаційної скарги
      128. У касаційній скарзі кінцевий набувач стверджує про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду заяви прокурора про забезпечення позову та про ненадсилання копії відповідної ухвали. Велика Палата Верховного Суду вважає ці доводи неприйнятними:
      128.1. Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 153 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання (частина сьома цієї ж статті).
      128.2. 26 липня 2017 року суд першої інстанції задовольнив заяву прокурора і постановив ухвалу про забезпечення позову. Але у матеріалах справи відсутні відомості про надсилання копії цієї ухвали після її виконання 3 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 88) кінцевому набувачеві як особі, щодо прав якої вжито заходи забезпечення позову.
      128.3. Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову (пункт 2 частини першої статті 293 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      128.4. Цим правом кінцевий набувач не скористався. Крім того, в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції наведених вище доводів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не наводив, заявивши такі доводи у касаційній скарзі.
      129. Кінцевий набувач стверджує, що з вини судів, які не сприяли повному та всебічному розгляду справи, не спонукавши Коблівську сільраду до виконання обов`язків відповідача у цивільному процесі та надання пояснень щодо суті спору. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент неприйнятним:
      129.1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша-третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи є у частинах першій - третій статті 12 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати).
      129.2. Відповідно до частини першої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви Коблівська сільрада як відповідач могла подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують це заперечення(близький за змістом припис щодо права на подання відзиву передбачає частина перша статті 190 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Так само вона мала право подати до суду апеляційної інстанції письмові заперечення на апеляційну скаргу (частина перша статті 298 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі від 16 листопада 2017 року про відкриття апеляційного провадження.
      129.3. Крім того, за заявою представника Коблівської сільради 10 січня 2018 року апеляційний суд відклав розгляд справи та продовжив строк її розгляду. А 19 березня 2018 року Коблівська сільрада подала до суду апеляційної інстанції заяву про розгляд справи без її участі та просила ухвалити рішення за наявними матеріалами справи (т. 1, а. с. 260-261).
      129.4. Небажання сторони реалізувати її процесуальні права не позбавляє суд обов`язку здійснити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      130. Аргумент кінцевого набувача про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно з власної ініціативи «витребував від органів архітектури містобудівну документацію та пояснення якісь» і долучив до матеріалів справи новий доказ - Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, Велика Палата Верховного Суду теж вважає неприйнятним:
      130.1. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).
      130.2. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша та третя статті 367 ЦПК України).
      130.3. У суді першої інстанції відбувся заочний розгляд справи, що обмежило відповідачів у можливості подання доказів. Але 31 січня 2018 року у суді апеляційної інстанції представник кінцевого набувача заявив клопотання (т. 1, а. с. 231-232) про долучення та дослідження нових доказів, яке суд задовольнив (т. 1, а. с. 233) і долучив до матеріалів справи рішення Коблівської сільради від 16 грудня 2014 року № 28 про затвердження Генерального плану с. Коблеве та викопіювання з нього на земельну ділянку, які є частиною містобудівної документації.
      130.4. 17 квітня 2018 року Коблівська сільрада подала в апеляційний суд заяву про те, що у неї немає матеріалів Генерального плану с. Коблеве, затвердженого цією радою згідно з її рішенням від 16 грудня 2014 року № 28, і викопіювання земельної ділянки, оскільки вказані документи вилучили 6 грудня 2017 року під час обшуку у рамках кримінального провадження (т. 1, а. с. 284-286).
      130.5. З огляду на наведену інформацію Коблівської сільради та задоволення клопотання представника кінцевого набувача від 31 січня 2018 року, суд апеляційної інстанції ухвалою від 23 квітня 2018 року витребував в Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації витяг із Генерального плану-схеми с. Коблеве, затвердженого рішенням Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 16 грудня 2014 року № 28, із відповідним викопіюванням земельної ділянки.
      130.6. Хоча копія Проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженого постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, була долучена саме під час апеляційного перегляду, однак інформація про цю містобудівну документацію була у дослідженому судами обох інстанцій листі Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації від 5 липня 2017 року (т. 1, а. с. 26). А крім того, зазначений проєкт є актом, на відповідність якому суд апеляційної інстанції перевіряв оскаржені рішення Коблівської сільради, а не доказом, як помилково вважає кінцевий набувач.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      131. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      132. Оскільки касаційну скаргу у справі № 469/1044/17 кінцевий набувач подав у липні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      133. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги може: залишити судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      134. Суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      135. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      136. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій касаційну скаргу кінцевого набувача слід задовольнити частково: заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року слід скасувати у частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування державного акта та про витребування земельної ділянки й ухвалити щодо цих вимог нове рішення про відмову у їх задоволенні, а у решті оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо вжитих заходів забезпечення позову
      137. 26 липня 2017 року Березанський районний суд Миколаївської області постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив клопотання прокурора та забезпечив поданий ним у цій справі позов шляхом:
      137.1. Накладення арешту на земельну ділянку.
      137.2. Заборони відділу з питань державної реєстрації Березанської районної державної держадміністрації Миколаївської області здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки.
      137.3. Заборони Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва обєктів нерухомості на земельній ділянці.
      137.4. Заборони кінцевому набувачу вчиняти із земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну її цільового призначення, укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї ділянки, а також проводити на ній будь-які будівельні роботи.
      138. У випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову (частина дев`ята статті 158 ЦПК України).
      139. Оскільки Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення щодо часткової, а не повної відмови у задоволенні позову, то питання про скасування заходів забезпечення позову не вирішує.
      140. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи (частина сьома статті 158 ЦПК України).
      (2.3) Щодо судових витрат
      141. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      142. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      143. Суд першої інстанції стягнув з Коблівської сільради, первинного набувача, проміжної набувачки та кінцевого набувача по 2 351,55 грн. судового збору на користь Прокуратури Миколаївської області. Апеляційний суд, залишивши заочне рішення суду першої інстанції без змін, судові витрати не розподіляв. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу й ухвалила нове рішення про відмову у задоволенні двох позовних вимог, рішення суду першої інстанції, залишене без змін апеляційним судом, у частині стягнення судового збору на користь Прокуратури Миколаївської області слід скасувати й ухвалити нове рішення.
      144. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що жодних позовних вимог до проміжної набувачки не було (вона не є належним відповідачем за жодною із вимог). Тому помилково покладати на неї судові витрати лише тому, що прокурор визначив її співвідповідачем.
      145. За подання позову прокурор заплатив 8 606,20 грн (т. 1 а. с. 1) - по 1600,00 грн за три немайнові вимоги (разом 4 800,00 грн), а також 3 806,20 грн за майнову вимогу про витребування земельної ділянки, виходячи з ціни позову 253 746,90 грн. Велика Палата Верховного Суду задовольнила з чотирьох заявлених дві немайнові вимоги, які були звернуті до Коблівської сільради (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 рокуу справі № 183/1617/16 (пункт 74)). Тому на користь Прокуратури Миколаївської області з Коблівської сільради слід стягнути 3 200 грн сплаченого судового збору за двома вимогами про визнання незаконними та скасування її рішень.
      146. За подання апеляційної скарги кінцевий набувач сплатив 7 706,82 грн (т. 1, а. с. 117), а за подання касаційної скарги - 14 012,40 грн (т. 2, а. с. 108). Суд апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги відмовив, тоді як Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу частково та відмовила у задоволенні однієї майнової й однієї немайнової позовних вимог.
      147. За оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції у частині немайнової вимоги про визнання недійсним і скасування державного акта сума судового збору становила 1 600,00 грн х 110% :100% = 1 760 грн, а у частині майнової вимоги про витребування земельної ділянки - 3 806,20 грн х 110% :100% = 4 186,82 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання кінцевим набувачем апеляційної скарги).
      148. За оскарження у касаційному порядку рішень судів попередніх інстанцій у частині немайнової вимоги сума судового збору мала становила 1 600,00 грн х 200% :100% = 3 200,00 грн, а у частині майнової вимоги про витребування земельної ділянки - 3 806,20 грн х 200% :100% = 7 612,40 грн, тобто 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви в розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на той час подання касаційної скарги кінцевим набувачем).
      149. З огляду на вказане кінцевий набувач міг би отримати від Прокуратури Миколаївської області відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг, у сумі 1 760,00 грн + 4 186,82 грн + 3 200,00 грн + 7 612,40 грн = 16 759,22 грн.
      150. Однак, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у поданій 19 жовтня 2017 року апеляційній скарзі кінцевий набувач не оскаржив рішення суду першої інстанції у частині вимоги про визнання недійсним і скасування державного акта (т. 1, а. с. 109-110). На виконання ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 114) кінцевий набувач сплатив 7 706,82 грн як 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з трьома вимогами - двома немайновими й однією майновою: (1 600,00 грн + 1 600,00 грн + 3 806,20) х 110% : 100% (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання кінцевим набувачем апеляційної скарги). Надалі кінцевий набувач уточнив апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 227-228) та попросив у цілому скасувати рішення суду першої інстанції. Але не сплатив судовий збір за оскарження до апеляційного суду рішення суду першої інстанції у частині четвертої вимоги - про визнання недійсним і скасування державного акта у сумі 1 600 грн х 110% :100% = 1 760,00 грн.
      151. Крім того, оскільки за подання позову прокурор сплатив 8 606,20 грн судового збору, то за подання касаційної скарги кінцевий набувач мав сплатити: 8 606,20 грн х 200% : 100 = 17 212,40 грн, а сплатив 14 012,40 грн (т. 2, а. с. 108). Тобто, не доплатив 3 200,00 грн.
      152. Отже, кінцевий набувач не доплатив за подання апеляційної та касаційної скарг 1 760,00 грн + 3200,00 грн = 4 960 грн судового збору. Тому з Прокуратури Миколаївської області слід стягнути на користь кінцевого набувача 16 759,22 грн - 4 960 грн = 11 799,22 грн.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року скасувати у частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування виданого ОСОБА_1 державного акта від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582 на право власності на земельну ділянку та про витребування від ОСОБА_3 у власність Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільради земельної ділянки площею 0,0570 га з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295.
      У частині вказаних вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      3. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року у частині розподілу судових витрат скасувати й ухвалити нове рішення:
      Стягнути з Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 04375748; адреса: 57453, Миколаївська обл., Березанський р-н, с. Коблеве, вул. Одеська, 4) на користь Прокуратури Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 02910048; адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) 3 200 (три тисячі двісті) грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання позову.
      4. У решті заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року залишити без змін.
      5. Стягнути з Прокуратури Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 02910048; адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) на користь ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) 11 799 (одинадцять тисяч сімсот дев`яносто дев`ять) грн 22 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270734
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 925/756/19
      Провадження № 12-40гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідачаКібенко О. Р.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      прокурора - Турчина І.А.,
      представника виконавчого комітету Черкаської міської ради - Чернявського А. Л.,
      представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Метал інвест» - Сьомки Р. О.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу першого заступника прокурора міста Києва
      на рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2019 року, ухвалене суддею Дорошенко М.В.,
      та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10 лютого 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі Євсікова О.О., Корсака В.А., Попікової О.В.,
      у справі за позовом заступника прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі виконавчого комітету Черкаської міської ради
      до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Метал інвест»
      про визнання укладеним договору про пайову участь та стягнення 7 163 196 грн.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. 18 червня 2019 року заступник прокурора Черкаської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Черкаської області в інтересах держави в особі виконавчого комітету Черкаської міської ради (далі - Виконком) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Метал інвест» (далі - ТОВ «Компанія «Метал інвест») про визнання укладеним договору пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту в редакції, викладеній у позовній заяві, та про стягнення з останнього на користь Виконкому 7 163 196 грн пайового внеску на розвиток інфраструктури м. Черкаси.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач на порушення вимог статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не забезпечив пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси шляхом укладення відповідного договору та не підписав надісланий йому примірник договору.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 08 червня 2010 року Виконком прийняв рішення № 888 «Про надання ТОВ «Компанія «Метал інвест» містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки по пр. Хіміків, 74», яким вирішив надати ТОВ «Компанія «Метал інвест» містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки площею 1,8551 га на просп. Хіміків, 74 у м. Черкаси для реконструкції цеху регенерації сірковуглецю з добудовою під підприємство обробки металоконструкції згідно з додатком, пункт 12.4 якого містить припис про необхідність укладення договору пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси відповідно до статті 27 Закону України «Про планування і забудову територій» та рішень Черкаської міської ради від 05 червня 2007 року № 2-672 та від 11 грудня 2008 року № 4-719.
      4. 18 квітня 2012 року Інспекція державного архітектурно-будівельною контролю у Черкаській області на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації від 09 квітня 2012 року видала відповідачу сертифікат серії ЧК №16412059827 про відповідність проектній документації та готовність до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта - реконструкція цеху регенерації сірковуглецю з добудовою під підприємство обробки металоконструкцій (І черга: виробничий корпус, інженерна добудова, сан. побутова добудова, трансформаторна підстанція, зовнішні інженерні мережі, огорожа; адреса: м. Черкаси, просп. Хіміків, 74; площа забудови - 6441,50 кв. м, потужність - 38520 тонн/рік) (далі сертифікат про прийняття об?єкта в експлуатацію).
      5. Акт готовності об`єкта до експлуатації від 09 квітня 2012 року, на підставі якого відповідачу виданий сертифікат про прийняття об`єкта в експлуатацію, містить відомості про кошторисну вартість будівництва за затвердженою проектною документацією на будівництво у сумі 112 263,58 тис. грн, у тому числі: витрати на будівельно-монтажні роботи у сумі 71 631,96 тис. грн і витрати на машини, обладнання та інвентар у сумі 40 631,62 тис. грн.
      6. 27 квітня 2012 року відповідач із супровідним листом № 172 направив Виконкому копію сертифіката про прийняття об?єкта в експлуатацію, що позивач не заперечує, тобто поінформував останнього про введення об?єкта в експлуатацію. На цьому ж листі є відмітка Виконкому від 27 квітня 2012 року про його отримання за № 5842-01-14.
      7. Відповідач до отримання цього сертифіката і після його отримання не звертався до позивача за укладенням договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси.
      8. Департамент архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради звертався до відповідача листами від 26 вересня 2013 року № 2791-01-25, від 25 квітня 2014 року № 884-01-25 та від 16 листопада 2017 року № 12828-01-21, якими пропонував останньому на виконання пункту 12.4 містобудівних умов та статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» добровільно у 10-денний термін подати до Виконкому заяву та відповідні документи, у тому числі проект договору пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси для його укладення.
      9. 25 квітня 2014 року Департамент архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради звертався до відповідача (лист № 884-01-25) щодо необхідності укладення договору пайової участі.
      10. 16 листопада 2017 року Департамент економіки та розвитку Виконкому із супровідним листом № 12828-01-21 надіслав відповідачу для підписання три примірники проекту підписаного позивачем договору.
      11. Відповідач відмовився підписати проект договору, пославшись на сплив строку для укладення таких договорів, передбаченого частиною дев`ятою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (лист від 30 листопада 2017 року № 705).
      12. Договір про пайову участь відповідача у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси між сторонами не був укладений, внаслідок чого 20 червня 2019 року заступник прокурора Черкаської області звернувся до суду з цим позовом.
      13. ТОВ «Компанія «Метал інвест» 17 липня 2019 року подало до суду заяву про застосування позовної давності. Послалося на те, що Виконком, отримавши від відповідача копію сертифіката від 18 квітня 2012 року, довідався про прийняття об?єкта в експлуатацію 27 квітня 2012 року і таким чином у цей день дізнався про своє порушене право, оскільки згідно з нормами абзацу першого частини дев?ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      14. Господарський суд Черкаської області 10 жовтня 2019 року ухвалив рішення у цій справі, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10 лютого 2020 року, про відмову в задоволенні позову. Судові рішення мотивовані пропуском прокурором позовної давності та відсутністю поважних причин її пропуску. Суди вважали, що об`єкт будівництва, щодо якого не був укладений договір про пайову участь і несплачені кошти пайової участі, був прийнятий в експлуатацію 18 квітня 2012 року, про що позивачу стало відомо 27 квітня 2012 року з одержаного від відповідача сертифіката про введення об`єкта в експлуатацію. Відповідно саме з 27 квітня 2012 року почався перебіг трирічної позовної давності, яка спливла 27 квітня 2015 року. А позов у цій справі було подано 18 червня 2019 року.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. У лютому 2020 року перший заступник прокурора міста Києва звернувся з касаційною скаргою, у якій просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Єдиним аргументом прокурора у касаційній скарзі є посилання на триваючість правопорушення відповідачем, що полягає у неукладенні договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
      17. Прокурор вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про пропуск позовної давності. Посилається на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 362/75/17 від 16 січня 2019 року, у якій суд дійшов висновку про те, що дії відповідача з несвоєчасного укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не обмежуються в часі, оскільки Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов`язків щодо укладання договору про пайову участь у разі незвернення до відповідного органу з відповідною заявою. Тому порушення відповідачем своїх обов`язків є триваючим.
      Доводи інших учасників справи
      18. Відповідач заперечив проти вимог касаційної скарги, посилаючись на те, що використання коштів пайової участі у розвиткуінфраструктури населеного пункту не відноситься до державного інтересу, а тому у прокурора відсутні повноваження на звернення до суду з цим позовом. Цей випадок не є виключним у розумінні пункту 3 частини першої статті 131? Конституції України для звернення прокурора з вимогами про укладення договору пайової участі та стягнення грошових коштів. Прокурор не надав доказів попереднього повідомлення Виконкому про його звернення до суду в інтересах держави з цього питання.
      19. Також відповідач наголошує на тому, що позивач дізнався про порушення свого права 27 квітня 2012 року після одержання від відповідача сертифіката готовності об?єкта до експлуатації від 18 квітня 2012 року. Департамент архітектури, будівництва та землеустрою Виконкому (на нього згідно з Порядком залучення замовників до пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси, затвердженим рішенням Черкаської міської ради № 2-621 від 23 червня 2011 року, були покладені повноваження щодо укладення договорів пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури) неодноразово повідомляв відповідача про необхідність укладення договору (листи від 26 вересня 2013 року, 25 квітня 2014 року, 16 листопада 2017 року).
      20. Прокурор також був повідомлений Виконкомом та Департаментом архітектури, будівництва та землеустрою Виконкому про необхідність укладення договору (листи від 02 квітня 2014 року, від 11 травня 2017 року).
      21. Вважає, що зазначена прокурором редакція договору про пайову участь не містить належних істотних умов, оскільки розмір пайової участі визначений з порушенням установленого законом порядку; строк (графік) сплати пайової участі є неналежним і таким, що неможливо виконати у зв`язку зі спливом строку, встановленого для його виконання.
      22. Звернення до суду з підстав невиконання чи неналежного виконання сторонами договору можливе лише після порушення стороною умов договору. На час звернення з позовом не було факту прострочення оплати відповідачем платежу, тому право позивача не порушене і його вимоги про стягнення заявленої суми коштів передчасні.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      23. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 червня 2020 року на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      24. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша, друга статті 300 ГПК України).
      25. З урахуванням цієї норми перегляд оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції здійснюється виключно в межах доводів касаційної скарги. При цьому слід зазначити, що касаційна скарга прокурора не містить доводів щодо надання судами оцінки істотним умовам договору про пайову участь, необхідності встановлення наявності чи відсутності факту прострочення відповідачем оплати платежу та відповідно факту порушення прав позивача, про що наголошував відповідач у відзиві на касаційну скаргу.
      26. За змістом частин першої, другої, восьмої, дев?ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.
      27. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний узяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
      28. Отже, на замовника забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті покладено зобов`язання взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту шляхом перерахування замовником до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури на підставі договору про пайову участь між замовником та органом місцевого самоврядування, укладення якого є обов`язковим.
      29. За змістом положень частини першої статті 173, частини першої статті 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, зокрема безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
      30. Згідно із частиною третьою статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
      31. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, установлених законом, розглядаються судом (частина перша статті 187 ГК України ).
      32. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що невиконання замовником будівництва обов`язку укласти договір про пайову участь до прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва не звільняє його від такого обов`язку.
      33. Замовник зобов`язаний протягом семи календарних днів з дня прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта письмово поінформувати про це місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням об`єкта будівництва (частина одинадцята статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      34. ТОВ «Компанія «Метал інвест» до ухвалення судом рішення заявило про застосування позовної давності до вимог про визнання договору про пайову участь укладеним, оскільки товариство ще 27 квітня 2012 року із супровідним листом № 172 направило позивачу копію сертифіката серії ЧК № 16412059827 від 18 квітня 2012 року про прийняття об?єкта в експлуатацію, що позивач не заперечує, тобто проінформовано останнього про введення об?єкта в експлуатацію. На цьому ж листі є відмітка Виконкому від 27 квітня 2012 року про його отримання за № 5842-01-14. Це, на думку відповідача, є належним інформуванням позивача про здачу об`єкта в експлуатацію, що надало йому та прокурору можливість звернення з позовом до суду.
      35. Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), ЦК України визначено як позовна давність (стаття 256 цього Кодексу).
      36. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      37. Отже, перебіг позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      38. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      39. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
      40. Суди попередніх інстанцій погодилися з наведеними вище доводами відповідача про те, що позовну давність за вимогами про визнання договору укладеним пропущено.
      41. Отже, враховуючи те, що примірник сертифіката від 18 квітня 2012 року про прийняття об?єкта в експлуатацію відповідач направив Виконкому 27 квітня 2012 року, а звернення до суду з цим позовом відбулося лише у червні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що про введення об`єкту будівництва в експлуатацію позивачу було відомо з 27 квітня 2012 року, і саме з цього часу слід обраховувати перебіг позовної давності щодо вимог про укладення договору.
      42. Суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України, встановивши факт звернення до суду з цим позовом лише у червні 2019 року, тобто поза межами загальної позовної давності у три роки, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, тоді як перебіг позовної давності за позовними вимогами про визнання укладеним договору про пайову участь почався 27 квітня 2012 року.
      43. Правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску, не може бути підставою для висновку про незастосування визначеної у статті 257 ЦК України загальної позовної давності до таких правовідносин.
      44. Наведені у касаційній скарзі аргументи про неправильне визначення судами початку перебігу позовної давності для звернення з такими вимогами відхиляються, оскільки вони спростовуються наведеними вище фактичними обставинами у справі, ґрунтуються на неправильному тлумаченні прокурором норм матеріального права.
      45. Як убачається з наведеного, фактичні обставини у справі, встановлені судами під час її вирішення, підтверджують покладені в основу судових рішень висновки про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на пропуск позовної давності. При цьому суди повно та всебічно дослідили обставини справи, а також правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які їх регулюють.
      Щодо відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      46. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правові висновки, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17, вважає за необхідне відступити від них.
      47. У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що дії відповідача щодо несвоєчасного укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який укладається на пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, не є такими, що обмежені в часі, оскільки Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов`язків щодо укладення договору про пайову участь у разі незвернення до відповідного органу з відповідною заявою. Тому порушення відповідачем у цій справі своїх обов`язків є триваючим. Втім, абзацом першим частини дев`ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чітко встановлено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Відповідно з дати, коли позивач довідався чи мав довідатися про те, що об`єкт введено в експлуатацію, але договір пайової участі не укладений і починає перебіг позовна давність.
      48. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17, адже тривале невиконання відповідачем обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску не може бути підставою для незастосування визначеної у статті 257 ЦК України загальної позовної давності до таких правовідносин.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      49. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      50. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      51. Перевіривши в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      52. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні прокурором норм матеріального та процесуального права.
      Щодо судових витрат
      53. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу першого заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10 лютого 2020 року у справі № 925/756/19 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270720
    • By ANTIRAID
      ВИРОК
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
      Апеляційного суду міста Києва в складі:
      головуючого судді Балацької Г.О.,
      суддів Горб І.М., Худика М.П.,
      при секретарі судового засідання Міленко О.В.,
      розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 Башловки С.О., який брав участь у судовому провадженні, на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року відносно
      ОСОБА _2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Артемівськ Донецької області, громадянина України, працюючого радником Голови правління ПАТ "КБ Надра", зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, не судимого, -
      обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України,
      за участі прокурора Василенка С.В.,
      захисників ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      обвинуваченого, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок ОСОБА_2, -
      В С Т А Н О В И Л А :
      Цим вироком ОСОБА_2 визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.
      Як указано у вироку, ОСОБА_2 органом досудового розслідування обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, за наступних обставин.
      Так, 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі ПАТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада ПАТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив ПАТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правління.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту ПАТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з дим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління ПAT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку ПАТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Таким чином, ОСОБА_2 обвинувачується у тому, що він своїми діями вчинив неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно долара США станом на 27 листопада 2012 року склала 211.837.947,47, що на час вчинення злочину в 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 367 КК України.
      Обґрунтовуючи свої висновки про недоведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, суд зазначив, що стороною обвинувачення не доведено, що саме в результаті діяння ОСОБА_2 ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до неплатоспроможних та, як наслідок, завдано майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тобто, не доведено наявність причинного зв'язку між діянням обвинуваченого та спричиненням тяжких наслідків, які є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 367 КК України.
      Не погоджуючись з прийнятим рішенням, прокурор у кримінальному провадженні, який брав участь у судовому провадженні, подав апеляційну скаргу з доповненнями, в якій просить вирок суду скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 рік, зі сплатою штрафу в розмірі 750 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, та, на підставі ст. 75 КК України, звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 3 роки.
      На обґрунтування апеляційних вимог прокурор послався на те, що рішення суду прийнято без повного та всебічного дослідження і аналізу всіх доказів у провадженні, без наведення відповідного спростування пред'явленого обвинувачення, надано перевагу доказам сторони захисту, не вказано, чому судом не взято до уваги докази сторони обвинувачення.
      А саме, як указано в апеляційній скарзі прокурора, ОСОБА_2, розраховуючи на усні зобов'язання ОСОБА_7, недбало віднісся до своїх службових обов'язків: підписавши договір, не забезпечив виконання вимог "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, переклавши покладені на нього обов'язки на колишнього Голову Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7; в порушення своїх посадових обов'язків не здійснив облік зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави і не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД"; не забезпечив внесення до звітів за формами № 302 "Звіт про класифіковані кредитні операції за формами власності" та № 604 "Звіт про розрахунок резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" відомості щодо відображення зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави грошових коштів, укладеного між ПАТ "Банк "Таврика", компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", що спричинило тяжкі наслідки.
      Посилається прокурор і на те, що оцінка ризиків невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" перед "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", а також формування резерву грошових коштів банком, повинно передувати підписанню договору, оскільки вказана операція пов'язана з високим кредитним ризиком.
      Звертається увага, що судом при ухваленні виправдувального вироку взято до уваги доказ, наданий стороною захисту - копія протоколу засідання Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з австрійським банком і надання повноважень ОСОБА_2 на його підписання, який, на думку прокурора, є недопустимим, оскільки наданий суду в порушення вимог КПК України.
      Просить прокурор скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод"- як необґрунтований у даному провадженні.
      В запереченнях на апеляційну скаргу прокурора обвинувачений ОСОБА_2, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок, та захисник ОСОБА_3 вважають вирок суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
      Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення прокурора на підтримку доводів апеляційної скарги в повному обсязі, пояснення захисників та обвинуваченого, що заперечували проти задоволення апеляційних вимог прокурора, вважаючи вирок суду першої інстанції законним та обгрунтованим, допитавши свідка ОСОБА_8, дослідивши додатково докази на задоволення клопотань сторони обвинувачення та захисту, провівши судові дебати та вислухавши останнє слово ОСОБА_2, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду - скасуванню з ухваленням нового вироку, виходячи з наступного.
      Приписами ст. 370 КПК України задекларована законність, вмотивованість та обґрунтованість судового рішення.
      Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.
      Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні та достатні мотиви та підстави його ухвалення.
      Дані вимоги закону судом першої інстанції під час судового провадження та ухваленні вироку належним чином не дотримані, оскільки висновки суду першої інстанції щодо недоведеності, що в діях ОСОБА_2 є склад правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а тому, у відповідності до ст.ст. 409, 411 КПК України, вирок суду першої інстанції підлягає безспірному скасуванню з ухваленням нового вироку на підставі п. 3 ч. 1 ст. 407, ст. 418 КПК України.
      Проаналізувавши досліджені в судах першої та апеляційної інстанцій докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам за наступних обставин.
      18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (код ЄДРПОУ 19454139, МФО 300788) (далі АТ "Банк "Таврика" або Банк), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року АТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада АТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив АТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правлінні.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління АТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з цим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління AT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, підтверджуються сукупністю досліджених в судах першої та апеляційної інстанцій доказів.
      Згідно протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № 25/23/02/01 від 23 лютого 2011 року, ОСОБА_2 було обрано в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" з 23 лютого 2011 року (а.п. 121 т. 2) та звільнено з 31 січня 2012 року у зв'язку з непогодженням його кандидатури Національним банком України, як указують дані протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № НР/30/01/2012/01 від 30 січня 2012 року на підставі повідомлення Національного банку України № 41-42/293-758 від 23 січня 2012 року та наказу від 30 січня 2012 року, згідно якого ОСОБА_2, в подальшому, приступив з 01 лютого 2012 року до виконання обов'язків радника Голови Правління зі звільненням 15 липня 2012 року у зв'язку з припиненням трудового договору на підставі наказу № 183-о/с (а.п. 191-192, 240-241, 243, 244 т. 2).
      Отже, в період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року ОСОБА_2 виконував обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика"(Банк).
      Відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), в якому міститься посилання на те, що: 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448; рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційним № 53; на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі АТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика", - на Голову Правління Банку покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку (а.п. 11-35 т. 3).
      Тобто, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління Банку, тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Як показував ОСОБА_2 в судах першої та апеляційної інстанцій, він дійсно з лютого 2011 року по січень 2012 року обіймав посаду виконуючого обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика", який розташований за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94.
      У кінці грудня 2011 року його запросив до себе в кабінет, що знаходиться в приміщенні АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_9, який фактично був власником АТ "Банк "Таврика", на переговори з підписання Договору відповідального зберігання та застави (надалі Договір застави) з австрійським банком "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". В кабінеті, крім ОСОБА_7, були присутні два менеджери австрійського банку та ОСОБА_10 - акціонер АТ "Банк "Таврика". Ознайомившись з наданими документами, він-ОСОБА_2. повідомив, що договір підготовлений неправильно, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, а тому, за регуляціями Національного банку України (НБУ), не можна проводити активні операції з інвестором в капітал банку. Після цього, його ознайомили з рішенням Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика", яка надала йому повноваження на підписання даного Договору застави з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". ОСОБА_11 пояснив присутнім, що, з метою не порушення регуляції НБУ, необхідно за договором цесії (уступка, передача) перевести субординований борг компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на іншу компанію і цю дію зареєструвати в НБУ. Проте ОСОБА_7 йому вказав, що за браком часу, оскільки менеджери австрійського банку повинні через дві години бути на літаку, тому оформлення буде зроблено належним чином потім. Після цього, він-ОСОБА_2. підписав оферту - попередній договір. Ознайомившись з порядком вступу договору в силу - п. 10 Договору застави, він зрозумів, що це довга процедура, а тому, погодився з ОСОБА_7 поки не виносити питання підписання Договору застави на засідання Правління. Підписуючи оферту, він-ОСОБА_2. вважав, що через лімітну політику Правління АТ "Банк "Таврика" у нього завжди буде важіль не виконувати договір до врегулювання відносин з НБУ.
      В подальшому, в січні 2012 року НБУ відмовив АТ "Банк "Таврика" в погодженні його кандидатури на призначення Головою Правління Банку та він 30 січня 2012 року був звільнений з посади виконуючого обов'язки Голови Правління Банку.
      ОСОБА_11 резерви по операціях за грудень 2011 року не формував у зв'язку з тим, що за його каденцію не надходив оригінал угоди підписаний австрійським банком. Резерви за січень, які формуються до 7 числа по завершенню місяця, підписував його наступник, якому він передав справи за актом прийому-передачі.
      ОСОБА_11 не міг формувати резерв грошових коштів, якщо операція не облікована в банку.
      У разі, коли б договір прийшов підписаний австрійською стороною, то він повинен був реєструватися в журналі вхідної кореспонденції, потім цей договір повинен був потрапити до нього-ОСОБА_2., як до в.о. Голови Правління Банку, після чого повинні були даватися по ньому вказівки службам банку.
      Винним себе визнав лише в тому, що підписав Договір застави, як оферту. При цьому вважає, що "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" незаконно були списані кошти з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика", оскільки останнім порушено принципи Базельських угод щодо транспарентності ведення бізнесу.
      16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" було відкрито, зокрема, кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", згідно повідомлення останнього (а.п. 204 т. 2), про що, в свою чергу, Банк повідомив Головне управління Національного банку України по м. Києву і Київській області 18 листопада 2011 року (а.п. 205 т. 2), яке надало дозвіл у вигляді присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку, облікувавши його в журналі за № 113893 від 29 листопада 2011 року.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави (Договір застави) від 22 грудня 2011 року, укладеного між АТ "Банк "Таврика" (надалі іменується як "Заставник") та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Заставоутримувач"), з метою забезпечення зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" за договором позики від 22 грудня 2011 року, АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити, зокрема, залишок коштів, які зберігаються на рахунку № 462861, власником якого є АТ "Банк "Таврика", відкритий в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт".
      Даний договір від імені Заставника АТ "Банк "Таврика" підписаний ОСОБА_2 (а.п. 147-155, 159-170 т. 2).
      Однак, за поясненнями самого ОСОБА_2, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, за регуляціями Національного банку України, не можна було проводити активні операції з інвестором в капітал Банку.
      Щодо неможливості укладення даного договору випливає і з пояснень свідка ОСОБА_8, яка, будучи уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Таврика", у тому числі в суді апеляційної інстанції, показала, що між АТ "Банк "Таврика" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" були укладені Договори про залучення коштів на умовах субординованого боргу за №№ 3, 4, 5 від 10 травня 2011 року, 16 грудня 2011 року та 10 травня 2012 року, які, відповідно до Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 270 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 липня 2004 року за № 885/9484, зі змінами, - були зареєстровані в Національному банку України.
      Відповідно до п. 3.9 гл. 3 розділу III Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368, зі змінами і доповненнями, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 року за № 841/6032, на період чинності зазначених Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, АТ "Банк "Таврика" не мав права на передачу Інвестору або пов'язаним з ним особам кошти убудь-якій формі: майно, кредит, будь-які операції з векселями, факторингові послуги, не покриті безумовним забезпеченням гарантії, поруки за кредиторів банку-боржника тощо, крім тих випадків, якщо таке передавання банком-боржником майна або векселів є сплатою процентів за залученими на умовах субординованого боргу коштами та оформлене відповідною угодою.
      Відповідно до вимог чинного законодавства, кошти, що залучені на умовах субординованого боргу, не можуть бути заставою за кредитами та іншимиопераціями банку-боржника. Зарахування зустрічних однорідних вимог за угодою про залучення субординованого боргу не допускається, а тому в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 не мав права укладати з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" Договір відповідального зберігання та застави грошових коштів на період дії Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, у тому числі - у виді оферти, а також одноособово приймати рішення про укладення даного договору чи взагалі підписувати договори.
      Про те, що ОСОБА_2 не мав права одноособово, без погодження з Наглядовою Радою Банку, вчиняти правочини, укладати будь-які договори (угоди) на суму, що перевищує 0,25 % статутного капіталу Банку, крім кредитних договорів, договорів банківського вкладу (депозиту), міжбанківських кредитних (депозитних договорів, договорів купівлі-продажу іноземної валюти та банківських металів, договорів оренди та договорів про надання послуг зв'язку - вказують приписи п.п. 32 п. 10.6 Статуту Банку.
      Вартість активів, переданих в заставу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" становить 50.000.000 доларів США або 399.465.000 грн., що в 1,33 рази перевищує розмір статутного капіталу Банку (300.000.000 грн. на дату підписання договорів), що фактично стороною захисту не оспорюється.
      При цьому, колегія суддів не вважає беззастережним доказом у провадженні, наданий стороною захисту - копію протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року, згідно з яким прийнято рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди (а.п. 3 т. 3).
      Даний висновок колегія суддів обґрунтовує тим, що оригінал чи копія вказаного документу в АТ "Банк "Таврика" відсутні. Ксерокопія даного протоколу надана суду першої інстанції 26 травня 2014 року захисником ОСОБА_3, за позицією якого він отримав її від адвоката Кузяєва, який, в свою чергу, джерело походження вказаного протоколу не пояснив (а.п. 36 т. 3).
      У будь-якому випадку, на переконання колегії суддів, навіть за умови прийняття Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2011 року рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди - не давала права ОСОБА_2 укладати Договір застави, оскільки це б суперечило регуляціям НБУ.
      Але, водночас, не можна не відмітити, що згідно змісту вказаного протоколу Наглядова Рада Банку погодила укладання угоди, а ніяким чином не оферти, дозвіл на останнє ОСОБА_2 і не потребував.
      Відповідно до вимог чинного законодавства та згідно з п. 11.10 Статуту АТ "Банк "Таврика", зокрема, голова Правління заступає на посаду після надання згоди на це Національним банком України, після чого, відповідно до розділу 11 Статуту, він має право діяти від імені Банку без довіреності, у тому числі, вчиняти правочини.
      В іншому випадку, як указують приписи п. 11.17, у разі неможливості виконання Головою Правління своїх повноважень за рішенням Наглядової Ради виконання повноважень покладається на одного з членів Правління. Інші особи можуть діяти від імені Банку у порядку представництва, передбаченому Цивільним кодексом України на підставі відповідних доручень (довіреностей) (а.п. 28-30 т. 3).
      Національний банк України листами від 28 березня 2011 року та від 23 січня 2012 року повернув пакет документів, наданий Банком для погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика", оскільки його кандидатура не відповідала вимогам ст. 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та п. 3.1 "е" Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 № 375, у зв'язку з відсутністю бездоганної ділової репутації (а.п. 204-241, 245-247 т. 2).
      Протоколи засідань Загальних зборів акціонерів та Наглядової Ради Банку не містять рішень щодо надання права ОСОБА_2 діяти від імені Банку на підставі доручення (довіреності).
      Не послався на наявність таких рішень і ОСОБА_2
      Про підписання в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 Договору застави стало відомо Банку лише 27 листопада 2012 року в момент списання коштів з кореспондентського рахунку банку, що було предметом розгляду Правління АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2012 року, яке 29 листопада 2012 року звернулося з запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії, та чи надавалися повноваження на підписання цього Договору в.о. Голови Правління ОСОБА_2 (а.п. 187, 188 т. 2).
      На звернення 28 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній 29 листопада 2012 року направив необхідні документи, які підтверджували правомірність списання коштів з рахунку Банку - Договір позики та Договір застави.
      Свідкам ОСОБА_13 - ведучому економісту управління ризиків, а потім - начальнику управління ризиків АТ "Банк "Таврика", ОСОБА_14 - заступнику начальника управління кредитних операцій, а потім начальнику цього управління, про укладання 22 грудня 2011 року між АТ "Банк "Таврика" Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, - не відомо.
      Крім цього, свідок ОСОБА_13 оцінку ризиків за Договором не проводив. Відомості щодо формування грошового резерву банку та кредитної справи за даним Договором, а також і про списання 26.502.636,59 доларів США 27 листопада 2012 року, у нього - відсутні.
      Свідок ОСОБА_14 не робила жодної звітності по цьому Договору та він не обліковувався у Банку. Про вказаний Договір їй стало відомо після списання коштів, та чи був оригінал Договору в Банку - вона не знає.
      Свідок ОСОБА_15 суду першої інстанції показала, що вона обіймала посаду головного бухгалтера в АТ "Банк "Таврика", а тому їй відомо про відкриття АТ "Банк "Таврика" кореспондентського рахунку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". При цьому їй нічого не відомо про укладення між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та АТ "Банк "Таврика" договору відповідального зберігання й застави. Зазначила, що вказаний договір не обліковувався в АТ "Банк "Таврика", оскільки не було оригіналу такого документу. Крім того, уточнила, що резерв коштів в банку формується тільки під операції, які обліковуються, якщо ж така операція не обліковувалася, то і резерв не формувався. Про вказаний договір дізналася після надходження з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" повідомлення про списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" .
      Відповідно до даних протоколу засідання Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/28/11/2012/01 від 28 листопада 2012 року, у складі, у тому числі, членів Правління - ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_14, заслухавши начальника відділу кореспондентських відносин ОСОБА_17 щодо списання згідно виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США, всі члени правління заявили, що жодного рішення Правління та Кредитного комітету, з якого у АТ "Банк "Таврика" виникали б зобов'язання перед третіми особами в заявленій - 26.502.933,50 доларів США або більшій сумі, вони не приймали і не підписували (а.п. 187-189 т. 2).
      Крім того, як указують дані протоколу Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/29/11/2012/03 від 29 листопада 2012 року, у зв'язку з виявленим, на підставі виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", фактом списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США та у зв'язку з відсутністю в банку протоколів Правління і Наглядової Ради, якими би приймалось рішення про надання гарантії, було ухвалено звернутися із запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії та чи надавались повноваження на підписання цього договору в.о. Голови Правлянні ОСОБА_2, однак діюче керівництво Банку не володіло договорами та іншою інформацією, на підставі яких було вчинено списання, а відповідь з НаглядовоїРади Банком не отримана (а.п. 190, 213 т. 2).
      Ненадання відповіді Наглядовою Радою на звернення Правління АТ "Банк "Таврика" з приводу надання/ненадання ОСОБА_2 повноважень на підписання договорів з "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" не вказує на наявність прийняття такого рішення, у тому числі і відповідно до протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року.
      Висновки суду першої інстанції та доводи сторони захисту про те, що, за відсутності оригіналу Договору застави, підписаний ОСОБА_2 Договір слід розцінити як оферту, що не повинна була обліковуватися в ПАТ "Банк "Таврика", і, як наслідок, не повинний був формуватися резерв для покриття кредитного ризику, - на увагу не заслуговують, виходячи з наступного.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС" (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Під відбитком логотипу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" стоїть дата 30 грудня 2011 року (а.п. 144 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави, укладеного у той же день - 22 грудня 2011 року, що укладений між Заставником - АТ Банк "Таврика" та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", Заставоутримувач є підготовленим за вказівкою Заставника і діє від імені Заставника з метою надання компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" кредиту в обсязі до 50.000.000 доларів США згідно з умовами Договору позики від 22 грудня 2011 року, за формою та змістом, які викладені в Додатку № 1, який додається, який повинен бути укладений між Позичальником у якості позичальника та Заставоутримувачем у якості позикодавця.
      При цьому Заставник відкрив та повинен вести рахунок № 462861 (включаючи Допоміжні рахунки для внесення депозитів готівкою ("Заставний рахунок"), умови ведення якого зазначено в цьому Договорі та Загальних умовах здійснення банківських операцій, які додаються в якості Додатку № 2.
      З метою забезпечення зобов'язань Позичальника за Договором позики та будь-якими та всіма відповідними змінами доповненнями до нього, які Сторони можуть узгодити в майбутньому, заставник - АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити всі свої майнові та інші права на Надане забезпечення та залишок коштів, які зберігаються в Заставному рахунку, на умовах цього договору застави.
      Згідно з умовами та положеннями Договору уступки прав забезпечення, за формою та змістом, які викладено в Додатку 3, який повинен бути укладений між Заставоутримувачем у якості цедента та Заставником у якості цедента ("Договір уступки прав забезпечення"), Заставоутримувач має право уступити будь-які та всі суми дебіторської заборгованості за договором позики Заставнику в якості цедента.
      На засвідчення цього Заставник та Заставоутримувач, діючи через своїх належних чином уповноважених представників, розпорядилися про належне оформлення цього Договору застави в день та рік, зазначені вище.
      Даний Договір застави підписаний Заставником - АТ Банк "Таврика" в особі ОСОБА_2 та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", в особі Проф.К.Прюгер та Встд.Г.Вайс, 30 грудня 2011 року.
      До Договору долучені Додатки №№ 1, 2, 3 (а.п. 147-155, 156-158, 159-170, 171-173 т. 2).
      При цьому, однією з вимог Договору застави є надання АТ Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт": правовстановлюючих документів Банку, підтвердження справжності та чинності підписів, експертного висновку щодо відповідності чинному законодавству операції тощо.
      Хоча факт надання відповідних документів "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" документально не підтверджено, проте, за наявним SWIFT-повідомленням від 22 грудня 2011 року, адресованому "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", підтверджено закріплення за ОСОБА_2 виключного права підписання Договору застави (а.п. 174 -178 т. 2), а не на надане ОСОБА_2 право на підписання оферти, як на те послалася сторона захисту в суді апеляційної інстанції.
      Отже вручення 22 грудня 2011 року особисто представникам "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" підписаного ОСОБА_2 22 грудня 2011 року Договору застави та підтвердження умов і положень Договору застави SWIFT-каналом, - дало підстави для підписання Договору "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" 30 грудня 2011 року, наслідком чого є виникнення між сторонами Договору.
      Крім того, згідно змісту Договору застави, його не можна визнати офертою - пропозицією певній стороні укласти угоду з урахуванням викладених умов, оскільки пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття, а також строк для відповіді на пропозицію укласти договір тощо - чого з Договору застави взагалі не вбачається.
      На переконання колегії суддів, без укладання Договору застави не був би прийнятним і Договір позики.
      При цьому, для легітимності Договору застави не має значення, якою стороною першочергово підписаний цей Договір, чи наявність/відсутність дати підписання Договору ОСОБА_2, чи неповне заповнення розділів-п.п. 7.02, 10.01 b)і), 10.01 b)v) Договору, які не є істотними, що мають наслідком визнання не укладення Договору (а.п. 179-185 т. 2).
      Що стосується розділу-п.п. 10.02 Договору застави, на які посилається сторона захисту, то, згідно його дослівному змісту, "...якщо Випадок невиконання зобов'язань за Договором позики стався до (зазначити дату), зобов'язання Сторін за цим Договором, за винятком зобов'язань Заставника за розділом 9.02 цього Договору, припиняють бути обов'язковими для сторін" - дані умови Договору застави саме в цьому розділі/підпункті також не є суттєвими, оскільки дата зобов'язання Сторін по Договору застави витікає, як з даного Договору застави - розділ 10.01, так і з Договору позики, з доповненнями, щодо періоду наявності позики, виконання якого і гарантовано Договором застави.
      Про те, що Договір застави не був офертою, свідчить і наступна дія/бездіяльність ОСОБА_2, який не оформлював в наступному пакет документів на переведення субординованого боргу компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на виконання регуляції НБУ з подальшим реєструванням дії в НБУ.
      Оскільки настав Випадок невиконання зобов'язань та з'явилися причини для дострокового погашення Позики, наданої за договором позики, та що настав термін оплати Зобов'язань Позичальника за договором позики, на виконання вимог Розділу 7.01 Договору застави "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", повідомив про це 26 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" рекомендованою авіапоштою та попередньо надісланим факсом, після чого і відбулося списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в односторонньому порядку 26.502.632,50 доларів США.
      Крім того, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту та ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за Договором застави, а також, всупереч ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", постанови Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, щодо затвердження "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" - не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД", що, з наведеним вище, потягло за собою тяжкі наслідки.
      А саме, відповідно до змісту довідки НБУ від 28 грудня 2012 року та заяви про кримінальне правопорушення від 08 квітня 2013 року, в силу певних подій, що відбулися, зокрема, протягом 21-23 листопада 2012 року, починаючи з 23 листопада 2012 року Банк неспроможний був виконувати зобов'язання перед вкладниками та кредиторами, а списання 27 листопада 2012 року коштів, розміщених на кореспондентському рахунку Банку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в сумі 26.502.632,50 доларів США, призвело до втрати АТ "Банк "Таврика" платоспроможності (а.п. 103-107, 212-239 т. 2), у зв'язку з чим 20 грудня 2012 року Національний банк України прийняв постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних (а.п. 47, 48 т. 3), а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      За наведеним, в сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у недбалості, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, який порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики, та у неналежному виконанні ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити, результатом укладання якого без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а тому дії ОСОБА_2 колегія суддів кваліфікує за ч. 2 ст. 367 КК України, як неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки держаним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно до долара США станом на 27 листопада 2012 року, склала 211.837.947,47 грн., що на час вчинення злочину у 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
      При призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів, на виконання приписів ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного.
      А саме, при призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів враховує тяжкість вчиненого правопорушення, що віднесений законом до злочинів середньої тяжкості, дані про його особу, який вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, у тому числі за місцем проживання (а.п. 249 т. 2, а.п. 231 т. 3, а.п. 100 т. 4).
      Обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання ОСОБА_2, колегія суддів не встановлено.
      За наведеним, в сукупності, на переконання колегії суддів, ОСОБА_2 слід призначити покарання в межах, встановлених в санкції ч. 2 ст. 367 КК України, з призначенням додаткових покарань, враховуючи конкретні обставини провадження.
      Проте, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, вище наведені дані про особу ОСОБА_2, який також є інвалідом ІІ групи та страждає на тяжке захворювання (а.п. 66, 79 т. 5), колегія суддів приходить до висновку про можливість виправлення ОСОБА_2 без відбування основного покарання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє його від відбування основного покарання з випробуванням, з встановленням іспитового строку, без покладання обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, в редакції закону від 14 квітня 2009 року.
      Колегія суддів, приймаючи рішення про скасування вироку суду першої інстанції та ухваленні нового вироку скасовує, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод", оскільки ПАТ "Київський ювелірний завод" не несе та не може нести відповідальності у даному кримінальному провадженні.
      За наведеним, апеляційна скарга прокурора у провадженні, який брав участь у судовому провадженні, підлягає задоволенню.
      Керуючись ст.ст. 404, 407, 418, 420 КПК України, колегія суддів, -
      З А С У Д И Л А:
      Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні Башловки С.О.,який брав участь у судовому провадженні, - задовольнити
      Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 відносно ОСОБА_2, яким обвинувачений визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення, - скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального правопорушення.
      Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому за цим законом покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 (один) рік зі сплатою штрафу в розмірі 750 (сімсот п'ятдесят) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 12.750 (дванадцять тисяч сімсот п'ятдесят) гривень.
      На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.
      Скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод" (ЄДРПОУ 00227229, м. Київ, вул. Голосіївська, 17).
      Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня його проголошення.
      С У Д Д І :
      Балацька Г.О. Горб І.М. Худик М.П.
      Джерело: ЄДРСР 65287111
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      05 серпня 2020 року
      м. Київ
      справа № 553/3288/15-ц
      провадження № 61-45324св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
      суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
      учасники справи:
      позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області в складі колегії суддів: Обідіної О. І., Гальонкіна С. А., Прядкіної О. В. від 12 вересня 2018 року,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «Вектор Плюс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 14 887 098,78 грн, а також судовий збір в розмірі 3 654 грн.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та позичальником укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 700 000 дол. США під 14% річних зі строком повернення до 18 вересня 2018 року. Взяті на себе зобов`язання ОСОБА_1 не виконував, у зв`язку з чим станом на 28 липня 2015 року утворилась заборгованість, яку позивач, до якого на підставі укладеного з ПАТ «Сведбанк» договору факторингу, перейшло право вимоги, і просив стягнути з відповідача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач пропустив позовну даність за вказаними вимогами.
      Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      Постановою апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Вектор Плюс» задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» заборгованість за кредитним договором в розмірі 23 720,65 грн та 674 776,14 дол. США, що разом в сумі за офіційним курсом Національного банку України станомить 14 887 098,78 грн. Вирішено питання про судовий збір.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовна давність позивачем пропущена з поважних причин, що є підставою для його поновлення. За вказаних обставин порушене право кредитора підлягає захисту шляхом задоволення вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по кредиту, в заявленому позивачем розмірі.
      Узагальнені доводи касаційної скарги
      У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції було безпідставно визнано поважними причини пропуску позовної давності позивачем. Порушення принципу рівності сторін при розгляді справи судом апеляційної інстанції полягало у тому, що суд не розглянув та не взяв до уваги докази відповідача щодо обізнаності позивача про місце реєстрації ОСОБА_1 ще у 2011 році. При цьому, за відсутності клопотання та будь-яких доказів поважності строку позовної давності ТОВ «ФК «Фектор Плюс» апеляційний суд визнав такі причини поважними та задовольнив позов. Також апеляційний суд, задовольняючи позов, не перевірив розрахунку заборгованості, наданого позивачем, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову.
      У жовтні 2018 року на адресу суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшли доповнення до касаційної скарги, у яких заявник надає документи, які на його думку, свідчать про поінформованість позивача про місце проживання відповідача.
      У листопаді 2018 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, аналогічні викладеним в касаційній скарзі заявника.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано цивільну справу № 553/3288/15-ц з Ленінського районного суду м. Полтави.
      Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судом
      Суд установив, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримував кредит в розмірі 700 000 дол. США, під 14% річних з датою повного повернення згідно до графіка погашення - 18 вересня 2018 року.
      Указаний кредит було надано для придбання земельної ділянки загальною площею 0,1748 га та нежитлового приміщення загальною площею 1541,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      Правонаступником ЗАТ «Тас-Інвестбанк» за кредитним договором стало ЗАТ «Сведбанк Інвест», яке в подальшому було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ «Сведбанк».
      26 травня 2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, відповідно до умов якого сторони вирішили вважати таким, що втратив чинність підпункт 5.1.1 пункту 5.1 договору, який стосувався забезпечення кредитного договору іпотекою - належною відповідачу трикімнатною квартирою.
      Крім того, 18 травня 2009 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, яким сторони внесли зміни та доповнення стосовно порядку та розмір комісій, сплата якої визначена умовами договору.
      Останній платіж в рахунок погашення кредиту та процентів відповідачем здійснено 05 травня 2011 року в сумі 5 554,65 дол. США.
      Згідно положень пунктів 8.1, 8.2 кредитного договору, банк вправі вимагати дострокового повернення кредиту, наданого за договором, разом із сплатою процентів і передбачених договором неустойок, а також відшкодування збитків, завданих банку в результаті невиконання чи неналежного виконання позичальником умов договору, а позичальник зобов`язаний повернути банку одержану суму кредиту, сплатити проценти та неустойку, а також відшкодувати завдані банку збитки, зокрема, у випадку порушення строків сплати процентів та/або погашення кредиту, встановлених підпунктами 4.1 та 4.2 договору. Вимога про дострокове повернення кредиту згідно пункту 8.1 договору направляється позичальнику у письмовій формі та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 10 календарних днів з дати її одержання або у інші строки, визначені банком у листі вимозі.
      Ураховуючи невиконання умов кредитного договору після травня 2011 року, ПАТ «Сведбанк» 05 вересня 2011 року направило боржнику письмову вимогу № 6450 про дострокове повернення кредиту в розмірі 475 256,48 дол. США, процентів в розмірі 23 922,33 дол. США та пені в розмірі 3 521,18 грн.
      Указана вимога отримана ОСОБА_1 09 вересня 2011 року.
      Після спливу десятиденного строку для погашення заборгованості в добровільному порядку, тобто невиконання ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредитних коштів до 19 вересня 2011 року, у банку виникло право на судовий захист своїх цивільних інтересів, який він повинен був реалізувати в межах загального строку позовної давності до 19 вересня 2014 року.
      Перехід до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав первісного кредитора ПАТ «Сведбанк підтверджується договором факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року.
      2.Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.
      Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення.
      Пред`явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов`язання та зумовлює перебіг позовної давності.
      Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд суд правильно виходив із того, що, пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов`язання в обумовлений сторонами строк кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
      Тобто, у випадку пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, такими діями кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
      Зважаючи на те, що із вимогою про дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості з ОСОБА_1 банк звернувся 05 вересня 2011 року (яка отримана позичальником 09 вересня 2011 року), а до суду з цим позовом - 14 серпня 2015 року, місцевий суд правильно вважав, що банком пропущено трирічний строк позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач.
      При цьому, суд дав оцінку обставині, пов`язаній із зверненням в листопаді 2012 року ПАТ «Сведбанк» до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 вказаної заборгованості, як такій, що не перериває строку позовної давності, зважаючи на те, що вказане звернення відбулось з порушенням правил територіальної підсудності, наслідком чого стало повернення позовної заяви позивачу для пред`явлення до належного суду за зареєстрованим місцем проживання відповідача. Зазначене узгоджується з постановою Великої Палата Верховного Суду від 24 квітня 2019 року № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19).
      Апеляційний суд, скасувавши рішення місцевого суду про відмову в позові за пропуском позовної давності, дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність з поважних причин, оскільки новий кредитор не був обізнаний про зміну реєстрації відповідача. Матеріали справи містять докази про обізнаність ПАТ «Сведбанк» про зміну місця проживання відповідача ще у 2011 році, оскільки вимога про дострокове поверненя кредитних коштів боржнику була направлена банком за новою адресою. Виходячи з умов договору факторингу, позивач мав отримати всю інформацію щодо боржника ще в листопаді 2012 року, що у свою чергу дає підстави вважати, що зазначена адреса відповідача і була відома новому кредитору - ТОВ «ФК «Вектор Плюс».
      Заміна сторін у зобов`язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 28 лисопада 2012 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ТОВ «ФК «Вектор Плюс» строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ «Сведбанк».
      З огляду на викладене суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.
      Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
      Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      С. Ю. Бурлаков
      А. Ю. Зайцев
      Є. В. Коротенко
      В. М. Коротун
      Джерело: ЄДРСР 90850537
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 145/2047/16-ц
      Провадження № 14-499цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
      1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.
      1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.
      1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
      1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.
      1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.
      3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.
      5. Рух справи в суді касаційної інстанції
      5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
      5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
      5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій
      6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.
      6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.
      6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
      6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).
      6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.
      6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .
      6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.
      6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.
      6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.
      6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.
      6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.
      6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:
      - ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;
      - ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.
      6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
      7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
      7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
      7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
      7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
      7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
      7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
      7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
      7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
      7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
      7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
      7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
      7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
      7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
      7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.
      7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.
      7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
      7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).
      7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
      7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо відступу
      7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».
      7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
      7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
      7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
      7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
      7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
      7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
      8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).
      9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.
      Джерело: ЄДРСР 90933484