ANTIRAID

Постанова ВП-ВС у зразковій справі про відсутність підстав для "справедливого" перерахунку пенсії суддям у відставці

Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18)

Провадження № 11-1369заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року (судді Кравчук В. М., Анцупова Т. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Стародуб О. П.) у зразковій справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (правонаступник Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - УПФУ в Житомирській області)), третя особа - Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до УПФУ в Житомирській області, у якому просив:

- визнати протиправними дії заступника начальника УПФУ в Житомирській області Стоцької О. М. щодо надання на звернення позивача відповіді від 19 червня 2018 року № Ш-307 про відмову в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та виплаті його з 01 червня 2018 року без обмеження граничним розміром;

- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплачувати позивачу як судді Апеляційного суду Житомирської області у відставці щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року № 3-297/03/129/2018 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 104 тис. 622 грн 80 коп. з урахуванням раніше виплачених коштів, починаючи з 01 червня 2018 року.

2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) стосується лише діючих суддів та кандидатів на посаду судді, які в майбутньому набудуть статусу судді у відставці. Вимоги Закону № 1402-VIII не поширюються на суддів, які вийшли у відставку та набули право на щомісячне довічне грошове утримання до набрання чинності цим Законом, зокрема на позивача, оскільки із серпня 2015 року він перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області.

3. На думку ОСОБА_1 , відповідач вийшов за межі пунктів 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, зазначивши в листі про те, що судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання буде визначатися виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI).

4. Крім цього, позивач зауважив, що частиною сьомою статті 48 Закону № 1402-VIII установлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції

5. Суддя Житомирського окружного адміністративного суду ухвалою від 25 липня 2018 року відкрив провадження в цій справі.

6. 11 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Житомирського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 вересня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

8. Рішенням від 01 листопада 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1

9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство та продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).

10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що це рішення суду є зразковим для типових справ, у яких предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 червня 2016 року та не проходив кваліфікаційне оцінювання.

11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав такі обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:

1) позивач є суддею у відставці;

2) позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання;

3) рішення про відставку позивача прийнято уповноваженим органом до 30 вересня 2016 року;

4) відповідач - територіальний орган ПФУ;

5) предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону № 1402-VIII.

12. Суд також зазначив, що обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, є наступна зміна Закону № 1402-VIII, зокрема частини третьої статті 142 цього Закону.

Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог

13. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи.

14. На думку позивача, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення порушив вимоги чинного законодавства та дійшов помилкових висновків про те, що гарантії його матеріального та соціального захисту можуть бути суттєво знижені й обмежені, не дивлячись на те, що такі обмеження суперечать статтям 22, 126, 130 Конституції України. Судом не дотримано міжнародних стандартів у сфері судоустрою та статусу суддів, принципу незалежності судової влади як головної умови забезпечення верховенства права та основоположної гарантії справедливого судового розгляду, допущено приниження високого статусу судді у відставці, порушено принцип недискримінації в оплаті щомісячного довічного грошового утримання, що є недопустимим та призвело до порушення права позивача на перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання, а також усіх суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року та не проходили кваліфікаційне оцінювання.

15. ОСОБА_1 вважає надуманим висновок суду першої інстанції про те, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є відповідною, рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання і продовжує працювати, а є відповідною посаді судді, який працює в тому ж суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, оскільки такий висновок суперечить чинному законодавству України, яке встановлює право судді у відставці на підставі частини третьої статті 142 Закону № 1402-VIII отримувати щомісячне довічне грошове утримання у відсотковому розмірі суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, і право на підставі частини четвертої цієї ж статті Закону № 1402-VIII на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Ці норми не встановлюють будь-яких інших умов для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

16. На думку позивача, встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIIвинятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. До того ж оскільки Закон № 1402-VIIIпокращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію у часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.

17. ОСОБА_1 також зазначає, щооскільки суддівська винагорода судді, який працює на відповідній посаді, з якої він вийшов у відставку, збільшилася з 01 травня 2018 року, то відповідно до вимог частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII вінмає право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання із цієї дати з розрахунку 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, визначеної на підставі довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року, без обмеження граничним (максимальним) розміром з урахуванням раніше виплачених коштів, до змін суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді.

18. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги повністю.

Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги

19. УПФУ у Житомирській області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її вимог і зазначає, що з огляду на пункти 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання визначається виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VI. Відтак підстав для проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з урахуванням суддівської винагороди судді, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року немає.

20. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Так, скаржник, зокрема, вказує на те, що працюючі судді Апеляційного суду Житомирської області пройшли кваліфікаційне оцінювання і з 01 травня 2018 року отримують суддівську винагороду відповідно до положень підпункту 2 пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, що підтверджується довідкою цього суду від 13 червня 2018 року. До того ж чинним законодавством про судоустрій не передбачено ні права, ні обов`язку для судді у відставці на проходження кваліфікаційного оцінювання.

21. У додаткових поясненнях представник відповідача та третьої особи зазначає, що ані позовна заява, ані апеляційна скарга, крім формального посилання на порушення принципу недискримінації, не містить жодних критеріїв чи характеристик, які б дозволили оцінити обґрунтованість, достатність чи помилковість доводів позивача щодо наявності стосовно до нього дискримінації. Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, зокрема, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Диференціація як щодо визначення розміру суддівської винагороди, так і щодо розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в залежності від успішного проходження цим суддею кваліфікаційного оцінювання (конкурсу) та наявність трьох років стажу після нього, встановлена законом. Отже, кваліфікаційне оцінювання є особливою вимогою в розумінні статті 6 Закону № 5207-VI та не може вважатись дискримінацією. Жодному судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, перерахунок щомісячного довічного грошового утримання виходячи з розміру суддівської винагороди, встановленої Законом № 1402-VIII, не проводився. До того ж проведення такого перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці поставить цих суддів у нерівні умови із суддями, що підуть у відставку на умовах пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та отримають суддівську винагороду в розмірі, визначеному відповідно до Закону № 2453-VI.

Рух апеляційної скарги

22. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 15 січня 2019 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.

23. Учасники справи, будучи належним чином повідомлені судом про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання 13 травня 2020 року не з`явилися. ОСОБА_1 подав заяву про розгляд справи за його відсутності.

24. За правилами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

25. За таких обставин на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.

Обставини справи, установлені судом першої інстанції

26. ОСОБА_1 з лютого 1975 року працював на посаді судді, останнє його місце роботи - Апеляційний суд Житомирської області. Позивач має загальний стаж роботи понад 45 років, у тому числі стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, становить 35 років 24 дні.

27. Постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII «Про звільнення суддів»ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Житомирської області у зв`язку з поданням заяви про відставкувідповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

28. З 05 серпня 2015 року позивач перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області та отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці.

29. 14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання, до якої долучив довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці від 13 червня 2018 року № 3-297/03-23/129/2018, видану Апеляційним судом Житомирської області, згідно з якою станом на 01 травня 2018 року суддівська винагорода працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, складає 104 тис. 622 грн 80 коп.

30. УПФУ в Житомирській області листом від 19 червня 2018 року № Ш-307 відмовило позивачу в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання у зв`язку з тим, що він не проходив кваліфікаційне оцінювання для підтвердження відповідності займаній посаді та не працював на посаді судді три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання, як це передбачено в пунктах 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

31. Вважаючи такі дії УПФУ в Житомирській області протиправними, позивач оскаржив їх до суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

32. Щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає в гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу.

33. Умови забезпечення судді щомісячним довічним грошовим утриманням або пенсією за його вибором на час виходу позивача у відставку (16 липня 2015 року) визначалися статтею 141 Закону № 2453-VІ у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) зі змінами, внесеними Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VIII).

34. Згідно із частиною третьою та абзацом шостим частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ (в указаній вище редакції) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.

35. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 911-VIII), яким, зокрема, абзац шостий частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ після речення першого доповнено новим реченням, згідно з яким тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 тис. 740 грн.

36. Конституційний Суд України Рішенням від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визнав неконституційними низку положень статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII зі змінами, внесеними законами № 213-VIII і № 911-VIII, у тому числі й частину третю та положення першого, другого речень абзацу шостого частини п`ятої цієї статті Закону № 2453-VІ.

37. При цьому Конституційний Суд України у пункті 4 Рішення від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визначив порядок виконання цього рішення, зокрема:

- частина третя статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону № 2453-VI до внесення змін Законом № 213-VIII, тобто в редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання»;

- перше, друге речення абзацу шостого частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакціях Закону № 213-VIII, Закону України № 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку».

38. Відповідно до частин другої - четвертої статті 133 Закону № 2453-VІ суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом:

1) судді апеляційного суду - 1,1;

2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2;

3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.

39. Отже, посадовий оклад є однією зі складових суддівської винагороди.

40. При цьому 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), за змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн.

41. 22 липня 2018 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2018 року № 2415-VIII «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» (далі - Закон № 2415-VIII), яким абзац другий пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII було викладено в новій редакції, відповідно до якої до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.

42. Таким чином, за загальним правилом дії норм права в часі, у зв`язку з набранням чинності Законом № 1774-VIII, яким заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 133 Закону № 2453-VІ щодо обчислення суддівської винагороди у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягали.

43. До того ж у зв`язку з набранням чинності Законом № 2415-VIII, яким установлено розрахункову величину для визначення, зокрема, посадових окладів, що в майбутньому може змінюватися, виникла підстава для перерахунку розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці.

44. 30 вересня 2016 року набрали чинності закони № 1401-VIII та 1402-VIII.

45. Прийняття Закону № 1401-VIII, як убачається з пояснювальної записки до законопроекту, має сприяти реалізації повномасштабної судової реформи та оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань і згідно з європейськими стандартами, відновленню довіри громадян до судової гілки влади, а також забезпеченню належного функціонування прокуратури, адвокатури та системи виконання судових рішень.

46. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1402-VIII убачається, що його прийняття було обумовлено імплементацією оновлених конституційних засад правосуддя на законодавчому рівні для забезпечення незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, оптимізацією системи судоустрою, а також запровадженням нових засад формування та належних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу. При цьому законодавець мав на меті запровадити кваліфікаційне оцінювання суддів, яке проводитиметься за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності. Цим законопроектом також закріплено можливість кар`єрного просування судді та отримання підвищеного посадового окладу виключно за результатами кваліфікаційного оцінювання. Водночас непроходження кваліфікаційного оцінювання може бути підставою для звільнення судді у встановлених законом випадках.

47. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1402-VIII зазначено, що його прийняття сприятиме відновленню довіри громадян до судової системи, оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань, посиленню авторитету судової гілки влади та удосконаленню роботи системи судоустрою та її органів. Очищення судової системи від осіб, які не відповідають критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності, а також створення шляхів для наповнення суддівського корпусу найбільш професійними правниками сприятиме суттєвому підвищенню якості правосуддя.

48. За частинами третьою та п`ятою статті 142 Закону № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді.

Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.

49. У разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання (частина четверта статті 142 Закону № 1402-VIII).

50. Частинами другою та третьою статті 135 Закону № 1402-VIII установлено, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить:

1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

51. Водночас відповідно до пункту 22 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ.

52. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ (пункт 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII).

53. Згідно з пунктом 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить:

з 01 січня 2017 року:

а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

в ) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

2) з 01 січня 2018 року:

а) для судді місцевого суду - 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

3) з 01 січня 2019 року:

а) для судді місцевого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

4) з 01 січня 2020 року:

а) для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

54. Пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII установлено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VІ. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

55. Таким чином, положеннями пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII було запроваджено різні підходи до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку після 30 вересня 2016 року, залежно від проходження чи непроходження суддею кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу, а також роботи на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

56. Вирішуючи справу, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду правильно зазначив, що спірні правовідносини виникли не щодо визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який виходить у відставку, а щодо перерахунку розміру раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Оскільки позивач вийшов у відставку 16 липня 2015 року, тобто до 30 вересня 2016 року, положення пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на нього не поширюються. Ці правовідносини на час виникнення спору і на теперішній час регулюються частиною четвертою статті 142 Закону № 1402-VIII, відповідно до якої у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. У контексті спору ключовим є правове питання: чи є «відповідною» для перерахування щомісячного довічного грошового утримання позивача посада судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання?

57. Всупереч доводам скаржника, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов правильних висновків про те, що розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці залежить від розміру суддівської винагороди працюючого судді, а виплата збільшеного розміру суддівської винагороди відповідно до Закону № 1402-VIII залежить від проходження та результату кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу. Якщо проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який йде у відставку через три роки після оцінювання, то ця ж сама обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання для суддів, які вийшли у відставку раніше, тобто до 30 вересня 2016 року. Інше застосування положень частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII призвело б до того, що судді, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року і жодного дня не працювали в умовах, коли конституційні вимоги до судді суттєво підвищилися, отримували б грошове утримання в більшому розмірі, ніж судді, які підтвердили відповідність цим вимогам (пройшли кваліфікаційне оцінювання) і відпрацювали в таких умовах щонайменше три роки. Відтак посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).

58. Водночас позивач стверджує про необґрунтованість таких висновків, посилаючись на те, що встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII винятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. Оскільки Закон № 1402-VIII покращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію в часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.

59. До того ж у додаткових поясненнях позивачзазначає, що на підставі підпункту 16 пункту 1 розділу І Закону України від 16 жовтня 2019 року№ 193-IX«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) виключено пункти 22 і 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобто усунуто дискримінацію в оплаті праці суддів у залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання, а в його позові також йдеться про дискримінацію в оплаті праці суддів та розміру щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці в залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання та наявності трирічного стажу роботи після цього. Крім цього, у Конституційному Суді України перебуває на розгляді подання щодо конституційності, зокрема, пунктів 22-25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

60. Велика Палата Верховного Суду із цього приводу зазначає таке.

61. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

62. Підпунктом 16 (який набрав чинності з 01 січня 2020 року) пункту 1 розділу I Закону № 193-IX пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені.

63. 18 лютого 2020 рокуКонституційний Суд України Рішенням № 2-р/2020 визнав неконституційними положення пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. При цьому Конституційний Суд України у пункті 3 резолютивної частини Рішення зазначив, що положення Закону № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

64. Отже, на час звернення ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та відмови відповідача у вказаному перерахунку (червень 2018 року), а також розгляду цієї зразкової справи в суді першої інстанції положення пунктів 22, 23 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були чинними, а тому правильно застосовані судом першої інстанції при вирішенні справи по суті.

65. Виключення пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на підставі Закону № 193-IX та визнання положень пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII такими, що не відповідають Конституції України згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, є обставинами, які впливають на інше застосування норм матеріального права, ніж у цій зразковій справі, після набрання чинності Законом № 193-IX та постановлення вказаного Рішення Конституційним Судом України. Проте ці обставини не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та результат розгляду цієї зразкової справи по суті.

66. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

67. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»; пункти 48-49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).

68. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).

69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.

70. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством були по-різному визначені вимоги для отримання суддівської винагороди суддями, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VIII, та суддями, які ще не пройшли кваліфікаційне оцінювання, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою щодо відмови в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року та звернувся до територіального органу ПФУ за відповідним перерахунком до 01 січня 2020 року - дати набрання чинності підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону № 193-IX, яким були виключені пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

71. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, а саме законів № 1402-VIII і № 2453-VІ.

72. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є обґрунтованим.

73. При цьому суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача щодо звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді та порушення частини сьомої статті 48 Закону № 1402-VIII, урахувавши, що із часу виходу у відставку розмір щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_1 як судді у відставці періодично перераховувався і на час розгляду справи складав 31 398,84 грн, що становить 90% розміру суддівської винагороди суддів, які працюють в Апеляційному суді Житомирської області і не пройшли кваліфікаційне оцінювання.

74. Такий розмір утримання був співмірним з рівнем суддівської винагороди, яку позивач отримував до відставки, та відповідав приписам пункту 6.4 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, відповідно до якого статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді.

75. Як правильно зазначив суд першої інстанції, судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці.

76. Решта доводів та міркувань скаржника, викладених в апеляційній скарзі та доповненнях до неї, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

77. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

78. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

79. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

80. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року - без змін.

Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

С. В. Бакуліна В. С. Князєв

В. В. Британчук Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов Н. П. Лященко

М. І. Гриців В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

В. І. Данішевська О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

Джерело: ЄДРСР 90458918
 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Такого цинічного підходу до суддів я ще не бачив. На мій погляд, це рішення підтверджує незаконне формування судівського корпусу з основною метою - відновлення довіри до судової влади.

Велика палата підтримала висновки ВС-КАС та зазначила, що судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці.

Посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство та продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 260/81/19
      Провадження № 11-118апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року (судді Коваль Р. Й., Гуляк В. В., Ільчишин Н. В.) у справі № 260/81/19за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПСу Закарпатській області (правонаступник Головного управління ДФС у Закарпатській області; далі - ГУ ДФС у Закарпатській області) про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Закарпатській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу відповідача від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) у сумі 15 819 грн 54 коп.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що у відповідача не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки на порушення приписів Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) не було проведено перевірку фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності, що має подаватись платниками податків до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів позивача, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких відповідно до Закону № 2464-VI нараховується єдиний внесок, а обчислення боргу (недоїмки) здійснено ним на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу. Крім того, відсутній розрахунок боргу (недоїмки), що унеможливлює обґрунтоване заперечення проти визначеного розміру боргу. У вимозі вказано, що заборгованість зі сплати єдиного внеску утворилась станом на 31 жовтня 2018 року, але початок нарахування та розмір внеску не зазначений.
      3. Крім цього, у відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 указав, що 26 листопада 2003 року він одержав свідоцтво про державну реєстрацію як суб`єкт підприємницької діяльності, а в 2011 році припинив підприємницьку діяльність та з того часу не подавав жодних звітів та інших документів до контролюючого органу. Доказів подання позивачем державному реєстратору у встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 01 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI) строк реєстраційної картки для включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) та для зміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання такого свідоцтва відповідач не надав. Позивач у листопаді 2018 року дізнався про факт реєстрації його як ФОП від відповідача, у зв`язку із чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР, що були внесені у квітні 2013 року без його відома, а не для підтвердження його статусу ФОП.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 23 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС у Закарпатській областівід 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки). Стягнув на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Закарпатській області судові витрати у розмірі 768 грн 40 коп.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що:
      -дії державного реєстратора не є предметом розгляду в цій справі, а тому не можуть розглядатися судом як підстава для визнання оскаржуваної податкової вимоги протиправною;
      - відповідач на порушення чинного законодавства не проводив перевірку ФОП ОСОБА_1 та не складав акт перевірки, а саме не перевіряв: звітність такого платника, що мала подаватися ним до контролюючого органу; бухгалтерські та інші документи платника єдиного внеску, що підтверджують суми доходу чи виплат, на які відповідно до закону нараховується єдиний внесок; належність ведення бухгалтерських документів; не приймав з цього приводу рішення про застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату сум єдиного внеску або рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання звітності, передбаченої законом;
      - облікові дані інформаційної системи контролюючого органу не можуть бути достатньою та єдиною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки), а відтак відповідачем не було дотримано, зокрема процедури, що визначена Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (зареєстровано в Міністерствіюстиції України 07 травня 2015 року за № 508/26953; далі - Інструкція № 449), та Законом № 2464-VI, що призвело до формування незаконної вимоги;
      - норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      6. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 липня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період, за який відповідачем було сформовано спірну вимогу (І - IV квартали 2017 року та І - ІІІ квартали 2018 року), ОСОБА_1 мав статус ФОП, перебував на податковому обліку (був знятий з обліку лише 30 листопада 2018 року у зв`язку з державною реєстрацією припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням), а відтак позивач відповідно до Закону № 2464-VI у вказаний період був платником єдиного внеску та зобов`язаний був сплачувати такий внесок незалежно від того, чи здійснював він фактично підприємницьку діяльність та чи отримував внаслідок такої діяльності доходи.
      8. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.Суд апеляційної інстанції вказав, що зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/4686/16.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що посилання судів на наявність у позивача статусу ФОП є безпідставними, оскільки свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 01 липня 2004 року з використанням бланків старих зразків і відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) втратило чинність. При цьому в ЄДР немає запису про реєстрацію ОСОБА_1 як ФОП. Ураховуючи зміст вимог Закону № 2390-VI щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання, а також наявність у ЄДР відомостей про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 та відсутність запису про проходження перереєстрації, є підстави вважати відсутнім у позивача статусу ФОП станом на час виникнення спірних правовідносин. Тому, на думку скаржника, усі вимоги контролюючого органу до нього як громадянина - фізичної особи щодо сплати боргів, що виникли внаслідок підприємницької діяльності, є безпідставними. Проте апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріально права, скасував судове рішення суду першої інстанції, тобто залишив у силі спірну вимогу контролюючого органу.
      10. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції або прийняти нове рішення про задоволення позову.
      Позиція інших учасників справи
      11. У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою й такою, що не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального та процесуального права. При цьому суди обох інстанцій відхилили доводи позивача щодо порушення порядку реєстрації його як ФОП у ЄДР, оскільки ці питання не є предметом розгляду в цій справі, а тому ця обставина не може розглядатися як підстава для визнання спірної вимоги протиправною.
      12. На думку відповідача, внесення до ЄДР відомостей про ФОП, а саме ОСОБА_1 , з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсним, не свідчить про припинення підприємницької діяльності, оскільки таке припинення відбувається за процедурою, встановленою Законом № 755-IV, а лише вказує на те, що свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності втратило статус документа, що підтверджує відповідну державну реєстрацію. Наразі документом, що підтверджує державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності, є виписка з ЄДР. Отже беззаперечним є факт наявності у позивача статусу ФОП з 26 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року з усіма правами і обов`язками. До того ж дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача не оскаржувалися. Разом із тим, відповідно до вимог Закону № 2464-VI (із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIІІ та 03 жовтня 2017 року № 2148- VIІІ) позивач зобов`язаний був сплачувати єдиний внесок незалежно від того чи подавав він до контролюючого органу звітність, бухгалтерські та інші документи, що підтверджують виплати (дохід), на суми яких нараховується єдиний внесок, та чи проводив контролюючий орган перевірку ФОП. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Оскільки на ОСОБА_1 як суб`єкта підприємницької діяльності Законом № 2464-VI покладено обов`язок сплачувати єдиний внесок у розмірі не нижче мінімального та він не забезпечив його сплати, то відповідач відповідно до положень пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 правомірно сформував вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на підставі даних інформаційної системи фіскального органу щодо платника.
      13. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Зокрема, позивач зазначив, що твердження відповідача про те, що ОСОБА_1 був зареєстрований як ФОП з 26 листопада 2003 року суперечить нормам законодавства, оскільки згідно із Законом № 755-IVреєстрація фізичних осіб - підприємців розпочалась з 01 липня 2004 року, а позивач до цієї дати був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, що не є тотожним державній реєстрації ФОП у розумінні цього Закону. До того ж ані позивач, ані його довірена особа не подавали державному реєстратору заяв про державну реєстрацію ФОП чи про включення до ЄДР відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, а тому ОСОБА_1 не мав статусу ФОП. Водночас внесення запису до ЄДР про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 унеможливлює заняття позивачем підприємницькою діяльністю. На думку позивача, реєстраційна дія про припинення підприємницької діяльності, проведена 30 листопада 2018 року, не є доказом того, що до цієї дати ОСОБА_1 мав статус ФОП, а зроблена для припинення безпідставного нарахування єдиного внеску, про яке він дізнався зі спірної вимоги.
      14. У додаткових поясненнях відповідач зазначає, що відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись з відповідними заявами у строк, встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. Вимоги пункту 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI обумовлюють можливість включення до ЄДР відомостей про ФОП лише за фактом проведення її державної реєстрації до 01 липня 2004 року. Однак ні дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача, ні дії тимчасової міжвідомчої спеціальної комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не є предметом оскарження в межах цієї справи та не були оскаржені в інших провадженнях. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року № 808/2771/14.
      Рух касаційної скарги
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 жовтня 2019 року поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 25 березня 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин третьої та п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      16. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI і, як наслідок, наявність обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність у позивача статусу ФОП у вказаний період.
      17. Таке питання входить до предмета доказування і у справах за зверненнями органів державної служби зайнятості до фізичних осіб про стягнення отриманої ними допомоги по безробіттю з підстав їх належності до категорії самозайнятих осіб з огляду на їх реєстрацію як суб`єктів підприємницької діяльності, що відбулась до 01 липня 2004 року, розгляд яких здійснюється Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
      18. Так, у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстрованого до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 Закону № 755-IV). У такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      19. У деяких інших справах, не досліджуючи правове питання можливості осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, мати статус ФОП у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до цього Закону, колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходили з факту неподання такими особами заяв про припинення господарської діяльності або їх подання вже після постановлення на облік як безробітних, а тому ухвалювали рішення про задоволення позовів органів державної служби зайнятості (справи № 751/10809/16-ц, 755/7689/17-ц).
      20. У справі № 757/17820/17-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду з посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17 (провадження № 61-33727сво18) скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні аналогічного позову відмовив з тих підстав, що відповідач на час звернення із заявою про надання статусу безробітного господарської діяльності фактично не здійснював, прибутків від такої діяльності не отримував. Згідно з відомостями з ЄДР відповідач зареєстрований як ФОП з 15 березня 2000 року, за 2000 рік він подав декларацію про доходи, отримані від підприємницької діяльності, за видом діяльності торгівля та посередницька діяльність, де сума доходу становить нуль грн. Згідно з витягом з ЄДР записів щодо відповідача не знайдено. Суд визнав обґрунтованими пояснення відповідача про те, що він вважав свою реєстрацію скасованою, оскільки з 2000 року не подавав звітності.
      21. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що вирішення спірного в цій справі питання має значення для формування єдиної правозастосовчої практики як у судах адміністративної юрисдикції, так і в судах інших юрисдикцій, що свідчить про те, що справа містить виключну правову проблему.
      22. Разом з тим, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, необхідно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18).
      23. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      24. 26 листопада 2003 року ОСОБА_1 був зареєстрований Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області як ФОП, що підтверджується витягом з ЄДР.
      25. Згідно з обліковими даними з автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» 24 листопада 2003 року позивача було взято на облік в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області; стан - припинено, але не знято з обліку; 30 листопада 2018 року - знято з обліку.
      26. 07 листопада 2018 року ГУ ДФС у Закарпатській області склало та надіслало позивачу вимогу № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15 819 грн 54 коп.
      27. Відповідно до розрахунку єдиного внеску станом на 31 жовтня 2018 року ОСОБА_1 має заборгованість за: І - IV квартали 2017 року в розмірі 2112 грн щоквартально, І - ІІІ квартали 2018 року в розмірі 2457 грн 18 коп. щоквартально, а всього - 15 819 грн 54 коп.
      28. 29 листопада 2018 року ОСОБА_1 ініціював процедуру припинення підприємницької діяльності ФОП, подавши державному реєстратору відповідну заяву.
      29. З витягу з ЄДР від 07 лютого 2019 року вбачається, що до ЄДР внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 від 30 листопада 2018 року на підставі власного рішення.
      30. За результатами оскарження позивачем спірної вимоги в адміністративному порядку Державна фіскальна служба України залишила її без змін.
      31. Вважаючи сформовану відповідачем вимогу від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      32. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      33. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      34. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
      35. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      36. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
      37. Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
      38. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
      39. 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
      40. Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
      У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
      41. Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 01 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
      42. Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
      Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
      43. Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
      Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
      Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
      У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
      44. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція № 449.
      45. Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
      46. Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).
      47. Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
      48. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов висновку про незаконність спірної вимоги, оскільки норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      49. У свою чергу, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, дійшов висновку про те, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.
      50. При цьому суди попередніх інстанцій установили, що з 24 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року ОСОБА_1 перебував на обліку в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області як ФОП, що підтверджується відомостями, які містяться в ЄДР.
      51. У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01 січня 2017 року по 31 жовтня 2018 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому ОСОБА_1 набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
      52. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
      53. Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, вказане вище правове питання не досліджували.
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
      55. За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18), з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      56. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
      57. Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
      58. Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
      59. Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      60. 01 липня 2004 року набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
      61. Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
      62. Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
      63. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
      64. 03 березня 2011 року набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.
      65. Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
      Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
      Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
      66. Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
      67. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
      68. Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
      69. Як убачається з досліджених судами попередніх інстанцій витягів з ЄДР від 07 лютого 2019 року, 16 квітня 2013 року державний реєстратор виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області вніс до ЄДР запис за номером 23241750000017409 про включення до цього реєстру відомостей про ФОП ОСОБА_1 - у разі, коли державна реєстрація ФОП була проведена до набрання чинності Законом № 755-IV (а. с. 17, т. 1). При цьому відомості про ФОП були включені цим державним реєстратором з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним (а. с. 36, т. 1).
      70. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
      71. Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
      72. До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.
      73. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб`єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб`єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб`єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
      74. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:
      1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб`єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV;
      2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб`єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
      75. Основною метою проекту Закону № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
      76. Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
      77. У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
      78. За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
      79. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
      80. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
      81. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
      82. При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
      83. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року № 592-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» (далі -Закон № 592-ІХ), відповідно до положень якого розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI доповнено пунктом 9-15.
      84. Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону № 2464-VI (у редакції Закону № 592-ІХ)підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом № 592-ІХ з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
      85. З пояснювальної записки до проекту Закону № 592-ІХубачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об`єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід.
      86. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      87. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      88. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      89. Частиною першою статті З52 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      90. Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права, то рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. При цьому постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року підлягає скасуванню повністю.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      91. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      92. Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      93. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають відшкодуванню документально підтверджені витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 1538 грн (а. с. 145, т. 1).
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року скасувати.
      3. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін.
      5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПСу Закарпатській області на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в розмірі 1538 (одна тисяча п`ятсот тридцять вісім) гривень.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 90458921
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 912/2385/18
      Провадження № 12-194гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      учасників справи:
      позивача - заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України (представник - прокурор Офісу Генерального прокурора Атаєва Д. К.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (представники Макаров С. О., Пащенко О. О., Титикало Р. С.),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області
      на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Кощеєва І. М., Кузнецової І. Л., Широбокової Л. П.,
      у справі за позовом заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі:
      1) Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - Устинівська РДА),
      2) Східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Східний офіс Держаудитслужби)
      до відповідачів:
      1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (далі - ТОВ «Укртранссервіс-груп»),
      2) відділу освіти, молоді та спорту Устинівської РДА (далі - Відділ освіти)
      про визнання недійсними додаткових угод та стягнення 90 577,26 грн.
      Історія справи
      Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1. У вересні 2018 року прокурор звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовом в інтересах держави в особі Устинівської РДА та Східного офісу Держаудитслужби до ТОВ «Укртранссервіс-груп» та Відділу освіти, в якому просив визнати недійсними додаткові угоди № 1-3 від 24 жовтня 2017 року, № 4 від 15 листопада 2017 року до укладеного відповідачами договору № 17-91 про постачання природного газу від 23 жовтня 2017 року, а також стягнути з ТОВ «Укртранссервіс-груп» на користь бюджету надмірно сплачені грошові кошти в розмірі 90 577,26 грн.
      2. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що оспорювані додаткові угоди суперечать пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки вони укладені без належного підтвердження коливання цін на ринку природного газу в період виконання умов договору, що у свою чергу спричинило державі збитки у вигляді надмірно сплачених грошових коштів в оспорюваній сумі.
      3. У позовній заяві прокурор посилався на порушення інтересів держави, зазначав про необхідність їх захисту та стверджував про наявність у нього підстав для звернення до суду, а саме:
      - Відділ освіти порушив вимоги чинного законодавства, принципи максимальної економії та ефективності, недискримінації учасників, які призвели до безпідставної заміни істотних умов договору та зростання ціни за одиницю товару, покладення на бюджетну установу економічно невигідних зобов`язань щодо витрачання бюджетних коштів, а порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, створило загрозу інтересам держави;
      - органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Устинівська РДА як орган, що здійснює фінансування та управління майном Відділу освіти, а також Східний офіс Держаудитслужби як орган державного фінансового контролю на території Кіровоградської області;
      - на виконання частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурором перед поданням позову у серпні 2018 року направлені повідомлення Устинівській РДА про намір здійснити представництво інтересів держави шляхом подання позовної заяви в інтересах Устинівської РДА, Східного офісу Держаудитслужби до Відділу освіти та ТОВ «Укртранссервіс-груп» про визнання недійсними додаткових угод та стягнення з останнього надмірно сплачених грошових коштів за постачання газу в розмірі 90 577,26 грн. Проте ці органи не вжили заходів до оспорювання додаткових угод, про що повідомили прокуратуру листами (лист Устинівської РДА № 01-27/161/0.4 від 30 серпня 2018 року, лист Східного офісу Держаудитслужби № 04-25-17/6034 від 09 серпня 2018 року);
      - 02 лютого 2018 року Олександрійською місцевою прокуратурою Кіровоградської області до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42018121070000002 внесено відомості про кримінальне провадження за фактом привласнення грошових коштів під час проведення публічних закупівель природного газу за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 Кримінального кодексу України.
      4. ТОВ «Укртранссервіс-груп» подало відзив на позовну заяву прокурора, в якому, зокрема, стверджувало про відсутність відомостей про нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави зі сторони позивачів, в особі яких подано позов; зазначало, що підставами для укладення додаткових угод є довідки Асоціації «Газові трейдери України» та лист Харківської торгово-промислової палати, що свідчать про коливання цін на ринку природного газу.
      5. Відділ освіти у письмових поясненнях повідомив, що спірні додаткові угоди до договору про постачання природного газу підписані з метою уникнення соціальної напруги, оскільки опалювальний сезон уже був розпочатий, ліміти на газ не заведені, а закуплений газ використовувся для опалення закладів загальної та середньої освіти. Позицію прокуратури підтримав.
      Фактичні обставини справи, установлені судами
      6. Відділом освіти проведено відкриті торги щодо закупівлі природного газу обсягом 61 400 куб. м з терміном постачання до 31 грудня 2017 року та очікуваною вартістю 645 823,32 грн. У них узяли участь дві юридичні особи: ТОВ «Укртранссервіс-груп» з остаточною пропозицією 445 727 грн та Дочірнє підприємство «Центргаз» Відкритого акціонерного товариства «Кіровоградгаз» з остаточною пропозицією 448 220 грн. Відповідно до протоколу розгляду тендерних пропозицій від 10 жовтня 2017 року № 5 переможцем визнано ТОВ «Укртранссервіс-груп».
      7. 23 жовтня 2017 року Відділ освіти (споживач) та ТОВ «Укртранссервіс-груп» (постачальник) уклали договір № 17-91 на постачання природного газу (далі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язався забезпечити постачання природного газу споживачу для його власних потреб, а споживач - приймати природний газ та своєчасно оплачувати його вартість. Плановий обсяг постачання газу - 61,4 тис. куб. м (пункт 2.1 Договору); ціна договору становить 7 259,40 грн за 1 тис. куб. м; загальна вартість усього обсягу поставки складає 445 727,16 грн (пункт 4.1 Договору).
      8. У подальшому між відповідачами укладено чотири додаткових угоди до Договору, в яких збільшено його первісну ціну, визначену за результатами відкритих торгів, та зменшено обсяги постачання газу, а саме:
      - № 1 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 7 980 грн, обсяг постачання - до 55,855 тис. куб. м);
      - № 2 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 8 780 грн, обсяг постачання - до 50,766 тис. куб. м);
      - № 3 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 200 грн, обсяг постачання - до 48,448 тис. куб. м);
      - № 4 від 15 листопада 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 900 грн, обсяг постачання - до 45,022 тис. куб. м).
      9. На виконання Договору та додаткових угод до нього ТОВ «Укртранссервіс-груп» поставило, а Відділ освіти отримав та оплатив природний газ у таких обсягах та за такими цінами:
      - у жовтні 2017 року - обсягом 2 759 куб. м за ціною 9 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 25 382,81 грн (оплачено 07 листопада 2017 року згідно з платіжним дорученням № 612);
      - у листопаді 2017 року - обсягом 18 234 куб. м за ціною 9 900 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 180 516,60 грн (оплачено 08 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 673);
      - у грудні 2017 року - обсягом 23 512 куб. м за ціною 10 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 239 827,75 грн (оплачено 27 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 744).
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      10. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив.
      11. Суд першої інстанції зазначив, що оспорювані додаткові угоди суперечать положенням пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі».
      12. Одночасно суд зауважив, що прокурор обґрунтував наявність інтересів держави порушенням законності у сфері публічних закупівель; правильно визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави у справі, оскільки позивачі не вжили заходів для усунення порушень Закону України «Про публічні закупівлі» та оскарження відповідних додаткових угод; письмово повідомив Устинівську РДА та Східний офіс Держаудитслужби про наявність підстав для представництва в суді до звернення з цим позовом у порядку частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Також суд указав, що надмірна формалізація поняття інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17).
      13. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 21 травня 2019 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 18 січня 2019 року скасував, позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      14. Суд апеляційної інстанції послався на відсутність обставин, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів; факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання такими органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність для прийняття позовної заяви до розгляду самого лише посилання в ній на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, оскільки у такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). На обґрунтування цих висновків суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, а також у інших постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. У червні 2019 року заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи до цього ж суду для продовження розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави через ненадання ним доказів бездіяльності уповноважених органів (позивачів). Стверджує, що чинним законодавством не встановлено переліку доказів, які прокурор повинен надати суду на підтвердження нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, а наявність повноважень в органу державної влади та свідоме ігнорування їх виконання може вважатися нездійсненням захисту інтересів держави. Посилається на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган, а прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту інтересів держави.
      Доводи інших учасників справи
      17. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      18. Від ТОВ «Укртранссервіс-груп» надійшли письмові пояснення, відповідно до яких відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої сприятиме забезпеченню єдності судової практики, дотриманню принципу верховенства права, складовою якого є юридична визначеність, та принципу пропорційності, тобто розумного балансу між приватними й публічними інтересами.
      20. На думку колегії суддів, закріплені законодавством умови та випадки, коли прокурор має право здійснювати представництво в суді законних інтересів держави («якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень»), не можна назвати виключними, чітко сформульованими і передбачуваними у застосуванні, про що свідчить і неоднозначна та неоднакова судова правозастосовна практика.
      21. За висновками колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, які обґрунтовані нормами статей 19, 131-1 Конституції України, статей 53, 174 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», рішеннями Конституційного Суду України від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, від 05 та 20 червня 2019 року № 4-р(II)/2019, № 6-р/2019, виключну правову проблему щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики,становить питання: чи зобов`язаний прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі, окрім обґрунтування сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, обґрунтовувати також визначені законом підстави для звернення до суду шляхом:
      - додання до позовної заяви доказів, які підтверджують, що захист законних інтересів держави не здійснюється, зокрема доказів вчинення передбачених законом дій щодо порушення прокурором відповідного провадження у разі встановлення ним ознак адміністративного чи кримінального правопорушення;
      - обґрунтування та доведення суду причин, через які захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (чи в такому разі достатньо самого лише посилання в позовній заяві прокурора на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття позову прокурора до розгляду).
      22. Також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ставить питання щодо правових наслідків у випадку, якщо суд після відкриття провадження у справі за результатами розгляду справи встановить відсутність підстав для представництва інтересів держави в суді (прокурор не обґрунтував сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, не зазначив визначених законом підстав для звернення до суду, не дотримався процедури, передбаченої абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»), які, на думку колегії суддів, потребують правового висновку Великої Палати Верховного Суду, а саме:
      - чи свідчить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави про відсутність процесуальної дієздатності;
      - які виникають правові наслідки, якщо суд після відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, установить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави з таким позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо підстав звернення прокурора до суду
      23. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
      24. Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      25. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
      26. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      27. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).
      28. У постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді:
      - з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено;
      - прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України);
      - участь прокурора в судовому процесі можлива, крім іншого, за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах компетентним органом або підтверджено його відсутність (частини третя, четверта статті 53 ГПК України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
      - щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні компетентний орган, який відсутній або всупереч вимогам закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду;
      - підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
      29. Отже, в цій справі колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом.
      30. У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування норм права:
      - прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі його відсутності. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший, другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
      - наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідний компетений орган. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва, прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
      - прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача;
      - оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах;
      - якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність компетентного органу, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган.
      31. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17 зробила висновок, що саме лише посилання в позовній заяві на те, що компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). Аналогічні висновки були зроблені й у інших постановах колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16, 17, 18 квітня 2019 року у справах № 925/650/18, № 923/560/18, № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
      32. Про необхідність обґрунтування та з`ясування судом причин, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, зазначено також і в рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів інших касаційних судів (постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 802/4083/15-а, від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18; постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та інші; постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 201/5279/16, від 04 вересня 2019 року у справах № 372/1688/17-ц, № 448/764/17 та інші).
      33. Водночас у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів.
      34. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 зроблено висновок, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом.
      35. Таким чином, перед Великою Палатою Верховного Суду постали такі питання: 1) чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обґрунтуванні підстав для представництва; 2) якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу; 3) чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин.
      36. Урегульовуючи розбіжності у викладених вище правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду уточнює висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
      37. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
      38. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
      39. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
      40. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
      41. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
      42. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
      43. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
      44. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
      45. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
      46. У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
      47. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
      48. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
      49. Натомість аналіз судової практики Верховного Суду в питанні про те, як саме слід діяти суду, якщо він установить відсутність підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави вже після відкриття провадження у справі, свідчить про її неоднаковість.
      50. Так, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18 зазначив, що обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. А відсутність у такому випадку законних підстав для представництва інтересів держави свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності, та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України. Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах цього ж касаційного суду від 26 лютого 2019 року у справі № 920/284/18, від 03 і 17 квітня 2019 року у справах № 909/63/18 та № 916/641/18 відповідно, від 31 липня 2019 року у справі № 916/2914/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18.
      51. Процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (стаття 44 ГПК України). У випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, і саме вона набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи. Для цілей залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України процесуальна дієздатність має бути відсутня саме в учасника справи (позивача або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), а не його представника. З огляду на вказане помилковим є залишення без розгляду на підставі цього припису позову, поданого прокурором в особі компетентного органу в інтересах держави, через відсутність у прокурора як представника держави процесуальної дієздатності або через відсутність у нього підстав для звернення до суду. Отже позов прокурора не може бути залишений без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України.
      52. В інших випадках Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив з необхідності ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову прокурора, якщо він не обґрунтував підстав представництва інтересів держави в особі позивачів у суді. Так, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18 цей касаційний суд скасував ухвалу про залишення позову без розгляду, що була постановлена судом першої інстанції, на підставі пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України, зазначивши, що, з`ясувавши обставини відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивачів у даній справі, судам слід було відмовити в позові, а не залишати позов без розгляду. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 909/569/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на те, що прокурор звернувся в інтересах особи, яка не має статусу позивача у справах щодо оскарження процедур закупівлі, проведених відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі», і господарські суди правомірно відмовили в задоволенні позову. У постановах від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив без змін судові рішення апеляційної інстанції, якими відмовлено в задоволенні позову прокурора в такому випадку.
      53. Втім, відмова у позові, поданому прокурором за навності компетентного органу, через те, що прокурор не підтвердив підстав для представництва, означатиме неможливість повторного звернення як прокурора, так і самого органу як позивача в інтересах держави.
      54. З метою забезпечення єдності судової практики у питанні застосування положень ГПК України у справах за позовами прокурорів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду). Такого ж висновку щодо застосування наведеної норми процесуального права дійшов і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2019 року у справі № 925/226/18.
      55. При вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:
      - якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;
      - відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.
      56. Втім, у перелічених у цій статті випадках ідеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. Якщо ж позов подано прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, і такий орган не здійснює процесуальних дій як позивач, його представник не з`являється у судові засідання, а суд уже після відкриття провадження у справі встановлює, що прокурор не підтвердив підстави для представництва, то, як і зазначено у пункті 54 цієї постанови, позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду).
      57. Відповідно до статті 246 ГПК України суд також може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (у тому числі якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності.
      Щодо залишення позову без розгляду
      58. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Устинівська РДА, якій підзвітний Відділ освіти, та Східний офіс Держаудитслужби є компетентними органами, уповноваженими державою на здійснення функцій контролю за використанням коштів державного бюджету, зокрема для здійснення закупівель на потреби закладів освіти на території Кіровоградської області.
      59. Втім, суд дійшов висновку про те, що прокурор не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, зокрема не довів, що компетентні органи, яких прокурор зазначив як позивачів, не здійснюють своїх повноважень щодо захисту інтересів держави.
      60. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з наведеним висновком виходячи з таких міркувань.
      61. Як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував, а позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України з посиланням на те, що позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності.
      62. Однак, відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції установив відповідність поданої прокурором позовної заяви вимогам статей 162, 164 ГПК України. Жодних недоліків цієї заяви в частині відсутності обґрунтування прокурором підстави для здійснення представництва інтересів держави суд першої інстанції не виявив і позовну заяву прокурора як з цих, так і з інших підстав без руху не залишив. Натомість за результатами розгляду справи по суті суд ухвалив рішення від 18 січня 2019 року про задоволення позову.
      63. Суд першої інстанції установив, що прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, тобто виконав вимогу частини п`ятої статті 162 ГПК України. Проте суд апеляційної інстанції вважав зазначену підставу помилковою та вказав, що прокурор не надав доказів, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів. При цьому апеляційний суд указав, що факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання компетентними органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність посилання в позовній заяві лише на невиконання або неналежне виконання відповідних повноважень компетентним органом, оскільки в такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).
      64. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).
      65. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 74, 77 ГПК України).
      66. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
      67. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
      68. Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п`ятої статті 53 ГПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які не вжили заходів до оспорювання додаткових угод у судовому порядку, про що вони повідомили прокуратуру відповідними листами (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, чим обґрунтував порушення інтересів держави (тобто навів підстави для звернення з позовом).
      69. Устинівська РДА та Східний офіс Держаудитслужби, надаючи відповідь прокурору на його звернення, свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловили, про наміри самостійно звернутися з позовом чи провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів не заявили, водночас не спростували й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені прокурором як бездіяльність.
      70. З огляду на вищевикладене помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про ненаведення прокурором у цій справі підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.
      71. Аргументи сторін, що не стосуються мотивів, наведених у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не аналізує з огляду на зазначені висновки щодо порушень норм процесуального права, допущені судом апеляційної інстанції.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
      Щодо суті касаційної скарги
      72. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      73. Підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України).
      74. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи до цього суду для продовження розгляду.
      Щодо розподілу судових витрат
      75. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      ВИСНОВОК ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА
      76. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
      77. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
      78. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
      79. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
      80. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
      81. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
      82. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
      83. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити.
      2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року у справі № 912/2385/18 скасувати.
      3. Справу № 912/2385/18 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458902
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 372/266/15-ц
      Провадження № 14-396цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі також - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київський лісгосп») до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА), ОСОБА_1 , Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Старобезрадичівська сільрада), Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк» (далі - ПАТ «Єврогазбанк»), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олена Віталіївна (далі - приватний нотаріус), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Національний банк України, про визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки та витребування земельної ділянки
      за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року, ухвалене суддею Болобаном В. Г., та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Березовенка Р. В., Лівінського С. В., Волохова Л. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позову та судових рішень (первинний розгляд справи)
      1. 15 січня 2015 року прокурор звернувся в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» з позовом до Обухівської РДА та ОСОБА_1 , в якому просив :
      1.1. Визнати недійсним розпорядження Обухівської РДА від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» у частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 (далі - розпорядження).
      1.2. Визнати недійсним підпункт 2 додатка до пунктів 1 - 3 рішення Старобезрадичівської сільради від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради» (далі - рішення № 93).
      1.3. Визнати недійсним державний акт серії ЯД № 658672 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 (далі - державний акт).
      1.4. Витребувати на користь ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільради, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026 (далі - спірна земельна ділянка).
      1.5. Визнати за ДП «Київський лісгосп» право постійного користування спірною земельною ділянкою.
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. Спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду.
      2.2. На підставі розпорядження з порушенням вимог законодавства вилучені з постійного користування ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки площею 9,0030 га та змінене їх цільове призначення з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства.
      2.3. Після оформлення на підставі розпорядження державних актів на право власності на землю відповідної площі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 9 березня 2006 року за договорами купівлі-продажу (з реєстровими № 716, 681, 691, 692, 695, 717, 686, 758, 764) відчужили ОСОБА_1 земельні ділянки загальною площею 9,0030 га.
      2.4. На підставі вищевказаних договорів ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 233833, а спірній земельній ділянці був присвоєний кадастровий номер 3223187700:12:028:0026.
      2.5. 18 серпня 2006 року Старобезрадичівська сільрада прийняла рішення № 93, яким змінила цільове призначення земельної ділянки з особистого селянського господарства на землі для будівництва й обслуговування жилого будинку. На підставі цього рішення ОСОБА_1 отримав державний акт.
      2.6. Спірна земельна ділянка незаконно вибула з державної власності без згоди Київського обласного управління лісового та мисливського господарства та ДП «Київський лісгосп»; був порушений порядок зміни її цільового призначення. Тому розпорядження, рішення № 93 та державний акт слід визнати недійсними, а земельну ділянку витребувати з чужого незаконного володіння та визнати за ДП «Київський лісгосп» право постійного користування на неї.
      3. 23 березня 2015 року Обухівський районний суд Київської області постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі.
      4. 3 квітня 2015 року цей суд постановив ухвалу, якою залучив Старобезрадичівську сільраду до участі у справі співвідповідачем.
      5. 15 травня 2015 року вказаний суд постановив ухвалу, якою залучив ПАТ «Єврогазбанк» до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
      6. 3 червня 2015 року Обухівський районний суд Київської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      7. 12 серпня 2015 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      8. 3 лютого 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року в частині вирішення позову про визнання недійсним державного акта та витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині (щодо визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 і про визнання за ДП «Київський лісгосп» права постійного користування спірною земельною ділянкою) оскаржені судові рішення залишив без змін.
      9. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував так:
      9.1. У судових рішеннях є обґрунтування того, чому суди виснували про те, що позовна давність на час звернення до суду з позовом не спливла. Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
      9.2. Про застосування позовної давності може заявити сторона, тоді як відповідну заяву подало ПАТ «Єврогазбанк», яке має статус третьої особи.
      9.3. Вирішуючи спір про визнання недійсним державного акта, суди не врахували, що інші державні акти, тобто ті, які видані на підставі розпорядження, не були оскаржені. Без визнання цих актів недійсними неможливо витребувати земельні ділянки від осіб, які набули їх у власність, зокрема, за цивільно-правовими договорами. Неоспорення первісного переходу права власності від власника до іншої особи та визнання незаконною підстави цього переходу не відновлює права такого власника й унеможливлює захист його порушеного права у спосіб, передбачений статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      9.4. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції має врахувати висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13.
      (2) Короткий зміст змінених позовних вимог (новий розгляд справи)
      10. 23 травня 2016 року прокурор подав заяву, в якій просив залучити до участі у справі співвідповідачем ПАТ «Єврогазбанк», і сформулював такі позовні вимоги (далі - заява) :
      10.1. Визнати недійсними розпорядження та рішення № 93.
      10.2. Визнати недійсним договір іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладений ОСОБА_1 з ПАТ «Єврогазбанк» (далі - договір іпотеки).
      10.3. Скасувати рішення приватного нотаріуса від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ПАТ «Єврогазбанк» (далі - рішення нотаріуса).
      10.4. Витребувати спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк».
      (3) Короткий зміст рішень суду першої інстанції (новий розгляд справи)
      11. 9 червня 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалою, постановленою в судовому засіданні, залучив ПАТ «Єврогазбанк» співвідповідачем у справі.
      12. 10 квітня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, скасував рішення нотаріуса та витребував спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп»; у задоволенні інших позовних вимог - про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 - відмовив. Мотивував рішення так:
      12.1. Спірна земельна ділянка має лісогосподарське призначення, а Київське обласне управління лісового та мисливського господарства не надавало згоду на зміну цільового призначення цієї ділянки.
      12.2. Право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за ПАТ «Єврогазбанк» на підставі рішення Обухівського районного суду Київської області у справі № 372/3374/15-ц від 12 листопада 2015 року.
      12.3. Оскільки ОСОБА_1 не мав прав власника на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку, а КМУ як власник цієї ділянки не був стороною договору іпотеки й учасником справи № 372/3374/15-ц, договір іпотеки слід визнати недійсним.
      12.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння держави (власника) не з її волі іншим шляхом. Тому вимогу прокурора про витребування цієї ділянки треба задовольнити.
      12.5. Відсутні підстави для задоволення заяви ПАТ «Єврогазбанк» про застосування позовної давності, оскільки Головне управління Держкомзему у Київській області провело перевірку дотримання вимог земельного законодавства щодо вилучення земельної ділянки 28 лютого 2012 року, а з відповідним позовом прокурор звернувся до суду 20 січня 2015 року, тобто до спливу позовної давності. Крім того, ДП «Київський лісгосп» не проводило перевірки дотримання земельного та лісового законодавства за період 2004 - 2014 років щодо спірної земельної ділянки. Відсутні належні та допустимі докази того, що Прокуратура Київської області знала чи могла дізнатися про наявність оспорюваних розпорядження та рішення № 93 до 2012 року.
      12.6. Під час первинного розгляду справи розпорядження та рішення № 93 вже визнані недійсними, і судові рішення в цій частині не були скасовані. Тому відсутні підстави для задоволення означених вимог.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи)
      13. 20 червня 2017 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      13.1. Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними.
      13.2. У заяві прокурор змінив як підставу, так і предмет позову.
      13.3. Суд першої інстанції не виконав вказівку суду касаційної інстанції про необхідність врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13.
      13.4. Прокурор не оскаржив ті державні акти, на підставі яких земельна ділянка вибула з власності держави та була передана громадянам (первісна підстава вибуття земельної ділянки). Тому захист порушеного права позивача у спосіб, передбачений статтею 388 ЦК України, є неможливим.
      13.5. Визнання незаконними розпорядження та рішення № 93 не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним.
      13.6. Суд першої інстанції не залучив приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем. А скасовуючи рішення нотаріуса, цей суд не врахував, що підставою проведення відповідної реєстраційної дії було рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2015 року у справі № 372/3374/15-ц, яким суд у рахунок погашення заборгованості перед ПАТ «Єврогазбанк» у межах вартості предмета іпотеки звернув стягнення на спірну земельну ділянку.
      13.7. Висновок суду першої інстанції про те, що визнання договору іпотеки недійсним обов`язково матиме наслідком скасування рішення нотаріуса, є хибним без відповідного перегляду рішення суду у справі № 372/3374/15-ц за нововиявленими обставинами та його скасування з цих підстав.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги (новий розгляд справи)
      14. У липні 2017 року перший заступник прокурора Київської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року повністю, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року - у частині задоволення вимоги про витребування спірної земельної ділянки та закрити провадження в цій частині; у решті рішення суду першої інстанції просить залишити без змін.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції (новий розгляд справи)
      15. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що перший заступник прокурора Київської області оскаржує рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року й Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи касаційної скарги
      16. Перший заступник прокурора Київської області мотивує касаційну скаргу так:
      16.1. Суд апеляційної інстанції не врахував, що обраний прокурором спосіб захисту права державної власності шляхом витребування земельної ділянки від кінцевого набувача є належним та ефективним.
      16.2. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у тій справі право власності на відповідне майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього.
      16.3. Відповідно до статей 116 і 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) підставою набуття права власності на землю є рішення відповідного органу. Тому питання недійсності виданих на його підставі державних актів залежить саме від доведеності факту незаконності видання такого рішення.
      16.4. Немає необхідності визнавати недійсними державні акти, заявляючи віндикаційний позов, за умови оскарження рішень відповідних органів про передання земельної ділянки у власність за статтею 118 ЗК України (постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14, постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).
      16.5. Після уточнення позову спір у частині вимоги про витребування спірної земельної ділянки стосується юридичних осіб (КМУ, ДП «Київський лісгосп» та ПАТ «Єврогазбанк»). Тому цей спір слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      (2) Доводи ПАТ «Єврогазбанк»
      17. 8 листопада 2017 року ПАТ «Єврогазбанк» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Мотивує заперечення так:
      17.1. Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права.
      17.2. Прокурор не оспорив первинну підставу вибуття земельної ділянки - державні акти, видані на підставі розпорядження.
      17.3. Прокурор пропустив позовну давність.
      17.4. ПАТ «Єврогазбанк» набуло спірну земельну ділянку у власність на підставі рішення суду, а тому її не можна витребувати.
      (3) Позиція інших учасників справи
      18. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      19. Під час нового розгляду справи № 372/266/15-ц, а саме 23 травня 2016 року, прокурор подав заяву, в якій змінив предмет позову. Суди першої й апеляційної інстанцій розглянули за правилами цивільного судочинства змінені вимоги, заявлені як до юридичних осіб-співвідповідачів (Обухівської РДА, Старобезрадичівської сільради, ПАТ «Єврогазбанк»), так і до та фізичної особи ( ОСОБА_1 ), про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, визнання недійсним договору іпотеки, скасування рішення нотаріуса та витребування спірної земельної ділянки.
      20. Прокурор у касаційній скарзі стверджує, що вимога про витребування спірної земельної ділянки на користь держави з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки має місце спір між юридичними особами. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом погоджується.
      21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      22. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункт 1 частини першої статті 15).
      23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      24. Згідно із частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання прокурором заяви, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      25. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у відповідній редакції).
      26. Тобто, на момент звернення прокурора до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.
      27. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
      28. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      29. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до приписів процесуальних законів, чинних на час звернення прокурора до суду, позовні вимоги до кількох відповідачів треба було розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги були однорідними, зокрема нерозривно пов`язаними між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, якщо була відсутня спільність предмета позову.
      30. Вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права й обов`язки, безпосередньо стосується цієї особи, а тому відповідний спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц (пункт 50), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц (пункт 36) і № 488/5027/14-ц (пункт 28), від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18 (пункт 4.15)).
      31. У справі № 372/266/15-ц такими вимогами, які пов`язані з виникненням прав фізичних осіб, є вимоги про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93: перше стосується передання земельних ділянок, з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка, у власність дев`ятьом фізичним особам, залученим до участі у цій справі третіми особами, а друге - зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, володільцем якої на час прийняття рішення № 93 вже був ОСОБА_1 . Окрім того, вимога про визнання недійсним договору іпотеки стосується безпосередньо його сторін - ОСОБА_1 і ПАТ «Єврогазбанк», а тому за такого суб`єктного складу зазначену вимогу теж слід розглянути за правилами цивільного судочинства.
      32. Стосовно вимоги про скасування рішення нотаріуса, то оскільки належним відповідачем за такою вимогою має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 58)), а суди у справі № 372/266/15-ц встановили, що на підставі рішення нотаріуса було зареєстроване право ПАТ «Єврогазбанк» на спірну земельну ділянку, то з огляду на суб`єктний склад сторін спору за вказаною вимогою та відсутність нерозривного зв`язку між нею та вимогами про визнання недійсними розпорядження, рішення № 93 та договору іпотеки, вимогу про скасування рішення нотаріуса належить розглядати за правилами господарського судочинства. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що висновок апеляційного суду про необхідність залучення приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем за вимогою про скасування його рішення є помилковим. Окрім того, за змістом частини другої статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частини другої статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати, фізична особа у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 73)).
      33. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. близькі за змістом висновки, сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 147), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 46)).
      34. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 51)).
      35. Отже, оскільки вимоги про визнання недійсними розпорядження, рішення № 93 і договору іпотеки не є нерозривно пов`язаними з рештою вимог у цій справі, які не є похідними від перших, обґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що вимогу про витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» з огляду на суб`єктний склад учасників спору треба розглядати за правилами господарського судочинства (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду висловила у постановах від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 48-52), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (пункт 5.20), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (пункт 6.20), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35)).
      36. Таким чином, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права щодо юрисдикції та помилково розглянули за правилами цивільного судочинства вимоги про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки, які належать до юрисдикції господарського суду.
      (1.2) Щодо суті спору
      37. Прокурор просить залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про визнання недійсними розпорядження і рішення № 93 та в частині задоволення вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки рішення суду у цій частині ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. ПАТ «Єврогазбанк» заперечує проти касаційної скарги прокурора, вважаючи законним і обґрунтованим рішення апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду частково погоджується з доводами касаційної скарги.
      38. Суд першої інстанції під час нового розгляду справи вважав, що під час первинного її розгляду розпорядження та рішення № 93 суди вже визнали недійсними, і судові рішення в тій частині не були скасовані, а тому відсутні підстави для задоволення таких вимог прокурора. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду першої інстанції не погоджується, оскільки той, відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, порушив норми процесуального права.
      39. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року ухвалою залишив без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року у справі № 372/266/15-ц у частині задоволення вимог прокурора про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93. Вказані рішення набрали законної сили.
      40. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; аналогічний припис є у пункті 3 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      41. З огляду на вказаний припис, встановивши, що у межах тієї самої справи є чинними судові рішення, згідно з якими вимоги про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 вже вирішені, суди попередніх інстанцій під час нового розгляду мали не відмовляти у задоволенні цих вимог, а закрити у відповідній частині провадження у справі.
      42. Стосовно визнання недійсним договору іпотеки, то суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 не мав прав на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку. Тому суд першої інстанції цю вимогу задовольнив. Апеляційний суд не погодився з таким рішенням і скасував його, вважаючи, що підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору іпотеки немає. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим рішенням суду апеляційної інстанції.
      43. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
      44. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 92)).
      45. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у відповідній справі право власності на таке майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього.
      46. Велика Палата Верховного Суду повторює, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для мети витребування ним його майна з чужого незаконного володіння оспорювання не тільки рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право. Останні не є підставами набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності. Такою підставою є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 94); постанову Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14).
      47. З огляду на вказане помилковим є висновок апеляційного суду та довід ПАТ «Єврогазбанк» про неможливість витребування спірної земельної ділянки через те, що не були оскаржені державні акти, на підставі яких земельні ділянки (з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка) вибули з власності держави та були передані дев`ятьом фізичним особам. Так само помилково вважати, що для ефективного захисту права власності власник має витребувати відповідне майно у кінцевого набувача після того, як визнає недійсним договір, на підставі якого це майно перейшло у володіння до вказаного набувача.
      48. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки саме з огляду на те, що визнання цього договору недійсним не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на спірну земельну ділянку та для її витребування. А власне таке витребування є метою власника.
      49. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про невиконання судом першої інстанції вказівки суду касаційної інстанції щодо врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13: під час нового розгляду справи прокурор змінив предмет позову та не просив визнати недійсним державний акт. Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд України вказав, що рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у тій справі, не було. Тому Верховний Суд України вважав неправомірним видання державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (частиною першою статті 116 ЗК України) підстави, а сам цей акт, виданий з порушеннями вимог статей 116 і 118 ЗК України, - недійсним. На відміну від обставин справи № 6-14цс13, у справі № 372/266/15-ц такі рішення були, і ці рішення суди визнали недійсними під час первинного її розгляду.
      50. Стосовно аргументу касаційної скарги про необхідність застосування висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що Верховний Суд України у тій справі розбіжності у застосуванні норм права не усував, вважаючи непідтвердженими доводи заяви як про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статті 149 ЗК України та статті 388 ЦК України, так і про невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам Верховного Суду України про застосування статті 388 ЦК України та статей 116 і 118 ЗК України.
      51. Стосовно аргументу ПАТ «Єврогазбанк» про пропуск прокурором позовної давності Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що жодну із заявлених позовних вимог за наслідками касаційного перегляду вона не задовольнила. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134)).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      52. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      53. Оскільки касаційну скаргу у справі № 372/266/15-ц перший заступник прокурора Київської області подав у липні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      54. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити у цій частині провадження у справі (пункти 1 і 5 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      55. Суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у зазначеній редакції).
      56. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 414 ЦПК України).
      57. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо юрисдикції суду та суті спору, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги частково обґрунтованими. Тому її слід задовольнити частково: рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року необхідно скасувати в частині вирішення вимог про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки і закрити провадження у справі у частині тих вимог; рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки слід залишити без змін.
      58. Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства (частина перша статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX).
      59. У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду (частина четверта статті 414 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX).
      60. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи № 372/266/15-ц у частині вимог про скасування рішення нотаріуса та витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» до відповідного суду господарської юрисдикції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      61. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      62. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      Керуючись пунктами 1 і 3 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, пунктами 1 і 5 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
      2. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року скасувати, а провадження у справі закрити у частині вирішення таких позовних вимог:
      2.1. Про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» стосовно передання у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .
      2.2. Про визнання недійсним підпункту 2 додатка до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради».
      2.3. Про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олени Віталіївни від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026, за Публічним акціонерним товариством «Європейський газовий банк».
      2.4. Про витребування земельної ділянки площею 9,0030 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:002, на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк».
      3. Рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладеного ОСОБА_1 з Публічним акціонерним товариством «Європейський газовий банк», залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. С. Князєв
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458955
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      23 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 645/1979/15-ц
      Провадження № 14-706цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів : Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, Фрунзенський відділ Державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року, ухвалене суддею Федоровою О.В., та рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, ухвалене у складі суддів Кіся П.В., Кружиліної О.А., Хорошевського О.М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), посилаючись на те, що 10 серпня 2011 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») (далі - ПАТ «Банк Кіпру» та ПАТ «Неос Банк» відповідно) було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 .
      1.1. 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1
      1.2. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. (далі - нотаріус) вчинив виконавчий напис, відповідно до якого звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру».
      1.3. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не була безспірною, оскільки на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса існував спір у суді, позивач просив визнати зазначений вище напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
      2. У березні 2015 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору за останнім утворилася заборгованість, тому просило звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено.
      4. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 допустив заборгованість за кредитом, що є підставою для вчинення нотаріусом виконавчого напису. При цьому для встановлення безспірності заборгованості, нотаріус має лише перевірити наявність у кредитора документів, визначених у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), а не встановлювати права та обов`язки учасників правовідносин, зокрема наявності спору про заборгованість у суді.
      5. Вирішуючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Кредитні ініціативи» реалізувало своє право як кредитора на задоволення своїх вимог за договором іпотеки, зокрема позасудовий, що полягає у вчиненні виконавчого напису нотаріуса.
      6. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.
      7. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису, у суді існував спір про розмір заборгованості, що спростовує висновок суду першої інстанції про безспірність заборгованості боржника, у результаті чого зазначена заборгованість стягнута із ОСОБА_1 двічі; ТОВ «Кредитні ініціативи» не надано доказу отримання ОСОБА_1 досудової вимоги про усунення порушення, а отже, відповідачем не доведено отримання ним права розпочати звернення стягнення не предмет іпотеки. В частині вирішення зустрічного позову апеляційний суд погодився із доводами суду першої інстанції.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У жовтні 2017 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи».
      9. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не повинен перевіряти безспірність заборгованості, а лише перевірити документи на відповідність Порядку, відтак, на думку заявника, неможливо визнавати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, з підстав наявності судового спору про кредитну заборгованість. Крім того, обґрунтовуючи необхідність задоволення зустрічного позову, заявник послався на те, що кредитний договір продовжує діяти і заборгованість за ним ОСОБА_1 не погасив, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      10. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
      11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) викладений у новій редакції.
      12. Відповідно до п. п. 4 п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      13. 25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.
      14. 06 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. 7 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Зазначену ухвалу мотивовано тим, що, існує взаємовиключна практика Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах.
      16. Так, у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі № 6-27цс15, від 11 березня 2015 року у справі № 6-141цс14 та у постанові Великої Плати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) зроблено висновок про те, що наявність спору про розмір кредитної заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника.
      17. Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) зроблено висновок, що інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
      18. 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Короткий виклад обставин справи
      19. 10 серпня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру» (правонаступником якого є ПАТ «Неос Банк») було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по
      АДРЕСА_1. 20 . 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1
      21. 16 вересня 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» направило ОСОБА_1 досудову вимогу, в якій повідомило про існування кредитної заборгованості у розмірі 1 254 213 грн 48 коп. та просило в тридцятиденний строк повернути кредитні кошти з нарахованими на них відсотками. Також ТОВ «Кредитні ініціативи» повідомило боржника про те, що у разі невиконання цієї вимоги буде розпочато процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.
      22. 09 жовтня 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Акціонерного товариства «Готельний комплекс «Славія» про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 254 213 грн 48 коп.
      23. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. на підставі звернення ТОВ «Кредитні ініціативи» вчинив виконавчий напис, відповідно до якого на погашення кредитної заборгованості у розмірі 1 174 529 грн 41 коп., заборгованості за відсотками у розмірі 79 684 грн 07 коп. та суми плати, що здійснена ТОВ «Кредитні ініціативи» за вчинення виконавчого напису, у розмірі 4 130 грн звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру».
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      24. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      25. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      26. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
      27. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      28. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).
      29. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
      30. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      31. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      32. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
      33. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
      34. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
      35. Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
      36. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).
      37. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків.
      38. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.
      39. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
      40. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
      41. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
      42. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
      43. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
      44. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».
      45. При цьому стаття 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      46. Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
      47. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Водночас порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      48. Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржник, якщо він є відмінний від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо він є відмінним, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.
      49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що наведена норма спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.
      50. Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело належними та допустимими доказами направлення ОСОБА_1 та отримання ним вимоги про усунення порушень договору, а відтак, і виконання вимог підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій та пункту 4.1.1 договору іпотеки. Зазначене свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця.
      51. Враховуючи викладене, апеляційний суд обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 та визнав виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. Тому рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 підлягає залишенню без змін.
      52. Як порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису, так і порушень порядку повідомлення іпотекодавця про вимогу про усунення порушення є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності вдаватись до вирішення питання про безспірність вимог ТОВ «Кредитні ініціативи». З огляду на зазначене відсутні підстави для розгляду питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах.
      53. Щодо зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      54. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи», послався на те, що останнє реалізувало своє право щодо звернення стягнення на предмет іпотеки позасудовим способом захисту, зокрема шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса. При цьому суд виходив із правомірності зазначеного виконавчого напису та відсутності підстав для повторного звернення стягнення на предмет іпотеки.
      55. Апеляційний суд у порушення статей 212-214, 303, 316 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) взагалі не навів мотивів залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову, хоча спростував наявність підстав, з яких районний суд виходив відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки. Відтак, рішення суду апеляційної інстанції в цій частині є необґрунтованим та таким, що прийнято з порушенням норм процесуального права.
      56. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      57. Враховуючи викладене та відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року скасувати в частині зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Щодо судових витрат
      58. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      59. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись ст. 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, залишити без змін.
      Рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року в частині вирішення зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати.
      Справу в цій частині направити на новий розгляд до Харківського апеляційного суду.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Ю.Л. Власов В.В. Пророк
      М.І. Гриців Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
      О.С. Золотніков
      Джерело: ЄДРСР 90458929
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 179/1043/16-ц
      Провадження № 14-63цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, -Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - третя особа) про визнання у порядку спадкування прав засновника селянського (фермерського) господарства та права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства,
      за касаційною скаргою позивачки на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року, ухвалене суддею Ковальчук Т. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю. й Деркач Н. М., у частині відмови в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою у порядку спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Справу у суді ініціювала спадкоємниця засновника селянського (фермерського) господарства. Вона була членом цього господарства та вважала, що може успадкувати за законом земельну ділянку, яку її чоловік отримав за життя у постійне користування для ведення такого господарства, а також може успадкувати права засновника створеного селянського (фермерського) господарства. Суди двох інстанцій погодилися з тим, що позивачка може успадкувати права засновника вказаного господарства, але відмовили їй у праві спадкування зазначеної земельної ділянки. Вони вважали, що зі смертю особи, яка отримала земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського господарства), таке право припиняється, а тому не може бути об`єктом спадкування. Не погодившись з цим, позивачка подала касаційну скаргу. У цій справі Велика Палата Верховного Суду має вирішити такі проблеми: 1) чи переходить право постійного користування земельною ділянкою до селянського (фермерського) господарства від його засновника? 2) чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, а також вказане господарство (права його засновника, члена)?
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. 11 листопада 2016 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням уточнень просила :
      2.1. Визнати за позивачкою в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 (далі - засновник) права засновника Селянського (фермерського) господарства «СПАС» (далі - СФГ «СПАС») (ідентифікаційний код юридичної особи - 2553679, адреса: село Чернетчина, Магдалинівський район, Дніпропетровська область), в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30 червня 1998 року (номер запису - 1 206 176 0000 000720).
      2.2. Визнати за позивачкою у порядку спадкування за законом після смерті засновника право постійного користування земельною ділянкою площею 37,2 га (далі - спірна земельна ділянка), розташованою на території Чернетчинської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області та наданою для ведення селянського (фермерського) господарства.
      3. Мотивувала позов такими обставинами :
      3.1. Засновник, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком позивачки та засновником СФГ «СПАС», а позивачка - членом цього господарства.
      3.2. 19 серпня 1997 року голова Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області видав розпорядження № 666-р про надання засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства у постійне користування спірної земельної ділянки. Це підтверджує державний акт на право постійного користування землею від 23 лютого 1998 року. Проте згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 28 січня 2015 року № 27-415-0.3-367/2-15 право постійного користування спірною земельною ділянкою належить СФГ «СПАС».
      3.3. Оскільки після смерті засновника позивачка мала намір використовувати спірну земельну ділянку для здійснення господарської діяльності, для оформлення права користування нею вона звернулася до державного нотаріуса із заявою про надання свідоцтва про право на спадщину. 12 жовтня 2016 року державний нотаріус Магдалинівської державної нотаріальної контори Сушко В. Б. у відповідь на звернення позивачки повідомила їй про те, що неможливо успадкувати після смерті засновника СФГ «СПАС» як цілісний майновий комплекс, бо невизначений склад майна цього господарства та відсутнє право власності на спірну земельну ділянку, передану фермерському господарству.
      3.4. Через відсутність свідоцтва про право на спадщину за законом позивачка не може внести зміни до установчих документів СФГ «СПАС» та до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, пов`язані зі зміною засновника вказаної юридичної особи, який помер. Крім того, оскільки спірна земельна ділянка була передана в постійне користування засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства, а позивачка є його спадкоємцем за законом, вона має право на спадкування належного засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 28 грудня 2017 року Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позовні вимоги частково: визнав за позивачкою в порядку спадкування за законом право засновника СФГ «СПАС» в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30 червня 1998 року (номер запису 1 206 176 0000 000720); відмовив у задоволенні іншої частини позову.
      5. Мотивував рішення так :
      5.1. З огляду на приписи статті 191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 19 і 23 Закону України «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) є підстави для визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом права засновника СФГ «СПАС», які належали чоловікові позивачки до його смерті.
      5.2. Свідоцтво про право на спадщину на майно, яке підлягає державній реєстрації, можна видати після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві. Земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій належало таке право(див. постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15).
      5.3. Голова СФГ «СПАС» не укладав із державою як власником спірної земельної ділянки договір, що передбачав би можливість передання у порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Тому у задоволенні вимоги про визнання за позивачкою право постійного користування спірною земельною ділянкою необхідно відмовити.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 28 листопада 2018 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою відмовив у задоволенні апеляційної скарги позивачки на рішення суду першої інстанції у частині відмови цим судом в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою у порядку спадкування за законом після смерті засновника права постійного користування спірною земельною ділянкою.
      7. Апеляційний суд залишив без змін рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року у вказаній частині, мотивувавши постанову так :
      7.1. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення із її власником договору про таке право, припиняється зі смертю особи, якій воно належало, та не входить до складу спадщини (див. постанови Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 і постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц).
      7.2. Обґрунтовані висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16, доводи апеляційної скарги про те, що Закон № 973-IV є спеціальним законом, в якому, на відміну від Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року (далі - ЗК України від 25 жовтня 2001 року), по-іншому врегульовані відносини щодо надання та користування земельними ділянками, не можна брати до уваги, оскільки у зазначеній справі суд не вирішував питання про спадкування земельних ділянок.
      7.3. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про необхідність застосування висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. У цьому рішенні Конституційний Суд України вирішив питання щодо конституційності положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року, які передбачали обов`язок землекористувача переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди. Натомість питання спадкування права постійного користування земельною ділянкою, якого стосується спір у справі № 179/1043/16-ц, Конституційний Суд України не вирішував. Він вказав, що смерть фізичної особи, громадянина України, якому було надано у постійне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства, не є підставою для припинення права постійного користування такою ділянкою, оскільки приписи зазначених статей визначають випадки припинення права постійного користування земельними ділянками за життя користувачів і не пов`язані з проблемами спадкування такого права.
      7.4. Відсутня потреба відповідати на кожен аргумент апеляційної скарги, оскільки згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати рішення, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі вказаного обов`язку можуть різнитися залежно від рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може заявити у суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Тому визначити, чи виконав суд обов`язок обґрунтувати рішення, можна тільки у світлі конкретних обставин справи (див. рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, § 23).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 25 січня 2019 року позивачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачкою права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду згідно з ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що, оскільки boni judicis est ampliare justitiam (добрі судові рішення зміцнюють правосуддя), таке передання є необхідним для вирішення в умовах земельної реформи виключної правової проблеми, а саме: забезпечення єдності судової практики щодо спадкування земельної ділянки, наданої у постійне користування на підставі відповідного державного акта засновнику фермерського господарства для ведення останнього. Крім того, передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду потрібне і для конкретизації її висновку, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17.
      10. Стосовно виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке:
      10.1. У постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15) Верховний Суд України виснував, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Цей висновок підтримав Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц і від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17.
      10.2. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, яка стосувалася довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, відступила від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц (щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою) і в постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (щодо права постійного користування земельною ділянкою). Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане» позивачами за первісним і за зустрічним позовами, «оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані».
      10.3. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 вказала, що за змістом статей 6 і 50 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року № 561-XII (далі - ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року) у первинній редакції земля надається у довічне успадковуване володіння громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського) господарства; громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та на праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Тому особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння внаслідок того, що вона не переоформила це право на право власності чи на право оренди щодо спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства для ведення такого господарства на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
      10.4. Відступаючи від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 ототожнила поняття «право постійного користування земельною ділянкою» і «право довічного успадковуваного володіння» (вказані справи, які розглянув Верховний Суд України, стосувалися права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, а не передбаченого ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року права довічного успадковуваного володіння, щодо реалізації якого виник спір у справі № 368/54/17).
      11. Стосовно конкретизації висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у зазначеній постанові, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке:
      11.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 щодо права довічного успадковуваного володіння, до правовідносин спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, та виснував, що це право теж можна успадкувати. Проте «право постійного користування земельною ділянкою» та «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» - це різні види речового права на земельну ділянку, вони мають різний правовий режим. Інститут довічного успадковуваного володіння є відмінним від інституту постійного користування земельною ділянкою. Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду (про те, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння внаслідок непереоформлення права на право власності чи на право оренди) не можна застосувати до правовідносин, які виникли на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
      11.2. У постанові від 20 березня 2019 рокуу справі № 615/2197/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у правовідносинах користування наданою для ведення селянського (фермерського) господарства земельною ділянкою після його створення відбувається фактична заміна землекористувача з фізичної особи на юридичну особу - фермерське господарство. Тому виникає питання про застосування статті 1219 ЦК України для визначення належності до обсягу спадкового майна права постійного користування земельною ділянкою, наданою засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так :
      12.1. Суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не проаналізував доводи позивачки та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чим порушив принципи диспозитивності цивільного судочинства, змагальності сторін та рівності учасників судового процесу перед законом і судом.
      12.2. Суди першої й апеляційної інстанцій мали відступити від висновку щодо застосування норм матеріального права, сформульованого у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15, з таких підстав:
      Верховний Суд України під час вирішення вказаних справ застосував приписи пункту 6розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року, що передбачали обов`язок громадян, які мали у постійному користуванні земельні ділянки (але за цим кодексом не могли мати їх на такому праві), до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на відповідні ділянки. Припис вказаного пункту був визнаний неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 1-17/2005;
      Верховний Суд України під час розгляду справ № 6-3113цс15 і № 6-2329цс16 не врахував власні висновки, сформульовані у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15 і від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16. Згідно з тими висновками Закон № 973-IV є спеціальним законом, в якому, на відміну від ЗК України від 25 жовтня 2001 року, дещо по-іншому врегульовані відносини щодо надання та користування земельними ділянками. Крім того, у постанові в справі № 6-1275цс15 Верховний Суд України зазначив, що особа має право добровільно відмовитися від права землекористування, а в іншому випадку припинення цього права за вимогами ЗК України можливе лише у судовому порядку.
      12.3. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи.
      12.4. Право користування земельною ділянкою на підставі державного акта на право користування землею не є особистим немайновим правом, що не підлягає спадкуванню згідно з приписами статті 1219 ЦК України.
      12.5. Спадкування права постійного користування земельною ділянкою не може залежати від того, чи переоформив спадкодавець таке право, чи ні. Визнання за спадкоємцями померлого права спадкувати право постійного користування земельною ділянкою забезпечує їм можливість вирішити питання переоформлення права користування нею.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      14. 8 квітня 2019 року третя особа подала відзив на касаційну скаргу, який мотивувала так :
      14.1. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі відповідного державного акта, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      14.2. Частина перша статті 407 ЦК України та частина п`ята статті 102-1 ЗК України від 25 жовтня 2001 року передбачають договірний, а не судовий порядок установлення емфітевзису.
      14.3. Позивачка не позбавлена права звернутися до власника спірної земельної ділянки відповідно до статті 122 ЗК України від 25 жовтня 2001 року для оформлення права користування нею, що узгоджується з висновками Верховного Суду України, сформульованими у постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Чи переходить право постійного користування земельною ділянкою до селянського (фермерського) господарства від його засновника?
      15. Позивачка стверджувала, що оскільки її чоловік отримав спірну земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства та заснував таке господарство, то після смерті чоловіка вона може успадкувати зазначене право. Натомість суди першої й апеляційної інстанцій виснували, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припинилося зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства.
      16. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що правове регулювання діяльності селянських (фермерських господарств) суттєво змінилося порівняно з часом, коли чоловік позивачки заснував таке господарство. З огляду на стан відповідного законодавства на момент смерті засновника Велика Палата Верховного Суду не погоджується ні з означеним доводом позивачки, ні з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи за Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2009-XII; тут і далі - у редакції, чинній на час створення СФГ «СПАС») право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення такого господарства його засновник, перейшло до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього.
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини: чоловік позивачки у лютому 1998 року отримав право постійного користування спірною земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, 30 червня 1998 рокузареєстрував СФГ «СПАС», що підтверджують відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а ІНФОРМАЦІЯ_1 - помер; після смерті засновника спадщина складається із цього господарства, а єдиною спадкоємницею першої черги є позивачка.
      18. На час надання засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, який у відповідній редакції передбачав таке регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою:
      18.1. Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу (тут і далі - у редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові)). Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
      18.2. Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
      18.3. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
      18.4. Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
      19. На час заснування СФГ «СПАС» відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон № 2009-XII, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року :
      19.1. Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини перша, четверта та п`ята статті 2 Закону № 2009-XII).
      19.2. Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина перша статті 4 Закону № 2009-XII).
      19.3. Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина друга статті 4 Закону № 2009-XII).
      19.4. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина перша статті 5 Закону № 2009-XII).
      19.5. Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (частини перша та друга статті 9 Закону № 2009-XII).
      19.6. Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).
      20. За змістом наведених приписів на час створення СФГ «СПАС» можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Більше того, право користування земельною ділянкою мало припинятися з припиненням діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а припинення права користування земельною ділянкою мало наслідком припинення діяльності цього господарства (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).
      21. Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.
      22. Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону № 2009-XII). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство (цей висновок не стосується права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства; оскільки таке право є успадковуваним, тобто передається у спадщину, то воно залишається у володінні фізичної особи і після створення селянського (фермерського) господарства, про що Велика Палата Верховного Суду вказала у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17).
      23. Ураховуючи наведене, з моменту створення СФГ «СПАС» відбулася фактична заміна постійного землекористувача, і обов`язки останнього перейшли до селянського (фермерського) господарства з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем. Відповідно з часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 10 квітня 2019 року (пункти 23-29) й ухвалі від 13 листопада 2019 року (пункти 17-18) у справі № 275/82/18, а також у постанові від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (пункти 6.24-6.29) щодо належності права на продовження договірних відносин з користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства саме такому господарству, а не його засновникові.
      24. 1 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного кодексу було передбачено, що громадянита юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.
      25. 22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення № 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України вказав, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, оскільки використання у ній терміна «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 1 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного рішення).
      26. Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 1 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України від 25 жовтня 2001 року не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства (див. аналогічний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (реєстровий номер 85174518)). Тому право постійного користування земельною ділянкою, яке від засновника перейшло до СФГ «СПАС», не припинилося ані через зміни у земельному законодавстві, ані через смерть засновника. Відтак, не можна погодитися з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою.
      27. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду України, сформульованих у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15 і від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16. Обставини, які впливають на застосування норм права та характеризують зміст правовідносин учасників спорів у вказаних справах і у справі № 179/1043/16-ц, суттєво відрізняються :
      27.1. У справі № 6-1275цс15 фізична особа звернулася з позовом до міської ради та фізичних осіб-набувачів земельної ділянки. Просила визнати недійсним і скасувати рішення міської ради про надання у спільну сумісну власність відповідачів земельної ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а також визнати недійсним державний акт на право власності на цю ділянку. Мотивувала вимоги тим, що міська рада протиправно передала у спільну сумісну власність відповідачів земельну ділянку, що перебувала у користуванні позивача, чим порушила його права як землекористувача.
      27.2. У справі № 6-248цс16 прокурор звернувся з позовом до Головного управління Держземагентства у Кіровоградській області та фізичної особи про визнання наказів відповідача та договорів оренди землі недійсними, скасування державної реєстрації цих договорів і повернення земельних ділянок у володіння держави. Мотивував позовні вимоги порушенням встановленого Законом України «Про фермерське господарство» порядку надання земельних ділянок відповідачу в оренду для ведення фермерського господарства.
      (1.2) Чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, а також селянське (фермерське) господарство (права його засновника, члена)?
      28. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припиняється зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства, для ведення якого цей засновник відповідну ділянку отримав. Натомість позивачка стверджувала, що право постійного користування земельною ділянкою можна успадкувати, оскільки у чинному законодавстві України немає такої підстави припинення вказаного права як смерть особи, якій воно було надане, як і немає обмежень на спадкування цього майнового права.
      29. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що згідно із загальнодозвільним принципом правового регулювання, який поширюється на сферу правомірних приватних відносин (зокрема, на відносини спадкування), дозволено те, що не заборонено законом. Можливість спадкування права постійного користування земельною ділянкою, як і права довічного успадковуваного володіння нею, забезпечує сталість цивільного обороту й уникнення ситуацій, за яких можливий необґрунтований перерозподіл земельних ділянок і прав на них.
      30. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 березня 2020 року, передаючи справу № 179/1043/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що остання у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 ототожнила поняття «право постійного користування земельною ділянкою» і «право довічного успадковуваного володіння», оскільки відступила від висновків Верховного Суду України, сформульованих у постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15), обидві з яких стосувалися права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, а не передбаченого ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року права довічного успадковуваного володіння, щодо реалізації якого виник спір у справі № 368/54/17.
      31. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою є різними інститутами і зауважує, що ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції не передбачав можливості набуття фізичною особою земельної ділянки у приватну власність. Натомість цей кодекс гарантував фізичним особам право набувати земельні ділянки, зокрема, у довічне успадковуване володіння та у постійне користування. Обидва інститути передбачали можливість користування земельною ділянкою без обмеження будь-яким строком і, на думку Великої Палати Верховного Суду, відповідні майнові права могли бути об`єктом спадкування.
      32. У справі № 368/54/17 двоє спадкоємців засновника фермерського господарства подали первісний позов про визнання за ними в порядку спадкування після смерті батька права довічного успадковуваного володіння двома земельними ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства, а ще один спадкоємець засновника фермерського господарства заявив зустрічний позов про визнання за ним права довічного успадковуваного володіння на 1/3 частину зазначених земельних ділянок. У постанові від 20 листопада 2019 року у тій справі, враховуючи те, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, як і право постійного користування нею, яке виникло на підставі відповідного державного акта без укладення договору із власником землі, не припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, Велика Палата Верховного Суду відступила як від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц (щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою), так і від того, що викладений у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15) (щодо права постійного користування земельною ділянкою).
      33. На час смерті засновника СФГ «Спас» перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою був визначений у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Ця стаття не регламентувала припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі приписів ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року. А у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року не було такої підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою як смерть фізичної особи-користувача. Припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року могло відбутися, зокрема, через припинення діяльності селянського (фермерського) господарства.
      34. У постанові від 5 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з передбачених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 рокупідстав, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, є такими, що порушують це право.
      35. Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).
      36. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.
      37. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє за Законом № 2009-XII. Відтак, відсутні підстави для задоволення вимоги позивачки про визнання за нею як за спадкоємцем засновника СФГ «СПАС» права постійного користування спірною земельною ділянкою.
      38. Відмінність висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах у справах № 179/1043/16-ц і № 368/54/17 щодо можливості успадкувати права на земельні ділянки, надані спадкодавцеві для ведення селянського (фермерського) господарства, зумовлена тим, що право довічного успадковуваного володіння такою ділянкою, на відміну від права постійного користування нею, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.
      39. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону № 973-IV). Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (пункт «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 Закону № 973-IV). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 Закону № 973-IV). До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону № 973-IV).
      40. За змістом вказаних приписів саме селянське (фермерське) господарство, зареєстроване як юридична особа, є власником цілісного майнового комплексу, а не засновник або член такого господарства. Тому право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, після його створення належить цьому господарству, а відтак, не може входити до складу спадщини. Припис пункту «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV у частині права членів фермерського господарства відповідно до закону передавати земельні ділянки у спадщину стосується тих ділянок, які належать членам цього господарства на праві власності, та якими фермерське господарство користується на підставі правочинів, вчинених з його членами.
      41. У постанові від 21 січня 2020 року у справі № 908/2606/18 Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про можливість застосування до правовідносин, які виникають у зв`язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, у випадку, якщо спірні правовідносини не врегульовані статутом або Законом № 973-IV.
      42. На час виникнення спірних правовідносин діяв Закон України «Про господарські товариства», який у статті 55 передбачав, що у зв`язку зі смертю громадянина-учасника товариства, спадкоємці мали переважне право вступу до цього товариства. У разі відмови спадкоємця від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видавалася у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, і вартість якої визначалася на день смерті учасника.
      43. Оскільки позивачка була членом СФГ «СПАС», в якого немає сформованого статутного капіталу, не відмовлялася від вступу до цього господарства, як і їй не відмовляло у цьому останнє, то визнання за позивачкою в порядку спадкування після смерті чоловіка прав засновника СФГ «СПАС» є ефективним способом захисту її прав як спадкоємниці засновника.
      44. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що 17 червня 2018 року набрав чинності Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 6 лютого 2018 року. Згідно зі статтею 23 цього Закону у разі смерті учасника товариства його частка переходить до спадкоємця без згоди учасників товариства. Отже, за наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
      (1.3) Стосовно наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права
      45. В ухвалі від 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 179/1043/16-цна розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність конкретизації сформульованого у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 висновку про те, що «право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане» позивачами за первісним і за зустрічним позовами, «оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані». Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що суди застосовують цей висновок як до правовідносин довічного користування земельною ділянкою, так і постійного користування нею.
      46. Крім того, в ухвалі від 18 березня 2020 року згадані постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц і від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, в яких цей суд, слідуючи відповідним висновкам Верховного Суду України, зазначив, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що аналогічні висновки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду застосував у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17 та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц.
      47. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      49. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)).
      50. З огляду на наведені у постанові в справі № 179/1043/16-ц мотиви, для забезпечення єдності судової практики щодо спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне:
      50.1. Відступити від висновку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладеного у його постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17, від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини.
      50.2. Відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства.
      50.3. Відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством.
      50.4. Відступити шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
      51. Означені відступи від висновків полягають у такому:
      51.1. Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
      51.2. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.
      51.3. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      52. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      53. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).
      54. З огляду на наведену оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду виснує, що суди, ухваливши по суті правильні рішення у частині, що переглядається у касаційному порядку, неправильно застосували норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши з урахуванням висновків, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду, мотивувальні частини рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року стосовно відмови у задоволенні вимоги про визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом після смерті засновника права постійного користування спірною земельною ділянкою.
      (2.2) Щодо судових витрат
      55. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      56. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті позовної вимоги, у задоволенні якої відмовили суди першої й апеляційної інстанцій, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивачку.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      57. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).
      58. Успадкування землі і майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України (стаття 19 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»).
      59. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
      60. За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у редакції, чинній до 16 травня 1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.
      61. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
      62. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України «Про фермерське господарство»). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).
      63. У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
      Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою змінити в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90458957