Постанова ВП-ВС про юрисдикцію спору та порядок визначення частки майна боржника в майні яким він володіє за позовом приватного чи державного виконавця


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

06 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 2-24/494-2009

Провадження № 12-4гс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Уркевича В. Ю.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року (головуючий суддя Коробенко Г. П., судді Куксов В. В., Кравчук Г. А.) й ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року (суддя Лилак Т. Д.), винесені за результатами розгляду подання приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у справі № 2-24/494-2009 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рехау» до фізичної особи - підприємця Кофтєлєва Тимофія Анатолійовича, особа, права якої обтяжуються - ОСОБА_1 , про стягнення 84 195,47 грн та

УСТАНОВИЛА:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст подання приватного виконавця

1. Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 13 квітня 2009 року у справі № 2-24/494-2009 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Рехау» (далі - ТОВ «Рехау») до фізичної особи - підприємця Кофтєлєва Тимофія Анатолійовича (далі - ФОП Кофтєлєв Т. А.) про стягнення 92 355,58 грн задоволено частково. Стягнуто з ФОП Кофтєлєва Т. А. на користь ТОВ «Рехау» 60 386,37 грн заборгованості, 3 832,22 грн інфляційних втрат, 17 580,72 грн 48 % річних, 6 745,26 грн пені, 885,45 грн витрат зі сплати державного мита та 115,17 грн витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. У задоволенні позовних вимог про стягнення 2 174,09 грн пені відмовлено. На виконання вказаного рішення Господарським судом Автономної Республіки Крим 28 квітня 2009 року було видано відповідний наказ.

2. Приватним виконавцем Виконавчого округу Полтавської області Скрипником Володимиром Леонідовичем (далі - приватний виконавець) 07 серпня 2018 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 56938394 з виконання наказу про примусове виконання рішення № 2-24/494-2009, виданого 28 квітня 2009 року Господарським судом Автономної Республіки Крим.

3. У квітні 2019 року приватний виконавець звернувся до Господарського суду Київської області з поданням у межах справи № 2-24/494-2009, у якому просив визнати житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, які зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1 , спільною сумісною власністю подружжя; визначити 1/2 частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Т. А., на які можливо звернути стягнення.

4. Подання обґрунтоване тим, що приватним виконавцем здійснено всі можливі та необхідні дії, пов`язані з виконанням рішення суду, проте таке виконання унеможливлюється внаслідок ігнорування боржником законних вимог приватного виконавця та вчиненням ним дій (бездіяльності), які спрямовані на ухилення від виконання рішення суду, що зумовило необхідність у зверненні стягнення на майно боржника, яким він володіє на праві спільної сумісної власності та яке перебуває в інших осіб, а саме: частину житлового будинку та земельної ділянки, які за час шлюбу набуто боржником Кофтєлєвим Т. А. і ОСОБА_1 та зареєстровано за останньою на праві приватної власності.

Обставини звернення приватного виконавця до суду

5. Судами попередніх інстанцій встановлено, що приватним виконавцем 07 серпня 2018 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 56938394 з виконання наказу про примусове виконання рішення № 2-24/494-2009, виданого 28 квітня 2009 року Господарським судом Автономної Республіки Крим, про стягнення з ФОП Кофтєлєва Т. А. на користь ТОВ «Рехау» боргу в сумі 89 107,03 грн.

6. У ході виконавчого провадження приватним виконавцем вчинено низку дій, спрямованих на виконання зазначено наказу.

7. Так, приватним виконавцем встановлено відсутність сільськогосподарської техніки, тракторів, комбайнів та інших самохідних машин, транспортних засобів, зареєстрованих на праві приватної власності за боржником.

8. На підставі інформаційної довідки від 05 жовтня 2018 року № 140455540 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлено, що за боржником на праві приватної власності нерухомого майна не зареєстровано.

9. Також суди встановили, що приватним виконавцем 15 лютого 2019 року здійснено вихід за адресою боржника, а саме: АДРЕСА_1 (місце реєстрації і проживання боржника) та встановлено відсутність рухомого майна, яке підлягає опису та арешту, про що складено відповідний акт приватного виконавця.

10. Згідно з повідомленнями від 05 жовтня 2018 року № 1043207954 та № 1043202728 Пенсійного фонду України боржник не працює за трудовим та цивільно-правовими договорами, серед осіб, які отримують пенсію, не обліковується, також відсутня інформація про номери рахунків, відкритих у банківських установах.

11. 30 січня 2019 року приватним виконавцем винесено постанову ВП № 56938394 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

12. На адресу приватного виконавця 18 лютого 2019 року надійшло повідомлення від 11 лютого 2019 року № 34 Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Відродження», згідно з яким боржник звільнений з господарства 18 липня 2018 року, що підтверджується наказом від 13 липня 2018 року № 279, тому виконати постанову виконавця про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника за виконавчим провадженням № 56938394 від 30 січня 2019 року неможливо.

13. 26 березня 2019 року на адресу приватного виконавця надійшло повідомлення від 22 березня 2019 року № НЮ-15/223 Регіональної філії «Південна залізниця АТ «Укрзалізниця» про те, що боржник не перебуває в трудових відносинах з підприємством.

14. У квітні 2019 року приватний виконавець звернувся до Господарського суду Київської області із вказаним вище поданням у межах справи № 2-24/494-2009.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

15. Ухвалою Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року подання приватного виконавця задоволено частково. Закрито провадження в частині вимог про визнання житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, які зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1 , спільною сумісною власністю подружжя. Визначено 1/2 частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Тимофієм Анатолійовичем , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 .

16. Ухвалу суду мотивовано тим, що подання приватного виконавця в частині вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, тому провадження у справі в частині цих вимог має бути закрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України. Щодо вимог приватного виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для їх задоволення, оскільки Кофтєлєв Т. А. перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , отже, він разом із своєю дружиною володіє відповідним майном на праві спільної сумісної власності і частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. З огляду на те, що боржником не надано доказів виконання рішення суду в зазначеній справі, суд вважав за можливе визначити частку майна боржника, на яке може звертатися стягнення, у майні, яким він володіє спільно з дружиною ОСОБА_1 .

17. Не погодившись з ухвалою Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яку обґрунтувала, зокрема, порушенням судом першої інстанції правил предметної та суб`єктної юрисдикції і зауважила, що судом при розгляді подання приватного виконавця фактично вирішено спір щодо майна, набутого заявницею за власні кошти за час шлюбу з відповідачем, який було розірвано у встановленому законом порядку. Водночас ОСОБА_1 наголосила, що відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України суд, визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, має встановити певні факти, однак таке питання не може бути предметом судового розгляду в межах розгляду подання приватного виконавця в процесі виконання рішення суду в господарській справі, тим більше спір щодо майна подружжя в будь-якому випадку підвідомчий судам загальної юрисдикції.

18. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року - без змін.

19. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про підвідомчість цього подання приватного виконавця господарському суду, оскільки справа №2-24/494-2009 за позовом ТОВ «Рехау» до ФОП Кофтєлєва Т. А. про стягнення заборгованості, наказ про примусове виконання рішення в якій перебуває на виконанні в приватного виконавця, розглядалась господарським судом.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

20. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року й ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року. Інших вимог щодо подання приватного виконавця в касаційній скарзі ОСОБА_1 не висунула.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

21. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 ; встановив строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу; зупинив дію ухвали Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року в цій справі в частині визначення 1/2 частки в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями, загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частки в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель і споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Тимофієм Анатолійовичем до закінчення перегляду цієї ухвали в касаційному порядку; витребував матеріали справи з Господарського суду Київської області.

22. Ухвалою від 15 січня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції.

23. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року й ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року у справі № 2-24/494-2009 з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

24. Касаційну скаргу обґрунтовано, зокрема, тим, що розмір часток дружини та чоловіка в майні, що є об`єктом спільної сумісної власності, визначається при поділі майна подружжя і такі правовідносини урегульовано положеннями Сімейного кодексу України та є цивільно-правовими, тому спори стосовно такого майна, у тому числі щодо права власності одного з подружжя на це майно, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

25. Також ОСОБА_1 зауважила про те, що вона не є учасником виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду, тому належне їй майно не може бути об`єктом такого виконання. Вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про підвідомчість господарському суду подання приватного виконавця є помилковими.

26. ОСОБА_1 доводить, що судами не взято до уваги факт розірвання шлюбу між нею та Кофтєлєвим Т. А. , що підтверджується рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 23 грудня 2009 року у справі № 2-2189/2009, на підставі якого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського районного управління юстиції видано свідоцтво про розірвання шлюбу від 20 серпня 2010 року, актовий запис № 141.

27. Крім того, скаржниця вказує, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги та не надано оцінки рішенню Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 за заявою ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту. Вказаним рішенням встановлено факт придбання за особисті кошти ОСОБА_1 та належності їй на праві особистої приватної власності житлового будинку з господарськими будівлями загальною площею 73,5 кв. м, житловою площею 23,6 кв. м, земельної ділянки площею 0,21 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, а також земельної ділянки площею 0,05 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0267, для ведення особистого підсобного господарства, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

28. Інші учасники справи письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_1 не виклали.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо юрисдикції суду

29. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначила, що спір у цій справі не є спором між суб`єктами господарської діяльності, а характер правовідносин свідчить про те, що спір між сторонами є цивільно-правовим, тому розгляд такої справи віднесено до юрисдикції загальних судів та має здійснюватися в порядку цивільного судочинства.

30. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

31. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

32. Згідно із частиною першою статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

33. Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

34. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII).

35. За змістом ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень, позивач у цій справі (ТОВ «Рехау») звернувся за захистом свого майнового права, порушеного ФОП Кофтєлєвим Т. А., до Господарського суду Автономної Республіки Крим. Господарський суд розглянув спір у справі № 2-24/494-2009, ухвалив відповідне рішення та видав наказ 28 квітня 2009 року про стягнення з ФОП Кофтєлєва Т. А. на користь ТОВ «Рехау» коштів.

36. Згідно зі статтею 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

37. Питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (стаття 335 Господарського процесуального кодексу України).

38. Відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

39. Частиною першою статті 12 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що у зв`язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом Київської області.

40. Згідно із частиною шостою статті 48 Закону № 1404-VIII стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

41. Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

42. Згідно із частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

43. З наведених норм права, передбачених частиною шостою статті 48 Закону № 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 335, 338 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що в разі звернення державного або приватного виконавця з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таке подання розглядає суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення, за правилами господарського судочинства.

44. Звідси висновки судів попередніх інстанцій про те, що розгляд подання приватного виконавця, якщо він здійснюється в порядку статті 335 Господарського процесуального кодексу України, належить до повноважень суду господарської юрисдикції та вирішується господарським судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, є правильними.

45. Водночас Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що провадження в частині вимог приватного виконавця стосовно визнання майна спільною сумісною власністю подружжя підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір щодо правового режиму майна подружжя не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства.

Щодо суті подання приватного виконавця

46. Задовольняючи подання приватного виконавця, суд апеляційної інстанції виходив з того, що приватний виконавець, звернувшись до суду із поданням про визначення частки майна боржника, довів, що Кофтєлєв Т. А. набув право спільної сумісної власності на спірні об`єкти нерухомого майна (житловий будинок та земельну ділянку).

47. Щодо таких висновків апеляційного господарського суду Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

48. Як уже вказувалось, відповідно до частини шостої статті 48 Закону № 1404-VIII стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

49. Згідно зі статтею 50 Закону № 1404-VIII звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. У разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

50. Як установлено судами попередніх інстанцій, підставою звернення приватного виконавця до суду із цим поданням стало те, що бездіяльність боржника ускладнює виконання рішення та на переконання приватного виконавця є необхідність у зверненні стягнення на майно боржника, яким він володіє спільно з іншими особами. Таке майно є спільною сумісною власністю боржника та ОСОБА_1 , набуте ними в шлюбі, та частку боржника в цьому майні не визначено.

51. Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

52. При вирішенні питання про визначення частки в спільній сумісній власності слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 370 Цивільного кодексу України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

53. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

54. За загальним підходом, закріпленим у статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

55. Звідси стаття 60 Сімейного кодексу України містить презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

56. Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

57. Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

58. Суди попередніх інстанцій зазначили, що згідно з повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян на підставі актового запису про шлюб за реєстраційним номером 815 від 27 квітня 1985 року боржник Кофтєлєв Т. А. з 1985 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 .

59. Також суди вказали, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за дружиною боржника ОСОБА_1 під час шлюбу зареєстровано житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м, та земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

60. Натомість у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 наголошувала на неможливості задоволення подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, зокрема, на спірне майно, у якому не можна визначити частку Кофтєлєва Т. А. , оскільки зазначене майно є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

61. 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Північного апеляційного господарського суду з додатковими письмовими поясненнями до апеляційної скарги, до яких додала копію рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 (т. 1, а. с.164-173).

62. В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що доводи скаржника, викладені в додаткових поясненнях до апеляційної скарги, які надійшли до суду апеляційної інстанції 05 серпня 2019 року, про те, що рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 (провадження № 2-о/545/61/19) встановлено факт придбання за особисті кошти та належності ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності житлового будинку з господарськими будівлями, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , не приймаються судом до уваги, оскільки скаржником порушено встановлені частиною першою статті 266 Господарського процесуального кодексу України строки звернення до суду з відповідними додатковими поясненнями.

63. Також суд апеляційної інстанції вказав, що рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 (провадження № 2-о/545/61/19) ухвалено після постановлення Господарським судом Київської області оскаржуваної ухвали, а тому вказане рішення в силу положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України не може бути прийнято до уваги.

64. Згідно із частинами першою, другою, третьою статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

65. Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

66. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (частина перша статті 91 Господарського процесуального кодексу України).

67. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що право на справедливий суд встановлено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, відповідно до пункту 1 цієї статті кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

68. Зміст права на справедливий розгляд справи висвітлюється в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

69. Так, у рішенні у справі «Руіз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain, заява № 12952/87, від 23 червня 1993 року, п. 63) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін (рівних процесуальних можливостей) є одним з проявів справедливого розгляду, який включає фундаментальне право на змагальність розгляду. Зокрема, кожна сторона вправі знати про доводи та докази, представлені іншою стороною, та мати дієву можливість коментувати їх.

70. У рішенні у справі «Вержбицький проти Польщі» (Wierzbicki v. Poland, заява № 24541/94, від 18 червня 2002, п. 39) ЄСПЛ, посилаючись на рішення у справі «Домбо Бехер проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands, заява № 14448/88, п. 33), наголосив, що стосовно судового процесу, який стосується протилежних приватних інтересів, принцип рівності сторін передбачає, що кожній стороні забезпечується достатня можливість представити свою позицію - включаючи докази - з дотриманням вимог, які не ставлять сторону в невигідне становище по відношенню до опонента.

71. Наведена практика ЄСПЛ свідчить, що за наявності спору про право цивільне держава повинна забезпечити учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів.

72. На досягнення цієї мети спрямовані правила Господарського процесуального кодексу України, що регламентують позовне провадження.

73. Зокрема, відповідач може подати відзив із запереченнями проти позову. Відповідно до частини восьмої статті 165 Господарського процесуального кодексу України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі. Позивач вправі подати відповідь на відзив. Відповідно до частини четвертої статті 166 Господарського процесуального кодексу України суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті. У відповідь відповідач може подати заперечення. Відповідно до частини четвертої статті 167 Господарського процесуального кодексу України суд має встановити такий строк подання заперечення, який дозволить іншим учасниками справи отримати заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті. Третя особа вправі подати пояснення щодо позову. Відповідно до частини четвертої статті 168 Господарського процесуального кодексу України суд має встановити такий строк, який дозволить третій особі підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, та надати пояснення до позову або відзиву, а іншим учасникам справи - відповідь на такі пояснення завчасно до початку розгляду справи по суті.

74. У спрощеному позовному провадженні відповідно до статті 251 Господарського процесуального кодексу України відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі; треті особи мають право подати пояснення щодо позову в строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів з дня його отримання.

75. Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

76. Статтею 80 Господарського процесуального кодексу України передбачена можливість витребування судом доказів за клопотанням учасника справи, а статтею 84 Господарського процесуального кодексу України - право суду доручити іншому суду вчинити певні процесуальні дії щодо збирання доказів.

77. Відповідно до частин першої, другої статті 195 Господарського процесуального кодексу України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку; суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті. Відповідно до статті 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

78. Натомість відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця; суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб; неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

79. Таким чином, під час розгляду подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України не можуть застосовуватися наведені вище норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право.

80. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна.

81. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню.

82. Пунктом 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

83. Оскільки в цій справі вбачається спір про право з ОСОБА_1 , яка вважає себе одноосібною власницею спірного майна, то судові рішення в частині визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, слід скасувати, а провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині - закрити.

84. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Отже, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції. Такі висновки відображені, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, заява № 18357/91, від 19 березня 1997 року, п. 40), «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, заява № 59498/00, від 19 березня 1997 року, п. 34).

85. Отже, якщо боржнику разом з іншими особами належить майно на праві спільної власності, але частка боржника в праві власності не визначена, то наявність спору між співвласниками щодо розміру такої частки не може бути перешкодою для звернення стягнення на частку боржника, бо у світлі практики ЄСПЛ це означало би порушення права на справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

86. Частиною шостою статті 48 Закону № 1404-VIII передбачено, що у разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

87. Велика Палата Верховного Суду вважає, що виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

88. За змістом Закону № 1404-VIII вбачаються можливими дії виконавця, спрямовані на виконання обов`язку боржника, наявність якого встановлена рішенням суду або іншого уповноваженого органу, перед стягувачем, причому за рахунок боржника. Виконання такого рішення за боржника виконавцем неможливе в разі відсутності майна в боржника, або в разі відсутності в боржника юридичної чи фактичної можливості самостійно вчинити на користь стягувача певні дії. Отже, виконавець виконує за боржника його обов`язок перед стягувачем лише в разі, коли боржник має юридичну і фактичну можливість самостійно виконати свій обов`язок, але через дефект волі не виконує його. У зв`язку із цим здатність боржника своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки обмежується, зокрема, шляхом накладення арешту на кошти і майно боржника. Натомість виконавець своїми діями створює юридичні наслідки для боржника. При цьому виконавець не має власного юридичного інтересу у створенні таких наслідків у правовідносинах зі стягувачем чи іншими особами під час виконання рішення за боржника.

89. Тому спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Якщо юрисдикційність такого спору залежить від суб`єктного складу сторін, то вона визначається виходячи із суб`єктного складу співвласників спірного майна. Натомість участь у справі виконавця, а також участь у справі стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності такого спору.

90. Отже, спір про визначення частки майна боржника Кофтєлєва Т. А. в майні, яким, як вважає виконавець, він володіє спільно з ОСОБА_1 , у разі подання виконавцем відповідного подання (позовної заяви), з огляду на суб`єктний склад співвласників спірного майна підлягатиме вирішенню за правилами цивільного судочинства.

91. Повноваження виконавця на звернення з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина третя статті 4, частина третя статті 41 Господарського процесуального кодексу України; частина друга статті 4, частина четверта статті 42 Цивільного процесуального кодексу України).

92. Після відкриття провадження за поданням (позовною заявою) виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України; абзац перший частини п`ятої статті 56 Цивільного процесуального кодексу України).

93. Оскільки виконавець може звертатися з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що Господарський процесуальний кодекс України не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, mutatis mutandis підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 54, частин четвертої, п`ятої статті 55 Господарського процесуального кодексу України, частин третьої, четвертої статті 57 Цивільного процесуального кодексу України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.

Щодо належного повідомлення боржника про розгляд справи

94. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати на те, що в описовій частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції зазначено, що судове засідання апеляційної інстанції 08 жовтня 2019 року здійснювалось у режимі відеоконференції. У судове засідання апеляційної інстанції з`явився представник стягувача, представник скаржника (у приміщенні Полтавського районного суду Полтавської області); боржник, приватний виконавець у судове засідання не з`явились. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що до суду повернулися конверти з копіями ухвал Північного апеляційного господарського суду від 10 липня 2019 року про відкриття апеляційного провадження, від 06 серпня 2019 року про відкладення розгляду апеляційної скарги, від 19 серпня 2019 року про оголошення перерви в судовому засіданні, від 19 вересня 2019 року про призначення розгляду апеляційної скарги на 08 жовтня 2019 року, які надсилались боржнику Кофтєлєву Т. А. за адресою: АДРЕСА_2 ,причиною повернення зазначено «не проживає» та «відсутність адресата». При цьому апеляційний суд звернув увагу на те, що вказана адреса зазначена в оскаржуваній ухвалі, апеляційній скарзі та зазначена боржником у заяві від 02 серпня 2019 року, поданій господарському суду апеляційної інстанції.

95. Надалі апеляційний господарський суд вказав, що в разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою (повідомленою суду стороною) і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт неотримання скаржником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу. Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17.

96. У постанові від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «КСГ «Дніпро» залишено без руху, оскільки скаржником у порушення вимог частини третьої статті 258 Господарського процесуального кодексу України не надано доказів сплати судового збору та надсилання копії скарги іншим учасникам справи, та надано час для усунення зазначених недоліків - 10 днів з дня отримання копії цієї ухвали. Зазначену ухвалу суду апеляційної інстанції направлено ТОВ «КСГ «Дніпро» 21 грудня 2017 року, про що свідчить відтиск штампу вихідної кореспонденції на звороті останнього аркуша цієї ухвали. За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику в разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання. Судом апеляційної інстанції встановлено, що направлена на адресу ТОВ «КСГ «Дніпро» (52441, Дніпропетровська область, Солонянський район, смт. Новопокровка, вул. Дружби, буд. 4) копія ухвали від 21 грудня 2017 року повернута органом зв`язку 04 січня 2018 року з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

97. Натомість у пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13-ц (провадження № 14-108цс19) міститься висновок про те, що повернення відправлення до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування сторони про час і місце розгляду справи, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

98. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

99. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

100. Відповідно до частини першої статті 313 Господарського процесуального кодексу України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.

101. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами - скасувати, провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині - закрити. В іншій частині судові рішення судів попередніх інстанцій слід залишити без змін.

102. Частиною третьою статті 332 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції в постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

103. За змістом статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

104. З огляду на скасування Великою Палатою Верховного Суду постанови Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року, якою залишено без змін ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року, дію якої в частині визначення частки в праві власності на спірне майно зупинено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, та закриття провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині, підстави для поновлення дії ухвали суду першої інстанції відсутні.

Керуючись статтями 231, 300-302, 308, 313, 314-315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року у справі № 2-24/494-2009 в частині визначення 1/2 частки в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частки в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Тимофієм Анатолійовичем , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , - скасувати.

3. Провадження у справі № 2-24/494-2009 за поданням приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича в цій частині закрити.

4. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року у справі № 2-24/494-2009 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

В. Ю. Уркевич

Судді:

Н. О. Антонюк

О. С. Золотніков

Т. О. Анцупова

О. Р. Кібенко

В. В. Британчук

В. С. Князєв

Ю. Л. Власов

Л. М. Лобойко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

Д. А. Гудима

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 92120522

Link to post
Share on other sites

Чергова постанова Великої палати дуже низької якості, на мій погляд, яка свідчить або про повне нерозуміння предмету спору, або недостатність фаховості, або просто стомленість й неуважність. Хоча може бути й бажання отримати винагороду за найбільш безглузде рішення чи якомога більше порушення прав громадян та законодавства.

Науковці та адвокати-теоретики з Верховного суду вже не перше намагаються перебрати на себе повноваження Конституційного суду України і трактувати норми законодавства. В цьому рішення це вийшло яскраве. Суд дивним чином передав повноваження виконавця боржнику, якого він визнав позивачем без повноважень, окрім визнання позову. Крім того, на відмову від декларування прозорості та простоти рішення, воно в черговий раз складено нелогічно та непослідовно з висновками які протирічать не тільки законодавству, але й здоровому глузду.

Великі зарплати та окремий статус, на мій погляд, призвели до деградації, а може просто зробили її більш помітною.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна.

Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню.

Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Якщо юрисдикційність такого спору залежить від суб`єктного складу сторін, то вона визначається виходячи із суб`єктного складу співвласників спірного майна. Натомість участь у справі виконавця, а також участь у справі стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності такого спору.

Отже, спір про визначення частки майна боржника Кофтєлєва Т. А. в майні, яким, як вважає виконавець, він володіє спільно з ОСОБА_1 , у разі подання виконавцем відповідного подання (позовної заяви), з огляду на суб`єктний склад співвласників спірного майна підлягатиме вирішенню за правилами цивільного судочинства.

Після відкриття провадження за поданням (позовною заявою) виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України; абзац перший частини п`ятої статті 56 Цивільного процесуального кодексу України).

Оскільки виконавець може звертатися з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що Господарський процесуальний кодекс України не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, mutatis mutandis підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 54, частин четвертої, п`ятої статті 55 Господарського процесуального кодексу України, частин третьої, четвертої статті 57 Цивільного процесуального кодексу України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.

Link to post
Share on other sites
  • ANTIRAID changed the title to Постанова ВП-ВС про юрисдикцію спору та порядок визначення частки майна боржника в майні яким він володіє за позовом приватного чи державного виконавця

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 жовтня 2020 року м. Київ № 640/22507/20
      Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
      за позовом ОСОБА_1
      до Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
      про скасування постанов
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправною та скасувати постанову від 01 вересня 2020 року ВП №62464702 про стягнення з боржника - ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 13 277,52 доларів США; визнати протиправною та скасувати постанову від 02 вересня 2020 року ВП №62925818 про відкриття виконавчого провадження по примусовому виконанню постанови №62464702 від 01 вересня 2020 року про стягнення з боржника - ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 13 277,52 доларів США.
      В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відповідачем рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 листопада 2010 року про звернення стягнення на предмет іпотеки виконано не було, отже відсутні підстави, визначені Законом України «Про виконавче провадження», для стягнення виконавчого збору в сумі 10% від суми, що належить до стягнення.
      Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 вересня 2020 року відкрито провадження у справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та відмовлено в задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Рудьковську Олену Сергіївну.
      Відповідачем надіслано до Окружного адміністративного суду міста Києва належним чином завірену копію матеріалів виконавчого провадження №62464702 та матеріалів виконавчого провадження №62925818, проте відзив на позов не надіслано.
      Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
      Постановою головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 03 липня 2020 року відкрито виконавче провадження №62464702 з примусового виконання виконавчого листа №2-7552/2010, виданого 21 грудня 2010 року Оболонським районним судом міста Києва про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» боргу у розмірі 132 775,22 доларів США.
      Постановою головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 03 липня 2020 року стягнуто з позивача витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій в сумі 328,0 грн.
      Постановою головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 03 липня 2020 року накладено арешт на рахунки позивача.
      Постановою головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 01 вересня 2020 року стягнуто з позивача виконавчий збір у розмірі 13277,52 доларів США.
      Також, постановами головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 01 вересня 2020 року стягнуто з позивача витрати виконавчого провадження в сумі 328,0 грн. та закінчено виконавче провадження №62464702 на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».
      Постановою головного державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 02 вересня 2020 року відкрито виконавче провадження №62925818 з примусового виконання постанови №62464702, виданої 01 вересня 2020 року Оболонським районним відділом державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 13277,52 доларів США.
      Незгода позивача із постановою про стягнення виконавчого збору та постановою про відкриття виконавчого провадження на підставі постанови про стягнення виконавчого збору слугувала підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 3 Закону № 1404-VІІІ постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є виконавчим документом.
      Згідно частини 1 статті 5 Закону № 1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
      Відповідно до статті 13 Закону № 1404-VІІІ під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених вказаним Законом та іншими нормативно-правовими актами.
      Частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
      За приписами частини 5 статті 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
      У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
      Згідно з частинами 1, 2 статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
      Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
      Приписами статей 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VІІІ =унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до частини 3 статті 40 Закону № 1404-VІІІ, постанова про стягнення виконавчого збору у випадку закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      З системного аналізу викладеного вбачається, що вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень не є обов`язковими умовами для стягнення виконавчого збору, а база обрахунку виконавчого збору складає 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню. Стягнення з боржника виконавчого збору є обов`язком виконавця, спрямованим на перерахування цих коштів до Державного бюджету України.
      Суд звертає увагу, що положеннями Закону № 1404-VIII прямо передбачено, що підставою для винесення постанови про стягнення виконавчого збору є повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1-4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто.
      При цьому, якщо постанова про стягнення виконавчого збору винесена, однак, виконавчий збір не стягнуто, вона не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ, на підставі якого, державний виконавець зобов`язаний відкрити виконавче провадження не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації.
      Таким чином, доводи позивача, що виконавчий збір за своєю правовою природою є збором, який сплачується боржником за примусове виконання виконавчого документа та розраховується виходячи з фактично стягнутої або повернутої суми, судом не беруться до уваги, оскільки відповідно до частини 2 статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
      Вказану норму Закону № 1404-VІІІ викладено у такій редакції відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності 28 серпня 2018 року.
      Доводи позивача про добровільне виконання рішення суду, на думку суду, є необґрунтованими, оскільки добровільно до відкриття виконавчого провадження та у строк наданий державним виконавцем для самостійного виконання рішення позивачем не було виконане. Такі дії державного виконавця, як накладення арешту на майно, свідчать про примусове виконання відповідачем судового рішення.
      Вказана правова позиція узгоджується із постановами Верховного Суду від 22 лютого 2018 року у справі № 816/823/17, від 17 вересня 2020 року у справі № 750/7800/17, які в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються судом під час вирішення наведеного спору.
      Проте, суд наголошує, що виконавчим листом №2-7552/2010, виданим 21 грудня 2010 року Оболонським районним судом міста Києва, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» боргу у розмірі 132 775,22 доларів США.
      Натомість, оскаржуваною постановою від 01 вересня 2020 року ВП №62464702 стягнуто з боржника - ОСОБА_1 виконавчий збір у розмірі 13 277,52 доларів США, що становить 10% від суми належної до стягнення солідарно.
      Норми статті 27 Закону №1404 передбачають стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, а не в розмірі 10 відсотків від указаної суми з кожного боржника.
      Крім того, якщо сума боргу підлягає солідарному стягненню, то відповідно і збір повинен бути стягнутим з боржників солідарно, оскільки іншого порядку діючим законодавством не передбачено, а стягнення його в такому порядку як визначив відповідач, а саме по 10 % з кожного боржника є порушенням частини 2 статті 27 Закону №1404.
      За таких обставин, суд доходить висновку, що адміністративний позов в частині визнання протиправною та скасування постанови від 01 вересня 2020 року ВП №62464702 про стягнення виконавчого збору необхідно задовольнити.
      З огляду на встановлену протиправність постанови від 01 вересня 2020 року ВП №62464702 про стягнення виконавчого збору, суд вбачає наявними підстави для скасування постанови від 02 вересня 2020 року ВП №62925818 про відкриття виконавчого провадження по примусовому виконанню постанови №62464702 від 01 вересня 2020 року.
      Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
      Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
      Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем доведено наявність підстав для скасування оскаржуваних постанов, в той час, як відповідачем покладений на нього обов`язок доказування не виконано, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правих підстав для задоволення позову.
      Відповідно до частини 1 статі 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
      В И Р І Ш И В:
      1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
      2.Визнати протиправною та скасувати постанову Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 01 вересня 2020 року ВП №62464702 про стягнення з боржника виконавчого збору.
      3.Визнати протиправною та скасувати постанову Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 02 вересня 2020 року про відкриття виконавчого провадження №62925818.
      4.Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (04212, місто Київ, вулиця Маршала Тимошенка, будинок 2Д, код ЄДРПОУ 35018577) судовий збір в сумі 840 (вісімсот вісім) грн 80 коп.
      Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Суддя А.І. Кузьменко
      Джерело: ЄДРСР 92380777
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 205/4196/18
      Провадження № 14-670 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі - Міністерство), Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
      за касаційною скаргою позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року, постановлену колегією суддів у складі Єлізаренко І. А., Свистунової О. В., Красвітної Т. П.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач працював за контрактом на посаді директора державного підприємства. За порушення умов цього договору Міністерство звільнило позивача із займаної посади під час тимчасової непрацездатності. Він звернувся до суду з вимогами визнати незаконним і скасувати наказ про його звільнення, поновити на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що на позивача, з яким трудовий договір припинений з підстав, передбачених у контракті, не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності. Позивач подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має вирішити дві проблеми: 1) за правилами якого судочинства розглядати такий спір? 2) чи можливо припинити трудовий договір з підстав, передбачених контрактом, під час тимчасової непрацездатності працівника?
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. 15 червня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив:
      2.1. Визнати незаконним і скасувати наказ з особового складу Міністерства № 60-п від 17 березня 2017 року (далі - наказ Міністерства) про звільнення позивача з посади директора Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» (теперішня назва та назва на момент звільнення - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод»).
      2.2. Поновити позивача на роботі на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод».
      2.3. Стягнути з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 18 березня 2017 року до дня ухвалення судового рішення.
      3. Мотивував позов такими обставинами:
      3.1. 8 серпня 2014 року позивач уклав з Міністерством промислової політки України контракт № 8 з керівником підприємства, що є у державній власності (далі - контракт).
      3.2. 17 березня 2017 року позивач був звільнений з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» згідно з наказом Міністерства відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з підстав, передбачених контрактом, а саме «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати».
      3.3. 11 червня 2018 року позивач ознайомився із наказом Міністерства, отримав засвідчену копію цього наказу й оригінал трудової книжки у відділі кадрів, про що склав розписку. Тому порушений припис частини другої статті 47 КЗпП України про обов`язок видати працівникові оформлену трудову книжку та копію наказу про звільнення з роботи у день такого звільнення.
      3.4. З 13 до 21 березня 2017 року позивач хворів, проходив лікування в умовах стаціонару (з 14 до 21 березня 2017 року), перебував у стані тимчасової непрацездатності згідно з листком непрацездатності серії АДБ № 559772 та випискою із медичної картки хворого № 1687/4467 від 21 березня 2017 року. А відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.
      3.5. Видаючи оскаржений наказ, Міністерство вважало, що позивач порушив умови контракту, які полягають у «невиконанні підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманні графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Однак це не відповідає дійсності, оскільки згідно з довідкою № 7/76 від 13 березня 2017 року ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» станом на 8 серпня 2014 року підприємство мало заборгованість із виплати заробітної плати у сумі 6 800 051,82 грн. За час перебування позивача на посаді директора працівникам підприємства була виплачена заробітна плата: у 2014 році - у сумі 18 974 031,66 грн; у 2015 році - у сумі 25 647 972,28 грн; у 2016 році - у сумі 30 955 329,71 грн; у 2017 році - у сумі 4 948 997,94 грн. Внаслідок цього станом на 2 березня 2017 року сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилась і становила 6 410 972,04 грн. Тому не заслуговує на увагу та спростовується письмовими доказами те, що за час перебування позивача на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не виплачувалася заробітна плата працівникам чи не дотримувався графік погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 3 серпня 2018 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Мотивував рішення так:
      4.1. Підстави для звільнення позивача з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» підтверджені не були. У суду відсутні докази як того, що саме з вини позивача утворилася заборгованість із заробітної плати перед працівниками ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», так і того, що позивач не дотримав графіка погашення заборгованості із заробітної плати.
      4.2. Наказ Міністерства «з підстав, визначених пунктом 8 контракту», не можна вважати законним і обґрунтованим. Тому його слід скасувати з одночасним ухваленням рішення про поновлення позивача на роботі.
      4.3. Оскільки ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року видало позивачу копію наказу Міністерства та трудову книжку, тобто з порушенням порядку та терміну, передбачених чинним законодавством України, на звернення позивача щодо цього порушення не реагувало, то з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (344 робочі дні), а саме за період з 17 березня 2017 року до 3 серпня 2018 року включно, у розмірі 350 036 (триста п`ятдесят тисяч тридцять шість) гривень 17 коп. без утримання податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 5 лютого 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Мотивував постанову так :
      5.1. На контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Томуз огляду на особливості зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам контракту встановлювати їхні права, обов`язки, відповідальність (як передбачену КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника) та додаткові підстави розірвання договору.
      5.2. Неодноразові та систематичні порушення трудового законодавства з боку позивача як директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» призвели до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати у період з жовтня 2016 року до січня 2017 року включно перед працівниками підприємства. Це підтверджує Аудиторський звіт про результати проведення планового внутрішнього фінансового аудиту ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» від 27 вересня 2016 року № 5202-03/12 на тему «Оцінка діяльності установи щодо законності та достовірності фінансової звітності, правильності ведення бухгалтерського обліку за період з 01.01.2014 по 30.06.2016» (далі - аудиторський звіт) й обставини, встановлені Ленінським районним судом м. Дніпропетровська у вироку від 10 травня 2018 року у справі № 205/2950/17 (далі - вирок), згідно з яким суд визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 175, частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
      5.3. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що за змістом пунктів 4 і 8 частини першої статті 36, частини третьої статті 40, частини третьої статті 41 КЗпП України та враховуючи те, що у сторін є спір щодо припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, гарантія частини третьої статі 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 13 лютого 2019 року позивач подавкасаційну скаргу. Просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року. Скаржиться нанеправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 17 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував, зокрема, тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень частини третьої статті 40 КЗпП України, викладеного у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 та від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, через такі причини:
      7.1. Суд апеляційної інстанції вважав дотриманою процедуру звільнення позивача із займаної посади шляхом припинення трудового договору за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». З урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, вказав, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється з огляду на контрактну форму трудового договору та припинення цього договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічний висновок щодо неправильності застосування припису частини третьої статті 40 КЗпП України до припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом, Верховний Суд України сформулював у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12.
      7.2. Окрім того, у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, за обставинами якої з працівником був укладений строковий трудовий договір, а звільнення з роботи було проведене через закінчення строку дії трудового договору у період тимчасової непрацездатності працівника, Верховний Суд України вказав, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП Українине застосовуються до таких правовідносин, оскільки вона встановлює таку заборону лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто з підстав, передбачених статтями 40і 41 КЗпП України (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України), а позивач звільнений на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
      7.3. Цей висновок Верховного Суду України застосував Верховний Суд у постановах від 3 жовтня 2018 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-9771св18), від 15 лютого 2019 року у справі № 234/560/18-ц (провадження № 46298св18), від 11 квітня 2019 року у справі № 221/6617/16-ц (провадження № 61-42263св18). Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що незастосування до працівників, які працюють за контрактом, гарантії частини третьоїстатті 40 КЗпП України щодо неможливості звільнення у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці зумовить нерівність і дискримінацію працівників, яких звільняють не з підстав, передбачених статтями 40і 41 КЗпП України, ускладнить їх становище та знизить рівень гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцієюта Законами України. Крім того, умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 КЗпП України).
      7.4. Аналогічний висновок сформулював Конституційний Суд України (далі - КС України) у рішенні від 4 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018 (6960/18) (далі- рішення КС України). У рішенні КС України вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивував касаційну скаргу так :
      8.1. Він виконав у повному обсязі обов`язок із виплати заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» у період перебування на посаді директора цього підприємства. Як директор за період з 8 серпня 2014 року до 1 березня 2017 року включно позивач виплатив працівникам нараховану заробітну плату у повному обсязі у загальному розмірі 80 525 331,59 грн, а заборгованість, що залишилась непогашеною, виникла не з вини позивача. Крім того, на ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не існувало жодного графіка погашення заборгованості із заробітної плати ні до 8 серпня 2014 року, ні у період перебування позивача на посаді директора цього підприємства, ні після 17 березня 2017 року.
      8.2. Наказ Міністерства про звільнення позивача був виданий 17 березня 2017 року, тоді як вирок набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після видання зазначеного наказу. Крім того, в останньому формулювання причин звільнення є нечіткими та неконкретизованими.
      8.3. Рішення про звільнення позивача з посади директора не було погоджене згідно з Порядком погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818.
      8.4. Через тимчасову непрацездатність позивача та вжиття щодо нього у справі № 205/2950/17 визначених Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжних заходів у період з 10 березня 2017 року до 12 червня 2018 року позивач не мав можливості отримати Наказ Міністерства й оригінал трудової книжки. Їх він отримав у відділі кадрів ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року.
      8.5. Відповідачі не надали докази, що підтверджують правомірність проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт.
      8.6. 5 лютого 2019 року на судовому засіданні головуюча суддя Дніпровського апеляційного суду відмовила представнику позивача у можливості поставити запитання представнику Міністерства, чим перешкодила у використанні процесуального права, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 43 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      (2) Позиції інших учасників справи
      9. У травні 2019 року Міністерство подало відзив на касаційну скаргу позивача. Мотивувало так :
      9.1. Закон надає право сторонам контракту установлювати підвищену у порівнянні із трудовим законодавством відповідальність особи й додаткові підстави для розірвання контракту.
      9.2. Як уповноважений орган управління ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» Міністерство відповідно до закону наділене повноваженнями з призначення на посаду та звільнення з посади керівників державних підприємств.
      9.3. Відповідно до пункту 8.4 контракту позивач зобов`язаний забезпечувати повну та своєчасну сплату поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості з її виплати - забезпечити погашення.
      9.4. Фінансовий внутрішній аудит дозволив встановити, що керівництво ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не вказувало заборгованості з виплати заробітної плати, що зумовило невідповідність даних «Звіту з праці» даним бухгалтерського обліку.
      9.5. Роботодавець звільнив позивача із займаної посади через невиконання останнім умов контракту. Дострокове припинення трудових відносин відбулося з підстав, передбачених контрактом і не передбачених нормами трудового законодавства. Тому приписи останнього, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин.
      9.6. Позивач пропустив місячний строк для звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України.
      10. ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відзив на касаційну скаргу не подало.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.2) Щодо юрисдикції суду
      11. Позивач оскаржив наказ Міністерства, просив поновити його на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Підставою позову позивач визначив порушення роботодавцем юридичної гарантії неможливості звільнення працівника за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності.
      12. Керівник підприємства є його виконавчим органом, що призначається, звільняється власником цього підприємства, від імені якого діють певні органи. За твердженням Міністерства, приписи трудового законодавства, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин. Тому Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи належить розглядати за правилами цивільного судочинства спір за позовом особи, яка звільнена з посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу) за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстави, передбаченої контрактом, й оскаржує рішення органу, уповноваженого здійснювати управління цією юридичною особою, про звільнення з посади, та просить поновити її на роботі і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
      13. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже вирішувала питання юрисдикції суду щодо спорів у правовідносинах, подібних з тими, які склалися у сторін спору у справі № 205/4196/18 :
      13.1. За обставинами справи № 452/970/17 позивач (директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства) звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення (усунення) від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Оскільки позивач оскаржив відповідні накази, насамперед, через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, і ці вимоги були тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача, Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)).
      13.2. За обставинами справи № 752/10984/14-ц позивачка оскаржувала рішення органів управління акціонерного товариства (загальних зборів і наглядової ради), прийняті на підставі статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. З огляду на вказане, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства, Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
      13.3. У справі № 145/1885/15-ц спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства його ж наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір про визнання незаконним рішення наглядової ради про усунення (відсторонення) голови правління від виконання повноважень і виключення його з числа осіб, які мають право підпису, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року).
      13.4. Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України (постанови від 28 листопада 2018 року № 562/304/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17, від 10 вересня 2019 рокуу справі № 921/36/18, від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від 4 лютого 2020 рокуу справі № 915/540/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц).
      14. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що предмет та підстави позову у справі № 205/4196/18 істотно відрізняються від предмета та підстав позову у справах № 752/10984/14-ц, № 145/1885/15-ц, № 562/304/17, № 510/456/17, № 921/36/18, № 667/1/16, № 915/540/16 і № 361/17/15-ц. Тому сформульовані у перелічених справах висновки щодо юрисдикції господарського суду не можна застосувати для визначення останньої у справі № 205/4196/18.
      15. 1 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, відповідно до підпункту 1 пункту 1 якого частину першу статті 41 КЗпП України доповнено пунктом 5 такого змісту «5) припинення повноважень посадових осіб». Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачення такої підстави розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги у розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
      16. З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення. Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для визначення юрисдикції суду для розгляду ініційованого звільненим з посади керівником юридичної особи (її виконавчого органу) спору з цією юридичною особою, її власником (органом, уповноваженим здійснювати від імені власника управління такою особою) про законність звільнення цього керівника (припинення його повноважень або усунення від посади), слід враховувати таке :
      16.1. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
      16.2. До юрисдикції господарського суду належать спори, в яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). До 28 березня 2014 року, коли відповідно до підпункту 1 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року набрала чинності нова редакція пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.
      17. З огляду на те, що позивач оскаржує його звільнення з посади директора за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а не за пунктом 5 частини першої статті 41 цього кодексу, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо суті спору
      18. Суд апеляційної інстанції виснував, що позивач правомірно звільнений з посади директора з підстав, передбачених контрактом, за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам і недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Позивач заперечив таку правомірність, вважаючи, що він не порушував умови контракту, не міг бути звільненим з посади у період тимчасової непрацездатності та з порушенням процедури. Крім того, на думку позивача, суд для встановлення законності наказу Міністерства не міг брати до уваги вирок у кримінальній справі, а також результати аудиторської перевірки. Велика Палата Верховного Суду з доводами позивача погоджується частково.
      19. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста статті 43 Конституції України).
      20. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці сьомому статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.
      21. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      22. Згідно з пунктом 16 Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» контракт з керівником підприємства може бути розірваний на підставах, установлених чинним законодавством, а також передбачених у контракті.
      23. Суд апеляційної інстанції встановив, зокрема, таке :
      23.1. Керівник підприємства зобов`язаний забезпечити повну та своєчасну сплату обов`язкових платежів і податків до державного бюджету, позабюджетних та інших фондів, поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості із заробітної плати й інших соціальних виплат - їхнє погашення (пункт 8.4 контракту).
      23.2. Міністерство промислової політики України звільняє керівника у разі закінчення контракту, достроково за вимогою керівника, а також у випадку порушень законодавства й умов цього контракту (пункт 11 контракту). Керівник може бути звільнений з посади, а контракт - розірваний з ініціативи Міністерства промислової політики України в односторонньому порядку з дати, вказаної у наказі про звільнення керівника, «у тому числі з пропозицією місцевого органу виконавчої влади до закінчення терміну дії», зокрема, «у разі невиконання підприємством зобов`язань перед бюджетом та Пенсійним фондом України зі сплати податків, зборів та обов`язкових платежів, а також невиконання підприємством зобов`язань із виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати» (підпункт «г» пункту 26 контракту).
      (1.2.1) Щодо порушення позивачем умов контракту
      24. Як зазначив суд апеляційної інстанції, позивач належно не виконав умови контракту в частині виплати заробітної плати та погашення заборгованості із заробітної плати. Так, згідно з дослідженим цим судом аудиторським звітом «керівництво підприємства» не відобразило у «Звіті з праці» (форма № 1-ПВ) заборгованість із заробітної плати розміром 3 834 тис. грн. Внаслідок цього виникла невідповідність даних зазначеного звіту даним бухгалтерського обліку.
      25. Апеляційний суд також врахував те, що факт невиплати позивачем заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» встановлений у вироку. Ленінський районний суд м. Дніпропетровська визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 367 та частиною першою статті 175 КК України. Згідно з вироком позивачне вжив усіх необхідних заходів, спрямованих на погашення заборгованості з виплати заробітної плати співробітникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», а перерахував кошти на виробничі потреби та здійснив інші платежі, які не були першочерговими, на загальну суму 752 842,06 грн.
      26. Вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (частина шоста статті 82 ЦПК України).
      27. З огляду на цей припис Велика Палата Верховного Суду відхиляє як неприйнятний аргумент позивача у касаційній скарзі про те, що вирок суду не міг бути покладений в основу обґрунтування постанови апеляційного суду, оскільки він набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після прийняття рішення про звільнення. Станом на 5 лютого 2019 року, коли прийняв постанову суд апеляційної інстанції, вирок уже набрав законної сили, а тому був обов`язковим для врахування у справі № 205/4196/18 у частині встановлених у кримінальній справі фактів порушення позивачем обов`язку з погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
      28. Установивши, що настала подія, яка зумовила наслідки, визначені підпунктом «г» пункту 26 контракту, суд апеляційної інстанції правильно виснував про обґрунтованість звільнення позивача на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
      (1.2.2) Щодо звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності
      29. Позивач вказував на незаконність його звільнення під час тимчасової непрацездатності. Суди встановили, що таке звільнення справді було під час означеної непрацездатності. Але суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на позивача не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, оскільки він звільнений не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстав, передбачених контрактом. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком апеляційного суду не погоджується.
      30. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
      31. Розірвання контракту з ініціативи органу управління майном або керівника підприємства повинно провадитися з урахуванням гарантій, встановлених чинним законодавством (пункт 17 Положення).
      32. Верховний Суд України у постановах від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 сформулював висновок, згідно з яким припис частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), не є звільненням з такої ініціативи. Тому на працівника, звільненого за вказаною підставою, не поширюється гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України.
      33. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, слідуючи підходу КС України, застосованому у рішенні № 6-р(ІІ)/2019 від 4 вересня 2019 року, виснував, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України, яка встановлює гарантію захисту працівника від незаконного звільнення, поширюється на усі трудові правовідносини (див. постанови від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17-ц, від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
      34. Оскільки позивач звільнений відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а суд апеляційної інстанції встановив факти порушення позивачем умов контракту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для його поновлення на роботі. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності - 22 березня 2017 року (аналогічний підхід застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
      35. Натомість у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за подібних правовідносин виснував про те, що, оскільки позивач був звільнений за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період його тимчасової непрацездатності, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про поновлення позивача на роботі.
      36. Консультативна рада європейських суддів у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      37. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59)).
      38. 4 вересня 2019 року КС України ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні КС України, зокрема, вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).
      39. Враховуючи це та з метою узгодження практики застосування частини третьої статті 40 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12, а також від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
      40. Стосовно висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від нього відсутні, оскільки цей висновок стосувався припинення контракту за пунктом 2, а не пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
      41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов і визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у рішенні помилково включив до відповідного розрахунку день звільнення позивача з роботи.
      (1.2.3) Щодо інших доводів позивача
      42. Обґрунтовуючи у касаційній скарзі порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права, позивач вказав не те, що його звільнення не було погоджене в установленому порядку з головою місцевої державної адміністрації. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним:
      42.1. Повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом з карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 5 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи. У разі коли протягом 5 днів повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації не надіслані, пропозиція вважається погодженою (пункт 6 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818 Порядку погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади).
      42.2. З огляду на вказаний припис встановлення факту наявності чи відсутності погодження звільнення позивача з головою відповідної місцевої державної адміністрації зумовлюватиме необхідність дослідження наявності повідомлення про погодження (картки погодження) або вмотивованої відмови у погодженні звільнення позивача з посади. Такі докази сторони у судах першої й апеляційної інстанцій не подавали, клопотань про їхнє витребування не заявляли. Тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у судах попередніх інстанцій. Так само немає підстав для передання справи згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України на новий розгляд для дослідження судами тих доказів, які вони зібрали, але не дослідили.
      43. У касаційній скарзі позивач стверджував, що відповідачі не надали «докази, що підтверджують правомірність» проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України. Крім того, позивач був звільнений з посади за порушення умов контракту щодо виплати заробітної плати та погашення заборгованості за нею. Суд апеляційної інстанції підтвердив законність такого звільнення на підставі сукупності зібраних доказів, які підтверджують факти існування заборгованості з виплати заробітної плати, а не лише на підставі результатів аудиторської перевірки.
      44. Аналогічно з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України неприйнятними є доводи касаційної скарги про належність виконання позивачем обов`язків із виплати заробітної плати, погашення заборгованості за нею та про відсутність графіка погашення останньої.
      45. Міністерство у відзиві на касаційну скаргу стверджувало, що позивач пропустив строк для звернення до суду. Позивач у касаційній скарзі вказав, що затримка з видачею трудової книжки сталася не з вини роботодавця, а пов'язана з тимчасовою непрацездатністю позивача та із вжитими щодо нього запобіжними заходами у межах кримінального провадження у справі № 205/2950/17. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим зазначений довід Міністерства, оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач ознайомився з наказом Міністерства лише 11 червня 2018 року, а звернувся до суду 15 червня 2018 року. Тобто не пропустив визначений частиною першою статті 233 КЗпП України строк.
      46. Стосовно твердження у касаційній скарзі про порушення судом апеляційної інстанції процесуальних правпозивача, передбачених пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України, на судовому засіданні 5 лютого 2020 року, Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим. Апеляційний суд позбавив учасників судового процесу у можливості ставити запитання один одному, хоча представник позивача таке бажання після всіх виступів сторін і їхніх представників виявив. Вказане підтверджує технічний запис відповідного судового засідання (т. 2, а. с. 148; файл 20190205-093421; час: 00:39:43 - 00:39:46). Однак зазначене процесуальне порушення не знівелювало принципи змагальності та рівності сторін, оскільки позивачеві та його представникові були забезпечені необхідні та достатні можливості для доведення їхніх аргументів, зокрема для вияву недоліків позиції процесуальних опонентів, шляхом надання відзиву на апеляційну скаргу Міністерства (т. 2, а. с. 24-27), письмових пояснень щодо двох апеляційних скарг (т. 2, а. с. 122-141), а також усних пояснень і виступу у судових дебатах на судовому засіданні 5 лютого 2020 року (т. 2, а. с. 149-151; файл технічного запису 20190205-093421). Крім того, встановлене порушення не може тягнути скасування постанови апеляційного суду та задоволення позовних вимог.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      47. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      48. Оскільки касаційну скаргу позивач подав 13 лютого 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      49. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      50. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      51. З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати; ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, змінивши дату звільнення позивача з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року; в іншій частині позову - відмовити.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      52. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      53. До юрисдикції господарського суду за пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень).
      54. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      55. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
      56. Ця гарантія поширюється на випадки припинення трудового договору (договору контракту) з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України,усуваються шляхом зміни дати припинення трудових відносин на перший день після закінчення періоду непрацездатності чи відпустки.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою і третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення:
      2.1. Позов ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.
      Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року.
      2.2. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270735
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 352/1802/18
      Провадження № 14-72 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді - доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі - відповідач, Національне агентство), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Нікром Трейд Груп» - про усунення перешкод у користуванні майном
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року, постановлену суддею Хоминець М. М., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Пнівчук О. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Чоловік, який є підозрюваним у кримінальному провадженні, та його дружина у позові просять суд захистити їхнє право власності на майно, порушене, на їхню думку, безпідставним переданням цього майна Національному агентству для здійснення заходів з управління та перевищенням повноважень цим агентством щодо управління корпоративними правами в юридичних особах. Суди попередніх інстанцій вважали, що вжиті заходи у межах кримінального провадження не можна оскаржувати поза ним. Перед судом касаційної інстанцій постало питання про те, чи мають можливість сторона захисту у кримінальному провадженні й інші особи, майно яких передане відповідачеві для здійснення заходів з управління, отримати захист у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, чи такий захист можливий лише за негаторним позовом, заявленим за правилами цивільного судочинства.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. У вересні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовною заявою, у якій просили усунути перешкоди в користуванні майном, що перебуває в режимі спільної сумісної власності, шляхом припинення відповідачем «організації управління таким майном» (далі - майно):
      - земельною ділянкою з кадастровим номером 2625887800:02:006:0196, розташованою за адресою : Івано-Франківська область, Тисменицький район, Черніївська сільська рада;
      - 43/100 частинами домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ТзОВ «Водне плесо»;
      - корпоративними правами у вигляді 20 % статутного капіталу ТзОВ «Мережа супермаркетів «Плюс Бонус»;
      - корпоративними правами у вигляді 50 % статутного капіталу ТзОВ «Прикарпатська кераміка»;
      - корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ПП «Плюс 999»;
      - корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ТзОВ «Нікром груп ЛТД»;
      - корпоративними правами у вигляді 49,9 % статутного капіталу ТзОВ «Калуський Бровар».
      3. Мотивували позов так:
      3.1. 21 липня 2017 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва у кримінальному провадженні ухвалою наклав арешт на майно, а також на Ѕ квартири за адресою: АДРЕСА_2 (далі - квартира), і на Ѕ нежитлового приміщення № 51 за адресою: АДРЕСА_3 (далі - нежитлове приміщення).
      3.2. 30 травня 2018 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва ухвалою передав в управління відповідачу всі перелічені вище об`єкти.
      3.3. Передання майна відповідачеві є неправомірним, оскільки: в управління помилково перейшли раніше відчужені подружжям об`єкти нерухомості (квартира та нежитлове приміщення); таке передання відбулося без виділення частки ОСОБА_2 , а тому порушує право спільної сумісної власності, обмежує ОСОБА_1 у вільному володінні, користуванні та розпорядженні майном; передані в управління відповідачу активи були набуті подружжям задовго до вчинення дій, які Національне антикорупційне бюро України кваліфікує як кримінальне правопорушення.
      (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      4. 10 вересня 2018 року Тисменицький районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті провадження у справі. Мотивував ухвалу тим, що спір треба розглядати за правилами кримінального судочинства, бо до майна застосовані такі заходи забезпечення кримінального провадження як арешт та передання в управління відповідачу. Всі питання щодо таких заходів належить вирішувати у межах кримінального провадження.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 6 листопада 2018 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що усунення перешкод у користуванні майном шляхом припинення управління ним слід розглядати у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 3 грудня 2018 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаржиться на порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 28 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що ОСОБА_1 в апеляційній і касаційній скаргах зазначає про необхідність розгляду спору за правилами цивільного судочинства.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. ОСОБА_1 мотивувала касаційну скаргу так:
      8.1. КПК України не регулює повернення майна власнику у разі незаконного передання цього майна в управління, не захищає прав добросовісних набувачів, майно яких необґрунтовано перейшло в управління, не дозволяє усунути перешкоди у користуванні таким майном співвласнику, який не має стосунку до кримінального провадження.
      8.2. Стаття 174 КПК України стосується виключно арешту майна та не поширюється на передання активів в управління. Чинний КПК України не передбачає перегляд рішення про передання активів в управління ні в апеляційному, ні в іншому порядку, що є порушенням права особи на ефективний засіб юридичного захисту. Заперечення проти ухвали слідчого судді про передання майна в управління відповідачу можна подати лише в суді під час підготовчого провадження у кримінальній справі.
      8.3. Єдиною підставою припинення управління активами згідно зі статтею 174 КПК України є зняття арешту з майна. Вказана стаття не регулює відносини, коли обтяження у державному реєстрі прав на нерухоме майно відсутні, а майно перебуває в управлінні відповідача.
      8.4. Отже, через прогалини у правовому регулюванні відносин щодо скасування передання активів в управління відповідачу для відновлення порушених прав позивачів належним способом захисту є усунення перешкод у користуванні майном.
      9. 26 березня 2019 року ОСОБА_1 подала письмові пояснення, в яких вказала, що позивачі не оскаржують ухвали про арешт та про передання майна в управління відповідачу, а просять усунути перешкоди, які створені їм у користуванні майном. Тому справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 27 грудня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивує відзив так:
      10.1. Позов не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, за якими суд вирішує спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється, зокрема, за правилами кримінального судочинства.
      10.2. Предметом спору є активи, на які під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 5201000000000439 від 21 листопада 2016 року накладений арешт, а самі ці активи передані в управління відповідачу. Позивачі вважають, що передання активів в управління відповідачу було безпідставним. Тобто, вони не погоджуються з рішеннями, прийнятими у кримінальному провадженні. Надання їм оцінки у цивільній справі є неможливим.
      11. ОСОБА_2 відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо розгляду позову подружжя, один з членів якого є підозрюваним (обвинуваченим) у кримінальному провадженні, про усунення перешкод у користуванні майном (на яке накладений арешт і яке передане для здійснення заходів з управління арештованим майном) шляхом припинення відповідачем «організації управління таким майном». Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі, вважаючи, що, всі питання щодо арешту майна й управління ним належить вирішувати у межах кримінального провадження. ОСОБА_1 у касаційній скарзі стверджує, що у порядку кримінального судочинства позивачі не можуть захистити їхнє право власності, зокрема, через прогалини правового регулювання, а тому тільки цивільне судочинство може забезпечити ефективний захист порушеного права. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами не погоджується та вважає правильним висновок судів щодо юрисдикції за вимогами позивачів.
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      15. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      17. Суди попередніх інстанцій встановили такі обставини:
      17.1. 21 липня 2017 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва у кримінальному провадженні у справі № 760/12922/17 постановив ухвалу, за якою наклав арешт на майно підозрюваного ОСОБА_2
      17.2. 18 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року.
      17.3. 30 травня 2018 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва постановив ухвалу, за якою передав відповідачу в управління за договором на підставах, у порядку та на умовах, визначених статтями 19 і 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», майно підозрюваного ОСОБА_2 , на яке у кримінальному провадженні № 52016000000000439 від 21 листопада 2016 року за ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року (провадження № 1-кс/760/10540/17, справа № 760/12922/17) накладений арешт.
      17.4. 23 липня 2018 року Апеляційний суд міста Києва відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року, оскільки згідно зі статтею 309 КПК України зазначену ухвалу не можна оскаржити в апеляційному порядку. Аналогічно виснував Київський апеляційний суд, постановляючи 11 березня 2019 року ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 як власника майна, в інтересах якого діяв адвокат Пльотка П. Ю., на ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року.
      18. Процесуальними рішеннями, які, на думку позивачів, створюють їм перешкоди у користуванні майном, є ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року про арешт майна ОСОБА_2 і від 30 травня 2018 року про передання майна в управління відповідачу.
      19. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      20. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України).
      21. КПК України надає можливість сторонам кримінального провадження, а також іншим особам, прав та інтересів яких стосується процесуальне рішення, оскаржити останнє (зокрема, рішення слідчого судді) в порядку, визначеному цим кодексом (частина перша статті 24 КПК України).
      22. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України).
      23. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства (див. постанову від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (пункти 21, 37)). Так, якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).
      24. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 як сторона кримінального провадження реалізував право на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року про арешт майна. Крім того, з клопотанням про скасування арешту, накладеного ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року, ОСОБА_2 як обвинувачений у кримінальному провадженні звернувся до Вищого антикорупційного суду. Останній ухвалою від 2 березня 2020 року у справі № 760/17909/18 відмовив у задоволенні цього клопотання.
      25. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення за правилами КПК України 2012 року питання про скасування арешту, накладеного на майно у межах кримінального провадження, не створює можливості звернення з позовом про усунення перешкод у користуванні цим майном за правилами цивільного судочинства. Кримінальний процесуальний закон не передбачає обмеження права на повторне подання клопотання про скасування арешту майна. Тому з таким клопотанням ОСОБА_2 може знову звернутися у порядку, визначеному КПК України, аргументувавши необґрунтованість накладення арешту чи відсутність у ньому потреби.
      26. Якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. І такий порядок захисту прямо передбачений нормами КПК України та є ефективним. Разом з тим чинний ЦПК України не передбачає можливості такого захисту в порядку цивільного судочинства (див.постанови від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).
      27. Отже, ОСОБА_1 теж може звернутись із клопотанням про скасування арешту майна, навівши у порядку, передбаченому КПК України, аргументи щодо порушення її права власності. Стосовно твердження ОСОБА_1 про порушення її прав користуватися та розпоряджатися часткою у спільному майні подружжя Велика Палата Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 не позбавлена можливості вирішити за правилами цивільного судочинства питання поділу майна, що є спільній сумісній власності. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не є уповноваженою на захист прав на майно третіх осіб, які, за її словами, на момент накладення на нього арешту були його власниками (співвласниками), а саме прав ОСОБА_2 , а також тих осіб, яким подружжя ОСОБА_2 раніше відчужило квартиру та нежитлове приміщення.
      28. У касаційній скарзі ОСОБА_1 стверджує, що КПК України не регулює повернення майна власнику у разі незаконного передання цього майна в управління. А тому через відсутність у КПК України процедури оскарження судового рішення про передання майна в управління відповідачу ОСОБА_1 вважає, що її право власності на майно можна захистити лише за правилами цивільного судочинства. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає такі доводи необґрунтованими.
      29. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження (перше речення частини першої статті 170 КПК України). Арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди (частина друга статті 170 КПК України).
      30. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України. Відповідно до частини першої вказаної статті речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166 (тимчасовий доступ до речей і документів), 170-174 (арешт майна) цього кодексу. Речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України).
      31. Управління активами - це діяльність із володіння, користування та/або розпорядження активами, тобто забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості або реалізація таких активів чи передача їх в управління відповідно до цього Закону, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» у редакції, яка була чинною на час передання майна в управління відповідачеві; близький за змістом припис вказаний пункт має і в чинній редакції).
      32. Управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління (частина перша статті 21 вказаного Закону). Управління цими активами здійснюється на умовах ефективності, а також збереження та збільшення їх вартості (речення перше частини четвертої зазначеної статті).
      33. Отже, мета передання відповідачеві арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Іншими словами, передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України. Проте це не дозволяє ототожнювати арешт майна з переданням такого майна на зберігання як речового доказу у кримінальному провадженні, у тому числі з переданням майна для здійснення Національним агентством заходів з управління ним (див. постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 758/16546/18).
      34. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 оскаржив ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року про передання майна в управління відповідачу, однак апеляційний суду відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки таку ухвалу не можна оскаржити в апеляційному порядку. Слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва в ухвалі від 30 травня 2018 року на підставі статей 100, 170-173 КПК України визначив порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом їх передання в управління відповідачу. Слідчий суддя вказав, що застосування такого заходу спрямоване на усунення ризику неможливості виконання покарання у вигляді конфіскації майна ОСОБА_2 як підозрюваного у кримінальному провадженні № 5201000000000439 шляхом втрати, погіршення фізичного стану майна, зменшення його економічної вартості. Тобто, метою передання майна в управління було забезпечення реалізації завдання та досягнення мети арешту цього майна.
      35. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про припинення «організації управління» арештованим майном чи заходів з управління цим майном, вжитих для забезпечення його збереження та збереження його економічної вартості.
      36. У разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов`язаний погоджувати свої дії з власником таких активів (абзац п`ятий частини сьомої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).
      37. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов`язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість (речення перше частини четвертої статті 100 КПК України). Проте це не означає, що такій втраті чи знищенню під час вжиття заходів з управління арештованим майном неможливо запобігти. Оскільки ці заходи мають забезпечувати досягнення мети арешту, особи, вказані у частині першій статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості.
      38. У разі надходження винесеного у межах наданих законом повноважень рішення прокурора, а також судового рішення, що набрало законної сили, яким скасовано арешт прийнятих в управління активів, Національне агентство у триденний строк повертає їх законному власнику, а в разі їх реалізації - повертає одержані від цього кошти, а також проценти, нараховані як плата за користування банком такими коштами (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Отже, саме судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном.
      39. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі щодо відсутності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення «організації управління» арештованим майном і заходів з управління цим майном. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства.
      40. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
      41. Відсутність у позивачівюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені, на їхню думку, на підставі судових рішень, ухвалених у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні арештованим майном шляхом припинення «організації управління таким майном» відповідачем є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи про неналежність «організації управління» відповідачем арештованим майном або заходів з управління цим майном, вжитих для забезпечення його збереження та збереження його економічної вартості, може перевірити суд за правилами кримінального судочинства, зокрема під час розгляду клопотання про скасування арешту майна. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент касаційної скарги про те, що відсутність у КПК України інституту перегляду в апеляційному та касаційному порядку судового рішення про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передання в управління Національному агентству майна, яке є речовим доказом у цьому провадженні і на яке накладено арешт, є порушенням права особи на ефективний засіб юридичного захисту (див. також постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 758/16546/18).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      42. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      43. Оскільки ОСОБА_1 подала касаційну скаргу 3 грудня 2018 року, а її розгляд не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду розглядає цю скаргу за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності зазначеним Законом.
      44. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      45. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).
      46. Зважаючи на надану оцінку доводам касаційної скарги та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає цю скаргу необґрунтованою, а ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року - такими, які ухвалені з додержанням норм права. Тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
      47. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України).
      48. ОСОБА_1 подала касаційну скаргу 3 грудня 2018 року, а «письмові пояснення», які доповнюють доводи цієї скарги, - 26 березня 2019 року. Тому, враховуючи те, що необхідності у поданні таких пояснень не було, відповідно до статті 126 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду залишає їх без розгляду як такі, що подані зі спливом строку, визначеного частиною першою статті 390 та частиною першою статті 398 ЦПК України.
      (2.2) Щодо судових витрат
      49. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      50. Мета передання Національному агентству арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України, пункт 4 частини першої статті 1, частина перша, речення перше частини четвертої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України.
      51. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Особи, вказані в абзаці другому частини першої статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270697
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 338/667/19
      Провадження № 14-71 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Кредитної спілки «Експрес Кредит Юніон» (далі - відповідач, спілка) про захист прав споживачів шляхом стягнення неповернутих сум додаткового пайового внеску та внесків до резервного капіталу і про відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2019 року,постановлену суддею Круль І. В., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 липня 2019 року, постановлену колегією суддів у складі Ясеновенко Л. В., Пнівчук О. В., Томин О. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 4 червня 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідача 430 000,00 грн неповернутих додаткових пайових внесків, 460 000,00 грн неповернутих внесків до резервного капіталу та 50 000,00 грн відшкодування моральної шкоди.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Як член спілки позивач упродовж 2014 - 2016 років вніс внески до резервного капіталу на загальну суму 460 000,00 грн, а впродовж 2014 - 2017 років - додаткові пайові внески на депозитний рахунок спілки на загальну суму 430 000,00 грн.
      2.2. 28 грудня 2018 року позивач подав до правління та спостережної ради спілки заяву про добровільний вихід, у якій просив вирішити питання про припинення його членства та провести з ним розрахунки у порядку та строки, передбачені статутом і внутрішнім положенням спілки. Крім того, подав заяву про надання інформації про оборот і залишок неповернутих пайових внесків та внесків до резервного капіталу.
      2.3. Відповідач у відповідь на заяви позивача надіслав лист від 28 січня 2019 року № 06/19 (далі - лист № 06/19), в якому повідомив, що членство позивача у спілці було припинене 20 квітня 2018 року на підставі поданої ним заяви про добровільний вихід зі спілки від 11 квітня 2018 року. Крім того, вказав, що всі обов`язкові й інші внески позивача, крім вступного, були повернуті у строки, визначені законом.
      2.4. Заяву від 11 квітня 2018 року про добровільний вихід зі спілки позивач не писав, а розрахунки з ним не проводилися.
      2.5. З метою досудового врегулювання спору позивач надсилав відповідачеві претензії від 11 лютого 2019 року про повернення додаткового пайового внеску та внесків до резервного капіталу, однак відповідач не надав відповіді, а кошти - не повернув.
      2.6. Вказані неправомірні дії відповідача завдали позивачеві як особі пенсійного віку моральну шкоду, що полягає у душевних стражданнях, втраті сну, постійному хвилюванні, душевному неспокої, необхідності позики грошей у знайомих і родичів та в додаткових зусиллях і часі для нормалізації життєвих зв`язків.
      (2) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      3. 12 червня 2019 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки вважав, що спір треба розглядати за правилами господарського судочинства. Мотивував ухвалу тим, що спір виник з корпоративних відносин, а тому його не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      4. 31 липня 2019 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, якою залишив без змін ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2019 року. Мотивував постанову так :
      4.1. Позивач звернувся з позовом щодо реалізації ним прав члена спілки та виконання останньою її обов`язку з повернення додаткового пайового внеску та внеску до резервного капіталу після припинення членства у спілці. Тому доводи позивача про відсутність у відносинах сторін ознак, які характеризують корпоративні права, та неможливість віднесення спору до такого, що виник з корпоративних відносин, є безпідставними.
      4.2. Необґрунтованими є доводи позивача про те, що він є споживачем послуг у відносинах із відповідачем, щодо яких виник спір, оскільки відсутні докази укладення сторонами спору договору про надання фінансових послуг згідно з частиною першою статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      5. 29 серпня 2019 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 липня 2019 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаржиться на порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      6. 15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим що Велика Палата Верховного Суду не розглядала справи з аналогічним предметом і суб`єктним складом, як у справі № 338/667/19, і відсутні підстави, які виключають прийняття такої справи до розгляду відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      7. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      7.1. У спірних правовідносинах з відповідачем він є споживачем відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач. Тому на ці відносини поширюється дія законодавства про захист прав споживачів, а спір треба вирішувати за правилами цивільного судочинства.
      7.2. Спір виник із цивільних відносин, оскільки позивач не є суб`єктом господарювання у розумінні частини другої статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а суб`єктний склад учасників справи відповідає частині першій статті 4 ЦПК України.
      7.3. Член спілки не є носієм корпоративних прав, а його відносини зі спілкою не є корпоративними.
      8. 8 листопада 2019 року позивач подав додаткові пояснення, в яких вказав, що він не оскаржує правочинів щодо корпоративних прав у спілці, а тому відсутні підстави для віднесення спору до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, зазначив, що згідно з листом відповідача № 06/19 корпоративні права позивача у спілці припинені 20 квітня 2018 року на підставі рішення спостережної ради (протокол № 02/04/2018), а тому на час розгляду справи корпоративного спору не могло бути.
      (2) Позиція інших учасників процесу
      9. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      10. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо розгляду спору колишнього члена кредитної спілки з нею про стягнення неповернутих сум додаткового пайового внеску та внесків до резервного капіталу і про відшкодування моральної шкоди, завданої неповерненням цих внесків. Позивач у касаційній скарзі заперечив законність й обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, які виснували, що такий спір треба вирішувати у господарському суді. Велика Палата Верховного Суду вважає висновок судів щодо юрисдикції за вимогами позивача по суті правильним, оскільки справа стосується спору члена кредитної спілки, який вибув, з цією спілкою щодо її діяльності, зокрема стосовно реалізації прав, пов`язаних із членством у кредитній спілці.
      11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      12. ЦПК України встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      14. Позивач стверджує, що відповідач порушив вимоги частини сьомої статті 10 Закону України «Про кредитні спілки», не повернувши додаткові пайові внески та внески до резервного капіталу після припинення членства позивача у кредитній спілці. Вказує на те, що йому як споживачеві була заподіяна моральна шкоди через неповернення цих внесків і на те, що корпоративні права у спілці були припинені 20 квітня 2018 року на підставі рішення спостережної ради (протокол № 02/04/2018). З огляду на зазначене вважає, що спірні правовідносини не мають ознак корпоративних, є цивільними, а тому і за предметним, і за суб`єктним критеріями, на думку позивача, спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      15. Проте Велика Палата Верховного Суду з цими доводами не погоджується, бо припинення корпоративних відносин не означає відсутність юрисдикції господарського суду щодо спору, який виник з таких відносин. А крім того, член кредитної спілки у відносинах щодо повернення йому додаткових пайових внесків і внесків до резервного капіталу цієї спілки не є споживачем її послуг у розумінні пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів».
      16. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3 частини першої статті 20 цього кодексу). Тобто, одним зі спорів, що виникають із корпоративних відносин, є спір члена чи колишнього члена юридичної особи з нею самою, пов`язаний з управлінням і діяльністю останньої.
      17. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (частина перша статті 80 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (частина перша, речення перше та третє частини другої статті 83 ЦК України). Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом (стаття 85 ЦК України).
      18. Кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об`єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об`єднаних грошових внесків членів кредитної спілки (частина перша статті 1 Закону України «Про кредитні спілки» (далі - Закон); близький за змістом припис закріплений у частині другій статті 130 ГК України).
      19. Кредитна спілка є юридичною особою (частина перша статті 3 Закону), що відповідно до наведеної класифікації належить до непідприємницьких товариств, і функціонує, зокрема, на засадах добровільності вступу та свободи виходу з кредитної спілки (абзац другий частини першої статті 2 Закону).Членство у кредитній спілці настає з дня сплати особою вступного та обов`язкового пайового внесків у порядку, передбаченому статутом кредитної спілки (абзац перший частини п`ятої статті 10 Закону). А днем припинення членства у кредитній спілці вважається день прийняття загальними зборами членів кредитної спілки або спостережною радою кредитної спілки відповідного рішення (частина шоста вказаної статті).
      20. Визначаючи наявність юрисдикції господарського суду на підставі пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України, слід враховувати, чи пов`язаний цей спір із виникненням, здійсненням або припиненням корпоративних прав, зокрема права на участь в управлінні юридичною особою та в її діяльності. Корпоративні права характеризуються, зокрема, тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні останньою й інші правоможності, передбачені законом і статутом (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18, від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (пункт 5.31), від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц (пункт 33)).
      21. За змістом абзацу другого частини першої статті 21 Закону прийняття вступних і обов`язкових пайових та інших внесків, а тому і повернення певних внесків є частиною господарської діяльності кредитної спілки. Сплативши вступний і обов`язковий пайовий внески, член кредитної спілки набуває права, зокрема на управління справами цієї спілки та на вихід з членів кредитної спілки в порядку, передбаченому Законом і статутом (абзаци другий і сьомий частини першої статті 11 Закону). Повернення обов`язкового пайового та інших внесків, крім вступного внеску, провадиться в порядку, передбаченому статутом кредитної спілки, але не пізніше ніж через один місяць після прийняття загальними зборами або спостережною радою кредитної спілки відповідного рішення (друге речення частини сьомої статті 10 Закону). Отже, спір щодо повернення внесків з майна кредитної спілки (абзац другий частини першої статті 19 Закону) у зв`язку з виходом із членства у цій спілці пов`язаний із припиненням корпоративних прав відповідного члена. Такий спір згідно з пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України слід розглядати за правилами господарського судочинства, як правильно встановили суди першої й апеляційної інстанцій.
      22. Однак Велика Палата Верховного Суду звертає також увагу на те, що суди попередніх інстанцій не зробили жодного висновку щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування моральної шкоди, завданої позивачеві неповерненням йому відповідачем додаткових пайових внесків і внесків до резервного капіталу. Оскільки задоволення такої вимоги залежить від того, чи справді відповідач не повернув позивачеві зазначені внески, а тому і від повного чи часткового задоволення вимоги про стягнення з відповідача таких внесків (абзац другий частини першої статті 188 ЦПК України, абзац другий частини першої статті 173 ГПК України), Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимогу про відшкодування позивачеві моральної шкоди теж має розглянути господарський суд.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      23. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      24. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у серпні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      25. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      26. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, друга та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      27. Ураховуючи наведені висновки щодо юрисдикції суду за всіма вимогами позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 липня 2019 року слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      28. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      29. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      30. Спір за позовом члена або колишнього члена кредитної спілки щодо повернення йому внесків з її майна у зв`язку з виходом із членства у цій спілці, а також про відшкодування моральної шкоди, завданої неповерненням цих внесків, є пов`язаним із припиненням корпоративних прав відповідного члена. Тому такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 липня 2019 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 92270696
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 0740/993/18
      Провадження № 11-1154апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року (суддя Гаврилко С. Є.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року (судді Пліш М. А., Шинкар Т. І., Судова-Хомюк Н. М.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:
      визнати бездіяльність Ужгородської міської ради (Управління державного архітектурно-будівельного контролю (далі - ДАБК) Ужгородської міської ради) щодо невнесення до Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (далі - Реєстр) змін до відомостей у декларацію про готовність об`єкта до експлуатації № ЗК142132750687, що містяться в Реєстрі, а саме: у розділі «Об`єкт» замість «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 » зазначити: «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 » протиправною;
      зобов`язати відповідача внести зміни до відомостей, що містяться в Реєстрі, а саме: у розділі «Об`єкт» замість «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 » зазначити: «Індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок; АДРЕСА_1 ».
      2. На обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона придбала у громадянки ОСОБА_2 дві земельні ділянки та розташований на них житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , відомості про що було внесено до відповідних державних реєстрів.
      3. З метою з`ясування інформації про будівництво цього будинку та введення його в експлуатацію позивачка звернулася до Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції (далі - ДАБІ) у Закарпатській області з проханням надати інформацію про будівельні роботи щодо цього об`єкта. З отриманого у відповідь листа позивачка дізналася, що у Реєстрі немає інформації про будівельні роботи стосовно об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 , водночас дозвіл на початок будівельних робіт за цим об`єктом видавала Інспекція ДАБК, яку припинено 20 січня 2015 року.
      4. З Реєстру позивачка з`ясувала, що у ньому міститься декларація про готовність об`єкта до експлуатації під № ЗК142132750687, яка стосується будинку АДРЕСА_1 , при цьому в розділі «Проектувальник, підрядник та інформація про земельну ділянку» зазначено відомості про тих осіб, які здійснювали будівельні роботи у належному їй будинку АДРЕСА_2 , що знаходиться на тій же вулиці. Натомість, як стверджує позивачка, за адресою АДРЕСА_1 перебуває недобудова, щодо якої, зі слів її власника, декларація про готовність об`єкта до експлуатації не реєструвалася.
      5. Вважаючи, що наявна в Реєстрі декларація про готовність об`єкта до експлуатації під № ЗК142132750687 стосується належного їй будинку АДРЕСА_2 , а зазначені в ній відомості про будинок АДРЕСА_1 на цій же вулиці є наслідком технічної помилки (описки), допущеної на першій сторінці декларації попередньою власницею будинку ОСОБА_2 , на користь чого свідчать наведені в розділі 11 згаданої декларації відомості щодо місцезнаходження об`єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , позивачка з метою приведення у відповідність зазначеної у Реєстрі інформації направила Управлінню ДАБК Ужгородської міської ради відповідну заяву та декларацію зі змінами.
      6. У відповідь на цю заяву відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що оскільки декларацію № ЗК142132750687 зареєструвала Інспекція ДАБК у Закарпатській області за заявою ОСОБА_2 , яку вказано як замовника будівництва, та 02 жовтня 2013 року на зазначений об`єкт було оформлено право власності, немає передбачених статтею 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» правових підстав для внесення змін у декларацію.
      7. Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невнесення змін до Реєстру протиправною, позивачка звернулася до місцевого адміністративного суду із цим позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      8. Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 26 грудня 2018 року, яку залишив без змін Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 25 лютого 2019 року, закрив провадження в адміністративній справі, роз`яснивши позивачці, що цю справу належить розглядати в порядку цивільного судочинства.
      9. За висновками суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, позивачка звернулася до суду із цим позовом за захистом її речового права, спірні правовідносини стосуються користування належним їй будинком, мають приватноправовий характер і їм передує невирішений спір про право цивільне. Водночас вимоги позивачки не пов`язані із захистом її прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади. Отже, цю справу належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      10. ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      11. Скаржниця категорично не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що метою звернення до суду є захист її речового права, а також, що спірним правовідносинам передує невирішений приватноправовий спір, оскільки у справі ніким не ставиться під сумнів та не оспорюється право власності позивачки на будинок АДРЕСА_2 . Натомість скаржниця стверджує, що підстави подання позовної заяви обумовлені бездіяльністю відповідача як суб`єкта владних повноважень щодо невнесення змін до Реєстру, внаслідок чого наявна у ньому інформація стосовно відомостей у декларації готовності належного їй будинку до експлуатації не відповідає дійсності. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі має приватноправовий, а не публічно-правовий характер.
      Позиція інших учасників справи
      12. Відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.
      Рух касаційної скарги
      13. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 22 березня та 16 жовтня 2019 року відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду справу за скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року.
      14. Ухвалою від 17 жовтня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Обставини справи
      16. Відповідно до договорів купівлі-продажу від 23 серпня 2014 року ОСОБА_1 придбала в ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , та дві земельні ділянки, на яких він розташований, площею 0,04 га та 0,014 га відповідно (кадастрові номери 2110100000:46:002:0050 та 2110100000:46:002:0196).
      17. Право власності на ці об`єкти нерухомого майна було зареєстровано за позивачкою. Відомості про це внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      18. У подальшому, у відповідь на адвокатські запити представника ОСОБА_1 , Управління ДАБІ у Закарпатській області листами від 01 березня та 04 червня 2018 року повідомило, що в Реєстрі немає інформації про будівельні роботи щодо об`єкта за адресою: АДРЕСА_2 , а також надіслало копію декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ЗК142132750687, зареєстровану Інспекцією ДАБК у Закарпатській області 02 жовтня 2013 року.
      19. На першій сторінці цієї декларації об`єктом зазначено індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок АДРЕСА_1 , замовником - ОСОБА_2 .
      20. Водночас у розділі 11 декларації «Відомості про об`єкт» місцезнаходженням об`єкта указано АДРЕСА_2 , а в її розділі 11-1 «Інформація про документ, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію» є посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:46:002:0196.
      21. У Реєстрі стосовно декларації за № ЗК142132750687 відображено інформацію, що об`єктом є індивідуальний (одноквартирний) житловий будинок АДРЕСА_1 .
      22. Позивачка, посилаючись на те, що внаслідок технічної помилки (описки), зробленої у декларації попередньою власницею, у Реєстрі містяться недостовірні відомості щодо належного їй будинку, з метою приведення їх у відповідність дійсним обставинам звернулася через свого представника до Управління ДАБК Ужгородської міської ради із заявами про внесення до Реєстру відповідних змін.
      23. Управління ДАБК Ужгородської міської ради листом від 23 липня 2018 року № 316-1/16-16 повідомило, що декларацію про готовність об`єкта до експлуатації за № ЗК142132750687 було зареєстровано за заявою ОСОБА_2 , яка зазначена замовником будівництва. Оскільки замовником будівництва є ОСОБА_2 , цей об`єкт зданий в експлуатацію 02 жовтня 2013 року і на нього за замовником зареєстровано право власності, то правових підстав, передбачених статтею 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», для внесення змін немає.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      24. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      25. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      26. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      27. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      28. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      30. За правилами пункту 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала свою правову позицію щодо правил розмежування предметної юрисдикції, а також критеріїв, які при цьому потрібно враховувати.
      32. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      33. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, або їхніх службових чи посадових осіб є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб`єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      34. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      35. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      36. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.
      37. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      38. У справі, яка переглядається, позивачка оскаржує бездіяльність Управління ДАБК Ужгородської міської ради щодо невнесення змін до Реєстру, а саме до відомостей, що стосуються декларації № ЗК142132750687 про готовність об`єкта до експлуатації, у якій, за словами ОСОБА_1 , внаслідок технічної помилки (описки) попередньої власниці неправильно відображено адресу належного позивачці будинку.
      39. Закриваючи провадження в адміністративній справі та роз`яснюючи ОСОБА_1 право на звернення із цим позовом у порядку цивільного судочинства, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір обумовлений потребою захисту її речового права, спірні правовідносини стосуються користування належним їй будинком і їм передує невирішений спір про право цивільне.
      40. Велика Палата Верховного Суду вважає цей висновок помилковим.
      41. Так, механізм прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів визначено в Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461 (у відповідній редакції).
      42. Процедуру внесення інформації до Реєстру та змін до нього унормовано Порядком ведення єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24 червня 2011 року № 92 (у відповідній редакції), зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 19 липня 2011 року за № 885/19623 (далі - Порядок).
      43. За змістом пунктів 2, 3, 4 цього Порядку Реєстр ведеться з метою забезпечення, зокрема, відкритості, доступності інформації щодо документів, які дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.
      44. Ведення, адміністрування, функціонування і супроводження програмного забезпечення реєстру, збереження та захист бази даних реєстру, забезпечення доступу до нього органів державного архітектурно-будівельного контролю здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція України.
      45. Подання даних для внесення їх Держархбудінспекцією до реєстру здійснюється відповідальними посадовими особами органів державного архітектурно-будівельного контролю, які пройшли підготовку до роботи з реєстром.
      46. Згідно з пунктом 8 Порядку підставами для внесення Держархбудінспекцією поданих органом державного архітектурно-будівельного контролю даних до реєстру є, зокрема, отримання цим органом повідомлення про зміну даних у зареєстрованих деклараціях про готовність об`єкта до експлуатації, внесення змін до них у зв`язку з виявленими технічними помилками.
      47. Суди попередніх інстанцій, стверджуючи про те, що позивачка як власниця житлового будинку АДРЕСА_2 звернулася із цим позовом з метою захисту її речового права, залишили поза увагою те, що порушене нею питання про зобов`язання відповідача внести зміни до Реєстру, зокрема до відомостей, що містяться у декларації про готовність об`єкта до експлуатації, не впливає на обсяг цих прав, їх виникнення, зміну чи припинення.
      48. Крім цього, суди жодним чином не обґрунтували своїх тверджень стосовно того, який саме існує невирішений спір, що виник із цивільних правовідносин і передує спірним правовідносинам у цій справі, не вказали на предмет та склад учасників такого спору, адже очевидно, що відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, не висуває вимог щодо належного позивачці майна, водночас суди не встановлювали обставин щодо існування майнового інтересу інших осіб на згадане майно у межах цієї справи та до участі у ній їх не залучали.
      49. Також, зазначаючи про те, що за захистом своїх прав позивачка може звернутися в порядку цивільного судочинства, суди не обґрунтували того, у який саме з передбачених нормами ЦПК способів захисту вона може поставити перед судом питання про внесення змін до відомостей, що містяться у Реєстрі, тобто чи можливе взагалі відновлення її прав у порядку, визначеному положеннями ЦПК.
      50. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили характер спірних правовідносин у цій справі та дійшли передчасних висновків про те, що її належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      51. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      52. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      53. За правилами частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      54. Оскільки оскаржувані судові рішення, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, суди попередніх інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга позивачки підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи до місцевого адміністративного суду для продовження її розгляду.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      55. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      56. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року - скасувати.
      3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії направити до Закарпатського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270703