Постанова ВП-ВС про неможливість у цивільному процесі оскаржити передачу АРМА активів


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

15 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 352/1802/18

Провадження № 14-72 цс 20

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді - доповідача Гудими Д. А.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі - відповідач, Національне агентство), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Нікром Трейд Груп» - про усунення перешкод у користуванні майном

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року, постановлену суддею Хоминець М. М., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Пнівчук О. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. Чоловік, який є підозрюваним у кримінальному провадженні, та його дружина у позові просять суд захистити їхнє право власності на майно, порушене, на їхню думку, безпідставним переданням цього майна Національному агентству для здійснення заходів з управління та перевищенням повноважень цим агентством щодо управління корпоративними правами в юридичних особах. Суди попередніх інстанцій вважали, що вжиті заходи у межах кримінального провадження не можна оскаржувати поза ним. Перед судом касаційної інстанцій постало питання про те, чи мають можливість сторона захисту у кримінальному провадженні й інші особи, майно яких передане відповідачеві для здійснення заходів з управління, отримати захист у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, чи такий захист можливий лише за негаторним позовом, заявленим за правилами цивільного судочинства.

(2) Короткий зміст позовних вимог

2. У вересні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовною заявою, у якій просили усунути перешкоди в користуванні майном, що перебуває в режимі спільної сумісної власності, шляхом припинення відповідачем «організації управління таким майном» (далі - майно):

- земельною ділянкою з кадастровим номером 2625887800:02:006:0196, розташованою за адресою : Івано-Франківська область, Тисменицький район, Черніївська сільська рада;

- 43/100 частинами домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;

- корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ТзОВ «Водне плесо»;

- корпоративними правами у вигляді 20 % статутного капіталу ТзОВ «Мережа супермаркетів «Плюс Бонус»;

- корпоративними правами у вигляді 50 % статутного капіталу ТзОВ «Прикарпатська кераміка»;

- корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ПП «Плюс 999»;

- корпоративними правами у вигляді 100 % статутного капіталу ТзОВ «Нікром груп ЛТД»;

- корпоративними правами у вигляді 49,9 % статутного капіталу ТзОВ «Калуський Бровар».

3. Мотивували позов так:

3.1. 21 липня 2017 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва у кримінальному провадженні ухвалою наклав арешт на майно, а також на Ѕ квартири за адресою: АДРЕСА_2 (далі - квартира), і на Ѕ нежитлового приміщення № 51 за адресою: АДРЕСА_3 (далі - нежитлове приміщення).

3.2. 30 травня 2018 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва ухвалою передав в управління відповідачу всі перелічені вище об`єкти.

3.3. Передання майна відповідачеві є неправомірним, оскільки: в управління помилково перейшли раніше відчужені подружжям об`єкти нерухомості (квартира та нежитлове приміщення); таке передання відбулося без виділення частки ОСОБА_2 , а тому порушує право спільної сумісної власності, обмежує ОСОБА_1 у вільному володінні, користуванні та розпорядженні майном; передані в управління відповідачу активи були набуті подружжям задовго до вчинення дій, які Національне антикорупційне бюро України кваліфікує як кримінальне правопорушення.

(3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

4. 10 вересня 2018 року Тисменицький районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті провадження у справі. Мотивував ухвалу тим, що спір треба розглядати за правилами кримінального судочинства, бо до майна застосовані такі заходи забезпечення кримінального провадження як арешт та передання в управління відповідачу. Всі питання щодо таких заходів належить вирішувати у межах кримінального провадження.

(4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

5. 6 листопада 2018 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що усунення перешкод у користуванні майном шляхом припинення управління ним слід розглядати у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України).

(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. 3 грудня 2018 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаржиться на порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права.

(6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

7. 28 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що ОСОБА_1 в апеляційній і касаційній скаргах зазначає про необхідність розгляду спору за правилами цивільного судочинства.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

8. ОСОБА_1 мотивувала касаційну скаргу так:

8.1. КПК України не регулює повернення майна власнику у разі незаконного передання цього майна в управління, не захищає прав добросовісних набувачів, майно яких необґрунтовано перейшло в управління, не дозволяє усунути перешкоди у користуванні таким майном співвласнику, який не має стосунку до кримінального провадження.

8.2. Стаття 174 КПК України стосується виключно арешту майна та не поширюється на передання активів в управління. Чинний КПК України не передбачає перегляд рішення про передання активів в управління ні в апеляційному, ні в іншому порядку, що є порушенням права особи на ефективний засіб юридичного захисту. Заперечення проти ухвали слідчого судді про передання майна в управління відповідачу можна подати лише в суді під час підготовчого провадження у кримінальній справі.

8.3. Єдиною підставою припинення управління активами згідно зі статтею 174 КПК України є зняття арешту з майна. Вказана стаття не регулює відносини, коли обтяження у державному реєстрі прав на нерухоме майно відсутні, а майно перебуває в управлінні відповідача.

8.4. Отже, через прогалини у правовому регулюванні відносин щодо скасування передання активів в управління відповідачу для відновлення порушених прав позивачів належним способом захисту є усунення перешкод у користуванні майном.

9. 26 березня 2019 року ОСОБА_1 подала письмові пояснення, в яких вказала, що позивачі не оскаржують ухвали про арешт та про передання майна в управління відповідачу, а просять усунути перешкоди, які створені їм у користуванні майном. Тому справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства.

(2) Позиції інших учасників справи

10. 27 грудня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивує відзив так:

10.1. Позов не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, за якими суд вирішує спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється, зокрема, за правилами кримінального судочинства.

10.2. Предметом спору є активи, на які під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 5201000000000439 від 21 листопада 2016 року накладений арешт, а самі ці активи передані в управління відповідачу. Позивачі вважають, що передання активів в управління відповідачу було безпідставним. Тобто, вони не погоджуються з рішеннями, прийнятими у кримінальному провадженні. Надання їм оцінки у цивільній справі є неможливим.

11. ОСОБА_2 відзив на касаційну скаргу не подав.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо юрисдикції суду

12. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо розгляду позову подружжя, один з членів якого є підозрюваним (обвинуваченим) у кримінальному провадженні, про усунення перешкод у користуванні майном (на яке накладений арешт і яке передане для здійснення заходів з управління арештованим майном) шляхом припинення відповідачем «організації управління таким майном». Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі, вважаючи, що, всі питання щодо арешту майна й управління ним належить вирішувати у межах кримінального провадження. ОСОБА_1 у касаційній скарзі стверджує, що у порядку кримінального судочинства позивачі не можуть захистити їхнє право власності, зокрема, через прогалини правового регулювання, а тому тільки цивільне судочинство може забезпечити ефективний захист порушеного права. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами не погоджується та вважає правильним висновок судів щодо юрисдикції за вимогами позивачів.

13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

14. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

15. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

17. Суди попередніх інстанцій встановили такі обставини:

17.1. 21 липня 2017 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва у кримінальному провадженні у справі № 760/12922/17 постановив ухвалу, за якою наклав арешт на майно підозрюваного ОСОБА_2

17.2. 18 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року.

17.3. 30 травня 2018 року слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва постановив ухвалу, за якою передав відповідачу в управління за договором на підставах, у порядку та на умовах, визначених статтями 19 і 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», майно підозрюваного ОСОБА_2 , на яке у кримінальному провадженні № 52016000000000439 від 21 листопада 2016 року за ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року (провадження № 1-кс/760/10540/17, справа № 760/12922/17) накладений арешт.

17.4. 23 липня 2018 року Апеляційний суд міста Києва відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року, оскільки згідно зі статтею 309 КПК України зазначену ухвалу не можна оскаржити в апеляційному порядку. Аналогічно виснував Київський апеляційний суд, постановляючи 11 березня 2019 року ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 як власника майна, в інтересах якого діяв адвокат Пльотка П. Ю., на ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року.

18. Процесуальними рішеннями, які, на думку позивачів, створюють їм перешкоди у користуванні майном, є ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року про арешт майна ОСОБА_2 і від 30 травня 2018 року про передання майна в управління відповідачу.

19. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).

20. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України).

21. КПК України надає можливість сторонам кримінального провадження, а також іншим особам, прав та інтересів яких стосується процесуальне рішення, оскаржити останнє (зокрема, рішення слідчого судді) в порядку, визначеному цим кодексом (частина перша статті 24 КПК України).

22. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України).

23. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства (див. постанову від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (пункти 21, 37)). Так, якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).

24. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 як сторона кримінального провадження реалізував право на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року про арешт майна. Крім того, з клопотанням про скасування арешту, накладеного ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 21 липня 2017 року, ОСОБА_2 як обвинувачений у кримінальному провадженні звернувся до Вищого антикорупційного суду. Останній ухвалою від 2 березня 2020 року у справі № 760/17909/18 відмовив у задоволенні цього клопотання.

25. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення за правилами КПК України 2012 року питання про скасування арешту, накладеного на майно у межах кримінального провадження, не створює можливості звернення з позовом про усунення перешкод у користуванні цим майном за правилами цивільного судочинства. Кримінальний процесуальний закон не передбачає обмеження права на повторне подання клопотання про скасування арешту майна. Тому з таким клопотанням ОСОБА_2 може знову звернутися у порядку, визначеному КПК України, аргументувавши необґрунтованість накладення арешту чи відсутність у ньому потреби.

26. Якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. І такий порядок захисту прямо передбачений нормами КПК України та є ефективним. Разом з тим чинний ЦПК України не передбачає можливості такого захисту в порядку цивільного судочинства (див.постанови від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).

27. Отже, ОСОБА_1 теж може звернутись із клопотанням про скасування арешту майна, навівши у порядку, передбаченому КПК України, аргументи щодо порушення її права власності. Стосовно твердження ОСОБА_1 про порушення її прав користуватися та розпоряджатися часткою у спільному майні подружжя Велика Палата Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 не позбавлена можливості вирішити за правилами цивільного судочинства питання поділу майна, що є спільній сумісній власності. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не є уповноваженою на захист прав на майно третіх осіб, які, за її словами, на момент накладення на нього арешту були його власниками (співвласниками), а саме прав ОСОБА_2 , а також тих осіб, яким подружжя ОСОБА_2 раніше відчужило квартиру та нежитлове приміщення.

28. У касаційній скарзі ОСОБА_1 стверджує, що КПК України не регулює повернення майна власнику у разі незаконного передання цього майна в управління. А тому через відсутність у КПК України процедури оскарження судового рішення про передання майна в управління відповідачу ОСОБА_1 вважає, що її право власності на майно можна захистити лише за правилами цивільного судочинства. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає такі доводи необґрунтованими.

29. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження (перше речення частини першої статті 170 КПК України). Арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди (частина друга статті 170 КПК України).

30. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України. Відповідно до частини першої вказаної статті речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166 (тимчасовий доступ до речей і документів), 170-174 (арешт майна) цього кодексу. Речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України).

31. Управління активами - це діяльність із володіння, користування та/або розпорядження активами, тобто забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості або реалізація таких активів чи передача їх в управління відповідно до цього Закону, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» у редакції, яка була чинною на час передання майна в управління відповідачеві; близький за змістом припис вказаний пункт має і в чинній редакції).

32. Управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління (частина перша статті 21 вказаного Закону). Управління цими активами здійснюється на умовах ефективності, а також збереження та збільшення їх вартості (речення перше частини четвертої зазначеної статті).

33. Отже, мета передання відповідачеві арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Іншими словами, передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України. Проте це не дозволяє ототожнювати арешт майна з переданням такого майна на зберігання як речового доказу у кримінальному провадженні, у тому числі з переданням майна для здійснення Національним агентством заходів з управління ним (див. постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 758/16546/18).

34. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 оскаржив ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 30 травня 2018 року про передання майна в управління відповідачу, однак апеляційний суду відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки таку ухвалу не можна оскаржити в апеляційному порядку. Слідчий суддя Солом`янського районного суду міста Києва в ухвалі від 30 травня 2018 року на підставі статей 100, 170-173 КПК України визначив порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом їх передання в управління відповідачу. Слідчий суддя вказав, що застосування такого заходу спрямоване на усунення ризику неможливості виконання покарання у вигляді конфіскації майна ОСОБА_2 як підозрюваного у кримінальному провадженні № 5201000000000439 шляхом втрати, погіршення фізичного стану майна, зменшення його економічної вартості. Тобто, метою передання майна в управління було забезпечення реалізації завдання та досягнення мети арешту цього майна.

35. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про припинення «організації управління» арештованим майном чи заходів з управління цим майном, вжитих для забезпечення його збереження та збереження його економічної вартості.

36. У разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов`язаний погоджувати свої дії з власником таких активів (абзац п`ятий частини сьомої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).

37. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов`язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість (речення перше частини четвертої статті 100 КПК України). Проте це не означає, що такій втраті чи знищенню під час вжиття заходів з управління арештованим майном неможливо запобігти. Оскільки ці заходи мають забезпечувати досягнення мети арешту, особи, вказані у частині першій статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості.

38. У разі надходження винесеного у межах наданих законом повноважень рішення прокурора, а також судового рішення, що набрало законної сили, яким скасовано арешт прийнятих в управління активів, Національне агентство у триденний строк повертає їх законному власнику, а в разі їх реалізації - повертає одержані від цього кошти, а також проценти, нараховані як плата за користування банком такими коштами (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Отже, саме судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном.

39. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі щодо відсутності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення «організації управління» арештованим майном і заходів з управління цим майном. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства.

40. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

41. Відсутність у позивачівюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені, на їхню думку, на підставі судових рішень, ухвалених у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні арештованим майном шляхом припинення «організації управління таким майном» відповідачем є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи про неналежність «організації управління» відповідачем арештованим майном або заходів з управління цим майном, вжитих для забезпечення його збереження та збереження його економічної вартості, може перевірити суд за правилами кримінального судочинства, зокрема під час розгляду клопотання про скасування арешту майна. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент касаційної скарги про те, що відсутність у КПК України інституту перегляду в апеляційному та касаційному порядку судового рішення про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передання в управління Національному агентству майна, яке є речовим доказом у цьому провадженні і на яке накладено арешт, є порушенням права особи на ефективний засіб юридичного захисту (див. також постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 758/16546/18).

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

42. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

43. Оскільки ОСОБА_1 подала касаційну скаргу 3 грудня 2018 року, а її розгляд не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду розглядає цю скаргу за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності зазначеним Законом.

44. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).

45. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

46. Зважаючи на надану оцінку доводам касаційної скарги та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає цю скаргу необґрунтованою, а ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року - такими, які ухвалені з додержанням норм права. Тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

47. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України).

48. ОСОБА_1 подала касаційну скаргу 3 грудня 2018 року, а «письмові пояснення», які доповнюють доводи цієї скарги, - 26 березня 2019 року. Тому, враховуючи те, що необхідності у поданні таких пояснень не було, відповідно до статті 126 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду залишає їх без розгляду як такі, що подані зі спливом строку, визначеного частиною першою статті 390 та частиною першою статті 398 ЦПК України.

(2.2) Щодо судових витрат

49. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1

(3) Висновки щодо застосування норм права

50. Мета передання Національному агентству арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України, пункт 4 частини першої статті 1, частина перша, речення перше частини четвертої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України.

51. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Особи, вказані в абзаці другому частини першої статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).

Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

Д. А. Гудима

Судді:

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 92270697

Link to comment
Share on other sites

Нажаль, наявність суто теоретичного досвіду і повна відсутність практичного досвіду призводить до таких висновків, на мій погляд. Судді не розрізняють арешт і управління, а також можливість за ціною у десятки разів меншою відчужувати АРМА активи, що перебувають в управлінні, навіть без доведення вини особи у злочині, у якої такі активи були відібрані.

Велика палата зазначила, що мета передання Національному агентству арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України, пункт 4 частини першої статті 1, частина перша, речення перше частини четвертої статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у статті 170 КПК України.

Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Особи, вказані в абзаці другому частини першої статті 174 КПК України, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном (частина восьма статті статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»).

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      3 листопада 2021 року
      м. Київ
      Справа № 360/3611/20
      Провадження № 11-209заі21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
      розглянувши в порядку письмового провадження зразкову справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно), яке є правонаступником Управління ПФУ в Попаснянському районі Луганської області, про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання призначити пенсію,
      за апеляційною скаргою управління ПФУ на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 квітня 2021 року (судді Чиркін С. М., Єзеров А. А., Желєзний І. В., Кравчук В. М., Стародуб О. П.),
      УСТАНОВИЛА:
      30 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Луганського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:
      - визнати протиправним та скасувати рішення управління ПФУ від 17 серпня 2020 року про відмову в призначенні пенсії на пільгових умовах за віком згідно з пунктом 2 частини другої статті 114 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) ОСОБА_1 ;
      - зобов`язати відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 відповідно до пункту «б» статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-ХІІ), а саме з 12 серпня 2020 року.
      Обґрунтовуючи ці вимоги, ОСОБА_1 зазначила, що досягнувши 50-річного віку вона звернулася до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах на підставі пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 2 березня 2015 № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VІІІ).
      Позивачка послалася на те, що набуття нею права на призначення згаданої пенсії підтверджується Рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року № 1-р/2020 (далі - Рішення № 1-р/2020, КСУ відповідно), яким зміни до пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ щодо збільшення пенсійного віку, внесені Законом № 213-VІІІ, були визнані неконституційними.
      Проте відповідач відмовив їй у призначенні пільгової пенсії у зв`язку з недосягненням пенсійного віку (55 років), посилаючись на пункт 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-IV у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (далі - Закон № 2148-VIII), яким, зокрема, підвищено вік виходу на пенсію на пільгових умовах на 5 років.
      Луганський окружний адміністративний суд звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з поданням про розгляд цієї типової справи Верховним Судом як зразкової справи.
      За результатами розгляду зразкової справи Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 21 квітня 2021 року позов задовольнив: визнав протиправним і скасував оскаржуване рішення управління ПФУ та зобов`язав відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію на пільгових умовах за списком № 2 з 12 серпня 2020 року на підставі пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІI в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 213-VІІІ.
      У цьому рішенні судом вказано на те, що воно є зразковим для справ, у яких предметом спору є оскарження дій територіального органу ПФУ щодо вирішення питання про призначення пенсії на пільгових умовах, для працівників, зайнятих повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, та наведено обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, а саме:
      а) позивачем є особа, яка:
      звернулась до ПФУ за призначенням пенсії після 23 січня 2020 року з підстав, визначених статтею 13 Закону № 1788-ХІІ;
      на момент звернення досягла: чоловіки - 55 років, жінки - 50 років;
      набула стаж роботи, визначений статтею 13 Закону № 1788-ХІІ;
      б) відповідачем є орган ПФУ, уповноважений на вирішення питання про призначення пенсії.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, беручи до уваги правову позицію, закріплену в Рішенні № 1-р/2020, вказав на те, що ідентична викладеній у Законі № 213-VІІІ правова норма щодо збільшення пенсійного віку, яка міститься в Законі № 2148-VIII та якою доповнено Закон № 1058-ІV, теж не відповідає Конституції України, а тому не підлягає застосуванню.
      За висновком суду, до категорії осіб, на яких поширюється дія Рішення № 1-р/2020 і які відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону № 1788-ХІІ після 23 січня 2020 року (набрання чинності Рішенням № 1-р/2020), належать особи, які працювали до 1 квітня 2015 року, були зайняті повний робочий день на роботах зі шкідливими і важкими умовами праці, мали стаж роботи, визначений статтею 13 Закону № 1788-ХІІ в редакції, яка діяла до 1 квітня 2015 року, та досягли віку, визначеного цією статтею, на момент звернення до ПФУ за призначенням пенсії.
      Управління ПФУ, не погодившись із такими висновками суду, оскаржило його до Великої Палати Верховного Суду. Скаржник наголошує на помилковому застосуванні до спірних правовідносин пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VІІІ, оскільки при вирішенні питання про набуття позивачкою права на пільгову пенсію застосуванню підлягали чинні на час її звернення до органу ПФУ положення статті 114 Закону № 1058-ІV у редакції Закону № 2148-VIII.
      ОСОБА_1 відзиву на апеляційну скаргу управління ПФУ суду не надіслала.
      У судове засідання учасники справи не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце його проведення. У зв`язку із цим, а також з огляду на те, що справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження відповідно до пункту 2 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      У ході судового розгляду встановлено, що 12 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до управління ПФУ із заявою про призначення їй пенсії на пільгових умовах за списком № 2.
      На час звернення ОСОБА_1 до відповідача за призначенням пенсії їй виповнилося 50 років. Позивачка мала страховий стаж роботи 31 рік 3 місяці 3 дні, у тому числі на роботах за списком № 2 - 20 років 11 місяців 23 дні.
      Рішенням управління ПФУ від 17 серпня 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Таке рішення відповідача обґрунтовано недосягненням ОСОБА_1 пенсійного віку, який згідно з пунктом 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-ІV у редакції, чинній на день її звернення за призначенням пенсії, становив 55 років.
      Велика Палата Верховного Суду перевірила доводи учасників справи, дослідила її матеріали, переглянула оскаржуване судове рішення й дійшла таких висновків.
      3 жовтня 2017 року Верховною Радою України було ухвалено Закон № 2148-VIII, що доповнив Закон № 1058-ІV розділом XIV-1, який містить пункт 2 частини другої статті 114 такого змісту:
      «На пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах».
      За приписами статті 12 Закону № 1788-XII право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
      Натомість згідно з пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VІІІ, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що затверджений Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць:
      чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах;
      жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
      Законом № 213-VІІІ, який набрав чинності з 1 квітня 2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
      Відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення № 1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII (пункт 1 рішення).
      Згідно з пунктом 3 резолютивної частини зазначеного Рішення застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць, у тому числі жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
      Таким чином, Рішенням № 1-р/2020 КСУ визнав неконституційними окремі положення Закону № 1788-ХІІ, у зв`язку із чим вони втратили чинність з дня ухвалення Рішення (пункт 2 резолютивної частини Рішення). Одночасно КСУвстановив, що підлягають застосуванню відповідні норми в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII.
      У зв`язку із цим на час виникнення спірних правовідносин Закон № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 встановлював право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, для жінок після досягнення 50 років (за наявності стажу роботи та інших умов, визначених в рішенні КСУ).
      Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 з одного боку, та Законом № 1058-ІV - з іншого в частині віку набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий вік у 50 років, тоді як другий - у 55 років.
      Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).
      Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
      Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV.
      Тому відмова управління ПФУ в призначенні ОСОБА_1 , яка на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 50 років, мала страховий стаж роботи 31 рік 3 місяці 3 дні, у тому числі на роботах за списком № 2 - 20 років 11 місяців 23 днів, пенсії на пільгових умовах за віком з посиланням недосягнення нею 55-річного пенсійного віку, визначеного пунктом 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-ІV, є протиправною.
      Ураховуючи викладене вище, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов правильного по суті висновку про те, що ОСОБА_1 набула право на пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ, отже, її позов підлягає задоволенню, а рішення управління ПФУ - скасуванню.
      Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що відповідно до статті 5 Закону № 1058-IV дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону; виключно цим Законом визначаються, зокрема: види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком. Адже Конституція України не передбачає можливості надання певному закону вищої юридичної сили щодо інших законів, або можливості передбачити законом заборону законодавцю приймати інші закони, що регулюють однопредметні відносини. Крім того, Закон № 1788-ХІІ був прийнятий раніше за Закон № 1058-IV.
      Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.
      Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується і з висновками суду першої інстанції щодо мотивування судового рішення.
      Так, мотивуючи судове рішення, суд першої інстанції вказав, що КСУ в Рішенні від 8 червня 2016 року у справі № 4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції; повторне запровадження правового регулювання, яке КСУ визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. З огляду на вищенаведене суд першої інстанції зробив висновок, що правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана КСУ неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акта, у якому вона втілена), не підлягає застосуванню.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що зміни до Закону № 1058-IV (зокрема щодо доповнення його статтею 114) внесено Законом № 2148-VIII від 3 жовтня 2017 року, тобто раніше ухвалення КСУ Рішення № 1-р/2020 від 23 січня 2020 року. Тому відсутні підстави стверджувати про повторне запровадження правового регулювання, яке КСУ раніше визнав неконституційним. При цьому рішення КСУ про визнання неконституційними та втрату чинності положеннями одного закону не тягне втрату чинності положеннями іншого закону, який не був предметом конституційного контролю.
      Велика Палата Верховного Суду не вважає можливим надавати оцінку положенням Закону № 1058-IV щодо їх відповідності чи невідповідності Конституції України в межах цієї справи, оскільки, як зазначено вище, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-IV.
      З огляду на викладене також відсутні підстави для звернення до Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення до КСУ подання щодо конституційності Закону № 1058-IV на підставі частини четвертої статті 7 КАС.
      Таким чином, висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про наявність підстав для задоволення позову в цій справі є правильними по суті, хоча зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Відповідно до пункту 4 частини першої, частини четвертої статті 317 КАС підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суд прийняв правильне по суті рішення у зразковій справі, але з інших підстав, апеляційну скаргу слід задовольнити частково: мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 квітня 2021 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.
      Керуючись статтями 243, 290, 308, 310, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області задовольнити частково.
      2. Мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 квітня 2021 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Джерело: ЄДРСР 101211541
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      09 листопада 2021 року
      м. Київ
      Справа № 905/1680/20
      Провадження № 12-48гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідачаКатеринчук Л. Й.,
      суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Єленіної Ж. М., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 травня 2021 року (у складі колегії: головуючий суддя - Стойка О. В., судді Попков Д. О., Пушай В. І.) у справі № 905/1680/20 за позовом Маріупольської міської ради Донецької області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Азовблок» про стягнення 259 913 грн і
      В С Т А Н О В И Л А
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У вересні 2020 року Маріупольська міська рада Донецької області (далі - Маріупольська міськрада, позивач) звернулася до Господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Азовблок» (далі - ТОВ «Азовблок», відповідач) про стягнення коштів, набутих без достатньої правової підстави, у розмірі 259 913 грн.
      1.2. Позовна заява мотивована тим, що з 2006 по 2016 роки згідно з договором орендиземлі від 20 червня 2006 року відповідач користувався земельною ділянкою площею 0,4414 га з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006, на якій знаходиться належний йому на праві власності об`єкт нерухомості, а в період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року, не оформивши нового договору оренди та не сплачуючи орендних платежів, продовжив землекористування, внаслідок чого відповідач безпідставно зберіг кошти несплаченої орендної плати позивачу на суму 259 913 грн.
      1.3. Нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки була визначена позивачем згідно з актом № 8 комісії про визначення обсягу збитків від 31 січня 2020 року, утвореної рішенням Виконавчого комітету Маріупольської міськради № 318 від 18 липня 2018 року, та з урахуванням листа начальника Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області № 2067/105-19 від 20 грудня 2019 року про нормативну грошову оцінку 1 квадратного метра земельної ділянки за період з 01 січня 2017 року по 17 липня 2018 року на суму 605, 93 грн, за період з 17 липня 2018 року по 31 грудня 2018 року на суму 908, 89 грн, за період з 01 січня 2019 року по 09 жовтня 2019 року на суму 708, 10 грн, а за період з 10 жовтня 2019 року по 31 грудня 2019 року на суму 283, 24 грн із зазначенням відповідного арифметичного розрахунку.
      1.4. В обґрунтування своїх вимог позивач послався на статтю 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статтю 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України), зазначаючи, що відповідач не є власником земельної ділянки, не має права постійного користування, а тому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата.
      1.5. З посиланням на приписи статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач указував на те, що відповідач, не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору оренди, фактично збільшив свої доходи, а позивач втратив належне йому майно (кошти від орендної плати). Відтак відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
      2.Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      2.1. 16 лютого 2021 року Господарський суд Донецької області прийняв рішення, яким позовні вимоги задовольнив, стягнув з ТОВ «Азовблок» на користь Маріупольської міськради грошові кошти на суму 259 913 грн та судовий збір на суму 3 898, 69 грн. Мотивував рішення так.
      2.2. Земельна ділянка площею 0,4414 га з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006 за адресою: Донецька область, місто Маріуполь, вулиця Кільцева, будинок 1 на підставі договору оренди землі № 2373к від 20 червня 2006 року була передана в користування ТОВ «Азовблок» на строк до 23 травня 2016 року.
      2.3. Рішенням Маріупольської міськради від 22 вересня 2016 року № 7/11-705 ТОВ «Азовблок» було подовжено на 10 років строк оренди земельної ділянки площею 0,4414 га (кадастровий номер 1412300000:01:018:0006) з розміром орендної плати на рівні 3 % від її грошової оцінки для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості (функціонування виробничої бази) на вулиці Кільцевій, 1 в Лівобережному районі міста Маріуполя. Пунктом 2.1 цього рішення передбачено необхідність подання ТОВ «Азовблок» до Центру надання адміністративних послуг заяви про оформлення проекту договору оренди зазначеної земельної ділянки протягом трьох місяців від дня прийняття такого рішення. У випадку невиконання встановленого строку рішення вважати таким, що втратило чинність.
      2.4. Рішенням Маріупольської міськради від 26 лютого 2020 року № 7/50-5001 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та поновлено ТОВ «Азовблок» на один рік строк оренди земельної ділянки площею 0,4414 га з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006 для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств (функціонування виробничої бази) на вулиці Кільцевій, 1 в Лівобережному районі міста Маріуполя. Згідно з пунктом 2 цього рішення розмір орендної плати встановлено на рівні 3 % від її грошової оцінки. У пункті 3.1 рішення зазначено про необхідність ТОВ «Азовблок» подати до Центру надання адміністративних послуг заяву про оформлення проекту договору оренди цієї земельної ділянки протягом трьох місяців від дня прийняття такого рішення. У випадку невиконання встановленого строку рішення вважати таким, що втратило чинність.
      2.5. Відповідач, набувши право власності на об`єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці, яка перебуває у власності територіальної громади, не оформив та не зареєстрував право землекористування на період 2017 - 2019 років, не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, внаслідок чого зберіг у себе грошові кошти в розмірі орендної плати.
      2.6. 31 січня 2020 року актом № 8 про визначення обсягу збитків встановлено, що відповідачем використовується земельна ділянка площею 0,4414 га з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006 на вулиці Кільцевій, 1 Лівобережного району міста Маріуполя без виникнення права власності / користування, у зв`язку із чим позивач здійснив розрахунок розміру безпідставно збережених відповідачем коштів з урахуванням листа Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19 на суму 259 913 грн. Рішенням Маріупольської міськради від 14 квітня 2020 року № 108 затверджено, зокрема, акт № 8 про визначення обсягу збитків (безпідставно збережених коштів) від 31 січня 2020 року.
      2.7. У досудовому порядку врегулювання спору позивач відмовився сплачувати зазначену суму, а відповідач відмовився її зменшувати, мотивуючи обґрунтованістю проведеного розрахунку, виходячи з нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, яка змінювалася в різні періоди 2017 - 2019 років.
      2.8. Місцевий суд зазначив про присвоєння спірній земельній ділянці кадастрового номера 1412300000:01:018:0006 відповідно до положень статей 79, 79-1 ЗК України, внаслідок чого вона, як індивідуально визначене майно комунальної власності, набула статусу об`єкта майнових прав з 2006 року та використовувалась відповідачем за договором оренди землі № 2373к від 20 червня 2006 року для розміщення належних йому на праві власності об`єктів нерухомості виробничої бази. 2016 року строк дії договору оренди закінчився, а в період 2017 - 2019 років відповідач продовжив землекористування, не оформивши орендного договору, та не сплачував плату за землю в передбаченому законом порядку.
      2.9. Суд першої інстанції виснував, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. При цьому суд послався на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та в постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 28 лютого 2020 року у справі № 913/169/18.
      2.10. Суд прийняв до уваги наданий позивачем розрахунок безпідставно збережених коштів за користування відповідачем спірною земельною ділянкою площею 0,4414 га за період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року на загальну суму 259 913 грн орендної плати, розрахований позивачем на підставі даних про нормативну грошову оцінку індивідуально визначеної земельної ділянки кадастровий номер 1412300000:01:018:0006 та з урахуванням зміни нормативної грошової оцінки квадратного метра зазначеної ділянки в різні періоди відповідно до листа Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19, копія якого додана позивачем до матеріалів справи на обґрунтування правильності проведеного ним розрахунку. При цьому суд зазначив про перевірку наданого позивачем розрахунку, його обґрунтованість та відповідність вимогам чинного законодавства.
      2.11. Місцевий суд прийняв до уваги, що при проведенні розрахунку застосовано базовий коефіцієнт розміру ставки орендної плати в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, який встановлено в рішеннях Маріупольської міськради від 22 вересня 2016 року № 7/11-705 та від 26 лютого 2020 року № 7/50-5001 про поновлення строку оренди земельної ділянки, розмір площі земельної ділянки 0,4414 га, яка використовується відповідачем, кількість днів фактичного користування земельною ділянкою.
      2.12. Суд спростував твердження відповідача про використання тільки частини спірної ділянки у зв`язку з припиненням його господарської діяльності, зазначивши про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006 сформована як єдиний об`єкт цивільних прав і саме так відповідач просив закріпити її за ним у користування відповідно до поданої ним заяви, звертаючись до позивача про поновлення строку оренди цієї земельної ділянки.
      2.13. З огляду на встановлене та керуючись статтею 1212 ЦК України, місцевий суд дійшов висновку про задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача 259 913 грн безпідставно збережених коштів за період 2017 - 2019 років.
      3. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      3.1. 17 травня 2021 року Східний апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою рішення Господарського суду Донецької області від 16 лютого 2021 року скасував у частині задоволення позовних вимог Маріупольської міськради до ТОВ «Азовблок» на суму 147 393 грн та розподілу судових витрат, прийняв у скасованій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Маріупольської міськради до ТОВ «Азовблок» про стягнення 147 393 грн відмовив, у частині задоволення позовних вимог про стягнення з ТОВ «Азовблок» на користь Маріупольської міськради 112 520 грн оскаржуване рішення місцевого господарського суду в цій справі залишив без змін, здійснив розподіл судових витрат у справі.Мотивував постанову так.
      3.2. З урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 922/96/19, а також висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 і постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15, від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15, від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15 та № 922/5468/14, апеляційний суд зазначив, що розрахунок розміру орендної плати за земельну ділянку передбачає необхідність для правильного її визначення двох параметрів (окрім тривалості спірного періоду): наявності самої земельної ділянки як об`єкта оренди, сформованої відповідно до статті 79-1 ЗК України; наявності нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, яка є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності та яка відповідно до частини другої статті 20 та частини третьої статті 23 Закону України «Про оцінку земель»оформлюється як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, який видається центральним органом виконавчої влади.
      3.3. Апеляційний суд дійшов висновку, що за змістом частини другої статті 20 та частини третьої статті 23 Закону України «Про оцінку земель»вбачається, що єдиним належним і допустимим доказом нормативної грошової оцінки земельної ділянки є витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, а тому наданий позивачем розрахунок орендної плати та лист Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19 з додатком (т. 1, а. с. 23 - 24) не є належним доказом на підтвердження такої грошової оцінки земельної ділянки.
      3.4. Зважаючи на те, що в матеріалах справи такий витяг відсутній і відповідачем заперечень із цього приводу в суді першої інстанції заявлено не було, апеляційним судом запропоновано сторонам надати відповідний витяг на підставі частин першої, другої статті 2 та частини четвертої статті 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з метою остаточного та справедливого вирішення спору. Наданий суду апеляційної інстанції витяг було долучено до матеріалів справи.
      3.5. Апеляційний суд констатував, що сторонами не заперечувалось, що базова вартість земель населеного пункту у спірний період не змінювалася, а різниця нормативної грошової оцінки землі за період 2017 - 2019 років обумовлюється встановленням різних коефіцієнтів функціональності призначення земель у місті Маріуполі в цей період. Зокрема, за період 2017 - 2018 років цей коефіцієнт становив «2», за період із 17 липня 2018 року по 09 жовтня 2018 року - «3», а з 10 жовтня 2019 року - «1,2».
      3.6. Доводи позивача про зміну коефіцієнтів функціонального призначення спірної земельної ділянки за період 2017 - 2019 років відповідно до Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25 листопада 2016 року № 489 (далі - Порядок № 489), з урахуванням змін до Порядку № 489, внесених наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27 березня 2018 року № 162, апеляційний суд заперечив, аргументуючи тим, що позивач не наділений повноваженнями самостійно застосовувати відповідні коефіцієнти функціонального призначення земель.
      3.7. Апеляційний суд прийняв до уваги як належний доказ нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки наданий позивачем суду апеляційної інстанції витяг № 972 з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, сформований 11 березня 2021 року, з якого вбачається, що її нормативна грошова оцінка становить 1 250 219, 83 грн, яка складається із середньої вартості земель населеного пункту станом на 01 січня 2019 року з урахуванням коефіцієнта функціональності 1,2, інших коефіцієнтів, зокрема коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки за 2019 - 2020 роки.
      3.8. Апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами більший розмір грошової оцінки спірної земельної ділянки за попередні спірні періоди 2017 - 2018 років, тому зазначений розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки (1 250 219, 83 грн) є таким, що має бути застосований для визначення спірної суми безпідставно збережених коштів зі сплати орендної плати за користування цією земельною ділянкою за весь спірний період 2017 - 2019 років. За висновком апеляційного суду, чинним законодавством не вимагається складання витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за кожний спірний період, а тому можна використати витяг про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, чинний на час його формування та звернення до суду з позовом. Апеляційний суд дійшов висновку, що такий витяг може бути використаний при проведенні розрахунку безпідставно збережених коштів зі сплати орендної плати за період до його формування, оскільки позивач не довів належними доказами збільшення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки за період стягнення.
      3.9. З урахуванням існуючого обмеження на рівні 3 % від нормативної грошової оцінки для земель загального користування згідно з підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України, судом апеляційної інстанції визначено плату за користування спірною земельною ділянкою за період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року у такому розмірі: 1 250 219, 83 грн * 3 % = 37 506, 60 грн за кожний рік, починаючи з 2017 року та по 2019 рік, що загалом складає 112 520 грн (37 506, 60 грн * 3). Виходячи з такого розрахунку, апеляційний суд дійшов висновку про можливість задоволення позовних вимог на суму 112 520 грн та залишення рішення місцевого суду в цій частині без змін.
      3.10. Щодо іншої частини заявлених позовних вимог на суму 147 393 грн апеляційний суд зазначив про їх необґрунтованість та необхідність скасування рішення суду першої інстанції в цій частині з прийняттям нового рішення про відмову в позові в цій частині.
      4. Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача
      4.1. У червні 2021 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 травня 2021 року повністю, а рішення Господарського суду Донецької області від 16 лютого 2021 року залишити в силі. Скарга мотивована так.
      4.2. Маріупольська міськрада подала касаційну скаргу на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки вважає, що існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
      4.3. Скаржник зазначив, що Східний апеляційний господарський суд у постанові від 17 травня 2021 року у справі № 905/1680/20 послався на правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19, у якій розглядалися подібні до справи № 905/1680/20 правовідносини.
      4.4. Верховним Судом у зазначеній постанові зроблено такі висновки. Відповідно до частини другої статті 20 та частини третьої статті 23 Закону України «Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин; при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель; нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України; чинне земельне законодавство України, у тому числі стаття 20 Закону України «Про оцінку земель», не містить обґрунтування обов`язковості надання витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за кожен календарний рік упродовж спірного періоду, а лише зазначає про необхідність фіксування нормативної грошової оцінки окремої земельної ділянки у відповідному витязі; за висновком суду, зазначене повністю спростовує висновок про необхідність отримання витягу за кожний спірний період і це дозволяє розраховувати суму орендної плати за земельну ділянку за період до дати формування витягу, використовуючи при цьому дані, вказані в наявному витязі, при визначенні розміру орендної плати за попередні періоди.
      4.5. За доводами Маріупольської міськради, вбачається необхідність відступлення від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, що зроблений у постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19, для правильного вирішення справи № 905/1680/20 у частині застосування в подібних правовідносинах положень частини другої статті 20 та статті 23 Закону України «Про оцінку земель» щодо можливості визначення розміру безпідставно збережених коштів за весь спірний період на підставі проведеної нормативної грошової оцінки земель певного населеного пункту не лише з використанням інформації, яка міститься у витязі з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, наданому в поточному році, а й з урахуванням усіх наданих сторонами доказів, що свідчать про проведення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки у спірний період належним чином, тобто відповідно до вимог чинного законодавства України.
      4.6. Верховний Суд у постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19 пов`язує наявність витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки як виключне підтвердження її проведення. Маріупольська міськрада не погоджується з таким твердженням, оскільки витяг має лише інформативний характер (що відповідає правовому висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 12 листопада 2018 року у справі № 814/789/17), а нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться на підставі рішення органу влади чи органу місцевого самоврядування, після якого розробляється технічна документація щодо нормативної грошової оцінки земель та згодом затверджується ним (статті 15, 18, 20, 23 Закону України «Про оцінку земель»). Отже, навіть за відсутності витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки не можна стверджувати, що така оцінка не проведена. Наявність / відсутність витягу свідчить лише про факт його отримання / неотримання у певний час певною особою у відповідному компетентному органі, відповідальному за видачу такого документа.
      4.7. У постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зауважив, що нормами законодавства України передбачена можливість змінювати нормативну грошову оцінку земель конкретного населеного пункту у встановленому законодавством порядку для перегляду розміру орендної плати (підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України). Зазначене відповідає приписам статті 18 Закону України «Про оцінку земель», згідно з якою нормативна грошова оцінка земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, незалежно від їх цільового призначення проводиться не рідше, ніж один раз на 5 - 7 років. Тобто нормативна грошова оцінка земельних ділянок може змінюватися принаймні кожні 5 - 7 років, що має наслідком виникнення оновлених базових коефіцієнтів щодо окремих земельних ділянок. Натомість у цій же постанові у справі № 922/2843/19 Верховний Суд зробив висновок про те, що є можливим здійснення розрахунку позовних вимог щодо стягнення безпідставно збережених коштів за весь спірний період користування земельною ділянкою без договору оренди на підставі наявного витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, тобто без урахування змін нормативної грошової оцінки земель, що, можливо, відбувалися у спірний період.
      4.8. Отримання витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки передує укладенню сторонами договору оренди земельної ділянки в обов`язковому порядку, а надалі надається землекористувачем лише в разі зміни оцінки земель. Разом з тим предметом розгляду справи № 905/1680/20 є повернення безпідставно збережених відповідачем коштів унаслідок небажання укладати договір оренди земельної ділянки, а відтак витяг про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки за минулі періоди в позивача відсутній з об`єктивних причин унаслідок недобросовісної поведінки землекористувача та ухилення від укладання договору оренди землі, що передбачає отримання такого витягу.
      4.9. Скаржник не погоджується з можливістю здійснити розрахунок позовних вимог у справі № 905/1680/20 за весь спірний період лише на підставі одного витягу. Для визначення коректного розрахунку позовних вимог за весь спірний період позивач ужив заходів для отримання даних про нормативну грошову оцінку, щоб як докази надати певні документи, зокрема такі, як рішення органу місцевого самоврядування про проведення та затвердження нормативної грошової оцінки земель, відомості уповноваженого органу (Держгеокадастру) про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки у спірний період. Нарахування ж безпідставно збережених коштів лише на підставі наявного актуального витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки за весь спірний період може призвести або до недоврахування безпідставно збережених коштів, або, навпаки, до їх завищення.
      5. Аргументи відповідача
      5.1. Відповідачу відзиві на касаційну скаргу просив відмовити в її задоволенні, постанову апеляційного суду залишити без змін.
      5.2. Відповідач аргументував, що підстави для відступу від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19 щодо застосування норми права у подібних правовідносинах відсутні, а судом апеляційної інстанції правильно застосовано висновки Верховного Суду в зазначеній постанові.
      5.3. Відповідач зауважив, що апеляційним судом обґрунтовано враховано висновки Верховного Суду в постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19 у частині застосування до подібних правовідносин у справі № 905/1680/20 положень частини другої статті 20 та статті 23 Закону України «Про оцінку земель» щодо розрахунку розміру безпідставно збережених коштів лише на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки.
      5.4. Позивачем на підтвердження здійснених розрахунків розміру безпідставно збережених коштів не було надано належних і допустимих доказів, а саме витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (кадастровий номер 1412300000:01:018:0006) за спірний період здійснення стягнення, наявність яких є необхідним підтвердженням заявленого позивачем розрахунку в розумінні приписів чинного законодавства України.
      5.5. Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач надав лист Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19, а витяг № 972 з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 11 березня 2021 року позивач надав вже на стадії апеляційного провадження у справі. Лист Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19не може вважатися належним і допустимим доказом нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, оскільки законодавством чітко визначено, які документи можуть бути належним підтвердженням нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Відповідний витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є саме таким документом.
      5.6. Виходячи із чинного законодавства України не вбачається можливості визначення даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в інший спосіб, ніж шляхом оформлення витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, тому необґрунтованими є будь-які розрахунки, зроблені за відсутності такого витягу (зокрема, на підставі базової вартості одного квадратного метра землі із застосуванням відповідних коефіцієнтів чи викладеної в листі відповідного органу інформації).
      5.7. Указаний висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, яким неодноразово зазначалося, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель (постанови Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 922/902/18, від 08 серпня 2019 року у справі № 922/1276/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2082/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 922/3607/18, від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19).
      6. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      6.1. 30 липня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Обґрунтовував ухвалу так.
      6.2. Убачаються підстави для відступу від висновку щодо проведення розрахунку безпідставно збережених коштів не лише на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, а й на підставі інших документів про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 201/2956/19.
      Зазначений висновок ґрунтується на тому, що жодним нормативним актом не визначено, що виключно на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки може бути проведено розрахунок безпідставно збережених коштів, що є предметом спору у справі. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 201/2956/19, посилання судів у цій справі на ненадання такого витягу як на підставу для відмови в задоволенні позову є необґрунтованим і не відповідає положенням частини другої статті 89 Цивільного процесуального кодексу України, згідно з якою жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
      Зважаючи на те, що предметом спору у справі є стягнення з відповідачів безпідставно утриманих грошових коштів плати за користування земельною ділянкою комунальної власності, починаючи із 07 березня 2016 року, а сам розрахунок проведено у 2019 році, отримати на час проведення розрахунку інформацію щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки за попередні роки саме у формі витягу з технічної документації є неможливим.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що у справі № 201/2956/19 розрахунок сум орендної плати, яка не сплачена відповідачами за відповідний період, здійснено на підставі: акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядному контролю за використанням та охороною земель Центральної районної у місті ради від 13 червня 2018 року з додатками; листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області щодо нормативної грошової оцінки 1 кв. м спірної земельної ділянки; листа Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про стан сплати земельного податку або орендної плати за землю.
      З посиланням на статті 286, 289 ПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Верховний Суд зазначив, що при визначенні порядку нарахування плати за землю законодавець вказує на можливість подання даних Державного земельного кадастру у вигляді витягу або довідки органу Держгеокадастру про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
      6.3. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду під час розгляду справи № 905/1680/20 дійшла висновку про необхідність відступу від висновку щодо проведення розрахунку безпідставно збережених коштів не лише на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, а й на підставі інших документів про нормативну грошову оцінку конкретної земельної ділянки.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      7.1. Згідно зі статтею 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
      7.2. Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
      7.3. Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Отже, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» в залежності від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.
      7.4. Відповідно до статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
      7.5. Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною першою статті 21 Закону України «Про оренду землі».
      7.6. Згідно із частиною першою статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
      7.7. Відповідно до частин першої, третьої, четвертої, дев`ятої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
      7.8. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.
      7.9. Статтею 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідків події.
      7.10. Отже, у випадку використання землекористувачем сформованої земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію йому вартості неотриманої орендної плати в порядку статті 1212 ЦК України.
      7.11. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 ЗК України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно. До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
      Зазначені правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17.
      7.12. Відповідно до пункту 289.1 статті 289 ПК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.
      Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення станом на 1 січня поточного року, за певною формулою (пункт 289.2 статті 289 ПК України).
      Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який у будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України.
      7.13. Статтею 12 Закону України «Про оцінку земель» у редакції, чинній на час вирішення спору судом, регламентовано, що нормативно-правові акти з проведення оцінки земель затверджуються Кабінетом Міністрів України. Для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності нормативна грошова оцінка земель проводиться обов`язково (стаття 13 цього Закону); нормативно-грошова оцінка земельних ділянок у межах населених пунктів проводиться не рідше ніж на 5 - 7 років (стаття 18 Закону України «Про оцінку земель»).
      7.14. Відповідно до статті 20 Закону України «Про оцінку земель» за результатами бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, а за результатами проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт.
      Частиною другою статті 20 Закону України «Про оцінку земель» передбачено, що дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
      Згідно з положеннями частини третьої статті 23 цього Закону в редакції на час розгляду спору судом витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
      7.15. Процедура проведення нормативної грошової оцінки земель визначається Порядком № 489 (зі змінами та доповненнями). В основі нормативної грошової оцінки земель населених пунктів лежить капіталізація рентного доходу, що отримується залежно від місця розташування населеного пункту в загальнодержавній, регіональній і місцевій системах виробництва та розселення, облаштування його території та якості земель з урахуванням природно-кліматичних та інженерно-геологічних умов, архітектурно-ландшафтної та історико-культурної цінності, екологічного стану, функціонального використання земель (пункт 1 розділу ІІ Порядку № 489).
      7.16. Нормативна грошова оцінка всіх категорій земель та земельних ділянок населених пунктів (за винятком земель сільськогосподарського призначення та земельних ділянок водного фонду, що використовуються для риборозведення) визначається за формулою: Цн = (В * Нп) : Нк * Кф * Км, де Цн - нормативна грошова оцінка квадратного метра земельної ділянки (у гривнях); В - витрати на освоєння та облаштування території з розрахунку на квадратний метр (у гривнях); Нп - норма прибутку (6 %); Нк - норма капіталізації (3 %); Кф - коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки; Км - коефіцієнт, який характеризує місце розташування земельної ділянки. Індексація нормативної грошової оцінки земельних ділянок здійснюється відповідно до статті 289 ПК України (пункт 3 розділу ІІ Порядку № 489). Крім того, зазначений Порядок передбачає можливість розрахунку середньої (базової) вартості одного квадратного метра земель населеного пункту, вартість одного квадратного метра земель населених пунктів за економіко-планувальними зонами, вартість одного квадратного метра земельної ділянки певного функціонального використання, які визначаються за іншими формулами та не пов`язані з нормативною грошовою оцінкою, яка застосовується для визначення розміру орендних платежів (пункти 7, 9, 10 Порядку № 489).
      Грошова оцінка загальної площі земельної ділянки визначається шляхом множення нормативної грошової оцінки одного квадратного метра зазначеної ділянки на її загальну площу.
      7.17. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, проводиться вперше відповідно до Методики нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 213 (зі змінами). За результатами нормативної грошової оцінки земель складається технічна документація. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються за заявою зацікавленої особи як витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (пункт 1 розділу III Порядку № 489). Порядком затверджена форма заяви (додаток 8) на витяг та сама форма витягу (додаток 9), у якій, зокрема, вказано: «Витяг сформовано» із зазначенням дати його формування.
      7.18. Отже, результатом нормативної грошової оцінки конкретної земельної ділянки є технічна документація на неї, а надання витягу з технічної документації є послугою компетентного органу (Держгеокадастру та його територіальних органів), який веде відповідний облік згідно з Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (далі - Порядок № 1051), про що зазначено в пункті 2 розділу III Порядку № 489.
      7.19. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки - це роздруковані за допомогою програмного забезпечення актуальні дані про земельну ділянку, які є у Державному земельному кадастрі та технічній документації з нормативної грошової оцінки земель станом на певну дату. Витяг з нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути доказом проведення такої оцінки та визначати дані про таку оцінку як на момент його видачі, так за попередній період за умови, що нормативно-грошова оцінка земельної ділянки була сталою та не зазнала змін у цей період.
      7.20. Видача витягу є адміністративною послугою, яка надається відповідним управлінням Держгеокадастру на виконання приписів Закону України від 06 вересня 2012 року № 5203-VI «Про адміністративні послуги» та постанови Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2011 року № 835 «Деякі питання надання Державною службою геодезії, картографії та кадастру та її територіальними органами адміністративних послуг», що не позбавляє його надати власнику (органу місцевого самоврядування) більш повну інформацію про зміни в нормативній грошовій оцінці конкретної земельної ділянки за попередній період, виходячи з технічної документації на таку земельну ділянку, яка зберігається в даних Державного земельного кадастру, оформивши відповідну довідку.
      7.21. Так, згідно з підпунктами 8, 14, 15 пункту 24 Порядку № 1051 до Державного земельного кадастру вносяться, зокрема, відомості про нормативну грошову оцінку (значення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яке розраховується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі відомостей про земельну ділянку, зазначених у цьому пункті, та відомостей про нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку; дата проведення нормативної грошової оцінки земель), а також інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку (назва та дата розроблення документації із землеустрою, відомості про її розробників; назва, дата та номер рішення про затвердження документації із землеустрою, найменування органу, що його прийняв, електронні копії відповідних документів), інформація про документи, на підставі яких встановлено нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці, до складу якої входить земельна ділянка, згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку. Отже, за наявності збережених попередніх відомостей у системі Державного земельного кадастру про проведену нормативну грошову оцінку земельної ділянки, визначеної конкретним кадастровим номером, власник такої ділянки не може бути обмеженим у праві на отримання такої інформації, якщо вона необхідна йому для захисту своїх земельних прав.
      7.22. Пунктом 162Порядку № 1051 визначено відомості, які можуть надаватися державними кадастровими реєстраторами у такій формі: 1) витягу з Державного земельного кадастру про об`єкт Державного земельного кадастру; 2) довідки, що містить узагальнену інформацію про землі (території), за формою згідно з додатком 41; 3) викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); 4) копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру. Витяги, довідки, викопіювання та копії документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру, в паперовій та електронній формі відповідно до Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» мають однакову юридичну силу.
      Згідно з додатком 41 передбачена форма довідки з Державного земельного кадастру, яка ідентифікує земельну ділянку за її кадастровим номером, місцем знаходження, площею, а також поряд з іншими даними містить відомості про економічну та нормативну грошову оцінку земель.
      Відповідно до пункту 179 Порядку № 1051 довідки з Державного земельного кадастру, що містять узагальнену інформацію про землі (території), надаються органам державної влади, органам місцевого самоврядування для здійснення своїх повноважень, визначених законом, особам, які в установленому законом порядку включені до Державного реєстру сертифікованих інженерів-землевпорядників, Державного реєстру сертифікованих інженерів-геодезистів та Державного реєстру оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок.
      Отже, така довідка, поряд з витягом про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, може бути належним доказом на обґрунтування її нормативної грошової оцінки.
      7.23. Технічна документація на конкретну земельну ділянку, яка виготовляється на замовлення землекористувача (власника), відповідно до статті 20 Закону України «Про оцінку земель», також є джерелом інформації про нормативну грошову оцінку певної земельної ділянки.
      Отже, власник (землекористувач) може використати технічну документацію на обґрунтування нормативної грошової оцінки, надавши суду її оригінал або належно засвідчену копію. Відтак технічна документація, виготовлена на конкретну земельну ділянку уповноваженим органом, може бути належним доказом на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка набула статусу об`єкта цивільних прав.
      7.24. Згідно з пунктом 286.2 статті 286 та підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельної ділянки; платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку; при поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а надалі така довідка подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.
      7.25. Отже, як положення ПК України, так і законодавство про оцінку земель визнають належними доказами на обґрунтування оцінки землі довідку, витяг з Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є об`єктом плати за землю, та технічну документацію на земельну ділянку, виготовлену компетентним органом.
      7.26. Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
      7.27. Згідно зі статтею 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
      Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
      Отже, якщо певні обставини можуть підтверджуватися тільки конкретно визначеними законодавством доказами, то такі докази слід вважати допустимими. Якщо обставини, які входять до предмета доказування, можуть бути підтверджені або спростовані доказами безвідносно до конкретних засобів доказування, то ці докази вважаються належними.
      7.28. З огляду на те, що земельним законодавством та ПК України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до статей 98 - 103 ГПК України, які містять інформацію щодо предмета спору в цій справі.
      7.29. Відтак убачаються помилковими висновки судів, які застосовують приписи статей 20, 23 Закону України «Про оцінку земель» у спосіб тлумачення витягу про нормативну грошову оцінку певної земельної ділянки - як єдиного належного доказу на підтвердження нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати чи повернення безпідставно збережених грошових коштів фактичним землекористувачем без оформлення орендного договору.
      7.30. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 29 травня 2020 року у справі № 922/2843/19, а саме: «при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно …, а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель» (абзац другий пункту 37 постанови).
      8. Висновки щодо розгляду спору по суті
      8.1. Судами встановлено, що спірній земельній ділянціприсвоєно кадастровий номер 1412300000:01:018:0006, вона вважається сформованою (є сформованим об`єктом цивільних прав) та перебувала в оренді відповідача на підставі договору оренди землі № 2373к від 20 червня 2006 року (строк дії якого закінчився 23 травня 2016 року) як ділянка, закріплена за об`єктами нерухомого майна, якими володів на праві власності відповідач.
      8.2. Щодо цієї земельної ділянки площею 0,4414 га відповідач подав заяву про укладення нового договору оренди на період 2016 - 2017 років, не відмовляючись від використання частини спірної земельної ділянки.
      8.3. Доказів належного оформлення відповідачем права користування земельною ділянкою за 2017 - 2019 роки, зокрема укладення відповідних договорів оренди з Маріупольською міськрадою та державної реєстрації такого права, матеріали справи не містять.
      8.4. Позивачем надано суду розрахунок безпідставно збережених коштів за користування ТОВ «Азовблок» земельною ділянкою площею 0,4414 га за період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року на суму 259 913 грн орендної плати, виходячи з даних про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки з урахуванням змін нормативної грошової оцінки, які мали місце в цей період, з посиланням на те, що до спірної ділянки в цей період застосовувалися різні коефіцієнти функціональності для її нормативної грошової оцінки.
      8.5. Наявність різної нормативної грошової оцінки земельної ділянки з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006 площею 0,4414 га позивач підтверджував листом Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19, копія якого наявна в матеріалах справи і який був прийнятий до уваги судом першої інстанції (т. 1, а. с. 23 - 24).
      Заперечуючи проти вимог позивача щодо площі користування спірною земельною ділянкою (0,4414 га) та зазначаючи про фактичне використання тільки 0,05371 га, що відповідає площі нерухомого майна відповідача, розташованого на спірній ділянці, відповідач у відзиві на позов від 09 жовтня 2020 року не заперечував обставин зміни нормативної грошової оцінки землі в зазначений період часу, за який позивач просив стягнути безпідставно набуті грошові кошти, та зазначав що така оцінка була сталою (т. 1, а. с. 45 - 47).
      8.6. Розглянувши справу в межах заявленихпозовних вимог та спростувавши заперечення відповідача щодо розміру фактичного землекористування спірною ділянкою, місцевий суд дійшов висновку про можливість прийняття як належних доказів у справі наданого позивачем розрахунку розміру безпідставно набутих коштів з урахуванням інформації Відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області згідно з листом від 20 грудня 2019 року № 2067/105-19 про зміну розмірів нормативної грошової оцінки земельної ділянки з кадастровим номером 1412300000:01:018:0006. Зокрема, прийняв до уваги зміну коефіцієнтів функціональності спірної земельної ділянки: за період 2017 - 2018 років коефіцієнт «2», за період із 17 липня 2018 року по 31 грудня 2018 року - коефіцієнт «3», а з 01 січня 2019 року - коефіцієнт «1,2».
      8.7. Висновки місцевого суду були спростовані апеляційним судом з посиланням на те, що єдиним належним доказом при визначенні нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути витяг про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, отриманий зацікавленою стороною в органах Держгеокадастру.
      8.8. Такі висновки спростовано Великою Палатою Верховного Суду відповідно до пунктів 7.21 - 7.28 мотивувальної частини цієї постанови.
      8.9. Відповідно до Порядку № 489 зі змінами згідно з наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 162 від 27 березня 2018 року у разі, якщо у відомостях Державного земельного кадастру відсутній Код класифікації видів цільового призначення земель для земельної ділянки, то коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф), з 01 січня 2017 року по 16 липня 2018 року застосовується із значенням 2,0, а з 17 липня 2018 року застосовується із значенням 3,0.
      8.10. Як убачається з інформації (витягу) Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки (кадастровий номер 1412300000:01:018:0006), станом на 18 травня 2016 року така земельна ділянка зареєстрована в державному реєстрі прав з визначенням її цільового призначення «11.03 Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств» (т. 1, а. с. 134).
      Отже, у позивача були відсутні правові підстави для зміни коефіцієнта функціонального використання цієї земельної ділянки, оскільки з моменту державної реєстрації речового права на земельну ділянку їй було визначено цільове призначення за кодом «11.03», що зумовлювало застосування коефіцієнта функціонального використання «1,2» згідно з додатком 1 до Порядку № 489.
      8.11. З огляду на зазначене розрахунок апеляційним судом нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки із застосуванням коефіцієнта функціонального використання «1,2» за період 2017 - 2019 років є по суті правильним.
      Судом також приймається до уваги, що у складі позовних вимог не заявлялися вимоги про стягнення спірної суми безпідставно збережених коштів орендної плати з урахуванням індексації споживчих цін за спірний період.
      8.12. Отже, постанову апеляційного суду в частині скасування рішення місцевого суду слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а резолютивна частина оскаржуваної постанови є правильною.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      9.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      9.2. Частиною першою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      9.3. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 травня 2021 року у справі № 905/1680/20 у частині скасування рішення місцевого суду слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині зазначену постанову апеляційного суду залишити без змін.
      Щодо розподілу судових витрат
      9.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини постанови і залишення без змін її резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 301, 308, 311, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області задовольнити частково.
      2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 травня 2021 року у справі № 905/1680/20 у частині скасування рішення Господарського суду Донецької області від 16 лютого 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      В іншій частині постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 травня 2021 року у справі № 905/1680/20 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. Й. Катеринчук
      Судді
      Т. О. Анцупова
      Ж. М. Єленіна
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      В. М. Сімоненко
      І. В. Ткач
      Джерело: ЄДРСР 101211542
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 листопада 2021 року
      м. Київ
      Справа № 825/997/17
      Провадження № 11-281апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      розглянула в порядку письмового провадження справу № 825/997/17 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1710 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року (у складі колегії суддів Бужак Н. П., Костюк Л. О., Троян Н. М.),
      УСТАНОВИЛА:
      ВСТУП
      Позивачка проходила службу в Збройних Силах України. 23 травня 2017 року була звільнена з військової служби в запас.
      Після звільнення з військової служби позивачка звернулася до відповідача із заявою про перерахунок одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди. У відповідь військова частина зазначила про відсутність законних підстав для включення щомісячної додаткової грошової винагороди у склад грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога при звільненні.
      Суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_1 повністю, а суд апеляційної інстанції, керуючись висновком Верховного Суду України, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нову постанову, якою відмовив у задоволенні позову.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на необхідність відступу від правового висновку Верховного Суду України.
      У цій справі Велика Палата Верховного Суду має відповісти на питання: чи входить щомісячна додаткова грошова винагорода до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби?
      Рух справи
      1. ОСОБА_1 звернулась до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини А1710, у якому просила:
      - визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати їй грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» (далі - постанова № 889);
      - зобов`язати Військову частину А1710 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889, ураховуючи раніше виплачені суми.
      2. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що при виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні відповідач протиправно не включив в її розмір щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою № 889, яку вона отримувала в період проходження служби щомісячно. Позивачка наполягає на тому, що щомісячна додаткова грошова винагорода має постійний характер, а тому відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2011-XIIтака винагорода повинна включатися до розрахунку грошової допомоги при звільненні.
      3. Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2017 року позов ОСОБА_1 було задоволено. Визнано протиправними дії Військової частини А1710 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону № 2011-XII, без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889. Зобов`язано Військову частину А1710 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошової допомоги при звільненні, з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889, ураховуючи раніше виплачені суми.
      4. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року апеляційну скаргу Військової частини А1710 задоволено; постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2017 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини А1710 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.
      5. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, вважаючи його прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивачка звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року скасувати та залишити в силі постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2017 року.
      6. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
      7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      8. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції зазначеного Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      9. 29 вересня 2017 року до Вищого адміністративного суду України від відповідача надійшли заперечення на касаційну скаргу, у яких відповідач просить відмовити у її задоволенні та залишити без змін постанову суду апеляційної інстанції.
      10. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 квітня 2021 року адміністративну справу № 825/997/17 прийнято до провадження цього суду, закінчено підготовчі дії та призначено справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження.
      11. Ухвалою колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 квітня 2021 року адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1710 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії передано на розгляд судової палати для розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      12. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 липня 2021 року адміністративну справу № 825/997/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі пункту 8 частини першої розділу VII «Перехідні положення» КАС України.
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2021 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами, та зміст спірних правовідносин
      14. Суди попередніх інстанцій установили, що старший солдат ОСОБА_1 проходила службу у Збройних Силах України, в тому числі на посаді механіка-радіотелеграфіста радіостанції групи інформаційно-телекомунікаційного зв`язку 8 командного пункту (армійської авіації) Сухопутних військ Збройних Сил України.
      15. Наказом начальника 8 командного пункту (армійської авіації) Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 23 травня 2017 року № 6-РС ОСОБА_1 звільнена з військової служби у запас за пунктом «і» частини восьмої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) (Під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці, які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду).
      16. Наказом командира Військової частини А1710 від 23 травня 2017 року № 87 позивачку було виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення з 23 травня 2017 року. Відповідно до цього наказу ОСОБА_1 має вислугу років - 10 років 26 днів. Зазначеним наказом позивачці передбачено виплату одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 10 (десять) повних календарних років служби.
      17. 14 червня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про проведення перерахунку грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889, але отримала від відповідача відмову у зв`язку з відсутністю підстав для перерахування.
      18. Як установлено судом першої інстанції, у період з 01 червня 2015 року по 23 травня 2017 року позивачці виплачувалась щомісячна додаткова грошова винагорода в розмірі 60 відсотків місячного грошового забезпечення, що передбачена постановою № 889.
      19. Згідно з листом Військової частини А1710 від 15 червня 2017 року № 91/237 позивачці виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 10 (десять) повних календарних років в сумі 23 493 грн 15 коп, однак до складових грошової допомоги при звільненні не входить щомісячна додаткова грошова винагорода, передбачена постановою № 889.
      Оцінка суду першої інстанції
      20. Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, виходив із того, що з аналізу підпункту 2 пункту 1 постанови № 889 слідує, що додаткова грошова винагорода є щомісячною, має постійний характер, а тому входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців.
      Відтак, за висновком суду першої інстанції, розрахунок грошової допомоги при звільненні позивачки повинен був проводитися з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди.
      21. Суд першої інстанції враховував пріоритетність законів у порівнянні з підзаконними актами та дійшов висновку, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Інструкція про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, затверджена наказом Міністра оборони України від 15 листопада 2010 року № 595 (далі - Інструкція № 595), якою визначено, що винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразової грошової допомоги, оскільки зазначені положення звужують обсяг встановлених законом прав військовослужбовців.
      22. Тому суд першої інстанції констатував, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачці грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону № 2011-XII, без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889, є протиправними. Відтак відповідач зобов`язаний здійснити перерахунок та виплату позивачці грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889.
      Оцінка суду апеляційної інстанції
      23. Суд апеляційної інстанції врахував положення постанови № 889 у системному зв`язку із нормами статей 9, 15 Закону № 2011-ХІІ і правилами Інструкції № 595 та дійшов висновку, що винагорода, встановлена постановою № 889, не входить до структури і складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого нараховується й виплачується одноразова грошова допомога на підставі пункту 2 статті 15 Закону № 2011-ХІІ.
      24. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ця винагорода має окремий, особливий і разовий вираз виплати, позаяк виплачується тільки тим категоріям військовослужбовців, перелік яких наведений у цій постанові, і тоді, коли у фонді грошового забезпечення наявні (передбачені) кошти для її виплати; вона (винагорода) виплачується як доповнення до суми грошового забезпечення. Виплата цієї винагороди ставиться в залежність від порядку й умов, що нормативно встановлені розпорядником коштів, відповідно до яких, зокрема, щомісячна її виплата можлива, коли військовослужбовець перебуває на військовій службі, і водночас вона не включається до складу одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби. Суд апеляційної інстанції врахував, що аналогічна правова позиція, викладена Верховним Судом України у постановах від 17 жовтня 2011 року, 21 лютого та 25 вересня 2012 року, 05 листопада 2013 року, 30 вересня 2014 року, 30 червня 2015 року (№ 21-226а11, 21-463а11, 21-241а12, 21-210а13, 21-297а14, 21-1446а15 відповідно), а також Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 17 серпня 2016 року (справа № К/800/11930/16).
      25. Суд апеляційної інстанції зазначив, що щомісячна грошова винагорода має тимчасовий характер, незважаючи на її виплату щомісяця, залежить від певних умов та порядку, а також не включається до складу одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби.
      26. Суд дійшов висновку, що у позивачки відсутні правові підстави для перерахунку та виплати грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889, з урахуванням раніше виплачених сум.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      27. У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що додаткова грошова винагорода є щомісячною, має постійний характер, а тому входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців.
      28. На обґрунтування своєї позиції з посиланням на лист Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 07 серпня 2013 року № 248/3/6/1284 скаржниця зазначає, що місячна додаткова грошова винагорода (як додатковий вид грошового забезпечення) повинна включатися в довідку про розмір грошового забезпечення.
      29. Скаржниця, покликаючись на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 20 жовтня 2015 року у справі № 21-2942а15, наголошує, що передбачена постановою № 889 додаткова грошова винагорода є щомісячною, має постійний характер, а тому входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців.
      30. Скаржниця звертає увагу на те, що в суді було досліджено та підтверджено матеріалами справи те, що вона постійно отримувала щомісячну грошову винагороду, передбачену постановою № 889. Наголошує, що суд першої інстанції законно обґрунтував своє рішення тим, що відповідно до статті 9 Закону № 2011-ХІІ щомісячна додаткова грошова винагорода відноситься до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, а тому як додатковий вид грошового забезпечення повинна включатися до складових вихідної допомоги. Натомість постанова суду апеляційної інстанції є необґрунтованою, протизаконною та підлягає скасуванню.
      Позиція відповідача щодо касаційної скарги
      31. У своїх запереченнях на касаційну скаргу відповідач зазначає, що в останній не наведено достатніх підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, яка є законною та обґрунтованою.
      32. На переконання відповідача, щомісячна додаткова грошова винагорода, передбачена Інструкцією про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, затвердженою наказом Міністра оборони України від 24 жовтня 2016 року № 550 (далі - Інструкція № 550), має тимчасовий характер, оскільки виплата такої винагороди дозволена за наявності наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації) або вищого командира (начальника) залежно від настання спеціальних обставин і її розмір не є фіксованим, а виплата не є щомісячною, тому вона не може бути включена в розмір грошової допомоги при звільненні. Відповідач звертає увагу, що аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом України у постановах від 17 жовтня 2011 року, 21 лютого та 25 вересня 2012 року, 15 жовтня, 05 листопада 2013 року, 30 вересня 2014 року, 30 червня 2015 року (№ 21-226а11, 21-368а13, 21-463а11, 21-241а12, 21-210а13, 21-297а14, 21-1446а15 відповідно), а також Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 17 серпня 2016 року (справа № К/800/11930/16).
      Зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      33. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що при визначенні розміру грошового забезпечення застосуванню підлягає Закон № 2011-ХІІ, а не підзаконні акти, які звужують поняття грошового забезпечення та суперечать вимогам Закону № 2011-ХІІ.
      34. За позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, ознаки щомісячної додаткової грошової винагороди, визначені постановою № 889, відповідають ознакам додаткових видів грошового забезпечення військовослужбовців, які мають щомісячний та постійний характер. Водночас матеріалами справи підтверджується, що ця винагорода виплачувалась позивачці постійно щомісяця з 01 червня 2015 року до дня звільнення її з військової служби.
      35. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що додаткова грошова винагорода є щомісячною, має постійний характер, а тому входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців. А також зауважив, що аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 826/11679/17, від 31 липня 2019 року у справі № 826/3398/17, від 16 грудня 2019 року у справі № 825/812/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 822/2741/17.
      У зазначених рішеннях Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17 щодо питання складу грошового забезпечення військовослужбовців, у якій здійснено відступ від правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові цього суду від 10 березня 2015 року (№ 21-70а15).
      36. Водночас, за позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, задля єдності судової практики в судовій палаті з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду існує необхідність відступити від правового висновку, сформованого Верховним Судом України в постановах від 04 листопада 2014 року у справі № 21-473а14, від 03 березня 2015 року у справі № 21-32а15 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-466а15.
      За висновком, наведеним у зазначених постановах Верховного Суду України, щомісячна додаткова грошова винагорода, яка передбачена постановою № 889 та Інструкцією № 595, має тимчасовий характер, оскільки виплата такої винагороди дозволена за наявності наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації) або вищого командира (начальника) залежно від настання спеціальних обставин, її розмір не є фіксованим, а виплата не є щомісячною, тому вона не включається до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби.
      37. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду взяв до уваги наявність протилежних за змістом судових рішень Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справах № 826/11679/17, 826/3398/17, 825/812/17, 822/2741/17 з посиланням на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17, і Верховного Суду України та дійшов висновку про необхідність відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 04 листопада 2014 року у справі № 21-473а14, від 03 березня 2015 року у справі № 21-32а15 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-466а15.
      Релевантні джерела права
      38. Відповідно до частин другої - четвертої статті 9 Закону № 2011-XII (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
      Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
      Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
      Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
      Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
      39. Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
      40. Частиною другою статті 15 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
      41. Відповідно до пункту 1 постанови № 889 (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) щомісячну додаткову грошову винагороду установлено:
      1) військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які займають посади у Військово-Морських Силах Збройних Сил та Морській охороні Державної прикордонної служби, посади наземних авіаційних спеціалістів, що забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил та Сухопутних військ Збройних Сил, посади у військових частинах і підрозділах високомобільних десантних військ та спеціального призначення Збройних Сил, і військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) льотного складу Збройних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
      2) військовослужбовцям Збройних Сил (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби): з 01 квітня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 01 вересня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 01 січня 2014 року - у розмірі, що не перевищує 60 відсотків місячного грошового забезпечення; з 01 квітня 2014 року - у розмірі, що не перевищує 80 відсотків місячного грошового забезпечення; з 01 липня 2014 року - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
      3) особам начальницького складу, які проходять службу на посадах льотного складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій, - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
      4) військовослужбовцям Національної гвардії (крім тих, що зазначені в підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
      5) військовослужбовцям Державної прикордонної служби (крім тих, що зазначені в підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
      6) співробітникам кадрового складу (військовослужбовцям) Служби зовнішньої розвідки - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення.
      42. Згідно із пунктом 2 постанови № 889 граничні розміри, порядок та умови виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої пунктом 1 цієї постанови, визначаються Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Службою зовнішньої розвідки за погодженням з Міністерством соціальної політики і Міністерством фінансів у межах затвердженого фонду грошового забезпечення.
      43. На виконання постанови № 889 Міністр оборони України наказом від 15 листопада 2010 року затвердив Інструкцію № 595.
      44. Згідно із пунктами 3, 4 Інструкції № 595 до місячного грошового забезпечення, з якого визначається винагорода, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою (посадою, до тимчасового виконання обов`язків за якою він допущений).
      Виплата винагороди здійснюється з того дня, з якого військовослужбовці стали до виконання обов`язків за посадами, але не раніше дня видання наказу про призначення, і до дня їх звільнення від виконання обов`язків за посадами включно (у тому числі й у разі тимчасового виконання обов`язків за посадами, до яких вони допущені наказами відповідних командирів (начальників)).
      45. Відповідно до пункту 5 Інструкції № 595 винагорода виплачується військовослужбовцям за місцем штатної служби за минулий місяць одночасно з виплатою грошового забезпечення за поточний місяць на підставі наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації); командирам (начальникам) військових частин (установ, організацій) - на підставі наказів вищих командирів (начальників).
      46. Пунктами 8, 9 Інструкції № 595 встановлено, що винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
      Розміри винагороди встановлюються наказами Міністерства оборони України (начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України) з урахуванням конкретної військової частини, займаної посади та особливостей умов проходження служби у межах видатків на грошове забезпечення, передбачених для Міністерства оборони України (Головного управління розвідки Міністерства оборони України) у державному бюджеті України на відповідний рік.
      47. Наказом Міністра оборони України від 24 жовтня 2016 року відповідно до постанови № 889 затверджено Інструкцію № 550 та визнано таким, що втратив чинність, наказ Міністра оборони України від 15 листопада 2010 року № 595 «Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України».
      48. Пунктом 1 Інструкції № 550 встановлено, що вона визначає порядок та умови виплати особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом (далі - військовослужбовці), які займають посади в органах військового управління, з`єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, установах та організаціях Збройних Сил України (далі - військові частини), щомісячної додаткової грошової винагороди (далі - винагорода).
      49. Відповідно до пункту 3 Інструкції № 550 до місячного грошового забезпечення, з якого визначається винагорода, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою (посадою, до тимчасового виконання обов`язків за якою він допущений)
      50. Згідно з пунктом 5 Інструкції № 550 винагорода виплачується військовослужбовцям за місцем штатної служби одночасно з виплатою грошового забезпечення на підставі наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації); командирам (начальникам) військових частин (установ, організацій) - на підставі наказів вищих командирів (начальників).
      51. Пунктами 8-10 Інструкції № 550 встановлено, що грошова винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
      Розміри винагороди встановлюються наказами Міністерства оборони України (начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України) з урахуванням конкретної військової частини, займаної посади та особливостей умов проходження служби у межах видатків на грошове забезпечення, передбачених для Міністерства оборони України (Головного управління розвідки Міністерства оборони України) у державному бюджеті України на відповідний рік.
      Командир (начальник) військової частини (установи, організації) має право зменшувати розміри винагороди за: порушення статутних правил несення служби; особисті незадовільні показники командирської, бойової та мобілізаційної підготовки; уживання алкогольних напоїв (наркотичних речовин) у службовий час, прибуття на службу в нетверезому стані (у стані наркотичного сп`яніння); порушення вимог законів та інших нормативно-правових актів, які призвели до поломок військової (спеціальної) техніки й озброєння, пошкодження майна, інших матеріальних збитків, а також завдали шкоди здоров`ю військовослужбовців або інших осіб.
      Військовослужбовцям зменшується розмір винагороди згідно з наказами командирів (начальників) за той місяць, у якому були допущені ці порушення, або за місяць, у якому ці накази надійшли до військової частини.
      52. Порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, ліцеїстам та вихованцям військових оркестрів, а також порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби визначено Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11 червня 2008 року № 260 (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Інструкція № 260).
      53. Відповідно до абзаців першого - другого пункту 9.1 Інструкції № 260 особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, звільненим від посад, які вони займають (у тому числі у зв`язку з переходом військової частини на новий штат, частковою зміною штату), із дня, наступного за днем звільнення від займаних посад (скорочення штатної посади), протягом двох місяців виплачується грошове забезпечення, яке військовослужбовець отримував за штатною посадою на день звільнення з посади (скорочення).
      Грошове забезпечення у цьому випадку обчислюється виходячи з окладу за військове звання, посадового окладу, надбавки за вислугу років, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення).
      54. Відповідно до пункту 38.1 Інструкції № 260 особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
      55. Згідно з абзацами першим - другим пункту 38.6 Інструкції № 260 військовослужбовцям, які звільняються з підстав, зазначених у пунктах 38.1 та 38.2 цієї Інструкції, до їх місячного грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога, включаються звільненим з посад, на які вони були призначені, - оклад за штатною посадою, оклад за військовим званням і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення).
      Оцінка Великої Палати Верховного Суду
      56. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені в касаційній скарзі й у запереченнях на неї, проаналізувавши обґрунтованість підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких мотивів.
      57. Велика Палата Верховного Суду системно тлумачить викладені правові норми та звертає увагу на те, що структура грошового забезпечення військовослужбовців визначена законом, а тому не може бути звужена нормами підзаконних нормативно-правових актів.
      58. Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
      59. 22 вересня 2010 року Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади прийняв постанову, якою з 01 жовтня 2010 року установив щомісячну додаткову грошову винагороду. Як слідує зі змісту подальших змін до цієї постанови, перелік військовослужбовців та інших осіб, яким відповідно до пункту 1 цієї постанови встановлювалася винагорода, розширено.
      60. Зі змісту постанови № 889 слідує, що щомісячна додаткова грошова винагорода відповідає ознакам щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, оскільки є щомісячною та має постійний характер.
      61. Віднесення зазначеної винагороди до щомісячних видів грошового забезпечення також підтверджено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17.
      Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що склад учасників справи, а також предмет позовних вимог у зазначеній справі та справі, що розглядається, не є аналогічними, що, своєю чергою, зумовило необхідність вирішення правового питання та розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 825/997/17.
      62. Відповідно до змісту Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671 (у редакції, чинній на час затвердження Інструкції № 550), одним з основних завдань Міністерства оборони України як центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, було встановлення порядку грошового забезпечення.
      63. Зазначене повноваження Міністерства оборони України корелює із пунктами 1 інструкцій № 550 та 595.
      64. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що встановлення підзаконним нормативно правовим актом порядку та умов виплати щомісячної додаткової грошової винагороди не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили.
      65. Ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу.
      66. Враховуючи правове регулювання спірних правовідносин, застосуванню підлягають норми Закону № 2011-ХІІ та постанови № 889, а не інструкцій № 595 та 550.
      67. Нормами Закону № 2011-ХІІ також встановлено право військовослужбовців на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби.
      68. З наведених вище мотивів до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми Інструкції № 260 в частині обмеження включення до грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога, щомісячної додаткової грошової винагороди.
      69. Відтак щомісячна додаткова грошова винагорода входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби.
      70. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України в постановах від 04 листопада 2014 року у справі № 21-473а14, від 03 березня 2015 року у справі № 21-32а15 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-466а15.
      71. Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду повторює, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17).
      72. Як слідує з матеріалів справи, щомісячна додаткова грошова винагорода виплачувалась ОСОБА_1 постійно щомісяця з 01 червня 2015 року. до дня звільнення її із військової служби.
      73. Тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що розрахунок грошової допомоги при звільненні позивачки повинен був проводитися з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди.
      74. Водночас висновок суду апеляційної інстанції про те, що щомісячна грошова винагорода має тимчасовий характер, незважаючи на її виплату щомісяця, залежить від певних умов та порядку, а також не включається до складу одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби - ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.
      75. Велика Палата Верховного Суду погоджується із судом першої інстанції у тому, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону № 2011-ХІІ, без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889, є протиправними, а тому відповідач зобов`язаний здійснити перерахунок та виплату позивачці грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      76. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      77. Статтею 352 КАС України (у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, КАС України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») встановлено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      78. Оскільки суд апеляційної інстанції скасував постанову суду першої інстанції, яка відповідає закону, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі постанови суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року скасувати.
      3. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2017 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: В. В. Британчук В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов Г. Р. Крет
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      Джерело: ЄДРСР 101241002
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 вересня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 905/2030/19 (905/1159/20)
      Провадження № 12-92гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Геркулес» на ухвалу Господарського суду Донецької області від 24 червня 2020 року (суддя Чорненька І. К.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 серпня 2020 року (судді Барбашова С. В., Істоміна О. А., Пелипенко Н. М.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Геркулес» до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504 та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. Ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відкрито провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Геркулес» (далі - ПрАТ «Геркулес»).
      2. У червні 2020 року ПрАТ «Геркулес» звернулося з позовом у межах справи № 905/2030/19 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДПС) про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504.
      3. На обґрунтування позову ПрАТ «Геркулес» зазначило, що акт документальної позапланової невиїзної перевірки від 16 січня 2020 року № 2043/04-36-05-04/25117467 складений відповідачем з порушенням пунктів 42.2, 42.4 статті 42 та пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України (далі - ПК України), у зв`язку із чим податкове повідомлення-рішення, винесене відповідачем за результатами цієї перевірки, є незаконним і підлягає скасуванню.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      4. Ухвалою від 24 червня 2020 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) Господарський суд Донецької області відмовив у відкритті провадження за цим позовом на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      5. Східний апеляційний господарський суд постановою від 11 серпня 2020 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 24 червня 2020 року залишив без змін.
      6. Обґрунтовуючи свій висновок, суди вказали на те, що позовні вимоги ПрАТ «Геркулес» до ГУ ДПС не містять ознак предметної та суб`єктної юрисдикції господарського суду, не відповідають визначеному частиною другою статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) переліку спорів, які підлягають вирішенню в межах справи про банкрутство, стороною в яких є боржник, та відносяться до юрисдикції адміністративного суду. При цьому вимога про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення є немайновою, тобто такою, що не підлягає вартісній оцінці, у зв`язку із чим відсутні правові підстави стверджувати, що на позовні вимоги у цій справі поширюються положення щодо належності спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство.
      Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      7. ПрАТ «Геркулес» звернулося через Східний апеляційний господарський суд до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      8. У касаційній скарзі ПрАТ «Геркулес» зазначає про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій та вважає, що оскаржувані ухвала Господарського суду Донецької області та постанова Східного апеляційного господарського суду прийняті з порушенням норм процесуального права, зокрема статті 7 КУзПБ, що перешкоджає розгляду справи по суті судом, встановленим законом.
      9. На думку скаржника, закріплення у цьому Кодексі принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи, притаманного виключно адміністративному судочинству, робить можливим та покликане забезпечити розгляд усіх спорів, зокрема і тих, що зазвичай розглядаються у порядку адміністративного судочинства, учасником яких є боржник, саме в межах справи про банкрутство.
      10. Також скаржник не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що вимога про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення є немайновою, оскільки у цьому рішенні контролюючим органом визначена сума грошового зобов`язання, що підлягає сплаті платником податку.
      11. Крім того, скаржником до касаційної скарги додано клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з порушенням судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції, а також через наявність виключної правової проблеми у застосуванні статті 7 КУзПБ під час визначення предметної підсудності з розгляду спорів за позовом осіб, щодо яких порушено провадження про банкрутство, до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.
      12. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 жовтня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ «Геркулес», призначив справу до розгляду, а ухвалою від 4 листопада 2020 року справу № 905/2030/19 (905/1159/20) передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин п`ятої та шостої статті 302 ГПК України, оскільки ця справа містить виключну правову проблему, що полягає у застосуванні статті 7 КУзПБ під час визначення предметної підсудності з розгляду спорів за позовом осіб, щодо яких відкрито провадження у справі про банкрутство, до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, а також у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення в тому числі з підстав порушення правил предметної юрисдикції і висновок Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної юрисдикції спору в подібних правовідносинах відсутній.
      13. Ухвалою від 12 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо юрисдикції спору
      15. Положеннями статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      16. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      17. Визначене Конвенцією поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Суди повинні керуватися принципом визначеності і не допускати наявності проваджень, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета судами різних юрисдикцій.
      18. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      19. Згідно з приписами частини першої статті 2 ГПК Українизавданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      20. Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, згідно з частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
      21. Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільнимта Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18.
      22. Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      23. Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      24. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
      25. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      26. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовано ПК України.
      27. Разом з тим відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      28. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України закріплена спеціальна юридична норма, відповідно до якої до справ, що належать до юрисдикції господарських судів, входять справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.
      29. Банкрутством як різновидом процедур, що здійснюються в межах спеціалізації господарського судочинства, є судова процедура, яка регламентує правовідносини, що виникають внаслідок нездатності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів через процедури санації чи ліквідації, які визначені спеціальним КУзПБ, прийнятим відповідно до Закону України від 18 жовтня 2018 року № 2597-VІІІ та введеним в дію з 21 жовтня 2019 року. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи, передбачаючи ряд процесуальних норм, які регулюють порядок здійснення судочинства у цих процедурах (відкриття провадження у справі про банкрутство, види судових рішень у банкрутстві та порядок їх оскарження тощо). Отже, КУзПБ у порівнянні з попереднім процесуальним законом розширив свою дію щодо суб`єктів, які підпадають під його регулювання (неплатоспроможних фізичних осіб), що зумовило розгляд у господарському суді спорів про неплатоспроможність фізичних осіб, незалежно від того, чи займаються вони підприємницькою діяльністю.
      30. Особливістю провадження у справі про банкрутство є те, що врегулювання правовідносин неплатоспроможності боржника вимагає поєднання в одній процедурі як цивільних, так і адміністративних правовідносин щодо його майна (майнових прав) з метою якнайповнішого задоволення у ній вимог кредиторів -приватних осіб та контролюючих органів з грошовими вимогами до боржника у черговості, визначеній КУзПБ.
      31. Зокрема, з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство наступає строк виконання всіх зобов`язань боржника, що має наслідком обов`язок усіх конкурсних (забезпечених) кредиторів пред`явити вимоги до боржника, а їх задоволення може здійснюватися лише у порядку, передбаченому КУзПБ, та в межах провадження у справі; пред`явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися лише у порядку, передбаченому цим Кодексом; провадження у справі про банкрутство юридичної особи не підлягає зупиненню (частини чотирнадцята, сімнадцята статті 39 КУзПБ); активи боржника, що перебувають у податковій заставі, можуть бути звільнені господарським судом з податкової застави, про що виноситься ухвала у судовому засіданні за участю контролюючого органу, уповноваженого відповідно до ПК України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень (частина десята статті 41 КУзПБ).
      32. Отже, при врегулюванні відносин неплатоспроможності законодавець відійшов від принципу їх розподілу за ознаками наявності у сторони (кредитора боржника) владних повноважень чи свободи волевиявлення, що характерно для цивільних правовідносин, об`єднавши їх в єдине провадження у справі про банкрутство з огляду на необхідність формування єдиного реєстру грошових вимог кредиторів та задоволення їх згідно з визначеною законом черговістю та пропорційністю. Зазначене дозволяє ефективно захистити право особи (кредитора, боржника) в межах одного судового провадження, уникаючи розподілу його на способи захисту, характерні для окремих юрисдикцій (адміністративної чи цивільної).
      33. Застосувавши принцип концентрації у справі про банкрутство ряду майнових та немайнових спорів, КУзПБ розширив підсудність господарському суду спорів, які виникають у відносинах неплатоспроможності боржника та які раніше розглядалися судами інших юрисдикцій.
      Відповідно до частини другої статті 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
      34. Частиною третьою статті 7 КУзПБ визначено процесуальні наслідки щодо необхідності надіслання до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство та який розглядає спір по суті, матеріалів справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство.
      35. Отже, статтею 7 КУзПБ як процесуальним законом змінено юрисдикцію розгляду ряду спорів фізичних осіб - боржників щодо їх майна, які раніше розглядалися у цивільних судах, а також віднесено до господарської юрисдикції ряд інших спорів юридичних осіб, які стосуються майна боржника(юридичної чи фізичної особи), зокрема й тих, які виникають з кредиторами - контролюючими органами щодо сплати податків та зборів.
      Так, абзацом четвертим частини другої статті 7 КУзПБ передбачено, що у разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи. Такі повноваження суду характерні для адміністративного судочинства, яким розглядаються спори осіб із суб`єктами владних повноважень. Отже, законодавцем наділено господарські суди у справі про банкрутство повноваженнями щодо розгляду спору між боржником та суб`єктом владних повноважень за правилами офіційного з`ясування всіх обставин справи, характерними для розгляду адміністративних спорів (щодо виявлення та витребування доказів з ініціативи суду), що не передбачено загальними нормами ГПК України.
      36. Специфіка правовідносин у процедурі банкрутства полягає у необхідності комплексного та збалансованого регулювання приватно-правових та публічно-правових інтересів щодо неплатоспроможної особи, що вимагає застосування приватно-правових та публічно-правових механізмів у ході провадження у справі про банкрутство. У різні періоди свого розвитку законодавець по-різному проводив межу між приватним та публічним інтересом в регулюванні відносин неплатоспроможності. Законодавство про неплатоспроможність є комплексним, воно об`єднує правові норми приватного та публічного права заради досягнення єдиної мети - найбільш повного задоволення у процедурі банкрутства вимог приватних та публічних кредиторів (податкових органів, органів соціального забезпечення), оскільки по завершенню ліквідаційної процедури таке задоволення унеможливлюється ліквідацією юридичної особи чи використанням майна боржника для задоволення вимог інших кредиторів, які включені до реєстру вимог кредиторів в ході провадження у справі про банкрутство.
      37. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас урегульована однопредметними нормативно-правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній» (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп).
      38. За загальним правилом, публічно-правові відносини у сфері адміністрування податків, сплати загальнообов`язкових соціальних внесків регулюються податковим кодексом та законами, які визначають порядок виникнення і сплати податкових зобов`язань та зобов`язань зі сплати цих внесків.
      Так, ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків і зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження й обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства (пункт 1.1 статті 1 ПК України). Вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також елементи податку, підстави надання податкових пільг та порядок їх застосування, відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються ПК України або законами, які вносять до нього зміни (статті 4, 7 ПК України).
      39. Однак законодавець не ототожнює поняття «виникнення» податкових зобов`язань з поняттями «стягнення податкового боргу» чи «погашення податкового боргу». Процедура стягнення (погашення) податкового боргу може регулюватися ПК України та іншими нормативними актами.
      Зокрема, цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені КУзПБ, з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проведення комплексних перевірок з метою виявлення фінансових рахунків та погашення зобов`язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (крім особливостей функціонування єдиного рахунку, подання звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску), зборів на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій (пункт 1.3 статті 1 ПК України).
      40. Отже, з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції таких спорів, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог в межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції, задля повного та комплексного вирішення усіх правових проблем неплатоспроможної особи (як фізичної, так і юридичної), яка може бути визнана банкрутом (ліквідована) за наслідком такої процедури, що матиме наслідком закриття (припинення) провадження з розгляду спорів у всіх інших юрисдикційних органах з вимогами до неї.
      41. Спір за позовом боржника про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення є майновим за своєю правовою природою, оскільки за наслідком його розгляду в податкового органу може виникнути право на стягнення з боржника певної грошової суми (майнове право), яка в розумінні статті 190 ЦК України є майном боржника. Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року у справі № 1340/3510/18 (пункти 77, 81), Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 05 липня 2019 року у справі № 826/17147/18 (пункти 17, 18).
      Отже, вимога особи, щодо якої порушено справу про банкрутство, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення як майновий спір боржника, підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство з визначенням юрисдикційності розгляду такого спору господарському суду.
      42. Ініціювання поза справою про банкрутство, у межах якої суд розглядає спори про розмір грошових вимог до боржника, ще однієї справи в суді іншої юрисдикції стосовно наявності (відсутності) податкового боргу, визначеного у податковому повідомленні-рішенні, є неефективним як для захисту прав кредитора, так і для захисту прав боржника. Одночасний розгляд в судах різної юрисдикції спорів, судові рішення у яких впливають на визначення розміру грошових вимог до боржника, може зумовлювати необхідність зупинення провадження у справі про банкрутство цього боржника, що прямо забороняє КУзПБ. Крім того, такий одночасний розгляд може ускладнити формування реєстру вимог кредиторів через необхідність перегляду за нововиявленими обставинами у справі про банкрутство відповідних судових рішень про результат розгляду спірних вимог кредитора. Саме тому процедура розгляду спору щодо оскарження податкового повідомлення-рішення є ефективним способом захисту прав боржника у спорі з уповноваженим державою органом щодо розміру спірної заборгованості такого органу та здійснюється у межах процедури банкрутства відповідного боржника.
      43. Велика Палата Верховного Суду, визначаючи юрисдикційність спорів з майновими вимогами боржника та до боржника, щодо якого здійснюється процедура банкрутства, уже неодноразово зазначала про необхідність розгляду спорів між боржником та іншими суб`єктами (як органами, наділеними владними повноваженнями, так і суб`єктами приватно-правових відносин) щодо майна боржника в межах процедури банкрутства. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 904/1693/19, від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/2210/17, а також у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19.
      Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення у справу про банкрутство, реалізувати свої права та отримати задоволення своїх вимог.
      44. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили - процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання. Отже, у випадку колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК України повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше. Відтак у правовідносинах щодо визначення розміру податкових зобов`язань боржника у справі про банкрутство шляхом оскарження рішення податкового органу з 21 жовтня 2019 року підлягають застосуванню положення статті 7 КУзПБ, які визначають юрисдикцію розгляду таких спорів у межах провадження у справі про банкрутство у господарському судочинстві.
      45. Спір у цій справі виник у зв`язку з оскарженням позивачем у червні 2020 року податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504. Позовні вимоги заявлено після відкриття ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відносно позивача провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство ПрАТ «Геркулес». Вирішення цього спору може залежати, серед іншого, від того, на підставі яких господарських операцій (до моменту порушення справи про банкрутство чи після порушення справи про банкрутство) прийнято оспорюване рішення податкового органу, оскільки відповідно до статті 41 КУзПБ на зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, поширюється зупинення виконання боржником зобов`язань, а вимоги щодо сплати таких податків і зборів (обов`язкових платежів) є конкурсними і підлягають задоволенню лише в порядку і в черговості, визначених КУзПБ, а не шляхом надіслання податкового повідомлення-рішення.
      46. Відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 45 КУзПБ до визнання боржника банкрутом спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, вирішуються у межах справи про банкрутство шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом.
      47. Отже, з прийняттям КУзПБ законодавець відніс до юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство як розгляд спорів боржника з конкурсними кредиторами, так і розгляд його спорів з поточними кредиторами (частина друга статті 7, абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ), на відміну від попереднього регулювання Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та процесуальними кодексами.
      48. З огляду на обставини здійснення щодо позивача - платника податків провадження у справі про банкрутство підвідомчість цього спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням положень статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство ПрАТ «Геркулес».
      49. Як убачається з оскаржуваних судових рішень, місцевий та апеляційний суди неправильно застосували норми процесуального права та дійшли висновку про непідвідомчість спору за позовом боржника до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення господарському суду у справі про банкрутство цього боржника, відмовивши у відкритті провадження за цим позовом на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      50. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308, частини шостої статті 310 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      51. З огляду на викладене судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням позовної заяви боржника до Господарського суду Донецької області для продовження розгляду в межах справи № 905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство ПрАТ «Геркулес».
      Щодо судових витрат
      52. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК Українивизначено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      53. Оскільки справа направляється для розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Геркулес» задовольнити.
      2. Ухвалу Господарського суду Донецької області від 24 червня 2020 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 серпня 2020 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) скасувати.
      Справу направити до Господарського суду Донецької області для продовження розгляду позовної заяви Приватного акціонерного товариства «Геркулес» до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504 в межах справи № 905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Геркулес».
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. Й. Катеринчук
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор'єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформила суддя Катеринчук Л. Й.
      Джерело: ЄДРСР 100359355
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 910/10374/17
      Провадження № 12-5гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представника позивача Яценко С.А.,
      представника відповідача Карпінського С.В., Мілютіна А.Є.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року (у складі колегії: головуючий суддя Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)
      у справі
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика»
      до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Авдієнко Оксана Віталіївна, Відділ примусового виконання рішень державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, ОСОБА_1,
      про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2017 року компанія «Clifford alliance LP» звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк», АТ «Ощадбанк», банк, відповідач) про визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30 червня 2017 року порушено провадження у справі № 910/10374/17.
      2. У липні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») подало заяву про вступ у справу № 910/10374/17 як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, заявивши позов до ПАТ «Ощадбанк» про визнання виконавчих написів, вчинених 22 травня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнко О. В. (далі - приватний нотаріус Авдієнко О. В.) на кредитному договорі від 04 листопада 2014 року № 876/31/1 та зареєстрованих у реєстрі за № 779, № 780 (далі - виконавчі написи № 779 та № 780), такими, що не підлягають виконанню. Вказану заяву судом прийнято до провадження.
      3. Суд також залучив до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватного нотаріуса Авдієнко О. В., Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ примусового виконання рішень), ОСОБА_1
      4. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 травня 2019 року позовну заяву компанії «Clifford alliance LP» залишено без розгляду. У зв`язку із цим суд надав ТОВ «ТЛК «Арктика» процесуальний статус позивача у справі № 910/10374/17.
      5. Позовні вимоги ТОВ «ТЛК «Арктика» обґрунтовані тим, що спірні виконавчі написи № 779 та № 780 вчинені з порушенням норм статей 87-89 Закону України «Про нотаріат», пунктів 1-4 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій), та Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів).
      6. Зокрема, позивач вважає, що приватний нотаріус Авдієнко О. В. порушила вимоги законодавства щодо: змісту виконавчих написів; отримання обсягу документів та інформації, необхідних для вчинення виконавчого напису; строку, встановленого Законом України «Про нотаріат», для вчинення виконавчого напису, оскільки вчинила спірні написи про стягнення заборгованості, з дня виникнення права вимоги за якою минуло більше одного року; безспірності заборгованості, яка є предметом вирішення господарських справ № 911/2798/16, № 910/5810/17; з`ясування наявності заборгованості на момент вчинення спірних виконавчих написів, оскільки для стягнення цієї заборгованості банк уже вчиняв виконавчі написи.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      7. 04 листопада 2014 року між ПАТ «Ощадбанк» та ТОВ «ТЛК «Арктика» як позичальником укладено кредитний договір № 876/31/1 (далі - Кредитний договір), до якого в подальшому сторонами вносилися зміни згідно з додатковими договорами № 1 від 29 грудня 2014 року, № 2 від 20 квітня 2015 року, № 3 від 03 серпня 2015 року. Відповідно до умов цього Кредитного договору банк надав позичальнику кредит у розмірі 100 000 000,00 грн, а позичальник зобов`язався повернути кредитні кошти та сплатити проценти й інші платежі за користування ними в порядку та на умовах, встановлених договором.
      8. У пункті 2.7 Кредитного договору вказано, що за користування кредитом позичальник зобов`язаний сплачувати банку відповідну плату (проценти) в порядку і розмірах, визначених цим договором. Проценти нараховуються банком за фіксованою процентною ставкою. Проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі процентної ставки в розмірі 21 % річних, яка може бути встановлена в іншому розмірі в порядку, визначеному цим договором (пункт 2.7.1). Нараховані за період з першого дня видачі кредиту або з першого числа звітного місяця по останнє число звітного місяця або по день повернення позичальником кредиту (або його частини) проценти (з урахуванням положень пункту 2.7.4 цього договору) повинні бути сплачені позичальником не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, а в разі дострокового погашення кредиту - одночасно з погашенням кредиту (пункт 2.7.3 Кредитного договору). У випадку порушення зобов`язань позичальника, встановлених пунктами 5.3.6 та 5.3.14 цього договору, банк встановлює процентну ставку в розмірі 23 % річних, починаючи з першого дня місяця, що слідує за місяцем, в якому відбулось порушення зобов`язань позичальника, та закінчуючи останнім днем місяця, в якому таке зобов`язання буде виконане / дотримане (пункт 2.7.4).
      9. Згідно з пунктом 5.3.2 Кредитного договору позичальник зобов`язаний точно в строки, обумовлені цим договором, погашати кредит та сплачувати плату (проценти) за користування кредитом, а у випадку неналежного виконання взятих на себе зобов`язань за цим договором на першу вимогу банку сплатити штрафні санкції, як це передбачено в договорі, а також у повному обсязі всі інші платежі та відшкодувати завдані збитки.
      10. Положеннями пункту 3.3.1 Кредитного договору встановлено, що банк має право у випадку, якщо будуть мати місце будь-які або всі можливі випадки невиконання позичальником та/або майновим поручителем / поручителем взятих на себе обов`язків та недотримання умов, передбачених цим договором та/або документами забезпечення, вимагати негайного повернення суми кредиту та всієї суми нарахованих процентів за користування кредитом (разом з будь-якими іншими нарахованими сумами або сумами, що підлягають до сплати за цим договором), в тому числі, але не виключно, якщо позичальник вчасно не сплатив суму кредиту, її частину або проценти за користування кредитом або будь-які інші суми, які підлягають сплаті за цим договором.
      11. Відповідно до пункту 3.3.2 Кредитного договору після отримання позичальником від банку листа з повідомленням про вручення щодо відкликання кредиту позичальник зобов`язаний не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення такого листа здійснити повне погашення кредиту (включаючи основну суму боргу, нараховані та несплачені проценти за користування кредитом та інші платежі, що підлягають сплаті позичальником на користь банку відповідно до умов цього договору).
      12. За умовами пункту 4.1.1 Кредитного договору виконання позичальником зобов`язання за цим договором забезпечується іпотекою нерухомості - рибного ярмарку та комплексу по зберіганню, виробництву продуктів харчування для Товариства з обмеженою відповідальністю «Логістик центр «Скандинавія» (далі - ТОВ «ЛЦ «Скандинавія») загальною площею 20 908 кв. м, що знаходиться за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, та двох земельних ділянок з кадастровими номерами 3222486200:04:001:0001 та 3222486200:04:001:0002, площею по 2,5 га кожна, що надається в іпотеку ТОВ «ТЛК «Арктика».
      13. 04 листопада 2014 року між ПАТ «Ощадбанк» (іпотекодержатель) та ТОВ «ТЛК «Арктика» (іпотекодавець) укладено іпотечний договір № 876/31/1-3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 2041 (далі - Іпотечний договір).
      14. Відповідно до умов Іпотечного договору іпотекодавець у забезпечення виконання взятих на себе зобов`язань згідно з Кредитним договором передав в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно, а саме: рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «ЛЦ «Скандинавія», що знаходиться за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, розташований на двох земельних ділянках з кадастровими номерами 3222486200:04:001:0001 та 3222486200:04:001:0002, які також передані в іпотеку.
      15. Згідно з пунктом 1.4 Іпотечного договору за взаємною згодою сторін вартість предмету іпотеки становить 299 918 000,00 грн.
      16. Відповідно до пункту 6.1 Іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у випадках, передбачених цим договором та законодавством, у тому числі в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов зобов`язання (повністю або частково), зокрема, але не виключно, якщо в строки, встановлені Кредитним договором, іпотекодавець не поверне (повністю або частково) іпотекодержателю суму кредиту, та/або не сплатить процентів за користування кредитом, та/або не сплатить комісії та/або іншої заборгованості, платежів, неустойки (пені, штрафів), що передбачені та/або випливають із зобов`язання, у тому числі у випадку одноразового прострочення будь-якого зобов`язання, що складає зобов`язання, а також в інших випадках, передбачених Кредитним договором, а так само у випадках, якщо будь-яка з гарантій / запевнень або будь-який документ, надані іпотекодавцем у відповідності з цим договором, виявляться (стануть) недійсними.
      При настанні зазначених у першому абзаці цього пункту договору випадків іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення зобов`язання та/або зобов`язань, передбачених Кредитним договором, у строк, що не перевищує 30 календарних днів, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом зазначеного 30-денного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, банк вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання або вчинення виконавчого напису відповідно до умов цього договору.
      17. Листом від 10 березня 2016 року № 55/2-06/340-2042 банк звернувся до позичальника / іпотекодавця з вимогою про дострокове повернення кредиту, у якому вказав, що внаслідок невиконання ТОВ «ТЛК «Арктика» передбаченого пунктом 5.3.2 Кредитного договору обов`язку своєчасно, у визначені договором строки сплачувати плату за користування кредитом утворилась прострочена заборгованість, яка станом на 09 березня 2016 року становить 113 059 309,41 грн та складається з: 93 333 334,34 грн строкової заборгованості за кредитом; 4 166 666,66 грн простроченої заборгованості за кредитом; 3 577 529,19 грн строкової заборгованості за процентами; 9 952 330,43 грн простроченої заборгованості за процентами; 1 342 326,62 грн пені; 90 219,61 грн - 3 % річних; 147 026,56 грн інфляційних втрат; 449 877,00 грн штрафу за порушення умов Іпотечного договору. В порядку, визначеному пунктом 3.3 Кредитного договору, АТ «Ощадбанк» повідомило ТОВ «ТЛК «Арктика» про відкликання кредиту та вимагало не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення цієї вимоги здійснити повне погашення кредиту, включаючи основну суму боргу, нараховані та неоплачені проценти за користування кредитом та інші платежі, що підлягають сплаті позичальником на користь банку відповідно до умов Кредитного та Іпотечного договорів на загальну суму 113 059 309,41 грн, а також проценти, комісії, штрафні санкції, які будуть донараховані на дату погашення заборгованості відповідно до умов Кредитного договору.
      18. 24 травня 2016 року банк звернувся до позичальника з листом № 31/4-12/298-5139, у якому зазначав, що станом на 23 травня 2016 року заборгованість ТОВ «ТЛК «Арктика» перед АТ «Ощадбанк» складає 114 367 359,62 грн, у тому числі: 97 500 000,00 грн - прострочений кредит; 16 867 359,62 грн - прострочені проценти, нараховані за серпень 2015 року - квітень 2016 року (зі строками сплати: 10 вересня, 09 жовтня, 10 листопада, 10 грудня 2015 року, 11 січня, 10 лютого, 10 березня, 11 квітня та 10 травня 2016 року), у тому числі нараховані за квітень 2016 року у сумі 1 838 114,75 грн. Банк просив позичальника здійснити погашення заборгованості за кредитом та процентами. Зазначений лист був отриманий ТОВ «ТЛК «Арктика» 31 травня 2016 року.
      19. Заявами № 55/2-09/804/10465/2017-00/вих та № 55/2-09/805/10466/2017-00/вих від 22 травня 2017 року АТ «Ощадбанк» звернулось до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. з проханням вчинити виконавчі написи на Кредитному договорі, за якими стягнути з позичальника на користь банку основну суму заборгованості (тіло кредиту) у розмірі 97 500 000,00 грн та заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року (включно) в розмірі 22 313 873,24 грн.
      20. 22 травня 2017 року приватним нотаріусом Авдієнко О. В. вчинений виконавчий напис № 779, відповідно до якого запропоновано стягнути з ТОВ «ТЛК «Арктика» на користь ПАТ «Ощадбанк» не виплачені в строк на підставі Кредитного договору грошові кошти, а саме: основну суму заборгованості (тіло кредиту) у розмірі 97 500 000,00 грн та витрати, понесені банком за вчинення виконавчого напису, - 120 000,00 грн. Визначено строк, за який провадиться стягнення, - з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року.
      21. 22 травня 2017 року приватним нотаріусом Авдієнко О. В. вчинений виконавчий напис № 780, відповідно до якого запропоновано стягнути з ТОВ «ТЛК «Арктика» на користь ПАТ «Ощадбанк» не виплачені в строк на підставі Кредитного договору грошові кошти, а саме: заборгованість за процентами за користування кредитом у розмірі 22 313 873,24 грн та витрати, понесені банком за вчинення виконавчого напису, - 85 000,00 грн. Визначено строк за який провадиться стягнення, - з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року.
      22. 23 травня 2017 року Відділом примусового виконання рішень відкрито виконавчі провадження № 54007213 та № 54007317 з виконання виконавчих написів № 779 та № 780, які об`єднано у зведене виконавче провадження № 53999200.
      23. Крім того, в серпні 2016 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до ТОВ «ТЛК «Арктика» про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 137 670 517,14 грн, розрахованої станом на 07 липня 2016 року, що складається з: 97 500 000,00 грн простроченої заборгованості за кредитом; 20 534 859,62 грн заборгованості за процентами; 8 634 403,47 грн пені за несвоєчасну сплату основного боргу; 2 815 329,87 грн пені за несвоєчасну сплату процентів; 693 510,94 грн - 3 % річних за несвоєчасну сплату основного боргу; 219 376,37 грн - 3 % річних за несвоєчасну сплату процентів; 5 744 125,01 грн інфляційних втрат за несвоєчасну сплату основного боргу; 1 079 034,86 грн інфляційних втрат за несвоєчасну сплату процентів; 449 877,00 грн штрафу за порушення умов Іпотечного договору, та звернення стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором в рахунок погашення вказаної заборгованості. Ухвалою Господарського суду Київської області від 31 серпня 2016 року за цим позовом порушено провадження у справі № 911/2798/16. У вересні 2016 року банк подав заяву про збільшення розміру позовних вимог у справі № 911/2798/16, у якій вказував, що станом на 08 вересня 2016 року заборгованість ТОВ «ТЛК «Арктика» перед ПАТ «Ощадбанк» у загальному розмірі становила 145 080 487,50 грн.
      24. 27 березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим Олексієм Сергійовичем (далі - приватний нотаріус Малий О. С.) був вчинений виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 704 (далі - виконавчий напис № 704), відповідно до якого запропоновано в рахунок часткового погашення простроченої заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика» перед ПАТ «Ощадбанк» за основною сумою боргу за період з 15 березня 2016 року по 15 березня 2017 року за Кредитним договором у сумі 93 333 333,34 грн звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором (рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «ЛЦ «Скандинавія» та дві земельні ділянки, на яких розташований вказаний об`єкт нерухомості).
      25. 27 березня 2017 року приватним нотаріусом Малим О. С. був вчинений виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 705 (далі - виконавчий напис № 705), відповідно до якого запропоновано в рахунок часткового погашення простроченої заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика» перед ПАТ «Ощадбанк» за процентами та штрафними санкціями за період з 15 березня 2016 року по 15 березня 2017 року за Кредитним договором у сумі 60 779 032,54 грн, з яких: прострочена заборгованість за процентами - 23 994 249,95 грн; загальна сума штрафних санкцій - 36 297 282,59 грн (з них: загальна сума пені - 20 046 605,78 грн; загальна сума 3% річних - 3 415 480,22 грн; загальна сума інфляційних втрат - 12 835 196,59 грн; сума штрафу за порушення пункту 7.2.6 Кредитного договору - 487 500,00 грн), звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором.
      26. 07 квітня 2017 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «ТЛК «Арктика» про стягнення 29 830 131,61 грн заборгованості за Кредитним договором, за яким ухвалою Господарського суду Київської області від 10 квітня 2017 року було порушено провадження у справі № 910/5810/17.
      27. 23 травня 2017 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень видано акт № 53999200/24 про реалізацію предмета іпотеки, у якому зазначено, що під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № 53999200, до складу якого входить:
      - виконавче провадження № 53731207 з виконання виконавчого напису № 705;
      - виконавче провадження № 53995297 з виконання виконавчого напису № 704;
      - виконавче провадження № 54007317 з виконання виконавчого напису № 780;
      - виконавче провадження № 54007213 з виконання виконавчого напису № 779,
      предмет іпотеки за Іпотечним договором не було реалізовано, оскільки електронні торги не відбулися у зв`язку з відсутністю допущених учасників торгів. ПАТ «Ощадбанк» звернулося із заявою про придбання предмета іпотеки шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна. Ціна майна, яка підлягає заліку забезпечених вимог, складає 172 653 000,00 грн (стартова ціна лота № 212585). Цей акт є підставою для подальшого оформлення покупцем права власності на спірне майно.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      28. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року позов ТОВ «ТЛК «Арктика» задоволено повністю. Визнано спірні виконавчі написи такими, що не підлягають виконанню.
      29. Вказане рішення суд першої інстанції мотивував так:
      - Кредитний договір, який у цьому випадку не було нотаріально посвідчено, не може відноситися до документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів у розумінні положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», адже на момент звернення банку до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. для вчинення виконавчих написів про стягнення відповідної заборгованості з ТОВ «ТЛК «Арктика» (22 травня 2017 року) діяв Перелік документів у редакції постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, в якому вже не існувало чинних положень, які б передбачали можливість вчинення таких дій на укладеному в простій письмові формі договорі;
      -виконавчий напис може бути вчинено за відсутності спору між сторонами щодо заборгованості, в іншому випадку спір підлягає вирішенню судом. Однак у цьому випадку має місце не лише існування невирішених судових спорів на момент вчинення виконавчих написів № 779 та № 780 щодо стягнення спірної заборгованості, а й відсутність у цілому прозорості вимог кредитора до боржника, яка б надавала можливість визначити зміст, умови виконання та дійсний розмір спірних зобов`язань;
      -банком, внаслідок порушення ТОВ «ТЛК «Арктика» взятих на себе зобов`язань, було реалізовано закріплені в Кредитному договорі права та заявлено вимогу про дострокове повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплату процентів, належних йому відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та пені за порушення умов такого договору, нарахованих станом на 09 березня 2016 року. Таким чином, правові підстави для нарахування банком процентів за користування кредитом згідно з Кредитним договором після 13 квітня 2016 року (дата спливу двадцятиденного строку з моменту отримання боржником листа банку від 10 березня 2016 року № 55/2-06/340-2042) відсутні, а відтак і відсутня можливість вчинення виконавчого напису щодо стягнення процентів за користування кредитом, нарахованих у період з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року, у розмірі 22 313 873,24 грн.
      30. Доводи позивача про вчинення спірних виконавчих написів із порушенням установленого законодавством річного строку суд першої інстанції відхилив, пославшись на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17.
      31. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення - про відмову в позові.
      32. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що:
      -ПАТ «Ощадбанк» при зверненні до нотаріуса було надано всі необхідні документи, що підтверджують безспірність вимог останнього, зокрема: оригінал Кредитного договору (з додатками та додатковими угодами); розрахунок заборгованості станом на 22 травня 2017 року; виписка з рахунку ТОВ «ТЛК «Арктика»; довідка про непогашення заборгованості; платіжне доручення № 1 від 05 листопада 2014 року; копія повідомлення про необхідність погашення заборгованості вих. № 31/4-12/298-5139 (з доказом отримання); копія довіреності на особу, яка підписала дану заяву, та особу, яка засвідчила копії документів. Вчиняючи виконавчі написи № 779, № 780 від 22 травня 2017 року, приватний нотаріус Авдієнко О. В. обґрунтовано керувалася пунктом 2 Переліку документів. При цьому посилання суду першої інстанції на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, якою визнано нечинною постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (далі - постанова № 662) в частині можливості вчинення виконавчих написів на кредитних договорах, є помилковим, оскільки ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 зупинено до закінчення касаційного розгляду;
      -загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17);
      -наявність судових спорів між сторонами у справах № 911/2798/16 та № 910/5810/17 не може свідчити на користь того, що заборгованість стосовно предмета стягнення за виконавчими написами № 779 та № 780 не є безспірною. Крім того, судовими рішеннями, які набрали законної сили, провадження у справі № 911/2798/16 за первісним позовом припинено за відсутністю предмета спору, у задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору відмовлено;
      -вчинення приватним нотаріусом Малим О. С. 27 березня 2017 року виконавчих написів № 704 та № 705 не може свідчити про відсутність боргу на момент вчинення спірних виконавчих написів № 779 та № 780 та про подвійне стягнення з боржника, оскільки станом на час звернення ПАТ «Ощадбанк»до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. (22 травня 2017 року) для вчинення виконавчих написів про стягнення суми заборгованості (тіло кредиту) у розмірі 97 500 000,00 грн та процентів за користування кредитом у розмірі 22 313 873,24 грн борг ТОВ «ТЛК «Арктика» перед банком не був погашений, тобто існувало право банку на звернення до нотаріуса для захисту своїх майнових прав шляхом вчинення вказаних виконавчих написів. Крім того, виконавчі написи № 704, № 705, № 779, № 780 були зведені в одне виконавче провадження та реалізовані за рахунок предмета іпотеки відповідно до акта № 53999200/24 державного виконання про реалізацію предмета іпотеки від 23 травня 2017 року;
      -сторони в Кредитному договорі встановили, що договір діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань, а саме повного погашення заборгованості за цим договором, що спростовує твердження позивача про те, що стягнені за виконавчими написами проценти за користування кредитом були нараховані після припинення строку дії Кредитного договору;
      -позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості перед кредитором за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваних виконавчих написів була іншою, ніж та, яка запропонована в них до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, а отже, на момент вчинення виконавчих написів були наявні документи на підтвердження безспірності вимог кредитора.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      33. 01 липня 2020 року ТОВ «ТЛК «Арктика» звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року, в якій просить її скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року залишити в силі.
      34. Ухвалою від 20 липня 2020 року Касаційний господарський суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      35. Ухвалою Касаційного господарського суду від 26 січня 2021 року справу № 910/10374/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених частинами четвертою, п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме у зв`язку із необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду, та у зв`язку із наявністю виключної правової проблеми.
      36. У зазначеній ухвалі Касаційний господарський суд послався на необхідність відступити від висновків, викладених у раніше ухвалених постановах Великої Палати Верховного Суду:
      - від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) щодо строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, встановленого частиною першою статті 88 Закону України «Про нотаріат» (у первинній редакції). Колегія суддів посилається на позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні № 7-р(I)/2020, про те, що положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання унеможливлює довільне його трактування;
      - від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) про те, що наявність у суді іншого позову кредитора до боржника чи боржника до стягувача по суті є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
      37. Також Касаційний господарський суд вважає, що справа № 910/10374/17 містить виключну правову проблему щодо застосування статті 88 Закону України «Про нотаріат» у частині строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису з огляду на наявність суперечностей у висновках Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3006/17 та висновках Конституційного Суду України у справі № 3-239/2019(5444/19).
      38. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      39. Велика Палата Верховного Суду погодилась з Касаційним господарським судом у тому, що справа містить виключну правову проблему, тому ухвалою від 02 березня 2021 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      40. Згідно з касаційною скаргою підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду ТОВ «ТЛК «Арктика» визначило пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неправильне застосування судом норм матеріального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
      41. Зокрема, скаржник вказує, що, вчиняючи виконавчі написи № 779 та № 780, приватний нотаріус Авдієнко О. В. керувалася положеннями пункту 2 Переліку документів у редакції зі змінами, внесеними постановою № 662. Однак постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, постанову № 662 визнано незаконною та нечинною. Оскільки спірні виконавчі написи, вчинені нотаріусом після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, а укладений між банком та позивачем кредитний договір не був посвідчений нотаріально, наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірності заборгованості боржника.
      42. Натомість протилежний висновок суду апеляційної інстанції стосовно правомірності дій приватного нотаріуса Авдієнко О. В. зроблений з порушенням статті 129-1 Конституції України, неправильним застосуванням положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», Переліку документів та без врахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, від 29 січня 2019 року у справі № 910/13233/17 та від 30 жовтня 2019 року № 644/6221/16-ц.
      43. Висновок апеляційного суду про те, що матеріалами справи підтверджено факт безспірності заборгованості, запропонованої до стягнення виконавчими написами № 779 та № 780, здійснений внаслідок неправильного застосування приписів статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та висновків Великої Палати Верховного Суду стосовно порядку та повноти вирішення спорів про визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню, викладених у постановах від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц. Суд неправомірно знехтував таким критерієм оцінки, як необхідність перевірки доводів боржника в повному обсязі.
      44. Висновок суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованого нарахування банком процентів після припинення строку дії Кредитного договору (які запропоновані до стягнення виконавчим написом № 780) не відповідає дійсним обставинам спірних правовідносин та суперечить правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, що в свою чергу зумовило прийняття оскаржуваної постанови з неправильним застосуванням приписів статті 89 Закону України «Про нотаріат», пунктів 1-4 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій, адже спірний виконавчий напис було вчинено щодо заборгованості, якої не існувало.
      45. У доповненнях до касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» зазначило, що АТ «Ощадбанк» звернулося до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. з пропуском визначеного статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строку, а тому вчинений останньою виконавчий напис № 799 стосовно стягнення основної суми заборгованості (тіло кредиту) за Кредитним договором у розмірі 97 500 000,00 грн не відповідає наведеній нормі Закону, що є самостійною підставою для визнання його таким, що не підлягає виконанню.
      46. Скаржник звертає увагу на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)/2020 у справі № 3-239/2019(5444/19) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», у зв`язку із чим існує необхідність відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, стосовно дискримінаційного змісту положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» у контексті визначення різних строків для юридичної особи - кредитора та фізичної особи - кредитора і визначення у зв`язку із цим, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      47. У судовому засіданні представник позивача підтримав аргументи, зазначені в касаційній скарзі та доповненнях до неї.
      Позиція відповідача
      48. У відзиві на касаційну скаргу АТ «Ощадбанк» зазначає, що рішення суду першої інстанції у цій справі правомірно скасовано апеляційним судом, оскільки воно було ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та грубими процесуальними порушеннями, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року.
      49. Відповідач звертає увагу на те, що суди здійснили вихід за межі позовних вимог. Так, ТОВ «ТЛК «Арктика» у заяві про вступ у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, підставами свого позову визначило порушення норм чинного законодавства щодо безспірності вимог, змісту виконавчих написів, отримання нотаріусом необхідного обсягу документів та інформації, а також сплив річного строку від дня виникнення права вимоги. Натомість суд першої інстанції задовольнив позов ТОВ «ТЛК «Арктика» з підстав, які цим товариством не заявлялися, а саме у зв`язку з визнанням постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 нечинною постанови № 662 та неправомірним нарахуванням процентів за Кредитним договором.
      50. При цьому АТ «Ощадбанк» вказує, що виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 про визнання протиправною і скасування постанови № 662 було зупинено ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року до закінчення касаційного розгляду, отже, судом касаційної інстанції було визначено момент втрати чинності актом суб`єкта владних повноважень (у разі задоволення касаційних скарг) моментом закінчення касаційного провадження. Водночас касаційний розгляд закінчено 01 листопада 2017 року, тобто уже після вчинення спірних виконавчих написів.
      51. Відповідач стверджує, що подані АТ «Ощадбанк» приватному нотаріусу Авдієнко О. В. документи відповідали положенням Порядку вчинення нотаріальних дій, Переліку документів та належним чином підтверджували безспірність заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика». З посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц відповідач зазначає, що наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості. Крім того, станом на момент вчинення виконавчих написів (22 травня 2017 року) існувало рішення суду, що набрало законної сили (рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2016 року у справі № 204/2735/16-ц за позовом AT «Ощадбанк» до ОСОБА_1 , третя особа - ТОВ «ТЛК «Арктика», про стягнення заборгованості за Кредитним договором), яким встановлено, що загальна сума заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика» перед AT «Ощадбанк» станом на 01 квітня 2016 року становить 115 258 169,36 грн (у тому числі тіло кредиту 97 500 000,00 грн), відтак заборгованість, стягнута за виконавчими написами № 799 та № 780, у будь-якому випадку є безспірною, адже її розмір було встановлено судовим рішенням.
      52. Також АТ «Ощадбанк» вважає правомірним нарахування ТОВ «ТЛК «Арктика» процентів, які відповідно до п. 2.7.4 Кредитного договору з 01 листопада 2015 року розраховувались за підвищеною процентною ставкою у зв`язку з невиконанням зобов`язань позичальником, а тому охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України. Обґрунтованість нарахування процентів за користування кредитом у подібному випадку підтверджена висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 04 лютого 2020 року № 912/1120/16.
      53. З урахуванням змісту та висновків Рішення Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)/2020 відповідач стверджує про відсутність підстав вважати, що Велика Палата Верховного Суду витлумачила приписи статті 88 Закону України «Про нотаріат» у спосіб, що не відповідає Конституції України. Крім того зазначає, що після набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституційний Суд України не розглядає питань щодо офіційного тлумачення законів України, тоді як висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права (частина п`ята статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), а суди при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин мають враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (стаття 236 ГПК України).
      54. На переконання відповідача, спір вирішено за відсутності позивача, що не передбачено господарським процесуальним законом. Зокрема, ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 травня 2019 року позовну заяву компанії «Clifford alliance LP» до ПАТ «Ощадбанк» про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню, у цій справі залишено без розгляду, чим було закінчено розгляд спору між позивачем та відповідачем, що процесуально унеможливлює розгляд заяви із самостійними вимогами на предмет спору.
      55. Крім того, відповідач вважає, що як первісний позов компанії «Clifford alliance LP», так і заява ТОВ «ТЛК «Арктика» про вступ у справу як третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору були прийняті до розгляду судом першої інстанції з істотними процесуальними порушеннями.
      56. У судовому засіданні представник відповідача підтримав зазначені у відзиві заперечення на касаційну скаргу.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо вирішення виключної правової проблеми у застосуванні норм, викладених у статті 88 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час прийняття)
      57. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      58. Главою 14 «Вчинення виконавчих написів» Закону України «Про нотаріат» визначений порядок вчинення виконавчих написів. Зокрема, норми статті 88 цього Закону (тут і далі - у первинній редакції) встановлюють, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      59. Аналогічні положення містяться у пунктах 3.1, 3.3 глави 16 «Вчинення виконавчих написів» розділу ІІ «Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій» Порядку вчинення нотаріальних дій.
      60. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 зробила такий висновок про застосування вказаної норми права: «Строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат», безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більше трьох років з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб`єктного складу сторін у правовідносинах, тобто цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку» (пункт 80 вказаної постанови).
      61. Обґрунтовуючи наведений правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого:
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті. Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки (пункти 33-35 постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17).
      Стаття 88 Закону «Про нотаріат» містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього Закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою (пункт 36 постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17).
      62. З наведеного вбачається, що Велика Палата Верховного Суду в указаній справі застосувала норми частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» разом з нормами частини другої цієї ж статті, яка встановлює, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      63. За змістом зазначеної постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, здійснюючи тлумачення частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що строк вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду.
      64. Оскільки після внесення 11 липня 1995 року змін до статті 71 ЦК УРСР, а також після вступу у дію норми статті 257 ЦК України у 2004 році законом був встановлений інший строк (позовної) давності для захисту права за позовами юридичних осіб (строк був змінений з одного на три роки), Велика Палата Верховного Суду, застосувавши частину другу статті 88 Закону України «Про нотаріат», дійшла висновку, що строк вчинення виконавчого напису у відносинах між юридичними особами також змінився на три роки.
      65. У справі № 3-239/2019(54444/19) Конституційний Суд України розглядав конституційну скаргу ТОВ «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) саме положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат».
      66. У Рішенні від 01 липня 2020 року № 7-р(I)/2020 Конституційний Суд України визнав положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» такими, що відповідають Конституції України. При цьому Конституційний Суд України виходив з такого змісту частини першої статті 88 цього Закону: «Відповідно до частини першої статті 88 Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Із дослідження наведених положень Закону вбачається, що строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом є відмінними залежно від кола учасників правовідносин: у відносинах між юридичними особами строк скорочений порівняно зі строком, який застосовується у відносинах між фізичними особами. Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання діяльності нотаріату в частині визначення строків, у межах яких нотаріус може вчинити виконавчий напис, законодавець запровадив чітку їх диференціацію залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин. Наведене дає підстави стверджувати, що передбачене оспорюваними положеннями Закону регулювання є реалізацією Верховною Радою України виключних повноважень визначати організацію і діяльність, у тому числі нотаріату, як це встановлено в пункті 14 частини першої статті 92 Конституції України. Конституційний Суд України вважає, що положення частини першої статті 88 Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності».
      67. Отже, Конституційний Суд України розглянув питання конституційності саме частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат». При цьому, Конституційний Суд України не тлумачив частину другу статті 88 Закону України «Про нотаріат» та статтю 257 ЦК України щодо прирівнювання строку вчинення виконавчого напису нотаріуса та строку позовної давності для звернення до суду, а також зміну такого строку для юридичних осіб з одного до трьох років.
      68. З наведеного вбачається, що висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування у відносинах між юридичними особами норм частин першої, другої статті 88 Закону України «Про нотаріат» у системному зв`язку з нормою статті 257 ЦК України та висновок Конституційного Суду України щодо тлумачення змісту саме частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» не суперечать один одному та не виключають один одного.
      69. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на таке. Будь-яке правозастосування є неможливим без тлумачення законодавства, бо тлумаченням законодавства є з'ясування його змісту. Водночас тлумачення законів України, яке здійснюється Конституційним Судом України в мотивувальній частині рішення, не є офіційним нормативним (загальнообов`язковим), оскільки відповідно до пункту 2 статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення тільки Конституції України.
      70. Велика Палата Верховного Суду погоджується, що зміст частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Проте при визначенні строку, в межах якого вчиняється виконавчий напис, мають застосовуватись також норми частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат» та статті 257 ЦК України, які встановлюють трирічний строк для таких вимог.
      71. Слід зауважити, що Законом України від 14 липня 2020 року № 775-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо усунення законодавчих колізій та прогалин» законодавець вніс зміни до статті 88 Закону України «Про нотаріат», якими визначив єдиний строк у три роки, в межах якого вчиняється виконавчий напис, незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, чим усунув колізії у цій нормі.
      72. Це також підтверджує спрямованість волі законодавця (як на час прийняття Закону України «Про нотаріат» у 1993 році, так і на час внесення до нього змін у 2020 році) на встановлення однакових строків для вчинення виконавчого напису нотаріуса або звернення до суду за захистом порушених прав.
      73. Ураховуючи вищевикладене, вирішуючи виключну правову проблему, Велика Палата Верховного Суду підтверджує висновок, викладений у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, що норми частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час вчинення спірних виконавчих написів) слід застосовувати разом з нормами частини другої статті 88 цього Закону та статті 257 ЦК України, які передбачають трирічний строк від дня виникнення права вимоги, в межах якого вчиняється виконавчий напис.
      74. Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що листом від 10 березня 2016 року № 55/2-06/340-2042 АТ «Ощадбанк» звернулося до ТОВ «ТЛК «Арктика» з вимогою про дострокове повернення кредиту, а також сплату нарахованих процентів, пені, 3 % річних, інфляційних втрат та штрафних санкцій. У цьому листі банк повідомив позичальника про відкликання кредиту та вимагав не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення цієї вимоги здійснити повне погашення нарахованих сум. Сторонами не заперечується, що визначений банком строк сплив 13 квітня 2016 року.
      75. Спірні виконавчі написи № 779 та № 780 були вчинені приватним нотаріусом Авдієнко О. В. 22 травня 2017 року.
      76. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що виконавчі написи нотаріуса вчинені в межах визначеного законом строку.
      Щодо втрати чинності постановою № 662 (в частині)
      77. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      78. Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      79. Постановою № 662 Перелік документів доповнено після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:
      «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин
      2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями.
      Для одержання виконавчого напису додаються:
      а) оригінал кредитного договору;
      б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості».
      80. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 постанову № 662 визнано незаконною та нечинною в частині, зокрема, доповнення Переліку документів розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин».
      81. Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року зупинено до закінчення касаційного розгляду.
      82. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 залишено без змін.
      83. Таким чином, оскільки у судовому порядку постанову № 662 визнано незаконною та нечинною у вказаній вище частині, кредитний договір, який не є нотаріально посвідченим, не входить до переліку документів, за якими може бути здійснено стягнення заборгованості у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      84. Відповідно до частин восьмої, одинадцятої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині. Резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
      85. У частині п`ятій статті 254 КАС України зазначено, що постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, -через п`ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.
      86. Постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України (стаття 255 КАС України).
      87. Судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті ж наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт. Отже, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Таким чином, постанова № 662, якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10 грудня 2014 року, втратила чинність (у частині) 22 лютого 2017 року з набранням законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від у справі № 826/20084/14.
      88. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що виконання судового рішення про присудження полягає у вчиненні певних дій або в утриманні від певних дій, передбачених судовим рішенням. Наприклад, за судовим рішення про стягнення коштів відповідач повинен сплатити позивачу відповідну суму; за рішенням про припинення дії, яка порушує право, відповідач повинен утриматись від відповідних дій тощо. Водночас інші судові рішення, зокрема рішення про визнання права, про зміну правовідношення, виконанню не підлягають, оскільки такі судові рішення безпосередньо створюють відповідний правовий ефект: призводять до усунення правової невизначеності, змінюють правовідношення.
      89. Безпосередній правовий ефект створює і судове рішення про визнання незаконним та нечинним нормативно-правового акта: такий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили судовим рішенням. Указане судове рішення не потребує його виконання.
      90. Резолютивна частина постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 в частині відображення результату вирішення позовних вимог містить висновки: 1) про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині; 2) про зобов`язання Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині. Отже, ухвали Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року, якими було передбачено зупинення виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду, стосувались лише зупинення виконання обов`язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови Київського апеляційного адміністративного суду.
      91. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідача щодо зупинення ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду (01 листопада 2017 року), оскільки зупинення виконання обов`язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови не впливає на набрання вказаною постановою законної сили та її дію в частині визнання незаконною та нечинною постанови № 662.
      92. Таким чином, вчиняючи 22 травня 2017 року виконавчі написи № 779 та № 780, приватний нотаріус Авдієнко О. В. неправомірно керувалася пунктом 2 Переліку документів у редакції постанови № 662, яка на той час уже була нечинною згідно з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, резолютивна частина якої була опублікована в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» від 21 березня 2017 року № 23.
      93. Подібна позиція наведена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, в якій, зокрема, суд зазначив: «Оскаржений виконавчий напис вчинений нотаріусом 27 березня 2017 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який був наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника».
      94. Зазначене вище дає підстави для визнання спірних виконавчих написів № 779 та № 780 такими, що не підлягають виконанню, у зв`язку із недотриманням приватним нотаріусом під час їх вчинення вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Переліку документів.
      95. Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      96. Враховуючи наявність підстав для задоволення касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» у зв`язку з неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції статті 87 Закону України «Про нотаріат», Переліку документів, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати правову оцінку іншим аргументам касаційної скарги.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      97. Частиною першою статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      98. Згідно зі статтею 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      99. З огляду на наведене касаційна скарга ТОВ «ТЛК «Арктика» підлягає задоволенню, постанова Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року має бути скасована, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року залишене без змін.
      Щодо судових витрат
      100. У зв'язку із задоволенням Великою Палатою Верховного Суду касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» відповідно до приписів статті 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» задовольнити.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року у справі № 910/10374/17 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 910/10374/17 залишити без змін.
      4. Стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (ідентифікаційний код 00032129, адреса: 01001, м. Київ, вул. Госпітальна, 12-Г) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (ідентифікаційний код 37075024, адреса: 04086, м. Київ, вул. О. Теліги, 41) 6 400,00 (шість тисяч чотириста) грн судового збору за подання касаційної скарги.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В
      . В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О
      . С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л
      . Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 100428590