Постанова ВП-ВС по господарську юрисдикцію спору щодо поновлення на посаді директора споживчого товариства

ANTIRAID · December 5, 2020

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 683/351/16-ц

Провадження № 14-113цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді -доповідача Ситнік О. М.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Спірідонової Т. В., Янчук Т. О.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Старокостянтинівського районного споживчого товариства (далі -Старокостянтинівське РСТ) про визнання незаконними та скасування постанов зборів споживчого товариства, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив: визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 02 лютого 2016 року про припинення його повноважень як голови правління споживчого товариства і звільнення з посади відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 02 лютого 2016 року та про призначення тимчасовим виконувачем обов`язків голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_2 ; поновити його на роботі з 02 лютого 2016 року; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що з вересня 2002 року позивач працював на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ. Постановою позачергових зборів уповноважених товариства від 02 лютого 2016 року припинено його повноваження як голови правління та звільнено із займаної посади за пунктом 5 статті 41 КЗпП України. Зазначену постанову вважав незаконною, оскільки вона винесена з порушенням трудового, корпоративного законодавства, а також Статуту товариства, оскільки його звільнено в період тимчасової непрацездатності. Крім того, не було дотримано порядку організації та проведення позачергових зборів уповноважених товариства.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

12 жовтня 2016 року рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області позов задоволено частково.

Визнано незаконною та скасовано постанову позачергових зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 02 лютого 2016 року в частині припинення повноважень голови правління споживчого товариства ОСОБА_1 і звільнення його з посади та в частині призначення тимчасовим виконувачем обов`язків голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_2 .

Поновлено ОСОБА_1 на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ з 02 лютого 2016 року. Стягнуто зі Старокостянтинівського РСТ на користь ОСОБА_1 71 875,00 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за місяць допущено до негайного виконання. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 звільнено з роботи з порушенням частини третьої статті 40 КЗпП України, а саме в період його тимчасової непрацездатності. Крім того, позачергові збори уповноважених скликалися з порушенням установленого законами України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року №1087-IV (далі - Закон №1087-IV), «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 року № 2265-XII (далі - Закон № 2265-XII) і Статутом Старокостянтинівського РСТ від 09 лютого 2007 року (далі - Статут Старокостянтинівського РСТ) порядку; рішення зборів ухвалено за участю осіб, які не є його членами та не мають права обирати голову правління споживчого товариства; призначення тимчасового виконувача обов`язків голови правління ОСОБА_2 відбулося без включення цього питання до порядку денного зборів та попереднього обговорення. У зв`язку з незаконним звільненням позивача суд поновив позивача на посаді голови правління товариства; стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодування моральної шкоди.

12 грудня 2016 року рішенням апеляційного суду Хмельницької області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове - про відмову в задоволенні позову.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що дії уповноважених представників щодо припинення повноважень голови правління Старокостянтинівського РСТ та призначення тимчасового виконувача обов`язків голови правління відповідають Статуту споживчого товариства та не порушують права ОСОБА_1 . Зокрема, позивач повідомлявся про призначення на

02 лютого 2016 року зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ, на початку яких він був присутній та мав можливість висунути на голосування свою кандидатуру. Суд апеляційної інстанції зазначив, що посилання позивача на незаконне звільнення в період його тимчасової непрацездатності не є підставою для задоволення позову, оскільки 08 лютого 2016 року постановою правління Старокостянтинівського РСТ внесено зміни до постанови позачергових зборів уповноважених від 02 лютого 2016 року, за якою днем звільнення ОСОБА_1 вважається 08 лютого 2016 року.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням статей 213, 309, 316 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, суд не врахував, що позивач 08 лютого 2016 року був непрацездатним, що підтверджено відповідними листами непрацездатності; за положеннями пунктів 19, 32 Статуту товариства його правління (виконавчий орган) не має повноважень щодо внесення змін у постанови (рішення) загальних зборів та зборів уповноважених, не наділяє таким правом виконавчий орган споживчого товариства і чинне законодавство. Апеляційний суд не застосував жодних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, не навів мотивів неврахування правових висновків та усталеної практики Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо застосування статей 40, 41, 235 КЗпП України. Крім того, позивач не знав про дату, час та порядок денний позачергових зборів уповноважених, тобто був позбавлений можливості реалізувати права, передбачені пунктами 14, 25 Статуту товариства. Суд також порушив норми статті 212 ЦПК України в частині оцінки доказів у їх сукупності.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу від Старокостянтинівського РСТ , у яких воно просило залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права.

Фактично припинення повноважень позивача як голови правління Старокостянтинівського РСТ та дострокове звільнення з посади відбулося на підставі статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 16 Закону №1087-IV, статті 14 Закону № 2265-XII, пункту 37 Статуту споживчого товариства. Зазначало, що припинення повноважень ОСОБА_1 як голови правління Старокостянтинівського РСТ відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності.

Суд першої інстанції безпідставно ототожнив виборну посаду члена виконавчого органу товариства з поняттям «працівник», яким за визначенням законодавства є фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Рух справи в суді касаційної інстанції

12 січня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі.

12 квітня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» та розпочав роботу Верховний Суд як суд касаційної інстанції в цивільних справах.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року справу передано до Верхового Суду.

29 липня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження у складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

18 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку.

29 квітня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено касаційне провадження у справі.

17 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що не можна погодитись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які розглянули справу за правилами цивільного судочинства, зазначивши, що на спірні правовідносини поширюються положення КЗпП України, оскільки, вдавшись до обговорення правомірності рішення загальних зборів споживчого товариства, суди вийшли за межі своєї компетенції.

З огляду на положення статті 221 КЗпП України, статей 1, 3 Закону України «Про споживчу кооперацію» державні органи не повинні втручатися у статутну діяльність об`єднань громадян при звільненні від виборної посади його членів, що відповідно до статуту відноситься до повноважень загальних зборів споживчого товариства та не може бути предметом розгляду в судовому порядку.

Зазначене відповідає висновкам щодо застосування норми права в подібних правовідносинах Верховного Суду України, висловленим у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), зокрема, що серед установлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та що оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку. У контексті обставин справи зміст спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/чи бездіяльності зборів уповноважених ГБК «Теремки-1», які за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядової організації і є питанням їхньої внутрішньої (статутної) діяльності. Таким чином, на такі спірні правовідносини компетенція суду згідно з вимогами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації.

Від цього правового висновку у встановленому цивільно-процесуальним законодавством порядку Велика Палата Верховного Суду не відступала.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що з огляду на наведене та статті 221 КЗпП України зазначений спір не підлягає розгляду в судовому порядку в жодній юрисдикції.

Проте у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18) в подібних правовідносинах, з подібними підставами позову Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 06 березня 2019 року зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису про відомості про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону України «Про кооперацію» з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством.

Тобто звернення позивача до суду з таким позовом фактично покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав позивача (про що він сам неодноразово зазначав), що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства; такий спір повинен вирішуватись у порядку господарського судочинства.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що основною ознакою трудових відносин є врегулювання процесу трудової діяльності та її організації нормами трудового законодавства. Разом із тим позивач перебував на виборній посаді, його діяльність регулювалася Статутом Старокостянтинівського РСТ, предметом позову в цій справі є оскарження ним рішення загальних зборів споживчого товариства, яке оформлене постановою позачергових зборів уповноважених споживчого товариства, на яких, зокрема, вирішено припинити його повноваження як голови правління споживчого товариства та звільнити з посади. Відтак, такий спір необхідно розглядати в судовому порядку.

З огляду на вказане Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав необхідним відступити від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16, про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, в судовому порядку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що є підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частинами третьою та четвертою статті 403 ЦПК України.

14 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій установили, що Старокостянтинівське РСТ діє на підставі Статуту зі змінами та доповненнями, затвердженого загальними зборами Старокостянтинівського РСТ від 09 лютого 2007 року, державна реєстрація змін до установчих документів проведена 02 березня 2007 року, номер запису 16641050003000011.

05 вересня 2002 року ОСОБА_1 обрано на посаду голови правління Старокостянтинівського РСТ, а 30 грудня 2013 року - переобрано на посаду голови правління строком на п`ять років на звітно-виборчих загальних зборах пайовиків та уповноважених.

У Старокостянтинівському РСТ обрано 27 уповноважених членів споживчого товариства (реєстраційний список уповноважених Старокостянтинівського РСТ).

04 січня 2016 року 13 уповноважених РСТ звернулись із вимогою до правління Старокостянтинівського РСТ про скликання позачергових загальних зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ з розгляду питань діяльності Старокостянтинівського РСТ, а саме: порушення вимог чинного законодавства, Статуту, збереження майна і грошових коштів; допущення безгосподарності; застосування дисциплінарних стягнень до осіб, які займають виборні посади за неналежне виконання службових обов`язків.

26 січня 2016 року на засіданні ініціативної групи та уповноважених Старокостянтинівського РСТ 10 уповноважених цього товариства вирішили: скликати позачергові збори уповноважених пайовиків 02 лютого 2016 року о 10 годині в залі адміністративної будівлі Старокостянтинівського РСТ за адресою: м. Старокостянтинів, вул. Грушевського, 22; затвердили порядок денний позачергових зборів уповноважених: про роботу голови правління Старокостянтинівського РСТ та різне; запросили на позачергові збори уповноважених колишніх працівників системи РСР, пайовиків, представників міської ради, районної ради, представників прокуратури, поліції, інших посадових осіб (протокол засідання ініціативної групи та уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 26 січня 2016 року).

02 лютого 2016 року постановою позачергових зборів Старокостянтинівського РСТ припинено повноваження голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_1 та звільнено його із займаної посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України з 02 лютого 2016 року; призначено тимчасово виконуючим обов`язки голови правління Старокостянтинівського РСТ терміном на 3 місяці ОСОБА_2 з 02 лютого 2016 року.

08 лютого 2016 року постановою правління Старокостянтинівського РСТ внесено зміни до постанови зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ щодо дати звільнення ОСОБА_1 на 08 лютого 2016 року у зв`язку з його тимчасовою непрацездатністю 02 лютого 2016 року.

При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах вказаного спору, визначити його предметну юрисдикцію та переглянути рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 за позовом до Державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Менської районної державної адміністрації Чернігівської області з приводу визнання протиправною реєстраційної дії щодо зміни керівника Березнянського споживчого товариства та скасування запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Позивач вважав такі дії протиправними, оскільки, незважаючи на рішення загальних зборів членів Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року про обрання голови правління, постановою Менської районної споживчої спілки від 15 липня 2016 року вирішено дію всіх рішень, прийнятих на зборах Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року, призупинити до вирішення всіх питань у суді та до проведення звітно-виборчих зборів членів Березнянського споживчого товариства призначити позивача виконуючим обов`язки голови правління Березнянського споживчого товариства з 15 липня 2016 року.

Закриваючи провадження у справі, Касаційний адміністративний суд зазначив, що з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року та ухвалені ним рішення. Скликання зборів та прийняття ними рішень спричинили відповідно до частини першої статті 15 Закону №1087-IV виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та Березнянським споживчим товариством. Тобто звернення позивача до суду покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав. Суд вважав, що цей спір, відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) необхідно вирішувати в порядку господарського судочинства.

У правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), зазначено: «У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Проте серед встановлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку».

Касаційний цивільний суд вважав, що висновок Верховного Суду України щодо відсутності в судів юрисдикції розглядати вказану категорію спорів є обґрунтованим і поставив під сумнів висновок Касаційного адміністративного суду щодо можливості розгляду спору в суді будь-якої юрисдикції.

Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду вказаної категорії спорів у судах загальної юрисдикції.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність

(пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди в доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

У пункті 52 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення від 01 березня 2002 року у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У статті 124 Конституції України в редакції на час звернення позивача до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).

У Конституції України в редакції на час звернення з цим позовом до суду визначено, що у разі необхідності врегулювання спору у будь-яких правовідносинах між будь-якими особами він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності.

Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.

Разом із тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.

Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.

Можна зробити висновок, що на час звернення позивача до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, у яких якщо їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано, то обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, що визначено в Конституції України та розтлумачено в Рішенні Конституційного Суду України, яке є обов`язковим до виконання.

Вказане рішення зборів зачіпає як права конкретної особи щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою і як членом, і як керівником такої юридичної особи, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю кооперативу.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, висловленого в рішенні від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду.

У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року встановлено, що на відносини щодо оскарження дій чи бездіяльності зборів уповноважених гаражно-будівельного кооперативу компетенція суду, згідно вимог статті 16 ЦК України, не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації.

Така позиція суду встановлює, що внутрішньостатутна діяльність юридичної особи не охоплюється поняттям «правові відносини», а отже, спір щодо такої діяльності не є юридичним. Поняття «внутрішньостатутна діяльність» не використовується законодавством про кооперацію, при цьому йдеться про статутну мету або статутну діяльність. Така діяльність може стосуватися суб`єктивних прав та обов`язків особи (сплата членських внесків, управління юридичною особою тощо) і, загалом, такі відносини є корпоративними. Більш того, у правовій доктрині залежно від мети створення юридичної особи вже виділяють корпоративні спори, що виникають між учасниками юридичної особи та юридичною особою, створеною без мети отримання прибутку (саморегулівні організації, споживчі, обслуговуючі кооперативи, кредитні союзи).

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом їх свободи, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Lovric v. Croatia», пункт 71), при цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «Tebieti Muhafize Cemiyyeti and Israfilov v. Azerbaijan»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації.

Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності.

У цьому випадку позов стосується захисту права позивача на здійснення діяльності органу управління споживчого товариства, здійснення повноважень органу управління споживчого товариства та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішення.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції.

З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (далі - Закон № 642-VII), процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи.

Стаття 12 ГПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду із цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу в чинній редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Тому зазначена категорія справ підвідомча господарським судам.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу суб`єкта господарювання - юридичної особи.

У двох постановах було зроблено висновок про те, що спори підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, в інших випадках зроблено висновок про господарський характер таких спорів.

Велика Палата Верховного Суду керувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах.

За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач, директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства, звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами, оскільки позивач оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)).

За обставинами справи № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).

У справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18) спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, (постанова від 30 січня 2019 року).

Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України.

У постанові від 28 листопада 2018 року № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки як на підставу поданого позову позивач послався на недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір в цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.

У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

У постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулюванняправовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) зроблено висновок, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК Українив редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

На час звернення позивача із цим позовом до суду в ГПК України були передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи.

З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними.

У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства і управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства (пункт 36 постанови).

У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. Так, за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).

До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення).

До 28 березня 2014 року, до набрання чинності новою редакцією пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори лише за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.

При розгляді справи, визначаючи предметну юрисдикцію, необхідно виходити з таких міркувань.

Спірні правові відносини урегульовано Законами № 1087-IV та № 2265-XII.

Відповідно до статті 1 Закону № 1087-IV, кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.

У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.

Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (стаття 6 цього Закону).

Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

У статті 8 Закону № 1087-IV, передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність.

А стаття 12 вказаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб.

Вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.

До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю;

Позачергові загальні збори членів кооперативу скликаються на вимогу: не менше третини його членів; спостережної ради; ревізійної комісії (ревізора); органу управління кооперативного об`єднання, членом якого він є.

Позачергові загальні збори членів кооперативу повинні бути скликані протягом 20 днів з дня надходження такої вимоги. У разі незабезпечення правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони можуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом наступних 20 днів. (стаття 15 Закону № 1087-IV).

У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.

Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу.

Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу.

Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п`ять років.

Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу.

А стаття 34 Закону № 1087-IV передбачає, що трудові відносини в кооперативних організаціях регулюються цим Законом, законодавством про працю, статутами кооперативних організацій та правилами їх внутрішнього розпорядку.

У статті 1 Закону № 2265-XII зазначено, що споживча кооперація в Україні - це добровільне об`єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесл, бере участь у міжнародному кооперативному русі.

Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об`єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (стаття 5 Закону № 2265-XII).

Вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які приймають статут, визначають розміри вступного і обов`язкового пайового внесків, обирають керівні та контрольні органи товариства, а також вирішують інші питання, пов`язані з його діяльністю.

Кожний член користується на загальних зборах споживчого товариства правом одного голосу незалежно від розміру внесеного ним пайового внеску і це право не може бути передано іншим особам.

Для оперативного вирішення питань, що належать до компетенції загальних зборів споживчих товариств (крім питань прийняття статуту, ліквідації, реорганізації та виходу із спілки), можуть скликатися збори уповноважених (стаття 7 названого Закону).

За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України).

Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо).

Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.

За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону № 1087-IV кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (стаття 2 Закону № 1087-IV).

Споживчі кооперативи надають послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку (стаття 23 Закону № 1087-IV).

За змістом положень статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами.

Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідний правовий висновок викладений у декількох постановах Великої Палати Верховного Суду, наприклад, від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 та в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2019 року у справі № 922/80/18 та інших.

Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

У Рішенні № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України, зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю.

У рішенні Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України зазначено, що в аспекті конституційного звернення від 16 січня 2003 року N 435-IV положення частини третьої статті 99 ЦК України «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків» слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов`язків члена (членів) виконавчого органу за умови, якщо в установчих документах товариства не визначено таких підстав.

Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України.

За таких обставин можна зробити висновок, що споживча кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної товариством у формі кооперативу. Правовідносини зі звільнення, припинення повноважень голови правління споживчого товариства підпадають під юрисдикцію суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу.

В ухвалі Касаційного цивільного суду міститься посилання на рішення Конституційного суду України № 12-рп/98 від 09 липня 1998 року у справі №17/81-97 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавство»).

З мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №12-рп/98 вбачається, що суб`єкт права на конституційне звернення - Київська міська рада професійних спілок - просить дати офіційне тлумачення терміну «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, яким визначається сфера застосування контракту як особливої форми трудового договору.

Конституційний Суд України на підставі аналізу матеріалів справи вважає, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.

Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця, Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України.

Тим більше контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами.

Тобто в цьому випадку предметом дослідження Конституційного Суду України було лише питання тлумачення терміну «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, а не його застосування до правовідносин з керівником профспілкової організації.

Вказане рішення не стосується спору, який розглядається судами цивільної юрисдикції, оскільки цей спір стосується визначення предметної юрисдикції у спорі між членом споживчого товариства та товариством з приводу участі в управлінні товариством.

У справі, яка розглядається, позивач - голова правління споживчого товариства звернувся до суду з позовом, у якому після зміни позовних вимог просив визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених товариства про: припинення його повноважень як голови правління товариства та звільнення його з посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України; призначення тимчасовим виконуючим обов`язки голови правління цього споживчого товариства ОСОБА_2 ; поновити його на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу; відшкодувати моральну шкоду.

Статут Старокостянтинівського РСТ затверджено загальними зборами РСТ 09 лютого 2007 року, зареєстровано державним реєстратором 02 березня 2007 року.

Статут є основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства.

У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.

Відповідно до пункту 1 Статуту споживче товариство - це добровільне об`єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Відносини, пов`язані з створенням і діяльністю споживчого товариства, регулюються Законом № 1087-IV та Законом № 2265-XII, іншими законодавчими актами України. Основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства, є Статут.

У пункті 18 Статуту визначено, що вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які правомочні розглядати будь-які питання діяльності споживчого товариства.

Пунктом 19 Статуту передбачено, що загальні збори обирають голову правління споживчого товариства, членів правління та ревізійної комісії, визначають чисельний склад цих органів. На посаду голови правління обирається особа з фаховою освітою та досвідом роботи в споживчій кооперації, кандидатура якої попередньо розглядається на професійну відповідність.

У споживчому товаристві, де налічується 200 і більше пайовиків, для вирішення питань, що відносяться до компетенції загальних зборів, скликаються збори уповноважених (пункт 21 Статуту).

Пунктом 25 Статуту визначено, що загальні збори, збори уповноважених членів споживчого товариства скликаються правлінням споживчого товариства в міру необхідності, але не рідше одного разу на рік.

Основною формою здійснення повноважень пайовиків на кооперативній дільниці є дільничі збори. Дільничі збори обирають строком на 5 років та за необхідності звільняють до закінчення строку повноважень уповноважених споживчого товариства, органи самоврядування і контролю на кооперативній дільниці, заслуховують звіти (пункт 26 Статуту).

У пункті 4 статті 12 ГПК України в редакції на час звернення позивача до суду передбачалося, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

На час звернення позивача до суду у статті 3 ЦПК України у відповідній редакції передбачалося, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. А у статті 15 - йдеться про компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, а саме щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Спори про поновлення на роботі (статті 221, 232, 235 глави ХV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України) належать до трудових спорів.

У статті 221 КЗпП України вказано, що трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами. Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.

Підставою позовних вимог позивач зазначив, що його звільнено з роботи з порушенням частини третьої статті 40, пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України.

Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Разом із тим згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб. Тобто пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України кореспондується з положеннями частини третьої статті 99 ЦК України.

Зміни до статті 41 КЗпП України, а саме доповнення частини 1 цієї статті пунктом 5, внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, який набрав чинності з 01 червня 2014 року. Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачається, що така підстава розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги в розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.

З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення.

Тобто здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до статті 99 ЦК України можлива в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і підставою такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України.

Якщо Статутом передбачено підстави звільнення, усунення від виконання своїх повноважень одним з органів управління кооперативом, такі спори мають розглядати в залежності від причини звільнення, зазначеної у відповідному рішенні компетентного (уповноваженого) органу.

З урахуванням висновку Конституційного Суду України, наданого у вказаному рішенні у справі №1-2/2010, можна зробити висновок, що посилання компетентного органу у рішенні про звільнення на статтю 99 ЦК України, як на підставу звільнення чи зазначення інших підстав, які передбачені у Статуті, може свідчити про реалізацію органом управління своїх корпоративних прав. Зазначення в рішенні про звільнення органу управління кооперативом, на якого поширюються у повному обсязі гарантії трудового законодавства, конкретної підстави, передбаченої КЗпП України, крім посилання на пункт 5 статті 41 КЗпП України, свідчить про цивільну юрисдикцію спору відповідно до вимог статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, чи статті 19 ЦПК України в чинній редакції.

Критерієм розмежування справ цивільного судочинства від справ господарського судочинства є одночасно як суб`єктивний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин.

Отже, основною ознакою, яка відрізняє трудові відносини від цивільно-правових, є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами.

Тому вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства.

Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У зазначеній постанові Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зробив, зокрема, такі висновки.

Касаційний адміністративний суд у постанові від 06 березня 2019 року зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису стосовно відомостей про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону № 1087-IV з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вважав, що права, які позивач вважає порушеними, порушені не органом державної реєстрації вчиненням реєстраційних дій, а діями третьої особи, тому без правової оцінки відносин між позивачем та третьою особою спір не може бути вирішено, а майнове право не може бути захищене ефективно.

Суд вважав помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у своїй справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються прав учасників справи, пов`язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності юридичної особи.

Тобто звернення позивача до суду з таким позовом фактично покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав позивача (про що він сам неодноразово зазначав), що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства; такий спір повинен вирішуватись у порядку господарського судочинства.

Крім того, у вказаній постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підставою для звернення особи з позовом було визнання незаконним рішення зборів товариства про звільнення з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належав до корпоративних спорів і, відповідно, має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Оскільки вказаний висновок Касаційного адміністративного суду відповідає правовим висновкам Великої палати Верховного Суду щодо розмежування юрисдикцій та віднесення корпоративних спорів до господарської юрисдикції, підстав для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18), не вбачається.

Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті Великою Палатою Верховного Суду, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим вказаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення першої і апеляційної інстанції у відповідній частині і закрити провадження у справі.

Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України.

У частині другій вказаної статті передбачено, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

У пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України вказано, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, Велика Палата Верховного Суду закриває провадження у справі, та роз`яснює позивачу, що за його заявою може бути постановлена в порядку письмового провадження ухвала про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, тобто до суду господарської юрисдикції.

Керуючись статтями 259, 400, 409, 414-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Старокостянтинівського районного споживчого товариства про визнання незаконними та скасування постанов зборів споживчого товариства, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди закрити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв

Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко

В. В. Британчук В. В. Пророк

Ю. Л. Власов Л. І. Рогач

Д. А. Гудима О. С. Ткачук

О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 93217984

ANTIRAID · December 5, 2020

Велика палата зазначила, що кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків як членів кооперативу з управління юридичною особою, так і органів управління юридичної особи, тому такі питання не є внутрішньостатутною діяльністю.

Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.

Відповідно до пункту 4 статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.